Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Філософія Стародавньго світу

Название: Філософія Стародавньго світу
Раздел: Рефераты по философии
Тип: реферат Добавлен 07:33:37 09 сентября 2010 Похожие работы
Просмотров: 109 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

... Ми відчуваємо, що Схід - це щось дуже своєрідне й відмінне від нашого західного світу ...

Сергій Ольденбург

У мудрості Сходу та Заходу ми бачимо вже не ворожі сили, а полюси, між якими пульсує життя

Герман Гессе

Усі філософські питання починаються з давньогрецьких натурфілософів. У їх поетичних висловлюваннях народжується західний світ

Мартін Хайдеггер


План

Своєрідність східної культури

Філософія стародавньої Індії («ведична» філософія, буддизм). Філософські вчення стародавнього Китаю (Конфуцій і конфуціанство, даосизм)

Загальна характеристика античної філософії

Література


Своєрідність східної культури

При виясненні першого питання слід уяснити, що в історії людської цивілізації склалися два глобальних типи культури — східна і західна, котрі досить відчутно відрізняються одна від одної. Ці відмінності вплинули і на філософські вчення Сходу і Заходу. Свідомо залишаючи поза увагою численні відмінності між виокремленими типами культур, звернемося лише до тих, які визначальним чином вплинули на стиль філософствування на Заході і Сході.

Вся східна культура побудована на підпорядкуванні індивіда колективу, на розчиненні індивідаульного в суспільному. Культ спільності тут переважає над культом людської особистості, її суверенності і недоторканості. Це зумовило той факт, що індивідуальне творче начало в філософії стародавнього Сходу виражено вкрай слабо. Історія практично не залишила нам імен індійських філософів, їх індивідуальний внесок розчинений у колективній творчості. У філософських вченнях людина розглядається як атомарна форма вияву всезагального (брахмана-атмана, рита), а проблема особистості не знайшла в цій філософії актуалізації. В такому підході знайшла відображення стабільність соціально-економічних форм схід цивілізації і повне підпорядкування особи жорстокому кастовому поділу суспільства.

Якщо в західній культурі домінує раціоналістичний підхід в розумінні світу і людини, то в східній на перший план висуваються ірраціоиалістично-містичні форми осягнення дійсності. Будучи переважно споглядальною щодо природного буття, східна культура головну увагу звертає на проблему постійного самовдосконалення людини, а не на перетворення світу відповідно до потреб людини, що характерно для Західної цивілізації. Східна культура формує сприйняття реального предметно-чуттєвого світу як химерної фікції, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось «справжнім». Тим-то філософія Сходу обертається своєрідною філософською міфологією, орієнтованою на містичне переживання одухотвореності буття і практично байдужої до раціоналістичних методів осягнення світу.

Філософія стародавньої Індії («ведична» філософія, буддизм). Філософські вчення стародавнього Китаю (Конфуцій і конфуціанство, даосизм)

Першим, пам'ятником міфологічно-філософської думки Стародавньої Індії були «Веди» (слово «веди» означає в перекладі з санскрітського «знати», «відати»). «Веди» були створені між другим і першим тисячоліттям до нашої ери і є одним із найдавніших літературних витворів людства. Веди в основному складаються гімнів богам. Але в них є і чимало космогонічних гімнів, в яких робляться спроби осмислити проблеми походження світу, його витоків. А це є зародження філософської думки, хоча і в міфологічних образах.

Найбільш чітко філософський аспект Вед виражений в «Упанішадах», в котрих філософська думка переважає над міфологічною. «Упанішади», що означає «прихована таємниця», є переказом релігійно-філософського вчення про Брахму, або світову душу і сутність світу. Початком світу, його витоком є Брахма (Бог), якась безтілесна субстанція, яка пронизує світ, є його початком і, в підсумку, завершенням. Брахма не є особою, як Бог у християнстві, це - Дух. Оскільки Бог пронизує Всесвіт, то в «Упанішадах» висловлюється думка про те, що в світі діє універсальний закон, якому підпорядковується і становлення конкретних тіл і явищ, і великі космічні періоди розвитку.

Саме в Упанішадах вперше висловлена ідея відплати у потойбічному житті за земне життя (карма) і сформульована думка про те, що душа людини безсмертна і після смерті свого «господаря» переселяється в інше тіло — людини, тварини чи навіть рослини (це перевтілення душі отримало назву «сансара»). Соціальне значення перевтілення душі полягає в тому, що кожне нове її втілення залежить від поведінки людини, її життєвого шляху. Якщо людина виконує моральний закон карми, то її душа вселяється у тіло людини вищої касти, якщо ж ні, то в тіло людини нижчої касти або навіть тварини. Нагородою за проведене життя є піднесення душі до всесвітнього духу – брахмана, злиття з ним і отримання вічного життя.

Одним з філософських напрямків, який бере свій початок з релігії брахманізму, є буддизм, який виник в Стародавній Індії у VI ст. до н.е. і в ході історичного розвитку став поряд з християнством і ісламом однією з найпоширеніших релігій. Засновником цього вчення вважають царевича Гаутаму, прозваного Буддою (що в перекладі означає «просвітлений»). Основні ідеї буддизму викладені у праці «Тріпітака» («Три корзини законів»).

Центральними в буддистському вченні є чотири благородні істини.

По-перше, існування кожної людини нерозривно пов'язане із стражданням, незалежно від того, праведний чи неправедний спосіб життя вона веде. Народження, хвороба, старість, смерть, зустріч з неприємним і розлука з приємним, неможливість досягнути бажаного — все це веде до страждань. Життя людини в буддизмі — потік невгамовної спраги, нездійсненних прагнень і бажань, бо досягнення їх веде до нових бажань і так безкінечно. Людина стає вічно незадоволеною і тому страждає.

По-друге, причиною страждань є прагнення до життя, спрага життя, прагнення до насолоди і чуттєвих задоволень.

По-третє, буддизм ставить за мету вийти із «ланцюга» страждань. Звільнитись від страждань потрібно і можливо при житті, «перервавши» ланцюг перевтілень і звільнившись від спраги життя. Для цього в буддизмі вироблені певні засоби, оволодіваючи і використовуючи які, людина може досягти особливого стану - нірвани. Досягнення нірвани є вищим благом і метою буддизму. Нірвана — це стан абсолютного спокою, коли відсутні усі бажання, прагнення, пристрасті і пов'язані з ними страждання. Це такий стан душі, коли для людини втрачає значення будь-яка чуттєвість, і людина живе в зовсім іншому світі, в світі іншої духовності і отримує якесь особливе задоволення. Нірвана — це не смерть, але повна втрата свого «Я», розчинення індивідуального життя в океані Всесвіту. Якщо для європейців велику цінність має саме збереження і збагачення себе як особистості, а щастя для них — це повнота життя у всіх його проявах і можливостях, то для Сходу ідеалом стає зречення від життя, позбавлення від індивідуальності і суб'єктивності, духовне злиття з божественним абсолютом.

На основі філософської концепції буддизму базується багато прикладних вчень, які розробляють певні фізичні і духовні вправи для вдосконалення тіла і духу, внаслідок чого людина формує в собі нові здатності, нове переживання світу і певним чином змінює свою психологію.

По-четверте, буддизм виробив основні напрямки звільнення людини від чуттєвості". Для цього потрібно зрозуміти чотири істини буддизму, а також знати, дотримуватись і пройти вісім шляхів позбавлення від страждань. Вісім шляхів включають в себе: правильну віру, правильну мову, істинну рішучість і волю, правильні дії, правильний спосіб життя, правильну думку, правильні наміри і правильне споглядання.

Головним моральним ідеалом буддизму виступає любов до всього живого і утримання від заподіяння стану зла. Будда приділяв велику увагу не зовнішнім вчинкам, а мотивам і намірам, тобто тому, що здійснюється всередині людини, у самій глибині її душі. Будда, наприклад, вважав, що вбивцею є кожен, хто бажає зла своєму ближньому. Людина тому й повинна пройти ланцюг перероджень, щоб звільнитись від зла у своїй душі, накопичити чесності, досягти духовної досконалості.

У буддизмі вироблені вихідні засади того, як людина, приречена своїм народженням для страждання, може жити в світі і знаходити в житті вищі цінності. Крім буддизму філософська думка Стародавньої Індії представлена великою кількістю вчень, напрямків як матеріалістичної, так і ідеалістичної орієнтації: йога, чарвака- локаята, ньяя, санкх'я, міманса, вайшешика та інші.

Усі філософські школи Китаю, висуваючи та обґрунтовуючи свої ідеї, постійно зверталися до класичних книг китайської освіченості: «Книга пісень» (Ши цзин), «Книга історії» (Шу цзин), «Книга порядку» (Лі шу), «Книга перемін» (І-цзин). У «Книзі перемін» містяться перші філософські осмислення проблем людського існування, основи і принципи філософського мислення. Разом з тим — це книга ворожби і пророкувань.

Основні поняття «Книги перемін» — інь, ян і дао. Теорія «Інь-ян» єдина для всієї китайської культури. Згідно з цією теорією існують дві сили, дві тенденції, які взаємно заперечують одна одну, але і взаємодоповнюють. Одна сила потенційно завжди містить у собі іншу і на вищому ступені розвитку може перетворюватися у неї.

Сполучення «інь» і «ян» породжує усе існуюче в світі. Це дві космічні сили, які упорядковують хаос і утворюють три основні реальності — землю, небо і людину. «Ян» — символ неба, щось активне, світле, уособлення чоловічого начала у світі «Інь» — жіноче начало, символ землі, темний бік світу, йому належить пасивна роль.

Чергування «інь» і «ян» називається, шляхом Дао. Дао означає «шлях усіх речей в світі» ,позбавлений індивідуальності світовий закон, принцип єдності світу. Дао, підкоряються і природа, і суспільство, і людина.

Філософія стародавнього Китаю представлена багатьма школами, але найбільш чітко її характерні риси репрезентовані в конфуціанстві і даосизмі.

Одним з найважливіших філософських вчень Стародавнього Китаю було конфуціанство, засновником якого вважають Конфуція (551-479 рр. до н.е.). Вчення Конфуція викладене у книзі «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання»). В філософському плані Конфуцій не розробляє нового вчення про буття, а виходить з традиційних уявлень про небо і землю. Небесний світ визначає основні положення, які лежать в основі людського життя. В цілому концепція Конфуція є соціально-політичною і етичною за своєю суттю.

Центральне місце у конфуціанстві займають проблеми моральної поведінки людини, проблеми життя держави, сім'ї і управління суспільством. Конфуцій особливе місце приділяв вихованню людини у дусі поваги до інших людей, до суспільства.

Аналізуючи відносини між людьми, Конфуцій висуває тезу, що в основі цих відносин лежить принцип «жень» (гуманність). До проявів гуманності Конфуцій відносив такі якості як справедливість, повага до старших, синівська увага. «До гуманності наближається той, хто твердий і наполегливий, простий і неговіркий», — твердив Конфуцій. Конкретним механізмом реалізації принципу «жень» виступає система традицій, ритуалів, які складаються в суспільстві. Тому Конфуцій надає традиціям і ритуалам великого значення.

Центральний конфуціанський термін — «благородна людина» протилежний йому за значенням — «негідна людина». «Благородна людина» це той ідеал, до якого повинна прагнути людина. Основні риси його — вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення, вміння зберігати внутрішній спокій, витримку і самовладання. Конфуцій висуває 4 основні вимоги, яких повинна дотримуватись «благородна людина»:

1) виявляй до батька таке відношенні якого ти вимагаєш від свого сина;

2) виявляй до володаря таке відношення, якого ти вимагаєш від своїх підданих;

3) виявляй до старшого брата таке відношення, якого ти вимагаєш від молодшого брата;

4) виявляй до друзів таке відношення, якого ти хочеш від друзів.

Велику увагу приділяв Конфуцій ідеї порядку і управління у державі. Спочатку людина повинна навести порядок у собі, в своїй моральній поведінці, потім - у своїй сім'ї і врешті-решт, у державі. «Коли людина вміє управляти собою, - говорив Конфуцій, - людям не наказують, але вони виконують; коли ж людина не управляє собою, хоча вона і наказує, її не слухаються».

Відповідальне ставлення до своїх обов'язків вимагало від конфуціанців виховання своїх вольових якостей. Не можна навчитися управляти державою і людьми, якщо ти не вмієш управляти своєю психікою, — вважав Конфуцій. Але не тільки психіка, а й одяг і зачіска, смаки і звички, манери і мова — усе було впорядковане конфуціанською мораллю. Згідно її правил, між старшими і молодшими, між вчителем і учнями, між чоловіком і жінкою повинна існувати сувора ієрархія і субординація. Кожен має знати своє місце і не претендувати на чуже.

Етика Конфуція розуміє людину в єдності її соціальними функціями. Головна мета виховання — підготувати індивіда до найкращого виконання своїх соціальних і службових обов'язків. Таким чином, індивід для конфуціанства був лише функціонером в соціальній ієрархії. Причому правила конфуціанської моралі допомагали державі повністю контролювати життя особистості.

Конфуціанський ідеал культурної людини визначив магістральну лінію розвитку китайської культури. На ідеал «благородної людини» орієнтувалася більшість китайської бюрократичної інтелігенції, яка безпосередньо управляла державою, а також освічені люди з інших верств населення і значна частина творчої інтелігенції.

Головною метою конфуціанського вчення було досягнення стабільного, поступово еволюціонуючого суспільства. З погляду Конфуція, будь-які соціальні катаклізми, революції є злом і відбуваються внаслідок того, що люди не дотримуються закону неба. Ще в той час він вірно підмітив, що науковий і технічний прогрес далеко не завжди супроводжуються моральним вдосконаленням людини; часто спостерігається зворотне: з матеріальним прогресом відбувається духовна деградація людини і суспільства. Конфуцій спробував виробити механізм для поєднання прогресу в матеріальній і духовній сферах, наголошуючи при цьому, що вирішальна роль належить традиціям, ритуалам.

Вчення Конфуція отримало широке розповсюдження в Китаї та за його межами і в модифікованому вигляді існує і понині.

Засновником філософії даосизму є Лао-цзи (друга половина VI - перша половина V ст., до н.е. Основні положення даосизму викладені у книзі «Даодецзішь», написаної послідовниками Лао-цзи.

Якщо в конфуціанстві основна увага приділяється моральним і соціально-політичним проблемам, то даосизм - це насамперед філософське вчення про Всесвіт, про буття. Філософська концепція Лао-цзи дещо суперечлива. З одного боку, він визнає оточуючу людину природу єдиним буттям, а з другого - виходить із існування Дао - вічного, незмінного і непізнаваного начала. Саме дао є справжня основа всіх речей і. явищ природи, але дао не зводиться до них і не тотожне їм. Дао є діалектичним за своєю природою, оскільки йому притаманні протилежні властивості: воно і незмінне і рухоме, і безкінечно велике і найдрібніше, і єдине, і всеохоплююче і т.п. Для правильного розуміння даосизму потрібно уяснити зміст таких понять:

- Де - уречевлене, конкретне виявлення дао в речах і поведінці людини.

- Ці - найдрібніша тілесна частинка, що виникає в результаті опредметнення Дао. Легкі, світлі частинки ці утворюють чоловіче начало ян, важкі, темні - жіноче начало інь. Поєднання цих частинок породжує, згідно з вченням даосизму, все існуюче у світі.

На відміну від конфуціанців, які прагнули упорядкувати стосунки в державі, між людиною і суспільством, даосизм був спрямований на гармонізацію взаємин людини з природою. Три основні мети ставили послідовники даосизму: досягнення довголіття, досягнення стану просвітлення і, нарешті, здобуття безсмертя.

В основу лаоської практики досягнення довголіття покладена давня натурфілософська концепція здоров'я, яка базується на принципах «інь-ян». З далекої давнини люди помітили, що усе в світі взаємопов'язане, що Всесвіт є єдиним цілим і безперервно змінюється. Людина, вважали даоси, теж, до певної міри — Всесвіт, або космічне тіло, на якому є свої гори, ріки, канали, меридіани. Формою прояву життєвої енергії в людині є боротьба і взаємозв’язок двох начал — інь і ян. Регулювання відносин між інь і ян забезпечує збереження енергії, а отже, і здоров'я. Шлях до довголіття лежить через наслідування природи. Уся лаоська методика підтримує життєві сили в організмі (дихальні і гімнастичні вправи, спеціальна дієта, масаж і самомасаж, прийоми мистецтва двобою (наприклад, так зване У-шу) побудовані на цьому принципі наслідування природи, на гармонізації двох протилежних начал — інь та ян.

Просвітлення душі, стан великої єдності з Дао — більш висока мета, ніж здобуття довголіття. Головний акцент в досягненні цієї мети робився на ідеї «природності» і «не діяння». «Природність» вимагає від людини звільнення від усіх пристрастей і бажань (від жадоби слави, багатства, від лінощів, злоби, заздрості, страху, смерті тощо), вміння управляти своїми емоціями і почуттями. Подібні цілі ставили і конфуціанці. Але, якщо вони наполягали на придушенні пристрастей, на приборканні природного у людині, то даоси, навпаки, прагнули виявити у людей природний космічний початок. Природне в людині — не зло, з яким потрібно боротися, вважали вони. Природне в людині є втіленням Дао, універсального космічного закону. Відкрити його в людині - зміст всього даосизму. Для цього даоси пропонували принцип «не-діяння», що вимагає від людини не втручатися в закономірності природи, але слухняно підкорятися їм. Якщо не перекручувати свою природу, то вона заспокоїться, прийде у стан спокою і рівноваги. Подібно до каламутної води, яка стає чистою і якісною, якщо залишити її у спокої. Людина повинна наслідувати природу, а не йти за соціальними нормами, які висували конфуціанці.

Кінцева мета даосизму - безсмертя - досягається внаслідок досягнення стану єдності з Дао, просвітлення душі. Тоді людина в змозі опинитися серед інших небожителів.

Даосизм, поряд з конфуціанством, здійснив надзвичайно вагомий вплив на подальший розвиток філософських ідей в Китаї.


Загальна характеристика античної філософії

Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Слід звернути увагу насамперед на те, що філософія Стародавньої Греції започатковує європейську філософію. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету г-західноєвропейського етносу як раціоналізм. Філософія античного світу виростає із міфології та_ епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

— наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

— присутність елементів антропоморфізму;

— наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи;

— пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.д.;

— в цій філософії основна увага звертається на пошуки першо-начала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (VI – V ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (V-ІV ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських пізнавальних можливостей. Цей період є вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н.е. — VI ст. н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в філософії проявляється до проблем морально-етичного плану, При вивченні демократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.

Засновником мілетської школи був Фалес (VII-VІ ст. до н.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим - вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначене начало, яке він назвав «Алейрон», Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії вперше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття».

Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (VI-V ст. до н.е.) і Зеноном (V ст., до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обґрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як «Ахілл і черепаха», «Стадіон», «Стріла», «Дихотомія» та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обґрунтування.

Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.

«Наш зір заважає нам бачити первоначало — атоми — тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів — множинна і рухома.

Немає, ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони.» Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка. Якщо в центрі уваги досократівських шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини, і вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у розвитку античної філософської думки.

Сократ (V-ІV ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світом людини є її внутрішній світ. Пізнання цього світу здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знання про людей і світ в цілому. «Людино, пізнай саму себе, і ти пізнаєш весь світ» — таке філософське кредо Сократа.

Сократ не залишив після себе «філософських трактатів», бо принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним завданням — навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з праць його учнів, зокрема Платона.

Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб'єктивний, і об'єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов'язкове знання. Але це знання індивід може набути лише власними зусиллями, а не одержати зовні. Звідси — прагнення шукати істину в діалозі, критично оцінювати загальноприйняті думки.

У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала в наступному: істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, в процесі стикання протилежних думок та точок зору. Саме мистецтво вести суперечку він називав діалектикою.

Сократ ніколи не вважав себе «мудрим» («софос»), а лише «філософом», тобто таким, що любить мудрість. Тому-то він полюбляв говорити: «Я знаю, що я нічого не знаю». Легенда свідчить, що він твердив своїм учням: «Чим більше я знаю, тим більше не знаю». При цьому він пояснював це таким чином. Сократ креслив перед учнями два кола: велике та маленьке. Велике коло — це те, що він знає, маленьке — це те, що знають учні. Але, міркував він, поза колом перебуває галузь невідомого, і коло стикання з невідомим для нього набагато більше, ніж у них. Тому-то, чим мудріша людина, тим краще вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовпевненості, самовдоволеності, зарозумілості.

Сократ вважав, що філософія є розумінням того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей він пояснював як результат незнання Істини. Зло — це результат незнання доброго. Якщо людина знає, що таке добро, вона ніколи не вчинить зла. Знання є джерелом морального вдосконалення людини. Тільки високоморальна людина може бути щасливою.

Крім Сократа, філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Аристотеля.

Платон (427-347 рр. до н.е.) — творець першої в історії людства системи об’єктивного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчення про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства.

Головне місце в філософії Платона посідає вчення про ідеї. Сприйнявши висновок Парменіда про існування чистого буття як субстанційної основи конкретних матеріальних утворень, Платон пробує вирішити проблему, яка постала в філософії елеатів, але так і не була розв'язана, а саме: яким чином із єдиного, невизначеного і незмінного буття виникають конкретні, одиничні утворення? І чому, коли предмети одного класу зникають, то на зміну їм виникають в сутності тотожні з ними предмети цього ж самого класу. Після тривалого дослідження цього питання Платон, зрештою, приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей. Ідеї — це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними «тінями» ідей. Речей і предметів кожного класу існує велика кількість, тоді як ідея всіх речей класу всього одна. Ідея, у Платона, виступає в якості ідеального зразка та ідеальної схеми творення речі. В даному випадку Платон відобразив у специфічній формі дійсний процес людської діяльності; в людській свідомості є одне поняття якогось класу предметів (наприклад, «книга»), яке включає в себе технологію створення, вироблення цього предмету. Ідеї - вічні, незмінні, досконалі й тому являють собою повноту буття; саме вони є тими зразками, за якими створюються речі. Отже, в філософії Платона ідеальне єдине буття Парменіда набуває статусу ідеального буття конкретний ідей, за якими утворюється світ.

На ідеалістичній онтології ґрунтується вчення про людину, пізнання і про державу. Варто пам'ятати, що Платон вперше створює концепцію досконалої («ідеальної») держави. У трактаті «Держава» Платон прагне показати яким має бути досконалий устрій суспільства, як повинні бути виховані люди у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до сучасного йому періоду, Платон приходить до думки про те, що матеріальні умови Існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Всі існуючі на основі цього держави є державами негативного типу: теократія, олігархія, демократія, тиранія.

Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей; основним принципом устрою такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання. Взявши за основу відмінності між окремими групами людей і властиві їм моральні якості, Платон розглядає цю відмінність за аналогією з розподілом господарської праці. Всім громадянам держави мають бути властиві не лише справедливість, а й стримуюча міра, яка б приводила до гармонійного узгодження як позитивні, так і негативні сторони.

В структурі людської душі, за Платоном, є три начала: розумне, афективне (емоційне) і чуттєве. Якщо в людей переважає розумне начало — вони є прибічниками правди і справедливості. Завдяки своїй мудрості вони зможуть добре управляти державою. Якщо переважаючою в душі є емоційність, то такі люди мужні, хоробрі, з розвинутим почуттям обов'язку. З таких людей вийдуть прекрасні воїни — оборонці держави. Люди, в яких переважає чуттєва сторона душі; добре працюють фізично, вони зможуть забезпечити матеріальне благополуччя держави. Якщо кожен клас буде чітко виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Метою ідеальної держави є не матеріальне забезпечення і не завоювання, а моральна досконалість, яка досягається розвитком науки і особливо філософії.

Виходячи з того, що матеріальні інтереси негативно впливають на поведінку людей і є основною причиною занепаду суспільства. Платон запропонував як ідеальний спосіб життя людей в ідеальній державі певний уклад життя воїнів-стражів, зумовлений позбавленням їх прав мати власне майно. Спільні здобутки, відсутність приватної власності, а також умов для її виникнення, збереження та примноження - ось чинники, які, за Платоном, сприяють створенню такого ідеалу.

За вченням Платона, людина існує заради держави, а не держава існує для людини. Людина, її воля та щастя, морально-етична досконалість віддаються в жертву держав. Мета держави — сприяти розквіту держави, її могутності.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) — найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Аристотеля найбільш повно викладені у праці «Метафізика». Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також, аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії.

На противагу релігійній спрямованості філософії Платона з її вірою в ідеальний потойбічний світ Аристотель розвивав емпіричні погляди на проблему буття. На відміну від Платона він заперечував самостійне існування загальних понять — ідей. За Платоном, ідеї — сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами. Аристотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпіричним, досвідним і чуттєвим шляхом.

Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Аристотель відкидає основи системи платонівського ідеалізму.

Але в більш пізніх роботах Аристотель частково повернувся до признання платонівських ідей як першооснови світу. Кожна річ, за Аристотелем має матерію (яка є лише можливістю виникнення і розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвою силою). Саме форма перетворює можливість речі у її дійсність, бо матерія сама по собі інертна, пасивна. Розвиток природних явищ — це безперервний процес оформлення матерії. Усе в світі підкоряється найвищій меті — кінцевій причині, яку Аристотель назвав «формою усіх форм», першопричиною і першодвигуном всього — це Світовий Розум.

Найдосконалішою істотою матеріального світу Аристотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання «матерії» та «форми». «Матерія» людини — це її тіло, «форма» — її душа. Як «матерія» тіло — це можливість душі. Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості.

У «Метафізиці» Аристотель виклав найвагоміші питання онтологічного характеру, визначаючи цю проблематику як першу філософію (протофілософію). Онтологія, за Аристотелем, це наука про суще, існуюче. Предмет першої філософії — це пізнання причин сущого, оскільки воно суще; найбільш вірогідні та загальні начала пізнання; начала та причини сущого взагалі.

Аристотель прагнув систематизувати всі накопичені на той час наукові та філософські знання. Філософію він поділив на теоретичну і практичну. Теоретична філософія містить у собі метафізику (у Аристотеля це — наука про початки буття і початки пізнання світу), математику і фізику. Практична філософія складається з етики, політики, риторики, економіки і поетики. Якщо часткові науки пізнають окремі сторони буття, то філософія досліджує суще як таке, його загальні і основоположні принципи, причини і начала.

Аристотель виділяє окремо науку логіку, розробляє теорію про закони і правила формально-логічного мислення, про методи наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Не випадково його називають «батьком логіки». Проблематика людини в античній філософії знаходить своє відбиття у трактаті Аристотеля «Про душу», який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини.

Душа — причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Аристотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність», або ентелехію (здійснення).

У трактаті Аристотель викладає матеріалістичний погляд на незалежність предмета від його сприйняття, розглядає діяльність пам'яті як відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спогадів він вважає зв'язок, за допомогою якого з появою предмета виникає уявлення про інший.

Невеликий, стисло написаний трактат «Про душу» — класичне дослідження головних психічних функцій, з аналізом і класифікацією психічних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеології.

Варто також звернути увагу на працю Аристотеля «Нікомахова етика», в центрі уваги якої знаходиться питання про виховання чеснот і формування звичок доброчинного життя, що веде до досягнення щастя. Шлях до щастя філософ бачить у розумній діяльності. Доброчинність, або розумна діяльність це є всього лише дотримання «золотої середини», міри у всьому, вміння не кидатись у крайнощі.

У своєму вченні про державу Аристотель не шукав, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема — або влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи всю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що "влада закону" краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно — менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості «при владі». Ця ідея Аристотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократії.

У ІІІ ст. до н.е. античний світ вступає в період поступово наростаючої кризи рабовласницького суспільства Настрої відчаю і песимізму стають пануючими у світосприйнятті епохи еллінізму. На передній план елліністичної філософії виходить особистість. Переважаючою проблематикою є морально-етична. Якщо раніше вищим благом для людини вважалось знання, то тепер — щастя. У чому полягає сутність щастя? Як його досягти? Відповідь на ці питання шукали три провідні філософські напрямки: стоїцизм, епікуреїзм і скептицизм.

Стоїцизм виникає наприкінці IV ст. до н.е. Засновником цієї школи був Зенон з Кітіона (II ст. до н.е.), найбільш відомими представниками — Сенека (І ст. н.е.) Марк Аврелій, (І ст. н.е.). Стоїки вважали, що у світі панує невблаганна необхідність і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Але слід уважно вивчати природу і її необхідність. Хоча це і не завадить діянню необхідності, але дозволить, знаючи необхідність, добровільно підкорятися їй. Під природою стоїки розуміють як зовнішню природу, так і природу самої людини.

Звичайно, твердять стоїки, і мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного волочить». Отже, ідеалом, до якого повинні прагнути люди є пристосування до законів природи. Якщо жити у злагоді з природою, то здобудеш щастя і доброчинність.

Але шлях до щастя гальмують людські пристрасті, прагнення до чуттєвих задоволень. Мудрець повинен їх повністю подолати. Ідеальний стан полягає у безпристрасності, апатії (від грец. «апатейя» — байдужість, безчуттєвість). Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі — байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, навіть здоров'я. Досягнути внутрішнього спокою і безпристрасності — значить навчитись повністю володіти собою, визначати свої вчинки не обставинами, а тільки розумом, який є частиною Світового Розуму, природи. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть смерть не може знищити її як особистість.

Навряд чи можна знайти інший напрямок у філософії, який настільки б підкреслював індивідуальну відповідальність людини. Стоїцизм звертався не до якихось груп, а до особистості, до мужності окремих людей, чию віру в себе, в розум і справедливість не можна було розбити зовнішньою силою.

Наприкінці IV ст.. до н.е. в Афінах виникла школа Епікура. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою, радісного стану духу. Його ідеал емоційного стану людини — атараксія (від грец. — незворушність), яка передбачає звільнення від усяких хвилювань і пристрастей. «Насолода, — зазначав він, — є початком і кінцем щасливого життя».

Філософія, як її розумів Епікур, повинна бути практичною системою і забезпечувати щасливе життя. «Головне — живіть так, щоб уникнути страху», — писав він. Якраз осмислення проблеми страху привело Епікура до теоретичної філософії. Він вважав, що два джерела страху — релігія і страх смерті —- пов'язані одне з одним. Тому він. шукав таку філософію, котра б довела, що боги не втручаються у життя людей і що душа гине разом з тілом.

Епікур був матеріалістом, послідовником вчення Демокріта. Але, на відміну від нього, вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законом природи. Вони можуть відхилятися від першопочаткового прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов'язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можливою для людини, потрібно, вважав Епікур, щоб передумови цієї свободи існували уже в фізичному світі, частинкою якого є людина. Люди мають свободу волі і можуть розпоряджатися своєю долею. Наприклад, ми не можемо уникнути смерті, але смерть, якщо її правильно зрозуміти, не стане для нас злом. «Людина ніколи не зустрічається зі смертю. Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже немає». Тому смерті не існує ні для живих, ні для мертвих - боятись її не варто.

Отже, благом для епікурейців є все те, що породжує задоволення, злом все те, що породжує страждання. Щастя — в почутті задоволення, в розумній насолоді радощами життя, в душевному спокої. Спокій досягається не відходом від життя, а вивченням природи, проникнення у її таємниці, а отже, уникненням страху.

Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н.е.), який оголосив неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати — ні істинного, ні хибного.

Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. «На кожне слово є зворотне слово» — улюблене прислів'я скептиків. Отже, філософський спосіб відношення до речей повинен проявлятись в стримуванні від будь-яких суджень про них. Користю від стримування від будь-яких суджень буде незворушність, спокій, що і с вищим благом для філософа.

Епоха еллінізму була епохою занепаду, згасання, песимізму. Людина була незадоволена навколишнім світом, тому вчилась бути незалежною віл нього, прагнула внутрішньої свободи. Матеріальні блага — нестійкі. Лише духовні блага доброчинність, розумність — міцні і мають цінність для мудреця.


Література

1. Асмус В.Ф. Античная философия. — М.,1976.

2. Богомолов А.С. Античная философия. — М., 1985.

3. Введение в философию. — М., 1989. — 4.1. — Гл.2,1-3.

4. История философии в кратком изложении. — М.,1991.

5. Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.24-30.

6. Філософія. Курс лекцій. — К., — Лекція 3.

7. Чанышев А. И. Курс лекций по древней философии. — М., 1981,

8. Августин Аврелий. Исповедь. — М., 1991.

9. Соколов В.В. Средневековая философия - М.. 1979.

10. Горфункель А.Н.Философия зпохи Возрождения.-М.,1980

11. Дао и даосизм в Китае. — М., 1982.

12. Дайсзцу Судзуки. Две лекции о дзен-буддизме. — Иностранная литература, 1991, №1.

13. Шербатской Ф.И. Избранные труды по буддизму. — М., 1988.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:59:50 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:56:48 28 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Філософія Стародавньго світу

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150651)
Комментарии (1838)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru