Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Основні напрями в мовознавстві

Название: Основні напрями в мовознавстві
Раздел: Топики по английскому языку
Тип: реферат Добавлен 01:26:40 17 августа 2008 Похожие работы
Просмотров: 206 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Реферат на тему

Основні напрями в мовознавстві

другої половини XIX ст.

ПЛАН

1. Натуралістична концепція Шлейхера.

2. Інші предаставники лінгвістичного натуралізму.

3. Психологічний напрям

4. Олександр Потебня – відомий представник психологічного напрямку.

5. Використана література


Порівняльно-історичне мовознавство другої полови­ни XIXст. супроводжувалося вдосконаленням прийо­мів лінгвістичного аналізу, розширенням наукових горизонтів. Встановлюються зв'язки мовознавства з іншими науками, формуються нові школи: натуралізм, психологізм, молодограматизм.

1. Натуралістична концепція Шлейхера.

Першим напрямом, який виник у надрах порівня­льно-історичного мовознавства, був натуралізм.

Натуралізм напрям, який поширював принципи і методи природ­ничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності.

Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурх­ливим розвитком у середині XIXст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німець­кий мовознавець Август Шлейхер (1821 —1868) — професор Єнського університету. Основними праця­ми Шлейхера є «Мови Європи в систематичному огля­ді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник ли­товської мови» з хрестоматією і словником (1856— 1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861).

Натуралістична концепція мови найповніше і най­чіткіше викладена у працях «Теорія Дарвіна і мово­знавство» (1863) і «Значення мови для природної істо­рії людини» (1865). У них у концентрованому вигляді

подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких синтезо­вано ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна.

Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для ви­дів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов». Цю тезу автор підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він переносить запозичену з біологічної систематики класи­фікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, осо­бина) на класифікацію мов: Роду відповідає прамова, виду — мова певного етносу,'підвиду — діалект, різно­виду — говірка, особині — мовлення окремих людей.

Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за за­конами, які не мають винятків (поняття законів розвит­ку мови вперше ввів у мовознавство саме Шлейхер). Учений переносить на мову закон мінливості видів і 'закон боротьби за існування. На його думку, в мово­знавстві навіть легше, ніж у природознавстві, просте­жити зміну мов, установити походження нових форм із колишніх, оскільки є давні пам'ятки писемності, які засвідчують факти мов, що існували більше двох тися­чоліть тому (санскрит, давньолатинська та ін.). Як весь органічний світ розвивався з одноклітинних організ­мів, так само й мови світу беруть свій початок від най­простіших мов. Відмінності між мовами зумовлені від­мінностями життєвих умов народів, які користуються тією чи іншою мовою.

Положення Дарвіна про боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі, згідно з яким вижива­ють найпристосованіші, найжиттєздатніші види, знахо­дить своє підтвердження на матеріалі історії мов: «у теперішній період життя людства переможцями у бо­ротьбі за існування виявляються переважно мови індо­європейського племені; поширення їх безперервно три­ває, тоді як багато інших мов уже витіснено».

Оскільки мова — це природний організм, то люди­на безсила суттєво щось змінити в ній, так само як не може змінити будову людського організму.

Життя мови, за переконанням Шлейхера, складаєть­ся з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному пе­ріоді мова розвивається від простої до складної, збага­чується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбо­льдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови ви­никли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних). В історичному періоді відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбо­льдту, який вважав, що мова постійно вдосконалюєть­ся. Він, як і романтики, стверджував, що морфологічно складні давні класичні мови (санскрит, давньогрецька, латинська) були найдосконалішими. Ця концепція ґрунтувалася на матеріалі індоєвропейських мов, які змінювалися від синтетизму до аналітизму.

Морфологічні типи мов, на думку Шлейхера, відпо­відають різним епохам у розвитку землі: кристал — кореневі (ізолюючі) мови, рослинний світ — аглютина­тивні мови, тваринний світ — флективні мови.

Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття індоєвропейської прамо­ви, тобто мови, від якої походять усі індоєвропейські мови. Такою мовою він цілком резонно вважав не сан­скрит, як вважали до нього, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла, але яку на основі живих мов та пам'яток писемності мертвих мов можна рекон­струювати. Санскрит, слушно доводить він, не індоєв­ропейська прамова, а найстаріша представниця індоєв­ропейської родини мов. Згідно з його теорією родовід­ного дерева колись єдина мова (прамова) внаслідок розселення мовців по різних територіях розпалася на частини, а ті частини в свою чергу розпадалися далі. На схемі родовідного дерева показано етапи цього розпаду. схема уже застаріла, але принцип генетичної класифікації використовують і нині. Тепери теорію родо­відного дерева синтезували з теорією хвиль Й. Шмідта, за якою індоєвропейська мова існувала на великій тери­торії, не була єдиною, а складалася з низки діалектів. Нові мовні явища, що виникали на певній території, поширювались, як хвилі від кинутого у воду каменя.

Шлейхер вважав: що далі на схід живе народ, то більш давньою є його мова, а що далі на захід, то менше давніх рис і більше новоутворень вона має.

Для Шлейхера індоєвропейська мова була цілком реальною. Метою компаративних досліджень він вва­жав реконструкцію індоєвропейської прамови. Рекон-струюючи на основі фонетичних законів праформи, він настільки був упевнений, що відтворює реальну прамову, що навіть написав цією «мовою» байку «Вівця і коні». Компаративісти наступних поколінь, знаючи про індоєвропейську мову значно більше, ніж Шлейхер, ніколи не пробували повторити його експе­римент. Сучасні вчені вважають, що поки що немає процедури синхронізації реконструйованих праформ (реконструйовані праформи можуть стосуватися різ­них епох існування прамови). Та й прамова не була однорідною, а складалася з діалектів і говірок. Зреш­тою, реконструювати можна те, що має залишки (сліди) в сучасних мовах, а те, що зникло, реконструювати не­можливо.

Шлейхер, на відміну від інших лінгвістів, розрізняв мовознавство і філологію. Мовознавство відносив до природничих наук, а філологію — до історичних. Мо­вознавця він порівнював із ботаніком (вивчає все, що є в мові), а філолога (літератора) — із садівником (до­глядає за мовою, культивує все краще в ній).

2. Інші предаставники лінгвістичного натуралізму.

Натуралістичну концепцію мови, крім Шлейхера, розвивали німецькі вчені Моріц-Карл Рапп (1803— 1883), який написав праці «Фізіологія мови» (1840), «Порівняльна граматика як природнича наука» (1852); Макс Мюллер (1823—1900), відомий своїми «Лекціями з науки про мову» (1861), в яких дуже спрощено трак­тував мовну діяльність («Мозок виділяє думку, як печінка виділяє жовч»), та американський лінгвіст Вільям-Дуайт Уїтні (1827—1894), який у 1875 р. опуб­лікував дослідження «Життя і ріст мови».

Натуралістична концепція, зокрема ідеї Шлейхера, справили вплив на компаративістів наступного покоління — молодограматиків, які сприйняли його поло­ження про розвиток мови, в тому числі поняття мовно­го закону, однак відмовилися від стадіальної теорії та від ідеї «розпаду» мов.

У мовознавстві залишилися сформульовані Шлейхе-ром принципи порівняльно-історичного досліджен­ня, концепція родовідного дерева, робочі прийоми ре­конструкції праформ, зокрема позначення зірочкою (*) незасвідчених реконструйованих форм (їх стали вико­ристовувати всі компаративісти). Інші положення, зо­крема пояснення причин розвитку мови тільки біоло­гічними чинниками, характеристика індоєвропейських мов як найдосконаліших, відрив розвитку мов від істо­рії суспільства, зазнали критики. Адже мову не можна прирівнювати до організму, який народжується, росте, розвивається, старіє і вмирає. Смерть мов має не біоло­гічний, а соціальний та історичний характер. Як зазна­чив О. Потебня, «організм живе самостійно, а слово тіль­ки в устах людини». Мова може загинути тільки разом із народом — її носієм.

3. Психологічний напрям

Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтен­сивним розвитком психології в середині XIXст. виник психологічний напрям у мовознавстві.

Психологічний напрям сукупність течій, шкіл, концепцій, які роз­глядають мову як феномен психологічного стану і діяльності люди­ни чи народу.

У цьому напрямі одразу виокремилися дві концеп­ції — індивідуального психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї Гум­больдта, який, з одного боку, пропагував індивідуаль­но-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, ратував за врахування фактора людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про зага­льнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об'єднувальна функція свідомості виробляється колек­тивно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль. Представники індивідуаль­ного психологізму досліджували психологію мовлен­ня, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму — психологію мови, тобто психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному роз­витку. Непоодинокими були намагання синтезувати ці дві концепції й розглядати мову і як специфічний ви­яв психології народу, і як особливий механізм уяв­лень у душі окремої людини.

Психологізм характерний для порівняльно-історич­ного мовознавства всієї другої половини XIXст. Усі психологічні течії в мовознавстві об'єднані розглядом мови як феномену психологічного стану й діяльності людини або народу, різко негативним ставленням до логічної школи в мовознавстві й акцентуванням на провідній ролі психології в поясненні мовних проце­сів. У своїх працях психологісти наголошують на не­відповідності логічних і лінгвальних категорій, що є свід­ченням розриву з традиціями логічної (раціональної) граматики, і на приматі ідеально-психічних категорій над матеріально-мовними. Лінгвістичний аналіз нерід­ко підміняли психологічним, якоюсь мірою позбавляю-чи лінгвістику власного предмета. Психологізм, таким чином, став методологічною базою мовознавства.

Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Ла-царус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюлер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограма­тичного напряму в мовознавстві.

Основоположником психологізму в науці про мо­ву вважають Геймана Штейнталя (1823—1899) — професора Берлінського університету, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. У Гербарта Штейнталь запозичив так звану асоціатив­ну психологію, згідно з якою вся діяльність людської свідомості зводиться до саморуху уявлень, що керуєть­ся законами асиміляції (поєднання і закріплення тотож­них або близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси попередніх уявлень у свідо­мості індивіда) й асоціації (встановлення зв'язків між уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю то­що). Виходячи із законів руху уявлень, Штейнталь на­магався пояснити утворення й розвиток мови і мислен­ня в індивіда. Ті самі закони, на його думку, спричинили походження й розвиток мови в суспільстві.

Свою психологічну концепцію мови Штейнталь ви­клав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до психології та мовознавства» (1871), «Походження мови» (1851), «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850), «Характеристика найважливіших типів будови мов» (I860), «Філософія мови» (1858), «Філософія, істо­рія і психологія та їх взаємовідношення» (1863).

Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей:

1)мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення — це духовна діяльність;

2)предметом мовознавства є мова як об'єкт психоло­гічного спостереження. Мова — це «вираження усвідом­лених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, ста­нів і відношень за допомогою артикульованих звуків»;

3)«народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим вступом до психології народу»;

4)проблеми сутності й походження мови є ідентич­ними, позаяк мова постійно й однаковим способом по­роджується душею людини;

5)слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мис­лення. Предметне мислення — це уявлення про пред­мети і явища об'єктивного світу. Мовне мислення — уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення — це внутрішня форма. Мовне мис­лення пов'язане з «мовною свідомістю»;

6)мова як психічне явище не виключає її залежно­сті від суспільства. В індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу інших людей не виникли б або виникли б дуже пізно.

Філософія мови Штейнталя є реакцією на логічну граматику XIXст. і натуралізм Шлейхера. Логічна концепція мови була представлена працями німецько­го вченого Карла Беккера (1775—1849), особливо його розвідкою «Організм мови» (1841), де найповніше ви­кладено авторську теорію логічної граматики. Зробив­ши критичний аналіз цієї праці, Штейнталь доводить, що слово і поняття, речення і судження, граматичні ка­тегорії і логічні категорії не є тотожними: «категорії мови і логіки несумісні і так само мало можуть співвід­носитися між собою, як поняття кола і червоного». Не-сприйняття логічної концепції мови спричинило замі­ну деяких традиційних мовознавчих термінів новими, наприклад, психологічний суб'єкт, психологічний пре­дикат тощо.

У 1860 р. Штейнталь із Лацарусом заснували «Журнал психології народів і мовознавства», в якому популяризували свої психологічні погляди на мову. Зо­крема доводили, що мова — предмет психологічного спо­стереження. Позаяк існує два розділи психології — ін­дивідуальна психологія і психологія народів, то можна стверджувати про психіку суспільства — народну пси­хологію. Завдання народної психології, чи психології народів, — дослідження специфічних «способів життя і форм діяльності духа» в різних народів. Через мовні явища дослідники прагнули осягнути «закони духовно­го життя в націях, у політичних, соціальних і релігійних спільнотах і встановити зв'язки типів мови з типами мислення й духовної культури народів, тобто закладали основи нової науки — етнопсихології.

Вагомий внесок в етнопсихологію початку XXст. зробив Вільгельм Вундт (1832—1920) — німецький фі­лософ і психолог, який написав 10-томну працю «Пси­хологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв» (1900—1920). Це перший спеціаліст-психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її сут­ність, механізм функціонування й розвитку. Психологію він вважав основною філософською наукою. Емпірична база будь-якого наукового пізнання, на його думку, — психічний процес, який є предметом психології.

Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об'єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних про­цесів — уявленням, почуттям і волі. Мова — першоос­нова поезії та науки, міфи — релігії, звичаї — моралі. Індивідуальну психологію Гербарта замінив власною во­люнтаристською: замість спільності уявлень, про яку говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття спільності імпульсивних вольових дій.

Із психологічних позицій він пояснював походжен­ня мови, розвиток структурних типів мов, а також такі суто мовні явища, як типи речень, порядок слів у речен­ні тощо. Оригінальним є його твердження, що психоло­гічною основою утворення речення є не поєднання уяв­лень в одне ціле, як вважали до нього, а, навпаки, їх розщеплення (розкладення).

3. Олександр Потебня – відомий представник психологічного

напрямку.

Видатним представником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві є Олександр Опанасо-вич Потебня (1835—1891) — український мовозна­вець, засновник Харківської лінгвістичної школи, визначна фігура у світовій лінгвістиці, теоретик у мово­знавстві, рівних якому не було в Російській імперії. Крім мовознавства він досліджував проблеми філосо­фії, літературознавства, фольклору.

Усе життя Потебні пов'язане з Харківським універси­тетом, де він навчався і працював. Як лінгвіст, він вивчав проблеми загального мовознавства, фонетики, морфології, синтаксису, семасіології, діалектології слов'янських мов та порівняльно-історичної граматики індоєвропейських мов. Надзвичайно багато уваги приділив дослідженню мови художніх творів і взаємозв'язків мови й мистецтва.

Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольд­та, якого він вважав геніальним провісником нової тео­рії мови, зокрема його теорії мистецтва й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові. Ба­гато в чому він був послідовником Штейнталя, особливо в поглядах щодо зближення порівняльно-історичного методу із психологізмом.

До найважливіших праць Потебні належать «Дум­ка і мова» (1862), «Мова і народність» (1895), «Про на­ціоналізм» (1905), «Із записок з руської граматики» в чотирьох томах (т. 1—2, 1874; т. З, 1899; т. 4, 1941), «До історії звуків руської мови» (1873—1886), «Замітки про малоруське наріччя» (1866), «З лекцій із теорії сло­весності» (1894), «Із записок з теорії словесності», «Сло­во о полку Ігоревім. Текст і примітки» (1878), «Пояс­нення малоросійських і споріднених народних пісень» у двох томах (1883—1887), «Про деякі символи в сло­в'янській народній поезії» (1860).

У науковій діяльності Потебні виділяють два періо­ди: перший (1860—1865) — дослідження мови у зв'яз­ку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і Штейнта­ля; другий (1865—1891) — дослідження фонетики, гра­матики, діалектології слов'янських мов і психології словесно-художньої творчості (Потебню вважають тво­рцем лінгвістичної поетики).

У праці «Думка і мова» Потебня досліджує питання про взаємозв'язок мови і мислення.

Услід за Гумбольдтом він доводить, що «поезія і проза, мистецтво й наука є явищами мови», що мова — це не раз назавжди сформований факт, а діяльність, яка має великі можливості розвитку: «мова є засобом не виражати вже готову думку, а створювати її [...], вона є не відображенням сформованого світогляду, а основою його формування». Говорячи про нерозривний зв'язок мови і мислення, Потебня водночас протесту­вав проти підпорядкування граматики логіці, яке «[...] призводить до змішування й ототожнення та­ких явищ мови, які є різними, якщо приступити до спостереження з однією упередженою думкою про те, що апріорність у спостережних науках, як мовознав­ство, дуже небезпечна». Мовознавча концепція По­тебні підкреслено психологічна.

Потебня розвинув положення Гумбольдта про те, що «всяке розуміння є нерозуміння». Почуту фразу кожен розуміє не зовсім так (у такому обсязі), як той, хто її вимовив. Це розуміння залежить від життєвого досві­ду, інтелектуального розвитку, психічних особливостей індивіда тощо. Як ілюстрацію до цієї думки Потебня наводить «Silentium» І. А. Тютчева:

Молчи, скрывайся и таи И чувства, и мечты свои!.. Как сердцу высказать себя? Другому как понять тебя? Поймет ли он, как ты живешь? Мысль изреченная есть ложь. Взрывая, возмутишь ключи — Питайся ими — и молчи!

Деякі вчені в цьому твердженні Потебні вбачали «суб'єктивно-ідеалістичне розуміння слова», перебіль­шення розуміння по-своєму. Однак насправді мовозна­вець лише констатує, що різні люди, розуміючи вислов­лене (почуте) в основному однаково, вкладають у нього свої семантичні нюанси. Це підтверджують сучасні асоціативні експерименти.

Мова, зазначає Потебня, пов'язана з мисленням, од­нак сфера мови не збігається зі сферою думки. На зорі людства думка відставала від мови, на середньому етапі розвитку людства вони розвивалися паралельно, а на третьому етапі (етапі абстрактності) думка покидає мову як таку, що не задовольняє її вимог. Саме цим, вважає Потебня, можна пояснити, що думка художника, скульптора, музиканта реалізується не у слові, а думка математика втілюється в умовних знаках.

При утворенні слова наявне вже враження зазнає нових змін, ніби вдруге (повторно) сприймається. Це друге сприйняття називається апперцепцією. У кожному слові дія думки полягає у порівнянні двох мислених комплексів — пізнаваного і раніше пізнаного. Спільне між пізнаваним і пізнаним є tertiumcomparationis, тоб­то тим третім, що служитиме основою для нової номіна­ції. Отже, сам процес пізнання є процесом порівняння.

Потебня творчо переосмислив поняття внутрішньої форми Гумбольдта, звузивши його до конкретного, але більш визначеного поняття внутрішньої форми слова. У кожному слові, за Потебнею, можна виділити суб'єк­тивне й об'єктивне. Наприклад, суб'єктивним для сло­ва стіл будуть форми стола, матеріал, із якого він зроб­лений тощо, а для слова вікно — різні форми, рами, різновид скла тощо. Якщо вилучити суб'єктивне, то в слові залишаться звук (зовнішня форма) і етимологіч­не значення (об'єктивне, внутрішня форма). Так, внут­рішньою формою для слова стіл є постелене, а для сло­ва вікно — те, через що дивляться. «Слово, — продов­жує Потебня, — власне, виражає не всю думку, яка приймається за його зміст, а тільки одну її ознаку. Об­раз стола може мати багато ознак, але слово стіл озна­чає тільки постелене».

Усе сказане про слово стосується й будь-якого тво­ру мистецтва. Так, у скульптурі Феміди, яка символізує правосуддя, зовнішньою формою є матеріал, з якого во­на зроблена, а внутрішньою — пов'язка на очах, терези і меч. Символізм мови — поезія, втрата внутрішньої форми — проза. У мові відбувається постійна зміна поетичного і прозаїчного мислення. Багато слів із утраченою внутрішньою формою набувають нового значення, і для цього нового значення з попереднього буде взято уявлення, образ. Учення про внутрішню фор­му слова глибоко вкорінилося у світовій лінгвістичній традиції.

Цікавим є вчення Потебні про «згущення думки», тобто зведення різноманітних явищ до порівняно неве­ликої кількості знаків чи образів, що особливо яскраво ілюструють байки і прислів'я: образ байки завжди сто­сується багатьох осіб і ситуацій; це саме можна сказа­ти й про прислів'я. У слові згущення думки є його при­родним станом (воно майже завжди співвідноситься з багатьма денотатами).

Розглядаючи план змісту слова, Потебня дійшов висновку, що потрібно розрізняти ближче і дальше зна­чення слова. Ближче значення слова — значення, спільне для всіх мовців, воно містить лише ту інформацію, яка потрібна для звичайного спілкування. Дальше зна­чення містить енциклопедичні знання. «Очевидно, мо­вознавство, — зазначає автор, — не відхиляючись від досягнень своїх цілей, розглядає значення слів тільки до певної межі. Так як говориться про всілякі речі, то без згаданого обмеження мовознавство містило б у со­бі, крім свого незаперечного змісту, про який не мір­кує жодна інша наука, ще зміст усіх інших наук. На­приклад, говорячи про значення слова дерево, ми по­винні би перейти в галузь ботаніки, а з приводу слова причина або причинового сполучника — трактувати про причинність у світі. Але справа в тому, що під значен­ням слова взагалі розуміються дві різні речі, з яких одну, що підлягає віданню мовознавства, назвемо ближ­чим, іншу, що становить предмет інших наук, — даль­шим значеннямслова. Тільки одне ближче значення становить дійсний зміст думки під час вимо­ви слова».

Виходячи з того, що слово живе тільки в мовленні, де воно відповідає одному акту думки, тобто має лише одне значення, Потебня заперечує існування полісемії. Найменша зміна у значенні слова робить його іншим словом. Тому немає полісемії, а є тільки омонімія.

Вагомий внесок Потебні в граматичну теорію. Він опрацював теорію граматичної форми і граматичної категорії, вчення про частини мови, теоретичні пи­тання синтаксису. Заклав основи акцентології слов'янських мов. Учений не тільки закликав вивча­ти мовні факти в системних зв'язках і в історичній перспективі, а й довів, що мова є системою, яка перебу­ває у постійному розвитку.

Досліджував Потебня і питання взаємозв'язків ет­носу і мови, дво- і багатомовності, долю націй і мов. Засуджуючи денаціоналізацію, трактуючи її як спід­лення, стверджував, що всі мови мають право на віль­ний розвиток і функціонування.

Підсумовуючи все сказане про психологічний на­прям у мовознавстві, слід зазначити, що українська школа психологізму багато в чому розходилася з німе­цькою. Так, Потебня наголошував на специфічних ри­сах граматики, її формальних властивостях, а Штейн-таль і Вундт акцентували на психологічному аспекті, намагаючись виявити скоріше мову в психології, ніж психологію в мові.

Психологічний напрям у мовознавстві справив по­мітний вплив на розвиток науки про мову, зокрема на появу молодограматизму, представники якого сприйня­ли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною реальністю для лінгвіста індивідуальне мовлення.

Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки XXст. виникла психолінгвісти­ка. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогум-больдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалу­женні — етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна лінгвістика.


Використана література

Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 37—54.

Томсен В. История языкознания до конца XIX века. — М., 1938. — С. 51—79.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по ис­тории лингвистики. — М., 1975. — С. 264—287, 326—352.

Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1963. — С. 36—56.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:33:33 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:08:18 28 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Основні напрями в мовознавстві

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150052)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru