Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Цивільно-правова охорона особистого життя фізичної особи

Название: Цивільно-правова охорона особистого життя фізичної особи
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: дипломная работа Добавлен 13:27:32 09 ноября 2010 Похожие работы
Просмотров: 1915 Комментариев: 3 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Міністерство освіти і науки України

Донецька державна академія управління

Кафедра правознавства

Курсова робота

з дисципліни: «Цивільне право України»

на тему

цивільно-правова охорона особистого життя фізичної особи


ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1.Поняття особистих немайнових прав та їх значення в сучасному цивільному праві

1.1 Історичний розвиток правової охорони особистого життя людини

1.2 Сутність і зміст охорони особистого життя людини – правове регулювання

РОЗДІЛ 2. Цивільно-правові аспекти втручання в особисте життя фізичної особи

2.1 Критерії правомірного втручання в особисте життя фізичної особи.

2.2 Інститут охорони особистого життя фізичної особи у сучасному цивільному праві України

2.3 Цивільно-правовий захист особистого життя від неправомірних втручань

РОЗДІЛ 3.Міжнародні стандарти захисту особистого життя фізичної особи

3.1 Характеристика міжнародних правових актів щодо захисту особистого життя фізичної особи

3.2 Порядок розгляду спорів з захисту особистого життя людини

3.3 Міжнародні організації з захисту прав людини

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


ВСТУП

Закріплення в Конституції України демократичного напрямку розвитку політичної системи й проголошення України правовою державою передбачає, що українська спільнота нині стоїть на межі перетворення на громадянське суспільство, однією з важливих рис якого є загальна повага до приватного життя людини. Однак її рівень в сучасному українському суспільстві є недостатній, про що свідчать численні неправомірні втручання в сферу особистого життя ("касетні" скандали, публікації приватних паперів, фотографій і подробиць інтимного життя осіб без їх дозволу, свавільні проникнення в житло тощо).

Одним з ефективних засобів підвищення поваги до приватності є правова охорона особистого життя людини від неправомірних втручань. Відповідні правові норми, виконуючи свою ідеологічну функцію, виховують у людей цінування свого особистого життя та повагу й невтручання в особисте життя інших. Особливу роль в правовій охороні особистого життя відіграють новели ЦК України від 16 січня 2003 р., в яких знайшли своє розгорнуте закріплення особисті немайнові права фізичних осіб, спрямовані на охорону особистого життя. Зважаючи на новизну цих норм та недостатність практики їх застосування, постає необхідність їх науково-теоретичної розробки.

Проблема цивільно-правової охорони особистого життя не є новою для юридичної науки, однак ґрунтовні її дослідження проводилися ще за радянських часів і нині їх результати дещо втратили свою актуальність та значення. У сучасних наукових дослідженнях ця проблема розробляється або вужче, лише щодо окремих її аспектів, зокрема, таємниці особистого життя, або ширше – в контексті загального дослідження особистих немайнових прав і компенсації моральної шкоди, завданої їх порушенням. Тому в сучасній науковій літературі відсутні роботи, в яких ґрунтовно і комплексно висвітлювалися б проблеми цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин, що складаються з приводу особистого життя. Наведені вище обставини обумовили вибір теми дисертаційного дослідження та свідчать про її актуальність.

Теоретичним підґрунтям для подальшого дослідження проблеми цивільно-правової охорони особистого життя стали праці науковців радянського і сучасного періодів: С.С. Алексєєва, І.А. Бірюкова, В.С. Гопанчука, О.В. Дзери, Н.Д. Єгорова, В.А. Жакенова, О.М. Ерделевського, Л.О. Корчевної, О.В. Кохановської, О.А. Красавчикова, Л.О. Красавчикової, Л.В. Красицької, В.А. Кройтора, М.С. Малеїна, М.М. Малеїної, В.П. Паліюка, О.О.Підопригори, Г.Б. Романовського, З.В. Ромовської, С.О. Сліпченка, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Р.О. Стефанчука, В.Л. Суховерхого, Н.В. Устименко, К.А. Флейшиц, Є.О. Харитонова, Ю.С. Червоного, С.І. Чорнооченко, Я.М. Шевченко, Р.Б. Шишки, М.Й. Штефана та ін.

Метою дослідження є визначення теоретичної моделі цивільно-правової охорони особистого життя, що має стати правовим базисом утвердження в Україні загальної поваги до особистого життя кожної людини.

Об’єктомдослідження є цивільно-правове регулювання відносин, що складаються з приводу особистого життя.

Предмет дослідження складають норми цивільного законодавства, що встановлюють заходи охорони особистого життя фізичних осіб.


РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ В СУЧАСНОМУ ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

1.1 Історичний розвиток правової охорони особистого життя людини

Історичний досвід правової охорони особистого життя людиниприсвячується розгляду витоків та генезису правової охорони особистого життя.

Первісно регулювання і захист відносин особистого життя здійснювалися нормами моралі й релігії, тому перенесення в стародавні й середні віки деяких їхніх норм у право зумовило не лише правову охорону, а й правове регулювання окремих відносин особистого життя.[1] Вперше питання про переважно в контексті інституту права власності та делікту injuria.Цим терміном позначалась будь-яка неправомірна дія, все, що вчинювалося не по праву - omne quod non jure fit. Термін мав і більш вузьке, соціальне значення - особиста образа. Уже в Законах ХІІ таблиць згадувалися основні види особистої образи: членоушкодження (пошкодження кінцівок людського тіла, внутрішніх кісток тощо) та інші особисті образи дією (нанесення побоїв без поранення, принижуючих ударів). Таким чином, особиста образа передбачала посягання на тілесну недоторканість вільної людини і тягла за собою відповідальність у вигляді штрафів у твердо встановлених розмірах. Посягання на честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага вільної людини не охоплювались поняттям особистої образи.

Преторська практика суттєво розширила поняття особистої образи, включивши в нього згадані честь, гідність та інші нематеріальні блага. Крім того, претори стали практикувати певні розміри штрафів на свій розсуд в залежності від характеру особистої образи. Так, поняттям особистої образи стало охоплюватися не лише будь - яка образа дією, але і все, що принижує гідність, зневажливе ставлення до іншої особи.

Пізніше багато із вказаних протиправних дій переходять в категорію публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, і імператорське законодавство встановлює за їх вчинення кримінальну відповідальність. Згодом взагалі було встановлено правило, у відповідності з яким потерпілий міг вимагати визначення та стягнення майнової винагороди за нанесення образи або кримінального переслідування. [2]

Однак інститут права власності та делікту injuriaсвого цілісного вирішення в його межах воно не знайшло. В епоху середньовіччя правові приписи охороняли лише окремі прояви особистого життя, насамперед недоторканність житла, таємницю листування та особистих паперів. Лише у XVIII-ХІХ століттях у законодавстві європейських країн з'явилися норми, що забороняли публікацію фактів про приватне життя, розголошення лікарської таємниці, таємниці рахунків по вкладах тощо. Дотримання вказаних заборон забезпечувалося за допомогою переважно кримінально-правових заходів.

Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. Вони стали закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов’язані переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними. У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у VІ–V ст. до н.е. були закладені й основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини.

Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у 1215 р. в Англії Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Хартія, зокрема, закріплювала такі важливі принципи, як співрозмірність діяння та покарання за нього, неухильне додержання посадовими особами закону, визнання винним лише за рішенням суду, право вільного в’їзду та виїзду з країни та ін. Згодом Петиція про права (Англія, 1628) конкретизувала положення про неможливість ув’язнення вільного громадянина без законних підстав, проголосила неприпустимість існування таємних судів та позасудових репресій.

Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало прийняття в цій же країні у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи, вводився інститут поруки та застави, а також встановлювалися обмеження строків тримання під вартою.

У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу слова та суджень у його стінах.[3]

Паралельно з цим, під впливом Просвітництва дедалі більшої сили набирають ідеї свободи, природних прав людини, суспільного договору, поділу влади. Неоціненним правовим документом, який розвинув та конкретизував ці положення, стала Декларація незалежності США 1776 р. Спираючись на природно-правову доктрину прав людини, в Декларації проголошено, що “всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода, прагнення до щастя”. В цьому документі та в Конституції США 1787 р. було закладено не лише підвалини американського конституціоналізму, а й основи ліберальної концепції прав людини.

Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги – Декларацію прав людини та громадянина 1789 р. Декларація вперше на законодавчому рівні закріпила принцип формальної рівності всіх громадян перед законом, заклала основи універсальної концепції прав людини. Були проголошені свобода совісти, свобода слова, презумпція невинуватості, недоторканність особи та її майна, а також встановлювалися обов’язок держави забезпечувати та гарантувати права і свободи людини і право громадян на опір гнобленню. При цьому свобода розумілась як можливість робити все, що не шкодить іншому. Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загальнодозвільний принцип регулювання правових відносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”.[4]

Упродовж XVIII–XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання.

Подальше формування стандартів у галузі прав людини активізувалося після Другої світової війни. Саме тоді питання захисту прав людини широко вийшло за вузьконаціональні межі і стало об’єктом регулювання міжнародного права. У 1948 р. Організацією Об’єднаних Націй було прийнято Загальну декларацію прав людини – перший документ універсального характеру, який на міжнародному рівні проголосив основні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права і тим самим встановив стандарти та ідеали, яким і сьогодні прагнуть слідувати усі країни світу.

Наведені положення дають загальне уявлення про розвиток концепції особистих прав людини в різних країнах у різні історичні епохи. Маючи спільні риси, їх утвердження в кожній країні відбувалося своїми, відмінними від інших шляхами, з урахуванням національних правових, культурних традицій. Можна сказати, що сучасні загальновизнані стандарти у галузі прав людини відбивають багатовіковий досвід усіх народів світу, є спільним надбанням всього людства.

Говорячи про генезис прав і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняного минулого, з глибин якого постає наша прекрасна держава та її могутній волелюбний народ. Такий історично-правовий екскурс свідчить, що український народ зробив свій гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини, створив низку яскравих взірців витонченої правової думки і нормотворення, які й донині вражають дослідників. Об’єктивні факти рішуче спростовують неправдиві міфи, які подекуди насаджуються, що українці не здатні до демократизму, не мають власного обличчя у державотворенні, вирізняються провінціалізмом і схильністю до авторитарної влади.[5]

Достатньо нагадати, що саме на українській землі було створено блискучий зразок античної демократії – присягу громадянина Херсонесу, а згодом в союзі східнослов’янських племен зародився оригінальний, досить ефективний для тих часів, суспільно-політичний лад з елементами демократії, першими паростками народовладдя і самоврядування.

Пригадаймо і могутню Київську Русь (IX–XII ст.), досить знану на той час у світі державу, яка мала розвинуті і багатогранні міжнародні стосунки, високий рівень суспільного, економічного і політичного розвитку і з якою вважали за честь поріднитися монархи Візантії, Польщі, Франції, Швеції, Угорщини. Зазначимо, що внаслідок збігу ряду історичних обставин Русь не знала нелюдського у своєму ставленні до особистої свободи рабовласницького ладу, хоча окремі його риси у вигляді холопства і мали місце. Давнє звичаєве право – Закон руський створювало певні правові гарантії, закріплювало поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти і таліону, обмежувало сваволю і врегульовувало повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму були “ряди” – договори, які укладали жителі зі своїми князями. А договори з Візантією Х ст. засвідчили і помітну віротерпимість наших предків.

Правову основу Київської Русі становила “Руська правда” (1036–1037 рр.) – перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права, авторство якого пов’язують з іменами Ярослава Мудрого та його нащадків. “Руська правда” в багатьох аспектах вигідно відрізнялася своїм відносним гуманізмом і юридичною технікою від аналогічних європейських “варварських правд”. Кодексом урегульовувався широкий спектр суспільних відносин і в тому числі в ньому містилися норми, що безпосередньо стосуються особи, її прав і свобод. Зокрема, широко врегульовувалися відносини власності і спадкові відносини. Низка норм закріплювала відсутність смертної кари, мученицьких покарань або катування під час допиту, обмеження, а згодом і заборону кривавої помсти, різноманітні правові механізми захисту життя, честі і гідності особи.

Норми і принципи “Руської правди” зберегли своє значення і в часи феодальної роздробленості, в тому числі на землях могутньої Галицько-Волинської держави (1199–1340 рр.). Згодом, однак, внаслідок ординської навали та експансії ряду сусідніх держав на українських землях настали важкі часи.

Вся подальша багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби української нації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки могутніми сусідами і яка щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема, мабуть, і такого народу, який би пройшов такий важкий і страшний шлях знущань, принижень, асиміляції, фізичного знищення і який, попри все, зберіг свою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову, культуру, психологію.

Починаючи з ХІV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. У цій багатонаціональній державі, як свідчить історія, литовські князі поступово підкорилися слов’янському культурному впливові, засвоїли давньоруську писемність і навіть прийняли “Руську правду” як власне джерело права. Згодом власні акти великокнязівської влади теж спиралися на давні руські правові джерела. У цьому періоді основна частина населення – селянство підпала під владу земельних власників, а у розшарованому на окремі стани суспільстві на перший план вийшла боротьба за станові права, вольності та привілеї. В результаті Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), особливо останній з них, який багатьма сучасниками вважався найдосконалішою книгою законів у Європі, закріпили ряд принципово нових підходів до статусу особи.[6]

Встановлювалась єдність законодавства для всіх підданих держави і їх рівність перед законом, хоча ці положення значною мірою були лише декларацією. Проголошувалась обмежена віротерпимість (лише для християнських релігій). Заборонялося перетворювати вільну людину на невільника і видавати жінку заміж проти її волі. Проголошувалися недопустимість арешту без законних підстав і покарання без суду, право на адвокатську допомогу. Значно раніше, ніж в інших країнах, було закріплено виборність суддів і відокремлення суду від адміністрації. Оскільки руське право було одним з основних джерел Статутів, останні ніколи не розглядалися українським населенням як прояви іноземної правової культури, а лише як власне “старе право”. Цей акт, який став перехідним документом від Середньовіччя до Нового часу, своєрідним маніфестом правової держави у феодальному розумінні, діяв в Україні аж до 1840–1842 рр.

Паралельно з Литовськими статутами в українських містах дедалі більшої ваги набувало магдебурзьке право, яке стало основою їх самоуправління і судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодальної сваволі.

Частина українських земель з ХІV ст. перебувала під владою Польщі. Після Люблінської унії 1569 р. поляки домінували і у новоутвореній Речі Посполитій. Польські магнати та шляхта поставили собі за мету здійснити колонізацію українських земель і покатоличити їх населення, що призвело до низки селянських та народних повстань, спрямованих на захист православної віри і відродження української державності. З часом оплотом визвольного руху стала Запорізька Січ – “козацька християнська республіка”, де панували ідеали свободи, рівності та поваги до гідності людини.

У постійній боротьбі з королівською владою і магнатами польська шляхта виступала під гаслом верховенства права, здійснення законодавчої влади лише сеймом за умови одностайного прийняття рішення, непорушності шляхетських прав і гідності. Зауважимо, що від Польщі на українські землі прийшли і ідеї шляхетської демократії, наріжним каменем якої були проголошені шляхетська вольність і рівність.

Наступна козацько-гетьманська доба – одна з найдраматичніших і найцікавіших сторінок історії України. Зусиллями Богдана Хмельницького і його бойових товаришів було повалено польсько-шляхетський лад на значній частині території України і створено козацьку державу, яка здобула міжнародне визнання і з існуванням якої рахувалися провідні європейські держави. Переяславська угода 8 (18) січня 1654 р., Березневі статті та інші акти, які закріпили українсько-московський альянс, хоча й передбачали протекторат московського царя, залишали Україну окремим державним організмом з власними політичним і правовим устроєм, адміністрацією, судами, військом, фінансами. Тобто насамперед це було фактичне утвердження української державності, де суспільно-політичний лад і взаємовідносини між козацькою верхівкою і козацькою масою будувалися на найдемократичніших засадах тогочасної Європи. Зусиллями козаків було створено умови для відновлення сплюндрованих національних, релігійних і економічних прав. Було скасовано кріпосне право, але незабаром, як відомо, українські селяни знову потрапили у кабалу.

Вершиною козацького нормотворення певною мірою вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають по-різному (Бендерська конституція, “Конституція прав і свобод Війська Запорізького”, договір між запоріжцями та гетьманом Малоросії). Сама природа і зміст цього документа не викликають сумнівів у тому, що він віддзеркалює вимоги козацтва, які висувалися до всіх гетьманів з часів гетьмана Виговського (1657–1659 рр.) і всіх московських царів з часів царя Олексія Михайловича (1645–1676 рр.). Ці вимоги стосуються головним чином обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалось непорушне правило захисту жінок – вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт, на гетьмана покладався обов’язок забезпечувати додержання непорушних громадянських вольностей. Хоча Конституція Пилипа Орлика за межами емігрантського оточення гетьмана реальної сили так і не набула, вона залишилася в історії як оригінальна правова пам’ятка, цікава спроба закріпити нову, відносно демократичну модель державного ладу України у разі приходу “гетьмана-емігранта” до влади.

Після входження України до складу Московії, а потім до Російської імперії багато українських мислителів зверталися до політико-правових ідей гуманітарного змісту. Зокрема, українська політико-правова платформа набула розвитку в працях Михайла Драгоманова. В останній чверті ХІХ ст. Драгоманов розробив конституцію суспільства, що ґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійних особистостей. У конституційному проекті М.Драгоманова “Вільна спілка” найважливішим було завдання перебудови Російської держави на засадах політичної свободи. Під політичною свободою розумілися права людини і громадянина та самоврядування – як місцеве, так і загальнодержавне. Політичними свободами було визнано “недоторканність тіла для ганебної кари та смертної страти”, недоторканність особи і житла без судової постанови, свобода вибору місця проживання, свобода совісті, слова, зборів, друку, товариств і спілок тощо. Проект Конституції Драгоманова передбачав право судового позову на посадову особу чи державну установу за незаконне порушення інтересів особи, право на опір незаконним діям чиновників, повну рівність усіх у громадянських правах і обов’язках.

Подальшого розвитку гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова набули у працях Михайла Грушевського, зокрема в його конституційному проекті 1905 р. Цим проектом передбачалося право українців на українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпечення особистої свободи людини, відокремлення церкви від держави тощо. Українська мова визнавалася офіційною, але і всі мови, уживані в Україні, проголошувалися вільними.[7]

Зауважимо, що з середини ХІХ ст. Україна, розділена між Росією і Австро-Угорщиною, вступила у смугу буржуазно-демократичних реформ, найяскравішою рисою яких стало скасування кріпацтва. Цей процес супроводжувався посиленням суспільної уваги до проблеми прав людини. Повне визнання і підтримку в Україні знайшли також прогресивні ідеї знаменитої російської судової реформи 1864 р., демократичні зміни, які відбулися в результаті першої російської революції 1905–1907 рр. Аналогічно сприймалися і позитивні зрушення у політико-правовому житті Австро-Угорщини. За подібні зміни активно боролися кращі представники української громадськості по обидва боки кордону.

За часів Радянської влади в Україні було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Ці акти закріпили позитивні наслідки соціальної революції і формальні атрибути української радянської державності. Щодо прав людини їх концептуальною основою тривалий час залишалися положення Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, прийнятої у січні 1918 р. ІІІ Всеросійським з’їздом рад. Особливо наголошувалося на необхідності вирішення соціально-економічних питань як неодмінної передумови створення світлого майбутнього для трудящих. Всі Конституції закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та свобод. Це дає можливість простежити динаміку становлення і розвитку прав і свобод людини з точки зору правового статусу особи. Вже у Конституціях УРСР 1919 і 1929 рр. було закріплено дещо ширший, ніж у попередніх конституційних актах, перелік прав людини і громадянина. А Конституція УРСР 1937 р. закріпила широку гаму прав та свобод, провідне місце серед яких посідали:

· економічні права (право на особисту власність і право спадкування особистої власності, право на працю, право на відпочинок);

· соціальні права (право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби і втрати працездатності);

· культурні права (право на освіту);

· політичні права (свобода слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій, свобода совесті, право на об’єднання в громадські організації);

· особисті права (недоторканність особи, недоторканність житла, таємниця листування);

· виборчі права (закріплювались окремим розділом).

В Україні відбувалися об’єктивні суспільно-політичні зміни у напрямі демократизації, що зумовлювалося прийняттям нею міжнародно-правових зобов’язань і членством у міжнародних організаціях. Під час Другої світової війни за свій вагомий внесок у розгром фашизму наша країна набула широкого визнання і авторитету на міжнародній арені, стала у 1945 р. одним із фундаторів Організації Об’єднаних Націй, неодноразово обиралася членом головних органів ООН, її комітетів та комісій. З цього часу вона виступає як суб'єкт міжнародного права і міжнародних відносин.

Говорячи про міжнародну правосуб’єктність колишньої УРСР і її участь у міжнародних відносинах, йдеться передусім про її зусилля в напрямі забезпечення прав і свобод людини. Зокрема, на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом Економічної і соціальної ради ООН, у 1947 р. стала членом Економічної комісії для Європи, у 1948–1949 рр. і у 1984–1985 рр. обиралася тимчасовим членом Ради Безпеки ООН. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвально сприйняті і реалізовані. Саме з ініціативи української делегації в 1948 р. на конференції в Сан-Франциско комітет, який очолював глава делегації України Д. Мануїльський, сформулював преамбулу, цілі і принципи Статуту ООН. На його пропозицію до Статуту ООН було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини.[8]

Активну участь брала Україна у підготовці й прийнятті міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людини. Так, конкретні пропозиції української сторони були враховані і знайшли відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього та ін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники – юристи В. Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР, основоположник української школи міжнародного права, член Міжнародного суду ООН, представник СРСР у Комісії ООН з прав людини у 1947–1949 рр.) і П. Недбайло (професор, завідувач кафедри теорії держави і права Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, який у 1958–1968 рр. був постійним представником УРСР у Комісії ООН з прав людини і якому в 1968 р. було присуджено премію ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини).

Таким чином, у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, які послугували “позитивною” атестацією Україні після проголошення нею незалежності.

На тлі всіх попередніх радянських конституцій Конституція УРСР 20 квітня 1978 р. вигідно вирізняється як структурою, так і обсягом закріплених прав та свобод. У ній статусу особи було присвячено дві глави, окремою главою регулювались основні принципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалась рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок.

Основним правам, свободам і обов’язкам громадян також була присвячена ціла глава, в якій проголошувалась повнота прав громадян у всіх основних сферах, зокрема, в ст. 37 зазначалося, що громадяни УРСР мають всю повноту соціально-економічних, політичних і особистих прав і свобод, що гарантувалися Конституцією СРСР, Конституцією УРСР і законами. Проголошувалась можливість розширення прав і свобод громадян у міру реалізації програми розвитку суспільства. В той же час не повністю було враховано стандарти прав людини, закріплені в міжнародно-правових актах, учасницею яких була УРСР.

У системі прав і свобод пріоритет надавався соціально-економічним та культурним правам. Практично ця категорія прав найбільш реально втілювалася у життя. Це передусім права на працю, відпочинок, охорону здоров’я, на житло, право користуватися державною власністю, право особистої власності, яке мало дещо обмежений характер. Серед культурних прав проголошувалося право на освіту, що забезпечувалося безоплатністю усіх видів освіти і загальнообов’язковою середньою освітою, право на користування досягненнями культури, свобода наукової, технічної і художньої творчості.

Політичним, громадянським та особистим правам і свободам, як і в попередніх радянських конституціях, відводилася другорядна роль. До цієї категорії прав та свобод належали: право брати участь в управлінні державними і громадськими справами; право вносити пропозиції в державні органи і громадські організації, критикувати недоліки в їх роботі; свобода слова, друку, зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Ці положення здебільшого були декларативними і не мали відповідних механізмів своєї реалізації. До особистих прав належали недоторканність особи і житла, охорона державою особистого життя громадян, таємниці листування тощо. Новелою серед особистих прав було закріплення права громадян оскаржувати дії посадових осіб державних і громадських органів. Скарги мали розглядатись у порядку і строки, встановлені законом. Дії посадових осіб, вчинені з порушенням закону, мали змогу бути оскарженимив суді.

Конституція УРСР 1978 р. поряд із закріпленням прав та свобод передбачала також закріплення широкого кола обов’язків, що було нетрадиційним на той час для конституцій більшості країн світу.

Цілком зрозуміло, що проблема реальності, захищеності і забезпеченості прав та свобод людини і громадянина безпосередньо пов’язана із конкретними історичними особливостями розвитку конкретної держави, формою організації державної влади і соціально-економічним ладом, що панує в ній, розвитком політичних інститутів, політичною свідомістю і активністю народних мас та іншими умовами, що існують у кожному суспільстві. Разом з тим найсуттєвішою умовою існування будь-якої держави і будь-якого суспільства є незалежність і суверенність держави і готовність та життєва потреба суспільства їх боронити і відстоювати.

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права та свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” 5 грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що до сім’ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини і громадянина і зобов’язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. Суспільно-політичні зрушення у 1985–1990 рр. і особливо події серпня 1991 р. глибоко сколихнули українську громадськість та створили сприятливі умови для демократичних перетворень.

Перші ж законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали ніяких сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутись до законів України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про громадянство України”, “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності держави є захист і забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації.

Прийняття 9 листопада 1995 р. України в члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретні зобов’язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього членство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції – основного закону нової демократичної держави.

Конституція України 1996 р. є певною мірою взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні, здійснивши фактично “гуманітарну революцію”.

Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст.3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина є змістом і спрямованістю діяльності держави. Держава згідно з Конституцією відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина присвячено спеціальний розділ ІІ. Цей розділ є одним з найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей.

Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина.

Новий Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку нових прав і свобод, та істотно збагатив їх за змістом. У ньому вперше передбачено такі істотні права і свободи, як право на життя (ст.27), на інформацію (ст.34), право приватної власності (ст.41), на підприємницьку діяльність (ст.42), на страйк (ст.44), на достатній життєвий рівень (ст.48), свобода пересування, вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України і повертатися в Україну (ст.33) тощо.

Як показав час, що минув після прийняття Конституції України, передусім права і громадянські та політичні свободи набувають реального наповнення. Так, завдяки їх реалізації скасовано смертну кару, утворилось більш як 90 політичних партій, формується громадянське суспільство.

Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх забезпечення і охорони. Про це свідчить передусім система конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод, зокрема, юридичної відповідальності за порушення прав і свобод, невідчужуваності і непорушності прав і свобод, їх невичерпності, недопустимості скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Одним із найбільших досягнень у гарантуванні прав і свобод є передбачена Конституцією система організаційно-правових гарантій, з-поміж яких особливо значна роль відведена Президентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам, прокуратурі та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.[9]

Поряд з національними гарантіями Конституція передбачила можливість використання і міжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна.

Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Відтепер громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. до того ж, приєднавшись у 1990 р. до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.

Конституція України юридично ліквідувала всі нормативні перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проголосивши, що норми Конституції України є нормами прямої дії і що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Конституція України на відміну від конституцій ряду інших країн закріпила обов’язки людини і громадянина, але лише ті з них, які мають принципове значення для забезпечення прав і свобод: обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68); обов’язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст.65), обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом та ін.

Особливістю Конституції України є те, що нею передбачено створення і закріплення дійового механізму захисту прав і свобод людини. Це стосується, головне, організації і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6). Саме на судову владу, як зазначено, покладається функція захисту конституційних прав і свобод. За чинною Конституцією каральна функція суду поступається функції правозахисній, праворегулюючій. Відповідно до перехідних положень Конституції України та Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини” від 17 липня 1997 р. рішення про надання санкції на арешт, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також щодо проведення огляду та обшуку житла або іншої власності особи з 28 червня 2001 р. прийматимуться виключно судами України.

Важливою ланкою в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який здійснює судовий конституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.

Здійснюючи конституційний контроль, Конституційний Суд України справляє значний вплив на діяльність органів державної влади в сфері додержання та захисту прав людини і громадянина, передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючи рішення про невідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положень Конституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справ і здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стає обов’язковим для всіх суб’єктів права.

Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст.55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст.101). Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. При розробці цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичних країнах світу.[10]


1.2 Сутність і зміст охорони особистого життя людини – правове регулювання

Сутність і зміст охорони особистого життя людини та його правове регулювання треба розглядати як право на особисте життя та право на сімейне життя та особисті немайнові права, спрямовані на охорону окремих проявів особистого життя людин и;

До особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують їй соціальне буття, належать:

1) право на ім'я;

2) право на гідність, честь і ділову репутацію;

3) право на індивідуальність;

4) право на особисте життя;

5) право на інформацію;

6) право на свободу творчості та вибір роду занять;

7) право на місце проживання та недоторканність життя;

8) право на свободу пересування;

9) право на свободу об'єднань та мирні зібрання.

Право на ім'я є одним із найдавніших особистих немайнових прав, оскільки воно забезпечує особі можливість бути індивідуалізованою в суспільстві. За своїм змістом особисте ім'я складається з прізвища, імені та по батькові.[11]

Особисте немайнове право на ім'я означає:

1) можливість володіти, користуватись та розпоряджатися іменем, тобто можливість бути носієм імені (володіння), використовувати (платно чи безоплатно) своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім'я, давати дозвіл розголошувати своє ім'я чи заборонити розголошувати своє ім'я (користування), а також вирішувати фактичну долю свого імені, наприклад, передавати його дітям, змінювати із досягненням повноліття, одруження, розлучення тощо (розпорядження). Особливу увагу слід звернути на те, що використання імені в окремих випадках може здійснюватись і без згоди на це особи. Наприклад, ім'я фізичної особи, яку підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використано (обнародувано) без згоди особи лише у разі набрання законної сили обвинувального вироку щодо неї або винесення постанови по справі про адміністративне правопорушення (ч. 4 ст. 296 ЦК). Причому використання початкової літери прізвища особи у пресі, літературних творах не є порушенням її права;

2) можливість вимагати звертатись до особи відповідно до імені полягає в тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-яке спотворення є порушенням цього права. У разі перекручення імені фізичної особи (наприклад у засобах масової інформації, під час спілкування тощо) його має бути виправлено. Якщо перекручення було здійснено в документі, то такий документ підлягає заміні (ч. 3 ст. 294 ЦК);

3) можливість використовувати псевдонім, яка полягає у використанні для своєї індивідуалізації вигаданого імені;

4) можливість вимагати зупинити незаконне використання свого імені, під яким слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім'я.

Подібним до права на ім'я є право на присвоєння імені (ст.ст. 145—147 СК). Сутність цього права полягає у наданні імені фізичній особі до того моменту, поки вона ще не в змозі реалізувати вказане право самостійно. Цим правом наділені батьки, усиновителі, опікуни, а в окремих випадках органи опіки та піклування чи суд. Вибір імені можливий з урахуванням національних традицій (наприклад, подвійне чи потрійне ім'я (Карпенко-Карий, Складовська-Кюрі), відсутність по батькові (Джордж Вашингтон, Авраам Лінкольн) або ж можливе присвоєння транскрибованого імені (тобто імені, яке як вимовляється відповідно до національних традицій, так і пишеться, наприклад, Софі Лорен (а не Софія Лорен), Анне Вескі (а не Ганна Вескі) тощо).

Доволі важливим при участі фізичної особи в суспільних відносинах є також і право на гідність, честь та ділову репутацію. В загальному розумінні, під поняттям "честь" слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним з даними поняттями є поняття "ділової репутації" — усталено зовнішня оцінка фізичної чи юридичної особи в сфері підприємницьких відносин. Ці особисті немайнові блага повинні бути недоторканними від будь-яких посягань ззовні.[12]

Розглянемо складові цього права

Права на гідність — це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.

Право на честь — це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) з дотримання морально-етичних та правових норм, з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.

Права на ділову репутацію — це право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фахівця та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.

Суміжним з цим правом є право на повагу до тіла померлої особи та місця її поховання, яким наділені члени сім'ї та родичі померлого. Сутність цього права полягає в обов'язку шанобливо ставитися до тіла померлої особи та місця її поховання, а також забороні глуму над ними (ст. 298 ЦК).

Надзвичайно важливим для участі особи у соціальному бутті є її право на індивідуальність. Під поняттям "індивідуальність" необхідно розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів. До структури індивідуальності належить ціла низка особливостей фізичної особи, що пов'язані з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою самобутністю. Саме ці особливості можуть відбуватися у: а) зовнішньому вигляді фізичної особи (зовнішність, фігура, фізичні дані, одежа, зачіска тощо, а також і сукупність усіх цих елементів); б) її голосі (певні звуки, що відтворюються в формі слів, мелодій, тембрі голосу тощо) і мовленні (як система звукових знаків, з усіма своїми особливостями, наприклад, заїкання, невимова окремих звуків, говір, слова-паразити, сміх тощо); в) манері поведінки (поводження у стосунках з іншими особами та особливості у ставленні до речей, наявність моральних принципів, звичок та інших особливостей характеру); г) інтелектуальному, культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватись, знання правил ґречності, дотепність, кмітливість, хист тощо); ґ) інших характерних ознаках, які вирізняють фізичну особу серед інших.

Право на індивідуальність фізичної особи полягає в можливості:

1) володіти певною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистого немайнового блага;

2) використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Окремі прояви індивідуальності можуть обмежуватись за певними критеріями (місцем, часом, специфікою діяльності тощо). Наприклад, нудисти вправі виявляти свою індивідуальність, але у спеціально відведених для цього місцях;

3) створювати та змінювати свою індивідуальність, тобто можливість самостійно визначати її обсяг та зміст;

4) вимагати захисту у разі будь-якого порушення права на індивідуальність, тобто можливість вимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації цього права, або коли вчиняють дії, якими порушується це право.

Право на особисте життя відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки дозволяє особі не стільки брати участь у суспільному житті, скільки захищати власне приватне життя від вторгнення із-зовні. Під поняттям особисте життя слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов'язків.

Право на особисте життя означає:

1) можливість мати особисте життя, тобто здатність фізичної особи бути носієм цього особистого немайнового блага;

2) можливість визначати своє особисте життя. Закон не вказує переліку можливих чи необхідних діянь, якими б особа могла здійснити своє право на визначення свого особистого життя. Натомість, законодавець надає фізичній особі можливість самостійно на власний розсуд вирішувати, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя, залежно від власних інтересів та мети;

3) можливість ознайомлення інших осіб з обставинами особистого життя — особа самостійно визначає коло осіб, що можуть володіти інформацією про її особисте життя. Однак у випадках, що прямо передбачено в законі, в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини це особисте немайнове право може бути обмежено;

4) можливість зберігати у таємниці обставини свого особистого життя, означає, що фізична особа може не розголошувати про обставини свого особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією;

5) можливість вимагати захисту права на особисте життя.

Ще одним гарантом права на особисте життя є право фізичної особи на особисті папери. До особистих паперів фізичної особи належать документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Право на особисті папери означає можливість надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами та їх використання і розпорядження.[13] У разі смерті цієї фізичної особи право на дачу згоди на ознайомлення та використання особистих паперів переходить до дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то до батьків, братів та сестер. Здійснення права на особисті папери може бути обмежено:

1) якщо особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи, наприклад, фотографія висвітлює певні обставини особистого життя чоловіка та дружини. В цьому випадку, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи, а у разі смерті — дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то батьків, братів та сестер;

2) якщо особисті папери передано до фонду бібліотек або архівів із дотриманням прав усіх заінтересованих осіб;

3) в інших випадках, що прямо передбачено чинним законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Суміжною гарантією права на особисте життя є право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК), під яким слід розуміти право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов та інших видів кореспонденції. Щодо дотримання цього права, допускається:

1) використання, зокрема, шляхом опублікування, листів, телеграм та інших видів кореспонденції. Може проводитись лише за згодою особи, яка надіслала їх, та адресата, а у разі смерті принаймні одного з них — за згодою його дітей, вдови (вдівця), а якщо таких немає — батьків, братів та сестер;

2) можливість долучення кореспонденції, яка стосується фізичної особи, до судової справи лише у разі, якщо у ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. При цьому, інформація, яка міститься в такій кореспонденції, розголошенню не підлягає.

Обмеження цього права можливе з метою запобігання злочинові або з'ясування обставин під час розслідування кримінальної справи лише за відповідним дозволом суду, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.[14]

Надзвичайно важливим особистим немайновим правом слід визнати також і право па інформацію. Додаткове регулювання цього права здійснюється Законами України "Про інформацію", "Про науково-технічну інформацію", "Про інформаційні агентства", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення та радіомовлення", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про державну таємницю" та ін. За своєю сутністю воно спрямоване на забезпечення публічної сфери інтересів, чим і відрізняється від права на особисте життя, яке забезпечує приватні інтереси. Під поняттям "інформація" чинне законодавство розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. З огляду на це, право на інформацію — це передбачена законом можливість збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Під поняттям "збирання інформації" слід розуміти надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами. Що стосується "зберігання інформації", то це повноваження означає можливість забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв. Повноваження "використання інформації" означає, що фізична особа може задовольняти свої інформаційні потреби будь-яким не забороненим чинним законодавством способом. Терміном "поширення інформації" законодавець визначає можливість фізичної особи розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом порядку документовану або публічно оголошувану інформацію.

Проте здійснення фізичними особами права на інформацію не повинно порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи та законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. При цьому слід зауважити, що законодавством встановлено певні спеціальні режими для окремих видів інформації. Наприклад, у разі, якщо інформація стосується особи (персональні дані), то закон встановлює можливість збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи лише за її згоди. Окремий правовий режим встановлено також і для інформації, що становить державну таємницю або конфіденційну інформацію юридичної особи, які не можуть підлягати збиранню, окрім випадків, що передбачено законом.

Ще одним особистим немайновим правом фізичної особи є право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, яке полягає в можливості вільно вибирати сфери, зміст та форми (способи, прийоми) творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності. Однак заборона цензури не означає, що право на творчість може бути безмежним. Зокрема у разі, якщо творчість суперечить закону чи моральним засадам суспільства, наприклад, пропагує ідеї фашизму, расизму, тероризму та інших суспільно небезпечних явищ, то таку "свободу" може і має бути обмежено (ст. 2 Закону України "Про захист суспільної моралі").

Подібним до права на свободу творчості є право на вибір роду занять, під яким слід розуміти передбачену законом можливість вільно на власний розсуд обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Обмеження щодо реалізації цього права може бути передбачено окремим законом, наприклад, конкурсний відбір на посади для державних службовців. Гарантією права на вибір роду занять є заборона до примушування виконання роботи. Не вважається примусовою роботою військова або альтернативна (невійськова) служба, робота, яку особа виконує за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до закону під час воєнного та надзвичайного стану.

Право на місце проживання фізичної особи особисте немайнове право фізичних осіб, означає:

1) можливість мати місце проживання, тобто передбачену законом можливість мати житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де б певна особа постійно, переважно або тимчасово проживала;

2) можливість вільного вибору та зміни місця проживання, тобто передбачену законом можливість вільно обрати той населений пункт, де б розташовувалось місце проживання, а також змінювати його за необхідності.

Додатково регулює право на місце проживання Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".

Суміжним з цим правом є право на недоторканність житла, під яким слід розуміти можливість фізичної особи дозволити проникнути до житла лише за її згодою, або за вмотивованим рішенням суду. Під поняттям "проникнення" слід розуміти не лише недопустимість входження в нього всупереч волі фізичної особи інших осіб, а й інші форми отримання інформації про те, що відбувається в будинку, наприклад, за допомогою пристроїв для прослуховування. Право на недоторканність житла може бути обмежено у невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна, або з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину. Окрім того, до змісту права на недоторканність житла належить також і заборона виселення або іншим чином примусового позбавлення житла, крім випадків, встановлених законом за рішенням суду.[15]

Важливу роль для забезпечення участі людини в суспільному житті відіграє також і право на свободу пересування, до якого слід відносити можливість фізичних осіб вільно пересуватись територією України, виїхати за її межі та безперешкодно повернутися до України, а також вільно визначати місце свого перебування, обирати способи й засоби пересування. Окрім ЦК України право на свободу пересування регулює Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".

Правом на вільне пересування територією України наділено фізичну особу, яка досягла 14 років. Фізична особа, яка не досягла 14 років, має право пересуватися територією України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Право на вільне пересування територією України може бути обмежено шляхом встановлення законом окремих особливих правил доступу на окремі території, якщо це потрібно в інтересах державної безпеки (наприклад заклади пенітенціарної системи), охорони громадського порядку (наприклад оголошення військового чи надзвичайного стану), життя та здоров'я людей (наприклад, епідемії, епізоотії, епіфітотії).

Правом на вільний самостійний виїзд за межі України має фізична особа, яка досягла 16 років. Фізична особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Право на вільний самостійний виїзд за межі України може бути обмежено у разі виникнення в будь-якій іноземній державі надзвичайної ситуації, що унеможливлює створення в ній умов для безпеки громадян України. Правом на безперешкодне повернення до України наділено фізичних осіб, які є громадянами України.

Також до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують її соціальне буття, належить право на свободу об'єднань, тобто можливість фізичних осіб за власною ініціативою об'єднуватись у політичні партії та громадські організації, а також право на мирні збори — передбачена законом можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у строки, що передують даті їх проведення та не обмежують вказане право громадян. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може бути встановлено судом відповідно до закону з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Згідно ст. 32 Конституції України, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України[16] Право на особисте життя є таким же природним правом людини, як і її право на життя взагалі, бо людина як розумна, духовна, соціальна істота живе в матеріальному світі, обзаводиться нематеріальним його виразом, що втілюється в її особисті права, фактичні дії, поведінку у побуті, риси характеру, прихильності, здоров'я, здібності, стан фінансових справ тощо.

Створюючи сім'ю, особа розширює коло свого особистого життя, залишаючи, втім, за собою і власну особисту сферу.

Для кожної особи важливими є не тільки її майнові, а передусім немайнові права, які характеризують її як особистість. Більш того, їх сукупність і є тим наповненням, яке й робить її особистістю. Для кожного вони формуються і проявляються по-різному, становлять його особисте життя. Це є тією сферою приватних інтересів, яка оточує будь-яку людину. Людина не може існувати в суспільстві без цієї сфери. Уявлення про людину і відбувається через цю сферу, яка віддзеркалює її сутність. Але всі люди різні. Хтось виставляє своє приватне життя напоказ, хтось, навпаки, зацікавлений його зберегти від сторонніх очей. У зв'язку з цим постають питання про намагання проникнути всередину цієї сфери і винести на поверхню її вміст або її частку.

Невтручання в особисте та сімейне життя надає людині можливість відчувати себе недоторканною, певною мірою незалежною від інших, в тому числі від держави. Важливим є усвідомлення природності такого становища, додержання права кожної особи. Законодавство окреслює цю сферу особистого життя, недоторканність якого охоплює право на тілесну недоторканність, недоторканність зовнішнього вигляду, житла та ін.

Кожен має право окреслювати межу між собою та іншими, суспільством, якої не можна перетинати всупереч його бажання. Це його прагнення також є природним, яке зафіксоване водночас як його конституційне право і як заборона для всіх втручатися у сферу особистого життя людини.

Сімейне життя, як і особисте, також не повинне піддаватися безпідставному втручанню з боку будь-кого (в тому числі і другого подружжя або інших членів сім'ї). До речі, саме тут часто і відбуваються порушення прав особи з боку близьких людей, які ототожнюють сімейне життя з особистим і не бажають відчути, що особа і в сім'ї залишається особистістю.

Інші повинні виходити з тієї інформації, яка є чи надається цією особою, або нею не окривається, або є доступною для всіх і здобута за допомогою не заборонених законом, загальними принципами та мораллю засобами.

Така інформація є відкритою або публічною. Певна її частина є необхідною передусім для самої особи, яка з її допомогою може реалізувати свої права (це, наприклад, відомості про місце проживання, народження, що надає можливість здійснювати і право на підприємницьку діяльність, і на спадщину та ін.).

Певна інформація повинна розкриватися особою частково, наскільки це вимагається тими чи іншими відносинами, до яких вона вступає. Прикладом можуть бути відомості про стан здоров'я, про який вона вимушена попередити, наприклад, вступаючи до шлюбу. Такими є й відомості про зацікавленість у вчиненні правочину членами органів управління акціонерного товариства або при придбанні значного пакету акцій тощо.

Частина ж інформації може залишатися нерозкритою на бажання цієї особи. Це інформація про її погляди, релігійність, політичні переконання. Однак у певних випадках (знов-таки на бажання особи) інформація може і вийти з кола нерозкритої. Наприклад, коли релігійність особи привела до її вступу в релігійну організацію або політичні чи громадські погляди — до вступу у відповідну політичну партію чи громадську організацію.

Отже, багатогранність особистого і сімейного життя диктує багатоаспектність його наповнення певними правовими, моральними і культурними складниками та механізмами. При цьому різні види інформації про особисте і сімейне життя особи трансформуються у так звані таємниці, що мають правове підґрунтя, конфіденційну інформацію та інші види і засоби встановлення обмеженості інформації.[17]

Так, законодавство України і теорія права вживають поняття таємниці особистого життя, яким охоплюються різні відомості про особу; відомості, що мають конфіденційний та довірчий характер і не підлягають розголошенню; відомості, що охороняються згідно з традиціями та мораллю; відомості, що підлягають розголошенню виключно у випадках та особам, визначеним законом. Враховуючи різні боки соціального буття людини, існують різні види таємниць — таємниця кореспонденції, нотаріальна, медична, банківська, адвокатська, таємниця усиновлення тощо.

Обмеженість доступу до певних аспектів особистого життя досягається й за допомогою поняття конфіденційної інформації про особу. Під нею слід розуміти повністю або частково скриту інформацію, доступ до якої можливий лише за бажанням особи або на вимогу інших осіб та у випадках і порядку, передбачених законом по можливості із збереженням цієї інформації і додержанням прав особи. Так, ч. 4 ст. 301 ЦК України передбачається, що обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.[18]

У цьому разі постають питання про пріоритетність тих чи інших прав або про можливість вести про це мову. Так, загальновідомо, що право на особисту недоторканність і невтручання в особисту сферу є не тільки природним правом людини, а й демократичним надбанням суспільства. Це випливає й із Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p[19] .І його гарантованість Конституцією України відповідно характеризується як цивілізований та демократичний стан українського суспільства. Відповідно повинні будуватися норми законодавства. Однак, враховуючи те, що людина є найвищою цінністю, не слід скидати з рахунку й її оточення, яке складається з таких самих людей і на яке може негативно вплинути відсутність інформації про особу, її приховання та перекручення.

Будучи елементом соціуму, особа вступає до численних зв'язків, які вимагають певної інформації про цю особу. Ненадання цієї інформації або надання невірної інформації, у свою чергу, негативно відіб'ється на особистому житті інших осіб. Тому Конституцією, враховуючи гармонізацію приватно-публічних інтересів, передбачаються певні випадки, коли особа може зазнавати втручання в її особисту сферу, а також встановлюється можливість визначати на рівні законів ті випадки, в яких допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації. Водночас Конституція окреслює критерії такого втручання — в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

На зберігання інформації про особу в її інтересах, в інтересах інших осіб та публічних інтересах спрямоване законодавство України, яке встановлює умови та механізми доступу до цієї інформації у певних випадках (наприклад, до інформації про реєстр акціонерів).

Таким чином, причини, підстави та межі втручання в особисте життя людини обумовлені Конституцією України. Чим більшеособа прагне проникнути в товщу соціального буття, тим більше інформації про себе вона вимушена розкривати. Так, громадські та політичні лідери, відомі науковці, митці, підприємці повинні бути готові до цього. Однак і тут слід враховувати два моменти. По-перше, права особи на особисте життя не порушуються, бо вона залишає за собою вибір: або готовність винести на людське око ті аспекти свого життя, які вона досі оберігала, або відмовитися від цього. По-друге, виявляються і поширюються лише відомості про особу, необхідні для тієї чи іншої соціальної спрямованості її діяльності або стану. Крім того, не слід скидати з рахунку й те, що з кожним кроком просування особи в товщу чи епіцентр соціальної сфери все небезпечнішим стає її право на особисте життя, яке вже інші вважають публічним і хочуть про нього знати, а журналісти прагнуть їм в цьому допомогти. Право на особисте та сімейне життя особи є двоїстим. З одного боку, воно формується самою особою та інформація про нього дозується нею (ст. 301 ЦК України). Це внутрішній аспект. З другого боку, кожен має право знати про існування про нього інформації зовні — в органах державної влади, місцевого самоврядування, інших організаціях та установах. Це надає можливість особі зіставити цю інформацію, визначити дійсний стан поширення відомостей про себе та своє особисте і сімейне життя, виявити недостовірні відомості та захистити свої права. Тому кожному надається право на ознайомлення з такою інформацією, якому кореспондує обов'язок її надання. При цьому зазначені органи та організації мають її надавати безпосередньо та безкоштовно (ст. 31 Закону України від 2 жовтня 1992 р.«Про інформацію»).

У разі порушення цього права особа може оскаржити до суду, а якщо виявиться недостовірність інформації про особу, вона має право спростовувати її та вимагати інших відповідних засобів захисту — відшкодування моральної та матеріальної шкоди (статті З, 275, 280 ЦК України).

Враховуючи різноманітність способів можливого поширення інформації про особу, законодавством передбачаються й відповідні способи заборони цього поширення. Так, ст. 278 ЦК України встановлюється, що якщо особисте немайнове право фізичної особи порушується у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, то у випадку, коли вони лише готуються до випуску у світ, суд може заборонити їх випуск до усунення порушення цього права, а якщо вони вже випущені у світ, можна заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення. Якщо ж це є неможливим, вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

Особисті немайнові права, спрямовані на охорону окремих прояві особистого життя людини які розглядають сутність, об’єкт, суб’єктний склад, зміст, особливості здійснення особистих немайнових прав, що стосуються окремих проявів особистого життя.

Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права - це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю.

Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:

• Дане право належить кожній особі - це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;

• Дане право належить особі довічно - це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі - до моменту припинення;

• Дане право належить особі за законом - це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканість, ім'я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка досягнула 16 років, тощо;

• Дане право є немайновим - це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об'єктом, у грошовому єквіваленті;

• Дане право є особистісним - це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи - носія цих прав та / або передане іншим особам.

Що стосуєть правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оспорюється. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується крнституційно - правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

Стаття 271 ЦК України: "Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя".

Зміст будь-якого цивільного права складає сукупність повноважень (правомочностей), котрі має носій цього права. До повновжень, які складають загальний зміст особистих немайнових прав ЦК відносять можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого особистого (приватного) життя.

Однак з огляду на те, що загальні повноваження, які складають зміст будь-якого суб'єктивного права можуть бути згруповані за трьома напрямками:

а) повноваження на власні дії, тобто можливість здійснювати носію даного права певні передбачені законом активні діяння, що спрямовані на реалізацію свого права;

б) повноваження вимагати певних дій з боку інших осіб, тобто можливість задля реалізації свого права вимагати певної поведінки від інших осіб;

в)повноваження вимагати захисту свого порушеного права, тобто можливість застосусати передбачені законом засоби впливу на особу, яка порушила, створила загрозу порушення, оспорює чи не визнає відповідне право, - слід зауважити, що стосовно особистих немайнових прав ЦК не виділяє конкретних загальних активних повноважень.

Це кваліфіковане умовчення законодавця є цілком виправданим, оскільки з огляду на неоднорідність даної категорії прав неможливо сформулювати повноваження, які б носили універсальний характер для всіх без винятку особистих немайнових прав.

І тому ЦК обмежився лише загальною вказівкою, більш детально конкретизуючи її щодо кожного конкретного права окремо. Аналізуючи зміст особистих немайнових прав, слід також зауважити, що фізична особа не просто має повноваження визначати власну поведінку в сфері свого приватного життя, а вчиняти це вона може вільно та на власний розсуд. Це означає, що при визначенні своєї поведінки фізична особа користується тільки доброю волею та власними інтересами. [20]

І тому у випадку, коли поведінка зумовлюється іншими мотиваційними чинниками, наприклад, насильством, погрозою, обманом, або ж буде вчинятися не на власний розсуд фізичної особи, наприклад, під впливом наркотичного, алкогольного чи іншого сп'яніння, то така поведінка може бути визнана неправомірною та такою, що не складає зміст особистиго немайнового права.

Здійснення особистих немайнових прав фізичної особи підпорядковується загальним правилам стосовно здійснення цивільних прав, встановленим ст. 12 ЦК.

Крім того, важливим є те, що здійснен-ня особистих немайнових прав - це одна із стадій їх реалізації, під час якої фізична особа, вчиняючи юридичне значимі діяння (дії або бездіяльності) безпосередньо або через інших осіб трансформує об'єктивно існуюче право, у вигляді норми права, в право суб'єктивне, у вигляді створених для себе прав та обов'язків. Фізична особа повинна сама вчиняти юридичне значимі дії, які спрямовані на реалізацію відповідних особистих немайно-вих прав. Однак в окремих випадках, фізична особа внаслідок тих чи інших обставин, які переваж-но пов'язані з недостатнім життєвим досвідом чи станом здоров'я, не здатна самостійно реа-лізовувати особисті немайнові права. І тому ЦК передбачає спеціальні випадки, коли можливе здійснення особистих немайнових прав фізич-них осіб іншими особами. Так, зокрема, визна-чається, що в інтересах:

а) малолітніх осіб особисті немайнові права можуть здійснюватись їх батьками (усиновите-лями) та опікунами;

б) неповнолітніх осіб - їх батьками (усино-вителями) та піклувальниками;

в) осіб, які визнані судом недієздатними - їх опікунами;

г) повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть здійснювати свої особисті немайнові права, і не визнані при цьому недіє-здатними - їх піклувальниками.

В ідеальному варіанті будь-яке здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб по-винно проходити безперешкодно, своєчасно та в повному обсязі. Принаймні відповідні гаран-тії повинні надаватись особі з боку держави та територіальних громад, які діють в особі відпо-відних органів.

Конституція України і інші закони забеспечують здійснення фізичною особою своїх особистих немайнових прав. При цьому дане забезпечення повинно проходити не лише шля-хом заборон щодо порушення цими органами тих чи інших особистих немайнових прав фі-зичних осіб, але й шляхом покладення на них обов'язку здійснювати відповідні діяння, які спрямовані на допомогу фізичним особам в здійсненні та захисті цих прав.

Однак для повноти забезпечення здійснення фізичними особами особистих немайнових прав ЦК вводить загальне правило, згідно якого ді-яльність фізичних та юридичних осіб не може зрушувати особисті немайнові права інших фізичних осіб, незалежно від того, чи пов'язані Они певними взаємними правами та обов'яз-ки один щодо одного, чи ні. Цим самим етично узаконюється загальна заборона здій-овати діяльність, якою можуть бути порушені особисті немайнові права, внаслідок чого вона пускається неправомірною. Незважаючи на пріоритетність особистих немайнових прав порівняно з іншими цивільни-ми правами, на їх невідчужуваність від особи носія та неможливість відмови від них чи позба-влення їх з боку інших осіб, ЦК передбачає мож-ливість обмеження особистих немайнових прав фізичної особи за обсягом та змістом. Тобто, дані права не можуть бути визнані абсолютними, тоб-то такими, що здійснюються фізичними особа-ми незалежно від будь-яких обставин. Коментована стаття не передбачає конкрет-них обставин, за яких особисті немайнові права можуть бути обмежені. Натомість встанов-люється правило, за яким зазначається ієрархічність обмеження особистих немайнових прав. Так, зокрема, якщо особисте немайнове право встановлюється в Конституції України, то і обмежено воно може бути виключно Консти-туцією України (ст. 64 Конституції України), а не в ЦК чи іншими законами. Так, наприклад, окремі особисті немайнові права, що передбачені Конституцією України, наприклад, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на охорону здоро-в'я, медичну допомогу та медичне страхуван-ня (ст. 49 Конституції України) тощо можуть обмежуватись в умовах воєнного або надзви-чайного стану (ч.2 ст. 64 Конституції Украї-ни). При цьому, якщо особисте немайнове пра-во передбачене в Конституції України і після цього відтворене в ЦК чи іншому законі, то його обмеження все одно можливе тільки у випадках, якщо це передбачено в Конституції України. Натомість, якщо особисте немайнове право встановлюється в ЦК чи в законах, то обмеже-не воно може бути відповідно тільки ними. Так, зокрема, право на індивідуальність (ст. 300 ЦК) може бути обмежене у випадках, якщо його реалізація заборонена законом чи суперечить моральним засадам суспільства. При цьому слід розрізняти загальні межі реалізації особистих немайнових прав (ст. 13ЦК) і спеціальні межі, які характерні лише окремим особистим немайновим правам, на-приклад, право на інформацію про стан здоро-в'я фізичної особи може бути обмежене, коли інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я, або погіршити стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, зашкодити процесові лікування (ч.З ст. 285 ЦК). Ще одне питання стосується того, що оскільки перелік особистих немайнових прав є не вичерпним (ч.З ст. 270 ЦК), то яким чином можна обмежити особисті немайнові права фі-зичних осіб, які не передбачені ані в Конститу-ції України, ані в ЦК або інших законах. У цьому випадку слід застосовувати загальні поло-ження про обмеження цивільних прав. Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам неза-лежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'я-зується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особис-тих немайнових прав - народження людини і припис закону. В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в резуль-таті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта ци-вільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кож-ній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової по-ведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою пра-ва на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною).

ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованіс-тю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне іс-нування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22).

Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немай-нових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч.І ст. 270 ЦК України).

Так. різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові ін-ститути:

1) права на немайнові блага, втілені у самій особистості;

2) право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;

3) право на недоторканність особистого життя.

За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифі-кувати на:

1) особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);

2) особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторкан-ності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);

3) особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у г.ріїватне життя, честь і гідність).


РОЗДІЛ 2. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВТРУЧАННЯ В ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

2.1 Критерії правомірного втручання в особисте життя фізичної особи

Під критеріями правомірного втручання в особисте життя фізичної особи аналізуються встановлені законодавством можливості стороннього втручання в особисте життя.

Буває за за формою – визначення правил поведінки в особистому житті, порушення недоторканності, конфіденційності, таємниці особистого життя; за юридичним значенням – правомірні чи неправомірні.

У статті 32 Конституції України проголошено; “Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.[21]

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади; органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації”.

За станом на початок 1997 р. в Україні проживало 50,9 млн громадян і налічувалося 14 млн сімей. Кожен із нас, а також іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України, мають право на невтручання в особисте, а кожна сім'я — на невтручання в сімейне життя.

Будь-які винятки із права на невтручання в особисте і сімейне життя встановлюються безпосередньо Конституцією України, причому не тільки статтею 32. До цих винятків слід віднести випадки, передбачені статтями 23, 27, 29—32, 34—35, 37, 41, 43— 44, 50—52, 54-—55, 64-—68 Конституції України, коли втручання в особисте чи сімейне життя пов'язане з:

1) захистом життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань, захистом дитини від насильства і експлуатації, врятуванням людей та майна;

2) запобіганням чи перепиненням злочинові, безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, з'ясуванням істини під час розслідування кримінальної справи;

3) інтересами незалежності України, її суверенітету, національної безпеки, територіальної цілісності, економічного добробуту, безпечного довкілля, громадського порядку, здоров'я і моральності населення;

4) захистом репутації інших людей, інтересами моральності населення, запобіганням розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, підтриманням авторитету і неупередженості правосуддя;

5) попередженням та протидією пропаганди війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі;

6) настанням воєнного чи надзвичайного стану;

7) забороною використання примусової праці;

8) захистом власності, а тому числі інтелектуальної, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності;

9) запобіганням іншим, крім зазначених вище, порушень прав і свобод інших людей, їх захистом та відновленням;

10) необхідністю виконання кожним обов'язків не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки, сплачувати податки, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, виконання громадянами України обов'язків захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи, щорічно подавати декларації про свій майновий стан та доходи, а також обов'язку батьків утримувати дітей до їх повноліття і обов'язку повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Таким чином, кожна людина має право самостійно визначати свою поведінку та досягати будь-якої особистої мети в рамках, створених суспільними і державними інтересами, правами та інтересами інших людей. Кожна сім'я може в тих же рамках самостійно визначати свої внутрішні відносини щодо користування і розпорядження спільним майном, виховання, освіти і утримання дітей, піклування про непрацездатних членів сім'ї, праці і дозвілля тощо.

Таким чином, право на невтручання в особисте життя треба розуміти як захист людини від свавільного втручання державних органів та інших сторонніх осіб в його спосіб життя взагалі.

Право на невтручання в сімейне життя передбачає захист сім'ї Від свавільного втручання в спосіб життя сім'ї будь-яких сторонніх осіб, збереження в таємниці інформації щодо сімейних стосунків.

Сім'єю треба вважати чоловіка та жінку, які перебувають у шлюбі або відносно тривалий час проживають разом, хоча їх шлюб юридичне не оформлений. При цьому наслідки юридичного неоформлення їхніх стосунків (прізвище дитини, спадкування спільного майна тощо) є особистою справою кожного із них. Окремою сім'єю є жінка (або чоловік) та її дитина, жінка (або чоловік) та її батько чи мати, баба (або дід) та їхні онуки тощо за умови, що вони проживають разом і ведуть спільне господарство.

Законодавством України гарантується право особи на збереження в таємниці певних категорій відомостей, які стосуються її особистого чи сімейного життя.

Так, статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачено, що медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку а виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимний і сімейний бік життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Лікарську таємницю (інформацію про пацієнта) слід відрізняти від медичної таємниці (інформації для пацієнта). Такий висновок зробив Конституційний Суд України. У його рішенні від 30 жовтня 1997 р. у справі громадянина К.Устименка, зокрема, зазначено, що медична інформація, тобто свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом.

Лікар зобов'язаний на вимогу пацієнта, членів його сім'ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі. В особливих випадках, як і передбачає частина З статті 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я, коли .повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікарю може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані, У разі відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім'ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, .до медичного закладу чи органу охорони здоров'я.

Відповідно до статті 8 Закону України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”, [22] відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, — також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров'я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду. Згідно зі статтею 108Кримінального кодексу України розголошення медичним працівником або іншою посадовою особою відомостей про проведення медичного огляду особи на зараження вірусом імунодефіциту людини або захворювання на СНІД та його результатів, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків, тягне кримінальну відповідальність.

Згідно зі статтею 9 Закону України “Про адвокатуру” адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом її є питання, з яких громадянин звертався до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється розголошувати зазначені відомості і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб. Порушення цієї заборони тягне дисциплінарну відповідальність.

Дотримання таємниці вчинюваних нотаріальних дій є обов'язком нотаріусів та інших посадових осіб, які вчиняють нотаріальні дії. Це передбачено статтею 8 Закону України “Про нотаріат” . Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. На письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються у зв'язку а кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провадженні. Довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача. Обов'язок дотримання таємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків. Порушення професійної таємниці, як передбачено статтею 12 цього ж Закону, може бути підставою для анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

Таємниця відомостей по операціях, рахунках та вкладах своїх клієнтів і кореспондентів (банківська таємниця) гарантується статтею 52 Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991 р. Довідки щодо рахунків і вкладів громадян видаються, крім самих клієнтів та їх представників, тільки судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ у справах (кримінальних, оперативно-розшукових тощо), що знаходяться в їх провадженні, а в разі смерті клієнтів, — крім зазначених, особам, вказаним банку власником рахунку в заповідальному розпорядженні, і державним нотаріальним конторам по справах спадщини, що знаходяться на розгляді, а також іноземним консульським установам.

Відповідно до статті 3 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” в Україні захищається і таємниця сповіді. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. На нашу думку, відповідні доповнення щодо заборони допиту священнослужителів про обставини, які стали їм відомі під час сповіді, мають бути внесені до статті 70 КПК України, якою визначаються обов'язки свідка. Крім того, повинна бути встановлена юридична відповідальність за порушення цих вимог закону.

Таким чином, відповідно до законодавства України ніхто не має права видавати навіть суду, органам прокуратури, слідства чи дізнання відомості, що становлять адвокатську таємницю, таємницю усиновлення, таємницю сповіді (до речі, у статті 28 проекту Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р. було прямо зазначено: “Забороняється вимагати від священнослужителів відомості, одержані ними при сповіді віруючих”).

Як випливає із статті 32 Конституції України, право на невтручання в особисте і сімейне життя гарантується конституційними нормами, згідно з якими:

1) не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Винятком є випадки, передбачені законом, коли це потрібно в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини;

2) кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе. Виняток становлять випадки, коли такі відомості є державною або іншою захищеною законом таємницею;

3) кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації;

4) кожному гарантується право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї.

Відповідно до статті 23 Закону України “Про інформацію”, інформація про особу — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу, основними з яких є: національність, освіти, сімейний стан, релігійність, етан здоров'я, адреса, дата і місце народження.

Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень. Частиною 4 зазначеної статті забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом, а відповідно до частини 5 цієї ж статті Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї.

При цьому, як зазначено в рішенні Конституційного Суду. України від ЗО жовтня 1997 р. у справі громадянина К. Устименка, частину 4 статті 23 Закону України “Про інформацію” треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації Про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім'ї або законним представником. У період збирання інформації про неї кожний дієздатний член сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду, інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо.

Частину ж 5 статті 23 зазначеного Закону, на думку Конституційного Суду України, треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись із зібраною про неї інформацією в органах, державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Згідно зі статтею 31 цього ж Закону громадяни мають право знати у період збирання інформації, які відомості про них і з, якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами. Зберігання інформації про особу не повинно тривати довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети. Всі організації, які збирають інформацію про громадян, повинні до початку роботи з нею здійснити у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку державну реєстрацію відповідних баз даних. Необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може, використовуватися лише для законно встановленої мети.

Не допускається розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життя громадян без їх згоди чи відомостей, що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законом, та іншої інформації, якщо це ущемлює права і законні інтереси громадян. Не допускається з'ясування даних про особу громадянина, які не стосуються звернення. На прохання громадянина, висловлене в усній формі або зазначене в тексті звернення, не підлягає розголошенню його прізвище, місце проживання та роботи.[23]

Ця заборона не поширюється на випадки повідомлення інформації, що міститься у зверненні, особам, які мають відношення до вирішення справи (стаття 10 Закону України “Про звернення громадян”).

Слід зазначити, що згідно зі Зводом відомостей, що становлять державну таємницю України (ЗВДТ), затвердженим наказом Державного комітету України з питань державних секретів від 31 липня 1995 р. № 47, державною таємницею є такі відомості про особу:

- про окремих осіб у міністерствах і відомствах, які здійснюють, оперативно-розшукову діяльність;

про осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві і взяті під захист на підставі Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”;

— що розшифровують працівників, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, їх близьких родичів, у разі наявності даних про загрозу їх свободі, життю чи здоров'ю, що виникла у зв'язку з виконанням цими працівниками завдань оперативно-розшукової діяльності;

- про осіб, у діях яких є ознаки особливо небезпечних злочинів проти держави та інших злочинів проти держави, у зв'язку з чим ці особи стали об'єктами оперативно-розшукових справ.

Порядок збирання, зберігання, використання таких відомостей регулюється Законом України “Про державну таємницю”, а незаконне поширення їх тягне відповідальність, встановлену кримінальним законодавством.

В зв'язку із згадуваною справою К. Устименка, коли Конституційний Суд України підкреслив незаконність збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, виникло питання щодо можливостей проведення журналістських розслідувань відносно діяльності та способу життя певних осіб.

На нашу думку, це питання повинно бути вирішене шляхом внесення змін і доповнень до Законів України “Про інформацію”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, інших актів законодавства, в яких треба прямо визначити умови і порядок проведення зазначених журналістських розслідувань. Такі розслідування мають безперешкодно проводитися, зокрема, на підставі заяв і повідомлень (крім анонімних) підприємств, установ, організацій, а також громадян про неправомірні дії державних органів, органів місцевого самоврядування і службових осіб, про надзвичайні події, які сталися або можуть статися, про інші. події, що загрожують безпеці та правам громадян, національній безпеці та економічному добробуту.

В законах України передбачені конкретні випадки, коли збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу допускається без її згоди. В тій чи іншій мірі вони обумовлені інтересами національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. А втім, достатньо було б вказівки тільки на перший із наведених факторів. Якщо виходити із переліку загроз національній безпеці України, встановлених Концепцією (основами державної політики) національної безпеки України, ухваленою постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р. їх загальна кількість в політичній, економічній, соціальній, військовій, екологічній, науково-технічній, інформаційній сферах життєдіяльності становить майже 40 видів і охоплює загрози як економічному добробуту, так і правам і свободам громадян.

У кримінальному судочинстві ці питання регулюються, зокрема, статтями 20, 27, 64, 65, 68,185, 217—222 та іншими статтями КПК України.

Так, матеріали кримінальної справи повинні містити всі дані, що всебічно та повно характеризують обвинуваченого як особистість: його ставлення до праці, риси характеру, стан здоров'я, сімейний стан, поведінку в суспільстві і в сім'ї тощо. Такі дані встановлюються під час проведення слідчих дій (огляду місця події, предметів і документів, обшуку, виїмки, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, допитів тощо), витребування необхідних документів та ін. Свідки і потерпілі можуть бути допитані про факти, що характеризують особу обвинуваченого та його взаємовідносини з ними.

В той же час кримінально-процесуальне законодавство містить певні гарантії невтручання в особисте та сімейне життя, зокрема:

а) у кримінальних справах допускається закритий судовий розгляд з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;

б) справи про заподіяння на грунті неприязних стосунків умисного легкого тілесного ушкодження, про умисне нанесення удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, про образу, зґвалтування і наклеп без кваліфікуючих ознак про самоуправство, яким заподіяно шкоду правам і інтересам громадянина, порушуються не інакше ніж за скаргою потерпілого;

в) під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів для того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні;

г) підозрюваний повинен бути повідомлений, у вчиненні якого злочину він підозрюється, обвинуваченому роз'яснюється суть пред'явленого обвинувачення;

д) члени сім'ї та близькі родичі підозрюваного, обвинуваченого та підсудного вправі не давати показання або пояснення у справі;

е) з матеріалами кримінальної справи після закінчення попереднього слідства закон дозволяє знайомити тільки обмежене коло осіб: обвинуваченого і його захисника (а у справах неповнолітніх — також законного представника), потерпілого і цивільного позивача або їх представників. Тільки з окремими матеріалами кримінальної справи можуть бути ознайомлені експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, свідок та потерпілий, цивільний відповідач або його представник.

Статтею 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” передбачено право підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність:

1) витребувати, збирати і вивчати документи та дані, що характеризують спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів;

2) збирати відомості про протиправну діяльність підозрюваних або осіб, щодо яких проводиться перевірка;

3) здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням технічних засобів;

4) створювати і застосовувати автоматизовані інформаційні системи.

При цьому, згідно із вказаним Законом, візуальне спостереження в жилих приміщеннях може мати місце лише з санкції Генерального прокурора України та його заступників, а застосування технічних засобів отримання інформації (до яких відносяться, до речі, різні види інфрачервоних, електромагнітних, акустичних зондів, радіомікрофонів, мікрофонів спрямованої дії, спеціальних стетоскопів для прослуховування розмов через стіни тощо) — також із санкції прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва та прирівняних до них військових і спеціальних прокурорів. Проте, як зазначено в пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суд України від 1 листопада 1996, р. № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”, дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв'язку надається тільки судом.

Відповідно до статті 9 цього ж Закону зазначені заходи, оскільки вони пов'язані з тимчасовим обмеженням прав людини, можуть застосовуватися тільки при наявності спеціальних підстав, а саме з метою:

- запобігання тяжким злочинам, їх припинення і розкриття;

- розшуку осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання або безвісти зникли;

- припинення розвідувально-підривної діяльності проти України.

Візуальне спостереження може проводитися з метою встановлення даних про особу та її зв'язки у випадках, коли є факти, які підтверджують, що нею готується або вчинено тяжкий злочин, а також для отримання відомостей, які вказують на ознаки такого злочину.

У разі оперативної необхідності невідкладного здійснення зазначених заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов'язані протягом 24 годин повідомити прокурора (або, за аналогією, — суд) про застосування та підстави для їх проведення.

Під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини. Громадяни України та інші особи мають право одержати від органів, на які покладено здійснення оперативно-розшукової діяльності, письмове пояснення з приводу обмеження їх прав і свобод та оскаржити ці дії.

Одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, не підлягають передачі будь-кому, розголошенню і зберіганню. Вони повинні бути знищені.

Статтею 7 Закону України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними” від 15 лютого 1995 р. встановлено, що на письмову вимогу державних органів (підрозділів), які мають право здійснювати оперативно-розшукову діяльність, банки, а також кредитні, митні, фінансові та інші установи, підприємства, організації (незалежно від форми власності) зобов'язані протягом трьох діб надіслати інформацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди громадян, відносно яких є оперативні та інші матеріали, що свідчать про їх причетність до незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин чи прекурсорів. Крім того, зазначені установи, підприємства і організації зобов'язані протягом 20 діб повідомити відповідні правоохоронні органи про громадян, одноразові грошові вклади і перекази яких перевищують тисячу мінімальних розмірів заробітної плати.

Згідно зі статтями 12, 15 і 22 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” спеціальним підрозділам органів внутрішніх справ і Служби безпеки України надається право в разі одержання фактичних даних про організовану злочинну діяльність для її перевірки витребувати та одержувати від державних органів, об'єднань громадян, підприємств, установ і організацій інформацію і документи, в тому числі і такі, що стосуються особистого життя окремих громадян, використовувати технічні засоби для контролю, фіксації і документування розмов та інших дій осіб за наявністю підстав вважати їх причетними до організованої злочинної діяльності.

Але одержана інформація, не пов'язана з вчиненням злочинів чи інших правопорушень, не може використовуватися на шкоду правам і законним інтересам людей. Документи та інші джерела, що містять таку інформацію, підлягають знищенню не пізніше шести місяців з дня їх одержання. Особа має право оскаржити до суду дії співробітників спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, а також органів прокуратури, митних органів, підрозділів Прикордонних військ України та інших органів, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю, якщо вона вважає ці дії неправомірними.

Відповідно до підпункту “г” пункту 4 статті 18 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” Національний банк України зобов'язаний попередньо інформувати спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю про великомасштабні операції фізичних осіб, здійснені одноразово або протягом 30 діб. При цьому великомасштабними вважаються операції в розмірі понад сто мінімальних заробітних плат. Питання про те, чого більше — користі чи шкоди, містять подібні положення законодавства, потребує ще свого вивчення.

Як зазначено у статті 23 Закону України “Про надзвичайний стан”, у разі введення надзвичайного стану може бути вжито таких заходів, як запровадження комендантської години (заборони перебувати в громадських місцях без спеціальних документів у встановлені години доби), перевірка документів у громадян, проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, житла громадян та деякі ін. Звичайно, що наслідком таких заходів може бути і втручання в особисте і сімейне життя. Але згідно зі статтею 41 цього ж Закону передбачені ним обмеження конституційних прав громадян є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають.

Певні відомості про особу без її згоди збираються під час притягнення її до адміністративної, цивільної відповідальності, що передбачено відповідними нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення. Цивільним і Цивільним процесуальним кодексами України.

Відомості про особу також збираються без її згоди у зв'язку зі здійсненням військового обліку військовозобов'язаних, обліку осіб, які є носіями збудників інфекційних та інших небезпечних для населення захворювань, осіб, звільнених із місць позбавлення волі, паспортного обліку, обліку, який здійснюється в межах дозвільної системи тощо. У відповідних випадках невидача таких відомостей може створювати склад правопорушення. Наприклад, умисне приховування хворими на венеричну хворобу даних про осіб, які були у інтимних стосунках з цими хворими, тягне адміністративну відповідальність згідно зі статтею 46 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Законодавство України, взагалі забороняючи зберігання, використання і поширення інформації про особу без її згоди, передбачає в окремих випадках прямий обов'язок надання фізичними особами для цієї мети певних відомостей.

Згідно зі статтею 48 Закону України “Про інформацію” в разі вчинення державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, вони можуть бути оскаржені до органів вищого рівня або, за вибором потерпілого, — безпосередньо в суд.

2.2 Інститут охорони особистого життя фізичної особи у сучасному цивільному праві України

Велика кількість різних за галузевою належністю норм встановлюють заходи правової охорони особистого життя, що умовно можна об’єднати в міжгалузевий правовий інститут охорони особистого життя. Його підвалини закладають загальні норми Конституції України і міжнародно-правових актів у галузі прав людини, а основою є конкретні норми цивільного, кримінального, кримінально-процесуального, цивільного процесуального, інформаційного законодавства, законодавства про боротьбу зі злочинністю, охорону здоров’я, нотаріат тощо. Встановлені особливості галузево-правових заходів охорони особистого життя, а також їх зв'язок із заходами, передбаченими цивільним законодавством.

До складу цивільно-правового інституту охорони особистого життя фізичних осіб, відносяться: норма-принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини, норми, що встановлюють особисті немайнові права, спрямовані на охорону особистого життя, і відповідні їм юридичні обов’язки, а також норми, що встановлюють обмеження й заходи захисту цих прав.

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя означає, що цивільне законодавство, не регулюючи відносини у сфері особистого життя, гарантує кожній фізичній особі можливість не лише мати особисте життя, а й вільно визначати його, свою поведінку в ньому та захищатися від незаконних посягань.

Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини означає вимогу забезпечення свободи особистості, яку іноді іменують «суверенітетом особистості», вкладаючи в це поняття можливість індивіда визначати тип і характер поведінки, своє місце в суспільстві в системі цивільних правовідносин і т.п. за власним розсудом.

Основну частину цивільно-правового інституту охорони особистого життя складають норми, що закріплюють особисті немайнові права, спрямовані на охорону особистого життя, а саме: право на особисте життя, сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції, власне зображення, індивідуальність, особисті папери. Наведений перелік є орієнтовним, оскільки включає лише ті права, що є найвагомішими, на погляд дисертанта, для цивільно-правової охорони особистого життя.

Також аналізувалося сімейне законодавство, в результаті чого було встановлено, що відповідно до ч. 4 ст. 4, ч. 5 ст. 5 та ч. 4 ст. 7 СК України особисте і сімейне життя є об’єктами сімейно-правової охорони.

2.3 Цивільно-правовий захист особистого життя від неправомірних втручань

Права людини є важливим інститутом, за допомогою якого визначається і регулюється правовий статус особи, визначаються засоби впливу на неї встановлюються гарантії реалізації та захисту прав і свобод.

Прагнення створити демократичне суспільство, необхідність всебічного запезпечення прав і свобод людини виявилися у Декларації про державний суверенітет України. Задовго до цієї події вперше цивілььно - правовий захистчесті і гідності бело врегульовано в ст. 7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік у 1961р.

Визнання та захист прав і свобод сьогодні є спільною турботою держав, які розглідають їх як загальнокультурну цінність, обєкт міжнародно - правового регулювання. Україна зобовязана додержуватися загальноприйнятих міжнародних принципів у галузі прав людини,які закріплено в Міжнородному пакті про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 р., Загальній декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984р., у Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р та Декларації глав держав - учасниць Співдружності незалежних держав про міжнародні зобовязання у сфері прав людини і основних свобод від 24 вересня 1993 р., Законі України «Про повноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р та Постанові Кабінету Міністрів України «Про уповноваженого у справах дотримання конвенції про захист прав і основних свобод людини» від 23 квітня 1998 р. Ці злбовязання відповідають членству України в міжнародному та європейському співтоваристві, зокрема Раді Європи [24]

Важливим законодавчим актом у названій сфері є також Закон України «Про ратифікацію Крнвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., першого протоколу і протоколів №2, 4, 7 і 11 до конвенції» від 17 липня 1997р. Інституту прав і свобод людини належить центральне місце в Конституції України 1996 р., якій значну кількість статей становить розділ 2 « Права, свободи та обовязки людини і громадянина» . зміни, що відбулися протягом останніх років в Україні, дали можливість розробити проект ЦКУ, в якому є спеціальна книга - « Особисті немайнові права фізичної особи». [25]

Це , у свою чергу, відкриває переспективи розвитку України як держави, основаної на цінностях прав людини, зобовязує до перебудови своєї правової системи. Для цього вже існує конституцієне підгрунтя, але потребує вдосконалення і чинне законодавчтво. Неповне регулювання особистих немайнових відносин, не повязаних з майновими перешкоджає охороні особистих прав та інтересів громадян. Стаття 55 Конституції України проголошує: «Права і свободи лидини і громадянина захищаються судом». Будь - яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПКУкраїни. Реалізація права на захист здійснюється особою шляхом оскарження правомірних дій, у результатіяких бело порушено її права та свободи, в судовому порядку; звернення за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, у разі використання всіх інших можливиз національних засобів правового захисту. Право кожної осби звернутися до суду за захистом свого особистого чи майнового права або інтересу закріплено в ч. 1 ст15 проекту ЦКУкраїни. Право на захист особа здійснює на свій розсуд ( ст. 19 проекту ЦК).

Особисті немайнові права, які названо у проекті, на думку законодавців, не залишаються декларацією завдяки ефективним засобом їх захисту. Крім загальних засобів захисту, відомих цивільному законодавству протягом багатьох років, таких як можливість особи, яка постраждала у разі порушення особистих немайнових прав, вимагати відшкодування збитків та компенсації за моральну шкоду, проект передбачає ряд нових.

По- перше, порушник зобовязаний негайно вчинити дії, які для поновлення права. Невиконання ним цього додаткового обовязку може бути підставою для вжиття за рішенням суду примусових заходів такого поновлення.

По- друге, пропонується нова для цивільного права міра відповідальності, яку нині передбачає адміністративне і кримінальне законодавство, - громадська догана. Вона може бути винесена особі (фізичній або юридичній), з вини якої відбулося порушення особистого немайнового права і як не вжила своєчасно заходів для усуненя цього порушення.

По- третє, способом захисту інтересів особи, про яку порушили неправдиву інформацію, є її спростування. Тобто у проекті ЦКУкраїни прямо передбачено презумпцію неправдивості негативної інформації, яка поширена про особу.

Крім того, запровадження ведення такої санкції, як заборона випуску у світ твору, яким порушуються особисті права, і навіть вилучення і знищення всього тиражу[26]

Усі названі санкції є мірою цивільної відповідальності, яка може бути як майнового, так і немайнового характеру, у разі порушення особистого майнового права.

Як вже зазначалося раніше, цивільне право відстає від конституційного з приводу захисту особистих немайнових прав. Так, право на імя, на особисту недоторканість, особисту свободу, охорону здоровя, на таємницю особистого життя і спілкування, а також право на недоторканість житла гарантується Конституцією України та іншими міжнародно - правовими актами, ратифікованими Україною. Але відсутність процедури ( способів) захисту цих прав, окрім загального положення, що вони «можуть бути захищені всудовому порядку», призводить до їх порушення і не можливості відстояти11 .

В Україні нормативного закріплення дістало лише право на захист честі, гідності та ділової репутації. Згідно зі ст. 7 ЦКУ громадянин або організація мають право вимагати за судом спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той хто поширює такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. Вирішуючи цивільні справи про захист честі і гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28 вересня 1990 р. №7.

Зміст цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації становлять правовідносини, в яких морально по -перше сторона наділяється правом вимагати за судом спростування відомостей, які порачать її честь, гідність та ділову репутацію, а друга сторона, яка такі відомості поширила, зобовязана дати спростування, якщо не доведе, щ відомості відповідають дійсності. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 ЦПК України позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, може бути предявлено:

Особою, про яку поширено такі відомості;

Близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать;

Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича;

Батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками, а також прокуром щодо відомостей, поширених щодо неповнолітніх осіб абоосіб, визначених у судовому порядку недієздатними;

Юридичною особою у разі поширення відомостей, що принижують її репутацію.

Така можливість базується на положеннях ч.4 ст. 32 Крнституції Україн, відповідно до яких кожен має право вимагати в судовому порядку спростуваннянедостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його смї.

Відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути:

1. фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що рочать позивача;

2. редакція, агенство або інший орган мсової інформації, що здійснив випуск інформації;

3. організація або службова особа, які надали оспорювані позивачем відомості;

4. при опублікувані таких відомостей без зазначення автора( наприклад, у редакційній статті) відповідачем у справі виступає орган, що здійснив випуск масової інформації, а у позовах про спростування відомостей, викладених у характеристиках , довідкх та інших документах, відповідачами визнаються особи, які їх підписали,та підприємства, установи, організації від імені яких видано документ. За умови, якщо автор дасть згоду нарозкриття свого імені, він притягується до участі у справі як співвідповідач.

Відповідно до ст.7 ЦКУ обовязок позивача у цмвільній справі - довести лише сам факт поширення відповідачем відомостей, що його порочать, особою, до якої предявлено позов. Крім того, позивач має право подати докази невідповідності дійснсті таких відомостей. Обовязок доведеня того, що поширені відомості відповідають дійсності, покладається на відповідача.

Під поширенням відомостей слід розуміти поширеня їх засобами масової інформації, викладення у характеристиках, заявах, листах адресованих іншим особам, повідомлення у публічних висткпах, вивішування у громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а також само розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать честь і гідність громадянина або організації.

До відомостей, що порочать особу, слід віднести ті з них, які принижують честь і гідність громадянина або організації у громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору дедеоження законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі.

Відповідно до ст.7 ЦКУ громадянин або організація, відносно яких поширено відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їхнім інтересам, честі, гідності або діловій репутації, мають право поряд із спростуванням цих відомостей вимагати відшкодування майнової іморальної шкоди, завданої їх поширенням. Строк позовної давності щодо вимог про спростування цих відомостей та компенсацію моральної шкоди - один рік.

Відості, які порочать честь, гідністьчи ділову репутацію повинні містити інформацію щодо конкретних фактів поведінки певної особи або конкретних обставин її життя; стосуватися певної сфери життя чи діяльності громадянина або організації, а саме інтимної сфери, професійної діяльності; містити загальну оцінку поведінки особи або конкретних обставин такої поведінки.

Засобом захисту честі і гідності та ділової репутації є спростування відомостей, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію людини або організації, які встановлюються законом або судом.

За загальним правилом, відомості, що порочать особу, мають спростуватися у спосіб, найбільш близький до способу їх поширення.

Захист за законом - відповідно до ч.2 ст. 7 ЦКУ, якщо відомості були поширені через засоби масової інформації, вони мають бути спростовані у тому сомому друкованому виданні, аналогічній - чи телеперадачі або іншими адекватним способом. Якщо відомості, які не відповідають дійсності і завдають шкоди інтересам, честі, гідності або ділової репутаціїгромадянина чи організації, містить документ, що виходить від організації, такий документ підлягає замінні або відкликається.

Захист у судовому порядку - спростування в уіх інших випадках такими засобами: спростування у відповідному колективі відомостей, поширених на зборах; публічне вибачення позивачем; направлення письмових спростувань в організацію, в якій були повідомлені названі відомості.

Суд може зобовязати редакцію (видавництво) опублікувати спростування у спеціальній рубриці або на тій самій шпальті і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення; в газеті - не пізніше місяця з дня набрання рішення законної сили, в інших переіодичних виданнях - у черговому випуску.

При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд можее зажадати від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором у тій самій програмі або циклі передач і в той самий час - не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили. Неприпустимим вважається вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення.

Розгляд справ про захист честі і гідності надає широкі можливості в підвищенні культури спілкування між людьми, дає змогу глибше зясуватипричини поширення неправдивих вигадок та приниження людської гідності.


РОЗДІЛ 3. МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАХИСТУ ОСОБИСТОГО ЖИТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

3.1 Характеристика міжнародних правових актів щодо захисту особистого життя фізичної особи

З огляду на особливу важливість прав і свобод людини, що містяться в міжнародних актах, та їхнє наступне закріплення в конституційному і поточному законодавстві України у формі прав і свобод людини і громадянина, представляється доцільним провести порівняльну характеристику сприйняття Україною міжнародних стандартів прав і свобод людини.

Такий аналіз вважається актуальним не тільки з пізнавальної точки зору (що є дуже важливим, з огляду на соціальну апатію наших громадян), але і з метою усвідомлення кожним громадянином України демократичності Основного Закону держави, його спрямованості на забезпечення і реалізацію прав і свобод людини і громадянина і виконання ними обов'язків у практично повній відповідності з найвищими міжнародними мірками.

Рівність прав і свобод людини і громадянина означає насамперед рівність усіх перед законом і судом.

«Всі люди рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний захист закону. У цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена, і закон повинний гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового становища, народження або іншої обставини» (стаття 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).[27]

«1. Всі особи рівні перед судами і трибуналами. Кожний має право при розгляді будь-якого карного обвинувачення, пред'явленого йому, або при визначенні його прав і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його із міркувань моралі, суспільного порядку або державної безпеки в демократичному суспільстві або коли того вимагають інтереси приватного життя сторін, або — у тій мірі, у якій це, на думку суду, строго необхідно, — при особливих обставинах, коли публічність порушувала б інтереси правосуддя; проте будь-яка судова постанова по карній або цивільній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншого або коли справа стосується матримоніальних суперечок або опіки над дітьми» (стаття 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (чч. 1, 2 статті 24 Конституції України).

«Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (стаття 21 Конституції України).

Рівність усіх перед законом означає: що закон, його розпорядження рівною мірою обов'язкові для усіх; що суд рівною мірою доступний для всіх і повинний керуватися тільки законом, а не якимись сторонніми міркуваннями; що не приймаються до уваги не передбачені законом особливості особи, яка звертається за судовим захистом або відповідає перед судом за свої дії. Обов'язок притримуватися закону, його виконання, право використовувати закон у своїх інтересах, а також юридична відповідальність перед законом за його порушення є рівним для всіх громадян.

Рівність прав і свобод людини і громадянина означає, що вони признаються за всіма людьми рівною мірою, не припускається дискримінація в користуванні правами на яких-небудь підставах, що залежить від природних особливостей особистості і її соціального статусу. Конституція України фіксує широкий перелік таких підстав, що не носить остаточний характер.

Рівність прав і свобод признається за людиною незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місця проживання, відношення до релігії, переконань, приналежності до суспільних об'єднань, а також інших обставин. У залежності від перерахованих вище й інших особистих і соціальних ознак людини їй не можуть бути надані які-небудь привілеї або допущено обмеження в правах у порівнянні з іншими.

Рівність прав і свобод містить у собі рівноправність чоловіка і жінки. Треті статті Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права вказують на те, що держави, котрі беруть участь у даних пактах зобов'язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право екористуватися всіма економічними, соціальними, політичними, громадянськими і культурними правами, передбаченими в пактах.

«Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» (ч. З статті 24 Конституції України).

Специфіка захисту прав жінок на рівність обумовлюється рядом чинників. Справа в тому, що коло груп населення, що мають потребу у підтримці з боку суспільства, держави і навіть міжнародного співтовариства, достатньо велике. Це, зокрема, молодь і пенсіонери, інваліди і безробітні, біженці, представники національних меншин та ін. И тут особливої уваги вимагають жінки, оскільки саме вони нарівні з чоловіками набагато частіше бувають обмежені у використанні своїх конституційних прав. Відповідно до міжнародної Конвенції «Про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок» 1979 року, учасником якої є Україна, дискримінація у відношенні до жінок означає будь-яке розрізнення, виключення або обмеження за ознакою статі, що направлене на ослаблення або зводить нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього родиного стану, на основі рівноправністі чоловіків і жінок, прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній або будь-якій іншій галузі.

Вкрай загострюється це питання в умовах переходу до ринкової економіки, коли становище жінок ускладнюється. Зараз уже добре відомі такі визначення, як «фемінізація безробіття», «фемінізація бідності». Можна зазначити і зменшення кількості шлюбів, різке падіння народжуваності, велику дитячу і материнську смертність і т.д. Тому в ч.З статті 24 Конституції України перерахована достатньо велика кількість вимог, умов і пільг, що, на думку законодавця, можуть допомогти розв'язати вкрай складне становище, у якому виявилася жінка в нашому суспільстві.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Конституція розуміє як рівність можливостей, а не як фактичну рівність, що у житті реально недосяжно. Кожна людина в силу суб'єктивних і об'єктивних причин і обставин по-різному реалізує свої можливості, розкриває свій творчий потенціал, тому що має неоднакові здібності до ініціативної, самостійної діяльності, що забезпечує відповідний рівень життя.

Зрозуміло, держава повинна використовувати правові засоби для зменшення різкої різниці в прибутках громадян. У цих цілях застосовується диференційована система податків. Найважливіше значення в цьому плані має ефективна боротьба з кримінальними джерелами прибутків, що мають широке поширення в житті суспільства на даному етапі. Проте ця боротьба ведеться дуже слабко і неефективно, що призводить до невиправданого збільшення розшарування населення за прибутками і матеріальним забезпеченням.

Законодавство може закріплювати особливі права для тієї або іншої категорії громадян. Держава надає переважне сприяння тим, хто з різних причин не в змозі нарівні з іншими використовувати свої права і свободи (діти, пенсіонери, інваліди, учасники війни та ін.). Надані цим верствам і категоріям громадян переваги природні і ні в якій мірі не порушують принципу рівності прав і свобод людини і громадянина.

Гарантованість прав і свобод особи. Цей принцип одержує правове вираження в різноманітних формах — і як спільний початок, властивий реалізації всього обсягу прав і свобод особи, і за допомогою закріплення конкретних гарантій. Як загальна підстава правового статусу зазначений принцип закріплений у ряді статей Конституції.

Стаття 3 Конституції України встановлює в якості однієї з основ конституційного ладу обов'язок держави за затвердженням і забезпеченням прав і свобод людини. У ч.2 статті 22 Конституції України також установлено, що «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».

Ці загальні принципи конкретизовані через конституційну вимогу неможливості звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення в неї змін, що порушують права і свободи громадян (стаття 157 Конституції України). У випадку представлення у Верховну Раду законопроекту про внесення в Конституцію змін, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, на Конституційний Суд України покладений обов'язок з надання висновку стосовно конституційності такого законопроекту. При відсутності позитивного висновку Конституційного Суду законопроект відхиляється. Крім цих загальних норм про гарантії, закріплення фактично кожного конкретного права і свободи людини і громадянина супроводжується вказівкою на умови і засоби гарантій його реалізації.

Суо'єктом, на котрого насамперед покладаються гарантії здійснення прав і свобод, є держава. Ці гарантії здійснюються через усю систему державних органів. Частина 2 статті 102 Конституції України закріплює, що «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод, закріплення їхніх гарантій за допомогою законодавчої діяльності. Відповідно до ч. З статті 55 Конституції України «Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Кожен громадянин України або інша особа, яка знаходиться на законних підставах в Україні, має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (див. статтю 101 Конституції України).

Відповідну діяльність у забезпеченні гарантій прав і свобод здійснює Кабінет Міністрів України й інші державні органи. Проте передбачена Конституцією державна система, що покликана забезпечити гарантії прав людини, не завжди спрацьовує. Причиною тому є: відсутність необхідних механізмів і умов для реалізації багатьох конституційно закріплених прав і свобод громадян; відсутність у ряді випадків необхідної законодавчої бази; бюрократизм державного апарату, що до-сяг величезних розмірів; непрофесіоналізм багатьох його працівників та ін.

Завдання зі створення умов реалізації прав і свобод виконують не тільки державні структури. У систему такого роду суб'єктів входять і органи місцевого самоврядування. Свою роль грають суспільні об'єднання і, насамперед, профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські організації. Конституція України розширила рамки участі і самої людини в захисті своїх прав і свобод. Статтею 62 Конституції України гарантується принцип презумпції невинності. Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний не зобов'язаний доводити свою невинність, усі сумніви в справі тлумачаться на його користь. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний вважаються невинними, поки їхня провина не буде доведена в судовому порядку і встановлена судовим вироком, що вступив у силу. Ніхто не може бути засуджений інакше ніж за вироком суду. У випадку скасування судового рішення як неправосудного, держава відшкодовує матеріальний або моральний збиток тим, кому він заподіяний.

Право громадян на юридичний захист від незаконних дій посадових осіб і державних органів

Кожна держава, що бере участь у дійсному Пакті зобов'язується: a) забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої, визнані в дійсному Пакті, порушені, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо це порушення було зроблено особами, що діяли в офіційній якості; b) забезпечити, щоб право на правовий захист будь-якої особи, яка потребує такого захисту, установлювалося компетентними судовою, адміністративною або законодавчою владою або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту; c) забезпечити застосування компетентною владою засобів правового захисту, коли вони надаються» (п. З статті 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).

«Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (чч. 1,2 статті 55 Конституції України)

«Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.\

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань» (чч. 4, 5 статті 55 Конституції України).

Серед засобів захисту суб'єктивних прав і свобод людини і громадянина дуже важлива роль належить суду. Конституцією передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У залежності від характеру порушень захист може здійснюватися в порядку конституційного, цивільного, карного або адміністративного судочинства.

Вперше в Конституції України передбачене і гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб. Цим самим створений реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов'язків по визнанню, забезпеченню, реалізації й охороні прав і свобод людини.

З моменту вступу України в Раду Європи громадянам України стало доступно, після повного використання національних засобів захисту своїх суб'єктивних прав і свобод, використання міжнародного механізму, що уже довгий час застосовується в країнах — членах Ради Європи. Це можливість звертання в Європейський суд з прав людини.

Проте право кожного на захист своїх прав і свобод не обмежується тільки європейськими регіональними спостережними, правозахисними інститутами. Існують різні форми захисту і на глобальному міжнародному рівні. Крім судового захисту на національному та міжнародному рівнях, особа має можливість захищати свої права і свободи від порушень і протиправних зазіхань також іншими, не забороненими законами засобами, зокрема звертанням до громадськості, використовуючи засоби масової інформації.

У положеннях Конституції України виявляється тенденція підвищення ролі самої людини в забезпеченні максимально повного використання своїх прав, збільшення її самостійності в їх реалізації і захисті. Це є наслідком затвердження нових початків взаємовідносин людини і держави, відмови від оцінювання держави як патрона, що направляє діяльність пасивної особистості. Нові орієнтири в цій сфері спрямовані на розвиток творчого потенціалу кожної людини, подолання соціального утриманства, що є важливою умовою історичного прогресу.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина, звичайно, не обмежуються їхнім конституційним закріпленням. Реальне втілення прав і свобод потребує багатьох умов, у тому числі таких, що знаходяться за рамками права.

Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні, юридичні гарантії прав і свобод.

Соціальноекономічні гарантії передбачають відповідне середовище і матеріальну основу, що забезпечують вільне використання прав і свобод. У числі цих умов — соціальна стабільність, економіка, що ефективно розвивається, наявність відповідних виробничих потужностей, широкої соціальної інфраструктури — системи різних установ, що дають можливість обслуговувати усі види соціальних потреб суспільства.

Під політичними гарантіями розуміються: відповідним чином орієнтована політика держави, її спрямованість на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини; стійкість політичних структур, їхня здатність до досягнення громадянської згоди, виключення чинників дестабілізації в суспільстві; належний рівень політичної культури громадян.

Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, що забезпечують здійснення й охорону прав і свобод людини і громадянина. До них належать насамперед конституційне закріплення як загального принципу гарантій прав і свобод людини і громадянина, так і конкретних гарантій кожного права і свободи. В усіх галузях діючого права ці гарантії одержують детальне обгрунтування. В охороні правових розпоряджень важливу роль відіграють правоохоронні органи і, насамперед, суд.

3.2 Порядок розгляду спорів з захисту особистого життя людини

Сучасний політичний і соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій та їх об'єднань і встановлюються гарантії реалізації й захисту їх прав, свобод і обов'язків, визначених Конституцією й іншими законами України. Конституційні норми, в яких вони закріплені, виступають основою деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних гарантій їх реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних форм) захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових цивільних прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі й засобами цивільного процесуального права.

Конституція України, на реалізацію положення Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р,1 , про те, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами (ст. 8), визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна (ст. 55 Конституції). Зокрема, громадяни України можуть звертатися за захистом в Європейський Суд з прав людини.

Захист прав і свобод людини являє собою правове явище. Застосування заходів захисту, які, як правило, переслідують право-відновні мети, не обумовлено фактичним станом провини.

Захист права - це державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку.

Конституція України як форм захисту прав і свобод людини передбачає:

1) державний захист

2) захист прав і свобод органами місцевого самоврядування;

3) захист прав і свобод громадськими об'єднаннями та професійними спілками, правозахисними організаціями;

4) самозахист прав громадянина, що включає наступне:

- Цивільно-правову та кримінально-правовий захист

- Публічні виступи громадян:

5) міжнародно-правовий захист

Державний захист прав і свобод людини і громадянина виступає головною формою захисту в конституційному механізмі захисту. Це обумовлено тим, що особистість і державна влада - органічно взаємопов'язані явища. Державна влада безпосереднім чином впливає на становище особистості, стан її прав і свобод, а особистість бере участь у формуванні державної влади. Тому помилково протиставляти права і свободи ідеї державності і, тим більше, допускати порушення балансу між ними.Важливу роль у захисті прав і свобод особистості відіграють органи місцевого самоврядування. Місцеві органи мають досить великі повноваження в галузі забезпечення та захисту трудових, житлових, соціальних та інших прав і свобод. Формування в місцевих спільнотах єдиної системи захисту прав і свобод, яка базувалася б на поєднанні державних і муніципальних інститутів, має для Росії важливе значення. Органи місцевого самоврядування є найбільш наближеними з усіх органів влади до населення, що проживає на даній території. Тому вони в змозі приймати всі необхідні заходи, спрямовані як на недопущення порушень прав громадян (превентивний захист), так і на захист і відновлення вже порушених прав. На наш погляд, превентивний захист має найбільше значення, тому що дозволяє не тільки не допустити самого порушення чийогось права, а й забезпечити стабільність і ненарушаемость прав громадян усього муніципального освіти.

Наступною ланкою в ланцюзі конституційного механізму захисту особистих прав є захист прав і свобод громадськими об'єднаннями, професійними спілками та правозахисними організаціями. Праву звертатися до громадських об'єднань за захистом відповідає обов'язок здійснювати її, яка закріплюється в статутах громадських об'єднань.[28]

Не менш важливу роль в системі захисту прав громадян грають професійні спільноти адвокатів. Адвокатська діяльність - це кваліфікована юридична допомога, що надається на професійній основі особами, які отримали статус адвокатаю Вона не є підприємницькою і спрямована на захист прав, свобод та інтересів громадян, на забезпечення доступу їх до правосуддя.

Адвокатура як інститут громадянського суспільства не входить в систему органів державної влади та місцевого самоврядування. Однак з метою забезпечення доступності для населення юридичної допомоги та сприяння адвокатської діяльності органи державної влади забезпечують гарантії незалежності адвокатури, здійснюють фінансування діяльності адвокатів, що надають юридичну допомогу громадянам безоплатно у випадках, передбачених законом.

Судовий захист особистих прав гарантується кожному.У теорії права судовий захист розглядається як складова частина правоохоронної функції держави.

Проте закономірне в правовій державі посилення впливу судової влади, її відокремлення від правоохоронних органів, виділення в самостійну гілку державної влади неминуче приводять до переростання судового захисту прав і свобод громадян у самостійну державну функцію.

Ненормативний акт державного органу або органу місцевого самоврядування, а у випадках, передбачених законом, також нормативний акт, що не відповідають закону або іншим правовим актам і порушують цивільні права та охоронювані законом інтереси громадянина чи юридичної особи, можуть бути визнані судом недійсними.

Особа, право якої порушено, може вимагати повного відшкодування заподіяних йому збитків, якщо законом або договором не передбачено відшкодування збитків у меншому розмірі.

Права людини та їх захист регулюються в сучасному світі не тільки національним правом, а й міжнародним.

Установа і функціонування міждержавного механізму захисту прав і свобод людини і громадянина є одним з важливих досягнень в міжнародному регулюванні прав людини. Сьогодні, відповідно до положень міжнародних договорів, склалася певна система міждержавних органів, наділених функціями контролю над діяльністю держави у сфері захисту прав людини. Таким чином, Росія доповнює внутрішньодержавні способи захисту прав і свобод міжнародними способами.

У міжнародному праві розрізняють:

- Універсальні органи (органи ООН). Основними органами ООН з прав людини є, зокрема:

1. Генеральна Асамблея ООН згідно зі Статутом ООН має право розглядати принципи співробітництва у справі підтримання міжнародного миру і безпеки, обговорювати будь-які питання, що належать до міжнародного миру і безпеки, і робити по ним рекомендації, за винятком тих випадків, коли спір або ситуація знаходяться на розгляді Ради Безпеки і т.д.

2. Комісія ООН з прав людини складається з 18 членів (обираються на 4 роки) і створена для контролю за виконанням державами-учасниками умов Пакту про громадянські і політичні права та двох факультативних протоколів до нього.

3. Комітет з ліквідації расової дискримінації складається з 18 експертів контролює реалізацію Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю в 1965 р.

4. Комітет проти тортур складається з 10 експертів та контролює виконання Конвенції проти катувань, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю в 1984 р. і набула чинності в 1987 р.

Прийняття Білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1976 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1976 р., Факультативний протокол N 1 і Факультативний протокол N 2 до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, внесло корінні зміни в статус людини, перемістивши це поняття в розряд міжнародних.

У першому документі НБСЄ - Гельсінському Заключному акті 1975 р., яким закріплено принцип поваги основних прав і свобод людини в якості принципу міжнародного права, встановлювався баланс рівного взаємодії міжнародно-правового і національного регулювання прав людини.Згідно зі ст. 34 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. суд може приймати заяви від будь фізичної або юридичної особи, неурядової організації або групи осіб, які стверджують, що "про порушення однією з Високих Договірних Сторін її прав, визнаних у цій Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права ".

Заявник індивідуальної скарги повинен сам виступати в якості жертви того порушення права чи прав, передбачених Конвенцією, на яке він скаржиться. Це - абсолютно необхідна умова. Конвенція не надає права подавати скаргу проти порушень прав людини взагалі (action popularis): щоб скарга мала шанси на успіх, заявник повинен продемонструвати, що він особисто постраждав у результаті порушень, на які скаржиться.

Таким чином, Суд не розглядає in abstracto питання про відповідність внутрішнього законодавства Конвенції. Умова про те, що заявник повинен бути жертвою порушення його прав, гарантованих Конвенцією, має дотримуватися протягом усього періоду розгляду справи в Суді. Так, якщо, поки справа очікувало слухань у Суді, заявник отримав компенсацію від внутрішньодержавних влади чи іншу форму відшкодування, наприклад, в результаті застосування екстраординарних заходів правового захисту, Суд може встановити, що дана особа не є більш жертвою в сенсі, надавало цьому слову ст. 34 Конвенції.

Відповідно до Конституції права і свободи людини і громадянина визначають сенс, зміст і застосування законів, діяльність всіх органів державної влади, місцевого самоврядування. Дотримання прав і свобод забезпечується правосуддям. Особливу роль у цій сфері Конституція відводить Президенту. Слова про обов'язок захищати Конституцію, поважати й охороняти права і свободи людини і громадянина, вірно служити народу є в тексті присяги Президента, яку він приносить народу при вступі на посаду.

Необхідною умовою дотримання прав і свобод людини і громадянина є положення, при якому всі органи державної влади виконують свої конституційні обов'язки в межах своєї компетенції. Забезпечити таке становище в державі повинен Президент. Для цього Конституцією йому надані особливі повноваження по забезпеченню узгодженого функціонування та взаємодії органів державної влади.Захищаючи права і свободи людини і громадянина, Президент спирається на всю систему органів державної влади. Функції гаранта прав і свобод людини і громадянина вимагають від Президента постійної турботи про ефективність виконавчої, законодавчої та судової влади, зрозуміло без вторгнення в сферу їх компетенції.

Будучи юридично дистанційований від усіх гілок влади, Президент нормотворчості, управляє, вирішує спори, здійснює функції конституційного контролю. Реалізуючи повноваження щодо захисту прав і свобод, глава держави взаємодіє з Урядом, федеральними судами, прокуратурою, правоохоронними органами, громадськими об'єднаннями.

Президент зобов'язаний домагатися того, щоб Конституція і нормативні акти суб'єктів федерації повністю відповідали Конституції країни, федеральному законодавству, завданням забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина. В іншому випадку Президент має право зажадати від будь-якого органу влади або органу влади суб'єкта федерації дотримання прав і свобод людини і громадянина, а в разі їх нехтування - вимагати відновлення порушених прав у повному обсязі. При цьому Президент може вжити найрішучіших заходів, аж до примусових.

Конституційні повноваження гаранта прав і свобод людини і громадянина Президент реалізує, використовуючи своє право законодавчої ініціативи. Він також видає укази щодо захисту правового становища особистості в цілому і окремих груп населення, а також щодо забезпечення громадян всією повнотою особистих, політичних і соціально-економічних прав.

Влада Президента обмежується межами Конституції. Багато росіян сприймають обов'язки Президента гарантувати Конституцію, права і свободи людини і громадянина досить широко. Часто вони адресують Президентові свої скарги на рішення, наприклад, правоохоронних органів або навіть вироки судів. Однак Президент, виходячи з конституційного принципу поділу влади, не має права підміняти функції і повноваження цих органів. Загальні рамки повноважень Президента визначаються принципом поділу влади і вимогою Конституції, згідно з яким укази і розпорядження Президента не повинні суперечити Конституції і федеральних законів.

3.3 Міжнародні організації з захисту прав людини

Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різноманітних міжнародних організацій.

Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: «Кожний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна».

Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі комітети з прав людини) створюються відповідно до положень відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. У їхній склад входять громадяни держав, що беруть участь у договорі, які володіють високими моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами-учасницями договору (зазвичай на чотири року) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним секретарем ООН).

У компетенцію міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:

1) доповідей держав-учасниць договору про законодавчі, адміністративні та інші заходи, що приймаються ними для впровадження в життя зобов'язань, котрі містяться в договорі;

2) повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за даним договором;

3) індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які стверджують, що якесь з їх прав, зафіксоване у відповідному договорі, було порушено, і котрі вичерпали усі внутрішньодержавні засоби правового захисту.

Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комітет з прав людини, Комітет з ліквідації расової дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші між народні органи.

Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши повідомлення про порушення якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комітет повинен переконатися, що це ж питання не розглядається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступні внутрішні засоби правового захисту (дане правило не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується).

Комітет управі визнати неприйнятним будь-яке повідомлення, що є анонімним або несумісне з положеннями договору. Визнавши петицію прийнятною, комітет повідомляє відповідній державі, що протягом певного терміну подає письмові пояснення, що роз'яснюють це питання і будь-які прийняті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, знаходяться перед Комітетом у рівних умовах.[29]

Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлення особи, пояснення держави і повідомляє свої міркування обом сторонам. Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юридично необов'язкові, проте держави виконують їх добровільно, відновлюють порушені права особистості і приводять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими нормами. Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-правових угод засновуються універсальні і регіональні механізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними органами й організаціями.

Комітет з прав людини ООН створений на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року й у відповідності зі статтею 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цього Пакту. Фактично Комітет є самостійним міжнародним органом і складається з вісімнадцяти експертів, що виступають в особистій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав — учасниць Пакту терміном на 4 роки і можуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів.

Відповідно до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, держава — учасниця Пакту, що стає й учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отримавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній державі, що протягом шести місяців подає Комітету письмові пояснення, котрі роз'ясняють це питання, і повідомляє про заходи, що можуть бути прийняті.

Ця процедура може мати місце лише в тому випадку, якщо громадянин доведе, що він вичерпав усі внутрішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав заснований відповідно до рішення Економічної і Соціальної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спостереження за виконанням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року і складається з 18 експертів.

Комітет з ліквідації расової дискримінації Комітет утворений відповідно до положень статті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і діючих в особистій якості. Комітет: розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для виконання положень Конвенції; заяви держав — учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції. Крім того, будь-яка держава — учасниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створений на основі статті 17 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, котрі володіють високими моральними якостями і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наділений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомендації загального характеру, засновані на вивченні доповідей та інформації, отриманої від держав — учасниць.

Комітет проти катувань заснований у відповідності зі статтею 17 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року. Комітет складається з десяти експертів, які володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини і виступаючих в особистій якості. Комітет вправі одержувати і розглядати повідомлення осіб, які знаходяться під його юрисдикцією, котрі стверджують, що вони є жертвами порушення положень Конвенції, або повідомлення такого роду, що надходять від їхнього імені. Комітет також наділений певними функціями із вирішення спорів між державами — учасницями Конвенції, для чого вправі створювати Погоджувальну комісію.

Комітет з прав дитини заснований у відповідності зі статтею 43 Конвенції про права дитини 1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості і володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини. Комітет розглядає регулярно надані доповіді держав — учасниць Конвенції про заходи для забезпечення прав дітей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції.

Верховний комісар ООН з прав людини

Посада Верховного комісара з прав людини була затверджена відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. У основі цієї резолюції лежало рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993 рік).

Відповідно до згаданої резолюції Верховний комісар з прав людини призначається Генеральним секретарем ООН і є його заступником. Він має статус «посадової особи ООН» і несе «під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини».Фактично ж, Верховний комісар з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини ООН — структурного підрозділу Секретаріату ООН.Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контрольного механізму.із дотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція). В даний час у контрольному механізмі із дотримання положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію в листопаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи і Європейський Суд з прав людини. Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням державами-учасницями положень Конвенції. Суд працює на постійній основі і складається з числа суддів, що відповідають кількості держав-учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави-члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості.Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника.Суд також наділений компетенцією прийняття від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяв про порушення будь-якою із держав-учасниць прав, закріплених у Конвенції і протоколах до неї. При цьому заявники повинні додержатися певні процедурні вимоги. Держави-учасниці зобов'язані ніяким чином не перешкоджати реалізації цього права. Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах — із сімох суддів і у Великій палаті — із 17 суддів. Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може давати консультативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і протоколів до неї.[30] Комісія з прав людини створена відповідно до Статуту Співдружності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року (Україна не входить у цю комісію).

Комісія розглядає письмові повідомлення держав — членів Співдружності про порушення прав людини. Вона також управі розглядати індивідуальні петиції (див. також Конвенцію Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1995 року). Контрольні механізми в рамках ОБОЄ У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.


ВИСНОВКИ

Особисте життя (в юридичному аспекті) – це особлива частина приватної сфери людської життєдіяльності, яка полягає в різноманітних відносинах, стосунках, явищах, подіях і т.ін., що не мають публічного значення, визначається й регулюється самою особою на основі соціальних умов, гарантується та охороняється правом від неправомірних втручань.

Аналіз юридичної літератури підтверджує, що дослідженню проблем недоторканності особистого життя, незважаючи на виняткову її актуальність, присвячені лише деякі роботи вчених-юристів. Особисте життя, на думку фахівців в області цивільного права і процесу, це поводження людини за межами її роботи, навчання і суспільної діяльності. Згідно ст. 271 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна людина вправі вільно, за своїм розсудом, визначати своє поводження в сфері особистого життя, а фізичні і юридичні особи, згідно ст. 273 ЦК України, зобов’язані утримуватися від діянь, якими ця воля може обмежуватись. На наш погляд, в сфері приватного життя людини можна виділити кілька аспектів:

− конфіденційність самої сфери існування людини – недоторканність житла («мій дім – моя фортеця») чи то іншого володіння особи, приватність робочого місця, певних відділень салону автомобіля чи іншого транспорту, приватність речей, що знаходяться при людині;\

− конфіденційність творчого і духовного життя (включаючи недоторканність інтелектуальної власності, сімейних реліквій, родоводів, геральдичних знаків, антикварних речей і інших духовних, історичних і культурних цінностей, що мають пріоритетне значення для людини, таємницю віросповідання, конфіденційність політичних симпатій і інтересів);

− конфіденційність медико-біологічних обставин життєдіяльності людини – інформації щодо здоров’я і фізичного розвитку людини, наприклад, даних медичних аналізів та лікарських рецептів, відомостей про результати досліджень ДНК на предмет наявності спадкових хвороб, інформації щодо анатомічних чи фізіологічних особливостей людини («тілесна приватність»);

− конфіденційність інтимного і сімейного життя людини – сфери кохання, переживання, інтимних стосунків, інформації щоденників, листів (збережених чи навіть не відправлених), не призначених для оприлюднення, присвячених певній особі віршів, відомостей щодо статевого та іншого інтимного життя, тощо;

− інформаційно-комунікаційна конфіденційність – недоторканність як безпосереднього особистого спілкування з іншими людьми (розмов віч-на-віч) так і спілкування шляхом використанні поштово-телеграфних, телефонних, комп’ютерних та інших технічних комунікацій, неприпустимість протизаконного збирання, накопичення і використанні будь-якої конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Сфера особистого (приватного) життя людини – це обставини особистого існування людини, таємниця віросповідання, конфіденційність творчого і духовного життя; обставини життєдіяльності людини, дані щодо здоров’я, фізичного і інтелектуального розвитку людини; інтимні стосунки; обставини як безпосереднього особистого спілкування з іншими людьми (розмов віч-на-віч) так і спілкування шляхом використання поштово-телеграфних, телефонних, комп’ютерних та інших технічних комунікацій; взаємовідносини в сім’ї, спілкування та стосунки з іншими людьми, зміст приватних щоденників, листів та записок, образ життя та всі інші конфіденційні обставини існування людини, які вона сама не вважає потрібним або можливим розголошувати.

Сфера особистого життя – це комплекс різних обставин існування людини і інформації про неї, якому вона сама надає статус конфіденційності, закриваючи його для стороннього нагляду та втручання, це така сфера, де людина сама визначає, що і в якому обсязі вона може оприлюднювати, а що – ні, сфера, де людина, образно кажучи «сама собі законодавець».

Цивільно-правовий інститут охорони особистого життя, складають: норма-принцип неприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя людини; норми, які закріплюють право на особисте життя та деякі інші особисті немайнові права, спрямовані на охорону окремих проявів особистого життя; норми, які встановлюють обмеження і заходи захисту вказаних прав.

Що стосується особливості особистих немайнових прав, спрямованих на охорону особистого життя, а також способів неправомірних втручань в особисте життя і характер завданої ними шкоди зумовлюють вибір уповноваженою особою форми захисту, яка може бути судовою, третейською, адміністративною або самозахистом. Вважаємо, при судовому захисті цих прав можуть бути застосовані такі способи: визнання права, відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, поновлення порушеного права, заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права.

Таким чином,необхідно удосконалити норми, що встановлюють особисті немайнові права, спрямовані на охорону окремих проявів особистого життя, а саме: право на особисті папери повинно повністю відповідати своїй особистій немайновій суті і не мати в своєму змісті елементів речового права; слід поширити недоторканність житла не лише на житлову будівлю, а й на прилеглу до неї територію (садибу); доцільно обмежити здійснення права на індивідуальність у випадках, коли це суперечить етичним засадам професії чи роду занять фізичної особи; у цивільному законодавстві слід встановити не лише заходи охорони і захисту фізичної особи при зйомці і використанні її зображення, а й закріпити право фізичної особи на власне зображення.


СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина

2. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // ВВРУ. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. (зі змінами та доповненнями) // ОВУ. – 2003. - № 11. – Ст. 461.

4. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р.// Права Людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 18 - 24.

5. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. // ОВУ. — 2006. — № 32. — 23 серпня. — Ст. 2371.

6. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р. // Права Людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 36 - 62.

7. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966 р. // Права Людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 24 - 36.

8. Білоусов Ю.В. Судовий захист цивільних прав: окремі питання процесуальної юрисдикції // Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. 29-30 квітня 2004 р., м. Харків. — К.: Академія правових наук України, НДІ приватного права і підприємництва, НДІ інтелектуальної власності, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, 2004. — С. 601-610.

9. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. - К.: Наукова думка, 2000. — 304 с.

10. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. – 2-е вид., перероб. і доп. / Н.С. Кузнєцова, І.О. Дзера, В.М. Коссак та ін. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — Т. І. — 832 с.

11. Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року.

12. Бобрик Володимир Іванович. Цивільно-правова охорона особистого життя фізичних осіб: дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національний ун-т внутрішніх справ. - Х., 2004.

13. Заінчковський М.Л. Генеза прав людини: доба Ренесансу і Реформації //Sententiae / Вінницький державний технічний університет. Український філософський фонд. –Вип. ІV (2/2001) – С. 33-49.

14. Заінчковський М.Л. Права людини як основа правової держави // Ідея правової держави: історія і сучасність: збірник наукових праць, присвячений 135-річчю з дня народження П.І. Новгородцева. / Луган. акад. внутр. справ імені 10-річчя незалежності України. – Луганськ. – 2002. – С. 179-190.

15. Заінчковський М.Л. Структура сучасного комплексу прав людини // Мультиверсум. Філософський альманах / Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. – 2002. – Вип. 27. – С. 13-23.

16. Бобрик В.І. Принцип неприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя людини // Матеріали міжнар. наук. конф. "Проблеми права на зламі тисячоліть". – Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001. – С. 321-324.

17. Бобрик В.І. Конституційні засади цивільно-правової охорони особистого життя фізичних осіб // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 12. – С. 29-31.

18. Чорнооченко С.І. Право на імя (прізвище, по батькові) // Вісник Запорізького інституту. – 1999. - №1. – С. 19 – 28.

19. Веніамінова А. Моральна шкода: прктичні аспекти доказування її наявності // Юридичний журнал. – 2003. - №6. – С. 42 – 47

20. Чорнооченко С.І. Деякі питання права на життя у цивільно-правовому аспекті // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1999. - №4. – С. 51 – 57.

21. Стефанчук Р.О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві - К: Науковий світ, 2001р.

22. Стефанчук Р.А. Современное состояние и перспективы развития института личных неимущественных прав физических лиц в гражданском законодательстве Украины // Право и политика. — 2006. — № 2 (74). — С. 54-65.

23. Стефанчук Р.О. До питання визначення правової природи та ознак особистих немайнових прав // Нові Цивільний та Господарський кодекси України та проблеми їх застосування: Матеріали науково-практичного семінару: Ч. І. (м. Харків, 23 квітня 2003 року) / Уклад.: М.І. Панов, В.І. Борисова, В.Л. Яроцький та ін. — Х.: Національна юридична академія України, 2004. — С. 54-57.

24. Стефанчук Р.О. Цивільно-правові засади закріплення, здійснення та охорони права на життя як особистого немайнового права фізичних осіб // Методологія приватного права: Збірник наукових праць / Редкол.: О.Д. Крупчан (голова) та ін. — К.: ЮрінкомІнтер, 2003. — С. 253-259.

25. Стефанчук Р.О. Сучасні проблеми визначення ролі та значення особистих немайнових відносин у структурі цивільного права // Регулирование личных неимущественных отношений граждан в Гражданском кодексе Украины: Материалы круглого стола (6 февраля 2007 г.) / Отв. ред. Е.В. Зверева. — Донецк: ДонУЭП, 2007. — С. 19-22.

26. Стефанчук Р.О. До питання забезпечення цивільно-правової охорони приватного життя фізичної особи: досвід України та Німеччини // Університетські наукові записки. — 2005. — № 4 (16). — С. 68-72.

27. Стефанчук Р.О. До питання поняття та системи спеціальних (окремих) особистих немайнових прав фізичних осіб // Право ХХІ століття: становлення та перспективи розвитку: Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції «Другі Прибузькі юридичні читання». — Миколаїв, 2006. — С. 199-207.

28. Стефанчук Р.О. До питання правової регламентації, здійснення і захисту прав пацієнтів в Україні // Захист соціальних та економічних прав людини: міжнародні стандарти і законодавство України: Матеріали науково-практичної конференції. 12 березня 2004 року / За ред. О. Ф. Штанька, Н. Б. Болотіної. — К.: КЮІ МВС України, 2004. — Ч. 2. — С. 71-74.

29. Стефанчук Р.О. До питання правової регламентації, здійснення та захисту прав пацієнтів в Україні // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. — 2004. — № 3 (11). — С. 39-44.

30. Стефанчук Р.О. До питання про особисті немайнові відносини як структурну складову предмету цивільного права // Вісник Академії правових наук України. — 2005. — № 3. — С. 136-149.

31. Стефанчук Р.О. До питання про поняття та зміст права на гідність та честь // Правова держава: щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. — Вип. 15. — К., 2004. — С. 229-239.

32. Стефанчук Р.О. До питання про право на інформацію як особисте немайнове право фізичних осіб // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. — 2003. — № 1 (5). — С. 61-66.

33. Стефанчук Р.О. До питання розмежування понять «особи», «особистості» та «особистого» у філософії та праві // Приватне право і підприємництво. — 2007. — Вип. 6 — С. 19-31.

34. Стефанчук Р.О. Проблеми реформування та кодифікації сімейного законодавства України // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. — 2002. — № 4. — С. 139-143.

35. Стефанчук Р.О. Проблеми у застосуванні спеціальних способів захисту особистих немайнових прав фізичних осіб // Вісник Верховного Суду України. — 2007. — № 7. — С. 36-42.

36. Стефанчук Р.О. Репродуктивні права фізичної особи: поняття, система, особливості здійснення // Вісник Львівського національного університету: серія право. — 2004. — Вип. 39. — С. 296-304.

37. Стефанчук Р.О. Система особистих немайнових прав в сфері авторства // Університетські наукові записки. — 2005. — № 3 (15). — С. 60-65.

38. Стефанчук Р.О. Система особистих немайнових прав фізичних осіб в сфері сімейних відносин: до питання вдосконалення // Університетські наукові записки. — 2006. — № 2 (18). — С. 107-111.

39. Стефанчук Р.О. Система особистих немайнових прав фізичної особи // Юридична Україна. — 2004. — № 9. — С. 24-32.

40. Стефанчук Р.О. Спеціальні способи захисту особистих немайнових прав фізичних осіб у цивільному законодавстві України // Правова держава: щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — Вип. 18. — К., 2007. — С. 337-345.

41. Стефанчук Р.О. Сучасні перспективи розвитку медичного законодавства // Приватне право і підприємництво. — 2004. — Вип. 4. — С. 141-144.

42. Стефанчук Р.О. Сучасні проблеми визначення ролі та значення особистих немайнових відносин у структурі цивільного права // Регулирование личных неимущественных отношений граждан в Гражданском кодексе Украины: Материалы круглого стола (6 февраля 2007 г.) / Отв. ред. Е.В. Зверева. — Донецк: ДонУЭП, 2007. — С. 19-22.

43. Стефанчук Р.О. Сучасні тенденції розвитку цивільного законодавства в сфері особистих немайнових прав фізичних осіб до стандартів Європейського Союзу // Реалізація чинних Цивільного і господарського кодексів України: проблеми та перспективи: Зб. наук. праць (за матеріалами науково-практичної конференції, м. Київ, 24 листопада 2005 р.). — К.: НДІ приватного права і підприємництва АПрН України, 2006. — С. 310-313.

44. Стефанчук Р.О. Цивільна правоздатність та дієздатність як необхідні передумови здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб // Університетські наукові записки. — 2006. — № 3-4 (19-20). — С. 114-123.

45. Стефанчук Р.О. Цивільно-правові засади закріплення, здійснення та охорони права на життя як особистого немайнового права фізичних осіб // Методологія приватного права: Збірник наукових праць / Редкол.: О.Д. Крупчан (голова) та ін. — К.: ЮрінкомІнтер, 2003. — С. 253-259.

46. Стефанчук Р.О. Шляхи вдосконалення системи особистих немайнових прав фізичних осіб в сфері сімейних відносин // Наукові засади та практика застосування нового Сімейного кодексу України: Збірник наукових праць за матеріалами Круглого столу (м. Київ, 25 травня 2006 року). — Харків: Ксилон, 2007. — С. 28-35.

47. Магновський І.Й. Формування ідей гарантій прав і свобод людини в українській теоретико-правовій думці // Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції “Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності” (27 квітня 2001). – Донецьк: ДІВС, 2001. – С. 213-222.

48. .Магновський І.Й. Судовий захист прав людини – невід’ємна складова правової держави // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2002. – № 2. – С. 96 -100.

49. Магновський І.Й. Питання про економічні права громадян та їх гарантії в Україні // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2002. – № 4. – С. 76-81.

50. Красавчикова Л.О. Личная жизнь под охраной закона - М: Юрид. Лит., 1983р


[1] Бобрик Володимир Іванович. Цивільно-правова охорона особистого життя фізичних осіб: дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національний ун-т внутрішніх справ. - Х., 2004

[2] Галанза П.Н. Государство и право Древнего Рима. - М., 1993.

[3] Заінчковський М.Л. Генеза прав людини: доба Ренесансу і Реформації //Sententiae / Вінницький державний технічний університет. Український філософ­ський фонд. –Вип. ІV (2/2001) – С. 33-49.

[4] Заінчковський М.Л. Генеза прав людини: доба Ренесансу і Реформації //Sententiae / Вінницький державний технічний університет. Український філософ­ський фонд. –Вип. ІV (2/2001) – С. 33-49.

[5] Заінчковський М.Л. Права людини як основа правової держави // Ідея правової держави: історія і сучасність: збірник наукових праць, присвячений 135-річчю з дня народження П.І. Новгородцева. / Луган. акад. внутр. справ імені 10-річчя незалежності України. – Луганськ. – 2002. – С. 179-190.

[6] Заінчковський М.Л. Структура сучасного комплексу прав людини // Мультиверсум. Філософський альманах / Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. – 2002. – Вип. 27. – С. 13-23.

[7] Бобрик В.І. Принцип неприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя людини // Матеріали міжнар. наук. конф. "Проблеми права на зламі тисячоліть". – Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001. – С. 321-324.

[8] Заінчковський М.Л. Права людини в контексті західноєвропейського права // Філософія права. Навчальний посібник. – К., Юрінком Інтер. – 2000. – С. 185-195.

[9] Бобрик В.І. Конституційні засади цивільно-правової охорони особистого життя фізичних осіб // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 12. – С. 29-31.

[10] Заінчковський М.Л. Структура сучасного комплексу прав людини // Мультиверсум. Філософський альманах / Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. – 2002. – Вип. 27. – С. 13-23.

[11] . Чорнооченко С.І. Право на імя (прізвище, по батькові) // Вісник Запорізького інституту. – 1999. - №1. – С. 19 – 28.

[12] Веніамінова А. Моральна шкода: прктичні аспекти доказування її наявності // Юридичний журнал. – 2003. - №6. – С. 42 – 47.

[13] Стефанчук Р.О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві - К: Науковий світ, 2001р.

[14] Чорнооченко С.І. Деякі питання права на життя у цивільно-правовому аспекті // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1999. - №4. – С. 51 – 57.

[15] Цивільний кодекс України. Коментар (науково - практичний) Харків, 2004р.

[16] Науково-практичний коментар Конституції України, Харків, 2003

[17] чорнооченко с.і. деякі питання права на життя у цивільно-правовому аспекті // вісник одеського інституту внутрішніх справ. – 1999. - №4. – с. 51 – 57.

[18] цивільний кодекс україни відомості верховної ради україни (ввр), 2003, nn 40-44, ст.356

[19] Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року.

[20] Стефанчук Р. О. Цивільно-правові засади закріплення, здійснення та охорони права на життя як особистого немайнового права фізичних осіб // Методологія приватного права: Збірник наукових праць / Редкол.: О. Д. Крупчан (голова) та ін. — К.: ЮрінкомІнтер, 2003. — С. 253-259.

[21] Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина

[22] Закону України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту» - Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 11, ст.152

[23] Стефанчук Р.О. Сучасні проблеми визначення ролі та значення особистих немайнових відносин у структурі цивільного права // Регулирование личных неимущественных отношений граждан в Гражданском кодексе Украины: Материалы круглого стола (6 февраля 2007 г.) / Отв. ред. Е.В. Зверева. — Донецк: ДонУЭП, 2007. — С. 19-22.

[24] Яворицький Д. Правове регламентування захисту особистих прав громадян//Український часопис.-2000-№№.-с. 18-20.

[25] Боброва Д.В. Цивільне право україни: підручник 2-кн..-К.:Юрінком Інтер,1999.-864с.

[26] Яворицький Д. Правове регламентування захисту особистих прав громадян//Український часопис.- 2000.-№3.- с. 18-20..

[27] Міжнародний пакт про громадянські і політичні права Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73 )

[28] Стефанчук Р.О. Цивільна правоздатність та дієздатність як необхідні передумови здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб // Університетські наукові записки. — 2006. — № 3-4 (19-20). — С. 114-123.

[29] Дженіс М., Кей Р., Бредлі А. “Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування”.Пер. з анг. – К.: Артек, 1997.

[30] Права людини в документах ООН // Амстердам. – К.: Укр. – Америк. бюро захисту прав людини, 1997.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:10:41 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
21:38:52 28 ноября 2015
Привіт Мі Номбре ес-Моніці Льюїс соєвій ООН кредиту кредитор Дивлячись ООН особисте кредит? Дивлячись ООН Приваду кредит? Дивлячись ООН комерційний кредит? Дивлячись ООН позику під заставу? Дивлячись ООН ГАРАНТІЯ гріх кредит? Дивлячись ООН пункт кредиту погасити свої борги.? Покупка пункт ООН уна Home Loan? Дивлячись ООН студентський кредит? Дивлячись ООН де бізнес-кредит? Пара більш докладної інформації про лос-де-кредитами, Користь будь ласка, ан КОНТАКТНА кон Наші генеральний директор травес де-ла- Адреса електронної пошти де нижче: (Pabloloanfindation@9.cn)
pablo02:38:38 01 июля 2011

Работы, похожие на Дипломная работа: Цивільно-правова охорона особистого життя фізичної особи

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151072)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru