Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Тюремне ув'язнення в епоху глобалізації

Название: Тюремне ув'язнення в епоху глобалізації
Раздел: Рефераты по социологии
Тип: реферат Добавлен 21:57:17 15 августа 2010 Похожие работы
Просмотров: 19 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Штат Каліфорнія, – як підкреслював відомий соціолог Бурдьє, – названий деякими європейськими дослідниками як справжній рай з погляду волі, витрачає на будівництво й утримування в'язниць суму, що набагато перевершує його видатки на всі вищі навчальні заклади разом узяті. Тюремне ув'язнення – сама радикальна форма просторового обмеження, крім того, воно, зважаючи на все, є предметом великої заклопотаності й перебуває в центрі уваги управлінських структур, сформованих політичною елітою, що стоїть на передньому краї нинішнього процесу «стиску простору / часу».

Просторові обмеження, ізоляція різного ступеня строгості й жорстокості за всіх часів були головним методом, що застосовувався стосовно категорій населення, що не піддається асиміляції, контролю, і взагалі потенційно неблагонадійним. Рабів селили окремо. Це ж ставилося й до прокажених, божевільних, представників «далеких» етнічних і релігійних груп. Якщо їм і дозволялося залишати спеціально відведені місця, то вони зобов'язані були носити символи своєї просторової приналежності, щоб кожний міг бачити: вони – з іншого простору. Просторове відокремлення, що веде до насильницької ізоляції, протягом багатьох сторіч являло собою майже підсвідому, інстинктивну реакцію на будь-які відмінності, особливо відмінності тих, чиє включення в систему звичних соціальних відносин було неможливо або небажано. Глибинний зміст просторового відокремлення укладається в забороні або недопущенні контактів з іншими, а значить – насильницькому відчуженні.

Відчуження – головна функція просторового відокремлення. Відчуження приведе до обмеження, знебарвлення й звуження «образа інших»: індивідуальні якості й обставини, які при щоденному контакті стають яркою й зримого тридцятимільйонного накопиченого досвіду, рідко виходять на перший план, якщо ці контакти зведені до мінімуму або взагалі заборонене, тоді особисте знайомство заміняється типізацією, а юридичні категорії, що обмежують розмаїтість, зводять нанівець унікальність конкретних людей і випадків.

Як відзначає Нільс Крісті, якщо в повсякденному житті переважає особисте знайомство, то заклопотаність одержанням компенсації за заподіяний збиток превалює над прагненням до відплати й покарання винного. Який би гнів не викликав у нас цей винний, ми не станемо застосовувати до нього категорії карного законодавства (і навіть розглядати цей конкретний випадок з погляду споконвічно безособових категорій злочину й покарання, що підпадають під статті закону), «тому що ми занадто добре його знаємо… Для цієї сукупності знань юридичні категорії представляються занадто вузькими». Сьогодні, однак, ми живемо серед людей, яких ми не знаємо й більшість із яких навряд чи коли-небудь будимо знати. Було б неприродним прибігати до сухої букви закону, якщо дія, що викликала наше збурювання, розглядається саме по собі, а не як дія «певного типу». «Але це далеко не завжди відбувається, якщо мова йде про незнайомого хлопця, що тільки що оселився в будинку навпроти». Тому немає нічого дивного в тім, зауважує Крісті (хоча назвати це явище неминучим теж не можна), що в сучасному суспільстві простежується чітка тенденція «уважати злочинними… усе більше й більше дій, які представляються нам небажаними або просто сумнівними» і «карати тюремним ув'язненням все більша кількість подібних злочинів».

Можна сказати, що тенденція до обмеження розмаїтості тлумачень за допомогою юридичних категорій і, що випливає із цього просторова сегрегація розходжень найчастіше перетворюється в необхідність або, принаймні, набирає чинність, коли в сучасних умовах реальна щільність населення набагато перевершує його «моральну щільність», явно переростаючи межі здатності людини до підтримки близьких контактів і масштаб системи міжособистісних відносин. Але можна підійти до цього явища з іншого кінця й зробити висновок про те, що просторовий поділ, що підсилює подібне обмеження, саме по собі є важливими коштами продовження й фіксації взаємного відчуження, в умовах якого обмежувальні дії, як і обмежувальний вплив карного законодавства, перетворюються в необхідність. «Інші» – яких насильно поставили в умови «сторонності», охоронюваної й заохочується ретельним дотриманням просторових границь, і яких тримають на відстані, забороняючи їм як рідкі, так і регулярні контакти – при цьому існують в образі «незнайомців», повністю позбавлених індивідуальні, особистої унікальності – але ж тільки вона здатна запобігти формуванню стереотипів, тим самим переважуючи й зм'якшуючи обмежувальну дію законодавства, у тому числі карного.

Далеким (поки) ідеалом тут є повна ізоляція, що дозволяє перетворити «іншого» у простий приклад караючої чинності закону. Втім, до цього ідеалу вже наближаються американські ультрасучасні в'язниці, начебто в'язниці «Пелікан Бей» у Каліфорнії, штаті, де – по короткому визначенню Нільса Крісті – «перевага віддається росту й активності». Відповідно до захопленого опису в «Лос-Анджелес Таймс» від 1 травня 1990 р., в'язниця «Пелікан Бей» «повністю автоматизований і задумана таким чином, щоб ув'язнені практично не мали особистого контакту з охоронцями або іншими ув’язненими». Більшу частину часу ув'язнені проводять в «камерах без вікон, побудованих з міцних залізобетонних блоків… Вони не працюють у тюремних майстернях; у них немає можливості займатися фізкультурою; вони не спілкуються з іншими ув’язненими». Навіть охоронці «замкнені в засклених оглядових будках і спілкуються з ув'язненими через систему репродукторів», так що останні бачать їх рідко, а те й не бачать взагалі. Єдиним завданням охоронців залишається стежити за тим, щоб ув’язнені були увесь час замкнені в камерах – щоб вони нікого не бачили і їх ніхто не бачив, щоб вони ні з ким не спілкувалися. Якби ув'язненим не дозволяли їсти, такі камери було б важко відрізнити від трун.

На перший погляд проект «Пелікан Бей» представляється модернізованим, ультрасучасним, варіантом «Паноптикона», ідеальним втіленням мрії Бентама про тотальний контроль за допомогою тотального спостереження. Однак, якщо придивитися, стає ясним, що перше враження було поверхневим.

Контроль «паноптиконного типу» виконував важливу функцію; подібні установи замишлялися в першу чергу як виправні дома. Ціль виправлення укладалася нібито в тім, щоб змусити ув'язнених зійти зі шляху до морального падіння, на який ті вступили по власній волі або виявилися не зі своєї вини; виробити в них звички, що дозволяють повернутися в обійми «нормального суспільства»; зупинити їх «моральне розкладання», побороти в них лінь, недотепність, неповагу або байдужість до суспільних норм – всі недоліки, у сукупності ув’язнені здатності, що позбавляють, до «нормального життя». Те були часи трудової етики – коли праця, старанна й постійна праця, розглядалася одночасно як рецепт бажаної богові, доброчесного життя й основне правило громадського порядку. Але в ці ж часи число селян і ремісників, не здатних звести кінці з кінцями, нестримно росло, а машини, що позбавили їх коштів до існування, простоювали в марному очікуванні, що ними займуться покірні й слухняні руки. Так що на практиці ідея виправлення зводилася до того, щоб змусити ув'язнених трудитися – робити корисну, прибуткову роботу. В образі «Паноптикона» Бентам узагальнив досвід розрізнених, але повсюдних спроб вирішити реальне, зухвале роздратування й тривогу проблеми, з якими зштовхнулися в епоху нового часу піонери індустріального виробництва з його рутинним, монотонним, механічним ритмом.

У момент розробки проекту «Паноптикона» багато хто розглядали недостатню «ретельність» працівників як головна перешкода на шляху соціального прогресу. Перші підприємці скаржилися на небажання майбутніх робітників «капітулювати», сприйняти ритм заводської праці; у тих умовах зміст «виправлення» укладався в тім, щоб перебороти цей опір і одночасно додати «капітуляції» більше пристойний характер.

Підіб'ємо підсумок: при всіх інших безпосередніх завданнях, установи для ізоляції людей «паноптиконного типу» були в першу чергу фабриками по виробництву дисциплінованої робочої сили. Найчастіше вони до того ж дозволяли негайно вирішити це головне завдання – ув'язнених відразу ж змушували трудитися, особливо виконувати роботу, до якої «вільні трудівники» найменше прагнули й навряд чи сталі б робити по власній волі, яке б винагорода їм за це не обіцяли. Що б не говорилося про їхніх довгострокових цілях, більшість інститутів «паноптиконного типу» були робітними будинками.

Ті, хто замишляв і створював виправний будинок, заснований в Амстердамі на початку XVII сторіччя, мали намір «вирощувати» там «здорових людей, помірних у їжі, звичних до праці, що прагнуть одержати гарну роботу», здатних «міцно стояти на ногах» і «богобоязливих». Був складений довгий перелік видів ручної праці, яким майбутнім ув'язненим випливало займатися, щоб у них виробилися подібні якості: наприклад, шевська справа, виготовлення записних книжок, рукавичок і сумок, облямівки для облямівки комірів і плащів, фланелевих і вовняних тканин, лляних скатертин і гобеленів, в'язання, різьблення по дереву, склодувне ремесло, плетиво кошиків і т. д. На практиці ж виробнича діяльність у цьому будинку, після декількох боязких спроб додержуватися первісного плану, звелася до обробки бразильської деревини, що спочатку планувався винятково як метод покарання – надзвичайно примітивної й виснажливої роботи, за якої навряд чи хтось би узявся добровільно, якби не режим примусової праці, що існував у виправному будинку.

Питання про те, чи вдалося взагалі виправним будинкам у їхніх численних варіаціях виконати заявлене завдання «реабілітації», «морального виправлення», «повернення ув'язненим здатності жити в суспільстві» із самого початку викликав більші суперечки й донині залишається неясним. Серед дослідників переважає думка, що при самих благих намірах існуючі в цих установах умови ізоляції й система ретельного спостереження тільки перешкоджали «реабілітації». Приписання трудової етики погано сполучаються із примусовим режимом в'язниці, яке б назва вона не носила.

Видатний норвезький фахівець із соціології права Томас Матисен висловлює глибоко обміркованими, аргументованими й підкріплене серйозними дослідженнями думка про те, що «протягом всієї своєї історії на практиці в'язниця ніколи не забезпечувала реабілітації», «висновок ніколи не приводив до «повернення людей у суспільство». Замість цього вона отюремнювало ув'язнених (термін належить Дональду Клеммеру) – тобто заохочувала або змушувала їх засвоювати й сприймати звички й звичаї, типові для пенітенціарного середовища, і тільки для неї; тому що різко відрізняється від поведінкових моделей, формованих культурними нормами, що існують у світі за тюремними стінами.» Це було прямою протилежністю реабілітації» і головною перешкодою на «шляху назад у суспільство».

Проблема, однак, укладається в тім, що, на відміну від епохи, коли під оплески освіченої публіки в Амстердамі відкрився виправний будинок, сьогодні питання «реабілітації» не стільки дискусійний, скільки неактуальний. Багато кримінологів ще якийсь час, імовірно, будуть «ламати списа» через старі, але як і раніше невирішених питань ідеології карного покарання. У мисленні сучасних практиків пенітенціарної системи найважливіша зміна укладається саме у відсутності щирих або лицемірних «декларацій про реабілітаційні наміри».

Зусилля, спрямовані на те, щоб повернути ув'язнених до праці, можуть увінчатися або не увінчатися успіхом, але вони мають сенс лише тоді, коли робота їх чекає, і імпульс подібним до зусиль надає той факт, що ця робота чекає їх з нетерпінням. Сьогодні перша умова представляється не занадто реальним, а друге – попросту відсутній. Капітал, ніколи готовий задіяти трудові ресурси в усі зростаючих масштабах, сьогодні нервово реагує на звістки про скорочення безробіття; через своїх біржових «уповноважених» він «винагороджує» компанії, що скорочують персонал і робітники місця. У таких умовах висновок – уже не «школа праці» і не змушений, примусовий метод збільшення числа зайнятих у виробництві, коли звичайний і кращий «добровільний» шлях не спрацьовує; нині – це спосіб втягнути в «промислову орбіту» самі непоступливі й буйні категорії «безхазяйних людей». У сучасному світі це скоріше альтернатива зайнятості, спосіб позбутися або нейтралізувати значну частину населення, нікому не потрібну в ролі виробників, а роботи, до якої їх можна було б «повернути», просто немає.

Сьогодні на порядку денному стоїть питання про викорінювання звички до постійної, щоденної, рівномірної й регулярної праці. Що ще може означати гасло про «гнучкість робочої сили»? Стратегія, що рекомендується, укладається в тім, щоб змусити трудівника забути, а не засвоїти ті уроки, які в старі добрі часи індустріального «сучасного суспільства» викладала йому трудова етика. Трудові ресурси здатні придбати справжню «гнучкість» лише за умови, що сьогоднішні й завтрашні працівники втратять виховану в них звичку до роботи день у день, позмінно, на тому самому робітнику місці й у суспільстві тих самих товаришів по службі; якщо в них не виникне звичка до конкретного місця роботи, і, уже звичайно, тільки за умови, якщо вони не захочуть (або їм не дозволять) виробити професійне відношення до роботи, виконуваної в цей момент, і відмовляться від нездорового прагнення фантазувати про «власницькі» правах і обов'язках на свою роботу.

На щорічному засіданні, що проходило в 1997 р. у Гонконгу, керівництво Міжнародного валютного фонду й Всесвітнього банку покритикувало проведену у Франції й Німеччині політикові, покликану повернути до роботи якнайбільше людей. Вони розглядали ці зусилля як перешкода «гнучкості ринку праці». Щоб домогтися останньої, відзначили вони, необхідно переглянути «занадто доброзичливі» закони про захист робочих місць і зарплати, усунути всі «перекручування», що коштують на шляху «чистої» конкурентоспроможності, і зломити опір трудящих скасуванню завойованих ними «привілеїв» – тобто всього, що зв'язано зі стабільною зайнятістю й захистом їхніх робочих місць і доходів. Інакше кажучи, необхідно створити нові умови, які сприяють формуванню звичок і поглядів, діаметрально протилежних тим, що пропонувала трудова етика й забезпечували інститути «паноптиконного типу», покликані втілити ці етичні принципи в життя. Трудящі повинні «розучитися» – забути вироблену в них відданість праці й придбаній емоційній прихильності до місця роботи, особисту зацікавленість у процвітанні.

У цьому контексті ідея про те, що в'язниця «Пелікан Бей» – це спадкоємець робітних будинків початкового періоду індустріалізації, досвід, амбіції й невирішені проблеми якого відбилися в проекті «паноптикона», виглядає куди менш переконливої. За бетонними стінами в'язниці «Пелікан Бей» не ведеться ніякої продуктивної праці. Не передбачене й професійне навчання: у проекті в'язниці просто відсутні приміщення для таких занять. Для ув'язнених «Пелікан Бей» – це взагалі не школа, навіть не школа чисто формальної дисципліни. Весь зміст «Паноптикона», головна мета постійного спостереження укладалася в тім, щоб ув'язнений робив певні рухи, додержувався певного порядку, робив певні речі. Але те, чим ув’язнені «Пелікан Бей» займаються у своїх одиночних камерах, нікого не хвилює. Головне, що вони просто перебувають у камерах. В'язниця «Пелікан Бей» розроблялася не як фабрика по виробленню дисципліни або виховання дисциплінованої робочої сили. Вона замишлялася як фабрика ізоляції, фабрика по «виробництву» людей, що звикли до стану ізоляції. Клеймом відкинутості в епоху просторово-тимчасового стиску є нерухомість. Саме технологія позбавлення руху у в'язниці «Пелікан Бей» доводить майже до досконалості.

Якщо концтабори служили лабораторіями тоталітарного суспільства, де вивчалося, до якого ступеня можна підкоряти й закріпачувати людей, а робітні будинку «паноптиконного типу» служили лабораторіями індустріального суспільства, де проводилися експерименти, до якого ступеня можна довести рутинність дій людини, то в'язниця «Пелікан Бей» – це лабораторія «глобального» (або «планетарного», по визначенню Альберто Мелуччи) суспільства, де випробовуються технології й досліджуються межі просторового обмеження «відбракованих елементів» і «відходів» процесу глобалізації.

Крім питання про реабілітаційні функції, у своїй книзі «В'язниця під судом» Томас Матисен ретельно досліджує й інші розповсюджені затвердження, покликані виправдати тюремне ув'язнення як метод рішення гострих і пагубних соціальних проблем. Він розглядає теорії про превентивну роль в'язниць (як загалом, так і в індивідуальному змісті), про позбавлення злочинця можливості вчинити злочин, про їхній застрашливий ефект, про просту відплату й знаходить, що всі вони без винятку логічно небездоганні й не підтверджуються емпірично. Таким чином, на сьогоднішній день не існує ніяких даних, не говорячи вже про обґрунтовані докази, що підтверджують той факт, що тюремна система дійсно здатна відігравати роль, приписувану їй у теорії, або що її спроби грати цю роль приводять хоч до скільки-небудь успішних результатів – тоді як конкретні міри, що рекомендуються або передбачаються подібними теоріями, не здатні пройти найпростіший тест на справедливість, етичну обґрунтованість і доцільність. (Наприклад: «на яких моральних підставах можна карати когось, і можливо жорстоко карати, заради того, щоб інші не робили подібних же дій?» З погляду етики це питання тривожить ще сильніше через те, що «більшість із тих, кого ми караємо, – це бідні й принижені люди, яким потрібно скоріше допомагати, чим карати»).

Число ув’язнених або тих, хто чекає на вирок до тюремного ув'язнення швидко росте у всіх країнах. Майже повсюдно будуються всі нові в'язниці. Державні видатки на «чинності правопорядку», насамперед на поліцію й тюремну систему, збільшуються по усьому світі. А головне, у відсотковому відношенні до всього населення число людей, що вступили в прямий конфлікт із законом і підметів тюремному ув'язненню росте такими темпами, що мова йде вже не просто про кількісні зміни, а про «надзвичайно зросле значення інституціонального рішення як елемента політики в області боротьби зі злочинністю» і навіть про те, що багато урядів, при широкій підтримці суспільної думки, діють виходячи з тези про «зрослу необхідність дисциплінарних мір у відношенні значних сегментів і груп населення».

Інакше кажучи, широке застосування тюремного ув'язнення як міра покарання говорить про те, що нові численні верстви населення визнані погрозою для суспільства, і насильницьке виключення цих людей зі сфери соціальних відносин шляхом висновку у в'язницю розглядається як ефективний метод нейтралізації погрози або заспокоєння громадськості, стривоженою цією погрозою.

У відсотковому відношенні до всього населення кількість людей, що відбувають тюремні строки, у різних країнах по-різному: тут проявляється своєрідність культурних традицій, історично сформованої теорії й практики карного переслідування, – але швидкий ріст цієї цифри, зважаючи на все, є загальним явищем для «найбільш розвинених» країн миру. Згідно останнім даним, ретельно зібраним Нільсом Крісті, з більшим відривом лідирують Сполучені Штати (хоча до їхнього рекордного показника швидко наближається Російська Федерація): у цілому 2% населення США перебувають під контролем пенітенціарної системи. Темпи росту також вражають. В 1979 р. у США кількість ув'язнених на кожні 100000 населення становило 230 чоловік, а на 1 січня 1997 р. – уже 649 чоловік. У наш час цей відсоток набагато вище: так, у вашингтонському районі Анакостия, де проживає більша частина найбіднішого населення міста, половина чоловіків у віці від 16 до 35 років у даний момент або очікують суду, або сидять у в'язниці, або звільнені умовно). Поки жодна інша країна по цьому показнику не може зрівнятися зі Сполученими Штатами, але прискорення темпів росту кількості людей, що відбувають тюремне ув'язнення, спостерігається майже повсюдно. Навіть у Норвегії, де вкрай неохоче прибігають до тюремного ув'язнення, ця цифра, що становила на початку 1960‑х рр. менш 40 чоловік на 100000 жителів, сьогодні збільшилася до 64 чоловік. У Голландії за той же період відсоток ув'язнених збільшився з 30 до 86 чоловік на 100000 жителів, в Англії й Уельсі сьогодні він досягає 114 ув'язнених на 100000 населення, внаслідок чого в країні «необхідно щотижня вводити в експлуатацію нову в'язницю, щоб упоратися з нескінченним потоком засуджених».

Оскільки ріст кількості ув'язнених не обмежується якоюсь окремою групою країн, а є практично загальним явищем, було б, імовірно, неправильно – а те й просто безглуздо – пояснювати його політикою тієї або іншої держави або ідеологією й практикою тієї або іншої політичної партії (хоча настільки ж невірно було б і заперечувати певний вплив подібної політики на прискорення або вповільнення росту в цій сфері). До того ж ми не маємо даних про те, що питання про в'язницю як головному інструменті рішення прикрих і тривожних проблем грав де-небудь серйозну роль у передвиборних баталіях. Конкуруючі чинності, навіть якщо по інших актуальних питаннях їхньої позиції діаметрально розходяться, у даному питанні демонструють повну єдність. Єдине, про що вони привселюдно проявляють заклопотаність, – це прагнення переконати виборців, що саме вони будуть домагатися ще сильніше, чим їхні політичні супротивники, щоб злочинці «сиділи у в'язниці». Таким чином, напрошується висновок, що причини обговорюваного росту мають надпартійний і наддержавний характер – глобальний, а не локальний (будь те в територіальних або культурних відносинах). Найімовірніше, ці причини самим безпосереднім образом пов'язані із широким спектром перетворень, об'єднаних під загальною назвою «глобалізація».


Література

1. Левонтин Р. Людська індивідуальність: спадковість і середовище. – К., 2004.

2. Ісаєв В.Д. Людина в просторі цивілізації й культури. – К, 2003.

3. Давидович В., Аболина Р.Я. Хто ти, людство? Теоретичний портрет. – К., 1998

4. Бергсон А. Два джерела моралі й релігії. – К., 1994.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:33:03 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:05:24 28 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Тюремне ув'язнення в епоху глобалізації

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150821)
Комментарии (1841)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru