Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Право власності на землю

Название: Право власності на землю
Раздел: Рефераты по ботанике и сельскому хозяйству
Тип: курсовая работа Добавлен 16:43:50 21 октября 2006 Похожие работы
Просмотров: 312 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

ЗМІСТ

ВСТУП..........................................................................................................................3

1 РОЗВИТОК ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ ДО

ВСТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ....................................................5

1.1 Розвиток права власності на землю в період з 1890 до 1917 року........5

1.2 Аграрні реформи Радянської влади.........................................................11

2 РОЗВИТОК ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ...........................18

2.1 Новели Земельного кодексу та практичне їх застосування..................18

2.2 Проблеми практичного застосування Земельного кодексу України...28

ВИСНОВКИ..............................................................................................................31

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ .........................................................34


ВСТУП

З давніх часів власність, і, зокрема, власність на землю займала важливе місце в житті кожної людини. Адже маєш власність – маєш гроші. Маєш гроші – маєш владу. Нині суспільство істотно змінилось, модернізувалось, удосконалилось і право власності перейшло на більш високий, більш досконалий рівень, проте аж ніяк не втратило свого захисного первинно-меркантильного значення. Цілком логічно, що сучасне законодавство нашої країни змінилося, удосконалилося та демократизувалося.

У 1996 році було прийнято Конституцію України, у якій закладена концепція правової системи України, правова база розвитку всіх галузей законодавства, в тому числі земельного законодавства, в основі якої – забезпечення прав і свобод людини, розвитку незалежної, правової і соціальної держави. Питання права власності взагалі і питання права власності на землю вирішуються в Основному Законі держави крізь призму прав людини. У Конституції закріплюється право власності українського народу на землю та інші природні ресурси (ст.13), забезпечується державний захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання , їх рівність перед законом, гарантується непорушність права власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами , юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, право громадян України на свободу об’єднання громадян України у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення економічних, соціальних та інших інтересів, право на підприємницьку діяльність, визначається механізм реалізації захисту права власності, в тому числі на землю, інших прав майнового характеру.

Оскільки історично так склалося, що земля досить довго була лише власністю держави, то сучасному українському законодавцю треба дуже пильно і серйозно відноситись до цих питань. Навіть і після 14 років незалежності України та проголошення її демократичного розвитку, питання земельних відносин стоять досить гостро і потребують пильної уваги і най скорішого вирішення. Тому тема „Розвиток права власності на землю” є однією з найактуальніших на даний момент, а проблеми, які виникають не тільки у загальнодержавних масштабах, а і на місцях, потребують дуже часто судового розгляду. Тема роботи напрямлена на розкриття стану земельного законодавства України, його функціональності та проблем, які існують на сьогоднішній день.

Метою роботи є виявлення та розкриття досягнень та проблемних питань Земельного кодексу України, Цивільного кодексу та інших законодавчих актів про земельні відносини.

Завдання дослідження – розкрити сутність цивільного та земельного законодавств, їх компетенцію у вирішенні питань земельних відносин та проблеми, які вони не можуть вирішити на сьогоднішній день. Прослідкувати за динамікою їх вдосконалення. .

Об’єктом дослідження є земельне законодавство України на сучасному етапі розвитку країни. Предметом є відносини, які регулює Земельний кодекс України та інші законодавчі акти про земельні відносини в Україні.

Методологія дослідження складається з: методу аналізу діючого законодавства, логіко-правового методу, логічного методу, синтетичного.


1 РОЗВИТОК ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

1.1 Розвиток права власності на землю в період з 1890 до 1917 року

Кінець XIX - початок XX століття був позначений активним пошуком з боку державної влади шляхів виходу з кризового стану аграрного сектору економіки країни, у яке він потрапив через сукупність внутрішніх і зовнішніх факторів. З метою послаблення соціальної напруги на селі, яка у поєднанні із загостренням внутріполітичної боротьби на рубежі 70-80-х років XIX ст. посилювала нестабільність державної влади, уряд створив ряд спеціальних комісій для розробки проектів нових, у тому числі і аграрних законів.

Незбалансованість аграрного сектора стало однією з причин економічної кризи початку ХХ ст. Скорочення промислового виробництва, яке розпочалося в 1900р., було викликане відносно слабким розвитком ринкових відносин у сільському господарстві. Монархія не загинула в ній лише тому, що в уряді знайшлися такі видатні люди, як С.Ю.Вітте и П.А.Столипін.

С.Ю.Вітте будучи лібералом вважав, що всі зміни в суспільному і державному житті потрібно починати із зміни політичного устрою: спочатку створити якісно нову державну машину, а вже потім впроваджувати зміни в економіці. Тобто, неможливо вдосконалити форму землеволодіння, вирішити проблеми аграрного порядку без попереднього переходу від рабства до свободи.

Петро Аркадійович Столипін увійшов у історію як видатний державний діяч, реформатор, він став до керма уряду в переломний час, коли в правлячих колах проходив перегляд політичного курсу, що визначався терміном «цезаризм». Цей курс представляв собою спробу царизму укріпити свою соціальну опору, розхитану революцією 1905р. Столипін мав трохи іншу точку зору на цю проблему. Він вважав, що зміни в політичному устрої, в державі, не головне, і не є умовою економічних реформ. Звідси випливало наступне протиріччя: програма реформ була розрахована на буржуазно-демократичний розвиток, вони за своєю суттю буржуазно-демократичні (наприклад у питаннях, які стосуються земських органів влади), але Столипін щиро розраховував здійснити їх в рамках старої, регресивної для якісно нового рівня капіталістичних відносин політичної системи. Сам Столипін був не тільки прихильником монархії, але й вірив в особу імператора Миколи ІІ. Столипін, будучи поміщиком, одним із лідерів губернського дворянства, знав і розумів інтереси поміщиків, тому для нього аграрне питання не було незрозумілим [1].

6 березня 1907р., П.А.Столипін виступив перед ІІ Державною Думою з викладенням урядової програми реформ. Список відкривав знаменитий указ від 9 листопада 1906р., а також інші заходи. Декілька законопроектів стосувалися свободи совісті ( перехід із одного віросповідання в інше, закон про староорбрядні общини та інші). Були обіцяні законопроекти про недоторканість особи і введені волосного земства, робітникам - професійні спілки і державне страхування, країні в цілому - реформа освіти. Велике значення в програмі надавалося відродженню армії і флоту, бойова міць, яких була втрачена в російсько-японську війну.

Указ 9 листопада трактувався як вибір між селянином-неробою і селянином-хазяїном, в користь останнього. Завжди були і будуть нероби, рішуче заявляв Столипін, і не на них повинна орієнтуватися держава, а на здібного, талановитого, працелюбного селянина.

Ще раніше, 24 серпня 1906 р., була опублікована урядова програма, яка складалася із двох частин - репресивної і реформаторської. У відповідності з першою, в місцевостях, які знаходилися у воєнному стані чи стані надзвичайної охорони, вводилися воєнно-польові (швидковирішувальні) суди, а в реформаторській частині був закладений указ від 9 листопада 1906 р. про вихід із общини із відповідними йому законами. Саме з цими складовими - столипінською аграрною політикою і «столипінськими галстуками» - у сучасників в першу чергу і асоціювався новий голова уряду [2].

За мету своїх перетворень Столипін ставив зміни в сфері економіки. Крім політичного змісту, в реформу уряд закладав і економічний. Економічні аспекти реформ були засновані на тому, що без нормального аграрного фундаменту, без розвинутого сільського господарства, без задоволення потреб у дешевій робочій силі (за рахунок колишніх селян) промисловість Російської Імперії не набуде розквіту, і буде приречена на відсталість від передових держав світу [3].

Дійсно, згідно концепції Столипіна, модернізація країни потребувала деяких умов:

1. Зробити селянство повноправними власниками, щоб «міцні та сильні» звільнившись від опіки общини, змогли обійти «убогих та нероб».

2. Добитися посиленого зростання промисловості, підкріпленого розвитком внутрішнього ринку.

Аграрна реформа включала в себе цілий ряд взаємопов’язаних проблем, всі їх рішення пронизувала червона нитка - наголос не на общину, а на єдиноосібного власника.

Конкретні заходи аграрної реформи Столипіна достатньо відомі. Указ вводив надзвичайно важливі зміни в землеволодінні селянства. Всі селяни одержували право виходу із общини, яка в цьому випадку виділяла землю у приватну власність особі, що мала вийти. При цьому указ надавав привілеї для заможного селянства з метою побудити їх до виходу з общини. Зокрема, ті хто вийшов із общини одержували у «власність окремих хазяїв» всі землі, які були в їх постійному користуванні. Це означало, що вихідці з общини одержували і надлишки зверх душової норми. При цьому, якщо в даній общині на протязі останніх 24 років не проводилися переділи, то надлишки домогосподар одержував безкоштовно, якщо ж перерозподіли і були, то він платив общині за надлишки по викупній ціні 1861р. Оскільки за 40 років ціни виросли в декілька разів, то і це було вигідно заможнім вихідцям.

В 1906-1907 рр. Указами царя деяка частина державних і надільних земель була передана Селянському банку для продажу селянству з ціллю послаблення земельної тісноти. Насправді земля скуповувалася в основному заможними селянами, і які одержали таким чином додаткові можливості для розширення господарства.

Ця політика була вельми розумною у відношенні до заможного селянства, вона допомагала їм, але в цілому вона не вирішила аграрне питання (селяни-бідняки не могли купити землю). Більш того, община для виділення в окреме господарство не завжди надавала наділи, достатні для ведення ефективної праці, при цьому навіть кредити банку не могли значно покращити справу, і тому Столипін взяв курс на переселення селянства на вільні державні землі

Масове переселення було організоване для того, щоб не наділяючи селян панською землею (не загострювати відносини з буржуазією - радикалізм), збагатити одних селян за рахунок інших, розпустивши общину і полегшив перехід того, що належало біднякам, у власність заможних. Тих хто залишився без землі повинно було прийняти місто, або окраїни імперії, куди організовувалося переселення.

З цієї точки зору Столипін мав на меті досягнути рівноваги суспільних сил, щоб з одного боку, не обмежити законних прав панства на землю, а з іншого-забезпечити землею селянство.

Кажучи про методи проведення реформи не можна не відмітити, що вони спиралися на натиск апарату, чиновників, поліції. Реформа здійснювалась в той час, коли в країні панувала обстановка розстрілів, повішень, прямого насильства влади. Злочинців карали за допомогою військово-польових судів, в склад яких Столипін заборонив включати юристів, що було порушенням всіх норм права. Ці дії нанесли величезний моральний удар по престижу влади. Столипін створив прецедент: право влади карати без пояснень. Столипін затвердив також право влади втручатися в сугубо економічні відносини. Право держави на насильство в економіці вперше було показане у загальноросійському масштабі саме Столипіним в ході його реформ.

Які ж підсумки столипінського аграрного курсу, що був останньою надією царизму в боротьбі за існування? Чи вдалася аграрна реформа Столипіну?

Столипінська аграрна реформа не ліквідувала поміщицьку власність на землю, головним її результатом було зміцнення прошарку сільської буржуазії, посилення соціальної диференціації селянства.

Столипінська реформа передбачала дальше посилення заможного селянства шляхом насадження приватної селянської земельної власності, утворення великих фермерських господарств в умовах відпливу бідноти з села і масових переселень на окраїни Росії

В результаті столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства.

Політика насадження фермерських господарств і переселення селян не послабила соціальні протиріччя на селі, а навпаки, ще більше їх загострила.

Економісти вважають, що результати були дуже далекі від потрібних, реформування аграрних відносин, наділення селянства правом приватної власності на землю вдалося лише частково, при цьому збереглося антагоністичне протиріччя міх селянством і панством; відлучення селян від общини вдалося в незначній мірі (приблизно 10% селян відділилося в хутори); а переселення селянства на окраїни в якійсь степені вдалося. Це тільки загальні висновки, для більш детальної оцінки потрібно звернутися до цифр і фактів.

Приблизно за десять років тільки 2,5 млн. селянських господарств вдалося вивести з під опіки общини. Рух за припинення «мирського» правління на селі досягнув найвищої точки між 1908-1909рр. (приблизно півмільйона запитів щорічно). Однак згодом цей рух доволі скоротився. Випадки повного розпуску общини в цілому були рідкими (приблизно 130 тис.). «Вільні» селянські землеволодіння складали лише 15% загальної площі, що оброблювалася. Майже половині працюючих на цих землях селян (1,2 млн.) дісталися хутори, закріплені за ними постійно, у власність [4].

Земельна політика не дала кардинальних змін. Перетасувавши земельні наділи вона, не змінила земельного устрою, він залишився старим, пристосованим до кабали, а не до нового аграрного виробництва.

Діяльність Селянського банку теж не дала бажаних результатів. Всього за 1906-1915рр. банк придбав для продажу селянам 4614 тис.десятин землі, підняв ціни з 105руб. (1907р.) до 136 руб. (1914р.) за десятину землі. Високі ціни і великі платежі, що накладалися банком на заємників, вели до розорення маси хуторян. Все це підривало довіру селянства до банку, і число користувачів кредитами пішло вниз.

Переселенська політика наглядно продемонструвала методи і підсумки всієї реформи. Переселенці віддавали перевагу вже обжитим місцям, таким як Урал, Західна Сибір, ніж займатися освоєнням безлюдних лісних зон. Між 1907-1914 рр. 3,5 млн. чоловік виїхали в Сибір, десь приблизно 1млн. повернулись назад у центральні райони держави, але вже без грошей і надій, бо колишнє господарство було продане [5].

Одним словом, реформа не вдалася. Вона не досягнула ні економічних, ні політичних цілей, які перед нею ставилися.

Хоча існують і позитивні наслідки. Так з 1905 по 1913 рр. об’єм щорічних закупівель сільгосптехніки виріс в 2-3 рази. Виробництво зернових в державі в 1913р. перевищувало на третину об’єм виробництва зернових у США, Канаді, Аргентині взятих разом. Експорт зерна досяг в 1912р. 15млн.т., в Англію олії вивозилося на суму, вдвічі більшу, ніж вартість всього щорічного видобутку золота в Сибіру. Надлишок хліба в 1916 р. складав 1 млрд.пудів. Як бачимо це дуже обнадійливі результати, але ж все таки головне завдання - зробити Російську Імперію країною фермерів - вирішити не вдалося. Більшість селянства продовжували жити в общині, і це все зіграло рокову роль в розвитку подій 1917 року[6].

Столипінські реформи, якщо б вони продовжувалися, скажімо, ще років 10, принесли б значні результати, головним з яких було б створення прошарку мілких селянських власників-фермерів, та і лише в тому випадку, якщо б обставини склалися виключно добре для Столипіна. Але не ці ж фермери стали в США базою для появи однієї із найбільш антибюрократичних форм демократичної держави[7].

1.2 Аграрні реформи Радянської влади

Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земельному законодавстві Росії, України, а з 1924 р. і Союзу РСР, відбулись докорінні зміни.

Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет „Про землю”, прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., який скасував назавжди і без будь-яко­го викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській РСР рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р. З'їзд ухвалив негайно встановити «повну пого­дженість» у цілях і діях з Радянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Вико­навчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-селянського уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації зна­чення, в тому числі декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів і став складовою частиною де­крету «Про землю». Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну було націона­лізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земель­них комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових се­лян і рядових козаків не конфісковувались [8].

Декретом РНК РРФСР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалась назавжди і земля передавалась трудящим на засадах зрівняльного землекористування. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків із всім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам. Такі ж вимоги ставилися і в Конституції УСРР 1919 р., а також в декреті РНК УСРР від 3 квітня 1920 р.

Декрет проголошував націоналізацію земельного фонду Росії. У п.1 Селянського наказу, вказувалось, що право приватної власності на землю скасовується назавжди; землю не можна ні продавати, ні купувати, ні здавати в оренду чи під заставу, ні будь-яким іншим чином відчужувати. Згідно з Декретом вся земля (державна, удільна (землі імператорської сім’ї), кабінетська (землі, приписані до царських палаців, а також складаючі особисту власність царя), приватновласницька, суспільна, селянська тощо) відчужувалась безкоштовно, перетворювалась у всенародне добро та переходила в користування усіх працюючих на ній.

В п.2 Декрету передбачалась конфіскація поміщицьких, удільних, монастирських і церковних земель і передача їх в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувались, а передавались їм у користування (ст. 5 Декрету). Також він містив вимогу щодо забезпечення зрівняльного земле- користування, тобто розподілу земель між працюючими, в залежності від місцевих умов, по трудовій чи споживчій нормі. Прийняття Декрету „Про землю” 1917 року призвело до скасування приватної власності на землю назавжди і без будь-якого викупу. Земля була вилучена з цивільного обороту і надавалась відповідними державними органами тільки в користування і на безкоштовній основі [9].

Нова економічна політика радянського уряду вимагала відповід­ного впорядкування земельного законодавства. Його кодифікація пі­шла по лінії видання земельних кодексів радянських республік. Пер­шим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.). Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація земельного законодавства, яка створила передумови для формування земельного права як галузі права[10].

Досвід РСФРР по кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними рес­публіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скли­кання було прийнято перший кодифікований акт про землю — Земель­ний кодекс УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. В силу єдності класової суті й соці­ально-економічних основ радянських союзних республік земельні ко­декси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз РСР ще не був офіційно проголоше­ний. Це сталося у 1924 р.

Перший Земельний кодекс УСРР закріпив націоналізацію землі і скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі. Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користування визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, не­залежно від статі, віросповідання, національності. Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбільше заохочував колективну. Землекористувачі ста­вали власниками всього, що ними створювалося на земельній ділян­ці, — будівель, садків, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регла­ментував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, в тому числі і новонароджених, на майно двору. Встановлювались норми, що обме­жували куркульство, регламентували землевпорядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призначення та земель державного запасу. Зе­мельними громадами могли бути і колгоспи (ст. 42), але при умові, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підкорялася сільраді (статті 63-65), відповідала перед держа­вою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодексом допускала­ся «трудова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37). Земельний кодекс України було затверджено постановою VII Все­українського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала се­лянство перейти до поліпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано подати всебічну допомогу всім починанням селянства в галузі землеустрою і в першу чергу тим селянам, які переходять на ко­лективне землекористування. Цією постановою, як видно, уряд було зорієнтовано на перехід до колективних форм господарювання на се­лі [11]. На розвиток виробничого кооперування в різних статутних фор­мах, на організацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921 р. та «Про колективізацію сільськогосподарського виробництва» від 6 березня 1921р.

З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким було доручено народному комісаріатові освіти ор­ганізувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчення земельного законодавства і земле­устрою в УСРР.

Важливим земельно-правовим актом указаного періоду стала по­станова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і від­ведення земель для державних і громадських потреб. Зазначені та інші земельно-правові акти визначали націоналізацію землі, перетворення її у державну власність, яка проголошувалась всенародним добром в межах Української СРР. Перелічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарст­ва послужили організаційно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Україні [12].

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 16 березня 1927 р. «Про колек­тивні господарства» було проголошено про закінчення землеустрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у користування землі із державного фонду, про надання їм пільг. Ці правила стосувались зе­мель усіх союзних республік. Союзний земельний закон «Загальні заса­ди землекористування і землеустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлю­вав, що право виключної державної власності на землю визнано за СРСР (ст. 1). З цього часу земельні фонди всіх союзних республік бу­ли перетворені в єдиний земельний фонд Союзу РСР, який став єди­ним суб'єктом виключного права державної власності на землю.

У наступні роки правовий режим земель у СРСР дещо вдосконалю­вався, але це здійснювалось з метою зміцнення права загальнодержав­ної власності, централізації правового регулювання в межах Союзу РСР, державної підтримки землекористування колгоспів і радгоспів.

З поширенням колгоспної норми землекористування поступово відпадала потреба в існуванні земельних громад. У зв'язку з цим ВУЦВК і РНК УСРР 25 лютого 1930 р. видали постанову «Про скасу­вання земельних громад у районах суцільної колективізації, а також у селах, де більшість бідняцько-середняцького складу населення охопле­но виробничою сільськогосподарською кооперацією». Згідно з цією постановою функції щодо впорядкування користування землею перей­шли до колгоспів. Щодо селянських господарств, які не увійшли до колгоспів, то всі питання землекористування розв'язувалися сільськи­ми радами.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про заборону оренди землі і використання найманої праці в індивідуальних селянських гос­подарствах у районах суцільної колективізації» здача землі в оренду за­боронялась.

Конституцією СРСР (1936 р.) і Конституцією УРСР (1937 р.) на конституційному рівні було закріплене право виключної державної власності на землю, право колгоспів на безстрокове і безплатне користування землею, право колгоспного двору на невелику присадибну ді­лянку землі.

Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялась постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогоспо­дарського призначення». На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямована постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбаза­рювання» від 27 травня 1939 р.[13].

Після Великої Вітчизняної війни централізація правового регулю­вання земельних відносин посилювалась. Базою дальшого розвитку зе­мельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного зако­нодавства Союзу РСР і союзних республік», прийнятий Верховною Ра­дою СРСР у 1968 р. В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодек­сами та іншими актами законодавства союзних республік, які повинні видаватися у відповідності з Основами.(3емельний кодекс УРСР було прийнято 8 липня 1970 р Ст. 3 ЗК УРСР підкреслювала, що відповід­но до Конституції СРСР і Конституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які в прямій або прихова­ній формі порушували право державної власності на землю, забороня­лися. Землі в межах території УРСР були складовою частиною єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалась лише в межах союзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізу­вав положення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу РСР, встановлення по­рядку користування землею та організації землевпорядкування, а та­кож регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенції СРСР.

Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р. Ст. 3 Основ земля проголошувалась надбанням народів, що проживають на даній території. Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначались цими Основами, законодавством союзних і автономних республік [14].

Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовідно­син — права довічного успадковуваного володіння землею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння земля надавалась громадянам СРСР для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівниц­тва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промис­лів, у випадку одержання в спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відносин місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу РСР.

Земельний кодекс УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. у відповідності з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, але з врахуванням Декларації про дер­жавний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна самостійність» Дек­ларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ре­сурси, які знаходяться в межах Української РСР, проголошувались власністю народу України, ставали матеріальною основою сувереніте­ту Республіки і повинні використовуватись з метою забезпечення ма­теріальних і духовних потреб її громадян [15].

Декларація проголошувала державний суверенітет України, верхо­венство Конституції та законів Республіки на своїй території, самостій­ність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в за­конах. Проте у ній нічого не зазначалось про відмову від чинності на території України законів Союзу РСР.


2 РОЗВИТОК ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ

2.1 Новели Земельного кодексу та практичне їх застосування

Переломним періодом у сфері земельного права стало проголошення Верховною Радою України 18 грудня 1990 року земельної реформи, у ході якої був прийнятий ряд нормативних актів, зокрема укази Президента України, спрямовані на її реалізацію. Головним результатом реформи по праву є прийняття 25 жовтня 2001 року нового Земельного кодексу, що вступив у силу 1 січня 2002 року. Переваги цієї кодификації полягають у тім, що вона врегулювала принцип права власності на земельну ділянку як засіб виробництва. У чинному Земельному кодексі конкретизовані розпорядження по дотриманню категорій земельних ділянок, передбачене застосування норм цивільного права до товарного обороту землі, не торкаючись основних положень і принципів земельного законодавства.

Ст. 78 ЗК України встановлює зміст права власності на землю як суб'єктивного права і визначає його як сукупність правомочностей по воло­дінню, користуванню і розпорядженню земельними ділянками в межах, визначених цим Кодексом. Ні в земельному, ні в цивільному законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони сформульовані в науковій літературі [16].

Правомочність володіння — це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною ділянкою. Природно, що фактичне володін­ня тією чи іншою земельною ділянкою робить можли­вим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження нею. Відомо, що не можна викорис­товувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власника земельної ділянки як об'єкта права власнос­ті має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного се­редовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливіс­тю її вилучення та переносу, скажімо, в інше місце.

Право володіння може належати не тільки власни­ку, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння, він перестає здійс­нювати його, але цілком зберігає можливість мати зе­мельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна. Власнику, окрім права володіння, належать також право­мочність користування та розпорядження. Інші ж во­лодарі, як правило, повністю позбавлені права розпоряд­ження і мають право користування в межах, встанов­лених договором з власником (наприклад, оренда зе­мельної ділянки).

Третьою правомочністю власника є розпорядження. Правомочністю розпорядження є визнана за власни­ком і гарантована йому можливість учиняти дії, спря­мовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам пра­ва у власність). Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разі продажу). Право розпорядження включає можливість вчинен­ня не тільки угод, але й інших юридичних дій.

Діюче законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту (ст. 2 Закону України «Про влас­ність», ст. 1 Земельного кодексу України). Проте фак­тично власники земельних ділянок володіють різним обсягом правомочності розпорядження [17].

В п.2 статті 1 встановлено загальне пра­вило набуття та реалізації права власності на землю. Право власності на землю набувається та реалізується тільки на підставі діючих нормативних актів. Це, в першу чергу, ст.ст. 81-85, 87 Земельного Кодексу. Якщо виникають відносини власності, які не врегульо­вані цим Кодексом, застосовуються загальні норми про право власності Конституції України, Закону України «Про власність», Цивільного кодексу України тощо, та інші законодавчі акти. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території Укра­їни та суміжних держав, визначається міжнародними договорами, які ратифіковані Україною.

Власність в Україні існує в різних формах. В ст. 78 форми власності на землю визначені відповідно до Конституції України, тобто земля в Україні може пе­ребувати у приватній, комунальній або державній вла­сності. Це означає, що права колективної власності на землю в Україні не існує. Колишнім колективним власникам — сільськогосподарським кооперативам, садівничим товариствам та ін. земля стала належати на праві приватної власності.

Ст. 78, як і відповідна норма в попередньому Земель­ному кодексі, не передбачає поновлення права приват­ної власності на землю особам, яким раніше, до часів панування на території України Радянської влади, воно належало. Чинними визнаються тільки відносини вла­сності, які виникли після набуття чинності Земельно­го кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р.

В статті 79 ЗКУ вперше в земельному законо­давстві України визначено поняття земельної ділянки як об'єкта права власності. Об'єкти права власності на землю — це природні елементи, з приводу чого скла­даються і існують відповідні правовідносини, тобто, окре­мі, індивідуально визначені, земельні ділянки. Стаття встановлює кваліфікуючі ознаки земельної ділянки як об'єкта права власності. Насамперед, це межі земельної ділянки, які повинні існувати в натурі, на місцевості, а також визначене місце її розташування та встановле­ний законодавством режим використання.

Об'єктом права державної власності на землю виступають усі землі України, за винятком земель, переданих у комунальну і приватну власність. Виключ­но в державній власності знаходяться землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культур­ного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та за­гальнодержавне значення; землі під водними об'єкта­ми загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верхов­ної Ради України, Президента України, Кабінету Міні­стрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Об'єктом права комунальної власності є усі зем­лі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності належать землі загального користування населених пунктів (май­дани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, ав­томобільними дорогами, об'єктами повітряного і тру­бопровідного транспорту; земельні ділянки, які вико­ристовуються для забезпечення діяльності органів мі­сцевого самоврядування та ін.

Об'єктом права приватної власності юридичних осіб (заснованих громадянами України або юридични­ми особами України) є земельні ділянки для здійснен­ня підприємницької діяльності, або які використову­ються для житлової, промислової та громадянської за­будови. Наприклад, це земельні ділянки, надані для жи­тлово-будівельних кооперативів, або сільськогосподар­ським підприємствам для ведення товарного сільсь­когосподарського виробництва.

Об'єктом права приватної власності іноземних юридичних осіб є тільки земельні ділянки несільськогосподарського призначення уразі придбання ними об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єк­тів, пов'язаних із здійсненням підприємницької ді­яльності в Україні, в першу чергу, в межах населених пунктів.

Земельні ділянки, як об'єкти права власності громадян України, мають визначені законодавством граничні розміри і розрізняються за метою викорис­тання. Наприклад, для ведення фермерського господар­ства земельна ділянка надається в розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара; для ведення саді­вництва — не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гек­тара, в містах — не більше 0,10 гектара; для індивіду­ального дачного будівництва — не більше 0,10 гекта­ра; для будівництва індивідуальних гаражів — не бі­льше 0,01 гектара.

Об'єктом права приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства є земельні ділян­ки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несіль­ськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

В земельному законодавстві немає обмежень з кіль­кості земельних ділянок, що можуть знаходитися у власності однієї особи. Проте це не тягне об'єднання декількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності, навіть при збігу їх цільового призначення та мети використання. Кожна з зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє собою самостійний об'єкт права власності.

Суб'єкти права власності на землю залежно від форми власності, у якій знаходиться та чи інша земельна ділянка розрізняє ст. 80 Земельного кодексу України.

Право власності на землю характеризується множин­ністю суб'єктів відповідно до форм власності — дер­жавної, комунальної і приватної. Характерною ознакою суб'єкта земельних відносин є належна йому право- і дієздатність. У зв'язку з від­сутністю відповідних приписів в Земельному кодексі правовий статус суб'єктів права власності на землю доцільно визначати за аналогією з нормами цивільно­го права щодо загальної право-дієздатності з ураху­ванням вимог земельного законодавства[18].

Визначаючи суб'єктів права власності на зе­млю, стаття 374 ЦКУ на відміну від норм ЗК, не пов'язує суб'єктний склад землевласників із певними формами власності на землю, але, як і стаття 80 ЗК називає ними фізичних та юридич­них осіб, державу та територіальні громади. При цьому земельна правосуб'єктність громадян України та юридичних осіб, заснованих грома­дянами України або юридичними особами Укра­їни, статтею, що коментується, не визначається, а норми частин 2 та 3, що покликані встановити земельну правосуб'єктність іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, інозем­них держав та міжнародних організацій мають відсильний характер та за юридичним змістом не відрізняються одна від одної [19].

Суб'єктом права приватної власно­сті на землю мають бути тільки юридичні особи, засно­вані на приватній власності. Юридичні особи, заснова­ні на державній або комунальній власності, не можуть бутивласниками земельних ділянок, їм земля нада­ється в постійне користування. Особливим суб'єктом права власності на землю виступає держава. За змістом статті 80 ЗК суб’єктом права державної власності на землю є держава в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севас­топольської міських, районних державних адміністра­цій. Але треба враховувати, що до розмежування земель державної та комунальної власності в натурі повноваження щодо розпорядження всіма землями, крім пере­даних у приватну власність, здійснюють відповідні сіль­ські, селищні, міські ради, а за межами населених пунк­тів — відповідні органи виконавчої влади [20].

У власності держави перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приват­ної власності. Держава набуває права власнос­ті на землю у разі: відчуження земельних ді­лянок у власників з мотивів суспільної необ­хідності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; прийнят­тя спадщини; передачі у власність державі зе­мельних ділянок комунальної власності тери­торіальними громадами; конфіскації земельної ділянки.

Як і відносно права власності територіаль­них громад, законодавство закріплює більш широку земельну правосуб'єктність держави у порівнянні з земельною правосуб'єктністю фі­зичних та юридичних осіб. До земель держав­ної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборо­ни, крім земельних ділянок під об'єктами со­ціально-культурного, виробничого та житлово­го призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загально­державне значення; землі під водними об'єкта­ми загальнодержавного значення; земельні ді­лянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президен­та України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної акаде­мії наук України, державних галузевих акаде­мій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що за­знали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Але більш широ­ку земельну правосуб'єктність держава має не лише у порівнянні із правосуб'єктністю фізич­них та юридичних осіб. Землі, публічна цінність яких має загальнодержавне значення, не можуть передаватись також і у комунальну власність. До таких земель належать: землі атомної енер­гетики та космічної системи; землі під держав­ними залізницями, об'єктами державної влас­ності повітряного і трубопровідного транспорту; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та іс­торико-культурну цінність, якщо інше не перед­бачено законом; землі лісового фонду, крім випадків, визначених ЗК; землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК; земельні ділян­ки, які використовуються для забезпечення ді­яльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної акаде­мії наук України, державних галузевих акаде­мій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що за­знали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. У цьому випадку можна говорити про монополію державної вла­сності на ці землі, про виключну державну вла­сність на них.

У статтях 90 та 91 ЗК закріплено переліки прав та обов'язків власників земельних діля­нок незалежно від форми власності. Відповід­но до них власники земельних ділянок мають право: продавати або іншим шляхом відчужу­вати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільсь­когосподарських та інших культур, на виробле­ну сільськогосподарську продукцію; викорис­товувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насаджен­ня, водні об'єкти, а також інші корисні власти­вості землі; на відшкодування збитків у випад­ках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Власники земельних ділянок зобов'язані: за­безпечувати використання їх за цільовим при­значенням; додержуватися вимог законодавст­ва про охорону довкілля; своєчасно сплачува­ти земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та зе­млекористувачів; підвищувати родючість ґрун­тів та зберігати інші корисні властивості зем­лі; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого само­врядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, вста­новленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встано­вленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Наведений перелік обов'язків не мож­на вважати вичерпним. Законом можуть вста­новлюватись й інші обов'язки землевласників[21].

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дару­вання, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і ко­мунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були рані­ше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділян­ки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки не­сільськогосподарського призначення за межами на­селених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділян­ки відповідно до частини другої цієї Статті у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дару­вання, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташова­ні об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, при­йняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню (ст.81 ЗК).

Набуття права власності на зе­млю відбувається на підставі діючих нормативних актів за наявністю підстав, передбачених коментованою статтею. Тобто правовідносини власності і, отже, об'єк­тивне право власності виникає на підставі правових норм і за наявністю певних юридичних фактів. Ці юри­дичні факти називаються підставами (або засобами) придбання права власності.

В більшості випадків виникнення права власності на конкретну земельну ділянку у однієї особи означає припинення права власності на цей об'єкт у іншої осо­би. Тому одні й ті ж юридичні факти можуть виступа­ти одночасно підставами і виникнення, і припинення права власності на земельну ділянку.

Передбачені ст. 81 підстави виникнення права при­ватної власності застосовуються в повному обсязі тіль­ки до громадян України. По-перше, право власності громадян на земельні ділянки може виникати на під­ставі цивільно-правових угод. Такі угоди бувають дво­сторонні (дарування, купівля-продаж, обмін) і односто­ронні (успадкування) [22].

Порядок здійснення угод з земельними ділянками регламентується главою 20 Земельного кодексу. При укла­данні угод з земельними ділянками не допускається зміна їх цільового призначення і мети використання. Набуття права на землю грома­дянами здійснюється шляхом передачі земельних ді­лянок у власність. Громадяни набувають права влас­ності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконав­чої влади або органів місцевого самоврядування в ме­жах їх повноважень, визначених Земельним кодексом.

Громадяни України мають право отримати безоплат­но у власність раніше надані їм в користування земель­ні ділянки, але за розмірами, які встановлені в чинно­му Земельному кодексі.

У разі відсутності приватизованих земельних діля­нок громадяни України мають право отримати без­оплатно у власність із земель державної або комуналь­ної власності по одній земельній ділянці з кожного виду використання. Таким чином, громадяни України мають можливість отримати безоплатно у власність шляхом приватизації до шести земельних ділянок з кожного виду використання в межах, передбачених ст. 121 цьо­го Земельного кодексу.

Крім того, у випадку приватизації сільськогосподар­ських підприємств громадяни — працівники цих під­приємств мають право отримати ще й земельний пай, який після виділення в натурі (на місцевості) набуває статусу земельної ділянки з відповідною метою вико­ристання. При приватизації земель державних і ко­мунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, земельні ділянки передаються праців­никам цих підприємств, установ та організацій, а та­кож пенсіонерам з їх числа, з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Підстави виникнення права приватної власності іноземних громадян і осіб без громадянства обмежені. Вони мають право набувати у власність земельні ділян­ки (на підставі цивільно-правових угод) тільки несільськогосподарського призначення на яких, як правило, розташовані або будуть будуватися об'єкти нерухомо­го майна, в першу чергу, в межах населеного пункту. Вони не мають права на безоплатну приватизацію зе­мельних ділянок [23].

2.2 Проблеми практичного застосування Земельного кодексу України

Реприватизаційні настрої проникли в розуми багатьох українських чиновників, і, на жаль, не тільки тих, хто має відношення до приватизації. Невгамовне бажання ревізувати діяльність представників «колишньої влади» привело до неймовірної кількості перевірок у різних сферах господарської діяльності. Суди завалені позовами державних органів із проханням скасувати ті або інші рішення, повернути майно державі...

Не відрізняється оригінальністю діяльність держави в сфері земельно-правових відносин. Без перебільшення, сотні позовів органів прокуратури і податкової про визнання недійсними рішень місцевих рад і адміністрацій про передачу в користування або у власність землі щотижня розглядаються в судах м. Києва і Київської області. [28].

Виною цьому помилки, що допускаються часто при складанні договорів оренди землі. Однієї з таких є неправильне розуміння суті цільового призначення землі. Практика показала, що це питання гідне більш детального вивчення, оскільки в судах щодо трактування цього юридичного інструмента розпалюються шалені баталії.

Неправильна вказівка в договорі цільового призначення орендованої земельної ділянки часто використовується державними органами як підстава для визнання договору недійсним і, як наслідок, для повернення земельної ділянки орендодавцеві. Право на це їм дає стаття 15 Закону України «Про оренду землі», відповідно до якої цільове призначення земельної ділянки є однією з істотних умов договору оренди. Відсутність істотної умови договору веде або до відмовлення в його реєстрації, або до визнання його недійсним.

Оскільки земельне законодавство містить занадто мало норм відносно суті такого правового інституту, як цільове призначення, на практиці виникає безліч проблем з його застосуванням. А цільовому призначенню в договорах оренди приділялося раніш настільки мало уваги, що воно або відсутній узагалі, або позначено „у вільній формі”. Щоб уникнути цієї грубої помилки, необхідно для початку визначити, що ж таке цільове призначення.

Відповідно до статті 19 Земельного кодексу України, землі України по основному цільовому призначенню поділяються на наступні категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б).землі житлової і суспільної забудови; .

в) землі природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення;

р) землі оздоровчого призначення;

д) землі рекреаційного призначення;

е) землі історико-культурного призначення;

ж) землі лісового фонду;

з) землі водного фонду;

и) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони й іншого призначення.

Розповсюдженою помилкою визначення є ототожнення цільового призначення, про яке мова йде в статті 15 Закону України «Про оренду землі», з вищевказаним переліком. Вони співвідносяться насправді тільки як приватне і загальне. Справа в тім, що стаття 19 ЗК України говорить про категорії цільового призначення, що є більш широким поняттям, ніж власно цільове призначення. Їх змішанням часто грішать представники державних органів, вимагаючи визнати договір оренди недійсним тільки тому, що замість «землі сільськогосподарського призначення» договорі зазначене цільове призначення «для садівництва».

Як аргумент найчастіше надається довідка 6-ЗЕМ, видавана відділами земельних ресурсів, у якій дійсно як цільове призначення вказуються позиції зі статті 19 Закону про оренду.

Однак таку позицію досить легко спростувати, акцентувавши увагу на словах «основне цільове призначення» і «категорії».

Важливо розуміти, що Закон вимагає вказувати в договорах не основне цільове призначення, а просто цільове призначення землі.

Корисно в цьому зв'язку згадати про існуванні Класифікатора цільового призначення землі, затвердженого Державним комітетом із земельних ресурсів України. Він містить набагато більш детальний Перелік цільових призначень, ніж стаття 19 ЗК України, що дає можливість спростувати вищенаведену позицію державних органів.

Ще одною помилкою у відношенні цільового призначення, але допускається часто вже не держорганами, а сторонами договору, є занадто вільне трактування цього поняття. Нерідко в договорах зустрічаються такі види цільового призначення, як «для розміщення бази відпочинку й організації масового купання». Одна помилка полягає в тім, що автори договору занадто деталізували цільове призначення ділянки, а інша — у тім, що вони фактично привласнили одній ділянці два цільових призначення, що не має сенсу.

Найчастіше укладачі не розуміють, навіщо необхідно цільове призначення, і, як наслідок, допускають масу помилок.

На жаль, необхідно констатувати, що законодавство не містить чіткого переліку цільового призначення землі, а згаданий вище Класифікатор морально застарів і в деяких аспектах суперечить ЗК України. Однак це не повинно давати основ для самостійного визначення цільового призначення землі. У будь-якому випадку цільове призначення, зазначене в договорі, повинне утримуватися в земельному законодавстві,


ВИСНОВКИ.

Земля – це основа основ самого існування і буття людини, найголовніше місце для господарської та всякої іншої діяльності. Земля виступає як найважливіший природний ресурс, основа життя, загальнолюдське і загальнонаціональне надбання, як компонент природи і біосферна категорія.

Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспільні земельні відносини. Характерною особливістю предмета земельного права є те, що він охоплює собою як матеріально - правові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм.

З позицій теорії земельного права можна зробити висновок, що:

- право власності на земельну ділянку означає сукупність усіх трьох правомочностей: володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою;

- право власності на землю може розглядатися як комплексний інститут земельного та інших галузей права, як правовідношення, як правомочність власника і як юридичний факт, що має правоутворююче, правозмінююче і правоприпиняюче значення;

- на обсяг правомочностей власника впливають особливості земельних ділянок, які перебувають у власності, а також особливості правового статусу земельних власників та інші обставини.

У разі відсутності приватизованих земельних діля­нок громадяни України мають право отримати без­оплатно у власність із земель державної або комуналь­ної власності по одній земельній ділянці з кожного виду використання. Таким чином, громадяни України мають можливість отримати безоплатно у власність шляхом приватизації до шести земельних ділянок з кожного виду використання в межах, передбачених ст. 121 Земельного кодексу.

Аналізуючи норми ЦК і ЗК з точки зору розвитку права власності на землю, можна зробити висновок: правові неузгодження у системі земельного права є і мають свої причини:

- перед сучасним земельним правом України стоять дещо інші, ніж раніше, завдання. Це пов'язано насамперед з тим, що нині у цій галузі має місце відмова від принципів виключної державної власності на землю та вилучення останньої з цивільного обороту. А це привело до появи нової групи земельних відносин майнового характеру, які потребують правового врегулювання;

- земельні відносини, в тому числі майнового характеру, мають специфіку, яка визначається насамперед особливостями їх об'єкта, тобто землі. Тому навіть відносини, що виникають з приводу, скажімо, купівлі-продажу земельної ділянки, не можуть бути належним чином врегульовані лише цивільним законодавством. Для цього необхідно застосовувати норми земельного права, оскільки саме вони покликані врахо­вувати той факт, що земля — це не тільки майно, а й природний ресурс, який згідно зі ст. 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави;

- правове регулювання земельних відносин майнового характеру і земельних перетворень в цілому потребує вдосконалення. Підвищення його ефек­тивності залежить як від вчених-правників, які повинні вирішити чимало теоретичних проблем, так і від різних суб'єктів політичної системи України, котрі мають виробити узгоджену й збалансовану концепцію земельної реформи та практичний механізм її реалізації (правове, ідеологічне, матеріально-технічне, кадрове та інше забезпечення).

Як будь-який нормативний акт, Земельний кодекс має і недоліки, що будуть відшліфовуватися в процесі його застосування. Крім того, несистематизоване земельне законодавство, що складає не один десяток нормативних актів, може гальмувати застосування Земельного кодексу.

Одна з головних проблем, що так і не вирішив Земельний кодекс, полягає в наступному. Право власності на земельну ділянку переходить лише у випадку припинення права власності на цю земельну ділянку попереднього власника. Однак процедура припинення цього права недостатньо точно регламентована.

Таким чином, можна відзначити, що прийняття ЗК України та окремих законів про земельні відносини ще поставили крапку у процесі розвитку земельних відносин в Україні, цей процес продовжується і вимагає продовження удосконалення земельного законодавства.


ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. А.Я.Аверх. П.А.Столыпин и судьбы реформ в Росии. М.: Издательство политической культуры, 1991.- C. 28.

2. Там само. – С.52.

3. Там само. – С.62.

4. Там само. – С.76.

5. Там само. – С.81.

6. Там само. – С.123.

7. П.А.Зырьянов. Столыпин без легенд. М., 1991. – С.34.

8. Н.Верт. История советского государства. М.: ИПА, 1995. – С.27.

9. Там само. – С.29.

10.Там само. – С.46.

11.Там само. – С. 47.

12.Там само. – С. 62.

13.Історія України: Курс лекцій, 2-га книга, ХХ ст. Навчальний посібник. За редакцією Мельник В.Г., Верстюк В.Ф., Демченко М.В. та ін. К.: Либідь, 1992. – 256.

14. Там само. – С.291.

15.П. А. Кравченко. Право власності на землю, проблеми правового регулювання//Вісник Вищого арбітражного суду. – 2000. - №3. – С.234.

16.Носік В.В. Право власності в Україні: Навч. посіб. / О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова, О.А.Підопригора та ін.; За заг. ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової.— К.: Юрінком Інтер. - 2000. – С.432-441.

17.Земельний кодекс України.Коментар. – Х.: ТОВ „Одісей”, 2002. – С.202.

18.Там само. – С. 207.

19.Цивільний кодекс України. Коментар. Видання друге із змінами за станом на 15 січня 2004 року. – Х.: ТОВ „Одісей”, 2004. – С.253.

20.Земельний кодекс України.Коментар. – Х.: ТОВ „Одісей”, 2002. – С.208.

21.Цивільний кодекс України. Коментар. Видання друге із змінами за станом на 15 січня 2004 року. – Х.: ТОВ „Одісей”, 2004. – С.254.

22.Земельний кодекс України.Коментар. – Х.: ТОВ „Одісей”, 2002. – С. 208.

23.Там само. – С.254.

24.Петро Філюк. Правові проблеми захисту приватної власності на землю//Земельне право. – 2003. - №12. – С.20-21.

25.Матеріали узагальнення практики розгляду Лу­цьким районним судом справ про визнання права на земельну частку (пай) за 1996-2002 рр.

26.Матеріали статистичної звітності Волинського облуправління земельних ресурсів.

27.Архів Луцького районного суду Волинської обла­сті. Справа № 2-47/2001 рік.

28.С.Комберянов. Земельная цель оправдывает средства.// Юридическая практика. – 2005. - №47. – С.16.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:15:55 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
21:43:17 28 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Право власності на землю

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150782)
Комментарии (1840)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru