Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Переяславська рада

Название: Переяславська рада
Раздел: Рефераты по истории
Тип: реферат Добавлен 23:01:27 12 мая 2010 Похожие работы
Просмотров: 746 Комментариев: 2 Оценило: 1 человек Средний балл: 4 Оценка: неизвестно     Скачать

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

"ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА"

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичні передумови, підготовка до Переяславської Ради і укладення переяславської угоди

Розділ 2. Історіографічні концепції та політичні інтерпретації переяславської ради

Розділ 3. Причини укладання Переяславської угоди та її міжнародно-правовий зміст

Розділ 4. Початок російської експансії

Розділ 5. Імперська політика денаціоналізації Українського народу

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У середині XVII ст. Європа увійшла у нову епоху суспільного й політичного розвитку, що характеризувалася створенням національних держав та утвердженням буржуазних відносин. Україна не була винятком з загальноєвропейських процесів. В ній активно розгорталася визвольна боротьба, спрямована на розв’язання найголовніших завдань - створення незалежної Української держави й запровадження нових соціально-економічних відносин на основі дрібної (фактично фермерського типу) козацької власності на землю.

Становлення Української держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо - і зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці Гетьмана України Богдана Хмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подія принципово вплинула на всю дальшу історію Українського народу і Європи в цілому.

Безпосередніми наслідками Переяславської угоди для України стало утвердження Української Козацької держави як правової автономії і суб’єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.

Переяславські події істотно вплинули на розвиток геополітичних процесів, розстановку сил на карті Європи. Істотно зміцнилися позиції Московської держави. Виникли передумови її перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послаблення політичної сили і ваги Оттоманської Порти та її васала - Кримського ханства, посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичний переустрій Балкан.

Ставлення до Переяславської угоди 1654 року завжди було і залишається неоднозначним. Оцінка та з'ясування причин і наслідків цієї історичної події тлумачилися з позицій політичної доцільності Російської імперії. Особливих ідеологічних викривлень зазнала оцінка Переяславської угоди за часів Радянського Союзу: уся історія Українського народу подавалася як “віковічне прагнення возз’єднатися з російським". Цей міф був створений ще ідеологічним апаратом Російської імперії та суттєво скорегований радянським суспільствознавством у 1954 році - до 300-річчя події. Специфічне розуміння Переяславської Ради як акту "возз'єднання України з Росією" протягом 1950-1980-х років було однією з підвалин радянської імперської ідеології поряд з ідеологемами "Київської Русі - колиски трьох братніх народів", "нової історичної спільноти - радянського народу" тощо. Суттєвими залишаються можливості політичної експлуатації міфу про Переяславську Раду й нині. Не дивлячись на те, що у наші дні Переяславський міф набув певної автономності у суспільній свідомості населення України, він і тепер активно використовується в поточному політичному житті.

Усе це вимагає глибокого неупередженого наукового аналізу відповідних подій з позицій сьогодення, змушує розглядати означену проблематику в контексті сучасних суспільно-політичних процесів як таку, що мала особливі політичні, економічні та соціальні наслідки для Українського народу, становлення та розвитку української державності.

Загалом для Українського народу конче важливим є досягнення суспільного компромісу в переосмисленні своєї історії, подолання стереотипів, що не лише за років тоталітаризму, а й задовго до цього насаджувалися у суспільній свідомості. Маємо ґрунтовніше розібратися самі у собі, пізнати самих себе, усвідомити свою цінність. Народ без історії є історичним безбатченком. Такий народ не лише втрачає основи національної свідомості, а й бачення перспективи. Вчені Національного інституту стратегічних досліджень вбачають свою місію у тім, щоб, використовуючи усі наявні можливості, упереджувати таку ситуацію. Аналітичні оцінки історичних уроків Переяславської угоди 1654 року для Українського народу, зроблені Інститутом, мають розглядатися саме у такому контексті.

Розділ 1. Історичні передумови, підготовка до Переяславської Ради і укладення переяславської угоди

Під час національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького 1648-1657 рр. уряд Гетьманщини підтримував дипломатичні стосунки і укладав воєнно-політичні союзи з багатьма державами - Кримським ханством, Туреччиною, Московією, Молдавією та ін. Постійні зради Кримського ханства, ненадійність з боку інших союзників штовхали гетьмана на підтримання тісних контактів з Московією, яка була зацікавлена у зростанні свого впливу в Україні.

Восени 1653 р. Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московії, а 23 жовтня (2 листопада) 1653 р. московський уряд оголосив війну Речі Посполитій.

Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9 (19) жовтня 1653 р. вирушило велике посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. У його складі були також окольничий І. Олфер'єв, дяк Л. Лопухін, представники духовенства.

Подорож тривала довго - майже три місяці! І не тільки через бездоріжжя та безлад: довелося виготовляти новий царський прапор і текст промови В. Бутурліна, з призначеної гетьману булави зникло кілька коштовних камінців, тому їх довелось відновити. Потім посольство ще тиждень чекало приїзду Б. Хмельницького, який затримався в Чигирині на похороні старшого сина, а потім не міг переправитися через Дніпро, бо крига на річці була недостатньо міцною.

Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31 грудня 1653 р. (10 січня 1654 р).Б. Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6 (16) січня 1654 р.

У Переяславі 1654 р. старшинська рада відбулася 8 (18) січня, а згодом і генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства.

Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, "щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно".

Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б. Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В. Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П. Тетеря та миргородський Г. Лісницький приходили і просили В. Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що "царское слово переменно не бывает".

В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було.

Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку.

Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під проекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний.

Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, ця цифра була завищена царськими ярижками. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косівим. Не присягала Запорізька Січ.

Розділ 2. Історіографічні концепції та політичні інтерпретації переяславської ради

В історичній науці кожної нації та держави, на розвитку яких відбилася Визвольна війна і Переяславські події, сформувалися власні версії трактування цих подій. Польська класична й модерна історіографія розглядає їх як "фатальне непорозуміння", "прикру випадкову помилку", котра не тільки призвела до втрати коронних земель Речі Посполитої, а й не пішла на користь Україні.

Російські історичні школи зазвичай трактують події Переяславської ради в позитивному ключі як "збирання" історичних земель Русі та залучення "Малоросійських земель" до загальних процесів російського імперського поступу.

Українська народницька та національно-державницька історична традиція розглядає Переяславську угоду як "початок кінця" державних інституцій політичної суверенізації України, що своєю чергою загальмувало формування української нації. Особливо наголошується на міжнародно-правовому аспекті проблеми, зокрема на проблемі підробки та фальсифікації московських копій Договору.

Радянська історіографія надала Переяславу соціально-політичного підтексту та значення символічної, знакової події, з якої почалося "об'єднання трьох братніх народів" з єдиною вірою та етнокультурним корінням.

У контексті зазначених підходів в історіографії сформувалися такі концептуальні оцінки сутності й наслідків укладення Переяславської угоди:

Тлумачення Переяславської угоди як возз'єднання є “ возз'єднання ” двох союзних держав або “ возз'єднання ” двох братніх народів. Таке обґрунтування було необхідним російським політикам для виправдання процесу інкорпорації українських земель, їх приєднання до складу Росії.

Переяславська угода - акт приєднання. Згідно з цим тлумаченням Переяславська угода розглядається подія, що призвела до згубних наслідків - повної інкорпорації України до Російської держави.

Переяславська угода - договір васалітету. За цією думкою, Б. Хмельницький намагався встановити властиві для світогляду і політичної культури тієї доби відносини васально-сюзереніальної залежності для отримання воєнно-політичної допомоги з боку Росії для розв'язання політичних і міжнародних проблем;

Переяславська угода являє собою релігійну угоду для підтримки православ'я. Тобто Договір тлумачиться як встановлення союзних відносин між рівноправними партнерами-державами у формі міждержавної (персональної) унії, в якій Росія перебрала на себе роль гаранта і покровителя православ'я. Прихильники цієї версії наполягають на конфесійній тотожності населення України та Московської держави й водночас на експансіоністських прагненнях католиків, посилених підтримкою польської корони.

Переяславська угода являє собою тимчасовий воєнний альянс. Згідно з цим (подібним до пункту 3) поглядом Переяславська угода була лише тимчасовим, по суті рівноправним альянсом, покликаним розв'язати спільними зусиллями актуальні суспільно-політичні проблеми. Проте його реальним наслідком стало порушення Росією існуючих міждержавних домовленостей і поступова політична, економічна та духовно-культурна інкорпорація українських земель.

Позиція Національного інституту стратегічних досліджень полягає у тім, що найбільше наукових підстав має остання (з поправкою на те, що відповідний альянс фактично не був рівноправним) оцінка сутності Переяславської угоди, її визначення як ситуативного воєнно-політичного та релігійного союзу між Московською та Українською Козацькою державами.

Розділ 3. Причини укладання Переяславської угоди та її міжнародно-правовий зміст

У XV - XVI ст. в Подніпров'ї, на козацьких "слобідських" землях остаточно викристалізувалася військово-старшинська система організації суспільно-політичного життя, яка мала всі основні ознаки державного управління. Вона містила у собі елементи архаїчного, первинного демократизму, була розрахована на впорядкування внутрішнього життя відносно невеликих та соціально однорідних мілітаризованих спільнот. Поряд з цим у тодішній Україні існувала ієрархія польської шляхти й магнатів, яка мала певний обсяг легітимної влади. Загалом політична система українського суспільства в період Визвольної війни та Руїни тільки почала формуватися. Підставою успішного завершення цього процесу мала стати зовнішня стабільність, якої бракувало постійно воюючій Україні. У перспективі політичний устрій Козаччини виявився досить життєздатним: він став основою державної організації Гетьманщини навіть під протекторатом Росії.

Протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. розвиток Українського народу відбувався в умовах політичного домінування польської шляхти, культурно-релігійного тиску та дискримінації, насаджування непритаманного Україні укладу торгівельно-господарського життя, "розмивання" і полонізації національної еліти. В цій ситуації, яка ускладнювалася постійною загрозою з Півдня, козацтво поступово ставало однією з основних форм соціально-політичної самоорганізації суспільства, а згодом перетворилося на його авангард у поступі до політичного суверенітету і створення власної державно-адміністративної і політичної системи.

Внутрішня соціально-економічна ситуація та становище України у світі вимагали організації дієвого функціонування всіх ланок (знизу догори) виконавчої влади, а відтак - зміцнення гетьманської влади. Важливу роль у цьому відіграли "Статті про устрій Війська Запорозького" Б. Хмельницького, якими визначалися основи розбудови Української незалежної держави, передбачалася недоторканість державного устрою у політико-адміністративній, судовій сферах, сфері соціальних відносин тощо. Спираючись на це, Б. Хмельницький вимагав від полкових і сотенних органів виконавчої влади беззаперечного виконання своїх розпоряджень і наказів. Гетьман скликав ради, брав активну участь в обговоренні й ухваленні рішень, що приймалися ними, контролював судочинство, організовував фінанси, очолював військо та визначав зовнішньополітичний курс уряду. У своїх державотворчих задумах Б. Хмельницький спирався, з одного боку, на українські традиції, елементи громадянського суспільства та республікансько-демократичні засади Запорізької Січі, а з другого - на передові європейські здобутки. Фактично йшлося про створення в Україні президентської (гетьманської) республіки. Гетьман залишався виборною особою, хоча деякі з них (зокрема сам Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа та Кирило Розумовський) виразно тяжіли до монархічної моделі влади. Виборність панувала й на інших рівнях та гілках державної влади. Самого гетьмана обирала Генеральна рада, вона ж могла і позбавити його повноважень. Загалом Б. Хмельницький усі свої здібності, силу й авторитет використовував для зміцнення державності України, утвердження її незалежності.

Прогресивний характер мала діяльність Б. Хмельницького у сфері економічного життя України. Запроваджувалася політика вільної торгівлі, що стимулювало український експорт і в цілому торгівлю між державами, купцям і ремісникам надавалися різноманітні пільги. Це мало позитивні економічні наслідки. За оцінками відомого українського вченого М.Е. Слабченка, “хліб, який тодішня Польща експортувала в Західну Європу, був українським". У Козацькій державі було створено принципово нову податкову систему з різноманітними ставками податків, завдяки чому у воюючій країні утримувався бездефіцитний бюджет. За гетьманства Б. Хмельницького було запроваджено найнижчі імпортні тарифи в усій Європі того часу. Державне керівництво чітко усвідомлювало вигідне геополітичне становище України і вміло використовувало його, поповнюючи бюджет транзитним (перевізним) податком. Таким чином, національно-державні ідеї наповнювалися соціально-економічним змістом, що переважно відповідав інтересам більшості населення України. Важливо враховувати й прагнення Козацької держави до об’єднання Правобережної та Лівобережної України, забезпечення її соборності.

В цілому, соціально-економічний устрій Української Козацької держави був розвиненішим, ніж в Московській державі, де існувало кріпацтво, та в Речі Посполитій. За роки Визвольної війни було ліквідовано жахливу кріпосну залежність селян, їхню примусову підневільну працю. В 1648 р. в Україні було проголошено економічний устрій, що базувався на засадах “вільної праці та занять". На історичну арену вийшли дрібний власник-козак, міщанин та звільнений від панської залежності холоп, праця яких базувалася на матеріальних стимулах. Розвивалося ремісництво, почала складатися козацька буржуазія. Що стосується державної служби, то вона спиралася на землю, яка давалася тому чи іншому урядникові за виконання чиновницьких функцій. Загалом, за наявними оцінками, Хмельниччина не лише переконує в можливості відтворення на той час в Україні буржуазно-демократичної держави європейського зразка, а й вказує на шлях, яким могла би розвиватися Українська Козацька держава. Підпорядкування України Московській державі унеможливило саме такий перебіг подій на майбутніх теренах нашої держави. У дальшому Російська імперія трансформувала українську суспільно-політичну реальність в елемент великоруської шовіністичної системи.

У середині XVII ст. Україна, знекровлена і виснажена тривалою боротьбою з Польщею, оточена з усіх боків економічно та військово потужнішими ворогами, змушена була шукати союзників. Влітку 1653 p. Польща утворила антиукраїнську коаліцію з Валахією, Молдавією і Трансильванією. Союз України з татарами вичерпав себе. З впливових сусідів лишилася лише Московська держава. Б. Хмельницький зрозумів, що Україна опинилася у пастці: якби їй навіть вдалося дати відсіч Польщі, ситуацією негайно скористалася б Порта чи те ж саме Московське царство*. Україна була б ними загарбана. В цій ситуації було вирішено спробувати домовитися з Москвою про спільні дії проти Польщі, а відтак й інших вороже налаштованих сусідів. З цією метою й було укладено угоду 1654 року, умови якої містилися в "Березневих Статтях" та трьох "Жалуваних грамотах" того ж року.

Укладаючи союз з Росією, Б. Хмельницький насамперед розраховував об'єднаними зусиллями нейтралізувати Польщу і в такий спосіб (через досягнення принципово нового "розкладу сил" в регіоні) отримати можливість подальшого військово-політичного та дипломатичного маневру і на цій основі зміцнити міжнародно-правовий статус Війська Запорізького. Московська держава зі свого боку була зацікавлена в поширенні впливу на захід, у виході до Чорного моря, створенні плацдарму для боротьби з Портою та Річчю Посполитою. Безпосередніми ж мотивами укладення Договору 1654 року для неї стали різке загострення відносин з Польщею та побоювання зближення Війська Запорізького з Портою. Враховувалася і перспектива зміцнення позицій Московської православної церкви, яку відкривав їй альянс з Україною.

При оцінці Переяславської угоди слід враховувати і таке. На тлі активної дипломатичної діяльності тогочасного українського проводу домовленість з Москвою 1654 року була важливим, але не єдиним тактичним дипломатичним заходом в низці не менш масштабних договорів з іншими державами. Ось деякі з них:

в лютому 1648 року Б. Хмельницький уклав договір з кримським ханом про спільні воєнні дії;

в лютому 1649 року було укладено аналогічний договір з турецьким султаном;

8 серпня 1649 року було підписано мирну угоду між Б. Хмельницьким і королем Яном II Казимиром - Зборівський договір;

в листопаді 1650 року - договір про нейтралітет між Б. Хмельницьким і семиградським князем;

18 вересня 1651 p. - Білоцерківський договір між Б. Хмельницьким і Польщею;

у серпні 1652 року укладено молдавсько-український воєнний союз;

8 жовтня 1654 року - такий самий союз з князем Семигорода Юрієм II Ракоці;

у жовтні 1657 року - І. Виговський уклав воєнний альянс зі Швецією;

6 вересня наступного року ним же підписано Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, за якою, зокрема, передбачалася широка автономія так званого Князівства Руського у складі Польщі.

Однак всім цим угодам не судилося стати визначальними міжнародно-правовими чинниками для подальшої долі України. Лише Московській державі вдалося скористатися альянсом 1654 року як правовою підставою для посилення свого політичного впливу на Військо Запорізьке, а згодом - для нарощування своєї військової, адміністративної та фінансово-економічної влади в Україні.

На момент альянсу 1654 року Україна і Московська держава об'єктивно були двома якісно різними, хоча й багато в чому схожими країнами. Слід зважати, що основні риси майбутнього російського імперіалізму було закладено в період монгольської зверхності. У 1237-1480 роках руські землі політико-структурально входили до складу Монгольської імперії Чингізидів. Відомим фактом є й те, що Московське князівство сприйняло монгольську зверхність як природний факт. Хан Золотої Орди став для неї верховним правителем, а московські князі зробилися його легальними намісниками. У суспільно-політичній сфері успадкованими від монгольського етносу рисами стали: тоталітарність влади, принципове невизнання індивідуальної особистості, знищення приватної власності тощо. Продовженням цих ознак стало кріпацтво та общинний устрій, які впродовж кількох століть виявилися соціально-економічним фундаментом московської державності. Ці принципово значущі оцінки підтверджуються й російською історіографією, в т. ч. і сучасною. “За роки тісного контакту з татарами. - підкреслюється у виданні “Наш путь. Стратегические перспективы развития России” (М, 1999. - С. 19), - росіяни переймають від них централістську адміністративну модель, агресивну територіальну інтеграційну динаміку, геополітичну місію об'єднання земель Євразії".

Зрозуміло, що за цих умов наші народи не мали значущих глибинних мотивів для “возз’єднання". Відповідний політичний крок був вимушеним для гетьмана. У той же час інші перспективи для Української Козацької держави були ще гіршими. У своїй промові на Переяславській раді (ретельно продуманій і адресованій "людності", "посполитим", а не дипломатам) Б. Хмельницький жодного разу не згадує про зв'язок Московського царства з Київською Руссю чи про етнічну спорідненість двох народів. Єдиний аргумент, висунутий гетьманом на користь союзу - це віра. Натомість дипломатичне листування і тексти офіційних документів обох сторін рясніють згадками про "єдиний народ руський", "одну матір - Київську Русь", а також про те, що московський цар як "прямий нащадок Володимира Великого" повертає під свою руку загарбану Польщею "Малу Русь" "яко древніх великих князів Руських спадщину". Ці пасажі виступають юридично-правовим обґрунтуванням, легітимацією міжнародного акту, коли один з контрагентів (Військо Запорізьке) формально все ще знаходиться в підданстві іншої держави (Корони Польської). На той час ідеї спільної Великої Русі і єдиного "руського народу" не мали для українського суспільства достатньої ідеологічної ваги й циркулювали переважно в колах вищої політичної та інтелектуальної еліти.

Очевидно, що і з московського, і з українського боку альянс був суто політичною акцією: пафосна тональність та піднесена фразеологія міждержавних актів й листування диктувалися дипломатичним етикетом і формальними вимогами міжнародного права. Маючи за спиною непростий кількарічний досвід офіційних дипломатичних зносин, чітко усвідомлюючи різницю в інтересах, Військо Запорізьке і Московське царство ставилися одне до одного прагматично й обережно. Згідно з домовленостями 1654 року Військо Запорізьке вступало "під високу руку" московського царя на засадах широкої автономії, повністю зберігаючи не тільки можливості внутрішнього самоуправління, але й основи свого суверенітету (гетьманський уряд мав практично необмежені повноваження у сфері міжнародних відносин, Москва зносилася з Чигирином через Посольський приказ тощо).

Низку запитань викликає процедура і договірно-правове оформлення українсько-російських домовленостей. Не збереглися оригінали письмових документів, що спонукало до численних спекуляцій, якими поступово "обріс" договір. Угода в Переяславі була усною і передбачала обопільну присягу: як козаки присягали на вірність царю, так і монарх (або уповноважений ним представник) зобов'язувався гарантувати права і вольності українського народу. Однак російський посол В. Бутурлін в останній момент заявив, що таких повноважень не отримав. Переговори мало не зайшли в глухий кут. Проте козацька старшина на чолі з гетьманом вирішила не розривати відносин, котрі так важко налагоджувалися, і поклалася на передане В. Бутурліним "слово" царя, що той підтверджує всі домовленості. В наступні місяці 1654 року між Україною і Московською державою було укладено письмову угоду, що відповідало тодішній дипломатичній практиці.

В Україні далеко не всюди одразу згодилися присягати московському цареві. Відомі факти збройних заворушень, які відбувалися в Києві, на Київщині, у Полтавському, Кропив'янському, Уманському та Брацлавському полках. Негативно сприйняла альянс частина козацької старшини та української шляхти. Вкрай негативно поставилося до "об'єднання" духовенство на чолі з ієрархами Української православної церкви, які, будучи підпорядкованими Константинопольському, а не Московському патріархові, передбачали майбутні ускладнення й баталії на церковній ниві. Понад тридцять років вони ще противилися "об'єднанню" з Москвою.

Розділ 4. Початок російської експансії

Надавши Війську Запорізькому воєнну та дипломатичну допомогу, Московська держава одразу ж почала активно, хоча і обережно, здійснювати експансіоністську політику щодо України. Додатковим каталізатором московських намірів стала тогочасна внутрішня соціально-економічна нестабільність Козацької держави, а також побоювання, що Україна вийде з-під московського контролю. Такого повороту подій за умов перерозподілу сфер впливу у Східній Європі та на Балканах Московська держава як впливовий міжнародний "гравець" допустити не могла. Під тиском Москви вже 17 жовтня 1659 року гетьманський уряд Ю. Хмельницького підписав нові "Переяславські статті", які помітно звужували його повноваження в альянсі. Фактично документ заклав перші підвалини ліквідації вибореної в 1648-1654 pp. широкої української автономії. В подальшому царська дипломатія успішно застосовувала практику укладання окремих договорів про поділ повноважень зі щойно обраними гетьманами, що призводили до зменшення обсягу їхньої влади і, відповідно, посилення московського впливу в Україні. За винятком хіба що "Рішительних пунктів" Д. Апостола 1728 року у всіх інших "Статтях"* виразно проглядається тенденція до нівелювання не лише політичної, а й соціально-економічної автономії Гетьманщини у складі Московського царства.

Однією з головних причин такого розвитку подій стала незавершеність і неструктурованість політичної системи українського суспільства, його внутрішня роз'єднаність та неконсолідованість. На початку XVIII століття фактично втратило свою об’єднувальну функцію українське козацтво. Для ствердження національної державності, солідаризації суспільства тоді була конче необхідна хоча б відносна зовнішньополітична стабільність, послаблення експансії й тиску з боку потужних сусідів, у результаті чого Україні, розташованій на перетині їхніх геополітичних інтересів, доводилося постійно воювати. Особливо руйнівною для української державності була тактика Москви, спрямована на розпалювання ворожнечі у середовищі української шляхти і козацької старшини, розколотій на угруповання з різними (російськими, польськими, кримськими, турецькими, шведськими)"орієнтаціями".

Посилено інспірована ззовні боротьба шляхетсько-старшинських партій щоразу (до початку XVIII століття) призводила до руйнівних для народу й держави повномасштабних громадянських воєн (гетьманування І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи), а точніше, до однієї такої війни, що, періодично спалахуючи, жевріла в українському суспільстві протягом кількох десятиліть. Ці внутрішні чвари швидко виснажили Україну до критичної межі, що було абсолютно неприпустимим у тій ситуації. Вже в 1667 році, користуючись слабкістю гетьманського уряду, Московська держава просто проігнорувала його позицію й уклала з Польщею Андрусівське перемир'я (в основах своїх закріплене "Вічним миром" 1686 року), в якому, зокрема, був зафіксований поділ сфер впливу обох держав на українських територіях. В умовах внутрішньої неконсолідованості й нестабільності України це практично одразу призвело до її довгострокового розколу на Правобережну та Лівобережну з окремими урядами, повнота влади яких ставала дедалі примарнішою. Цілком очевидно, що все це істотно загальмувало націогенез та державотворчі процеси. Зазначені процеси і досі впливають на баланс політичних сил і визначення ними геостратегічних орієнтирів України.

Свою позицію у відносинах з Україною Москва яскраво продемонструвала в 1768 році, коли селяни й козаки Правобережної України здійснили спробу самостійно звільнитися від панування Польщі. Головну роль у придушенні повстання відіграла саме Росія. Скориставшись довірою керівників повстання, росіяни заарештували їх і видали полякам. Спільними зусиллями російських і польських військ повстання було жорстоко придушене, а панування Польщі на Правобережжі повністю поновлено. Загалом, вже в другій половині XVII - на початку XVIII ст. Росія завдала Україні смертельного удару: значно звузила її суверенітет, розколола навпіл і віддала (з власних геополітичних міркувань) значну її частину під владу Польщі. Саме тоді Україна, ставши південно-західним форпостом Росії, вперше виступила у незавидній ролі плацдарму воєнних дій Російської імперської держави, яка завжди воювала за свої, а не за українські інтереси.

Розділ 5. Імперська політика денаціоналізації Українського народу

Імперська політика Росії в Україні мала катастрофічні наслідки - народжена в національно-визвольній боротьбі Українського народу Українська Козацька держава перестала існувати. Однією з причин цього стала втрата державницьких ідеалів насамперед керівною верхівкою України, яка з часом розірвала зв’язок зі своїм народом і поступово злилася із загальноімперськими елітами. Приватизація української еліти і насамперед козацької знаті шляхом надання їй дворянського стану та інших привілеїв стала наріжним каменем російської політики в Україні, яка у різних формах здійснювалася впродовж багатьох століть, в т. ч. й в умовах колишнього СРСР.

Починаючи з другої половини XVII ст., в умовах демонтажу української державності російська влада не без підтримки частини українських можновладців продовжувала посилювати політико-адміністративний, а з часів Катерини II і фінансово-економічний тиск на Україну, використовуючи її економічний і демографічний потенціали у власних цілях. Йдеться про перетворення частини козацтва на кріпаків, використання українців на будівельних роботах на російських теренах, обмеження "вольностей та привілеїв" козацтва, а згодом і його знищення, закріпачення селянства, руйнування економічної самодостатності України та своєрідного укладу її торговельно-господарського життя, знищення митних кордонів між Гетьманщиною і Росією та введення на території першої загальноімперського політико-адміністративного устрою тощо.

Специфічною рисою культурно-освітнього розвитку Московського царства у цей період було активне використання українських, на той час більш розвинених й численних, інтелектуальних та культурних осередків, освітніх закладів (колегіумів, академій). Почала здійснюватися модернізація православного культу шляхом поширення українських церковних новацій, використання тогочасного київського книжного "рєчєнія" для розробки російської літературної мови тощо. Як писав М. Грушевський, “український нарід був на той час значно освідченішим”. “З України ціле століття надходили на Московщину люди, що там заводили школи, бібліотеки, вчили писати і друкувати. Довгий час усі вищі наукові особи в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було”.

З кінця XVIII - початку XIX ст. розпочалася цілеспрямована політика русифікації українського народу, який в той період (не кажучи про XVII ст) все ще був цілком самодостатнім в етнокультурному відношенні і мав достатній потенціал для подальшого повноцінного розвитку. Упродовж століть Росія послідовно та цілеспрямовано здійснювала політику знищення самобутності України відповідно до принципів загальноімперської культури. Ще у 1720 p. Указом Петра І було заборонено видавати в Україні будь-які книжки, крім богослужбових, "дабы никакой розни и особаго наречия не было", що було підкріплено й "розвинено" подальшими урядами Росії. Продовженням цієї політики стало видання у 1753 р. царського Указу про заборону викладання української мови в Києво-Могилянській академії, заборона у 1769 р. Синодом Російської православної церкви друкування українського букваря, видання у 1863 р. Валуєвського циркуляра про заборону книг "малоруською" мовою духовного змісту, навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу. Йдеться також про затвердження у 1874 р. Статуту про початкові народні школи, у якому визначалося навчання учнів цих шкіл лише російською мовою; про Емський указ 1876 р. щодо заборони ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малороссийским наречием", заборону сценічних вистав, співу, читання та друкування текстів українською мовою. Після захоплення у 1914 р. Галичини російська військова адміністрація заборонила всю українську пресу, українські навчальні заклади та відповідні громадські організації. Цей перелік можна продовжити. М. Драгоманова за статтю “О педагогическом значении малорусского языка" було звільнено з посади доцента Київського університету.

У цьому контексті безпідставними й недоречними видаються дискусії з приводу того, яка культурна спадщина (російська чи українська) була розвиненішою і "хто кого окультурив", оскільки духовні й культурні цінності кожної нації визначають її місце, значення і роль в історії людства. У цьому зв’язку не можна вважати компенсацією за втрату власних духовних цінностей навіть якнайширший та спрощений доступ до будь-якої, нехай і значної, проте не своєї (в даному випадку - російської) культури. Такий вимушено іншомовний та іншокультурний стан позбавляє будь-яку націю творчого духу, а з ним й історичної перспективи. За часів російського панування це сталося і з українською нацією. Українському народові (після зруйнування його культурно-духовного життя) було відмовлено в можливості відтворення власних культурних цінностей. Треба додати, що у зазначеному питанні російські політики різних переконань, чиновники й інтелігенти завжди виявляли одностайність.

Історичні дані свідчать, що країни-метрополії, як правило, обмежувалися формуванням в колоніях колабораціоністської адміністрації з представників місцевих етнічних груп, але ніколи не знищували їхню національну самобутність. Особливістю колоніальної політики Росії XIX-XX ст. було прагнення до знищення національної самобутності колонізованих народів, що унеможливлювало розвиток її провінцій як самостійних, а в майбутньому - як незалежних національних держав. Щодо України така політика призвела до денаціоналізації значної частини її народу, глибоких деформацій в його духовно-культурному розвитку, деградації й розпорошення українських елітних прошарків, величезних викривлень в етносоціальній структурі суспільства і тенденціях його демографічного розвитку.

Після 1917 року імперська політика царизму була продовжена в особливий спосіб. УРСР створювала лише видимість певної державності.

У дійсності УРСР не була і не могла бути повноцінним втіленням ідеї та принципів української державності, суверенною державою Українського народу, інструментом його національного відродження. І це природно. Розбудований на принципах більшовизму, Радянський Союз, до складу якого входила УРСР, насправді став наступником російського імперіалізму, головною засадою якого завжди була політика територіальної експансії.

Зі здобуттям Незалежності перед нашою державою з усією гостротою постало завдання цілеспрямовано, крок за кроком подолати всі жахливі наслідки політики денаціоналізації, яка впродовж багатьох століть насаджувалася Українському народові. Треба бути коректними і визнати: нами зроблено багато у цих питаннях. Але реалізоване жодною мірою не зіставляється з потребами часу.

Загалом, маємо виходити з того, що Український народ і досі не зміг повною мірою відновити свій політичний, економічний, інтелектуальний та духовний потенціал після випробувань останніх сторіч і остаточно подолати комплекс національної меншовартості, міцно вкорінений у суспільну свідомість. Відчуття національної гідності та гордості й нині відсутнє у значної частини українських громадян, в т. ч. й інтелігенції. Об'єктивними характеристиками нинішнього українського суспільства продовжують залишатися ідейно-духовна розпорошеність та недостатня розвиненість суто українських еліт. Наше суспільство і досі значною мірою лишається зрусифікованим, продовжує перебувати в "силовому полі" російської політики, економіки і культури. Досить поширене скептичне ставлення до української історії і культури, їхніх значущості та гідного майбутнього. Відчуваються дефіцит самоповаги у політичних та економічних справах, недостатня рішучість при визначенні власних геополітичних стратегій та при захисті національних інтересів. Втім з кожним роком суверенного буття в Українського народу зростає стійке і ясне відчуття своєї самодостатності й унікальності в розмаїтому світі інших націй, що є міцним підгрунтям для формування у майбутньому конструктивної, адекватної самоідентифікації.

Відновленням Україною 1991 року незалежності й суверенітету завершено черговий етап у формуванні та житті Українського народу. Попри багатовікові намагання різних сусідів денаціоналізувати й асимілювати Україну, а також незважаючи на важкі історичні випробування, що випали на її долю, Українська держава продовжує існувати й розвиватися. Значні складнощі нинішнього процесу становлення української політичної нації та Української держави не в останню чергу спричинені соціально-економічною та культурно-релігійною імперською політикою впродовж XVII - XX ст.

Сьогоднішня Україна, як і Росія, переживає складний і найбільш відповідальний період у своїй історії - період переходу від тоталітаризму до суспільства, що базується на принципах демократії та ринкової економіки. Це водночас і період подолання самоізоляції, інтеграції країни у структури сучасного цивілізаційного процесу, у світове співтовариство демократичних держав. Мабуть, жодна з країн світу, як наша держава, не зацікавлена такою мірою в успіхах Росії на цьому шляху. Ми об’єктивно зацікавлені у відродженні великої демократичної Росії. Україна і Росія як дві сусідні суверенні держави, держави, що мають багато спільного в історичній долі своїх народів, завжди були і залишатимуться залежними одна від одної. Ця обопільна залежність значною мірою детермінує наш суспільний прогрес і у майбутньому: успіхи у розбудові демократичної Росії - це водночас і важливий чинник демократизації України. Саме такі відносини відкривають для нас найширші можливості державного та національного самоутвердження, реалізації визначального завдання стратегії нашого розвитку - євроінтеграційного курсу України.

Український та російський народи поєднує довгий спільний історичний шлях, на якому була не тільки експансія і гноблення, але й взаємодопомога та спільно пережиті драматичні події. Тому трагічні для української державності та народу наслідки Переяславської ради не слід розглядати як підставу для антиросійських настроїв в українському суспільстві. Росія - потужна світова держава і сусід України, тому вона є важливим політичним та економічним партнером Української держави, а російський народ є етнокультурно близьким українському. Однак, як засвідчує історія, політична та економічна доцільність завжди були, є і будуть для Росії (і мають стати для України) сильнішими за будь-які "братні" почуття, як це і продемонстрували історичні уроки Переяслава. Нині, маючи власну державу, Україна мусить повною мірою використати державотворчий потенціал свого народу, скористатися своїми геополітичними та геоекономічними перевагами виключно за критерієм власних національних інтересів.

Потрібно чітко визначити коридор можливостей у наших відносинах з Росією. Ці можливості даються нам нелегко, протягом минулого десятиліття вони були і ще довго лишатимуться найскладнішими в усьому комплексі зовнішньополітичних відносин нашої держави. Існують об’єктивні обставини, які треба враховувати. Мається на увазі не лише об’єктивність розвитку тісних економічних відносин, взаємозалежність у галузі науково-технічного та соціального прогресу, а й природна зумовленість ментальності наших народів, їхнього способу життя, найширших аспектів духовної та гуманітарної сфер, мови, культури, релігійних уподобань. Україна - багатонаціональна держава, і дуже важливим чинником є глибокі корені українсько-російських міжнаціональних відносин. Декілька століть ми жили в межах однієї держави і тому необхідна глибока мудрість політичного керівництва і, особливо, інтелектуальної еліти, щоб утвердити оптимальні механізми сучасного цивілізованого суверенного розвитку наших держав і народів. Звісно, що для цього потрібен час, взаємоповага, добра воля і терпіння.

За останні 500-600 років Україна неодноразово виявлялася тією визначальною ресурсною базою, приєднання й використання якої забезпечувало геополітичне домінування Литви, Польщі, Росії у регіоні або й на континенті. Ця ситуація є вже архетиповою для нашої історії, і пам'ятати про неї необхідно, адже існує загроза її повторення і у нинішній час. Лише на шляху консолідації української політичної нації, зміцнення свого суверенітету та соборності Українська держава може і повинна перетворитися з об'єкта чужоземного впливу на повноправний суб'єкт сучасної міжнародної політики. Тому значення уроків Переяславської угоди для усвідомлення цього важко переоцінити.

Висновки

Переяславська рада 1654 - загальна військова рада, скликана гетьманом Б. Хмельницьким у м. Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Україною та Московською державою.

У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав - України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б. Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували.

Властиво кажучи, Переяславський, чи як би було правильніше назвати його, московський договір 1654 р. Був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки різний зміст і кожна розуміла його настільки по-своєму, що й досі історична науки не може прийти до скільки-небудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в дійсності.

Оцінюючи переяславську умову з того погляду, що вона реально давала Україні, М. Драгоманов писав, що, не вважаючи на свої недостачі - головно ті, що в її пунктах ні чого не говорилося про інтереси селянської маси, переяславська умова мала в собі й “добрі зерна іменно такого устрою громадського, до якого тепер прямують скрізь освічені люди". Він підкреслював, що “ як порівняти ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ’ям, яке було в царстві московськім, то все-таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більше подібний до устрою теперішніх вільних держав європейських, так званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія”.

Та як б не кваліфікувати й не оцінювати форму відносин, які утворилися в наслідок переяславських і московських переговорів, не можна забувати одного, що обидві сторони, й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившись прийняти Україну “ під високу царську руку”, в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цім антагонізмі й була побудована вся дальша політика Москви що до України. З другого боку гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лиш на певну, може навіть і тим часову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі: не вдалося цього добитися за допомогою татар і турків, - так робиться спроба досягти цього за допомогою Москви. Для українського уряду уявлялось найважливішим втягнути Москву якомога швидше у війну з Польщею. Війна дійсно розпочалася вже весною 1654 р.

Список використаних джерел

1. Бойко О.Д. Історія України. - К., 2004р.

2. Субтельний О. Україна. Історія. - К., 2005р.

3. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків: у 3-х т. - Л., 1990-1992р.

4. Полянська-Василенко Н. Історія України - К., 1997. т.2.

5. Швидько Г.К. Історія України XVI-XVIII ст.: Підручник - Л., 2001р.

6. Грушевський М. Ілюстрована історія Україна. - К. Львів, 1913р.

7. Історія України в особах. Козаччина: за ред. В. Горобця - Київ. Україна., - 2000р.

8. Гетьмани України. Історичні портрети. Збірник - Київ. Журнал „Україна”, 1991р.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений08:02:25 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:30:39 28 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Переяславська рада

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(149888)
Комментарии (1829)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru