Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Релігійне життя України в роки війни та післявоєнний час

Название: Релігійне життя України в роки війни та післявоєнний час
Раздел: Исторические личности
Тип: дипломная работа Добавлен 20:47:35 08 ноября 2010 Похожие работы
Просмотров: 955 Комментариев: 2 Оценило: 1 человек Средний балл: 4 Оценка: неизвестно     Скачать

Зміст

Вступ. 2

1. Церковне життя на території окупованої України в роки Великої Вітчизняної війни. 5

2. Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату "Україна" в 1941-1942 pp. 13

3. Німецько-фашистський окупаційний режим і релігійне життя України. 44

4. Відродження Православної Церкви у післявоєнний час. 66

Висновки. 67

Література. 69

Вступ

1 вересня 1939 року наступом нацистської Німеччини на Польщу, розпочалася II Світова війна. Не тільки в житті людини, але й у житті народів, долях цивілізацій, горе приходить внаслідок гріхів. Незрівнянні за масштабом гоніння на Церкву, громадянська війна й царевбивство у Росії, расистське біснування нацистів і суперництво із-за сфер впливу європейських і тихоокеанських держав, падіння моралі, що захопило європейське й американське суспільство, - все це переповнило чашу гніву Божого. Для Росії, до складу якої входила й Україна, залишалося ще два роки мирного життя, але миру не було всередині самої держави. Боротьба більшовицької влади зі своїм народом і боротьба комуністичної верхівки не припинялася, не було мирного життя і на кордонах радянської імперії.

Встановлення радянського режиму у західних областях України супроводжувалося репресіями: заарештований був архієпископ Олексій (Громадський), але невдовзі його звільнили, єпископу Поликарпу (Сикорському) вчинили допит. Тільки на Волині та у Поліссі заарештовано було 53 священнослужителя. Серед вбитих або померлих у в'язниці були протоієреї: Іларіон (Денисевич), Сергій (Яроцький), Олександр (Саховня); священники: Олександр (Мартинюк), Мелитон (Матушевич), ієромонах Софроній. Але все ж ці репресії не порушили церковне життя України. Майже всі приходи, що збереглися у роки польської окупації не були зачинені й радянською владою. Продовжували існувати й монастирі, однак число братії у них значно зменшилося. Братія Почаївської Лаври за два роки, з 1939 р. по 1941 р., зменшилася з 300 до 80 ченців*. Більшовицька пропаганда через газети, радіо намагалася принизити православне духовенство в очах народу, вбити в серцях людей віру у Христа.

9/22 червня 1941 року у день Усіх Святих почалася Велика Вітчизняна війна. Була завойована мати міст російських, столиця Русі - Київ. Нацисти Німеччини відверто потурали християнські цінності і намагалися відродити старонімецький язичницький культ.

24 листопада Митрополит Сергій (Містоблюститель патріаршого престолу (1936-1943 р.р.)) звернувся разом із Митрополитом Київським і Галицьким Миколаєм і архієпископами з новим посланням до пастви:

“Гітлерівський молох продовжує віщати світові, що він ... підняв меч “на захист релігії і врятування ніби поруганої віри.” Але всьому світові відомо, що це ісчаддя пекла брехливою личиною благочестя тільки приховує свої злодіяння. В усіх підкорених ним державах він здійснює ганебні поругання над волею совісті, знущається над святинями, бомбами руйнує храми Божі, кидає у в'язниці і карає християнських пастирів*, гноїть у в'язницях віруючих, які повстали проти його безглуздої гордині, проти його замислів затвердити свою диявольську владу над всією землею. Православні, які втекли з фашистського полону, сповістили нас про глумління фашистів над храмами... Всьому світові зрозуміло, що фашистські ізверги є диявольськими ворогами віри та християнства... зараз одна мета - за всяку ціну подолати ворога”.

Віруючий народ працював над відродженням храмів Божих, прикрашав їх іконами, що збереглися в домах, приносив, таємно переховані, богослужебні книги. У Кам'янець-Подільську вже у липні 1941 року відбувалася служба у Покровському храмі. У Вінниці також відновилися богослужіння*. У Полтаві вже на другий день після вступу німців, 18 вересня 1941 року, протоієрей Володимир (Беневський) почав піклуватися про відновлення богослужінь у церкві св. Макарія. Отець Володимир зібрав навколо себе ще 18 священників, які почали служити у 5 міських храмах. У Києві відкрито було 26 церков. Для великого міста все ж це було мало у порівнянні з провінціальними містами, але і ці церкви навіть у недільні дні не були переповнені народом. У жовтні 1941 року поновилося життя у Покровському монастирі міста Києва. У 1942 році поновилося чернече життя Києво-Печерської Лаври, На окупованих територіях найбільш молилися, захищали храми...

Але як не намагалися пригнітити, задушити віру Православну, все ж вона жила... Київ - столиця України - було визволено нашими військами 22 (4 листопада) жовтня 1943 року у день святкування Казанської Ікони Божої Матері. І це було видатною подією для всього народу: звідси почалася Русь, тут відбулося хрещення нашого народу, котрий обрав Християнство, Православну віру. Так, звичайно, під час війни ставалися дива. І влада не могла цього не помітити. З жовтня 1941 року були зачинені майже всі антирелігійні видання, що працювали до цього. У 1944 році закінчилося визволення України. Після закінчення Великої Вітчизняної війни у 1945 році поступово Церква починає “здійматися на ноги”.

1. Церковне життя на території окупованої України в роки Великої Вітчизняної війни

22 червня 1941 року — це не лише сумна дата в історії народів СРСР, але й серйозний привід для ретроспективного аналізу минулого і міркування про сьогодення і майбутнє, тому що уроки передісторії Другої світової війни, трагічного початку Великої Вітчизняної війни для нинішніх поколінь далеко не з'ясовані і не усвідомлені.

Сучасна історична наука ще до кінця не звільнилася від накопичення міфів і державно-партійної ура-патріотичної фальші в історіографії СРСР передвоєнного, воєнного і післявоєнного періодів. Це сьогодні заважає об'єктивно розібратися в недавній історії суспільства — історії, що повинна викликати і біль, і жаль, і радість за своїх переможців, і потребу в розумінні причин і наслідків недавнього трагічного минулого для нинішньої цивілізованої світобудови і гідної участі у долі громадян держав, які входили до складу Радянського Союзу.

Як відомо, перед Великою Вітчизняною війною Руська Православна Церква переживала один з найважчих часів свого буття. Церква переживала жорстокі гоніння: руйнували храми, тисячами вбивали і відправляли в тюрми і заслання священнослужителів і віруючих людей. У 1939–1941 рр. церковне життя в легальних формах збереглося, власне кажучи, лише в приєднаних західних єпархіях України. Тут було понад 90% усіх парафій Руської Православної Церкви, тут діяли монастирі, усіма єпархіями керували архієреї. На іншій території країни церковна організація була зруйнована: у 1939 році у СРСР залишалося лише 4 кафедри, зайнятих архієреями, включаючи місцеблюстителя Патріаршого престолу митрополита Московського і Коломенського Сергія, близько 100 парафій і жодного монастиря.

Окупація України німецькими і румунськими військами істотно змінила релігійну ситуацію. На всій території почалося масове відкриття храмів, що були закриті у 30-х роках. Так, у Київській області в 1941-1943 рр. богослужіння відновилося в 350 храмах, у Полтавській — у 342, у Луганській — у 128, у Донецькій — у 230. Схожа ситуація була й в інших областях на окупованій території. Така масовість відкриття церков дала привід радянським розвідувальним органам стверджувати, що «гітлерівці вирішили відкрити православну церкву у кожному селі». І хоча ця теза є помилковою, очевидно, що гітлерівська окупаційна влада вважала за необхідне враховувати настрої віруючих. Виникає справедливе питання: чим керувалися загарбники, дозволяючи вільну діяльність Церкви?

Перш, ніж перейти до розгляду нацистської релігійної політики на окупованих територіях в Україні, необхідно декілька слів сказати про те, якою ця політика була в самій Німеччині. Позицію нацистської партії чітко сформулював заступник Адольфа Гітлера по партії Мартін Борман: «Необхідно усе більше усувати народ від церков і релігійних товариств. Безумовно, церква повинна і буде зі своїх позицій протистояти втраті свого впливу. Ніколи знову вплив на народ не можна віддавати церкві. Її вплив повинен бути повністю знищений». Слідом за Мартіном Борманом, який прямо заявляв у 1941 році про те, що „націонал-соціалізм і християнство непримиренні”, Альфред Розенберг (голова Рейхсміністерства Східних земель, що керувало територіями, окупованими німецькими військами) писав: «Християнський хрест необхідно вигнати з усіх церков, соборів і каплиць і його потрібно замінити єдиним символом — свастикою”. Розенберг намітив основні принципи релігійної політики Німеччини на окупованих територіях: „1) релігійним групам категорично забороняється займатися політикою; 2) релігійні групи повинні бути розділені за національними і територіальними ознаками. При цьому національної ознаки необхідно особливо суворо дотримуватися при підборі лідерів релігійних груп. Територіально ж релігійні об'єднання не повинні виходити за межі ... однієї єпархії; 3) релігійним громадам забороняється заважати діяльності окупаційної влади”.

Однак гітлерівці не прагнули швидко втілювати цю ідею в життя, навпаки, вони намагалися максимально використовувати церкву у своїх інтересах. Для контролю і спостереженням за діяльністю релігійних організацій був створений спеціальний відділ у системі головного управління імперської безпеки (СД). Основним його завданням, крім контролю, було вивчення настроїв у середовищі духовенства і віруючих усіх конфесій як на території Німеччини, так і за її межами. Цей відділ мав інформаторів практично у всіх релігійних структурах на території Європи.

Одним словом, нацисти мали багатий досвід у вирішенні релігійного питання. Як і керівники радянської тоталітарної системи, вони теж не збиралися ділити з Церквою ідеологічний вплив на населення, але їх особливістю було відмовлення від відкритого знищення релігії. Прагненням нацистів було найбільш вигідне використання релігійного фактору у своїх інтересах. Основним напрямком розв’язання релігійного питання була орієнтація на нівелювання традиційних релігійних структур і дроблення конфесій. Ці принципи релігійної політики нацисти втілювали і на окупованих територіях, зокрема в Україні. Перед віроломним вторгненням на територію нашої держави німецькі спецслужби ретельно вивчали релігійну ситуацію в Україні. Маючи свідчення про невдоволення віруючого населення політикою радянської влади щодо Православної Церкви, окупанти вирішили зіграти на почуттях людей, позбавлених права вільно сповідати свою релігію. Це був безпрограшний хід з погляду використання ідеологічного впливу на віруюче населення. Доказом тому є численні публікації у цілком контрольованій окупантами українській пресі того часу — усі вони будувалися на протиставленні німецької релігійної політики радянській. Це цілком збігалося з розпорядженнями Гітлера, який говорив, що на початку окупації нацисти не повинні виказувати свої справжні наміри, а всіма способами підкреслювати свою визвольну місію.

Метою війни для Гітлера і його васалів було, зокрема, розчленовування СРСР і поневолення слов'янських народів. Тому у випадку перемоги Німеччини Православній Церкві загрожувало жорстоке гоніння. Але фашистські ідеологи прикривали свою розбійницьку війну ім'ям Бога, називали її хрестовим походом, а на солдатських пряжках штампували напис: «Got mit uns» («З нами Бог»). У пропагандистських цілях окупаційна влада виконувала підступні вказівки свого фюрера: «Ми повинні уникати, щоб одна церква задовольняла релігійні потреби великих районів, і кожне село повинне бути перетворене в незалежну секту, що шанувала б Бога по-своєму. Якщо деякі села в результаті захочуть практикувати чорну магію, як це роблять негри або індіанці, ми не повинні нічого робити, щоб перешкодити їм. Коротко кажучи, наша політика на широких просторах повинна полягати в заохоченні будь-якої і кожної форми роз'єднання і розколу».

Треба сказати, що із самого початку окупації розроблені нацистами заходи щодо релігії мали успіх: значна частина духовенства і мирян повірила пропаганді. Прихід німців розглядався деякими як порятунок віри і Церкви. Зрозуміло, що причиною таких настроїв були злочини сталінського режиму в 30-х роках, унаслідок яких до 1939 року на території власне Росії залишилося менш, ніж 100 храмів (в Україні, зокрема, збереглося лише 3% дореволюційних парафій; у всій Київській єпархії на 1940 рік залишилося всього 2 парафії). Звичайно, загарбники і не збиралися давати Православній Церкві повної релігійної свободи. За діяльністю Церкви був встановлений тотальний контроль. Вже в грудні 1941 року імперська канцелярія видала спеціальну інструкцію зі зверненням до українського населення: вона передбачала заборону прочанства, створення релігійних центрів на місцях українських святинь, заборону створення духовних навчальних закладів. Ще одним проявом окупаційної політики стала всіляка підтримка і заохочення розколу в Православ'ї. Своїм втручанням у міжцерковні відносини німецька влада загострювала і без того непросту ситуацію в українському Православ'ї, що склалася до початку 1942 року. На той час виникли і були документально оформлені дві конкуруючі Церкви:

1. Автономна, котра засновувала своє канонічне положення на рішенні Всеросійського Помісного Собору 1917-1918 р. про створення Української автономної Церкви в рамках РПЦ; предстоятель — митрополит Олексій (Громадський), у її склад входило не менш 55% населення України.

2. Автокефальна, що принципово розірвала будь-який зв'язок з Московською патріархією і прийняла в сущому сані священиків-„липківців” — так званих самосвятів, яких жодна Православна Церква не могла вважати законно висвяченими священнослужителями; глава її — митрополит Полікарп (Сікорський). Прихильниками її було не більше 40% населення.

Однак відродження Православ'я відбувалося зовсім не так, як планували фашисти. Бурхливий розвиток церковного життя на окупованій території України почався стихійно і відразу прийняв масовий характер. Незважаючи на явну шкоду для відновлення Православ'я в Україні протистояння канонічної і неканонічної Церков, релігійне піднесення серед населення було таким великим, що тоді вдалося відновити маже 40% дореволюційної кількості храмів. Фактично на всій окупованій території була відновлена канонічна Православна Церква. Не тільки релігійність українців, але і Церква як організація виявилася набагато сильнішою і живучою, ніж думала німецька влада.

Вплив автокефалістів і автономістів розподілявся нерівномірно в різних частинах України, але переважна більшість православних в Україні залишилася в лоні Автономної Церкви. На Волині, де знаходилися обидва церковні центри, в Автономній Церкві була безсумнівна перевага в районах, розташованих ближче до Почаївської лаври. Опорою автокефалістів були північно-західні райони. На Лівобережній Україні всюди, за винятком Харківської єпархії, переважали прихильники Автономної Церкви. Велику частину парафій Харківської єпархії утримував у своїх руках лжемитрополит Феофіл (Булдовський).

Слід зауважити, що ставлення Московської Патріархії до Автономної Церкви було співчутливим. Так, у офіційному некролозі архієпископа Веніаміна (Новицького) (+1976) — мого духівника в студентські роки, — який у минулому належав до неї, визнавалося, що, опинившись у надзвичайно скрутному становищі, Українська Автономна Церква була єдиною легальною організацією, навколо якої могли згуртуватися народні сили й у якій вони знаходили підтримку в часи найбільших іспитів.

Мій радник Савицький Андрій Миколайович, який був помічником приснопам'ятного протопресвітера Гавриїла Костельника (+1948 р.), керівника ініціативної групи у справі возз'єднання греко-католиків Галичини з Православною Церквою, згадує: «Священики Автономної Церкви в поліських районах Волині активно допомагали партизанам. Те ж саме пошепки говорили про священиків з Кременеччини: о. Стефан Галюк (с. Білокриниця), о. Микола Лилякевич (с. Горинка), о. Олександр Кінах (с. Лідихів), брати священики Микола і Віктор Чирські. А протоієрей Серафім Казновецький, переїхавши в серпні 1944 р. з м. Корця Ровенської області до Львова за призначенням Екзарха України, у свято-Георгіївській церкві — тоді єдиній православній церкві в цьому місті — організував потужний патріотичний осередок. Почаївська Лавра в травні 1944 р. перевела у фонд оборони 100 тисяч карбованців, усіляко матеріально підтримувала польовий госпіталь, що знаходився в архієрейському будинку».

Парафіянка Свято-Георгіївської церкви в місті Львові, ветеран Великої Вітчизняної війни, капітан медичної служби у відставці Трапезнікова Галина Сергіївна (їй уже 91 рік) згадує: «Насельниці Домбоцького монастиря біля Мукачева, ризикуючи життям, зробили справжній подвиг: відступаючі фашистські частини залишили в лісі дітей, вивезених з різних місць Радянського Союзу. Діти були приречені на голодну смерть. Але черниці і священик Іоанн Карбованець, усвідомлюючи небезпеку, що загрожувала їм, одностайно вирішили врятувати дітей або загинути разом з ними. Вони виконали християнський обов’язок, і 180 дітей були врятовані».

Багато православних канонічних священиків гинули з вини як окупантів, так і червоних партизанів, але справжній терор проти них розв'язали саме українські націоналісти в інтересах автокефального угруповання. Бандерівці розгорнули масову кампанію терору проти проросійськи налаштованих священнослужителів. 8 травня 1943 р. українські націоналісти вбили митрополита Олексія (Громадського). Потім вони захопили і повісили в лісі єпископа Володимир-Волинського Мануїла (Тарновського), який у 1942 р. перейшов з Автокефальної Церкви в Автономну. Історик Ф. Гейер наводить імена 27 священиків, вбитих бандерівцями лише на Волині протягом літа 1943 р. У деяких випадках убивали і членів їхніх родин.

Усе це привело до того, що з 1943 року у німецьких офіційних документах уже ясно звучав сумнів у правильності ряду аспектів обраного курсу церковної політики. Сподівання на підтримку „нового порядку” з боку гноблених у СРСР релігійних організацій були одним зі споконвічних стереотипів ідеології окупації. Тому ідеологи рейха неодноразово висловлювали подив з того, що в патріотичному русі в Радянському Союзі значне місце посіла Православна Церква. У бюлетені Поліції безпеки «Повідомлення з окупованих східних областей» (7 травня 1943 р.) зазначалося: «Радянська пропаганда зуміла спритно використовувати релігійні почуття населення у своїх цілях. Церкви і маси все більше отримують заохочення. Як стало відомо з Москви, наплив жителів у церкви у великодні дні був значним. Цей факт пропагандистськи досить сильно використовується і знаходить поширення насамперед у союзників».

Храми, що відкрилися, перетворилися в центри національної самосвідомості і прояву патріотичних почуттів. Навколо них згуртувалася значна частина населення. Усього за три роки окупації в умовах голоду, розрухи, відсутності матеріальних можливостей було відновлено понад 40% від дореволюційної кількості церков. Існують різні цифри щодо відкритих на окупованій території СРСР православних храмів. Сучасні історики, як правило, говорять про 7547, посилаючись на звіт Ради у справах РПЦ про стан Церкви на 1 січня 1948 р. Однак треба врахувати, що на той час, у зв'язку з браком духовенства, будинків, вилученням у релігійних громад зайнятих ними громадських будівель, було вже закрито не менш 850 храмів у РСФСР, 600 — в Україні, 300 — у Білорусії і 100 — у Східній Молдавії (Наддністрянщина). В іншому звіті Ради у справах РПЦ зазначалося, що на 1 січня 1947 р. у Росії залишилося діючими лише 1300 церков, відкритих у період окупації. Таким чином, загальна кількість дорівнювала, як мінімум, 9400. Ця цифра приблизно відповідає відомостям, що зустрічалися в радянській літературі, про 10 тис. храмів. Крім того, було відтворено близько 40 монастирів (36 — в Україні).

У цілому „релігійне відродження" в Україні мало патріотичний характер і проходило так само бурхливо, як і в західних областях Росії. Усього за роки окупації в Україні було відкрито не менш 5400 православних храмів. У звітах Ради у справах РПЦ зазначалося, що на 1 липня 1945 р. в Україні було 6072 діючих церков, причому відзначалося, що 587 будівель вже вилучили у парафіяльних громад місцеві влади, тому що вони до війни використовувалися як громадські установи (у це число не входять церкви, зняті з реєстрації через відсутність священнослужителів). Від цифри, що вийшла, треба відняти приблизно 1300 храмів у західних областях України — залишається 5400. Підрахунки у окремих областях також підтверджують ці відомості. Документально відомо (хоча ці зведення неповні), що в період окупації було відкрито: у Вінницькій області 822 церков, Київській — 798, Одеській — 500, Дніпропетровській — 418, Ровенській — 442, Чернігівській — 410, Полтавській — 359, Житомирській — 346, Сталінській (Донецькій) — 222, Харківській — 155, Миколаївській і Кіровоградській -— 420, і не менш 500 храмів у Запорізькій, Херсонській і Ворошиловградській.

Аналіз релігійної ситуації на окупованій німецько-фашистськими військами території України свідчить, що партизанський рух тут був би набагато потужнішим, якби радянський більшовицький режим хоча б наприкінці 30-х років опам'ятався і відмовився від насильницької атеїзації, боротьби з Церквою, переслідування і знищення духовенства, чернецтва й активних мирян, руйнування храмів і інших святинь. Справедливо було б, якби відповідальність і покарання за зрадництво і перехід на сторону ворога, співробітництво з окупаційною владою (власівці, поліцаї, німецькі шпигуни, шкідники, послідовники антирадянського есхатологізму) повинні були б разом з винуватцями розділити і ті, хто спровокував частину законослухняних громадян на тяжкий гріх колабораціонізму: як представники богоборчої влади, так і більшовицький режим у цілому.

Схожа історія сьогодні повторюється в Іраку, там я був двічі: у 1998 році й у січні 2005 року. Відомо, що під час правління Саддама Хусейна шиїтів, на відміну від сунітів, гнобили. Тому американці, готуючись до війни з Іраком, зробили ставку на шиїтів, і у своїх надіях, що шиїти будуть їх підтримувати, не помилилися. Але як неприродно і навіть дико виглядає, коли всупереч вченню і духу ісламу, висловлюючись мусульманською термінологією, правовірні стають союзниками невірних у їхній боротьбі з одновірцями!

Напевно, ніхто не стане заперечувати, що раніше під час війни (у 1812 році чи у 1914-1917 рр.) під час окупації відсоток зрадників і співчуваючих ворогам Батьківщини в нашій державі був набагато нижчим. Навіть у мусульманському середовищі! От вам і ілюстрація наслідків протилежного відношення до релігійних почуттів співгромадян...

2. Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату "Україна" в 1941-1942 pp.

Невід'ємною складовою німецько-фашистських планів нападу на Радянський Союз було активне використання релігійного чинника. Ці розрахунки були далеко небезпідставними, оскільки спиралися як на Ґрунтовну поінформованість німців про ставлення радянського керівництва до релігії і церкви та реальний стан справ у цій сфері духовного життя в СРСР, так і на їх багатий досвід у самій Німеччині й у інших окупованих країнах Європи.

Наукове дослідження названої теми було розпочато в 60-70-х роках XX ст. у працях українських дослідників в діаспорі (США, Канаді), які під час Другої світової війни знаходилися в Україні й були очевидцями подій. Здебільшого це церковні, історики А.Дублянський, І.Власовський, С.Савчук та Ю Мулик-Луцик. Крім особистого викладу баченого і пережитого, їхню увагу привернула проблема церковної канонічності розколених частин Православної церкви в Україні.

Значний внесок у дослідження даної проблеми зробили українські історики, зокрема Ю. Волошин, В.Гордієнко, О.Лисенко, В.Пащенко. їх праці ґрунтуються на матеріалах українських архівів.

Політика творців "нового порядку" щодо церковно-релігійного життя на окупованих землях мала свої особливості і водночас була чітко зорієнтована на виконання наступних основних завдань: підтримка розвитку релігійного руху як ворожого більшовизму встановлені ефективного контролю за діяльністю релігійних організацій усіх конфесій; сприяння дробленню релігійного руху на окремі течії; зовнішнє і внутрішнє руйнування традиційних стабільних церковних структур з метою запобігання можливій консолідації їх лідерів для боротьби проти Німеччини; заборона створення єдиних церков; максимальне використання релігійних організацій для сприяння німецькій адміністрації та наступна примусова зміна характеру релігійних вірувань населення на нехристиянські.

Серед важливих питань конфесійної політики окупантів на початку Великої Вітчизняної війни були всіляке сприяння антиросійським настроям в Україні, перешкоджання впливу Російської православної церкви на населення, викорінення російської мови з громадського та церковного вжитку. Особлива увага цим питанням приділялася на нараді у Гітлера 29 вересня 1941 p., де наголошувалося, що "Велика Україна у з'єднанні з Росією означає небезпеку". Саме тому давалися вказівки: "...Все російське, що на даний момент має місце, повинно поступово припинятись", а "у мішано заселених областях українці мусять бути поставлені над росіянами". На цій же нараді категорично стверджувалося, що "єдина сильна церква... не в інтересах Німеччини"

Упродовж осені 1941 р. у німецьких таємних директивах щодо України містилися вимоги: перешкоджати діяльності "поквапливих елементів із Західної України"; "заборонити в'їзд їхнім представникам з Генерального губернаторства"; "релігійні відправи на території, заселеній українцями, повинні проводитися лише українською мовою"; "зупиняти кожний вияв російського православ'я та його священиків, а також в'їзд до рейхскомісаріату "Україна" посланців будь-яких конфесій з інших країн".

Загарбницькими, імперськими цілями, а не якоюсь особливою прихильністю до українців та їхніх національних прагнень у церковно-релігійній сфері мотивувалися й вказівки німецької директиви від 20 листопада 1941 p.: "Дозволяється Українська автокефальна церква та інші конфесійні об'єднання. Церковні представники з інших держав мають бути виселені з підпорядкованих німецькій адміністрації територій".

Оскільки ідеї нацизму були принципово несумісні з християнством11 ' яке трактувалось як релігія лише слабких і принижених, єврейська за походженням і небезпечна, то в Німеччині приступили до створення нової неоязичницької за своєю суттю релігії - "германський рух за віру", що сакралізував фюрера: Гітлер оголошувався новим месією, який прийшов на землю, щоб врятувати світ від євреїв та інших неповноцінних рас. Яка релігія мала замінити населенню окупованих земель християнство, вирішено не було, але те, що в перспективі християнські церкви були приречені на знищення, не підлягало сумніву.

Це були плани, так би мовити, стратегічного характеру, а на початковому етапі окупації чи не на перше місце висувалися питання контролю за діяльністю релігійних організацій, ретельного вивчення настроїв духівництва та найактивніших парафіян, укорінювання агентури в церковних адміністративно-управлінських структурах і вербування агентів із середовища духівництва. Цим займався спеціальний церковний відділ системи Головного управління імперської безпеки. Його висококваліфіковані спеціалісти створили розгалужену агентурну мережу в релігійних організаціях, забезпечували просування потрібних людей на важливі ієрархічні посади, у громадські організації, церковне середовище.

Водночас слід зазначити, що саме із Західної України впродовж усіх неймовірно важких років німецької окупації постійно надходили імпульси, спрямовані на всебічний розвиток у східних областях України православного церковного життя, на протидію можливості остаточної втрати ним своєї самобутності.

Визначальною рисою православного церковного життя в Україні у період від літа 1941 до весни 1944 pp. було існування та гостре протистояння двох православних церков, адміністративні центри яких знаходилися на Волині - в Луцьку й у Кременці. Автономну православну церкву (АПЦ) очолював архієпископ (з грудня 1941 р. - митрополит) Олексій (Громадський). Після його трагічної загибелі 7 травня 1943 р. вона залишилася фактично без глави, оскільки на той час окупаційна влада примусово скасувала традиційну систему управління церквами. Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) протягом усього часу її існування очолював архієпископ, а з травня 1942 р. - митрополит Полікарп (Сікорський).

Гостра конкуренція між двома українськими православними конфесіями, взаємні претензії та звинувачення негативно впливали на духовне життя України. Церковний розбрат полегшив німецькій владі цілеспрямоване, перманентне втручання в церковне життя, використання православного духівництва в своїх політичних цілях.

Це, без сумніву, не було ані випадковістю, ані виявом особистих амбіцій окремих церковних владик, а наслідком добре обміркованої й наперед визначеної політики окупантів, які зробили все можливе для того, щоб не допустити створення єдиної Української православної церкви.

Як свідчать матеріали архівів тієї доби та безпосередні учасники описуваних подій, німці не просто пасивно допустили церковний розбрат і створення на українських землях двох православних церков, а й певним чином посприяли цьому.

Драматизм ситуації в українському православ'ї періоду Другої світової війни полягав ще й у тому, що німці вміло скористалися сильним потягом національне свідомої української інтелігенції до організації церкви з виразними національними рисами. Він набув особливого поширення в тих місцевостях, де українізація православного парафіяльного життя здійснювалася й дала плідні результати за часів IIРечі Посполитої. Сприятливий грунт для творення саме такої церкви був і там, де в недалекому минулому діяли громади УАПЦ. Керуючись вказівками рейхсміністра окупованих східних територій А.Розенберга про всіляке сприяння антиросійським настроям в Україні, німці спочатку уважно спостерігали за розвитком подій у релігійній сфері, не заважали розвитку прагнень православних українців створити церковну організацію, незалежну від Московської патріархії, а з часом (у листопаді 1941 р.) Міністерство окупованих східних територій дало дозвіл митрополитові Діонісію включити до своєї юрисдикції православне населення "з визволених українських земель" на підставі томосу вселенського патріарха 1924 p.

Перші кроки щодо влаштування православного церковного життя на українських землях, які увійшли до складу рейхскомісаріату, були зроблені митрополитом Діонісієм (Валединським) - главою собору єпископів Православної церкви в Генеральному губернаторстві. У середині липня 1941 р. він отримав листа від архієпископа поліського і пінського Олександра, в якому йшлося про реалії церковного православного життя на Волині та Поліссі. Оскільки отриманої інформації виявилося недостатньо для виважених рішень і відповідних дій, митрополит Діонісій скористався послугами Ю.Мулика-Луцика, який з приватною метою збирався їхати на Волинь. Він погодився не лише з'ясувати наміри архієпископа Олексія щодо можливості відновлення канонічного підпорядкування Варшаві, а передати йому листа від голови Українського допомогового комітету у Варшаві полковника І.Поготовка та дізнатися для нього про плани архієпископа Олексія щодо майбутнього влаштування церковного життя на Волині. Під час аудієнції Ю.Мулика-Луцика у владики Олексія, яка відбулася 3 серпня, він з'ясував, що останній не збирається повертатися під юрдсдикдію митрополита Діонісія. Свою принципову позицію щодо автокефалії Православної церкви в Польщі, неможливості тогочасної юрисдикційної підлеглості Варшаві православних громад України та мотивів підпорядкування Московській патріархії він виклав у листі до митрополита Діонісія, датованому 2 серпня 1941 р.

Митрополит Діонісій у листі від 11 серпня 1941 р. до архієпископів Олександра, Олексія й єпископа Полікарпа повідомляв, що він відновлює свою юрисдикцію над тією частиною церкви, яка виявилася тимчасово відірваною радянською окупацією. У цьому листі він дав вказівки щодо організації 4-х єпархій (Поліської, Кременецької, Луцької та Житомирської) і висвятив єпископа Полікарпа в сан архієпископа з титулом "луцький і ковельський".

Безпосередній початок організації Православної церкви на засадах канонічної підлеглості Московській патріархії було покладено таємним обласним собором єпископів Православної церкви, який відбувся 18 серпня 1941 р. у Почаївській лаврі. Собор у складі його голови архієпископа Олексія, членів собору архієпископа Симона (Івановського) та єпископів Пантелеймона (Рудика) і Веніаміна (Новицького) констатував, що, оскільки всі єпископи Західної України "дали свого часу підписку про підпорядкування Московській патріархії...", то "ні окремі єпископи, ні навіть собор єпископів області не можуть утворити автокефалії самочинно, а тому до вирішення цієї справи на помісному соборі Української православної церкви... ця церква повинна залишитися підпорядкованою Московській патріархії, але з правами автономії, яку свого часу надала їй церква російська".

Собор у Почаєві ухвалив наступне: "1) До помісного собору Православної церкви в Україні в складі ієрархії, духівництва і мирян уважати нашу церкву і її ієрархію в канонічній залежності від церкви російської. 2) Привернути нашій церкві права автономії й автономного управління. 3) Надати старійшому з паличних ієрархів Православної церкви на Україні, архієпископу Олексію стосовно до 34 Апост. прав права обласного митрополита. 4) Рахувати екзархат у Західній Україні прикоротившим своє існування, а екзархат митрополита Миколая, покинувшого свій екзархат і єпархію Волинську і священно-архімандритство в Почаївській лаврі на час великої небезпеки, утратившим свої уповноваження як по екзархату, так і по єпархії і Лаврі".

Можна погодитися з І.Власовським та сучасним істориком РПЦ, протоієреєм В.Ципіним, які наголошують, що обласний собор єпископів у Почаєві 18 серпня 1941 р. не мав ніяких прав скасовувати екзархат і позбавляти митрополита Миколая попереднього титулу - екзарха західних областей України і Білорусії.

Аргументованим також є висновок І.Власовського та солідарних з ним у цьому питанні дослідників українського православ'я В.Пащенка й О.Сагана про те, що цим рішенням "започаткувався конфлікт з Московською патріархією та вносився розкол у саме православ'я на українських землях". З цим рішенням собору в Почаєві погодилися всі ієрархи Православної церкви, які були на Волині, крім двох - архієпископів Полікарпа й Олександра.

Негативне ставлення до рішень собору єпископів у Почаєві висловив варшавський митрополит Діонісій. Доводячи неправомірність його ухвали про юрисдикційне підпорядкування Православної церкви в Україні Московській патріархії, він у листі до архієпископа Олексія від 23 жовтня 1941 р. послався на такі аргументи: по-перше, мови не може бути про підпорядкування Православної церкви в Україні церкві московській, оскільки "...під теперішню пору не існує правильної й на засадах канонічних організованої церкви російської"; по-друге, Православна церква в Україні завжди була церквою незалежною і "перебувала в канонічному зв'язку з великою церквою Царгородською і з святійшим вселенським царгородським патріархом. Це авторитетно стверджує святійший вселенський царгородський патріярх синодально-канонічним томосом про автокефалію нашої св. Православної церкви, з дня 13 листопада 1924 p."; по-третє, канонічне право забороняє поширювати терени своєї області за рахунок іншої, і "в цьому відношенні Московська патріархія з її містоблюстителем митрополитом Сергієм, підпорядковуючи собі терени нашої св. Автокефальної церкви, поступила всупереч приписів канонічних".

Слід зазначити, що відразу після встановлення німецької окупаційної влади в багатьох місцевостях України почали стихійно виникати самодіяльні громадсько-церковні організації, які найчастіше називалися парафіяльними ініціативними групами чи церковними комісіями. У великих містах вони, як правило, називалися церковними радами. Наприкінці 1941 р. в Україні функціонувало вже 8 єпархіальних церковних рад.

Своє принципове ставлення до влаштування православного церковного життя чітко визначила "Українська рада довір'я на Волині", до складу якої входило майже 20 представників української громадськості та православного духівництва. Розглянувши питання про становище Православної церкви, учасники засідання ради 1 вересня 1941 р. ухвалили: "Стоячи на тій нерушимій основі, що церква на Україні, як могутній фактор національно-релігійного і морального виховання народу, повинна бути церквою національною і українською, рада довір'я вважає, що такою Православна церква могла бути тільки тоді, коли вона буде незалежною, автокефальною".

Отже, із самого початку німецької окупації України в середовищі української інтелігенції виник потяг до створення Української автокефальної православної церкви, яка була б повністю незалежною від будь-якого релігійного центру, що перебував за межами України.

Оскільки ж у той час у Варшаві вже мали інформацію про рішення таємного Почаївського собору від 18 серпня 1941 р., то було прийнято рішення про кандидатуру на "тимчасового адміністратора". Ним став єдиний в Україні архієрей-українець, який залишився вірним митрополиту Діонісію - архієпископ луцький і ковельський Полікарп (Сікорський). Оскільки ж діячами Української Народної Республіки у Варшаві було визнано, що „незручно" призначати його "не з волі свого народу", то й було організовано 13 грудня в Рівному засідання "Наради представників церковних рад Волині" (інша назва - "Всеукраїнський церковний собор"), де було засуджено діяльність архієпископа Олексія та рішення Почаївського собору щодо автономного статусу Православної церкви в Україні й ухвалено звернення до митрополита Діонісія призначити тимчасовим адміністратором Православної церкви на звільнених землях України архієпископа луцького і ковельського Полікарпа.

Мине зовсім небагато часу й архієпископ холмський і підляський Іларіон (І.Огієнко) у своєму відкритому листі до "голови собору єпископів св. Православної автокефальної церкви в генерал-губернаторстві Діонісія" від 12 лютого 1942 р. оприлюднить окремі, але дуже суттєві деталі, що стосувались обставин утворення Української автокефальної православної церкви. Він твердив, що митрополит Діонісій, продовжуючи самовладне втручатися в справи Православної церкви на теренах рейхскомісаріату, цим вносить "розклад у Православну церкву в Україні". З цього листа випливає, що з незрозумілих для владики Іларіона причин митрополит Діонісій не тільки приховав від собору єпископів Генерального губернаторства своє попереднє листування з православними ієрархами України, розпорядження стосовно влаштування церковного життя на території, яка йому була канонічне непідлеглою, а й продовжував так діяти й надалі.

Отже, в окупованій Україні наприкінці 1941 - на початку 1942 pp. було започатковано дві православні конфесії: Автономну православну церкву на чолі з митрополитом Олексієм, яка перебувала в юрисдикції Московської патріархії, та Українську автокефальну православну церкву, очолювану її тимчасовим адміністратором - архієпископом Полікарпом.

Одночасно з формуванням цих двох конфесій в українському православ'ї та загостренням протистояння між ними протягом осені - зими 1941 р. у громадських і церковних колах окупованої німцями України мало місце велике прагнення до відновлення Київської митрополії.

Один з керівників Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) П.Рибачук так висловив своє розуміння ролі церкви в нових, надзвичайно складних політичних умовах: "Українська церква має бути не тільки релігійним, а й політичним центром, завдання якого вести боротьбу за самостійну Україну і виховувати українців у національному дусі. Автокефальна церква має відіграти керівну роль у створенні самостійної Української держави"33 '

З проблемою відновлення Київської митрополії було безпосередньо пов'язане питання про претендента на митрополичу кафедру. На початку жовтня 1941 р. ВПЦР звернулася до провідних діячів Української Народної Республіки з проханням про сприяння справі надання німецькою владою офіційного дозволу на переїзд архієпископа Іларіона з Холма до Києва. Про це йшлося в листі, надісланому главі Православної церкви в Генеральному губернаторстві митрополиту Діонісію.

Одним з перших серед провідних церковних діячів України цю кандидатуру на кафедру митрополита київського підтримав глава Греко-католицької церкви митрополит А.Шептицький, який писав у листі до владики Іларіона 21 жовтня 1941 p.: "Бажаю, щоб Ви... в цілій Україні відновили віру св. Володимира і митрополита Іларіона, віру вселенської церкви, віру сімох перших вселенських соборів".

8 грудня 1941 р. обласний собор єпископів Автономної православної церкви постановив: "Признати високопреосвященного архієпископа Іларіона Огієнка достойним кандидатом на вільну катедру архієпископа київського і переяславського". У цій же постанові голові собору доручалося "покликати високопреосвященного Іларіона на цю катедру" та "випросити у блаженнішого митрополита Діонісія благословення і дозвіл. високопреосвященному Іларіону заняти Київську катедру". Владику Іларіона було сповнено при цю ухвалу, на що він відгукнувся листом, в якому подякував архієпископу Олексію і собору єпископів за честь, виявлену йому. Він писав, що як тільки отримає перепустку, то відразу скористається нею.

Бажання мати предстоятелем Української православної церкви владику Іларіона ухвалила на своїх зборах 22 грудня 1941 р. Українська церковна рада в Рівному. Вона просила собор єпископів у Генеральному губернаторстві "канонічне відпустити з своєї церкви архієпископа Іларіона".

Цим прагненням багатьох свідомих православних українців, які докладали зусиль до створення єдиної Української православної церкви, завадило як те, що владика Іларіон знаходився поза межами рейхскомісаріату, так і те, що в цьому важливому питанні не було єдності в середовищі православної ієрархії. Деякі з її представників мали намір зайняти кафедру митрополита київського.

Але все ж головною перешкодою відновлення Київської митрополії стала німецька окупаційна влада, яка не тільки не дала дозволу на приїзд до Києва архієпископа Іларіона, але й зробила все можливе для того, щоб будь-хто з українських православних владик не зайняв цієї кафедри. Таким діям окупантів нічого дивуватися, оскільки для них абсолютно неприйнятною була як ідея негайного відновлення Київської митрополії, так і постать можливого її глави - владики Іларіона, який більшу частину свого життя присвятив боротьбі за автокефалію церкви. Його позиція щодо необхідності самостійної та незалежної Української православної церкви, не чекаючи закінчення війни, була діаметрально протилежною німецькій.

У той час посилилася конфронтація між владиками Олексієм і Полікарпом, яка виникла ще в процесі творення ними двох церковних центрів. Архієпископ луцький і ковельський Полікарп захищав правочинність титулу адміністратора Української автокефальної православної церкви, посилаючись на рішення варшавського митрополита Діонісія, яке випливало з канонічності автокефалії, дарованої томосом 1924 р. для Православної церкви в межах тодішньої Польщі. Олексій митрополит волинський, екзарх України, доводив, що автокефалія 1924 р. уже недійсна для України, оскільки відбулися політичні й адміністративні зміни: Польща внаслідок німецької окупації перетворилася на Генеральне губернаторство, і церковна юрисдикція митрополита Діонісія обмежується його територією; Православна церква на західноукраїнських землях після встановлення там у 1939 р. радянської влади опинилася під юрисдикцією Московської патріархії, і це підтвердили західноукраїнські єпископи, підписавши декларацію вірності Московському патріархату.

У розпорядженні з Волинської духовної консисторії від 23 лютого 1942 р. "До о.о. благочинних Волинської єпархії" містилося твердження про безпідставність звинувачень собору єпископів у тому, що він творить церкву автономною, оскільки "своєю постановою від 25 серпня 1941 р. собор єпископів став на шлях автокефалії і вирішує церковні справи самостійно...".

Отже, конфлікт розгорався навколо питання про церковну юрисдикцію для Православної церкви в Західній Україні в період німецької окупації. Йшлося про канонічність Варшавської митрополії згідно з томосом 1924 р. чи Московської патріархії, яка тимчасово здійснювала свою юрисдикцію на західноукраїнських землях у 1939 - 1941 pp. Зрештою, ситуація ускладнювалася тим, що в 1941 - 1944 pp. на цих землях не було влади ні польської, ні радянської. Політично-адміністративні реалії були пов'язані з наявністю німецької окупаційної влади. Які ж правно-канонічні засади зобов'язували Православну церкву в цих умовах?

Архієпископ Полікарп як адміністратор УАПЦ доводив у своєму листі "До всього духовенства й вірних на українських землях сущих" (8 квітня 1943 p.): "...Автокефалія надана в 1924 р. вселенським патріархом не Польщі, а Православній церкві на землях, які входили до складу Польщі, і цієї автокефалії ми не позбавлені через те, що ці землі часово були захоплені безбожними більшовиками".

Митрополит Олексій у своєму "Одвертому листі до владики Полікарпа" доводив: Полікарп, ставши тимчасовим адміністратором УАПЦ, "революційним шляхом відійшов від Москви", а "таким шляхом наша спільна мета - незалежність нашої церкви не може бути осягнута", оскільки "православні єпископи, хоч би зв'язані приналежністю до одного народу і спільністю національних переконань, не можуть покласти основ нової автокефалії, якщо вони не будуть це чинити в рамках своєї дотогочасової канонічної юрисдикції". Екзарх Автономної православної Церкви в Україні митрополит Олексій стояв на тому, що "ми безсилі проти церковної дійсності. Ми не повинні в тому, що опинилися в 1940 р. в юрисдикції Московської патріархії, але повинні виходити з рамок тієї юрисдикції, коли хочемо, щоб наша майбутня автокефалія була канонічною і законною".

Зі свого боку, архієпископ Полікарп як адміністратор УАПЦ стояв на тому, що, коли звістка про його призначення дійшла до Москви, то вона викликала вкрай ворожу антиукраїнську реакцію патріаршого місцеблюстителя Сергія, який, за словами сучасників, зрозумів, що "Українська церква виривається і вирветься з московсько-імперіалістичних рук, що в Україні буде суто Українська церква".

Підґрунтя всіх тогочасних церковних подій в Україні архієпископ Полікарп бачив у тому, "чи бути нашій Православній церкві дійсно українською національною церквою з своєю рідною мовою в богослужінні, церквою, овіяною традиціями соборноправними, всією її національно-культурною красою, чи, навпаки, бути їй знаряддям у руках купки москвофілів-єпископів для панування над українським народом Москви і духу московського".

Олексій, митрополит волинський, екзарх України, посилаючись на церковну історію, заперечував, що "Москва нищила особливості української православної церкви та насаджувала московське православ'я". Він доводив, що всі церковні владики, які заклали канонічні підвалини Московської церкви й керували нею до XIX ст., були українцями, починаючи від митрополитів Кирила і Петра в XIII ст. і закінчуючи тим, що у XVIII ст. "церковне життя в Україні йшло під знаком панування в московській церкві наших же українців - Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Феофілакта Лопатинського й цілого сонму інших архієреїв, пресвітерів і вчених. Що вони вложили в церковне життя, то й сталося досі, бо ж 19-те століття може бути відмічене в історії московської церкви взагалі ліберальним духом, так що при кінці того століття була видрукувана навіть українська Євангелія. Як же можна говорити про специфічне "московське православ'я?".

Отже, митрополит Олексій як глава Автономної православної церкви, яка визнавала над собою юрисдикцію Московської патріархії, відкидав звинувачення його в "москвофільстві". Звертаючись до владики Полікарпа, він писав: "Запевняю Вас, що я і брати-єпископи, що зі мною вкупі, не тільки бажаємо, але й стрімемося до того, щоб наша церква дійсно була національною, а москвофілами ми себе не рахували і з обуренням відкидаємо той зміст, який Ви вкладаєте цьому слову".

Митрополит Олексій запевняв: собор єпископів очолюваної ним Автономної православної церкви "став твердо на шлях автокефалії і керує справами Української православної церкви аж до того часу, коли всі автокефальні церкви, а разом з ними і Московська церква дадуть своє благословення на автокефальне існування нашої церкви канонічною дорогою".

Він доводив, що "постановив разом з братами-єпископами собі ціллю здобути незалежність нашій Українській церкві, автокефалію, при якій тільки і можливим виявиться відродження і розвиток цієї церкви. Але ж незалежність канонічну і законну...". Митрополит Олексій нагадував архієпископу Полікарпу, що "тяглість канонічного устрою є... передумовою прочного буття української автокефалії". Він попереджав: "Коли б Польська автокефалія і продовжувала своє існування", спиратися на неї означало "наразити б прийшлу автокефалію Української православної церкви на небезпеку невизнання її усіма Церквами". Далі він робив спроби переконати архієпископа Полікарпа: "...Треба пам'ятати і любити свою церкву і народ, подбати про такі шляхи, які б дозволили, щоб наш народ мав законну і канонічну автокефалію", і продовжував: "тільки з відродженням у ...народів державності, відроджено в них і церковні автокефалії". Він твердив: "Варшавська автокефалія з упадком Польщі перестала існувати і Вам триматися за неї не слід, щоб не пошкодити через те церкві Українській".

А тим часом у засобах масової інформації поширювалися конфронтаційні настрої щодо екзарха Олексія та його собору єпископів як ставлеників Москви”.У свою чергу, Олексій звинувачував Полікарпа як єресіарха" та "незаконного адміністратора", якому він ніколи не підпорядкується. Серед православного населення поширювалися чутки про "порушителів церковного миру", які "створюють анархію", здійснюють "надзвичайно шкідливу і для церкви, і для українського народу роботу". Як з однієї, так і з іншої церковної сторони стверджувалося, що очевидними в цій "роз'єднуючій" роботі є "методи залякування, обману, насильства, терору".

24 січня 1942 р. архієпископ Полікарп був прийнятий заступником рейхскомісара Е. Коха ландесгауптманом фон Ведельштадтом.„ Інформація, про цю аудієнцію була оприлюднена в газеті "Волинь". У ній містилося фото візитерів, їхні запевнення у цілковитій лояльності щодо німецької влади, готовності до "співпраці для великого діла". Було висловлене побажання "повноти сил духовних і фізичних та незмінного успіху для остаточної перемоги над ворогами Сходу і Заходу... великого вождя німецького народу - Адольфа Гітлера". Адміністратор УАПЦ запевнив чиновників з рейхскомісаріату, що "за ту перемогу, разом зі своїми вірними, до духовної опіки над якими мене покликано, зноситиму молитви до всемогутнього Господа". Ця публікація викликала нову хвилю документів - відгуків з Волинської духовної консисторії Автономної православної церкви, в яких доводилася неканонічність статусу єпископа Полікарпа.

Дійсно, стосунки між ієрархами двох церков весною 1942 р. набули такого загострення, що це вже викликало незадоволення німецької окупаційної влади. Німецькі аналітики, які готували щомісячні звіти про суспільно-політичну ситуацію на окупованих теренах України й обов'язково включали до них Ґрунтовний виклад подій релігійно-церковного життя, в одному з них, за травень 1942 p., відзначали, що від місцевого населення до німецьких установ надходить дуже багато анонімних заяв. Практикою, "виплеканою свідомо й систематично в більшовицький час", вони кваліфікували мету більшості з тих заяв, автори яких звинувачували сусіда чи конкурента, обмовляючи його перед чинною владою. На жаль така практика виявилася притаманною й окремим ієрархам українських православних церков. Найгіршим було те, що з площини церковно-канонічної полеміка майже відразу змістилася в політичну - надзвичайно небезпечну в умовах іноземної окупації. Якщо собор єпископів Автономної православної церкви в своїх відозвах Українську автокефальну православну церкву кваліфікував "сектою липківців", проголошував усіх її єпископів, пресвітерів і дияконів "безблагодатними", то собор єпископів УАПЦ називав своїх опонентів "псевдособором" і "москвофілами”. Нерідко на адресу духовенства автономного православного напряму з боку ієрархів УАПЦ висловлювалися звинувачення в тому, що вони нібито є агентами НКВС.

15 березня 1942 р. митрополит Олексій розіслав по підлеглих йому парафіях відозву, в якій гостро засуджував антифашистський виступ в англійських часописах місцеблюстителя московського патріаршого престолу митрополита Сергія.

У цій відозві зокрема стверджувалося, що "з приходом німецьких військ на наші землі знову привнесено в повній мірі гноблену більшовиками свободу віри і церкви... Православна церква в Україні тішиться нині, під німецькою охороною, свободою і підтримкою, яких вона потребує для сповнення Божих цілей, і хто б не виступав з іншими твердженнями, йому не вдасться цієї справи порушити".

Немає підстав твердити, що митрополит Олексій був нещирим у цитованих висловлюваннях, але те, що ця відозва була замовлена окупантами, не викликає сумніву. Вона стала вимушеним виявом лояльності, засобом доведення окупаційній владі безпідставності тверджень ієрархів УАПЦ про "москвофільство" та "русифікаторство" Православної церкви автономного напряму.

Ці спостереження та висновки підтверджуються й тим, що в наступній відозві, яка вийшла з Волинської духовної консисторії 20 березня 1942 р. й була адресована підпорядкованим їй благочинним, містився заклик "до офірної і відданої праці на ниві Христовій, з теплою молитвою, щоби Господь заховав свою св. церкву цілою і непорушною і дав скору перемогу над безбожною владою величному вождю непереможних військ Германії, визволивших від панувавшого безбожжя".

Стосунки між церквами ускладнилися ще більше, коли 8 квітня 1942 р. владика Полікарп піддав сумніву щирість відгуку глави АПЦ на антифашистську заяву митрополита Сергія. Він назвав її "відозвою тактичного характеру" і вже не вперше кваліфікував ієрархів Автономної православної церкви "купкою москвофілів", "облудними ренегатами", "чужою українському народові ієрархією”.

У лютому 1942 р. архієпископ холмський і підляський Іларіон охарактеризував стан в українському православ'ї як "розвал, хаос і неспокій у Церкві". Він з гіркотою писав митрополиту Діонісію: "...Скрізь кинули брата на брата, скрізь пішла неперебірлива безбожна агітація, в часописах появилися статті, в яких деяких наших братів у Христі... називають слугами НКВС".

Своє ставлення до розділення українських християнських церков та особисте бачення шляхів їх виходу з гострої кризи висловив наприкінці 1941 р. митрополит Греко-католицької церкви Андрей Шептицький у своєму архієрейсько-пастирському листі "До високопреосвященних і преосвященних православних архієреїв на Україні і на українських землях". Цей лист був розісланий усім православним владикам, в якому він закликав їх висловити "свою гадку" з приводу того, що "до осягнення наших національних ідеалів треба нам єдности...". Митрополит Шептицький писав: "Між роздорами, що ділять українців, не останнє місце займають релігійні справи, в яких ми тепер поділені", а "...релігійна єдність була б могутнім товчком в осягненні національної єдності".

Варте особливої уваги й те, що заклики до "церковної єдності", "поєднання", на нагальній необхідності яких наполягав глава українських греко-католиків, стосувалися не лише греко-католицько - православних взаємин, а й відносин між самими православними, які, за словами архієпископа Іларіона, виявилися скрізь кинутими "брат на брата"68 ' Глава Мінських греко-католиків вважав, що для подолання "поділення" українських церков потрібно дуже багато зробити, але чи не найперше "мусимо уступити від усього того, що може бути перешкодою в поєднанні, уступити так далеко, як нам тільки совість дозволяє".

Більшість православних владик, які в той час через власні суперечності виявилися дуже далекими від справи поєднання двох українських християнських конфесій, проігнорували цього листа. В їхньому розумінні про об'єднання церков могло йтися тільки в контексті "повернення уніатської церкви в лоно Української православної церкви". Глава Автономної православної церкви митрополит Олексій у листі від 16 червня 1942 р. дипломатично відповів владиці Андрею, що "...може і потрібна на землі ота різноголосиця і в релігійних поглядах, ж недаремно кажуть, що красота аключається в різноманітності". „Наше поєднання митрополит Олексій теоретично допускав, оскільки "ніщо не може перешкодити тому в думках", але "практично це поєднання - з точки зору глави АПЦ - могло б здійснитися тільки тоді, коли не буде гріха й ушкодження людської природи". Владика Олексій наголосив, що "тільки Всесильний може всемилостиво дати... чудо-поєднання", про що, з його слів, "можемо молитися".

Іншою виявилася реакція на цей заклик до обміркування проблеми поєднання українського православ'я і греко-католицизму в єдину церкву архієпископа Автономної православної церкви Пантелеймона (Рудика). Екуменічні ініціативи А.Шептицького він назвав "чисто єзуїтськими" й зауважив: "...Нам знайомі ці єзуїтські методи".

Оскільки глава Греко-католицької церкви так і не отримав конструктивних відгуків на свій лист-пропозицію до православних владик з приводу церковного поєднання, то він наприкінці 1941 - на початку 1942 pp. звернувся з подібними листами до провідних українських світських діячів з тим, щоб цей заклик був доведений до широких верств громадянства.

У листі до "високоповажного добродія" Степана Скрипника в м. Рівне, датованому 20 січня - 30 березня 1942 p., митрополит Андрей Шептицький наголошував, що "зближення" і "навіть... цілковите з'єднання" православним і вигідніше, аніж греко-католикам, оскільки "кандидатом на престол в Києві може бути православний чи автокефальний архієрей", і за умови "утворення патріархату" він би "зостав патріархом, з'єднаним вселенською церквою, і наша ціла церковна провінція Галицька була б йому підчинена". "На жаль, цього листа С.Скрипник тоді не отримав, і тому широкі верстви громадянства" України про наміри, зусилля та сподівання митрополита Андрея Шептицького щодо приведення до об'єднання церков-сестер дізналися лише через десятиріччя.

Конфронтація між Олексієм і Полікарпом, а також церковними течіями, які вони очолювали, помітно загострилася після того як собор єпископів Автономної православної церкви 1 березня 1942 р. ознайомив маси парафіян з "необхідним канонічним роз'ясненням, в зв'язку з ухвалою про приєднання липківського священства в сущім сані". У ньому, зокрема, наголошувалося, що "...приєднання липківського священства в сущім сані" є грубим порушенням священних канонів, бо воно того сану не має взагалі. Акцентувалася увага на тому, що "великий гріх перед церквою звершили ті, хто порушив св. канони постановою о "липківцях". Більше того, собор єпископів Автономної православної церкви твердив: "Возстановителі "липківщини" самі стають "липківцями".

Церковне життя в Києві кінця 1941 - початку 1942 pp. відзначалося конфронтацією автономного єпископа Пантелеймона (Рудика) з Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР). Непримиренне ставлення єпископа Пантелеймона до УАПЦ відразу після його прибуття до Києва переросло у відкриту ворожнечу, внаслідок якої 11 лютого 1942 р. німецька окупаційна влада розпустила ВПЦР, конфіскувала її майно, а голову П. Рибачука згодом заарештувала.

Як свідчить протокол засідання ВПЦР від 20 грудня 1941 p., головним питанням, яке на ньому обговорювалося, було "визначення погляду єпископа Пантелеймона на його ставлення до Української автокефальної православної церкви".

На цьому засіданні констатувалося, що "Церковна рада УАПЦ не якийсь заново утворений церковний орган, а є єдиний і найвищий керуючий орган церкви, обраний на Всеукраїнському православному церковному соборі ще у 1927 p., який мусив припинити свою роботу і ліквідуватися за вимогою і терором більшовицької влади". Церковна рада відновила свою діяльність на засадах канонів і статуту, затверджених Всеукраїнським православним церковним собором у 1921 р.Зазначалося, що після довгорічного найлютішого нищення святих храмів і священнодіячів більшовицькою владою..., не лишилося жодної української парафії, за винятком декількох так званих церковнослов'янських, по суті русифікаторських". З усього складу священнодіячів УАПЦ (2 митрополити, 36 єпископів та більше 3000 священиків) лишилося в живих і поки що зареєстровано лише близько 200 священиків.

У таємних німецьких доповідях поліції безпеки та СД члени ВПЦР кваліфікувались як "націонал-українські екстремісти" і "національні екстремісти", які "створили виконавчий орган для політичних цілей". Оскільки "націоналістична тенденція" її діяльності аж ніяк не влаштовувала окупантів, то за ВПЦР відразу було встановлено суворий нагляд.

Один з цих членів - особистий секретар єпископа Пантелеймона, протоієрей М.Івасков - регулярно писав відповідні доповідні записки начальнику особового складу при о бер бургомістрі м.Києва доктору Боссу. В них містилася інформація та документи, які підтверджували написане, різні звинувачення на адресу Церковної ради УАПЦ та її діячів. «Форматер не тільки переконував німців, що "єпископ Пантелеймон не може згодитися з національною і політичною роботою... церковної ради", а й стверджував: автономний владика (Пантелеймон)"впевнився також, що замучений більшовиками народ не бажає і не хоче більше ніякої політики". Аза те, що "геніальний вождь великого геройського народу та його побідоносна армія дали українському народу можливість відпочити", він буде вдячним "культурному і благородному народу і завжди буде молити Бога про дарування рішучої перемоги німецькому світлу над іудейсько-більшовицькою темрявою".

У доповіді начальника поліції безпеки і СД м. Києва про становище в Київському генеральному окрузі за лютий 1942 р. зазначалося, що "нове загострення відносин між православними напрямками" було викликане появою двох нових єпископів, "висвячених Полікарпом і посланих до Києва". У ній містився детальний аналіз звинувачень, якими обмінювалися противники. Єпископ Пантелеймон звинувачував Українську автокефальну православну церкву в тому, що вона "служить, начебто, лише інтересам українських сепаратистів" і перетворює "церкву в знаряддя політичної пропаганди". Одночасно, як зазначалось у доповіді, "націоналісти намагаються дискредитувати Пантелеймона", звинувачуючи його в тому, що він "працює на НКВС", є москвофілом і панславістом і "користується для цього кожним зручним випадком. З доповіді видно, що німців не залишали байдужими ці політичні закиди, але вони фіксували: "...наскільки ці звинувачення дійсно відповідають істині, "не можна" до цього часу повною мірою перевірити", й поки "неможливо було достовірно встановити, чи дійсно єпископ Пантелеймон є і нині знаряддям НКВС". Вони вважали "цікавим" те, що противники "використовують як Пантелеймона, так і Олексія", звинувачуваних у симпатіях до Москви, тоді, "коли їм потрібно, а саме для того, щоб усунути нових конкурентів".

Втручання владних структур у діяльність церков помітно посилилося влітку 1942 р. Було заборонено відправляти богослужіння в релігійні свята, які припадали на будень. Часто заборонялися й недільні богослужіння. У разі невиконання цих вимог людей розганяли, а церкви замикали.

Особливих обмежень та утисків з боку представників влади зазнавали ієрархи і парафіяльне духовенство УАПЦ. Саме таким було їхнє ставлення до єпископів цієї церкви Никанората Ігоря, коли вони прибули до Києва. Неласка німців була пов'язана з тим, що єпископи розпочали організацію церковно-релігійного життя у всеукраїнському масштабі. За перші три місяці своєї діяльності вони висвятили 103-х священиків. Нові автокефальні парафії почали виникати в усіх українських землях. До Києва звідусіль посилалися делегації з проханням взяти їх під свою опіку, висвятити нових священиків.

Німецькі донесення про події на окупованих землях, таємні інструкції А.Розенберга рейхскомісару України Е.Коху щодо релігійних справ за 1942 р. рясніють вимогами "заборонити церквам і сектам займатися політикою й робити публічні заяви". Дозволити існування релігійних громад, але за умови, що вони не займатимуться політикою".

Якщо у вересні 1941 р. у німецькому таємному циркулярі зазначалося, що "Українська автокефальна церква, так само, як і конфесійні об'єднання, дозволена з тим, що вони не займатимуться політикою, то вже 4 лютого 1942 р. начальник поліції безпеки та СД у донесенні про події в СРСР твердив, що "ще одним інструментом української національної політики є Українська автокефальна церква".

Виконуючи вказівки А.Розенберґа про сприяння антиросійським настроям в Україні, німецькі окупаційні служби певний час підтримували автокефальний рух. Коли ж він виявив ознаки самодостатності й некерованості, то німці більше прихильності почали виявляти Автономній православній церкві.

11 квітня 1942 р. у вузькому колі наближених А. Гітлер виклав своє бачення перспектив релігійної політики, яке зводилося до наступних позицій: насильницьке дроблення церков, примусова зміна характеру вірувань населення окупованих районів, заборона "влаштування об'єднаних церков для скільки-небудь значних російських територій". "Нашим інтересам, - зазначав Гітлер, - відповідало б таке становище, за якого б кожне село мало б власну секту, де розвивалися б свої особливі уявлення про Бога. Навіть якщо у цьому випадку в окремих селах виникнуть шаманські культи, подібні до негритянських чи американо-індіанських, то ми могли б це тільки вітати, оскільки це лише збільшило б кількість факторів, які дробили б російський простір на малі одиниці". 8 травня 1942 р. під час наради А.Гітлера з М.Борманом та А.Розенбергом відзначалося, що на зайнятих східних землях "самі по собі" виникають значні релігійні об'єднання, які потрібно використовувати та контролювати. Тоді ж було вирішено не видавати закону про релігійну свободу, а доручити рейхекомісарам "Остланда" й "України" здійснити від свого імені заходи з віротерпимості. Фюрер підкреслив, що "...після війни він вдасться до відповідних заходів проти церкви. Він вірить, що своїм авторитетом зможе зробити те, що іншим пізніше важко буде здійснити. На виконання цих рішень 13 травня 1942 р. А.Розенберг дав письмові вказівки рейхскомісарам реалізувати відповідні заходи, спрямовані на обмеження діяльності релігійних організацій. Основні їх положення зводилися до 4-х пунктів:

"1. Релігійним групам категорично заборонялося займатися політикою. 2. Релігійні групи мали бути розділеними за національними та територіальними ознаками. При цьому національна ознака повинна була особливо суворо дотримуватися при підборі керівництва релігійними групами. Територіальне ж релігійні об'єднання не повинні були виходити за кордони генерал-округу, тобто приблизно, якщо це стосувалося Православної церкви, то за межі однієї єпархії. 3.Релігійні спільноти не повинні були заважати діяльності окупаційних властей. 4.Особлива пересторога рекомендувалася щодо Російської православної церкви як такої, що є носієм ворожої Німеччині російської національної ідеї".

За цією інструкцією, структура церкви у рейхскомісаріаті "Україна" мала відповідати території генеральних округів. У кожному такому округу, а всього їх було шість, мала існувати окрема церковна одиниця, очолювана єпископом або іноді двома єпископами від різних церков. Виконуючи інструкцію А.Розенберґа, заступник рейхскомісара Коха Дар Гель своїм розпорядженням від 9 червня 1942 р. обмежив структуру обох церков до одиниць, які відповідали території окремих генеральних округів. Ієрархію православних церков про це рішення було повідомлено 1 жовтня 1942 р.

Згідно з цим розпорядженням, митрополит Полікарп не визнавався главою Української автокефальної православної церкви, а митрополит Олексій -Автономної православної церкви. Вони були поставлені на один рівень з іншими єпископами. Кожен православний єпископ ставав особисто відповідальним за свої дії перед генеральним комісаром округа. Розпускалися синоди православних церков, а генеральні комісари отримували право поставляти й усувати єпископів. Висвячення в сан священиків повністю залежало від дозволу генеральних комісарів. У цій інструкції Даргеля суворо вимагалося: "...Відтепер треба дотримувати рівноваги позицій обох церков. З цієї причини треба у відповідний спосіб протистояти будь-якому об'єднанню". Розпорядження рейхскомісара України "Про правні відношення релігійних організацій" від 1 червня 1942 p., яким формально оголошувалася свобода релігії та релігійних інституцій, насправді виявилося документом, що заперечував їх дійсну свободу. Зміст розпорядження віддзеркалив основні принципи ставлення німецьких окупаційних структур до релігійних організацій. Усі релігійні інституції зобов'язувалися: у 3-місячний термін пройти відповідну реєстрацію (§ 1), заснування нових релігійних товариств могло відбуватися лише з дозволу рейхскомісара (§ 2), склад їх правлінь ставився в залежність від політичної лояльності до існуючої влади кожного його потенційного члена (§ 3), релігійні громади зобов'язувалися обмежити свою діяльність виключно релігійною сферою (§ 3). Друга позиція § 5 декларувала: "Рейхскомісар може розв'язати (розпустити)релігійне товариство, якщо його діяльність не обмежується до виконування релігійних завдань або загрожує публічному порядкові і безпеці". Цілком зрозуміло, що, згідно з цим розпорядженням, релігійне життя в Україні потрапляло в цілковиту залежність від вищих чиновників окупаційної влади.

Зауважимо, що ієрархія обох православних церков негативно відреагувала на грубе втручання німецької окупаційної влади у традиційну для православ'я систему організації церковного життя. Це відразу віддзеркалилося в таємних аналітичних доповідях служби безпеки і СД. 1 грудня 1942 р. в одній з них містилася інформація про те, що автономний архієпископ чернігівський Симон (Івановський), засуджуючи цей німецький указ, наголошував: "...Подібні заходи вступають у протиріччя із законом Православної церкви і є втручанням громадянського управління у канони. Це може призвести до припинення існування Православної церкви, і в церковному житті настануть анархія та смута".

Архієпископ Пантелеймон (Рудик), висловлюючи подібну оцінку цього розпорядження німецьких властей, додав, що заборона церкві мати синод "рівнозначна забороні Православної церкви. Не можна одночасно визнавати церкву та забороняти її, встановлені століттями, канонічні правила" Алеархієрей Автономної православної церкви наголошував: "У такому випадку церква буде змушена діяти нелегально, інакше кажучи, таємно тримати синод, рахуючись із небезпекою бути переслідуваною і тим поставленою у вороже становище щодо німецького правління".

Всупереч діям окупантів, спрямованих на підтримку розколу православ'я в Україні та повного його підпорядкування своїм політичним інтересам, у середовищі ієрархії обох напрямів почала поступово превалювати доцентрова тенденція. Вона виникла з усвідомлення частиною провідників цих конфесій повної безперспективності стану розділення церков, дискредитаційного впливу на православне середовище взаємних претензій і звинувачень.

9 травня 1942 р. адміністратор УАПЦ митрополит Полікарп звернувся до глави АПЦ митрополита Олексія з листом, в якому висловив пропозицію про припинення розбрату. Глава Автономної православної церкви хоча й не висловився за це, але відповів, що "наш собор твердо став, на шлях автокефалії”. По суті, це сГула відмова від конструктивного діалогу з Ієрархією УАПЦ щодо пошуків шляхів поєднання церков.

Невдовзі ставлення митрополита Олексія до подій православного церковного життя в Україні помітно змінилось, і вже 29 червня 1942 р. він писав митрополитові Полікарпу, що обидві сторони витримали іспит на "українця", вже пора припинити поділ на "українців" і "москалів". Він відзначав, що "останніх уже немає", "всі вміємо сваритися, а тому треба показати, що ми вміємо і в злагоді жити". Митрополит Олексій пропонував ієрархам Української автокефальної православної церкви: "...десь зібратися на спільну нараду..., на тій нараді все можна обговорити і дійти до якогось ладу. Йдучи на цю нараду, не треба думати про підпорядкування одному другого: коли треба буде, можна зректись того, що нині маємо, аби тільки для св. церкви користь була".

На початку жовтня 1942 р. німці заборонили проведення скликаного митрополитом Полікарпом собору єпископів у м. Луцьку. Тоді єпископи УАПЦ провели собор неофіційно, ухваливши шляхом "приватних бесід" кілька важливих рішень, серед яких одним з найголовніших було про спосіб об'єднання церков. Спеціально створена комісія виробила проект ухвали, а архієпископ Никанор і єпископ Мстислав, послані як деле гати від цього собору до митрополита Олексія (Громадського) в Почаїв, змогли переконати останнього в необхідності такого кроку. 8 жовтня 1942 p., після нетривалих переговорів у Почаєві, митрополит Олексій, архієпископ Никанор і єпископ Мстислав підписали "Акт поєднання".

Рекомендувалося по всіх православних церквах України відслужити молитви за "дар взаємного розуміння та об'єднання".

12 жовтня 1942 р. повідомлення про церковне об'єднання було надіслане до рейхскомісаріату, а 18 жовтня у кафедральному соборі м. Луцька було оголошено "Акт поєднання" й відправлено молебень.

Однак проти цього церковного об'єднання рішуче виступила група єпископів Автономної православної церкви на чолі з єпископом Пантелеймоном (Рудиком), яка вважала "липківців" єретиками, а "Луцьку ієрархію" з її головою митрополитом Полікарпом - "розколоучителями". Ними був ухвалений меморандум, в якому містилася вимога до, митрополита Олексія "зняти свій підпис з так званого "акта поєднання". Засобом тиску на митрополита Олексія за "самовладні" дії з об'єднання церков стала пропозиція, висловлена в меморандумі главі АПЦ, "зложити з себе звання, екзарха усієї України аж до рішення Всеукраїнського церковного собору". Під тиском архієреїв Аbтономної православної церкви митрополит Олексій був змушений заявити, що "канонічне рішення і оформлення справи об'єднання припиняються до скінчення війни, а акт від 8.Х. цього року завішується до розглянення його на першому після війни соборові єпископів екзархату".

29 жовтня 1942 р. Кременецька духовна консисторія розіслала по підпорядкованих їй парафіях листа з інформацією про те, що акт від 8 жовтня - лише проект об'єднання церков. У ньому зазначалося, що такі важливі справи можуть бути здійснені тільки за згодою всього єпископату і "до часу затвердження акта поєднання нашими владиками... положення нашої св. церкви зостається в попередньому стані".

Відкликання митрополитом Олексієм свого рішення про об'єднання церков було не лише результатом тиску на нього з боку архієреїв Автономної православної церкви, а й того, що "почаївське поєднання" викликало негативну реакцію з боку німецької влади. У німецькій доповіді про становище та настрої населення в Україні зазначалося, що "проведення цього акта у життя... було б значним кроком вперед у створенні національної церкви, яка б охопила всю Україну. Самочинна поєднавча акція представників Ієрархії двох церковних напрямів викликала не тільки категоричне неприйняття німців, а й відповідні дії з їхнього боку.

23 жовтня 1942 р. до рейхскомісаріату був викликаний митрополит Олексій, якому вкотре нагадали, що церква мусить бути аполітичною, а на майбутнє рекомендували вирішувати важливі питання церковного життя "у порозумінні з владою".

До рейхскомісаріату в м. Рівне був викликаний .також єпископ Мстислав, де йому було заявлено, що "німецька адміністрація, ставлячись в принципі позитивно до об'єднання церковних напрямів, не може погодитися з рішеннями "почаївського поєднання1 ' оскільки воно є результатом забороненого зібрання єпископів. У цій бесіді заступник Гоха Даргель заявив, що акт об'єднання церков незаконний, а Всеукраїнський церковний собор стане можливим тільки після закінчення війни. З притиском зазначалося, що влада подбає, щоб єпископи, які підписали акт, були усунені від управління церквою.

Протягом листопада 1942 р. митрополит Полікарп підтримував контакти з митрополитом Олексієм шляхом листування, 11 - 12 числа відбулася їхня зустріч, під час якої було остаточно з'ясовано питання особистого ставлення владик до об'єднання церков. Митрополит Олексій не відмовлявся від угоди, але трактував її тільки "як проект поєднання", а своє ставлення до угоди поставив у залежність від відповідей "своїх єпископів для представлення німецькій владі цілої справи". Остаточна його відмова від "акта поєднання" церков сталася після зустрічі з представниками німецької влади 27 листопада 1942 р. Про неї владика Олексій повідомив архієреїв Автономної православної церкви спеціальним листом від 15 грудня 1942 р. Його зміст не тільки висвітлює тогочасну позицію архіпастиря АПЦ щодо питання об'єднання церков, а й те, що саме вища цивільна влада остаточно перекреслила можливість його здійснення, заборонивши "собор єпископів екзархату", на якому нібито планувалося вирішити це складне й відповідальне питання. На вимогу німців, "канонічне рішення й оформлення справи об'єднання" припинялося "до скінчення війни, коли визволиться вся Україна та, запанує в ній спокій". Чи не єдиним здобутком цієї аудієнції було те, що представник влади" погодився з аргументами митрополита Олексія про "неправильність найменування нашої церкви "автономною" й тим, що надалі "вола повинна називатися "Екзаршою православною українською церквою"124 ' а " значимо лише, що ця назва Православної церкви автономного напрямку так і не прижилася.

Тиск німецької адміністрації, спрямований на протидію об'єднанню церков, здійснювався на всіх архієреїв двох православних церковних напрямів. Владиці Никанору в Києві ще до його від'їзду на жовтневий собор у м. Луцьку було висунуто вимогу не підпорядковуватися митрополитові Полікарпу як адміністратору Української автокефальної православної церкви. Архієпископу Михаїлу в Миколаєві німецькі чиновники 12 листопада 1942 р. заявили, що акт від 8 жовтня 1942 р. німецька влада не визнає, а церкви вона сама об'єднає після війни. Владику Михаїла було повідомленої митрополити Полікарп і Олексій позбавлені права втручатися в церковне життя інших генерал-комісаріатів, а єпископи відповідають за свої дії перед генерал-комісарами відповідних округів.

З листа Генерал-комісара Житомирського генерального округу до єпископів автономного церковного напряму Леонтія та Євлогія дізнаємося, що "...німецьке управління бажає єдності українських церков і припинення церковних чвар, але воно гадає, що час для цього настане лише тоді, коли вся Україна буде звільнена й утихомирена". У ньому також наголошувалося, що "в жодному разі не може німецьке управління працювати з єпископами, які виявляють неслухняність, наприклад з тими, що з політичних міркувань беруть участь у недозволених зібраннях єпископів". У цьому листі вимагалося призначати священиків тільки після попередньої ухвали гебітскомісарів, а в разі потреби усувати з посади священиків, "які діють на шкоду німецьким інтересам". Досить симптоматичною була кінцівка цього документа, яка, власне, з'ясовує, яку основну функцію, на думку німецької влади, повинні були виконувати ці єпископи: "Перемога німецької імперії - вищий заповіт у сучасний момент. Молітеся з дорученою вам паствою за успіх німецької зброї".

Останнім з православних ієрархів України, хто робив спроби перешкодити німецькій владі звести нанівець усю поєднавчу діяльність частини православних владик, був митрополит Полікарп. 7 грудня 1942 р. він надіслав до рейхскомісара листа, в якому висловив рішучий протест щодо порушення владою церковних канонів, розділення церков по Генерал-комісаріатах і підпорядкування релігійного життя урядуванню німецьких чиновників. Відповіді на цього листа він так і не отримав. 6 січня 1943 р. митрополит Полікарп написав листа автокефальним єпископам, в якому наполягав, що їм "...залишається бути вірними ідеї автокефальности Української православної церкви та в цій ідеї усвідомляти духовенство і вірних". Владика запевнив, що "...з противниками цієї ідеї, як би вони не називались - чи автономістами, чи екзархістами - ми не знайдемо спільної мови, але хто з них хоче не на словах, а на ділі поєднання з нами, для миру церковного і добра віруючого народу, з тим радо будемо співпрацювати, не чекаючи колишнього "собору єпископів екзархату".

Іншу позицію у справі досягнення церковної єдності зайняла більша частина ієрархів Автономної православної церкви. Своєрідним демаршем, спрямованим проти поєднавчої роботи ієрархії УАПЦ, стала діяльність ініціативної групи АПЦ, очолюваної єпископами Пантелеймоном, Веніаміном і Димитрієм, яка мала на меті вирішити питання про церковне об'єднання іншим способом. Ці православні ієрархи вважали, що його можна досягти шляхом "об'єднання Православної церкви лід юрисдикцією загально-германського митрополита". Ще у серпні 1942 р. (у розпад міжконфесійного конфлікту) ця ініціативна група надіслала офіційного листа до владики берлінського Серафима (Ляде), де містився запит про можливість канонічного підпорядкування йому автономного православного напрямку. У разі реалізації цього задуму, з точки зору його авторів, "було б відкинуте звинувачення Православної церкви у приналежності до Москви і були б полегшені зносини між церквою та німецьким управлінням".

Відповідь архієрея Російської закордонної церкви зацікавлені особи отримали пізніше, вже після спроби поєднання церков, у жовтні 1942 р. У листі-відповіді владика Серафим висловив готовність сприяти такому об'єднанню, й одночасно рекомендував: "...Щоб дати такому об'єднанню законні засади", необхідно "зв'язатися з імперським комісаром України і заявити йому, що вони не бачать ніяких можливостей подальшого співробітництва з Олексієм після того, як до нього приєднався Полікарп і його церква, яка переслідує більше політичні, ніж церковні цілі і підтримує зв'язок з вороже налаштованими до німців колами".

Варта уваги наступна деталь: владика Серафим затримку відповіді на лист єпископів АПЦ пояснив тим, що певні застереження спочатку змушували його "утриматися від позитивної відповіді". Вірогідно, що цими застереженнями" могли бути консультації з особами, які дали згоду на запит митрополита тоді, коли дві православні конфесії самочинно вдалися до спроби поєднання. Вона, викликавши негативну оцінку німецької окупаційної влади, спонукала відповідних осіб до пошуків альтернативних варіантів влаштування діяльності православних конфесій. Зазначимо, що наміри ініціативної групи АПЦ так і не були реалізовані, оскільки німецька адміністрація віднайшла оптимальний для себе вихід зі скрутного становища - зламала традиційну для Православної церкви систему організації й підпорядкувала все духовенство безпосередньо чинній владі.

3. Німецько-фашистський окупаційний режим і релігійне життя України

Взаємовідносини між нацистським режимом і українським православ'ям, які склалися в період другої світової війни, визначалися рядом факторів. Серед них виділимо такі: по-перше, загарбницькі воєнно-політичні плани Гітлера та його кліки; по-друге, економічні інтереси фашистів в окупованій Україні; по-третє, ідеологічні засади "третього рейху". Складно визначити, який з цих факторів був головним. Але, переплітаючись і взаємодіючи, вони істотно впливали на відносини між окупаційним режимом та українською православною церквою.

Гітлер та його поплічники, розпочинаючи другу світову війну, насамперед розраховували на могутність своїх збройних сил. Водночас у боротьбі з противником вони не гребували й іншими засобами, подекуди намагаючись використовувати навіть церкву — такий, здавалося б, невойовничий суспільний інститут. Зокрема, це мало місце в Україні, Білорусії та інших окупованих регіонах Радянського Союзу. Крім того, фашисти планували використати українське православ'я у власних політичних цілях на українських теренах окупованої Польщі.

Захопивши радянську Україну, вони дозволили відродити православну церкву, яка протягом 20 років правління комуністичного режиму зазнала надзвичайно тяжких втрат. Надаючи їй певні можливості для існування, загарбники вважали (і на перших порах небезпідставно), що це сприятиме зменшенню опозиційних настроїв українців щодо окупантів. Генерали вермахту були заінтересовані в тому, щоб їхній тил був спокійний, і для цього ладні були йти на деякі поступки місцевому населенню в сфері релігійного життя.

Україна, за планами нацистських провідників, мала стати "житницею третього рейху". Фашисти розраховували, що православна церква допоможе їм вивозити з України продовольство, культурні цінності та робочу силу. Вони сподівалися, що духовенство буде переконувати своїх вірних у правильності такої політики окупантів.

Поряд з іншими, істотними були також ідеологічні мотиви у ставленні гітлерівців до українського православ'я. Захопивши владу в Німеччині, фашисти за короткий час встановили тоталітарний політичний режим, характерною особливістю якого був всеохоплюючий контроль держави над суспільним життям. Фашисти виробили власну ідеологію, яка швидко при допомозі держави стала опановувати духовне життя німецького народу. Але перешкоджали цьому "...моральні засади німецького народу і церква". Тому вже в перші роки свого правління фашисти розпочали обережний, але неухильний наступ на християнську релігію і церкву.

На Нюрнберзькому процесі зазначалося, що фашисти, плануючи побудувати "новий порядок", поставили за мету викорінити загальнолюдські цінності, християнську мораль з духовного життя німців. Християнство вони вирішили замінити "неоязичництвом". З допомогою останнього нацисти намагалися виховати "новітнього варвара", який відкидає християнську мораль і вступає в нову систему духовних координат — по той бік загальнолюдських понять Добра і Зла.

До 1939 р. фашисти мали справу в основному з католицькою та протестантською церквами в самій Німеччині. З початком другої світової війни нацистський режим стикається з християнськими церквами — католицькою та православною на загарбаних землях слов'янських народів. Ставлення нацистів до цих церков відрізнялося від ставлення до

християнства в Німеччині Вони вважали слов'ян-православних і католиків народами "другого сорту", майбутніми рабами "третього рейху". Цим народам, завдання яких полягає в тому, щоб цілковито покоритися завойовнику, властива, навіть потрібна християнська релігія — релігія смирення, добра, милосердя, любові до ближнього. Неоязичництво ж націонал-соціалізму, культ крові, войовничого духу відповідає лише внутрішньому світу істинних арійців — німців. Саме звідси й бере початки ідеологічна мотивація ставлення німецьких фашистів до українського православ'я.

Гітлер цинічно заявляв: "Польські священики отримуватимуть від нас їжу, за це вони будуть спрямовувати своїх овечок по божому для нас шляху. Коли ж знайдеться священик, який діятиме інакше, то розмова з ним буде короткою. Завдання священика полягає в тому, щоб тримати поляків спокійними, дурненькими, тупими..." За вказівками фюрера управління расової політики "третього рейху" в 1940 р. підготувало документ "Про поводження з особами ненімецької національності на Сході", в якому містилася вимога розповсюджувати "вчення про те, що підкорення німцям, чесність, старанність і послух є божою заповіддю" . Таким чином, фашисти не вважали за необхідне забороняти католицьку церкву в Польщі, згодом — православну в окупованій Україні.

Польські католики одразу ставилися до німців як до окупантів, ворогів. У ставленні ж української православної церкви до нацистського режиму простежуються два етапи: перший — етап надій і сподівань, другий — етап розчарування і опозиції. Українська меншина, яку тривалий час утискала Польська держава, спочатку прихильно поставилася до окупантів. У багатьох українців існували невиразні надії, вміло підтримувані нацистською пропагандою, на поліпшення своєї долі, культурні, релігійні та політичні (аж до створення незалежної держави) поступки з боку нового режиму. Такі ілюзії виникали внаслідок певних розбіжностей у поглядах на майбутнє окупованих східних територій, які існували серед вищого нацистського керівництва.

Перші контакти українського православ'я з нацистським режимом мали місце відразу після розгрому Польщі. Ставлення автокефальної православної церкви Польщі, 70 % вірних якої були українцями, до нових правителів значною мірою залежало від вищеозначених ілюзій. Крім того, напередодні другої світової війни польський уряд здійснив "полонізацію" автокефальної православної церкви, що набула досить брутальних форм і загрожувала ліквідацією її самобутності. Саме тому духовенство автокефальної церкви брало участь в урочистих зустрічах німецьких військ. Про нових завойовників тоді було ще мало відомо — далеко попереду були газові камери, табори смерті, геноцид євреїв тощо.

Своєрідною подякою "визволителям" виглядала акція, організована деякими ієрархами автокефальної церкви під впливом політиків з Українського Центрального Комітету, по збиранню металобрухту на потреби німецької армії. В українській пресі Польщі вказувалося, що на 29 липня 1940 р. для виконання завдання з сільських церков Лемківщини було знято 40 дзвонів. А 6 червня 1940 р. було знято навіть дзвін з православного собору з Холмі, щойно переданого українцям католиками. Про реакцію рядових віруючих на цю акцію газети не повідомляли.

Фашисти мріяли використати українців у Польщі як противагу озлобленим полякам. Православну церкву, що мала великий вплив на українське населення, окупанти також розраховували використати у власних інтересах. Зокрема, одним із напрямів діяльності краківського відділення абверу, за свідченням колишнього його співробітника, було: "Використання в інтересах Німеччини української церкви". Ганс Франк — намісник окупованої Польщі, яка ввійшла до складу так званого генерал-губернаторства, з метою посилення контролю над українською церквою створив спеціальний відділ на чолі із співробітником гестапо. Крім того, контроль над українською церквою здійснював відповідний відділ СД в церковних справах, очолюваний Ппурм-банфюрером. Така прискіпливість свідчила про обережне ставлення фашистів до церкви українців.

Напад вермахту на Радянський Союз виявився несподіваним для сталінського режиму, і за короткий час фашисти захопили значну частину радянської України. Одразу після евакуації радянської адміністрації українське населення стало виявляти громадську та релігійну активність. Після нечуваного погрому православ'я в Україні у період правління комуністів тепер для віруючих українців з'явилися певні можливості реалізувати свої духовні потреби. "...Хоч ніхто з українців не думав, що новий завойовник несе Україні повну свободу, проте кожен мав надію, що з відходом московсько-советського гноблення настане можливе християнське життя на рідній землі і горнувся до церковно-національної праці тим більше, що тут були ширші можливості, бо національно-державної української діяльності німці не дозволяли, а в церковно-релігійну на початку майже не втручалися" , — писав очевидець і учасник тих подій.

В містах і селах окупованих теренів України почали створюватися ініціативні групи з числа віруючих. Вони виникали стихійно, бо загарбники забороняли проводити всілякі збори. Ініціативні групи шукали священика і молитовний дім для здійснення богослужінь.

У липні — серпні 1941 р. на Волині місцеві національно-активні українці організовували т. з. "свята державності" для відзначення проголошеного у Львові 30 червня 1941 р. Акту державної незалежності України. І хоч учасники тієї події були вже заарештовані гестапо, на Волині за браком інформації, а подекуди й свідомо продовжували святкувати неіснуючу незалежність України. Ці свята організовували допомогові комітети, створені з дозволу німецької влади. Такі комітети сприяли утворенню в обласних та повітових містах церковних рад, що безпосередньо зайнялися організацією релігійного життя.

Складовим елементом "свят державності" було проведення молебнів, панахид по замучених енкаведистами людях, насипання і освячення могил жертв комуністичної влади тощо. В цих акціях брали участь священики, які вижили в умовах комуністичного терору. Всі церковні ради вважалися тимчасовими — вони існували до проведення церковних з'їздів та скликання Всеукраїнського церковного собору.

Німецька розвідка уважно стежила за подіями на окупованих українських територіях. В одному із звітів шефа поліції служби безпеки в Україні зазначалося: "...Українці релігійні і бажають відновлення православних парафій з українськими проповідями". В іншому документі згаданого службовця читаємо: "...І. Огієнко готує 200 осіб для місійної праці і хоче влаштувати церковного адміністратора в Києві, який би вимагав незалежної української церкви". Духовенство автокефальної православної церкви підтримувало зв'язки з ОУН; і німецька розвідка знала про це. Тому в інструкціях "Основні вказівки про поводження з українським населенням" (вересень 1941 р.) зазначалося: "Українська автокефальна церква, так само як і конфесійні об'єднання, дозволяється з тим, що вони не займаються політикою. Однак слід завадити тому, щоб давніші місця релігійного культу стали місцями паломництва і, таким чином, центром руху за автономію".

Німецька військова адміністрація не забороняла проводити "свята державності" і в основному займала позицію спостерігача. Окупанти стежили за різноманітними релігійними ініціативами, вивчали їх, робили відповідні висновки. Такий період доволі лояльного ставлення загарбників до відновлюваної православної церкви тривав до літа 1942 р. В радянському розвідзведенні цього періоду зазначалося: "...Бахаючи використати релігійні організації в своїх цілях, німці відкрили в тимчасово окупованих районах кілька тисяч церков".

Оскільки Волинь була включена до складу радянської України тільки в 1939 p., православна церква тут постраждала найменше порівняно з іншими областями республіки, в краї збереглося найбільше парафій, храмів, в яких проводило богослужіння значне число священиків. Управління церквою здійснювали п'ять ієрархів: архієпископи Олександр та Олексій, єпископи Антоній, Симон та Полікарп. Наскільки сильні позиції займала православна церква в Західній Україні, свідчать дані про чисельність єпископату всієї Руської православної церкви та кількість єпископів православної церкви в краї. В РПЦ на 1939 р. уціліло лише чотири ієрархи. Єпархії православної церкви в Західній Україні до 1939 р. знаходились в юрисдикції автокефальної православної церкви в Польщі. Московська патріархія вирішила скористатися приєднанням західноукраїнських земель до радянської України і наказала єпископам автокефальної церкви прибути до Москви, щоб прийняти юрисдикцію РПЦ. Звичайно, це було погоджено з радянськими властями, які прагнули мати певний політичний зиск. Архієпископ Олексій, єпископи Антоній та Симон швидко перейшли в юрисдикцію РПЦ. Архієпископ Олександр та єпископ Полікарп під різними приводами ухилилися від цього. Для керівництва православною церквою в Західній Україні Московська патріархія створила екзархат на чолі з архієпископом Миколаєм. За активну діяльність у справі переведення західноукраїнського православ'я в лоно РПЦ архієпископ Миколай невдовзі отримав сан митрополита. З числа ретельно підібраних кандидатів для посилення позицій РПЦ в Західній Україні Московською патріархією було висвячено трьох єпископів. За тиждень до нападу фашистів на СРСР митрополит Миколай виїхав з України, залишивши екзархат без керівництва.

В новій обстановці, яка створилася внаслідок окупації України, гостро постало питання про те, в юрисдикції якої церкви має перебувати українське православ'я. Вище духовенство Західної України коливалося, й ініціативу бере в свої руки церковно-громадський провід Волині. Спочатку він прийняв рішення, що "Закон про автокефалію української православної церкви", прийнятий урядом УНР 1 січня 1919 p., має стати державно-правовим актом, яким керується в нових умовах українське православ'я. Але невдовзі виявилося, що будь-які державницькі ініціативи українців загарбники забороняють, тому це рішення втратило сенс.

Тоді ініціативні діячі Волині звертаються з проханням до митрополита автокефальної православної церкви в Польщі Дионісія, щоб він розповсюдив юрисдикцію своєї церкви на територію Наддніпрянської України. 11 серпня 1941 р. Дионісій перебирає церковну владу в Україні на себе і утворює чотири нові єпархії автокефальної церкви — Поліську, Крем'янецьку, Луцьку, Житомирську. Про це він повідомив спеціальним листом єпископат православної церкви в Україні, більшість якого неповних два роки назад була в його юрисдикції. В цьому ж листі вказувалося, що єпископ Полікарп, активний учасник волинської ініціативної групи, возводиться в сан архієпископа. Основними принципами українського православ'я мають бути: 1) національний характер; 2) автокефальність; 3) соборний устрій, згідно з яким миряни мають право брати участь в управлінні церквою.

Коли стали відомими позиція окупантів щодо української державності і наміри варшавського митрополита та громадсько-церковного проводу Волині, група православних ієрархів Західної України на чолі з архієпископом Олексієм розпочала боротьбу проти українізації церкви. Ці єпископи, більшість з яких були росіянами або здобули духовну освіту в російських навчальних закладах, виступали проти вживання української мови при богослужіннях. Архієпископ Олексій, незважаючи на те, що до 1939 р. був ревним поборником українського православ'я, на даний момент кардинально змінив свої погляди.

18 серпня 1941 р. в Почаївській Лаврі архієпископи Олексій та Симон, єпископи Пантелеймон та Веніамін провели "Обласний Собор єпископів православної церкви на Україні". Основною проблемою, яка розглядалася на ньому, було встановлення канонічного положення православної церкви в Україні в ситуації, що склалася. Єпископи дійшли висновку, що найкращим рішенням буде повернення до постанови Московського Собору 1917 р., на якому православна церква в Україні визнана автономною. Адже в 1940 р. єпископи автокефальної церкви в Західній Україні перейшли в юрисдикцію Московської патріархії.

Постанова Собору єпископів в Почаєві від 18 серпня 1941 р. містила такі пункти: 1. До помісного Собору православної церкви в Україні в складі ієрархів, духовенства, мирян вважати українську церкву і її ієрархію в канонічній залежності від церкви російської; 2. Повернути українській церкві права автономії та автономного управління; 3. Надати старшому із наявних ієрархів православної церкви на Україні архієпископу Олексію стосовно правила 34 апостолів права обласного митрополита; 4. Вважати екзархат в Західній Україні як такий, що припинив своє існування, а екзарха митрополита Николая, що покинув свій екзархат, єпархію Волинську і священноархімандритство в Почаївській Лаврі в час великої небезпеки, втратившим свої уповноваження як по екзархаті, так і по єпархії та Лаврі".

Рішення Почаївського Собору підтримали єпископи Антоній та Да-маскин. Ієрархи не знали, що 15 липня 1941 р. місцеблюститель патріаршого престолу РПЦ митрополит Сергій призначив Миколая митрополитом Київським та Галицьким і екзархом всієї України. Новопризначений екзарх весь період окупації перебував по той бік фронту.

Ініціатор скликання Собору архієпископ Олексій пояснював свої дії тим, що з падінням Польщі втрачено всі передумови існування автокефальної церкви. Хоча, очевидно, в прийнятті рішення провести Почаївський Собор певну роль відіграли і розрахунки архієпископа зайняти московський патріарший престол у тому разі, якщо б фашистська Німеччина остаточно розгромила Радянський Союз і ворожі війська вступили б у Москву. Деякою мірою це підтверджує і дещо поспішне надання сану митрополита Олексієві.

Неканонічним було рішення Собору про ліквідацію екзархату в Західній Україні, встановленого Московською патріархією. При цьому ставка робилася на підтримку віруючих. Але подальший розвиток подій показав, що дії автономістів схвалює в основному русифіковане населення міст. Більшість українців мріяли мати незалежну національну церкву. Слід зазначити, що ці події були важливими для православних віруючих саме Західної України. В Східній Україні церковно-релігійна ситуація розвивалася інакше.

Два ієрархи православної церкви в Західній Україні — архієпископи Полікарп та Олександр відмовилися прибути на Собор і не підтримали його рішення. Вони (особливо Полікарп) вважали, що український народ повинен мати свою автокефальну православну церкву, а юрисдикція автокефальної православної церкви в Польщі має поширюватися на всю Україну.

Таким чином, наприкінці літа 1941 р. в окупованій Україні відбувся розкол православної церкви. Формувалися дві церкви, ієрархи яких по-різному оцінювали перспективи православ'я в Україні. Обидві церкви вважали себе канонічними, а супротивну — неканонічною. Між ними поступово розгорталася полеміка, що надалі набувала різних форм протистояння — захоплення храмів, перепідпорядкування парафій, священиків, використання окупаційної влади для подолання супротивника тощо.

Тим часом в Україні відроджується релігійне життя. Майже в кожному селі громада пристосовувала для богослужінь уцілілі храми, які за радянської влади використовувались як колгоспні комори чи сільбуди. В тих селах, де храми були повністю зруйновані, з цією метою використовувалися громадські будівлі. В містах під церкви пристосовували кінотеатри, палаци піонерів, клуби, їдальні, школи. У таких приміщеннях надбудовували куполи, встановлювали іконостаси.

Комуністичні методи боротьби з релігією призвели до того, що у повітах залишалося лише по 3—4 храми, а в багатьох — їх не було зовсім. Внаслідок цього, наприклад, у с. Ольшани Харківської області, під церкву селяни пристосували колишню стайню. Уповноважені ініціативних комісій та парафіяльних рад стали збирати кошти населення на церковні потреби. Так, у Миргороді на ці кошти була відбудована Успенська соборна церква, в якій за радянської влади зруйновано іконостас і куполи, а приміщення використовували як склад. Парафія Сміли Київської області також на власні кошти відновила напівзруйновану церкву. У Вінниці в Покровській церкві (колишня Казанська), переобладнаній за радянської влади під кінотеатр, на кошти віруючих був відновлений іконостас. В с. Котельва (Харківщина), де до революції діяли шість церков, віруючі відбудували "напівзруйнований храм Всіх Святих (інші п'ять Церков були знищені повністю). Так звані "кухольні збори" проводилися майже повсюди. В тому ж с. Ольшани "...старики з хрестами й спеціальними кухлями обходили жителів, збираючи пожертви на побудову церкви".

В с. Петриківка Дніпропетровської області селяни зібрали кошти, за які зробили проект нової церкви на місці зруйнованої радянським режимом. Парафіяльна рада цього села в грудні 1941 р. надіслала листа в єпархіальну раду, в якому, зокрема, зазначала: "Українська Православна Церква, віра Христова не є приватною справою кожного, як дехто думає, вона є справою громади, всього українського народу, то є наш спільний релігійно-національний ідеал". У відозві Немирівської церковної ради на Вшничині від 16 вересня 1941 р. до населення м. Немирова і околиць про пожертви на відбудову Свято-Покровського храму підкреслювалося: "Будуючи Українську Православну Церкву, нам не треба шукати зразків у чужих церквах, зокрема, в Московській, ми маємо багаті приклади і традиції в минулому нашої рідної Церкви і на них треба взоруватися".

Поступово, з налагодженням релігійно-церковного життя на місцях, формуються організаційні основи автокефальної церкви в окупованій Україні. Так, 29 вересня 1941 р. ініціативна група віруючих колишньої Української автокефальної православної церкви провела в Києві організаційні збори, на яких було ухвалено рішення про відновлення всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР). А вже 10 жовтня 1941 р. в Андріївській церкві вперше після багатьох років богослужіння проводилися українською мовою. При сприянні бургомістра Києва Багазія (він виділив автомобілі, пальне, надав перепустки) до Варшави вирушила депутація представників автокефальної церкви від ВПЦР. Там вона зустрілася з митрополитом автокефальної православної церкви в Польщі Дионісієм і провела з ним переговори про майбутній устрій УАПЦ в Україні. Митрополит благословив діяльність ВПЦР. 17 жовтня 1941 р. всі церковно-православні течії, які виникли внаслідок організаційної невизначеності, на урочистих зборах ВПЦР в Києві об'єднались.

Незабаром були створені церковні ради у восьми обласних центрах, які встановили тісні контакти з ВПЦР у Києві. Незважаючи на значні транспортні труднощі, представники церковних рад взаємодіяли між собою. Наприклад, два члени Полтавської єпархіальної церковної ради ходили пішки до Кіровограда, а члени церковного проводу м. Охтирки — до Харкова . Один із сучасних дослідників зауважував: "...Вище духовенство було виключене із спонтанного процесу відродження православ'я в Україні, за винятком Волинської і Поліської єпархій...".

Якщо процес організації церковно-релігійного життя в Західній та Правобережній Україні очолили церковні ієрархи та патріотично настроєні місцеві активісти, то на сході України, в Харкові, його стимулювала українська цивільна адміністрація.

В міській управі Харкова діяв релігійний відділ, у роботі якого брав активну участь досвідчений фахівець у справах церковно-православного будівництва В. Потієнко. Саме він очолював у 20-х роках ВПЦР УА Василя Липківського. Спочатку відділ видав розпорядження про реєстрацію всіх служителів культу. Крім перепису священиків, релігійний відділ провів облік та обслідування храмів у Харкові та на його околицях для виявлення серед них придатних для богослужінь. Під впливом В. Потієнка його колеги дбали про відновлення автокефальної церкви, українізацію православ'я. Це знаходило вияв у зовнішньому оформленні відкритих церков і підтримці священиків, які дотримувалися позицій автокефалізму українського православ'я.

Невдовзі до релігійного відділу прийшов митрополит Феофіл Булдовський, колишній лідер Всеукраїнського братства автокефальних церков, і запропонував свої послуги. Його зареєстрували як "митрополита всієї України". На пропозицію відділу Феофіл почав створювати єпархіальне управління в Харкові. Діяв він самостійно, незважаючи на певний тиск В. Потієнка та представника західноукраїнського православного духовенства. На першій богослужбі в Гольбергівській церкві він відмовився поминати В. Липківського як митрополита всієї України.

Феофіл представляв в українському православ'ї течію, яка прагнула створити канонічним шляхом незалежну українську православну церкву. Короткий термін існування Всеукраїнського братства автокефальних церков, потім великий терор завадили втіленню в життя цієї ідеї. Ставши до пастирської служби наприкінці 1941 p., митрополит продовжував дотримуватися попередніх переконань. Це стало причиною непорозумінь, які виникали між ним і православними активістами в Харкові, що були прибічниками неканонічної УАПЦ В. Липківського.

Ідею канонічної, незалежної від Москви української православної церкви в роки окупації з певними відхиленнями також реалізовували єпископ Полікарп та його прихильники. В одному із сучасних досліджень читаємо: "...Орієнтація УАПЦ періоду війни була ближчою до тієї програми, яку ще з 20-х років пропагував Феофіл Булдовський, ніж до програми Липківського, що й дало можливість об'єднати обидві церковні групи в 1942 р.".

Єпархіальне управління на чолі з митрополитом Феофілом почало працювати з січня 1942 р. Крім різносторонньої діяльності щодо становлення православної церкви на сході України, митрополит допомагав релігійній общині вірмен у Харкові. Він клопотався перед міською управою, щоб общині передали будівлю закритої радянським режимом вірменської церкви.

Аналізуючи процес відродження українського православ'я в 1941— 1944 pp., член Полтавського єпархіального управління протоієрей Бурко зазначав: "...Дуже конструктивним для відбудови Української Церкви в той час було те, що ця відбудова почалась, як і в 1917 p., знизу, від народу... По-друге, широка дійова участь народу у відбудові церковного життя мала своє значення в очах німців, і з цим вони змушені були рахуватися".

У вересні 1941 р. військову адміністрацію в Україні замінила цивільна на чолі з Еріхом Кохом, одним з найжорстокіших поплічників Птлера. Кох був призначений рейхскомісаром щойно створеного рейхскомісаріату "Україна", який включав Волинь, Поділля, Правобережну Україну, частину Причорномор'я, Дніпропетровську та Полтавську області Враження делегації УАПЦ, яка прибула на зустріч з намісником краю в його резиденцію в Рівному, були гнітючими. Невдовзі всі відчули "тверду" руку нового керівника. В листопаді 1941 р. поширилися чутки, що фашисти заарештували весь склад ВПЦР. Стало зрозумілим, що окупаційна влада вороже ставиться до православної церкви. В інструкції Коха про введення цензури для ненімецьких газет та журналів зазначалося: "...Про церковні та релігійні питання можна писати в діловій формі Релігійні напрями і секти, також церковні сановники повинні критикуватися і стримуватися. При дозволеному релігійному житті на шпальтах українських газет не можна згадувати про те, що саме ось цей або інший напрям потрібний німецьким властям".

Окупантів особливо непокоїв процес зростання і об'єднання українського православ'я. Під загрозою розпуску єпархіальні церковні ради на початку 1942 р. були реорганізовані в єпархіальні управління. Нацисти перешкоджали створенню загальноукраїнського єдиного православного церковного центру. В зв'язку з цим, а також тому, що не вдалося порозумітися з єпископами — автономістами, 24 грудня 1941 р. митрополит Дионісій призначає архієпископа Полікарпа адміністратором УАПЦ в Україні

Таким чином, розкол в українському православ'ї на дві гілки — автономну православну церкву і українську автокефальну православну церкву ставав дедалі більш виразнішим. Для окупантів більш небезпечною видавалась УАПЦ. В директиві від 11 лютого 1942 р. керівництво СС застерігало управління СС і поліцейських команд в окупованій Україні: "1) Належить дозволити різним групам (громадам) Православної Церкви на релігійну діяльність в чисто церковних справах. Треба, одначе, самим Церквам залишити довільний спосіб, як вони свої місцеві організації оформлять і фінансують. Заборонити вмішуватися в засяг церковної діяльності політичним угрупованням, громадським і сільським властям та політичним особистостям.

Не допустити, щоб далекойдучі політичні групи використовували церкву як заслону для своїх, ворожих державі устремлінь. Рівно ж творенню загальноукраїнської автокефальної Церкви під проводом митрополита як допоміжної організації належить всіма способами перешкоджати. За православним церковним розумінням автокефалія є завжди в самій суті пов'язана з самостійним державництвом. Також належить звернути увагу, щоб духовні за жодних умов не входили в склад будь-якого політичного проводу...".

З іншого боку, окупанти безцеремонне намагалися пристосувати церковно-релігійне життя в Україні до потреб рейху. Вже в розпорядженні Коха від 8 грудня 1941 р. про церковні свята в Україні, опублікованому 11 липня 1942 р. для відома генерал- та гебіткомісарів, зазначалося: "Вражає те, що місцеве керівництво дозволило релігійні свята в будні дні. Така практика сьогодні неприпустима, оскільки вона перериває робочий процес.

Я забороняю проведення богослужб в будні дні, на які припадають православні свята, за винятком Різдвяних свят — 7, 8 січня, Нового року — 14 січня і Пасхи — два дні...".

Ретельно вивчивши тенденції розвитку релігійного життя в загарбаній Україні, відомство А. Розенберга розробило детальні інструкції для окупаційної адміністрації, які вказували шляхи впорядкування церковно-релігійних відносин. У цих інструкціях, датованих 13 травня 1942 p., знову підкреслювалося: "...Можна дозволити релігійним громадам існувати, але під умовою, що вони не займатимуться політикою і не становитимуть небезпеки для окупаційної адміністрації.

Розпорядження Коха від 1 червня 1942 р. "Про правні відношення релігійних організацій" також було спрямоване проти активної національної позиції церкви. Серед пунктів, які визначали правове поле церковних громад, були такі:

"...§ 3(1) Щодо складу правління кожної релігійної організації, то він залежить від того, чи генерал-комісар не має ніяких застережень загальнополітичного характеру до осіб...

§4 Релігійні товариства і їхні підмісцеві та місцеві органи і функціонери повинні обмежити свою діяльність тільки до виконання релігійних завдань.

§ 5(1) У випадках недотримання цих приписів, а особливо за вихід поза межі кола діяльності релігійних товариств, їх органів чи функціонерів, генерал-комісар має право наложити грошові кари.

(2) Рейхскомісар може розігнати релігійне товариство, якщо його діяльність не обмежується до виконання релігійних завдань або загрожує публічному порядкові і безпеці...".

Але в розвідданих шефа поліції та служби безпеки читаємо дещо інше. В звіті від 4 лютого 1942 р. підкреслюється: "...Ще один інструмент національної політики — це Українська Автокефальна Церква. Голова цієї церкви єп. Іларіон з Холму, який більше схожий на політика, ніж на князя Церкви"" . В іншому звіті говориться: "...З боку українських націоналістів професор Академії наук і історик Гаєвський, який був державним секретарем при Петлюрі, являється центром тих кіл, котрі хочуть як автокефальну церкву, так і науку перетворити в кристалізаційний пункт своїх політичних устремлінь. Особливо при цьому кидається в очі та обставина, що Гаєвський недавно був висвячений в сан єпископа автокефальної церкви...

В інших німецьких документах за цей же рік також вказується, що УАПЦ прямо або опосередковано реалізує українську національну політику, яка, звичайно, суперечила загальній стратегії окупаційного режиму на українських землях: "...Націоналісти прагнуть до протестантсько-православної (автокефальної) церкви і намагаються через неї приблизили виконання своєї мри про самостійну Україну.

Для посилення контролю за православною церквою в Україні Кох спеціальним розпорядженням від 1 березня 1942 р. розмежовує функції відповідних служб: "...7. Церква (розмежування у відношенні головного відділу її по тих же принципах, як в рейху у відношенні державного міністерства, тобто матеріальні церковні справи здійснюються головним відділом її, виконавчі заходи проти церковних інстанцій і осіб, що відносяться до церкви, здійснюються поліцією безпеки)".

Але цього виявилось замало, і тому у вищезгаданих інструкціях Розенберга було намічено зосередити всю адміністративну владу церков в руках генерал-комісарів. Крім того, з відомства Розенберга до Рівного надходили рекомендації підтримувати розкол в українському православ'ї на УАПЦ та АПЦ, що й ретельно здійснювали відповідні чиновники адміністрації Коха. Наприклад, на конференції з церковних справ, що відбулася в Рівному 4 травня 1942 p., окупанти офіційно визнали наявність двох течій в українському православ'ї і наказали припинити полеміку між ними. Таке позірно справедливе рішення в дійсності було спрямоване проти автокефальної церкви, що мала значно більший вплив на віруючих в Україні порівняно з автономною, а також видавала друкований орган, який за цим рішенням було закрито.

До того ж митрополит автокефальної православної церкви в Польщі Дионісій 15 липня 1942 р. надіслав "Меморандум" німецьким властям, в якому, спираючись на історичний та богословський матеріал, доводив правомірність розповсюдження юрисдикції автокефальної церкви, яку він очолює, на всю Україну. Окупанти заборонили це робити, що, звичайно, поглиблювало розкол між автокефальною та автономною церквами. Генерал-комісари також докладали всіх зусиль, щоб ослабити позиції церкви. Так, в одному з німецьких документів цього періоду зазначалося: "...В той час, як у київських газетах кореспонденція церковного характеру заборонена, в газетах інших областей ці церковні справи широко обговорюються...".

За короткий час на теренах окупованої України з'явилося чимало парафій автокефальної православної церкви. Наприклад, на Київщині на 1 вересня 1942 р. вже функціонувало 513 парафій, у Полтавській єпархії в 1943 р. — близько 150, Лубенській — майже 100, в Дніпропетровській на день евакуації в 1943 р. — приблизно 150. Було чимало парафій і автономної церкви. Функціонували т. з. "дикі" православні парафії, які не визнавали юрисдикції жодної церкви, а підкорялися безпосередньо цивільній або військовій німецькій адміністрації. Очевидно, саме тому дослідник Ф. Уолтере зазначав: "...Після нацистського вторгнення близько семисот храмів було відкрито в Київській єпархії, а в дореволюційний час їх тут було 1410. За німецькою статистикою, в жовтні 1941 р. 95% українців були віруючими". За радянськими документами, за роки війни лише в Чернігівській області було відкрито 418 православних церков, з них в період окупації області — 395. Вже до кінця 1941 р. в містах і селах Чернігівщини діяли 142 церкви, а в 1942 р. — 192. Найбільше православних храмів у роки війни було відкрито у Вінницькій області — 836. У цей період на теренах України функціонувало 47 монастирів. Все це свідчило про високий рівень релігійності українців, яку не знищили навіть жорстокі гоніння радянського режиму.

В зв'язку із значним зростанням кількості парафій у перші місяці окупації адміністратура автокефальної церкви визначає нові єпархії і таємно від окупантів організовує висвячення єпископів. Хіротонії відбулись у лютому, травні та червні 1942 p., а вже у вересні того ж року фашисти заборонили висвячувати єпископів.

Фашисти всіляко підтримували тих ієрархів православної церкви, які співробітничали з гестапо чи СД, писали доноси на своїх колег, священиків, віруючих. Щоправда, їх були одиниці. Особливо яскраво підхід окупантів виявився в справі єпископа Фотія Тимошука.

Та в 30-х роках він з'явився в Польщі як священик-утікач з СРСР, але невдовзі з'ясувалося, що це агент НКВС. Його позбавили сану і ув'язнили. Після 1939 р. Фотій знову добивається священицького сану, а в 1942 р. навіть був висвячений в єпископи автокефальної церкви. Коли ж ієрархи УАПЦ остаточно викрили його в 1943 р. і шляхом анкетування позбавили сану, генерал-комісар Житомира ще довго тримав розстригу на посаді "головного єпископа" своєї округи, а його наступника, посланого адміністратором Полікарпом, — у в'язниці. Згодом розстрига зник у невідомому напрямі Писав доноси на своїх колег і єпископ автономної церкви Мануїл, який отримав єпископський сан в автокефальній церкві, а згодом перейшов до автономістів. Його схопили і покарали в 1943 р. українські партизани.

Втручання окупантів у внутрішнє життя української православної церкви посилилося в 1942 р. Наприклад, заступник генерал-комісара Києва в листі до єпископа автокефальної церкви Ніканора писав: "Пан генерал-комісар доручає повідомити Вам, що він не погоджується з тим, що Ви титулуєте себе адміністратором всієї східноукраїнської території... Ваша діяльність має обмежуватись до району міста Київ і його околиць: [нанкова, Чабного і Василькова...". Ієрархів православної церкви, які викликали підозру, окупанти всіляко утискали. Зокрема, митрополита автономної церкви Олексія неодноразово затримувало київське гестапо, в оселі адміністратора автокефальної церкви Полікарпа загарбники вночі здійснили обшук. Занадто активному, з точки зору окупантів, єпископу УАПЦ Мстиславу надійшло розпорядження заступника генерал-комісара Києва: "З політичних причин забороняю Вам перебувати будь-де в Україні на захід від Дніпра і в частині генеральної округи Київ, розташованій на схід від ріки...".

Ієрархи УАПЦ протягом усіх окупаційних років не втрачали надій на об'єднання українського православ'я. В доповіді відділу політики рейхскомісаріату (1942 р.) зазначалося: "...Найважливіша духовна персона в Києві — це посвячений в травні цього року в єпископи православної Церкви політикан Мстислав. Він має намір серйозніше старатися про об'єднання незалежної православної з автокефальною православною церквою. При цьому він забороняє будь-яку дію, котра б сприяла погіршенню зв'язків з православним єпископом Пантелеймоном (автономістом). Він навіть наміряється прохати Пантелеймона про примирні переговори...

Загарбники були дуже роздратовані спробою об'єднання автокефальної церкви з автономною, що мала місце 8 жовтня 1942 р. Акт об'єднання церков в Українську автокефальну православну церкву, який підписали митрополит автономної церкви Олексій та представники автокефальної церкви єпископи Мстислав та Ніканор, вони заборонили публікувати і розповсюджувати. Це спонукало єпископів-москвофілів з автономної церкви не визнати його і змусити відректися від нього митрополита Олексія.

Заступник Коха Даргель вказував єпископу Мстиславу, що остаточно питання про структуру та устрій української православної церкви після закінчення війни визначать німці, але ті ієрархи, які підписали Акт об'єднання, не будуть допущені до керівництва церквою. Після цього Даргель затвердив інструкції, за якими "...відтепер треба дотримуватися рівноваги позицій обох Церков. З цієї причини треба у відповідний спосіб спротивлятися будь-якому об'єднанню" . Об'єднана могутня православна церква в Україні була непотрібна окупантам, які небезпідставно побоювалися, що вона може спрямувати помисли українців у небажаному для них напрямі. Існування автономної церкви було необхідно загарбникам як противага Українській автокефальній православній церкві, підтримуваній оунівським підпіллям і більшою частиною віруючих.

Зрештою, 11 січня 1943 р. Полікарпа, а 12 січня — Олексія викликали в рейхскомісаріат у Рівне і повідомили, що вони вже не першоієрархи своїх церков в Україні, а рядові єпископи. Відповідно до травневих 1942 р. інструкцій Розенберга та декрету заступника Коха Даргеля від 9 червня 1942 р. структура автокефальної та автономної церков обмежується територією кожного з п'яти генерал-комісаріатів. Синод обох церков розпускається, пересування єпископам дозволяється тільки в межах відповідного генерал-комісаріату. Осіб, гідних висвячення в сан єпископа чи архієпископа, визначає генерал-комісар. Він затверджував навіть парафіяльних священиків. Будь-яка листівка релігійного змісту ретельно перевіряється німецькою адміністрацією. Так нацистська державна машина контролювала щойно відроджене українське православ'я.

Обурення православних ієрархів брутальним втручанням окупантів у внутрішнє життя церкви знайшло відображення в документі без підпису під назвою "Сучасне положення Православної Церкви в Україні в церковно-адміністративному відношенні". В ньому, зокрема, зазначалося, що розпорядження про нове правове становище українського православ'я "...являється порушенням прав Православної Церкви, яка у внутрішньому своєму житті управляється в Україні від часу прийняття християнства при кн. Володимирі (988 p.), згідно кодексу канонічних правил, прийнятому в цілому православному світі...

Таке вмішування в життя Православної Церкви рівнозначне тому, коли б державна світська влада в стосунку до Римо-католицької Церкви розпорядилась католицьким єпископам на даній державній території бути незалежними від Риму і римського папи... Розпорядження... на практиці мусило повести і повело тільки до ослаблення авторитету Православної Церкви в Україні, позбавленої свого митрополичого і соборного центру в Управлінні, авторитету, так потрібного при відродженні тої Церкви посеред збільшовичених мас населення".

Фашисти намагалися використати авторитет українського православ'я для зміцнення своїх позицій на окупованих територіях. Від імені вищих ієрархів автокефальної та автономної церков до віруючих надходили послання, в яких були заклики до покори властям, працьовитості, старанності Прикладом може послужити послання адміністратора автокефальної церкви Полікарпа від 25 березня 1943 р. до своєї пастви. "...Війна, а ще така великанська, як нинішня, має свої суворі закони, — зазначалося в ньому, — вимагає від усіх жертв в тій чи іншій формі, відсуває на майбутнє ряд хоч би й важливих в житті народу питань. Таке положення серед людей, що не задивляючись далеко вперед, особливо ж серед гарячої молоді, викликає часто настрої незадоволення, нестриманості...

Кличу вас, юнаки, не давайте голосу часом подразненого серця оволодіти вами, керуючись голосом вашого розуму..." 43 Вдумливий читач, однак, міг би в цих підцензурних рядках відчути глухе невдоволення церковних діячів окупаційним режимом. Серед послань першоієрархів до своєї пастви були й такі, де вказувалось на необхідність молитися за "німецьку армію-визволительку" та її "вождя — Адольфа Гітлера". Таким чином першоієрархи української православної церкви платили фашистському тоталітарному режимові за можливість існування церкви. Але ж церква — це не лише ієрархи, церква — це все духовенство разом з масою своїх вірних. Тому справжнє ставлення українського православ'я до фашистського режиму виявилося в іншому. Коли в 1943 р. на Волині УПА розпочинає бойові дії проти окупантів, в Рівному єпископ УАПЦ Платон, очевидно, не без погодження з адміністратором УАПЦ Полікарпом організовує нелегальні курси військових священиків, які після їх закінчення мали перебувати в загонах українських партизанів. Про ставлення українського православ'я до окупаційного режиму свідчила і кількість жертв серед священиків у роки війни. 43 священики УАПЦ були розстріляні гестапівцями, деякі спалені живцем разом із жителями сіл, де вони проповідували слово боже.

Отже, в умовах жорстокого окупаційного режиму українська православна церква залишалася разом з своїм народом, поділяючи його трагедію і горе, надії і тривоги. Вона була гідна високого призначення, яке завжди виконувала в лихі години українського народу.

4. Відродження Православної Церкви у післявоєнний час

Велика кількість храмів відновилася на Україні у післявоєнний час. У деяких частинах (західних) намагалися відновити уніатство, католицизм, але ці дії були марними, бо істина - у Православ'ї.

Видатними Православними церковними діячами у післявоєнний час на Україні були єпископи: Черновицький Андрій, Уманський Іларіон, Кіровоградський Євстратій.

У 40 - 50 р.р. продовжувалося кількості віруючих. Міські храми були переповнені. Серед вірних чад Православної Церкви були видатні діячи культури та науки: А.Ахматова, М.В. Юдіна, І.С. Козловський, В.П. Філатов. Віра Православна відроджувалася, багато паломників* збиралося у Лаврах:

Київській та Почаївській. Загальна кількість Православних парафій в Україні на 1 січня 1947 року становила 8815 ( 52 % з них відкрито в період тимчасової окупації України). Наприклад, після Великої Вітчизняної в Харківській області у Лозівському районі було відчинено чотири приходи: в Панютино, в Краснопавлівці, Орільці, Лозовій.

Висновки

Аналіз етноконфесійної політики Третього рейху й особливостей церковно-релігійних процесів в окупованій Україні упродовж 1941 - 1942 pp. дає можливість зробити такі висновки.

Антигуманна й цинічна за своєю суттю, вона була зорієнтована на виконання наступних основних завдань: підтримка релігійного руху як ворожого більшовизму; встановлення жорсткого контролю за діяльністю релігійних організацій; сприяння зовнішній і внутрішній руйнації традиційних церковних структур та їхній атомізації; недопущення створення уніфікованих церков; максимальне використання релігійних об'єднань в інтересах Німеччини й подальша примусова заміна християнської віри на нехристиянську неоязичницьку.

Реалізації цієї програми певним чином сприяло те, що провідні українські церковні лідери і важливі православні центри опинилися в глибокому німецькому тилу, були підконтрольними й загалом керованими. Сприятливою для німців виявилася й та обставина, що практично відразу, в перші дні окупації ними українських земель, в православному середовищі почали складатися різні, діаметрально протилежні концепції інституалізації Православної церкви134 '

Один з пріоритетів етноконфесійної політики німців полягав у сприянні антиросійським настроям в Україні, дерусифікації Православної церкви, що вважалося важливим засобом дроблення й антагонізації церковних напрямів.

Окупаційна німецька адміністрація не просто пасивно допустила, а й певним чином посприяла утворенню на українських землях двох православних напрямів, які перебували в юрисдикції різних релігійних центрів. Автономна православна церква канонічне підпорядковувалася Московській патріархії Російської православної церкви, а Українська автокефальна православна церква - Варшавській митрополії Православної церкви в Генеральному губернаторстві. Канонічно-юрисдикційна залежність двох українських православних церков від зарубіжних релігійних центрів, які перебували у стані конфронтації, об'єктивно сприяла ускладненню православного церковного життя, створювала перешкоду на шляху до об'єднання церков.

Німецька адміністрація ефективно протидіяла перетворенню Києва на центр українського православного церковного життя, виокремленню із середовища православної ієрархії безперечного лідера, який був би здатний очолити рух за відновлення самостійної Київської митрополії.

Спочатку німецькі окупанти певною мірою толерували український православний автокефальний рух. Коли ж він чітко виявив ознаки самодостатності, некерованості, сприяння розвитку українського політичного сепаратизму, то німці більшу прихильність почали виявляти до Автономної православної церкви.

Головними причинами фаворизування німецьким окупаційним режимом саме цієї конфесії була підкреслена лояльність її верхівки щодо чинного політичного режиму, керованість ієрархії, дистанціювання від національно-визвольного руху, переважно негативне ставлення до невідкладного об'єднання церков.

Література

1. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993.

2. Міненко Т. Православна церква в Україні під час Другої світової війни. - Вінніпег, Львів, 2000. -Т. 1 . -392 с.

3. Васильєва О. Жребий митрополита Сергея Воскресенского // Наука и религия. - M.,1995. - № 5;

4. Шкаровский М.В. Русская православная церковь при Сталине и Хрущеве: государственно-церковные Отношения в СССР в 1939 - 1964 годах. - М., 1999.

5. Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації. - Полтава, 1977. - 125 с;

6. Гордієнко B.B. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні//Укр. іст. журн. - 1998. - № 3. - С 73-81;

7. Борщевий В. Українське церковне відродження на Волині (40-ві pp. XX ст.). - Луцьк. 2000. - 254 с.

8. Коваленко М.І. Цілі і методи німецької імперіалістичної політики на окупованих теренах // Літопис Української повстанської армії. - Торонто, 1989.

9. Кларк Н. Оккультные корни нацизма: Тайные арийские культы и их влияние на нацистскую идеологию. - СПб., 1996. - С. 209;

10. Мулик-Луцик Ю. Історія Української греко-православної церкви в Канаді. У 5-ти Т.

11. Власовськйи І. Нарис історії Української православної церкви: В 4-х тт. - К., 1998. - Т.4. - 4.2. - С 205;

12. Мартирологія українських церков. В 4-х тт. - Торонто, Балтимор, 1987. - Т.1.

13. Історія релігії в Україні: У 10-ти тт. - К., 1999. - Т. 3. Православ'я в Україні / За ред. А.Колодного, В. Климова...

14. Величківський М. Сумні часи німецької окупації (1941-1944 роки) // Визвольний шлях. - 1965. - № 2.

15. Косик Володимир. Україна під час Другої світової війни 1939—1945. — Киш; Париж; Нью-Йорк; Торонто, 1992. — С. 615.

16. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі — ЦДАГОУ), ф. 1, он 23, спр. 1642, арк. 15.

17. Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. В 4-х т. - Торонто, 1976-1980. - Т. 4. - Ч. 2. - С. 204.

18. Бурко Д. Відродження Української Церкви в 1941—43 роках // Рідна Церква. - 1964. - Ч. 57. - С. 5

19. Мартирологія українських церков. В 4-х т. — Торонто, 1987. — Т. 1. — С. 741

20. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі — ЦДАВОВУ), ф. 3206, оп. 1, спр. 46, арк. 105.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:06:25 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:32:51 28 ноября 2015

Работы, похожие на Дипломная работа: Релігійне життя України в роки війни та післявоєнний час

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151308)
Комментарии (1844)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru