Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Молодіжна субкультура в соціологічному вимірі

Название: Молодіжна субкультура в соціологічному вимірі
Раздел: Рефераты по социологии
Тип: дипломная работа Добавлен 11:29:15 05 ноября 2010 Похожие работы
Просмотров: 1246 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

КАФЕДРА „СОЦІОЛОГІЇ”

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА НА ЗДОБУТТЯ ОСВІТНЬОГО РІВНЯ «БАКАЛАВР»

на тему:

Молодіжна субкультура всоціологічному вимірі

Київ 2007

Зміст

Вступ

Розділ 1 Молодіжна субкультура в контексті соціокультурного життя суспільства

1.1 Молодь як соціальна група в суспільстві

1.2 Молодіжна субкультура та її вплив на загальну культуру

1.3 Моральні переконання, ідеали, самосвідомість і почуття дорослості як основні новотвори молоді

Розділ 2 Неформальні об’єднання як ви яв молодіжної субкультури

2.1 Витоки та історичний розвиток неформального руху, причини виникнення

2.2 Сутність понять «субкультура», «неформальні об’єднання» та «неформали»

2.3 Типологізація підходів до вивчення субкультур, класифікація й ознаки неформальних об’єднань

2.4 Неформальний рух в сучасному українському суспільстві

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Враховуючи те, що субкультура існує лише із-за суспільно визнаної культури, а антисуспільство знаходиться в суспільстві, то можна вважати проблему неформальних субкультур актуальною і такою, що потребує розгляду.

На сьогоднішній день різноманіття проявів людської культури дуже велике і з кожним днем з’являються нові аспекти і деталі, гідні вивчення. Масова культура, що є основою, від якої відгалужуються різноманітні субкультури, завжди була предметом уваги різних суспільних інститутів і об’єктом дослідження вчених з самих різних галузей науки. Особливу цікавість викликають проблеми взаємин суспільства і субкультур, у ряді яких особливе місце займають різні субкультури, що привертають увагу молоді, значні маси якої є членами чисельних неформальних об’єднань та субкультур них рухів.

Суперечність оцінок і думок про ці структури в суспільстві пов’язана як з тривалим періодом ідеологізації соціологічної науки в наший країні, так і недостатнє в науковому плані їх вивчення. Велику роль в цьому зіграло і те, що у вказаний вище період більшість видів молодіжної субкультури мали вид своєрідної культурної «інтервенції» з-за кордону. У сучасних умовах, коли має місце глобалізація, яка веде не до протиборства, а до діалогу культур, звернення до теми молодіжних субкультур, особливо до тих, які емоційно посилені музичною і поетичною дією на молодь, представляється дуже важливим для глибшого розуміння рушійних сил в соціумі.

Високий взаємозв’язок суспільних відносин, інформаційна і культурологічна інтеракція соціальних і особових зв’язків ставлять і особу, і суспільство перед необхідністю селекції впливів середовищ. Одночасно посилюється здатність людини творити незалежне, автентичне буття. Очевидно, що історичний і соціальний досвід існування молодіжних субкультур привносить в людське існування ту інформацію, яка не могла бути отримана іншим шляхом.

Ще 15 років тому відношення до хіппі, панків, металістів було украй негативним. Вважали за краще умовчувати, приховувати, забороняти. То, над чим звичайний громадянин сміявся, з чого дивувався, як виявилось, може нести величезний пласт інформації: не просто хлопець з довгим волоссям, увесь в чорному одязі, а особа, що має власні норми і принципи, не боїться виділитися з натовпу і довести свою істину. Потрібно відзначити, що порівняно недавно з’явилися книги, статті, передачі ЗМІ щодо неформальних рухів. В цілому субкультурна життєдіяльність молоді в останнє десятиріччя перестала сприйматися як щось жахливе і вважатися джерелом соціальної загрози. Її загальна девіантність та аномія усвідомлюється як цілком природний і навіть необхідний контрапункт суспільному мейнстриму.

Актуальність теми роботи, диктується малою вивченістю механізмів рушійних сил субкультур, розуміння яких може стимулювати соціокультурні дії в бажаному для суспільства напрямі. Незаперечно доведено, що існує прямий зв’язок між змінами в суспільстві і виникненням та розвитком нових музичних течій і культур, заснованих на цих змінах.

Люди, що не приймали норми суспільства, існували завжди. Ще в стародавній Греції філософ Діоген був відомий тим, що жив в бочці, в епоху Середньовіччя заперечували домінуючі канони церкви єретики. При виборі життєвого шляху і становленні світогляду ті, які не знаходять підтримки і схвалення в суспільстві, йдуть в інший світ, неофіційний і неформальний. Там вони створюють свою систему комунікацій, норми і правила. Вони ділять всіх на «своїх» і «чужих». Однією з основних цілей цієї роботи буде намагання сполучити ланкою, містком, який розповість «цьому» світу про них, іноді дивних і незрозумілих, іноді страшних і агресивних, химерних і чужих. Ця робота присвячена актуальній в сучасних умовах проблемі вивчення молодіжної субкультури. Незважаючи на відносно велику кількість інформації з даної теми, дослідники й зараз стикаються з певними труднощами при вивченні цього феномена. У роботі порушено питання про співвідношення “peer groups” із молодіжною субкультурою, що було предметом інтересу відомих західних дослідників-соціологів.

Багато авторитетних дослідників, описуючи сучасний стан молодіжної субкультури, частіше за все роблять висновок про корінні зміни в ній. При цьому глибина та зміст кризової ситуації залишаються мало вивченими і потребують подальшого аналізу.

Об’єкт: Молодіжна субкультура та неформальні об’єднання

Предмет: Молодіжна субкультура в соціологічному вимірі та її вплив на культуру суспільства

Мета: Дослідити неформальні об’єднання як найяскравіший прояв молодіжної субкультури у контексті взаємовпливів різних соціальних явищ в суспільстві

Завдання відповідно до поставленої мети за обраною темою:

· Дослідити сутність молодіжної субкультури та її місце в культурі суспільств;

· Виявити цінності, ідеали, морально-етичні переконання, сучасної молоді як основи субкультури;

· Дослідити історичний розвиток неформальних об’єднань;

· Розглянути сутність понять „неформали” та „неформальні об’єднання”, визначити їх ознаки;

· Дослідити витоки та історичний розвиток неформальних об’єднань, причини їх виникнення;

· Вивчити класифікацію неформальних об’єднань.

Структура бакалаврської роботи: Бакалаврська робота складається з вступу, двох розділів і висновків, загальний обсяг роботи складає 68 сторінок, використано 32 джерела інформації.


Розділ 1

Молодіжна субкультура в контексті соціокультурного життя суспільства

1.1 Молодь як соціальна група в культурі і суспільстві

Щоб розглянути проблеми молоді, необхідно уявити собі, що ж таке молодь, чим вона відрізняється від інших суспільних груп. Саме тому перший розділ присвячений аналізу індивідуально-особистісних особливостей, властивих молодому віку, і закономірностей засвоєння норм, цінностей, установок, властивому суспільству, різним організованим і неорганізованим групам, що впливають на особистість.

У вітчизняному суспільствознавстві довгий час молодь не розглядалася як самостійна соціально-демографічна група. Виділення такої групи не укладалося в існуючі подання про класову структуру суспільства, і суперечила офіційній ідеологічній доктрині про його соціально-політичну єдність.

Одне з перших визначень поняття “молодь” було дано в 1968 р. В. Т. Лисовским: “Молодь – покоління людей, що проходять стадію соціалізації, що засвоюють, а в більш дорослий вік вже засвоїла, освітні, професійні, культурні й інші соціальні функції; залежно від конкретних історичних умов вікові критерії молоді можуть коливатися від 16 до 30 років”[1] .

Пізніше більше повне визначення було дано И. С. Коном: “Молодь – це соціально-демографічна група, виділювана на основі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального стану й обумовлених тим і іншим соціально-психологічних властивостей. Молодість як певна фаза, етап життєвого циклу біологічно універсальна, але її конкретні вікові рамки, пов’язаний з нею соціальний статус і соціально-психологічні особливості мають соціально-історичну природу й залежать від суспільного ладу, культури й властивих даному суспільству закономірностей соціалізації”.

Сьогодні вчені визначають молодь як соціально-демографічну групу суспільства, яку виділяють на основі сукупності характеристик, особливостей соціального стану й обумовлених тими або іншими соціально-психологічними властивостями, які визначаються рівнем соціально-економічного, культурного розвитку, особливостями соціалізації в суспільстві.

Це шлях у майбутнє, що вибирає сама людина. Вибір майбутнього, його планування – це характерна риса молодого віку; він не був би таким притягальним, якби людина заздалегідь знала, що з ним буде завтра, через місяць, через рік.

У віковій психології молодість характеризується як період формування стійкої системи цінностей, становлення самосвідомості й формування соціального статусу особистості. Свідомість підлітка має особливу сприйнятливість, здатність переробляти й засвоювати величезний потік інформації. У цей період розвиваються критичність мислення, прагнення дати власну оцінку різним явищам, пошук аргументації, оригінальне мислення. Разом з тим у цьому віці ще зберігаються деякі установки й стереотипи, властиві попередньому поколінню. Це пов’язане з тим, що період активної діяльності зіштовхується в підлітка з обмеженим характером практичної та творчої діяльності, неповного „включення” підлітка в систему суспільних відносин. Звідси в поводженні молоді дивне сполучення суперечливих якостей і рис: прагнення до ідентифікації й відокремлення, конформізм і негативізм, наслідування й заперечення загальноприйнятих норм, прагнення до спілкування й відчуженість від зовнішнього миру. Нестійкість і суперечливість молодіжної свідомості впливають на багато типів поведінки й діяльності особистості. Молодіжна свідомість визначається низкою об’єктивних обставин.

По-перше, у сучасних умовах ускладнився й подовжився сам процес соціалізації, і відповідно іншими стали критерії її соціальної зрілості. Вони визначаються не тільки вступом у самостійне трудове життя, але й завершенням утворення, одержанням професії, реальними політичними й цивільними правами, матеріальною незалежністю від батьків. Дія даних факторів не одночасна й не однозначна в різних соціальних групах, тому засвоєння підлітком системи соціальних ролей дорослих виявляється суперечливим. Він може бути відповідальним і серйозним в одній сфері й почувати себе як підліток в іншій.

По-друге, становлення соціальної зрілості молоді відбувається під впливом багатьох факторів: родини, школи, трудового колективу, засобів масової інформації, молодіжних організацій і стихійних груп. Ця множинність інститутів і механізмів соціалізації не являє собою твердої ієрархічної системи, кожний з них виконує свої специфічні функції в розвитку особистості.

Молодість – пора, коли кожний повинен сам визначити свою долю, знайти єдино вірний, ведучий до успіху життєвий шлях, що дозволить максимально реалізувати і проявити свої здібності, таланти й обдарування. Це період, сполучений з болісно-важким процесом самопізнання, знаходження власного “Я”. Людині потрібно визначити межі своїх реальних можливостей, зрозуміти, на що він здатний, затвердити себе в суспільстві. З іншого боку, у цей же час йому необхідно сформувати максимально достовірне поняття про навколишній світ, систематизувати ціннісні орієнтації, політичні, моральні, естетичні погляди. Життя ставить підлітка перед необхідністю прийняття ряду найважливіших рішень в умовах дефіциту життєвого досвіду. Вибір професії, вибір супутника життя, вибір друзів – от далеко не повний перелік проблем, те або інше рішення які у значній мірі формують образ майбутнього життя.

1.2 Молодіжна субкультура та її вплив на загальну культуру

Під культурою розуміються переконання, цінності й спільні ідеї, які є загальними для певної групи людей і служать для впорядкування досвіду й регулювання поводження членів цієї групи. Відтворення й передача культури наступним поколінням лежать в основі процесу соціалізації – засвоєння цінностей, вірувань, норм, правил і ідеалів попередніх поколінь.

Система норм і цінностей, що відрізняють групу від більшості суспільств, називається субкультурою. Вона формується під впливом таких факторів, як вік, етнічне походження, релігія, соціальна група або місце проживання. Цінності субкультури не означають повну відмову від національної культури, прийнятої більшістю, вони виявляють відхилення від неї. Однак більшість, як правило, ставиться до субкультури з несхваленням або недовірою.

Іноді група активно виробляє норми або цінності, які явно суперечать пануючій культурі, її змісту й формам. На основі таких норм і цінностей формується контркультура. Відомий приклад контркультури – „хіпі” 60-х років.

Елементи, як субкультури, так і контркультури виявляються в культурі сучасної молоді в Україні. Під молодіжною субкультурою розуміється культура певного молодого покоління, що має спільний стиль життя, поведінку, групові норми, цінності і стереотипи.

Її визначальною характеристикою в Украйні є феномен суб’єктивної „розмитості”, невизначеності, відчуження від основних нормативних цінностей (цінностей більшості).

Так, у чималого числа молодих людей відсутня чітко виражена особистісна самоідентифікація, сильні стереотипи поведінки, що обумовлюють деперсоналізацію установок. Позиція відчуження в його екзистенціному переломленні проглядається як у відношенні до соціуму, так і в міжгенераційному спілкуванні, у контркультурной спрямованості молодіжного дозвілля.

Соціальне відчуження проявляється найчастіше в апатії, байдужності до політичного життя суспільства, образно говорячи, у позиції „стороннього спостерігача”. На рівні самоідентифікації прояв яких-небудь певних політичних установок мінімально. Разом з тим емоційність, легковірність і психологічна нестійкість молодих людей уміло використаються політичними елітами в боротьбі за владу.

Існує думка, що аполітичність молоді закономірний результат надмірного ідеологічного виховання минулих років, а активна політизованість межується із соціологією. Навряд чи можна погодитися з подібною позицією: якщо в стабільному суспільстві пріоритети приватного життя закономірні й природні, то в ситуації системної кризи соціальна індиферентність молоді може мати необоротні наслідки для майбутнього країни. Не менш тривожно й те, що політизація окремих груп молоді здобуває риси політичного й національного екстремізму.

Протиставлення образів „ми” і „вони” традиційна, досить згадати хоча б хрестоматійний роман И. С. Тургенєва „Батьки й діти”. Однак сьогодні в молодого покоління нерідко виливається в повне заперечення всіх „батькових” цінностей, включаючи історію власної держави. Ця позиція особливо уразлива, якщо мати на увазі власну аполітичність молодих людей, їх відстороненість від участі в рішення соціальних проблем для суспільства, а не тільки для себе. Особливо виразно це протиставлення простежується на рівні культурних (у вузькому змісті) стереотипів молоді: є „наша” мода, „наша” музика, „наше” спілкування, а є – „батькове”, що пропонується інституціональними засобами гуманітарної соціалізації. І тут виявляється третій аспект відчуження молодіжної субкультури – це культурне відчуження.

Саме на цьому рівні субкультура молодого покоління здобуває помітні контркультурні елементи: дозвілля, особливо юнацтвом, сприймається як основна сфера життєдіяльності, і від задоволеності їм залежить загальна задоволеність життям підлітка. Загальна освіта для школяра й професійне для студента як би відходять на інший план перед реалізацією економічних („заробляти гроші”) і дозвілевих („цікаво провести вільний час”) потреб.

Поряд з комунікативною (спілкування із друзями) дозвілля виконує в основному рекреативну функцію (біля однієї третини старшокласників відзначають, що їхнє улюблене заняття на дозвіллі – „нічогонероблення”), у той час як пізнавальна, креативна й евристична функції не реалізуються зовсім або реалізуються недостатньо.

Цінності національної культури, як класичної, так і народної, витісняються схематизованими стереотипами-зразками масової культури, орієнтованими на впровадження цінностей „американського способу життя” у його примітивному й полегшеному відтворенні. Улюбленими героями й деякою мірою зразками для наслідування стають, за даними опитувань, героїні так званих „мильних опер” (для дівчат) і „бойовиків” типу Рембо (для юнаків). Індивідуальне поводження молодих людей проявляються в таких рисах соціального поводження, як прагматизм, жорстокість, прагнення до матеріального благополуччя на шкоду професійної самореалізації. Споживання проявляється як у соціокультурному, так і в евристичних аспектах. Ці тенденція присутня в культурній самореалізації учнівської молоді, що побічно обумовлено й самим потоком переважної культурної інформації (цінності масової культури), що сприяє фоновому сприйняттю й поверхневому закріпленню її у свідомості.

Вибір тих або інших культурних цінностей найчастіше пов’язаний із груповими стереотипами досить твердого характеру (не згодні з ними легко попадають у групу „інакших”), а також із ієрархією цінностей престижу у неформальній групі спілкування.

Групові стереотипи й ієрархія цінностей пристижу обумовлені половою приналежністю, рівнем достатку, місцем проживання й національністю реципієнта. Культурний конформізм у рамках неформальної групи проявляється від більш м’якого в середовищі студентської молоді до більш агресивного в середовищі учнів середньої школи. Крайнім напрямком цієї тенденції молодіжної субкультури є так звані „команди” із твердою регламентацією ролей і статусів їхніх членів.

Дані досліджень показують, що дозвілева самореалізація молоді здійснюється поза установами культури. Народна культура (традиції, звичаї, фольклор і т.п.) більшістю молодих людей сприймається як анахронізм. Спроби внесення етнокультурного змісту в процес соціалізації в більшості випадків обмежуються прилученням до православ’я, тим часом як народні традиції, безумовно, не обмежуються одними лише релігійними цінностями. Крім того, етнокультурна самоідентифікація складається насамперед з формування позитивних почуттів у відношенні до історії, до традицій свого народу, тобто того, що прийнято називати “любов’ю до Батьківщини”. Виникнення такої, а не іншої, із зазначеними особливостями молодіжної субкультури обумовлено цілим рядом причин, серед яких найбільш значимими представляються наступні.

Молодь, живе в загальному соціальному й культурному просторі, тому криза суспільства і його основних інститутів не могла не відбитися на змісті й спрямованості молодіжної субкультури. Яке суспільство – така й молодь, отже, і молодіжна субкультура.

Криза інституту родини й сімейного виховання, придушення індивідуальності й ініціативності дитини, підлітка, юнака як з боку батьків, так і педагогів, всіх представників „дорослого” світу. Це приводить, з одного боку, до соціального й культурного інфантилізму, а з іншого боку – до прагматизму й соціальної неадаптованості й до проявів протиправного або екстремістського характеру. Агресивний стиль виховання породжує агресивну молодь.

Комерціалізація засобів масової інформації, якоюсь мірою й всієї художньої культури, формує певний „образ” субкультури не в меншому ступені, чим основні агенти соціалізації – родина й система утворення. Адже саме перегляд телепередач поряд зі спілкуванням найпоширеніший вид дозвілевої самореалізації. У багатьох своїх рисах молодіжна субкультура просто повторює телевізійну субкультуру.

Молодіжна субкультура є перекручене дзеркало дорослого миру речей, відносин і цінностей. Розраховувати на ефективну культурну самореалізацію молодого покоління у хворому суспільстві не доводиться, тим більше що й культурний рівень інших вікових і соціально-демографічних груп населення України також постійно знижується. Спостерігається тенденція до дегуманізації й деморалізації в мистецтва, що проявляється, насамперед, у приниженні, деформації й руйнуванні образа людини. Зокрема, це фіксується в збільшенні сцен і епізодів насильства й сексу, у посиленні їхньої жорстокості, натуралістичності (кінематограф, театр, рок-музика, література, образотворче мистецтво), що суперечить народній моральності й впливає на молодіжну аудиторію. Негативний вплив на аудиторію ескалації сцен насильства й сексу в кіно, на телебаченні й відео доводиться численними дослідженнями.

1.3 Моральні переконання, ідеали, самосвідомість і почуття дорослості як основні новотвори молоді

Характерні риси молоді – прагнення до всього нового, незвичайного, інтерес до техніки, бажання бути „на рівні” з дорослими, прагнення до активної діяльності. Саме в підлітковому віці відбувається ламання багато

чого з того, що було звичним, що вже склалося у підлітка. Це стосується майже всіх сторін його життя й діяльності. Особливо помітні зміни перетерплює характер навчальної діяльності, у підлітковому віці починається систематичне засвоєння основ наук. Це вимагає зміни звичних форм роботи й перебудови мислення, нової організації уваги, прийомів запам’ятовування. Змінюється й відношення до навколишнього: підліток уже не дитина й вимагає іншого до себе ставлення.

Підлітковий вік, особливо з 13-15 років – це вік формування моральних переконань, принципів, якими підліток починає керуватися у свої поведінці. У цьому віці з’являється інтерес до світоглядних питань, таким, як виникнення життя на Землі, походження людини, сенс життя. Формуванню в підлітка правильного відношення до дійсності, сталих переконань, цьому необхідно надавати першорядного значення, тому що саме в цьому віці закладаються основи свідомого, принципового поводження в суспільстві, які дають про себе знати й у майбутньому. Моральні переконання підлітка складаються під впливом навколишньої дійсності. Вони можуть бути помилковими, неправильними, перекрученими. Це має місце в тих випадках, коли вони складаються під впливом випадкових обставин, дурного впливу вулиці, поганих вчинків.

У тісному зв’язку з формуванням моральних переконань молодих людей складаються їхні моральні ідеали. Цим вони істотно відрізняються від молодших школярів. Як показали дослідження, ідеали в підлітків проявляються у двох основних формах. У підлітка молодшого віку як ідеал виступає образ якої-небудь конкретної людини, у якому він бачить втілення високо цінимих їм якостей. З віком у парубка спостерігається помітний „рух” від образів близьких людей до образів осіб, з якими він безпосередньо не спілкується. Старші підлітки починають пред’являти більш високі вимоги до свого ідеалу. У зв’язку із цим вони починають усвідомлювати, що навколишні, навіть дуже улюблені й шановні ними,

здебільшого самі звичайні люди, гарні й гідні поваги, але не є ідеальним втіленням людської особистості. Тому в 13-14 літньому віці особливий розвиток здобувають пошуки ідеалу за межами близьких родинних відносин.

У розвитку пізнання молоддю навколишньої дійсності наступає такий момент, коли об’єктом пізнання стає людина, його внутрішній світ. Саме в підлітковому віці виникає спрямованість на пізнання й оцінку морально-психологічних якостей навколишніх. Поряд з ростом такого інтересу до інших людей у підлітків починають формуватися й розвиватися самосвідомість, потреба в усвідомленні й оцінці своїх особистісних якостей.

Формування самосвідомості – один з найважливіших моментів у розвитку особистості підлітка. Факт формування й росту самосвідомості накладає відбиток на все психічне життя підлітка, на характер його навчальної й трудової діяльності, на формування його ставлення до дійсності. Потреба самосвідомості виникає з потреб життя й діяльності. Під впливом зростаючих вимог з боку навколишніх у підлітка виникає потреба оцінити свої можливості, усвідомити, які ж особливості його особистості допомагають йому, а які навпаки, заважають бути на висоті пред’явлених йому вимог.

Велику роль у розвитку самосвідомості підлітка відіграють судження інших. Ускладнення вимог, які пред’являються підліткові в процесі його діяльності, розвиток його самосвідомості, загальний ріст свідомого відношення до дійсності приводить до якісно нового етапу в його розвитку. У підлітка з’являється й набуває досить помітне значення прагнення до самовиховання – прагнення свідомо впливати на себе, формувати такі якості особистості, які він розглядає як позитивні, і переборювати у себе негативні риси, боротися зі своїми недоліками. У підлітковому віці починають складатися й закріплюються риси характеру.

Однією з найбільш характерних особливостей підлітка, пов’язані з ростом його самосвідомості, є прагнення показати свою „дорослість”. Юнак відстоює свої погляди й судження, домагаючись того, щоб дорослі зважали на його думку. Він вважає себе досить дорослим, хоче мати однакові з ними права.

Переоцінюючи можливість своїх вікових здатностей, підлітки приходять до переконання, що вони нічим не відрізняються від дорослих людей. Звідси їхнє прагнення до самостійності й незалежності, звідси – хворобливе самолюбство й уразливість, гостра реакція на дорослих, які недооцінюють їхні права й інтереси. Слід зазначити характерну для підліткового віку підвищену збудливість, деяку незадоволеність характеру, порівняно часті, швидкі й різкі зміни настрою.

Значний розвиток у підлітковому віці отримують вольові риси характеру. Під впливом підвищених вимог, пред’явлених підліткові, у нього розвивається здатність довгостроково переслідувати свідомо поставлені цілі, уміти переборювати перешкоди й труднощі на цьому шляху.

Аналізуючи усе вище сказане можна узагальнити й виявити наступні вікові особливості характерні для підліткового періоду:

· Потреба в енергетичній розрядці;

· Потреба в самовихованні; активний пошук ідеалу;

· Відсутність емоційної адаптації;

· Схильність до емоційного зараження;

· Критичність;

· Безкомпромісність;

· Потреба в автономії;

· Відраза до опіки;

· Значимість незалежності;

· Різкі коливання характеру й рівня самооцінки;

· Інтерес до якостей особистості;

· Потреба бути;

· Потреба щось значити;

· Потреба в популярності;

· Гіпертрофія потреби в інформації

У підлітків з’являється бажання вивчати своє „Я”, зрозуміти, на що вони здатні. У цей період вони прагнуть себе затвердити, особливо в очах однолітків, піти від усього дитячого. Усе менше орієнтуються на родину й звертаються до неї. Але зате зростає роль і значення референтних груп, з’являються нові образи для наслідування. Підлітки, що втратили орієнтир, що не мають підтримки серед дорослих, намагаються знайти ідеал або зразок для наслідування. Найчастіше таким зразком стає або якийсь збірний образ, або старший товариш, або дорослий, котрого влаштовує роль „учителя”. Цим іноді користуються представники різних сект, асоціальних угруповань.

Дослідження пов’язані з проблемами молоді були й будуть актуальними, і в сьогоденні надзвичайно необхідні. Дослідження в цій області соціології й психології необхідні для вирішення тієї кризи, що переживає сьогодні Україна. А зв’язок таких аспектів проблем молоді, як молодіжна субкультура й молодіжна агресивність очевидна. Тільки ретельні й систематичні дослідження в області розвитку соціальної роботи з молоддю можуть допомогти зрозуміти причини конфлікту поколінь, що відбувається в нашому суспільстві. Необхідно зрозуміти суть молодіжних шукань, відмовитись від безумовного осуду того, що несе із собою молодіжна культура, диференційовано підходити до явищ життя сучасної молоді.

Також необхідно зрозуміти, що юнаку потрібно визначити межи своїх реальних можливостей, довідатися, на що він здатний, затвердитися в суспільстві. Підтвердженням цьому може служити наступна цитата Эриксона: «Підліток повинен, як акробат на трапеції, одним потужним рухом опустити поперечину дитинства, перестрибнути й ухопитися за наступну поперечину зрілості. Він повинен зробити це за дуже короткий проміжок часу, покладаючись на надійність тих, кого він повинен відпустити, і тих, хто його прийме на протилежній стороні»[2] .


Розділ 2

Неформальні об’єднання як ви яв молодіжної субкультури

2.1 Витоки та історичний розвиток неформального руху, причини виникнення

За період з 80-х років ХХ століття – початку ХХІ століття кількість неформальних об’єднань зросла з 8% до 78% тобто в сім разів. Неформальний рух має глибокі історичні корені До неформалів можна віднести середньовічних вагантів, блазнів при королівських дворах, перших царських дружинників, тощо.

Історичний аспект виникнення неформальної групи

Багато хто не зовсім розуміють поняття „неформальна група” і цей вираз асоціюється в них з патлатими хлопцями в шкіряних куртках і ланцюгах. Це не зовсім вірно, хоча в середовищі неформалів зустрічається й такий типаж.

Насамперед важливо відокремити „неформальний рух” від „сусідів” по історичній епосі: дисидентського й демократичного рухів. На перший погляд, ці три рухи вибудовуються в ряд, подібний знаменитим ленінським трьом поколінням визвольного руху. ХХ з’їзд розбудив дисидентів, дисиденти розбудили Ошибка! Закладка не определена. неформалів, неформали „розкрутили” демократичний рух. На практиці процес розвитку „визвольного” руху не був лінійним. Ерозія тоталітарного режиму привела до утворення неформального середовища раніше, ніж дисидентської. Уже наприкінці 50-х – початку 60-х рр. виникли недисидентські суспільні рухи, що існують дотепер і вважаються класичними зразками неформальних – екологічне (дружини охорони природи) і педагогічне (комунари). Дисиденти, неформали й демократи являють собою три хвилі суспільного руху, які характеризуються різними рисами. Дисидентів відрізняє пріоритет правозахисної тематики й „табу” на співробітництво із владою, застосування насильства. Демократів характеризував більш широкий спектр політичних інтересів і орієнтація на співробітництво й навіть підпорядкування тієї частини правлячої еліти, що привселюдно розділяла ідеологічні постулати демократії (часто негативні – антибюрократичні й потім антикомуністичні, антишовіністичні). Незважаючи на первісну нелюбов до насильства, демократи швидко позбулися від успадкованих із часів початку Перебудови ненасильницьких „забобонів”. Незважаючи на те, що кожна неформальна група мала свої міфи, стереотипи й обмеження, загального ідеологічного контуру практично не існувало. У неформальному середовищі досить спокійно спілкувалися демократи, патріоти, анархісти, монархісти, комуністи, соціал-демократи й ліберал-консерватори різних відтінків. Іноді групування неформалів відбувалося зовсім не по ідеологічним принципам, а по напрямкам діяльності – захисники пам’ятників, педагоги, екологісти й ін. Проте неформалів нескладно відокремити як від дисидентського, так і від загальнодемократичного руху. На відміну від дисидентів неформали спокійно ставилися до взаємодії із владою, входженню в державні й офіціозні структури. Вони без особливих мук совісті висловлювали лояльність до пануючої ідеології, методично руйнуючи підвалини режиму (іноді, до речі, несвідомо). На відміну від “демократів” неформали скептично ставилися до визнаного „виконробами перебудови” і „демократичними лідерами” зі старої правлячої еліти, віддавали перевагу малим групам, раз у раз розколюючи „демократичний фронт”. Неформали воліли ставити в центр своєї активності конкретну соціальну діяльність, незважаючи на те, що майже всі неформальні групи мали власну, часом досить екзотичну ідеологію. Все це, укупі із тривалістю існування неформального руху (як мінімум з кінця 50-х рр.), змушує припустити, що неформали – це не просто покоління суспільного руху, що існувало з 1986р. до нині, а більш широке соціально – політичне явище.

Основні риси тогочасного неформального середовища:

· переважно зв’язки обрієвого характеру (на відміну від демократичного – популістського руху й партійних структур більше пізнього часу);

· прихильність соціальної творчості, схильність до пошуку нових соціальних форм, альтернативізму, „конструктивного утопізму”;

· органічний демократизм, прагнення до самоврядування, внутрішньої антиавторитарності, „колективного керівництва”;

· слабка артикулярованість, „прописаність” формальних відносин, формування внутрішньої структури організацій під впливом реальних особистісних зв’язків, прагнення до створення власного мікросередовища, стилю життя (як і дисиденти, але не демократи, що здебільшого розділяють життя й „суспільну діяльність”);

· відсутність твердих обмежень на співробітництво, наприклад, із владою (на відміну від дисидентів і, скажемо, народовольців);

· відсутність чітких ідеологічних „рамок” при високій ідеологізованості кожної групи окремо (на відміну від дисидентів);

· прагнення „мислити глобально, а діяти локально”, мати конкретні соціально – орієнтовані (тобто спрямовані на одержання соціального ефекту, а не прибутку) проекти, що підтверджують ідеї або сприяють їхньому втілення в життя.

Все це різноманіття ознак можна звести до декількох простих – соціальна творчість, самоврядування, „обріїзм”, орієнтація на співробітництво, конкретну соціальну дію при радикалізмі ідей. Неважко помітити, що таке середовище могло виникнути (і виникло) відразу після відмови влади від тотального контролю за суспільством (тобто в 50-ті рр.).

З цього випливає, що неформали – найбільш стійкий і довгостроково існуючий стрижень цивільного суспільства нашої країни (у всякому разі на сьогоднішній момент), його сполучний елемент. У зв’язку зі сказаним виникає ще одне питання: а чим неформали відрізняються від масонської ложі й мафії? Адже деякі зовнішні ознаки збігаються – здатність проникати в будь-яке середовище, розгалуженість, приватний характер зв’язків. Але сутність принципово різна – неформали не визнають владної й тим більше насильницької ієрархії, їхні зв’язки переважно горизонтальні, а авторитет як правило носить особистий характер. До того ж діяльність неформалів переважно гласна, у той час як масони й мафія культивують таємність. По цих параметрах до мафії й масонства ближче партійні й державні інститути. Згадані вище риси неформалів не носять абсолютного характеру. Для спілкування із зовнішнім миром іноді видумується досить квітчаста титулатура, а в конфліктах зрідка використається й формальне право більшості, що вподібнює неформалів партійним структурам. Іноді під час соціальних акцій діє тверда дисципліна, заснована на формальному підпорядкуванні заздалегідь призначеному командирові (координаторові й ін.), влада якого по закінченні акції розчиняється. Неформали – громадські працівники як явище не мають чітких меж і частково змішувалися й з дисидентами, і з демократичними рухами, і з середовищем офіційних організацій (партій, профспілок, суспільств і т.д.).

Найбільш помітні сплески виникнення неформальних організацій в історії були:

1. Хвиля неформалітету в післяреволюційні роки.( Контр культурні угруповання молоді).

2. Хвиля 60-х років, в період Хрущовської відлиги. Це перші симптоми розкладання адміністративно-командної системи. (Художники, Барди, Стиляги).

3. Хвиля. 1986 рік, коли існування неформальних груп було визнано офіційно. Неформалів стали визначати по різним соматичним ознакам (одяг, сленг, атрибутика, манери, мораль і .т.д.) За допомогою яких молодь відгороджувалась від дорослого співтовариства. Відстоюючи своє право на внутрішнє життя.

4. Хвиля 90-х років ХХ століття – „Перебудова” дала очікувану свободу, ефект відсутності заборон зробив поштовх до самовираження.

Найбільш масовим і помітним молодіжним рухом з кінця 70-х до початку 90-х років XX століття була так звана «Система» — контркультурний, демонстративно-карнавальний рух, субкультура якого була заснована на двох контркультурних стилях: хипповському і панковському. Представники «Системи» вели підкреслено асоціальний спосіб життя, обов’язковими елементами якого були: сейшени (від англ. session) — «квартирні» або підпільні концерти; автостоп — подорожі на попутному транспорті; сквоти — самовільне захоплення покинутих будівель і створення комун; тусовки — традиційні місця зустрічей. Характерними аксесуарами неформалів (хіппі) вважаються фенечки (браслети з ниток або бісеру), бандани, рвані джинси. Окрім «Системи», до «неформалів» відносили і близькі по духу рухи — КСП (клуби самодіяльної пісні), «Фендом» (КЛФ — клуби любителів фантастики), рокерів. Зухвалий зовнішній вигляд і походження переважно з сімей інтелігенції викликало жорстке неприйняття у представників специфічної субкультури робочих кварталів — так званих «качков» або «гопніков». «Неформали» і гопніки відносилися один до одного украй вороже, що часто виливалося в сутички і бійки[3] . Системщики[4] – молоді люди які часто привертали увагу перехожих. Хто екстравагантною зачіскою, хто розмальованою джинсовою курткою, хто сережкою в усі, і не однією. Вони стояли біля входів у популярні молодіжні кафе, юрбились біля входів у метро, сиділи на газонах міських скверів, тинялися з відстороненим виглядом по вулицях міст. Себе вони називали „піплами”, „хайрастами” і вважали себе вільними людьми, незалежними від батьків і суспільства. Це їх „система”. Погляди „системних” на життя багато в чому допомагали зрозуміти позицію неформалів того часу в цілому.

Різні погляди на одну „систему”. Тогочасне телебачення, обговорюючи “систему”, надало слово тим хто знає про неї з власного досвіду. Ось деякі вирізки із цих передач, що дозволяють скласти досить ясну картину про “систему”.

В. Нікольский, “системна” кличка Юфо:

„Ми здатні підійти на вулиці до якогось „патлатого”. Я не разу не бачив його, я просто підходжу й кажу: “Привіт!” І він відповідає мені тим самим... Говорять: ви якісь дивні люди. Хіба ви один одного знаєте? Ви довіряєте людям. Вони ж можуть вас пограбувати, вони можуть обікрасти, „розвести” й так далі – розумієте?

... Це говорить тільки про те, що ми – паросток майбутнього в нашому суспільстві, тому-що от те злодійство, прагнення „стягти”, обікрасти – це, очевидно, належить минулому й повинне зникнути. Я думаю, що в цьому саме відмінна властивість „патлатих”... Ми думаємо, що вже зараз “волосаті” вплинули на еволюцію суспільства. Зокрема радянська рок-музика, про яку тепер так багато говориться, по більшою мірою створена „патлатими”. Ці люди здатні жертвувати останнім. Останніми „шмотками” й іншим заради того щоб створити в країні культуру істинно молодіжну.

Я піднімаю свій голос за систему „хіпі” – за рух який дає кожній людині можливість зрозуміти іншу людину, що шукає взаєморозуміння, і дозволяє йому всебічно вдосконалюватися. Люди, які входять у цей рух, це люди різних вікових категорій, різних національностей, вони належать різним культурам, різним віросповіданням. Я думаю, що це дійсно рух, якому належить майбутнє...

„Система” – це не організація й не партія, тому кожний може залежати тільки від себе. „Система” – це суспільство в суспільстві... Ніяких законів тут бути не може, кожний живе тільки за законами своєї совісті”.

На початку 90-х «Система» розпалася на декілька незалежних субкультур (панки, металісти, фолкери, рольовіки і т. д.) і перестала існувати, як цілісний рух[5] .

Помітимо що бажання „пооригінальничати”, яким грішать багато юнаків і дівчини, має свою історію. Багато хто схоже, давно забув, а молодь 80-х, напевно ніколи не знала про те, що французький поет Шарль Бодлер фарбубвав волосся у фіолетові кольори. Однак це не заважало йому писати прекрасні вірші.

Принциповий антиестетизм був узятий на початку 20-го століття на озброєння „футуристами”. Пропонуючи у своєму маніфесті “кинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого й інших з пароплава сучасності”, В. Хлебников, В. Маяковський, Д. Бурлюк і А. Кручених свідомо кидали грубий виклик суспільству й панувавшому в той час в літературній течії – символізму. В. Каменський згадував: “От вони всі троє з’являються в переповненії аудиторії політехнічного музею, сідають за стіл із двадцятьма склянками гарячого чаю: Маяковський у циліндрі на потилиці й жовтій кофті, Бурлюк у сюртуку,з розмальованим обличчям, Каменський – з жовтими нашивками на піджаку й намальованому на чолі аеропланом ...Аудиторія шумить, репетує, свистить, аплодує – їй весело. Міліція в розгубленості”.[6]

Олександр Шубін[7] , сам колишній неформал, згадує свою першу групу неформалів. Група, провела в 1986 – 1988 р. кілька акцій, що шокують незвичайністю для того часу: страйк на сільгоспроботах, „театралізована дискусія”, у якій учасники відверто викладали опозиційні погляди, вечір пам’яті жертв сталінізма, перша в 80-ті рр. масова демократична демонстрація 28 травня 1988 р. Й кожна така акція приводила до припливу в рух десятків, а потім і сотень людей, готових витрачати час і кошти заради ще смутно усвідомлюваних цілей руху. Це було незвичайно, „уперше” (важливий мотив участі в соціальній творчості), це було „дієво”, це було „разом” (подолання відчуження, ізоляції особистості, характерних для індустріального суспільства). Від можливості закріпити цей ефект залежала можливість довгострокової реалізації особистості в русі. Але сам її напрямок (незалежно від продуктивності) визначав перший крок.

Причини виникнення.

1) Виклик суспільству, протест.

2) Виклик родині, нерозуміння в родині.

3) Небажання бути як усі.

4) Бажання затвердиться в новому середовищі.

5) Звернути на себе увагу.

6) Не розвинена сфера організації дозвілля для молоді в країні.

7) Копіювання західних структур, течій, культури.

8) Релігійні й ідейні переконання.

9) Данина моді.

10) Відсутність мети в житті.

11) Вплив кримінальних структур, хуліганство.

12) Вікові захоплення.

Для більш детального розгляду причин, можна звернутися до роботи Роберта К. Мертона „Соціальна структура і аномія”

„У соціологічній теорії існує помітна й наполеглива тенденція відносити незадовільне функціонування соціальної структури в першу чергу на рахунок властивих людині наказових біологічних потягів, які недостатньо стримуються соціальним контролем. З цього погляду соціальний порядок — усього лише інструмент для „регулювання імпульсивних дій”, „соціальної переробки” напруг. Слід зазначити, що ці імпульсивні дії, що прориваються крізь соціальний контроль, розглядаються як прояв біологічно обумовлених потягів. Передбачається, що прагнення до непокори корениться в самій природі людини. Підпорядкування, таким чином, являє собою результат або практичний розрахунок, або механічного кондиціювання. Ця точка зору, не говорячи вже про її інші недоліки, явно не дає відповіді на одне питання. Вона не дає основи для визначення тих умов небіологічного характеру, які стимулюють відхилення від запропонованого типу поводження. В цій роботі ми виходимо із припущення, що певні фази соціальної структури породжують обставини, при яких порушення соціального кодексу являє собою „нормальну” відповідь на виникаючу ситуацію.

Принципова схема, яку варто розробити, повинна забезпечити послідовний систематичний підхід до вивчення соціально-культурних джерел поведінки, що відхиляється від норми. Ми маємо намір у першу чергу показати, як деякі соціальні структури роблять певний тиск на окремих членів суспільства, штовхаючи їх скоріше на шлях непокори, чим на шлях поведінки, що погодиться із загальноприйнятими правилами. Багато питань, пов’язані із цією схемою, ми не зможемо обговорити; нерідко нам доведеться обмежуватися простим згадуванням проблем без докладного їхнього аналізу.

Серед елементів соціальної й культурної структури особливу важливість для нас мають два елементи. Аналітично вони роздільні, хоча в конкретних ситуаціях вони неподільно переплітаються. Перший елемент складається із цілей, намірів і інтересів, обумовлених даною культурою. Вони становлять сферу намірів. Зазначені цілі більш-менш інтегровані й містять у собі різні ступені престижу й емоцій. Вони становлять основний, але не єдиний компонент того, що Лінтон вдало назвав „схемою групового існування”. Деякі із цих обумовлених культурою намірів мають відношення до первинних потягів людини, однак вони не визначаються ними. Друга фаза соціальної структури визначає, регулює й контролює прийнятні способи досягнення цих цілей. Кожна соціальна група обов’язково сполучить свою шкалу бажаних цілей з моральним або інституційним регулюванням припустимих і необхідних способів досягнення цих цілей. Цього роду регулятивні норми й моральні імперативи не обов’язково збігаються з нормами, що визначають технічну доцільність або ефективність цих способів. Багато способів, які окремим особам представляються найбільш ефективними для досягнення бажаних цінностей, також як незаконні операції з акціями нафтових компаній, крадіжка, шахрайство, виключені з інституційної сфери дозволеного поводження. Вибір засобів які підходять обмежений інституційними нормами.

Коли ми говоримо, що ці два елементи — обумовлені культурою мети й інституційними нормами діють спільно, ми не маємо на увазі при цьому, що співвідношення між альтернативними способами поводження й цілями є незмінно постійним. Значимість певних цілей може змінюватися незалежно від ступеня значимості інституційних засобів. Можуть мати місце випадки непропорційного, іноді по суті виняткового підкреслення цінності певних цілей у сполученні з порівняно малою заклопотаністю щодо інституційно схвалюваних засобів їхнього досягнення. Свого крайнього вираження подібна ситуація досягає в тому випадку, коли вибір альтернативних засобів обмежується тільки технічними, а не інституційними міркуваннями. У такого роду гіпотетичному полярному випадку були б дозволені всі й будь-які засоби здатні забезпечити досягнення винятково важливих цілей. Такий один тип непогодженості елементів культури. Другий полярний випадок виявляється в тих групах, де діяльність, спочатку задумана як засіб досягнення мети, стає самоціллю. У таких групах первісні цілі забуті й ритуалістична прихильність до інституційно запропонованого поводження приймає характер справжньої одержимості. Приймаються широкі міри до забезпечення стабільності, у той час як до змін ставляться зі зневагою. Вибір альтернативних способів поводження строго обмежується. Розвивається зв’язане традиціями священне суспільство, що характеризується неофобією. Службовий психоз бюрократа може служити тут прикладом. Нарешті, є групи проміжного типу, у яких існує рівновага між цілями, певною культурою, і інституційними засобами. Ці групи характеризуються значною інтеграцією й відносною стабільністю, що не перешкоджає змінам.

Ефективна рівновага між двома зазначеними фазами соціальної структури досягається доти, доки особи, що підкоряються обмеженням обох родів, одержують задоволення; мова йде про задоволення від досягнення певних цілей і про задоволення, що безпосередньо виникає від використання інституційно схвалюваних способів досягнення цих цілей. Успіх у подібних урівноважених випадках складається із двох моментів. Успіх тут оцінюється в термінах результату й у термінах процесу, у термінах кінцевого виходу й у термінах діяльності. Постійне задоволення повинне виникати із самої участі в конкурентному порядку й з випередження конкурента, оскільки зберігається конкурентний порядок. Випадкові жертви, сполучені з інституціоналізованою поведіенкою, повинні компенсуватися соціально випробуваною винагородою. Розподіл статусів і ролей за допомогою змагання повинне бути організоване таким чином, щоб для будь-якої позиції в рамках установленого розподілом порядку існував позитивний фактор, що стимулює відповідність кожного своєї ролі й виконання зобов’язань, пов’язаних зі статусом. Тому, що поведінка яка відхиляється від норми , може бути розцінена як симптом непогодженості між обумовленими культурою намірами й соціально організованими засобами їхнього задоволення.

З типів груп, що формуються в результаті незалежних змін у співвідношенні двох фаз соціальної структури, нас цікавлять головним чином групи першого типу, саме ті, у яких непропорційно великий наголос ставиться на цілях. Це положення варто переформулювати в належній перспективі. Немає таких груп, у яких були відсутні б кодекси, що регулюють поводження, однак існують розходження в ступені, у якій зазвичай, вдачі й інституційний контроль ефективно сполучаються з менш чітко певними цілями, що становлять частину культурної основи суспільства. Емоційні переконання можуть групуватися навколо комплексу визнаних суспільством цілей, позбавляючи одночасно своєї підтримки певні дані культурою засоби їхнього досягнення. Як ми побачимо далі, певні аспекти соціальної структури можуть породити протиправне й антисоціальне поводження саме внаслідок розходження в значенні, що надає цілям і нормам, що регулюють їхнє досягнення. У крайніх випадках ці останні можуть бути настільки підірвані надмірним акцентом на цілях, що вибір способів поводження буде обмежуватися тільки міркуваннями технічної доцільності. Внаслідок цього єдиним питанням, що має значення, стає питання про те, наскільки ефективні наявні засоби оволодіння соціально випробованими цінностями. Спосіб, найбільш практичний з технічної точки зору, незалежно від того, законний він чи ні, одержує перевагу перед інституційно запропонованим поводженням. Але по мірі розвитку цього процесу інтеграція суспільства слабшає й розвивається аномія.

Так, якщо мова йде про атлетичне змагання, коли прагнення до перемоги звільнено від дотримання інституційних правил і успіх оцінюється в термінах „виграшу”, а не „виграшу певним способом”, використання незаконних, але технічно ефективних засобів одержує мовчазну санкцію. Кращому гравцеві футбольної команди супротивника нишком наноситься удар, борець, непомітно застосовуючи митецький, але незаконний прийом, виводить свого партнера з ладу; навчальні заклади тайкома субсидують „студентів”, чиї таланти майже цілком обмежений в област спорту. Прагнення до досягнення мети настільки послабило задоволення, одержуване від самого процесу участі в змаганні, що це задоволення фактично зводиться тільки до досягнення успішного результату. Завдяки цьому ж процесу напруга, породжувана бажанням виграти в покер, знімається, якщо пощастило здати самому собі чотири тузи або у випадку, коли культ успіху став повністю домінуючим, якщо вдалося мистецьки підтасувати карти при складанні пасьянсу. Слабкий докір совісті в останньому випадку, а також таємний характер порушень нормативних правил ясно показують, що інституційні правила гри відомі тим, хто їх обходить, але що емоційні підвалини цих правил значною мірою ослаблені перебільшеним значенням, що надаються даною культурою мети досягнення успіху. Таке мікрокосмічне відображення соціального макрокосмосу.

Цей процес не обмежується сферою спорту. Процес, що має своїм результатом перебільшення значення мети, що породжує справжню деморалізацію, тобто деінституціоналізацію засобів, властивий багатьом групам, у яких відсутній досить високий ступінь інтеграції цих двох фаз соціальної структури. Надзвичайне значення, що надається в нашому суспільстві накопиченню багатства як символ успіху, перешкоджає встановленню повністю ефективного контролю над використанням інституційно врегульованих способів отримання стану. Обман, корупція, аморальність, злочинність, коротше кажучи, весь набір заборонених засобів стає усе більше звичайним, коли значення, що надає стимулюючу даною культурою ціль досягнення успіху розходиться з координованим інституційним значенням засобів. Це положення має вирішальне теоретичне значення при аналізі доктрини, відповідно до якої антисоціальна поведінка найчастіше виникає від біологічних потягів, що прориваються крізь обмеження, що накладаються на людину суспільством. Різниця між цими двома концепціями — це різниця між вузько утилітарним тлумаченням, що вважає, що людина ставить перед собою випадкові цілі, і аналізом, що виявляє, що ці цілі обумовлені характером основних цінностей даної культури. Навряд чи ми можемо зупинитися в цьому пункті. Якщо ми хочемо розглянути питання про соціальний генезис різних коефіцієнтів і типів повеодінки, що відхиляється від норми, характерного для різних суспільств, ми повинні звернутися до інших аспектів соціальної структури. Дотепер ми вимальовували три ідеальних типи соціального порядку, утворених різними типами зв’язку між обумовленими культурою цілями й засобами їхнього досягнення. Виходячи із цих типів обумовлених культурою сполучень, ми виявляємо п’ять логічно можливих, альтернативних способів пристосування або адаптації індивідуума до умов, що існують у суспільстві або групі — носії даної культури. Вони схематично показані на наступній таблиці, де (+), означає „прийняття”, (-) — „усунення” і (±) — „відмову й заміну новими цілями й стандартами”.

Обумовлені культурою цілі Інституціоналізовані засоби
I. Підпорядкування + +
II. Інновація (відновлення) + -
III. Ритуалізм - +
IV. Ретретизм (відхід від життя) - -
V. Заколот ± ±

Перш ніж приступити до обговорення питання про зв’язок між цими альтернативними реакціями й іншими фазами соціальної структури, варто вказати, що особи можуть переходити від однієї альтернативи до іншої в міру того, як вони утягуються в різні види соціальної діяльності. Ці категорії відносяться до адаптації особистості до певної ролі в специфічних ситуаціях, а не до особистості in toto. Аналіз розвитку цього процесу в різних сферах поведінки ускладнив би проблему настільки, що ми не змогли б розглянути її в рамках даної роботи. У зв’язку із цим ми зосередимо нашу увагу насамперед на економічній діяльності в широкому сенсі слова, на „виробництві, обміні, розподілі й споживанні товарів і послуг” у нашому конкурентному суспільстві, у якому багатство набуло найвищою мірою символічного значення. Наше завдання полягає в тому, щоб розкрити деякі з факторів, що роблять вплив на індивідуума, для того щоб змусити його вдатися до деяким із цих логічно можливих альтернативних реакцій. Вибір цих реакцій, як ми побачимо, далеко не випадковий,

У будь-якому суспільстві пристосування типу I (підпорядкування як обумовленим культурою цілям, так і засобам) найбільше звичайно /305/ і широко поширено. Якби справа обстояла інакше, було б неможливо підтримувати стабільність і послідовність суспільства. Складна конфігурація намірів, складова основ кожного соціального порядку, знаходить своє зовнішнє вираження в модальному поводженні членів цього суспільства, що підпадає під першу з наведених категорій. Поведінка в рамках загальновизнаної ролі, орієнтоване на досягнення основних цінностей групи, являє собою правило, а не виключення. Уже цей факт сам по собі дозволяє нам говорити про сукупності людей як про групу або суспільство.

Навпроти, пристосування типу IV (заперечення цілей і засобів) зустрічається рідше всього. Люди, які „пристосовані” (або не пристосовані) у цьому сенсі, перебувають, строго говорячи, у суспільстві, однак вони не належать до нього. У соціологічному сенсі вони є справжніми „чужинцями”. Не розділяючи загальну орієнтацію, вони можуть бути віднесені до числа членів даного суспільства чисто фіктивно. Під цю категорію підпадають деякі види активності психопатів, психоневротиков, осіб, що страждають хронічним психічним розладом, що виражається у відході від реального миру у внутрішній світ хворобливих переживань, парієв, відщепенців, гулящих, бурлак, хронічних алкоголіків і наркоманів. Ці особи в деяких сферах діяльності відмовляються від певних цілей даних культурою , доходячи в полярному випадку до повного заперечення цілеспрямованої діяльності, а їхнє пристосування не перебуває згідно з інституційними нормами. Це не означає, що в деяких випадках джерелом їхнього поведінкового пристосування не є частково та сама соціальна структура, що вони по суті справи відкинули, а також що їхнє існування в межах соціальної зони саме по собі не становить проблеми для населення, орієнтованого на загальновизнані цінності.

Подібного роду „пристосування” має місце, оскільки мова йде, про структурні джерела, у випадку, коли цілі культури й інституціоналізовані засоби їхнього досягнення повністю засвоєні особою й отримують із його боку позитивну емоційну й високу соціальну оцінку, однак інституціоналізовані засоби, що дають відому можливість досягнення цих цілей, недоступні цій особі. У подібних ситуаціях виникає двоякого роду психологічний конфлікт, оскільки моральне зобов’язання дотримуватися інституційних засобів вступає в протиріччя з тиском, що змушує вдатися до незаконних засобів (здатним забезпечити досягнення мети), і через те, що особа не має можливості використати засоби, які були б законні й ефективні. Конкурентний порядок підтверджується, однак потерпівши невдачу й опинившись перед непереборною перешкодою індивідуум, що не може впоратися із цим порядком, випадає з нього. Поразка, квієтизм і самоусунення проявляють себе в психологічних механізмах втечі від дійсності, з неминучістю ведучого до „втечі” від вимог, пропонованих суспільством. Це результат постійних невдач у прагненні досягти мети законними засобами й нездатності вдатися до незаконних способів внаслідок наявності внутрішньої заборони й інституціоналізованого примусу, причому в ході цього процесу вища цінність успіху як мети ще не відкинута. Конфлікт вирішується шляхом усунення обох елементів, що впливають, як на цілі, так і на засоби. Втеча завершена, конфлікт усунутий, індивідуум пристосувався до вимог суспільства.

Варто помітити, що у випадках, коли невдача пов’язана з неприступністю ефективних інституційних засобів досягнення економічного або якого-небудь іншого високоцінного „успіху”, можливі також пристосування типу II, III і V (нововведення, ритуалізм і заколот). Результат буде визначатися конкретними рисами особистості й тим самим конкретною культурною характеристикою. Неадекватне пристосування особи до вимог суспільства може мати своїм результатом реакцію типу інновації, через яку конфлікт і переживання, пов’язані з невдачею в досягненні мети, усуваються шляхом відмови від інституційних засобів і збереження прагнення до досягнення успіху; крайній ступінь засвоєння інституційних вимог веде до ритуалізму, при якому ціль відкидається, тому що перебуває за межами досяжного, однак підпорядкування вдачам продовжує підтримуватися; заколот має місце у випадку, коли звільнення від пануючих стандартів, що є результатом невдачі або обмеженості перспектив, веде до спроби ввести „новий соціальний порядок”.

Предметом нашої уваги в цьому випадку є незаконне пристосування. Воно сполучено з використанням, по загальному визнанню, заборонених, але часто ефективних засобів досягнення щонайменше видимості обумовленого культурою успіху — багатства, влади й тому подібного. Як ми вже бачили, такого роду пристосування зустрічається у випадку, коли особа сприйняла обумовлений культурою акцент на цілі „досягнення успіху”, без того щоб рівною мірою засвоїти пропонують моральні норми, що керують вибором засобів досягнення цього успіху, У зв’язку із цим постає питання: які фази нашої соціальної культури привертають особу до подібного способу пристосування? Ми можемо досліджувати конкретний приклад, плідно проаналізований Ламаному; у ньому втримується ключ до рішення цього питання. Ламаний показав, що спеціалізована зона пороку у північному перед мостів’ї Чикаго являє собою, „нормальну” реакцію на ситуацію, у якій засвоєний обумовлений культурою акцент на досягненні грошового успіху, але дуже мала можливість використати для досягнення цього успіху загальновизнані й узаконені засоби. Для осіб, що проживають у цій зоні, можливість вибору занять майже повністю обмежена областю фізичної праці. Якщо врахувати то презирство, з яким у системі нашої культури ставляться до фізичної праці, і його корелят – престиж інтелігентної праці, стане ясно, що результатом такої ситуації є прагнення до інновації. Обмеження можливостей областю некваліфікованої праці й пов’язаний із цим низький дохід не можуть конкурувати в термінах загальновизнаних стандартів досягнення успіху з високим доходом, пов’язаним з експлуатацією організованого пороку.

У цій ситуації є два важливих моменти. По-перше, така антисоціальна поведінка у відомому змісті „викликається до життя” деякими загальновизнаними цінностями культури й класовою структурою, сполученої з різним доступом до можливостей законного, що надає престиж досягнення обумовлених культурою цілей. Відсутність високого ступеня інтеграції між засобами й цілями, як елементами культури, і даної класової структури, узяті разом, сприяють більше частим проявам антисоціальної поведінки в таких групах. Не менше значення має й друге положення. Звертання до першого з можливих реакцій, а саме до використання законних зусиль, обмежено тим фактом, що реальне просування у бік досягнення символів успіху по загальновизнаних каналах – це суперечить ідеології відкритих класів, що відстоює , відносно рідким і скрутним для тих, кому заважає недостатнє формальне утворення й убогі економічні ресурси. Домінуючий вплив існуючих і групі стандартів успіху приводить, як наслідок, до поступового витиснення законних, однак загалом своїм неефективних спроб його досягнення й до все більшого використання незаконних, але більш-менш ефективних засобів аморального й злочинного характеру. Вимоги культури, які пред’являють до особи в такому разі, несумісні між собою. З одного боку, від особи вимагають, щоб особа орієнтувала свою поведінку в напрямку накопичення багатства; з іншого боку – йому майже не дають можливості зробити це інституційним способом. Результатом такої структурної непослідовності є формування психопатичної особистості й (або) антисоціальна поведінка, і (або) революційна діяльність. Рівновага між обумовленими культурою засобами й цілями стає досить нестійкою у міру того, як підсилюється акцент на досягненні які мають значення для престижу цілей будь-якими засобами. У цьому контексті Каноні втілює тріумф аморального інтелекту над запропонованим нормами моралі „банкрутством”, коли канали вертикальної мобільності закриті або звужені у суспільстві, що високо оцінює економічне процвітання й соціальне просування для всіх своїх членів.

Це останнє положення має першорядну важливість. З нього випливає, що якщо ми хочемо зрозуміти соціальні причини антисоціальної поведінки, то поряд з особливим акцентом на грошовому успіху, варто враховувати й інші фази соціальної структури. Багато випадків поведінки, що відхиляється від норми, породжуються не просто „відсутністю можливостей” або перебільшеним підкресленням значення грошового успіху. Порівняльна твердість класової структури, феодальний або кастовий порядок можуть обмежувати можливості подібного роду далеко за межами того, що має місце в американському суспільстві сьогодні. Антисоціальна поведінка здобуває значні масштаби тільки тоді, коли система культурних цінностей звеличує, фактично вище всього, певні символи успіху, загальні для населення в цілому, у той час як соціальна структура суспільства жорстко обмежує або повністю усуває доступ до випробуваних засобів оволодіння цими символами для більшої частини того ж самого населення. Іншими словами, наша ідеологія рівності по суті справи спростовується існуванням груп і індивідуумів, що не беруть участь у конкуренції для досягнення грошового успіху. Ті самі символи успіху розглядаються в якості бажаних для всіх. Вважається, що ці цілі перекривають класові розходження, які не обмежені ними, однак у дійсності соціальна організація обумовлює існування класових розходжень у ступені доступності цих загальних для всіх символів успіху. Невдачі й подавлені наміри ведуть до пошуків шляхів для втечі з культурно обумовленої нестерпної ситуації; або бажання, що не одержали задоволення, можуть знайти вираження в незаконних спробах опанувати домінуючими цінностями. Характерне для Америки надання надзвичайного значення грошовому успіху й культивування честолюбства у всіх приводять у такий спосіб до виникнення перебільшених тривог, ворожості, неврозів і антисоціальної поведінки.

Цей теоретичний аналіз можна поширити на пояснення мінливих співвідношень між злочинністю й бідністю. Бідність не являє собою ізольованої змінної. Вона включена в комплекс взаємозалежних змінних соціального й культурного характеру. Розглянута в такому контексті, бідність представляється в зовсім іншому аспекті. Бідність як така й супутнє їй обмеження можливостей самі по собі недостатні для того, щоб обумовити помітне підвищення коефіцієнта злочинної поведінки. Навіть згадував часто „бідність серед достатку” не веде за необхідністю до такого результату. Тільки в тій мері, у який убогість і з’єднані з нею негоди в конкурентній боротьбі за оволодіння цінностями, схваленими культурою для всіх членів даного суспільства, пов’язані зі сприйняттям обумовленого культурою акценту на значенні грошового накопичення як символу успіху, антисоціальна поведінка являє собою „нормальний” результат. Так, бідність у набагато меншому ступені пов’язана зі злочинністю в південно-східній Європі, чим у Сполучених Штатах. Можливості вертикальної мобільності в цих зонах Європи, очевидно, нижче, ніж у нашій країні, так що ні бідність сама по собі, ні її сполучення з обмеженістю можливостей не достатні для пояснення розходжень у кореляціях. Тільки в тому випадку, якщо ми будемо розглядати всю конфігурацію, утворену бідністю й обмеженістю можливостей, а також загальну для всіх систему символів успіху, ми зможемо пояснити, чому кореляція між бідністю й злочинністю в нашому суспільстві вище, ніж в інших суспільствах, у яких тверда класова структура сполучається з різними для кожного класу символами просування.

Таким чином, у суспільствах, подібних нашому, тиск, надаваний прагненням до успіху, пов’язаному із завоюванням престижу, приводить до усунення ефективних соціальних обмежень у виборі засобів, застосовуваних для досягнення цієї мети. Доктрина „ціль виправдує засоби” стає провідним принципом діяльності у випадку, коли структура культури зайво звеличує ціль, а соціальна організація зайво обмежує можливий доступу до випробуваних засобів її досягнення. Інакше кажучи, положення такого роду й пов’язана з ним поведінка відбиває недостатність координації, що існує в системі культури. Результати недостатньої інтеграції в цій області очевидні в сфері міжнародних відносин. Акцент на національній могутності не сполучається належним чином з незадовільною організацією законних, тобто певних і прийнятих у міжнародному масштабі засобів досягнення цієї мети. Результатом цього є тенденція до анулювання міжнародного права; договори стають шматком паперу, „неоголошена війна” служить технічним вивертом, бомбардування цивільного населення одержує раціональне обґрунтування зовсім так само, як у подібній же ситуації в суспільстві розширюється застосування незаконних засобів у взаєминах між окремими особами.

Описаний нами соціальний порядок з неминучістю породжує це „прагнення до розпаду”. Тиск, надаваний цим порядком, діє в напрямку випередження конкурентів. Вибір засобів у межах інституційного контролю продовжує існувати доти, поки емоції, що підтримують систему конкуренції, тобто можливості, що виникають зі свідомості, випередити свого конкурента й тим самим викликати сприятливу реакцію з боку інших, поширюються на всі області людської діяльності, а не зосереджені винятково на досягненні кінцевого результату. Для підтримки стабільності соціальної структури необхідний рівномірний розподіл емоцій відносно складових її частин. Коли відбувається зрушення від задоволення самим процесом змагання убік заклопотаності, майже винятково успіхом у цьому змаганні, виникає напруга, що веде до виходу з ладу регулюючої структури. Разом із применшенням у результаті цього ролі інституційних імперативів виникає ситуація, схожа на ту, котру утилітаристи помилково вважають типової для суспільства в цілому, коли розрахунок на очікувану вигоду й страх перед покаранням є єдиними результатами. У такого роду ситуації, як помітив Гоббс, насильство й обман стають єдиними чеснотами через їхню відносну ефективність для досягнення цілей, які для нього, звичайно, не виникали із системи культури.

Треба мати на увазі, що наведені вище міркування викладені не в плані моралізації. Які б не були почуття автора або читача відносно етичної бажаності координації цілей і засобів, як фаз соціальної структури, варто погодитися з тим, що недостатність такої координації веде до аномії. Оскільки однієї з найбільш загальних функцій соціальної організації є створення основи для прогнозованої й регульованої поведінки людей, ефективність цієї функції усе більше обмежується в міру того, як роз’єднуються зазначені елементи соціальної структури. У крайніх випадках прогностичність повністю зникає й наступає те, що з повною підставою можна назвати культурним хаосом або аномією.

Цей виклад, будучи коротким, разом з тим і неповним. У нього не включене вичерпний розгляд різних структурних елементів, що привертають особу до тієї, а не до іншої із числа можливих для нього альтернативних реакцій; ми залишили без розгляду, не відкидаючи їхнього значення, факторів, що визначають конкретний розподіл цих реакцій; тут не були перераховані різні конкретні реакції, утворені комбінаціями специфічних величин, аналітичних змінних; ми упустили або лише побічно торкнули питання про соціальні функції незаконних реакцій; ми не використали повною мірою „пояснювальні можливості” нашої аналітичної схеми шляхом дослідження більшого числа змінних, що показують у різних групах частоту поведінки, що відхиляється від норми й підкоряється правилам; у статті не було приділено достатньої уваги заколотній поведінці, що прагне до радикальної зміни соціального пристрою; тут не було досліджене значення того, що конфлікт між нормами різних культур означає для аналізу роз’єднання між обумовленими культурою цілями й інституційними засобами. Ми вважаємо, однак, що ці й інші суміжні проблеми можуть бути, піддані плідному аналізу на основі цієї схеми[8] .”

2.2 Сутність понять «субкультура» , « неформальні об’єднання » та « неформали »

В останні роки соціологи приділяють багато уваги вивченню молодіжних груп і молодіжної субкультури. Довгий час уважався, що в соціалістичному суспільстві, що прагне до соціальної однорідності, у молоді не може й не повинне бути своїх специфічних цінностей. Прояву своєрідності, незвичні форми поводження розцінювалися або як аномалія, соціальне відхилення, або як наслідування Заходу.

Інша позиція представляла ці відхилення як спосіб самовираження, як можливість заявити про себе суспільству, звернути на себе увагу. Так з’явився термін «неформальні молодіжні об’єднання», що закріпилося в науковій і публіцистичній літературі, а також у повсякденному слововживанні. У західній соціології для позначення цього ж явища використають категорію „peer group”. Це поняття виникло в американській соціології й означає більше, ніж група однолітків або гомогенна (однорідна) група. Слово „peer” походить від латинського pааr (рівний), і позначувана рівність ставиться не тільки у віку, але й до соціального статусу, поглядів, цінностей, норм поведінки.

Формальною зазвичай називають соціальну групу, що володіє юридичним статусом, що є частиною соціального інституту, організації, де положення окремих членів строго регламентовано офіційними правилами й законами.

Неформальні об’єднання – явище масове.

„Неформали” — загальна назва для представників різних молодіжних рухів в СРСР 80-90-х років XX століття. Визначення «неформал» походить від словосполучення «неформальні об’єднання молоді», що виник в протиставлення «формальним» об’єднанням: комсомольській організації і інших, що допускаються владою. «Неформалами» в середині 80-х років співробітники органів внутрішніх справ і місцевих організацій КПРС називали різні неофіційні, самодіяльні співтовариства молодих людей — групи соціальної ініціативи, клуби по інтересах і підліткові банди («любери» і т.д.). Спочатку, слово «неформал» мало яскраво виражене негативне, презирливе забарвлення і не було самоназвою представників субкультур. У СРСР молодіжні субкультури в цілому не відрізнялися великою різноманітністю. Причиною цього, мабуть, була цензура, недоступність західної музики і періодики, неможливість створення непідконтрольних комсомолу молодіжних клубів.[9]

Субкультура (від лат. sub – під й culture – культура) – сукупність специфічних соціально – психологічних принципів, що впливають на стиль життя і мислення певних номінальних і реальних груп людей, і що дозволяють їм усвідомити і затвердити себе в якості «ми», відмінного від «вони» - решти представників соціуму.

Субкультура – це автономне відносно цілісне утворення. Вона включає ряд більш менш яскраво виражених ознак: специфічний набір ціннісних орієнтацій, норм поведінки, взаємодії і взаємин її носіїв, набір джерел інформації, яким віддається перевага, своєрідні захоплення, смаки і способи проведення вільного часу, жаргон, фольклор.

Соціальною базою формування субкультури є вплив таких чинників, як вік, етнічне походження, релігія, соціальна група або місце проживання. Цінності субкультури не означають відмови від національної культури, прийнятої більшістю, вони виявляють лише деякі відхилення від неї. Проте більшість, як правило, відноситься до субкультури з несхваленням або недовір’ям.

Іноді група активно виробляє норми або цінності, які явно протистоять пануючій культурі, її змісту і формам. На основі таких норм і цінностей формується контркультура. Відомий приклад контркультури - хіппі 60-х років або "система" в СРСР 80-х років ХХстоліття..

Єдиної усталеної системи поглядів на явище субкультури на сьогодні немає. Кожна наука поняття “субкультура” інтерпретує й описує з позицій своїх предмета та методології. Тому в науці сформувалася низка найпоширеніших підходів до вивчення та опису цього явища.

2.3 Типологізація підходів до вивчення субкультур, класифікація й ознаки неформальних об’єднань

Типологізація підходів вивчення субкультур:

Системно-динамічний підхід полягає в поданні субкультури як складної системи, що зазнає фазових перетворень.

Синергетичний підхід описує взаємодії субкультур як такий процес, що розгортається хаотично. У цьому процесі одні субкультури посилюються (кооперативний ефект), а інші гаснуть.

Інформаційний підхід подає образ культури (субкультури) як поєднання соціальних феноменів з інформаційними, де колективна свідомість (що несе в собі духовні цінності) формується в процесі передавання інформації від індивіда до індивіда, а ЗМІ (телебачення, радіо, преса) активно впливають на цей процес.

Генетичний підхід полягає в ототожненні системи духовних цінностей з набором генів.

Ієрархічний підхід інтерпретує культуру як ієрархічно організовану систему, в котрій культури вищого рівня розвиваються за своїми законами, відмінними від законів нижнього рівня.

Трофічний підхід дотримується принципу: верхній рівень розвивається за рахунок нижнього. Трофічні рівні вибудовуються в ланцюжок, початком якого є перетворення світу людських почуттів в мисленневі образи. Екологічний підхід розглядає субкультурні спільноти як цілісні утворення в широкому соціокультурному середовищі.

Епідеміологічний підхід уподібнює процес формування субкультур поширенню інфекційної хвороби: збудник — соціальний міф, формуючись у масовій свідомості, передається від індивіда до індивіда, охоплюючи масу вразливих[10] .

Когнітивний підхід полягає в уявленні про субкультуру як систему пізнавальних теоретичних конструктів, крізь призму яких сприймається навколишня дійсність[11] .

Окрім вищеназваних підходів у межах гуманістичної традиції відомі методологи Шварц і Якобс[12] виокремили два основні напрями, які обирають різні дослідницькі стратегії (парадигми) вивчення та опису субкультури — реконструкція життєвого світу та вивчення соціальних форм. Коротко схарактеризуємо їх. Реконструктивістська стратегія (парадигма) має на меті якнайповніше відтворення світобачення представників певної групи, її картини світу. Основним методом дослідження виступає феноменологія. В межах цієї стратегії вирізняють ще два напрями (феноменологічні моделі): сцієнтизм та екзистенціалізм. З позицій сцієнтизму, всі люди мислять приблизно за одними принципами — згідно вимогам наукової методології, висувають та перевіряють гіпотези, створюють теорії та фальсифікують їх. Весь життєвий світ тут можна уявити як сукупність знань, котрі розвиваються згідно законів розвитку наукового знання. Протилежним є екзистенційний напрям. Основну увагу тут приділяють аспектові емоційних переживань, а не мислиннєвим структурам, як у сцієнтистів.

Стратегія, що вивчає соціальні форми (інструктивістська парадигма), має на меті вивчення правил, котрі дають змогу самому досліднику стати членом даної субкультури. Форми становлять типові взірці соціальної взаємодії, такі, як привітання або залицяння. Форми задаються правилами, що визначають, які ходи припустимі в цій грі, а які ні, однак партії, що складаються з ходів, є результатом творчості самих учасників. Вивчаються саме ігри та правила мислення й дії, що утворюють їх. Символічні системи виникають як засіб адаптації до навколишньої дійсності та вирішення нагальних проблем; “ці системи передаються в ході інкультурації передусім як інструкції з поведінки в деяких проблемних ситуаціях. Більшість “субкультур” (хоч би що це слово означало) не мають повних текстів, котрі б передавали загальний світогляд їх учасників, однак всі вони роз’яснюють новачкам, як їм себе поводити та як їм себе почувати”.[13]

Звісно, вся сукупність наукових підходів не обмежується цим переліком, але ці підходи є найбільш поширеними і саме на їх основі здійснюються спроби типологізації та інтерпретації субкультур.

Класифікація й ознаки неформальних об’єднань:

Класифікація по В.М. Фрадкину:

· просоціальні, асоціальні, антисоціальні;

· групи приналежності й референтні;

· більша й малі (тут мова не про кількість, а про якість (групи, у яких всі підлітки безпосередньо спілкуються один з одним – малі, а де не можуть спілкуватися – більші));

· постійні й випадкові;

· с демократичним з авторитарним підпорядкуванням;

· різновікові й одновікові;

· одностатеві й різностатеві й т.д.

Класифікація по А. В. Толстих:

а) суспільно-політичні групи (ставлять метою пропаганду певних суспільно – політичних поглядів , неагресивні);

б) радикали (любера, скины – дуже агресивні (лідери – в основному зі старшого покоління));

в) еколого-етичні групи (“зелені”);

г) групи способу життя (властиво неформально-молодіжні об’єднання – панки, хіпі й т.д.);

д) нетрадиційно-релігійні (сатаніти, буддисти, культові групи);

е) групи по інтересах (значківці, філателісти, спортивні й музичні фанати).

Неформальні молодіжні об’єднання розрізняються по характеру соціальної спрямованості їхньої свідомості й поводження, типу групових цінностей, особливостям проведення дозвілля. Найбільш популярними з них є групи аматорів сучасної музики, танців, різних видів спорту (футбольні вболівальники, культуристи) – близько 80%. Менше поширення у нас в країні одержали групи, зайняті суспільно-корисною діяльністю – охороною пам’ятників культури, захистом навколишнього середовища й т.д. – не більше 4%. Є групи, чиє поводження може бути охарактеризоване як соціально патогенне й навіть злочинне: наркомани, токсикомани й інші. Такі групи становлять приблизно 9% всіх неформальних молодіжних груп[14] .

Сучасна молодіжна субкультурна арена України включає, в основному, різноманітні глобально поширені стилі і формації. Хоча більшість з них представлені як на Заході, так і в межах колишнього СРСР, все ж таки субкультурне молодіжне середовище набуває визначеної, хоча і не завжди явної специфіки, яку можна назвати терміном Робертсона «глокальной» (глобальний+локальний). Особливо цікавими в цьому плані є неформали, які є складною взаємодією різних, часто зовні легко впізнаних, видовищних молодіжних напрямів, рухів і стилів. Сучасні неформальні групи України – це аналоги «класичних» субкультурних молодіжних формацій Заходу. Хоча неформали відрізняються своїми інтересами і світоглядом, вони дуже часто схильні сприймати себе – і часто сприймаються іншими – як частина або навіть уламки певної цілісності, одним з проявом якої можна вважати молодіжне мегаспільноту або мережу – Систему.

Найбільш відомі субкультури:

Байкери; Гопники; Любери; Віжуал кідс; Готи; Джанглісти; Кібер-готи; Металісти; Моди; Панки; Растамани; Рокери; Рейвери; Репери; Скінхеди; Cтрейт-ейджери; Хіп-хоп; Емо-кіди; Ультрас; Хули; Геймери; Демосцена; Марио бой; Отаку; Хакери; Анархісти; Анті фа; Бітники; Вагани; Зелені; НС-скінхеди; Нью-Ейдж; Хіпі; Яппі; Гомосексуали; Лесбіянки; Трансвестіти; Нудісти; Падонкі; Реконструктори; Рольовий рух; Коммунарський рух; Урологи; Дракони; Інакші; Толкієністи; Теріантропи; Фуррі; Граффітчики; Вегетаріанці.

Це далеко не весь список субкультур, але немає можливості про кожну розповісти. З загальної маси вирізняються найбільш помітні та незвичайні.

У західному суспільстві прийнято вести відлік молодіжних субкультур або від «бітників», або від «модов» і «рокерів». Перші створили цілий пласт культури, власний міф Дорогі. Другі дійшли до нас тільки по ностальгічних фільмах з Голлівуду про 50-і роки. Але і тих і інших дуже багато що не влаштовувало в домінуючій культурі споживчого суспільства, і досить велика частина молоді не бачила можливості реалізувати себе у межах суспільних схвалюваних норм.

Бітники . Манхеттен знаходиться в самому центрі Нью-Йорка, на острові. На півдні Манхеттену знаходиться район Грінвіч-віллідж. Вузькі вулиці і провулки, удома з червоної цеглини чергуються з тими, що фарбують білою фарбою фасадами будинків. Вікна і двері фарбують яскравими святковими фарбами. Тут маса лавок, магазинів, затишних кафе, пивних, в яких виступають джаз- і поп-музиканти.

І в Грінвіч-Віллідж проникає гендлярський дух індустрії розваг, але все таки цей квартал зберігає неповторна зовнішність. Справа не в тому, що нью-йоркська мерія поставила квартал під захист як пам'ятник архітектури і культури, але і тому що нинішні мешканці Грінвіч-віллідж і сьогодні живуть по-своєму, накладаючи специфічний відбиток на цей куточок Нью-Йорка. Тут і тепер селяться художники і поети авангардистського напряму.

Жителі Грінвіч-Віллідж хотіли відмежуватися від «нормальних» уявлень, підкреслюючи свою зневагу до комфорту і добробуту, до яких так прагне середній житель Нью-Йорка. Поселялися там на початку 50-х років в покинутих і малокомфортабельних квартирах. Жителі були 20-30-річні. У перші післявоєнні роки серед них стала особливо прикметною група молодих людей, переважно студентів художніх коледжів, які висунули досить чітку програму протистояння життєвим поглядам своїх батьків і розхожим мудростям університетської професури.

І зовні вони відрізнялися від всіх інших: вважали, що можна одягатися як завгодно, лише б не виглядати конформістськи. Тому їх прикрашали довге волосся і розтріпані бороди, зношені джинси з бахромою по коліна, ремінні сандалі, темні сонячні окуляри, заляпані фарбою берети, химерні капелюхи і т.д. Дівчата віддавали перевагу чорним колготкам, взагалі чорне було в моді, вони майже не причісувалися і не користувалися косметикою. Вони називали себе бітниками – «битим поколінням».

Назву винайшов Джек Керуак (1922-1969) – один із засновників цього руху. У 1952 році газета The New York Times вперше написала про «бите покоління», що вийшло з останньої світової війни не тільки спустошеним, таким, що розгубив всі відчуття, але і «вимотаним», відбитим в біфштекс. Журналісти стали зараховувати до «битого покоління» і тих американських письменників, яких раніше об'єднували поняттям «Загублене покоління»: Е. Хемінгуей, Д. Пассос, Э. Камминг і Ф.С. Фітцджеральд. У своїх книгах вони описали душевне сум'яття, невіру в буржуазну мораль, відсутність перспектив. Вони відчував себе відторгнутими суспільством.

Протест «битого покоління» теж прийняв літературні форми. Серед найбільш видатних літераторів можна назвати поетів Олена Гинзберга, Лоуренса Ферлінгетті, Грегорі Корсо і письменників Джека Керуака, Уїльяма Борроу і Лероя Джонса. Вперше поети «біта» з’явилися у вогнях рампи в жовтні 1955 року – вони організували виступ в Сан-Франциско. Велику увагу звернув на себе Ален Гинзберг, який зачитав 112-строфний вірш «Вий»:

Молох! Твої споруди – судилище!

Молох – гігантський іподром!

Молох – айсберг війни!

Молох – урядові гноми!

Молох! Дух твій – машини!

Молох! Твоя кров – потік монет!.

Моральний ригоризм, зведений поетами «бита» в непорушний принцип, привертав прогресивні верстви населення і викликав певну симпатію.

Бітники скептично відносилися до науково-технічної революції в умовах панування монополій, що відчужує результати праці самого виробника і що поневолила творчу особу. Вони дуже тонко відчули пороки розвитку американського суспільства і обрушилися на них зі всією пристрастю і інтелектуальною потужністю. Буржуазному благополуччю, ідеології «гострих ліктів» і прагненню до баришу бітники хотіли протиставити обмеження і аскетизм, мінімум особистого споживання, трепетне відношення до життя як до найбільшої цінності, чесні відносини між людьми. Вони вважали за краще не знати нічого про суспільство, не читали газет, не мали ні радіо, ні телевізорів. Бітники прагнули міняти місце проживання, не знаходитися довго на одному місці.

Життя без конкретних зобов'язань, без певної мети і занять, охота за враженнями, але і за прихильністю і любов'ю. Знаходитися в дорозі, «On the road» - формула існування бітників, для них це означало бути абсолютно вільним і незалежним. Якщо придивитися уважно, можна відмітити, щось, що було задумане, як спроба вирватися з ланцюгів, оберталося круговоротом гонки від одного міста до іншого, від авеню великих міст до сільських вулиць, відвідинами нічних барів, мозаїці художніх виставок, виступам поетів і джазових груп. Протест залишився на рівні заколоту, замість американського способу життя з'явився бітнтковський спосіб існування. Лише одиниці вийшли за рамки констатації вад капіталістичного суспільства і гучних вигуків. Люта атака на світ хмарочосів і монотонних житлових кварталів залишилася без наслідків. Це була боротьба Дон – Кихота з вітряними млинами.

Суспільство знов виявилося розділеним, тільки не на класи, а на тих, що знають і просвітлених і ситих і задоволених. Бітники охоплювали невелику частину молоді, а створена ними культура не мала масових форм. Альтернативні пропозиції бітників залишилися невиразними, суперечливими, а поведінка їх було багато в чому елітарним і анархістським. Була помітна суперечність між прокламованими бітниками відходом з буржуазного життя і бажанням бути щасливими, «роздвоєність виклику і покірності, гніву і всепрощаючого, критики і апології, анархії і ангажованості. Це роздвоєність бунтівника, який одурює самого себе, мораліста, який сподівається підняти рівень вселюдської моралі, оголошуючи самого себе аморальним». В той же час було б невірним стверджувати, що бітники були суцільно циніками песимістами, їх власна тактика народжувалася з суперечності між запитами і ефектом їх дії, вони батожили творчий параліч людства як результат механічних конвейєрів і використання бездушної техніки, гендлярську мораль, життя споживачів кока-коли і смажених кукурудзяних пластівців.

Бітники хотіли нагадати миру, що існує щось набагато потрібніше і прекрасніше: дружба, гостинність, подорожі, прогулянки, бесіди, танці, свята, саме життя і перш за все – живопис, музика, книги об відсутність власності! Всі ці устремління розбилися об порочні бастіони капіталістичних цитаделей. Бітників шукали порятунки в ірраціональності, в східних релігіях і філософських постулатах. Імпульси до художньої творчості, до оригінальності і ентузіазму вони прагнули відшукати в розжарених атмосферою хоті танцювальних вечірках і марихуані. Але за сп’янінням слідувало гірке прозріння, а солодкі мрії поступалися місцем суворої реальності. Танці і музика не могли підмінити реального життя, і бітники так і залишилися «в дорозі», не кинувши якорів, не знайшовши надійної гавані.

Хіпі. Сан-Франциско і Каліфорнію як і раніше магічно притягали до себе молодь. Молоді розлучалися з батьками, кидали коледжі і роботу, вважаючи за краще безцільно бродити по країні і вести простій, нехитрий спосіб життя. Причому не поодинці, як бітники, не маленькими групами, як західноєвропейські бродяги, а тисячними масами. Хіппі бродили тільки зграями.

Поняття «хіппі» (від англ. «to be hip» - знати, розуміти толк) вперше з'явилося в заголовку «San Francisco Examiner» і незабаром стало найбільш популярним позначенням молодіжного руху протесту, який розповсюдився і на Великобританію, і на Західну Європу і стало міжнародним. Перші хіппі з'явилися в тих, що належали колись бітникам колоніях в Іст-Віллідж в Нью-Йорку і Хейт-Эшбери-Дистрикт в Сан-Франциско. Зовнішністю і стилем поведінки хіппі кидали виклик американській шкалі цінностей і всій капіталістичній системі, вони були м'якими, доброзичливими, плотськими, вони були виконані відчуття благородності, оптимізму, раділи всьому прекрасному на світі – сонячному променю, тварині, музиці, танцю.

Вони носили зношені, вицвілі, залатані джинси. Одяг був яскравих тонів, з декоративними елементами, талісмани, амулети, молитовні шнури ченців буддистів. До неодмінної екіпіровки хіппі відносилися також спальний мішок, сумка, перекинута через плече, гітара або губна гармоніка.

Потрібно відзначити, що символом хіппі були квіти: квіти, заткнуті в довге волосся, вінки на шиї, квіти фантазійських форм на одязі.. Для хіппі квіти були рівнозначні життю і любові, тому що «квіти існують самі по собі і не шкодять нікому». На знак цієї незборимої тяги до квітів і любові, відповідно до гасла: «Твори любов, а не війну!» (Make love, not war!) свій рух вони називали «Flower power» - Влада квітів.

Раціональний аналіз недоліків суспільства поступився місцем презирству і неприйняттю суспільства як такого. Хіппі заперечували вихолощений добробут, достаток, вимірюваний тільки тисячами нажитих доларів, вони бігли геть від суспільства, яке оперує тільки такими поняттями і символами, як володіння, кар'єра, робота, успіх, влада, ставлячи їх вище за природні людські цінності. Вони критикували знеособленість, заданість і монотонність конформістського суспільства, говорили, що життя стає все більш безбарвним, а існування – все більш нудним, вони протестували проти суспільства і бюрократів, проти комп'ютерів і імперії IBM, які стирають всі відмінності між людьми, руйнують все індивідуальне.

Америка для хіппі перетворилася на «комп'ютеризовану поліцейську державу», де ФБР і СБУ стежать за сотнями тисяч американців електронними газетами і вухами. Перелік норм, статутів, законів і заборон, в якому борсається кожен індивідуум, стає, на думку хіппі, все більш задушливим і щільним. А вони не хотіли, як батьки, гнатися за грошима, забуваючи про радощі життя, про любов і щастя. «Діти-квіти» критикували «інше покоління», для якого егоїзм і заорганізованість затулили в житті все, що робить її радісною і гідною. Карикатурою ставали всі звичні ритуали: робота, розмови, дешеві жарти, обов'язкова партія в гольф, миття автомобіля, перетворене на релігійний акт, ходіння в гості і прийом гостей – форма соціального примушення, уявні розваги: клуб Playboy, втомлена подружня любов, вечір біля телевізора, за яким і засипають.

Немає ніяких сумнівів, що протест більшості хіппі був суб'єктивно чесним і щирим. Вони боялися, що влада імущі будуть ними маніпулювати, вони не хотіли бути «похороненими живцем», як їх батьки. Хіппі (у кульмінаційні моменти число їх складало більше 750 тисяч) вишли з сімей, річний дохід яких значно перевищував 10 тисяч доларів, 85% - взагалі з багатих сімей, а то і з вищого суспільства. Відомо, що в жовтні 1967 року тисячі хіппі прийняли своя участь в мітингу протесту проти війни у В'єтнамі. Розквіт руху припав на літо 1967 року – «літо любові». Молодь масами покидала удома і спрямовувалася до бастіонів руху.

Серед них було близько 200 тисяч «сьогодення» хіппі, які подорожували «без керма і без паруса» місяці і роки, приблизно стільки ж «блудних синів» - школярів, які приєднувалися до хіппі тільки на короткий проміжок часу, на літні канікули, і ще 100 тисяч хлопців і дівчат, які в тій чи іншій мірі вважали себе причетним себе до цього руху. Хіппі марширували по всій країні, відвідували пісенні фестивалі і рок-концерти просто неба. Особливу популярність придбала зустріч в Вудстоке. У цьому американському містечку, в 150 кілометрах від Нью-Йорка в серпні 1969 року під гаслом «Любов, мир і братерство» пройшов фестиваль мистецтв і музики. Протягом трьох діб виступили 32 групи. Хіппі з'їжджалися туди у величезній кількості: за оцінкою дорожньої поліції, у напрямі Вудстока проїхало близько мільйона чоловік.

Якщо у Вудстоке ситуація залишилася в рамках допустимого, то на фестивалі в Альтамонте «Пустимо кров ангелам» вибухнула справжня катастрофа. Більше 300 тисяч чоловік зібралися 6 грудня 1969 року на іподромі біля Сан-Франциско на концерт просто неба, який давали «Rolling stones». «Марихуану, ЛСД, героїн продавали і дарували на кожному кроці, засипали в пляшки з вином, підмішували до питної води. Ще до початку концерту на землі валялися бездушні тіла, інші, накурившись наркотиків, кидалися на натовп». Для більшої частини хіппі ці дні перетворилися на доказ того, що цілком можна жити вільно, вдаючись до любові і пороків. Молодь, занурена в транс самогіпнозу, накачана наркотиками, вдавалася до чарівного, як вважається зараз, самообману. Вудсток став міфом. Хіппі могли «святкувати початок нечуваного століття, тотальної анархістської свободи», вони вважали себе «нацією Вудсток».

Еббі Гофман в книзі «Нация Вудсток» писав: « Ми виступаємо за тотальну революцію. Ми – за суспільство, в якому люди самі ухвалюють рішення, що стосуються їх самих, і самі стежать за виконанням цих рішень. Ми – за владу народа.за «олюднений душевний соціалізм». Наша змова агресивної властивості. «Діти-квіти» втратили свою невинність, а на трояндах виросли шпильки». Проте, хіппі не уявляли собі ні форм, ні методів, якими можна було досягти цієї мети. Хіппі були просочені романтичними і ідеалістичними ілюзіями: стара система просто відмирає, народжується нове суспільство. У них також не було певної політичної мети. Заперечуючи капіталістичну систему, вони віддали перевагу антіцивілізаторський романтизму з його гаслом «Назад – до природи!».

2.4 Неформальний рух в сучасному українському суспільстві

На даний момент важко навіть приблизно підрахувати скільки неформальних об’єднань нараховується зараз в Україні, тому в роботі представлені лише незначна частина найбільш помітних неформальних рухів та субкультур.

Панки. Оксфордский словник дає визначення слову «панк»: «зотліле, гниюче дерево, знецінений матеріал, сміття, жерсть, нісенітниця; у переносному значенні: морально, що розклалася людина, покидьок, мерзота, незначність».

У панк-культурі добре те, що дозволено, а дозволено все, крім «нормального і традиційного» - «надягнемо те, що безглуздіше, огидніше й брудніше!». Панк - стиль шокує тому, що він скоріше антистиль, вірніше - руйнування всякого стилю, де перемішані всі попередні модні плини, аксесуари колишніх субкультур і зовсім неуявні деталі зі злидарської торбинки або сміттєвого смітника. Улюблений одяг панків - рвані куртки й штани з візерунком під тигра або зебру, чорні шкіряні чоботи, чорні сміттєві пакети із пластику часто заміняли їм майку, білі нейлонові сорочки й вузькі шкіряні краватки, панчоха-сітка, дамські підв'язки й прогумовані штани - так було, принаймні, раніше в Західній Європі.

«Безглуздий» вид панків доповнюється також численними аксесуарами: пояса в заклепках, собачі нашийники, ремені, мотузки, леза, значки й різні ґудзики, нашивки, на яких значаться заклики й символи. Скріплені 200 шпильками пошарпані штани Сіда Вішеса, знайшли символічний статус. Шпильки прикрашають не тільки одяг панків, їх устромляють у вуха, щоки, ніс. Група Clash теж продемонструвала зразок панка-моди: на своїх виступах вона з'являлася в польовій уніформі з більшою кількістю застібок у самих неуявних місцях. У пошуках символу ненависті й огиди панки зупинилися на пацюку, взявши її як живий талісман.

Панка відрізняє й макіяж, що шокує: кобальтово-сині, чорні, малинові тіні навколо очей, темна губна помада. Особливий панк-шик, обов'язковий для обох статей, є специфічна зачіска: скроні виголені, посередині голови розташовується різнобарвний ірокез.

Соціологічні дослідження показують, що серед 15-20-літньої молоді, що веде існування панка, перебувають і 22-23-літні: учні коледжів, молоді службовці. Серед них є щодо багато безробітних. Не завжди панки є вихідцями з непривілейованих верств або неблагополучних родин. Поширення панка-моди втягнуло в цей своєрідний соціум і дітей досить заможних родин.

Панки не мають потреби в грі хвилинної насолоди й безтурботності. Миролюбство й емоційно пофарбована ідилія хіпі їм теж не по душі. Навпроти, своїм одягом, музикою й гаслами «Немає майбутнього!» і ненависті вони виявляють втілену програму безнадійності. При цьому панки відображають те, що хвилює молоде покоління їхніх країн: соціальні протиріччя, власну безперспективність, невизнаність і нікчемність, відчуженість і нежиттєздатність міжособистісних відносин. Панки відчувають себе проданими, жертвами зрадництва, загнаними в тупик і зацькованими суспільством. Тому деякі з них носили вузькі шкіряні краватки як петлю навколо шиї, шкіряні ремені й ланцюги, що символізують неволю, рабство. На наш погляд, сьогоднішні панки забули про символічне значення їхніх аксесуарів і носять їх, щоб підкреслити приналежність до панка-культури.

От правила, яким випливають панки: «... ні на що не звертати увагу більше, ніж на власний головний біль. Слухати музику і як-небудь зводити кінці з кінцями, одержувати задоволення від спілкування із собі подібними...Хаос і падіння...Отут можеш ти обручитися хоч із сатаною й робити все, що захочеш, не думаючи про наслідки: дебоширити на концертах, обдерти всі зірочки із залишеного кимсь на дорозі «Мерседеса», улаштувати погром. І нікому не потрібно нічого пояснювати - панки не люблять зрячи чесати мовами. І якщо ти один раз з'явишся з жовтими, червоними іл зеленими волоссями, на тебе все будуть дивитися як на щось що шокує. Цей фурор і є клас! Пристрасть і насолода...»

«No future» («Немає майбутнього»), мабуть, актуальний у наш час для великої частини молоді. Панк-культура - досить потужний плин у сучасній культурі Заходу, реалізоване у фотографії, кінематографі, літературі й навіть дизайні, - у нас існує тільки в сфері музики й, здається, не збирається відтіля виходити. Ці субкультури, як правило, не знаходять свого відбиття в українських засобах масової інформації, але, незважаючи на це, популярно в молодіжному середовищі.

Металісти. Наприкінці 1960-х-начале 1970-х з'являється термін «важкий рок», що описує голосний, потужний звук електрогітар. Уперше про нього заговорили завдяки американцеві Джимми Хендриксу й групі Cream з їхнім гітаристом Эриком Клептоном. Ці музиканти виробили більше важкий звук у музиці, не схожий на те, що грали the Beatles, Bob Dylan, the Rolling Stones. У долю музиці з'являються нові ефекти, соло гітара стала в центрі уваги в піснях. І все-таки перша група, що стала грати метал - heavy metal були Deep Purple, які сформувалися в Англії в 1968 році. Почали з'являтися «важкі» групи усе більше й більше: Alice Cooper, Black Sabbath, Uriah Heep, UFO. Деякі групи любили шокувати публіку, використали тему чорної магії, мистики в музиці й шоу на сцені - Alice Cooper, Black Sabbath. Для груп це був усього лише шлях створення іміджу й захоплюючого шоу, що продовжує існувати й зараз: багато хто black metal команди й шанувальники люблять прикрашати особи білим гримом. У груп з'являлися мільйони шанувальників, що успадковують стиль одягу й поводження по усьому світі. З'явився й образ металіста: шкіряний одяг, «косухи», джинси, чорні футболки з написами груп, чорний макіяж, довгі волосся в хлопців, безліч заклепок і ланцюгів на одязі; агресивне поводження, неприйняття суспільних норм, часті сутички з іншими субкультурами - гопнікамі, реперами і тощо. Важка музика для них стає способом самовираження, критерієм виділення із суспільства, хоббі, проводження вільного часу і, нарешті, стилем життя. Все також не вщухає пристрасть до важкої музики серед молоді. Зараз металісти можуть відкрито слухати ту музику, що їм подобається, носити всі атрибути, на відміну від часів Радянського Союзу. Тоді багато чого було інакше й заборонене. Серед старих радянських груп можна виділити групи «Арія», «Майстер», «Чорна кава», «Корозія металу». Зараз дана субкультура не є популярної, внаслідок чого практично не коммерциализированна. Сучасні металісти слухають музику різних поколінь, стилів (heavy, power, doom, black, death, grind і т.д.), групи із усього миру. Металісти воліють носити речі з безліччю заклепок, шипів, шкіряні вироби (рюкзаки, штани, куртки), носять темний, епатажний макіяж. У всіх містах України найдуться групи, що грають важку музику, люди, що відвідують рок-концерти. Слід зазначити, що в сучасному українському металі існує тенденція включення в пісні української тематики: тексти українською мовою, часто засновані на міфології праукраїнців.

Деякі шанувальники важкої музики ще й стають байкерами - поєднуються в клуби, постійно їздять на мотоциклах і т.д. Це вже наступна субкультура.

З heavy metal з'явилися нові стилі: thrash, power, grind, doom, black, death. Одні стилі стають непопулярними, як heavy metal зараз, нові з'являються - nu-metal, наприклад. Змінюється й образ металіста, але рух залишається.

Готи. У самому кінці 70-х панк хвиля в Англії стала затихати, панк, як стиль, став видозмінюватися, що викликало зміни й в аудиторії. Тоді й виник пост-панк, споконвічно декадентський музичний плин не ставив перед собою ніяких завдань і цілей, просто частина панк груп перемінила своє звучання на більше депресивне й імідж на більше декадентський. Siouxsie & the Banshees, Bauhaus, Sex Gang Children, Joy Division, Southern Death Cult, Specimen сформували готичну пост-панк хвилю, аудиторія не відставала від своїх кумирів у плані іміджу й загальну естетику цього періоду можна описати як dark punk - темний панк.

Прото-готы тих часів досить сильно відрізнялися по іміджі від сучасних готів, хоча й зараз існують готи, для яких часи пізніх 70-х/початку 80-х є ідеалом Вони були близькі по ідеології зі своїми прямими предтечами - панками, тільки тотальний нігілізм панків був трохи зм'якшений і придбав більше декадентські риси, на прямий зв'язок указує хоча б те, що дотепер використовуваний девіз готовий ( щоприйшов до нас із далеких 80-х) “Goth's Undead” прямо перегукується з девізом панків “Punks Not Dead”. Імідж був теж трансформований з панковского - на головах залишилися ірокези (виголені скроні дотепер відмітна ознака готова) тільки ірокези придбали насичені чорні кольори, хоча іноді вже не ставилися сторчма (цікавий факт - ірокези "радикально чорних кольорів" часто ставилися за допомогою взуттєвого гуталіну), а зачісувалися назад, збираючись у хвіст, або ж зачісувалися на одну зі сторін (от причина існуючої дотепер основної зачіски готовий), хоча широко поширена була й зачіска типу “вибух на макаронній фабриці”, на даний момент досить мало використовувана, одяг теж радикально змістився убік чорних кольорів, хоча й з деякими досить сильними змінами - найбільші зміни торкнулися осіб чоловічої статі, слід зазначити чималу кількість андрогинов.

Крапкою відліку історії готичної субкультури вважається 1979 рік, а точніше вихід сингла Bauhaus “Bela Lugosi's Dead” - по безлічі причин ця пісня й стала причиною появи gothic субкультури в тім виді, у якому ми знаємо її зараз.

Наприкінці 80-х інтерес мас-медіа до готичної субкультури затих, і по всіх ознаках культура повинна була зникнути. Однак розвиток субкультури пішло по іншому шляху - культура замкнула в собі, і саме по цьомуе вижила, ставши ще "сильніше" і целостней. Із середини / кінця 80-х піднімається друга хвиля готик груп - The Shroud, Rosetta Stone, London After Midnight, Mephisto Walz, Corpus Delicti, і з'являється формація людей які називають себе готами, формуються основні подання про готик культурі, поняття про готичний світогляд, новоутворена формація готова починає виявляти цікавість до світового "готичному" успадковую - художній готичній літературі, похмурому мистецтву в самому широкому діапазоні - він творчості прерафаелітов до робіт HRGiger. Культову популярність здобуває письменниця Ганна Райс, автор вампірських новел. У цей період сформувався базис сучасної готичної субкультури - процес формування тривав приблизно до середини 90-х, природно ми не хочемо сказати, що в середині 90-х розвиток субкультури призупинилося - просто із цього моменту процес розвитку культури виходить на новий рівень. Найбільше активно готична сцена розвивається в Німеччині (у Німеччині готовий часто називають Gruftie, а саму готичну сцену - "schwarze scene" - чорна сцена), Америці й Англії. Також істотні зміни відбуваються в музиці - формуються нові готичні стилі - darkwave, ethereal, dark folk, відповідно розділяється й аудиторія, хоча поділ відбувається не тільки по музичних пристрастях, але й по "видах" - з'являються різні типи готовий. У цілому цей період характерний достатньою замкнутістю культури стосовно "зовнішніх подразників". У результаті до середини 90-х світова готична субкультура вже мала сильну й дуже розвинену ізольовану інфраструктуру - готичні журнали, радіо, лейблы, клуби, магазини, і т.д., результатом була можливість абсолютно автономного існування субкультури й незалежність від милості мас-медіа й реакції суспільства.

Друга половина 90-х стає новою стадією розвитку готичної субкультури - формування dark culture - темної, похмурої культури, у цілому під цим терміном мають на увазі загальну "темну" субкультуру. Активну роль у розвитку готичної субкультури в другій половині 90-х зіграло розвиток internet. Природний розвиток субкультури йшло не тільки в "віртуальному" виді - у реальному житті відбувалися також істотні зміни, зокрема саме в цей період стали регулярними різні великі готичні фестивалі - у Німеччині Wave Gothik Treffen, в Англії Whitby Gothic Weekend, у США Convergence, на які з'їжджаються готи з усією країни й з інших країн - подібні заходи з гігантською кількістю різних акцій на кожному з них дали величезний поштовх до розширення субкультури. Також культура розвивається вшир, залучаючи нових людей переважно з метал культури, виникає феномен за назвою gothic metal, як варіант металевої музики, наближеної до готичної естетики. Часто групи з новітньої генерації готичних груп (gothic metal) називають третьою хвилею готичної музики.

Готів відразу можна визначити серед юрби по звичайної сурово-чорної, або блискучо-шкіряному одягу, що виділяється, чомусь незвичайному в погляді. Готи - це насамперед світогляд, що базується на певних життєвих принципах і має свої ключові елементи - щоденний пошук краси, концентрована енергія емоцій і філолофсько-містичні тексти різнобічної готичної музики (від The Sisters of Mercy і Віктора Цоя до Deine Lakaien і HIM ), чорні кольори й імідж, за допомогою якого готи відрізняються від інших і по якому визначають своїх у юрбі. Готи люблять ту літературу, що дає чинність до мислення й можливість зрозуміти себе й свої інстинкти (,Бодлер, Ремарка, Камю, Сартр), кіно (від німих монстрів Носферату й епохи Метрополіса до незрозумілості Лінча, Тарковського, Кубрика, Параджанова й т.д., фільми - "Ворон", "Соляриус"), мистецтво.

В Україні готична субкультура зараз тільки зароджується - у великих містах уже не коштує питання, де дістати музику готичних груп, але самі готи як і раніше є екзотикою. Подібна ситуація природно породжує безліч непорозумінь і недорозуміння значення готичної субкультури у світі.

Дійсна готика з'явилася в Україні на початку 90-х з появою групи «Кому Вниз», музика, який має специфічні українські риси: зв'язок з українською історією, фольклором, демонологією й т.п. Це й відрізняє українську готику від російської, де існує копіювання західних зразків. Сьогодні українські готи спілкуються за допомогою Internet, головне місце в Україні займає Український готичний портал. Також у великих містах улаштовуються готики-вечірки, виступи різних груп. У маленьких містах спостерігається тенденція розвитку даної субкультури, що особливо часто зустрічається серед підлітків. Вони, на жаль, лише поверхово знають представників готичного мистецтва, музики зокрема, і їхній світогляд не відповідає готичному. В Україні практично немає готів з 10-літнім стажем, як, наприклад, хіпі або панки. Ця субкультура лише набирає обороти, готична символіка лише починає вкорінюватися на просторах нашої країни.

Скінхеди з'явилися в Україні в 1995-1996 роках. Перші скінхеди не були дуже активними, обмежуючись демонстрацією вишивок зі свастикою, прапорів. Наприкінці 1996 року активізуються, починають проводити пропаганду, шукають союзників. Вони також є в нашій країні радикальними, використають силові методи. Нацистська ідеологія розуміється носіями цієї субкультури на рівні нецензурних висловлень про євреїв і чорношкірих і малюванням свастик. В основі своєї спрямована на епатаж. Останнім часом зосередили своя увага на переслідуванні темношкірих і азіатів, боротьбі з іншими субкультурами. Відома в Україні «оi» група - «Сокира Перуна», що виступає з гаслом «for whites only». Характерною рисою цієї групи є тексти українською мовою й орієнтація на англійський «оi». У великих містах України скінхедів набагато більше, ніж в обласних центрах.

Гопніки. Треба відзначити таке досить стійке явище молодіжної культури, як двірська субкультура. Вона несла в собі не такий культурний потенціал, як інші, але, незважаючи на це, теж дуже цікаво. Носії цих субкультур тримали в страху цілі міста, як правило, індустріальні центри й спальні райони. Зараз ця субкультура виродилася в чисто карну культуру «бригад» і «понять». Зараз представники пацанів (гопніков) стали не такими організованими й численними, як раніше.

У другій половині 90-х ситуація в українській молодіжній культурі досить цікава. Існує й набирає обороти український варіант молодіжної масової культури. Наприклад, за Олександром Пономаревом уже бігають юрби юних шанувальниць. Дуже цікава субкультура україномовної інтелектуальної молоді, на жаль, нечисленна. Її представники досить активні, намагаються реалізувати себе в мистецтві й науці. Ця субкультура концентрується в Києві й Західній Україні. Вона з'явилася через ще неподоланний маргінальності українського мови в повсякденному житті, тому україномовні і є її стрижнем і причиною відносної згуртованості.

Рейвери. Останні роки великі українські міста переживають «рейв-експансію». Основою цієї субкультури є окремий напрямок у сучасній музиці, що називають «рейвом». Знавці виділяють кілька різновидів рейва: гоа-транс, джангл, рейв-хардкор і т.д. Ця субкультура демонстративно спрямована на відпочинок, на танець, на догляд в «інші сфери». Поки в рейверах ходить, як правило, «золота молодь», що має гроші, тому що рейв-вечірки досить дорогий вид відпочинку. Рейв-культура має й свій власний наркотик - екстазі, не завжди, але досить що часто з'являється на рейв-дискотеках. Окремими ентузіастами вже створюються рейв-кино, рейв-література й рейв-живопис. Ця субкультура має непогані перспективи в Україні через те, що є, мабуть, вигідним вкладенням капіталу, пропагується зараз як «модна» і «нова» і дозволяє порівняно багатьом молодим людям яскраво провести свій вільний час.

Репери. Стійко тримається українська «реп» або «хіп-хоп» культура. Частково «переварена» українською масовою молодіжною культурою, реп-субкультура в найцікавіших своїх проявах залишається маргінальної. Існує й класичний приклад одягу українського реппера: штани «дизелі» і дуті короткі куртки, всі речі на кілька розмірів більше. У них є свої клуби й внутритусовочные правила. В основному складаються з підлітків 12-18 років.

На відміну від рейв-культуры й частково реп-культури, що здатна приносити прибуток уже зараз, інші неформальні субкультури не здатні підкріпити своє існування більш-менш ефективною інфраструктурою. Спроби створити гарні рок-клуби до останнього часу були приречені на невдачу, та й зараз нечисленні рок-клуби або недоступні для більшості молодей, або не ведуть активної діяльності. Субкультури дотепер продовжують концентруватися по рідким недорогим кафі, квартирам, підвалам і майстерням. Напівпідпільна активність молоді спричиняється збільшення опійної наркотичної субкультури. Наркотики є частиною багатьох молодіжних субкультур, але ця кардинально відрізняється від них тим, що споживання опійних наркотиків від «ширки» до героїну є стрижнем цієї субкультури й головним фактором згуртованості. Ця субкультура дуже активно розвивається на півдні, сході й у центрі України й за останній рік - у Києві. У цій субкультурі існує свій «сленг», свої досить потужні міфи й високий рівень самосвідомості. Її носіями сьогодні стають, як правило, підлітки з родин і дуже забезпечених, і бедных. Дослідники зв'язують її існування й швидке поширення з відсутністю перспектив для парубка в сучасному суспільстві й неможливістю повноцінно провести свій вільний час, не затрачаючи більших грошей. Крім того, що існує домінуюча культура, зокрема реклама як основа цієї культури, виступає потужним стрессогенним фактором, особливо для підлітка. Явище, добре досліджене в західній соціології й соціальній психології, коли схвалювані масовою культурою цінності й мети дуже важко досягти за допомогою суспільно схвалюваних методів.

Популярної в Україні стає субкультура «автономов», що з'явилася в нас недавно, але досить активна. Її «адептами» стали частина шанувальників альтернативної музики й український анархистской молоді, які реалізують себе в мистецтві, у першу чергу плаката, граффіті й хеппінінгов (імпровізаційних театралізованих подань). Носії цієї культури мають тісні контакти зі своїми однодумцями в Східній Європі й Німеччині. Основою цієї культури є ідея створення автономного, що постійно розширюється співтовариства людей, що протистоїть буржуазній культурі, спроба створити безвладні відносини між людьми. Головне гасло запозичене в паризького травня 68-го: «Заборонені забороняти». В Україні основу цієї субкультури сьогодні становлять студенти. Очевидно, причинами розвитку цієї субкультури є невизначеність майбутнього для молодих людей, що одержали вище утворення, і незадоволеність інтелектуальним і естетичним рівнем масової молодіжної культури, яку пропагандує сьогодні мас-медіа.

На наш погляд, ні реп-культуру, ні автономов, ні рейверов не завжди можна віднести до щирих неформальних молодіжних субкультур внаслідок їхньої комерціалізації, часто це попросту популярна культура, що не несе глибоких істин.

Важливе місце в Україні займають і ігрові молодіжні субкультури. Рольова гра наближена до імпровізованого театрального спектаклю, що є втіленням постулату контркультури про ідею «театру» як єдності акторів і глядачів. Глядач стає актором і автором одночасно. До ігрових субкультур ставляться: індіаністи, толкієністи й уніформісти.

Індіаністи. Шанувальники традицій певної етнічної культури. Популярним для них є звертання до практики релігійних культів, описаних у добутках у стилі фентези або властивих індіанцям США, або до синтетичних, новітніх культів.

Толкієністи . Шанувальники автора Д. Толкієна, англійського автора фентези й середньовічної холодної зброї. Живуть у вигаданому світі й успадковують своїх казкових героїв, тим самим, виходити за межі суспільства. Уніформісти віддають перевагу певній історичній епосі. В Україні представники даної субкультури з'явилися 10-15 років тому - у більших містах, а у звичайних обласних центрах перебуває в стані розвитку - формуються свої клуби, починають проводитися рольові ігри.

Розвиток неформалітету в Україні дуже стрімкий наприклад випадок на острові Хортиця.

„Запорізькі неформали створили власне місто. На острові Хортиця з'явилося місце, іменоване "Багдадом". З весни до пізньої осені там проживають панки, хіпі, растамани і їм подібні. Причому, вік мешканців Багдада не обмежений - тут живуть як дорослі люди, так і діти. Намет, ріка, чисте повітря, і пісні під гітару не дають сумувати навіть тим, хто просто приходить у гості.

Попадають сюди люди по різних причинах: кого з гуртожитку виселили, кому жити ніде, а хто проходить своєрідне лікування. Так, наприклад Олексій, що збігає в Багдад з лікарні, видужав значно швидше звичайних хворих з виразкою шлунка. Адже все-таки життя на природі оздоровлює.

По вечорах жителі Багдада збираються в багаття для спільної вечері: сирої риби або каші зі змією. А ранком багато хто їдуть у місто: хто на роботу, хто на навчання, а деякі залишаються: за табором доглянути, риби наловити, одяг випрати.”[15]


Висновок

Субкультури – невід’ємна частина людства, й особливо саме молодої частини суспільства, тому що людині треба себе само реалізовувати в усіх аспектах соціального та особистого життя, а для молоді ще й треба бути не таким як всі, щоб показати свою уявну незвичайність та особливість. Тому кожен намагається вибрати для себе ту надзвичайно цікаву, або потрібну групу, суспільство яке має такі ж самі, або схожі за сенсом, ідеї, цілі, спосіб життя та наміри дій. Як видно з вище сказаного то субкультури бувають різних видів та соціального, асоціального та анти соціального напрямків ідеології та спрямованості цілей та напрямків діяльності.

З наведеної інформації видно, що в історії людства, тобто соціального суспільства як такого, завжди були прояви альтернативних культур і об’єднань „інакомислячих”, які в своєму загалі ці культури й культивували. У субкультур, як мабуть і у всього сущого є добрів й погані сторони. До добрих мабуть можна віднести те, що коли є різні „під культури”, то вони розвивають суспільство різноманітно, не шаблонно, у кожного індивіда є вибір бути з людьми які поділяють його ідеї, спілкуватися за спільними інтересами, робити спільну справу. Це хоч і здається відокремленням від загального суспільства, але вони все одно об’єднують. До поганих сторін відноситься те, що най частіше за все ці субкультури, які з’являються в „неформальних” середовищах, носять негативний характер цілей і намірів.

Най яскравішими представниками субкультур і неформальних об’єднань є представники молоді, підлітки віку старшокласників, та студентське юнацтво. У цих двох типів в різних ступенях є жагуча потреба бути поміченими усіма навколо, у підлітків йде період становлення зовнішніх орієнтирів дорослого життя й бачення себе в ньому, у юнацтва вже складені поверхневі зовнішні враження про дорослий світ, але вони ще не знайшли себе в ньому, й таким чином кожен з них будучи часткою якоїсь не звичайної, „неформальної” групи відчуває себе незвичайним, відчуває свою певну значимість для оточуючих його в цій групі однодумців, чого так потребує їхнє внутрішнє єство.

Субкультури можуть значною мірою впливати на багато аспектів суспільного життя, наприклад, радикально налаштовані неформальні об’єднання з політичними які не згодні з ідеями своїх опонентів можуть зробити масові заворушення, мітинги, блокування інфраструктур. Або, група охорони пам’яток культури та архітектури зберегла давній музей, або замок, експонатами того часу, всі ці групи мають свій вплив на загал, а з іншої сторони самі ж його і складають.

Вивчення типів і видів субкультур та поведінки в суспільстві, яка відхиляється від норми, в соціологічному вимірі, просто необхідна, для того, щоб бачити розвиток та відхилення суспільства в культурній, мистецькій, політичній, соціальній та інших сферах, для зібрання інформації та прогнозування, передбачення загальносуспільних настроїв громадськості.

Список використаних джерел

1. Бабенко Н.Б. „Соціологія вільного часу і дозвілля.: навчальний посібник. – К:ДАКККіМ,2006

2. “Социология молодёжи”. Под ред. В. Т. Лисовского. Изд-во СПбГУ, 1996р.

3. Р. Мертон./ „Социальная структура и аномия. Социология преступности (Современные буржуазные теории)”./ Переводс французкого Е.А.Самарской. Редактор перевода М.Н. Волоський. Изд-во «Прогрес». Москва, 1966.

4. http://ru.wikipedia.org/wiki/Неформалы

5. American Sociological Review, 3, October, 1938

6. Ежемесячный журнал «Ридерз Дайджест» №№ 3, 7-9, 2001 (серия статей «Экстернальная культура. Системщики»)

7. А. Шубин. /„Судьба неформалов”/ Москва.,1996

8. Відео матеріал, телепередача „Системщики, кто они?”

9. И.Д. Колесин./ „Подходы к изучению социокультурных процессов. Социологические исследования.”/ 1999. - №1.

10. Jedrzejewski M. Mlodziez a subkultury. – Warszawa, 1999.

11. М.К. Соколов./„Субкультурное измерение социальных движений: когнитивный подход.”/ Вест. Российского гуманитарного научного фонда. 1997

12. М.К. Соколов. „Как писать этнографию молодежной субкультуры”. Вест. Российского гуманитарного научного фонда.1998

13. К.Б. Соколов /”Субкультуры, этносы и искусство: концепция социокультурной стратификации”/ Вест. Российского гуманитарного научного фонда.- №1.1997

14. Кофирін Н.В./”Проблеми вивчення неформальних груп молоді. Соціологічні дослідження.”/ 1991. №1

15. Відео матеріал, телепередача „Подробиці”, надано з власного архіву телеканала «Інтер»

16. Энциклопедический социологический словарь / Под ред. Г.В. Осипова. - М.: ИСПИ РАН, 1995.

17. Громов А.В., Кузин О.С. „Неформали. Кто есть кто?” - М.,1990р.

18. “Соціологія культури” (навчальний посібник), К-2002р.

19. Сучасна американська соціологія / Під ред. В.И. Добренькова. - М.: Із МГУ, 1994.

20. Соціологічний словник / сост. А.Н. Єлсуков, К.В. Шульгіна. вид. перероб. і доп. - Мінськ, 1991.

21. Капітонов Э.А. Соціологія XX століття. - Ростов-на-Дону: З «Фенікс», 1996.

22. Шубін А. "Соціальна екологія", М.,1995

23. "Неформальні природоохоронні молодіжні рухи в СРСР. Факти й документи". Під ред. Мухачева С. Г., Забєліна С. И., Казань, 1993

24. Рябов П. "Стратегія руху: генеральний відступ". Журнал "Громада", № 48,1992

25. „Молодіжний екстремізм”. Під ред. А. А. Козлова, СПГУ,1996

26. В. Т. Лисовский „Чи у кожній суперечці народжується істина?”, Казань, 1997

27. “Соціологія культури” (навчальний посібник), К-2002р.

28. Крутецкий В.А., Лукин Н.С. “Психологія підлітка” - М., 1965р.

29. Краківський А.П. “Про підлітків” - М., 1970р.

30. Соціологія – короткий енциклопедичний словник. – Київ, 1998.

31. Hollstein W. Die Gegengesellschaft. Alternative Lebensformen. – Bonn, 1979.

32. Wertenstein-Zulawski J. To tylko rock and roll. – Warszawa, 1990.


[1] „Социология молодёжи”/ Под ред. В. Т. Лисовского. СПбГУ, 1996.- С.-12.

[2] - “Социология молодёжи”/ Под ред. В. Т. Лисовского. СПбГУ, 1996.- С.-155.

[3] http://ru.wikipedia.org/wiki/Неформалы

[4] Ежемесячный журнал «Ридерз Дайджест» №№ 3, 7-9, 2001 (серия статей «Экстернальная культура. Системщики»)

[5] http://ru.wikipedia.org/wiki/Неформалы

[6] Відео матеріал для роботи надано з власного архіву ТРК „Альтернатива”

[7] А. Шубин „Судьба неформалов” Москва.,1996

[8] Стаття опублікована в American Sociological Review, 3, October, 1938, p. 672-682.

Мертон Р. Социальная структура и аномия /Социология преступности (Современные буржуазные теории) Изд-во «Прогрес». Москва, 1966. C. 299-313

[9] http://ru.wikipedia.org/wiki/Неформалы

[10] И.Д. Колесин /”Подходы к изучению социокультурных процессов. Социологические исследования”./ 1999. - №1.130 — 136.

11М. Соколов./ „Субкультурное измерение социальных движений: когнитивный подход.”/ 1997.

[12] К.Б. Соколов /”Субкультуры, этносы и искусство: концепция социокультурной стратификации”/ Вест. Российского гуманитарного научного фонда. — 1997. - №1.134 — 143.

[13] М.К. Соколов. „Как писать этнографию молодежной субкультуры”. Вест. Российского гуманитарного научного фонда.1998

[14] Кофирін Н.В. /”Проблеми вивчення неформальних груп молоді. Соціологічні дослідження.”/ 1991. №1

[15] телеканал «Інтер», „Подробиці”, від 4 липня 2002 року

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:30:58 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:06:40 28 ноября 2015

Работы, похожие на Дипломная работа: Молодіжна субкультура в соціологічному вимірі

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150651)
Комментарии (1838)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru