Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Проблема ментальності в українській народознавчій науці

Название: Проблема ментальності в українській народознавчій науці
Раздел: Рефераты по философии
Тип: дипломная работа Добавлен 14:18:32 23 сентября 2010 Похожие работы
Просмотров: 1833 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ МЕНТАЛЬНОСТІ: СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ, ГЕНЕЗА

РОЗДІЛ ІІ. ПИТАННЯ «ДУХУ НАРОДУ», «НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХУ» В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – поч. ХХ ст

РОЗДІЛ ІІІ. ВІДОБРАЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ХХ ст

3.1 Студії з питань дослідження українського національного характеру

3.2 Дослідження проблеми ментальності та менталітету в сучасній українській науці

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


ВСТУП

Початок ХХІ ст. ознаменований певною переоцінкою ставлення людства до цивілізації і культури, розмежуванням цих понять і прагненням «змінити свій загальнолюдський менталітет, оновити й омолодити свою душу». Це означає, що людство змінює свій світогляд, зміст якого не може бути зведений лише до нового політичного мислення: це й нові світовідчуття, світосприймання, світоуявлення, ставлення до світу тощо. Та щоб створити цілісне людство, кожному народові треба сьогодні добре попрацювати як на господарській ниві, так і особливо на терені духовності. Важливість першого так само безперечна, як і усвідомлена велика цінність і значущість другого.

В контексті таких завдань важливим є питання чи буде український народ змінювати свою душу, свій, як сьогодні кажуть, менталітет, риси, суттєві ознаки своєї психології, свого характеру?

Надзвичайна популярність понять “ментальність” та “менталітет”, намагання збагатити свій лексикон з боку журналістів, політиків, науковців різних галузей призводить до певного спрощення розуміння. Тобто, часте вживання даних термінів з політичних трибун, наприклад, веде до втрати багатьох нюансів, що складають їх зміст.

З іншого боку, реалії сьогодення в Україні вказують на необхідність етноментального підходу у всіх сферах суспільного буття: економіці, політиці, державотворенні і, без сумніву, в педагогіці, в процесі виховання і навчання дітей. Для того, щоб обґрунтовувати важливість етноментального фактору для сучасних суспільних процесів в Україні, необхідно з’ясувати суть ментальності, як характерних особливостей світосприйняття та дослідити трансформацію концепції “народного духу”, “душі народу”, “української ментальності” в українській етнонауці.

Проблема менталітету українців, як дослідження окремих аспектів світовідчуття і світобачення народу, розглядалась українськими істориками, філо-софами, етнографами тощо. Певні елементи таких досліджень ми бачимо вже у Володимира Мономаха ( “Поучення дітям” ), Ф. Прокоповича ( драми і діалоги ), Г. Сковороди ( філософські твори ) тощо. Багатим матеріалом для вивчення ментальних особливостей українців є народний фольклор.

Актуальність дослідження:

Важливість етноментального підходу при вирішенні завдань навчання та виховання спонукає до глибшого усвідомлення самого поняття «ментальність» та його еволюцію в українській народознавчій науці.

Новизна цієї роботи полягає в тому, що в ній зроблена спроба систематизації наукових праць українських філософів, етнографів, істориків, в яких розглядається проблема окремішності українського народу.

Метою даної роботи є визначення суті, ознак і генези ментальності та дослідження доробку українських науковців ХІХ – ХХ ст. з точки зору еволюції понять “народний дух”, “українська душа”, “українська ментальність”.

Відповідно до мети постає ряд завдань:

- висвітлення суті, особливостей та генези ментальності;

- поняття ментальності: сутність, функції, генеза;

- питання «духу народу», «національного духу» в другій половині ХІХ – поч. ХХ;

- відображення проблеми ментальності українського народу в наукових дослідженнях ХХ ст.;

- студії з питань дослідження українського національного характеру;

- дослідження проблеми ментальності та менталітету в сучасній українській науці;

Об’єкт дослідження: проблема ментальності в українській народознавчій науці.

Предметом дослідження є доробок українських науковців другої половини ХІХ – ХХ століть, які безпосередньо чи опосередковано досліджували питання окремішності українського народу.

Ступінь дослідження проблеми:

Комплексного дослідження по висвітленні даної проблеми немає. Частково проблема висвітлена в роботі В. Яніва “Нариси до історії української етнопсихології” ( Мюнхен, 1993 р. ). Окремими параграфами чи темами проблема заторкнута в таких працях як “Історія українського письменства” С. Єфремова ( К., 1995 ), “Нариси історії української філософії” Дм. Чижевського ( К., 1992 ), “Історія української культури. Лекція за ред. Дм. Антоновича” ( К., 1993 ), “1000 років української культури” М. Семчишина ( К., 1993 ), а також “Етнопсихологія” М. Пірен ( К., 1998 ).

Теоретичне значення дипломної роботи:

Дослідження містить необхідні для курсу українознавства відомості щодо рівня дослідження проблеми ментальності в народознавчій спадщині та в сучасній етнонауці.

Практичне значення:

Результати дослідження можуть бути використані вчителями українознавства як матеріал для розробки уроків, написання рефератів, глибшого усвідомлення необхідності етноментального підходу в процесі навчання та виховання учнів.

Методи дослідження:

В підготовці роботи використані такі методи:

- порівняльно-історичний;

- комплексного аналізу.

Апробація роботи:

Основні положення дипломного дослідження були висвітлені на звітній науковій конференції студентів Дрогобицького педагогічного університету в квітні 2002 р.

Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Повний обсяг роботи _____ сторінок.


РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ МЕНТАЛЬНОСТІ ТА МЕНТАЛІТЕТУ: СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ, ГЕНЕЗА

Розгляд питання про етнічну ментальність розпочнемо з того, що термін “менталітет” набув досить великого поширення не тільки в наукових працях, а й у публіцистиці. Сучасна наука не дає єдиного визначення цього терміну, що є свідченням того, що теорія менталітету перебуває поки що в процесі становлення.

Потреба в терміні “менталітет” виникла через те, що сьогоднішнім дослідникам стало не вистачати суб’єктивної інформації та свідчень людей минулих часів про себе.

Якщо сьогодні визнається, що кожний етнос має свою духовно-культурну “ауру”, яка впливає на весь процес життєдіяльності, то можемо вважати, що така “аура” існувала і в минулому і мала також не менш важливе значення.

Слово ментальність походить від латинського “менс”, яке означало в давнину не лише розум, але й спосіб мислення, душевний склад, певну інтегральну характеристику психічної цілісності ( в Ціцерона – “особистість кожної людини полягає в тому, якими є її думки” ). Термін “менталітет” ніс це смислове навантаження – передати саме цілісний, всеобіймаючий момент людських мислення та поведінки. Термін “менталітет” набув великого поширення не тільки в наукових працях, а й у публіцистиці. Потреба у визначенні змісту терміна “ментальність” виникла через те, що сьогоднішнім дослідникам стало не вистачати зверхньої та здебільшого суб’єктивованої інформації та свідчень людей минулих часів та епох про себе. Й якщо сьогодні визначається, що кожний етнос має свою духовно-культурну “ауру”, яка істотно впливає на самосвідомість та ха-рактер життєдіяльності значної більшості відповідних етнофорів, то така “аура” існувала і в минулі часи. Урахування цієї обставини зможе забезпечити більш глибоке розуміння спонук і мотивів вчинків і дій наших предків.

Піонерами в застосуванні цього поняття в історії стали французькі учені, що належали до школи “Аналів”. Вони орієнтувалися на пошуки фундаментальних, стійких структур свідомості, які, на їхню думку, визначали стрижень історичного розвитку. Єдиного загальноприйнятого визначення «менталітет» («ментальність») не існує. У французькому філософському словнику дається таке визначення цього поняття: “Менталітет – сукупність розумових установок, звичок мислення, фундаментальних вірувань індивіда».

У вітчизняній історичній науці першим зробив спробу сформувати поняття ментальності А. Я. Гуревич, пристрасний пропагандист традицій школи “Аналів”: “Ментальність – це наявність у людей того чи іншого суспільства певного спільного розумового інструментарію, психологічного оснащення, яке дає їм можливість по-своєму усвідомлювати світ і самих себе [57, 130]. Як бачимо, французьке визначення наголошує на індивідуальності, а у визначенні Гуревича йдеться про суспільну свідомість, оскільки далі учений зазначає: «Хаотичний і різноманітний потік сприйнять переробляється свідомістю в більш або менш упорядковану картину світу, і це світобачення позначається на всій поведінці людини. Суб’єктивна сторона історичного процесу, спосіб мислення і відчуття притаманні людям даної соціальної або культурної спільності, включаються в об’єктивний процес їх історій».

«Менталітет – це не особливий національний логос і не апріорна система цінностей ( частина ідеологій ), а певний соціально-психологічний стан суб’єкта – етносу, нації, народності, громадян, що втілив у собі ( не “в пам’яті народу”, а в його підсвідомості ) результати тривалого й усталеного впливу етнічних, природно-географічних і соціально-економічних умов проживання суб’єкта менталітету».

Етнічний менталітет – властивий даному народу склад мислення. Етнічний менталітет є стійким ізоморфізмом, притаманним культурі чи групі культур, що не усвідомлюється і вважається в цій культурі природним. Він не змінюється під впливом ідеологічного тиску. Знання етнічного менталітету має значення для визначення пропорції між емоційним та раціональним рівнем свідомості в прийнятті етнічною групою ( в особі тих чи інших представників ) рішень, а також заходів у відтворенні нею дуальної опозиції – протиставлення «ми» – «вони», «свої» – «чужі».

Ментальність – спільне “психологічне оснащення” представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у певне світобачення. Воно й визначає поведінку людини, соціальної групи, суспільства, внаслідок чого суб’єктивний “зріз” суспільної динаміки органічно включається до об’єктивного історичного процесу. Отож ментальні настанови на всіх рівнях – від ідейно-теоретичного до буденно-емоційного та несвідомого – мають стати невід’ємним компонентом структури історичного пояснення.

Складаючись, формуючись і виробляючись історично, менталітет упродовж конкретного відрізка історії являє собою сукупність соціально-психологічних якостей і рис, суму детермінуючих поведінницьких реакцій, які є певною цілісністю, що виявляється в усіх сторонах життєдіяльності людської спільноти та її індивідів. Менталітет це записаний у матеріальних основах психіки певний поведінницький код, що детермінує соціально-психологічний стан суб’єкта (людини, націй, народу), це органічна цілісність соціально-психологічних якостей і рис, притаманних саме цьому народу, цій спільності та її громадянам, яка зумовлює саме таку реакцію суб’єкта на зміни навколишніх умов.

Саме ментальність дає можливість відкрити “таємницю національності”, що полягає насамперед у манері розуміти речі: Закріплюється всім масивом етнічної культури, відтворює етнічні уявлення про рівень розвитку даної спільності, про позитивні якості і недоліки, головні елементи духовного життя, місце традицій і новаторства.

Ментальність виходить за межі свідомості. Вона викристалізувалася з етнічного світосприйняття, що містить у собі значну кількість елементів суспільної психології: соціальних емоцій, бажань, настроїв, історичної пам’яті, реакцій на зміну зовнішнього середовища.

Науковцями доведено, що у представників різних етносів складається різний “образ світу”. Цей “образ світу” як переживання суб’єктом навколишнього простору і часу необхідні для нормального протікання перцептивних процесів. Він виконує функцію забезпечення безперервності світу і підготовки категорій для його освоєння. Етнічна ментальність детермінує побудову етнічно забарвленої картини світу.

Етнічна ментальність є комплексом зовнішньо-діяльнісних феноменів, який сприймається сторонньою свідомістю як Дух етносу як те, що робить даний етнос “політичним”, специфічно відмінним серед розмаїття інших етносів. Це “обличчя”, яким даний етнос повернутий до всіх інших етносів. Етнічна
ментальність може найбільш адекватно “побачити себе” та “збагнути себе”
завдяки сторонній свідомості.

Етнічна ментальність містить у собі вже підсвідомо-автоматичні спонуки, через які та сама програма саморозвитку етносу реалізується вже у формі опосередкованих зовнішніми відносинами конкретних актів самоорганізації етносу. Етноментальні спонуки концентрують у собі весь попередній досвід такої самоорганізації.

Ментальність будь-якого етносу не є щось стале, закам’яніле, нерухоме. Навпаки, вона є діяльнісним феноменом. Та все ж таки є дещо константне у самому цьому діяльнісному вияві, а саме - програма комплекс діяльності, дій та вчинків певної групи духовно споріднених індивідів, які неусвідомлено реалізуючи цю програму, відтворюють те безтілесно-специфічне, що є етнічною. Ця діяльнісна комплекс-програма є своєрідною “повернутістю” даного етносу до всіх інших етносів, через яку відбувається “узнавання” даного етносу всіма іншими.

Важливість збереження ментальності кожного етносу полягає в тому, що вона є неповторною цінною для перетворення етногенезу на процес, що дає можливість окремому представнику людства збагачуватись наслідками творення соціуму, яке відбувається протягом багатьох тисячоліть у різноманітних природніх умовах.

Можна виділити такі особливості ментальності:

1. Ментальність нації як специфічний спосіб сприйняття і розуміння етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних та інших чинників. Їх зміна детермінує і певну еволюцію ментальних властивостей. Однак саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код націй. Вона не може змінитися протягом життя одного або кількох поколінь. Соціальні катаклізми можуть істотно впливати на форму вияву і навіть деформувати окремі риси націй.

2. Цей феномен має передусім практичне прямування: перевірений поколіннями досвід орієнтує людей на те, що слід використовувати і розвивати, а чого уникати, як вижити й утвердитися в довколишньому світі.

3. Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші складові частини, є цілісним духовним утворенням. Тому її часто визначають як “дух народу” – те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людини.

4. Ментальність нації виявляється в домінуючих життєвих настроях, у характерних особливостях світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей і принципів виховання; у формах взаємин між людьми та родинних засадах; в національному характері та темпераменті; у різних компонентах культури етносу, в тому числі й політичної.

Розглядаючи розвиток ментальності в онтогенезі (індивідуальний розвиток будь-якого організму від зародження до кінця життя) в загальному процесі можна виділити внутрішні і зовнішні фактори-умови: Внутрішні:

а) філогенетична спадковість, що проявляється у формі природженої інтроверсивності вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності; кондроцентричності; анархічному індивідуалізмі; в тенденції переваги емоційного, почуттєвого над волею та інтелектом;

б) об’єм і глибина життєвого досвіду – індивідуальної культури, підготовленості, як результат процесу навчання;

в) рівень самоактуалізації і прагнення людини до більш певного виявлення і розвитку своїх індивідуальних можливостей;

г) особливості розвитку окремих психічних процесів або психічних функцій ( пам’ять, емоції, почуття, мислення, сприйняття почуттів, волі ), що інтегрують у фізичному, інтелектуальному, соціальному і духовному потенціалі особистості.

Зовнішні:

а) традиції родини. Особисте несвідоме, що проривається у свідому життєдіяльність дорослої людини, інколи всупереч волі і розуму, значною мірою формується під впливом переживань у ранньому дитинстві. Родинне середовище, типи стосунків дитини з батьками зумовлюють напрям становлення ментальних настанов, що обов’язково виявиться у специфічній поведінці, в оптимістичному або песимістичному світосприйнятті; в егоїзмі або альтруїзмі; у ставленні до приятелів і жінок, до дружини і дітей.

б) зміст і форми взаємодії індивіда з референтною групою. Це може бути реальна або умовна соціальна спільнота, з якою індивід співвідносить себе як з еталоном норми, думки, цінності і оцінки, якими він орієнтується у своїй поведінці і самооцінці.

Тут важливою умовою привласнення національно-культурних цінностей є можливість реалізувати в референтній групі свої тенденції, розкрити власну індивідуальність, отримати допомогу і підтримку, задовольнити соціальні потреби у визнанні, самовизначенні, самоутвердженні.

в) зміст і форми взаємодії індивіда з первинним контактним колективом у дитячому садку, школі, вузі.

г) зміст і форми взаємодії з педагогічним колективом навчально-виховного закладу в особі вчителя, вихователя, соціального працівника.

д) зміст і форми взаємодії засобів масової інформації і комунікації з аудиторією.

Ментальність будь-якого етносу вкорінене у вихідні умови його життя і відповідну історичну долю. Вона випливає з граничних чинників самого буття як певного соціуму. Ментальність відбиває специфіку транс історичних проблем етносу та їх розв’язання. Вона орієнтує людей на те, що треба любити, чого уникати, що є найвищою цінністю, в чому негативний зміст, вказує ставлення народу до світу та життя, має світоглядно-практичний характер.

Розбудова нових, демократичних структур у системі державного управління соціально-психологічних якостей особистості, моральних і життєвих цінностей, які мають ґрунтуватися на культурно-історичних, національних, гуманістичних засадах. Ламання стереотипів духовного життя, що відбувається через неспроможність програми внутрішньої розбудови держави, генерує нові деструктивні процеси – не сприйняття існуючих реалій, спроби перекласти провину за всі негаразди на інших, сперечатися “хто більше, хто менше кладе на терези української долі”, і на цьому ґрунті – нагромадження та реалізація загрозливого руйнівного потенціалу. Гостро даються взнаки симптоми денаціоналізованого суспільства. Все це гальмує державотворчий процес, підриває коріння громадянської позиції серед народу України.

Нині, коли ми прагнемо осмислити минуле, розібратися в теперішньому, знайти орієнтири на майбутнє, потрібен узагальнюючий та проникливий погляд на душу народу, його психологію, що виявляється в національному характері, його іміджі, та менталітеті.

Тільки загальнодержавна реалізація потенцій українського менталітету, що втілює певний набір основних особистісних ознак, настанов, вірувань, цінностей, умонастроїв, здатна ушляхетнити життєдіяльність народу і повернути втрачені честь і гідність самостійної особистості, успішно вирішувати проблеми міжнаціональної напруги, економіки, державотворення, громадянської позиції.

Все це висуває загальну потребу в більш глибинному науковому проникненні в духовний світ етнічних груп, які населяють Україну, осмислити зміст і форми українського менталітету у нинішній непростій соціально-економічній ситуації, що склалася в Україні на даному етапі розвитку. Важливе значення має вивчення “ментального інструментарію”, тобто понять і категорій етно - культури: мови, обрядів, вірувань, магії, міфів, мистецтва, моралі. А. Гуревич підкреслював значення такого фактора, як “ефір” етнокультури. Аналіз міфології, фольклору, художніх текстів, витворів мистецтва, моральних і релігійних норм, принципів, уявлень, архетипів і установок колективного несвідомого дає змогу вивчати цілісно смислові утворення суб’єктів, бо саме вони є визначальними у структурі етнічної ментальності.

Ментальність – це дух народу, що не тотожний духу історичних культур, але який формується на їх основі і дозволяє говорити про культуру не тільки окремих історичних щаблів, а й етнічну, національну, яка оновлюється, розгортається у часі, але ніколи не зникає, поки існує народ.

Категорія “ментальність” належить до числа глобальних психологічних універсалій, яка завжди вбирає у якості обов’язкового компонента залишки досвіду попередніх генерацій певної нації. Численні дослідники наводять кілька базових взаємопов’язаних особливостей ментальності українства, серед яких: екзистенціальний індивідуалізм, егоцентризм, інтроверсивність (спрямованість психіки на внутрішній світ ), есканізм ( прагнення до ілюзорного мрійництва ), консерватизм, кордоцентричність ( від латин. cordis серце), соціальний егалітаризм ( прагнення до соціальної рівності), громадоцентризм, загальна аполітичність, анархічність.

Поява екзистенціального індивідуалізму, егоцентризму в українського селянства багато в чому спричиняється сприятливими кліматично-географічними умовами, які є одними з найкращих в світі для ведення індивідуального хліборобського господарства фермерського типу. Але якісні чорноземи роблять українські терени неабиякою спокусою для іноземних загарбників.

Іншим джерелом індивідуалізму українського селянства є спільність української та індійської протокультури, яка обумовлює формування інтровертивного типу особистості, схильного більше до індивідуальних форм співжиття.

Геополітична межовість України, яка знаходиться на стику двох цивілізацій – західної та східної і тому ставала ареною зіткнення цих двох великих світів, - теж відіграла не останню роль в усталенні українського індивідуалізму. Постійна екзистенцій на напруга в житті спонукала мирних українських хліборобів шукати підвалини власного існування у певній індивідуальні трансценденції буття, у прагненні втекти від здебільшого жахливої реальності до ілюзорного мрійництва.

“Втеча” українців від суспільного життя до природи ( відомий український антеїзм – любов до природи ) є втратою частини свого “я”, рисою ментальності, яка притаманна багатьом генераціям без державного українства. Інтровертивний індивідуалізм пересічного українця має за підсумок егоцентризм, який призводить до браку дисципліни, знецінення власних авторитетів, нездатності створити сою владу, а головне – утримати її. Індивідуалізм української ментальності виступає підоймою для виникнення загального анархізму, який детермінує державну неспроможність українства, його нездатність до інтеграції. Але і своєрідний індивідуалізм традиційної української ментальності може виступати важливою передумовою для позитивних зрушень. Індивідуалістично налаштоване українство тяжіло до громадської спільноти. Для українців громада є у певному сенсі тією ж родиною, лише у іншій царині стосунків. Маючи індивідуалістські кордоцентричні настанови, українство відтворює взірці родинних взаємин у галузі суспільно-політичній через створення локальних громад, які діють на тотожних родинних засадах.

Джерелом анархічності українців є жіночий первень української психіки. Зовнішні прояви жіночого начала в українській психіці допомагають віднайти ключ до розуміння базових якостей національної ментальності. Визначальним чинником виступає матріархальний характер української родини. Як правило, в українській сім’ї функцію виховання здійснює головним чином матір, постійно піклується про дітей та опікає їх. Маючи переважно жіноче виховання, дитина набуває типово жіночих рис характеру, серед яких переважаючою є кордоцентрична емоційність.

Звідси й виникає в українській ментальності перевага почуттів над розумом, сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі, непослідовність. Роль батька у виховному процесі обмежувалася в українців функцією покарання. Виступаючи дисциплінуючим вектором виховання, годувальник-батько сприймається дитиною відчужено. Дитина мусить, скорячись силі, слухатися, але внутрішньо протестує, прагне вирватися з-під батьківської влади. Постать батька асоціюється із владою. У дорослому віці людна на підсвідомому рівні репродукує негативні настанови, які сформувалися у дитинстві. За українським звичаєм усі діти ( сини й доньки ) мають рівні права на батьківську спадщину.


РОЗДІЛ ІІ. ПИТАННЯ «ДУХУ НАРОДУ», «НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХУ» В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – поч. ХХ ст

Початки наукових досліджень української історії, етнографії, мови, письменства, - те, що ми називаємо українознавством, припадають на кінець XVIII ст. Цей процес розвитку різних галузей науки пов’язаний з українським національним відродженням. Саме тоді, коли російський уряд доруйновував українську державність, коли завмирало українське культурне життя в своїх старих формах, якраз тоді серед освічених представників українського громадянства, як антитеза до упадку старого життя, зароджувався новий духовний процес: пробудження інтересу до свого власного минулого, прагнення зберегти національно-історичну традицію враховуючи вплив нових ідей, що приходили з Заходу, ідей народності й демократизму, - все це стало початком процесу українського національного відродження. Воно розпочинається якраз тоді, коли російський уряд докладав усіх зусиль, щоб не тільки назва, але навіть і сама пам’ять про часи колишньої козацької слави зникла, щоб раз і назавжди викорінився погляд, ніби українці – якийсь окремий народ. Саме тоді українські патріоти починають збирати пам’ятки з історії своєї минувшини і видавати їх у світ, щоб не пропала пам’ять про колишнє самобутнє життя краю.

Однак всі ці видання мали, навіть для свого часу, здебільшого делитантський характер; вони були справою патріотичного захоплення. Для серйозних систематичних досліджень і публікацій необхідні були наукові установи та видавництва.

Із відкриттям на території України університетів та заснуванням упродовж ХІХ ст. урядових наукових комісій та наукових товариств ми можемо говорити про відповідний науковий рівень робіт в галузі народознавчої науки.

Обґрунтування науковим способом права українського народу на культурно-історичну самостійність, вільний національний розвиток не можливе без розуміння особливості, своєрідності, специфічності, тобто окремішності народу, яка зумовлюється і визначається певними ознаками. Розуміння окремішності призводить до питання про духовне буття народу. Тобто виникають питання про “дух народу”, “душу народу” які знайшли своє відображення в народознавчих роботах українських наукових діячів другої половини ХІХ ст.

Це стосується праць П. Юркевича, М. Костомарова, М. Максимовича, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, П. Чубинського, М. Драгоманова, О. Потебні та ін.

«Філософія серця» Памфіла Юркевича ( 1827 – 1874 ).

Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності та унікальності людської особистості; тому у серці творяться ті явища і події історії, які принципово неможливо “вивести” із загальних законів. «У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону». Звичайно, розум, “голова” керує, планує, дерегує, але серце – породжує. «Серце породжує лише ті явища душевного життя, які не можуть бути з’ясовані загальними закономірностями психіки. В ту сферу, що в ній панує загальна закономірність і правильність, серце не втручається. Воно лише розкриває себе в цій сфері і то не разом, а помалу, та раз відразу. В глибині серця завше залишається джерело нового життя, нових рухів та устремлінь, які не вміщуються у закінченні, обмежені форми життя душі і роблять її придатною для вічності».

Змушений писати та викладати російською мовою, Юркевич, проте, всією своєю творчістю утверджував дух української ментальності.

Попри всі тяжкі обставини національно-колоніального гніту у Києві ще за часів Києво-Могелянської академії зберігся ідейний клімат української ментальності, який не просто впливав, а й формував спосіб мислення багатьох російських мислителів, що жили, вчили і працювали тут. Тут можна говорити про специфічну Київську екзистенціально-гуманістичну школу філософії.

Першим дослідником, що зайнявся питанням української етнопсихології, був Микола Костомаров ( 1817 – 1885 ), великий ерудит, історик і етнограф. До української етнографії і українства звернувся під впливом видань Максимовича, тієї загальної атмосфери захоплення народністю, що в ті часи панувала. Відомі такі етнографічні праці Костомарова: «Объ историческомъ значенім русской народной поезіи» (1843), «Славянская міфологія» ( 1847 ), «Историческое значеніе южнорусского писенного творчества». Власні етнографічні записи Костомаров опублікував у «Малорусскомъ литературномъ Зборникъ» Мордовцева ( Саратов, 1859 ), опріч того, під його доглядом і редакцією вийшли томи ІІІ, IV, V «Трудовъ етнографическо-статистической експедицій въ юго-западный край» Чубинського.

У праці «Дві руські народності» методологічно наголошує, щоправда тільки в теоретичній частині, коли говорить лише загально про формування національної психіки, вплив географічних чинників на душу людини ( як складової частини спільноти, що заселює дану територію ), але поруч із географічним чинником відзначає історичні умови життя, і потім – практично-засадничо спирає свою студію на аналізі історичних факторів.

Основною рисою українця Костомаров уважає перевагу особистого над загальним. В індивідуальному житті виявляється це в підкреслюванні свого «я» і в прагненні до самовияву. В родині в Україні маємо малу родину (індивідуалістичну ), тобто після одруження діти відділюються від батьків, отримують своє окреме майно, символізоване власною хатою; їхній зв’язок з батьками є виключно почуттєвого характеру. Громада українців – це «добровільне товариство людей», тоді як у росіян – “мір”. Щодо держави, то в Україні із зарання історії «народна воля стоїть понад князівським правом».

Поняття Бога в Україні «міцне почуття божої всеприсутности, душевна скруха, внутрішня розмова з Богом, тайне думання про божу волю над собою, сердечний порив у світ невідомого, таємного, радісного».

Індивідуалізм, який випливає з бажання самовияву, що веде до підкреслення власного “я”, автоматично звертає увагу на своє нутро, веде до увнутрішнення. З тої зробленої Костомаровим констанції можна висловити в сучасній психологічній термінології внесок, що українець є інтровертивний тип, а російська “зовнішність” вказує на екстравертивність вдачі. В українця переважають почування, підсвідомі прямування, а в росіян аналітичний “світлий розум” та воля.

«Участь природи в українських піснях надзвичайно велика; українська поезія не розлучається з природою: природа оживляє її, поділяє з нею радощі і журбу людської душі; трави, дерева, птаство, звірята, світила неба, ранок і вечір, весна і сніг – усе дише, думає, почуває разом із людиною, все відгукується до неї чарівним голосом, - голосом то співчуття, то надій, то присуду ...».

З тої поетичності українця випливає ще любов до жінки, і це ще раз веде нас до проблеми родини, ширше тої проблеми Костомаров не розробляє, відзначаючи тільки, що в росіян є закохання в “тілесну красу”, а жіноча краса “рідко коли підноситься понад матерію” – “рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу жіночої душі”.

Костомаров цікавий славетними “Книгами буття українського народу”. Основою для “Книг буття” є та ж ідея, яку поділяли й російські націоналісти-романтики: кожен народ має свою місію в історії, реалізуючи певні функції «світового духу». Різниця між російським, польським та українським тлумаченням історії світового духу полягає в постулюванні особливої української місії в світі, яка випливає із традиційного українського волелюбства. Україна «не пропала, бо вона не знала ні царя, ні пана, а хоч був цар, єсть так чужий, і хоч були і єсть пани, так чужі, хоча ті пани і з українського роду, однак не говорили по-українськи, суть виродки, а справжній українець не любить ні царя, ні пана і знає одного Бога».

Так формулюється українська національна ідея. Тут вона не збігається з ідеєю релігійною, згідно зі статутом Товариства, говориться про слов’янську єдність незалежно від релігійних розходжень, прокламується можливість примирення розбіжностей у християнських церквах.

У Книгах виразно підкреслений ідеал свободи, а якщо Господь карає, то гіршою карою від потопу, війни, мору є покарання неволею. І згідно з тим є похвала ладу, в якому “не буде ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа”. Тобто підставою нашого життя має бути лад, який давав би змогу кожному само виявитися по своїх здібностях і вартості. І навпаки, таки під-креслено брак протиставного прямування в українця – брак у нього чесноти підпорядкування. Зовсім аналогічно до своєї пізнішої етнопсихологічної студії Костомаров у Книгах наголошує почуттєвість українського народу, перевагою його ендотимного тла, яка або те озує любов, що кульмінує у любові історичних ворогів, - і послідовно заперечення раціоналізму, а навіть схильність до пасивізму, що виявляється у нереальному мрійництві, яке призводить до творення утопій. Ці почування мають ще своє виразне відбиття у соціальному прямуванні несення допомоги й ідеалу гармонії у зразковій родині й суспільстві, але при занику інстинкту боротьби.

Книги – це ідеал українського суспільного життя, і тим самим ідеал українця.

Принципи аналізу “народного духу” були реалізовані Костомаровим в його майстерській праці 1844 р. “Про історичне значення російської народної поезії”. Загальні ідеї він виклав значно пізніше, мабуть, найясніше це йому вдалось у проекті програми свого курсу, запропонованому Казанському університетові 1857 року. Костомаров виходить із того, що слід розрізняти зовнішнє та внутрішнє життя народу. Зовнішнє життя, або фактична історія ( Костомаров вживає замість слова “факт” введене тоді Погодіним слово “быль” ) є історія окремих осіб. Життя ж народу, має їх страждання, радості й дії – це його внутрішнє життя. «Нам треба побачити бідного поселянина в його хаті, прислухатися до його домашньої мови, пізнати його спілкування з сім’єю і сусідами».

Життя народу поділяється на: 1) фізіологічне ( місцевість, клімат, етнічні особливості, здоров’я, тілесний склад і зовнішній вигляд, здібності ); 2) політичне ( держава, сусіди, захист ); 3) суспільне ( церква, дім, суспільний побут ); 4) духовне ( ставлення народного духу до верховної істоти, - людини і природи: релігія, виховання, освіта ).

Костомаров вбачав у народі, в масах, в його “внутрішній історії” ту духовну силу, яка спроможна рухати поступ.

Михайло Максимович в основу своїх етнографічних і літературних праць поклав українські переконання, любов до народу й бажання служити йому своєю науковою роботою. Етнографічні збірки Максимовича ( “Малороссійськія пісні” 1827 р., “Українські народні пісні” та “Голоса українських пісень” 1834 р., “Збірник українських пісень”, 1849 р. ) цілком перевернули старі погляди на українську народну поезію, показавши піснями історичними та побутовими красу її, багатство і різноманітність.

Максимович робить спробу охарактеризувати психіку українського і російського народу на підставі пісень. Ця спроба “характереології” виглядає так: “у російських піснях виявляється дух, покірний своїй долі і підлеглий її волі. Росіянин не звик брати діяльної участи в переворотах життя ... – Він бажає немов отділитись од усього ... закривши рукою вухо, хоче начеб загубитися в згуку. Через це російські пісні визначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям”. Українські – “виявляючи боротьбу Духа з долею, відріжняються поривами пристрасти, короткою твердістю і силою почуття, але й природністю вислову. В них бачимо не забуття й не безнадійний сум, але більше гнів і тугу; в них більше дії”. – Український «дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще приятелює, і в її предметах бачить, відчуває щось подібне до себе».

Екзистенціально-ментальний підхід плідний і при змалюванні світоглядної позиції видатного українського мислителя та письменника Миколи Гоголя (1809 – 1852).

З традиційної точки зору, Гоголь – письменник ( причому російськомовний ) з реалістичних позицій критикує “прогнилість” бюрократично-чиновницького ладу Російської імперії. Персонажі гоголівських “Ревізора”, “Мертвих душ” та інші – репрезентують лише “поверховий” шар реальності, примарний світ, що ховає під собою інший, справжній світ, світ людської душі та серця. Перший світ – світ “мертвих душ” є своєрідним “шифром”, до якого необхідно знайти “ключ”, щоб досягти світу “душ живих”. Ключ цей треба шукати у власній душі – «знайти лише ключ до своєї власної душі; коли ж знайдеш, тоді тим самим ключем одімкнеш душі всіх».

Оцінюючи у тому плані творчість Гоголя, Д. Чижевський наголошує: «Як не красу людської душі Гоголь побачив у мертвості її, так, навпаки, за ідеал він ставить – бути живими душами. Знову не інтелект, не воля висувається на перше місце, а відчуття, емоція, здатність глибоко і жваво реагувати на життя». І далі: “Ціллю творчості Гоголя було: оживити душі, роздмухати у людини жар в душі, де він починає згасати, показати, що прекрасна душа є природно-прекрасна мета для людини. Між останніми словами, що він написав перед смертю, були: «Будьте не мертві, а живі душі; нема інших дверей, як ті, що їх вказав Ісус Христос, і хто ходить інде – є тать і злочинець».

Тарас Шевченко.

До Кирило-Мефодіївського товариства належав геніальний український мислитель, поет, художник Тарас Шевченко ( 1814 – 1861). Щодо світоглядної позиції Шевченка, у літературі існує величезна розбіжність точок зору і позицій, кожна з яких має “свої” підстави в творчості Кобзаря України. Для більш-менш адекватної оцінки шевченкового світогляду треба застосувати не традиційний – обєктивісько-натуралістичний-методологічний вимір, а розглянути творчість Шевченка у контексті властивої йому національної-української-світоглядної ментальності.

Зваживши на характерні риси цієї ментальності (кордоцентризм; екзистен-ціально-особистісне, поліфонічне бачення світу; антеїзм ), не важко встановити, що Україна, як головна реалія творчості Шевченка, змальовується у постійній опозиції діалозі двох основних її “вимірів” – тої соціальної спільності, яка реально втілена в історичній дійсності, що триває у теперішньому часі, і духовно-ідеальної спільності, яка була в минулому ( представлена високими морально-етичними заповітами “козацької слави” ) і яка має бути відроджена у майбутньому.

Перехід від “славного” минулого до несправедливого, ганебного наслав’я сьогодення ( його символічно-художній образ – Україна-покритка ) був результатом не тих або інших реальних історичних подій і фактів, а моральної катастрофи, що стала “карою”, розплатою за гріховність. Так само і майбутнє оновлення, відродження української слави має прийти внаслідок втручання вищих моральних сил добра і справедливості.

Шевченко не революціонер ( попри всі заклики “громадою обух сталить”, окропляти “вражою злою кров’ю” волю ), він типовий “бунтар”. Шевченків “бунт” заперечує “несправедливу” соціально-політичну реальність, закон, порядок не з метою заміни її іншою ( хай “справедливою” ), але ж все-таки знов “реальністю”, “законом”, “порядком” – його “бунт” утверджує лише панування ідеальної “реальності” моралі та добра, панування творчого людського духу.

Тому “Україна”, “козацтво” у творчості Шевченка є екзистенціальними поняттями.

Пантелеймон Куліш ( 1819 – 1897 ) у своїх “запискахъ о южной Руси” ( два томи, СПБ., 1856 – 1857 ) показав зразок нового методу в етнографічній роботі. Він подавав не самі голі записи творів народної поезії, а й уводив читача в обставини записів, розповідав про співців та оповідачів, давав той побутовий фон, на якому працює етнограф. Це робило з його етнографічних студій немов суцільні етнографічні картини. На думку Куліша, в народній поезії тільки початок тієї національної творчості, що на вищих ступенях розвитку переходить у художнє письменство. В народній словесності нема ніяких чужих нам елементів, нове художнє письменство виросло з неї безпосередньо і, розвиваючись усіма сторонами, нові вбираючи в себе основи життя, переймає й ту роль на себе, що спершу грала народна поезія, тобто одбиває життя народу, його думи, погляди, настрої й інтереси. Через те й занепадає творчість народна, що народові тепер немає й потреби самому творити і він ніби переклав цю функцію на той спеціальний орган, який маємо за новітніх часів у письменстві.

У двох томах його “Записок” побачило світу багато нового цінного матеріалу – дум, переказів, легенд, казок – і як зустріли цю працю земляки, видно з ентузіастичних слів Шевченка: “такої книги, як «Записки о южной Руси”, я ще зроду не читав, та й не було ще такого добра в руській літературі... Він ( Куліш ) мене неначе на крилах переніс на Україну і посадив між старими, сліпими товаришами – кобзарям».

“Основа”, в якій заправляли Куліш і Костомаров, на полі етнографічної праці служила тим принципам, яким дорогу поклали згадані учені: поруч із зібранням етнографічних фактів, вона давала й окремі спроби систематизації та пояснення зібраного матеріалу, зв’язуючи народну поезію з письменством (праці Номера, Свидницького, Жемчужникова, Чубинського ). Поза «Основою» в ті часи теж вийшло кілька помітніх етнографічних праць, як от Миколи Гатцука – “Вжинок рідного поля” ( Москва, 1857 р. ), Миколи Маркевича – “Обычаи, повірія, кухня и напитки малороссіянъ” ( Київ, 1860 р.), Миколи Закревського – “Старосвітській бандуриста” ( Москва, 1860 р. ). Друга половина 60-х років, коли почалися репресії та українство, не сприяла навіть науковим працям, і новий розвиток української етнографії припадає вже на 70-ті роки, коли в Києві засновано “Юго-Западный отділь Империи Русскаго Географического Общества” ( 1873 р. ).

Ще перед заснуванням згаданого відділу Павло Чубинський ( 1839 – 1884 ) організував відому експедицію в західний край, що дала грандіозні наслідки. Здобутки цієї експедиції видано рр. 1872 – 1878, і склали вони 7 величезних томів етнографічного матеріалу: том І – вірування й забобони народні, приказки, загадки й чари; том ІІ – народний дневник; том ІІІ – казки; том IV – побут, родини, хрестини, весілля й похорон; том V – пісні; том VI – юридичні звичаї; том VII – про народності, що живуть на Україні. Чубинський згуртував цілий ряд визначних учених: Вол. Антонович, М. Драгоманов, Павло Житецький, Олександр Кистяківський, Олександр Русов, Іван Рудченко, Федір Вовк ( Волков ), М. Левченко. Праці згаданих учених містились як у «Трудахъ» Чубинського, так і в спеціальному органі відділу – «Запискахъ Юго-Западного отділа» ( два томи, 1873 – 1874 р. ); окрім того окремо вийшли праці: Антоновича і Драгоманова «Историческія песни малорусскаго народа» (Київ, 1874-75 рр. ), Драгоманова «Малорусскія народные преданія и разсказы» (Київ, 1876 р.). Надзвичайну вагу в українській народознавчій науці має й діяльність славного українського композитора Миколи Лисенка, - його “Збірник пісень” та взагалі праці над народною музичною творчістю («Характеристика музыкальныхъ особенностей малорусскихъ думъ и пісень»).

Михайло Драгоманов ( 1841 – 1895 ). У Женеві він видав за київським планом “Нові українські пісні про громадські справи” ( 1881 р. ) та “Політичні пісні українського народу” ( два випуски, 1883-85 рр. ) з широкими історичними коментарями.

Значним вкладом в процес дослідження ментальних та етнопсихологічних особливостей українців була концепція О. Потебні, який досліджував механізми формування етнічної специфіки.

В роботах “Думка і мова”, “Мова і народність”, “Про націоналізм” О. Потебня поняття про “народність” розглядає як все, що відрізняє один народ від іншого, складає його національну своєрідність. Мова, за його доказами, не тільки етнодиференціююча, але й етноформулююча ознака будь-якого етносу, що зумовлює саме його існування.

На думку О. Потубні, всі існуючі у світі мови різнять дві властивості – звукова “членороздільність” і те, що усі вони є системами символів, що служать для виразу думок. Ці останні характеристики етносвоєрідні і головна серед них – система прийомів мислення втілена в мові.

О. Потебня вважав, що функція мови не означає готову думку. Представники різних народів за допомогою національних мов формують думку відмінним від інших шляхом. Він також звертав увагу на те, що культура і освіта розвивають і закріплюють етноспецифічні характеристики представників тих або інших народів, а не нівелюють їх. Функція мови не тільки фіксувати готову думку, але й творити її.

О. Потебня приходить висновку, що втрата народом мови приводить до денаціоналізації його. Дуже важливою для сьогодення є його теза про те, що освічена людина є незрівнянно стійкішою у своїй народності, тому дуже важливо дбати про національну освіту та інтелект.

Підсумовуючи вищесказане слід зауважити, що упродовж другої половини ХІХ ст. українськими вченими була виконана величезна наукова робота, яка охоплювала дослідження усіх сторін життя українського народу в його минулому і сучасному.

Можна сказати, що історична самобутність, своєрідність українського культурно-національного типу знайшла в собі повне на той час, наукове обґрунтування. Однак багато з цих наукових праць були видані російською мовою, вчені мусили рахуватися з російськими цензурними вимогами, не висловлювати своїх думок до кінця, часто не робити висновків із власних праць, навіть не вживати самої назви “український”, змінюючи її словом “русский”, “малорусский” чи “южнорусский”.

Кінець ХІХ початок ХХ ст. характерний тим, що основною системотворчою ідеєю Європейської культури, і української в тому числі, є національна ідея.

Незважаючи на всі відмінності в розумінні національної ідеї, зумовлені неоднаковими обставинами суспільного та державного розвитку, спільною була ідея визначення свого народу як окремого духовного індивіда, котрий містить у собі ідею відмінної від інших долі.

Ця ідея знайшла своє відображення у працях українських культурних діячів, які творили на зламі століть.

Зокрема це роботи І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Л. Українки, В. Винниченка, М. Грушевського.

Нечуй-Левицький у творі “Світогляд українського народу” дав тільки “ескіз української мітології” ( як зазначено у підтитулі книжки ), є кілька цікавих помічень. Насамперед – українська мітологія тісно пов’язана із природою, і це вказує на тісний зв’язок української духовності з природою, що повністю підтверджує погляд Костомарова.

«Кожний народ творить собі богів, на себе глядячи, і по своєму смаку дає їм форми по своєму психічному характеру», Левицький дає основну характеристику: “в українській мітології ми бачимо давні форми бита пастушого й патріярхально-хліборобного” [58, 18], але, на жаль, не дає точного аналізу, обмежуючись здебільшого простим описом божеств. Одне твердження важливе, що “український народ любить собі творити богів в найлюбішій формі сім’ї багатого господаря-хлібороба”, отже – поруч з пов’язанням із землею – маємо ще другу характеристичну рису української духовності: сильно розвинене сімейне життя, що підтверджується фактом, що “в колядках і щедрівках колядники славлять господаря, його жінку, сина й дочку, - славлять ніби сім’ю, для якої співають Різдвяні пісні” [58, 18]. В іншому місці він характеризує що цей “господар – не воїн, а старий чоловік, поважний і смутний”. В цій характеристиці головного бога в українському Олімпі відображено факт української найвойовничості.

Левицький підкреслює обдарованість українця “добрим розумом та багатою фантазією”, але – проте – “форми українських мітів близькі до природних форм”. Український народ у “своїх мітах” додержується міри; його фантазія не любить переступати за границі ненатуральних форм. Вона любить правду й естетичність, - навіть, можна сказати, вже геть не описує красу містичних образів такими фарбами, як в християнських акафістах описується краса християнських святих”. [58, 18].

Левицький відзначає пантеїзм української примітивної релігії: “Пантеїстична релігія дає широке місце для народної поезії; вона сповняє весь світ, небо і землю богами, дає жизнь в фантазії чоловіка мертвій натурі, дає мисль язик, голос зорям, сонцеві, місяцеві, лісам, квіткам, птицям і звірятам, тоді як монотеїзм однімає од усього жизнь, а дає її тільки Богові та людській душі. Перед європейським Єговою все мусить дрижати, вмирати од одного його лиця; перед ним усе смерть, і в йому тільки жизнь, тоді як пантеїстична релігія була причиною, що народня українська поезія розкішно розвивалася за поміччю розкішної природи і багатої народної фантазії”. А ще далі дуже виразне ствердження: «Пантеїстичний мотив зробив для українського народа всю природу живою, розумною, говорючою й думаючою. Од того любов до природи в піснях, надихана її живим духом ...».

Пантеїзм є підставою віри в можливість метаморфоз, цей мотив дуже сильно пов’язаний в поезії з родинним життям, причому вірність закоханих – але розлучених – спричинюється до того, що вони після смерті живуть спільно, як дерева чи квіти. Так, наприклад, Левицький цитує оповідання, коли то мати Ганички не хотіла віддати її за сусідового Яничка, не зважаючи на те, що Яничкова мама у всьому допомагала синові. Яничко вмер з розпачі й туги. Коли його домовину несли до церкви, Ганичка вирвалася із хати, вхопилася за домовину і вмерла. Їх похоронили обабіч церкви, а на могилах виросли розмарин та лілея, - та такі високі, що понад церкву схилилися вершками докупи. А як мати – в іншому випадку – труїть нелюбу невістку, її син теж приймає отруту, а на могилах виростають явір та береза. Це дуже улюблені мотиви, характеристичні для розуміння родинного щастя й вірності, що сягає поза гріб.

І. Я. Франко чітко бачив, що сама національна самореалізація абсолютно необхідна, неуникна як шлях розвитку людської цивілізації остільки, оскільки становить невід’ємну, “органічну”, “натуральну” складову процесу, уважного Франком як мислителем-гуманістом за визначальний, сутнісний для всієї новітньої історії, за «найбільш характерний для ХІХ в.», - процесу «емансипації людської одиниці”. Без цієї складової людина неминуче робиться “неповною”, “уломною”: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження до рідної нації».

Із сказаного випливає ще одна обставина. Так як “емансипація людської одиниці” становила для Франка етос національної ідеї, то філософська рефлексія над національною ідеєю природно тяжіла в його творчості до художньо-образних форм саморозгортання: як різновид духовної діяльності, єдино здатний безпосередньо-чуттєво представити всю вичуту й пережиту повноту присутності в цьому світі конкретної, унікально неповторної, цієї людини, мистецтво, надто письменство з його незрівнянними з-посеред усіх мистецтв можливостями передавати сокровенне, емоційно-особистісне протікання інтелектуальних процесів, було само по собі адекватнішою формою для предметного розкриття внутрішнього багатства національної ідеї як “натурального вислову душі”, ніж наука чи публіцистика.

При знайомстві з текстами досить очевидно, що як філософ Франко більший і оригінальніший у своїх художніх творах, насамперед у поемах, ніж у теоретичних працях як інтелігент на зламі століть, а й до того ще й як митець і політик, наділений загостреним “історичним смислом”, що включає прицільно-точний “соціальний екомір” – здатність адекватно оцінювати дійсний історичний масштаб подій, що відбуваються перед очима, - Франко ясно здавав собі справу з переходового характеру своєї епохи. Він передбачав, що зміни, які визрівають у надрах старих імперій, будуть глобальними і що подальша доля України цілком залежатиме від того, наскільки вона сама, як колективний суб’єкт, виявиться дозрілою, дорослою до самовладного й самодіяльного історичного життя, до того, аби так довго підготовлювана “хвиля високого підйому” не затопила України, черговий раз витіснивши її в безвільне й без продуктивне поза історичне буття, властиво в національне небуття – існування «в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі кролика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів».

Цей страх неготовності – своєрідна модифікація “екзистенціального страху” – пронизує всю публічну діяльність Франка 1890 – 1900-х рр., зумовлюючи і її різнобічність: адже ж “треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості”. [49, 101]. Так апелював Франко 1897 р. до українських радикалів.

У відповідь на Франкове різке: ”Сором українській інтелігенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляху до народа, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на нього нові ярма” [49, 107-108], - у відповідь на цей “страх неготовності” Леся Українка в полемічній статті “Не так тії вороги, як добрії люди” гірко іронізує: “... політична воля нібито має наступити “не нині, то завтра!” вашими б, д. Франко, устами та мед пити!” А далі: «не муки апостолів-мерців лякають теперішню російську опозицію, а марність їх праці».

Лесю Українку лякає – «марність праці», тобто сама реальність цього, хоч як жаданого, перелому постає перед нею як щось доволі гіпотетичне, радше теоретично “вирахуване”, ніж безпосередньо-життєво вичуте.

Для Франка незаперечним було те, що у становленні нації новітнього типу, який “мовчить, молиться і платить” ( М. Д. Унамуно ) вирішальну роль покликана відіграти інтелігенція, вносячи в маси національну ідеологію. Саме в цьому вбачав він історичний смисл покоління “Молодої України”, сформулювавши його жорстко й однозначно в 1905 р.: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, присвобідніша форма життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного, культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім поданий на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може остоятися».

Ця націотворча функція інтелігенції, цілком природно, обходила Франка головним чином в етико-антропологічному аспекті, позаяк становила сенс і його власного життя.

«Природним» утворенням є не нація, а етнос (у Франка “раса”), нація ж є “суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя”. В іншому місці Франко конкретизує це положення, вказуючи, що на історичний “розвій народа” “складається природна форма” (географічне положення, раса, мова) і «культурний, отже набутий зміст», тобто не фатум економічного наступу, а саме суб’єктивний чинник виступає в філософії української ідеї вирішальним, творчим, “змістовним” при якісному переродженні інертної, в собі сущої етнічної маси в самостійний самодіяльний національний організм. Етнос, “раса” – тіло, матерія, “форма”, що тільки запліднившись духом (“культурним, отже набутим змістом”), спроможна “скластись” на для себе сущу націю. А для виконання такої місії дух – отой “вічний революціонер”, “що тіло рве до бою”, - мусить відзначатися цілим комплексом характеристик – комплексом, котрий Гумільов описує терміном “пасіонарність”.

В структурі цієї пасіонарності як необхідної умови націогенезу можна виділити, за Франком, два моменти, що на них він раз у раз наголошує: це ідеал – “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, який вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації” [51,284] – і націлена на нього, обволікаюча, обіймаюча його собою віра. Здійснений Франком у статті “Поза межами можливого” аналіз “пасіонарного” духа співзвучний з гумільовськими ідеями:” Усякий ідеал – се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого. Як каже Чемберлен – ось чим відрізняються культурні ідеали і пориви європейської цивілізації. Що такі ідеали можуть повставати, можуть заполювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях, се лежить, мабуть, у крові індоарійської раси і тільки її одної; серед інших рас ми того явища не зустрічаємо.

Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати.

Ідеал повинен не тільки усвідомлюватися, а й “почуватися серцем”, бути предметом і знання і віри: Ось тому найтяжчою хворобою духа є червоточина сумніву, зневіри, вона-бо спустошує ідеал, виправляючи з нього смисложиттєву наповненість, і, в кінцевому підсумку, ослаблює пасіонарність. У пролозі до поеми “Мойсей”, з пророчим пафосом звертаючись до свого народу (“Вірю в силу духа і в день воскресний твойого повстання), Франко не випадково вважає за потрібне застерегти, “що сей спів” “хоч тугою повитий, Та повний віри”: бачимо тут спробу відмежувати свій “песимізм” як суто настроєвий (у вірші “Декадент”: “Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга – Се лиш тому, що склалось так життя”) від песимізму світоглядного, на декадентський взірець.

В інтелектуальному нурті переламової епохи, де відгомін романтичної традиції накладається на впливи позитивістської соціології і з їхньої химерної сполуки починають виокремлюватися атоми екзистенційних проблем, завдання історіософськи усправедливити національного героя, довести немарність його пасіонарної життєпосвяти справді виявляється тим основним питанням філософії Франкового життя, яке здатне відіграти системотворчу роль, лягти наріжним каменем в основу стрункої ідейної побудови. Бачимо це на прикладі твору, найбільш репрезентативного для філософії української ідеї у Франка, твору, загальновизнаного за високоякісний, художньо цілісний синтез його смисложиттєвих пошукувань поеми «Мойсей».

В історії європейської культури не багато випадків, коли мистецтві вдалось би так сконденсовано й повно “згорнути”, охопити весь свій духовний шлях, зробивши його предметом власного дистанційованого споглядання – оформити в самосвідомості своє внутрішнє життя. Феномен “Мойсея”, до якого Франко простував упродовж всієї творчої біографії, в тому що твір писався в умовах екстремальний – в передчутті невідворотно-близького психічного зламу, отже, духовної смерті, на тій грані, де минуле втрачає тяглість перетікання в майбутнє і цей часовий гіатус – бо без надії на майбутнє “терер” гасне, вимикається – цей гіатус і робить минуле життя в собі завершеним, скінченим-приданим до естетизації.

Ця обставина дозволяє розглядати поему як абсолютно достовірне джерело для вивчення Франкового світогляду, як “пряму мову” його духу, абстрагуючись від доконечних до врахування при естетичному аналізі моментів “учуднення” авторського “я” та різної міри його оприсутнення в тканині художнього твору.

Симптоматичним в ідейному аспекті видається вже саме звернення Франка до теми Мойсея, творця національної релігії і першої в стародавньому світі власне національної історії. На загальну думку істориків, саме рахуючи від започаткованої напівлегендарним Мойсеєм доби пророків на межі ІІ й І тис. до н.е., можна вести мову не про патріархальну родину, а про єврейський народ. Франкові на конфесійній специфікації не залежало – його неослабний, упродовж десятиліть, інтерес до єврейського питання не дається редукувати ні до справ віровизнання, ні до комплексу соціальних, правових проблем, - цей інтерес носив насамперед політичний характер.

Франкова поема з ідейного боку з месіанізмом стискується досить опосередковано – Франків Мойсей не наділений визначальним і сутнісним для класичного пророка – місіонера “почуттям посланства”, яким дорожив романтичний націоналізм і яким відзначалися “братчики”. В “Молодої України” його вже заступило почуття обов’язку, а відповідно й національний герой утратив свою харизму, зробившись трудівником – “каменярем”. Не випадково й про Мойсея в тексті раз у раз наголошується, що він віддав своєму народові “весь вік, весь труд”, “для того трудився” – це відображає характер Мойсеєвої місії як власне виховної, світоглядно-формуючої, отже, типово інтелігентської (показові епізоди з дітьми, чию “кров і душу” таки просякли чуті з колиски “пророцькі слова”). Саме в цьому сенсі треба розуміти Мойсеєву заяву, що Ізраїль піде “у мандрівку століть” із печаттю його, Мойсеєвого, Духа. А що цих сорокалітніх цілеспрямованих трудів виявилося все ж замало, аби викликати в народу посісти власне царство, то потрібен рішучий пасіонарний поштовх, який спричинив би одномоментний перехід від помалу накопичуваних кількісних змін до нової якості – від юрби до народу. Функцію такого пасіонарного поштовху й виконує Мойсеєва смерть, чи, точніше, зникнення: певним чином тут дублюється парадигма “пустині” – Ізраїль уражений навіч представленою відсутністю Мойсея на горі, його небуттям, простотою (“І було те “нема”, Мов жах смерті холодний” і бунтується – повстає він опираючись цій новоутвореній пустоті, тобто це і є в чистому вигляді “бунт духа” (“Із номадів лінивих ся мить Люд героїв створить”). Місія героя-інтелігента завершилась – з “маси” викристалізувався “народ-творець”.

Таким чином, завдання витворити з “мас” українську націю було для Франка аж ніяк не суто політичною програмою, а насамперед проблемою філософсько-антропологічною, бо національна спільнота, взята як самостійний суб’єкт історії, є для нього в першу чергу певним типом випродукуваної свідомості, цілком співставним із емоційно-вольовою інтенційністю свідомості індивідуальної. Отже, Іван Франко був людиною, яка втілила в національній ідеї пафос величної та трагічної історії – долі українського народу, саме у “франківський період” постає завдання створення української політичної нації; але для Франка завдання творення української політичної нації не було політичною програмою, а виокремилось як філософсько-антропологічна проблема.

Національна спільність є для нього насамперед певним типом свідомості, котра може бути зіставлена зі свідомістю індивідуальною. Франко і “Молода Україна “ вводять в культуру парадигму вибору національності: національне, відокремлене від державного, виступає “потребою душі” – проявом індивідуального духу в його саморозвиткові.

Якщо в творчості Франка головним було служіння народові, то з ім’ям Лесі Українки пов’язані поява в українській літературі особистості; народження нового для України феномена індивідуальності, яка постає проти сили колективу. Це було відображенням найхарактернішої риси українського національного типу – індивідуалізму. Українець не сприймає волі, не вичерпується приєднанням до колективу; при цьому індивідуалізм поєднується з ідеєю рівності та неприпустимості насильницької влади. Але український індивідуалізм – «це боязнь форми. Індивідуалізм у звичайному розумінні протиставиться філістерській, пересічній, прийнятій формальності. Індивідуалізм – своєрідність, оригінальність форми. Наш індивідуалізм – це перед філістерська свобода, степ, степ перед переобранням його плугом, степ широкий – воля. І цей індивідуалізм виявляється у тому, що називається отаманщиною. Це знову лірична втеча від твердих форм, від гарантованих берегів, від загального і конечного».

Глибокою екзистенціальною є творчість українського письменника та мислителя Михайла Коцюбинського (1864-1913). Одна з провідних тем його творчості – відчуження людини, втрата органічного зв’язку з ненькою-землею, природою. Це відчуження – результат “завойовницького” ставлення людини до природного буття. Людина – завойовник “одягає землю в камінь й залізо... бичує святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, бруднить повітря пилом та димом”. В результаті туга й самотність (“Інтермеццо”), а той смерть як спокута за втрачену гармонію з природою (“Тіні забутих предків”). Отже, “перемога” над природою обертається поразкою для людини. Вихід Коцюбинський шукав в поверненні до природи, “перенесенні” її, так би мовити, в саму людину, у встановленні постійного діалогу з природою не як з байдужим буттям, а як зі своїм “внутрішнім”.

Започаткувавши в українській літературі жанр “потоку свідомості”, Коцюбинський змальовує багатошаровість людської психіки, зазирає до незбагненних для раціонального аналізу глибин несвідомого. Коцюбинського цікавить людська особистість. Звичайно, людина тісно пов’язана з навколишнім природнім і суспільним світом. Проте його цікавить не “зовнішні” (природно-соціальні) спонуки людської поведінки, а саме “внутрішні”, згідно з якими реалізується індивідуально-неповторне “структурування” світу особистістю, творення власного, внутрішнього світу індивіда. Людина прагне повноти буття у світі, встановлює зі світом специфічно діалогічний стосунок любові до буття, що детермінується “серцем”, а не зовнішньою необхідністю. Коцюбинський виразно змальовує особливо “побожне” ставлення українця до землі. Його творчість пронизана екзистенціальними мотивами любові, смерті, голоду, гріха, провини.

Видатний український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880-1951) був прихильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджувався з марксизмом, але рідко розходився з ним у тлумаченні національного питання. Погляди з цих питань, а також змалювання подій української революції 1917-1918рр. знаходимо у тритомній праці Винниченка «Відродження нації». “Український народ, який до злуки з Росією пишався своєю наукою, літературою, народ, який утворив таку багату пісню, таку глибоку народну музику... цей народ, тепер очевидно, упадав, убожів, дичавів. Причиною ж тому було, як виразно доводилось усіма уважними дослідувачами, денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку”. Треба, щоб руський демократ «уважніше поставився б до голосів своєї власної руської науки, яка устами Російської Академії Наук точно й виразно зазначила, що українська нація не є те саме, що руська: що закони її життя не є закони життя руських, що ламання цих законів ламає душу цілого народу; що така руйнація є злочинство перед вселюдським поступом».

Характеризуючи спонуки до прагнення національної незалежності, Винниченко говорить так: “Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься людською мовою інстинктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засіб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстинкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя, що зберігає його, що відновлює, зміцнює життєві її сили.

Тому людина любить найздоровішу, найсвіжішу добу свого існування, дитинство, юнацтво. Теплим зворушенням, сумною ніжністю віє від образів, від спогадів тої пори, коли так свіжо, так нерозтрачено буяли сили життя. І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її існування – до тих людей, до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча би свідками зросту її життєвої сили.

В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарій, й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичну, могутню силу.

З цього погляду інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й роз творення себе в безфарбній, абстрактній масі людськості, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі” [37,72-73].

У його творах виразно чується екзистенціальний підхід до міркувань про сенс цивілізації. “Прогрес, рух уперед. Куди уперед? Що буде більше аеропланів, радію, електрики? Чи в цьому прогрес? А чи ж більшою буде сума радощів відносно суми страждань? Чи ж більшою?.. Хай мені по совісті скажуть, чи меншою стала в нашому столітті сума страждань порівняно з сумою радощів людських. Меншою... ніж, наприклад, у якому-небудь п’ятому, дев’ятому столітті? Ніхто не може цього сказати” [48-294].

Дуже хвилює Винниченка й питання, чи має сенс діяльність революціонерів? “Ми – худі, фанатичні аскети, ми пустельники, що йдемо на жерців пишних храмів, де стоять божки... Ми хочемо вигнати одгодованих жерців щоб їхнє місце зайняли худі аскети... Але самі божки, самі скрижалі – незмінні, вічні, єдині, закам’янілі – мусять лишитися” [48,294].

Виразно чуються в творах письменника й екзистенціальні мотиви “межових” ситуацій. “Все дурниця, і мораль, і кохання, і життя – є тільки один біль. Та хіба ще смерть...” – читаємо в романі “Записки кирпатого Мефістофеля”. В той же час оптимістичним гімном радості єднання людини з природою – з цілим космосом безпосереднього прилучення людини до сонячної енергії – звучить Винниченків роман “Сонячна машина”.

Михайло Грушевський передбачав майбутній тріумф українських стихій над усіма перепонами, звертав увагу на могутній інстинкт національного будівництва, який зберіг українське населення та постійно відроджував його до нового життя, підтримував у найскрутніших умовах “національне щеплення”, з політичних, релігійних та культурних течій створював невловимі комбінації, які підтримували зв’язок української території, народне життя в їх роз’єднувальних частинах і незмінно в моменти питання про їх національне об’єднання.

Він постійно наголошував, на тому, що повна самостійність та незалежність є послідовним логічним завданням запитів самого національного розвитку та самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку.

Михайло Грушевський, даючи визначення українства, наповнював його соціально-політичним змістом. «Теперішнє українство, - писав він, - се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами – права бути господарем на одвічній своїй землі.

Тільки що народ називав себе в давніх віках народом руським, а як ся назва означати і великоросів, і тих що від українського народу його права відбирали, то він не схопив далі сил іменем себе називатись і пошукав собі іншого імені».

А почалось це десь із середини ХІХ ст., бо як відзначає М.Грушевський, “іменем Українців від часів Шевченка означалися люди, які хотіли волі для України і всього українського народу, рівності, «освіти і добробуту всіх людей».


РОЗДІЛ ІІІ. ВІДОБРАЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ХХ ст

Виходячи із потреб суміжних наук у 20-ті роки етноментальні дослідження проводять багато інститутів. Зокрема Український Демографічний інститут, очолюваний М.Птухою, досліджував біосоціальні процеси в системі українського етносу. Ці питання досліджували також Етнографічне, Географічне, Антропологічне товариства. Слід відзначити працю в 3-х томах “Матеріали до антропології України” під керівництвом Л.Ніколаєва.

Дослідники українського відродження 20-х років наголошують на «необарокковому» характері творчості його учасників. Тим самим встановлюється спадкоємність “кларнетично-вітаїстського” стилю 20-х років з екзістенціально-кордоцентричними орієнтаціями традиційного українського менталітету: «Філософія «відповідального серця», «серця всесвіту» – центральна у творців необарокко – йде ... від її першотворця Сковороди, через Шевченка і Гоголя до Тичини».

Українське відродження 20-х було яскраво-пристрасним спалахом, революційним вибухом національної енергії української інтелігенції, розбудженої Шевченком і п’янким повітрям свободи і суверенності України 1917-1920 рр. Українська інтелігенція 20-х років вперше за останні 300 років зробила відчайдушно-героїчну спробу підвестися з колін, випростатися, закрити своїм “відповідальним серцем” свій народ, свою культуру. Не всі витримали до кінця напругу бою – у 1933 р. капітулював Тичина (“поцілував пантофлю папі”, за його власним виразом), пізніше підніс руки вгору М. Бажан, «відкупився» віршем («Із-за гір та з-за високих») М. Рильський, застрелився М. Хвильовий. Винищення української інтелігенції було свідомо запланованою акцією “упокорення” України і отримало назву “Розстріляне відродження”.

У 30-х роках дослідження в галузі етнопсихології, проблем ментальності етносу зараховані до типу буржуазних наук. Склалася велика програмна в наукових дослідженнях. Тільки в 70-х роках в СРСР науковці висловили думку про нерозробленість категорій, понять наукової галузі по дослідженню світоглядний, психологічний особливостей етнічних спільнот.

3.1 Студії з питань дослідження українського національного характеру

Важливий вклад у процес дослідження української ментальності та етнопсихології українців зробили вчені-українці з діаспори. Сюди відносимо: “Студії з української ментальності та антропології” Ф. Вовка (Прага, 1927), “Українська духовність в її культурно-історичних виявах” Я. Яреми ( Львів, 1935 р. ), “Головні риси українського світогляду в українській культурі” Д. Чижевського ( Подебради, 1940 р. ), “Світогляд українського народу” І. Мірчука ( Прага, 1942 р. ), наукова праця Ю. Липи “Призначення України” ( Львів, 1938 р. ), в якій він пояснює суть українського менталітету та місце українського етносу у світовому розвитку. Цікаві підходи до вирішення проблеми відображено в роботах В. Щербаківського “Формація української нації” ( Подебради, 1937 р. ), В. Петрова “Походження українського народу” ( Регеноурд, 1947 р. ). Патріотичним спрямуванням відзначається праця Д. Донцова «Дух нашої давнини» (Прага, 1944 р.) та ін.

Великий доробок внесли своїми працями О. Кульчицький, Б. Цимбелістий, Є. Юнацький, М. Шлемкевич, В. Янів, праці яких були надруковані у повоєнні роки у США, Франції, Німеччині. Окремі їхні статті вміщені у збірці “Українська душа” ( Київ, 1992 р. ).

Вони розглядають проблему ментальності з точки зору національно-обумовлених психофізичних властивостей.

Визначний вчений-історик В. Липинський в своєму ідеологічному творі “Листи до братів-хліборобів” українській вдачі посвятив цілий розділ (останній ).

Основною рисою української вдачі вважає Липинський індивідуалізм, але, вбачаючи насамперед небезпеки індивідуалізму, він наголошує в першу чергу не український індивідуалізм, але брак українського підпорядкування, або, щоб виразитися словами самого Липинського: “стихійний нахил до всякого індивідуалістичного анархізму і різної, отаманщини” [58, 20]. Сам індивідуалізм аж ніяк не є лихом, як це Липинський виказує на прикладі англійців: «Англійський провідник-індивідуаліст має стільки імперіалізму, містицизму, ідейності, волі та розуму, що він свій – даний йому, як й українцеві од природи – індивідуалізм та анархізм потрафить обмежити суверенною верховною владою одного ( монархією ) і обов’язком супроти своїх підвладних. Звідси англійська вірність монарха підвладним і підданим монархові; звідси вірність поодиноких вождів своїм підвладним і їх відповідальність перед ними; звідси вірність підвладним вождям ... Українському провідникові таке обмеження вродженого йому індивідуалізму та анархізму даються дуже трудно».

Ця національна хиба корениться глибоко в історії, наприклад, Липинський цитує погляди чужинців: “Вони не мають влади і живуть в ворожнечі між собою”. Так характеризував вже в VI в. нашої ери мешканців української землі візантійський письменник – Маврикій. А далі вже від себе додає Липинський: “княжі усобиці і самоослаблення княжо-варяжської держави на Україні за часів київських, завдяки хиткости і слабости верховної влади, яка не могла знайти собі підпори в місцевій українській анархічній верстві і кипіла і розкладалася в котлі української анархії. Боярська сваволя в державі Галицько-Волинській по тій же самій причині і з такими самими наслідками. Магнатські і шляхетські бійки та наїзди на Україну за часів безвладної і свобідної “Річпосполитої” польської ... Самовирізання Хмельничан, цвіту козацької України, завдяки знищенню верховної влади, поваленої ними самими разом з династичними і монархічними плянами Великого Богдана”. Отже, цей егоцентризм веде до браку дисципліни, до оплюгавлювання власних авторитетів, до невміння, створити свою владу чи до поборювання власної влади, до фантастичного гасла “України без влади і без підвладних”, що знаменує в правді замилування до свободи, але одночасно вказує на невміння її запевнити у зударі з ворогом, який – при всіх своїх хибах – має однак виразну тенденцію до “поважання до своєї влади”, якої нам треба б у них “повчитися”, якщо не маємо заплатити за наш брак досвіду “політичною незалежністю українських земель”. Так, Липинський вияснює в іншому місці вчинок Андрія Боголюбського, якого українські «демократично-республіканські історики та політики лають ... за те, що він знищив Київ. Але вони не кажуть, що Київ був гніздом анархії серед тодішньої руської провідної верстви і що Андрій Боголюбський тому поклав основи могутности держави московської, що зміцнив київську владу, оперши її виключно на дисципліновану північно-руську, а не анархічну південне руську частину цієї верстви». Іншими словами, корінь нашого лиха “в надмірнім обособленню та індивідуалізмі одиниць. Українські люди, не зв’язані між собою ні в просторі ( сполученнями органічними ), ні в часі ( спільно усвідомленою традицією ) посідають сталу тенденцію до диференціації ( поділу ) при великій нездатності до інтеграції ( сполучення).

Друга характерна риса української вдачі – це перевага емоціональності над волею та інтелігенцією. Зробивши спостереження, Лип енський його далі дуже пластично розвиває: “Надмірною чутливістю, при пропорціонально заслабій волі та інтелігентності, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дразливість на дрібниці і байдужість до дійсного важних речей, яких розрізняти від дрібниць не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і “всенародніми” співами проходять так само скоро й несподівано, як скоро й несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, організованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражень, які нищать попередні. Досить, наприклад; подразнити чиюсь амбіцію, або дрібне хотіння, щоб він під впливом цього дрібного подражнення забув про ідеали та хотіння, рішаючі іноді про буття цілої нації. При таких умовах, політика, як умілість організувати і здійснювати розумом та волею певні сталі хотіння та ідеї, єсть на Україні найбільше тяжкою та невдячною працею.

Брак волюнтаризму відзначено й в інших місцях і кажеться, що саме в зв’язку з лінивством не розвинулися в Україні дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертви й самопосвяти. У другому місці твору Липинський відзначає, що брак волюнтаризму в Україні був ще доповнений поширенням «соціального фаталізму», тобто вірою в автоматичність поступу. Так, наприклад, переконання, що “український народ має прекрасну мову, чудову пісню, багату територію і сорок міліонів” доводило до ілюзії, що “при неминучій перемозі світової демократії витворять вони автоматично українську націю і дадуть їх власну державу».

Величезна перевага ендотимного тла над інтелектуальною надбудовою. Липинський ставить це в зв’язок із плодючістю української землі, вказує на велике пов’язання українця з землею. Навіть сам заголовок його книжки Листи до братів-хліборобів вказує на роль землі, яку приписує він зв’язкові із землею. «Любов до землі є основною динамічною силою, як української, так і всіх осілих націй».

Липинський, стверджує, що: “ ... причиною ( другою, бо першою є геополітичне положення на перехресті шляхів ) нашої недержавности єсть найбільше в Європі родюча земля і добре підсоння”, бо вона веде до швидкої «дегенерації громадських інстинктів». Це легкість боротьби з дуже сприяючою людині природою розвивала в людях, які від кількох поколінь пожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля».

Липинський, відзначаючи український романтизм, докоряє, що в нас саме ідеалізму нема, - звичайно, розуміючи під цим терміном певну спеціальну відтінь: тут не йдеться від відірвання від матеріального, не йдеться тільки про визнання принципу переваги нематеріального, духовного, але ідеться про скристалізовану вже не матеріальну мрію в конкретну ідею, яка вимагає своєї реалізації – ціною зусилля, а іноді й жертв.

Липинський наголошує у своїй праці на негативи вдачі, вказуючи наскільки вони спричинили до наших історичних трагедій, а зробить це з тим більшим полином, що він завжди перебуває під впливом недавно пережитої нової трагедії, що випливала з анархізму вдачі, пасивності й утопічного мрійництва, без достатньої вольовості на чин, на ризик, на священну війну.

Потрібно, як Липинський, вийшов і його сучасник (а одночасно один із опонентів Дмитро Донцов у своїй ідеології від питання про причини наших політичних невдач, і знайшов їх у нашій духовності, у нашій національній вдачі. І тому в своїй основній книзі Націоналізм не хоче давати ніякої програми партії чи руху, а трактує свою книгу як виклад певного світогляду, що мав би прийти на зміну світогляду його сучасників.

У Націоналізмі не можна знайти викладу про духовність, а поодинокі Констанції треба вибирати з тексту.

Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу. Центральний пункт теорії Донцова – принцип волі, тлумаченої ірраціоналістично. Основою, “ґрунтом” національної ідеології вважав волю націй до життя, влади, експансії. Як важливу рису національної ідеології він розглядав “національну романтику”, що ставить над усе загальнонаціональну ідею. Донцов наполягав на “нетерпимості” навіть “фанатизмі”, без яких, мовляв, не може успішно реалізовуватися національна ідеологія. Подібно до Липинського вважав, що боротьба за самостійність є справою “активної меншості” (еліти) нації. “Нація глядить у минуле”, - писав Донцов у праці «Націоналізм», - звідки в традиціях шукає свою відправну точку і в майбутнє, яке має урядити для майбутніх поколінь. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, - повинна перейнятись поняттям влади над людністю і територією і надихнути собою таку спільну форму господарства, що піднесла б потрійно видатність моральних і фізичних сил України в порівнянні з теперішнім її станом».

Донцов відзначає примат розуму над афектом, при чому афект – пристрасть все таки треба відрізняти від простого почування (хоч цього він виразно не каже), бо саме в афекті є елемент чогось постійного, тривалого і витривалого, коли саме почуттєвість робить схильним до примхливої змінності, як ми це бачили у Липинського. І згідно з тим Донцов уже виразно каже про наявність сентименталізму в українців. Цей квієтизм вдачі призводить до ідеалу спокою як життєвого стилю, а цей ідеал непорушності переходить навіть в ідеал краси. “Звідси їх краса (тобто краса сучасної провідної верстви українців) була не в стримлінню до здобуття, а в тузі до ідилією, за збереження того що є”. [58,25]. Донцов ставиться критично до таких властивостей – ліризм, щире чуття, безмежну доброту, любов до світу й людини і говорить, що це є краса, яка “відірвана від хотіння”.

Про “індивідуалістичний егоїзм” говориться у його праці, держава мала бути для одиниці. “Обиватель дивився на державу з точки погляду потреб і цілей одиниці, з погляду “природжених прав людини”, які в першій мірі мали респектуватися. Не з гори в діл, лише з долини в гору. Важне було не міць держави та її влади над всіми багатствами – матеріальними й людськими країни, лише забезпечення щастя одиниці або одиниць. Ясно, що коли при такім погляді на річ одиниця або народ приходили в суперечку з державою, з нацією – державнонаціональний ідеал відходив на другий плян. Нація не має права над одиницею, яка є суверенна до того степеня, що має право сецесії з даного національного або державного зв’язку. Щоб той, хто родився українцем, мусів бути українцем, це було для провансальців нечуване насильство над «свобідною особистістю».

У 1938р. вийшов твір “За силу і перемогу” Дарії Віконської (за справжнім іменем Іванни Федорович-Малинської). Етнопсихологічні спостереження Віконської зібрані у розділі «Психіка ресантименту». Віконська ідеологічно зближена до Донцова, і етнопсихологічні констатації в неї подібні до думок про українську вдачу Донцова, але виклад твору її спокійніший, хоч і вона також виходить із негативних рис вдачі з бажання, щоб ми їх позбулися.

Відзначає український вибуялий індивідуалізм і наш брак підпорядкування, брак вольовості, пов’язаний з пасивністю та лінивством, при надмірній чуттєвості, натякає на нашу охоту допомогти іншим.

Інтерпретація українського індивідуалізму виходить із загального твердження, що ідеал бути сильним та могутнім – це “подекуди ідеал кожної людини”, але в нас зокрема він розвинувся під впливом степу – отже, географічного чинника. Бажання індивідуального самовияву – це своєрідне надолуження (компенсата) за збірну вікову неволю. А що в нас неволя була станом перманентним, до цього ж неволя часто дуже в дошкульний спосіб врізувалася в свідомість, то і бажання компенсата було в нас дуже сильне. Проте, за даних умов індивідуальний самовияв дуже обмежений, а це в свою чергу збуджує в нас реакцію жалю, невдоволення.

Коли поневолення народу, з одного боку, впливало на скріплення прямування до індивідуального самовияву, то з другого боку – ослаблювало прямування до підпорядкування, - і породжувало брак дисциплінованості: хто не почувається членом даної держави, той не звик думати, ані поступати категоріями цілості та спільноти.

Коли ж іманентне нам прямування до самовияву, степеноване ще неволею з її обмеженням збірних виявів і з зменшенням індивідуального розвитку, століттями є не заспокоєне, тоді людина вступає на бездоріжжя неправильних реакцій, - що ми до підвищення власної вартості не змагаємо шляхом впертого виявлення себе, але знижуванням вартості інших, знецінюванням їхньої вартості, досягнень, праці, - коротко: «Особисте, невдоволення виявляється у критиканстві, злобі, зависті. Не підношення себе догори, але стягання інших вниз стає характеристичною недугою, і це призводить до фальшивого розуміння рівности, яка в нас розуміється як не рівність старту, але як рівність осягів, чого ніде у світі нема й бути не може».

Ця хиба ще степенується при браку вольовості, бож саме напругою волі можна перемогти все, навіть важкі обставини, і можна при силі волі за найважчих умов самовиявитися. Коли ж тої волі не стає, тоді знову вертається до “стягання в болото” інших, зокрема при нашій перечуленості. Тут і джерело понижування здібніших чи щасливіших, тим самим неохота до авторитетів, які за таких умов рідко можуть закріпитися.

Розчулюючися над самими собою, над особистими невдачами, ми маємо нахил співчувати з подібними невдачами, та навіть зі слабшими, бо це родить у нас відчуття, що ми таки сильніші, коли можемо милосердитися над кимось, допомогти йому. “Любимо, майже бажаємо, щоб наш земляк був ще бідніший, ще безрадніший за нас самих, щоб мати змогу, обдарувати його нетактовним спочуттям або часто неподільною допомогою. Тоді хвилево почуваємося “вищими”... «Він такий бідний» – це перший та останній, найсильніший аргумент у користь кого-небудь... «І саме той чинник, мабуть, спричинився до скріплення прямування до подавання допомоги, а відомо справді з інших місць, що в нас є незаперечна схильність до подавання допомоги «згори вниз».

Українська людина – на думку Віконської – «задивлена в дрібні успіхи дешевої амбіції, нездібна до справжнього творчого гніву ані до глибокої творчої радости, нездібна обурюватися ані захоплюватися цілою істотою нездібна до одержимої любови, що одна у парі з холодним розумом дає непереможну силу доконати на вигляд недосяжного, нездібна врешті до героїчного відчування життя, яке задля великого діла нехтує особистим, малим». Так то Віконська в одному реченні збирає всі основні хиби вдачі, що стали основою наших історичних лих, причому вона у цілому викладі дає доказ, як дуже комплексною є удача людини, і як то одна причина – в основі вікова неволя – може в різних напрямах формувати ментальність людини та спільноти.

У 1938 р. вийшов твір Юрія Липи “Призначення України”. У цьому творі переважає ясний оптимістичний том. Ю. Липа захоплюється українською людиною. Він відзначає значення фактору людини як такої, применшуючи значення географічних формуючих чинників і підходить правильно до аналізу української духовності, коли він її розглядає не у статичному стані, а в еволюції нашарувань, - тобто в динамічному процесі формування української нації впродовж віків, розглядаючи послідовно впливи різних пришельців, чи різних культур, що діяли а Україні. Але робить помилку, перебільшуючи вплив позитивних нашарувань, при рівночасному применшенні впливу негативних. Коли Липа приймає, що українці від Трипілля мають давню хліборобську культуру з матріяхатом, ніжністю, але й впертістю, запопадливістю, розважливістю, тоді він відзначає збагачення позитивами індивідуалізму з його нахилом до краси мистецтва, шуканням правди.

Липа підкреслює хліборобськість нашої вдачі, тобто її пов’язаність із землею. Цю рису завдячуємо колонізації трипільців в ІІІ тисячолітті до Христа. В характері трипільців відзначає надзвичайну енергію яку вони мусіли виявити добуваючи країну лісів, боліт і луговин, перемагаючи змінність і суворість природи. Трипільці не творили великих державних організацій і їхня експансія йшла у напрямі опанування природи. Це дуже важливе твердження, бо воно багато значить і в сучасній психіці українця.

З хліборобським світоглядом тісно пов’язується матріархат: “в центрі духовности цього кругу стоїть жінка – мати, істота, що єднає коло себе родину. Найдавніший символ того агрикультурного населення – це образ Великої Матері, божества прапрадідів сучасних українців” [58,33]. Перевага матері пов’язана з “самим устроєм осілої хліборобської родини, де потрібні насамперед вміння господарювати, витривалість у праці й традиціоналізм у праці” [58,33]. При цьому відзначений і мужеський елемент у родині. Скріплення чоловічого первня в родині – це вплив Готських, які «найбільшого перевороту довершили в самій структурі родини. Це відбилося в містерії українського весілля, що символізує перехід від середньоазійського матріярхату до індогерманського патріархату».

З поняттям української родини є тісно пов’язане поняття власної хати, дому. Це має ще й інше значення: дім – це те місце, де людина є людиною. Це – осередок людства для українців.

Липа применшує силу індивідуалізму в українців, а прибільшує їх дисциплінованість. Тим часом ціла низка місць з самого твору Липи вказує на індивідуалізм, а тому його концепція видається штучною. Липа при обговоренні індивідуалізму виходить із наступної цитати: “Потяг до краси насичує ціле життя українця. Крім ділянки музичної й поетичної творчости, видно це і в одежі, і в оселі, і в любові до природи... Багата поетична натура українця висловлюється в незмірній кількості дум, побутових і ритуальних пісень, приказок, легенд...”. По цій цитаті сам Липа дає наступний коментар: “Ця риса, мальовничий індивідуалізм – це те, що вперше впадає до очей чужинцеві. Недарма описи України від Гердера до сучасних мандрівників підкреслюють цю прикмету українського характеру і надають цілому краєві назву Геллади. Правдоподібно, таки є зв’язок індивідуалізму з гелленським первнем раси” [58,35]. Далі йде інтерпретація причин ослаблення українського індивідуалізму в порівнянні з грецьким, для якого основною характеристикою є Пітагорейська засада: “людина є мірилом речей”.

Проте рівночасно Липа відзначає, що для українця характеристичне переконання в тому, що Україна є центром світу, і додає від себе такий коментар: «це є також нормальне для духовності - узнавати свій край за середину світу, як для одиниці фізично здорової узнавати передусім свій організм за довершені ший».

Липа твердить при характеристиці українського проводу, що «не легко добре провадити людей з такими складними характерами, як українці». Виходячи із ствердження впливу готської культури на нашу дисциплінованість, Липа хвалить і українську ієрархічність, протиставляючи її вождізмові, і наш традиціоналізм, консерватизм, і природний нахил до життя в гуртах, а доходить він до ствердження, що провід – це мистецтво, яке мусить рахуватися з тим, що українець не перенесе нічого насильного, що придушувало б особу, і що українець є ворогом сліпих авторитетів, бо в нього високе ставлення особистості. Тому Липа дає теорію моральної вартості провідника. «Чи то буде вибір отамана чумацької валки, а бо навіть парубоцької ватаги, чи пошана для королівського або гетьманського маєстату підставою буде завжди поза кваліфікаціями воєноначальника чи провідника – передусім його моральна вартість. Тому найвищий, найвеличніший провідник для українця – це той, що найповніше висловлює собою моральну справедливість. На другім місці лише треба згадати про те, що він має бути й особисто талановитим і продовжувати давні традиці».

Липа пише про українську войовничість, але одночасно є згадка, як то “кількадесят тисяч образів, мальованих вояками в таборах інтернованих, це на 95% - квіти, лагідні краєвиди і ідилії. Ба, й у сучасних бойовиків побачимо лагідно коліровані й умаєні квітами герби. З рештою, ця лагідність, а навіть «ніжність», що її несправедливо дехто змішує з безсилістю, не зменшує бойовости, ані не виключає жорстокості».

Трипільська культура - культура хліборобів – вимагала для свого існування впертості, енергії. Хліборобство виплекує також передбачливість, розважливість, холодність. Говорить про «втечу від світу» Сковороди: «Втечу від суспільного життя – це зменшення себе, це – обниження вартости власного життя, це нехіть до продуктивности на ширшу скалю. Як же жахливо описав Гоголь таке пораженство одиниць і кляс! Вони звірячи малі й безсилі – ці сварливі Довгочхуни, що викинули прадідівські шаблі, ці Коробочки й Собакевичі. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони не здібні до сублімації цих емоцій у вищі, більше суспільні. Це – хутір, або українці на нижчім ступені духовности».

В загальному констатації Липи виступають наче в певному контрасті, а чи навіть виразній опозиції до його сучасників, і він почувається, щоб очистити українську духовність (обмити) в очах оточення. Липа – інтелігентний та начитаний – може мати велике значення як стимул до шукань.

Яким Ярема у праці “Українська духовність в її культурно-історичних виявах” зазначає, що вдача людини чи народу – це не просто сума поодиноких властивостей, а суцільна структура. Він не є прихильником закостенілості національної вдачі, - навпаки, підкреслює “пластичність психіки” [58,46]. Ярема відносить українців в групу інтровертивних народів і як перший вияв інтровертизму вважає негативне відношення до зовнішнього світу, яке може проявитися у критизмі у насміху над дійсністю. «Шляхом ізоляції, - зазначає Ярема, - намагаємося як-небудь позбутися невиносимої дійсності. Ми утікаємо від неї на самоту, чи то у світ власний – внутрішній, або її не зауважуємо, або її ідеалізуємо. У всіх тих випадках займаємо супроти неї пасивну поставу».

Із спрямуванням уваги на власне нутро випливає й український егоцентризм, “що змагає до підпорядкування всего інтересам та цілям «я», «на вищому ступні індивідуальної культури він спіритуалізується. Найвищою ціллю змагань стає власна морально-духовна досконалість чи то вічне щастя поза межами земного». Егоцентрична постава, що «дає перевагу всьому особистому над усім загальним», ставала в нас причиною історичних катастроф.

Ярема зазначає: «Центр ваги спочиває на забезпеченню свободи індивідуальности. Життєві інтереси та вимоги загального – цілого ідентифікуються всеціло з інтересами складових частин – індивідуальностей. Окреме отримує примат перед загальним. Віссю і вихідною точкою цієї концепції є індивід».

Одночасно Ярема вказує, що українці при великім егоцентризмі, при «соціальнім незацікавленні», мають цінну соціальну здатність «прямуваня до несення допомоги». Є це «здатність соціяльної симпатії, гуманність», що полягає «на відчуванні себе самого в других і ототожнюванні з ними».

Ярема відзначає, що поруч із «проповіддю любови ближнього» в нас появляється ще інша соціальна прикмета, «так знаменна для українського духу»: «здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший нарід, - розуміти, що в кожного може бути свій шлях, для нього природніший, ніж наш».

Толерантність появляється у релігійній сфері та національній. Випливаючи з цілої постави українця толеранція пов’язана ще з іншою властивістю вдачі – з українською неагресивністю ( розвиненою войовничістю ). Ярема відзначає, що вже в княжі часи українська добродушність проявилася з повною силою, а дух християнства тільки скріпив цю властивість.

Українська неагресивність залишила сліди і у внутрішньому житті. Тут Ярема пригадує заповіт князя Мономаха: «Не вбивати ні не винного, ні винного, навіть коли заслужить на смерть, - не губіть душі жодного християнина».

Свою працю Ярема закінчує загальною характеристикою і до неї додає картину тих впливів, що йшли в напрямі скріплення української інтровертивності.

Українська інтровертивність тісно пов’язана з географічними умовами. З одного боку, одностайність краєвиду, а з другого – безмежний простір зумовлював вільність. Третій географічний чинник – урожайна земля.

Українську інтровертивність скріпили зовнішні впливи та історія. “Будучи сама наслідком інтроверсії, ( історія ) цю інтроверсію ще більше поглиблювала”. Безнастанні історичні лихоліття спричиняли кожний раз нову утечу від світу, а вслід за тим спадали на край і нарід нові зовнішні лиха. На ґрунті такої психології виростала духовна культура, яка нарід далі виховувала” [58,54].

Панас Феденко у праці “Науковий Збірник Українського Вільного Університету у образі” показує як характер зумовлює історичну долю народу й історія в свою чергу впливає на характер.

Феденко виходить від географічного аспекту степу і робить таке зауваження: “Степ в нашій історії, як був, то в дуже малій мірі феноменом естетичним, але переважно тим елементом, що постійно держав українську людність у фізичній і психологічній напруженості, протягом довгих віків”. Зі степом зв’язане поняття перманентної катастрофи як «домінуючий чинник у нашій історії».

Феденко відзначає, що важке геополітичне положення України зродило в її людності і героїчну поставу і стало основою лицарського духа, зокрема в козацьку добу. Він також зауважує, що якщо у поодиноких народів їхня національна вдача витворювалася під впливом поодиноких домінуючих в житті суспільних верств, то в Україні формуючою духовність верствою було козацтво.

Розлогий степ не давав змоги рівномірно організувати його оборону і це є причиною індивідуалізму. «За польсько-литовської доби нашої історії центральна влада не дбала за оборону України, і весь тягар війни з степовиками ліг на плечі самої людности, якій доводилося з рушницею за парканом стояти».

Феденко відзначає, що з українською свободолюбністю є пов’язане відчуття особистої гідності.

Постійна загроза степу мала ще й інший наслідок: погорду до маєтку, до грошей, яка «поширена в українському селянському побуті, зокрема у шлюбних справах. На придане молодої не звертають такої уваги, більше цінять здоров’я та вдачу».

Феденко про українську почуттєвість пише: “Постійна небезпека, непевність завтрашнього дня дала тій добі своєрідну печать меланхолії поряд з найбуйнішим виявом веселого настрою. Мабуть відсіль походження має український гумор з його головною рисою: бачити за зовнішньо-веселим сумний зміст”. В іншому місці свого твору він відзначає, що почуттєвість є характерною для села, а для міста властивий більше раціоналізм.

Феденко зауважує, що катастрофи, які випливали з степу, спричинили до замкненості українця, “яку сторонній глядач часто схиляється вважати за хитрість: мовляв “малорос і не збреше, і правди не скаже”. Особливо це виявляється в поширенні у народній мові відповіді у формі захисту. Ця риса випливає з бурхливої історії України, по якій мандрували протягом століть різні військові сили. Виявляти свою щиру думку перед ними бувало зажди небезпечно. Відсіль здержливість, “слухай і на вус мотай”, не виявляй свого чуття навіть виразом обличчя ані рухом. Може ця зовнішня нерухомість утворила для українців опінію лінивих [58,58]. Щодо нерухливості, то пов’язує її з характером селянського народу.

Олександр Кульчицький у праці “Риси характерології українського народу” відзначає, що душу народу формували століттями різні чинники і вирізняє шість чинників:

1). Расові; 2). Геопсихічні; 3). Історичні; 4). Соціопсихічні; 5). Культуроморфічні; 6). Доглибнопсихологічний.

Кульчицький зупиняється на двох расових елементах українського народу: динарському ( 44% загалу населення ) та остійському ( 22% ). Людину остійської раси Кульчицький характеризує як залежну в собі, яка уникає контактів з зовнішнім світом, залишаючись в інтимній сфері свого близького оточення («моя хата скраю»). Динарська вдача відзначається великою силою почуттів, вигуковістю. «Те, що в українській психіці відповідає “козацькому ідеалові”, виявляє переважно психічні тенденції динарської раси».

Географічний чинник відбився на українській душі трьома різними полосами української території. Північна низинна полоса з лісовою гущавиною, трясовинням впливає на зменшення життєрадості, людина відчуває обмеженість, яка веде до обережності, терпеливості.

Середня смуга – лісостепу – спричинює своїм сухішим та теплішим підсонням збільшення життєрадості і оптимізму. Багатство лісостепу викликає в хлібороба лагідність, щедрість, почуття довірливості, релігійної вдячності.

Південна смуга безкрайого степу викликає бажання “нестриманого руху в безконечність”. Степ породжує тугу, сповнену ентузіазмом у шуканні недосяжного.

Історичний вплив на українську духовність Кульчицький пов’язує з геополітичним “межовим положенням”.

Про вплив соціальної структури пише: “Українці, позбавлені у висліді історичних умов життя своєї шляхти і не маючи у висліді створених умов класного “третього стану”, залишилися в своїй основі селянським народом, що не сприяло розвиткові психічних прямувань і диспозицій, властивих для соціальних форм великого засягу, доцільно зорганізованих. Навпаки, життя селянина, зумовлюючи глибокий індивідуалізм, твердо закорінений, сприяло розвиткові малих груп. Соціальне життя таких груп розвивало психічні властивості, бажані й формовані для інтимності, - отже почування симпатій й спочування, дружби й вірності, як теж дар вчування і розуміння” [58,62].

У статті “Світовідчування українця” Кульчицький робить таке зауваження: “Розглядаючи по черзі поодинокі аспекти української психіки в їхньому відношенні до світосприймальних настанов, ми могли ствердити, що часто виявлялася виразна конвергенція, тобто збіжність напрямку тих чинників, що впливали на формацію української душі. Та іноді назначувалася і дивергенція, розбіжність діючих чинників ...” [58,64]. Кульчицький накреслює спільну структуру, виходячи від емоційно-почуттєвого характеру, від відомої “кордоцентричности” української вдачі. Кордоцентричність пов’язує з рефлексивністю, яка спрямована на самоформування.

М. Шлемкевич у праці “Душа і пісня” з’ясовує місце української почуттєвості. Не заперечуючи великої сили й краси української пісні, Шлемкевич вказує на “зону небезпек, де починаються фатальні наслідки наших душевних скарбів”. Він думає, що «настроєва пісенність боїться твердої, ясної форми, бо форма вбиває настрій».

Брак такої форми пробивається у нашім “славнім і на всіх перехрестях називанім індивідуалізмі, «український індивідуалізм є без індивідуальностей». Індивідуалізм без ясних форм індивідуальностей це втеча у “свободу”, у широкий степ, це українська анархія. Шлемкевич українську «пісенність» вважає настільки притаманною для української вдачі, що «повне заперечення пісенної ліричности це значення самих себе. Це спроба самогубства – культурно зовсім безплідна».

Б. Цимбалістий у праці “Родина і душа народу” пропонує культурно-антропологічний підхід до проблеми національного характеру. Він виходить від твердження про становище жінки-матері в житті українців. Зі становища української жінки в українській спільноті випливає і її активність, і пов’язує що активність із типом нашої спільноти й культури.

Цимбалістий зазначає, що в Україні вихованням дітей займається мати і це відбивається на нашій поставі, бо “норми поведінки, характер моралі, ідеал людини, настанова до життя в українця є підпорядковані нормам ієрархії вартостей – типовими для жінки, для жіночої свідомости [58,71].

Про джерело української анархічності пише: «Українській малій дитині важко здобути приязний, довірливий стосунок до батька. Він надто далекий їй, він не виявляє любови ні опіки, а дуже часто служить, як особа, якою страшиться. Дитина йому мусить повинуватися зі страху, але внутрі не любить його й бунтується ... Як тільки доросте, бажає чим скоріш відлучитися від батьківського дому, тобто вирватися з-під влади батька. Опісля в суспільному житті людина повторює цю саму настанову, тим більше, що влада чужа і деспотична».

Григорій Ващенко у “Виховному ідеалі” пише: «Традиційним ідеалом треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільше відповідає психології народу та його призначенню, ввійшов у психіку мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців та письменників, що стали духовними провідниками народу».

Ідеал людини спирається на ідеал християнського гуманізму, а підставою – є вроджена релігійність українців. Джерелом релігійності є межове положення України, яке породжувало “межові ситуації” постійної загрози.

Ващенко вказує на центральне значення землі для української вдачі і окреслює це так: «Мирні хліборобські заняття сприяли лагідності вдачі українців і загальній інтелігентності їх, бо доісторичний хлібороб мав більше можливостей, ніж пастух чи ловець, призадумуватись над таємницями природи і людського життя. З цим також пов’язана певна глибина й багатство емоцій естетичних і емоцій кохання».

Ващенко зазначає, що несення допомоги в українців дуже поширене, «любов до Бога має сполучатися з любов’ю до ближнього, що виявляється передусім у ділах благодійности, в піклуванні про хворих, убогих, сиріт».

Ващенко підкреслює хоробрість українців: «українці не будучи агресивними, в той же час були дуже свободолюбними й не помирилися б зі становищем рабів».

Мужність пов’язує з відчуттям людської гідності і цим відрізняє її від простої агресивності, бо хоробрість має чуттєво-розумове, а войовничість стихійне підґрунтя.

«Багатство емоцій естетичних і емоцій кохання” робить українців обдарованими в мистецтві, зокрема в пісні, яка “своїм змістом, багатством, глибиною й різноманітністю переживань, відбитих у ній, красою й мелодійністю посідає одно з перших місць серед пісень народів світу». Замилування до краси в українців не тільки на свято, але й на будень.

Про причини нашої невдачі Ващенко пише: «Отже причин нашої недолі треба шукати в чині, в дії, - в тому що ми не хотіли, або не могли використати для блага Батьківщини своїх багатих природніх здібностей. Інакше: причиною нашої недолі є хиби болі».

Дмитро Чижевський, характеризуючи головні риси українського світогляду, називає емоціоналізм, і як ціннісний елемент етики та релігії, і як шлях пізнання. «Філософія серця», - на думку Чижевського, - характерна для української думки, але ця філософія має не лише той сенс, що високо оцінюється почуття ... а саме серце – та найглибше захована в людині «безодня», яка породжує та зумовлює собою, так би мовити, «поверхню» нашої душі».

Далі вчений стверджує, що безумовною характерною рисою видатних українців, що знайшла вираз у їхній етиці: це ( в певних умовах ) – нахил до духовного усамітнення. Це духовне усамітнення веде до визнання великої цінності за окремою особою, визнання для кожної людини права на власний, індивідуальний етичний шлях.

Але між окремими різними типами людей повинна панувати не боротьба, а згода та гармонія. Для український філософів, на думку Чижевського, - основне, до чого людина та суспільство має прагнути – мир між людьми та мир людини з Богом. До ідеалу гармонії зовнішньої приєднується ідеал гармонії внутрішньої, що є для українських мислителів найвищим ідеалом, метою до якої вони всі прагнуть. В історії української думки яскраво виступає релігійне забарвлення.

Володимир Янів, як фаховий психолог, концентрує свою увагу на аналізі літературних та наукових творів своїх попередників, систематизуючи та порівнюючи їх, для того щоб створити теоретичну базу, “робочу гіпотезу для всіх дальших шукань” [58,7]. Янів проводить свої дослідження індуктивно. Він розглядає проблеми протиставлення Сходу й Заходу з психологічного погляду; психологічного окциденталізму України з обґрунтуванням доказів про духовну спорідненість України з Європою; представляє ідеал української людини на підставі першоджерел літератури. Ідеальну людину В. Янів вивчає з перспективи відношення до інших людей ( “Соціальні інстинкти українців” ), до Бога («Релігійність українців з етнопсихологічного погляду») та з точки зору характеру у зв’язку з вихованням ( “Українська вдача та наш виховний ідеал” ).

Характеризуючи милосердність українців, як одну із форм вияву гуманності, В. Янів підкреслює що, наприклад, у германців у центрі родинних та суспільних турбот завжди була турбота про дитину, то в Україні допомога старим, немічним та хворим. А це зовсім не властиве малорозвиненим в культурному розумінні народам.

Етнопсихологічні праці Володимира Яніва – це не лише синтез, але і новий шлях пошуку істини. Характеризуючи українську духовність, він підкреслює самобутність України і зазначає, що “наша межовість в майбутньому може стати для нас нашою силою, так як поки що, вона є нашою слабкістю. Майбутнє, про яке писав В. Янів, це наше сьогодення. Тобто, у світлі процесів відновлення української держави важливим є питання наукового передбачення стабілізації та змін політичної системи в Україні.

3.2 Дослідження проблеми ментальності та менталітету в сучасній українській науці

В попередніх розділах дослідження відзначалось, що проблема ментальності була об’єктом розгляду українських дослідників і має значну історико-філософську традицію.

Однак і період приналежності України до СРСР дослідженню даної проблеми приділялось мало уваги і в українській науці, і в радянській загалом. Антинауково трактований як в теорії так і на практиці інтернаціоналізм сприяв формуванню в суспільній свідомості тези однаковість всіх “радянських людей”. Країна з багатьма національними культурами, мовами, звичаями почала втрачати специфічні, унікальні риси культури окремих народів, що її населяли. В деяких регіонах, в тому числі і в Україні, склалась критична ситуація із сферою функціонування національної мови, наприклад Розпад СРСР, значні зміни в економіці, культурі, соціальній сфері викликали зміну у поглядах на ознаки, що визначають сукупність нації, і, в тому числі, на проблему ментальності.

Серед сучасних українських дослідників, що вивчають проблему ментальності, національного характеру, окремішності, своєрідності українського етносу слід відзначити роботу П.І. Гнатенка “Національний характер” (Київ, 1992 р.);

Ментальність, як чинник відродження найкращих традицій української нації розглядаємо в роботах А. Бичко, І. Бичко, О. Нельми, М. Пірен... та ін.

П. Гнатенко в роботі «Національний характер» досліджує місце національного характеру в структурі суспільної свідомості. На прикладі аналізу національних характерів різних народів розкриває його зміст. Значну увагу дослідник приділяє історико-філософському аналізу виникнення і розвитку даного явища. Зокрема він наголошує, що в філософській і суспільно-політичній думці ХІХ ст. в зв’язку з аналізом національного характеру того чи іншого народу формується поняття “дух народу”, яке отримує в подальшому широке розповсюдження.

Аналізуючи національний характер в структурі національної психології, автор вважає, що найбільш повно і всебічно появляється національний характер в національній культурі, яка виражає етнічну своєрідність народу. В свою чергу, в національному характері відображаються досягнення загальнолюдської культури. Тут особливо наочно ілюструється діалектика одиничного і загального, прояв одиничного в загальному.

На думку П. Гнатенка, на формування національного характеру, його рис мають вилив установки на стереотипи. Власне вони і створюють той стержень, завдяки якому вимальовується реальний психологічний портрет національної спільноти. Як стверджує дослідник, послідовність тут може бути така: несвідома, установки, стереотипи, національний характер. Завдяки установкам, а потім і стереотипам, створюються уявлення як про “чужу” так і про “свою” спільноту. В питанні про взаємовідношення несвідомого і установки він виходить із тези, що несвідомо передує установці.

Велику увагу дослідник приділяє національним почуттям, як складовій частині національної психології. Вони відіграють значну роль у визначенні поведінки окремого представника етносу, частини етносу і етносу в цілому. Національні почуття істотно впливають на прояви національного характеру будучи основою формування установок і стереотипів. Вони створюють ніби емоціонально-психологічний фон прояву національного характеру. Національні почуття іманентно властиві народностям, вони характеризують їх поряд з іншим властивостями. Наявність національних почуттів свідчить про здоровий дух нації. Будучи важливим компонентом масової свідомості, національні почуття проявляються в економічній, політичній, духовній сфері.

Ігор Бичко зазначає, що специфічними рисами української ментальності є спрямованість на внутрішній емоційно-почуттєвий світ людини, у якому панує не холодний раціональний розрахунок “голови”, а жагучий поклик “серця” – в зв’язку з цим говорять про кордоцентризм української ментальності. Друга істотна риса української ментальності – її глибоко особистісний, з врахуванням непересічно-неповторного змісту людського існування у світі, підхід до тлумачення реальності, який, забезпечуючи унітарно-моністичну модель останньої, ставить натомість поліфонічно-плюралістичне її тлумачення, утверджує гармонійне розмаїття буття. Третя риса української ментальності – “антеїзм” – у якому розкривається така риса, як “зрощеність”, “злитість” людини з природою, лірично-поетичне, пісенне переживання рідної природи.

Отже, «ментальність , в його тлумаченні, - це національний характер (дух), який проллється на світоглядно-філософському рівні і розкривається у спільній духовно-психологічній орієнтації певної суспільної, насамперед, етнонаціональної групи, що інтегрує потік, індивідуальних вражень, уявлень, тощо у цілісне світобачення, світосприйняття, світовідчуття».

Галина Лозко зазначає що, поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичай, символи, що відрізняють їх від сусідніх народів.

На формування національного характеру впливає територія народу з її природніми особливостями. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, споглядання і спокою. Проте відзначається і така риса українського характеру, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те послуг.

Історичні чинники впливають на войовничість українського народу, «оскільки ця країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився «авантурничо козацький тип характеру».

Культура нації витворюється протягом довгого часу; починаючи з праобразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу, стереотипи поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб є відображенням етнічної ментальності, тобто того, що можна назвати “духом народу”.

Національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації.

Сучасний український етнограф Анатолій Пономарьов вважає, що в українстві є два типи ментальності – землеробський та козацький. Першому з ний притаманний пріоритет жінки перед чоловіком, другому – пріоритет чоловіка перед жінкою. Жінка в українстві – це символ стабільності й землеробської праці.

Пономарьов зазначає, що від козацтва починаються витоки української нації, бо саме з ним пов’язані пробудження національної самосвідомості, формування національних інтересів і національних цілей.

«Козацька» етнічна самосвідомість також мала два рівні: побутовий та ідеологічний.

Важливим рівнем самосвідомості українців є етнічна самосвідомість, що включає два аспекти: усвідомлення генетичного зв’язку зі стародавньою Руссю і усвідомлення спільності з слов’янським світом.

Сучасний дослідник проблем ментальності Б.В. Попов під менталітетом розуміє «особливий стиль світосприйняття – стиль мислення і поведінки, властивий тільки даному етносу. Саме ментальність мислення і стереотип поведінки вирізняв один етнос від іншого».

Саме менталітет, на його думку, дає можливість відкрити “таємницю національності”, що полягає насамперед у манері розуміти речі. Ментальність закріплюється всім масивом етнічної культури, відтворює етнічні уявлення про рівень розвитку даної спільності, про позитивні якості і недоліки, головні елементи духовного життя, місце традицій і новаторства.

Попов слушно зазначає, що ментальність формується під впливом діяльності багатьох поколінь людей, і суспільні трансформації стосуються економіки, потім політико-правової системи, ідеології, системи цінностей, і вже в останню чергу ментальності. Отже, за своєю природою ментальність є «осадок» історії даного етносу.

О.В. Нельга, говорячи про українство, як етноментальний феномен, наголошує на тому, що українців як етнос можна завжди “впізнати” через їхню неповторну ментальність. Вдавшись до розгляду ментальності українців, він групує її навколо таких рис, як мовна специфіка, гуманність, демократизм, селянськість та індивідуалізм.

О. Нельга вважає за необхідне визнати, що мова – це найперша й найважливіша ментальна відмінність будь-якого етносу від інших. Мова – це перевернутий в ідеальне й засвоєний й перетворений етносом зовнішній світ разом з історією його засвоєння та перетворення.

Щодо гуманності українців, то вона, на думку дослідника, має різні форми вияву: не войовничість (миролюбність, лагідність), милосердність (благодійність, не мстивість), щирість (душевність, сердечність, гостинність), демократичність (козацькі традиції виборності, рівноправність жінки у сім’ї і т.д.).

Демократизм завжди пронизував увесь устрій життя українського народу, ставши суттєвою ознакою його менталітету. Він утілював, з одного боку, засади гуманізму, а з іншого – волелюбності і рівноправ’я.

Говорячи про селянськість українства, О. Нельга враховує не тільки ті чинники, що формували цю ментальну якість, а й ті, які сприяли не завжди добровільній її конверсії.

Загалом дослідник вважає, що така забарвленість, така специфіка українського менталітету зумовлена, в першу чергу, споконвічним землеробським способом життя українців. Разом з тим виділення окремих рис ментальності не означає, що інші етноси цих рис позбавлені. «Йдеться тільки про те, що ці риси виражені у українців найбільш виразно, рельєфно та інтенсивно».

Михайло Юрій, в праці «Етногенез та менталітет українського народу» в розділі І, вважає, що менталітет є певним соціально-психологічним станом суб’єкта – етносу, нації, народності, громадян, що втілює у підсвідомості результати тривалого і постійного вияву різних факторів: природно-географічних, соціально економічних, етнічний та ін.

М. Юрій виділяє особливості ментальності, формування яких відбувається в процесі етногенезу упродовж тривалого історичного періоду. Разом з тим, на думку дослідника, саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код нації і не може змінитися упродовж життя одного або декількох поколінь.

Правда соціальні катаклізми можуть істотно деформувати окремі ментальні ознаки.

Юрій особливо наголошує на практичному спрямуванні ментальності, як відповідному перевіреному поколіннями досвіді, певних домінуючих життєвих настроях, системі моральних цінностей і принципів, формах взаємин між людьми та родинних засадах, у різних компонентах культури та ін., що орієнтує людей на те, як утвердитися і вижити в навколишньому світі.

Процес етногенезу українського етносу на формування основних рис української ментальності М. Юрій розглядає в контексті теорії біоетногенезу Л. Гумінова.

Сучасна дослідниця М. Пірне у підручнику “Основи етнопсихології” (К., 1998 р.) говорить про ментальність як етнопсихологічний феномен. Що до структури, то у системі "ментальна настанова" виділяються три компоненти: емоційний (емотивний), вербальний (когнітивний) і поведінковий (конативний).

Емоційна підсистема ментальності включає: а) емоційні стани, що попереджують організацію вербального і поведінкового компонентів. Вони виступають імпульсом систематизації знань, а також, поведінкових готовносте (Л. Гутман); б) переживання, пов'язані з найбільш важливими вербальними елементами.

Вербальна підсистема ментальності складається із знання про об'єкти і ситуації життєдіяльності, що є результатом буття індивідуального життєвого досвіду (навчання).

Поведінкова підсистема ментальності слугує імпульсом актуалізації (самоактуалізації) елементарних фіксованих та соціальних настанов, ціннісних орієнтацій, етнічних цінностей.

Ментальна настанова реалізується у діяннях, вчинках людини. Саме вчинок, на підміну від таких категорій, як мотивація, інтелект, воля, характер, торкаються не одного якогось аспекту психіки людини, а становить їх єдність, що відповідає реальним цілісним актам самореалізації людини, людини як індивідуальності, особистості, громадянина.

Марія Пірен розглядає проблему менталітету в українській філософсько-психологічній науці. Також приділяє увагу формуванню менталітету у молоді в посттоталітарному українському суспільстві.

З цього приводу вона говорить: Характеризуючи менталітет української молоді в посттоталітарному суспільстві, відзначимо три моменти:

1.Зміна акселогічних параметрів в оцінюванні як суспільного так і індивідуального життя. Щастя не в постійних перемогах над собі подібними, а в приборканні тваринних ( стадних інстинктів і тих соціальних схильностей, які розмивають границі між біологічним і соціальним ).

2. Відмова від психології жертвування - де є готовність жертвувати собою, там з'являється спокуса принести в жертву й інших. Проповідь жертвопринесення знецінює сьогодення, відмовляючи йому у високому змісті і невмирущій значущості.

3. Реабілітація цінностей повсякденного життя - адже з них складається вічність, вони утворюють дійсну основу менталітету високоморальної особистості, що виростає як подолання спотвореного менталітету тоталітарного суспільства.

Однак, історична реальність дає нашій молоді яскравий досвід психолого-соціального виміру, дух українського етносу виявився здоровим морально і психологічно, з'єднав розум і сили його на побудову держави, нищеної більше трьох століть .Український етнос сьогодні відродив мову і культуру, систему державних інститутів та міжнародного життя. І це - не завдяки, а всупереч обставинам! Цим Україна підтвердила, що менталітет українського етносу є сформований історично не на деструктивних, а на конструктивних духовно-творчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів в межах своєї території.


ВИСНОВОК

Формуючи свою сучасну ментальність, українство має зробити головними найкращі риси, що їх було виплекано впродовж сторіч нелегкої історичної долі. Але, прагнучи стати модерним етносом, українці повинні рішуче позбавлятися так званої “шароварщини”. Модерний етнос повинен бути здатним піднести на високий рівень науку, культуру, мистецтво.

Аналіз праць вітчизняних науковців з досліджуваної проблеми свідчить, що вони надавали великого значення розвитку науки про дух, душу нації, її ціннісно-мисленєві устремління, оскільки вбачали в цьому реальний шлях удосконалення людських взаємовідносин, гармонії душі і тіла. Орієнтація на багатство “внутрішньої” людини, її моральні та релігійні прагнення, велич її безсмертного духу – це особливість не тільки народознавчої науки, а й української духовності в цілому.

Початки досліджень української ментальності співпадають зародження української етнонауки взагалі.

Вже у перших роботах, зокрема це “Дві руські народності” М. Костомарова, завдяки надзвичайній інтуїції та ерудиції дослідника маємо синтез української духовності в її самобутності та її вирізненні від інших народностей.

Спроба окреслити “український світогляд” І. Нечуя-Левицьким – це тільки намагання охарактеризувати давні вірування, до речі без їх інтерпретації.

Зацікавлення проблематикою української духовності зростає зокрема після невдачі Визвольних Змагань початку ХХ ст. Невдачу аналізується не тільки під кутом зовнішніх причин (геополітичного положення, чисельної та матеріальної переваги ворогів), але й з точки зору її внутрішнього замовлення. Таким чином, проблемою української ментальності в першу чергу починають займатися публіцисти та ідеологи. Зокрема, В. Липинський історик і соціолог; Д. Віконська – посилається на сучасну їй психологічну літературу; ідеолог Ю. Липа спирається на антропологічні та археологічні досліди науковців; Д. Донцов, як літературний критик, спирається на аналіз творів. Однак у своїх висновках вони не завжди дбають про наукову аргументацію, тому, здебільшого, їхні твердження це тільки матеріал для порівняння.

Пізніші дослідники спираються на науковий апарат і дбають про наукову аргументацію. Зокрема це Д. Чижевський, який підходить до питання на підставі досліджень загальних тенденцій в українській філософії і робить певні висновки із аналізу характеристичних для українців стилів, в першу чергу їх роль в українській літературі; В. Щербаківський, який намагається знайти зв’язок української духовності у сучасній трансформації духовності мешканців Чорномор’я і Придніпров’я від праісторичних часів, доводячи спорідненість культури Трипілля з сучасною.

Цінною спробою дати синтетичний аналіз української духовності є роботи Я. Яреми, професійного психолога, який до питання української духовності підійшов від характеристики центральної її властивості – інтроверсії, до погляду на цілісність нашої ментальності, опираючись на аналіз виявів української культури в минулому, зокрема, характеризуючи такі національні типи, як Вишенський, Сковорода, Гоголь та Шевченко.

Подальшими виразними дослідженнями даної проблеми є праці П. Феденка про вплив історії на духовність, та студії О. Кульчицького з його цілісним методом «генетичного дослідження» під різними аспектами (расовим, геопсихічним, соціопсихічним, історичним, культуроморфним та глибинопсихолгічним).

Навколо проблеми “кордоцентричності” української ментальності зосереджуються роботи психологів О. Кульчицького та Б. Цимбалістого, соціолога М. Шлемкевича, етнографа Є. Юнацького. Б. Цимбалістий порушує методологічну проблему і пов’язує українську духовність з «культурно-антропологічним» методом дослідження, вказуючи на значення родини у формуванні духовності. М. Шлемкевич більше зосереджує свою увагу на диференціальній проблематиці відмінностей між Галичиною і Придніпрянщиною. Значний внесок робить Г. Ващенко, який не ставить собі за мету досліджувати ознаки ментальності, але який для накреслення свого виховного ідеалу українця виходить від ідеалу людини в Україні, починаючи від найдавніших часів. В. Янів доповнює досліди О. Кульчицького, систематизуючи не тільки твори Шевченка та Костомарова, але й інших науковців, щоб із порівняльного матеріалу дати аргументований синтез в «Нарисах до історії української етнопсихології».

Сучасна народознавча наука розглядає ментальність як чинник відродження та відновлення найкращих традицій української нації. Зокрема питання українства як етноментального феномену в роботах О. Нельги, ментально-архетинний зміст етнічного у Б. Попова, етнічні складники етнічного характеру, соціопсихічні риси українців в роботах Г. Лозко, взаємозв’язок етногенезу українського етносу та процесу формування ментальності у М. Юрія і т. д.

Заслуговують на увагу матеріали науково-теоретичних конференцій, що проводяться останнім часом і розробляють критерії аналізу процесу історичного розвитку української ментальності та її трансформації в різні сфери духовного життя.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрусів С. Ім’я Гелленів / Про національний характер українців // Дзвін. 1993. - № 10-12. – С. 110-115.

2. Беба П. Українська ментальність // Урядовий кур’єр. – 1996. – 24 серпня. С. 13.

3. Бобик В. Психологія українського демократизму // Україна молода. – 1992. – від 14 лютого.

4. Бичко Б. Ментальні особливості національної самосвідомості. В кн.: // Філософські обрії. Науково-теоретичний збірник. - № 3 – 2000. – С. 104-114.

5. Бичко І. Українська ментальність і проблеми гуманітаризації освіти. // Розбудова держави. – 1993. - № 3 – С. 58-63.

6. Братасюк М. Історична доля та дух українського етносу. // Культурне відродження в Україні. – Тернопіль, 1993. – С. 55.

7. Васільєв В. Деякі роздуми з приводу терміну “Менталітет” // Розбудова держави. – 1993. - № 11. – С. 50-53.

8. Ващенко Г. Психологічні властивості українців і причини наших невдач // Рідна школа. – 1992. - № 2. – С. 31-40.

9. Від Києва до Гарварда: Філософ Д. Чижевський про українську ментальність // Урядовий кур’єр. – 1994. – 7 квітня.

10. Волошин М., Волошин Р. Становлення національної школи – Дрого-
бич, - 1993.

11. Гнатенко П. Національний характер – К., Дніпро, 1992.

12. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру // Сучасність. – 1998. - № 15. – С. 58-70.

13. Грабовська І. Українська ментальність крізь призму 20ст. // Пам’ять століть. – 2000. - № 1-2. – С. 3-14.

14. Грицай С. Нове видання з досліджень історії ментальності // Слово і час. 1995. – № 1. – С. 72-73.

15. Грушевський. Хто такі українці і чого вони хочуть. К., 1991.

16. Дорошкевич В. Ментальність України і проблеми її державності // Розбудова держави. – 1992. - № 7. – С. 20.

17. Дубецький Є. Осягнути національну ментальність // Березіль – 1996. -
№ 1-2. – С. 152-155.

18. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналій. – К., 1997.

19. Етнос і соціум. – К., 1993.

20. Єрмоленко С. Що таке ментальність? // Літературна Україна – 1993. –
21 січня. – С. 7.

21. Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995.

22. Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. – Тернопіль, 1994.

23. Леся Українка “Не так тії вороги як добрії люди” // Зібр. творів: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1978.

24. Лозко Г. Українське народознавство. – К., 1995.

25. Макарчик С. Н. Український етнос ( виникнення та сучасний ). – К., 1992.

26. Мала енциклопедія етнодержавознавства. НАН України. Інститут державности і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко та ін. – К.: Довіра: Генеза, 1997 – 942 с.

27. Маланюк М. Ще раз про самосвідомість українців. // Рідна школа. – 1995. - № 7-8. – С. 7-11.

28. Медвідь В. На свій захист ( Сучасний український менталітет ) // Укр. проблеми. – 1994. - № 2. – С. 51-54.

29. Ментальність та історія ідей // АНУ-ни. – К.; 1992.

30. Нельга О. В. Теорія етносу. Курс лекцій: К.: “Тандем”, 1997. – 368 с.

31. Основи етнодержавознавства. – К., 1997. – С. 185-200.

32. Пірне М. І. Основи етнопсихології. – К., 1998.

33. Поліщук І. Ментальність українства: політичний аспект // Людина і політика. – 2001. - №; 1. – С. 86-93.

34. Пономарьов А. Дещо про національну свідомість // Слово і час. – 1993. - № 5. – С. 81-83.

35. Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1994. – 320 с.

36. Поняття ментальності в суспільних науках. // Генеза. – 1995. - № 1,3. –
С. 8-13.

37. Попович М. Нариси історії культури України. – К., 1999.

38. Русин М., Колесник О. Основи української ментальності ( До історії питання ) // Хроніка. – 2000. – Вип. 37-38 – І: Україна: філософський спадок століть. – С. 18-27.

39. Сарбей В. Г. Етапи формування української національної свідомості ( кінець 18 – поч. 20 ст. ) // Укр. історичний журнал. – 1993. – № 7-8. –
С. 3-17.

40. Семчишин М. 1000 років української культури. – К., 1993.

41. Сухорський С. Ващенко і Ярема про психічні властивості українського народу // Рідна школа. – 1992. – № 2. – С. 2-4.

42. Українознавство: Посібник ( Уклад. В. Я. Мацюк, В. Г. Пугач. – К.: Зодіак. – ЕКО, 1994. – 399 с.

43. Українська душа. – К.: Фенікс, 1992. – 128 с.

44. Українська культура. Історія і сучасність. – Львів, 1994.

45. Українська культура. Лекції за ред. Антоновича. – К., 1993. – С. 187.

46. Українське народознавство в іменах. – К., 1998.

47. Феномен нації: Основи життєдіяльності. / За ред. Б. В. Попова. – К.: Тов. “Знання”, КОО, 1998, - 264 с.

48. Філософія. Курс лекції: Навчальний посібник. / Бичко І. В., Табачковський В. Г. та ін. – К.: Либідь, 1993. – 576 с.

49. Франко І. Я. З кінцем року // Молода Україна. – Львів: Укр. – рус. вид. спілка, 1910.

50. Франко І. Я. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібрання творів: У 50 т. – К., Наукова думка.

51. Франко І. Я. Поза межами можливого // Зібрання творів: У 50 т. – К., Наукова думка.

52. Франко І. Я. Реалісти чи кар’єристи // Життє і слово.

53. Хома О. Про філософське розуміння менталітету. – В кн.: // Гуманізм і людина в контексті культури. Матеріали людинознавчих читань ( Випуск 3 ) у трьох книгах. – Дрогобич – 1995. – С. 303-312.

54. Хромова В. До проблеми української ментальності. // Українська душа. – К., 1992. – С. 3-36.

55. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні – К., 1992.

56. Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К.: Фенікс, 1993.

57. Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. – К.: “Таксон” 1997. – 235 с.

58. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. – Мюнхен, 1993. – 217 с.

59. Янів В. Релігійність українців з етнопсихологічного погляду. // Народна творчість та етнографія. – 1999. - № 5-6. – С. 39-54.

60. Янів В. Українська етнопсихологія і наш виховний ідеал. // Народна творчість та етнографія. – 1998. - № 5-6.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:55:13 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:54:49 28 ноября 2015

Работы, похожие на Дипломная работа: Проблема ментальності в українській народознавчій науці
... суспільства у формуванні здорового способу життя дітей та підлітків
Міністерство освіти і науки України Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка Науково-дослідний центр проблем соціальної ...
Автори вважають, що "народний досвід здорового способу життя має стати незмінним у розробці психолого-педагогічних профілактичних програм, в основу яких покладені етнопревентивні ...
я та здорового способу життя; свідомо ставиться до свого здоров'я як до соціально-особистісної цінності; має власний рівень позитивної мотивації до систематичних занять фізичною ...
Раздел: Рефераты по педагогике
Тип: дипломная работа Просмотров: 14929 Комментариев: 3 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Формування національної свідомості засобами народної педагогіки
Вступ На сучасному етапі розвитку педагогічної думки в Україні, коли одним із основних завдань є забезпечення національної спрямованості освіти ...
Ґрунтуючись на народній естетиці, українська система виховання передбачає формування в учнів красивої поведінки, привабливого стилю життя, доброзичливого ставлення до людей, умінь ...
І для заборонених народних шкіл складав перший істинно український "Буквар", який "святим духом" його "Молитв" рідною мовою "научав людей беззаконних слів правди і любові, єдиному ...
Раздел: Рефераты по педагогике
Тип: дипломная работа Просмотров: 12263 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 1 человек Средний балл: 5 Оценка: неизвестно     Скачать
ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ИНТЕНЦИИ ТВОРЧЕСТВА М.В.ГОГОЛЯ
ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ На правах рукопису Радіонова Наталія Василівна Індекс УДК 130.2:9 (4 Ук ...
Переймаючись ідеєю гармонії між людиною і світом, між культурою та природою, між культурним та природним у самій людині, М.Гоголь звертається до аналізу переломних моментів в житті ...
Тобто в образі Бога людина завжди створює свій особистий світ, власний "духовний монастир", в якому вона охоплює розмаїття можливих світів та прилучається до вічності, чи, врешті ...
Раздел: Сочинения по литературе и русскому языку
Тип: сочинение Просмотров: 2168 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 1 человек Средний балл: 2 Оценка: неизвестно     Скачать
Культурологія. Українська та зарубіжна культура
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ КУРС ЛЕКЦІЙ з навчальної дисципліни "Культурологія. Українська та зарубіжна ...
Під "етносом" (з грецької - "плем"я", "народ") слід розуміти стійку спільність людей, яка історично склалася на певній території і має відносні особливості культури (відповідну ...
Найвизначнішим твором Петра Ніщинського стала музична картина з народного життя "Вечорниці", створена в 1875 р. на власний текст як вставна сцена до 2-ої дії драми "Назар Стодоля ...
Раздел: Рефераты по культуре и искусству
Тип: учебное пособие Просмотров: 7390 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Адамівська Січ - школа козацько-лицарського виховання
В.Я. Тимофєєв ДАМІВСЬКА СІЧ - ШКОЛА КОЗАЦЬКО-ЛИЦАРСЬКОГО ВИХОВАННЯ 2004 Українця можна виховати тільки, виховуючи українця. В. Тимофєєв. Директоре ...
Любов до сім"ї, роду і нації; до рідної природи, оселі, землі; дух лицарства і волелюбності та побратимства; дух особистісної національної самосвідомості, гідності та честі - весь ...
Практичний досвід стверджує, що сільська Адамівська школа козацько-лицарського виховання може (і повинна!) бути центром духовного життя, берегинею духу села, але для цього їй ...
Раздел: Рефераты по педагогике
Тип: книга Просмотров: 1409 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Філософія, її проблематика та функції
ТЕМА: Філософія, її проблеми та функції Содержание 1. Основні проблеми філософії. Специфіка філософського знання 2. Світогляд, його суть і структура 3 ...
Виходячи з того, що матеріальні інтереси негативно впливають на поведінку людей і є основною причиною занепаду суспільства, Платон запропонував як ідеальний спосіб життя людей в ...
І саме цю працю вона виконує найбільш якісно, з натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і є основою для щасливого життя.
Раздел: Рефераты по философии
Тип: шпаргалка Просмотров: 4288 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі ...
Національний університет "Львівська політехніка" На правах рукопису ВОЛИНЕЦЬ ОКСАНА ОЛЕКСІЇВНА МІСЦЕ ТА РОЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В ...
В релігійних та обрядових справах нас принижують у Народній Польщі, хоч наші брати, батьки і сини. а бідні люди невинно терплять, позбавлені свого обряду, який і колись, і нині ...
206,С.29] На думку І.М.Рупкіна, духовне життя не є дисципліною чи аскезою, це "мистецтво синергії зі Святим Духом, мистецтво дозволяти Його присутності плодоносити в нашому житті ...
Раздел: Рефераты по религии и мифологии
Тип: дипломная работа Просмотров: 6558 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 2 человек Средний балл: 3 Оценка: неизвестно     Скачать
Громадянська освіта та формування національної свідомості на уроках ...
Зміст Вступ Розділ І. Актуальні проблеми громадянської освіти в сучасній школі Розділ II. Ідеї української державності та її відображення у шкільному ...
В народній свідомості вирізбляється ідеал людини - громадянина суверенної України, який традиційно втілює в собі чесність і працьовитість, доброту і милосердя, стійкість і ...
Вважають, що це має бути інтегрований курс, до якого входитимуть: мистецтво слова, тобто фольклор, література, музика і співи (народні пісні та виконання їх на народних ...
Раздел: Рефераты по педагогике
Тип: дипломная работа Просмотров: 4002 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Девіантна поведінка
ТЕМА 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ 1. Психологія девіантної поведінки як міждисциплінарна галузь наукового знання. 2. Поняття ...
У кожну культурно-історичну епоху в різних етносах воно розцінювалося як гріх чи норМа злочин чи подвиг, прояв героїзму чи слабкості духу.
Альтруїстичний тип суїцидальної поведінки також грунтується на особистісній структурі особистості, коли благо інших людей, суспільства і держави є для неї вищим за власний добробут ...
Раздел: Рефераты по психологии
Тип: учебное пособие Просмотров: 4869 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Формування національної свідомості учнів у десятому класі в курсі ...
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського Кафедра історії України Курсова робота ...
Усе своє життя присвятив ідеї України і проблемі формування національної самосвідомості українського народу І Пантелеймон Куліш, який у своїй концепції національної культури ...
Таким чином, слово "українець", як і слово "француз", "росіянин", може виражати щонайменше три поняття: "а) людину, причетну до свого етносу; б) людину, яка усвідомлює себе часткою ...
Раздел: Рефераты по педагогике
Тип: курсовая работа Просмотров: 249 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Все работы, похожие на Дипломная работа: Проблема ментальності в українській народознавчій науці (2179)

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150306)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru