Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Іван Виговський – помічник Богдана Хмельницького

Название: Іван Виговський – помічник Богдана Хмельницького
Раздел: Рефераты по истории
Тип: реферат Добавлен 15:24:12 02 февраля 2007 Похожие работы
Просмотров: 1906 Комментариев: 2 Оценило: 3 человек Средний балл: 5 Оценка: неизвестно     Скачать

Зміст.

Зміст............................................................................................................................ 1

Вступ........................................................................................................................... 2

Розділ 1. Початок кар’єри Івана Виговського.......................................................... 3

Розділ 2. Іван Виговський – помічник Богдана Хмельницького.............................. 4

Розділ 3. Іван Виговський – Гетьман України.......................................................... 7

Розділ 4. Корсунська Рада......................................................................................... 9

Розділ 5. Змова і заколот проти Івана Виговського............................................... 12

Розділ 6. Розрив союзу з Москвою та унія з Річчу Посполитою........................... 14

Розділ 7. Війна з Московщиною.............................................................................. 18

Розділ 8. Повстання проти Івана Виговського........................................................ 20

Розділ 9. Призначення Гетьманом Юрія Хмельницького...................................... 21

Розділ 10. Життя Івана Виговського після втрати Гетьманства............................. 23

Розділ 11. Смерть Івана Виговського...................................................................... 24

Висновки................................................................................................................... 25

Список використаної літератури............................................................................. 26

Вступ.

Тільки два роки — 1657—1659 — гетьманував Іван Виговський, але за цей короткий час устиг прибрати багато нищівних визначень своєї особи та діяльності, лайливих, чорних епітетів — і від сучасників (особливо у цьому вправлялися цар та його урядовці), і від нащадків — українських радянських істориків, для яких при згадуванні імені Івана Виговського ритуально обов'язковими були такі дефініції — «підлий зрадник», «ставленик і прислужник шляхетської Польщі, польських панів» тощо.

А насправді це був щирий патріот України, один із найвизначніших українських діячів середини XVII ст., політик, дипломат, професійний, високої кваліфікації державний і адміністративний керівник, воєначальник. Він повстав проти панування Московії в Україні й відстоював незалежність Української держави.

Важко й повільно відбувається навіть у нашій, вже незалежній Україні зміна наукової парадигми щодо оцінки історичної ролі гетьмана Івана Виговського. На противагу цьому для істориків української діаспори у справедливій, відповідній історичній істині характеристиці Івана Виговського ніколи не було проблем.

Розділ 1. Початок кар’єри Івана Виговського.

Іван Виговський — виходець із дрібної української шляхти — народився десь на початку другого десятиріччя XVII ст. Його батько — Остап Виговський володів невеличким клаптиком землі в селі Вигові Овруцького повіту на північній Київщині. Згодом він переїхав до Києва. Остап Виговський був письменною людиною, служив у київського митрополита Петра Могили, який дістав блискучу освіту (навчався у Львівській братській школі, Сорбонні, Замойській академії). Просвітницька й літературна діяльність київського митрополита відіграла значну роль у розвитку освіти, науки й культури в Україні, а також у пробудженні національної свідомості українського народу. Інтелектуальна, духовна й культурна атмосфера, що існувала навколо Петра Могили, не могла не вплинути через батька на формування особистості Івана Виговського.

Батько віддав сина вчитися в Києво-Могилянську колегію, заслуга заснування якої значною мірою належить Петру Могилі. Великих успіхів Іван Виговський досяг, оволодіваючи латиною, що тоді була мовою європейської науки, літератури, політики, дипломатії, юриспруденції. Добре засвоєння юнаком Виговським курсів риторики та піїтики, котрі викладалися в Колегії, мало наслідком надбання ним майстерності у складанні державних, судових, адміністративно-господарчих та інших документів, а також в оволодінні ораторським мистецтвом.

Закінчивши Києво-Могилянську колегію, Виговський розпочав службову кар'єру наприкінці 30-х років XVII ст. Спочатку працював юристом у міському суді в Луцьку. Потім служив намісником луцького підстарости — завідував канцелярією луцького земського суду. Вже тоді Іван Виговський, вступивши до луцького православного братства, виявив себе великим ревнителем православної віри.

Згодом Виговський зайняв значну посаду в Києві — служив писарем, тобто секретарем при польському комісарі Шембергу, котрий за так званою Ординацією 1638 р., прийнятою сеймом Речі Посполитої, був поставлений над козацтвом замість гетьмана. Згідно з Ординацією тільки поляки могли займати посади козацької генеральної старшини та полковників. Так був зведений до посади чигиринського сотника генеральний писар Богдан Хмельницький, із яким познайомився Іван Виговський саме в цей період.

Розділ 2. Іван Виговський – помічник Богдана Хмельницького.

У 1648 р. Виговський був у складі польського авангардного війська, яке відправив коронний гетьман Микола Потоцький під проводом свого сина Стефана Потоцького й комісара Шемберга проти Богдана Хмельницького, що підняв прапор повстання на Запорожжі. У першій битві Визвольної війни українського народу 1648—1657 років — Жовтоводській — польське військо зазнало цілковитої, нищівної поразки. Виговський потрапив у полон. Татари, союзники Богдана Хмельницького, забрали військових полонених у неволю. Хмельницький, дізнавшися про лиху долю Івана Виговського, викупив його у татар.

Минув недовгий час, як Виговський став найближчою й найдовіренішою особою при Богдані Хмельницькому і невдовзі зайняв найвпливовішу посаду серед генеральної старшини — генерального писаря. Рада цієї старшини, куди входили писар, обозний, два осавули та два судді, була й військовим штабом, і своєрідним кабінетом міністрів. Тут сходилися всі військові та цивільні справи.

Отже, генеральна старшина являла собою вищий щабель козацького управління й тримала у своїх руках усю владу в Українській Гетьманській державі, що формувалася в ході війни 1648—1657 років. Старшина складалася з тих рядових козаків, які піднеслися нагору завдяки своїм талантам і військовим заслугам, а також із тих українських шляхтичів, які підтримали повстання під проводом Богдана Хмельницького проти чужоземного гніту й, маючи освіту, урядовий досвід, необхідні здібності, зайняли високе становище в Запорозькому Війську. Саме до останніх належав і генеральний писар Іван Виговський.

Посада генерального писаря найтісніше була пов'язана із зовнішніми відносинами, дипломатією, а також з адміністрацією. Він був канцлером (так найчастіше називали його іноземці) держави й стояв на чолі Генеральної військової канцелярії, що була своєрідним об'єднанням міністерств внутрішніх і закордонних справ. Виговський першим підніс значення Генеральної військової канцелярії. Згодом виникла традиція: генеральні писарі завжди були фахівцями, які пройшли практичну школу в адміністративних установах і вміли утримувати свій уряд на високому рівні.

Генеральна канцелярія комплектувалася військовими канцеляристами, які вважалися елітою серед канцеляристів численних полкових, сотенних, магістратських канцелярій. Взагалі канцеляристи складали прошарок світської української інтелігенції тих часів. Генеральна канцелярія була школою не тільки канцелярського справоведення, а й адміністрування і взагалі державного знання. Приймали до неї освічену молодь, нерідко випускників Київської Академії, які мали підстави до того, щоб вирости на добрих урядовців і державників. Деякі канцеляристи прислужилися до розвитку та поглиблення державного світогляду. Отже, Виговський був причетний до виховання цілого покоління талановитих канцеляристів.

Під проводом гетьмана та його канцлера — генерального писаря Івана Виговського, склалася школа талановитих українських дипломатів, серед яких видатну роль відіграли Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський. У тій широкого розмаху міжнародній політиці, активній дипломатичній діяльності Богдана Хмельницького завжди разом із ним діяв Іван Виговський. Це було й під час Визвольної війни 1648—1657 років, і після неї, до кончини гетьмана.

У січні 1654 р., після Переяславської ради, що відбулася 8 січня того року, виникла гостра колізія. Коли всі зібралися в церкві для проведення освячення та церемонії присяги, царські посли відмовилися присягати від імені царя, бо, мовляв, «московські царі ніколи не присягають своїм підданим».

В Україні існували інші порядки, ніж у самодержавній Московії, де вимагалося беззастережно, як милість і благо сприймати кожне царське слово. Бояри прагнули прищепити козацтву ті принципи, ті поняття, на яких тримався московський лад: цар стоїть над правом, кожен акт царя — це ласка, пожалування, й не може бути рівних стосунків його з людьми, які віддаються під його владу. Такі стосунки суперечили українській свідомості, вихованій у західноєвропейських, конституційних традиціях. Богдан Хмельницький, Іван Виговський, інша козацька старшина вперше на собі відчули, що це означає — абсолютистська тоталітарна царська держава.

Хмельницький із Виговським та іншими старшинами, не задовольнившися «царським словом» у грамоті й туманними запевненнями послів, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від нього договірних гарантій. Керівники Української держави зажадали від послів письмових підтверджень їхніх словесних запевнень та обіцянок щодо обов'язкового здійснення царем доброї волі щодо України. 12 січня до московських послів прийшли на чолі з генеральним писарем Виговським військовий суддя Богданович, полковник Тетеря, Сахнович та інші старшини. Вони почали вимагати, щоб посли, оскільки вони наділені високими повноваженнями, видали лист за своєю рукою, «щоб вольностям, і правам, і маєтностям бути як колись».

Старшини пояснювали, що «кожному полковнику необхідно буде його показати, коли він прийде у свій полк». Коли такий лист не буде виданий, то не слід послам їхати по містах приймати присягу, оскільки «усім людям в містах буде в сумнів». Насправді Виговський і старшина вважали, що неможливо буде примусити український народ, який внаслідок тяжкої кількарічної війни звільнився від іноземного панування, присягати царю невідомо за що й на яких умовах. Царські посли відмовилися давати таке зобов'язання.

Богдан Хмельницький з Іваном Виговським виробили проект умов майбутнього міждержавного договору з Московською державою, який обговорили на старшинських нарадах у Корсуні й Чигирині. 17 лютого 1654 р. до Москви виїхало українське посольство для укладання міждержавного договору. Докладну інструкцію, яку вони одержали від гетьмана, доповнив окремо своїми увагами та рекомендаціями генеральний писар.

Майже зразу після укладання договору Москва, як уже зазначалося, зробила спробу, порушуючи його умови, домогтися введення воєвод в українські міста, крім того, вона прагнула забрати у свої руки фінанси України. Богдан Хмельницький та Іван Виговський для протидії цьому повідомили царський уряд, що з боку Польщі, Литви, Криму й Туреччини робляться спроби, спрямовані на те, щоб розірвати спілку козаків із Москвою. Це мало необхідні наслідки. Царський уряд обмежився утриманням воєводи з військом лише в Києві й до часу відмовився від попереднього свого наміру збирати податки з українського населення.

У дипломатичних переговорах Виговський услід за Богданом Хмельницьким демонстрував високого рівня державну свідомість, що виявлялася, зокрема, в широкому використанні історичних даних для аргументації своєї позиції. Ставлячи завдання — здобути Україні повну самостійність, Богдан Хмельницький і Виговський на переговорах посилалися на те, що в князівські часи кордон Української держави доходив до самої Вісли. Від Речі Посполитої вимагали, щоб вона відмовилася від володіння містами Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем. Українські керівники надавали великої ваги поверненню Українській державі правобережних земель. Генеральна рада постановила перервати переговори зі Швецією про встановлення союзних відносин, доки шведський король «не визнає за ними прав на всю стару Україну, або Роксоланію, де грецька віра була і мова їх ще існує — до Вісли».

Отже, Хмельницький мав на меті, й у цьому його цілком підтримував Виговський, об'єднати в гетьманській державі всі етнічні українські землі, на яких розселився український народ. Більше того, коли відповідно до україно-російського договору 1654 р. у результаті спільних дій українських і московських військових сил проти Речі Посполитої була звільнена значна територія Білорусії, на її сусідніх з Україною землях створили Білоруський козацький полк, куди входили Могилів, Чауси, Новий Бихів, Гомель. Білоруський народ охоче приймав козацький устрій. Приєднання частини Білорусії до Української держави мало для останньої не тільки стратегічне значення (йдеться про її захист із півночі), а й економічне. У переговорах зі Швецією Хмельницький з Виговським розглядали ці білоруські землі як торговий шлях до Балтійського моря, куди надходив український експорт. У Старому Бихові Хмельницький установив навіть «вільний порт».

Москва постійно прагнула скасування Білоруського полку, але Богдан Хмельницький, а згодом і Виговський не зважали на вимоги царського уряду. Білоруський полк протримався і в роки гетьманування Виговського. Він був скасований після позбавлення його гетьманської булави.

Іван Виговський був невідлучно поруч із Богданом Хмельницьким майже в усіх битвах Визвольної війни 1648—1657 років: і на полі бою, й у переговорах із польськими комісарами та послами інших держав. Ретельно порядкував і в похідній військовій канцелярії. У 1651 р. Виговський, можна сказати, врятував Хмельницького, коли вони вдвох потрапили в надзвичайно скрутне становище. У Берестецькій битві настав момент, коли поляки спрямували концентрований гарматний вогонь на союзників козаків — татар. Хан утік, а за ним у великій паніці й уся ханська орда. Богдан Хмельницький, (передавши тимчасово командування кропив'янському полковнику Філону Джалалію, кинувся разом з Іваном Виговським та чотирма козаками слідом за ханом, аби вмовити його повернутися на поле бою. Вони наздогнали хана за милю від табору. Але розлючений хан захопив Хмельницького та Виговського в полон і забрав їх із собою.

Під Костянтиновом хан зупинився, маючи намір віддати полякам українського гетьмана і його генерального писаря в обмін на своїх мурз, що потрапили в полон до польського війська. Виговський зумів переконати хана, що не слід ламати союзницьку присягу. Бог покарає, а Військо Запорозьке помститься за них і «не буде вам добра з нашої крові».

Хан відпустив Виговського, давши йому 20 тисяч татар, яким було наказано повернутися під Берестечко. Хмельницького ж затримав, зажадавши за нього викуп. Татари пройшли з Виговським верст із двадцять, а потім розбіглися. Генеральний писар їхав по Україні й бачив, що ханська орда, повертаючись у Крим, забирає в неволю людей. Оповістивши козаків, щоб ішли відбивати у тартар бранців, Виговський добув грошей, через місяць прибув до зрадливого хана й викупив у нього Хмельницького.

Розділ 3. Іван Виговський – Гетьман України.

Будучи правою рукою, дорадником і заступником гетьмана, розважливий, стриманий, далекоглядний Іван Виговський мав сильний вплив на імпульсивного Хмельницького, неодноразово гамував його спонтанні вибухи справедливого, однак гострого й бурхливого гніву. Коли в 1657 р., після смерті Богдана Хмельницького, Іван Виговський став його наступником і дістав гетьманську булаву, він із перших кроків гетьманування в головних напрямах зовнішньої та внутрішньої політики йшов слідами свого попередника, великих планів якого значною мірою й сам був співтворцем.

Виговський прагнув зберегти авторитет і престиж гетьманської влади, які Богдан Хмельницький підніс до надзвичайно високого рівня. Влада гетьмана досягла вершини могутності, безмежно розширилися компетенції та повноваження гетьмана. Він сам вирішував законодавчі справи, очолював військові сили, призначав старшин і суддів, орудував скарбом, — усі державні функції зосереджував у своїх руках. Після 1654 р. гетьман обходився зовсім без загальновійськової ради, а старшину зробив цілком залежною від себе.

Хоча після смерті Богдана Хмельницького розпочалася боротьба за владу, все ж таки, ніби за інерцією, діяв високий авторитет гетьманської влади. Виговський, приймаючи булаву, у своїй «тронній» промові сказав: «Ця булава буде доброму на ласку, а злому на кару. Коли мене гетьманом обрали, потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке не може бути без страху».

Іван Виговський умів репрезентувати гетьманську владу з гідністю й державним розумом, твердо й чітко ставив і відстоював справу української державності в переговорах і з Москвою, і з Польщею, не дозволяючи їм зверхньо ставитися до України. Іван Виговський, ряд інших вищих старшин високої національної свідомості були державниками зі школи Богдана Хмельницького. Вони розуміли значення держави й захищали її існування.

Іван Виговський, продовжуючи й розвиваючи починання та звершення Богдана Хмельницького, виявився талановитим організатором державності в різних сферах життя: в адміністрації, війську тощо. Зберігав провід над усіма козацькими збройними силами України, кількість яких — 60 тисяч чоловік — визначена була договором 1654 р., хоча насправді досягала майже 100 тисяч. За гетьмана Виговського, як і його попередника, керівне становище у війську займали генеральний обозний та два генеральних осавули. Ще Богдан Хмельницький виношував план піднесення боєздатності своєї армії шляхом створення найманих частин із німців, сербів, татар, котрі могли внести до козацького війська зразки чужоземної організації. Виговський зробив спробу організувати регулярне наймане військо. На українську службу вступали цілі сотні й тисячі сербів. Крім того, він вживав заходів, щоб залучити до армії шведських військових інструкторів і техніків.

Гетьманською резиденцією й за Виговського залишався Чигирин. Спочатку туди приїхала жінка Виговського Олена з маленьким сином Остапом. Вона була дочкою сенатора й новоградського каштеляна Статкевича, який родичався з князями. Тому її не хотіли віддавати «за козака». Виговський викрав дівчину з рідного дому й повінчався з нею в Києві.

Обрання Івана Виговського гетьманом відбулося за складних і важких, суперечливих обставин, в умовах зіткнення різних протидіючих сил. Як тільки дійшла до Москви звістка про кончину Богдана Хмельницького, звідти поквапилися послати на Україну агента Василя Кікіна. Йому доручалося використати вибухонебезпечну ситуацію, що склалася в Україні (заворушення у війську, вбивство деяких старшин), виявити суперечності й підготувати грунт для конкретних засобів обмеження української державності.

Проте місія Кікіна не мала великого успіху. Старшинський уряд оволодів ситуацією. 23—26 серпня 1657 р. у Чигирині старшинська рада обрала гетьманом генерального військового писаря Івана Виговського. На цій раді Юрась (Юрій) Хмельницький, син Богдана Хмельницького, відмовився від гетьманської влади. 16-літній хворобливий юнак, який іще вчився в Києво-Могилянській колегії, був не дуже великих здібностей. Гетьманом його обрали за п'ять місяців перед тим, коли хворий Богдан Хмельницький скликав старшинську раду й порушив питання про свого наступника. Всі одностайно заявили, що бажають мати гетьманом його сина, «щоб слава була, що в нас Хмельницький гетьманом».

Оскільки Чигиринська рада відбулася на гетьманському дворі за зачиненими ворітьми, з обмеженою кількістю учасників, це викликало нарікання серед козаків. Виговський, бажаючи додержати козацького права, призначив нову раду.

Розділ 4. Корсунська Рада.

Через два місяці, на початку жовтня 1657 р., в Корсуні скликали загальновійськову генеральну раду за участю генеральної, полкової й сотенної старшини, делегатів від рядового козацтва (по два з кожної сотні), а також духовенства. Корсунська рада підтвердила гетьманство Виговського, вирішила ряд дуже важливих справ. Узагалі, вона відіграла значну роль у зміцненні міжнародного становища України.

На Корсунську раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдавії, Волощини. Виговський продовжив активну міжнародну діяльність Богдана Хмельницького. Було оформлено союзний договір із Швецією, підготовлений ще за Богдана Хмельницького. У переговорах зі Швецією Виговський прагнув забезпечити Україні повну самостійність: «визнати й оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий народ». Україна має стати такою державою, як Нідерланди або Швейцарія — дві республіки, яким за Вестфальським миром гарантувалася самостійність.

Договір зі Швецією мав оборонний характер. Союзники забезпечували собі взаємодопомогу на випадок ворожого нападу, мали повідомляти одна одну про плани ворогів, зобов'язувалися укладати мирні договори тільки за спільним порозумінням. Умови договору торкалися й торгівлі. Обидві країни мали право вільної торгівлі через Пруссію. Україні дозволялося наймати військо та офіцерів у шведських провінціях, купувати зброю й амуніцію.

Але головною умовою було те, що Швеція мала визнати Україну вільною державою, обороняти її волю й незалежність. Шведський король Карл Х Август зобов'язувався добитися визнання Польщею незалежності України, а також прилучення до неї західноукраїнських земель, зокрема тих, котрі визнали протекторат Запорозького Війська під кінець гетьманування Хмельницького, — Волині, Полісся і Білорусії. Виговський бажав утримати в межах козацької держави всі українські землі до Вісли та кордонів Пруссії.

З Польщею, від якої Україну відділяла нейтральна смуга між Случчю і Горинню, на Корсунській раді було укладено перемир'я. Одночасно Виговський поновив союз із Кримським ханством і Туреччиною, продовжуючи політику Богдана Хмельницького щодо Кримського ханства. Хоч від стародавніх часів розвиток України був пов'язаний з чорноморською проблемою, її вирішення відходило на другий план у зв'язку з нагальною необхідністю оборонятися від наступу Польщі та Московії. Тут був розрахунок на військову допомогу, зокрема, татарської кінноти. Як відомо, в той час у козаків переважала піхота, крім того, важливо було не допустити, щоб численне військо Кримського ханства опинилося в таборі ворогів України.

Тому й Богдан Хмельницький, і Виговський вимушені були звертатися по допомогу до кримського хана, хоча перебування татарських орд в українській землі оберталося бідою для народу. Богдан Хмельницький дав згоду на відбудову фортеці Аслам-Кермень у пониззі Дніпра, що давало змогу хану контролювати вихід Дніпром у море. Щоправда, Богдан Хмельницький передбачав уладнати справу української торгівлі на Чорному морі спеціальними умовами з Туреччиною. Він планував навіть побудувати український порт у гирлі Дніпра, прагнучи, щоб у майбутньому українські кораблі виходили й у Середземне море.

Отже, Виговський, звертаючися по допомогу до кримського хана, виступав послідовником Богдана Хмельницького. Надалі цю ж політично-військову традицію продовжували й наступники Виговського. На Корсунській раді 1657 р. вперше виявилася різниця у політичній орієнтації української козацької старшини. Деякі полковники, наприклад Пушкар, рішуче виступали на підтримку московського протекторату в Україні. Й навіть полковники Тетеря, Гуляницький, Дорошенко, які згодом зайняли антицаристську позицію, на Корсунській раді висловилися за московську орієнтацію. Водночас вони відстоювали збереження автономії України в складі Московської держави.

Значна частина старшини, зокрема генеральної, а також полковники Зеленський, Богун та інші прямо й недвозначно доводили на раді, що царський уряд не додержуватиметься договору про вольності України, а тому необхідно подбати про забезпечення своїх прав за допомогою інших держав. За рішенням Корсунської ради до Москви було послано посольство у складі корсунського полкового осавула Юрія Міневського та його брата Василя, сотника Юхима Коробки та чотирьох козаків. Посольство мало повідомити царський уряд про вибори нового гетьмана й просити підтвердження царем Івана Виговського на гетьманство, а також нагадати про необхідність збереження козацьких прав і вольностей.

У своїй закордонній політиці Виговський прагнув утримувати приязні відносини з усіма сусідніми державами, не віддаючи жодній з них особливої переваги. Він вважав, що система міжнародної рівноваги забезпечить Україні незалежність. 27 жовтня 1657 р. в Києві, на Подолі, у Братському монастирі, в присутності царських воєвод відбулась урочиста церковна церемонія освячення виборів нового гетьмана. Чернігівський єпископ Лазар Баранович окропив свяченою водою гетьманські клейноди — булаву, шаблю та бунчук — і подав їх гетьманові. Потім виголосив промову й запросив усіх присутніх до себе на обід.

На Корсунській раді був і царський посол Артамон Матвєєв, котрий привіз царську грамоту, в якій Виговський називався не гетьманом, а писарем. Отже, цар не визнав обрання Виговського, мотивуючи це поправкою до договору 1654 р., яку однобічно висунула Москва. Тепер вимагалося повідомляти її не після обрання гетьмана, як зумовлювалось у цьому договорі, а перед обранням, одержавши спеціальний дозвіл царя. Сама процедура на раді мусила проходити обов'язково в присутності царського представника. Тож із Москви вислали окольничого Богдана Хітрово, який мав скликати нову козацьку раду для санкціонування влади гетьмана.

І царський посол Хітрово, й гетьман зі старшиною запрошували на раду полковника Пушкаря, але він так і не приїхав. Виговський спочатку не бажав розривати союзу з Москвою, але домагався, щоб вона ставилася до України як до рівноправної держави. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною — ми є військо непереможне», — так відповів він московському послові на заяву того, що нібито Україна — це «гілля, відламане від природного кореня Великоросії». Виговський прагнув, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України, яка сама спроможна порядкувати військом, фінансами, соціальними відносинами. Він також гостро виступав проти запровадження царських воєвод в українських містах. Виговський домагався, щоб царський уряд тільки гетьмана визнавав репрезентантом найвищої влади в Українській державі.

Після укладання договору 1654 р. до смерті Богдана Хмельницького царський уряд досить обережно вдавався до спроб обмежувати державну незалежність України й порушувати договір. Надто великим був авторитет і сильною була влада гетьмана Богдана Хмельницького в Україні, який твердо й послідовно протидіяв тиску царизму, відстоюючи права Української Гетьманської держави. Ситуацію, що склалася, Москва вирішила використати, щоб розгорнути наступ на державність України, її автономний устрій.

Посол Хітрово мусив запевнити Виговського, що метою цієї місії є нібито зміцнення його гетьманської влади, щоб «Військо Запорозьке було у нього в покорі». Але насправді, як свідчить текст царського наказу Богдану Хітрово, він мав завдання домогтися згоди гетьмана на призначення воєвод у Чернігів, Ніжин, Переяслав, Білу Церкву, Корсунь, Полтаву, Миргород. Порушувалося питання про утримання цих воєвод із «ратними людьми» за рахунок місцевих коштів. Нова Рада відбулася 7 лютого 1658 р. в Переяславі. Вона одноголосно підтвердила обрання Виговського; козаки високо цінували його діяльність під час війни («голову свою смажив, нас із лядської неволі визволяючи»).

Розділ 5. Змова і заколот проти Івана Виговського.

Крім питання про воєвод в Україні та їх утримання, царські посли від імені царя поставили вимогу про скасування козацтва в Білорусії, а також зажадали, щоб гетьманський уряд надіслав Швеції ультиматум про примирення з Москвою, в іншому разі він погрожував розірвати з нею союзницькі відносини. З вимогами Москви Виговський та старшина на раді вимушені були погодитися. Хітрово, прийнявши присягу Виговського, вручив йому гетьманську булаву та бунчук і тут же подався в Полтаву до Пушкаря, якого обдарував соболями й запевнив у царській до нього милості. Мартин Пушкар претендував на гетьманську булаву й надсилав царю доноси на Виговського. Царський посол запевнив Пушкаря, що Москва воліє бачити на гетьманстві саме його. Пушкар домовився про спільні дії з кошовим отаманом Яковом Барабашем, хоча в боротьбі за гетьманську булаву вони були суперниками. Барабаш також писав доноси на Виговського, шукаючи підтримки Москви. Московський уряд провадив таємні переговори водночас і з Пушкарем, і з Барабашем, підштовхуючи їх до повстання.

У своїй соціальній політиці Виговський спирався тільки на старшинську верхівку та українську покозачену шляхту, а тому передусім сприяв збільшенню та розширенню старшинського й шляхетського землеволодіння. Нагромаджуючи землі й маєтки, старшини, в руках яких зосереджувалася політична, адміністративна, судова та військова влада, використовували своє панівне становище, щоб примушувати селян відбувати «послушенство», тобто віддавати частину здобутків своєї праці. Заводилися чинші, данини, селяни притягалися навіть до панщини.

Рядове козацтво з невдоволенням дивилось, як старшина прибирала до своїх рук найкращі грунти, луки й луги. Відбувався поділ, роздвоєння в самому середовищі козацтва. У ньому формувалися нібито дві партії — старшинсько-аристократична і демократична. Виговський вважав основою держави саме старшинсько-аристократичну частину українського суспільства. Селянсько-козацьку масу він прагнув утримати в покорі адміністративними засобами. Відверта орієнтація гетьмана на панівну старшинсько-шляхетську верхівку дратувала та обурювала не тільки козацтво, а й міщанство та селянство, котрі жили недавніми традиціями боротьби проти чужоземного гноблення та за соціальну справедливість.

Рух протесту розгорнувся й серед нижчих прошарків українського населення. Селянство нападало на панські, старшинські двори, на заможних козаків, купців... Рухом народних мас скористалися старшини, руки яких тягнулися за гетьманською булавою. Царський уряд втрутився в соціальні протистояння й боротьбу за владу, використовуючи їх для встановлення панування Москви в Україні.

Барабаш і Пушкар підняли заколот проти законно обраного гетьмана. Пушкар зібрав на Полтавщині у великій кількості так званих «дейнеків» — бездомних і безземельних наймитів, «гультяїв» — робітних людей із промислів (гуралень і буд), озброєних рогатинами, косами та киями, їх об'єднувала одна мета — помсти старшині, заможним козакам, маєтки й садиби яких вони громили й грабували, а власників убивали. До повстанців приєдналися запорожці на чолі з Барабашем. Виговський спочатку шукав мирного порозуміння з опозицією, казав, що не хоче проливати крові, а потім удався до блокади Запорожжя й Полтави, не допускаючи туди зброю та харчові припаси.

На кордонах Запорожжя були поставлені полки Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький та Іркліївський, які мали наказ хапати й карати на смерть кожного, хто пробирався на Запорожжя. Однак це не вгамувало повстанців. Заколот поширився на все Подністров'я. 40 тисяч повстанців на чолі з Пушкарем і Барабашем виступили проти Виговського. Вони розбили направлені гетьманом війська під проводом полковників Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді Виговський мобілізував полки, в яких було 20 тисяч козаків, приєднавши до них своїх нових союзників — татар (40-тисячну орду на чолі з Карач-беєм). В облогу була взята Полтава, біля якої два тижні велися бої. 15 травня бунтівників розбили. З їхнього боку полягло 15 тисяч, серед них і Мартин Пушкар. Якова Барабаша повісили. Полтава була спалена. Татари захопили багато людей у неволю. Виговський велів козакам відбити бранців. Запорожці втекли під захист московського війська, яке прибуло разом із воєводами, щоб стати залогами в Києві, Чернігові та Ніжині. Воєводи злякалися й відступили зі своїми ратними людьми в межі Московської держави. Тільки Шереметьєв зумів укріпитися в Києві.

Так розпочалася в Україні кривава братовбивча війна, викликана боротьбою за гетьманську владу. На цей раз громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч людських жертв: кільканадцять тисяч полягло в бою. Крім того, татари, що прийшли Виговському на допомогу, вивели з Лівобережжя багато ясиру. Почався розпад збройних сил України, порушилася їхня монолітність. Уперше козацькі полки воювали один проти одного. Ситуація, що склалася в Україні, певною мірою була наслідком підступної, двоєдушної політики Москви, яка й розпалювала, й використовувала громадянську війну в Україні. Агенти царського уряду доводили, що слід обмежити владу гетьмана й старшини, посадити в містах царських воєвод, піддати цілковито Україну під царя, який і захистить народ.

Розділ 6. Розрив союзу з Москвою та унія з Річчу Посполитою.

Виговський на гіркому досвіді переконався, що за найлояльнішого його ставлення до Московської держави царська політика несе і йому особисто, а головне — Україні, згубу. Гетьман приймає рішення розірвати союз із Москвою. Виговського підтримала більшість козацьких полковників зі своїми полками, а також генеральна старшина, які добре розуміли антиукраїнську політику Москви. Це були найосвіченіші серед козацтва люди, які найкраще виявили себе в минулій боротьбі українського народу з поляками: генеральний суддя Богданович-Зарудний, генеральний осавул Ковалевський, генеральний писар Іван Груша, обозний Тиміш Носач; полковники — Григорій Лісницький, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Іван Богун, Оникій Силич, Остап Гоголь, Михайло Зеленський, Михайло Ханенко, Станіслав Морозенко; брати Виговського — Данило (чоловік доньки Богдана Хмельницького — Катерини), Костянтин і Федір, їхній дядько — овруцький полковник Василь та небіж Ілля — Виговські.

Погляди цієї старшини поділяло й духовенство, яке чинило опір домаганням Москви скасувати давній звичай обирати нового митрополита для української церкви вільними голосами всіх архієреїв, а також спробам підкорити українську церкву московському патріарху.

Заможні міщани також стояли за незалежність України, оскільки вже почали відчувати наступ Москви на магдебургію та інші їхні права. Іван Богун із погрозою говорив Скуратову: «Непотрібні нам московські воєводи — жінок і дітей наших переписувати. Ти до нас в Чигирин їдеш? Не здоровий від нас поїдеш». Виховані в традиціях політичної свободи, старшина й козаки з осторогою приглядалися до суворого московського абсолютизму, брутальних і жорстоких звичаїв, нетерпимості та релігійного фанатизму, їх лякала перспектива обернутися на царських «холопів», позбавлених усяких політичних прав і залежних виключно від милості самодержавного царя. Проте частина старшини трималася Москви.

У 1659 р. Іван Богун у листі до Івана Безпалого, одного зі старшин — прихильників царя, писав: «Непомалу дивуємося, що ваші мості, народившися з нами разом як вільний народ і разом зрісши на Україні, нашій Вітчизні, і проливаючи немалий час кров свою за вольності всього Війська Запорозького, зараз самі добровільно піддаєтеся в неволю і з нами, братією своєю, з ким разом хліба їли і проти кожного неприятеля ставали, ведете війну і на нас, свою кров, наступаєте».

Виговський зі старшиною виступили з міжнародним маніфестом, пояснюючи причини, що привели їх до повного розриву і війни з Москвою. «Ми, все військо Запорозьке, заявляємо й свідчимо перед Богом і цілим світом цією нашою невинною й чистою маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали ніякої іншої мети, як тільки оборону святої Східної Церкви й прадідівської свободи, якої любов'ю ми держимося, її провадив вічної пам'яті наш гетьман Богдан Хмельницький і канцлер наш Іван Виговський. Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою Божою й справами громадськими. Задля того ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а згодом і з найяснішим королем Карлом Густавом, і всім ми завсігда дотримували, заховували їх непорушними, і додержували вірність. Навіть і Польщі не дали ми ніколи причини нарушити пакти, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освячену кров'ю, могли зберегти, а після смерті передати потомкам нашим».

Далі в маніфесті говорилося, що цар московський не виправдав надій України, не виконав своїх обіцянок; не надавав допомоги проти ворогів, розпочав трактати з Польщею коштом України, наказав ставити в Києві фортецю, щоб держати народ в ярмі, нарешті задумав зовсім знищити Білу Русь і Україну з усім Військом Запорозьким, почав сіяти усобицю, піддержувати бунти проти гетьмана. «Москва готує нам ярмо неволі насамперед внутрішньою громадянською війною, а далі відкрито своєю власною зброєю, без усякого приводу з нашого боку». Наприкінці в маніфесті зазначалося, що не на українців «спадає відповідальність за нову війну, що вже розпалилася, й що вони «примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів із проханням про допомогу для своєї свободи».

Оскільки Швеція на той час припинила війни й пізніше формально замирилася з Москвою і Польщею, Виговський зі старшиною, вище православне духовенство з київським митрополитом Діонісієм Балабаном прийняли пропозицію про союз із Польщею, яка, будучи ослаблена майже безперервними війнами, прагнула знову приєднати козаків, обіцяючи Україні самостійність у межах Речі Посполитої. Серед польських політиків уперше почали лунати, щоправда, поодинокі голоси, які закликали визнати в якійсь формі українську державність. За приклад можна навести меморіал познанського воєводи Лєщинського: «Що досі ми не прийшли з ними до згоди, не козаки, а ми винні, бо дивилися на них згорда, не як на людей — не те, що як на нерівних нам, але не вважаючи їх за людей! Та Бог показав, що це такі ж люди, як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани — що так завзято стояли за свої вольності, що годилися краще загинути, ніж жити без свободи. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за свободу, а ми за своє безсиле панування... Справді, треба їх визнати за націю, а не за партію; даймо ж їм спокій та ніяким штучним та неприродним способом не викликаймо інтриг, і не розбиваймо їх. Нехай з ними буде така унія як литовська; нехай один народ над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами тримаються держави, а підвищення одного народу над другим приносить розлад».

16 вересня 1658 р. у місті Гадячі укладено трактат про унію України з Польщею. З боку України для переговорів від кожного полку прислано спеціальних представників, які обмірковували пункти договору та скріпляли його своїми підписами. З польського боку головним послом був королівський секретар Станіслав Казимир Беньоховський. Переговори з українського боку очолив Юрій Немирич, який і є справжнім творцем Гадяцького трактату. Вважають, що він — автор і міжнародного маніфесту старшини.

Юрій Немирич — український шляхтич, знатного роду, виходець із Північної Київщини, здобув блискучу освіту в Голландії, Оксфорді, Кембріджі, Парижі. Талановитий автор праць з історії й теології, він займався дипломатією — був послом польського сейму. У складі польського війська брав участь у війнах зі Швецією й Москвою. Аріанин за своєю конфесією, він потім повернувся до православної віри своїх предків. У 1655 р. вступив на українську дипломатичну службу, був щирим і палким прихильником політичних планів Богдана Хмельницького, виконував ряд його відповідальних доручень: їздив послом до шведського короля, семигородського князя Ракочі. Юрій Немирич мав великий вплив на Івана Виговського. Оцінюючи політику Москви щодо України, Немирич бачив, що державно-політична автономія поступово перетворювалася на міф. Зростала небезпека для України з боку Московської держави, яка поглинала «царство по царству», перетворюючи народи на рабів.

Немирич бажав утілити в Україні свій політичний ідеал — союз трьох федеративних вільних республік, об'єднаних між собою лише особою короля, який обирався всіма членами союзу. Немирич сподівався, що на підставі Гадяцької угоди утвориться новий державно-федеративний союз — Польща, Велике князівство Литовське, Велике князівство Руське, тобто Україна. Велике князівство Руське мало б свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, своїх урядовців, свою власну державну скарбницю, свою монету (для її карбування передбачалося відкрити монетний двір у Києві), свою армію — 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманого війська.

Києво-Могилянська колегія діставала такі ж само права, які мала Краківська. Другу академію планували заснувати в іншому місті України й теж з університетськими правами. Дозволялося засновувати колегії, гімназії з латинською або грецькою мовами навчання, взагалі всякі українські школи — «скільки їх буде треба», передбачалося цілком вільне книгодрукування. Законодавча влада належала Раді, своєрідним національним зборам депутатів від усіх земель Великого князівства Руського й від усіх станів — козаків, шляхти, духовенства, міщан. Селяни, зрозуміло, не бралися до уваги. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, а на пропозицію гетьмана, з кожного полку по сто козаків діставали шляхетство.

Вища виконавча влада надавалася гетьманові, що обирався на Раді пожиттєво із затвердженням цього рішення королем. Водночас гетьман вважався київським воєводою й сенатором. Брестська церковна унія цілковито скасовувалася в усіх трьох державах — Україні, Литві, Польщі. Православній церкві поверталися храми, землі, майно. У спільному сенаті мали дістати місця православний митрополит і єпископи. Католицькій церкві та іншим релігійним конфесіям забезпечувалася повна толерантність.

У першому розділі Гадяцького договору визначалася також спільна міжнародна політика. Всі три республіки мусили об'єднати зусилля для здобуття берегів Чорного моря й відкриття на ньому вільної навігації, взаємно допомагати одна одній у війні, зокрема проти Москви, якщо вона не поверне тих литовських і білоруських земель, які вона приєднала до себе. На випадок угоди Московської держави з Річчю Посполитою вона може бути прийнята як четвертий незалежний член федерації.

У Гадяцькому договорі робилася спроба дати нові назви і визначення Українській державі — «Велике князівство Руське», яке об'єднувало воєводства Київське, Брацлавське та Чернігівське. На переговорах українці домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського входили й західні українські землі — воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке, а також Пінський ,та Мстиславський повіти. Однак польські посли виявили щодо цього непоступливість.

Принагідне слід зазначити, що виникнення нової назви певною мірою викликане тим, що назва створеної в ході Визвольної війни 1648—1657 рр. Української держави не була офіційно і юридичне визначена. Фігурувала назва — «Військо Запорозьке». Іноді на переговорах держава іменувалась як «Гетьман з Військом Запорозьким». Саме так Богдан Хмельницький і підписував державні документи, тобто ця формула репрезентувала Українську Гетьманську державу. Фігурувала зазначена формула й у договорі 1654 р. як визначення Української самостійної незалежної держави, що уклала договір з іншою стороною — Московською державою.

Щоправда, царський уряд майже відразу почав упроваджувати для приєднаної України назву «Малоросія», котра остаточно утвердилася в Російській імперії. Український народ ніколи не іменував себе малоросами, а українські землі не називав «Малоросією», тільки «Україною». Це засвідчують козацькі думи й народні пісні.

З другої половини XVII ст. до 1764 р. побутувала назва «Гетьманщина» для визначення української державності та окреслення території Лівобережної України, що підлягала гетьманській владі й належала Росії. Правобережна Україна за Андрусівською угодою 1667 р. і Вічним миром 1686 р. знову була віддана Московією під владу Польщі й називалася тільки роздрібнено як територія кількох польських йоєводств. Іноді в офіційному листуванні траплявся термін «Польська Україна».

У офіційних документах XVIII ст. зустрічалися рудименти використання щодо Гетьманщини терміна — «землі Війська Запорозького». Це викликало заперечення Запорозької Січі, володіння якої за Дніпровими порогами називалися «Вольності Війська Запорозького». У 1734 р. Запорозька Січ висловила царському уряду свій протест проти вживання подібної назви для Гетьманщини.

Розділ 7. Війна з Московщиною.

Після укладення Гадяцької угоди в середині серпня 1658 р. розпочалася війна України проти Москви. Спочатку царський уряд, дізнавшися про Гадяцьку угоду Виговського з Польщею, налякався й готовий був дечим Я поступитися. Воєводам доручалося піти на переговори з Виговським, навіть обіцяти йому виведення воєводи з військом із Києва та визнання умов Гадяцького договору. Виговському були готові дати звання й посаду київського воєводи, а старшині забезпечити землі та всякі свободи. Царський уряд не знав повного тексту Гадяцького договору. Виговський, повідомляючи царя про угоду з Польщею, заявляв, нібито він зберігає союз із Москвою. Водночас цар вирядив в Україну велике військо під проводом князя Трубецького.

Виговський уже не йняв віри Москві. Він спробував вибити воєводу Шереметьєва та його ратників із Києва, послав проти нього військо на чолі зі своїм братом Данилом Виговським, який мусив з'єднатися з київським полковником Павлом Хмельницьким. Але воєвода Шереметьєв, дізнавшися про наступ, вийшов із київської фортеці проти козаків і погромив їх під Києвом. Пізніше Данило Виговський потрапив у полон і був закатований у російському місті Калузі.

Гетьман Іван Виговський із головними силами вирушив проти воєводи Ромодановського, що спочатку стояв на кордоні. Однак воєвода встиг об'єднатися з Трубецьким і ранньою весною 1659 р. більш як стотисячна московська армія під проводом князів Трубецького, Ромодановського, Пожарського та Львова вирушила в Україну, руйнуючи й нищачи все на своєму шляху. У складі московського війська був Іван Безпалий з козаками.

Під містечком Срібним Петро Дорошенко з козацьким загоном зробив спробу затримати це величезне військо, але безуспішно. Сам він ледве врятувався. Князь Пожарський звелів вирізати всіх до одного людей у містечку. Протягом 70 днів з 21 квітня 1659 р. ніжинський полковник Григорій Гуляницький із п'ятьма тисячами козаків свого та чернігівського полків витримували облогу в Конотопі стотисячного московського війська. Не мали успіху ні запеклі штурми, ні підкопи з мінами, ні жорстокий безперервний гарматний обстріл. Московські командуючі наказали засипати рів навколо фортеці. Козаки робили вилазки, розганяли московських вояків, виносили з рову насипану землю й переносили її на вал, який ставав чимраз вищим.

Розлючений Трубецькой послав частину свого війська до міста Борзни. Місто спалили, побили багато людей, козацьких жінок і дітей, а вцілілих відправили до Москви. Така ж трагічна доля спіткала й Ніжин. Виговський нарешті зміг зібрати всі свої сили: козацькі полки (16 тисяч), наймані війська—сербів, поляків, німців, волохів (кілька тисяч), а також орди кримського хана Махмет-Гірея та польські корогви під проводом Андрія Висоцького. 24 червня це об'єднане військо вирушило до Конотопа. По дорозі розбили загін московського війська й підійшли до багнистої річки Соснівки, що за 15 верстов від Конотопа.

Оглянувши місцевість, гетьман вирішив, що вона підходить для поля битви. Сюди він мав намір виманити московське військо й дати йому бій. Верстов за десять праворуч Виговський поставив татарські орди. Козаків під командуванням Степана Гуляницького розмістив на широкій луці в закритому місці. Сам гетьман, узявши невеликий козацький загін і частину орди на чолі з салтаном-нурадином, перейшов бродом Соснівку й 27 червня з тилу вдарив на військо, що обложило Конотоп. Він мав намір після атаки нібито вдатися до втечі й таким чином примусити московське військо погнатися за козацько-татарським загоном, а отже потрапити до місця, де сховалися основні козацькі сили.

Однак після удару Виговського серед ворожих військ виникла паніка, вони почали тікати, а козаки — переслідувати їх. Проте згодом воєводи, побачивши, що у Виговського війська вдесятеро менше, ніж у них, самі повели атаку на козаків, котрі, як і наказував гетьман, втекли й перебралися через річку Соснівку.

На другий день вранці Пожарський із 30-тисячним військом перейшов річку. Решта московських військових сил залишилася під Конотопом. Пожарський почав лагодити своїх вояків до бою, наказав установлювати гармати. У цей час козацький п'ятитисячний загін на чолі зі Степаном Гуляницьким викопав непомітно для ворога рів, просуваючися до того моста, який щойно перейшло московське військо. Пожарського атакував зі своїм загоном Виговський і під ворожим обстрілом зразу подався назад, знову використавши маневр удаваної втечі. Московські війська кинулися за ним і таким чином опинилися далеко від моста. Козаки Гуляницького, які тепер опинилися в тилу московського війська, порубали міст і загатили ним річку, додавши ще скошеної трави й очерету, нарубаної лози та шелюги. Річка розлилася на всю луку.

Пожарський, побачивши за собою козаків, повернув назад. Тоді вже Виговський почав його переслідувати. Тут із гуком і свистом, наче вихор, налетіла орда, напавши на військо Пожарського з лівого флангу, з правого атакував Виговський. Пожарський зі своїм військом подався назад до річки, але там не було ходу. Гармати й коні повгрузали в багнюці. Спроба втечі пішки теж була невдалою. 30 тисяч царських вояків лягло трупом, устилаючи луку. Трубецькой з рештою війська поспішив відступити від Конотопа. Відбиваючись від атак козаків і татар, що його переслідували, він дійшов до Путивля.

Московська армія зазнала нечуваного розгрому. Кілька московських воєвод потрапило в полон. Князя Пожарського Виговський віддав татарам. Той так паскудно лаявся, що хан наказав відрубати йому голову. Російський історик Соловйов на основі московських джерел описує наслідки розгрому царських військ: «Цвіт московської кінноти... загинув в один день, і ніколи вже після того цар московський не був спроможний вивести в поле такого блискучого війська. В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах напав на Москву... Царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар із боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами та майном наповнили Москву, і йшла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль».

Розділ 8. Повстання проти Івана Виговського.

Очікувалося, що Виговський піде просто на Москву. Бій під Конотопом, здавалося, вирішив результат війни на користь України, з'явилась перспектива звільнитися від влади Московії. Але використати таку грандіозну перемогу Виговському не вдалося. За його плечима кувалася зрада, готувалося повстання. Опозицію за допомогою воєвод організував керівник старшин промосковської орієнтації — наказний гетьман Іван Безпалий. До того ж більшість українського народу не сприйняла Гадяцької угоди, незважаючи на її досягнення з державного, політичного, юридичного погляду. Неможливим здавався ніякий союз із Польщею, з-під гніту якої люди тільки-но визволилися. Лякалися, що польські магнати й шляхта повернуться, знову буде кріпацтво, панщина, окатоличення, ополячення. Сама думка про поворот під верховенство польського короля була нестерпною.

Не тільки селяни, а й частина козаків, окремі міста й такі старшини, як вінницький пол'ковник Іван Богун і славетний кошовий Іван Сірко — противники Московської держави, взяли участь у повстанні проти Виговського, яке згодом переросло в народне антипанське повстання. Жертвою його став і Юрій Немирич, якого селяни зарубали біля села Свидовця Козелецького повіту, розшматувавши його тіло. У цей час Іван Сірко підняв повстання на півдні. Оголосивши гетьманом Юрася Хмельницького, він організував напад на Крим. Хан, змушений поспішити туди, покинув Виговського, який не мав змоги без татар продовжувати наступ на Москву.

Шанс визволити Україну від царського панування був утрачений. Група полковників, очолених Тимошем Цецюрою, Василем Золотаренком, Якимом Сомком, які домагалися гетьманства, організували змову проти гетьмана. За допомогою «ратних людей» Шереметьєва перебили кілька тисяч прихильників Виговського. Знову спалахнуло полум'я громадянської війни. Очевидець писав:

«Одно містечко воює проти іншого, син проти батька, батько проти сина — страшне тут твориться вавілонське замішання». Змовники закликали на Україну Трубецького з рештою його армії. Він зібрав свої полки, а потім вийшов на Лівобережжя, захоплюючи місто за містом і приводячи всіх до присяги на вірність цареві. Київський воєвода Шереметьєв послав військо з Києва, яке попалило і зруйнувало дощенту Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки, Макарів, Горностай-поле і ще багато інших містечок, сіл і хуторів, а людей — і великих, і дітей, і жінок — усіх до ноги вибило.

Розділ 9. Призначення Гетьманом Юрія Хмельницького.

Гетьман спробував звернутися до ради, яка зібралася в Германівці на Київщині 11 вересня 1659 р., але мусив утікати. Всі козаки його покинули й перейшли до Юрія Хмельницького. З Виговським залишилися тільки його наймане військо та поляки. Верещагу й Сулиму, яким гетьман звелів прочитати на раді гадяцькі пакти, козаки порубали. Група Цецюри звинуватила Виговського в тому, що він «продав козацьку волю за польські шляхетські привілеї». Рада розійшлася й зібралася через деякий час у Жердеві, поблизу Канева, вже без Виговського. Обрали гетьманом Юрася Хмельницького. Виговський добровільно передав гетьманські клейноди — булаву та бунчук, але поставив умову, щоб його жінку Олену Виговську з маленьким сином Остапом Юрій Хмельницький випустив із Чигирина.

На той час царська армія оволоділа всім Лівобережжям. її командуючий Трубецькой, виконуючи таємні царські інструкції, закликав Юрася Хмельницького до Переяслава. Тут Трубецькой організував раду, оточивши її 40-тисячним царським військом. Переважали на раді старшини — прихильники Москви, з правобережних полковників майже ніхто не прибув. Юрій Хмельницький, якого знову було обрано гетьманом, потрапив фактично в становище заручника Трубецького й мусив прийняти так звані переяславські статті, в яких, крім інших обмежень української державності, встановлювався контроль царя над військовою діяльністю козацтва, обмежувалася влада гетьмана й підпорядковувалися численним царським воєводам функції та права старшинської адміністрації.

Майже всіх родичів Виговського було заарештовано: братів — Данила, Василя, Юрія, небожа Іллю Виговських. Їх забрали до Москви, а потім заслали в Сибір. Данило Виговський вмер по дорозі, в Калузі, не витримавши мордування.

Після ради до Івана Виговського, котрий спинився у Білій Церкві, прибули обозний Носач, полковники Гуляйницький та Дорошенко і вручили колишньому гетьману постанову ради й підписку нового гетьмана Юрія Хмельницького та старшини, що вони видадуть Виговському його дружину й звільнять із полону в Чигирині деяких поляків. Але Юрій Хмельницький зламав своє слово й не випустив Олену Виговську, якій довелося майже рік прожити в Суботові під сторожею, де вона дуже бідувала. Він навіть мав намір видати її з дитиною царському уряду.

Переяславські статті 1659 р. викликали гостре невдоволення козацтва та обурення серед старшини, значна частина якої після цього відійшла від Москви, зокрема й деякі найбільші її прихильники. Утвердившися на Лівобережжі, царський уряд поставив за мету анулювати Гадяцьку угоду й продовжити експансію на Правобережну Україну. Він направив туди, в порушення Віденської угоди з Польщею, 20-тисячну сильно озброєну й вимуштрувану чужоземними офіцерами армію під проводом Василя Шереметьєва, а також 20-тисячний козацький корпус під командуванням полковника Тимоша Цецюри. Гетьман Юрій Хмельницький із 30-тисячним козацьким військом мусив до них приєднатися по дорозі.

Поляки оточили Шереметьєва під містечком Любаром. Після кількаденних боїв Шереметьєв відійшов до Чуднова, де його війська було взято в облогу. Юрія Хмельницького атакували під Слободищами. Козаки відбили атаки, й тоді польний гетьман Юрій Любомирський запропонував переговори. Старшина пішла на них. Тут таки, в полі, уклали Слободищенський трактат на основі Галицької угоди, але без головного, принципового пункту про окреме самостійне «Велике князівство Руське». Узгоджена була тільки автономія України на чолі з гетьманом Юрієм Хмельницьким.

Козацькі частини на чолі з Цецюрою залишили табір царського воєводи, який, довідавшися про договір Юрія Хмельницького з поляками, капітулював. Попередньо він видав кілька тисяч козаків, котрі лишилися в його таборі, татарам у неволю, вимовивши для своєї армії право повернення додому без зброї. Але татари кинулися на неозброєне московське військо, половину вирізали, решту взяли в полон. Сам Шереметьєв 20 років просидів у Криму в неволі.

Серед польських військ під Слободищами, а потім під Чудновим був Іван Виговський із двома полками. Він не втрачав надії реалізувати Гадяцьку угоду. Однак вона хоча і лягла в основу Слободищенського трактату, не містила засадничих статей, якими визначалося окреме, рівне з Польщею «Велике князівство Руське» й забезпечувалася самостійність України.

Польща, взагалі, з самого початку не збиралася виконувати Гадяцьку угоду. Ще в травні 1659 р. у Варшаві на сеймі король і всі стани Речі Посполитої підтвердили присягою Гадяцький договір, надавши невеликій частині козаків шляхетство. Але це відбулося після майже місяця бурхливих дебатів, обурення магнатів і шляхти тим, що Україна домагається урівнення в політичних і державних правах із Польщею. Й тільки цинічне єзуїтське запевнення Беньовського, що треба домогтися прилучення козаків до Польщі, а згодом можна буде й повернути старі порядки, схилило сейм до присяги. Сенатори на чолі з королем свідомо йшли на клятвопорушення, відмову в майбутньому від своєї присяги.

Розділ 10. Життя Івана Виговського після втрати Гетьманства.

Король щедро обдарував Івана Виговського, який утратив своє гетьманство. Настановив його київським воєводою й сенатором, подарував двоє староста: Любомиль на Холмщині з 25 селами та Барське на Поділлі, де було 30 сіл. До королівських дарувань входила також маєтність у Галичині коло Жидачева: з селами Руда на Стриї, Волиця й Кохавина.

Після Чуднівського погрому царського війська Шереметьєва та підписання Юрком Хмельницьким і старшиною Слободищенського трактату з Польщею, Виговському, нарешті, було повернуто його жінку Олену з сином Остапом. Виговські оселилися спочатку в Руді на Стриї, а потім перебралися в інший свій маєток, у Барі, ближче до козацької України. Іван Виговський не хотів віддалятися від українського політичного життя, уболівав за долю рідного краю.

Україна тоді вже розділилася фактично на дві частини — Лівобережну й Правобережну. Кожна з них мала свого гетьмана: на Лівобережжі — демагог і царський прислужник Іван Брюховецький, котрий сам просив царя надіслати воєвод на Україну, а на Правобережжі — Павло Тетеря. Розумний і освічений, він у минулому виконував дипломатичні доручення Богдана Хмельницького, згодом перейшов на службу до польського короля. Домагаючися булави, умовив Юрія Хмельницького зректися гетьманства і зайняв його посаду правобережного гетьмана під егідою Речі Посполитої. На козацькій раді в Чигирині старшина, підкуплена Тетерею, обрала його гетьманом, а король затвердив це рішення.

За час свого гетьманування Павло Тетеря показав себе прислужником польських магнатів, ненаситним, хитрим, лукавим, немилосердним користолюбцем, який діяв із безмежним егоїзмом і жорстокістю. Народ його ненавидів. В особі Іван Виговського Тетеря вбачав суперника й ворога, претендента на правобережне гетьманство, хоча колись удавав себе за запорозького приятеля й однодумця Виговського, підтримував Гадяцьку угоду. Тетеря був навіть родичем Виговського, сестра якого була першою жінкою Тетері. Крім того, між Виговським і Тетерею, який захопив добро Данила Виговського (брата колишнього гетьмана), виникли й майнові суперечки.

Наприкінці 1664—1664 років польський король зробив останню спробу захопити Лівобережну Україну, напавши на неї з польськими коронними та найманими військами, а також козацькими полками під проводом Тетері. Польща не досягла своєї мети. її війська мусили відступити на Правобережжя. Однак внаслідок цієї агресії на українській землі пролилося багато крові, було спалено багато сіл і містечок. У тилу польських військ на Правобережжі, на Брацлавщині, вибухнуло антипольське повстання, очолене Іваном Сірком. Тут залишилося невелике польське військо, кероване полковником Себастьяном Маховським. Він виступив проти повстанців, але ті його відтіснили і змусили засісти в Білій Церкві, яку обложив зі своїми загонами отаман Сулимка. Повстанці взяли й Лисянку й Ставище на Київщині. Однак на допомогу Маховському прийшов Тетеря з підлеглими йому козаками. Вони розірвали кільце облоги, Сулимка відступив, а потім його загони було розбито під Рокитною, де отаман і загинув. Виговський не втручався у військові дії, які розгорнулися на Правобережжі.

Розділ 11. Смерть Івана Виговського.

Польські магнати й шляхта недолюблювали Виговського, їм не до вподоби були український патріотизм колишнього козацького гетьмана, його ідеї самостійності України. Виговський, ставши польським воєводою й сенатором, залишався однак активним захисником православ'я, а у 1662 р. вступив до Львівського братства. Ще коли Юрась Хмельницький на раді в Корсуні, у 1662 р., склав свою булаву й постригся в ченці, деякі правобережні козацькі полковники воліли знову обрати Виговського гетьманом, але польські магнати заперечували проти цього.

Вони підтримали звинувачення Тетерею Виговського, що нібито той був організатором повстання на Правобережжі проти Польщі, таємним прибічником московського царя. Тетеря написав листа королю, де додав, що Виговський мовляв є спільником Сірка й має зносини з Москвою. Король не повірив Тетері й написав Виговському прихильного листа, в якому просив його придушити повстання. Тетеря сфальсифікував документи на підтвердження безпідставних звинувачень колишнього гетьмана України й розіслав повсюди листи. Крім того, заручився підтримкою Маховського. Разом вони вирішили знищити Виговського. Заслуговує на увагу, що в минулому Виговський зробив добро цьому польському полковникові — викупив із неволі двох його небожів.

На початку березня 1664 р. Виговський як київський воєвода видав універсал, скликаючи шляхту київського воєводства на сеймик до Житомира. Однак розіслані повсюди листи Тетері зробили свою справу. Шляхта скрізь уже волала, що Виговський зрадник.

Для з'ясування справи Виговський вирішив побачитися з Тетерею, але не застав його ні в Білій Церкві, ні в Рокитному. Саме в цей час Виговського закликав Маховський «на пораду про важливі речі». Там був і Тетеря. Разом з іще кількома своїми прибічниками вони нібито склали військову раду й засудили Виговського до страти. Він намагався спростувати сфальсифіковані звинувачення, довести, що їхній вирок є кричущим беззаконням і злочином, що його як воєводу й сенатора мають судити тільки король та сенатори.

Але все було даремно. Йому не дозволили написати королю, не виконали навіть прохання Виговського дати йому можливість умерти як годиться християнинові, прислати православного священика, щоб він міг висповідатися й запричаститися. На світанку дев'ятого березня 1664 р. Івана Виговського витягли з хати й на порозі розстріляли. Лиходійний вчинок викликав обурення міщан і козаків Корсуня. Маховський мусив утікати з міста.

Жінка Виговського, дізнавшися про загибель свого чоловіка, тяжко захворіла. Але, побоючися лиха й собі, хвора, втекла з Бара удвох зі своїм братом Юрієм. Криючися по лісах, дісталася до Руди, свого галицького маєтку. З великими труднощами добула тіло свого чоловіка й поховала його в скиті Руди Гніздичевської, в склепі Хрестовоздвиженської церкви. Через три місяці вона померла, заповівши поховати її поруч із чоловіком.

Ні Тетеря, ні Маховський не були покарані.

Висновки.

Гетьман України Іван Виговський відміряв складне, трагічне життя. Патріот України, він був одним з керівників Визвольної війни, найближчим помічником Богдана у Хмельницького в будівництві Української держави. Діючіи вже як гетьман у надзвичайно тяжких умовах, він за всієї своєї енергії, досвіду й таланту, не зміг, як Богдан Хмельницький, забезпечити підтримку обраного курсу широкими масами і не втримав державного керма у своїх руках. Він побачив початок кривавої Руїни, спробував ще раз прислужитися Україні, але загинув на самому витоку нового етапу свого життя.

Список в икористаної літератури.

1. Історія України в особах: ІХ-ХVІІІ ст./В.Замлинський.-К.:Україна,1993.-369 с.

2. Аркас М.М. Історія України-Русі / Вступ.ст.,с.5-45, і комент.В.Г.Скарабея.-Одеса:Маяк,1994.-392 с.

3. Історія України/В.Ф.Верстюк та ін.; Під ред. В.А.Смолія.-К.,Альтернатива ,1997-416с.

4. Довжук І.В. Історія України:імена,події,факти (середина ХVІІ-ХІХ ст.): Навчальний посібник.- Луганськ: Вид-во Східноукр. Нац. ун-ту, 2001.-132с.

5. Кормич Л.І.,Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.:навч. посіб..-Х.:ООО”Одіссей”, 2001.- 480с.

6. Субтельний Орест Історія України / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вступ.ст. С.В.Кульчицького.- 2-е вид.- Либідь, 1992. –512с.: іл.

7. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХІ ст.: Навч. посіб..-К.: Либідь, 1996.-616с.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:54:39 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:26:15 28 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Іван Виговський – помічник Богдана Хмельницького

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150053)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru