Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Методологія позитивізму в галузі історичної науки і джерелознавства

Название: Методологія позитивізму в галузі історичної науки і джерелознавства
Раздел: Исторические личности
Тип: реферат Добавлен 07:36:28 10 сентября 2010 Похожие работы
Просмотров: 242 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Зміст

Вступ

Позитивізм: сутність та еволюція

Позитивізм в історичній науці

Позитивізм в джерелознавстві

Висновок

Список літератури

Вступ

Позитивізм.

1. парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання; програмно-сцієнтистський пафос П. полягає у відмові від філософії ("метафізики") як пізнавальної діяльності, що володіє в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання синтезуючим і прогностичним потенціалом;

2. - філософський напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. В еволюції П. можуть бути виділені наступні етапи: І - так званий "перший позитивізм" (Конт, Мілл, Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е.Ж. Ренан та ін); ІІ - "другий П." (Ріхард Авенаріус, Мах); ІІІ - "третій П." або неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Куайн, Поппер, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Уїсдом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін) і Віденським гуртком, на основі якого оформляється логічний позитивізм (Шлік, Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, К. Гедель і ін); IV - постпозитивізм, у рамках якого намічається очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміку науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, Аналітична філософія, Віденський гурток).

Позитивізм: сутність та еволюція

Незвичайність новітніх наукових відкриттів гостро поставила питання про природу наукових понять, співвідношення чуттєвого і раціонального моментів пізнання, емпіричного і теоретичного знання, про істину та її критерії, закономірності розвитку науки, наукової революції тощо.

З кінця XIX ст. впливовим став позитивістський напрям з його установкою на точне знання. Водночас у ньому були чітко виражені й суб'єктивно-ідеалістична та агностична тенденції. У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів. Перша його форма виникла ще в 30-40-х роках XIX ст. її засновниками були О. Конт (1798-1857), який і запровадив термін "позитивізм", а також Г. Спенсер (1820-1903), Дж. Ст. Мілль (1806-1873) та інші. Базою для цього напряму були успіхи емпіричних наук, які грунтувалися на даних досвіду, спостережень та експериментів. У світоглядному плані позитивізм був негативною реакцією на натурфілософські вчення, спекулятивні системи Шеллінга, Гегеля; у плані ж соціальному він виражав типову для буржуазного суспільства установку на "техніцистичне" використання даних науки, практичне оволодіння природою, коли загально-світоглядні питання відступають на задній план або взагалі перестають бути предметом інтересу дослідника.

Згідно з пизитивістськими поглядами наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на дані досвіду. їй не потрібна філософія ("метафізика"), яка вдається до спекулятивних (умоглядних) розумувань про "начала речей", "принцип буття" і т.п. Справа науки - констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв'язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання сутності явищ, субстанції, причинності, оскільки поняття як результат такого пізнання - "метафізичні", тобто ненаукові.

Що ж до філософії, то єдине, чим вона може й повинна займатися, - це узагальнення висновків конкретних наук, систематизація наукового знання. Таким чином, разом з "метафізикою" позитивізмом усувалася власне філософська, загально-світоглядна проблематика. З самого початку позитивізм виражав суб'єктивно-ідеалістичну, феноменалістичну, агностичну тенденцію, хоч і включав елементи природничо-наукового матеріалізму.

Друга історична форма позитивізму - це махізм (емпіріокритицизм), який набув певного поширення в кінці XIX - на початку XX століть. Його засновниками були австрійський фізик і філософ Е. Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Р. Авенаріус (1843-1896).

Ця форма позитивізму склалася тоді, коли новітня революція в природознавстві виявила обмеженість ряду понять і принципів "класичної" фізики, неспроможність метафізичного матеріалізму дати філософське тлумачення нових для науки явищ і обгрунтувати нову, нетрадиційну фізичну картину світу. На перший план у махізмі були поставлені проблеми теорії пізнання. При цьому суб'єктивно-ідеалістичні та агностичні мотиви зазвучали з повною силою.

Одне з центральних понять махізму - "досвід", який, за Махом, є сукупність вихідних чуттєвих даних, "елементів", нібито нейтральних стосовно фізичного й психічного. Махістська "критика досвіду" - це по суті "очищення" його від відношення до об'єктивної реальності, його суб'єктивізація. Завдання науки вбачається втому, щоб групувати, пов'язувати, впорядковувати ці "елементи досвіду". Наукова теорія була зведена до сукупності спостережуваних фактів.

Складовою частиною цієї концепції є теорія "принципової координації" Р. Авенаріуса, яка стверджує нерозривний зв'язок суб'єкта з об'єктом ("без суб'єкта немає об'єкта, а без об'єкта немає суб'єкта") і "реальним" визнає лише те, що ким-небудь спостерігається або принаймні може спостерігатися.

Махізм був підданий гострій критиці у філософській праці В.І. Леніна "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1909 p).

Подальший розвиток науки привів до відмови прихильників позитивістської лінії від махістського психологізму і до зосередження їх уваги на проблемах логічного аналізу наукового знання.

Початок третьої форми позитивізму (неопозитивізму) був покладений діяльністю групи вчених - логіків, математиків, соціологів, філософів, які в 1922 р. створили так званий "Віденський гурток". До нього ввійшли М. Шлік, Р. Карнап, О. Нейтраттаінші. Після вбивства Шліка (1936 р) і захоплення Австрії гітлерівцями (1938 р) Віденський гурток розпався, а його учасники емігрували. З того часу неопозитивізм розроблявся, головним чином, в англомовних країнах, де помітною була давня емпіристична і номіналістична традиції. Прихильниками різних проявів неопозитивізму були Л. Вітгенштейн, Б. Рассел, А. Айєр, К. Поппер, Г. Рейхенбах, представники так званої львівсько-варшавської школи А. Тарський, Я. Лукасевич, К. Айдукевич та інші.

Усвою чергу неопозитивізм пройшов ряд своїх етапів розвитку. У вихідному вигляді, якого надали йому члени Віденського гуртка, він виступив як "логічний позитивізм", або "логічний емпіризм". Розглядаючи справді актуальні проблеми логічного апарату науки, вихідних начал наукового знання, його структури, відношення між емпірією і теорією, неопозитивісти зробили безсумнівний внесок у їх розробку. Але їм властива була й нігілістична позиція щодо філософської "метафізики". Філософії відводилася лише "жандармська" функція "очищення" мови науки від понять і термінів, які нібито не мають наукового смислу.

Як при цьому розумілося саме наукове знання? В ньому логічні позитивісти виділяли два головні елементи - емпіричний (фактуальний) і логічний. До першого відносили сукупність даних, чуттєвого досвіду, які можна звести до "атомарних" (тобто простих, нерозкладних) фактів, констатація яких виражається "протокольними реченнями" типу "в такий-то час, у такому-то місці, за таких-то умов спостерігалося те-то". Питання про відношення чуттєвих даних до об'єктивної реальності вважалося при цьому "позанауковим".

Протокольні речення пов'язувалися, впорядковувалися, зводилися в систему за допомогою логіко-математичного апарату, тобто правил і процедур сучасної логіки і математики.

Ці аксіоми і правила розглядалися як незалежні від досвіду, апріорні продукти розуму. Та або інша система аксіом і правил логічних та математичних операцій, на їх думку, може бути "конвенціальною", тобто умовною, встановленою за погодженням учених. Від неї вимагається лише внутрішня несуперечливість і зручність, практична ефективність.

Логічна обробка емпіричних даних не розглядалася як заглиблення від явища до сутності, бо саме поняття "сутність" розумілося як "метафізичне". Цінність наукових концепцій полягає нібито не в тому, що вони адекватно відображають об'єктивну реальність, а в їх здатності робити прогнози, які б підтверджувалися досвідом. Таке розуміння істини було характерним і для прагматизму - вчення, близького до позитивістської традиції.

Специфічною для логічного позитивізму є процедура верифікації, тобто перевірки наукових положень через їх зіставлення з фактами, які піддаються спостереженню. Якщо безпосередньо таке зіставлення неможливе, то з верифікованого положення робляться логічні висновки аж поки не будуть одержані ті, які можна перевірити в такий спосіб. Усі можливі положення (висловлювання) поділяються на категорії: безглузді (наприклад, "Місяць примножує трикутник"), які не підлягають верифікації; осмислені, але незіставні з чуттєвим досвідом, отже, "метафізичні" ("існує Бог", "душа безсмертна", "є об'єктивна закономірність" і т.п.), які теж не можуть бути верифіковані; висловлювання, які прямо або опосередковано можна зіставити з чуттєвими даними і, отже, верифікувати. Залежно від результатів верифікації такі висловлювання поділяються на істинні, якщо вони досвідом підтверджуються, і хибними, якщо вони ним не підтверджуються або йому суперечать.

Обмеженість такого розуміння верифікації невдовзі стала очевидною. Воно грунтувалося на припущенні, ніби науково-теоретичні положення в принципі можуть бути зведені до емпіричних, доступних спостереженню фактів. Проте це не так: жоден загальний закон науки чи теоретична концепція такому зведенню на піддаються. Не можна застосовувати запропоновану процедуру верифікації й до фактів, що мали місце в минулому. Щоб це зробити, треба виходити з об'єктивного причинного зв'язку між минулим і теперішнім, а визнання об'єктивної причинності позитивістською установкою виключається.

Виходячи з позитивістської традиції, але намагаючись подолати труднощі, з якими стикається логічний позитивізм, К. Поппер протиставив процедурі верифікації принцип фальсифікаціонізму. Згідно з останнім для розвитку теорії треба намагатися її фальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спростувати. Якщо теорія взагалі не піддається такому способу спростування, то вона не є науковою. Відсутність спростовуючих фактів ще не є підтвердженням безумовної істинності теорії. Питання про таку істинність завжди залишається відкритим, і розвиток теоретичного знання здійснюється через висування все нових гіпотез та їх спростування. Логічно таке розуміння веде до гносеологічного плюралізму - визнання принципово припустимими відмінних одна від одної теоретичних концепцій, які отже, є умовними і жодна не може претендувати на статус об'єктивно абсолютної істини.

Поппер став одним із засновників і представників "критичного раціоналізму". В свою концепцію він включив об'єктивно-ідеалістичне поняття "третього світу", розуміючи під цим знання як певну ідеальну, незалежну від суб'єкта сутність або особливий рід буття. В ході своєї еволюції неопозитивізм, першою формою якого був "логічний позитивізм", поступово виступав у вигляді семантичного і, зрештою, лінгвістичного аналізу.

Семантичний (від грецького semantikos - позначаючий) аналіз - це процедура встановлення значення висловлювань у формальному смислі - відношення між реченнями "предметної мови" і "метамови", між елементами "семантичного трикутника": ім'я (словесний вираз, позначення) - концент (мислимий зміст, поняття) - денотат (предмет, те, що позначається ім'ям). Уточнення смислу висловлювань необхідне в науці, але не пов'язане безпосередньо з філософською проблематикою.

У 50-60-х роках XX ст. переважаючою формою позитивізму став лінгвістичний аналіз, засновником якого був Л. Вітгенштейн. Предметом дослідження в ньому стає вже не наукова, а повсякденна мова. Ставиться "терапевтичне" завдання "очищення" мови від таких слів і виразів, які, маючи "метафізичний" зміст, нібито призводять до перекрученого сприйняття і осмислення явищ, навіть до непорозумінь та конфліктів, утому числі й соціальних. Унаслідок такого "очищення" правомірними залишаються лише такі вирази, які фіксують і описують дані безпосереднього чуттєвого сприймання.

Мова розуміється як "первинне явище", яке визначає осмислення дійсності. Досить усунути деякі вирази, щоб зникли самі явища, які ними позначаються, і проблеми, що викликають суперечки.

Уточнення, "пояснення" смислу слів і виразів, безперечно, буває корисним, а то й необхідним, але слід мати на увазі, що саме слововживання є похідним від предметно-практичної діяльності і реальних відносин між людьми в суспільстві. Соціальні конфлікти, які мають об'єктивну основу, не можна розв'язати лише зміною мовних виразів, а ось розвивати таку культуру мовного спілкування, яка б полегшувала досягнення взаєморозуміння і сприяла спільному пошуку шляхів розумного й мирного розв'язання проблем у наш час, дуже важливо.

Новітні концепції науки (наукознавства) виходять за межі типових для неопозитивізму проблем. Якщо неопозитивізм займався аналізом "готового" знання (такого, що вже склалося) і робив своїм безпосереднім предметом мовний вираз цього знання, то в концепціях, які прийшли йому на зміну, ставляться і обговорюються питання: як розвивається наука? Які чинники впливають на цей розвиток? Як відбувається зміна наукових теорій? Яке співвідношення між старою і новою теоріями? і т.п. Саме ці питання розглядаються в працях Т. Куна, І. Лакатоса, П. Фейєрбенда та інших. Науку при цьому намагаються внести в контекст суспільного життя й культури. Робиться ряд цікавих спостережень і висновків, які стосуються закономірностей розвитку науки, зокрема наукових революцій1. Названі дослідники оперують поняттям "парадигма" (грец. parageigma - приклад, зразок) - прийнята модель, зразок постановки і розв'язання наукових проблем; "зміна парадигм", яка й означає наукову революцію, наприклад, перехід від геоцентризму до геліоцентризму, від фізики Галілея - Ньютона до фізики Ейнштейна; "науково-дослідницькі програми" і їх зміна (Лакатос); "наукове співтовариство", тобто група (спільнота) вчених-однодумців, яка створює і розробляє певну парадигму або здійснює зміну парадигми. Сучасні концепції розвитку науки виявляють ряд справді існуючих особливостей і закономірностей цього процесу, але тоді в них перебільшуються деякі його моменти, скажімо, принципова відмінність нової парадигми від старої.

Близькими до позитивістської традиції є вчення прагматизму (грец. pragma - справа, дія), зокрема інструменталізму, їх засновниками були американські (США) мислителі кінця XIX - початку XX ст. Ч. Пірс, У. Джемс, Дж. Дьюї, ДжТ. Мід. Прагматизм правомірно розглядати як концептуальне (понятійно-теоретичне) оформлення такої риси американського менталітету, як практицизм, діловитість прагнення до життєвого успіху, до корисного ефекту будь-якої діяльності.

Оперуючи традиційним для позитивістського напряму поняттям "досвід", прагматисти розглядають його (досвід) як ряд ситуацій, які ставлять перед людиною проблеми, що вимагають розв'язання. Смисл понять, концепцій, на їх думку, полягає в тому, що вони вказують способи і правила розв'язання проблем, досягнення бажаного ефекту, тобто виконують "інструментальну" функцію. "Істинними" є ті поняття і теорії, які дають найбільший ефект, "працюють", приносячи користь. Таким чином, істинність - це практична користь. Наприклад, релігія - істина, бо вона виконує корисну, потрібну людині "психотерапевтичну" функцію.

При такому розумінні відношення істинності (відповідності наших думок, понять, концепцій об'єктивній дійсності) і практичної ефективності ототожнюється; поняття істини суб'єктивізується.

Позитивізм в історичній науці

У другій половині ХІХ ст. в історичній науці історичну школу почав витісняти соціологічний позитивізм. Цей напрям думки, біля витоків якого стояли О. Конт, Дж. Остін, К. Бергбом, проголосив, що джерелом знань є лише досвід, предметом дослідження - лише факти, методами пізнання дійсності - аналіз та синтез. На думку О. Конта, суспільний розвиток у різних країнах має спільні закономірності, а тому його можна розглядати як частину всесвітньої суспільної еволюції, яку має вивчати соціологія. Було відкинуто метафізику “національного духу” історичної школи, історія стала розглядатися насамперед не як елемент культури, а як чинник розвитку суспільства. Метою порівняльного правознавства мало стати формулювання принципів та законів загального суспільного розвитку. Індивідуальні риси у розвитку кожного суспільства тепер пояснювалися раціональними чинниками. Історія стала розглядатися насамперед як нормативна система, встановлена чи санкціонована владою, об’єктом дослідження замість звичаїв. О. Конт наполягав на єдності розвитку людства, на зв’язках між окремими народами, а тому наголос став робитися також на взаємовпливі історичних систем.

Можна помітити, що соціологічно-позитивістські ідеї, хоча й у дуже суперечливих виразах, зустрічаються вже у дослідженнях М.Ф. Владимирського-Буданова, М.П. Загоскіна та інших вчених. Складний шлях, який торував позитивістський напрям у порівняльно-правових дослідженнях, демонструє, наприклад, дискусія 1860 р. між О.В. Лохвицьким, К.Д. Кавеліним та С.М. Орнатським. Зокрема, О.В. Лохвицький виступив проти простого порівняння правових норм без врахування дійсного значення норми у конкретному суспільстві, а також історичних типів суспільного та правового розвитку, зазначивши, що “подібність і навіть тотожність проявів часто нічого не доводить".

Соціологічно-позитивістські порівняльно-правові дослідження в Україні та Росії розвивалися під значним впливом праць англійського вченого Е. Фрімена, зокрема його “Порівняльної політики” 1873 р. Він, зокрема, створив типологію подібностей явищ політичного характеру за їх причинами:

1) прямі запозичення;

2) подібність умов розвитку;

3) генетична спільність.

Е. Фрімен запропонував також класифікацію запозичень між правовими системами:

1) несвідомі - перенесення установ певної країни в її колонії, а також до інших країн разом з міграцією населення;

2) свідомі - наслідування у формі рецепції зарубіжного права. На думку дослідника, порівняльне дослідження може бути науковим лише тоді, коли воно спирається на вивчення стадій еволюційного розвитку суспільства. Вчений вважав, що застосування порівняльної методології у політологічних дослідженнях може дати науці нові факти.

Одними з перших вчених у Російській імперії, які здійснювали порівняльно-правові дослідження на соціологічно-позитивістській основі, а також критично переосмислили ідеї Е. Фрімена, були В.І. Сергеєвич і М.А. Дьяконов. Зокрема, вони заперечили наукове значення третього з вказаних англійським дослідником типів подібностей - походження народів від спільного кореня. На їхню думку, відповідні подібності складаються з першого та другого типів.

Можливо, найбільш видатним українським представником соціологічного позитивізму в порівняльному правознавстві був М.М. Ковалевський. Вчений позиціонує себе як позитивіст, піддає критиці представників історичної школи права, у тому числі прихильників школи “слов’янського права" за те, що вони намагалися націоналізувати явища, властиві абсолютно різним народам, на основі ідеї про “народний дух”.

У своїй праці “Історико-порівняльний метод в юриспруденції та прийоми дослідження історії права" (1880 р) він критично розглядає типологію подібностей Е. Фрімена. Зокрема, він вважає, що третя причина подібностей (спільне походження певних народів) не може бути достатньою мірою науково перевірена і є сумнівною: “жоден народ не розвинув власної громадянськості сам по собі без етнографічного змішання з іншими, - змішання, викликаного нашестями та завоюваннями”. Натомість, найважливішим він вважає другий з типів Е. Фрімена (подібність умов розвитку).М. М. Ковалевський визнає можливість самостійного розвитку права у деяких народів, проте акцентує увагу на взаємовпливі народів у правовій сфері, що виявляється у постійних рецепціях - настільки значних за розмахом, що стає складним вирізнити національне у праві: “безпосередній вплив одного народу на інший, що усуває думку про самостійну юридичну творчість кожного /народу - О.К. /".

На думку М.М. Ковалевського, порівняння не має обмежуватися народами певної раси, мови чи релігії. Порівняльно-правові дослідження мають зосередитися насамперед на вивченні правових явищ у країнах, що перебувають на однакових стадіях суспільного розвитку; розвиток права слід розглядати лише у контексті розвитку суспільства: “безрезультатне просте порівняння двох народів, які перебувають на різних щаблях суспільного розвитку".

Метою порівняльних історико-правових досліджень є підготовка матеріалу для “конструювання історії прогресивного розвитку форм співжиття та їхнього зовнішнього відображення у праві", “визначення причин поступової заміни одних форм людського співжиття та одних норм права іншими". На основі порівняльних історико-правових досліджень вчений вважає за можливе створити нову науку - “історію природного зростання людських суспільств".

Позитивізм в джерелознавстві

Вперше проблема критики джерел історичних була виразно поставлена італ. гуманістами Л. Валла (1407-57) та Ф. Патрічі (F. Patrizzi, 1529-97), а пізніше розвинута франц. правником Ж. Боденом (у праці "Метод для легкого пізнання історії", 1566) і просвітителями. У нац. історіографії про критичне осмислення документальних джерел почали писати С. Величко (1670-1728) та Феофан (Прокопович; 1681-1736). У Російській імперії, а до її складу входила значна частина укр. земель, заг. принципи критики тексту джерел розробляли В. Татищев (1686-1750), І. Болтін (1735-92), А. - Л. Шльоцер (1735-1809). Останній визначив 3 етапи роботи з писемними джерелами:

1) нижча (мала) критика ("критика слів") - встановлення авторського тексту та доповнень і змін до нього, що внесли продовжувачі та переписувачі;

2) граматичне, лексичне та істор. тлумачення тексту - встановлення того, що насправді хотів сказати автор (див. Герменевтика історична);

3) вища критика ("критика справ") - оцінка правдивості викладених подій. Проте до поч. 19 ст. в більшості істор. творів домінував некритичний підхід до використовуваних у них джерел (найяскравіший приклад - "Історія Русів").

У 2-й пол. 19 ст. однією з причин бурхливого розвитку джерелознавчих дисциплін стало поширення ідей позитивізму (див. Позитивізм в історичній науці), що сприяло, зокрема, розробці джерелознавчої критики. В. Ключевський, Ф. Фортинський, В. Іконников, В. Данилевич та ін. розрізняли нижчу (ін. назви: дипломатична, зовн., філологічна) та вищу (ін. назви: текстологічна, внутр., істор.) критики. Д. Багалій виділяв критику свідоцтв, або критику формальну, та критику фактів, або критику реальну. Завдяки працям Е. Бернгейма, Ш. - В. Ланглуа та Ш. Сеньобоса в джерелознавстві в кін. 19 ст. остаточно утверджується поділ наук. критики джерел на: зовн. критику - аналіз "матеріальних" особливостей джерел (папір, форма, особливості мови тощо) - та внутр. критику - аналіз правдивості викладених істор. фактів. О. Лаппо-Данилевський виділив ще два види критики: моральну та естетичну.

До 1960-х рр. вивчення істор. джерел за допомогою методів зовн. та внутр. критики було традицією рад. джерелознавства. Під зовн. критикою більшість науковців (І. Крип’якевич, І. Ковальченко) розуміли визначення часу та місця виникнення джерела, встановлення особистості автора, обставин виникнення джерела, оцінку його справжності, виділення з тексту більш пізніх виправлень (авторських, цензурних, редакторських), розшифровку незрозумілих місць, термінів, встановлення та виправлення помилок у тексті, аналіз зовн. ознак джерела. Завданнями внутр. критики були: аналіз змісту джерела, встановлення достовірності та цінності джерельної інформації, оцінка її вірогідності, автентичності, оригінальності.

Відмовитися від поділу критики джерел на внутр. та зовн. першим у рад. джерелознавстві запропонував С. Биковський (1931). Він розробив схему аналітичної (формальної й текстуальної) та синтетичної критики. За допомогою формальної аналітичної критики встановлюються або перевіряються обставини виникнення документа, його справжність тощо. Текстуальна аналітична критика досліджує текст джерела, його зміст, стиль, редагування, формуляр тощо. Завдання синтетичної критики - зіставлення фактів, про які мовиться в досліджуваному джерелі, з подібними фактами з ін. різних джерел. Значний внесок у розробку концепції аналітичної та синтетичної критики джерел у 1960-80-х рр. зробили О. Медушевська, С. Каштанов, О. Курносов, М. Варшавчик, у сучасний період - І. Войцехівська, Б. Корольов та ін. У цій галузі знання плідно працювали В. Стрельський, О. Пронштейн, В. Котигоренко та ін.

Наприкінці 20 - на поч.21 ст. окремим напрямом розвитку джерелознавчої методики стала розробка методів роботи з масовими джерелами (І. Ковальченко, В. Підгаєцький) та розширення кількості методів (особливо міждисциплінарних), що застосовуються під час критики істор. джерел. Усе більший вплив на методику інтерпретації тексту істор. джерел мають ідеї врахування особливостей істор. свідомості та наративу (від лат. narro - оповідаю, повідомлюю - мовний акт, виклад у словах, на відміну від уявлення) періоду появи джерела.

Перший етап джерелознавчої критики ("аналітична критика") передбачає вирішення таких дослідницьких завдань: виявлення джерел; їх попередній відбір, групування та класифікація; вибір методів та прийомів вивчення; текстологічна критика (встановлення первинного тексту та доповнень до нього); з’ясування авторства, місця, часу, обставин та мети створення джерела; оцінка його автентичності, повноти та достовірності викладених у джерелі фактів. Для джерел (особливо рукописів) важливе значення має вивчення зовн. ознак: дослідження паперу та водяних знаків на ньому, гербових марок, печаток, маргіналій тощо.

Другий етап джерелознавчої критики ("джерелознавчий синтез") вирішує такі завдання: виявлення зв’язків даного джерела з ін. джерелами, зіставлення джерел за ступенем їх достовірності та повноти, створення комплексу джерел, що дають змогу дослідити ті чи ін. історичні події; встановлення всієї суми наявних наукових фактів, які стосуються теми дослідження, визначення фактів, яких бракує для повноти картини.

Висновок

Історія позитивізму має три періоди розвитку. Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад: - пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації; - вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія); - у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі "Курс позитивної філософії"; Г. Спенсером в 10-томнику "Синтетична філософія". Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Max, німецький філософ Р. Авенаріус, французький математик Ж.А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу. Третя форма позитивізму - неопозитивізм, який має два різновиди: логічний (інакше - емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності.

Сучасний позитивізм - це постпозитивізм І. Лакатоша, Т. Куна, П. Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

Список літератури

1. Иконников В.С. Опыт русской историографии, т.1, кн.1.К., 1891;

2. Медушевская О.М. Теоретико-методологические проблемы источниковедения и современная буржуазная историография. В кн.: Труды Московского государственного исторического архивного института, т.25. М., 1967;

3. Стрельский В.И. Теория и методика источниковедения истории СССР. К., 1976;

4. Войцехівська І.Н. Структура історичного джерелознавства. "Архівознавство. Археографія. Джерелознавство" (К), 2001, вип.3; Історичне джерелознавство. К., 2002;

5. Уайт Х. Метаистория: Историческое воображение в Европе XIX века. Екатеринбург, 2002;

6. Богдашина О.М. Джерелознавство історії України: теорія, методика, історія. Х., 2005.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:58:10 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:28:15 28 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Методологія позитивізму в галузі історичної науки і джерелознавства

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151321)
Комментарии (1844)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru