Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Сучасна соціально-релігійна ситуація в Україні

Название: Сучасна соціально-релігійна ситуація в Україні
Раздел: Рефераты по социологии
Тип: реферат Добавлен 20:53:33 25 января 2010 Похожие работы
Просмотров: 364 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Міністерство освіти і науки України

Кіровоградський інститут комерції

Проект з предмету: С оціологія

На тему:

Сучасна соціально-релігійна ситуація в Україні

Виконали:

Студентки ІІ-го курсу

групи КФ-52

Економічного факультету

Савчук Надія Валеріївна

Токар Оксана Вікторівна

Кіровоград - 2007


Зміст

Вступ

1. Історія зародження, еволюції та становлення соціології релігії

2. Релігія як соціальне явище

3. Соціально-релігійна ситуація в Україні

Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Релігія — складне різноманітне суспільне явище досліджується багатьма гуманітарними та суспільними науками: філософією, історією, релігієзнавством, науковим атеїзмом, психологією, етикою, історією культури та ін. Кожна з них має аспект дослідження, що визначається її специфікою та місцем в системі наук. Релігія — форма суспільної свідомості, специфічний світогляд, концептуальне бачення світу, спосіб його пізнання входить в орбіту філософії. [6]

Саме в полі зору філософії знаходяться гносеологічні проблеми релігії, її специфіка відображення дійсності. Філософія прагне розкрити природу та виникнення релігії, релігійних уявлень і образів. Історія, археологія, етнографія досліджують конкретні форми релігії, що виникають і змінюються на певних історичних етапах розвитку людства, в тих або інших регіонах світу. Релігієзнавство вивчає роль різних релігійних систем, конфесій, церковних об'єднань у зв'язку з історією народів, націй, держав. Культурологія, естетика, мистецтвознавство розглядають релігію як важливу складову частину світової загальнолюдської та національної культури, як духовну спадщину багатьох поколінь людства.

Соціологічний підхід визначає релігію як суспільне явище, як важливий структурний компонент суспільства в різних соціальних проявах у взаємодії з усіма іншими соціальними явищами.Соціологія релігії охоплює широке коло проблем, що визначають місце і роль релігії у суспільстві, її соціальні функції, закономірності функціонування, розвитку релігії та церкви. Соціологія релігії досліджує ставлення різних соціальних і національних спільностей до релігійного світорозуміння, типи релігійності, співвідношення релігії та атеїзму. Соціологія релігії не ізолюється від інших наук, що так або інакше досліджують релігію, а тісно зв'язана з ними в пошуках наукового розуміння релігії, як соціального явища. Поряд з науковою, світською соціологією релігії, існує і ненаукова, богословська соціологія релігії, що створюється теологами на основі релігійного світогляду та робить певний внесок у вивчення деяких питань функціонування релігії.[1]


1. Історія зародження, еволюції та становлення соціології релігії

Релігія як форма суспільної свідомості має стародавню історію. Певні вірування використовувало ще первіснообщинне суспільство. У період античності й до епохи Відродження у працях філософів та вчених релігія розглядалась з погляду гносеології або психології, в ній не виділялися соціальні аспекти. Починаючи з XVII—XVIII ст. вчені все частіше розглядають релігію у зв'язку з соціальними та історичними умовами, з боротьбою прогресивної буржуазії проти феодалізму та його ідеології. Голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677) вперше сформулював так звану теорію обману , за якою релігія визначалася як результат обману в інтересах монархії та духовенства, а також неосвіченості людей.

Соціальні корені релігії частково були розкриті французьким просвітником К. Вольпьєм, який пояснив виникнення та існування релігії страхом не тільки перед грізними силами природи, а й перед правителями, гнобителями народу. Причини релігії він шукав у соціально-політичному середовищі та у формах правління. Філософію обману поділяли П. Гольбах, Ж. Ламетрі та інші вчені. З позицій соціології релігія розглядається в працях Г. Гегеля, Л. Фейербаха, К. Маркса та Ф. Енгельса.[4]

Концепції походження і суті релігії — своєрідні та різноманітні, але їм притаманна спільна риса: спроби встановити зв'язок релігії з державою. З позицій діалектики Георг Гегель розкриває суперечності між державою і релігією, показує зв'язки релігії з громадянськими правами та свободами людини, обґрунтовує невтручання релігії у справи держави, стверджує, що держава мусить спиратися на релігію тому, що готовність виконати громадянський обов'язок тільки в ній стає абсолютною, вважає, що релігійний культ закладає основи державного порядку і підлеглості, покірливості. Держава є воля божа на землі. Дальший розвиток соціологічні погляди на релігію одержують у творах Людвіга Фейєрбаха . Якщо у Гегеля — апологія та захист пруської держави, то у Фейєрбаха - гостра критика пруської держави. «Божественне виникнення державної влади — чистісінька нісенітниця. Релігія — ідеологічна опора тих, хто має владу». Розвиток релігійної думки відбувається в природних та історичних умовах життя людей. Людвіг Фейєрбах виявляє непослідовність у питанні про співвідношення релігії з історичним розвитком. Різні фази історії є відображенням релігійних систем, тоді як насправді все навпаки. Принципово інший соціологічний підхід до релігії є у Карла Маркса та Фрідріха Енгельса , які розглядають релігію як суспільне явище, що корениться в системі суспільних відносин, залежить не від свідомості людини, а від матеріальної бази суспільства, що богомільська ідея автономності, незалежності релігії від суспільства — це фікція. Карл Маркс розкриває механізм формування релігійної свідомості на прикладі товарно-грошового фетишизму, показує соціальну визначеність релігії, її соціальні функції, різнобічні зв'язки із суспільством та державою.[1]

Німецький філософ Іммануїл Кант (1724—1804) одним з перших обґрунтував можливість розглядати релігію з позицій наукового мислення: розум має сильніші аргументи, ніж ті, якими послуговується церковна доктрина і Святе Письмо. Кант обстоював самостійність людини та людського розуму, який реформує, раціоналізує історичну релігію, визнаючи при цьому соціальну корисність «природної», «розумної» релігії як основи морального порядку в суспільстві.[2]

У становленні й розвиткові соціології важливу роль виконали позитивістські погляди О. Конта , який розкриває важливу роль релігії у суспільстві, поділяючи її на два види: суспільну та приватну. Суть релігії він вбачав у служінні на благо людства, його єдності. Релігія, на думку О. Конта, зосереджує в собі всі прагнення людської природи — діяльність, любов і думку, керує політикою, мистецтвом, філософією. [1]

Для соціології релігії, на думку О. Конта, найважливішими є два аспекти:

1. Релігія, яка на першій стадії була невід'ємним елементом людського суспільства, згодом поступово витісняється науковим знанням. Ця думка була покладена в основу концепції секуляризації, витіснення релігії з різноманітних сфер життя суспільства і занепаду її впливу.

2. Кожна стадія розвитку пов'язана з певними соціальними структурами, відносинами у сфері влади. Пануванню теологічних ідей, яке охоплює людську історію від її початку до XII ст., відповідає домінуюча роль духовенства та військових, які з точки зору позитивізму є непродуктивними соціальними верствами. На філософській стадії панівні позиції починає захоплювати бюрократія, передусім юристи.

Останньою історичною формою теологічного порядку був, за Контом, адекватний християнському монотеїзму феодальний режим. Якщо на цій стадії релігійні вірування були зв'язуючою силою, основою соціального порядку, то із занепадом релігії постала загроза розпаду соціальних зв'язків.

Соціальна споруда затребувала нових опор. На позитивній стадії , що утвердилася в XIXст., провідну роль почали відігравати інженери, вчені. Завдання консолідації суспільства на сучасному етапі передбачають позитивний синтез наукового знання. Цього домагається соціологія, поєднуючи ідеї порядку і прогресу.[2]

Г. Спенсер , розвиваючи ідеї О. Конта, виділяє соціальні функції релігії, вбачає в ній принцип соціальної безперервності, що гарантує відповідну ідентичність суспільства. [1]

Погляди Спенсера на релігію поділяв соціальний реформатор Р.Тауні, який заперечував тезу М. Вебера про роль протестантської етики у розвитку капіталізму і вважав, що протестантизм швидше міг бути наслідком, ніж причиною промислової революції. Р. Тауні сприймали як пророка нової релігії, яка виправдовує свободу приватного підприємництва. Він прославляв XIXст. як нову еру, коли людина з допомогою науки знайшла нарешті правильний шлях. Тауні був тим представником вікторіанської епохи, який допоміг філософії набути метафізичного і морального обґрунтування і впевненості, сприяв виробленню усвідомлення місця релігії в промисловому світі.

Згадані ідеї були розвинуті Е. Дюркгеймом , вчення якого зазнало значного впливу О. Конта. Дюркгейм спирався також на погляди істориків Н. Фюстель де Куланжа про релігію в античному суспільстві («Античне місто», 1864) і В. Робертсона Сміта, який досліджував семітичні релігії та розробив теорію жертвопринесення, яка підкреслювала соціальний аспект цього ритуалу («Лекції про семітичну релігію», 1889). Дюркгейма справедливо вважають одним з основоположників соціології релігії (основна праця — «Елементарні форми релігійного життя. Тотемічна система Австралії», 1912). Він прагнув відкрити спільну для всіх релігій структуру, абстрагувався від вищих форм релігії, оскільки вбачав у ній інститут, нерозривно пов'язаний з людським існуванням в його соціальному аспекті. Йому важливо було встановити найпростіші структури, які складають релігію в її різноманітних історичних варіантах. Остаточна мета цього пошуку полягала в тому, щоб зрозуміти сучасну люди ну. У своїх дослідженнях, в яких переважали емпіричні, етнографічні елементи, Дюркгейм зосередився на трьох взаємопов'язаних темах.

1. Загальна теорія суспільства, в якій релігії як інтегруючому соціальне життя чиннику належить цей тральне місце.

2. Спеціальна теорія суспільства — соціологія релігії, — в межах якої він намагався пояснити появу релігійних уявлень.

3. Етнологія релігії — теорія, що пояснює власне релігію австралійських аборигенів.

Деякі аспекти його спеціальних розробок застаріли. Але надзвичайно важливими для соціологічної теорії стали визначення змісту і функцій релігії в суспільстві, а також теза про релігію як чинник соціальної інтеграції. Дюркгейм виходив з того, що релігія поширена в усіх суспільствах і є універсальним соціальним феноменом, виконує важливу суспільну функцію. Тому соціологічний аналіз її необхідний для розуміння суспільства загалом. Соціологію релігії, за Дюркгеймом, цікавить не те, що відрізняє одну релігію від іншої, а передусім притаманні усім релігіям структурно-функціональні характеристики. Через те соціологія в дослідженні релігії використовує здебільшого порівняльний метод, що дає змогу в численних варіаціях релігійного феномену виділити його універсальні аспекти. Якщо зміст релігійних вірувань з кожною епохою змінюється, то функції релігії зберігаються.[6]

В «Елементарних формах релігійного життя» Дюркгейм на прикладі суспільства австралійських аборигенів пояснює спосіб, за допомогою якого релігія забезпечує соціальну солідарність як «механічну солідарність». Він вважав, що в розвинутому, соціально-диференційованому суспільстві релігія здатна забезпечувати відчуття захищеності, надійності, усвідомленості існування, втрата яких призводить до аномії, розпаду системи цінностей, а внаслідок цього — до самогубства. Щоправда, Дюркгейм спеціально не переймався тим, якою повинна бути релігія в суспільстві розвинутої «органічної солідарності». Головне, чим збагатив він соціологію релігії, — розуміння релігії як сили, що інтегрує суспільство. [8]

Помітний внесок у становлення соціологічного дослідження релігії зробив К. Маркс. Він розглядав релігію як соціальний феномен — елемент системи суспільних відносин, який породжується ними (передусім економічними — базисом), визначає сукупність похідних, «надбудовних» утворень — політики, права, мистецтва, моралі, філософії та релігії. Відповідно в релігії як соціальному феномені вбачали важливий соціальний чинник, що виконує реальні суспільні функції, задовольняє певні інтереси і потреби, суттєво впливає на людей, як будь-який інший соціальний інститут. Ця теза дала поштовх розвиткові функціонального підходу до релігії.

Одна з особливостей теорії Маркса полягає в поясненні історичної природи релігії як породження змінних соціальних умов, в основі яких — привласнення чужої праці, соціальна нерівність, коли свобода одних означає поневолення інших. За класової боротьби релігія виступає як ідеологія, є її ранньою формою. Звідси походить соціальна функція релігії, насамперед ідеологічна. Суть її полягає у виправданні та узаконенні чи осудженні, запереченні існуючих соціальних порядків. Релігія живить соціальний конформізм (пристосовництво), викликаючи ілюзії («опіум народу»), і через це може бути гальмом суспільного прогресу або стимулювати соціальний протест, виступаючи як революційний рух. Якщо раннє християнство було революційним рухом низів римського суспільства, то протягом двохтисячолітньої історії (після того, як воно стало державною релігією, започаткувавши «союз вівтаря і трону») соціальні принципи християнства пояснювали соціальну нерівність та експлуатацію людини людиною як встановлений Богом порядок.

Центральною у вченні Маркса (до нього в Л. Фейєрбаха, а потім у 3. Фрейда) була теза про компенсаційну функцію релігії . Згідно з нею релігія постає різновидом «відчуженої свідомості», породженням суспільного процесу, що розвивається у відчужених формах. У зв'язку з цим звичайні, «природні» речі наділяються «надістотними» властивостями (товарний фетишизм), а продукти людської діяльності як зовнішня сила починають панувати над людьми. Якщо релігія виражає економічне відчуження, то з подоланням його (ліквідацією приватної власності на засоби виробництва) усуваються умови, необхідні для існування релігії; вона історично зживає себе, «вмирає природною смертю». Релігії, за Марксом, протистоїть ідея самовдосконалення особи. Критика релігії завершується вимогою ліквідації умов, що заважають людині самореалізуватися.

Багато в чому не погоджувався з Марксом М. Вебер, хоча й визнавав, що релігія може діяти як консервативна сила, перешкоджати соціальному розвитку. Але він вважав, що всі суспільні інститути, структури, форми поведінки регулюються смислом, який у них вкладають люди. Головна функція релігії — раціоналізація людської діяльності. Тому вона володіє потужним потенціалом впливу на людську діяльність, яким би не було її спрямування. Вебер розглядав релігію передусім як чинник соціальних змін. Значною мірою його концепція соціального розвитку заснована на поняттях харизми і пророцтва.

На відміну від Дюркгейма, Вебера цікавили передусім світові релігії, у яких найбільше послідовників, які справляють помітний вплив на історичний процес. У праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905) він досліджує внесок християнства в історію Заходу, доводячи, що протестантська Реформація і породжена нею нова гілка християнства — протестантизм — сприяли пробудженню духу підприємництва. Його роздуми мали солідну емпіричну основу, оскільки Вебер проаналізував багато проповідей, письмових джерел тієї епохи. Йому вдалося органічно поєднати конкретно-емпіричний і абстрактно-теоретичний рівні соціологічного дослідження за допомогою порівняльно-історичного аналізу. Свою гіпотезу про роль релігії в економічному розвитку він перевірив, досліджуючи поряд з протестантизмом іудаїзм, іслам, індуїзм, буддизм, конфуціанство. Якщо Дюркгейм вибудовував свої аргументи на розгляді порівняно небагатьох фактів, поширюючи висновки на релігію загалом, то Вебер здійснив небувале за масштабом дослідження, яке охопило весь світ. Він стверджував, що великі релігійні традиції мали істотний вплив на особливості розвитку Заходу і Сходу (іудаїзм, іслам, католицизм, протестантизм більше сприяли раціоналізації соціального життя, ніж індуїзм, буддизм, конфуціанство). Вебер прагнув з'ясувати пов'язані з релігією корені нової історії, тогочасної західної культури.

Другий важливий напрям досліджень Вебера — аналіз процесу «розчаклування» світу, завдяки якому усуваються елементи магічної практики, а на їх місце приходять «цілераціональні» засоби, зорієнтовані на успіх. Тобто світ постає як «матерія», що може і повинна бути підпорядкована людині. Вищого ступеня цей процес досягає в аскетичному протестантизмі, але Гюго витоки — в іудейському пророцтві. Вебер порівнював різноманітні релігії, з'ясовуючи, який рівень раціоналізації економічної діяльності допускає та або інша релігійна етика. Протягом 1916—1919 рр. він друкував статті на цю тему, об'єднані назвою «Господарська етика світових релігій».

Якщо в XIXі XXст. занепад релігії уявлявся багатьма як тріумф людського розуму, як наслідок поширення науки, то Вебер вбачав у ньому симптом духовної хвороби суспільства, спричиненої гіпертрофованою «раціональністю»: технологія і бюрократія підпорядковують собі світ, колосально звужуючи людський досвід; у свідомості людини згасають поетична сила уяви, любов до прекрасного, героїчні почуття, релігійний досвід, поступаючись місцем прагматичному розрахунку, турботі про комфорт, банальному потягу до «корисності».

М. Вебер разом з німецьким філософом, теологом Ернстом Трельчем (1865—1923) розглядав дихотомію (роздвоєність) «церква — секта», типологію релігійних організацій. Вдавався він і до аналізу діяльності релігійних спільнот у загальносоціологічних категоріях, розробив понятійний апарат соціології релігії, яким вона користується й нині.

Праці Дюркгейма і Вебера були визначальними в галузі соціології релігії. Надалі вона розвивалася за траєкторією, наміченою ними. Ця траєкторія базувалася на таких засадах:

— релігія є чинником стабільності суспільства, що забезпечується завдяки комунікативній функції (Дюркгейм);

— релігія є чинником соціальних змін, у чому виявляється її змістоутворююча функція (Вебер);

— релігія як чинник конфліктів у суспільстві (Маркс), що відкриває простір для реалізації ілюзорно-компенсаторної, ідеологічної, світоглядної функції.[2]


2. Релігія як соціальне явище

Наука переконливо свідчить про те, що релігія є продуктом історичного розвитку людства, і її корені слід шукати в умовах матеріального життя людей різних історичних епох. Соціальні корені релігії — це ті суспільні, матеріальні й духовно-культурні умови життя людей, які породжують різні вірування і релігію та сприяють її подальшому розвитку. У первісному суспільстві рівень розвитку продуктивних сил і культури дуже низький, тому люди відчували своє безсилля перед грізними силами природи і зверталися до якоїсь непізнаної надприродної сили. Недостатність або відсутність знань не дозволяли людині, суспільству пізнавати й усвідомлювати об'єктивну сутність різних явищ і процесів. Якщо на етапі абстрактного мислення сам процес пізнання роздвоюється, виникає можливість перетворення абстрактного поняття у фантазію (в кінцевому підсумку — в Бога). Фантастичні уявлення відриваються від життя і створюється підґрунтя для релігії. Отже, визнається надприродне джерело релігії — Бог. Інший підхід до аналізу коренів релігії — суб'єктивно-ідеалістичний — пропонує російський філософ Микола Бердяєв, який стверджує, що людина за своєю природою — істота релігійна, і душа людини не терпить порожнечі, тому їй притаманний релігійний досвід. Однак такий підхід уже давно спростований палеонтологічними та археологічними дослідженнями, які переконливо доводять, що майже мільйон років тому була безрелігійна епоха, коли ніяких прикмет релігійного культу не існувало. Отже, релігійне почуття не є вродженим, а благопридбаним, і його корені слід шукати не в природі самої людини, а в умовах її існування.

Сучасні американські соціологи Лео Шнайдер і Томас О'Діа включають у визначення релігії віру в реальність надприродного, як дещо надемпіричне, трансцендентальне, сакральне. (схема 1)


Схема 1.

Сутність релігії
Релігія – це: Засновані на трансцендентальних,фантастичних почуттях та уявленнях.
1) форма суспільної свідомості;
2) специфічний світогляд;
3) концептуальне бачення світу;
4) спосіб пізнання.

Релігія як соціальне явище має свою структуру, кожен елемент якої виконує свою роль. Структуру релігії, за визначенням Георгія Плеханова, складають три основні частини:[4]

Настрої – сфера релігійних почуттів
Дії – сфера релігійного культу(релігійні обряди, богослужіння тощо)
Структура релігії
Схема 2.
Уявлення – створюють міфологічний елемент релігії

До структури релігії дехто з учених відносить і релігійні організації та заклади. Однак це не можна вважати обґрунтованим, оскільки церква не може розглядатися як частина релігії. Скажімо, християнська релігія єдина, а церков і різних сект — велика кількість. Церква — це не тільки орган відправлення культу, а й соціальний інститут зі своєю ієрархічною організацією і функціями, в тому числі владними.

Релігія як форма суспільної свідомості і специфічний світогляд виконує свої, притаманні лише їй, функції (див. схему 3).


Схема 3

Функції релігії
Ілюзорно- компенсаторська Компенсує недостатність знань, знімає з віруючих тягар їхніх турбот, моральних переживань, несе розраду (“Відкриття твої – розрада моя”)
Комунікативна Забезпечує систему спілкування віруючих у різних формах, насамперед у церквах і під час молитов
Світоглядна Формує за допомогою церкви релігійний світогляд
Регулятивна, або етична Виробляє єдині для релігійної системи норми, принципи як регулятори життєдіяльності віруючих

Соціологіяздійснює свій специфічний, соціологічний підхід до аналізу релігії. Соціологія визначає релігію як суспільне явище, як один із важливих структурних компонентів суспільства в різних соціальнихпроявах, у взаємодії з усіма іншими соціальними явищами.

Предметом соціології релігії є широке коло проблем, що визначають соціальну сутність, місце і роль релігії та церкви у суспільстві, її соціальні функції, закономірності і випадковості функціонування релігії і церкви, ставлення до релігії і церкви різних соціальних і етнічних спільностей, співвідношення релігії та атеїзму, як соціальне явище, взаємодію, взаємозв'язок та взаємовплив світових релігій, церков, конфесій та різних релігійних об'єднань, взаємовідносин держави і церкви тощо (див. схему 4).

Предмет соціології релігії
Сутність, місце та роль релігії і церкви у суспільстві
Соціальні функції релігії і церкви
Закономірності і випадковості функціонування релігії і церкви
Взаємозв’язок та взаємовплив світових релігій, церков, конфесій
Ставлення до релігії і церкви різних соціальних і національних спільностей
Взаємовідносини держави і церкви, церкви і громадських організацій
Співвідношення релігії і атеїзму

Не мало важливим є вивчення відносин між церквою та державою, які мають різні форми. Оскільки вони потребують допомоги один одного, як запоруки мирного і процвітаючого життя їх народу.

В історії відомі три основних типи взаємовідносин церкви з державою : по-перше, панування церкви в державі — в католицькій церкві в минулому, в країнах Ісламу в сучасних умовах. По-друге, панування держави над церквою (в різних формах) — в царській Росії у радянський і пострадянський період. По-третє — рівноправний союз держави з церквою —сучасні західноєвропейські країни, Росія. На Україні йде процес становлення відносин між церквою і державою.[2]

Основні принципи взаємовідносин церкви з державою в Україні регулювались Законами, початок яким покладено Декретом Ради Народних Комісарів РСФСР (23 січня 1918 року) і Тимчасового робітничо-селянського уряду України (22 січня 1919 року) «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви». їх основний зміст забезпечував демократичне рішення релігійного питання, здійснене у багатьох західно-європейських державах. Але принцип свободи совісті в Конституціях означав лише свободу віросповідання. У царській Росії цю свободу мала тільки державна, привілейована православна церква. Радянський декрет зрівняв у правах всі віросповідання і надав віруючим свободу вибору релігії та права виходу з православ'я й переходу до інших конфесій.

Невіруючі вперше отримали право зберігати свої погляди та поширювати безвір'я. Відміна релігійної присяги або клятви, релігійних обрядів і церемоній у державних закладах також випливали з принципу відокремлення церкви від держави. Всі положення, спрямовані на демократизацію віросповідальних відносин, анітрохи не обмежували прав церкви, оскільки Декрет декларував вільне відправлення релігійних обрядів і не мав аніяких атрибутів державного управління церквою. Та ряд положень Декрету виходить за межі демократичних перетворень, відбиваючи класову спрямованість політики Радянської держави та необґрунтовану тенденцію прирівнювання церковних об'єднань до буржуазно-поміщицьких організацій. Декрет позбавив церковні та релігійні громади права володіти власністю, права юридичної особи, націоналізував все церковне майно, оголошуючи його народним надбанням. Таких жорстких обмежень прав церкви не було ніде в зарубіжних країнах, що пояснювалось антирадянською політикою більшості церков. Проти декрету, що обмежував права церкви, згуртувалась більшість релігійних об'єднань, які стали на шлях контрреволюційної боротьби проти Радянської влади.

Ворожа діяльність духовенства всіх конфесій не могла не викликати відповідних заходів з боку властей. Жоден державний лад не може терпіти такої діяльності, не могла його терпіти й молода Радянська держава, тим більше, що перебувала тоді у ворожій блокаді, чинила опір натиску перевищуючих чисельність сил внутрішніх та зовнішніх ворогів. Тому позиція держави стосовно тих священиків, які стали на шлях боротьби проти Радянської влади, стала такою ж, як і стосовно до інших політичних противників. Цим, насамперед, пояснювалось і застосування репресій. Але Радянською владою, її органами допущено серйозні помилки, через які постраждали не тільки вороже настроєні, а й багато священиків і, навіть мирян, непричетних до антирадянської діяльності. Тут позначилась і та ненависть, яка накопичилась у народних масах стосовно священиків всіх рангів через їх минулу діяльність, як політичних прислужників самодержавства. Але було б однобічним підходом вважати, що обмеження прав церкви та її служителів, масове закриття церков, монастирів, духовних навчальних закладів, репресії пояснювались тільки антирадянською позицією церкви. Адже й після переходу в 1927 році на лояльні позиції стосовно держави при митрополиті Сергії політична недовіра до церкви зберігалась, адміністративні та репресовані заходи тривали, а умови життєдіяльності релігії не тільки не пом'якшувались, а, навпаки, погіршувались.

Сталінська політика, незважаючи на її антицерковну спрямованість, однак, не зустрічала протидії з боку верхів церкви, навіть і після смерті Сталіна, коли вже їм не загрожували репресії. На питання кореспондента «Літературной газети», чим пояснювалась така покірлива позиція церкви, Олексій II відповів, що покірність зв'язана з відчуттям того, що церква в Рос сприймає свою гірку чашу з руки Божої, що наші гнобителі спри мались як зброя Божа. Справді, в документах патріархії Сталін поставав «як Богом даний, Богом поставлений, обранець Божий».[1]

3. Соціально-релігійна ситуація в Україні

В середині 80-х років XXст. в Україні взято курс на демократизацію суспільно-політичного, економіко-соціального та духовного життя, на виправлення помилок в управлінні державою, в тому числі стосовно релігії та церкви. Релігія знайшла розуміння як одна з рівноправних форм суспільної свідомості та важливий елемент національної культури. Нове ставлення держави до релігії та церкви знайшло відображення в Законі «Про свободу совісті та релігійних організацій». Держава повернула церкві тисячі храмів, десятки монастирів, раніше відібраних, або тих, що припинили функціонування з інших причин. Замість 9 раніше існуючих монастирів, тепер понад 180. Широко розгорнулось будівництво нових храмів. Виникло і діє майже 60 різних релігійних навчальних закладів для підготовки священиків і богословів. Створена Київська духовна академія. Православна церква отримала найширші і, по суті, необмежені можливості для діяльності в найрізноманітних галузях країни: благодійній, охорони здоров'я, культурно-освітній, релігійно-пропагандистський, редакційно-видавничій, господарсько-виробничій та ін. Держава та її органи всебічно підтримують православну церкву авторитет релігії в суспільній свідомості. Та проголошені в законі рівності прав і можливостей всіх віросповідань насправді не здійснюються. Високі права існують лише для однієї православної церкви, саме їй одній надаються всебічні привілеї і шана, хоча в Україні є ряд інших впливових конфесій.

Курс церкви , насамперед, православної , на проникнення в сфери суспільного життя, відчувається здебільшого в галузі культури і засобів масової інформації. Церква широко використовує підтримці держави засоби масової інформації, розраховані на широкі кола населення, а не тільки на віруючих. Багато газет, журналів, також радіо й телебачення систематично насичується релігійно-церковними матеріалами найрізноманітного характеру. Богослужіння та релігійні свята — все це одержало постійне місце в засобах масової інформації.

В Україні спостерігається відносно швидкий розвиток протестантських громад (п'ятдесятників). Усупереч твердженням, що на сході України переважає православ'я, а на заході — католицизм, виявилося, що захід ще й вірний служитель православ'я, оскільки православних парафій удвічі більше, ніж католицьких. Тому точнішими є твердження про релігійний захід і атеїстичний схід України. Останнім часом в Україні виникли нові, екзотичні для неї, релігійні громади (кришнаїти, бахаї, мормони, дзен-буддисти). У Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі існують незареєстрованні секти сатаністів.[5]

Проголосивши себе незалежною державою, Україна конституційно гарантувала своїм громадянам свободу совісті та віросповідань. Це створило широку правову основу для плюралізації духовного життя, світоглядних позицій і настанов, сімейних, територіальних, етнонаціональних соціальних спільнот. Посилилися активність і вплив релігійних організацій. До ідей вищого суду, істини, добра, викорінювання зла, бездуховності (необов'язково в ортодоксальному церковному трактуванні) звертається значна частина громадян, у тому числі творчої інтелігенції. Зростає рівень довіри до церкви, релігійних організацій, відбувається переорієнтація значних мас населення з атеїстичного світогляду на релігійний чи еклектичний. Часто цей процес пов'язаний не з глибоким усвідомленням «новими віруючими» сутності релігійних повчань, а з прийняттям зовнішніх форм релігійності (носіння хрестиків, придбання релігійних книг, ікон, відвідування богослужінь, вінчання, хрещення дітей, поховання померлих тощо). Релігійна віра сприймається багатьма як реабілітаційний засіб впливу на людей в умовах соціально-економічної кризи і нестабільності.

По-справжньому віруючу людину характеризують єдність віри, культової поведінки, належності до певної конфесійної громади. Така людина не просто заявляє про свою віру в Бога, а й веде діалог з об'єктом своєї віри за допомогою культових дій.

В Україні на початку 90-х років віруючі становили 40% населення, а регулярно відвідували богослужіння не більше 8%.

Релігійна поведінка відтворюється в релігійності населення, яка традиційно є предметом соціологічних досліджень. В Україні релігійність часто змінювала свої параметри, що зумовлено політичними процесами в XXст.

В останнє десятиліття XX ст. намітилася тенденція зростання релігійності серед молоді . Фахівці твердять про появу так званих «молодіжних» релігій, зорієнтованих на 18—24-річних людей. Саме цієї пори трансформується внутрішній світ людини, наступає криза ідентичності, за якої відбувається вибір «дорослої» системи цінностей, що часто зумовлює «релігійний вибух», пов'язаний з психічними зривами, пошуками «сильної руки», «авторитету».

На рубежі ХХ і ХХI тисячоліть більшість громадян українського суспільства переживає кризу ідентичності, потребуючи допомоги і підтримки держави, нації, партії, спільноти тощо. Авторитарні релігії виникають не за бажанням «апостолів зла», а у зв'язку із захворюванням соціального і культурного організму, особливо в умовах соціальної аномії, реорганізації соціальних інститутів, зниження інтеграційних процесів у суспільстві.

Помітний інтерес виявляє соціологія релігії до проблеми впливу конфесійної належності віруючих націннісні орієнтації та соціальну поведінку.[8]

Міжцерковні конфлікти і церковні розколи супроводжують все десятиріччя української незалежності, маючи під собою якнайглибші історичні, культурно-цивілізаційні, політичні підстави. В цілому вони є вища і остання стадія розвитку міжцерковних суперечностей, яка не пом'якшує, а підсилює протилежні тенденції і інтереси різних церков, що притягують широке коло цілей, інтересів, позицій, думок, поглядів як в питаннях організації і діяльності церкви в суспільстві, так і в питаннях віровчення, культової практики. Хоча можна відзначити деяку стабілізацію положення, відсутність спалахів релігійного фанатизму і екстремізму, все ж таки високий ступінь конфліктності залишається, що є показником розбалансованості релігійно-церковного організму, дисгармонії інтересів.

Значущість позначеної проблеми визначається тим, що релігія грає величезну роль при змінах економічного, політичного і соціального устрою життя людей, а також їх ціннісних орієнтацій і регуляторів індивідуальної і колективної поведінки. Що стосується України, то вона останнім часом намагалася створити інститути сучасної демократії, ефективнішу ринкову економіку, структури відкритого суспільства, інтегрованого в світову спільноту. Ця ситуація характеризується активацією церков, їх прагненням зайняти впливове місце в структурах суспільства, що трансформується, провокуючи нестабільність в конфесійній сфері.

Позиція і інтереси світських властей зрозумілі. Але так само і очевидні глибоке нерозуміння суті, специфіки інституціалізації і способів функціонування релігії і її організацій. Якщо говорити про православну Церкву, то вона налічує тисячолітню історію існування, доведену життєздатність, і міцність в багатьох історичних драмах, що спирається на чітко сформульований віросповідальний догматизм, принципи організації з їх глибоко ієрархічною структурою, чистотою і непошкодженістю учення, своїм апостольським спадкоємством.[3]

Проведені в Україні дослідження відмінності ціннісних орієнтацій віруючих різних християнських конфесій виявили їх соціально-демографічну диференціацію. Кожна з конфесій залучає і задовольняє потребу у вірі зовсім різних людей. Так, зростання протестантських (особливо неопротестантських) громад відбувається, в основному, за рахунок молодих, освічених людей, які успішно адаптувалися в новій соціально-економічній реальності, уміють вирішувати свої матеріальні проблеми і схвально ставляться до реформ. У їх психоемоційному стані домінують почуття впевненості й бажання діяти. Більшість жінок, які належать до православних конфесій, переборюють матеріальні труднощі, з острахом і недовірою ставляться до нововведень.[2]

Соціологічні дослідження свідчать, що протягом останніх 80-ти років у нашій країні відбулося два протилежних процеси розвитку релігійності. У 20-ті роки XXст. стався масовий відхід різних груп населення, особливо молоді, від релігії та церкви. Такий процес називають секуляризацією , а пов'язане з ним руйнування релігійних вірувань і поширення атеїзму — атеїзацією населення. Наприкінці XXст. окреслився зворотний рух «світоглядного маятника», що втілилося в наростанні масштабів і ступеня релігійності. Цей процес називають сакралізацією . Він пов'язаний зі збільшенням кількості віруючих, релігійних громад.

У сучасному суспільстві особливим соціальним процесом стає екуменізм — спроби деяких християнських церков усвідомити свою сутнісну єдність, прийти до нової згоди та зближення. Усвідомлюючи, що центральною проблемою християнства є загальна проблема всіх вищих релігій світу (проблема спасіння), сучасні християни дотримуються однієї з трьох позицій щодо інших релігій:

ексклюзивізм — концепція спасіння і вічного життя виключно християн;

інклюзивізм — впевненість, що спасіння досяжне для всіх людей, незалежно від релігії, яку вони сповідують;

плюралізм — позиція, згідно з якою всі світові релігії надають рівні можливості до спасіння, оскільки всі вони сприяють трансформації людського існування та розглядаються як самостійні шляхи до спасіння.[8]


Висновок

Отже, соціологія релігії як одна з галузей соціологічної наук знаходиться у різноманітних зв'язках з усіма іншими суспільними явищами, з суспільним життям, поглиблює наукове розуміння релігії як продукту суспільного розвитку.

З урахуванням особливостей сучасного світу, соціологія релігії зосереджується передусім на процесах секуляризації, зростання динаміки релігійності населення, появи нетрадиційної релігійності, індивідуалізації та приватизації релігії, розвитку екуменістичних тенденцій.

Інтерес до відроджуваній релігійній свідомості тісно переплітається з відродженням народних звичаїв, традицій, свят і ритуалів. І, нарешті, розвиток сучасної релігійної свідомості супроводжується пожвавленням багатьох вірувань, окультизму та інших явищ, що межують з шарлатанством і вірою в чудодійні сили.

Не мало важливу роль відіграє релігійна пропаганда, яка вийшла далеко межі церковної галузі і, по суті, нав'язується невіруючим, церков інформація подається дикторами радіо і телебачення аж ніяк не без стороннє та супроводжується схвальними коментарями, звернена не тільки до віруючих, але і до всіх слухачів і глядачів. Дедалі більше змикаючись з державним режимом, православна церква бере на клерікалізацію політичного, суспільного і духовного життя. Релігійні церемонії та обряди, які раніше за законом проводились тільки в самій церкві, або на дому у віруючих, нині перейшли на території державних і суспільних підприємств і установ. Найрізноманітні суспільні події, особливо урочисті акти, супроводжуються «церковним освяченням». Всі церемонії мають підвищувати авторитет релігії, демонструвати її нібито, реальний вплив на весь хід світського життя демонструючи своє доброзичливе ставлення до релігії та церкви, багато керівних діячів України розірвали з науковим світоглядом і вступили в лоно православної церкви. Зрозуміло, це означає ні що інше, ніж загравання з церквою в надії використати її вплив на віруючих. Церковні об'єднання в Україні стоять на платформі підтримки політики, що проводиться державою.

Сучасне суспільство повторює уже знайомі в історії періоди смутку і незгод, коли різні види містики виходили на історичну арену. Та нові явища в сучасній релігійній ситуації не відміняють, а навпаки, загострюють проблему консолідації суспільства на платформі його оновлення, що передбачає співробітництво і єдність віруючих і невіруючих, або ж належність віруючих до різних конфесій, нормальні державно-церковні відносини.

Сучасні демократії живуть в умовах конфлікту, суперечностей, виявляючи їх і намагаючись збалансувати, це і є умова їх стабільності. Спроби подолати багатовекторність церковно-релігійного життя командно-адміністративними методами не можуть привести до згоди і загальної задоволеності. Треба навчитися життю в умовах релігійного конфлікту, бо за ним конфлікт і протиборство різних культур, цивілізацій, етносів і регіонів, а вони визначаються геополітичним положенням України, історією існування її окремих частин у межах різних культурно-цивілізаційних типів.

Слід пам'ятати, що релігія здатна каталізувати як процеси соціальної інтеграції, так і дезінтеграцію, а переплітаючись з політичними конфліктами, додає їм велику напруженість і емоційну залученість учасників.


Список використаних джерел

1. Андрущенко В. П. та ін. Соціологія: Підручник. – К. – Х., 1998. – С. 559-560.

2. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г. Городяненка. – К.: Видавничий центр “Академія” 2003. – 560 с.

3. Соціологія:Підручник / За ред. В. М. Пічі. – 2-ге видання,стереотипне. – Львів: “Магнолія плюс”, “Новий світ - 2000” , 2006. – с.278.

4. Сухов А.Д. Релігія в історії суспільства. М., 1979.

5.Угринович Л. М. Вступ до релігієзнавства. М., 1986.

6. Яблоков І.Н.Соціологія релігії. М., 1979.

7. Лукашевич М. П., Туренков Н.В. Соціологія. Базовий курс: Підручник. – К.: Каравела, 2005. – 312 с.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:32:08 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
22:04:58 28 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Сучасна соціально-релігійна ситуація в Україні

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151078)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru