Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Контрольная работа: Українське питання в міжнародній політиці напередодні другої світової війни

Название: Українське питання в міжнародній політиці напередодні другої світової війни
Раздел: Рефераты по истории
Тип: контрольная работа Добавлен 12:56:35 29 марта 2010 Похожие работы
Просмотров: 658 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

1. Закарпаття напередодні другої світової війни. Окупація України угорськими військами

Друга світова війна – страхітливе явище світової історії. Вона втягнула в свою орбіту 61 державу, 80% населення земної кулі і тривала довгих шість років. Вогняний смерч пронісся над величезними територіями Європи, Азії та Африки, охопив океанські простори, досяг берегів Нової Землі і Аляски на півночі, Атлантичного узбережжя на заході, Курильських островів на сході, меж Єгипту, Індії та Австралії на півдні. Війна забрала більш як 57 мільйонів життів, з них 27 мільйонів – у Радянському Союзі. Біди і страждання, яких зазнали народи, незмірні.

До другої світової війни привели слідуючі причини. Перш за все, це загострення суперечностей між провідними державами світу в результаті нерівномірності їх розвитку, деформованого світовою економічною кризою. Звідси прагнення до нового переділу світу. Німеччина прагнула до реваншу, а Італія і Японія до ревізії Версальсько-Вашингтонської системи, яка сковувала їх стратегічні інтереси. Німеччина і Японія намагалися досягти світового панування. До цього ж недалекоглядна політика провідних європейських держав – Великобританії і Франції, які на протязі багатьох років проводили політику потурання Німеччині, фактично допомогли стати їй на ноги, захопити значні території з матеріальними та людськими ресурсами. Цій війні сприяла й недалекоглядна зовнішня політика СРСР, зокрема підписання пакту Ріббентропа – Молотова, який розв’язав руки Гітлеру.

В цих умовах «українське питання» поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні другої світової війни роз’єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний й суспільно-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя у Європі. Це робило українське питання вузлом серйозних суперечностей, а «українську карту» – серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні – це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі. У широкому – це питання про умови і механізм їх возз’єднання та про створення власної державності. Напередодні другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Основна їх мета – втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група – Англія, Франція і частково США (тобто країни-гаранти Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовільняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка, розпочала боротьбу за розширення «життєвого простору» й активно претендувала на українські землі, і Угорщина. Остання була невдоволена умовами Тріанонського мирного договору 1920 року і активно домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити свою власну долю. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед, великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади – у березні-травні 1933 року – відомий нацист, один з натхненників завоювання слов’янських земель Розенберг здійснює візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими і англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України». У червні 1933 року на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України «для раціонального використання цієї родючої території». Ще чіткішими українські орієнтири у фашистських планах стають у 1936 році, коли Гітлер, виступаючи у Нюрнберзі на з’їзді фашистської партії заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим».

Українське питання активно використовувалось для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Герінг заявив, що захоплення України приведе до встановлення економічної рівноваги, що не лише захистить Європу від більшовизму, а і розв’яже всі нагальні проблеми Німеччини. На цьому етапі Гітлер використовував українське питання в тактичних цілях. Зокрема фашистська Німеччина намагалась зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика «умиротворення» – логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експанції на схід. З іншого боку, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку другої світової війни.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, Англія та Франція пішли на Мюнхенську змову (29–30 вересня 1938 р.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема у цей період стала центральною у європейській політиці, а питання про подальшу долю Закарпатської України – однією з головних складових частин цієї проблеми. Справа в тому, що свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України, крім Німеччини, енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Так, Угорщина домагалась окупації Чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення, що фактично малось на меті приєднання цих земель до складу цієї держави. Польща, підтримуючи плани Угорщини, сподівалась, що коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, то вона матиме змогу створити під власним керівництвом блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб’єктом європейської політики.

У відповідь на вичікувальну позицію німецької дипломатії після мюнхенської змови чехословацький уряд пішов на поступки у питанні словацької та української автономії: 11 жовтня 1938 р. він офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбавилася назви «Підкарпатська Рутенія»).

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах як з противниками, так із потенційними союзниками. В Німеччині в цей час ведеться пропаганда про створення «Великої України». В оточенні Гітлера складають плани проведення у Польщі, Румунії та СРСР широкої пропогандистської кампанії за надання незалежності України і підтримку цієї акції з боку місцевих добровольчих загонів. Центром повинна була стати Закарпатська Україна. Плани щодо створення добровольчих загонів з українців активно пропагувались і в інших країнах. В Англії і Франції, наприклад, лише за чотири місяці 1938 р. з’явилось понад 900 статей і заміток на українську тему. Німеччина в цей час виконувала роль арбітра у долі українських земель, що належали Чехословаччині. В листопаді 1938 р. за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 кв. км. своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили найбільші міста: Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена «Велика Україна».

В Карпатській Україні в цей час столицею стало місто Хуст, а уряд очолив новий прем’єр – міністр А. Волошин, що мав німецьку орієнтацію в своїй політиці. Як наслідок цього, в Хусті була розгорнута діяльність «Німецької партії» і організоване «Німецько-українське культурне товариство». В грудні 1938 р. підписується німецько-карпато-українська угода, за якою уряд Волошина зобов’язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода із німецьким «Товариством з експлуатації корисних копалин», відповідно до якої карпато-український уряд фактично передав Німеччині права на розвідку й експлуатацію надр Закарпаття.

У лютому 1939 р. в Карпатській Україні відбулися вибори до сейму, було створено Українську національну оборону, яка згодом була реорганізована у «Карпатську Січ», побудовані січові гарнізони. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, Карпатська Україна була нежиттєздатною, оскільки вона спиралась не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.

6 березня 1939 р. Гітлер остаточно вирішив ліквідувати Чехословаччину, окупував Богемію й Моравію і дав Угорщині дозвіл на окупацію Карпатської України. З 15 березня 1939 р. протягом 5 днів вели боротьбу карпатські січовики з угорськими загарбниками, але сили були нерівними. Тим більше, що Німеччина не надала підтримки уряду Д. Волошина, на яку той розраховував. Карпатська Україна була анексована. Дипломатичні ноти Англії та СРСР, що засуджували віроломство Німеччини та Угорщини, були лише жестом протесту. І Гітлер, коли почав здійснювати свої плани на Сході, знову вводить в німецьку гру українську карту. Готуючись до нападу на Польщу в квітні 1939 р. формуються групи підривної діяльності проти неї, до складу яких входили представники ОУН та колишніх вояків Карпатської Січі. Гітлер розраховував на заворушення українців Карпатської Січі, що дасть можливість для широкомасштабного воєнного втручання. Але проти цього плану об’єктивно протистояли інтереси СРСР. Гітлер іде на тимчасовий «союз для війни» з Радянським Союзом. 23 серпня 1939 р. керівники відомств іноземних справ СРСР і Німеччини Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення що стосувалися українських земель: встановлювалась межа розподілу Польської держави по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну.

Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав таких тактичних цілей: прив’язував до антикомінтернівського пакту Угорщину, забезпечував нейтралітет Польщі, певною мірою заспокоював СРСР.

Пакт Молотова – Ріббентропа і таємний протокол до нього фактично розв’язував руки Німеччині для початку другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об’єктивно було прогресивним явищем. Інша річ, що для СРСР збирання українських земель було не самоціллю, а частиною загальних планів зміцнення західних кордонів, засобом нейтралізації планів типу «Великої України», формою поширення свого впливу в західному напрямку.

Таким чином, через низку обставин «українське питання» напередодні другої світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці.

Коли почалася друга світова війна (1 вересня 1939 року), українське питання знову виявилося в центрі європейських проблем. У вересні 1939 року Німеччина і Англія намагалися організувати ряд повстань в Західній Україні. Німці намагалися використати їх для розгрому польської і інших європейських держав, а британці – проти СРСР і Німеччини. В той же час різко негативно виступили проти можливої незалежності України як англійський, так і американський уряди.

В цих умовах, інспируючи статті в пресі про повстання галичан в Польщі, і під тиском фашистської Німеччини керівництво СРСР 17 вересня 1939 року направило майже півмільйонне військо на землі Західної України і Західної Білорусії. Увівши війська до Західної України, СРСР порушив не менше як дев’ять міжнародних угод, і в тому числі про ненапад з Польщею, термін якого закінчувався лише 31 грудня 1945 року. До складу українського фронту, який проводив цю операцію, входили 28 стрілецьких і сім кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, сім артилерійських полків резерву Головного Командування. Червона армія, хоч і швидко просувалась по території Західної України, все ж не змогла захопити всі землі, що входили до радянської «сфери інтересів». І тоді 22 вересня у Москві між СРСР і Німеччиною була узгоджена демаркаційна лінія, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня 1939 року.

28 вересня 1939 року був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по так званій «лінії Керзона». Переважна частина території Західної України увійшла у межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднання до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці території опинилися під німецькою окупацією.

Радянсько-німецьке співробітництво, яке Гітлер називав «шлюбом за розрахунком», дало можливість вирішити і бессарабське питання. 26 червня 1940 року СРСР звернувся до Румунії з заявою про повернення Радянському Союзові Бесарабії, а також передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога обґрунтовувалась прийнятим Народним вічем Буковини в листопаді 1918 року рішенням про возз’єднання з Радянською Україною.

Німеччина, побоючись того, що в разі збройного конфлікту СРСР з Румунією, вона втратить радянські поставки продовольства, сировини і нафти, порадила Румунії піти на поступки. 28 червня 1940 року румунський уряд заявив про свою згоду передати СРСР Бесарабію і Північну Буковину, а вже 2 серпня вони були включені до складу УРСР (Північна Буковина і Південна Бесарабія). А рештки території Бесарабії і МАРСР, що входила до складу УРСР, увійшли до союзної Молдавської РСР, яка була утворена 15 серпня 1940 р.

Ще раніше, 1939 року рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз’єднання її з УРСР було затверджено Верховними Радами СРСР і УРСР. Завдяки цьому населення України зросло на 8809 тис. осіб і на середину 1941 року становило 41657 тис., а територія розширилась до 565 тис. кв. км. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають факт входження українських земель до складу УРСР: «анексія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне інкорпорування» (АЖуковський, О. Субтельний), «возз’єднання окупаційного типу» (С. Кульчицький) і ін.

Модель суспільно-економічних перетворень у новостворенних західних областях України була однаковою. Суттю її була активна радянізація. Зміни, що відбулись, на цих територіях мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства, поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових підприємств, ліквідація безробіття та ін. З іншого – руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією, насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії, масові депортації населення.

І все ж, більшість істориків прийшли до висновку, що возз’єднання українців у межах однієї держави вперше за багато століть було визначною подією і важливим кроком у розв’язанні українського питання.

Таким чином, входження споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність, що об’єктивно закладало передумови для прогресу. Переважна більшість населення західно-українських земель вітала цей акт. В той же час спроби сталінського режиму запровадити там ідеї «казарменого соціалізму» привели до глибоких соціально-економічних деформацій, масових репресій, людських трагедій.


2. Пакт Ріббентропа – Молотова і подальша доля західноукраїнських земель

23 серпня 1939 р. світ вразило передане по радіо вночі повідомлення про підписання в Москві радянсько-німецького договору про ненапад. Всім давно було відомо про неприязні стосунки між Берліном і Москвою. Ніхто не чекав якогось зближення між Радянським Союзом і фашистською Німеччиною. Адже Гітлср завжди називав більшовизм своїм ворогом номер один. Навіть у правлячих колах західних держав, які одержували не тільки відкриту, а й таємну інформацію, не могли повірити в реальність укладення договору між СРСР і Німеччиною. Французький прем'єр-міністр Е. Даладьє, якого в ніч з 23 на 24 серпня розбудив телефонним дзвінком міністр закордонних справ Ж. Бонне, щоб повідомити почуту по радіо новину, спочатку засумнівався в її правдивості і попросив перевірити, «чи не є вона газетною плітикою». Однак наступного ранку вже надійшли підтверджувальні комюніке з Берліна й Москви. Пакт справді було підписано.
Реакція громадськості різних країн на пакт у перші дні після його укладення була неоднаковою. В Англії він викликав гірке розчарування, у Франції-розгубленість, в Німеччині-незвичайне полегшення. Серед німців одні сподівалися, що небезпека війни для них минула, оскільки не буде укладено спрямованого проти Німеччини англо-франко-радянського союзу, інші, навпаки, вважали, що пакт врятував Німеччину від можливості ведення війни на два фронти й вона тепер зможе швидко розв'язати свої суперечності з Польщею.
Ставлення радянських людей до підписання договору було неоднозначним. Безумовно, вони довіряли уряду і тому схвалювали його дії. «Немає ніяких доказів можливого незадоволення серед радянського населення поворотом радянської зовнішньої політики, незважаючи на те, що протягом багатьох років велася пропаганда протії фашистських агресорів», – повідомляв з Москви 28 серпня 1939 р. кореспондент англійської газети «Манчестер гардіан». Разом з тим радянські люди, особливо ті, хто допомагав республіканській Іспанії у боротьбі з фашизмом, не могли збагнути потребу укладення такого договору і, зрозуміло, відчували зніяковіння перед нашими однодумцями в інших країнах, які бачили в Радянському Союзі головну надію в боротьбі з світовою реакцією.

Якщо укладення договору виправдовувалося необхідністю уникнути війни, а її ніхто не хотів, то підписання 28 вересня 1939 р. договору про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною здавалося протиприродним. Ніяких дружніх почуттів до німецьких фашистів радянські люди не відчували. Договір і наступні дії засобів масової інформації духовно обеззброювали населення СРСР, яке ненавиділо фашизм, розуміло, ще це-найбільше зло не лише для нашої країни, а й для всього людства, а офіційна пропаганда певною мірою закликала змиритися з цим злом.

Слід також мати на увазі, що з середини 30-х років у СРСР проживала значна кількість антифашистів, які прибули з Німеччини і анексованих нею територій. Як свідчать їх спогади, договір про ненапад вони зустріли з розумінням. Деякі з них за завданням Комінтерну виступали на зборах у різних містах і роз'яснювали, що підписання цього документа дасть можливість Радянському Союзу уникнути війни. Однак укладення «договору про дружбу з смертельним ворогом соціалізму» вони зустріли негативно, їх невдоволення викликали й окремі дії радянського керівництва. Зокрема, восени 1939 р. у Москві було закрито дитячий будинок №6, створений спеціально для дітей австрійських і німецьких політичних емігрантів. На початку 1940 р. німецьким властям було передано кілька груп німецьких і австрійських антифашистів, які були репресовані в 30-ті роки і перебували під слідством або у в’язницях.

Різною була реакція на пакт і в наступні роки, інколи він став набутком історії. Інтерес до нього завжди був винятково великим, але висвітлювався по-різному. В період «холодної війни» буржуазні історики використовували пакт, щоб звинуватити Радянський Союз у співучасті в розв'язуванні другої світової війни й тим самим зняти за це провину з правлячих кіл західних держав. У радянській літературі довгий час пакт трактувався однобічно, тільки як правильний, «мудрий» зовнішньополітичний крок уряду СРСР в обстановці, що тоді склалася. При цьому радянські автори дотримувалися позиції замовчування таємного протоколу до пакту, вже давно опублікованого на Заході, допускали недомовки, висвітлюючи причини, які спонукали Радянський Союз укласти пакт. Така позиція радянських істориків породжувала сумніви в правдивості усього того, що писалося й говорилося ними в ті часи про пакт, призводила до підриву авторитету радянської історичної науки не тільки в чужих очах, а й в очах радянських людей.

Лише останнім часом в умовах гласності радянські дослідники почали відкрито, без недомовок писати про радянсько-німецький пакт, висловлювати більшою чи меншою-мірою об'єктивні думки. Пакт уже не вважався бездоганним. Зявилися навіть статті, автори яких оцінили його як негативний акт, що завдав Радянському Союзу і всьому світові непоправної шкоди. Нерідко емоції при цьому виступали на передній план і все, що було пов'язане з пактом, фарбувалося чорною фарбою подібно до того, як раніше все змальовувалося рожевим кольором.

Багато істориків і публіцистів порівнюють укладення радянсько-німецького договору про ненапад з підписанням Брестського миру, вказують на схожість між ними в світлі ленінських положень про можливість використання комуністами компромісів з буржуазією та міжімпеаріалістичних суперечностей в інтересах соціалізму. Дійсно, з цієї точки зору схожість між ними є. Обидва укладені у винятково складній для нас міжнародній обстановці і були спрямовані на зміцнення позицій соціалістичної держави в умовах капіталістичного оточення. Однак між цими дипломатичними актами була й істотна різниця.

По-перше, обговорення питання про підписання Брестського миру проходило в партії відкрито, виступали його прихильники і противники, зрештою все вирішувалося демократичним шляхом. Договір про ненапад укладався в період, коли в партії і країні панували адміністративно-командна система керівництва і культ особи. Всі найважливіші питання фактично вирішувалися Сталіним. Ніяких інших думок не висловлювалося. Навіть деякі члени Політбюро ЦК ВКП(б) дізналися про договір вже після його підписання.

По-друге, В.І. Ленін підкреслював, що, йдучи на компроміс з німецьким імперіалізмом і підписавши Брестський мирний договір, «…ніде грані, що підриває або плямує соціалістичну пладу, ми не перейшли…».

В результаті ж підписання договору про ненапад Радянська держава і соціалізм як система зазнали серйозних ідеологічних втрат.

Позитивне значення договору про ненапад тривалий час радянські дослідники вбачали в тому, що нібито завдяки його укладенню СРСР одержав близько двох років для зміцнення своєї обороноздатності. Однак, як свідчать факти, цей час Радянський Союз використав менш ефективно, ніж фашистська Німеччина. За 22 місяці, що минули з дня підписання договору до початку Великої Вітчизняної війни, вона значно більше підвищила свій воєнний потенціал, ніж СРСР. Якщо на початку 1939 р. військово-політичне керівництво рейху оцінювало Червону Армію як противника дуже сильного, збройний конфлікт з яким був небажаним, то вже через 2 роки воно відзначало відносну слабкість Збройних Сил СРСР, особливо їх командного складу.

Оцінюючи тогочасні події з позицій сьогодення, слід зазначити, що підписання договору було вимушеним кроком, наслідком мюнхенської змови і війни за переділ світу, що вже почалася. В той же час ця акція супроводжувалася діями, породженими сталінською деформацією соціалізму, яка знаходила вияв і у зовнішній політиці Радянського Союзу. «Пакт про ненапад СРСР – Німеччина 23 серпня, – зазначав М.С. Горбачов на зустрічі з представниками польської інтелігенції, – якщо твердо стояти на реалістичних позиціях, був неминучим. Хоч питання, чи все було зроблено в наших країнах для того, щоб протистояти загрозі, яка насувалася, вимагає спільного глибокого вивчення».

Радянсько-німецький договір про ненапад мав для СРСР як позитивні, так і негативні наслідки.

Позитивні:

- Радянський Союз уникнув війни на два фронти, оскільки договір породив тріщину в німецько-японських відносинах;

- Відсунувши свої кордони на кілька сотень кілометрів на захід, Радянський Союз поліпшив своє військово-стратегічне становище, що позитивно позначилося на його обороноздатності;

- Договір сприяв поглибленню розколу капіталістичного світу на два ворожих табори, перешкоджав їх об'єднанню проти СРСР;

– Радянському Союзу було повернуто ряд територій, що належали Російській державі і були відторгнуті від Радянської Республіки після першої світової війни в результаті підступів імперіалістичних кіл.

Негативні:

- Договір применшив пильність радянського народу і військово-політичного керівництва СРСР, став однією з причин невдалого для нашої країни початку Великої Вітчизняної війни;

- Було підірвано міжнародний авторитет СРСР, ВКП(б) і Комінтерну як послідовних борців проти фашизму;

- Було порушено багато міжнародних правових та етичних норм.

Отже, радянсько-німецький договір про ненапад мав суперечливий характер, що зумовлювався своєрідністю тогочасної міжнародної обстановки і особливостями бюрократичної системи партійно-державного керівництва в СРСР, яка нехтувала моральні критерії в політиці, в тому числі й зовнішній. Укладаючи договір, Радянський уряд певною мірою підпорядкував інтереси всього людства недалекоглядно зрозумілим національним інтересам СРСР.

3. Україна в політичних планах Гітлера. Напад фашистської Німеччини на СРСР

Головною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом нацистів до влади стало проголошене в «Майн кампф» здобуття нового життєвого простору для німців як народу вищої раси. Гітлер наголошував: «Певна річ, така територіальна політика не може бути здійснена в Камерунах, але винятково в Європі». «Тому для Німеччини єдина можливість проведення здорової територіальної політики полягає тільки у здобутті нової землі в самій Європі… Слід ясно розуміти, що ця мета може бути досягнутою тільки шляхом війни». «Але якщо сьогодні ми говоримо про нові землі в Європі, то насамперед можна мати на увазі тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави». Під останніми нацистський фюрер розумів західні республіки СРСР, в тому числі й Україну.

У промові на велетенському щорічному партійному зібранні нацистів у Нюрнберзі у вересні 1936 р., він вигукував: «Якби ми мали в нашому розпорядженні незліченні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру, і якби безкраї родючі рівнини України були в межах Німеччини – ми б мали все».

21 липня 1940 р., вперше повідомляючи військове командування про свій намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побіжно кинув: «Політичні цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав, Білорусія…» Через десять днів перед тією ж аудиторією він казав зовсім інше: «Остаточно: Україна, Білорусія, Балтійські держави – нам» 20 . Перше висловлювання повторювало поширену тезу німецьких геополітиків, які вважали, що для послаблення Росії від неї треба відірвати Україну, яка стане самостійною державою, орієнтованою на Німеччину, і завжди служитиме противагою Росії. Друге – відображало концепцію здобуття «життєвого простору» на Сході.

Цю плутанину було повторено на початку березня 1941 р., коли підготовка німецького нападу на СРСР набула максимальної інтенсивності. Верховне командування розробляло тоді «Керівні настанови з особливих питань, пов’язаних з директивою №21 (план «Барбаросса»)». Особливим питанням була майбутня політика на окупованій радянській території. Настанови Гітлера були, зокрема, такі: «Наступний похід буде не просто збройною боротьбою. Він буде також порахунком двох ідеологій. Щоб війну довести до кінця, мало зайняти простір, розбити ворожі збройні сили. Уся територія мусить бути розчленованою на держави з власними урядами, з якими ми могли б укласти мир».

Це не було те, що він замишляв насправді, – навіть на некомуністичному Заході, де Німеччина на той час розгромила та окупувала шість держав, жодній не було запропоновано мир. Укладення миру Гітлер відкладав до остаточної перемоги у війні, щоб мати повну змогу перетасувати всю Європу з її колоніями відповідно до своїх імперіалістичних та расистських ідей. Тим більш йому були непотрібні держави з власними урядами на Сході, на території СРСР, де населенню готувалася зовсім інша доля, ніж у Західній Європі. На Сході: «Наше завдання – швидко, наскільки це можливо з мінімумом військових сил, побудувати соціалістичні державні утворення, які залежатимуть від нас. Ці завдання такі складні, що їх не можна покладати на армію».

2 квітня 1941 р. А. Розенберґ, головний нацистський авторитет із національних питань у Радянському Союзі, що його Гітлер призначив своїм «уповноваженим для централізованого розв’язання проблем східноєвропейського простору», подав фюрерові «Пам’ятну записку №1». У ній аналізувався стан та містилися рекомендації щодо майбутньої політики в окремих частинах території Радянського Союзу після окупації її німецькими військами.

На відміну від Гітлера, Розенберґ, хоч він був офіційним ідеологом нацистської партії і завжди стояв за знищення більшовизму шляхом війни, дотримувався у зовнішній політиці не екстремістських, а швидше традиційних імперіалістичних поглядів. Замість фюрерових візій нового колосального німецького життєвого простору на Сході він бачив там у майбутньому радше новий баланс сил, шукав такого варіанту їх розкладу, який був би найбільш вигідний для Німеччини, забезпечував її панування без кардинальних етнічних змін, залишаючи населення на місці. У розділі «Україна (Окраїнна область)» Розенберґ писав: «Київ був головним центром варязької держави з нордичною панівною верствою. Але й після татарського панування Київ протягом довгого часу грав роль полюса, супротивного Москві. Його внутрішнє національне життя засновано на майже незалежній традиції, що постала на власному ґрунті, всупереч твердженням московитської історіографії, котрі опанували всю європейську науку.

[Нашим] політичним завданням для цієї області мало б бути заохочення прагнень до національної незалежності аж до створення самостійної державності, якій належало б одній або у поєднанні з Донською областю та Кавказом у вигляді Чорноморського союзу постійно стримувати Москву та убезпечувати великонімецький життєвий простір зі сходу. А економічно ця область мала б разом з тим утворити потужну сировинну та додаткову продовольчу базу для Великонімецького райху.

До тієї частини, яка в СРСР розглядається як чисто українська, слід було б додати прикордонні смуги від корінної російської області… щоб послабити [її] і одночасно мати проти неї постійну противагу». (Тут ішлося про частини Курського та Воронезького адмінокругів). Так само як частка України розглядався і Крим. «На досягнення цієї політичної мети треба було б спрямувати адміністративне та економічне упорядкування всієї [української] області».

План Розенберґа передбачав збереження етнічного характеру східних територій, за винятком Прибалтики. Головним для нього було послабити та ізолювати Росію, що її він ненавидів і боявся. Звідси – Розенберґів задум утворити навколо Великоросії ланцюг національних держав, залежних від Німеччини та ворожих до Росії. Однією з них бачилася Україна. Вона була найбільша, тому й вимагала до себе найбільшої уваги.

Таких поглядів дотримувалися й деякі інші впливові особи Німеччини, особливо серед вищих військових кіл, які пам’ятали німецький прихід на Україну 1918 р. на запрошення Центральної Ради. Але ці погляди розходилися з планами Гітлера й тому наслідків не мали. Фюрер відкинув пропозиції Розенберґа.

25 квітня 1941 р. Розенберґ закінчив роботу над «Пам’ятною запискою №2». Викладений у ній план уже цілком відповідав вказівкам Гітлера. Він передбачав створення на окупованій радянській території колоніальних сатрапій у вигляді німецьких райхскомісаріатів Остланд (Прибалтика та Білорусія), Україна, Московія, Кавказ. Україна за цим планом мала простягтися аж до Волги, охоплюючи територію автономної республіки німців Поволжя 24 .

У січні 1941 р., виступаючи перед підлеглими з таємною промовою, райхсфюрер СС Г.Гіммлер говорив, що «головною метою війни проти Радянського Союзу є знищення 30 млн. слов’ян». 2 травня економічний штаб «Схід» затвердив принципи німецької господарчої політики на окупованій радянській території: «1. Війну можна вести тільки за умови, що… всі німецькі збройні сили зможуть харчуватися за рахунок Росії. 2. Коли ми заберемо з країни все, що нам потрібно, десятки мільйонів людей, безсумнівно, помруть від голоду». Коли нацисти писали «Росія», вони мали на увазі СРСР, а коли йшлося про продовольство – Україну.

16 липня 1941 р. на нараді з питань окупаційної політики Гітлер підкреслив: «Отже, ми наголошуватимемо, що змушені були окупувати ту чи іншу область, управляти, навести в ній лад; в інтересах населення, щоб ми забезпечили спокій, постачання продовольством, рух на шляхах і т.ін. – звідси наші заходи. Ніхто не мусить мати змогу розпізнати, що ми починаємо остаточне вреґулювання!»

Про українську територію Гітлер ще додав: «Антонеску хоче Бессарабію та Одесу зі смугою землі у напрямі на захід – північний захід від Одеси». Він дав зрозуміти, що бажання румунського диктатора буде вдоволено.

«В основному, – вів далі Гітлер, – перед нами зараз стоїть завдання розрізати велетенський пиріг відповідно до своїх потреб, щоб ми могли: по-перше, опанувати його; по-друге, управляти; по-третє, експлуатувати». «Основні принципи: Ніколи знову не повинне стати можливим утворення воєнної держави на захід від Уралу, Німеччина сама бере на себе захист цього простору від усіх можливих небезпек… Тільки німець має право носити зброю, а не слов’янин – не чех, не козак або українець».

На цьому тлі вирізняється дещо проукраїнська лінія Розенберґа, який вважав, що, безперечно, в кожному комісаріаті необхідно по-різному ставитися до населення. «На Україні нам слід розпочати з культурних справ; там ми повинні були б розбудити історичну свідомість українців, заснувати університет у Києві і т.ін.» Пропозиція зустріла заперечення Герінґа: на Україні німці насамперед мають думати про те, як отримати від неї максимум продовольства. Розенберґ продовжує: «також на Україні слід заохочувати певні прагнення до незалежності».

Коли Гітлер проголосив, що «територією райху має стати Крим, включаючи значну прилеглу територію (район на північ від Криму); ця прилегла територія має бути якомога більшою», Розенберґ висловив свої побоювання з цього приводу через «українців, які там живуть». Позиція Розенберґа насторожила Бормана: «декілька разів виявлялося, що Розенберґ приділяє надто багато уваги українцям; він хоче значно збільшити стару Україну».

Зусилля Розенберґа успіху не мали. Запропоновану ним кандидатуру на посаду нацистського намісника на Україні було відхилено. За пропозицією Герінґа, Гітлер призначив рейхскомісаром України Е. Коха, гауляйтера Східної Пруссії, який уособлював найбільш брутальну верству нацистської верхівки 28 . Своїм підлеглим він постійно втокмачував, що доля українців – бути рабами німців, «білими неграми»; що всі ті, хто становитиме навіть потенційну загрозу для панування окупантів над Україною, мусить знищуватися фізично. Головне місце серед ворожих окупантам сил, на думку Коха (як і Гітлера), займала національна інтеліґенція, отже, вона перша підлягала винищенню, і коли жертв було порівняно небагато, то це лише тому, що, як виявиться, справу ліквідації української національної інтеліґенції вже виконала Москва.

Гітлерівський сатрап не робив таємниці зі своїх поглядів, та їх і не можна було приховати, бо вони втілювалися у конкретні дії окупаційної влади. Публічні висловлювання Коха перед німцями про те, що немає ніякої України, а є лише німецька колонія, що батіг – це найнеобхідніший атрибут управління нею, про українців як «недолюдей» швидко ставали відомими. Кох рішуче відкидав ідею створення будь-якого, навіть псевдополітичного, органу з місцевих діячів, як це було в райхскомісаріаті «Остланд», який включав Прибалтику та Білорусь.

Кохівська адміністрація грабувала й фізично знищувала населення окупованої України, проте радянська влада не зажадала його екстрадиції для суду за злочини проти українського народу. Не позбавлене сенсу припущення, що це була своєрідна солідарність. Кох своєю політикою максимально антагонізував відносини між німцями та українцями. Отже, він робив саме те, чого треба було Сталінові і що він наказував робити радянським партизанам, які чинили німцям шкоду таким чином, щоб спровокувати репресії проти українського селянства.

Сталін добре знав, як перед війною українське село ставилося до його влади з її голодоморами, каторжними колгоспами, 10-річними присудами за зібрані на стерні «голодні» колоски. Знав він і те, що німецькі обов’язкові поставки продовольства з селянського двору удвоє менші, ніж за радянської влади. За німців українське село зажило заможніше, ніж до війни. Дії «народних месників», які насправді ніколи не захищали населення від окупантів, мали змінити настрої на селі на користь Сталіна. Сталінська стратегія, здійснювана Українським штабом партизанського руху, дала свої наслідки – сотні спалених німцями українських сіл, сотні тисяч знищених українців.

Україну по черзі збезлюднювали обидва тоталітарні режими – червоний і коричневий. Типологічна спорідненість обох тоталітаризмів створювала основу для «взаємовигідної кооперації». На нараді 16 липня 1941 р. Гітлер казав: «Зараз росіяни видали наказ про партизанську війну в нашому тилу. Ця партизанська війна має й деякі переваги для нас: вона дає нам змогу знищити кожного…».

4. Окупаційний режим в Україні

Окупаційний режим («новий порядок») був встановлений відповідно до німецького плану «Ост».

Генеральний план «Ост»

• Знищити на окупованих територіях 30 млн мирного населення і військовополонених.

• Виселити протягом 30 років близько 50 млн поляків, українців, білорусів, литовців, латишів, естонців до Західного Сибіру, на Північний Кавказ, до Південної Америки, Африки.

• Онімечити решту населення окупованих територій, перетворивши його в дешеву робочу силу для 10 млн німецьких колоністів.

• Знищити СРСР як цілісну суверенну державу.

• Вжити заходів для ліквідації національної культури, середньої і вищої освіти.

• Забезпечити скорочення народжуваності на окупованих територіях.

Для здійснення окупаційного режиму в Україну, як і на інші окуповані території, були направлені фашистські чиновники. Вони наділялися широкими правами, безмежною владою над населенням аж до розстрілу без суду і слідства. Жорстокість, зневага до українців та інших народів як до людей нижчої раси були головними рисами окупантів на чолі з намісником – Еріхом Кохом. Встановлюючи «новий порядок», окупанти здійснили таке:

• Україна як суверенна республіка перестала існувати.

• Територія України була розділена:

– частина української території була включена до рейхскомісаріату «Україна».

– Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області під назвою «дистрикт Галичина» окупанти приєднали до генерал-губернаторства, утвореного на території Польщі.

– Чернівецьку, Ізмаїльську, Одеську області, ряд районів Вінницької, Миколаївської, Херсонської областей під назвою «Трансністрія» приєднали до Румунії.

– Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська області одержали назву «прифронтової зони», яка знаходилася під владою військового командування.

• Окупаційна влада використовувала каральні органи: гестапо (поліція), СС (збройні загони), СД (служба безпеки).

• Крім окупаційної адміністрації були створені додаткові адміністрації з осіб, які виявили бажання співробітничати з фашистами. Це – бургомістри в містах, голови – у районах, старости – у селах, допоміжна поліція.

• Український народ проголосили неповноцінним і таким, що підлягає виселенню за межі України, частковому фізичному знищенню, перетворенню в рабів. На багатьох магазинах, перукарнях, почтах, аптеках, а також у транспорті з'явилися оголошення «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонений».

• Проти мирного населення широко використовувалися репресії. За роки німецької окупації було вбито і закатовано 3,9 млн мирних жителів.

• Більше двох мільйонів чоловік були вивезені з України до Німеччини на примусові роботи.

• Було створено 150 концентраційних таборів, де загинули 1,9 млн радянських військовополонених.

• Був введений 12 – 14-годинний робочий день у промисловості.

• Жорстко контролювалася робота колгоспів (колгоспи не були ліквідовані фашистами).

• До Німеччини вивозилися не тільки люди як робоча сила, але й сировина, матеріальні цінності, твори мистецтва.

• Була скасована середня і вища освіта.

На боротьбу з окупаційним режимом піднялися широкі верстви населення. Не усі з них були прибічниками радянської влади. У русі Опору були дві течії – радянська, очолювана ВКП(б) і КП(б) У, і націоналістична, організована ОУН під керівництвом С. Банд ери. ОУН під керівництвом А. Мельника продовжувала виступати за співробітництво з Німеччиною, незважаючи на те, що окупанти розігнали створений 30 червня 1941 р. у Львові уряд, який проголосив незалежну Українську державу. Глава уряду Я. Стецько і ряд інших членів ОУН (у тому числі і С. Бандера) були заарештовані у вересні 1941 р. Багато які оунівські організації були розгромлені, тисячі активних членів ОУН загинули, серед них були не тільки бандерівці, але й мельниківці. ОУН-Бандери і сам С. Бандера в 1941–1942 рр. коливалися, сподіваючись на те, що співробітництво з Німеччиною в боротьбі з радянською владою можливе. ОУН-Бандери разом з німецьким генштабом створило в 1941 р. український батальйон «Нахтігаль» як прообраз української національної армії і батальйон «Роланд». Але німецьке командування в серпні 1941 р. розформувало ці батальйони, тому що ставилося насторожено і ворожо до національного руху. Це вплинуло на позицію ОУН-Бандери, яка стала на шлях боротьби з окупантами.

Частина населення західних районів України воювала на стороні Німеччини проти СРСР у таких збройних формуваннях, як Українська Національна Армія (УНА) і дивізія СС «Галичина». УНА була створена на завершальному етапі війни, вела бойові дії з 1944 р. Командуючий УНА – генерал П. Шандрук.

До складу УНА ввійшли 2-а Українська дивізія (1900 чол.), протитанкова бригада «Вільна Україна» (створена в 1945 р. у Берліні) і (формально) дивізія СС «Галичина», ряд інших військових формувань українців. Більша частина воїнів УНА здалася в травні 1945 р. у полон американському та англійському командуванню.

Дивізія СС «Галичина» була створена з українських добровольців у квітні 1943 р. Чисельність дивізії – 18 тис. чоловік. У жовтні 1943 р. дивізія була реорганізована і перейменована в 14-у Галицьку добровольчу дивізію СС. Дивізія брала участь у боях під Бродами (липень 1944 р.), проти партизанів Словаччини. У 1945 р. брала участь у боях проти радянських військ 3-го Українського фронту (у цей час дивізія одержала іншу назву – 14-а Військова гренадерська дивізія СС). У травні 1945 р. бійці дивізії здалися в полон американським і англійським військам. Більшість з них до 1947 р. знаходилися в таборах військовополонених в Італії.

ОУН-Бандери та УПА, незважаючи на те, що воювали проти німецьких окупантів, сприймалися радянською владою як вороги.

Коли Червона армія почала здобувати вирішальні перемоги, у радянського керівництва з'явилася можливість ліквідувати ОУН-Бандери та УПА. Дивізії НКВС і прикордонні війська з лютого 1944 по липень 1945 р. знищили переважну більшість бійців УПА – 92,8 тис. чоловік.


Висновки

Величезні жертви радянського народу в тому числі і українського, в ім’я свободи і незалежності Вітчизни, тяжкі страждання, звитяжна праця і бойові подвиги в тилу і на полях битв, масовий героїзм людей не пропали даремно – війна закінчилася довгожданою перемогою.

За більш як пятидесятирічний час після перемоги у вітчизняній історії розкрито багато подій Великої Вітчизняної війни, питань боротьби народів України проти окупантів. Але багато сторінок української історії другої світової війни залишились ще поза увагою істориків, або висвітлені занадто однобічно.

Україна як суб’єкт державного права перестала існувати, коли її території захопили німецькі фашисти. Гітлеру і третьому рейху в їх змаганні за світове панування була потрібна тільки така Україна як невичерпний постачальник «продовольства і сировини, німецька Індія». Гітлер розглядав її територію і як зручний плацдарм для подальшого просування на схід. Тому фашистське керівництво особливу увагу приділяло саме українському театру дій.

Але не тільки Гітлер тримався за Україну двома руками. Український геостратегічний фактор у глобальних розрахунках Сталіна також посідав важливе місце – і як найважливіший театр воєнних дій, і як наріжний камінь усього військово-промислового комплексу.

Саме залежність воюючих сторін від українського економічного, сировинного потенціалу, людських ресурсів обумовила вкрай безкомпромісний, гранично запеклий характер бойових дій на території республіки. Через те Україна неймовірно й потерпіла, розплачуючись і за гітлерівську агресію, і за згубні прорахунки сталінського керівництва.

Україна була центральною ділянкою європейського театру воєнних дій. З нею пов’язані основні події на 4,5 – тисячному радянсько-німецькому фронті, який був вирішальним у системі фронтів Другої світової війни (у 1941–1945 рр. тут знаходилось від 56 до 76% загальної кількості дивізій вермахту, причому 607 з них було розгромлено саме на цьому фронті, тоді як на інших фронтах зазнали поразки 176 німецьких дивізій).

Саме на українській землі більше всього тривали активні бойові дії, велися такі великомаштабні операції 1941 року, як танкова битва в районі Луцьк-Броди-Рівне, Київська та Одеська операції, бої у 1942 році під Харковом. На території республіки відбулися і найбільш успішні наступальні операції у другій половині 1943–1944 роках: Донбаська, форсування Дніпра, Нікопольсько-Криворізька, Кримська, Львовсько-Сандомирська, Корсунь-Шевченківська битви, подолання гірських масивів Карпат.

Війна на території України не припинялася ні на годину з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року. З цих 40 місяців 35 припадають на активні бойові дії регулярних військ. Запеклі бої й битви відбулися в більш ніж у 100 населених пунктах України.

На території України була проведена майже половина стратегічних операцій Великої Вітчизняної війни. У бойових операціях на території республіки взяло участь 54 армії збройних Сил СРСР. Дії регулярних військ поєднувались зі збройною підпільно-партизанською боротьбою, яка розпочалась на грунті несприйняття ідеології фашизму українським народом. В роки війни виділилось три течії цієї боротьби: 1) радянське підпілля та партизанський рух; 2) оунівське підпілля та партизанський рух; 3) саботаж робітників, селян та інтелігенції на підприємствах та в установах.

Червона Армія з її багатонаціональним складом вирішувала долю України на полях битв. А в тилу, поряд з іншими народами, створювали матеріально-технічний потенціал перемоги евакуйовані українські підприємства та колективи наукових закладів.

На фронтах, піднімаючи бойовий дух, працювали письменники, поети і митці, журналісти і фотокореспонденти, прославляючи безсмертні подвиги радянських, в тому числі й українських воїнів.

Розглядаючи історію України періоду Другої світової війни, слід відзначити і такий сумний факт: українське суспільство ні на початку німецької окупації, ні в кінці її не було єдиним, його розколола незрима ідеологічна барикада, причому цей розкол поглиблювали різні історичні, соціальні, релігійні умови, в яких розвивались західна та східна гілки української нації. Розділивши гірку долю інших роз’єднаних націй, українці нерідко воювали в збройних силах супротивних країн. Певна їх частина у формуваннях Української повстанської армії зі зброєю в руках відстоювала ідеали державної незалежності України. Переважна ж більшість синів та дочок України у складі Збройних сил СРСР билася за саме існування України як такої, за врятування українського етносу.

Намагаючись переосмислити історичне минуле, приходимо до розуміння того, що період Другої світової війни є особливим, переломним у тривалому й суперечливому процесі формування незалежності України. Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції, його величезні людські жертви, колосальні матеріальні збитки сприяли поглибленню національної свідомості як у радянській, так і в національно-патріотичній формах, сприяли усвідомленню його місця серед інших народів, а відтак активізували процес поступового реального наповнення державницького потенціалу України, зміцнили її престиж в СРСР та за кордоном. Причому це відбулось в умовах жорсткої централізації унітарної держави.

Список використаних джерел

1. Бойко О.Д. Історія України. – Київ; Академія, 1999.

2. Бугай М.Ф. Депортація кримських татар у 1944 р. // Укр.іст.журнал – 1992. – №1. – С. 29–44.

3. Гунчак Т. Україна, перша половина ХХ століття. – Київ: Либідь, 1993. – С. 221–246.

4. Деревянкин Т. Великая Отечественная война: цена Победы // Экономика Украины. – 2000. – №5. – с. 52–58.

5. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів, 1992. – С. 116–139.

6. Історія України: Посіб. Терноп. Ін-ту нар. госп-ва. – Київ: НМК, 1991. – С. 174–181.

7. Історія України. Курс лекцій. Київ: Київ.політех. ін-т. – Ч. 2. – С. 138–151.

8. История Украины. Курс лекций. Харьков: военный университет, 1994. – С. 277–299.

9. Історія України з давніх часів до наших днів: соціально-політичні аспекти. В.І.Ніколаєнко та ін. Харків: ХДПУ, 1994. – вип. 3. – С. 81–102.

10. Історія України: Нове бачення. У 2-х томах. – Київ, 1995. – Т.2. – С. 281–328.

11. Історія України. – Львів: Світ, 1996. – С. 284–351.

12. Історія України. – Київ: Альтернативи, 1997. – С. 307–325.

13. Коваль М.В. Український народ у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр. // Укр.іст.журн. – 1990. – №3. – С. 88–95.

14. Коваль М.В. Українська РСР у період відбудови і розвитку народного господарства (1945–1955 рр.) // Укр.іст.журн. – 1990. – №4. – С 3–18.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:12:46 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:36:21 28 ноября 2015

Работы, похожие на Контрольная работа: Українське питання в міжнародній політиці напередодні другої світової війни

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151133)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru