Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Національно-культурне відродження українців Донбасу в 1989-2009 рр.

Название: Національно-культурне відродження українців Донбасу в 1989-2009 рр.
Раздел: Рефераты по социологии
Тип: дипломная работа Добавлен 11:37:20 05 ноября 2009 Похожие работы
Просмотров: 163 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Міністерство освіти і науки України

Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов

Кафедра вітчизняної та зарубіжної історії

«Рекомендовано до захисту»

Протокол №_____ від _________

Завідувач кафедри _____________

к. іст. н. Концур В.В. (підпис)

ВИПУСКНА РОБОТА СПЕЦІАЛІСТА

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ В 1989-2009 рр.

Виконавець:

студентка 510-а групи

факультету слов’янських

та германських мов

Земцова Анна Сергіївна

Науковий керівник:

доц., к. іст. н. Касперович П.М.

2009


ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………….............……3

1. Громадсько-політичні рухи Донбасу…………….............................................9

2. Національно-культурне життя українців Донбасу в 1989-2009 роках….....29

2.1 Відродження української школи та педагогіки…………………................29

2.2 Релігійні організації українців Донбасу………………………....................43

Висновки……………………………………………………………………........60

Список використаних джерел та літератури……..……….................................62

Додаток...................................................................................................................70


ВСТУП

90-ті роки ХХ століття ввійшли в історію як роки, позначені значними потрясіннями і змінами як у політичній, економічній, соціальній, так і духовній сферах. Саме в цей період, в 1991 році, постала незалежна Україна. Здобуття незалежності є переломним моментом в історії будь-якої країни, оскільки цей процес часто супроводжується загостренням багатьох проблем, серед яких не останнє місце посідають національні. В Україні, як і в інших республіках Радянського Союзу, процес національного відродження розпочався з кінця 80-х-початку 90-х. Наслідком політичних та соціально-економічних змін даного періоду стало здобуття Україною незалежності, що логічно оформило прагнення українського етносу мати свою незалежну державу. Тому постала нагальна потреба проводити державну політику, спрямовану на відродження культури титульного етносу.

У національному складі населення Донбасу переважна більшість українців, чисельність яких становила 4216,5 тис. осіб, або 57,45% від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 року, кількість українців зросла на 0,3%, а їх питома вага серед жителів України – на 5,1 відсоткових пункти [75].

Створення національних держав супроводжувалося процесом національної самоідентифікації, етнічним ренесансом, підвищенням інтересу до етнічної історії та культури. Як відомо, розбудова цивілізованої держави можлива лише у суспільстві, що має високу культуру. А високий рівень культури досягається у тому числі і за рахунок збереження системи національних традицій. Під національними ми розуміємо традиції українців як титульного етносу.

Складність та багатоаспектність проблеми відродження українців зумовлюють чималий інтерес до неї з боку науковців, оскільки етнічний ренесанс – складне та багатокомпонентне явище. З метою докладного, найбільш повного вивчення процесу етнокультурного відродження необхідно зробити його багаторівневий зріз, дослідити кожен із компонентів. Національне відродження торкається передусім духовної сфери життя суспільства, розпочинаючись з самопізнання, з ототожнення себе з представниками якогось окремого етносу і з усвідомлення необхідності краще знати історію свого народу, його мову, культуру, традиції, його місце серед інших народів світу. Одним з проявів етнічного відродження титульного етносу є створення та діяльність національно–культурних організацій, які об’єднують людей з метою здійснення різноманітних заходів, спрямованих на сприяння етнічному відродженню тієї нації. Існування національно–культурних об’єднань дозволяє громадянам найбільш повно реалізувати право на вивчення своєї етнічної культури, мови, традицій, що за важких економічних умов держава не завжди може забезпечити. Національно–культурне відродження, природньо, не вичерпується функціонуванням різноманітних організацій та об’єднань. Але так як діяльність цих об’єднань, що роблять свій вагомий внесок у розвиток культури України, є складовою частиною процесу відродження, то ці організації також заслуговують на всебічне вивчення.

Міждисциплінарний характер проблеми передбачив іі комплексний історіографічний аналіз. Слід відзначити, що дослідниками вивчалися різні аспекти проблеми. З огляду на це наукову наукову літературу з проблеми, що досліджується, доцільно групувати за проблемним принципом.

До першої групи віднесені дослідження з історії громадсько-політичних рухів Донбасу. Історіографія проблеми діяльності громадських об’єднань у східних областях України у 80-ті-90-ті роки XX століття досить обмежена і в основному представлена працями В. Білецького [5, 6, 7, 8], Т.Болбат [9, 10,11, 12, 13], О.Л. Леонова [44], Т.В. Ерескова [23].

У роботах В. О. Влада [15], Т. Г. Давидовой [19], Ю. Т. Доценко [21, 22], Р.О. Іванченко [32, 33], Т.М. Машинської [46], В.В. Оліференка [7, 58], А. Д. Плевницької [60], М.О. Сагань [70], В. Г. Тихої [76, 77], В. О. Токаревої [78], В.Д. Шептухи [83] розглядаються питання становлення української національної школи на Донбасі у період незалежної України.

Останню групу складають дослідження з історії церковного розвитку на Донбасі. Суттєвими є ідеї почерпнуті з праць Н.В. Бєлікової [2, 3], Т.О. Белоконь [4], І. А. Козловського [36, 37, 38], Т.В. Костенка [41], А.А. Рощиної [49].

Окремі аспекти проблеми дослідженні протягом кілька років. Проте бракує цілісного, комплексного вивчення життя українців Донбасу. Роки, що минули з моменту набуття незалежності України, потребують осмислення, в тому числі в плані національної культури українців. У цьому плані зазначені вище роботи дослідників і діячів національної культури, освітян та науковців є цеглинами у підмурівок будівлі – національної історії України з докладною, широкою, розлогою подачею регіонального матеріалу, цікавого для широкого загалу громадян України і світового співтовариства націй.

Об’єктом дослідження є українці Донецької області.

Предметом дослідження є процес національно-культурного відродження українців Донбасу в 1989-2009 роках.

Географічні межі дослідження охоплюють регіон Донбас, до складу якого належать Донецька та Луганська області України.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1989-2009 роки, оскільки на цей період припадає створення незалежної Української Держави, національний ренесанс українського етносу і виникнення та діяльність культурних організацій як прояв національно-культурного відродження.

Мета данної роботи – дослідити хід та зміст національно-культурного відродження українців Донбасу в 1989-2009 роках.

Для досягнення поставленої мети у дослідженні були вирішені наступні завдання:

вивчається історіографія та джерельна база проблеми;

відображається процес відродження українців в умовах становлення української державності на основі діяльності громадсько-політичних організацій українців Донбасу;

виявлено роль освіти у національно-культурному процесі;

аналізується релігійна ситуація на Донбасі.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що порушена проблема ще не знайшла глибокого висвітлення в сучасній історіографії. Автором здійснено комплексний аналіз стану і тенденцій процесу відродження українців Донбасу.

Практичне значення даної роботи полягає в можливості використання матеріалів і висновків для подальшої розробки проблем, пов’язаних з розвитком української нації у Донбасі, для підготовки узагальнюючих робіт з історії України, зокрема Донбасу; у вивченні та викладенні вітчизняної та регіональної історії.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дипломної роботи знайшли своє відображення у доповідях на Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених ГДПІІМ (Горлівка, 2009 р.).

При написанні роботи автор дотримується таких загальноісторичних принципів як історизм, комплексність, а також принципу системного підходу.

Керуючись вказаними основоположними методологічними принципами, ми обрали найбільш дійові, на наш погляд, методи дослідження. До їх числа належать: порівняльно-історичний, хронологічний, структурно-системний, логіко-аналітичний метод та метод експертного аналізу.

Мета і завдання дослідження визначили його джерельну базу. У роботі були використані різноманітні джерела, котрі, на нашу думку, можна розподілити на групи за походженням та змістом наступним чином:

Першу групу джерел становлять документи законодавчо-нормативного характеру, що відбивають основні етапи становлення національно-культурного відродження українців Донбасу. Найвагомішим джерелом цієї групи є Конституція України 1996 р. До цієї групи також належать: Закони Української РСР «Про мови» 1989 року, Закон України «Про об’єднання громадян» 1992 року, Закон України «Про свободу совiстi i релiгiйні організації» 1991 року, документи з’їздів народних депутатів СРСР [26, 27, 28, 34].

Наступна група джерел – статистичні матеріали, які мають велику цінність для нашого дослідження. З них почерпнуто інформацію про чисельність українських шкіл та громадських організацій у Донбасі, про кількість релігійних громад та їх процентне співвідношення. Були використані декілька статистичних збірок: статистичний щорічник Донецької області за 2005 рік, бюлетень «Релігійні організації в Україні», статистичний бюлетень «Громадські організації у Донецькій області за 2001-2005 рр.» [75, 64, 65, 17].

Багато інформації було почерпнуто з періодичних видань. Насамперед це газети «Акцент», «Жизнь», «День», «Донбасс», «Донецкий кряж», «Донеччина», «Східний часопис», «Салон», журнал «Схід».

Аналіз всього комплексу історичних джерел підтверджує достатній рівень їх репрезентативності та дозволяє відтворити цілісну картину досліджуваної теми.

Структура дипломної роботи визначена її метою та завданнями і складається зі вступу, двох розділів, списку використаних джерел, що налічує 84 найменувань.

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначена її новизна, показана практична значущість роботи, окреслені географічні та хронологічні рамки дослідження, з’ясовані предмет та об’єкт дослідження, поставлена мета та завдання роботи, подана характеристика джерельної бази та історіографії дослідження.

У першому розділі – «Громадсько-політичні рухи Донбасу» – висвітлено пробудження національної свідомості населення Донбасу та зріст політичної ваги регіону на тлі країни, описуються умови, які призвели до збільшення кількості громадських об’єднань у Донбасі.

Другий розділ – «Національно-культурне життя українців Донбасу в 1989-2009 роках» – характеризує процес становлення української національної школи та церкви у Донбасі, з’ясовано значення стану освіти та релігії для відродження національно-культурних процесів.

У першому підрозділі – «Відродження української школи та педагогіки» – детально описано відкриття першої української школи на Донбасі, аналізуються труднощі, з якими стикнулися ініціатори її відкриття, проаналізовано сучасний стан української національної школи на Донбасі.

У другому підрозділі – «Релігійні організації українців Донбасу» – розглядаються ті зміни, що трапилися у сфері релігійних відносин у період перебудови та здобуття незалежності України, охарактеризовано розвиток релігійних громад Донбасу на сучасному етапі.

У висновках узагальнено результати дослідження.


1. ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ ДОНБАСУ

Донбас як один із важливих промислових та політичних регіонів України відігравав та відіграє значну роль у формуванні громадсько-політичної ситуації у державі. Саме тут наприкінці 80-х-на початку 90-х років XX ст. розгорнувся потужний робітничий рух, було створено та відтворено низку впливових політичних та громадських організацій. Цей регіон є значним й з точки зору формування політичної еліти України. Треба зауважити, що громадсько-політичні рухи на Донеччині хоч і мають свою відому і яскраву специфіку, але разом з тим за переліком і назвами партій і організацій мало відрізняються від загальної всеукраїнської картини – відмінність у іншому – кількісному вимірі прихильників цих організацій, їх впливовості.

Протягом 1989 року на Донбасі, як в цілому й на Україні, йде активне становлення громадянських організацій, спрямованих в основному на вирішення національних проблем. Першою масовою громадсько-політичною організацією Донеччини стало Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка (ДТУМ), яке було утворено 14 січня 1989 року. 4 березня – Луганська обласна організація ТУМ. У 1991-1992 роках Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка мало близько 70 первинних осередки практично у всіх найбільших промислових містах області, 1500 фіксованих членів і стільки ж симпатиків, членами ДТУМ були понад 30 докторів і кандидатів наук, обласне керівництво і керівництво первинних організацій в основному науковці, вчителі, поети, активні кооператори, в шахтарських містечках – інженери-гірники. В шахтарськiй столицi – Донецьку було i залишається найбiльше активних та дiяльних осередкiв ДТУМ. Тут зосереджене iнтелектуальне ядро органiзацiї, її координуюча ланка – Правлiння. Тут дiяли заснованi членами ДТУМ фiрми «Вiдродження», «Травень», а нинi працює заснований за iнiцiативи ДТУМ УКЦентр. I все це можливе тiльки завдяки активнiй позицiї самих мешканців регіону. На початках Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка налiчувало до 30 первинних органiзацiй, якi функцiонували, зокрема, при iнститутах УкрНДIВЕ, IНФОВ НАН України, «Пiвдендiпрогаз», «Теплоенергоуправлiннi», обласнiй фiлармонiї, телерадiокомiтетi, Донецькому державному унiверситетi, Донецькому полiтехнiчному iнститутi, в рядi шкiл, училищ, були й територiальнi осередки [7, 8-9].

На думку Тетяни Болбат, кандидата історичних наук, доцента Донецького державного університету управління, важливим чинником у політичному пробудженні Східної України стали вибори народних депутатів СРСР, які відбулися 26 березня 1989 року і проходили на альтернативній основі. Третина депутатів за новим Законом «Про вибори» обиралася від громадських організацій. Для демократичних сил вибори стали важливим засобом впливу на маси, оскільки вперше у радянській історії постала можливість проводити зустрічі з виборцями, легально пропагувати свої погляди. Серед кандидатів в депутати, котрі не одержали необхідної кількості голосів, опинилися кілька партійних та господарських керівників різного рівня. Вибори об’єктивно висвітлили реальну розстановку сил у суспільстві, справжні настрої людей, зменшення авторитету Компартії та її провідників; сприяли стрімкій політизації мас, пробудженню інтересу до громадсько-політичного життя. Активну участь у виборах взяли представники національних організацій та рухівські активісти [12, 109].

У виборчій кампанії 1989 року виявився феномен масової підтримки тих, хто зазнав критики з боку офіційних структур, та тих, хто виступив з різкою критикою інституцій влади, їх провідних представників. На ставленні виборців до кандидатів (комуністів-керівників) позначилося незадоволеність повільними темпами вирішення соціальних питань. До того ж місцеві органи Компартії України тривалий час виступали як господарсько-розпорядчі інституції і тому не мали достатнього досвіду політичної діяльності [12, 109-110].

30 березня 1989 року створено Донецьке обласне відділення науково-просвітницького товариства «Меморіал». На установчій конференції була обрана Рада у складі 11 осіб та три співголови – О.Букалов, В.Дуленко, Б.Парсенюк. Були проголошені основні завдання товариства: увічнення пам’яті жертв політичних репресій, сприяння їх повної та гласної реабілітації, надання допомоги особам, які постраждали від репресій. 16 вересня члени товариства «Меморіал» провели свій перший траурний мітинг пам’яті жертв сталінських репресій, який відбувся у Донецьку на знайденому навесні 1989 року місці перезаховання загиблих від рук сталінських катів. У подальшому щорічні мітинги на Рутченківському полі стали однією з акцій, які були спрямовані на привертання уваги громадськості до проблем історичної пам’яті. 30 жовтня 1989 року у будівлі колишнього НКВС у Донецьку було проведено мітинг, присвячений Дню політв’язня. Члени Донецької обласної організації товариства «Меморіал» зібрали сотні документів та матеріалів, які свідчили про добу сталінізму. Представники товариства працювали у міській комісії з відновлення прав реабілітованих, у редакції книги «Реабілітовані історією» (у Донецькій області було реабілітовано 48 тисяч громадян, які були незаконно репресовані в роки радянської влади). Делегати від Донецької обласної організації були присутні на усіх конференціях Українського, Всесоюзного та Міжнародного товариства «Меморіал», на другій міжнародній конференції з прав людини, яка проходила у вересні 1990 року у Санкт-Петербурзі [12, 71].

22 квітня 1989 р. виникла Донецька обласна організація Української Гельсінської спілки, 20 серпня – Донецька крайова організація Народного Руху України, у вересні – Луганська організація асоціації «Зелений світ», восени 1989 року – Донецька міська організація «Демократичний Рух», 24 грудня – Луганська крайова організація Народного Руху України. Усі ці рухи не лише ставили за мету відродження української мови та культури, що було актуальним для русифікованого Донбасу, але вперше виступили в опозиції монопольній владі КПРС. З самого початку свого існування національно-демократичні організації регіону були нечисленними, організаційно розрізненими, чому у деякому ступені сприяли й суб’єктивні причини (наприклад, суперечності між керівництвом) [12, 110].

Донецька крайова (обласна) організація Народного Руху України постала 20 серпня 1990 року, і на її установчих зборах у місцевому університеті було 109 делегатів, які вже представляли більш широку і багату палітру – від робітника до малого підприємця. Делегати обрали Координаційну Раду і делегатів на республіканський з’їзд НРУ за перебудову, ухвалили Статут ДКО НРУ. За Статутом Донецька крайова організація Народного руху України за перебудову визначалася як «самодіяльне об’єднання громадян – активних прихильників програми всебічного оновлення політичної та економічної системи нашого суспільства, що діє згідно з Конституцією УРСР та СРСР. Організація співпрацює на рівноправних засадах та підтримує діяльність усіх громадських та політичних об’єднань і організацій, що сприяють перебудові радянського суспільства, проголошеній квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС» [6, 4].

До кінця року були створені міські осередки Руху у Донецьку, Димитрові, Горлівці, Єнакієвому, Червоноармійську, Маріуполі. Основою крайової організації НРУ стало обласне відділення Товариства української мови імені Тараса Шевченка (створене раніше 14 січня 1989 р.), тому і більшість активістів ДКО НРУ представляли його лідери: В.Білецький, І.Шутов, М.Тищенко, В.Тиха та інші [6, 4].

25 листопада 1989 року відбулася перша конференція Народного руху Луганщини (НРЛ) за перебудову, ще до створення обласної організації Народного руху України (грудень 1989 року). Спочатку його ініціатори планували стати складовою, але самостійною частиною НРУ, тому на зборах були присутні представники Руху. Однак згодом позиції цих двох «рухів» розійшлися. На наш погляд, с самого початку НРЛ створювався на противагу НРУ. Головна різниця між ними полягала у різних підходах щодо національного питання. Так, в окремому пункті Програми записано, що Народний рух Донбасу поділяє програму Народного руху України з питань демократизації суспільства, утвердження прав людини, соціальній справедливості, укріплення суверенітету республіки, екологічної безпеки, відродження національної культури, але не може згодитися з «декларативностью многих формулировок, однобоко митинговым характером деятельности, ... решительно отвергает явные и скрытые националистические идеи...» [12, 111].

15 липня 1989 р. в Донбасі розпочався шахтарський страйк, який 19 липня охопив 84 із 252 шахт України, у тому числі – 66 шахт Донецької області з участю 170,7 тис. осіб. Основними формами протесту страйкуючих були мітинги, присутність на центральній площі міста. Страйкуючі виступили із соціально-економічними вимогами: самодіяльність підприємств, покращення умов праці і побуту, підвищення заробітної плати, збільшення відпусток тощо. Страйк виявив кризу довіри шахтарів до влади, адміністрації та громадських організацій. Створив свої органи самоуправління – страйкоми різного рівню – шахтарі обрали до них неформальних лідерів, причому партійних та господарських керівників серед них було обмаль. 17 серпня 1989 р. у м. Горлівка у залі засідань виробничого об’єднання «Артемвугілля» почала роботу I установча конференція представників страйкомів шахт Східної України, м. Павлограду, Дніпропетровську та м. Гукова Ростовської області. На конференції була створена Регіональна Спілка страйкових комітетів Донбасу (РССКД), прийнято її Статут, обрано Координаційну Раду [12, 109].

Страйк, що почався лише виголошенням економічних вимог, швидко переріс в багатьох містах у політичний. На хвилі зростаючої політизації робітничого руху проходив у Донбасі страйк 1 листопада 1989 р., на якому висувались і політичні вимоги. Головні з них– включення до порядку денного Другого з’їзду народних депутатів СРСР питання про відміну 6 статті Конституції, яка закріплювала керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії в радянському суспільстві; обговорення питань про вільне створення політичних партій та рухів, про заборону обіймати одночасно посади в партійних і радянських органах [61, 175].

На думку В.С. Білецького, професора Донецького національного технічного університету, голови Українського культурологічного центру, шеф-редактору аналітичного журналу «Схід», в ті роки існує одна апробована в ті роки формула, яка об’єднує ці два напрямки, – це ідея духовно і матеріально багатої нації – вона відсуває на задній план питання «соціалізм чи капіталізм?», не є ворожою для неукраїнців, і у висліді консолідує всіх громадян України. Схоже саме ця ідея спрацювала у 1991 році і промисловий Донбас виступив як найбільш консолідуюча і державотворча спільність, проголосувавши 1 грудня 1991 р. на рівні 93% за незалежність України. Причому саме шахтарі Донбасу стали чи не найактивнішими і вже цілком однозначно – найорганізованішими – опонентами радянського режиму і фундаторами нової української державності [5, 92].

Значний вплив на підсумки виборів 1990 року спричинила й Луганська асоціація виборців, створена 4 березня 1989 року. Основними завданнями асоціації було проголошено: подолання відчуження громадян від влади, підвищення рівня їх політичної культури, пробудження громадянської активності широких верств населення, підготовка та проведення на дійсно демократичних засадах виборів до республіканських та місцевих органів влади. Це була перша демократична громадсько-політична організація на Ворошиловгардщині, яка поставила за мету участь у виборчих кампаніях. На відміну від місцевих організацій КПУ вона не мала фіксованого членства, жорсткої організаційної структури. Згодом були створені й районні відділення асоціації. У січні 1990 року при асоціації були сформовані комітети з правових питань, культури, екології, соціально-економічних проблем та місцевого самоврядування, а також група захисту прав виборців. Асоціація відіграла значну роль як координаційний центр демократичних сил Ворошиловгадської області [12, 110].

Восени 1989 року у Донецьку почали діяти перші групи Інтернаціонального руху Донбасу. Ініціаторами створення цього громадського об’єднання була наукова інтелігенція, студентська та учнівська молодь. Головними завданнями визначались: послідовна боротьба проти будь-яких прояв націоналізму на ідеологічному, політичному та побутовому рівнях, а також захист національних прав людини. «Націоналізм» розумівся як «особое мировоззрение, трактующее нацию как высшую внеисторическую форму сообщества людей, … причем интересы нации считаются выше интересов классов и людей, эту нацию составляющих». Інтеррух був однією із перших громадських організацій на Сході України, яка поставила за мету запровадження в Україні «государственного двуязычия». У Маніфесті ІРД само поняття «державна мова» для поліетнічної держави визначалося як порушення прав людини, а тим більше надання такого статусу тільки однієї мові. За думкою авторів Маніфесту, із зникненням мови нація не гине, вона лише переходить на іншу мову [11, 75].

Таким чином, 1989 рік став визначним в історії Східної України – відбулося політичне пробудження регіону. Важливим чинником цього стала виборча кампанія 1989 р., яка активізувала створення тут нових політизованих громадських об’єднань: обласних організацій Українського історико-просвітницького товариства «Меморіал», Луганської асоціації виборців, обласних організацій Народного руху України за перебудову тощо. Влітку 1989 р. розпочався перший страйк шахтарів, 17 серпня була створена Регіональна спілка страйкових комітетів Донбасу (РССКД), відбувалася швидка політизація робітничого руху. Донбас став одним із значних політичних центрів України.

1990 рік увійшов в історію як рік народження багатопартійності. У березні 1990 року з’їзд народних депутатів СРСР відмінив 6 статтю Конституції, тобто визнав можливим існування багатопартійності. У країні починається створення плюралістичної партійної системи.

У січні 1990 року створена Луганська організація Української Гельсінської спілки, 21 вересня створена Луганська міська організація «Демплатформи в КПРС», 10 червня – Донецька обласна організація «Української робітничої партії» (УРП), 21 липня – Донецький міський клуб прибічників «Демплатформи», 16 серпня – Луганська обласна організація (з січня – Партії Демократичного Відродження України – ПДВУ), в грудні – Донецька обласна організація ПДВУ [12, 113].

У липні 1990 року створена перша Донецька обласна соціал-демократична організація – Об’єднаної Соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), з 1991 року – СДПУ [12, 113].

Протягом 1990 політичний спектр Донбасу розширився. Партії центристської спрямованості окрім ПДВУ та СДПУ представляли: Луганська організація Конституційно-демократичної партії СРСР (діяла до 1991 року), правий центр (кроме УРП) – створені у кінці 1991 року Донецька обласна організація Демократичної партії України (ДемПУ) та Донецька обласна організація Християнсько-Демократичної партії України (ХДПУ). На крайньо лівому фланзі восени 1990 року оформилися: Луганська міська організація Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків – ВКП(б), Луганська організація «Єдність» – за марксистсько-ленінські ідеали» [12, 114].

Продовжують формуватися і суспільно-політичні організації. 10 лютого 1990 року створений Союз трудящих Донбасу та Донецький міський союз виборців, який спричинили значний вплив на виборчу кампанію регіону 1990 року. Навесні 1990 року у Донецьку було створено регіональне відділення групи «Союз», 23 серпня у Луганську створено «Демократичний блок», 18 листопада – «Інтеррух Донбасу» [12, 114].

«Інтеррух Донбасу» був єдиною громадською організацією, що виступала за автономний статус Донецької області у 1991 році. 28 серпня 1991 р. Центральна Рада Інтерруху прийняла Заяву «Об общественно-политической ситуации», у якій виражалася «тревога в связи с тем, что Донбасс может стать ареной серьезных столкновений различных политических сил», и тому до 1 грудня 1991 р. Тут повинен бути пройти референдум про надання Донецькій області статусу автономії у складі УРСР. Після цього виступу на Інтеррух Донбасу обрушилася хвиля звинувачень у сепаратизмі. Його лидерові Д. Корнілову пришлося неодноразово заявляти, что автономія – це не нова держава, а лише перерозподіл повноважень між центральними й територіальними органами влади. На наш поляд, суперечки, що виникли, у значній мірі пояснювалися нерозумінням дефініцій таких понять, як «федералізм», «автономія», «сепаратизм», тому прибічників федеративного устрою держави їх опоненти іменували «сепаратистами» [13, 91-92].

1990 рік увійшов в історію як рік народження багатопартійності. С одного боку, це – Інтеррух Донбасу, Рух «Демократичний Донбас», Демократичний Рух Донбасу «Братство», Народний Рух Луганщини, товариство «Відродження»; з іншого – обласні товариства організації Української республіканськой партії, Демократичної партії України, Партії демократичного відродження України, Народного Руху, Товариства української мови Т.Г. Шевченка, Союзу української молоді. Протистояння виражалося різними формами: поширення листовок, виступи на сторінках периодичної преси, мітингах, організація пікетів місцевих органів влади. Противостояння досягло найвищої гостроти у жовтні 1991 року, коли сьома сесія Донецької обласної Ради народних депутатів розглядала питання про статус області. 6 жовтня у багатьох містах відбулися мітинги протесту з лозунгом: «Ні – Донецькій Апаратній Республіці!». Одночасно на центральній площі Донецьку члени Интерруху Донбасу проводили збір підписів на підтримку автономії Донбасу [13, 91-92].

26 жовтня 1991 р. у Донецьку відбулася рада народних депутатів усіх рівнів Півдня і Сходу України, до яких звернулися делегати установчої конференції Демократичного Руху «Братство» з закликом підтримати ідею федералізму, яка дає можливість «сохранить историческую, экономическую, национально-культурную самобытность регионов» [Болбат Проблема государственного устройства Украины в]. Учасники наради майже повним складом прийняли Звернення до народу та Заяву Верховніх Раді Украіни, в якому говорилося: «Внести положение о федеративно-земельном устройстве Украины в концепцию и в проект Конституции Украины; в течение ноября 1991 г. обсудить проект новой Конституции Украины и вынести его на всенародное обсуждение» [69, 5].

Таким чином, можна зробити наступні висновки: про відокремлення Донбасу від України не йшлося в програмних документах, були лише заяви окремих осіб, погляди яких не знайшли підтримки у більшості. Намагання деяких громадських об’єднань перерозподілити повноваження між центральними та місцевими органами влади, що виражалося в їх вимогах створення федеративної землі «Донбас» чи надання регіону статусу автономії у складі України, на наш погляд, «сепаратизмом» не було. Ці вимоги були продиктовані занепокоєністю багатьох громадських об’єднань рядом обставин, які пов’язувалися з прийняттям Акту про незалежність України. По-перше, занепокоєність викликала перспектива насильницької українізації, що в Донбасі з його перевагою російськомовного населення могло б привести до міжнаціональної конфронтації. По-друге, побоювалися спалаху націонал-екстремізму, бо до Донбасу вже дійшли гасла «Україна лише для украінців!». Тому ідея федеративного устрою держави знайшла тут своїх прибічників в числі багатьох громадських організацій, які бачили у федералізмі необхідну умову для збереження економічної, національно-культурною самобутності регіонуов, а також соціального та міжнаціонального миру [13, 91-92].

У 1990 році створюються і аналогічні комсомолу політичні молодіжні організації лівого спектру. У січні 1990 року оформилася Донецька обласна організація Спілки Української молоді (СУМ), у березні – Луганська організація Спілки Незалежної Української молоді (СНУМ), 3 вересня – Донецька обласна організація Української Студентської Спілки (УСС) В січні 1990 року було створено Луганське обласне відділення слов’янської культури «Русь» [13, 114].

4 квітня 1990 року була здійснена спроба об’єднання ряду суспільних організацій, зокрема національно-культурних товариств. В результаті з’явився Донецький обласний союз демократичних сил «Єднання». На жаль, його діяльність була лише формальною [13, 118].

Ключовими подіями 1991 року було проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, заборона діяльності Компартії, республіканський референдум 1 грудня в підтримку Акту про незалежність України та вибори Президента України, розпад СРСР та створення СНГ у грудні 1991 р.

Значною подією для громадських організацій регіону стала можливість офіціальної реєстрації в органах влади, чому сприяв прийнятий 16 червня 1992 році Закон України «Про об’єднання громадян». Відповідно до нього усі громадські організації тепер називалися «громадськими об’єднаннями», розмежовувалися функції між політичними партіями та суспільними організаціями. Так, останнім було заборонено втручатися в рішення політичних проблем, висувати своїх кандидатів на вибори. Проте багато громадських організацій продовжували вести політичну діяльність [26].

Найбільш активно суспільно-політична палітра Донбасу формувалася у 1992-1994 рр., що було пов’язано з новими умовами діяльності суспільних об’єднань. В силу специфіки регіону тут створювалися суспільні організації та політичні партії правого та центристського флангу. Відбувалася й реорганізація комсомольських структур. Після створення Союзу молодіжних організацій України на початку жовтня 1991 року, подібна організація була створена у регіоні – 24 жовтня створено Союзу молодіжних організацій Донбасу (СМОД) [13, 119].

У середині 1990-х років феномен високого ступеню заполітизованості нашого суспiльства чiтко вiддзеркалювався в громадських органiзацiях – вони, як правило, дотримуються цілком певних політичних орієнтирiв. Їх основнi полiтичнi вектори можна умовно сформулювати так:

Українська демократична держава з переважно Європейською орiєнтацiєю.

Демократична держава з переважно Євразiйською (зокрема, проросiйською) орiєнтацiєю.

Соцiалiстична (комунiстична) держава з переважною Євразiйською орiєнтацiєю.

Iндиферентнi або полiварiантнi в зовнiшньополiтичнiй орiєнтацiї, але з чiткою установкою на ринок i приватну власнiсть як домiнантнi засоби реформ суспiльства.

Полiварiантнi в полiтичному вiдношеннi з домiнантою професiйних iнтересiв.

Полiварiантнi в полiтичному вiдношеннi з домiнантою нацiональних iнтересiв.

Умовно-індиферентні зі стабільною закордонною грантовою підтримкою.

Основнi представники групи, яка виступає за Українську демократичну державу з переважно Європейською орiєнтацiєю, це: Донецьке обласне Товариство української мови, Кальмiуська паланка українського козацтва, «Народний Конгрес Донеччини», Донецькi вiддiлення «Нової України», «Меморiалу», «Просвiти», «Союзу офiцерiв України», «Союзу українок», «Суспiльної служби України», «Фонду культури», «Спiлки української молодi», «Спiлки українського студентства», «Української студентської спiлки», Український Культурологiчний Центр, блок «Демократична Донеччина» [5, 104].

За демократичну державу з переважно Євразiйською (зокрема, проросiйською) орiєнтацiєю виступають: «Движение за возрождение Донбасса», «Интернациональное движение Донбасса», «Донецкий областной Конгресс гражданского действия», «Донецкий областной комитет защиты мира», вiддiлення Українського фонду миру [5, 104].

Метою діяльності «Движения за возрождение СССР», Донецької обласної органiзацiї Ленiнського комунiстичного союзу молодi України, пiонерської та ветеранської органiзацiй є соцiалiстична (комунiстична) держава з переважною Євразiйською орієнтацією [5, 104].

Iндиферентнi або полiварiантнi в зовнiшньополiтичнiй орiєнтацiї, але з чiткою установкою на ринок i приватну власнiсть як домiнантнi засоби реформ суспільства є наступні організації: «Асоцiацiя шахтарських мiст Донеччини», «Фонд пiдтримки прогресивних реформ», Профспiлка працiвникiв малих приватних та iн. пiдприємств недержавної форми власностi «Вiдродження», Асоцiацiя пiдприємцiв Донеччини «Деловое собрание», «Фонд Хъюза» [5, 104].

Полiварiантнi в полiтичному вiдношеннi з домiнантою професiйних інтересів: Регiональний союз страйкових комiтетiв Донбасу, Донецька обласна незалежна профспiлка, профспiлка «Солiдарнiсть» [5, 105].

На сьогодні картина дещо змінилася у переліку організацій, які представляють ту, чи іншу групу, але загальна структура груп практично не змінилася. При цьому праві організації у своїй більшості є маргінальними, працюють камерально, замкнено. Спостерігається тенденція до виокремлення двох мегагруп: Європейської і Євразійської орієнтації. На Донбасі переважає друга [5, 105].

Станом на початок 2000 року у Донбасі було зареєстровано і діяло 39 обласних организацій политичних партій, які представляють весь политичний спектр України – від крайнє лівих до крайнє правих. Лівий фланг представляють Донецькі областні организації (ДОО) Прогресивно-соціалистичної партії України (ПСПУ), Комуністичної партії України (КПУ), Соціалістичної партії України (СПУ), Селянської партії Украіни (СелПУ), Слов’янської партії Украіни (СловПУ). До крайнє лівого спектру відносяться ПСПУ та незареєстрована організація Всесоюзної Комуністичної партії (більшовіків) – ВКП(б) [12, 56].

Чисельність обласних організацій лівих партій відносно невелика. Найчисленніша з них ДОО КПУ – 9500 чл. У складі ДОО СПУ – 3000 чл., СелПУ – 1170 чл. (реальна кількість значно менше), СловПУ – 300 чл., ПСПУ – 150чл., ВКП(б) –30 чл. [9, 207].

Найбільш структурованими є обласні організації КПУ и СПУ, які мають організаційні структури практично у всіх містах області. Так, у складі Єнакієвської міської організації КПУ – 700 чл., Красноармейської – 400 чл,. Шахтарської – 554 чл., Волновахської – 700 чл. Організаційні структури СловПУ діють лише у Донецьку та Єнакієво (10 чл.), ПСПУ – у Донецьку, Докучаєвську (23чл.), Горлівці (30 чл.), Красноармійську (13чл.), Слов’янську (16 чл.), Новоазовському районі (20чл.); СелПУ – у Донецьку, Горлівці (30 чл.), Амвросієвському районі (40 чл.), Артемівському районі (315 чл.) [9, 207].

До президентських виборів 1999 р. обласні організації лівих партій не мали принципових розходжень з загальнореспубліканськими програмними установками. Виключеннями були лише ДОО СПУ, члени якої продовжували наполягати на наданні російській мові статусу державної поряд з українською мовою чи введення системи офіціальних мов в місцях компактного проживання людей одної національності [9, 207].

Ідеологічною основою лівих партій (крім СловПУ) є марксизм-ленінізм, проте партії надають приорітет різним його сторонам. Так, СПУ надає перевагу марксизму, називаючи його сучасним й найбільш серйозним досягненням людства. КПУ ідеологічно ближчим є ленінізм. Розходяться КПУ і СПУ в визначенні майбутнього України. Якщо СПУ виступають за єдину Україну в складі СНД, то комуністи добиваються відродження на новій основі Союзу рівноправних братських народів як добровільного об’єднання суверених соціаліистичних держав. СловПУ, діяльність якої зосереджена на Донеччинні, акцентує увагу на задачах у національно-культурній сфері. Серед них: збереження, розвиток та взаємодія культур усіх етнічних груп, які проживають на Україні: відродження патріотизму в широкому розумінні, як любові до Вітчизни – спільної Батьківщини усіх слов’янських народів; наданні російській мові статусу другої державної мови, а мовам інших етнічних груп статусу офіційного [9, 207].

Більшість лівих партій визнають ринкову економіку, з усіма її обов’язковими елементами, проте з багатьма примітками: ринок повинен бути цивілізованим, суспільна та колективна власність – головною, державний сектор – пріорітетним. Критикуючи тодішній варіант приватізації, ліві пропонують вести народний контроль за приватизацією, проводить її поетапно, враховуючи передусім інтереси трудових колективів. Не згодні ці партії і з поширенням приватної власності на землю. Селянська партія підтримує лише розподіл землі на паї та передачу їх селянам у безсрочнє володіння з правом передачі у спадок [9, 207-208].

В цілому, в силу специфіки Донбасу, обласні організації партій лівого спектру тут одни з наибільш представницьких та впливових. Популярними у регіоні є наступні програмні цілі: надання широких соціальних гарантій; укріплення всебічних зв’язків з державами СНД, особливо з Росією; розширення прав регіонів (ряд партій продовжують вимагати введення земельно-федеративного устрою); рівність прав усіх націй; надання російській мові статусу другої державної мови [9, 208].

Очевидні успіхи лівих партій у регіоні на парламентських віборах 1994 та 1998 рр. На їх результатах позначилася й ностальгія по втраченій радянській стабільності. Сприяє росту вплива лівих партій й розчарування діяльнісю демократів. Политичний ділетантизм, корупція, розлади у таборі демократів допомогли лівим відновити свій вплив у суспільстві. Крім того, обласні організаціі КПУ та СПУ уміло використовують у політичній боротьбі свій багатий організаторський досвід. Напередодні президентських виборов 1999 р. На Донеччинні створено суспільно-політичне об’єднання сил «Народна опозиція Донбасу» (ПОД). На установчій конференції були присутніми представники ДОО КПУ, СПУ, СловПУ, Всеукраїнського об’єднання «Громада». Проте на виборах діяльність НОД була практично непомітна (підтримували кандидатуру П.Симоненка). Другою сумісною політичной силой лівих було Народно-патріотичне об’єднання Донецької області на підтримку О. Мороза. У його склад увійшли 37 громадських формувань, в тому числі ДОО СПУ та СловПУ (найбільш активно діяли социалисты). ДОО СелПУ на першому етапі виборов підтримували кандидатуру А.Ткаченка, НСПУ – Н.Витренко [9, 208].

Правий політичний спектр Донецької області представлений небагаточисельними та невпливовими організаціями. Серед них: ДОО Демократичної партії України (ДемПУ) – 210чл., Народного Руха України (НРУ) – 500 чл., Конгресу українських націоналістів (КУН) – 450 чл., Християнсько-демократичної партії Украини (ХДПУ) – 350 чл., Українскої республіканської партії (УРП) 150чл., Українскої республіканської християнської партії (УНХН) – 150 чл., Українскої національно-консервативної партії (УПКП) – 150чл., Християнсько-народного союзу (ХНС) – 120 чл.,Української Національної Асамблеї (УНА) – 50чл. Реальна чисельність більшості цих організацій набагато менше [9, 208].

Серед политичних організацій правого спектру найрадикальнішими є обласні організації УНА и КУН. По структурі вони відрізняються жорстким централізмом, чіткою ієрархією. Ідеологічною основою ультраправих організацій є інтегральний націоналізм. По-перше, для них характерна домінанта інтересів нації над будь-якими іншими. По-друге, націонал-радикали виступають за сильну диктаторську владу. В цілому, націонал-радикальні організації об’єднують наступні програмні положення: побудова в Україні національної тоталітарної держави, ринкове реформування економіки, вихід України з СНД, єдина українська державна мова, надання неукраінцям права на культурний розвиток [9, 209].

Политичні організації правого спектру на Донбасі не є впливовими. Більшість населення Донбасу не сприймають ідеї інтегрального націоналізму, особливо їх профашистські форми. У правих партій слабко розроблена економічна платформа, в той же час для Донбасу на першому місці є вирішення соціально-економічних проблем [9, 209].

На початок 2009 р. на Донеччині діє 75 партій зі 125 зареєстрованих в Україні. Вони представляють практично всіх основних учасників політичних процесів. В партійних рядах на Донеччині сьогодні 0,5 млн членів при 5 млн мешканців області, тобто кожний десятий. Якщо порівняти з оцінками по Україні в цілому, то на 1 тис. мешканців Донецької області припадає втричі більше партійців, ніж в середньому по країні [5, 105].

Лідером за кількісним складом є Партія Регіонів. На минулих виборах в Верховну Раду саме представники цієї партії отримали на Донеччині переважну більшість голосів виборців. Більшість керівників промислових підприємств теж є членами цієї партії. В ній перебувають понад 280 тис. донеччан, зареєстровано понад 1500 первинних організацій, членами партії є 1200 керівників різних рівнів – обласного, районного та органів місцевого самоврядування. Партія має великий досвід політичної роботи в умовах влади та опозиції, стабільності і перманентних криз. За 10 років свого існування Партія регіонів стала найпотужнішою політичною силою в Україні. Перемога на парламентських виборах 2006 та 2007 років засвідчила високий рівень довіри виборців до партії та її лідера В.Ф. Януковича, який вже двічі успішно очолював Уряд України. Важливим результатом плідного осмислення та втілення ідейних підходів, практики передових демократій початку XXІ століття став політичний центризм – основа стратегії Партії регіонів [8, 25].

У сучасному рейтингу політичних партій Донеччини за останніми виборами високі місця посідають Народно-демократична партія України, Аграрна партія України, БЮТ, Блок Литвина.

Станом на 1 січня 2002 року на Донеччині було зареєстровано понад 4000 громадських організацій, їх «якісна» картина на Донбасі дуже строката. Неурядові неприбуткові організації (ННО) часто дуже заполітизовані, їх основнi полiтичнi вектори чітко відповідають настроям у суспільстві. І хоча про повалення Української держави у своєму Статуті ніхто не пише, але євразійські пріоритети, російська мова як друга державна чи офіційна, «слов'янська єдність», і т.і., що зовсім недавно «раптом» матеріалізувалося на виборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можна зустріти у ряді випадків. Ще одна особливість Східної України – виникнення в останні роки псевдо-громадських об'єднань, які створюються «під вибори», часто просто «за виробничим» принципом. Загалом же в «третьому секторі» Донбасу останні роки переважали біло-голубі кольори – «помаранчеві» себе не афішували.

За загальною кількістю організацій в переддень «помаранчевої революції» – у 2003 році – в Донецькій області діяло 4053 громадських організацій та рухів і 3170 первинних партійних організацій. Тобто реґіон не тільки не поступається іншим, але, крім Києва і Львова, навіть перевищує інші реґіони.

Згідно з вісником Державного управління статистики у Донецький області на початок 2005 року в регіоні діяло 8178 об’єднань громадян, з них політичних партій 3816 та громадських організацій 4362. Серед громадських організацій налічувалося 35 громадських рухів, молодіжних організацій – 504, освітніх та культурно-виховних об’єднань – 176 [17, 57].

Таким чином, розглянувши історію громадсько-політичних рухів Донбасу, можна зробити наступні висновки:

Донбас як один із важливих промислових та політичних регіонів України відіграє значну роль у формуванні громадсько-політичної ситуації у державі. Протягом 1989 року на Донбасі, як в цілому й на Україні, йде активне становлення громадянських організацій, спрямованих в основному на рішення національних проблем: обласні ланки Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка, Донецьке обласне відділення науково-просвітницького товариства «Меморіал», крайові організації Народного Руху України, Донецька міська організація «Демократичний Рух», Луганська асоціація виборців. Тобто відбулося політичне пробудження регіону.

1990 рік увійшов в історію як рік народження багатопартійності. Донбас пережив спалах створення міських організацій різноманітних всеукраїнських партій: Інтеррух Донбасу, Рух «Демократичний Донбас», Демократичний Рух Донбасу «Братство», товариство «Відродження», організації Української республіканськой партії, Демократичної партії України, Партії демократичного відродження України.

Ключовими подіями 1991 року було проголошення незалежності України, заборона діяльності Компартії. Значною подією для суспільних організацій регіону стала можливість офіціальної реєстрації в органах влади, чому сприяв прийнятий 1992 року Закон України «Про об’єднання громадян» – створювалися суспільні організації та політичні партії правого та центристського флангу, відбувалася й реорганізація комсомольських структур.

Станом на початок 2000 року у Донбасі було зареєстровано і діяло 39 обласних организацій политичних партій, які представляють весь политичний спектр України – від крайнє лівих до крайнє правих. Лівий фланг представляють Донецькі областні организації (ДОО) Прогресивно-соціалистичної партії України (ПСПУ), Комуністичної партії України (КПУ), Соціалістичної партії України (СПУ), Селянської партії Украіни (СелПУ), Слов’янської партії Украіни (СловПУ). До крайнє лівого спектру відносяться ПСПУ та незареєстрована організація Всесоюзної Комуністичної партії (більшовіків) – ВКП(б). Обласні організації партій лівого спектру тут одні з наибільш представительних та впливових.

Правий політичний спектр Донецької області представлений небагато чисельними та невпливовими організаціями. Серед них: ДОО Демократичної партії України (ДемПУ), Народного Руха України, Конгресу українських націоналістів, Християнсько-демократичної партії Украини, Українскої республіканської партії, Українскої республіканської християнської партії, Українскої національно-консервативної партії, Християнсько-народного союзу,Української Національної Асамблеї. Политичні організації правого спектру на Донбасі не є впливовими. Більшість населення Донбасу не сприймають ідеї інтегрального націоналізму, особливо їх профашистські форми.

Лідером за кількісним складом на сучасному етапі є Партія Регіонів. На минулих виборах в Верховну Раду саме представники цієї партії отримали на Донеччині переважну більшість голосів виборців.

Важливим результатом плідного осмислення та втілення ідейних підходів, практики передових демократій початку XXІ століття став політичний центризм – основа стратегії Партії регіонів.

У сучасному рейтингу політичних партій Донеччини за останніми виборами високі місця посідають Народно-демократична партія України, Аграрна партія України, БЮТ, Блок Литвина.

Станом на 1 січня 2002 року на Донеччині було зареєстровано понад 4000 громадських організацій, їх «якісна» картина на Донбасі дуже строката. Неурядові неприбуткові організації часто дуже заполітизовані, їх основнi полiтичнi вектори чітко відповідають настроям у суспільстві. І хоча про повалення Української держави у своєму Статуті ніхто не пише, але євразійські пріоритети, російська мова як друга державна чи офіційна, «слов'янська єдність», і т.і., що зовсім недавно «раптом» матеріалізувалося на виборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можна зустріти у ряді випадків.


2. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ В 1989-2009 РОКАХ

2.1 ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ТА ПЕДАГОГІКИ

Перебудова і розвал Радянського Союзу, розбудова Держави Україна супроводжувалися відродженням систем національного традиційного виховання, народної педагогіки і школи. В Україні це, передусім, школа титульної нації – українська.

Донеччина – частина Української Держави, земля, населена більшою мірою українцями, проте доволі серйозно зросійщена, точніше, денаціоналізована в радянському дусі. Саме тому проблема відродження українства в краї є вкрай актуальною як частина національного відродження. Школа й національна педагогіка являє той стрижень, без якого неможлива передача набутого народного досвіду в часі й просторі. Ці чинники зумовили актуальність питання як вітчизняної історії в цілому, так й історії педагогіки зокрема. В 1990-2009 рр. в періодичній пресі регіону накопичена значна кількість публікацій – матеріалів, присвячених відродженню і становленню української національної школи на Донеччині. Вони є первинним джерелом інформації з досліджуваної проблеми і первісним, першопочатковим осмисленням процесів національного відродження в призмі освітянської галузі в цілому і її головної ланки – загальноосвітньої школи регіону.

Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки згідно з Законом «Про мови» 1989 року є українська мова [79, 214]. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею. Вільний вибір мови навчання згідно з цим Законом невід'ємним правом громадян Української РСР. Українська РСР гарантує кожній дитині право на виховання і одержання освіти національною мовою. Це право забезпечується створенням мережі дошкільних установ та шкіл з вихованням і навчанням українською та іншими національними мовами. Вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов'язковим [79, 214].

Процес відновлення українських шкіл в промислових центрах Донеччини‚ перш за все в Донецьку‚ мав довгу і складну історію‚ пов’язану з небажанням цього з боку керівників різних рівнів‚ а також при мовчазній пасивності малоросів щодо українських шкіл на Донбасі. Варто нагадати‚ що в довоєнному Донецьку таких шкіл були десятки‚ а найпрестижнішою була українська СШ № 1‚ в приміщенні якої сьогодні розташоване управління залізниць...

Остання українська школа «померла» в Донецьку в 1986 році – це була СШ № 40 в селищі Авдот’їне. Всього на Донеччині на кінець 1989 року залишилося тільки 103 школи з українською мовою викладання‚ тоді як російських було 1066. Українські школи являли собою переважно невеликі приміщення на 50-200 учнів у далеких селах Мар’їнського‚ Слов’янського‚ Волновахського та інших сільських районів області. Тому загальна картина для Донеччини була така – всього школярів 634‚3 тисяч дітей‚ в україномовних школах – 15 995 чоловік‚ тобто тільки 2‚5% учнів навчалися українською [7, 28]. Школи ці не мали належного обладнання‚ десятками років не поповнювалися вчителями і‚ зрозуміло‚ не могли вважатися престижними. Міські школи з російською мовою викладання (а саме в містах зурбанізованої Донеччини живе близько 93% усього населення краю) навпаки‚ мали по 1000 і більше учнів‚ розташовувалися у нових світлих будовах‚ були порівняно добре технічно обладнані‚ укомплектовані кадрами [7, 28].

От в такій ситуації у 1989р.Товариство української мови Донеччини й поставило собі на меті – створити прецедент відновлення сучасно обладнаної‚ укомплектованої висококваліфікованими‚ творчо мислячими вчителями української школи в самій «столиці» Донбасу – місті Донецьку. При тотальному знищенні шкіл у промислових центрах‚ тотальному орусиченні населення‚ його зашореності сильному адміністративному спротиві ДТУМ треба було на практиці показати‚ що є важливим та цінним. В широких масах донеччан ще зберігся потяг до рідного слова у рідній школі. В шахтарських регіонах Східної України є реальна можливість комплектації нових україномовних шкіл вчителями-фахівцями високого рівня. Крім того, на Донбасі можна практично подолати адміністративний опір і розпочати відкриття у промислових центрах українських шкіл, які були б облаштовані сучасним обладнанням‚ насичені сучасними підручниками та літературою‚ методичним та технічним забезпеченням. Більш того‚ українська школа повинна була пройти «випробовування часом»‚ яке б показало реальний успіх вчительського колективу‚ реальні переваги україномовного викладання (в першу чергу‚ в плані песпективи молодої людини)‚ реальний і стабільний в часі «попит» на освіту українською мовою. [7, 28-29].

Методистом кабінету української мови і літератури обласного Інституту вдосконалення вчителів Федором Олехновичем, одним із засновників Донецького обласного Товариства української мови iм. Т.Г. Шевченка, була розроблена і надрукована у газеті «Вечерний Донецк» анкета‚ що адресувалася батькам‚ які б хотіли віддати своїх дітей до рідної школи. Згодом на анкету прислали свої відповіді близько 200 батьків. Так було утворено первинне громадське ядро майбутньої «першої української». Друге питання – вчительські кадри. Товариство довгий час підшуковувало людину‚ яка б могла очолити таку школу. Після певних вагань погодився на цю відповідальну і‚ можна без перебільшення сказати‚ небезпечну в умовах Донецька того часу‚ посаду Леонід Громовий‚ член ДТУМ‚ який незадовго перед цим працював методистом кабінету української мови і літератури Інституту вдосконалення вчителів. Під тиском Правління ДТУМ донецький міський відділ народної освіти надав Л.Громовому посаду інспектора‚ а з нею і можливість виконувати комплекс підготовчих робіт – підбирати майбутній вчительський колектив‚ учнів‚ підручники‚ шукати й готувати приміщення. Для допомоги п.Л.Громовому у підборі кадрів Правлінням ДТУМ з фахівців Товариства (професури‚ науковців) була сформована спеціальна дорадча комісія. В газетах було оголошено про конкурсний підбір вчительського персоналу першої української [7, 29].

Адміністративні питання (приміщення‚ фінансування тощо) Товариство могло вирішити тільки на певному рівні – міста‚ області‚ республіки. Тому розпочалися багаторазові консультації‚ наради‚ робочі зустрічі з владними структурами різних рівнів‚ які вело керівництво ДТУМ. На жаль, вони були малорезультативними. Тоді ДТУМ пішло на інший рівень – звернулося до керівництва області‚ в ЦК КПУ‚ Верховну Раду України‚ до Народних депутатів СРСР від України Д. Павличка‚ Б. Олійника‚ В. Яворівського‚ О.Гончара‚ інших. При цьому ДТУМ ініціювало широку кампанію в ЗМІ‚ звернулося за підтримкою до Донецького страйкому шахтарів. Останній підтримав Товариство – з’являється спільне звернення до владних структур всіх республіканських рівнів [7, 29].

Надзвичайно багато колізій та «підводних каменів» було в питанні реального приміщення для майбутньої школи. Врешті‚ ця проблема стала головною. Члени ДТУМ один за одним відкидали неприйнятні пропозиції – по вечірній школі № 1‚ СШ № 15‚ № 22‚ № 47‚ школі-інтернату № 8. Всі ці варіанти‚ або не відповідали елементарним нормам гігієни‚ були морально застарілими‚ або знаходилися далеко на околиці міста‚або заторкували інтереси вже існуючих колективів. Згодом знайшовся поганенький‚ але в якості тимчасового прийнятний компромісний варіант – приміщення навчально-виробничого комбінату у Київському районі міста. Старе приміщення потребувало капітального ремонту‚ на який бракувало коштів. Все літо 1990 року трудові бригади Донецького Товариства майже безперервно працювали на ремонті та облаштуванні школи. ДТУМ разом з Донецьким Рухом‚ який тоді переживав процес становлення‚ створило таку зацікавлену атмосферу навколо школи‚ що попрацювати на її суботниках одного разу приїхало й компартійне начальство. Але то був‚ звичайно‚ чисто пропагандистський захід‚ бо темпи ремонту старого приміщення були такі слабкі‚ що до 1 вересня просто не вистачало часу все підготувати. І тоді‚ десь за місяць до офіційного відкриття‚ голова ДонТУМ В.Білецький попереджає обласне й міське керівництво‚ що відкриття української школи‚ на яке запрощена плеяда відомих Народних депутатів‚ діаспора зі США та Канади‚ відбудетьзя за будь яких обставин ‚ а відповідальність за тяганину місцеві малі й великі керівники хай ділять між собою. Темпи робіт почали жваво нарощуватися‚ а десь за пів місяця до відкриття‚ почалася звична радянська штурмовщина – залучили навіть армію‚ в останній тиждень працювали і вдень‚ і вночі. І – відкрили [7, 30-31].

Це було справжнє свято для українців Донецька‚ Донеччини‚ всієї України. Почалося воно біля пам’ятника Т.Шевченка в центрі міста. Потім –багатолюдне свято біля самої школи‚ її освячення священниками українських християнських церков‚ виступи Народних депутатів І. Драча‚ Дм. Павличка‚ активістів ДТУМ‚ директор школи Л.Громовий приймає “золотий” ключ від школи [7, 34].

А за ним ішли будні. Важкі будні. Бо перша справжня криза розгорілася вже через 24 дні. Через кричущі недоробки заняття розпочалися тільки 10 вересня‚ а вже 14 вересня школа була закрита санепідемстанцією. Закінчувалося терпіння у батьків – деякі з них забирали своїх дітей до інших (звичайно‚ російськомовних) шкіл. Почалася ще одна битва – вже за існування школи. Сьогодні можна сказати‚ що вона теж була виграна. І знову вирішальну роль тут відіграла українська громада. Керівництво ДТУМ знову звертається до місцевої влади. Батьківський комітет та активісти ТУМ потроху самі ліквідують недоробки. Звичайно‚ головний удар на себе приймає вчительський колектив‚ директор Л. Громовий‚ який днює і ночує в ці гарячі дні в школі. Діаспора допомагає книжками‚ матеріально [7, 36].

Як же оцінити сьогодні відкриття першої української в Донецьку? Чи виконала вона свою роль зразка? Чи всі сподівання Товариства справдилися?

Без сумніву‚ становлення і діяльність першої української СШ № 65 з поглибленим вивченням іноземних мов відіграло непересічну роль в усьому процесі повернення донецького шкільництва до рідної української. Школа не тільки вижила‚ вона набула авторитету‚ на практиці показала життєвість і перспективність україномовного навчання в промисловому Донбасі. Сюди приїздили вчителі з Росії за методичними консультаціями. Тут найкраща (серед шкільних) бібліотека‚ куди не соромляться приходити й викладачі університету. Класи мають сучасне обладнання – комп’ютери‚ телевізори‚ магнітофони тощо. Близько 90 % випускників, за даними Л.Громового, поступають у вузи. Конкурс у перші класи стабільно високий – 5-10 чоловік на одне місце [7, 36].

Так що перша українська‚ до відкриття якої так багато сил доклало Донецьке Товариство української мови‚ себе виправдала. За нею пішли‚ на її прикладі вчилися аналогічні школи в Маріуполі‚ Горлівці‚ Слов’янську‚ інших містах Донеччини‚ де місцеві Товариства не менш активно працювали для їх відкриття. Сьогодні активізувався процес переходу на українську вузів‚ навіть технічних [7, 36].

Проте, враховуючи усе вищесказане, треба зауважити, що ініціатори відкриття першої національної школи зіштовхнулися з низкою труднощів. Дійсно, з погляду дня сьогоднішнього, маємо певне зволікання у справі державної ваги – відродженні навчання рідною для більшості краян мовою. Спробуємо, одначе, розібратися у мотивах і спонуках дій чиновників-освітян і місцевої влади з відстані у 20 років. Вважаємо, що зволікання у справі відкриття української національної школи має низку чинників. Особисті симпатії-антипатії чинників Донбасу 20-річної давнини, кінця 80-х років ХХ століття, можна не брати до уваги як чинник вирішальний в справі. Хоча, зважаючи на радянське піонерсько-комсомольське виховання, ясно, що їхні симпатії могли не бути на боці тодішньої національно свідомої і стурбованої денаціоналізацією інтелігенції краю. Звертає увагу інше. Чиновник, як і будь-яка інша людина, хотіла б спокійного, сталого життя, розміреної необтяжливої чи підсильної роботи і щедрої винагороди за працю. Звернення ж не начальства, а представників громадськості – інтелігенції творчої чи освітянської з настійливою, наполегливою вимогою відкриття, в даному випадку, української школи в Донецьку виходили за межі звичайної, спокійної, можна б сказати, рутинної роботи. Не начальство згори спустило обов’язковий до виконання наказ, йде ініціатива знизу. З іншого боку, як ставитиметься високе начальство не у Києві, а у Москві до дій того чи іншого місцевого, донецького чиновника-клерка. В пам’яті бо кожного чиновника доля тих, хто постраждав – був репресований в 20-30-і роки з тавром націоналіста і загинув чи від кулі співробітника НКВС чи від умов існування у численних таборах ГУЛАГу.

Потрібно зазначити, 1988-1991 роки – роки великих змін і непевної ситуації в радянській державі, боротьби різних угрупувань в керівництві КПРС, зокрема, консерваторів і реформаторів. Хто візьме гору? І чи не стане моя підтримка прагнення інтелігенції творчої і освітянської зросійщеної, русифікованої Донеччини відкрити українську школу мені ж у велику провину згодом? Чи не зруйнує ця справа не лишень кар’єру, але і життя? Напевне, так розмірковували місцеві чиновники, роздумуючи, як вчинити. А до зволікання у справі додалися ще й вади планової системи господарювання та централізованого виділення коштів на будь-які потреби. Щоб фінансувати будь-яку справу з держбюджету (а інакше і не було воно можливим), потрібен час на узгодження справи у високих кабінетах Києва і, головне, Москви. Так що гнів, обурення національно відомих патріотів зрозумілі, але й перестрибнути через об’єктивні і суб’єктивні обставини часу не є можливим.

За підсумками першого року навчання у новій школі немає фінансово-господарського прикриття, міськрада не прийняла на початок червня, школу після реконструкції; потребує фінансування бібліотека, різні господарські об’єкти, фінансують лишень зарплату персоналу. Школу позбавлено статусу республіканської, директор називає свій колектив не потрібним і місцевій владі. 1992 року в інтерв’ю Л.Г.Гроового з кореспондентом газети «Донбасс» В.Русовим названі конкурси: другий рік – 7-8 осіб на місце, третій – 4-5. Критерій – здоров’я і здібності дітей. Названо і специфічні риси навчання в школі: поглиблена гуманітарна підготовка, роздільне навчання дітей різних статей, «деідеологізація» навчання [68, 2]. Останнє положення взяте у лапки, бо виховання, як і життя людського соціуму завжди ґрунтується на системі певних поглядів на навколишнє життя (ідей). Та й сама деідеологізація будь-чого – лишень одна з можливих ідей, теж є певною ідеологемою.

Про непересічні результати роботи даної школи 1990-1993 року знову розповідь у пресі. З одного боку, 96 % випускників школи з двох проб стали студентами вищих закладів освіти (87 % – з першого ж разу вступили). З іншого боку, місцева влада, за свідченням Л.Г.Громового, допомагає школі найменше, а найбільше – українська діаспора. Розвиток же закладу притримується штучно браком приміщення, зарплата в СШ № 12 Калінінського району зі статусом української рішенням райради збільшена на 15 %, а їм, піонерам даної справи – підвищення немає. Зроблено і висновок про те, що без українського Донбасу не буде української України [15, 3].

Наступні матеріали стосуються досвіду роботи ЗОШ № 65 за десять і п’ятнадцять, сімнадцять років [ 31, 33, 48, 53, 60]. З приводу десятиліття цієї школи роздуми виявилися вельми сумними: з двох комп’ютерних класів, залишився один і майже всі комп’ютери там застарілі; бібліотека не може придбати нові видання – коштів немає на передплату; гуртків було кілька, залишився чи не один «Козацька вежа». Що ж, все потребує коштів, виховання національно свідомих громадян України – не виключення з правила – ось висновок, котрий читається між рядками. А.Плевницька – учителька української мови та літератури ЗОШ № 65 просто розповіла про урочистості з приводу 15-річчя школи без зупинки на проблемах і перспективах цього закладу освіти [60].

Таким чином, простежено коротко основні віхи становлення ЗОШ № 65 м. Донецька – першої з українською мовою навчання і виховання, творчо працюючим колективом висококваліфікованих педагогів-фахівців своєї справи і спраглими до знань і здатними оволодіти найкращими надбаннями людства учнями.

Та як одна ластівка весни не робить, так і одна україномовна школа на мільйонне місто Донецьк не в змозі одноосібно здійснити виховання донеччан національно засвідомленими патріотами України, котрі не лише знають, але і спілкуються в житті державною, українською мовою. Тож на додаток слідом за першою відкрито нові школи і в обласному центрі, і в регіоні в роки незалежної України.

Урок – наче пісня – так названо матеріали про Олександрівську школу Мар’їнського району: подано яскраві світлини і розповідь про уроки народознавства, досвід роботи стосовно збереження і відродження українських традицій і звичаїв [56, 2]. Проблеми цієї ж школи розглянуто і 2003 року з точки зору розвитку її як сільського осередку українства [31, 76].

Низка матеріалів підготовлена безпосередньо працівниками освіти регіону різного рівня. О.Гладчук – тодішній начальник управління освіти Донецької обласної державної адміністрації звітував про успіхи реалізації державної мовної політики. Подано узагальнюючі цифри, які свідчать про розширення шкіл і дитячих садків з українською мовою навчання і виховання у 1991 – 1992 навчальному році порівняно з 1988-1989 навчальним роком, перераховано нововідкриті і заплановані до відкриття загальноосвітні школи Донеччини [16, 4]. Аналогічну за змістом інформацію подала Т. Давидова – інспектор обласного управління народної освіти. В її матеріалі поставлене і питання про кадри учителів нинішніх і майбутніх шкіл Донецького регіону [16, 4]. Втім, кадрове забезпечення – окрема важлива проблема, котра докладніше має бути розглянута трохи згодом.

Найбільша, найчисельніша частина – матеріали інформаційного характеру про відкриття шкіл, переведення, надання статусу українських вже діючим школам м. Донецька, населених пунктів області. Дух піднесення, гордості, атмосфера справжнього свята, торжества справедливості і виконання державної політики, мовної і освітянської в рядках, писаних освітянами, представниками громадських об’єднань, журналістами, котрі не обходили, втім, і нагальні проблеми навчальних закладів з новим статусом [14, 19, 20, 21, 22, 30, 32, 3545, 46, 48, 52, 68, 73, 76, 81].

До цієї частини прилягають публікації широкого, сказати б, узагальнюючого характеру про роль і місце української мови в Донбасі з тим фактом, що утвердження української мови у школах іде поступово, здається багатьом свідомим українцям дуже повільним. До таких слід віднести нотатки Т.Хмельницької з одного із засідань місцевого відділення товариства «Просвіта» [82, 4]. Так, процес українізації Донеччини в цілому і освітянської галузі краю і повільний, і складний. За кілька років чи навіть впродовж життя одного покоління людей справу до кінця не зробити. Тут би слід згадати тривалість, давнину зворотнього процесу – русифікації України. Вона ж тривала понад 300 років: терпляче, наполегливо, завзято, безперервно! Сягнула значних успіхів, за радянської влади тривала радянізація як процес без прив’язки жорсткої до певної національності, але із забуттям релігійно-національних звичаїв, традицій. Але ж повністю знівелювати, русифікувати, зробити етнічними росіянами за свідомістю українців, в тому числі і в Донбасі не вдалося!

Зворотній процес, зважаючи на глибину даної проблеми, повернення до національного коріння, патріотичне виховання громадян України має бути дуже тривалим у часі. Нинішнє покоління людей, котрі жили за СРСР, їхні діти, онуки, а можливо і правнуки мають прожити життя в незалежній Україні, жити матеріально краще за найкращі часи радянського існування – саме так відроджуватиметься національна свідомість всіх українців, в тому числі у Донбасі. Потрібен час і велике терпіння з наполегливою і терплячою роботою кількох поколінь людей для відродження і панування справжнього Українського Духу на всіх землях сучасної Держави Україна. І початок ХХІ століття знаменує лише перші значні кроки на цьому шляху. Тим значнішими і вагомішими вони є.

Ситуація ж віддаленого вже 1992 року з навчанням мови охарактеризована освітянами як важка, не вистачало кадрів. Серед тих, хто вчив тоді дітей української мови – 260 пенсіонерів і 207 неспеціалістів своєї справи і працювали вони з великим навантаженням. Вказано, що університет (нині національний в м. Донецьку) лише третій рік приймав на відділення української філології по 75 студентів, до того було 50. Перший випуск готував Слов’янський педінститут, через кілька років, в середині 90-х випустять фахівців – по 25 осіб викладачів української мови та літератури Горлівський і Дрогобицький педінститути. В Луганську діяли дев’ятимісячні курси перекваліфікації вчителів. З числа ж фахівців-предметників – випускників 1990-1991 років у школах працювали лише 24 чоловіки. Викладачів-предметників для українських шкіл жоден вуз області не готував. Вчителів початкових класів в педучилищах на той час теж в основному готували російською мовою [82]. Що ж тут сказати? Значною мірою проблема вирішувалася б завдяки щедрому державному фінансуванню освітянської справи. Дійсно, гідна зарплата учителя, що дає змогу без додаткових зусиль утримувати родину з дружини і 2-3 дітей спричинила б бажання працювати там, де так добре платять за роботу. З іншого боку, можливо було б відібрати найкращих фахівців з числа претендентів. Якби ж то достатнє фінансування….

Рідна мова в рідній школі хоч і поволі, але прокладає собі дорогу – так стверджують фахівці – керівники освітянської галузі регіону. Україномовна ж громадськість краю стурбована низьким рівнем українізації освіти краю, ліквідацією україномовних шкіл (ЗОШ № 36 Ленінського району м. Донецька була закрита місцевою владою через брак учнів і зависоку ціну навчання тих, що були в ній: учнів перевели в сусідню ЗОШ № 45, надавши їй статус української). Факт закриття однієї української школи дуже обурив місцевих просвітян [1, 1]. Проте місцева влада зобов’язана контролювати витрати державних коштів на освіту, і ці витрати мають бути розумними, раціональними і доцільними, ефективними: дії донецької влади визнані Міністерством освіти і науки стосовно закриття ЗОШ № 36 в м. Донецьку правомірними, про що ще йтиметься докладніше з огляду на значущість питання і викликаний резонанс у суспільстві.

Власне, публікація про закриття ЗОШ № 36 в Ленінському районі м. Донецька – одна з тих, в яких висвітлюються проблеми і труднощі впровадження державної мовної політики в одному з регіонів України – на Донеччині [1, 2]. Авторка даної великої і розлогої статті обурено змальовує ситуацію із закриттям української школи, прямо звинувачуючи районну і міську (місцеву) владу в антидержавницьких діях, фактичному саботуванні здійснення державної мовної політики. Школу планували закрити ще 1997 року, згодом 2001 року, та не закривали. А ситуація склалася така, що в цій школі (міській, розташованій ледь не в центрі мільйонного міста), не набиралося й сотні учнів, навчання ж одного учня коштувало 1828 грн. на рік, а в середньому по району – 915 грн. [1, 2]. Змальовано процес закриття школи і події навколо цього. Звісно, шкода, що закрито школу, тим більше з українською мовою навчання в окремих її класах. Та як немає кого навчати, бракує учнів, там і учителі непотрібні – то є загальний закон, і не лише ринкової, а будь якої економіки. Інші питання державної мовної політики в регіональній галузі освіти стосуються підручників і темпів українізації шкіл середньої освіти краю: ці темпи занадто повільні . Реакцією на спробу пришвидшення українізації середньої освіти краю є публікація відомої російськомовної газети регіону «Донецький кряж плюс» під заголовком «Все сразу и сейчас». В ній стверджується: « … исторически Донбасс – регион русскоязычный, … на всех опросах и референдумах народ выступает за двуязычие, а отнюдь не за закрытие русских школ» [63, 2]. Все начебто вірно, окрім того, що в сучасних умовах лише 22 % учнів навчаються українською мовою [63, 3], а понад 70 % населення області – етнічні українці. Тобто нині є значний перекіс на користь російської мови навчання, котрий потрібно усунути. У справі усунення перекосів і диспропорцій в мові шкільної загальної середньої освіти вкрай важливе кадрове забезпечення – учителі. Питання неодноразово висвітлювалося в пресі України [1, 22] та Донецької області [16, 19, 35]. Т.Давидова, в 1991 році – інспектор обласного управління народної освіти зазначила факт підготовки державною – українською мовою майбутніх учителів молодших класів в Артемівському педучилищі (з 9 груп українською навчаються 5), Червоноармійському (6 із 7 груп), Шахтарському (із 7 1 група). В Макіївському педучилищі окремі предмети на першому курсі вивчаються українською мовою. Стосовно учителів української мови вказано на збільшення набору студентів в Донецький державний (нині – національний) університет, запровадження другої спеціальності – українська мова та література для студентів факультету початкових класів Слов’янського педінституту (нині – держпедуніверситету), угоду з Дрогобицьким педінститутом (нині також університетом) про підготовку вчителів даної спеціальності [19, 3]. Дещо інакше висловилися з даної проблеми просвітяни. Вони, передовсім, 1992 року врахували і факт підготовки фахівців з української мови у Горлівському педінституті іноземних мов. Стосовно ж ситуації з українською мовою навчання у педучилищах області висловлено наступне: в Донецькому педучилищі цієї мови не почуєш в жодній аудиторії, у Макіївському – 2 предмети вивчаються українською, спеціальних груп немає; Шахтарському – 1 група, в Артемівському у 3, в Красно армійському – в 6 навчання ведеться державною мовою [19, 3]. Тобто з усього цього напрошується висновок про незадовільний стан справ у мовній політиці на 1992 рік. Проте від такого рішучого висновку можна було б і утриматись: з інформації видно зрушення в бік українізації і підготовки учительських кадрів державною мовою у порівнянні з серединою 80-х років того ж ХХ століття. Інформація ж про підготовку кадрів у Слов’янському держпедінституті середини 90-х років ХХ століття засвідчила факт початку професійної підготовки учителів української мови в цьому навчальному закладі [19, 3].

Таким чином, аналіз змісту публікацій періодичної преси Донеччини стосовно відродження національної школи з українською мовою навчання і виховання дозволяє зробити наступні висновки.

За 1989-2009 роки на Донеччині проведена кропітка, ретельна і послідовна робота з відродження національних, народних звичаїв, традицій українців, збільшено кількість шкіл з українською мовою навчання і виховання.

Кадровим забезпеченням виконання в краї державної мовної політики опікуються вищі заклади освіти педагогічного спрямування І – ІV рівнів акредитації. Даний процес відстежено лише на самому початку роботи – 1991-1992 роки, проте надалі зростаюча кількість україномовних шкіл, забезпечених фахово-кваліфікованими кадрами учителів молодших класів і предметників свідчать про розвиток української освіти педагогів регіону.

Вади, недоліки, проблеми і перспективи впровадження української мови в російськомовному Донецькому краї неодноразово висвітлені на сторінках преси. Головний недолік тут, окрім певного кадрового голоду на початку справи – брак коштів задля гідного фінансування роботи шкіл і оплати праці учителя, друкування підручників тощо.

Переважну більшість матеріалів журналісти і фахівці-управлінці та працівники освіти області приділили висвітленню позитивного досвіду роботи шкіл та інших закладів освіти.

Питання кадрового забезпечення закладів освіти фахівцями, здатними на сучасному, високому науково-методичному рівні забезпечити викладання українською мовою всіх предметів 12-річної ЗОШ, професійних ліцеїв, училищ, інших закладів освіти Донецького краю потребує висвітлення фахівцями галузі у пресі.

Отже, стан, досвід, перспективи розвитку українських шкіл Донеччини, як і всієї Держави Україна має стати предметом пильної уваги вчених-педагогів та істориків нашої Вітчизни.


2.2 РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ

Протягом багатьох десятилiть Україна, як суб'єкт колишнього Союзу РСР, була позбавлена можливостi здiйснювати власну полiтику щодо релiгiї та церкви. Пожвавлення релiгiйної дiяльностi рiзних конфесiй пов'язане з початком перебудовчих процесiв. Наприкінці 80-х років в Україні на фоні загального національно-демократичного піднесення розпочався так званий період церковного ренесансу, коли швидкими темпами відроджувалися старі і виникали нові конфесії, створювалися нові релігійні громади, зростав авторитет церкви. Фактично в усiх населених пунктах, у яких збереглися культовi примiщення, вiдновлювалася дiяльнiсть релiгiйних громад. З'являються духовнi релiгiйнi видання, радiо- i телепередачi. Полiетнiчнiсть України сприяла й розвитку багатоконфесiйностi. Рiзнi культурнi об'єднання нацiональних меншин обумовлюють появу на Українi нових конфесiй. У 1988 р. виходить iз пiдпiлля Українська греко-католицька церква, а в лютому 1988 р. заявила про себе Українська автокефальна православна церква. Якщо на 1 сiчня 1988 р. на Українi дiяло 5722 релiгiйнi органiзацiї, то на 1 сiчня 1990 р. їх уже було 8021 [36, 68.].

Здобувши незалежнiсть у 1991 роцi, Українська держава засудила полiтику тоталiтарної влади, стала на шлях цивiлiзованих вiдносин iз церквою. 23 квiтня 1991 р. був прийнятий Закон України «Про свободу совiстi i релiгiйної органiзацiї», який створив принципово нову базу для державно-церковних стосунків. Згідно нового Закону віруючі отримали право вільно сповідувати будь-яку релігію, здійснювати релігійні культи, відкрито виражати та поширювати свої релігійні переконання, об’єднуватися в релігійні громади, братства, монастирі, створювати церкви за власною ієрархією та структурою. Релігійні організації отримали можливість змінити свій релігійний статус – їм надавалися усі права юридичної особи (при умові зареєстрованого статуту), а й від так право власності на будівлю, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального, доброчинного призначення тощо. Головні положення закону були підтверджені та закріпленні Конституцією України, стаття 35 якої гарантує, що жодна з релігій не може бути визнана державою як обов’язкова, й підтверджує принцип відокремлення церкви й релігійних організацій від держави і школи від церкви. [3, 123-124].

Сучасна релiгiйна ситуацiя в Українi характеризується процесами суспiльної реабiлiтацiї релiгiї, посиленням ролi релiгiї та церкви в усiх сферах суспiльного буття, формуванням у громадськiй думцi позитивного ставлення до релiгiйного феномена як важливої складової релiгiйної культури. Останнє десятилiття – це перiод iнтенсивного розвитку релiгiйної мережi в Українi. За станом на 01.01.98 р. в Українi дiяли 20,4 тис. релiгiйних органiзацiй, у тому числi 19,8 тис. громад 72 конфесiй, течiй i напрямкiв. Порiвняно з 1991 р. кiлькiсть релiгiйних органiзацiй збiльшилася на 54,5 % . На початок 2000 р. кiлькiсть громад становила 22718. Змiни в релiгiйнiй мережi торкнулися не лише її кiлькiсних показникiв. Вiдбувається iнтенсивний процес формування управлiнських структур церкви: в Українi дiють 192 духовнi центри й управлiння. Пiдготовка кадрiв священнослужителiв здiйснюється у 121 навчальному закладi (у 1991 р. їх було 14, у 1998 – 86) [2, 15]. Якщо в 1991 роцi було зареєстровано 42 релiгiйнi об'єднання (з них 33– християнського напрямку, по одному – iудейського, мусульманського та неоязичного напрямку), то вже у 2000 роцi їх було понад 90 (з них 49 – християнського напрямку, 6 iудейських, 4 мусульманськi, 2 неоязичницькi, 6 орiєнталiстських i 6 автокефальних об'єднань) [2, 15].

На території області забезпечує проведення державної політики щодо релігії та церкви, вирішення питань пов’язаних з формуванням державно-церковних відносин, реалізацію права кожної особи на свободу світогляду, додержання принципів відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи – від церкви Відділ у справах релігій, що є структурним підрозділом Донецької облдержадміністрації. Основними завданнями відділу є: здійснення заходів для забезпечення гарантованого громадянам права на свободу світогляду, надання їм вільнодоступних місць богослужінь або релігійних зібрань; запобігання будь-яким проявам релігійної винятковості та нетерпимості до невіруючих або віруючих інших віросповідань, зневажливого ставлення до почуттів громадян, розпалюванню ворожнечі та ненависті на релігійному ґрунті; сприяння зміцненню взаєморозуміння між релігійними організаціями різних віросповідань, вирішення спірних міжцерковних питань виключно на засадах законодавства.

Прийняття закону про свободу совісті та релігійних організацій, створення місцевих відділов у справах релігії сприяло подальшої активізації релігійного життя в Україні, і в першу чергу збільшення кількості релігійних організацій.

Якщо у 1988 році в Україні діяло 5689 релігійних організацій [64, 11], то на 1 січня 1998 року її кількість досягла 21507 (з яких 20682 зареєстровано згідно чинного законодавства і мають статус юридичної особи), з них 2065 були зареєстровані на Донеччині [65, 27]. Поряд з відродженими історичними церквами (православ’ям, греко-католицизмом, католицизмом, протестантизмом, іудаїзмом та ісламом) на Донбасі, як і по всій Україні, з’явилися нові релігійні течії і рухи, що відразу поставило перед суспільством проблему визначення щодо новітніх явищ. Це тим більше важливо, якщо згадати, що головним завданням насьогодні є піднесення рівня духовності народу [2, 125].

За даними Донецького обласного відділу у справах релігій станом на 1 січня 1999 року на території області було зареєстровано 113 релігійних громад (ще у 1990 не було жодної) [65, 27].

На території Донецької області станом на 1 січня 2006 року з правом юридичної особи діє 1367 релігійних організацій, а саме: 1308 релігійних громад, 18 релігійних центрів і управлінь, 9 монастирів, 1 лавра, 20 місій, 1 братство, 10 вищих духовних навчальних закладів. У 2005 році зростання релігійної мережі відбулося на 43 юридичні особи. Це є на рівні 2004 року, але значно менше в порівнянні з попередніми роками (у 1991 році діяло 216 релігійних громад, у 1992 р. зареєстровано 49 громад, у 1993 р. – 40, у 1994 р. – 59, у 1995 р. – 59, у 1996 р. – 86, у 1997 р. – 96, у 1998 р. – 85, у 1999 р. – 120, у 2000 р. – 160, у 2001 р. – 115, у 2002 р. – 79, у 2003 р. – 61). При цьому ускладнення релігійної мережі на Донеччині продовжує зростати, релігійна карта області дуже строката - 49 конфесійних напрямків: 95,7% всіх релігійних організацій області складають християнські конфесії. В області також діють 22 мусульманських, 18 іудейських, 10 буддійських релігійних організацій, 6 релігійних громад міжнародного товариства свідомості Крішни, 4 релігійні громади Всесвітньої чистої релігії, 2 релігійні громади «Наука Розуму» та по одній релігійній громаді РУНВіри, Церкви Нового Єрусалиму, індуїстського тантризму та Церкви Останнього Заповіту (Віссаріонівці). Свою діяльність на Донеччині продовжують послідовники бахаїзму, Церкви Об’єднання (муністи), Саї-Баби, Трансцедентальної Медитації (ТМ), Фалунь-Гунь тощо, які поки що не вирішили питання набуття прав юридичної особи [38, 115].

На території Донецької області станом на 1 грудня 2008 року з правом юридичної особи діє 1556 релігійні організації, а саме: 1490 релігійних громад, 20 релігійних центрів і управлінь, 10 монастирів, 1 Лавра, 23 місії, 1 братство, 11 вищих духовних навчальних закладів [38, 115].

Станом на 1 липня 2005 року на теренах Луганщини діє 694 релігійні організації які належать до 42 конфесій, течій і напрямків. Серед них 673 громади, 8 обласних об’єднань та управлінь, 4 монастирі, 5 місій, 4 духовних навчальних заклади [38, 115].

Мережа Української Православної Церкви нараховує 337 громад, єпархіальне управління, 3 монастирі, церковне–співоче училище, 45 недільних шкіл, 9 періодичних видань. Вірними громад УПЦ в області опікується 435 священнослужителів [38, 116].

Релігійні організації Української Православної Церкви – Київського Патріархату представлені 19 парафіями, єпархіальним управлінням, Східноукраїнським духовним училищем та Свято–Хрестовоздвиженським чоловічим монастирем. 2 та 1 громаду в регіоні мають, відповідно, Українська Греко–Католицька та Римсько–Католицька церкви.Прихильники протестантизму в області об’єднані у 167 громад 12 напрямків. В області зареєстровані статути релігійних громад Церкви Повного Євангелія – 26 одиниць, Української Християнської Євангельської Церкви 22 одиниці, окремих релігійних громад харизматичної напрямку 13, Свідків Єгови 30 одиниць [38, 117].

Релігійні громади, що діють у середовищі національних меншин в області представлені: іудейськими релігійними організаціями - 12 громад, іудео–християн – 1 громада, спільнотами незалежного духовного центру мусульман України – 8 громад, незалежною релігійною громадою мусульман - 1, німецька євангелічно-лютеранська церква – 1. Громади віруючих всіх наявних в регіоні конфесій, течій та напрямків, проводять богослужіння у 464 культових та 205 орендованих приміщеннях. Показник забезпеченості релігійних громад культовими будівлями в цілому складає 97,8%. Найкраще забезпечені культовими будівлями парафії Української православної церкви та громади євангельських християн – баптистів [38, 117].

В регіоні активно здійснюється будівництво нових культових споруд. Так, впродовж 1992 -2004 років, було зведено 47 культових будівель, з них 39 в містах, 8 в селах Луганщини. Ведуться роботи з будівництва п’ ятнадцяти ти культових споруд: 12 в містах, 3 в селах області. За сприянням органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в області практично завершено передачу культових будівель у власність або користування релігійним громадам [38, 118].

Особливість же Донбасу навіть не в тому, що переважає Українська Православна Церква Московського Патріархату (35%) проти Української Православнаої Церкви Київського Патріархату (4-5%) а, по-перше, в активності протестанських напрямків (вони охоплюють до 55-57% організацій, тоді як в Україні до 30-32 %), по-друге, у невідповідному з етнічним складом населення зростанні авторитету і активності мусульманських та іудейських громад, по-третє, у тому, що за опитуваннями священнослужителі впливають на політичний вибір всього 2-3% прихожан. Все це свідчить про відсутність чіткого і стабільного релігійного обличчя у реґіону, невеликий вплив церкви на світське життя, що цілком вкладається у ментальний портрет донеччан [5, 104].

У Донецькій області офіційно зареєстровано 9 монастирів (6 – УПЦ, 2 УГКЦ, 1 – УПЦ-КП, 1 – буддійський) та 1 лавра (УПЦ). Святогірська Свято-Успенська Лавра живе повнокровним життям і продовжує освоювати приміщення, які при сприянні облдержадміністрації були повернуті у 2003-2004 роках. Ведеться робота по відродженню споруд, які були зруйновані під час Великої Вітчизняної війни. На горі збудований новий дерев’яний скит та встановлено великий поклінний Хрест. Ця давня обитель є однією з головних святинь православної України, яка веде широку духовно-просвітницьку, соціальну та благодійну діяльність, а також є центром духовного життя Донбасу та сходу України. Діяльність монастирів УПЦ впливає на загальну релігійну ситуацію області. У них відбувається повноцінне життя, це є прикладом відродження православ’я на Донеччині [5, 105].

Відкриття першого на Донеччині жіночого монастиря під Макіївкою відбулося 30 квітня 1997 року, коли Свята Православна Церква шанує Касперовський образ Пресвятої Богородиці. Свято-Касперовський жіночий монастир виник на місці старої психіатричної лікарні. На одній зі стен обителі зберіглося зображення Пресвятої Богородиці, на території монастиря знаходиться храм, збудований ще у кінці XIX століття – церква на честь ікони Божої Матері «Одигітрія». Намісниця Свято-Касперовської обителі схимомонахиня Марія. Зараз в монастирі 60 послушниць. В основному це молоді дівчата від 14 до 20 років. Вже освоєно передані приміщення, відкрився домовий храм Касперовської Божої Матері, завершено перебудову корпусів, де знаходяться ще два храми – на честь Іоанна Богослова та Іоанна Предтечі, а за зовнішньої огорожею – храм Смоленської ікони Божої Матері Одигитрії. Цьому храму вже 110 років, але зараз він оновлений і є копією знаменитого константинопільського храму. При монастирі діє школа з підготовки регентів [5, 106].

У селі Сергіївка Слов’янського району діє жіночій монастир на честь Сергія Радонезького (Горлівська єпархія УПЦ), був перетворений з приходського храму 2002 року. В обителі є два храми – Преподобного Сергія Радонезького та Мученика Віктора, а також келійний корпус та трапезна. За три роки існування монастиря в обителі проживають 30 насельниць. В 2004 році рішенням Священного Синоду УПЦ старша сестра Свято-Сергіївського монастиря монахиня Феодосія (Мельникова) Високопреосвященнєйшим митрополитом Іларіоном була возведена в сан ігумені. Монастир у стадії становлення та розвитку [5, 106-107].

У селі Микільське продовжують свою діяльність Свято-Василівський та Свято-Миколаївський монастирі. Тут є Будинок милосердя, де мешкають понад 100 осіб похилого віку. З вересня 2005 року при Свято-Василівському монастирі розпочала свою діяльність духовна школа для юнаків, які бажають присвятити себе монастирському життю. У м. Донецьку діє жіночій монастир на честь Іверської ікони Божої Матері [5, 107].

Зареєстрований у 2001 році Успенський Святогірський чоловічий монастир (м.Слов’янськ) Донецько-Луганської єпархії УПЦ-КП не діє. Крім того, зареєстровані УПЦ-КП у 2001 році дві релігійні парафії як монастирі – Святителя Ігнатія Маріупольського, с. Кам’янка Тельманівського району та Святої Троїці грецького православного жіночого монастиря с. Андріївка Тельманівського району – свою діяльність досі не розпочали [5, 108].

З двох монастирів УГКЦ у 2005 р. роботу розпочав монастир у с. Званівка Артемівського району (настоятель ієромонах о.Софрон (Попадюк)). Монастир УГКЦ міста Донецька не діє, але в м.Донецьку продовжують свою діяльність 4 чорниці сестри-служебниці з Бразилії, які проводять досить активну катехизацію [5, 108].

На Донеччині діють 20 релігійних місій (у 2004 р. – 19). Всі вони протестантських конфесій (ЄХБ, ХВЄ, церкви Повного Євангелія, Церква Христова, Божої Церкви ХВЄ та Асоціації незалежних церков ЄХБ). Дуже активно євангелізаційною та доброчинною діяльністю займаються місії: «Ковчег» (ЄХБ м.Макіївка), «Дорога до серця» (ЄХБ м.Харцизьк), «Ковчег» (ХВЄ м.Слов’янськ), «Можливість» (ХВЄ м.Маріуполь), «Розділи з голодним хліб твій» (Церква Повного Євангелія м.Макіївка), «Місто-Сховище» (ХВЄ м.Донецьк), місія «Синій Хрест» (ЄХБ м.Макіївка) та християнська доброчинна місія «Євангелія для України» при духовному центрі співробітництва незалежних релігійних громад Церкви Христової «Благовіст». Останні 3-4 роки не діють такі місії: «Ріки води живої» (Церква Повного Євангелія, м.Краматорськ), «Медична асоціація» (ЄХБ м.Донецьк), про що вже неодноразово повідомлялось. Діяльність місій не дуже впливає на загальну ситуацію на Донеччині і є лише допоміжною для релігійних центрів, управлінь та громад [4, 242].

Єдине в області Спасо-Преображенське православне братство УПЦ-КП, керівником якого продовжує перебувати архієпископ Донецький і Маріупольський Юрій з моменту реєстрації (1995 р.), так і не розпочало свою практичну діяльність, але досить активно продовжує роботу по відсудженню приміщення колишньої школи. На цей час справа розглядається у господарському суді.

У 1996 р. на територiї Донецької областi дiяли 3 релiгiйнi навчальнi заклади, у 1997 р. – чотири. Це три Бiблiйнi iнститути, якi належать до рiзних напрямкiв у русi Церков повного євангелiя (iнститут у м. Донецьку належить до духовного центру незалежних Церков повного євангелiя України; iнститут у м. Марiуполi – до духовно-просвiтницького центру «Свiтло Свiту»; iнститут у м. Краматорську – до мiжнародного центру «Рiки води живої»), та один християнський унiверситет (м. Макiївка), який засновано спiльними зусиллями об'єднання ЄХБ та духовним центром незалежних церков ЄХБ. Усi вони зареєстрованi протягом 1993-1997 рокiв, хоча виникли майже водночас (1993-1994 роки). Кiлькiсть студентiв у них на 1996 рiк досягла 700 слухачiв. Усi навчальнi заклади мають свої примiщення, навчальнi програми, кадри викладачiв, гуртожитки. За станом на 1 квiтня 2000 р. у Донецькiй областi дiють 7 релiгiйних навчальних закладiв, а саме: Донецький християнський унiверситет (м. Макiївка), Бiблiйний iнститут «Слово життя» (м. Донецьк), Бiблiйний iнститут «Христос для України» (м. Краматорськ), Український iсламський унiверситет (м. Донецьк), Донецький регiональний богословський коледж ЄХБ (м. Макiївка), iудейська духовна семiнарiя – ЄШИВА, «Томхей Тмiмiм – Любавич» при регiональному духовному об'єднаннi iудейських громад Донбасу в м. Донецьку. Серед цих навчальних закладiв найбiльш активно працюють Донецький християнський унiверситет i Бiблiйний iнститут «Слово життя» в Донецьку. Ідея створення Донецького християнського унiверситету виникла у 1991 р., мета – вiдродження богословської освiти. Ректором унiверситету є голова Євро-Азiатської асоцiацiї євангельських теологiчних шкiл Олексiй iванович Мельничук, який має науковий ступiнь магiстра богослов'я. Поряд з вищими навчальними закладами в Донецькiй областi iснує цiла мережа недiльних шкiл. Вони працюють при православних храмах, монастирях, протестантських релiгiйних органiзацiях. Починають активiзувати свою дiяльнiсть недiльнi школи нацiональних меншин. На територiї областi дiють 36 таких недiльних шкiл, з яких 20 – грецьких, 9 – нiмецьких, 5 – єврейських, вiрменська та польська [3, 125].

Таким чином, можна вiдмiтити, що в Донецькiй областi простежується збiльшення кiлькостi релiгiйних органiзацiй. Але багатонацiональна структура населення регiону наклала свiй вiдбиток на релiгiйну структуру. Православнi релiгiйнi органiзацiї становлять лише 43 % загальної картини сучасного релiгiйного становища краю. Маючи 7 релiгiйних навчальних закладiв по Українi взагалi, УПЦ в Донецькiй областi не має жодного навчального закладу.

З початком демократичних процесiв на Українi простежується динамiка росту релiгiйних органiзацiй, збiльшується кiлькiсть релiгiйних навчальних закладiв. Це зумовлено, з одного боку, змiною у ставленнi до релiгiї держави, яка через законодавчi акти стала на шлях цивiлiзованих вiдносин iз церквою. З iншого боку, посилюється роль релiгiї та церкви в усiх сферах громадського життя, що зумовлене змiною ставлення людей до релiгiї. Україна переживає зараз складнi часи свого не тiльки державного, але й духовного становлення. Якоюсь мiрою це зумовлене й розколом православної церкви, процесом перерозподiлу зон впливу мiж релiгiйними органiзацiями, якi виникли пiд тиском iсторичного зламу. Православна церква, яка протягом столiть була консолiдуючим чинником українського суспiльства, зараз роз'єднує його. Прояви нетерпимостi на релiгiйному грунтi негативно позначаються на загальному суспiльно-полiтичному клiматi країни, ускладнюють i без того непросту ситуацiю в усiх сферах суспiльства. Внаслiдок цього великий духовно-моральний потенцiал церков, який мiг бути корисним для народу, залишається незатребуваним. Вихiд з цiєї ситуацiї треба шукати через взаємопорозумiння на основi взаємоповаги й толерантностi. Пам'ятаймо, що конфлiкт i церква поняття не сумiснi [67, 129].

Неорелігійні течії та рухи є дуже неоднорідними за своїм походженням, формами релігійної організації та діяльності. Типологічно їх об’єднують у декілька груп. Найчисельнішою та найпоширенішою з них є неохристиянська або неопротестанська. До них відносять: Церков Християн Повного Євангелія (яких в Донецькій облатсі налічується 53 громади), харизматична церков (одна), Церква Божа (вісім), Церква Христова (тридцять дві), Новоапостольська церква (чотири), Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів (одна), Церква Божої Матері Преображення (одна), Церква Нового Єрусаліму (одна),Церква Назарянину (одна). Всі ці релігійні течії виникли в рамках традиційного християнства з метою його осучаснення, у першу чергу як відгалуження протестантських церков. Вчення цих новоутворень, базується на Біблії як на віросповідному джерелі та особі Ісуса Христа як на центральній фігурі релігійної доктрини. Характерним для неорелігійних угруповань є критика ортодоксального християнства за відхід від первісних традицій, досконале знання Біблії ті вільна її інтерпретації, піднесення книг своїх пророків та вчителів до рангу віросповідних джерел, своє власне розуміння Трійці, природи Ісуса Христа, сутності Святого Духу, пекла, раю, тощо [3, 126].

До другої групи належать релігійні організації орієнталістського спрямування (до них відносять і традиційні напрямки, які діють на Сході, але не є традиційними в Україні). Вони репрезентовані в Донецькій області неоіндуїзмом і течіями буддійського толку. В усіх неоіндуїських течіях популярні ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій як пошуків своїх шляхів до Бога. Найбільш впливовими репрезентами неоіндуїського руху в Донеччині є прихильники Міжнародного Товариства Свідомості Кришни (МТСК), які представлені двома зареєстрованими громадами, які виникли у 1991 та у 1997 роках. Крім того в області діє одна зареєстрована громада індуського тантризму«Панчама Веда» у місті Маріуполі. Ця громада орієнтується на напрямок Шакта-Шайва школи Капаліка (яка має свій центр у Санкт-Петербурзі – так зване «Тантричне товариство Панчама Веда»). На підставі релігійної експертизи, підготованої Державним комітетом у справах релігій 20 березня1997 року, культова практика тантристів не є безпечною і тому потребує постійної уваги з боку спеціалістів [3, c. 127].

Окрему групу складають синтетичні (універсалістські) релігії, що, спираючись на традиції християнства, індуїзму, ведизму, буддизму та ісламу, не просто еклектично поєднують їх, а й створюють власні вчення, які претендують на статус над релігій. В них надзвичайно розвинутий культ лідера, авторитет власних віросповідних джерел, ідея богообраності їх послідовників. До цієї групи відносяться Всесвітня віра бахаї (представлена на Донеччині однією незареєстрованою громадою), Церква об’єднання (муністи) (одна незареєстрована громада), Церква Останнього Заповіту, Велике Біле Братерство. Крім вищезгаданих релігійних течій, в області діють представники сцієнтистських рухів, дивовижного поєднання наукового раціо з іраціональним В першу чергу, це Наука Розуму (дві зареєстровані громади) та представники Сайентологічної церкви Р. Хаббарда – прикладної релігійної філософіі, яка займається «вивченням знання». Як правило, переважна більшість прихильників Сайентологічної церкви вже є членами тих чи інших новітніх рухів Але прибіжчикам сайентологгї не вдалося сформувати власну організацію. В Маріуполі діє так зване «Хаббард-коледж», який зорієнтовано виключно на підготовку бізнесменів нового покоління, іх адаптацію до кризових ситуацій в економіці [3, 129].

Таким чином, в період після прийняття Закону «Про свободу совісті» в Донецькій області дуже швидкими темпами поширювалися новітні релігійні рухи та течії, і на сьогодні тут репрезентовані організації майже всіх існуючих в Україні напрямків.

Неорелігійні організації здійснюють різноманітну діяльність і вирішують внутрішньоцерковні справи, пов’язані з виконанням певних релігійних ритуалів згідно з їх віросповіданням, проводять євангелізаційну роботу: шляхом проповідництва, просвітництва, поширення релігійної літератури, а також здійснюють доброчинні заходи.

Важливо пам’ятати, що всі нерелігійні течії не є наслідком розвитку релігії в Україні, не спираються на вітчизняну традицію, вони були експортовані в Україну, бо є наслідком діяльності місіонерів різних країн. Саме в цій відірваності від традицій вбачають негативність широкого розповсюдження нерелігійних течій.

У Донецькій області офіційно зареєстровано 9 монастирів (6 – УПЦ, 2 – УГКЦ, 1– УПЦ-КП, 1 – буддійський) та 1 лавра (УПЦ). Святогірська Свято-Успенська Лавра живе повнокровним життям і продовжує освоювати приміщення, які при сприянні облдержадміністрації були повернуті у 2003-2004 роках. Ведеться робота по відродженню споруд, які були зруйновані під час Великої Вітчизняної війни. Ця давня обитель є однією з головних святинь православної України, яка веде широку духовно-просвітницьку, соціальну та благодійну діяльність, а також є центром духовного життя Донбасу та сходу України [2, 17].

З 1997 року у місті Макіївці діє жіночий монастир на честь чудотворного образа Касперовської ікони Божої Матері. Зараз в монастирі 60 послушниць. В основному це молоді дівчата від 14 до 20 років. Вже освоєно передані приміщення, завершено перебудову корпусів, де знаходяться ще два храми, а за зовнішньої огорожею – храм Смоленської ікони Божої Матері Одигитрії. Цьому храму вже 110 років, але зараз він оновлений і є копією знаменитого константинопільського храму. При монастирі діє школа з підготовки регентів [2, 17].

У селі Сергіївка Слов’янського району діє жіночій монастир на честь Сергія Радонезького (Горлівська єпархія УПЦ). В обителі є два храми – Преподобного Сергія Радонезького та Мученика Віктора, а також келійний корпус та трапезна. За три роки існування монастиря в обителі проживають 30 насельниць. Монастир у стадії становлення та розвитку [2, 17].

Діяльність монастирів УПЦ впливає на загальну релігійну ситуацію області. У них відбувається повноцінне життя, це є прикладом відродження православ’я на Донеччині.

З двох монастирів УГКЦ у 2005 р. роботу розпочав монастир у с. Званівка Артемівського району. Монастир УГКЦ міста Донецька не діє, але в Донецьку продовжують свою діяльність 4 чорниці – сестри-служебниці з Бразилії, які проводять досить активну катехизацію [2, 18].

Якщо у 1998 році на Донеччини фактично діяло лише 2 вищі духовні навчальні заклади (Донецький християнський університет та Біблійний інститут «Слово життя»), у 1999-2001 роках – 7, то у 2003-2005 роках активно працювало вже 8. На території Донеччини зареєстровано з правами юридичної особи 10 вищих духовних навчальних закладів таких конфесій: ЄХБ – 2 (Донецький християнський університет, теологічна семінарія); Церква Повного Євангелія – 3 (Біблійні інститути); Церкви Христової – 2 (Біблійні інститути); мусульмани – 1 (Український ісламський університет), іудеї – 1 (Єшива); Товариства свідомості Крішни – 1 (Ведична академія культури свідомості Крішни) [67, 132].

У 2005 р. будуються 24 храми УПЦ. На Донеччині відроджено лиття дзвонів. Підприємство ТОВ “Корнер-М” міста Донецька виробляє дзвонниці і дзвони з іконами, які звучать не тільки у Донецькій області, а й в Одеській, Харківській областях та Віфліємі. Студія СП “Дизайн” міста Донецька займається реставрацією храмів, ікон та позолотою куполів. У 2005 році на Донецькому металургійному заводі продовжується лиття дзвонів, один з яких 7-тоний, є головним дзвоном у Києво-Печерській Лаврі.

Таким чином, сучасна релігійна ситуація на Донеччині має певні загальноукраїнські риси, а саме: продовжується процес суспільної реабілітації релігій; посилюється роль релігій та церкви в усіх сферах суспільного буття; формується у громадській думці позитивне ставлення до релігійного феномена як важливої складової духовної культури. Дві основні гілки православ’я на Донеччині – УПЦ МП та УПЦ КП – виконують певні функції у суспільстві та відіграють відповідну роль. Після 70-річного панування державного атеїзму, розповсюдження православних цінностей у суспільстві має величезне суспільне значення, сприяє духовному, моральному та культурному оздоровленню суспільства.

З початком демократичних процесiв на Українi простежується динамiка росту релiгiйних органiзацiй, збiльшується кiлькiсть релiгiйних навчальних закладiв. Це зумовлено, з одного боку, змiною у ставленнi до релiгiї держави, яка через законодавчi акти стала на шлях цивiлiзованих вiдносин iз церквою. З iншого боку, посилюється роль релiгiї та церкви в усiх сферах громадського життя, що зумовлене змiною ставлення людей до релiгiї. Україна переживає зараз складнi часи свого не тiльки державного, але й духовного становлення. Якоюсь мiрою це зумовлене й розколом православної церкви, процесом перерозподiлу зон впливу мiж релiгiйними органiзацiями, якi виникли пiд тиском iсторичного зламу. Православна церква, яка протягом столiть була консолiдуючим фактором українського суспiльства, зараз роз'єднує його. Прояви нетерпимостi на релiгiйному грунтi негативно позначаються на загальному суспiльно-полiтичному клiматi країни, ускладнюють i без того непросту ситуацiю в усiх сферах суспiльства. Внаслiдок цього великий духовно-моральний потенцiал церков, який мiг бути корисним для народу, залишається незатребуваним. Вихiд iз цiєї ситуацiї треба шукати через взаємопорозумiння на основi взаємоповаги й толерантностi. i пам'ятати, що конфлiкт i церква – поняття не сумiснi.

Таким чином, проаналізувавши національно-культурне життя українців Донбасу можна зробити наступні висновки:

За 1989 –-2009 роки на Донеччині проведена кропітка, ретельна і послідовна робота з відродження національних, народних звичаїв, традицій українців, збільшено кількість шкіл з українською мовою навчання і виховання.

Кадровим забезпеченням виконання в краї державної мовної політики опікуються вищі заклади освіти педагогічного спрямування І – ІV рівнів акредитації. Даний процес відстежень лише на самому початку роботи – 1991-1992 рр., проте надалі зростаюча кількість україномовних шкіл забезпечених фахово-кваліфікованими кадрами учителів молодших класів і предметників свідчать про розвиток української освіти педагогів регіону.

Вади, недоліки, проблеми і перспективи впровадження української мови в російськомовному Донецькому краї неодноразово висвітлені на сторінках преси. Головний недолік тут, окрім певного кадрового голоду на початку справи – брак коштів задля гідного фінансування роботи шкіл і оплати праці учителя, друкування підручників тощо.

Переважну більшість матеріалів журналісти і фахівці-управлінці та працівники освіти області приділили висвітленню позитивного досвіду роботи шкіл та інших закладів освіти.

Питання кадрового забезпечення закладів освіти фахівцями, здатними на сучасному, високому науково-методичному рівні забезпечити викладання українською мовою всіх предметів 12-річної ЗОШ, професійних ліцеїв, училищ, інших закладів освіти Донецького краю потребує висвітлення фахівцями галузі у пресі.

Стан, досвід, перспективи розвитку українських шкіл Донеччини, як і всієї Держави Україна має стати предметом пильної уваги вчених-педагогів та істориків нашої Вітчизни.

Сучасна релігійна ситуація на Донеччині має певні загальноукраїнські риси, а саме: продовжується процес суспільної реабілітації релігій; посилюється роль релігій та церкви в усіх сферах суспільного буття; формується у громадській думці позитивне ставлення до релігійного феномена як важливої складової духовної культури. Дві основні гілки православ’я на Донеччині – УПЦ МП та УПЦ КП – виконують певні функції у суспільстві та відіграють відповідну роль. Після 70-річного панування державного атеїзму, розповсюдження православних цінностей у суспільстві має величезне суспільне значення, сприяє духовному, моральному та культурному оздоровленню суспільства.

З початком демократичних процесiв на Українi простежується динамiка росту релiгiйних органiзацiй, збiльшується кiлькiсть релiгiйних навчальних закладiв. Це зумовлено, з одного боку, змiною у ставленнi до релiгiї держави, яка через законодавчi акти стала на шлях цивiлiзованих вiдносин iз церквою. З iншого боку, посилюється роль релiгiї та церкви в усiх сферах громадського життя, що зумовлене змiною ставлення людей до релiгiї. Україна переживає зараз складнi часи свого не тiльки державного, але й духовного становлення. Якоюсь мiрою це зумовлене й розколом православної церкви, процесом перерозподiлу зон впливу мiж релiгiйними органiзацiями, якi виникли пiд тиском iсторичного зламу. Православна церква, яка протягом столiть була консолiдуючим фактором українського суспiльства, зараз роз'єднує його. Прояви нетерпимостi на релiгiйному грунтi негативно позначаються на загальному суспiльно-полiтичному клiматi країни, ускладнюють i без того непросту ситуацiю в усiх сферах суспiльства. Внаслiдок цього великий духовно-моральний потенцiал церков, який мiг бути корисним для народу, залишається незатребуваним. Вихiд iз цiєї ситуацiї треба шукати через взаємопорозумiння на основi взаємоповаги й толерантностi. Пам'ятаймо, що конфлiкт i церква – поняття не сумiснi.


ВИСНОВКИ

90-ті роки ХХ століття ввійшли в історію як роки, позначені значними потрясіннями і змінами як у політичній, економічній, соціальній, так і духовній сферах. Саме в цей період, в 1991 році, постала незалежна Україна. Здобуття незалежності є переломним моментом в історії будь-якої країни, оскільки цей процес часто супроводжується загостренням багатьох проблем, серед яких не останнє місце посідають національні. В Україні, як і в інших республіках Радянського Союзу, процес національного відродження розпочався з кінця 80-х-початку 90-х. Наслідком політичних та соціально-економічних змін даного періоду стало здобуття Україною незалежності, що логічно оформило прагнення українського етносу мати свою незалежну державу. Тому постала нагальна потреба проводити державну політику, спрямовану на відродження культури титульного етносу.

Створення національних держав супроводжувалося процесом національної самоідентифікації, етнічним ренесансом, підвищенням інтересу до етнічної історії та культури. Як відомо, розбудова цивілізованої держави можлива лише у суспільстві, що має високу культуру. А високий рівень культури досягається у тому числі і за рахунок збереження системи національних традицій. Під національними ми розуміємо традиції українців як титульного етносу.

Проаналізувавши історіографію та джерелознавство проблеми, можна сказати, що дослідниками вивчалися різні аспекти проблеми. У дипломній роботі були задіяні дослідження науковців та журналістів, адже періодичні видання були лише з перших, які звернули увагу на таку істотну проблему як відродження української школи та педагогіки. Статистичні щорічники, закони України складають основу досліджені про становлення громадсько-політичного руху на Донбасі та релігійні організації. Тобто, використані джерела освітлюють ті чи інші боки досліджуваної теми та їхнє комплексне використання дозволили розкрити обрану тему в повному обсязі.

Охарактеризувавши процес відродження українців в умовах становлення української державності на основі діяльності громадсько-політичних організацій українців Донбасу, можна зробити висновки, що розбудова національної держави, гласність сприяли активному становленню громадянських організацій, спрямованих на вирішення національних проблем. Протягом 90-х років йде активне становлення політичних партій разного спектру. На початок 2009 р. на Донеччині діє 75 партій зі 125 зареєстрованих в Україні. Вони представляють практично всіх основних учасників політичних процесів. В партійних рядах на Донеччині сьогодні 0,5 млн членів при 5 млн мешканців області, тобто кожний десятий. Якщо порівняти з оцінками по Україні в цілому, то на 1 тис. мешканців Донецької області припадає втричі більше партійців, ніж в середньому по країні.

Проаналізувавши роль освіти у національно-культурному процесі, можна зауважити, що завдяки прийняттю 1989 року Закону «Про мови», проголошенню незалежності України постала нагальна потреба реформування освіти, одним з найважливіших напрямків якого є заснування національних україномовних шкіл у регіоні, який є доволі зросійщеним. За 1989-2009 роки на Донеччині проведена кропітка, ретельна і послідовна робота з відродження національних, народних звичаїв, традицій українців, збільшено кількість шкіл з українською мовою навчання і виховання.

Дослідивши релігійну ситуацію на Донбасі, слід зауважити, що протягом багатьох десятилiть Україна була позбавлена можливостi здiйснювати власну полiтику щодо релiгiї та церкви. З початком демократичних процесiв на Українi простежується динамiка росту релiгiйних органiзацiй, збiльшується кiлькiсть релiгiйних навчальних закладiв. Це зумовлено, з одного боку, змiною у ставленнi до релiгiї держави, яка через законодавчi акти стала на шлях цивiлiзованих вiдносин iз церквою. З iншого боку, посилюється роль релiгiї та церкви в усiх сферах громадського життя, що зумовлене змiною ставлення людей до релiгiї.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Александрова Г. Территория войны с будущим. В Донецке украинские школы объявляют … неперспективными // День. – 2003. – 2 октября. – С. 1-2.

2. Бєлікова Н.В. Етноконфесійний простір Донецької області: етапи формування // Этнические сообщества Украины: История, современность, будущее / Под ред. А.А. Дынгеса, С.Ю. Кузнецовой. – Донецк, 2006. – С. 15-42.

3. Бєлікова Н.В. Неорелігійні рухи та течії в Донецькій області (90-ті роки ХХ століття) // Этнические сообщества Ураины: История, современность, будущее / Под ред. А.А. Дынгеса, С.Ю. Кузнецовой. – Донецк, 2006. – С. 123-135.

4. Белоконь Т. Релігійна палітра Донеччини: історія та сучасність. Літопис Донбасу: краєзнавчий збірник. – № 12. – Донецьк: Донбасс, 2004. – С. 241-255.

5. Білецький В. С. Громадсько-політичні рухи на Донеччині: зародження, розвиток, трансформація / Нові сторінки історії Донбасу: Ст. кн.7/ Голов. ред. З.Г. Лихоболова. – Донецьк, 1999. – С. 90-107.

6. Білецький В. Народний Рух: роздуми про здійснене і майбутнє /Сільська Донеччина. – 1992. – 16 липня. – С. 4.

7. Бiлецький В., Оліфіренко В.‚ Тиха В., Любенко В., Олехнович Ф., Ребрик В., Гордасевич Г. Нариси з iсторiї Донецького обласного Товариства української мови iм. Т.Г. Шевченка – першої масової нацiонально-демократичної громадської органiзацiї Донеччини. – Донецк, 1997 р. – С. 28-34.

8. Білецький В. С. Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення. – Донецьк, Б.В., 2005. – 28 с.

9. Болбат Т.В. Левый и правый политический спектр Донецкой области на современном этапе. // Історичні та політологічні дослідження. – 2000р. – № 2(4). – С. 206-211.

10. Болбат Т. В. Общественные объединения Донбасса (1985-1996) / Нові сторінки історії Донбасу: Ст. кн.7/ Голов. ред. З. Г. Лихоболова.– Донецьк, 1999. – С 145-154.

11. Болбат Т., Лыков В., Халимова Е. Донецкая область: Политические партии, движения, общественные организации. – Донецк: РИП «Лебедь», 1994. – С. 47-98.

12. Болбат Т. Періодізація історії громадянських об’єднань східної України (квітень 1985-червень 1996 рр.) // Донецький вісник наук. товариства ім. Т. Шевченка. Т.13 – Донецьк: Український культурологічний центр, 2006 р. – С. 107-123.

13. Болбат Т. Проблема национально-государственного устройства в программных документах общественных объединений Донбасса (конец 1980-х-1993 гг.) // Тези доп. на міжрегіональній наук.-практ. конф. «Регіони в незалежній Україні: пошук стратегії оптимального розвитку». – Харків, березень 1994 р. – Харків: ХДУ, 1994. – С. 91-119.

14. Вильданова М. Для гостей відкрита наша хата біла // Донбасс. – 1994. – 6 декабря. – С. 3.

15. Влад В. Без українського Донбасу не буде України // Східний часопис. – 1993 г. – 31 серпня. – С. 3.

16. Гладчук А. Язык мой: [об изуч. укр. яз. в шк. Донец. обл.] // Жизнь. – 1992. – 18 июня. – С. 4.

17. Громадські організації у Донецькій області за 2001-2005 рр.: Статистичний бюлетень № 4 Держкомстат України; головне управління статистики у Донецькій області. – Донецьк, Б.В., 2005. – 59 с.

18. Груба Л.И. За духовное возрождение: о развитии культуры, культурнопросветительских учреждений, художественной самодеятельности в Донецкой области в 90-е гг. ХХ столетия // Социальный щит: профсоюзы Донбасса: этапы пройденого. Путь в будуще / ред.-изд. совет: В.В. Хара, В.М. Пастушенко, Л.И. Груба и др. – Донецк, 2000. – С. 86-92.

19. Давыдова Т. На родном языке // Донбасс. – 1991 г. – 18 окт. – С. 3.

20. Доценко Ю. З днем відродження, українська школо! // Донеччина. – 1990. – 4 вересня. – С. 3.

21. Доценко Ю. Там, де колись козаки зимували, готується зустрічати свою першу зиму перша в районі українська школа // Донеччина. – 1996. – 22 жовтня. – С. 2.

22. Доценко Ю. Школа на «Соловках» // Донеччина. – 1997. – 11 вересня. – С. 3.

23. Ерескова Т.В. Анализ результатов выбора жителей Донецкого региона национальных ценностей и национальных интересов в процессе формирования единой украинской нации // Вестник ДОСАУ. – 2006. – № 2 (4). – С.59-64.

24. Ефименко Г.Г. и др. Высшая школа украинской ССР: Успехи, проблемы развития [В т.ч. в Донецкой обл.] / Г.Г. Ефименко, В.М. Красников, А.Н. Новоминский; Под общ. ред. Г.Г. Ефименко. – К.: Вища школа. Головное изд-во, 1978. – 327 с., ил.

25. Зайцева Е.А., Болбат Т.В. Национально-культурное возрождение Украины в 80-90 гг. ХХ века // Курс лекций по истории Украины. – Донецк, 1994. – С. 390-412.

26. Закон України «Про об’єднання громадян» // Голос України. – 1992 р. – 18 липня.

27. Закон України «Про освіту» // Відомості Верховної Ради. – 1991 р. – №34. – С.451-460.

28. Закон України «Про свободу совiстi i релiгiйної органiзацiї» // Відомості Верховної Ради. – 1991 р. – №34. – С. 342-353.

29. Земцова А. Релігія та церква у Донбасі у 1989-2009 роках // Вісник студентського наукового товариства Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов. – Випуск 16: Матеріали VII Міжрегіональної конференції молодих учених та аспірантів «Дослідження молодих науковціву галузі гуманітарних наук» – Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2009. – С.53-58.

30. Зоц І. Українських шкіл у Донецьку побільшає на 7 // Донеччина. – 2003. – 2003. – 7 серпня. – С. 1.

31. Иваницкая И. Школа украинская – развитие всестороннее // Меркурий. – 2007 г. – № 3. – С. 76-77.

32. Иванченко Р. Открываются украинские школы // Донбасс. – 1996. – 23 августа – С. 6.

33. Іванченко Р. Роздуми з приводу одного десятиліття. 1 вересня 1990 року у Донецьку відкрилась українська школа // Жизнь. – 2000. – 1 ноября. – С. 1.

34. Історія України. Документи. Матеріали. Посібник. / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 448 с.

35. Клименко Т. Наша мова солов’їна // Радянський патріот. – 1994. – 24 листопада. – С. 4.

36. Козловський I.А. Духовно-релiгiйне вiдродження українського суспiльства: реалiї i сьогодення // Схiд. – 2000. – № 3. – С. 68.

37. Козловський І.А. Про деякі аспекти духовного відродження українського суспільства: Також про діяльність релігійних громад Донецької області // Межэтнические культурные связи в Донбассе: История, этнография и культура / Сборник // ДонГУ и др; отв. ред. Г.Г. Ерхов. – Донецк, 2000 р. – С. 5-13.

38. Козловський І. Стан та тенденції розвитку релігійної ситуації державно-церковних відносин на Донеччині // Донецький вісник наук. товариства ім. Т. Шевченка. Т.13 – Донецьк: Український культурологічний центр, 2006 р. – С. 115-119.

39. Коломоец А.К. Образ Донбасса в сознании жителей Донецкой области // Нові сторінки історії Донбасу / Донецьк. нац. унив-т. – Кн.13/ 14. – 2007. – С. 372-384.

40. Конституція України. – К.: Українська правнича фундація, 1996. – С. 16.

41. Костенко Т.В. Релiгiйна карта Донецької областi: iсторiя i сучаснiсть // Схiд. – 1997. – № 5-9. – С. 43.

42. Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу. Етнографічний нарис. – Киів., Наукова думка. – 1996 р. – С. 267-294.

43. Кручинин О. Украинизация школ: необходимость или насилие? [на примере г. Краматорска] // Восточный проект. – 2007 г. – № 49. – С. 8.

44. Леонов О.Л. Зміни в політичній структурі регіону; політичні партії та профспілки в донецькій області після президентських виборів 1999 р. // Історичні та політологічні дослідження. – 2000 р. – № 2(4). – С. 201-206.

45. Лесина М. В Донецке – новые украинские школы и гимназии // Салон. – 2004 г. – № 25. – С. 3.

46. Машинская Т. Не бойтесь школ с украинским языком обучения! // Азовский машиностроитель. – 2005. – 26 февраля. – С. 3.

47. Мезіна Н.М. Особливості народних звичаїв українського населення Донбасу / Мезіна Н.М. // Наука. Релігія. Суспільство. – 2004. – № 4. – С.151-154.

48. Михайлова С. Єдина в районі // Світлиця. – 2000. – 29 вересня. – С. 3.

49. Михненко А.М. Успехи украинизации Донбасса // Донецкий кряж. – 1995 г. – 5-11 янв. – С. 3.

50. Научные труды по истории КПСС Респ. меж вед. науч. сб. Вып. 110: Деятельность компартии Украины по ком. воспитанию студентов в усл. развитого социализма – К.: Вища школа, 1981. – 46 с.

51. Никулин М. Украиноязычной школе – быть // Макеевский рабочий. – 1998. – 31 марта. – С. 2.

52. Олейниченко Л. Украинская школа выстояла. И теперь, станет гимназией // Приазовський рабочий. – 1995. – 20 июня. – С. 2.

53. Олійник М. А віз і нині там... Перспективи відродження української мови на Донеччині // Виробник України. – 2004. – № 7 (182). – 20 лютого. – С. 8.

54. Паламарчук В.А., Телпчук И.П. Воспитательная работа в вузе: метод. рек. – К.: Вища школа. Изд-во при Киев. ун-те, 1981. – 138 с.

55. Національні відношення на Україні: Запитання і відповіді / Під ред. М.О. Шульги. – К.: Вид-во «Україна», 1991. – 238 с.

56. Овчаренко Л. Урок – наче пісня // Сільська Донеччина. – 1991. – 26 січня. – С. 1-2.

57. Оліференко В.В. Методика викладання народознавства у школі: Посібник для вчителів шкіл Донбасу. Донецьк, 1994 р. – С. 7-23.

58. Пенькова О.Б. Провідні державні свята Східної України (1960-80 рр.) // Наука. Релігія. Суспільство. – 2004. –№ 4. – С.205-210.

59. Плевницька А. Першій українській школі – 15 років // Світлиця: Додат. до газ. «Донеччина». – 2005 г. – № 71. – С. 2.

60. Політична історія України: Навч. посіб. / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Академія, 2001. – С. 409.

61. Політична історія України. ХХ століття: у 6 т./ Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. – К.: Генеза, 2002-2003. Т.6: Від тоталітаризму до демократії (1945-2002) / О.М. Майборода, Ю.І. Шаповал, О.В. Герань та ін. – 2003. – С. 175.

62. Попова И. Все сразу и сей час // Донецький кряж плюс. – 2003. – 26 сентября – 2 октября. – С. 2-3.

63. Релігійні організації в Україні // Людина і світ. – 1997 – № 2. – С. 11.

64. Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 1999 // Людина і світ. – 1999 – № 1. – С. 27.

65. Роженко Л. Слово рідне, мова рідна. Будут ли они звучать на Донетчине? // Донбасс. – 1992. – 15 июля. – С. 2.

66. Рощина А.А. Мережа навчальних закладiв релiгiйних органiзацiй на Українi у 90-тi рр. ХХ ст. // Донецький вісник наук. товариства ім. Т. Шевченка. Т.13 – Донецьк: Український культурологічний центр, 2006 р. – С. 129-134.

67. Руссов В. Одна – на миллионный город // Донбасс. – 1992. – 23 декабря.

68. Рышков В. Кто тут за федерализм? С вещами на выход к прокурору! // Город. –1991, 4 – 10 ноября.– С. 5.

69. Сагань М. Донецкие школы меняют статус // Салон. – 2005 г. – № 10. – С. 3.

70. Саржан А.А. Интеллектуальные ресурсы региона / В 90-е годы (НИИ, вузы, науч. кадры)// Саржан А.А. Социально-экономические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.): Монография. – Донецк, 1998. – с. 207-211.

71. Саржан А.О. Новітня історія Донбасу (1945-1999 рр.): Навчальний посібник. – Донецк: Сталкер, 1999. – С. 200-265.

72. Соціально-економічна географія України: Навч. посібник / За ред. проф.. Шабля О.І. Вид. друге, перероб. і доп. – Львів: Світ, 2000. – С. 314-428.

73. Соколова А. Украинизация по закону // Акцент. –2003 г. – 30 сент. – С. 2.

74. Статистичний щорічник Донецької області за 2005 рік. За редакцією Зеленого О.А. Державний комітет статистики України. Головне управління статистики у Дон. обл., 2006. – С. 256.

75. Тиха В., Білецький В., Шутов І. Скоріше пень розквітне буйно // Культура і життя. –1989г. – 31 груд. – С. 2.

76. Тиха В. Здрастуй, українська школо! // Комсомолець Донбасса. – 1990. – 11 вересня. – С. 3.

77. Токарева В. Використання українознавства та етнопедагогики як основи національного виховання і навчання управлінських кадрів нової генерації [на метариалах вузів Донецька] // Донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка / Донецьке відділення наук. т-ва ім.. Шевченка. Т.: Філософія, психологія, політика, культура, педагогика. – 2005. – С. 189-206.

78. Україна в ХХ столітті (1900-200): Збірник документів і матеріалів / Упоряд.: А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король та ін. – К.: Вища шк., 2000. – С 214-256.

79. Філіпчук І. Щодо мовної політики // Виробник України. – 2004. - № 7 (182). – 20 лютого. – С. 3.

80. Фим Р., Темирова И. Минообразование готовит «языковой прорыв» // Донецкие новости. –2003 г. – № 51 – С. 6.

81. Хмельницька Т. Циганські класи в китайських школах... Коротенькі нотатки з одного засідання // Культура Донбасу. – 1992. - № 5 (травень). – С. 7.

82. Хранцева С. Друга українська // Донеччина. – 2000. – 18 травня. – С. 3.

83. Шептуха В. Майбутнє держави – її діти // Донеччина. – 1996 г. – 10 січ. – С. 4.

84. Щербань Л. Україно, любов моя. У СШ № 92 м. Донецька поглиблено вивчають українську мову // Донеччина. – 1995. – 29 листопада. – С. 2


ДОДАТОК 1

Назва релігійних організацій Кількість
РЕЛІГІЙНІ ГРОМАДИ 1407
ПРАВОСЛАВНІ ЦЕРКВИ 661
- Українська православна церква 564
- Українська православна церква – Київського патріархату 85
- Українська автокефальна церква 4
- Руська православна церква (старообрядницька) 2
- Руська древлеправославна церква 1
- Руська істіно-православна церква 1
- Незалежна православна церква 4
КАТОЛИЦЬКІ ЦЕРКВИ 37
- Українська греко-католицька церква 25
- Римсько-католицька церква 12
ЦЕРКВИ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ 185
- Союз євангельських християн-баптистів 127
- Братство незалежних церков і місій євангельських християн-баптистів України 15
- Євангельські християни-баптисти поза союзами 5
- Громади релігійного об’єднання (асоціації) незалежних церков ЄХБ 11
- Євангельські християни 25
- Релігійна громада назарян 2
ЦЕРКВИ ХРИСТИЯН ВІРИ ЄВАНГЕЛЬСЬКОЇ 55
- Союз християн віри євангельської України 34
- Союз вільних церков християн євангельської віри України 12
- Християн віри євангельської поза союзами 9
ЦЕРКВИ ПОВНОГО ЄВАНГЕЛІЯ 163
- Українська Християнська Євангельська Церква (“Слово життя”) 98
- Об’єднання незалежних харизматичних церков України 6
- Духовний центр “Нове покоління” християнських церков України 6
- Протестантські Церкви України 9
- Церкви Повного Євангелія поза союзами 44
- Церква адвентистів сьомого дня 48
- Свідки Єгови 86
- Церква Христова 63
- Новоапостольська церква 1
- Церква Ісуса Христа Святих Останніх днів 4
- Реорганізована Церква Ісуса Христа Святих Останніх днів 2
- Німецька євангелічно-лютеранська церква 2
- Українська лютеранська церква 1
- Англіканська церква 1
- Об’єднана методиська церква 1
- Християнська екуменічна церква 1
- Християнська церква “Церква Господа Ісуса Христа” 1
- Християнська пресвітеріанська церква -
- Церква Божої Матері Преображення 1
- Вірменська Апостольська Церква 2
- Донецький корпус Армії спасіння 1
- Церква Нового Єрусалиму (Нова церква) 1
- Месіанські євреї 2
ІУДЕЙСЬКІ ГРОМАДИ 16
- Іудеї 16
МУСУЛЬМАНСЬКІ ГРОМАДИ 20
- Громади мусульман (ДЦМУ) 9
- Громади мусульман (ДУМУ) 8
- мусульмани (незалежні) 3
ІНШІ ГРОМАДИ 21
- Буддисти 8
- Громади Міжнародного товариства свідомості Крішни 4
- Громади індуістського тантризму (Панчама Веда) 1
- Всесвітня Чиста Релігія 4
- Рідна Українська національна віра (РУН віра) 1
- Релігійна громада “Наука Розуму” 2
- Церква останнього Заповіту 1
Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:31:34 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:07:02 28 ноября 2015

Работы, похожие на Дипломная работа: Національно-культурне відродження українців Донбасу в 1989-2009 рр.

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150314)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru