Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Культура України другої половини XVIІ-XVIII ст.

Название: Культура України другої половини XVIІ-XVIII ст.
Раздел: Рефераты по истории
Тип: реферат Добавлен 10:07:54 03 октября 2008 Похожие работы
Просмотров: 202 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Культура України ІІ пол. XVIІ - XVIII ст.

Проблемна ситуація. Українська культура ІІ пол. XVIІ - XVIII ст. — це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. Це час, що вмістив у собі кілька історичних діб – визвольну війну, державність, руїну, втрату завоювань і закріпачення – в культурному відношенні був надзвичайно плідним. Незважаючи на складні політичні обставини на українських землях виросли десятки нових міст, склалася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з’явилися архітектура, що не поступалася гармонійністю та пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика.

Проблемне питання. Визначте головні суперечності розвитку української культури у ІІ пол. XVIІ - XVIII ст. Що забезпечило культурний підйом України на межі XVIІ - XVIII ст.? Що визначило національну своєрідність і специфіку українського мистецтва ІІ пол. XVIІ - XVIII ст.?

1. Особливості розвитку української культури у ІІ пол. XVIІ - XVIII ст.

Друга половина XVIІ - перша половина XVIII ст. — період найвищого розвитку української культури.Гетьманську державу (1648-1764 рр.) очолюють високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають великих зусиль і коштів для розбудови культури, освіти, шкільництва.

Шкільна освіта в XVIІ - першій половині XVIII ст. охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. В цей час засновано школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. На 1099 поселень їх було 866, у новостворених Чернігівському, Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна школа на 746 учнів.

Наприкінці XVII - у першій половині XVIII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. Після Берестейської унії на зразок Львівської братської було засновано Стрятинську, Луцьку, Кам'янську, Пинську та інші школи, в яких головна увага приділялася вивченню грецької мови, тому ці школи називали "грецькими". Гетьман Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все населення України. Як зазначив Павло Алепський 1654 р., навіть багато жінок в Україні були письменними.

У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Галшка Гулечівна, "палаючи побожною ревністю до віри грецької", подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався за 4 напрямами: студенти вивчали граматику, риторику, філософію, мови грецьку, латинську, слов'янську, польську та українську (руську). Зразком були програми провідних європейських університетів. З-поміж перших ректорів — Іов Борецький. Мелетій Смотрицькнй, Касіян Сакович.

П. Могила 1631 р. заснував школу при Києво-Печерській Лаврі. Це викликало невдоволення у братчиків та козаків, які бачили в ній конкуренцію братській школі. Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, що спричинило занепокоєння і протест поляків-католиків. Тому 1634 р. вони вийшли з клопотанням до сейму про заборону православним мати латинські школи, але успіху не мали. Так було утворено Києво-Могилянську колегію.

За своєю суттю, на зразок західноєвропейських колегій, наукових центрів і вищих навчальних закладів, Києво-Могилянську колегію прирівнювали до академії. Її можна порівняти з такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків.

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі тривало 12 років. Особливе значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, так як це давало можливість підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної спадщини. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи. За традиціями братських шкіл почесне місце посідала старослов’янська мова, якою писали трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру.

Першоосновою всієї навчальної програми в колегіумі, крім вивчення мов, були також сім вільних наук. Дисципліни розумілися досить широко, охоплювали собою увесь найважливіший спектр знань як гуманітарних, так і природничих чи богословських. Водночас із читанням логіки, метафізики, слухачам пропонували моральну філософію (етику) та філософію природи (фізику). Київські професори надавали увагу вивченню логіко-раціоналістичних здобутків, їхні курси пройняті ідеями Відродження, Реформації й раннього Просвітництва

Соціальний стан студентів був досить різний — від дітей заможних родин до дітей міщан. Багато вихованців стали викладачами різних навчальних закладів України, Болгарії, Росії, Сербії, Чорногорії, Чехії та інших країн Європи й Азії. Дружба, братерство, взаємовиручка, участь в управлінні школою виховували повагу до школи і товариства. Вважалося за норму брати участь у диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для всіх викладачів і учнів.

В Академії крім наукових студій розвивалися мистецтва. Одними з найпопулярніших стали театральні вистави, авторами п'єс, режисерами та акторами були викладачі та студенти Академії. Вони відіграли важливу роль у зародженні українського театру. Обов'язковою дисципліною для всіх слухачів було вивчення поетики і музики, при Академії працювали великий зведений хор і оркестр. Театр, хор і оркестр зажили популярності серед киян.

Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Тут працювали такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький. Києво-Могилянська Академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький, Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших.

Києво-Могилянська Академія істотно вплинула на розвиток культури. За її типом відкривають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Вона стала взірцем для навчальних закладів інших країн.

У другій половині ХVІІІ ст. українська старшина, розуміючи роль і значення освіти для розвитку нації, постійно порушувала клопотання перед царським урядом про відкриття в Україні вищих навчальних закладів - університетів. Проте ці клопотання ігнорувалися. А в 1800 році уряд царської Росії своєю "милістю" позбавив Києво-Могилянську Академію статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію.

На кінець ХVІІІ ст. Україна вже втратила позиції передової освітньої держави. Після підпорядкування Української церкви Московському патріархатові (1686 р.) Росія робила все можливе, аби Україна не мала свого друкованого слова. Дії її були послідовними і жорстокими:

1690 р. — собор російської православної Церкви осудив “кіевскія новыя книги” С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інші, наклавши на них “проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо”;

1718 р. — царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів;

1720 р. — Петро І видав указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідно “для повного узгодження з великоросійськими, з такими ж церковними книгами справляти..., щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було”;

1753 р. — видано указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянскій академії;

1769 р. — синод Російської православної церкви друкувати та використовувати український “Буквар”;

1784 р. — викладання у Києво-Могилянській академії переведено на російську мову;

1786 р. — київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу “голосом, свойственным россійскому наречію” ( те ж саме було заведено і в школах України).

На Правобережній Україні та в західнослов'янських землях розвитку освіти і науки також заважало іноземне панування. Активно підтримувались ієзуїтські колегії та уніатські школи у Львові, Луцьку, Вінниці, Барі та інших містах, які мали яскраво виражений польсько-католицький характер. У 1789 р. Едукаційна комісія польського сейму видала розпорядження про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл руської мови.

На Буковині за турецького панування тут не було майже жодної школи, а з приходом австрійців відкрито лише кілька, але викладання велося переважно румунською та німецькою мовами. У Закарпатті при активній політиці мадьяризації працювала лише невелика кількість церковно-уніатських шкіл, де викладання велося "руською" мовою. І тільки наприкінці XVIII ст. у Мукачеві було відкрито семінарію.

Наукова думка України у ХVІІІ ст. активізувалася завдяки діяльності відомого філософа і просвітника Феофана Прокоповича. Він одним із перших приніс в українську наукову школу кращі набутки філософської наукової та світоглядної системи Європи. Він уводить у науковий і навчальний обіг Академії філософські погляди Декарта, Локка, Бекона, новітні астрономічні дослідження, зокрема Галілея. Його послідовником став відомий вчений, філософ Г. Сковорода. Він декларував у своїх філософських концепціях просвітницьку діяльність, рівність народів, людей незалежно від їхнього соціального походження, мотивуючи тим, що кожен має право на особисте життя і свободу. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання, через працю. Він був пропагандистом матеріалістичних положень, де практика була основою пізнання, а віра в безмежні можливості людського розуму відкривала йому всі шляхи.

Великий внесок, і не менший, ніж у філософію, Г. Сковорода зробив у літературу. Він написав багато пісень, які широко розійшлися в народі, байок, де висміював гонитву дворян за титулами та інші людські пороки. Та одна з найбільших заслуг митця полягає в тому, що він перший у літературному процесі почав користуватися живою українською мовою. Його філософська спадщина, літературні твори мали непересічний вплив на наступні покоління, розвиток суспільно-політичної думки, формування свідомості українського народу.

XVIII ст. зумовлений передусім роботоюКиєво-Чернігівського культурного осередку. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався І.Мазепа, входи Розвиток літератури протягом другої половини XVII - ли талановиті письменники і поети Олександр Бучинський-Яскольд, Іван Величковський, Афанасій Заруцький, Лаврентій Крщонович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Іван Орновський, Петро Терлецький, Пилип орлик, Данило Туптало, Антоній Стаховський.

Одним з найвідоміших українських письменників другої половини XVII ст. був І.Галятовський. Він творив перший вітчизняний курс гомілетики (теорії проповіді), уславився написанням низки об'ємних і цінних полеміко-богословських трактатів (“Розмова Білоцерківська”, “Стара церква”, “Фундаменти”). Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій половині XVII ст. були Лазар Баранович (великі збірки проповідей “Меч духовний”, 1999 і “Труби словес проповідних”, 1674) і Антоній Радивиловський, який був найталановитішим проповідником доби. В основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-потового матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя широких мас народу.

З часом література відійшла від релігійних догматів; визвольна війна продиктувала свої теми - подвиги народу та його героїв. З релігійного на світський напрям в літературі переходять Д. Туптало, К. Зінов'єв, С. Яворський та ін.

Історичні твори, які виходять у першій половині XVIII ст., генетично пов'язують період Гетьманщини з княжою добою, щоправда, тут більше романтичних домислів і міфології. У 1846 р. побачив світ "Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусобиці, що були в Малій Росії, і про його смерть". Автор літопису був скромною людиною, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до кінця XVII ст.

Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, пов'язує їх із процесами в сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії та ін., висвітлює діяльність сподвижників Б. Хмельницького, історичних діячів сусідів — російського Царя Олексія Михайловича, Степана Разіна та інших. Він, напевно, користувався архівом Коша Запорозького, так як в літописі використовує низку документів про дипломатичні місії запорожців, наводить точні цифри щодо чисельності реєстрового козацтва та ін.

Перший козацький літопис був анонімним, а наступні — авторськими. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачить події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки — події визвольної війни 1648 - 1654 рр., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від слова "коза", і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація його досить наївна, але заслуговує на увагу. Г. Граб'янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже безправними й відданими на відкуп панам таорендарям.

Найбільш фундаментальною працею єчотиритомний "Літопис" Самійла Величка. Улітописі використано цитати і посилання наіноземних авторів, подано великий обсяг інформації.

Автор "Літопису" не відокремлює Україну 1648 - 1654 рр. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.

В усіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворювали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути в їх уяві. Про це влучно сказав І. Франко: "Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб'янки, Величка та їх наступників і компіляторів, таких як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б цікаво прослідкувати зростання тої легенди про Хмельниччину, що значною мірою закрила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX столітті ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів... Ця грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична була... головною заслугою козацьких літописів”.

Відомими також є “Краткое описание Малороссии” (1730 р.), твори Г. Покаса "Описание Малой России" (1751 р.), П. Симоновського "Краткое описание о малороссийском народе" (1765 р.), С. Лукомського "Собрание историческое" (1770 р.). Найбільша цінність усіх цих творів у тому, що їх автори доводять: український народ - це єдина спільність, яка має глибокі історичні корені.

Таким чином, у складний період піднесення та падіння української державності, наполегливої боротьби народу за волю в українській культурі др. пол. XVII- XVIII ст. відобразились кращі риси національного характеру, прагнення до свободи та соціальної справедливості, розвитку в людині добрих начал. Гуманістична спрямованість духовної культури українського народу цього періоду свідчить про прагнення її творців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу відносин між людьми. Домінантою розвитку української культури цього періоду, починаючи з другої половини XVII ст., виявився вплив козацтва на неї, що став одним з доленосних та визначальних факторів її розвитку.


2. Мистецтво України ІІ пол. XVII - XVII ст.

У другій половині XVII ст. на території України закінчуються воєнні дії. Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і культових споруд, другу половину сторіччя можна вважати золотим віком українського мистецтва.

Якщо в першій половині XVII ст. як культові,так і цивільні споруди мали вигляд оборонних, топісля закінчення війни ситуація різко змінюється.Зводяться просторі високі храми з багатьмавікнами, які дають можливість відчути урочистістьслужби. Збільшення висоти храму повело за собоюі зміну композиції, особливо це помітно у спорудахПридніпров'я і Слобожанщини.

Бароко — стиль, який дав можливість пишной урочисто віддзеркалитисоціально-економічну ситуацію суспільства, в Україні його було названо козацьким. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Найбільш яскравим шанувальником цього напрямку був І. Мазепа, який високо поціновував архітектуру. Він доглядав за зведенням Братського та Микільського монастирів, давав кошти на церкву Всіх святих у Лаврі, реставрацію собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в побудову церков у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір'ї та інших містах. Дослідник мистецтва О. Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав гроші Мазепа. Звичайно, він міг дозволити собі такі трати, маючи за собою 19654 села в Україні та понад десяток - у Росії.

Багато хто з старшин також сприяв розвиткові архітектури: В. Миклашевський, В. Борковський, В. Кочубей, К. Мокієвський, П. Герцен, Д. Горленко та ін. Активним будівничим був митрополит Р. Заборовський. Відомий пам'ятник, який дійшов до сьогодні, зведений під його орудою, — Брама Заборовського, що нині входить до архітектурного комплексу Софії Київської.

Великий мистецький внесок зробили також визначні архітектори, які працювали в Україні: Б. Растреллі, автор проекту Андріївської церкви, А. Квасов звів собор у Козельці, Б. Меретин, автор собору Святого Юра у Львові; плідно працювали архітектори української школи С. Ковнір, який збудував так званий Ковніровський корпус у Лаврі, дзвіниці Дальніх і Ближніх печер, Кловський палац та інші, а також вихованець Київської Академії І. Григорович-Барський, який збудував церкви: Покровську, Миколи Набережного, комплекси Межигірського і Кирилівського монастирів, магістрат та багато приватних будинків.

Архітектурним шедевром світового значення у стилі бароко справедливо вважають Андріївську церкву у Києві (1746 - 1753 рр., проект В. Растреллі, забудова І. Мічуріна). Собор прекрасно вписано у місцевість. З Подолу здається, що храм пливе у повітрі, а силует його обіймає увесь горизонт. Кожна деталь спрямована на купольне завершення храму. Гармонійно поєднано кольорові елементи споруди: білий колір колон чергується з блакитним фоном та золотими люнетами над куполом і главками, в також капітелями колон. За проектом Растреллі у Києві було збудовано ще одну перлину барокового стилю — Маріїнський палац (1752 - 1755 рр.).

У бароковому стилі споруджено також Георгієвський собор Видубицького монастиря (1696 - 1701 рр.), браму Заборовського в ансамблі Софійського собору Києва (1746 - 1748 рр., архіт. Г. Шедель), Троїцький собор у Чернігові, Хрестовоздвиженський у Полтаві, Троїцький собор у Луцьку (XVIII ст.). У плані це хрестокупольні споруди світлих кольорів, оздоблені по фасаду декором, прибудовами та надбудовами верхів.

У XVIII ст. створюється українська національна архітектурна школа. До відомих її майстрів належать І. Зарудний (? - 1727), І. Григорович- Барський (1713 - 1785 рр.), С. Ковнір (1696 - 1786 рр.). І. Зарудний розпочинав діяльність в Україні. Є припущення, що він брав участь у забудові церкви св. Миколи Пустинно-Миколаївського монастиря. Щоправда, основні роботи Зарудного пов'язані з Москвою, де він понад десять років був головним архітектором. Саме Зарудний започаткував стиль бароко у Москві. Григорович-Барський тривалий час працював архітектором Київського магістрату. Краще його творіння — Покровська церква на Подолі (1766 р.). Самобутнім майстром був Ковнір (кріпак Києво-Печерської лаври), який переважно будував численні лаврські споруди. Справжнім шедевром барокового стилю стала так звана Ковнірова дзвіниця на Далеких печерах (1754 - 1761 рр.).

Скинувши ярмо війни зі своїх плечей, Україна почала будувати своє життя. Проте мало було часу та й грошей. І люди почали використовувати нехай недовговічний, але дешевий і доступний матеріал - дерево. Почали зводити з нього споруди; при цьому враховувався досвід будівничих попередніх поколінь та новітні досягнення.

До шедеврів української народної архітектури належать дерев'яні церкви, поставлені здебільшого невідомими майстрами наприкінці XVII-XVIII ст. (попередні споруди не збереглися). В основу забудови покладено художньо-конструктивні принципи храмів Київської Русі. В Україні наприкінці XVII ст. організовуються місцеві школи дерев'яного зодчества: волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, лемківська, наддніпрянська, слобожанська.

Храми наддніпрянських й слобожанських майстрів вирізняються монументальністю, різноманітністю композицій і форм. Поблизу міст відчутний вплив кам'яної забудови, зокрема у баштах з високими шпилями. Храми гармонійно взаємодіють з народним житлом внаслідок спільності будівельного матеріалу, конструктивних та декоративних елементів. Найцікавіша пам'ятка такого зразка - дев'ятиверхий Троїцький собор (1773 - 1778 рр.) у Новомосковську (тепер Дніпропетровської області), поставлений на замовлення запорожців відомим майстром Я. Погребняком.

Значну кількість храмів на території Лівобережної України зведено на честь козацьких перемог, зокрема Микольський собор у Ніжині (1668 р.), Вознесенський собор у Переяславі (1696 - 1700 рр.), Катеринська церква у Чернігові (1715 р.) та ін.

Негативно вплинув на дерев'яне церковне будівництво наказ Синоду 1801 р., що вводив заборону на "малоросійський стиль". Тому традиції національного зодчества зберігалися переважно у західноукраїнському регіоні (зокрема дерев'яні зрубні храми на Закарпатті). Дуже багато споруд козацького бароко було знищено у часи “войовничого атеїзму” у ХХ ст.

Живопис др. пол. ХVІІ - ХVІІІ ст. також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з відомими культурними центрами - Львовом, Києвом - сформувалися нові художні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Доба бароко залишила велику кількість пам'яток різьбярства, дерев'яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно.

У др. половині ХVІ - ХVІІІ ст. посилюються зв'язки із західною культурою, широко використовується антична та європейська спадщина. У живописі, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи - волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській Лаврі, Софійському соборі, у Межигірському та Троїце-Іллінському монастирях та ін.

До іконопису широким потоком входять народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської Академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображували козаків, старшин, гетьманів. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах "Козак Мамай", "Козак-бандурист", що відображають ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору в Києві зображено 85 видатних діячів — від князів Київської Русі до Мазепи. У церкві с. Старогородців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава зображено Феофана Прокоповича із генеральною старшиною та ін.

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. змінюється технологія розписів, замість фрески використовується темпера, плоскодекоративні трактування змінюються на живописно-декоративні, змінюється тематика, до суто теологічної входять світські мотиви, відбувається "перевдягання" біблійних героїв в українські строї, в ікону вводяться портретні зображення.

В іконах окрім активного використання кольору з'являється рух (до цього постаті були статичними). Та найбільше досягнення — це спроба, і досить вдала, передати внутрішню духовність особистості. Це яскраво видно в розписах церкви у Великих Сорочинцях на портретах-іконах гетьмана Д. Апостола та його дружини Уляни. Поза будь- яким сумнівом, це світські портрети, їх можна без перебільшення зарахувати до шедеврів українського живопису.

Особливе місце серед пам'яток українського монументального живопису XVIII ст. займає іконостас Преображенської церкви у с. Великі Сорочинці (резиденції гетьмана Данила Апостола; на його кошти збудовано церкву й іконостас, 1732 р.). Комплекс іконостаса об'єднує понад сто різних ікон. Образи святих сповнені радості й відчуття Образи святих сповнені радості й відчуття повноти земного життя. Багате, складне й водночас легке драпування вказує на виразний вплив рококо, однак без тієї світськості й елегантності, що були властиві західноєвропейському стилю. Іконопис сорочинського іконостасу дуже близький до жанру світської картини. У тій самій майстерні, де створювався сорочинський іконостас, виконано іконостас для Вознесенської церкви, збудованої 1761 р. в с. Березна біля Чернігова. Живопис березнянського іконостасу дещо поступається сорочинському в свіжості й барвистості звучання і знаменує своєрідне завершення монументально-декоративного стилю, який склався в українському малярстві у другій половині XVII ст. Занепад цього стилю зумовлений як посиленням реалістичних тенденцій, так і впливами мистецтва рококо, які доходили до України із Західної Європи.

Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу, І. Кондзелевичу та В. Петрановичу. Їх діяльність пройнята ренесансним гуманізмом. Вони творили для демократичного, селянського середовища.

Іван Руткович (середина XVII - початок XVIII ст.) — яскравий представник народної демократичної лінії в українському мистецтві. Його творчість має глибоке народне коріння, а реалістичне спрямування живопису відображало викликане визвольною війною народне піднесення. Небезпідставно І. Рутковича порівнюють з майстрами венеціанської школи (Дж. Белліні, В. Карпаччо, Б. Віваріні, раннього Джорджоне), які відзначалися тонким відчуттям кольору. Наявна у колористиці Рутковича насичена барокова вишуканість переповнена багатогранною зображальною навантаженістю кольору ставить його в ряд видатних колористів барокового мистецтва.

Одночасно з І. Рутковичем працював Йов Кондзелевич (1667 р. - біля 1740 р.) — художник-новатор, майстер урочистої монументальної композиції. Творчість Кондзелевича пов'язана з Волинню та Галичиною. В його мистецтві поєдналися духовні досягнення Києва, Москви, Західної Європи. На формуванні ідейних переконань Й. Кондзелевича особливо позначився вплив І. Рутковича. Творчість і суспільно-громадська діяльність Кондзелевича були нероздільними. Виготовлені ним іконостаси для храмів сприймалися передусім як акт утвердження православ'я.

Василь Петранович (бл. 1680 - 1759 рр.) найповніше виявив себе у двох ділянках творчості: традиційному релігійному живопису та портреті. Відомо п'ять створених ним великих іконостасних циклів: троїцький в Жовкві, церкви Різдва Богородиці у Віцині, передтеченський в Краснопущі, миколаївський в Бучачі та миколаївський у Крехові (20-40-і роки XVIII ст.). У портретному жанрі він поєднує національну традицію із західноєвропейською.

Новим явищем у світському мистецтві XVIII ст. став парсунний (парадний) портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою є ідеалізованими. Поглиблюється інтерес до увічнення образу сучасника. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. У мистецькому середовищі та з-поміж широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Скоропадського, Івана Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Іоаникія Галятовського, Лазаря Барановича та ін. Найхарактерніший приклад цього типу – портрет Г. Гамалії, значкового товариша війська Запорозького. Його зображено в імпозантній позі, у розкішно орнаментованому жупані з обов'язковим козацьким атрибутом - шаблею і, щоб підкреслити свою родовитість, власним гербом.

Український портрет др. пол. XVIII ст. за своїми стилістичними ознаками мав багато спільного з іконописом (наприклад, ікона "Покрова" з портретом Богдана Хмельницького початку XVIII ст.). Портрети виконували переважно іконописці, схильні до площинно-орнаментальної манери письма. Своєрідно поєднав засади класицизму з давніми малярськими традиціями В. Боровиковський (1757 - 1825 р.), який працював у двох жанрах: портреті та іконописі. Видатними портретистами XVIII ст. були Д. Левицький (1735 - 1822 рр.), А. Лосенко (1737 - 1773 рр.), К. Головачевський (1735 - 1823 рр.).

З останньої чверті XVIII ст. провідним стилем в українському живописі став класицизм. Розвиток класицизму тісно пов'язаний з російським мистецтвом середини й кінця XVIII ст., з діяльністю Петербурзької Академії Мистецтв, заснованої 1757 р. Риси класицизму виявляються у живопису Андріївської церкви у Києві. Живопис Андріївської церкви мав значний вплив на розвиток мистецтва іконостасу. Рококо і особливо класицизм остаточно знищують церковну специфіку українського іконостасу, який поступово стає одним із різновидів академічного історичного живопису, поєднуючи історичний, міфологічний та біблійний жанри.

Українська музика доби бароко - найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосний партесний спів (лат. partes - голоси). На противагу католицькому богослужінню (з хором, солістами, органом) православна церква розвивала хоровий спів а капела - хоровий спів без інструментального супроводу. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін.

В Україні у партесному співі (церковному хоровому багатоголоссі) проявилося оригінальне переломлення так званого григоріанського хоралу - церковного одноголосного співу. У середині ХVІІ ст. в Україні відбувається повсюдний перехід до багатоголосного партесного співу, тобто хорового співу по партіях, голосах, кожен із яких веде свою мелодію. Партесний спів визначив чотири голоси - бас, тенор, альт, дискант. Партесні концерти (до 12 і більше голосів) вимагали теоретичних знань музики, правил гармонії, композиції, голосоведення. У ХVІІІ ст. відомим осередком музичної освіти була Глухівська співацька школа (діяла з 1738р. до 60-х років ХVІІІ ст.). У школі навчали партесному співу, грі з нот на скрипці, гуслях, бандурі, готували співаків. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751 - 1825 рр.).

Непересічне значення у розвитку вітчизняної музичної культури належить Києво-Могилянській академії. Тут діяли професійний хор і оркестр. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745 - 1777 рр.) та Артемій Ведель (1767 - 1808 рр.).

Максим Березовський був одним з творців українського хорового стилю у духовній музиці. Він віртуозно грав на скрипці, чудово співав. Перебуваючи на стажуванні в Італії (1769 - 1773 рр.) він брав уроки композиції у видатного теоретика музики Д. Мартіні. У 1771 р. витримав іспит у Болонській філармонічній академії на звання академіка-композитора і став членом Болонського філармонічного товариства. М. Березовський створив оперу “Демофонт” на лібретто італійського поета і драматурга П. Метастазіо (1698 - 1782 рр.). В Італії 1772 р. він також написав сонату для скрипки і чембало. Опера “Демофонт” і соната - перші відомі зразки оперного й камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці.

М. Березовський узагальнив досягнення вітчизняної та західноєвропейської хорової музики у циклічних (багаточастинних) хорових духовних композиціях а капела. Його твори вирізняються вишуканістю й художньою досконалістю (“Літургія”, “Причасні вірші”). Їх внутрішня побудова пов’язана з українською народною піснею й традицією київських церковних співів. Найзначнішим досягненням композитора є жанр хорового концерту (“Не отвержи мене во время старости” та ін.).

Структурні принципи хорових концертів М. Березовського розвинули А. Ведель та Д. Бортнянський. Вони були представниками нового напряму партесного співу, для якого характерне узгодження музики і тексту. А. Ведель поєднував талант композитора, співака (тенор) й виконавця (скрипка). Він був керівником хору Києво-Могилянської академії, губернаторського хору і класу вокальної музики Харківського колегіуму. У творчій спадщині композитора — понад 30 хорових концертів, “Літургія”, “Всеношна”, “Херувимська”.

Доля М. Березовського і А. Веделя склалася трагічно. Їх талант не знаходив належного визнання. У 32 роки покінчив життя самогубством М. Березовський. Покинув Москву А. Ведель, де він керував капелою. Царська цензура заборонила друкувати його музичні твори. Повернувшись в Україну, він став ченцем Києво-Печерської лаври. Згодом мандрував по Лівобережжі. За антицарську діяльність його було засуджено, він помер у в’язниці.

Чільне місце в історії вітчизняної музичної культури посідає Д. Бортнянський — видатний реформатор церковного співу, духовний композитор, диригент. Зовсім молодим він потрапив до Придворної капели, де вивчав теорію музики в італійського композитора Б. Галуппі. Удосконалював музичну освіту у Венеції. В Італії великий успіх мали опери Д. Бортнянського на італійські лібретто “Креонт”, “Алкід”, “Квінт Фабій”, поставлені 1776 - 1779 рр.

У Петербурзі Д. Бортнянський став придворним капельмейстером, а з 1796 р. - управителем Придворної капели, співаками якої були переважно українці. У петербурзький період він написав опери на французькі лібрето (“Сокіл”, “Син-суперник”, 1786 - 1787 рр.), пасторальну комедію(“Свято сеньйора”, 1786 рр.), балет, інструментальні твори.

Д. Бортнянський органічно поєднав традиції українського національного хорового мистецтва, західноєвропейського бароко і класицизму. Хорова церковна творчість композитора відповідала кращим зразкам європейської музики. У його творчій спадщині переважають концерти а капела. Відомі 35 концертів для одного хору, десять концертів для двох хорів, дві літургії, загалом понад 100 церковних творів.

Духовна музика Д. Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу. Ще у минулому столітті його творчість набула значного поширення у США завдяки діяльності хорового диригента Д. Агренєва-Слов’янського (1836 - 1908 рр.). Він 1868 р. створив “Слов’янську капелу”, а 1869 р. дав у Америці низку церковних концертів. На початку ХХ ст. в одному з найвеличніших храмів Нью-Йорка — єпископальному соборі святого Іоанна Богослова — встановлено скульптурне зображення Д. Бортнянського. Це єдиний у світі пам’ятник славетному композитору. Поряд з ним — статуї 11 композиторів - засновників церковної музики в європейських країнах.

У другій половині ХVІІІ ст. поширюються романси — жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виникли на основі канта й народної пісні, їх виконували у супроводі фортепіано або гітари. Вони втілюють ліричні, гумористичні (сатиричні) роздуми про людину, щастя, життя. Популярними стали пісні-романси “Їхав козак за Дунай” С. Климовського, “Всякому городу нрав і права” Г. Сковороди, “Дивлюсь я на небо” М. Петренка.

Таким чином, розвиток української культури у ІІ пол. XVII - XVII ст. є послідовним, об'єктивно зумовленим процесом, процесом засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процесом зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури, архітектури, образотворчого та музичного мистецтва.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:57:08 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:27:42 28 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Культура України другої половини XVIІ-XVIII ст.

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151189)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru