Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Контрольная работа: Філософська думка ХV–ХVІІІ ст.

Название: Філософська думка ХV–ХVІІІ ст.
Раздел: Рефераты по философии
Тип: контрольная работа Добавлен 10:11:07 29 августа 2010 Похожие работы
Просмотров: 95 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Міністерство освіти і науки України

Міжнародний економіко-гуманітарний університет

ім. С. Дем’янчука

Кафедра філософії

Контрольна робота з

філософії на тему:

« Філософська думка ХV – ХVІІІ ст.»

м. Рівне 2007 рік

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ГУМАНІСТИЧНІ ІДЕЇ У ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ XV – XVІІІ

2. ОСТРОЗЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНО- ОСВІТНІЙ ЦЕНТР

3. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА


ВСТУП

Філософія періоду Відродження У XIV-XVI ст. Філософію України оригінально представляли єресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія.

Українські мислителі-гуманісти вважають історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. На основі патріотичного пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні почуття, національна свідомість, історична традиція.

Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія — перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов'янську, грецьку та латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав узагальнюючий, філософський характер. В Острозькій академії був сконцентрований значний науковий інтелектуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників).

Важливе місце у філософії XV-XVIІІст посідає створення Києво-Могилянської академії. Професори Києво-Могилянської академії обґрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем, Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обґрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.

1. Гуманістичні ідеї у філософській думці України ХV – ХVІІІ ст.

Після смерті Володимира Мономаха Київська Русь перестає бути цілісним державним утворенням, розпадаючись на окремі князівства. Останні, проте, не були абсолютно самостійними, політичне тяжіли до двох — південно-західного і північно-східного центрів — Галицько-Волинського і Ростово-Суздальського (згодом — Володимиро-Суздальського) князівств. Перше, обіймаючи основні терени києворуської митрополії (слов'янської прабатьківщини), стає фактичним спадкоємцем — політичним і культурним — Київської Русі; друге, обіймаючи північно-східні землі, куди ще із сарматських часів активно укорінювалися до угрофінського етнічного масиву слов'яни, стало тереном формування нової слов'янської людності з істотно відмінною (спонуканою сильними угрофінськими впливами) ментальністю. Татаро-монгольська навала зруйнувала звичний усталений лад життя, зробила майже повсякденним явищем руйнацію й насильство. Оскільки подібні утиски мали своїх конкретних носіїв — татаро-монгольських завойовників, а з XV ст. — кримську орду (у 1449 р. виникає Кримське ханство) — народна свідомість продовжує традиції билинного епосу у народних думках, герої яких, на відміну від билинних богатирів, є звичайними, реальними людьми. Вони здійснюють подвиги вже без допомоги вищих потойбічних сил: на зміну богатиреві Іллі Муромцю приходить козак Голота.

Ситуація, проте, мала - і більш загальний — морально-етичний, філософський — аспект: перед лицем "несправжності" й тлінності земного буття виникає проблема "героя духу", що рішуче протистоїть примарним принадам "світу сього". Тому у XV ст. надзвичайного поширення набуває агіографічна література, збірники "житій" тощо.

Центральний герой "житія" — святий, який бореться з дияволом, що спокушує його. Ця боротьба і є способом досягнення святості — стану "осяйності", наповненості силами добра і неприступності до сил зла. Святий проповідує віру не словом, а самим життям своїм, через що "житіє" святого і стає своєрідним віровченням — "навчаючи, вчи нравом, а не словом",— таким є головне правило святого життя. Основа "подвигу" героя "житія" — вибір добра будь-якою ціною а це у більшості випадків вимагає зречення всього земного, чужість, "іншість" (несхожість на звичайну людину) у ставленні до світу. Для досягнення святості необхідно зразу ж обрати беззастережно Бога, а не світ. Святість, що досягається "іншістю", "іночеством", є найвищий рівень одухотвореності і тому має своєю альтернативою бездуховність, моральною ж протилежністю святості є гріх.

В агіографічній літературі знаходить своє продовження одна з провідних рис києворуської (тепер — української) світоглядної ментальності — екзистенціальна зорієнтованість на внутрішнє, духовне життя людської особистості. Ця ж риса виразно виявляється і в поширених на Україні у XV—XVI ст. ідеях неоплатонізму, представлених вченням ісихазму (грец. Ьезуспіа — спокій, німотність) і ареопагітиками (вченням християнського мислителя V—VI ст. Псевдо-Діонісія Ареопагіта, твори якого були перекладені слов'янською мовою афонським ченцем Ісайєю у 1371 р.). Вчення ісихазму бере початок в{д візантійських богословів XIV ст, Григорія Синаїта та Григорія Палами. В його основі — ідея безпосереднього єднання людини з Богом, що досягається самозаглибленням людини у внутрішній світ — "просвітленням"; просвітлення це досягається звільненням ("очищенням") інтелігенції від будь-яких понять, є суто екзистенціальним (а не раціональним, розсудково-дискурсивним) актом.

Ідейна спадщина Псевдо-Діонісія Ареопагіта широко використовувалася у творчості українських полемістів XVI—XVII ст.

Діяльність полемістів була тісно пов'язана з братствами. Виникнення братств (і братських шкіл при них) сприяло формуванню у Великому князівстві Литовському нової культурної ситуації. Якщо спочатку в Литві існували сприйнятливі умови для розвитку української та білоруської культур, то після об'єднання Литви з Польщею (Кревська унія 1385 р.) ситуація починає змінюватися через культурну, (і політичну, зрозуміло) агресивність Польщі щодо України та Білорусі. Проте ситуація залишається більш-менш сталою аж до 1569 р. (Люблінська унія), коли не тільки Галичина, де поляки господарювали ще з XIV ст., а й Волинь, Брацлавщина, Київщина з задніпрянськими землями, Підляшшя були приєднані до Польщі, відтоді починається наступ на українську людність з метою її полонізації й окатоличення. Однак за час існування у толерантних умовах Литви (десь понад 200 років) українська культура розвинулася і зміцніла настільки, що могла успішно протистояти агресії — саме з метою протистояння загрозі полонізації та окатоличення виникають братства. Водночас з братствами визначну роль у розбудові культури українського народу відіграла військово-політична організація — українське козацтво. Обидві організації — культурна (братства) і військово-політична (козацтво) активно взаємодіють між собою у справі духовного розвитку українства.

Поштовхом до виступу полемістів стала книга польського публіциста-єзуїта П. Скарги "Про єдність церкви Божої" (Вільно, 1577). У відповідь на цю книгу і почали з'являтися памфлети українських літераторів. Одним з перших полемічних творів був "Ключ царства небесного" (1587) Герасима Смотрицького, потім — "Казання св. Кирила" (1596) Стефана Зизанія, "Тренос" (1610) Мелетія Смотрицького, "Книга про віру єдину" (1619—1621), "Книга про правдиву єдність православних християн" (1623) Захарії Копистенського, "Катехізис" (1627) Лаврентія Зизанія тощо.

Полемісти захищали позиції українського православ'я, вдаючись до ірраціоналістично-екзистенціальної аргументації в дусі неоплатонічного ареопагітизму. В цьому плані найпоказовішою є творчість одного з найвідоміших полемістів Івана Вишенського (середина XVI ст.— між 1621 і 1633). У центрі уваги Вишенського — людина, але людина "духовна", оскільки лише в дусі можливе безпосереднє спілкування людини з Богом. Однак таке спілкування неможливе як раціоналістичне осягнення божественного буття розумом (розум здатний охопити лише негативні визначення Бога — те, чим Бог не є), справжня визначеність Бога охоплюється лише містичним, ірраціональним осягненням душі. Проте Вишенський не заперечує абсолютно пізнавальної здатності розуму; розум, раціональне виконують у пізнанні функції нижчого ступеня наближення до божественної істини. Якщо розум не виявляє претензії на роль єдиного способу пізнання, то може, будучи натхненним "євангельським розумом", стати "підготовчим щаблем" на шляху до істини.

Серед зачинателів гуманістичного світогляду в Україні XV— XVI ст.— Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин з Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Орловський (1513-1566) та інші.

У XV-XVI ст. філософію України оригінальне представляли єресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст. Ю.Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Він вважав, що людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів. Аналізуючи людину й історію, Ю.Дрогобич твердив, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога. Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Так, С.Оріховський, на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину. Оріховський, замислюючись над вічним питанням про сенс людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення. Оригінальною є позиція С.Оріховського в поглядах на державу. Він одним з перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми. С.Оріховський пропагував і розвивав ідеї природного права. Він вважав, що природне право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи. Мислителі-гуманісти проявляли живий інтерес до світової історії та історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей, діячів, полководців. Українські мислителі-гуманісти вважають історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. На основі патріотичного пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні почуття, національна свідомість, історична традиція. Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної думки в Україні. Цей етап позначається становленням нової характерології, що виникає на грунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму. Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія — перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов'янську, грецьку та латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав узагальнюючий, філософський характер. В Острозьскій академії був сконцентрований значний науковий інтелектуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників). У цьому взаємообміні і взаємозбагаченні народжувалась особлива філософія, в основі якої лежала ідея обгрунтування необхідності збереження й розвитку старослов'янської мови, вимога абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових книг. Особливе місце займала віра в чудодійну силу старослов'янської мови. Твори Герасима Смотрицького, Нова Княгиницького, Івана Вишенського (бл. 1538 - після 1620) показували, що осягнення Божественної істини в процесі здобуття навичок розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їхню приховану духовну сутність є одночасно й процесом становлення людини як особистості, її самотворенням. Особливого значення в процесі духовного становлення людини надавали тодішні українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський, зокрема, вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світлом. людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється із істоти, яка прив'язана до земних бажань і пристрастей, в духовну людину. Те, що осягнення істини можливе через самопізнання, острозькі книжники ґрунтували на переконаності в нерозривному зв'язку між розумом окремої людини і Богом, у безпосередньому контакті людського мислення і буття. На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини. На основі цієї віри Христофор Філалет закликає український народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як основу саморозвитку, обґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру й церкву. Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки України. В ньому культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї. У кінці XVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст — братства. Братства були виразниками національного протесту українського і білоруського народів проти політики національного і релігійного пригноблення українців і білорусів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви. Перше братство і його школа були створені в Україні у Львові в 1586 p. В кінці XVI і на початку XVII ст. братства виникали у Києві, Луцьку, Острозі, Вільно, Замості, Могильові, Мінську та багатьох інших містах. Найвпливовішими в Україні були Львівське і Київське братства, а створені братствами школи вели широку культурно просвітницьку діяльність. Антицерковна, реформаційна за своєю суттю спрямованість ідеології та суспільно-політичної діяльності братств — одна з найхарактерніших рис ранніх періодів братського руху. У межах цієї ідеології розвивалась філософська думка братств. Виступаючи проти наступу католицизму, теологічне вчення якого протягом століть обґрунтовувалося й удосконалювалося за допомогою логіки та філософії в західноєвропейських колегіях та університетах, братчики прагнули подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний у православному богослов'ї та в попередній українській культурній традиції. Але для цієї традиції ще не властиве було виділення філософії в окрему форму суспільної свідомості. Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братських шкіл Ісайя Копинський у своєму творі "Алфавіт духовний" досліджує з філософської точки зору проблему людини. Він розглядає людину з позицій піднесення в ній морального, розумного й духовного начала які розкриваються в процесі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність, те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вона пов'язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога. І. Копинський радить людині обрати другий шлях, що, на його думку, веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі. Певний інтерес становлять філософські ідеї такого представника Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький. Лранквіліон, розглядаючи проблему "Бог-світ", створює вчення про чотири світи. Перший — це світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; другий — макрокосм, світ видимих тілесних речей, у якому живе людина; третій — сама людина, мікрокосм; четвертий — поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. Транквіліон, розрізняючи чотири світи, передусім показує, що не весь світ — зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини. Ставлячи у центр свого вчення проблему людини, Транквіліон, на відміну від своїх попередників, надає проблемі душі й тіла не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого звучання. Без тіла й вегетативних процесів людина не може жити, а її душа — відчувати, розуміти, набувати й виявляти доброчесності, тому тіло — друг душі. Транквіліон наближається до визнання гармонії душі й тіла. Ідейну атмосферу братств передають ораторські твори Транквіліона, присвячені світським сюжетам. Це передусім "Похвала мудрості", де прославляються науки, філософія, мудрість, розкривається їхнє прикладне значення в повсякденному житті кожної людини й усього суспільства. Помітним представником другого періоду братського руху є Мелентій Смотрицький (прибл. 1572-1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набувають у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й звертаючись до сумління та самопізнання людини, М.Смотрицький надає самопізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання. Незважаючи на неодноразові негативні висловлювання на адресу арістотелівських силогізмів, М.Смотрицький долає заборону застосування логіки до теології. Він вперше звертається в своїх творах до логіко-дедуктивного виведення логічних операцій і методів, розроблених західноєвропейською схоластикою і вдосконалених пізніше розвитком філософії. Шляхом розвитку гуманістичних традицій і загального піднесення рівня філософської думки в Україні йшов і Касіян Сакович. Найбільш яскраво його філософські шукання відображені в написаних ним посібниках для братських шкіл: "Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини" та "Трактат про душу". Приділяючи велику увагу проблемі самопізнання, Сакович спрямовує її розв'язання не на осягнення Бога через моральне вдосконалення й духовність, а на тілесну природу людини та її душу, пов'язану з відчуттям і мозком. Життєдіяльність людини як біологічного єства К.Сакович пояснює законами природи й ідеєю природного провидіння, яке заступає Боже втручання у природні справи. Пізнання тілесного єства людини, на думку К.Саковича, потрібне для того, щоб вивчивши закони і властивості власної природи, вона жила згідно з ними, управляла собою, уникала того, що їй шкодить. Своєрідно розглядає Сакович душу. В праці "Трактат про душу" душа розглядається в її відношенні до тіла. Сакович більше схиляється до арістотелізму, ближчого до природничого й раціоналістичного тлумачення душі. Він надає перевагу думці про божественне походження душі. Незважаючи на те, що філософія братських шкіл була обмеженою, своїм розвитком вона спонукала до нових творчих шукань, які й відбилися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства.

2. Острозький літературно – освітній центр

Більшість полемістів Гуртувалася навколо Острозького культурно-освітнього центру, заснованого в м. Острозі українським магнатом князем Костянтином Острозьким у 1576 р. Особливе місце в цьому центрі посідала греко-слов'янська школа, в якій викладалися грецька, латинська та слов'янська мови, а також «вільні науки» (граматика, арифметика, риторика, логіка тощо). Першим ректором школи був Г.Смотрицький. До центру входили гурток науковців-гуманітаріїв і друкарня, створена російським першодрукарем Іваном Федоровим (бл. 1525—1583), який перебрався в Україну з Москви, рятуючись від фанатизму церковної та світської влади. Тогочасна духовна ситуація в Москві взагалі не сприяла інтелектуальним заняттям. Сюди ж, до Острога, втікає А.. Курбський (бл. 1528—1587), не витримавши московського інтелектуального й політичного клімату. Тут він не тільки полемізував у листах з царем Іваном IV, а й серйозно вивчав філософію Аристотеля, переклав «Діалектику» Іоанна Дамаскіна, написав кілька праць із логіки, в тому числі «Сказ о логике».

Діячі Острозького культурно-освітнього центру були людьми високої гуманістичної культури, добре ознайомленими з ідейною спадщиною Київської Русі та сучасною їм західноєвропейською культурою. Заслуговує на увагу, що вони добре усвідомлювали роль рідної мови як запоруки чистоти православної віри та самозбереження українського народу перед загрозою його покатоличення й полонізації. Традиції Острозького центру продовжив вихованець Львівського братства Л. Зизаній, який одним з перших видав у 1596 р. у Вільні слов'янську граматику. Через 20 з лишком років М. Смотрицький видає в Єв'ю «Граматіку славенскую» (1618), яка ще майже два століття потому була єдиним підручником з цього предмета у східнослов'янському світі (за нею навчався, до речі, М. В. Ломоносов).

Острозький культурно-освітній центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні та східнослов'янському світі взагалі. На жаль, у 1636 р. він припиняє своє існування. Проте за чотири роки до цього в Києві на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря виникає Києво-Могилянський колегіум (1632), а згодом (з 1701 р.) — Києво-Могилянська академія, яка й справді стала першим вищим навчальним закладом на східнослов'янських землях.

Навчальна програма центру будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися «сім вільних наук» — Trivium (граматика, поетика, риторика) та Guadrivium (арифметика, геометрія, філософія, музика). Це — основа («класика»), фактично ж набір навчальних дисциплін був набагато ширшим. Перші чотири роки відводилися на загальноосвітню підготовку, потім один рік на риторику та поетику, наступні два роки — на філософію, останні чотири — на теологію.

Програма з філософії передбачала знайомство з творами східних отців церкви, філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Реформації, Раннього Просвітництва та ін.

У світлі сказаного про розвиток світоглядної (й духовної загалом) культури в Україні у XIV—XVI ст. викликають подив оцінки, які ми знаходимо в російській (дореволюційній) і радянській літературі. Наприклад, у книжці О. О. Галактіонова та П. Ф. Нікандрова «Русская философия» (Л., 1970), яка протягом десятиріччя була фактично єдиним у колишньому СРСР підручником російської філософії, читаємо безапеляційну сентенцію: «Нашестя татар особливо згубно позначилося на південних і західних областях, які було піддано найбільшому спустошенню. Тому починаючи з XIV ст. центр суспільного й політичного життя, а отже, й культури поступово переноситься на північний схід, де помітну роль починають відігравати Москва, Твер, феодальні республіки Новгород і Псков». Справді, в Новгороді та Пскові розвиток культури відбувався досить інтенсивно, доки... московське вторгнення 1478 р. не припинило не тільки розвиток культури, а й саме існування самобутньої новгородської людності.

Що ж до «культурної» порожнечі на «південних» і «західних» землях, тобто в Україні та Білорусі, то не зрозуміло, чому представники інтелектуальної еліти за найменшої змоги тікають із Москви до «некультурної» Литви (України й Білорусі). До Білорусі подається один із найяскравіших представників російської реформаційно-гуманістичної думки XVI ст. Феодосія Косой, котрий ледве вирвався з московської монастирської тюрми. Від культурного та політичного обскурантизму Москви в Україну тікають першодрукар І. Федоров та один із найосвіченіших представників найближчого оточення Івана IV («Грозного») А. Курбський (на цьому наголошувалося в розповіді про Острозький культурно-освітній центр). Один із послідовників ідей італійського Відродження, запрошений Василієм II до Москви для перекладу грецьких книг, Максим Грек (бл. 1475—1556) провів в ув'язненні в Москві 26 років і практично помер у неволі (звільнений за кілька років до смерті з в'язниці, він так і не отримав дозволу царя на повернення до Греції). Цей трагічний список можна продовжити.

Облудно-фальсифікаторський сенс тези про «перенесення культурного центру Русі до Москви в XIV ст.» стає особливо наочним, якщо звернутися до реальних історичних фактів, котрі дають змогу порівняти культурний рівень «південних і західних земель» з Москвою не тільки в XIV, а й навіть у XVI—XVII ст. Якщо в Україні вже в XV ст. існувала розвинута мережа навчальних закладів, то перша офіційна школа в Москві була створена аж., у 1649 р. й притому українцями. Ось саме в цьому році, як пише про це російський історик філософії М. М. Громов, «було запрошено близько ЗО українських учених ченців на чолі з Єпіфанієм Славінецьким (бл. 1600—1675), які вдалися не тільки до викладання, а й до перекладу книжок». Вища ж освіта була запроваджена в Москві тільки в 1664 р. випускником Кисво-Могилянського колегіуму білорусом Сімеоном Полоцьким (1629—1680), який заснував тут греко-латинську школу. В 1685 р. професор Києво-Могилянського колегіуму українець Стефан Яворський реорганізував її в Слов'яно-греко-латинську академію.

Думка про заснування своїх власних шкіл, які б паралізували шкідливі впливи латинських та протестантських шкіл на нашу молодь, здійснюється в останній чверті XVI ст. як поодинокими особами, так і цілими організаціями православними, відомими від назвою братств. З поодиноких осіб у справі утворення шия уславився князь Костянтин Костянтинович Острозький, що заснував кілька шкіл на Волині, а з його шкіл найбільш відома Острозька академія. Багатий та впливовий наш магнат, князь Острозький, в 1580 р. в своєму місті Острозі заснував школу по типу високих шкіл, що проіснувала до смерті свого фундатора , скупчила коло себе визначні наукові сили, дала освіту значній кількості православної молоді і підготувала чимало визначних діячів наших. Виклади відбувалися, як і книш писалися, в церковнослов'янській мові, до якої додавалося багато суто українських слів, а також нерідко польські, грецькі й латинські. З мов тут викладалися особливо церковнослов'янська та грецька, бо на тих мовах були Св. Письмо та православна богословськії література. На польську та, латинську мову звертали менше уваги. Викладалися тут і філософія, і богослов'я, потрібні для виховання молоді в православному напрямі Крім тога, викладалися тут математика з астрономією. Князь Острозький давав у своїй академії пристановище не тільки православним професорам, але й там іновірцям, що їх за протестанські огляди звільняли з латинських шкіл. Захарія Копистенський у своїй «Палінодії» каже, що в Острозькій академії «знаходилися й славні доктори, добре вивчені » мовах грецькі та латинській знаходилися й математики й астролога (астрономи) превиборні, а між ними і славний математик, філософ і астролог Ян Лятос (з Краківського університету), що новий календар зганьбив і письменне друком довів, що він не вільний від помилок». Взагалі Острозька академія залишила по собі значний слід в історії української науки та українського культурного життя, осередком якого вона була в кінці XVI й на початку XVII ст. Найголовнішим пам'ятником наукової праці Острозької академії (чи інакше — «грецької школи», чи ще інакше — «училища греко-словенського») було видання повної слов'янської Біблії в 1581 р., текст якої, з невеликими змінами в XVIII ст., і досі вживається у православних слов'янських церквах. Саме ж видання цієї Біблії, зроблене надзвичайно художньо, ще й зараз є предметом дослідження з боку богословського, історично-філологічного, художнього та ін. Найбільше над її виданням попрацював Герасим Смотрицький, визначний богослов і філолог свого часу; він же був і ректором Академії. Крім нього, можна ще згадати Василя Острозького, якогось анонімного Клірика Острозького, Христофора Філалета (Бронського), Мелетія Смотрицького (сина Герасимового), що залишили по собі глибокий слід в українській богословській та полемічній літературі і твори яких мають велике історичне значення. В Острозькій школі були вчителями й греки, як, наприклад, Кирило Л у к а р і с (пізніше — патріарх царгородський, повішений турками в 1438 р,) та архімандрит Н й к я ф о р, що самі вчилися на Заході в різних університетах. Даючи освіту нашій молоді, Острозька академія разом із тим була зразком для інших шкіл. Так, в 1588 р. єпископ Феодосія Лозовськнй зі своїм клірисом (капітулою) заснував у Володимирі греко-слов'янську школу і для викладів у ній грецької мови взяв з Острога двох бакалярів. Острозька школа зникла тому, що спадкоємці К. Острозького були вже католиками і не могли підтримати тої школи, що сталила своїм завданням боротися з латинством і унією.

3. Києво-Могилянська академія

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські "курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському ґрунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи. Професор академії І.Гізель (бл. 1600-1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають "закарбованими образами". Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття. З діяльністю внутрішнього чуття І.Гізель пов'язує наступний етап пізнання зовнішнього світу. Відображені образи зовнішнього чуття, що є формальним відображенням речей, діючи на внутрішнє чуття, утворюють закарбовані образи цього чуття. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття. Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід. Аналогічно І.Пзелю і Г.Кониському уявляв собі процес здобуття істини Теофан Прокопович (1681-1736). Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне. У філософському курсі Георгія Щербацького (1725-?) простежується дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Г.Щербацький визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу й людини, він спирається на людський розум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття істини. Цей метод має спиратися на самосвідомість, сутність якої виражена у Щербацького картезіанською формулою: "Мислю, отже, існую". Спираючись на вчення Декарта, Г.Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й душі і відповідно розподіл пізнання на чуттєве та розумове. Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їхнім кількісним характеристикам. У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням інших професорів. Професори Києво-Могилянської академії обґрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем, Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обґрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину. Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.

ВИСНОВОК

Отже , філософія періоду відродження в Україні – це унікальний етап розвитку українського світогляду, ментальності. За таких історичних обставин і відбувалося формування основних рис і тенденцій, які створили основне підґрунтя українського національного характеру, національного духу «української душі» , шанобливе ставлення до своєї землі, переосмислення своїх цінностей. Почав складатися східнослов’янський етнос, книгодрукування, розвивалася з неймовірною швидкістю наука, культура, освіта і зокрема сама філософія, що дало неймовірний поштовх для розвитку у наступних поколіннях.

Література

1. А.К. Бичко, І.В. Бичко, В.Г. Табачковський – історія філософії – Київ 2001

2. Н. Хамітов, Л. Гармаш, С. Крилова – історія філософії – Київ 2000

3. Ред. Д.С. Карпін – українська культура – Львів 1994

4. Д. Антонович – українська культура – Київ 1993

5. М. Попович – нарис історії культури України – Київ 2001

6. В.С.Горський – Історія української філософії – Київ 1996

7. Д. Чижевський – Нариси з історії філософії на Україні – Київ 1992

8. Бичко А. К. Українські гуманісти епохи Відродження: антологія: К., 1995.

9. Вільчинський Ю. М., Вільчинська С. В., Скрипник М. А. - Розвиток філософської думки в Україні. Текст лекцій. Львів, 1991.

10. Рідна школа - №4- квітень 2006

11. Рідна школа - №7- липень 2006

12. Рідна школа - №11- листопад 2006

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:59:55 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:56:50 28 ноября 2015

Работы, похожие на Контрольная работа: Філософська думка ХV–ХVІІІ ст.

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150904)
Комментарии (1842)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru