Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Научная работа: Виборча система України: сучасний стан і перспектива розвитку

Название: Виборча система України: сучасний стан і перспектива розвитку
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: научная работа Добавлен 14:47:59 22 марта 2007 Похожие работы
Просмотров: 299 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Навчально-науковий інститут підготовки слідчих і криміналістів

Кафедра конституційного права

Наукова робота

на тему:

“Виборча система України: сучасний стан і перспектива розвитку”

ВИКОНАВ: курсант 204 н/гр

рядовий міліції

Льовкін М.О.

Науковий керівник: старший викладач

Кафедри конституційного права

Козодой Л.М.

КИЇВ

Вступ.

1. Виборчі системи у світовій практиці.

1.1. Фактори встановлення змішаних виборчих систем.

1.2. Структура виборчого бюлетеню, як спосіб голосування.

1.3. Величина виборчого округу.

1.4. Методи конвертування голосів виборців у депутатські мандати.

2. Генезис української електоральної системи.

3. Політико - правовий аналіз сучасної виборчої системи України.

4. Перспективи розвитку виборчої системи України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ.

Становлення України як демократичної держави спонукає її всіма засобами забезпечувати реалізацію прав людини і громадянина, визначених у Конституції України. Як відомо, Конституція України закріплює досить широкий спектр прав, які можна класифікувати на різні групи. Але серед цього спектра можна виділити ті права, які є найнеобхіднішими кожному громадянину. Такими, на нашу думку, звісно, крім особистих прав, є політичні права, зокрема право громадян на управління державою. Так, ч.3 ст.21 Загальної декларації прав людини стверджує, що воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля має проявлятися у періодичних нефальсифікованих виборах. У ст.25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права записано, що кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації та без необґрунтованих обмежень право на участь у веденні державних справ безпосередньо та через представників, а також голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах. Засобом реалізації права громадянина на управління державою є виборча система. В залежності від виборчої системи, яка встановлена в державі права громадян при формуванні органів державної влади, можуть або розширюватись, або ж звужуватись.

Вихід України на демократичний шлях розвитку спонукає до глибокого вивчення сучасного стану її виборчої системи та перспектив її розвитку. Адже вибори є одним з найосновніших механізмів отримання влади в демократичній державі.

Зазначимо, що вибори, як політичне явище, існували ще в первісному суспільстві, де вигравав сильніший. Але кожен етап розвитку суспільства приносив нові нюанси у цей інститут.

Кінець 80-х початок 90-х років ХХ століття став періодом переходу багатьох країн від тоталітарного до демократичного політичного режиму. В багатьох державах в цей час відбувалися кардинальні зміни у політичні, економічній, соціальній сферах. Зазнають кардинальних перетворень і виборчі системи: відбувається пошук оптимальної виборчої системи – системи, яка б забезпечила справедливе, рівне представництво всього народу держави у законодавчому органі.

Зазначимо, що процес пошуку оптимальної виборчої системи в Україні відбувається у надзвичайно складних умовах перехідного суспільства. Основні параметри виборчих систем для кожного виду виборів у Конституції України не знайшли свого втілення. Це спричинило вирішення проблеми обрання моделі виборчої системи в рамках відповідних виборчих законів, процес напрацювання яких є вкрай динамічним за умов швидкого розвитку відповідних політичних процесів. Варто також зауважити, що протягом 90-х років минулого століття склалася практика проведення кожних наступних парламентських виборів за новим виборчим законом, який фіксував щоразу нову модель виборчої системи. Лише починаючи з 1997 р. змішана виборча система почала застосовуватися в Україні (згідно із Законом України “Про вибори народних депутатів України” від 24.09.1997 р.). Ця система збережена і в чинному законі України “Про вибори народних депутатів України”.

Та після прийняття останнього закону “Про вибори народних депутатів України” дискусії щодо зміни виборчої системи України не припиняються. Це є закономірним явищем, бо пошук оптимальної виборчої системи для України – це складний і водночас відповідальний процес.

Та оскільки проблема пошуку оптимальної виборчої системи для України є досить складною і містить багато підходів для її вирішення, то виникає потреба вказати на ряд особливостей проведення дослідження.

По-перше, у даній дослідницькій роботі під поняттям “виборча система” буде розумітися спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених на те осіб.

По-друге, слід зазначити, що в цій роботі під словом “вибори” буде розкриватися вибори до парламенту, якщо не зазначено іншого. Адже саме цей орган є повноважним представником усього народу, він є колегіальним органом, а тому особливості тієї чи іншої електоральної системи кардинально позначаються на його складі.

По-третє, дана робота не містить аналізу більшості технічних моментів виборчого процесу. В ній зосереджена увага лише на основних елементах виборчої системи: величина і нарізка виборчих округів, структура виборчого бюлетеню, правила розподілу місць. Решта факторів стосуються механізму виборів і не будуть предметом нашого розгляду.


1. Виборчі системи у світовій практиці.

Для знаходження шляхів удосконалення сучасної виборчої системи України досить важливо проаналізувати досвід інших країн у цій галузі. Найцікавішим для нас буде відповідний досвід тих краї, що мали з Україною подібні умови формування демократичних інститутів. Це, перш за все, країни Східної та Центральної Європи, ті з них, що мають комуністичне минуле, та інші, які мають реальні напрацювання в даній сфері.

1.1. Фактори встановлення змішаних виборчих систем в країнах колишнього соцтабору.

Змішані виборчі системи з’явилися там, де процес демократизації включив відчутний момент домовленостей між правлячою партією та опозицією. Найцікавішими прикладами такого роду є Болгарія та Угорщина.

В Болгарії, після падіння режиму Т. Живкова та приходу до влади П. Младенова, Болгарська соціалістична партія, далі БСП, під тиском опозиції змушена була погодитись на проведення переговорів, результатом яких стало прийняття змішаної виборчої системи. Причиною такого вибору стало те, що БСП та Союз демократичних сил, далі СДС на момент проведення переговорів мали значні політичні ресурси. БСП, маючи вплив у невеликих містах і селах, які чисельно переважали, прагнула встановити мажоритарну виборчу систему. СДС, маючи вплив у великих містах, а отже і значної частини електорату Болгарії, прагнула запровадити пропорційну систему. Запроваджена таким чином, прийнята змішана виборча система стала компромісом між правлячою партією і опозицією.

Вона передбачала, що в народні збори половина з 400 депутатів обиратиметься за мажоритарною виборчою системою в одномандатних округах у два тури. Решта 200 – в багатомандатному окрузі на основі принципу пропорційного представництва по так званому. методу д‘Ондта в порівняно невеликих округа (в них переважно розподілялось від 4 до 11 місць, лише в одному – 17, та ще у столичному Софійському окрузі – 26). Результати виборів проведених за цією методою виявилися такими: завдяки мажоритарному елементу виборчої системи соціалістам вдалося, отримавши 47,2% голосів виборців в цілому (частина кількостей голосів, отриманих БСП за пропорційною і мажоритарною виборчою системою становлять відповідно 48,5% та 57%), зайняти 52,8% місць у парламенті; СДС, отримавши в цілому по країні 36,2% голосів виборців (за пропорційною системою – 37,5, за мажоритарною – 34,5%), отримав у парламенті 36% місць[1] .

В умовах політичної поляризації, коли майже всі голоси відійшли до двох найбільших партій, пропорційна система не дозволила б соціалістам конвертувати свої 47,2% голосів в абсолютну більшість місць. Але це було досягнуто завдяки мажоритарному елементу виборів.

В Угорщині причини запровадження змішаної виборчої виборчої системи були подібні до тих, що існували в Болгарії. Тобто, було досягнуто компромісу між правлячою партією, яка відстоювала мажоритарну виборчу систему, і опозицією, якій була вигідна пропорційна система.

Сама ж виборча система Угорщини стала досить складно. З 386 місць 176 мандатів розподілялися в одномандатних округах по мажоритарній системі у два тури, 152 місця розподілялися по пропорційній системі в 20 порівняно невеликих округах, а решта 58 обирались на загальнонаціональному рівні шляхом застосування пропорційного принципу до голосів, що виявилися невикористаними на двох перших рівнях. Для обрання в одномандатному окрузі застосовувалася система абсолютної більшості. До того ж у виборах мало взяти участь не менше половини зареєстрованих виборців. Якщо ці умови не виконувалися, то проводився другий тур. У випадку, якщо в першому турі була порушена квота явки виборців, то всі кандидати мали право брати участь у другому турі. Якщо жоден кандидат не отримував у першому турі абсолютної більшості, на другий тур проходили троє, а також всі ті, хто отримав понад 15% голосів виборців.На регіональному рівні застосовувалася система виборчих квот. Вони визначались шляхом ділення загальної кількості дійсних бюлетенів в окрузі на кількість пропонованих мандатів плюс один. Якщо в результаті процедури підрахунку голосів певна кількість місць в окрузі виявилася незайнятою, вакансії передавалися на поділ на загальнодержавний рівень. В національній виборчій комісії підсумовувались нереалізовані голоси виборців і розподілялися невикористані мандати. При цьому на загальнодержавному рівні встановлювався 4-відсотковий бар‘єр-мінімум підтримки партій виборцями.

Вибори, проведені за цією методою, дали досить несподівані і, очевидно, необ’єктивні результати[2] . По-перше, всупереч очікуванням Угорської соціалістичної партії, далі УСП, саме елемент пропорційності в системі дозволив їй, отримавши перемогу в одному мажоритарному окрузі (за мажоритарним принципом за УСП проголосувало 0,6% виборців, за пропорційним – 11,7), зайняти аж 8,6% місць у парламенті. По-друге, Угорський демократичний форум, далі УДФ, зібравши 33,3 голосів за партійний список, отримав 42,8% місць у парламенті саме завдяки мажоритарному принципу, за яким він зібрав 65,3% голосів. По-третє, складна процедура виборів за мажоритарним принципом і чотирьох-відсотковий бар’єр на національному рівні, призвели до того, що решта партій (крім УСП, УДФ та Союзу вільних демократів), користуючись підтримкою 43,1% виборчого корпусу, отримали лише 25% місць у парламенті.

Цікавий досвід у галузі виборчої системи має Грузія. Там змішана виборча система існує з 1990 році. В 1995 році відбулися вибори в Грузинський парламент, в яких взяло участь 53 політичні партії. Союз громадян Грузії, далі СГГ, мав колосальні організаційні переваги перед партіями і займав лідируюче положення, а більшість інших партій були майже нікому невідомі. Маючи значні політичні ресурси СГГ між без особливих зусиль змінити виборча система в країні, зробивши її, скажімо більш прозорою. Але цього не сталося, бо як було сказано грузинським лідером, сполучення пропорційного і мажоритарного елементів виборчої системи дозволяло консолідувати еліту країни в організованих рамках СГГ і парламенту. Проведені вибори були в цілому успішними для СГГ: набравши 23,7% голосів виборців, він отримав 45,7% місць у парламенті (така невідповідність полягає в тому, що за список СГГ було подано 61,6% голосів виборців, а мажоритарний елемент приніс її лише 18,2% голосів). Надійна робоча більшість йому була забезпечена “незалежними” депутатами.

Досвід Грузії цікавий з тієї точки зору, що він показує, до якої невідповідності реального впливу партії кількості зайнятих нею місць у парламенті може призвести застосування загороджувальних бар’єрів. Так політичні партії Грузії, крім СГГ та Націонал-демократичної партії, набрали загалом 68,3% голосів виборців, а отримали 39,6% місць у парламенті. Так сталося тому, що кількість голосів поданих за партії, які подолали 5-відсотковий бар’єр, становила 21,3% голосів. Та наслідки використання загороджувальних бар’єрів вдалося подолати завдяки використанню мажоритарного елементу у виборчій системі (за ним було отримано 77,9% голосів електорату).

Як і у вище зазначених країнах, так і Росії мажоритарний елемент виборчої системи дав змогу партії влади, якою на той час був Вибір Росії, далі ВР отримати більшість місць у парламенті. Так ВР, отримавши 15,5% голосів в цілому, вдалося здобути 15,5% місць у парламенті. Невдахою виявилася Ліберально-демократична партія Росії, далі ЛДПР, набравши загалом 22,9% голосів виборчого корпусу, вона в підсумку отримала 14,4% мандатів у парламенті. Причиною цьому стало, те що за список партії проголосувало 26,3%, а мажоритарний елемент приніс лише 2,3%[3] . Таким чином, ЛДПР виявилася недопредставленою у парламенті.

Підсумовуючи досвід вище наведених країн, треба зазначити, що змішані виборчі системи у них встановлювались як компроміс між владною партією та опозицією. Поєднання пропорційного та мажоритарного елементів призводило в основному до викривлення політичної волі громадян. В цьому контексті сумнівним видається твердження, що ніби змішана виборча система є компромісом, який згладжує негативні сторони як мажоритарної так і пропорційної системи. Але з іншого боку, змішана виборча система в певній мірі може згладити дисбаланс, викликаний застосуванням загороджувальних бар’єрів, як це було в Грузії.

1.2. Структура виборчого бюлетеню, як спосіб голосування.

Важливим компонентомвиборчої системи є структура виборчого бюлетеню. Бюлетені, що видаються виборцям, можуть бути по структурі простими, а можуть і навпаки – досить складними. Вибори бувають одноступеневі (президентські) і багатоступеневі (включають в себе і вибори до президента, членів парламенту, місцевих органів влади). В останньому випадку виборцю може бути надане право вибирати одну із декількох партій і тим самим проголосувати за всіх її кандидатів, але буває так, що на кожному рівні потрібно робити окремий вибір.

З вище сказаного, можна зробити висновок, що поняття “виборчий бюлетень” є в певній мірі тотожнім з поняттям “голосування”, тому поняття виборчого бюлетеню краще замінити поняттям “голосування”, оскільки воно, не змінивши змісту, значно полегшить виклад даної проблеми. Тому замість поняття “ординальним бюлетень” і “категоричний бюлетень” будемо використовувати поняття ординального і категоричне голосування.

Голосування називається категоричним, якщо виборець має право обирати лише одну партію або одного кандидата з числа всіх, хто в нашому випадку претендує на депутатський мандат. Голосування називається ординальним в тому випадку, коли виборець може ранжувати партії чи кандидатів. При такому порядку виборець має можливість показати, що хоча кандидат В – його перший вибір, та при його поразці він віддає перевагу кандидату С, а не А.

З вище сказаного можна зробити висновок, що категоричний бюлетень ставить виборця перед дилемою: якщо він проголосує за кандидата В, що користується його особистою довірою, але можливо непопулярного, то переможцем може виявитися кандидат А, але ж це – найгірший варіант. Щоб уникнути цього, виборець може проголосувати за більш популярного кандидата С. Іншого раціонального виходу, що уникнути найбільш небажаних результатів голосування, може просто не бути. Але може статися і так, що кандидат, який користується найбільшою підтримкою виборців, отримає мало голосів тільки через масову недооцінку його популярності. З цієї точки зору, ординальне голосування ефективніше з позиції виявлення реальних уподобань виборців, ніж категоричне.

Окрім чистих видів голосувань, існують і змішані. Багато виборчих систем дають можливість голосувати більш ніж за одного претендента, не вводячи ординального голосування. Наявність у виборців більш ніж одного голосу робить вибір більш змістовним. Таку можливість дають системи з так званим кумулятивним голосуванням. За такої системи виборці мають певну кількість голосів, скажімо, стільки ж, скільки і мандатів в окрузі. Така система, до речі, використовується на виборах до органів місцевого самоврядування в Баварії. За такої системи виборці мають три голоси. Вони їх можуть віддати одному кандидату або розподілити між декількома. Даний вид голосування є придатним для невеликих виборчих округів, в котрих виборці добре знають всіх кандидатів, а їх політична належність для них великого значення не має.

Окрім чистих видів голосування, існує і змішане. Багато виборчих систем дають можливість проголосувати більш ніж за одного кандидата, не вводячи ординального голосування. Наявність у виборців більш ніж одного голосу робить вибір багатшим.

Таким чином, розглянувши наведені методи голосування, можна зробити висновок, що якщо законодавець хоче розширити можливість вибору для виборців, забезпечити об’єктивніше виявлення їх уподобань, він може надати їм більш ніж один голос, відкинувши категоричне голосування, і ординальне, змішане або ж кумулятивне.

1.3. Величина виборчого округу.

Поняття величини округу використовується для відображення важливого фактора виборчої системи – кількості місць, що розподіляються в окрузі. Вона може коливатися від 1 до більш ніж 100.

При встановлені величини виборчого округу виникає чимало проблем. Найсерйозніша з них пов’язана з нерівною нарізкою виборчих округів. Особливо гостро вона стоїть в одномандатних округах. Адже не завжди буває так, що кількість мандатів, за які ведеться боротьба, не завжди пропорційні кількості виборців. Так одні округи можуть перевершувати інші за кількістю потенційних виборців. А це означає, що голоси виборців матимуть нерівну “вагу”.

Дійсно, якщо в одному окрузі 2000 виборців, а в іншому 500, то в більш заселеному окрузі норма представництва становитиме 0,5 на 1000 виборців, а в менш заселеному 2 на 1000 виборців. Це і є нерівна нарізка округів. Основною причиною такої ситуації є міграція населення, тобто люди, в основному, переїздять із села до міста.

Нерівна нарізка виборчих округів можлива і при виборах по багатомандатних округах. Прикладом, може слугувати Ісландія. Так факт перепредставленності ірландської Прогресивної партії в парламенті за підсумками виборів 1933 р. обумовлювалося тим, що партія опиралася на аграрне населення. Не дивлячись на декілька перенарізок, проблема нерівності округів виникала знову в міру переїзду усе більшого числа людей у місто.

Основним рішенням даної проблеми є перенарізка виборчих округів. Але багатомандатному окрузі, на відміну від одномандатного, перенарізка не потребує зміни кордонів, достатньо лише передати 1 чи 2 місця від одного округу до іншого.

Ще однією проблемою, пов’язаною з нарізкою виборчих округів, є часті махінації з визначенням їх кордонів, так звана проблема виборчої географії або джеррімендерінгу (цей термін виник в США в 1912 році, коли в одній з газет було розміщено малюнок одного з виборчих округів штату Массачусетс у вигляді саламандри – англ. Мовою salamander і цей малюнок назвали Derrymander – губернатором штату в цей час був Е. Джеррі, який практикував махінації з нарізкою виборчих округів для того, щоб забезпечити перевагу своєї партії). Основними принципами джеррімендерінгу є: в регіонах, де твоя власна партія особливо міцна, намагайся стримувати величину округа настільки, наскільки дозволяють закони, а регіонах, де сильні інші партії збільшувати величину виборчого округу[4] .

1.4. Методи конвертування голосів виборців у депутатські мандати.

Методи конвертування голосів виборців у депутатські мандати можна поділити на ті, що застосовуються в одномандатних (мажоритарна), та на ті, що застосовуються в багатомандатних округах (пропорційна виборча система). В свою чергу ці дві категорії мають свої підвиди, в яких діють свої специфічні правила.

Спочатку розглянемо правила розподілу місць в мажоритарних округах, бо вони порівняно прості.

У світовій практиці застосовують уніномінальні мажоритарні системи – вибори проводяться по одномандатних виборчих округах і поліномінальні – у багатомандатних округах[5] .

Серед уніномінальних мажоритарних систем розрізняють: систему відносної більшості, систему абсолютної більшості та систему кваліфікованої більшості.

Система відносної більшості історично найдавніша. Вибори за нею проводилися ще наприкінці XVIII століття. Зараз вона використовується в таких країнах, як: США, Нова Зеландія, Індія, Великобританія, Австралія тощо. За системою відносної більшості вибори проводяться в один тур, переможцем в кожному одномандатному окрузі стає той кандидат, який набрав більше голосів, ніж кожен з його супротивників. Голоси подані за переможених кандидатів не враховуються. Застосування такої системи має ряд позитивних рис. Зокрема, вона передбачає проведення результативних виборів і обрання представницької інституції; забезпечується тісний взаємозв’язок кандидата з виборцями; підвищується (хоч і суб’єктивному розумінні електорату) відповідальність кандидата перед тими, хто його обрав. До вад системи слід віднести те, що підривається принцип представництва, адже значна частина голосів виборців втрачається. Класичним прикладом втрати значної кількості голосів виборців слугують вибори 1987 року до парламенту Великобританії. Консерватори, одержавши 42% голосів, отримали 59,5% мандатів, а коаліція, маючи підтримку 23% електорату, отримала лише 3% місць у парламенті. Більше того, одержавши суттєву перевагу в меншості виборчих округів і програвши з незначним розривом у решти, можна програти вибори, зібравши більше голосів по країні, ніж партія переможець. Так сталося при виборах до британського парламенту у 1951 та 1974 роках. У 1951 р. консерватори, одержавши на 26 мандатів більше, ніж лейбористи, сформували уряд, хоча голосів зібрали на 224 тисячі менше. А на виборах 1974 р. лейбористи отримали на 4 мандати більше, ніж консерватори, і сформували уряд, хоча голосів зібрали на 270 тисяч менше.

Отже, система відносної більшості, хоч і має ряд своїх переваг, але водночас значно спотворює волевиявлення електорату, що є суттєвим недоліком, враховуючи велике значення виборів для життя країни.

Наступна система, що буде характеризуватися – мажоритарна система абсолютної більшості . За цією системою для перемоги необхідно отримати більше 50% голосів виборців. Для відвернення ситуації, коли кандидат, що переміг, користується підтримкою менше ніж 50% виборців, вводяться правила розподілу місць, що передбачають проведення другого туру голосування, або ж дозволяють виділити найбільш прийнятного для більшості виборців кандидата на основі ординального бюлетеню (голосування).

При категоричному голосуванні (голосуванні у два тури) передбачається, що якщо в першому турі жоден з кандидатів не набрав необхідної кількості голосів, то проводиться другий тур, в якому для перемоги необхідно набрати відносну більшість голосів. В другому турі беруть участь два кандидати, які набрали більше голосів в першому, хоча, наприклад, при виборах до Національних зборів Франції з 1958 до 1985 року в другий тур проходили всі кандидати, що отримували в першому не менше 12,5% голосів зареєстрованих виборців в окрузі.

Позитивних рисами даної системи є те, що унеможливлюється формування однопартійного уряду більшості партією, яка загалом по країні зібрала менше голосів, а також зменшується, порівняно з системою відносної більшості, розрив між кількістю поданих за партію голосів та її парламентським представництвом. Також проведення другого туру підштовхує близькі за політико-ідеологічними позиціями партії до блокування, що дає можливість до політичної самореалізації не тільки найбільшим, але й середнім за впливом партіям.

До негативних рис мажоритарної системи відносної більшості слід віднести те, що, по-перше, дорожчає процедура виборів внаслідок двох турів, по-друге, відбувається фактично нехтування волевиявленням 50% виборців.

Існує ще один різновид системи мажоритарної системи абсолютної більшості, що дозволяє уникнути проведення другого туру. Це так зване альтернативне голосування, що відбувається на основі ординального бюлетеню. За цією системою виборець в одномандатному виборчому окрузі голосує не за одного кандидата, а за декількох, вказуючи цифрами навпроти прізвищ їх перевага для нього. Навпроти прізвища самого бажаного кандидата ставиться 1, навпроти наступного – 2 і т.д. Якщо кандидат отримав більше половини перших переваг, він вважається обраним. В разі, коли жоден з кандидатів не набрав зазначеної кількості голосів, то з розподілу виключаються кандидати, що набрали найменшу кількість перших переваг, а їх голоси передаються іншим кандидатам відповідно до других переваг. Якщо ж і після цього жоден з кандидатів не набрав абсолютної кількості голосів, то з розподілу виключаються кандидати з найменшим числом перших і других переваг, і процес продовжується до того часу, доки жоден з кандидатів не набере відносної більшості голосів.

Наступною уніномінальною виборчою системою є мажоритарна система кваліфікованої більшості . Вона передбачає те, що обраним вважається той кандидат, який набрав кваліфіковану більшість голосів, що встановлює законодавством і як правило перевищує абсолютну. Через нерезультативність ця система застосовується рідко, хоча використовується для обрання сенаторів в Італії, де для перемоги в першому турі потрібна кваліфікована більшість у 65% голосів. Але в разі, якщо в першому турі не було набрано кваліфікованої більшості голосів, то проводиться другий тур, в якому необхідно набрати абсолютну більшість.

Серед поліномінальних виборчих систем виділяють два види: пропорційні та напівпропорційні (деякі науковці їх ще називають поліномінальні мажоритарні системи[6] ) виборчі системи. До напівпропорційних систем відносяться: система єдиного голосу, що передається, далі СЄГП; система єдиного голосу, що не передається, далі СЄГНП; кумулятивне голосування.

За СЄГНП величина виборчого округу від 3 – 5 місць, виборець має один голос, а переможцями стають кандидати, які набрали відносну більшість голосів. Дана система існувала у Великобританії впродовж 1885 – 1945 роки, а також використовується в Японії.

Серед позитивних рис системи – створення середньовпливовим партіям суттєво більших умов для політичної реалізації, ніж за уніномінальних виборчих систем, тобто прихильних таких партій в багатомандатному виборчому окрузі мають змогу, зосередивши підтримку на обмеженій кількості кандидатів, провести їх (або принаймні одного з них) до парламенту. До того ж, система найбільш проста і зрозуміла виборцям порівняно з іншими пропорційними та напівпропорційними системами.

Негативними рисами даної системи є те, що при розподілі мандатів може викривитися волевиявлення виборців внаслідок неадекватної політичної тактики партій. Зокрема, провідна політична сила в окрузі теоретично може одержати кількість мандатів, неадекватну її впливу, бо її виборці підтримують висунутих кандидатів нерівномірно. Наприклад один з кандидатів одержав величезну, порівняно з необхідністю для обрання, кількість голосів і пройшов до парламенту. Це в свою чергу призвело до відтягування голосів виборців від решти представників даної партії і в кінці-кінців до їх поразки. За цих обставин не досить впливові, за кількістю отриманих голосів, партії можуть одержати ті місця, які втратила провідна партія.

Слід відмітити, що існує виборча система, яка в певній мірі схожа на СЕГНП. Це, так звана, система з обмеженим числом голосів, далі(СОГ). Дана система використовується на загальнонаціональному рівні при виборах до Сенату Іспанії. Особливістю даної системи є те, що число кандидатів, за яких голосує виборець, більше 1, але менше від величини округу і, голосуючи за декількох кандидатів, надати комусь перевагу він не може.

Дану систему не можна віднести ні до чисто категоричного, ні до чисто ординального голосування. Адже за цієї системи виборець не може надати одному кандидату більшу перевагу, ніж іншому, отже це не ординальне голосування. В цей же час виборець має широкий вибір кандидатів від різних партій.

Переваги даної системи визначити важко. Говорячи про недоліки, необхідно зазначити, що виборці, маючи декілька голосів, цілком природно, проголосують і за найвпливовішу партію, і за партію, що має середній рівень підтримки. Це ставить у невигідне положення найвпливовішу партію, і водночас необ’єктивно збільшує представництво середньої за рівнем підтримки партії, що в певній мірі спотворює уподобання електорату.

Наступна система, що заслуговує уваги, це СЕГП , або як її ще називають – система Гер-Кларка. Особливостями даної системи є те, що виборець має можливість позначати в бюлетені цифрами найбільш прийнятних для нього кандидатів у порядку надання їм переваг, відповідно до того, кого він би хотів бачити переможцем в першу чергу, другу, третю і т.д. Величина виборчого округу має бути невеликою, тому що в іншому випадку справитись з голосуванням, тобто розставити кандидатів в порядку надання їм переваг, буде складно навіть для добре інформованих виборців. Так величина виборчого округу в Ірландії становить 3 – 5 місць. Підрахунки голосів відбуваються за такою схемою: спочатку вираховується квота, наступним кроком є переадресація голосів. Надлишкові голоси (голоси більше квоти, отримані кандидатами-переможцями) передаються кандидатам, яким виборці надали перевагу в другу чергу, а кандидати, що отримали найменшу кількість голосів викреслюються зі списку, а їх голоси переадресовуються таким же чином. Тоді цей процес повторюється знову, доки всі місця не будуть зайняті.

Дана система має ряд позитивних рис. По-перше, вона доводить до максимуму ефективність кожного голосу; по-друге виборець може проголосувати за будь-який набір кандидатів, тобто він отримує максимальну свободу вибору; по-третє, СЕГП дозволяє голосувати виборцям за найбільш прийнятного для нього кандидата, навіть якщо його перемога малоймовірна, адже нема підстав хвилюватися, що цим самим він сприяє успіху найгіршого кандидата, бо виборець сам вирішує до кого перейде його голос, в разі поразки найбільш прийнятного для нього кандидата.

Щодо вад системи, то вона мало сприяє зміцненню політичних партій. Також, дехто стверджує, що вона є досить складною і незрозумілою для виборців. Хоча в Ірландії виборці двічі рятували СЕГП, коли питання про реформування виборчої системи виносилось на референдум[7] .

Ще однією системою, що відноситься до напівпропорційних є система відносної більшості з кумулятивним голосування , про механізм якої вже йшлося вище. Нині застосовується при виборах до палати представників в штаті Іллінойс (США). Має практично ті ж самі переваги і недоліки, що і СЕГП.

Отже, розглянуті вище напівпропорційні системи надають виборцям ширші можливості і об’єктивно враховують їх вибір, ніж уніномінальні системи.

Наступним видом виборчої системи, що застосовується в багатомандатних округах є пропорційна система. Вперше була запроваджена в Бельгії у 1889 році. Зараз використовується у більше, ніж 60 країн світу, в тому числі в Ізраїлі, Іспанії, Італії, Португалії тощо.

Зміст пропорційної системи зводиться до того, що виборці голосують за списки партій, і кожна партія отримує в парламенті число мандатів, пропорційно числу поданих за її кандидатів голосів.

Існують такі різновиди пропорційної системи, коли виборець може мати, а може і не мати можливість віддавати перевагу кандидатам внесеним у список партії.

Пропорційна система при якій виборці не мають можливості впливати на розташування кандидатів в списки партій є системою жорстких списків . Деякі науковці вважають її “чистою” пропорційною системою[8] . Суть даної системи полягає в тому, що партія на передодні виборів висуває списки кандидатів, розташовуючи їх у порядку убуванняважливості для неї, і, вигравши певне число місць, партія передає їх кандидатам, що знаходяться на початку списку. Наприклад, у виборчому окрузі з величиною у 10 місць, кожна партія висуватиме по 10 кандидатів. Якщо певна партія виграла 5 місць, то перші 5 кандидатів в її списку і отримують депутатські мандати. Дана система діє в Ізраїлі, Іспанії і часто критикується за те, що відомі імена тягну у парламент посередностей, що не мають відповідних знань, навичок, умінь для законодавчої роботи, а виборець практично не може відкоригувати список щодо своїх уподобань.

Інший варіант пропорційної системи дає виборцям більшу свободу у виборі окремих кандидатів. Це пропорційна система з перефериціями (система з “гнучкими списками ”). Вона дозволяє голосувати не тільки за певну партію, але й віддавати перевагу комусь з висунутих нею кандидатів. Вона застосовується в Бельгії, Нідерландах.

“Голосування та розподіл мандатів за перефериціями відбувається наступним чином. Усі голоси, подані за партію без зазначення переваги комусь із кандидатів, надаються тому, хто стоїть у партійному списку першим. Йому ж належать голоси подані за нього особисто. Якщо він набрав квоту, то одержує мандат, а “зайві” голоси передаються кандидату, що стоїть у списку другим, і додаються до його власних голосів. Якщо він також набрав квоту, то стає депутатом, а залишок голосів переходить до кандидата, що стоїть у списку третім і т.д. У разі якщо вже перший кандидат не набрав квоти, то всі голоси, подані за список, додаються тому, хто має найбільшу кількість голосів виборців. Потім “зайві” голоси передаються кандидату, який стоїть на другому місці після нього за кількістю набраних голосів і т.д”[9] .

За пропорційної системи з перефериціями партійні лідери втрачають можливість впливати на розташування кандидатів в списках; виборці отримують більшу свободу вибору; представництво стає більш “особистим”, ніж за пропорційної системи з жорсткими списками.

У виборчому досвіді зарубіжних країн зустрічається іще один вид пропорційної системи: панаширування , тобто “змішування”. За цією системою виборці отримують можливість голосувати за кандидатів, що балотуються в окрузі, незалежно від їхньої партійної приналежності, “змішувати” кандидатів однієї партії з іншою. В Люксембурзі, Швейцарії виборці додатково отримують право “накопичувати” переваги, тобто віддавати найбажанішим кандидатам зразу по декілька голосів.

Отже, дана система розширює спектр можливостей, що відкривається перед виборцями, але одночасно виникає ситуація, при якій ряд членів партійної фракції потрапляють туди за рахунок підтримки прихильників інших партій. Це викликає сумніви з точки зору ідей представництва.

Та про яку б із пропорційних систем не йшлося, всі вони потребують математичних процедур для визначення квоти і подальшого розподілу місць у парламенті.

Отже, наступним елементом наукового дослідження є аналіз виборчих квот.

Першою буде розглядатися проста квота (квота Хейра). Зміст її полягає в тому, щоб ділити загальне число голосів в окрузі (V) на величину округу (M), q0 =V/М (q0 =100% / М – ця формула спрямована на вирахування відсоткової частини голосів, що дає право на один мандат).

Основним недоліком квоти Хейра є те, що частина місць може залишитися нерозподіленою, а для їх розподілення необхідна яка-небудь додаткова процедура. Перший з них (метод найбільшого залишку ) полягає в тому, що, мандати, які не розподілилися, передаються партіям, що мають найбільший залишок. Інший метод полягає в тому, що число отриманих партією голосів ділиться на число отриманих нею мандатів плюс 1, нерозподілені мандати передаються партіям з найбільшим середнім.

Іноді використовується покращенні квоти, зміст яких полягає в тому, що загальне число голосів ділиться на число місць плюс 1: q1 =V/(M+1). Ця квота менша за квоту Хейра і тому дозволяє розподілити більше число місць. Недолік цієї квоти полягає в тому, що при певних обставинах вона може відвести партіям більше місць, ніж величина виборчого округу. Наприклад, місць 4, так, що квота q1 =100/(4+1)=20%. Якщо виявиться, що кожна з 5 партій, які висунули свої списки в даному окрузі, отримають рівно по 20% голосів, то нам необхідно 5 місць. Однак квота Друпа або Гогенбаха-Бішофа унеможливлює і цю можливість. Вона фактично становить собою наступне ціле число, що слідує за q1 ; qd =[V/(M+1)]+1, де V/(M+1) обчислюється на числовій основі, а не відсотковій частині голосів.

Загальна формула квоти виглядає так: qn =V/(M+n), де n може бути будь-яким (додатнім чи від’ємним) числом, що перевищує (-М). По мірі збільшення n зростає і кількість місць, що розподіляються за квотою. Коли n стає більшим, ніж +1, зростає ймовірність, що число партій, які претендують на місця, перевищить число місць, що виборюються. Не дивлячись на це існують величини n, прирівняні до 2 або 3 (цей різновид квоти відомий під назвою Імперіалі[10] ). У таблиці 1 показано до яких результатів приводить використання різних квот у поєднанні з найбільшими залишками при однаковому розподілі голосів в окрузі з величиною М=5.

Таблиця 1

Гіпотетичний розподіл місць між п’ятьма партіями з частинами голосів 48,5; 29,0; 14,0; 7,5; 1,0% при використанні різних квот

N Q, % Місця Квоти
-М+1=14 100/1=100 1 1 1 1 1
-3 100/2=50 1 1 1 1 1
-2 100/3=33,3 2 1 1 1 0
-1 100/4=25 2 1 1 1 0
0 100/5=20 2 2 1 0 0 Проста квота
1 100/6=14,3 3 1 1 0 0 Квота Друпа
2 100/7=14,3 3 2 0 0 0 Імперіалі
3 100/8=12,5 3 2 1 0 0 Імперіалі

Якщо проаналізувати результати, подані в таблиці, то можна прийти до такого висновку: якщо необхідно обмежити представництво найвпливовішої партії, то необхідно використовувати низьку величину n, а якщо збільшити її представництво, то високу.

Наступний спосіб розподілення місць полягає у використанні методу дільників. Цей спосіб полягає у тому, що число голосів, отриманих кожною партією, ділиться на ряд зростаючих чисел, після чого отримані частки розташовуються по убуванню. Та частка, яка по своєму порядковому місцю відповідає числу мандатів представляє собою виборчу квоту, а число рівних чи перевищуючих її часток, які має партія, вказує на те число мандатів, котрі вона отримала. Найбільш поширеним з таких процедур є метод д’Ондта, за якого використовуються дільники 1, 2, 3, 4, 5 і т.д. Цей метод є найбільш прийнятним для впливових партіях. Наступний метод – це метод Сен-Лаге , де використовуються дільники 1, 3, 5 і т.д. Використання таких дільників зменшує перевагу впливових партій, надаючи її малим. Інший – модифікований метод Сен-Лаге оперує дільниками: 1,4; 3, 5 і т.д. Цей метод зменшує превагу малих партій, надаючи її середнім. Існують і інші методи, приклади та назви яких приведені в таблиці 2.

Таблиця 2

Гіпотетичний розподіл місць між п’ятьма партіями з частинами голосів 48,5; 29,0; 14,0; 7,5; 1,0% при використанні різних методів розрахунку

Місця Методи розрахунку
5 0 0 0 0 Проста більшість (1, 1, 1, 1…)
4 1 0 0 0 Імперіалі (1; 1,5; 2; 2,5…)
3 2 0 0 0 Метод д’Ондта (1, 2, 3, 4…)
3 1 1 0 0 Модифікований метод Сен-Лаге (1; 2,14; 3, 57;5…)
3 1 1 0 0 Метод Сен-Лаге (1, 3, 5, 7…)
2 1 1 1 0 Датська система (1, 4, 7, 10…)
1 1 1 1 1 Кожній партії по місцю (1, 101, 201, 301…)

Як видно з прикладів, приведених в таблиці, при використані різних методів розрахунку, отримуємо і різні результати. Так чим щільніші дільники один до одного, тим більше переваги отримують потужні партії. І навпаки, із зростанням різниці між дільниками зростає пропорційність, що вигідно середнім і малим партіям. Але із зростанням виборчого округу, специфічні ефекти застосування того чи іншого виборчого правила проявляються все менше, і тим пропорційніше стає результат.

У деяких виборчих системах зустрічається ще одна змінна – загороджувальний бар’єр – мінімальна кількість голосів, яку повинна набрати партія, що претендувати на участь у розподілі мандатів. Такий бар’єр вводиться в пропорційній системі для того, що зменшити фрагментацію партії, і відповідно парламенту. Їхня висота коливається від 1 (Ізраїль, Фінляндія) до 17 (Греція)[11] . Але окрім позитивних рис, вони мають і ряд негативних. По-перше, використання загороджувального бар’єру веде до того, що значна частина голосів виборців не враховується, адже багато маловпливових партія залишаються поза ними. По-друге, із-за довільного встановлення бар’єру виникає певного роду несправедливість, яка полягає в тому, що партія, яка набрала на 0,1% голосів більше за бар'єр потрапляє до парламенту, а та, яка набрала на 0,1% менше ні.

Закінчуючи розгляд пропорційних, можна зробити такі висновки. До позитивних рис пропорційної системи відносять більшу, порівняно з мажоритарною системою, відповідальність впливу різних політичних сил їхньому представництву в парламенті, а також послаблення лобіювання депутатами місцевих інтересів на шкоду загальнодержавним. Що ж до негативних рис, то, по-перше, голосування проводиться у багатомандатних округах, де змагаються списки кандидатів, висунуті партією і вона може привести як професіоналів так і не професіоналів. По-друге, необмежене використання пропорційної системи може призвести до дроблення і формування недієздатного парламенту (хоча цього можна уникнути завдяки використанню загороджувальних бар’єрів). Характерний приклад – польський Сейм 1989 – 1993 рр., де при загальній кількості в 460 депутатів в парламенті, однією з найкрупніших виявилася фракція Партії любителів пива, де нараховувалося півтора десятка депутатів.

Окрім пропорційної системи у світовій практиці зустрічаються змішані виборчі системи, за якої виборець отримує два голоси, що дозволяє йому одну частину депутатського корпусу обирати на основі пропорційної системи, а іншу на основі мажоритарної системи[12] . Вони можуть бути “незв’язаними” і “зв’язаними”. Перший різновид надає виборцям два голоси. Один з них він віддається за індивідуального кандидата в одномандатному окрузі, а інший за партійний список на загальнодержавному рівні. Подібна система діє в Україні.

“Зв’язана” виборча система діє в Німеччині. Суть її полягає в тому, що одна частина місць в парламенті заповнюється в одномандатних округах, а інша на основі пропорційного представництва. Але при цьому, наприклад, кількість отриманих партією “пропорційних” мандатів зменшуєтьсяв залежності від того, наскільки вдалим був її виступ в одномандатних округах. Тому, наприклад, якщо одна партія отримала 10% голосів в одномандатному окрузі та 10% голосів за список кандидатів, а інша 10% голосів за список , але не отримала жодного мандата в за системою відносної більшості, домагаються рівного представництва в парламенті.


2. Генезис української електоральної системи .

Генезис української електоральної системи починається від часів Київської русі і триває по сьогоднішній день. З утворенням і зміцненням Київської держави принципи виборності набули загального характеру, хоча публічна влада ще не мала парламентських форм. Але посилення княжої влади та зміцнення позиції знаті з II половини ХІІ століття, а також монголо-татарська навала в першій половині ХІІІ століття призвели до послаблення ролі виборів. Подальший розвиток інституту виборності в Україні пов’язується з існування гетьманської держави, Запорізької Січі та Слобідської України. Їм притаманна одна й та сама форма державного правління – демократична республіка. У них всі державні інституції формувалися тільки шляхом виборів. Акт, що має назву “Правовий Уклад та Конституції відносно прав і вольностей війська Запорожського”, названий Конституцією України 1710 року гетьмана Пилипа Орлика, можна вважати першим нормативним актом писаного виборчого права України, оскільки він вперше фіксував принципи діяльності органів державної влади, порядок, термін і періодичність скликання вищого представницького органу тих часів – Генеральної Ради. Важливо зазначити, що з 1848 року українці Західної України могли брати участь у виборах до Австрійського парламенту. Вони обирались до нижньої палати непрямими виборами. У 1873 році виборча система змінюється: встановлюється майновий ценз, вибори відбуваються по куріях, що обмежує коло виборців. З 1896 року зменшується податковий ценз, але виборче право мали лише чоловіки, які сплачували по 8 крон безпосередніх податків. Вибори відбувалися по куріях і кожна курія посилала в парламент нерівномірну кількість депутатів: І – 1 від 28, ІІ – 1 від 64, ІІІ 1 – від 334, ІV - 1 від 11055, V – 1 від 69697. Важливо відмітити, що з 1919 року в Україні діяла мажоритарна система, яка передбачала вибори по одномандатним виборчим округам на основі абсолютної більшості. Вибори відбувалися на безальтернативній основі, тому українське суспільство не могло брати участь у реальних виборчих кампаніях, у світовому їх розумінні досить довгий час.


3. Політико - правовий аналіз сучасної виборчої системи України.

Задля визначення шляхів удосконалення існуючої в Україні виборчої системи необхідно проаналізувати її слабкі та сильні сторони, щоб знати, що саме треба змінити.

Змішана виборча система здебільшого застосовується у тих країнах, де відбувається пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого уряду.

В Україні застосовуються різні виборчі системи: при виборах Президента України та на місцевих виборах - мажоритарна, при виборах народних депутатів України - змішана.

У цьому зв'язку необхідно зазначити, що процес пошуку оптимальної виборчої системи в Україні відбувається в надзвичайно складних умовах перехідного суспільства. Основні параметри виборчих систем для кожного виду виборів у Конституції України не знайшли свого втілення. Це спричинило вирішення проблеми обрання моделі виборчої системи в рамках відповідних виборчих законів, процес напрацювання яких є вкрай динамічним за умов швидкого розвитку відповідних політичних процесів. Варто також зауважити, що протягом 90-х років минулого століття склалася практика проведення кожних наступних парламентських виборів за новим виборчим законом, який фіксував щоразу нову модель виборчої системи. Лише починаючи з 1997 р. змішана виборча система почала застосовуватися в Україні (згідно із Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 24.09.1997 р.). Ця система збережена і в чинному Законі України “Про вибори народних депутатів України”.

Змішана система виборів народних депутатів України, що встановлена, має такі особливості: по-перше, застосовується принцип так званого «паралельного комбінування», тобто і за мажоритарною системою відносної більшості, і за пропорційною системою обирається однакова кількість народних депутатів України – 225, по-друге, багатомандатний округ визначено як загальнодержавний виборчий округ, по-третє, використовується принцип «жорстких» списків, коли до виборчого бюлетеня заноситься лише 5 перших прізвищ кандидатів у депутати, і виборець віддає свій голос за той чи інший виборчий список партії, виборчого блоку партій у цілому, по-четверте, при застосуванні пропорційної виборчої системи використовується відповідний «загороджувальний бар'єр», тобто для того, щоб взяти участь у розподілі депутатських мандатів, партія (блок) повинна набрати не менше ніж 4% голосів виборців від тих, які взяли участь у голосуванні.

Застосування змішаної виборчої системи при обранні складу парламенту України має на меті мінімізацію недоліків як мажоритарної, так і пропорційної виборчих систем[13] .

Так, мажоритарна система досить результативна і проста у застосуванні. У той же час вона не завжди адекватно відображає у складі парламенту політичний спектр суспільства та призводить до втрати великої кількості голосів виборців, а це має своїм наслідком послаблення представництва в парламенті іноді значної кількості виборців.

Пропорційна система також має ряд недоліків: по-перше, вона передбачає неперсоніфіковані вибори – до виборчих списків партій ймовірно можуть бути включені маловідомі, некомпетентні, непопулярні політики, яких, так би мовити, «витягає» за собою перша п'ятірка кандидатів, по-друге, обтяжливою обставиною запровадження пропорційної системи є досить складний порядок підрахунку голосів виборців.

Разом з тим пропорційна система стимулює розвиток багатопартійності, оскільки при її запровадженні виборець обирає політичну платформу і програму майбутньої діяльності політичних партій і блоків[14] .

Використання «загороджувального бар'єра» не суперечить Конституції України. Розглядаючи справу про вибори народних депутатів України, Конституційний Суд України у своєму Рішенні № 1 рп/98 відзначив, що позбавлення списків кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій, що отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців, права на участь у розподілі депутатських мандатів, є питанням політичної доцільності, і воно має вирішуватися Верховною Радою України. 4 – відсотковий загороджувальний бар'єр, який стримує фрагментацію парламенту. Однак, використання загороджувального бар’єра веде до недопредставленості у парламенті значної частини електорату, адже більшість партій не можуть його подолати, і подані за них голоси не враховуються при розподілі місць у парламенті.

Застосування змішаної системи, з одного боку, сприяє політичній структурованості суспільства та парламенту, формуванню сильних політичних партій та їх коаліцій, з іншого – саме ця система дозволяє зберегти певний зв'язок між депутатами та виборцями відповідного округу, регіону.

Розподіл мандатів за нинішньої виборчої системи відбувається наступним чином. Пропорційна система передбачає, що депутатські мандати розподіляються між політичними партіями пропорційно до кількості голосів, отриманих на виборах виборчими списками цих партій, з урахуванням загороджувального бар'єра (або виборчого порога).

Загороджувальний бар'єр, як відомо – це правило, згідно з яким політичні партії, виборчі списки яких не отримали встановленого відсотка голосів виборців, відсторонюються від участі у розподілі депутатських мандатів. Відповідно до частини 2 статті 76 цього Закону України “Про вибори народних депутатів України” загороджувальний бар'єр при виборах народних депутатів України за пропорційною системою становить чотири відсотки. Це означає, що до участі у розподілі депутатських мандатів допускаються лише ті кандидати у депутати, які включені до виборчих списків партій, що отримали чотири і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Як вже зазначалося вище, для пропорційного розподілу депутатських мандатів у світовій практиці найчастіше застосовується метод виборчої квоти (виборчого метра) та метод дільника. Відповідно до частини 5 статті 79 Закону України “Про вибори народних депутатів України” для встановлення результатів виборів народних депутатів України у багатомандатному окрузі застосовується метод виборчої квоти, що вимагає дотримання такої послідовності дій:

І. Спочатку обчислюється виборча квота.

Виборча квота (або виборчий метр), тобто мінімальна кількість голосів виборців, необхідна для обрання одного депутата. У різних державах, як зазначалося нижче, застосовуються різні способи обчислення виборчої квоти (наприклад, методи Т. Хейра, Друпа, Гогенбах-Бішопа тощо).

У частині 5 статті 76 Закону України “Про вибори народних депутатів України” передбачено, що для обчислення виборчої квоти має застосовуватися метод Т. Хейра. Стосовно виборів народних депутатів України за пропорційною системою ця формула набуває такого вигляду:

q 0 = V : 225.

При цьому V - це сумарна кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій, що подолали чотиривідсотковий загороджувальний бар'єр. Тобто голоси виборців, подані за виборчі списки партій, що не подолали загороджувального бар'єра, взагалі не враховуються при розподілі депутатських мандатів.

Визначається кількість депутатських мандатів, отриманих кожною партією, що подолала загороджувальний бар'єр, у першому наближенні. Для цього застосовується формула:

К. М. П. = К. Г. П.: В. К.,

де К. М. П.- кількість депутатських мандатів, що отримали кандидати у депутати відповідної партії, К. Г. П.- кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку цієї партії.

Перше наближення практично ніколи не дозволяє повністю розподілити всі депутатські мандати, оскільки завжди (чи майже завжди) після ділення залишаються дробові залишки.

Визначається кількість депутатських мандатів, отриманих кожною партією, що подолала загороджу­вальний бар'єр, у другому наближенні, шляхом врахування дробових залишків, не розподілених у першому наближенні.

При цьому діє правило найбільшого залишку: по одному додатковому депутатському мандату отримують партії, кандидати у депутати від яких мають більші порівняно з іншими дробові залишки після ділення у першому наближенні (частина 7 статті 79 Закону України “Про вибори народних депутатів України”). У разі, якщо дробові залишки у двох чи більше виборчих списках партій однакові, першим додатковий депутатський мандат отримує той виборчий список партії, за кандидатів у депутати від якої віддано більшу кількість голосів виборців.

Розподіл депутатських мандатів всередині виборчого списку політичної партії (блоку) здійснюється в порядку черговості таким чином: обраними депутатами від партій (блоків) вважаються ті кандидати у депутати, порядковий номер яких у виборчому списку партії (блоку) менший або дорівнює кількості мандатів, отриманих виборчим списком цієї партії (блоку).

За мажоритарною виборчою системою мандати отримують ті кандидати, які набрали найбільшу кількість у своєму виборчому окрузі.

Отже, позитивним моментом у виборчій системі є те, що виборці мають більші можливості вибору, ніж за багатьох інших систем. Цей фактор має місце через наявність у голосуючих одразу двох голосів.

До позитивного елементу виборчої системи слід віднести і те, що при виборах обирається майже повний склад парламенту. Тільки у наступних випадках вибори визнаються недійсними: у разі суттєвих порушень виборчого закону; якщо два або більше кандидатів наберуть найбільшу і водночас однакову кількість голосів; якщо в одномандатному окрузі вибудуть з голосування всі кандидати; в разі, хоча цього і не зазначено в законі, коли жодна з партій не подолає 4% бар’єр.

Щодо механізму нарізки одномандатних округів, що закладений у виборчому законі, то в загальних рисах він враховує позитивний досвід держав світу, однак запроваджене максимально допустиме відхилення кількості виборців в окрузі від середньої по країні (10%) є занадто великим і потребує зменшення.

Слід звернути увагу і на квоту, що запроваджена виборчим законом у зв'язку із застосуванням пропорційного елементу виборів. Це проста квота. За такої значної, як в Україні, величини загальнодержавного округу (225 мандатів) її специфічні властивості проявлятися не будуть і на розподіл місць у парламенті практично не впливатимуть. Однак, ця квота, як і всі інші, залишає нерозділеною невелику частину місць, а тому потребує застосування додаткової процедури. Запроваджений метод найбільших залишків, хоч і не є ідеально пропорційним, все ж з тієї самої причини майже не вплине на пропорційність розподілу мандатів.

Виборчий закон України встановивши змішану "незв'язану" виборчу систему, мінімізував ти самим недоліки як мажоритарної так і пропорційної систем[15] . Однак, окреме використання названих елементів системи забезпечить пропорційність і персоніфікованість лише наполовину. Як видно з прикладів Болгарії, Угорщини, Грузії та Росії, найчастіше між голосами, що партія зібрала у різний спосіб, існує величезний розрив (у 2-12 разів). Тому говорити про пропорційність уже не можна. Так само не можна говорити і про персоніфікацію політики в Україні завдяки уніномінальній мажоритарній системі, бо більшість кандидатів, що внесені до партійних списків, невідомі своїм виборцям.

Недолік ми вбачаємо і у великому розміри виборчого бюлетеня для голосування за партійні списки, який вимагає затрат значних коштів, що для України є актуальною проблемою сьогодні.


4. Перспективи розвитку виборчої системи України.

Проаналізувавши сильні та слабкі сторони нинішньої виборчої системи України та дослідивши прийняті у світовій практиці електоральні правила, можна і необхідно використати набутий досвід та зроблені висновки для вдосконалення цих правил у нашій державі та підвищення ефективності національного законодавства в даній сфері.

Запровадження виборчим законом України змішаної мажоритарно-пропорційної системи є, як і у випадках розглянутих як приклад країн колишнього соцтабору, компромісом між політичними силами – з одного боку, а з іншого – проявом обережності законодавців. Спрацювало згадуване вже поширене міркування, що застосування одночасно мажоритарної і пропорційної виборчих систем дасть змогу поєднати позитивні риси їх обох. Однак досвід Болгарії, Угорщини, Грузії та Росії, що був проаналізований, дає підстави для сумнівів щодо правильності даного міркування.

Перший спосіб реформування виборчої системи – запровадити в Україні різновид поліномінальної мажоритарної виборчої системи. З трьох основних таких різновидів, що застосовуються у світовій практиці, найприйнятнішою, на нашу думку, є система єдиного голосу, що не передається (СЄГНП), оскільки система єдиного голосу, що передається мало сприяє посиленню позицій партій, а отже, і формуванню справді дієздатного парламенту, а система з обмеженою кількістю голосів надає, як вже зазначалося, значні переваги середнім за впливом партіям, ставлячи у невигідне становище найвпливовіші і маловпливові політичні сили. До того ж, СЄГП, система з обмеженою кількістю голосів, а також система простої більшості з кумулятивним голосуванням значно ускладнюють сам процес виборів і роблять його дорожчим. Система ж ЄГНП відкриває великі можливості для представництва навіть політичних меншин, але водночас, не будучи ідеально пропорційною, створює умови для посилення впливу окремих партій, що є значно кращими, ніж за пропорційної системи. Водночас, пропонована система гранично проста і зрозуміла виборцям, що певною мірою може посприяти підвищенню політичної активності українських громадян на виборах та призведе до обрання повного складу Верховної Ради.

За пропонованої системи механізм виборів виглядатиме наступним чином. Виборець маючи один голос, голосує в окрузі, величина якого становить 5 – 7 місць (зменшення величини виборчого округу негативно позначиться на втіленні у життя принципу представництва, а збільшення значно ускладнить процес вибору для голосуючих). Після підрахунку голосів переможцями стають кандидати, які набрали відносну більшість голосів. В разі, якщо два і більше кандидатів набрали однакову кількість голосів, то щодо них проводиться повторне голосування.

Другий спосіб – це запровадити пропорційну виборчу систему. На нашу думку, найоптимальнішою буде в цьому випадку буде пропорційна система з відкритими списками (перефериціями). Запровадження ж “чисто” пропорційної виборчої системи при формуванні парламенту в умовах української мультипартійності ускладнює формування робочої більшості у Верховній Раді, бо в Україні на сьогодні відсутня потужна політична сила, яка могла б нести відповідальність за прийняті парламентом рішення. В демократично розвинутих країнах подібні сили є продуктом двохрічного розвитку. В історії Україні такого періоду не було. Тож сформована в такий спосіб Верховна Рада, по-перше, не зможе ефективно працювати, бо не буде сформовано справжньої більшості; по-друге, це не зробить парламент відповідальним перед виборцями, бо більшість кандидатів не відомі електорату. Тому переконаний, що запровадження чистої пропорційної системи слід відкласти до того часу, поки кандидати, хоча б декількох партій матимуть принаймні підтримку 50 % голосів виборців.

Тому пропорційна система з відкритими списками є, на нашу думку, оптимальною виборчою системою в даний час. Ця система дасть більшу свободу вибору виборцям, зробить представництво більш особистим, ніж за пропорційної системи з жорсткими списками, що дасть змогу формувати парламент лише з тих особистостей, що відомі виборцям і користуються їхньою підтримкою. При даній виборчій системі роль партійних лідерів у формуванні списку партії зводиться нанівець, а роль народу, навпаки, зростає, що робить вибори справді демократичними.

Але запровадження подібної системи потребує детальних змін порівняно з існуючою виборчою системою. Необхідно децентралізувати виборчу систему, сформувавши виборчі округи в областях. На нашу думку, це дасть змогу враховувати як місцеві, так і загальнодержавні інтереси Орієнтовну величина виборчого округу треба встановити на рівні 18 мандатів (450:25=18)[16] . Але так як в кожній області буде неоднакова кількість виборців, то для рівної “ваги” голосів необхідно ряд мандатів від одного виборчого округу передати іншому.

Щодо виборчої квоти, то на нашу думку, квота Друпа буде оптимальним варіантом. За неї практично зникає проблема нерозподілених та додаткових мандатів.

За для стримування фрагментації партій, необхідно залишити загороджувальний бар'єр. Але, на нашу думку, при подібній виборчій системі загороджувальний бар’єр має залежати від деяких сталих величин. Наприклад, від кількості депутатів, яка необхідна для формування депутатської фракції (14) та кількості мандатів у парламенті (450). Тоді загороджувальний бар’єр становитиме 3,2%: кількість депутатів, що необхідна для формування депутатської фракції (14) ділиться на кількість мандатів у парламенті (450) (14:450*100=3,2). Але загороджувальний в цьому випадку є, на нашу думку, занадто малим і основної своєї функції (стримування фрагментації парламенту) не виконувати. Для його збільшення треба змінити один із параметрів, зазначених вище. Так наприклад, в разі якщо б збільшити кількість депутатів, необхідних для утворення депутатської фракції до 25, то бар'єр становив би 5,6%.

Тобто у виборчому законі необхідно встановити залежність виборчого бар’єру від кількості депутатів, яка необхідна для формування фракції. Це, по-перше, гарантуватиме партії, яка потрапляє до Верховної Ради України можливість утворити там свої фракції, і тим самим ефективно представляти інтереси своїх виборців, а по-друге, за такої методи виборчий бар’єр виглядатиме більш демократичним і не викликатиме критики з боку громадськості.

За пропорційної системи з перефериціями партійні виборці отримують більшу свободу вибору, представництво стане більш “особистим”, ніж за пропорційної системи з жорсткими списками і, завдяки встановленню високого виборчого бар'єру зменшиться фрагментація парламенту.

Однак, формування повного складу парламенту лише на пропорційній основі не відповідає результатам референдуму, що був проведений у 2000 р., зокрема у частині створення двопалатного парламенту. Адже одна палата в таких парламентах формується на основі пропорційного представництва, а інша на основі персоніфікованого представництва[17] .

Та в Україні, сьогодні можна, не відмовлятися повністю від змішаної виборчої системи, запровадити таку її модифікацію, що поєднувала б у собі елементи пропорційності і мажоритарності, ставлячи їх у певну взаємозалежність, тобто запровадити “зв’язану” змішану виборчу систему.

За подібної системи механізм голосування і підрахунку голосів виглядатиме наступним чином. Кожен виборець має один голос і голосує в одномандатному окрузі за конкретного кандидата, які висуваються від партій. Переможець в кожному окрузі визначається за мажоритарною системою відносної більшості. Після цього підраховується кількість голосів (у відсотках), набрана кандидатами від тієї чи іншої партії в цілому по країні. Відповідно до частки отриманих кожною партією голосів визначається кількість місць, на які партія мала б право претендувати за пропорційної системи в країні (тобто, загальна кількість депутатських мандатів множиться на частку голосів, набраних кожною окремою партією). Потім кількість отриманих в одномандатних виборчих округах місць віднімається від кількості місць, на які партія могла б розраховувати за вказаних умов. Це число і буде кількістю місць, які партія отримає за пропорційною системою.

Слід зазначити, що дана система не передбачає обов'язкового рівного розподілу парламентських місць за пропорційним і мажоритарним принципом. Це означає, що кількість виборчих одномандатних округів в Україні може бути більшою або меншою за 225. Однак, певно, не варто суттєво відхиляти число округів від названого, бо тоді недоліки елементу системи, якому надається перевага (пропорційного чи мажоритарного), проявлятимуться відчутніше, ніж того нам хотілося б.

Очевидно, що пропонована система дозволяє справедливо (пропорційно) розподілити місця в парламенті, залежно від впливу кожної партії. Це є суттєвою її перевагою не тільки над уніномінальними мажоритарними системами, але і над існуючою в Україні моделлю виборчої системи, бо дає змогу реально втілити у життя конституційне право громадян на участь в управлінні державними. Крім того, на відміну від пропорційних систем, пропонована система забезпечує досить тісний зв’язок обраних парламентаріїв з виборцями, адже при її застосуванні політичний успіх партії залежить значною мірою від ставлення електорату до її кандидати. Тож у даному випадку політичні партії мають дбати перш за все про формування відповідальних та компетентних політиків-спеціалістів.

Позитивним фактором даної системи є і те, що вона, на відміну від пропорційних систем, має максимально просту і зрозумілу для виборців процедуру голосування, а також вона є, порівняно з існуючою виборчою системою, більш дешевою, що в умовах нестабільної економічної ситуації є неабиякою її перевагою для України. Також дана виборча система не призведе до разючого розриву між кількістю голосів, що партія отримує за мажоритарним і пропорційним принципами, як те спостерігалося в Угорщині і Грузії.

Отже, з пропонованих для України виборчих систем, на нашу думку, оптимальною буде пропорційна виборча система. Її запровадження прискорило б структуризацію політичної системи нашого суспільства, а також значно спростило б процедуру виборів. При цьому боротьба різних політичних програм і навіть ідеологій супроводжувалась би зменшенням кількості особистих двобоїв між кандидатами, характерними для виборів у одномандатних округах, і випадків використання “брудних” виборчих технологій. Хоча ці переваги частково дістають вияв навіть в умовах дії змішаної виборчої системи, однак витрати при використанні пропорційної виборчої системи є меншими.

Але не треба відмовлятися і від СЄГНП. Вона хоч і не є чисто пропорційною, але все ж таки відкриває великі можливості для представництва навіть політичних меншин, і водночас, не будучи ідеально пропорційною, створює умови для посилення впливу окремих партій. Також дана система забезпечує тісний взаємозв’язок електорату з кандидатами. Водночас, пропонована система гранично проста і зрозуміла виборцям, що певною мірою може посприяти підвищенню політичної активності українських громадян на виборах та призведе до обрання повного і дієздатного складу Верховної Ради.


Висновки.

На завершення викладу результатів цього наукового дослідження слід підсумувати їх та навести ряд найважливіших висновків.

Прийняття Закону України "Про вибори народних депутатів України" не зменшило актуальності та не зняло гостроти проблеми вибору та запровадження оптимальної виборчої системи, в нашій державі.

Даний нормативний-правовий акт, подібно до законодавства деяких інших країн колишнього соцтабору, закріпив в Україні модифікацію змішаної мажоритарно-пропорційної системи, що в сучасних умовах не може забезпечити утвердження принципу представництва та формування ефективно діючого парламенту.

Прогнозовані наслідки застосування, а також специфічні позитивні і негативні фактори поліномінальної мажоритарної системи єдиного голосу, що не передається, пропорційної та “змішаної” виборчої системи дають підстави вважати, що саме ці способи визначення результатів виборів є оптимальними для України, принаймні на час становлення її як розвинутої і справді демократичної держави.

Доцільною здається зміна і деяких інших виборчих правил, як-от: заміна простої квоти на квоту Друпа; зміна загороджувального бар'єру і “прив’язування” його до кількості депутатів, необхідної для формування депутатської фракції.

Однак все ж тики є ряд положень нинішнього виборчого закону, що варті збереження при зміні виборчої системи. А саме: механізм визначення величини та загальна формула нарізки виборчих округів; відсутність вимоги щодо обов'язкового певного відсотка явки виборців на голосування; положення, що закріплює принцип найбільших залишків для розподілу нерозділених на загальнодержавному рівні мандатів.

У кінці хотілося б зазначити, що дана дослідницька робота потребує продовження та розширення об'єкту вивчення із загальних і найважливіших виборчих правил до більш конкретних і порівняно менш значущих. Існуючі ж уже напрацювання можна і необхідно якнайскоріше використати для удосконалення виборчої системи України.


Список використаної літератури:

1. “Про вибори народних депутатів України” Закон України / Урядовий кур’єр. – 2001. - №. 201-202.

2. За ред. Ставнійчук М.І., Мельник М.І. / Коментар до закону України “Про вибори народних депутатів України”. – К.: Атіка, 2002.

3. Мазур О.Г. /Виборчі системи: світовий досвід. – Луганськ: вид-во Східноукраїнського державного університету, 1999.

4. Отв. Редактор – д.ю.н. Иванченко А.В./Избирательное право и избирательный процесс в Российской Федерации. Учебник для вузов. – М.: Издательство НОРМА, 1999.

5. Ставнійчук М.І. Вибори в Україні. – К. – 1998.

6. Таагепера Р., Шугарт М.С. Описание избирательных систем./ Полис. – 1997. – №3 – с. 122. 114-136.

7. Мельниченко В. Нам не потрібні блукаючі форварди від політики. Виборчі системи у світовій практиці./ Віче. – 1997. – №3. – с. 74-86.

8. Голосов Г.В. Пределы электоральной инженерии: “смешанные несвязанные’’ избирательные системы в новых демократиях. / Полис. – 1997. – №3. – с. 102-113.

9. Телешун С. Нові перспективи Закону про вибори народних депутатів України: версії розвитку./ Право України. – 2001. – №1. – с. 85-86.

10. Лавринович О. Реформа виборчої системи і парламент України./ Право України. – 2001. – №1. – с. 97-98.

11. Долежан В., Василюк С. Оновлення виборчого законодавства: на користь чи на шкоду?/ ./ Право України. – 2001. – №3. – с. 35-38.

12. Погорілко В.Ф., Фріцький О.В., Городецький О.В. та ін./ Конституційне право України. – К.: Наукова думка. – 1999.


[1] Відомості щодо Болгарії можна знайти: Koulov B., Geography of Electoral Preferences: The Great National Assembly Elections in Bulgaria. Political Geography, 1991, Vol. 14, No.3.

[2] Відомості щодо Угорщини можна знайти: Rasz B., Political Pluralism in Hungary: The 1990 Elections. – Soviet Studies, 1991, Vol.43, No.1.

[3] Бюллетень Центральной Избирательной Комиссии Российской Федерации. 1994, № 12

[4] Див: Р. Таагепера, М.С. Шугарт. Описание избирательных систем.// Полис. – 1997. – №3 – с. 122

[5] Мельниченко В. Нам не потрібні блукаючі форварди від політики. Виборчі системи у світовій практиці./ Віче. – 1997. – №3. – с. 75

[6] Мельниченко В. Нам не потрібні блукаючі форварди від політики. Виборчі системи у світовій практиці.// Віче. – 1997. – п№3. – с. 77

[7] Р. Таагепера, М.С. Шугарт. Описание избирательных систем.// Полис. – 1997. – №3 – с. 129

[8] Див: Р. Таагепера, М.С. Шугарт. Описание избирательных систем.// Полис. – 1997. – №3 – с. 126

[9] Мельниченко В. Нам не потрібні блукаючі форварди від політики. Виборчі системи у світовій практиці./ Віче. – 1997. – №3. – с. 81

[10] Р. Таагепера, М.С. Шугарт. Описание избирательных систем.// Полис. – 1997. – №3 – с. 132

[11] Мельниченко В. Нам не потрібні блукаючі форварди від політики. Виборчі системи у світовій практиці.// Віче. – 1997. – п№3. – с. 81

[12] Див: Г.В. Голосов Преднлы электоральной инженерии: “смешанные несвязанные’’ избирательные системы в новых демократиях. // Полис. – 1997. – №3. – с. 103

[13] За ред. М.І. Ставнійчук, М.І. Мельника / Коментар до Закону України “Про вибори народних депутатів України” – К.: Атіка, 2002 – с. 14

[14] Погорілко В.Ф., Фріцький О.В., Городецький О.В. та ін./ Конституційне праіво України. – К.: Наукова думка. – 1999. с. 324

[15] Див. наприклад, За ред. М.І. Ставнійчук, М.І. Мельника / Коментар до Закону України “Про вибори народних депутатів України” – К.: Атіка, 2002 – с. 14

[16] м. Київ та м. Севастополь включити до виборчих округів відповідних областей.

[17] Див., наприклад: Телешун С. Нові перспективи Закону про вибори народних депутатів України: версії розвитку./ Право України. – 2001. – №1. – с. 86

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:12:54 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
21:40:39 28 ноября 2015

Работы, похожие на Научная работа: Виборча система України: сучасний стан і перспектива розвитку

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(149897)
Комментарии (1829)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru