Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Проблема надлюдини у філософії

Название: Проблема надлюдини у філософії
Раздел: Рефераты по философии
Тип: реферат Добавлен 17:56:31 05 октября 2009 Похожие работы
Просмотров: 157 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Зміст

Вступ

1. Специфіка філософського осмислення проблеми людини у філософії

2. Пошуки сутності людини в історії філософської думки

3. Філософські аспекти походження людини

4. Людина, індивід, особистість. Особистість і суспільство

Висновок

Список використаної літератури


Вступ

Споконвіку людство бентежить безліч життєвих проблем. Глибоко і всебічно вони вирішуються за допомогою наукових знань. Проте серед важливих проблем людського існування є й такі, що не розкриваються жодною наукою. Це так звані "вічні запитання". Адже люди замислюються не лише над тим, як їм жити, а й для чого вони живуть, куди прямують і що їх чекає попереду. Над їх поясненням міркувало не одне покоління кращих мислителів усіх народів. Проте до наших днів завершеної і однозначної відповіді не знайдено.

Життєвий досвід вказує, що на згадані та інші подібні запитання можна знайти відповіді лише за умови розуміння світу як цілісного системного утворення в усій його багатомірності та різноманітності. Це не може здійснити ні наукове пізнання, ні інші типи світорозуміння: міфологічний, релігійний, художньо-образний, повсякденний тощо. Лише філософія здатна сформувати цілісне уявлення про буття всього природного, соціального, духовного й індивідуального людського.


1. Специфіка філософського осмислення проблеми людини у філософії

Філософське знання має свою специфіку, яка докорінно відрізняє його від конкретно-наукового знання. Річ у тому, що коли наукове знання на певному етапі історичного розвитку є точним, однозначним і тому загальноприйнятим для всіх людей, то філософське знання є поліфонічним, плюралістичним. Це означає; що на одні і ті ж самі питання в різних філософських школах даються різні (неоднакові) відповіді, які, що суттєво важливо, мають рівноцінне значення. Інакше кажучи, у філософії не існує однозначних і загальноприйнятих положень. Саме тому філософія є особливим видом знання, це "софічне"' знання, зрозуміле як мудрість. Про це свідчить і значення терміну філософія (грецькою "філео" – любов, "софія" – мудрість, тобто любов до мудрості). Отже, у філософії науково-об'єктивний підхід поєднується з оцінним.

Специфіка філософського знання значною мірою визначається тими проблемами, які досліджуються філософією. До найважливіших проблем філософії відносяться такі:

- хто така людина, яке місце вона займає у світі?

- яка природа світу? В чому полягає причина і основа його існування? Чи є взагалі якісь зовнішні підстави існування Всесвіту, чи він є самодостатнім і чи не потребує для свого буття ніяких зовнішніх сил?

- у чому полягає сенс людського життя і людства в цілому? І чи існує цей сенс взагалі?

- у чому суть людського щастя? І як, якими шляхами і засобами людина може стати щасливою?

- як слід розуміти добро і зло? Яка їх роль у житті індивіда і людських спільнот?

- людина і доля. Чи вільна істота людина, чи над нею панує фатум, доля? Чи визначено її життєвий шлях заздалегідь, чи ні?

На ці та цілий ряд інших питань неможливо дати однозначні і вичерпні відповіді, і тому кожне нове покоління людей намагається відшукати своє власне тлумачення цих життєвосмислових проблем людського існування.

Поняття предмета філософії історично змінювалось, що має як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. До об'єктивних причин слід віднести стан та рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину, суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб'єктивних причин відносяться, насамперед, своєрідність форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією. Річ у тому, що зміст і форма тієї чи іншої концепції предмета філософії далеко не завжди збігаються. Вони залежать від історико-філософської рефлексії виявлення реального, об'єктивного змісту тієї чи іншої концепції предмета філософії, певної інтерпретації в нових історичних умовах. В історії філософії змінили один одного три підходи до розуміння предмету філософії: староантичне, традиційне та сучасне, х

Староантичне розуміння філософії тотожне розумінню науки взагалі. Його можна кваліфікувати як протознання, "переднауку". Предмет нерозчленованої науки, філософії -вся дійсність.

Традиційне розуміння предмета філософії пов'язане з ім'ям Аристотеля, який відзначав, що філософія є знанням про першопочаток буття. Це неподільно домінуюча та керівна наука, якій всі інші науки, як невільниці, не повинні сказати і слова проти. Філософія в цей період трактується як наука наук. Назва, якої вона набула, – "метафізика"1 (те, що "після фізики") стала синонімом філософської науки про першооснови буття, про загальне.

Сучасне розуміння предмета філософії складалося відповідно накопиченню спеціальних наукових знань, вироблення конкретних способів дослідження та розвитку уявлення про закономірності окремих галузей природи, процесу диференціації теоретичного знання. Окремими науками стали механіка, астрономія, фізика, математика, хімія (остання чверть XVIII ст.). У XIXст. виникли геологія, біологія, антропологія. Так, послідовно, від протознання спочатку відокремилися природничі, потім суспільні науки і, насамкінець, наука про мислення. Ось тоді виникла точка зору, згідно з якою зміст філософії нібито весь "розібрано по частках окремими науками".

Насправді, філософія, подібно частковій науці, поступово формується, визріває і готується до "відпочкування" від "протознання". Цей прогресуючий розподіл праці у сфері наукового знання якісно змінює роль і місце філософії в системі наук, її взаємозв'язки з окремими науками. До сфери філософії відходить дослідження загальнонаукових, світоглядних питань, які мають місце в усіх галузях науки, але не можуть бути вирішені в їх рамках за допомогою притаманних їм спеціальних методів.

Специфічні проблеми філософії на сучасному етапі, які складають сутність її предмета, різноманітні.

1. Дослідження найбільш загальних питань буття. При цьому сама проблема буття розуміється в універсальній суті: буття і небуття; буття матеріальне й ідеальне; буття природи, суспільства і людини. Філософське вчення про буття отримало назву онтологія.

2. Аналіз найбільш загальних питань пізнання. Чи підлягає світ пізнанню; які можливості, методи і цілі пізнання; у чому полягає сутність самого пізнання і що таке істина; якими є об'єкт і суб'єкт пізнання? Філософське вчення про пізнання називається гносеологією.

3. Вивчення найбільш загальних питань функціонування і розвитку суспільства. Формально ця проблема знаходить своє місце у вченні про буття. Але оскільки саме суспільство, домінуючи, впливає на розвиток особистості, формує соціальні риси людини, то ця проблема виокремлюється в розділ під назвою соціальна філософія.

4. Дослідження найбільш загальних та істотних питань про людину. Це один з найважливіших розділів у філософії, оскільки саме людина є початковим та кінцевим пунктом філософування. Творить і діє не абстрактний дух, а людина. Філософія людини називається філософською антропологією.

5. Визначення сутності духовного життя суспільства і людини, структури і форм суспільної свідомості. Предмет філософії неодмінно включає і вивчення її історії, яка розглядає різноманітні вчення, школи, течії в процесі розвитку філософських знань.

Із вищевикладеного випливає, що філософія – це вчення про загальні принципи буття, пізнання і відношення людини до світу. Предмет філософії – найзагальніші проблеми і закономірності функціонування і розвитку природи, людського суспільства, мислення, всієї духовної культури.

Отже, філософія вивчає такі питання, котрі включаються у світогляд людини. Саме тому філософія тісно і безпосередньо пов'язана зі світоглядом.

2. Пошуки сутності людини в історії філософської думки

Наближення філософської думки Стародавньої Греції до класичного взірця, коли створювалося цілісне та всебічне уявлення про світ і людину в ньому, розпочалося з другої половини першого тисячоліття до н.е. В цей час виникло чимало оригінальних філософських учень. Прикладом тому може бути філософське бачення світу Левкіпом (500-440 до н.е.) та його учнем Демокритом (460-370 до н.е.). Вони ввели в філософію поняття "атома", неподільної часточки матерії (речовини). Атоми рухаються в порожнечі, комбінуючи різні утворення і тим самим формують різні природні та духовні об'єкти. Щодо людей, то вони теж побудовані з атомів і відрізняються лише за зовнішнім виглядом. Стосовно ж умов Космосу, то всі люди однакові. Це були вже елементи гуманістичного характеру: висувалася ідея рівності людей.

Особливості атомарної будови людини, особливо її душі, виокремлювали людину з-поміж інших створінь. Так вона перетворювалася на спеціальний, окремий предмет філософування.

Виразно сформована тенденція виокремлення людини із загального світу речей у софістиці. Софістами називали у Греції тих філософів, які були платними вчителями філософії, логіки, красномовства, а також знань, необхідних для того, щоб займатися суспільно-політичною діяльністю. Серед софістів було чимало визначних філософів (Протагор, Горгій та ін.). Вони розвивали вчення Левкіпа, Демокрита про першооснови світу, унікальну визначеність людини. Саме Протагору (481-411 до н.е.) належить знаменитий вираз: "Людина є мірою всіх речей". Пізніше софістика перетворилася на формальне маніпулювання знаннями та думками, пошуки доказів абсурдних домислів, метою яких було обґрунтування меркантильних інтересів певних людей.

Різку полеміку із софістами вів видатний філософ Сократ (469-399 до н.е.). Він їх засуджував за досягнення добробуту філософією, вважаючи, що краса і знання продаватися не повинні. Сократ рішуче звернувся до дослідження буття, Космосу, природи, а особливо людини. "Пізнай самого себе" – основний заклик його філософування. Для пошуку істини цей філософ застосовував діалоги, суперечки, де висловлювалися протилежні погляди на речі. Це був діалектичний підхід – вивчення предмета чи явища з різних сторін. У цілому ж Сократ остаточно вирізнив людину з Космосу, зробивши основний вузол буття "людина – світ" основою предмета філософії.

У Сократа було чимало послідовників. Один з них, Діоген із Синопу, закликав до "природного життя", користування мінімумом речей тощо. Для прикладу сам жив у глиняній бочці. Належав він до школи кініків, які висміювали культурні й моральні здобутки людей як непотрібні, бо без них, нібито, можна обійтися.

Вершиною старогрецької філософії в її класичному варіанті стало вчення учня Сократа - Платона і, в свою чергу, його учня - Аристотеля. Вони охопили всі філософські проблеми буття: природного і духовного, індивідуального людського і суспільного. А це вже дійсно повний класичний варіант філософії.

Платон (427-347 до н.е.) – творець першої завершеної ідеалістичної філософської системи. До неї входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність; 8) вчення про суспільство.

Для Платона початок реального світу знаходився за його межами. Усі речі є лише тінями своїх безтілесних образів - ідей (так званих "ейдосів"). Ейдоси вічні. Усе тілесне, речовинне належить до небуття. Матеріальне породжується ідеями і скінченне. Найвищою ідеєю Платона є ідея добра, що являє собою джерело краси, істини та гармонії. У центрі космологічного тлумачення світу Платоном знаходяться міркування про "світову душу". Душа тимчасово ув'язнена в нашому тілі. Тіло вмирає, а вічна душа перевтілюється. Думки філософа про бога та душу були використані творцями православного віровчення.

Платон залишив багато різноманітних праць про природу, людину, суспільство, етику, пізнання світу тощо. Наприклад, він висунув ідею "досконалої держави", якою керують мудреці-філософи і яку захищають мужні воїни, а решта населення творить добробут, розсудлива і законослухняна. Він також розвинув діалектику, розкривши ряд її категорій. На ґрунті роздумів Платона побудовано багато сучасних філософських учень.

Завершеності філософія Стародавньої Греції досягла у творчості Аристотеля (384-322 до н.е.). У своїх творах він ділив знання про світ на фізику, або фізичний стан світу ("другу філософію"), і ті, що знаходяться після фізики – метафізику ("першу філософію"). "Перша філософія" визначалася як наука про первоначала та причини буття, пошуки істини, завдання філософського знання та інше.

Аристотель визнавав матерію вічною, але пасивною. Активно творчою для нього є форма, а "формою всіх форм" -бог. Людина здатна досягти збігу мислення з формами буття. Для цього слід опанувати логічні категорії, перш за все, такі, як сутність, якість, дія і багато інших. Заради цього Аристотель створив логіку – науку про мислення, яка слугує й сьогодні.

Своєрідними є думки Аристотеля про душу, адже він розрізняє три її види. Дві з них не можуть існувати без матерії, оскільки можливість життя природного тіла і є душею. А от третій вид душі (розумна душа) притаманний і людині, і богу. Ця душа незалежна від тіла, вона є мисленням. Але для людини пізнання, осмислення світу є стихійним "переведенням" закладених у душі форм буття в стан дії, акту. Допомагає в цьому активний розум – бог.

Філософія Аристотеля, як і Платона, суттєво вплинула на розвиток усієї західноєвропейської філософії, релігії, духовної культури.

Своєрідне узагальнення старогрецької класичної філософії відбулося в елліністичний період, (кінець IV ст. до н.е. – V ст. н.е.) який багатий на виникнення різноманітних філософських шкіл і вчень. Наприклад, стоїцизм ("стоя" – назва галереї, де була школа) вчив, що людина цілком залежить від зовнішнього світу. Розглядаючи цей світ як умови життя, як необхідність людина мусить добровільно йому підкоритися. Тоді "мудрого необхідність веде, дурного ж – волочить". Для гідного життя потрібно виховати в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, мужність, спокій (стриманість).

Цього здатна досягти кожна людина, бо від природи вона вільна. Стоїки заперечували насилля людини над людиною. Людська моральність, навчали вони, полягає в тому, щоб .керуватись розумом, який є часткою розуму світового.

Представники скептицизму (з грецької "скептикос" – "той, що вивчає") в III ст. до н.е. доводили, що в пізнанні світу людина обмежена недосконалістю своєї чуттєвості, а відтак не здатна до кінця його зрозуміти. Тим самим вони ставили під сумнів набуті людьми знання. Одночасно, повчали скептики, людина попри всі природні умови, що її закріпачують, завдяки своєму внутрішньому духовному світу здатна бути непідвладною необхідності.

Послідовники Епікура (342-270 до н.е.) – епікурейці пояснювали, що основною метою філософії має бути досягнення щастя, відсутність страждань. Щастя ж досягається незворушністю духу.

Таким чином, у старогрецькій філософії досить чітко зазначені елементи антропоцентризму та гуманізму. Людина розглядається як головна ланка світу, як істота, що має право на щастя, завдяки активним і творчим діям.

Філософське пізнання має принципово гуманістичну спрямованість. Тут головним предметом міркувань є людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Не випадково І.Кант питання "що таке людина?" сформулював як основне питання філософії.

Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини у своєму специфічному аспекті. Але за межами конкретних наук залишається суто світоглядна, філософська проблема про природу (сутність) людини, її походження, сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини у філософії.

Кожна філософська концепція в історії людської думки (попри певні недоліки і історичну обмеженість) додавала нові риси, нові грані до процесу пізнання людини. Стародавня індійська, китайська і грецька філософія розглядала людину як частку Космосу, як "малий світ", мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту.

Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'ясувалися ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.

У Середні віки людина розглядалася, перш за все, як частина світового ладу, встановленого богом. А уявлення про неї за внутрішньою сутністю, відповідно до християнської традиції, зводиться до того, що людина є "образ і подоба" бога. Але в той же час підкреслювалося, що гріхопадіння привело до роздвоєння людської визначеності, до розуміння її належності і до божественного, і до людського, що уособлювалося в походженні і долі Ісуса Христа. Оскільки кожному первісно притаманна причетність до божественного, то він має можливість внутрішньо прилучитися до божої "благодаті" і тим самим піднятися до рівня "зверхлюдини".

У соціальному плані в цей час людина проголошувалася пасивним учасником божественного порядку, істотою тварною і нікчемною порівняно з богом. На відміну від античних богів, ніби споріднених з людиною, християнський бог є силою трансцендентною, творцем людини та її долі і стоїть над природою і людством. Головним завданням кожної людини, при такому міркуванні, є жертовне слугування богові, щоб прилучитися до нього і придбати спасіння на страшному суді. Від того вся драма людського буття затиснена в парадигму: гріхопадіння – спокута, сама земна поведінка і майбутнє потойбічне мають співставлятися з безпосередньою гріховністю кожного. Тут кожен сам відповідає за себе перед богом.

Якщо філософія Середньовіччя вирішувала проблему людини в релігійному, а то і в містичному плані, то філософія епохи Відродження (Ренесансу) ставить розуміння людини на земну основу і так само намагається вирішити його проблеми. Замість гріховності людини оголошується природною її схильність до добра, щастя і гармонії. Оголошується, що їй органічно притаманний гуманізм. І хоча в цей час ідея бога не зсувається повністю з філософських теренів, все ж не він, а людина постає в центрі світу. Так настав час антропоцентризму. Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості [4, 174].

Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVIIі до кінця XIXстоліття, вважала істинно людським у людині те, що робить її представником усього людства, тому зосереджувала увагу на її загальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія кінця XVIIстоліття особливе значення приділяла розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним було уявлення про людину як суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала – духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класичної філософії, Л. Фейербах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність, розглядаючи її не як духовну, а й як чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкта суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність усіх суспільних відносин.

З кінця XIX – початку XXстоліття у філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот – проблема людини виявилася чи не основною для більшості філософських учень. Сучасна епоха відома як епоха глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, коли здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури, філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який у своїй неповторності й унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні нераціоналістичні концепції (С. К'єркегор, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, 3. Фрейд), які домінуючими рисами людини називають позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М. Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер), яка ставить за мету поєднання конкретно-наукових досягнень із цілісним філософським осягненням людського життя. Нині цю традицію продовжують такі напрямки, як прагматизм, глибинна психологія, структуралізм. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення ("екзистенції") людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, зумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві [7, 175].

3. Філософські аспекти походження людини

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським у людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в її існуванні.

Історія людської думки нараховує безліч варіантів постановки та розв’язання проблеми сутності і походженнялюдини. Одним з таких варіантів є натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючу рису яких складає уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості і підсвідоме обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціалдарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то, починаючи з XIX століття, теоретичною основою натуралістичного підходу стають ідеї біологічної еволюції людини, відповідно до теорії Дарвіна. Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот. Чи це дійсно так?

Безперечно, що людина, як біологічний вид "хомо сапієнс", належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності і їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється лише дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна з'ясувати тільки біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції – природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до навколишнього середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття, принципову нередукованість людини лише як природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального "Я" як духовного стрижня особистості.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини. Еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А. Чижевський, В. Вернадський, Тейяр-де-Шарден), поява людини не випадковий і локальний наслідок лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, у сучасній космології і фізиці існує так званий "антропний принцип", згідно з яким у побудові нашої Метагалактики закладені тенденції до появи людського буття. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, що з необхідністю викликають виникнення фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосереднього біологічного, а містить у собі нескінченність космосу. Людина, при такому підході постає як природно-космічна істота [11, 177].

Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) із процесом виникнення суспільства (соціогенезом). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступеня еволюції, який є діалектичним запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип – еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності –соціальна практика. Поряд із працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальний (суспільний) характер життєдіяльності, здатність до мовного спілкування поява свідомості - осмисленого і доцільного характеру діяльності.

Таким чином, людина в марксистській теорії пояснюється як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність суспільних відносин. Усі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обґрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, "не запрограмованість" раз і назавжди її сутності. Людина самостворює себе в процесі історичного і культурного життя.

У деяких марксистських трактуваннях роль суспільних відносин у детермінації людини абсолютизується. Такі крайнощі в поясненні людського існування набули назви соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливість соціологізаторства полягає, по-перше, в тому, що воно ігнорує природно-біологічні чинники людського існування, їм відводить роль лише передумови соціального життя, котрі не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтири людини. По-друге, в людині не помічається її "надсоціальна", духовна сутність. Звідси бере свій початок відома теза про формування "нової людини", згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна "виліпити" все, що завгодно, а вдосконалення .людини залежить лише від вдосконалення суспільства [5, 204].

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге -соціальні. Обидві позиції не помічають у людині її центру і ядра – індивідуальності, духовної незалежності особистості від обумовленості "ззовні" природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту на місці людини в таких теоріях залишається порожнеча.

Соціальна зумовленість людини – факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. У даному розумінні кожна людина є соціально-обмеженою істотою, вона обумовлена "ззовні", виступає своєрідною "іграшкою" соціальних сил і суспільного середовища. її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування примушуванні всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням усієї історії людства та його культури. Саме як культурно-історична істота людина поєднує в собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами – отримує вимір духовності.

Таким чином, суспільно-історична зумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин своєї епохи, але й у тому, що вона отримує можливість самовизначитися, самостійно творити власну долю, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

4. Людина, індивід, особистість. Особистість і суспільство

Філософська антропологія не може обійти питання про зміст і мету життя. Різні філософські вчення відповідають на нього по-різному. Представники матеріалізму звертаються до розгляду об'єктивної реальності і реальної життєдіяльності людей. Представники ідеалістичних напрямків спрямовують свій зір до бога, розуму, духу, ідеї. Але не зважаючи на різноманітність поглядів, до сьогодні це питання залишається відкритим і відсутні підстави для його вирішення найближчим часом.

Характер релігійного світогляду неодмінно підштовхує нас до думки: про яке життя ми повинні міркувати і піклуватися в першу чергу - про вічне, чи ту мить буття, яка спалахує щомиті і відходить у небуття, маючи назву земного життя. Якщо це так, то велику мудрість виказав Сократ, що вбачав сенс земного життя у підготовці до вічного потойбічного існування. Теоцентризм знецінює і навіть визнає гріховними природні радощі земного існування. Якщо тіло - це темниця душі, то чи слід турбуватися про неї і, тим паче, любити її? Аскетизм, пригнічення плоті – ось вища доброчинність людського існування, стверджували і стверджують сьогодні церковники [7, 180].

Епоха Відродження заперечилагеоцентризм, замінивши його антропоцентризмом. Були реабілітовані земні людські радощі і чуттєві пристрасті. Змістом життя людини оголошується не гіпотетичне блаженство після смерті, а можливість досягнення щастя і життєвих насолод у житті земному. Доказувалося, що це можливо завдяки пізнанню людського світу, її доцільній і наполегливій діяльності. Так гуманістичний світогляд вперто пробивав собі дорогу, секуляризуючи філософію сенсу людського життя.

Гуманізм епохи Відродження, разом з тим, привів до формування індивідуалізму. Індивідуаліст розуміє мету свого життя в собі самому, а його зміст –в отриманні життєвих насолод. Аморальних задоволень, за його переконанням, не існує, а інтереси інших людей для нього байдужі. Таким чином, індивідуаліст стає антисоціальною істотою, небезпечною для інших людей. Егоцентризм веде до анархізму і нігілізму, до бунту проти всякого суспільного порядку.

Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою конечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє мислити і творити, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання скінченності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає в тому, щоб не тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. За словами Е. Фрома, в самих основах людського існування вкорінена потреба в об'єкті для служіння.

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом всієї історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як "готове" знання або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору [4, 181].

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома точка зору філософа Епікура, так звана гедоністична (грецькою – "насолода", "задоволення") позиція, яку можна розуміти, як "життя заради життя". Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя відсуває на другий план саме життя. Життя є емоційністю, таємничим дарунком людині, до цього дарунку треба ставитись з вдячністю і любов'ю. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів – від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейство у своєму ставленні до життя виражало таку позицію: якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, то вироджується в егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати людського відчуття повноцінності життя.

Інший шлях у здобутті сенсу життя можна назвати "життям заради інших людей", коли гарантією осмислення життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя –це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким "іншим" може виявитися і певна "ідея", чи ідеал, реалізація якого потребує від людини посвятити їй своє життя (це може бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією особистості, то тоді людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

Самоцінність індивідуального "Я" не може розчинитися повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу стати Людиною, або – мовою релігії –"піднятися до Бога, стати образом та подобою Божою". Як писав французький філософ Г.Марсель, "піднятися до Бога –це означає ввійти в самих себе, більш того, в глибину самих себе –і себе ж перевершити". Іншими словами, у своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток свого "Я" включити весь світ –і природний, і суспільний. Таке можливо лише через живий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством (і "ближніми", і "дальніми"), з культурою людства. Це саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особистості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духовної еволюції особистості –справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.

Поряд з безмірним звеличенням власного "Я" і його завищеної самооцінки, у філософії здавна існує протилежна тенденція заперечення гідного статусу та цінності людини і необхідності її існування. Цей мотив підхопили деякі представники екзистенціалізму. На їх погляд, людина від життя отримує огиду і жах, оскільки життя є процес безглуздий і абсурдний. Лише буття, спрямоване до смерті і вбачає в ній прояв вищої свободи, дає існуванню смисл і приводить екзистенцію до гідного завершення.

Тоді, в чому ж полягає сенс людського життя! У цьому питанні є об'єктивна і суб'єктивна сторона. Кожна людина – мала часточка роду людського, ланка, що з'єднує його минуле і майбутнє. Це об'єктивна сторона, що висуває свої умови індивідові: його життя має відповідати певним загальним вимогам, виконання яких сприяє нормальному розвитку людства. Суб'єктивна сторона питання про сенс життя не має однозначної відповіді. Це питання мусить адекватно усвідомлювати і зважувати кожна людина особисто, шляхом вільного морального вибору. Вести мову про сенс життя можна тільки тоді, коли поважаєш, цінуєш не тільки власне, але й чуже існування. Сенс життя полягає у всебічному розвитку сутнісних сил людини, їх реалізації на благо інших людей, водночас у задоволенні власних потреб, знаходячи в цьому відповідне задоволення, радість та щастя. Тому кожна людина має розвивати свої здібності, розгортати свої духовні сили і робити свій особистий внесок в історію. Людина реалізується через суспільство в різних виявах і на різних рівнях. Але вона і є тому людиною, що здобуваючи щось своє, робить це завдяки іншим людям і тому повинна діяти і заради них. Філософія сприяє критичному осмисленню людського буття, допомагає відшукати його смисл і посилити волю до життя.

Духовне в людині (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) є не лише "суспільно-корисними" здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними, і саме вони лежать в основі людського "Я". Саме як духовна істота особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.

Таким чином, людина проявляє себе як біопсихосоціальна система, при тому її соціальний аспект постає домінуючим. Відповідно до співвідношення названих компонентів людського виразу напрацьовані поняття: індивід - особа – індивідуальність.

Індивід –це окрема людина, зазначення, перш за все її біологічних рис. Особа – це індивід із соціально обумовленими й індивідуально вираженими якостями. Під особою розуміють соціальну значущість індивіда, його соціально-етичний і психологічний вираз. Індивідуальність характеризує самобутність, неповторність індивіда, його оригінальність, особливо його духовності. Духовність особистості являє собою сплав, синтез Істини, Добра і Краси, при цьому провідну роль відіграє Добро.

Людина сприймає життя як визначений нею ж ідеал, про що стверджували ще піфагорійці, стоїки, епікурейці та ін. Суперечність між безперервним спрямуванням життя і вічним поверненням скасовується завдяки концепції надлюдини, в якій актуалізується вище втілення волі до влади як волі до свободи. Надлюдина творить закони для себе, і вона ж їм підпорядковується. Надлюдина піднялася над буденною суєтою і звільнила себе від пут дріб'язковості та мізерності земних бажань.

Яскравим представником філософії життя був Нобелівський лауреат, француз Анрі Бергсон (1859-1941). Він вважав, що життя як становлення розпочинається першопочатковим вибухом ("життєвим поривом"), котрий породжує інтелект та інтуїцію – форми життя і пізнання. Життя, розпадаючись, створює дух і матерію, а осягти його можливо лише інтуїтивно. Інтуїція сприймає живе становлення в діяльності в той час, коли інтелект пізнає лише мертві речі. У кінцевому вимірі життя у Бергсона виступає у вигляді потоку творчих енергій. Але ці енергії належать не загалу людства, а лише еліті.

Вже згаданий Вільгельм Дільтей визначав життя як культурно-історичний феномен. Щоб його зрозуміти, необхідно самопізнавати себе та використовувати метод розуміння, для чого Дільтей розпочав формувати герменевтику (вчення про розуміння та тлумачення текстів і людського буття).

Німецький філософ Георг Зіммель (1858-1918) вбачав життя на двох рівнях: органічному (смертному) і рівні "більше ніж життя", котрі є формами культури. Ці форми ніби застигають і тому гальмують розвиток життя, а від того вони знищуються та замінюються новими. Ця заміна є трагедією життя, бо йде боротьба між душею і духом, особистим і загальним, індивідуальним та спільним. У цьому руйнівному процесі творчо реалізується лише сильна людина, з рисами надособистості. Пояснення і описування феномену руйнації нічого не дає, бо його необхідно розуміти через відтворення механізмів духовної спадкоємності в історико-культурному процесі. Головне розуміння і переживання досліджуваних подій, їх інтерпретація в дусі нового часу [5, 69].

Таким чином, представниками філософії життя культура трактувалася або як сфера ворожа життю, або як саме життя, що особливо яскраво відображено в творчості вже згаданого Фрідріха Ніцше. Його праці "Анти-Християнин", "Так казав Заратустра", "Воля до влади", "По той бік добра і зла" та ін. стали спробою автора по-своєму проаналізувати кризу європейської культури на переломі століть. Його погляди нерідко характеризуються як антихристиянські, антидемократичні, інтуітивістські, індивідуалістські та волюнтаристські. Тогочасну культуру Ніцше критикував за песимізм, нігілізм, панування масовості, фемінізм і релігійність. Людина, пояснював він, є "слабкою твариною" перед натиском такої культури і змушена проявляти не волю, а інтелект, тому і є безсилою у світі. Культура ж, створена завдяки мові і символам не відображає дійсне життя, і тому людина його не знає, через те в неї згасає інстинктивна воля до життя. Особистість же, завдяки такій ("аполонівській") культурі, стає безвольною посередністю.

А от "діонісійський" тип культури вимагає оптимального розвитку індивідуальності, вольового начала, емоціонально-чуттєвого, а не раціонального сприйняття світу. Лише так формується культурне буття надлюдини. Її створює не пасивне пристосування до наявної культури, до її ідеалів і стереотипів, а власна розбудова культурних цінностей, відречення від влади духовних і соціальних авторитетів. Дійсна культура – це сфера і результат діяльності особливої людини, наділеної волею до життя і вільної від стереотипів моралі. Надлюдина – абсолютно вільна особистість, що свідомо бере на себе всю відповідальність за свої дії. Лише вона прокладає дійсний шлях в історії культури. їй не потрібна "нитка Аріадни". Надлюдина сама вказує шлях інертній безвольній "масі". Надлюдина у Ніцше водночас і ідеал соціокультурного розвитку людства, і феномен, що втілює силу Наполеона, Цезаря, Македонського тощо. Надлюдина привносить у життя героїку, патетику, стихію почуттів та емоцій. Якщо в масовій культурі слабкі герої пристосовуються до умов життя, то надлюдини творять її інший рівень. Культура маси -це вічне повернення до минулого, і лише нова популяція надлюдин розірве це зачароване коло. Вони є "дітьми майбутнього", котрі беруть це майбуття у свої руки.

Філософія життя й сьогодні має певну кількість прибічників, вивчається і розвивається.


Висновок

Таким чином, філософія історії виступає як система філософського знання світоглядного рівня, знання, яке допомагає людині духовно змінити саму себе. У світогляді кожної особистості з необхідністю, в тій чи іншій мірі, містяться філософські уявлення, ідеї, теорії, погляди на свою історію.

Виникнення філософії історії розпочинається з визначення складу і статусу, соціальної ролі та історичної долі дійових осіб історії. Першим особливим напрямом досліджень, що охоплює весь спектр взаємопроникаючих ліній філософсько-історичного пізнання постала історіософія. І першими історіософами були Геродот, Платон, Аристотель, Плутарх та інші.

Ще в стародавньому суспільстві виділяються три основні напрями філософії історії:

- прогресистський,

- регресистський,

- циклічний, колоподібний.

Цей поділ є і у наш час.

Прогресистська філософія історії вважається історично першим напрямом, пануючий за умов висхідного розвитку певного соціального утворення. Класичним представником тлумачення історії як поступальної зміни був Августин Блаженний. Саме він чи не першим з релігійних філософів створив всеохоплюючу теорію історичного поступу.

Поступ історичного процесу визначається, за Августином Блаженним, двома катастрофами глобального масштабу: гріхопадіння Адама і Єви та страшним судом. Усе, що відбувається між цими двома подіями, і становить зміст всесвітньої історії. Метою ж історичного процесу є побудова суспільства Божого. Зазначена мета досягається в протиборстві тих, хто живе за людськими законами і будуть покарані посмертно, і тих, хто узгоджує своє життя з божою волею, і будуть залучені до царства Божого.


Список використаної літератури

1. Бердяев А.Н. О назначении человека. – М.: Республіка, 1993.

2. Загадка жизни и тайна человека: поиски и заблуждения // Вопросы философии. – 1999. – № 8.

3. Гивишвили Г.В. О "сверхсильном" антропном принципе // Вопросы философии. – 2000. – № 2.

4. Камю А. Бунтующий человек. – М.: Политиздат 1990.

5. Кузин A.M. Духовное начало во Вселенной // Вопросы философии. – 1998. – № 8.

6. Философия / Под ред. В.Н. Лавриненко, В.П. Ратников. – М.: ЮНИТИ, 2001. – С. 506-544.

7. Философия /Под ред. В.Н. Лавриненко – М.: Юристь, 2001.–С. 448–491.

8. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний та ін. – К.: Вікар. – 2001. – С 304 – 325.

9. Философское понимание человека // Вопросы философии. – 1989. – № 2.

10. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М.: Прогресс, 1990.

11. Что происходит с человеком после смерти // Науковий світ. –1999. – №11.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:55:14 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:54:49 28 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Проблема надлюдини у філософії

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150052)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru