Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Цінності філософії Відродження

Название: Цінності філософії Відродження
Раздел: Рефераты по философии
Тип: реферат Добавлен 02:35:57 15 сентября 2010 Похожие работы
Просмотров: 121 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Цінності філософії Відродження


1. Гуманізм і проблема цілісної людської індивідуальності в працях мислителів Відродження

Епоха Відродження (ХІV-ХVІ ст.) – важлива віха в культурному й інтелектуальному розвитку Західної Європи. Центром Відродження була Італія, її ідеї поширювалися на інші країни – Німеччину, Францію, Англію, Голландію і т.д. В центрі духовної культури цієї епохи – нова людина, що формувалась в умовах все більш інтенсивного міського життя. Для розуміння цієї людини релігійний аскетизм та ригоризм були недостатніми. Духовна культура та суспільне життя поступово звільняються від влади церкви і церковних інститутів (процес секуляризації).

Це зумовило поворот від цінностей релігії до цінностей філософії: відроджувався інтерес до вчень античних грецьких і римських мислителів – Ренесанс. Предметом роздумів мислителів епохи Відродження стає буття людини у всіх його проявах. Філософським змістом епохи Відродження став гуманізм. Людині належить перше місце в ієрархії живих істот, тому що вона володіє незрівнянним божественним даром – розумом. Якщо релігійний християнський світогляд в цілому стверджував, що спочатку завжди стояв Бог, і лише потім – людина, то гуманісти почали з людини, а вже потім говорили про Бога. Бог в їх світоглядно-філософських побудовах продовжував відігравати почесну роль “творця” світу, але поряд з ним з’являється людина, “співмірна” з Богом, “другий бог”, як сказав М. Кузанський.

Гуманісти намагаються до повної реабілітації тілесного начала в людині, обожнюють людину, формують ідеал всебічно розвинутої людини, максимально наближуючи її до Бога в творчій діяльності. Людина розглядається як центр і смисл світобудови. Філософія стає антропоцентричною (від грецьк. “антропос” – людина).

Не слід однак думати, що релігія була остаточно відкинута. Християнські догми й авторитети ще зберігали силу, але розум, що пробуджувався, тепер виступав рівноправним партнером релігійної віри, оскільки тільки він міг розглядатися як опора в земному житті, а воно, у свою чергу, стало значною мірою самодостатньою цінністю. Гуманізм формувався на ґрунті перш за все античної грецької і римської літератури. У працях гуманістів ми зустрічаємо численні звертання не тільки до філософії Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, Цицерона, Сенеки й інших філософів; до поетів Вергілія і Овідія, але і до релігійних ідей Августина Аврелія, Фоми Аквінського й ін.

У італійському гуманізмі виділяються два напрямки: один з них тяжіє за змістом до громадянської тематики (влада – правитель – громадянин – людина), інший – бере за основу людину як цінність самому по собі.

Місце людини у світі, його свобода, його доля хвилюють таких мислителів, як Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Еразм Роттердамський, Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень і ін.

Родоначальником гуманістичного руху в Італії вважається Ф. Петрарка (1304-1374 рр.). У філософському діалозі “Моя тайна” він полемізує з філософами-схоластами, виправдовуючи “земні” устремління людини. Підтримку він шукає у Цицерона, Сенеки, Вергілія, “князя філософів” Платона і інших античних мислителів. Ранні гуманісти намагаються наповнити християнське віровчення античними, “язичеськими” морально-філософськими ідеями, критикуючи клерикальну ідеологію і схоластичну філософію.

Гуманісти відкидають дуалістичне протиставлення тілесного і духовного в людині, стверджуючи, що природа людини єдина, а тому не можна вважати щасливим того, у кого страждає душа або тіло. З цих позицій вони ведуть полеміку проти аскетизму, чернечої обітниці та розробляють вчення про гідність людини.

Видатним представником гуманістичної філософії раннього Ренесансу був Лоренцо Валла (1407-1457 рр.). Всупереч аскетичному моральному ідеалу християнства Валла звертається до етики епікурейства для обґрунтування повноти життя людини, духовний зміст якого неможливий без тілесного благополуччя, всебічної діяльності почуттів людини. Він доводив, що в насолоді немає нічого аморального. “Насолода – це благо, до якого прагнуть повсюди і яка полягає у задоволенні душі і тіла, що греки називали “гедоне”, – пише він в “Насолода як істинне благо” (1431 р.). Насолода – це відсутність страждання. Кращий засіб домогтися цього – самоусунення від тривог і небезпек, від суспільних і державних справ; те що Епікур називав «прожити непомітно».

«Саме поняття високої моральності, – пише Валла, – є порожнім, безглуздим і дуже небезпечним, і немає нічого приємніше, краще насолоди». У його трактаті докладно розглядаються всі види насолод, і цим він звертає увагу на нашу тілесну природу, що, як правило, у силу тих чи інших причин, відтісняється в нашій свідомості на дальній план і нагадує про себе лише тоді, коли тіло захворіє, чи ми розчаровуємося в колишніх цінностях і намагаємося знайти себе. Сенс життя треба шукати не в келіях ченців, вважає Валла, а в самому житті.

Однак тлумачення принципів етики епікурейства в цю епоху провадилось з індивідуалістично-прагматичних позицій. Валла підкреслював невикорінний егоїзм природи людини, зумовлений законом природного самозбереження. Саме це відображало основні соціально-психологічні риси епохи глибокого індивідуалізму.

Намагався повністю реабілітувати тілесне начало в людині і Джонаццо Манетті (1396-1459 рр.). Духовно-тілесна людина так прекрасна, що будучи творінням Бога, разом з тим послуговує основною моделлю, за якою вже стародавні язичники і християни малюють своїх богів. У людині все гармонійно – кожний орган якнайкраще відповідає своєму призначенню. Наприклад, голова людини, її особливе місце пояснюються необхідністю високого розташування органів почуттів, щоб вони могли служити людині для пізнання; форма голови – опукла попереду і позаду і сплющена з боків і тому найбільш ємна і малоуразлива, найбільш досконала з погляду математичних розрахунків, – дає можливість вмістити мозок і захистити його від зовнішніх ушкоджень; великі розміри голови і її окружність дозволяють укласти «красиво і зручно» великий за обсягом мозок і т.д.

Висловлюючи захоплення на адресу людського тіла, Манетті підкреслює значимість і духовних сторін життя людини. В одному з своїх творів – “Про гідність та вищість людини” – він стверджує думку, що гідність людини перш за все – в багатоманітних проявах діяльності її рук і розуму. Людина – творець великого і прекрасного царства культури. Манетті наводить приклади результатів її діяльності: єгипетські піраміди, всесвітньо відомий Флорентійський собор, купол якого був зведений Філіппо Бруналескі без будь-якого дерев'яного чи залізного каркаса; чудесному кораблі аргонавтів, Ноєвому ковчезі, поетичних творах, художніх полотнах і т.ін.

Обидві книги (Манетті і Валли) були занесені Ватиканом в індекс заборонених книг – це саме по собі красномовно говорить про їхню значимість.

Прославляє гідність людини, велич її природи і Джованні Піко делла Мірандолла (1463-1494 рр.). Він проголошує людину винятковою особою, завдяки наявності в ній свободи волі та здатності до безмежного життєствердження. В своїй знаменитій “Промові про гідність людини” Піко делла Мірандолла говорить про те, що Бог, створюючи людину, дав їй здатність змінюватись та свободу волі: “Ти можеш впасти до тварини і піднятися до істоти, подібної богу. Тварини народжуються із черева матері такими, якими вони повинні бути. Духи з самого початку такі, якими вони будуть завжди. Тільки ти один розвиваєшся, ростеш відповідно до свободи волі. Ти сам творець своєї долі – сказав Творець Адаму”. Тобто, на думку гуманістів, людина Ренесансу повинна перебороти античну споглядальність і середньовічну пасивність у відношенні до зовнішнього світу й активно створювати себе та стверджувати в мистецтві, науці, практичній діяльності. Самоформування особистості є для Відродження – самоціль. Піко делла Мірандолла вважав, що в людині немає ніякої обмеженої природи, він може “бути таким, яким хоче”. Таким чином, проголошення свободи і творчості найістотнішими характеристиками людини було великим завоюванням ренесансного гуманізму.

На зламі XV-XVI ст. гуманістичне мислення Ренесансу не обмежувалось Італією, а захопило і заальпійські країни – від Англії і Нідерландів до Германії і Швейцарії, від країн Піренейського півострова до Польщі і Угорщини (Північний Ренесанс). Одним з найвідоміших мислителів цієї епохи був Еразм Роттердамський (1469-1536 рр.). Еразм Роттердамський вважав необхідним повернення до істинної християнської моралі. Християнство повинно позбавитись від догматизму, від схоластичної псевдонауковості, воно повинно стати етикою, що керуватися істинним вченням Христа. Тобто паганизація християнства означала, на думку Еразма, максимальне виявлення його морального змісту і ігнорування (але не заперечення) догматично-обрядового. Одним з найважливіших принципів гуманізму Еразма є твердження, що справжнє благородство в принципі не залежить від походження. Справжня знатність – в активній і безперервній боротьбі за моральну досконалість. Стверджуючи природну рівність всіх людей, Еразм вважав, що природна обдарованість не відіграє важливої ролі в досягненні справжнього благородства. Таку роль він приписував вихованню і освіті.

Міркуючи про людину, захоплюючись справами його розуму і рук, мислителі епохи Відродження стверджували самоцінність людини. Разом з тим гуманісти цієї епохи шукали ідеал справедливого і мудрого правителя (така ідея, як відомо, була висловлена ще Платоном), але одночасно і гідного громадянина-патріота. У їх творах звучить заклопотаність станом моральних устоїв як влади, так і народу, але причини пороків вони бачать у самих людях, у їхніх моральних принципах і людських якостях. Вони були упевнені, що людина може стати краще, здатна змінити себе і тим самим вплинути на громадське життя в цілому.

Так, наприклад, Маттео Пальміері (1406-1475 рр.) у своїй промові, зверненій до посадових осіб уряду Флоренції, закликає їх правити по справедливості, тому що вона – єдина доброчесність, що містить у собі всі інші доброчесності (цю думку висловлювали Платон й Аристотель). Справедливість же – основа згоди, згода – основа порядку, порядок – основа спокійного і мирного життя. У самій справедливості Пальміері бачить схильність душі до збереження загальної користі, до віддання належного кожному по його заслугах. Тут проглядається ідея про необхідність поєднання політики і моральності, та ідея, що висловлював ще Платон в праці «Держава».

Інша думка висловлена в працях відомого мислителя цієї епохи Ніколло Макіавеллі (1469-1527 рр.). У своєму знаменитому трактаті “Государ” він стверджує, що політика несумісна з мораллю (тогочасна мораль була невіддільна від релігії). Політичне життя і політичні рішення повинні прийматися тільки виходячи з аналізу самих політичних фактів. Макіавеллі при цьому не заперечує ні релігії, ні моралі. Просто в політиці свої закони, государ не приватна особа, і те, що неприпустимо в особистому житті, у родині (неправда, насильство, жорстокість, віроломство) – цілком припустиме в політиці. Держава, на його думку, має своїм матеріалом людину. А звичайна людина має ряд якостей, на які повинен спиратися розсудливий політик. Ці якості, на жаль, негативні: жадібність, мстивість, схильність до зрад і ін. “Адже про людей можна взагалі сказати, що вони невдячні, мінливі, боягузливі перед небезпекою, жадібні до наживи”, – пише Макіавеллі. Ця “людина юрби” і визначає дії держави. Опора влади – сила; інша опора – уміло створюваний “культ особистості” государя; третя опора – сильний бюрократичний апарат, і т.д. Мудрий правитель, на думку Макіавеллі, повинен поєднувати в собі та в своїх діях якості лева, здатного справитися з будь-яким ворогом, та лисиці, здатної провести самого виточеного хитруна. Але в будь-якому випадку держава повинна будуватися з урахуванням реальних фактів і явищ.

Таким чином, поворот Ренесансу до людини і її культури, яка звільнилася від диктату теології, вплинув на соціальні і соціально-політичні теорії. Формуються нові концепції держави і права. Замість одностороннього і однозначно релігійного пояснення вони створювали свої теорії на твердженні про природний характер людини, його земних інтересах і потребах. Це стало підґрунтям для формування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних санкцій.

2. Натурфілософія епохи Відродження. Філософські і космологічні ідеї М. Кузанського, Дж. Бруно, М. Коперніка

Гуманітарна культура, спочатку орієнтована головним чином на людину, все частіше звертається до проблеми розробки всеосяжних картин природно-космічного життя. На перший погляд відбувається повернення до космоцентризму античного мислення. Однак у розумінні природи у філософії Відродження є свої особливості. Специфіка виявляється насамперед у тому, що природа трактується пантеїстично. Християнський Бог тут втрачає позаприродний характер, він нібито зливається з природою, а остання обожнюється. Місце християнського Бога займає поняття світової душі, що сформувалося в неоплатонізмі. За допомогою цього намагалися усунути ідею творення: світова душа уявлялась як іманентна самій природі життєва сила, завдяки якій природа набуває самостійності і не потребує потойбічного начала.

Перша спроба натуралістичного осмислення світу належить Миколі Кузанському (1401-1464 рр.). Він був одним із найбільш освічених людей ХV ст.; відомий як математик, як перший творець географічної карти Європи, як реформатор Юліанського календаря. Але особливо значними були його ідеї в галузі філософії, тим більше, що вони були висловлені в епоху панування християнської ідеології. Кузанець був сином свого часу, він не раз виявлявся в складному становищі: як духовна особа він зобов'язаний був дотримувати вірність теології, як вчений і філософ він висловлював ідеї, що суперечили релігії. М. Кузанський виступав за вивчення природничих наук, раціонального знання і невтручання теології в цю сферу діяльності людини.

Створення богом світу мислиться ним у дусі неоплатонівської ідеї «еманації» («вічного» і «безупинного» творіння). Акт божественного творіння змальовується як безперервне «розгортання» божественної єдності в множини. Таким чином Бог-творець фактично виявляється тотожним своєму творінню – світу. Бог – це центр Всесвіту і його межа, він – ціле, а Всесвіт – частина. Світ наче “згортається” у Богові і Бог “розгортає” його в міру свого втілення у світ. Так формується пантеїзм, відповідно до якого Бог, на відміну від ортодоксальних християнських уявлень, “присутній скрізь” в світі, “пронизує” собою все буття, є “живою душею” світу. Творець і творіння суть одне і теж – у цьому і полягає пантеїзм Кузанця.

Одна із найзначніших робіт Кузанця «Про учене незнання» містить основну для його вчення про буття (онтології) ідею: про збіг у єдиному абсолютного максимуму й абсолютного мінімуму. Абсолютний максимум – це Бог, позбавлений людських рис; це гранично загальна філософська категорія («буття-можливість», «сама-можливість»). Бог – це нескінченне, єдине начало, більше якого і поза яким нічого не існує. Якщо, абсолютний максимум – це Бог, а що ж таке абсолютний мінімум? «Мінімум – є те, менше чого не може бути», – пояснює Кузанець. Абсолютне буття уявляється йому як збіг максимуму і мінімуму. «Абсолютний максимум єдиний, тому що він – усе, у ньому є все, тому що він – вища межа. Тому що йому нічого не протистоїть, то з ним у той же час співпадає мінімум, і максимум таким чином знаходиться у всьому».

Особливий інтерес представляє космологія Миколи Кузанського, це – найбільш радикальна частина його світогляду. Тут він набагато випередив сучасників, передбачивши відкриття М. Коперніка. Він не був прихильником геліоцентризму, так само як і геоцентризму («Земля має не більше центра, ніж будь-яка сфера»). І Сонце, і Земля рухаються, а Всесвіт не має центра. Це означало, що Всесвіт нескінченний («Світ не мав початку в часі»), і він скрізь однаковий (не має центра). Копернік у своєму відкритті «освоїв» лише частину цього твердження: він «зупинив» Сонце, зробивши його центром, навколо якого обертаються Земля й інші планети. Але обоє вони руйнували догму про Землю як центр Всесвіту і тим самим розчищали ґрунт для сприйняття наступних природничонаукових і математичних доказів нескінченності і рухи Всесвіту.

Найбільше ж послідовним у сприйнятті космологічних ідей Кузанця виявився Джордано Бруно (1548-1600 рр.), він точно і ясно заявив про нескінченність Всесвіту і про відсутність у ньому якого-небудь центра. Але він спирався вже на розрахунки і висновки Коперніка.

Микола Копернік (1473-1543 рр.) довів, що Земля не є нерухомий центр Всесвіту, вона обертається навколо своєї осі і навколо Сонця. Ця геліоцентрична система суперечила геоцентричній системі, що панувала з часів Аристотеля і Птоломея та признавалась і підтримувалася церквою. Геліоцентрична система підривала авторитет церкви та аристотелівські традиції, тому конгрегація кардиналів визнала систему Коперніка помилковою і заборонила його знамениту книгу “Про обертання небесних сфер” (правда, після його смерті, у 1616 р.).

Відкриття Коперніка мало величезне філософське значення. Адже людині необхідно було суттєво переглянути свої погляди на Всесвіт. Астрономічна теорія, що спиралась на систематичні спостереження та математичні моделі, поставила під сумнів життєвий досвід, що формувався століттями. Модель космічної планетарної «демократії» (Земля нарівні з іншими планетами обертається навколо єдиного для них центра – Сонця) ставила перед людиною проблему пошуку нової точки опори. Людина пережила кризу, що призвела до перегляду не тільки картини світу, а й розуміння самої себе. Ця зміна точки зору людини на себе саму була амбівалентною. Вона не тільки вела до своєрідного зниження космічного рангу людини, але й до надбання нею нової позитивної самосвідомості. Співвідносячи себе з космосом, людина почувала себе вільною, але відстороненою. Людина починає шукати загублену точку опори в самій собі, у своєму розумі, і це стало смислом філософських пошуків Нового часу й епохи Просвітництва (ХVII-ХVIII ст.).

Відкриття Коперніка заклали основу для наступних досліджень космосу з позицій науки. Іоганн Кеплер (1571-1630 рр.) – великий німецький астроном, математик, фізик і філософ – розвив далі ці ідеї і відкрив закони руху планет.

Але найбільш революційними були космологічні ідеї Д. Бруно, що докорінно спростовували офіційну доктрину про світобудову. Якщо Земля не є центром Всесвіту, то таким центром не може бути і Сонце; світ не може замикатися сферою нерухомих зірок, він нескінченний і безмежний. Всесвіт є безкінечна субстанція, – стверджує він, тому він єдиний, а світів – безліч.

Єдиний Всесвіт, як вважав Бруно, не створений, він існував вічно і не може зникнути; у ньому відбуваються безупинні зміни і рух, але сам він нерухомий. Він єдиний у всіх речах, що його наповнюють. Єдиний Всесвіт не може мати нічого протилежного собі, і Богу немає місця за його межами. Але «сама природа... є ніщо інше, як Бог у речах», «Бог рухає все, він дає рух усьому, що рухається». Бог є субстанція, універсальна у своєму бутті, «субстанція, завдяки якій існує, він є сутність – джерело всякої сутності, від якого все знаходить буття... Він – найглибша основа всякої природи». Це призводить до гілозоїзму та панпсихізму в розумінні природи. Душа, вважав він, є “формуюча причина, внутрішня сила, притаманна кожній речі”. Найважливішим атрибутом душі є “всезагальний розум”, універсальний інтелект, з допомогою якого Бруно намагається пояснити гармонію і красу природи. Природа наповнена неусвідомленою творчістю і творчість людини тільки подоба її.

Бруно не тільки доводив одухотвореність світу, а й висловив припущення про можливість існування життя поза Землею у формах, відмінних від земних. “Адже нерозумно і безглуздо вважати, – писав він, – начебто не можуть існувати інші відчуття, інші види розуму, ніж ті, що доступні нашим почуттям».

Центральною фігурою в боротьбі проти аристотелівського тлумачення всесвіту та способів його пояснення був Галілео Галілей (1564-1642 рр.). Він розробив принципи механіки (трактат «Про рух тіл»), сформулював перші закони вільного падіння тіл, сформулював ідею відносності руху. Власне кажучи, працями Кеплера і Галілея були закладені основи механістичної картини світу, а довершив її створення великий англійський учений Ісаак Ньютон (1643-1727 рр.).

3. Філософсько-гуманістична думка українського ренесансу XV-XVI ст.

Український Ренесанс у цілому і пожвавлення філолофсько-гуманістичної думки, зокрема, приходиться на литовсько-польську епоху в історії України. Відродження прийшло на землю України з півночі Європи, де воно проходило насамперед у формі реформації. З Західної Європи Реформація поширилася на Річ Посполиту, а звідти і на Україну. Протестантський рух своїми основними вимогами висував: обмеження привілеїв католицького духівництва, установлення простих і зрозумілих церковних обрядів, контроль мирян за діяльністю церкви, відділення церкви від держави, ведення служби не на латині, а українською мовою.

Ослаблення духовного диктату католицизму на Україні дало поштовх розвитку науки і культури, появі світської освіти. З XV століття шляхетська і міщанська молодь усе частіше стала від’їздити учитися в німецькі й італійські університети, засвоюючи в них елементи гуманізму і Ренесансу. Українці здобували освіту в Празі, Кракові, Вільно, Лейпцизі, Амстердамі, Парижі, Оксфорді, Кембриджі, Римі, Падуї, Кенігсберзі й інших наукових і культурних центрах Західної Європи. Вони привозили із собою на Україну західно-європейські ідеї, у тому числі і філософські, бібліотеки, рукописи, конспекти лекцій філософських шкіл.

Ренесансні явища в культурі України кінця XV – початку XVI сторіч мали яскраво виражений наднаціональний характер. Пояснюється це в першу чергу тим, що носії духовної культури спиралися насамперед на загальні ідеї, ставили своєю метою відродження античної культури, використовували стародавні мови (насамперед латинь), орієнтувалися на єдину міжнародну «державу вчених». Особливо популярними в Україні XIV-XVI ст. були ідеї неоплатонізму, представлені вченнями ісихазму й ареопагітизму. В основі ісихазму лежить ідея безпосереднього єднання людини з Богом, що досягається самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, наслідком чого стає стан «просвітлення». В агіографічній літературі знаходить своє вираження одна з головних особливостей української світоглядної ментальності – екзистенціальна орієнтація на внутрішнє, духовне життя людини.

Положення в Україні помітно змінюється у другій половині XVI сторіччя. Захоплення Річчю Посполитою українських земель (після підписання з Литвою Люблінської унії в 1569 р.) призвело до посилення соціального, національного і релігійного гніту. Польський уряд і католицька церква активно почали поводити політику колонізації і покатоличення українського народу (українців стали називати «малополяками», а Україна одержала назву «Мала Польща»). Усе більше і більше в Україні стало з'являтися єзуїтських шкіл, що відрізнялися відмінним підбором педагогів і здатністю виховувати в молоді беззаперечне підпорядкування римській католицькій церкві.

Усе це не могло не викликати відповідної реакції української інтелігенції. Однією з форм боротьби українського народу проти його полонізації і покатоличення стали організації православного населення міст наприкінці XVI – початку XVII сторіч, що одержали назву «братства». Найстаршим з них було Львівське братство, створене в 80-і роки XV століття. Потім виникають братства в Києві (1615 р.), Луцьку(1617 р.), і інших містах (Острозі, Галичі, Вінниці, Могильові, Любліні й ін.).

Братства організовували і фінансували будівництво церков, організацію шкіл і друкарень. І якщо на першому етапі своєї діяльності вони, оголосивши себе хранителями істинної сутності християнства, тяжіли до античності і культурних пам'ятників Київської Русі, то пізніше вибрали шлях синтезу латинської і греко-слов'янської культури. Це було викликано необхідністю логічного обґрунтування і захисту світоглядних принципів народу України. Для цього було необхідно обумовити істинність православної догматики шляхом її зіставлення з принципами католицької схоластики. Саме це і стає предметом розгляду і вивчення в братствах і братерських школах, що стали оплотом проти польської культурно-релігійної агресії.

Гуманістичні ідеї почали поширюватися в Україні в XVI в. До ранніх українських гуманістів відносять Юрія Дрогобича (1450-1494 рр.), Павла Русина (1470-1517 рр.) із Кросна, Станіслава Ориховського (1513-1566 рр.). Величезне значення для відродження української культури мала поява друкарства старослов'янською мовою, розвиток типографської справи в Україні. Велика заслуга в тому належить Франциску Скорині (бл. 1490 – бл. 1551 р.) – великому слов'янському просвітителю.

Ф. Скорина був не тільки засновником друкарства слов'янською мовою, але і неабияким мислителем свого часу. У той же час у його філософських поглядах елементи нового раціоналістичного мислення сполучалися з релігійно-схоластичним світоглядом, пафос дослідника природи – із шануванням Святого писання. У своїх працях Ф. Скорина стверджував, хоча і не послідовно, принципи рівності людей перед законом, мріяв про загальну економічну рівність, не заперечуючи основ феодальних порядків. Високо цінуючи і пропагуючи вченість і освіту, він з гуманістичних позицій покладав великі надії на кінцеву перемогу людинолюбства над злом.

Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Так, С. Ориховський, на відміну від томистської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність. І від нього залежить – чи стане він гідним високого покликання, чи перетвориться на тварину. Однією з основних особливостей людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягти внутрішнього, духовного відновлення, морального удосконалювання.

Поява в Україні значної кількості високоосвічених людей, формування книгодрукарської бази створили передумови для здійснення наступної задачі українського ренесансу – просування освіти, науки і культури в широкі шари простого народу. І ця задача стала успішно вирішуватись в 2-й половині XVI сторіччя. Почалося активне заснування нових народних шкіл як у містах, так і в селах. Тільки князь К. Острозький заснував кілька шкіл у Турові (1572 р.), у Володимир-Волинському (1577 р.) і в інших містах. Це дозволило в якійсь мірі приступити до ліквідації значного розриву в рівні освіти між елітою українського суспільства і простим народом. Через 100 років, у 1668 році, на території тільки Чернігівського, Городянського і Сосненського повітів працювали 34 школи (одна школа приходилася на 746 душ населення).

Поряд зі створенням широкої мережі народних шкіл перед просвітителями України стояла ще одна важлива задача – створення вищої школи України. Засновником першого вищого навчального закладу на Україні є київський воєвода Костянтин Острозький (1526-1608 рр.). Він заснований в 1576 році й одержав ім'я свого засновника – Острозька колегія. Поряд з богословськими дисциплінами, іноземними мовами, астрономією, математикою, фізикою й іншими науками в академії вивчалася філософія.

Про зміст філософії, що викладалася в колегії, відомостей залишилося небагато. Філософські ідеї зустрічаються в працях і в одного з перших українських релігійних полемістів Герасима Смотрицького, (помер у 1594 р.), першого ректора Острозької школи. Видатним українським письменником і релігійним мислителем був молодший сучасник Г. Смотрицького Іван Вишенський (1550-1620 рр.). Полемісти захищали позиції українського православ'я, апелюючи до іраціоналістично-екзистенціальної аргументації в дусі ареопагетизму.

До блискучої плеяди релігійних полемістів належать так само Захарій Копистенський (помер у1627 р.) і Стефан Зизаній (бл. 1570 - бл. 1621 рр.) – гарячі і пристрастні проповідники і захисники українського православ'я. Своїми виступами в церквах і міщанських будинках, на ярмарках і дорогах вони залучали на свою сторону простих людей.

Великим релігійним філософом того часу в Україні був Кирило Старовецький (помер у 1646 р.). У його працях проглядається цілісний світогляд і спроба його наукового викладу. Погляди Старовецького дуалістичні. Він різко протиставляє невидимий світ (Бога) і видимий світ. На його думку, видимий світ складається з 4 елементів, кожному з яких, як і в Аристотеля, відведене своє власне місце у світі: у центрі розташовується земля, навколо неї повітря і вода, зовнішню сферу займає вогонь. Тіло людське також улаштоване з чотирьох елементів видимого світу, а безсмертна і невидима душа живе в тілі як Бог у світі. Як у небі живе Бог, так і у верхній частині людини живе розум, що є невидимим, безсмертним, вічним. Двоїсте і психічне життя людини, тому що людські душевні здібності: воля, радість, любов, розум та інше підлеглі розуму. Розум береться людиною ззовні, а розум сам із себе породжує життя і розум.

У світогляді Старовецького є як би зародок ряду вчень, що зустрічаються пізніше в багатьох українських мислителів. Тут і представлення про людину як мікросистему, тут і думка про подвійність психічної сутності людини, і представлення про те, що знання породжуються душею із самої себе. Зрозуміло, джерело цих думок – Святе писання й антична філософія. В інших своїх роботах Старовецький розвиває основні ідеї християнської етики. Його ідеї вплинули на духовне життя України XVI-XVII століть.

Такі основні риси українського ренесансу XV-XVI століть. На думку дослідника історії філософії в Україні Д.Чижевського, «...самостійної філософської творчості цей період (XV-XVI ст.) не дав. Але саме освоєння хоч якихось основ філософської науки, традицій філософського навчання, філософського мислення саме по собі є велика цінність».

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:00:15 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:56:59 28 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Цінності філософії Відродження

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(149898)
Комментарии (1829)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru