Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Становлення української діаспори в пострадянських країнах

Название: Становлення української діаспори в пострадянських країнах
Раздел: Рефераты по истории
Тип: реферат Добавлен 02:31:53 28 сентября 2010 Похожие работы
Просмотров: 26 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Реферат

Становлення української діаспори в пострадянських країнах


План

1. Становлення української діаспори в Казахстані

2. Становлення української діаспори в Грузії

3. Становлення української діаспори в Литві

Висновки

Список літератури


1. Становлення української діаспори в Казахстані

Українська діаспора в Казахстані за своєю чисельністю посідає третє місце серед українських громад світу (після української діаспори в Російській Федерації За переписом 1989 р. в Казахстані проживало 896,2 тис. українців (5,4% населення республіки). Згідно з інформацією газети "Українські новини" (Алмати), на початок 1998 р. близько 796 тис. громадян Казахстану самоідентифікують себе з українським етносом. Українці розселені переважно на півночі Казахстану. Значний відсоток їх проживає в Караганді, Астані, Павлодарі, Семипалатинську, Талди-Кургані, Шортанди й Алмати, а також у місцевостях навколо цих міст.

Більш як половина українського населення була сконцентрована в шести областях і колишній столиці Казахстану: в Кустанайській області проживало 178,0 тис. осіб (14,6% всіх жителів), у Карагандинській — 107,1 тис. (7,9), Цілиноградській — 94,4 тис. (9,4), у Павлодарській — 86,7 тис. (9,2), в Актюбинській — 74,5 тис. (10,2), у Кокчетавській — 55,6 тис. (8,4), в Алмати — 45,6 тис. (4,1% жителів столиці). Українську мову вважали своєю рідною 36,6% українського населення.

За даними перепису 1926 р. загальна кількість українців у Казахстані сягала понад 860 тис. чоловік. Вони становили більшість населення на території протяжністю близько 2 тис. кілометрів від Оренбурга (колишня столиця Казахстану) на заході до Семипалатинська на сході.

У 1930-і рр. значні міграційні потоки спрямовувалися в новостворювані промислові центри Казахстану. З розгортанням суцільної колективізації розпочався також процес примусового виселення з України так званих розкуркулених селян. Протягом 1930-1931 рр. у північні та східні райони СРСР, зокрема до Казахстану, було виселено майже 64 тис. українських родин.

Значна кількість українців була переселена до Казахстану в 1939-1940 рр. внаслідок депортації із Західної України. Сюди депортували також представників інших етнічних спільнот, що проживали в Україні. На відміну від українців, переселення яких відбувалося як добровільно, так і примусово, поляки, німці й кримські татари опинилися в Казахстані лише внаслідок їхньої депортації. 1941 р. з України евакуйоване чимало заводів та десятки тисяч фахівців. Багато з них залишилися в Казахстані на постійне проживання. Протягом 1941-1942 рр. з України евакуйоване до Казахстану також 52 дитбудинки. Частину дітей було передано на патронування та всиновлення, інших працевлаштоване — в колгоспах, радгоспах, на промислових підприємствах.

Наприкінці Другої світової війни тюрми й концтабори Караганди, Джезказгана поповнювалися в'язнями-українцями, переважно тими, хто звинувачувався в належності до ОУН-УПА. На січень 1953 р. на спецпоселенні в Казахстані, переважно в Карагандинській області, перебувало 7,9 тис. українців. Чимало українців залишилися в Казахстані в період освоєння цілини в 1954-1960 рр. Робітничі колективи ряду новостворених радгоспів у Кустанайській та Акмолинській областях майже повністю складалися з українців.

У другій половині 1920-х рр. у рамках реалізації політики коренізаціі влади як однієї з умов активізації участі населення в соціалістичному будівництві в районах Казахстану, де чисельно переважало українське населення, було відкрито школи з українською мовою навчання, здійснювалися заходи щодо переведення на українську мову діловодства.

На початку 1930 р. в республіці на українську мову викладання переводилося 400 шкіл, готувалися до випуску - підручники, стали виходити українські газети. В Октябринському районі, де абсолютно переважали українці, всі школи мали бути переведені на українську мову навчання. Однак невдовзі політика українізації в Казахстані була згорнута, школи в українських селах переведено на російську мову викладання, українські газети закрито.

За браком будь-яких умов для національно-культурного розвитку українська спільнота Казахстану поступово втрачала свою етнічність. Найбільш виразно це виявлялося в ставленні до мови: своєю рідною мовою назвали українську в 1926 р. 78,7% українців Казахстану, у 1959 — 60,4%, у 1970 - 51,5%, у 1979 - 41,3%, у 1989 - 36,6%. Найменша частка українців з рідною українською мовою (32,7%) характерна для області, де проживає найбільше українців — Кустанайської, а найбільша (57,8 та 51,8%) — для, відповідно, Гур'ївської і Кзил-Ординської областей, в яких проживає найменша в Казахстані кількість українського населення.

Ситуація стала поступово змінюватися в 1990-х рр. із розпадом СРСР та утворенням на його просторах нових незалежних держав, зокрема й Республіки Казахстан: виникають українські національно-культурні організації, посилюється інтерес до української мови, культури, традицій.

Водночас зміна культурних пріоритетів у Казахстані та слабка інтегрованість українців у середовище титульного етносу (це засвідчує, зокрема, вкрай низький рівень володіння мовою цього етносу: лише 0,02% українців назвали під час перепису 1989 р. казахську мову своєю рідною, 0,6% вільно володіли нею; для порівняння, російську мову назвали рідною під час цього перепису 63,3% українців) зумовили невпевненість значного числа членів української спільноти в своєму майбутньому в цій країні, що виявилося в еміграційних настроях.

Упродовж 1992-1996 рр. із Казахстану на постійне проживання в Україну прибуло понад 66 тис. осіб, вибуло з України в протилежному напрямку майже 23 тис. осіб. Позитивне сальдо в міграційному обміні населенням із Казахстаном становило для України в ці роки понад 43 тис. осіб, більшість із яких — українці.

Згідно з інформацією Комітету статистики й аналізу Республіки Казахстан, за час від перепису населення 1989 р. і до кінця 1997 р. з цієї країни виїхало понад 120 тис. українців (у середньому емігрувало 13,5 тис. щорічно). Крім України, частина українців емігрувала в Росію. Серед усіх осіб, які в 1997 р. емігрували з Казахстану, українці становили 12,4%, тоді як їхня частка у всьому населенні республіки складала в цей період, за орієнтовними розрахунками, менше 5%. Внаслідок еміграції кількість українського населення, наприклад, в Південно-Казахстанській області скоротилася протягом 1991-1997 рр. майже вдвічі (з 33 до 17,6 тис. осіб).

Під час соціологічного дослідження, проведеного в жовтні 1997 р. в Казахстані (опитано 671 респондента-українця та понад 400 вихідців з України інших національностей у містах Астана, Алмати, Кустанай, Караганда, Павлодар), було з'ясовано, що більшість опитаних у цих містах українців (64,4%) хотіла б переїхати в Україну. Ще 17,1% респондентів висловили свою позицію щодо можливого переїзду словами "швидше так, ніж ні". Основними чинниками формування еміграційних настроїв української діаспори є, за даними дослідження: прагнення повернутися на рідну землю — 42%; особисті мотиви — 26%; етнічний дискомфорт — 1/%; соціально-економічні умови — 15%; невпевненість у майбутньому — 14%; політична нестабільність — 2,5%.

Незнання чи недостатнє знання мови титульного етносу, позначається й на можливості українців отримати освіту. Так, за даними статистичних органів Казахстану, в Південно-Казахстанській області в 1997 р. частка студентів-казахів становила 0, 41% населення області, тоді як в українців цей показник становив 0,27%.

Водночас соціологічне дослідження засвідчило, що, незважаючи на тривале перебування українців в іншому етнічному середовищі (а 27% їх народилися вже в Казахстані), вони в цілому зберегли етнічну самобутність. Так, українською мовою володіє переважна більшість опитаних: 36% — вільно, 24 — досить вільно, 16 — із певними труднощами, 15 — можуть порозумітися і лише 8 не володіють зовсім. У трудових колективах спілкування відбувається російською мовою, хоча й українською на роботі спілкуються 5% респондентів. У побуті 26% опитаних, найближче оточення яких становлять також українці, спілкуються між собою тільки українською мовою; 46 — російською, 25 — російською й українською. З числа українців, які зазначили, що бажали б повернутися в Україну, більшість (77%) хотіла б, щоб її діти знали українську мову, а 61% обстежених зазначив, що хотів би мати можливість дати своїм дітям середню освіту в школах із українською мовою навчання.

Зв'язок із Вітчизною українці підтримують переважно через засоби масової інформації та безпосередні індивідуальні контакти, 65% опитаних відзначають у родинах українські свята. Таким чином, українська спільнота в Казахстані має значний потенціал для відродження й розвитку своєї етнічності.

Водночас для виживання української діаспори в Казахстані надзвичайно важливою є її повніша інтеграція в казахстанське суспільство. Це передбачає, зокрема, активну участь у місцевому громадсько-політичному житті (за даними опитування, в цю сферу включений лише кожен третій опитаний) та оволодіння мовою і культурою титульної нації (про актуальність цього свідчить те, що лише 2% респондентів говорять нею вільно, 20% — можуть порозумітися, а 76% узагалі не знають державної (казахської) мови.

У зв'язку з цим необхідно зазначити, що низький рівень знання мови титульної нації республіки значною мірою обумовлений мовним середовищем у місцевостях проживання більшості українців, де питома вага носіїв казахської мови відносно невелика. До всього, в Казахстані статус офіційної має російська мова. Внаслідок цього загальний низький рівень знання українцями казахської мови поки що суттєво не впливає на стан міжетнічних стосунків у цій республіці, зокрема в Північному Казахстані, де проживає абсолютна більшість українського населення.

Сьогодні відбувається активний процес національно-культурного відродження української спільноти, яке спирається на положення Конституції (ухвалена Верховною Радою Республіки Казахстан у січні 1993 р.) щодо вільного розвитку культур етносів країни. Найбільш активні громади українців діють в Астані, Караганді, Павлодарі й Семипалатинську.

1990 р. створено Товариство української мови М.Караганда, яке очолює Н. Овчинникова. При товаристві працюють невелика українська бібліотека, дитячий ансамбль "Галушки". Активну діяльність провадить Ліга українських жінок (голова — Г. Чир), при якій функціонують недільна школа та театр пісні "Світанок". Розпочато роботу з об'єднання цих двох організацій в єдиний Український культурний центр.

Павлодарське товариство української культури ім. Т. Шевченка (голова — М. Парипса) налічує близько 650 осіб.

Тут діють два класи недільної школи, хоровий колектив, драмгурток, дитяча фольклорна група, гурток української вишиванки та дитячого малюнка, існує українська бібліотека. Періодично виходять в ефір радіопередача "Українська родина" та телепередача "Український час".

Семипалатинське товариство української мови "Світанок" (голова М. Плахотнюк) періодично видає альманах про життя українців Казахстану, готує україномовні радіо- й телепрограми. Українські громади існують також в Алмати, Актау, Аркалику, Кустанаї, Петропавловську, Талди-Кургані.

Чимала допомога українській діаспорі надається урядом Казахстану. Зокрема, з 1994 р, в Алмати українською мовою виходить урядовий тижневик "Українські новини" (засновник — Міністерство інформації та громадської злагоди республіки, редактор — О.Гаркавець). Тираж газети в рік виходу становив 15 тис. примірників, у 1998 р. зменшився до 872 примірників.

З березня 1999 р. через припинення фінансування вихід газети припинився. З 1996 р. на каналах національного телебачення двічі на місяць українською мовою транслюється програма "Україна сьогодні".

Завдяки допомозі місцевої влади створена мережа українських недільних шкіл і класів. В Астані відкрито перший український гуманітарний ліцей працює Український навчальний комплекс, який об'єднує українську гімназію, дитячий садок "Надія", недільну школу та фольклорну групу "Веселка". У 1996 р. розпорядженням Прем'єр-міністра Республіки Казахстан комплексу надано фінансову допомогу для ремонту приміщення.

Значну роботу щодо сприяння українській громаді та ознайомлення широкої громадськості Казахстану із здобутками України в різних галузях життя провадить посольство України в цій країні. Так, на початку 1998 р. з ініціативи посольства та за участю Українського культурного центру Алмати в Центральному концертному залі цієї південної столиці Казахстану відбувся вечір "Українські мелодії", присвячений пам'яті Тараса Шевченка. Спонсором виступила авіакомпанія "Саяхат" (директор — В. Куропатенко). В концерті виступили уславлені "зірки" театрального і музичного мистецтва Казахстану, які виконали українські народні пісні, арії з українських опер. Казахська державна капела заспівала Шевченкові "Думи мої, думи", "Реве та стогне Дніпр широкий", інші українські музичні шедеври. На концерті були присутні представники міністерств Казахстану, більш як двадцяти дипломатичних місій у цій країні, культурні й громадські діячі, представники української та інших діаспор.

Україна підготувала й передала для розгляду урядом Казахстану проект угоди між нашими країнами про співробітництво в забезпеченні національно-культурних потреб українців у Республіці Казахстан і казахів в Україні. Підписання цієї угоди сприятиме повнішому забезпеченню прав української діаспори в Казахстані, збереженню її етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, врегулюванню проблеми підготовки національних кадрів, культурно-мистецького взаємообміну з Україною, а також подальшому зміцненню відносин між Україною і Республікою Казахстан.

2. Становлення української діаспори в Грузії

За неофіційними даними (оцінки Асоціації українців-жителів Грузії), на початок 1995 р. в цій країні проживала приблизно 41 тис. українців. За даними перепису 1989 р., в Грузії проживало 5/,4 тис. українців, що становило 1,0% усього населення цієї республіки та понад 50% українців Закавказзя.

Найбільші скупчення українців були в Тбілісі (16,1 тис. або майже третина українського населення Грузії), Абхазькій АРСР (11,7 тис), Аджарській АРСР (5,9 тис). У міських поселеннях, крім Тбілісі, найбільше українців проживало в Сухумі — 4,0 тис. (3,4% жителів міста), Батумі — близько 4 тис. (2,9), Гаграх — 2,9 тис. (3,8), Руставі — 2,7 тис (1,7), Кутаїсі — 1,0 тис. (0,9), Поті - 1,7 тис. (3,4). Більш як половина українців Грузії (53,4%) вважала українську мову своєю рідною, зокрема в Абхазії — 57,6%, в Аджарії- 55,3, в Тбілісі — 42,6.

У1926 р. в Грузії проживало 14,4 тис. українців. В 1930-х-1950-х рр. чисельність українського населення тут поступово зростає внаслідок залучення кваліфікованих робітників і спеціалістів для роботи на промислових підприємствах, що будувалися під час індустріалізації республіки. У 1940-х рр. чисельність українців у Грузії дещо зросла за рахунок евакуйованих сюди під час Другої світової війни. Після її закінчення частина евакуйованих залишилася в республіці на постійне проживання. У1959 р. в Грузії нараховувалося вже 52,2 тис. українців.

Протягом 1960-х-1970-х рр. відбувається деякий відплив українського населення з республіки. Так, перепис 1970 р. зафіксував тут зменшення чисельності української діаспори проти перепису 1959 р. майже на 3 тис. осіб. Наступний перепис, 1979 р., фіксує скорочення числа українців у цій республіці ще на 4,5 тис. осіб. Однак у 1980-і рр. кількість українського населення в Грузії знову зростає: за даними перепису 1989 р., тут проживало 52,4 тис. українців, що на 7,4 тис. більше, ніж було зафіксовано попереднім переписом.

Організоване українське життя відновлюється в незалежній Грузії в червні 1992 р. з утворенням Асоціації українців-жителів Грузії. Нині Асоціація об’єднує близько 7 тис. осіб (президент — М.Борис). У березні 1995 р. мерія Тбілісі надала Асоціації та культурно-просвітницькому центру приміщення. У столиці Грузії постало також благодійне товариство українців-біженців із Абхазії «Відродження».

Українські об'єднання виникли й в інших місцях зосередження українців: культурно-просвітницьке і благодійне товариство "Дружба" в Кутаїсі, культурно-просвітницьке товариство українців Абхазії в Сухумі, культурно-просвітницьке товариство українців Південної Осетії "Вишня" в Цхінвалі. Сформувались українські осередки в Руставі, Зугдіді, Поті, Батумі, Телаві. Однак діють вони здебільшого розрізнено, а значна частина українців не бере участі в діяльності українських товариств.

Складне становище українців Грузії обумовлено не тільки соціально-економічними труднощами, що особливо стосується таких малозахищених категорій населення, як пенсіонери й діти (приблизно 60% українців тут нині становлять пенсіонери), а й загостренням внутрішньополітичної ситуації (у зв'язку з невлаштованістю значної кількості біженців із Абхазії на побутовому рівні існує моральний тиск на українців, зокрема, погрози, а іноді й захоплення житла, майна тощо).

Внаслідок цих обставин у першій половині 1990-х рр. із Грузії виїхали, переважно до України, понад 11 тис. українців.

Бажання виїхати в Україну виявляє й значна частина тих українців, які залишились у Грузії. Реалізацію їхніх прагнень стримує тільки брак коштів і Гарантій облаштування в Україні. У міграційному обміні населенням між державами Україна має позитивне сальдо, причому не тільки за українцями, а й за грузинами.

Для полегшення процесу переселення і забезпечення в повному обсязі громадянських, політичних, економічних і культурних прав тих українців, які бажають залишитись у Грузії, Україною підготовлено й передано на розгляд грузинської сторони проекти міждержавних угод про врегулювання процесу добровільного переселення, захист прав осіб, які переселяються, та про співробітництво в забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин.

Крім того, Україна постійно надає моральну й посильну матеріальну допомогу українцям Грузії. Зокрема, для українських товариств передплачується українська преса, надсилається українознавча література, сценічний одяг та інструменти для мистецьких колективів тощо. У листопаді 1995р., відповідно до доручення Президента України, українській меншині Грузії надано гуманітарну допомогу.

Для завершення організаційного оформлення української діаспори в Грузії, її розвитку бажане сприяння цьому процесу з боку грузинських урядових структур. Однак ще більшою мірою налагодження повнокровного життя української громади Грузії залежить від переконаності в необхідності організаційного об'єднання та активних дій у цьому напрямку самих місцевих українців.

3. Становлення української діаспори в Литві

За переписом населення 1989 р., в Литві проживало 44,8 тис. українців, що становило 1,2% населення республіки. Понад дві третини з них (78,6%) народилися за межами Литви. Майже третина українців (13,3 тис.) проживала у Вільнюсі. Значні громади українців були в Клайпеді (7,8 тис. осіб), Каунасі (5,2 тис), Шауляї (2,7 тис), Панєвєжисі (1,2 тис), а також в окремих районах Литви — Італійському (2,4 тис), Іонавському (1,3 тис), Тракайському (1,1 тис). Українці посідають у Литві друге місце (після євреїв) за часткою осіб, які мають вищу освіту (21,9%), і перше — за часткою осіб із середньою спеціальною освітою (28,7%).

У період між двома світовими війнами Литва належала до тих країн, де були засновані й діяли зарубіжні філії Української воєнної організації (УВО), згодом ОУН. Литовську філію очолював сотник І. Ревюк-Бартович. У Каунасі друкувався нелегальний орган УВО "Сурма". У1928-1940 рр. у цьому ж місті виявляло певну активність Товариство литовців-українців (голова — професор М. Біржішка), яке інформувало литовську громадськість про українські проблеми, видавало бюлетень. Водночас у Каунасі діяло Культурно-освітнє товариство українців у Литві. Члени товариства відзначали національні свята, влаштовували спектаклі, концерти, збирали кошти для українців, які потребували допомоги, здійснювали політичні акції (пропаганда ідеї української державності, критика режимів, що панували на українських землях тощо). У 1940 р. після вступу до Литви Червоної армії всі українські організації припинили своє існування.

Кількість українців у Литві зросла після Другої світової війни внаслідок залучення на будівництво численних промислових підприємств та для роботи на них кваліфікованих робітників і спеціалістів з інших республік. За переписом 1959 р., тут пооживало 17,7 тис. українців, які становили 0,7% населення республіки. До 1989 р. чисельність українців у Литві збільшилася ще в 2,5 рази й досягла 44,8 тис. осіб, а їхня частка в усьому населенні підвищилася до 1,2%.

За радянської влади українська спільнота в Литві не мала умов для свого національно-культурного розвитку. Ситуація в цьому плані стала змінюватися на краще в 1990-х рр. 11 березня 1990 р. Верховна Рада Литовської РСР проголосила незалежність республіки. У жовтні 1992 р. ухвалено Конституцію Литовської Республіки. Відповідно до загальновизнаних міжнародних норм Литовська держава взяла на себе зобов'язання сприяти реалізації прав національних меншин на збереження й розвиток їхньої самобутності та підтримувати діяльність їхніх етнічних організацій.

Ще в кінці 1980-х рр. на хвилі зростання активності громадських організацій, що виступали за необхідність перебудови суспільних відносин і відновлення незалежності країни, в Литві створюються товариства національних меншин. Одними з перших створили свою етнічну організацію українці. У жовтні 1989 о. у Вільнюсі відбулася установча конференція Громади українців Литви (ГУЛу). Вона схвалила конфедеративну форму діяльності ГУЛу, за якою діяльність осередків повністю автономна й лише координується радою представників (голова координаційної ради — Л. Жильцова). До ГУЛу ввійшли осередки міст Вільнюс, Йонава, Мажейкяу, Клайпеда, Каунас та Вісагінас.

Головним напрямом роботи осередків є культурно-просвітницька діяльність. Влаштовуються концерти, зокрема артистів, які приїздять на запрошення громади з України, диспути, вистави. У Вільнюсі, Каунасі, Клайпеді, Йонаві та Вісагінасі діють українські суботні (недільні) школи, де діти вивчають мову, історію, географію, основи релігії, а дорослі — мову. Робота цих шкіл фінансується Литовською державою. При школах є невеликі бібліотеки. Допомогу в їх комплектуванні надає Україна.

У складі ГУЛу працюють комерційні структури: закриті акціонерні товариства «Бурштин» , «Лелека» , «Бігвомас», «Таїс» , Торговельний дім «Мрія» та інші, які сприяють налагодженню економічних і торговельних зв'язків з Україною.

Найчисельнішим є вільнюський осередок ГУЛу, під егідою якого діють суботня школа імені Тараса Шевченка (директор — Тетяна Лісовська), дитячий ансамбль української пісні й танцю "Веселка", сімейний ансамбль Оксани і Романа Ластов'яків "Світлиця", виходить українська програма на Центральному литовському телебаченні "Трембіта" та двічі на місяць українська радіопередача "Калинові грона". Задоволенню духовних потреб у рідному слові та згуртуванню української громади сприяє також друковане слово. За фінансового сприяння України в республіканській газеті "Эхо Литвы" виходить сторінка українською мовою "Українська світлиця"; у Вільнюсі щомісяця виходить у світ інформаційний вісник "Пролісок", у Клайпеді — "Слово та голос".

У 1997 р. у Вільнюсі створено Центр культури українців Литви (голова — Н. Непорожня) — громадську організацію, яка об'єднує пропагандистів української культури в цій країні. Український національний культурний центр "Барвінок" відкрився також у Вісагінасі (голова — О.Клочан). При центрі "Скаутіс" у Вільнюсі діє українська молодіжна організація "Пласт".

З 1992 р. у Вільнюсі працює Асоціація україністів, зусиллями якої: 1993 р. проведено міжнародну конференцію Литва — Україна: історія, політологія, культурологія". За матеріалами конференції видано книжку.

У лютому 1991 р. у Вільнюсі офіційно зареєстровано греко-католицьку громаду. Українські католики провадять богослужіння в церкві Пресвятої Трійці, яку 1992 р. було повернуто чернечому чину св. Василія Великого. Ця церква є єдиною українською святинею поза межами України на території колишнього СРСР. У приміщеннях колишнього василіянського монастиря де українська суботня школа, а також молодіжний релігійний центр імені св. Йосафата. Служіння для українських греко-католиків провадяться також у Клайпеді, Каунасі та Йонаві.

ГУЛ є досить помітною в політичному житті країни. Українці брали участь у групах підтримки Саюдісу, Руху, в акціях "Балтійський шлях", у символічному ланцюгу в день святкування незалежності та соборності української держави в 1990 р., солідаризувалися з литовським народом під час січневих (1991 р.) подій у Вільнюсі, коли до українського прапора на площі Незалежності приходили сотні мешканців Литви і делегації з різних міст України. За це кількох українців було відзначено медаллю "13 січня", а голову ГУЛу Людмилу Жильцову президент країни Альгірдас Бразаускас нагородив орденом великого князя литовського Гедиміна. Делегації громади брали участь у з'їздах Саюдісу, Руху, були учасниками Першого та Другого Всесвітніх форумів українців у Києві. Кілька українців посідають помітне місце в громадському й культурному житті Литви. Серед них Н. Непорожня, доктор гуманітарних наук Вільнюського університету, член спілок письменників України і Литви; В. Лобунець, актор Російського драматичного театру Литви, тележурналіст редакції "Злагода" Литовського телебачення; Ю. Паньків, редактор української радіопередачі "Калинові грона", нагороджений медаллю 13 січня . Українська громада Литви перебуває на етапі становлення, й для налагодження організованого українського життя в цій країні їй потрібно буде розв'язати ще багато складних проблем. Проте плани, які вона ставить перед собою — створення української гімназії, заснування музею та спорудження пам'ятника Т. Шевченку у Вільнюсі тощо — свідчать, що труднощі її не лякають. Запорукою цього є величний пам'ятник Гедиміну (1316-1341 рр.), який постав кілька років тому у Вільнюсі на постаменті з граніту, подарованому незалежною Україною незалежній Литві.


Висновки

Таким чином, в результаті дослідження становлення українців в пострадянських країнах, ми дійшли висновку, що демократизація суспільно-політичного життя в Україні, особливо проголошення її державного суверенітету, сприяли значному пожвавленню національно-культурного руху серед представників східної діаспори. У різних регіонах колишнього Радянського Союзу, де живуть українці, почали виникати їх національно-культурні об'єднання, товариства української мови, гуртки з вивчення української історії, географії, літератури, етнографії тощо. В багатьох країнах і областях відкривалися українські школи, а також відповідні класи в іншомовних, здебільшого російських школах, створювалися гуртки художньої самодіяльності українознавчої спрямованості, бібліотеки української літератури, видавалися україномовні газети, з'явилися в ефірі українські радіопередачі. Повсюдно посилився інтерес до нашої країни, її національно-етнічних проблем та особливостей господарського розвитку, зовнішньоекономічних зв'язків, історії, географії, мови, культури, традицій. Зроблена серйозна заявка на встановлення всебічних зв’язків з українським зарубіжжям (у тому числі й зі східною діаспорою) на державному рівні. Проведені в листопаді 1991 р. в Одесі І Всеукраїнський міжнаціональний конгрес, Конгрес українців незалежних держав колишнього СРСР в січні 1992 р. в Києві, а також Всесвітній форум українців у серпні 1992 р. переконливо свідчать про це.


Список літератури

1. Лаврів П. Українці в Центральному Казахстані. // Сучасність. ─ 1998. ─ № 4. ─ С. 90-98.

2. Нельга О. Українці в Литві // Вече. ─ 1994. ─ № 8. ─ С. 104.

3. Трощинський В.П., Шевченко А. А. Українці в світі. ─ К.: Альтернатива, 1999. ─ 352 с.

4. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. ─ К.: Либідь, 1997. ─ 274 с.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:11:07 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:35:28 28 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Становлення української діаспори в пострадянських країнах

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151239)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru