Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Теорія розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову та її реалізація в Україні

Название: Теорія розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову та її реалізація в Україні
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: курсовая работа Добавлен 19:51:40 29 марта 2009 Похожие работы
Просмотров: 310 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Донецький юридичний інститут ЛДУВСім. Є.О. Дідоренка

Кафедра: “Теорії та історії держави і права

Курс: “Теорія держави і права”

КУРСОВА РОБОТА

за темою:”Теорія розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову та її реалізація в Україні”

Виконав: студентка I –го курсу

на базі вищої освіти

Удовенко Олександра Геннадіївна

Факультету права, навч. група

Донецьк – 2008


Зміст

Вступ

1 Загальні положення теорії розподілу влади Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо.

1.1. Ідеї Дж. Локка про розподіл влади

1.2. Ш.Л. Монтеск ’є про розподіл влади

1.3. Ж.Ж. Руссо про розподіл влади

2 Розподіл влади у зарубіжних країнах Європи.

2.1. Розподіл влади в парламентарних монархіях і республіках

2.2. Розподіл влади в країнах зі змішаною формою правління. Принцип розподілу влади у практиці конституціоналізму України.

3.1. Президент України

3.2. Законодавча влада

3.3. Виконавча влада

3.4. Судова влада

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

У сучасній політичній, державно-правової теорії важливе місце займає концепція розподілу влади. У західній академічній і популярній літературі вона відвіку вважається традиційною. Інтерес до даної концепції у міру розвитку суспільства не тільки не слабшає, а, навпаки, ще більш зростає. Є всі підстави вважати, що подібна тенденція збережеться і в осяжному майбутньому. Причин для цього достатньо багато. Головні з них зводяться до наступного: незаперечної дієвості і значущості теорії розподілу влади; життєвості багатьох її концептуальних положень і вимог; перспективності її як засобу запобігання концентрації влади в руках однієї особи або групи осіб і можливості встановлення їх диктатури або таранення.

Кажучи про важливість і перспективність теорії розподілу влади, не слід, проте, перебільшувати її можливості, ідеалізувати і абсолютизувати її значення. Не слід забувати при цьому, як показує історичний і сучасний політичний і правовий досвід багатьох держав, що далеко не всі вони офіційно сповідали і сповідають в своїй повсякденній життєдіяльності принцип розподілу влади.

Кажучи про концепцію розподілу влади і її значення, не слід упускати з вигляду, по-перше, те, що вона застосовна лише до формально-юридичного, а не до реального, фактичного рівня функціонування властей і що в цьому виявляється один з елементів її обмеженості. А, по-друге, при розгляді концепції розподілу влади і оцінці її значення слід мати зважаючи на те, що іноді визнання її як демократичної доктрини на словах зовсім не означає реалізації основних її вимог на ділі.

Актуальність вибраної теми пояснюється не тільки ситуацією, яка склалася всередині і навколо Верховної Ради України і трагічними сторінками історії парламентаризму останніх років в Білорусії і Україні. Вона пояснюється самою постановкою питання - як повинна управлятися країна, що здійснює перехід від тоталітарного до демократичного ладу, які органи повинна вона утворювати, щоб управляючі імпульси, що приходять від одних органів до інших і до народу, були б дієвими, близькими до оптимальних і приводили б до поступового усунення проблем, що стоять перед країною.

Кращі уми людства споконвіку шукали відповіді на ці питання. Від Сократа, Платона і Аристотеля людська думка прийшла у вісімнадцяте століття, до Гегелю, Локку, Монтеск’є і Джефферсону, до класиків ліберальної ідеї, що сформулював "якнайкраще з найгірших" на сьогоднішній день будова держави через систему розподілу влади.

Країнам, що входять до цивілізованих держав, для вибору якнайкращого для себе політичного устрою треба, як заглядати в глибини своєї історії, так і використовувати цивілізаційний досвід, накопичений іншими народами.

Саме так, на досвіді нечисленних тоді ще демократій, перш за все США і Швейцарії, в світі, де зовсім ще недавно панували і безупинно схльостувалися один з одним великі тиранічні імперії, намагалися деякі країни вийти на цивілізований шлях після першої світової війни. На жаль, в багатьох з них боязкі і незграбні спроби перенесення на свій ґрунт інститутів демократії привели до протилежного результату. Криза початку століття, що йде, криза не тільки економічна і політична, але, перш за все, ментальна підвела провідні країни Європи до встановлення ще жорстокіших і кривавіших тоталітарних систем влади.

Розподіл влади між політичними інститутами і механізми інтеграції політичних рішень гілок в одне, загальнодержавне рішення, є фундаментальними питаннями, з яким стикається демократична влада на ранніх стадіях становлення.


1 Загальні положення теорії розподілу влади Дж. Локка,

Ш.Л. Монтеск є, Ж.Ж. Руссо

1.1 Ідеї Дж.Локка про розподіл влади

Політичні теорії Локка зробили досить сильний вплив на багато держав миру. Так, до його ідей зверталися в США при створенні Американської конституції і Декларації про незалежність, особливо в пунктах, присвячених розподілу влади і відділенню церкви від держави. Британська Конституція так само спиралася на його ідеї. Завдяки Вольтеру, Руссо і Монтеск’є його ідеї набули поширення і у французькому освіченому суспільстві.

Локк передбачає особливий конституційний механізм, що заважає державі виходити за рамки своїх повноважень, стаючи тим самим деспотичним. Його найважливіші компоненти - принципи розподілу влади і законності. Щоб не допускати концентрації влади в руках керівництва, яке дістало б тим самим можливість обернути до своєї вигоди і створення законів і втілення їх в життя, Локк пропонує не сполучати законодавчу і виконавчу владу і підпорядкувати законодавців дії ними ж створених законів, здійснюваних виконавчою владою.

Окрім законодавчої і виконавчої, Локк виділяє федеративну гілку влади, яка представляє державу як ціле в стосунках з іншими державами.

Законодавчій владі Локк відвів верховну, але не абсолютну владу, і на користь народу її слід обмежувати. Локк перераховує чотири головні умови, що обмежують законодавчу владу:

1.Закон повинен бути рівним для всіх, для багатих і для бідних, для фаворита при дворі і для селянина за плугом.

2.Закон створюється не для придушення людей, а для їх блага.

3. Без згоди народу не можна збільшувати податки.

4.Законодавці нікому не можуть передовіряти свої функції.

Швидше за все, мудрий філософ набагато більше побоювався перетворення в тиранення влади виконавчої, втіленої в одній людині, ніж парламенту, що складається з багатьох осіб.

Виконавча влада, вважає Локк, є підлеглою по відношенню до законодавчої. Главі виконавчої влади належить виконувати функцію верховного виконавця закону. Коли ж він сам порушує закон, то не може розраховувати на покору членів суспільства, перетворюється на приватну особу без влади і без волі. Суверенітет народу вищий і за парламент, і за короля.

1.2 Монтеск є про розподіл влади

В обґрунтування класового компромісу між ворогуючими соціальними групами з урахуванням реального співвідношення їх сил і впливу у Франції у середині XVIII століття полягала істота доктрини розподілу влади, розробленої Ш. Л. Монтеск’є.

Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому законодавчі, виконавчі і судові власті були б розділені і могли взаємно стримувати один одного. Все загинуло б, підкреслював Монтеск’є, якби в одній і тій же особі або установі, складеній з сановників, з дворян або простих людей, були б сполучені ці троє властей.

Виходячи з цього, Монтеск’є пропонує кожному стану (класу) надати частину верховної влади. Так, законодавчу владу, на його думку, необхідно поділити між буржуазією і феодалами, утворивши двопалатний парламент, що складається із зборів представників народу і з аристократичної знаті. Виконавчу владу можна зберегти у дворянства, залишивши її королівському уряду, який, проте, повинен стати відповідальним перед народним представництвом, тобто буржуазією. Судова влада, яку Монтеск’є спеціально виділив в тріаді властей, може бути довірена не якому аби постійному органу, а виборним особам з народу що привертаються до відправлення правосуддя на певний час. Потрібно, щоб судді були одного суспільного положення з підсудним, рівними йому, щоб йому не показалося, що він потрапив до рук людей, схильних гнобити його. У разі важливих звинувачень підсудному надається право відведення суддів. Задача суду полягає в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону. Завдяки такій її організації судова влада стає соціально і політично нейтральною і не зможе перетворитися на деспотичну. Тому, робить висновок Монтеск’є, «з трьох властей... судова у відомому значенні зовсім не є владою» і, отже, немає необхідності як в її обмеженні іншими властями, так і у втручанні суду в законодавство і управління. Виходячи з цього, надалі Монтеск’є міркує, в основному, про розділення політичних сил і повноважень між законодавчими і виконавчими владами.

Особливе значення Монтеск’є надавав своїй ідеї рівноваги властей і системі «стримань і противаг». Він вважає за необхідне встановити такі взаємостосунки між виділеними їм властями, щоб вони, самостійно вирішуючи державні задачі, кожен своїми правовими засобами, могли в той же час врівноважувати один одного, запобігаючи можливості узурпації повноважень верховної влади якою-небудь однією установою. Так, виконавча влада, будучи, на думку Монтеск’є, підзаконної, повинна, проте, обмежувати дію законодавчих зборів, які інакше зосередять в собі деспотичну владу. Тому монарх, особа яка священна, наділяється правом вето при затвердженні законопроектів, володіє законодавчою ініціативою, по його указу скликається і розпускається парламент. Разом з тим законодавча влада, хоча і не має права, по термінології Монтеск’є, «зупиняти» вимагаючу швидких рішень діяльність виконавських органів, проте вона повноважна контролювати, яким чином виконуються створені нею закони, і уряд зобов'язаний давати звіт парламенту про своє управління.

Розроблена Монтеск’є складна система «стримань і противаг», тобто взаємного урівноваження і навіть зіставлення властей, не забезпечувала ефективної співпраці між ними в рішенні державних справ і не передбачала створення дієвого механізму для вирішення можливих колізій. Монтеск’є усвідомлював, що скомбіновані їм таким чином власті можуть виявитися в стані нерухомості і бездіяльності, але сподівався усунути це утруднення тим міркуванням, що, «оскільки необхідний перебіг речей примусить їх діяти, то вони діятимуть погоджено».

При обґрунтуванні теорії розподілу влади Монтеск’є намагався застосувати на французькому ґрунті деякі істотні риси сучасних йому європейських держав і особливо англійської конституційної монархії, в якій він бачив зразок помірної форми правління, що є, на його думку, найкращою. Зокрема, складна побудова законодавчої влади в особі нижньої палати як виборного органу народних представників і верхньої палати як спадкових зборів аристократичної знаті, «володіючого правом відміняти рішення народу», точно так, як і «народ може відміняти його рішення», - було засновано у Монтеск’є на структурі англійського парламенту.

Доктрина розподілу влади по своїй політичній спрямованості в інтерпретації Монтеск’є носила помірний, компромісний характер і була ідеологічним обгрунтуванням класового блоку буржуазії і дворянства в ході буржуазних революцій XVII-XVIII ст. У цій теорії найяскравіше і зримо відобразилися суперечності переходу від феодального суспільства і держави до буржуазного зі всіма його позитивними і негативними проявами. Отже, при оцінці теорії розподілу влади важливо враховувати її історичну прогресивність неминучу обмеженість.

Проте, в конституційному проекті Монтеск’є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги властей. Законодавча влада явно виконує домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск’є називає обмеженою за своєю природою, а судову - взагалі полу владою. Думається, все це було не таке актуальне за часів Монтеск’є, скільки актуально було наступне положення теорії розподілу влади: певна гілка влади повинна представляти інтереси певної соціальної групи. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчих зборів (передбачена конституційним проектом Монтеск’є) - аристократія, нижня палата зборів - інтереси народу.

1.3 Ж.Ж. Руссо про розподіл влади

У ідеї Монтеск’є про взаємну заборону відособлених і протиставлять один одному властей Руссо бачив небажані крайнощі, які ведуть до їх ворожих відносин, дають силу приватним впливам або ведуть навіть до роздроблення держави. Відкидаючи ідею розподілу влади в трактуванні Монтеск’є, автор «Суспільного договору» разом з тим визнає необхідність розподілу державних функцій і розмежування органів, що представляють в межах своєї компетенції державну владу. Руссо бачить принципову відмінність між законодавчою і виконавчою владою.

Законодавча влада у нього тісно пов'язана з суверенітетом. Це - воля всього суверенного народу і тому повинна регулювати питання загального характеру, що стосуються всіх. Народ, що покорюється законам стає їх творцем. Але «як може сліпий натовп, який часто не знає, чого він хоче, бо рідко знає, що йому на користь, сам зробити таку велику і таку важку справу, як створення системи законів?» Для того, щоб закони погоджували в собі волю і розум, були мудрими, потрібен «поводир», тобто законодавець, що є лише агентом волі і додає їй закінчену юридичну силу. «Законодавець - в усіх відношеннях людина незвичайна в державі… Це - не магістрат; це не - суверенітет… Це - посада особлива і вища, що не має нічого спільного з владою людською. Бо якщо той, хто керує людьми, не повинен володарювати над законами, то і той, хто володарює над законами, також не повинен керувати людьми. Інакше його закони знаряддя його пристрастей, часто лише збільшували б досконалі їм несправедливості; він ніколи не міг би уникнути того, щоб приватні інтереси не спотворювали святості його свідомості». Руссо визнає, що той, хто формулює закон, знає краще за всіх, як цей закон повинен виконуватися і тлумачитися. Здавалося б, тому не може бути кращого державного пристрою, ніж той, в якому влада виконавча сполучена із законодавчою. Проте, автор робить висновок, що в уникнення впливу приватних інтересів на суспільні справи необхідно, щоб перетворенням закону, як загального правила, в акти індивідуального характеру займалася особлива урядова (або виконавча) влада. Виконавча влада встановлюється рішенням суверенного народу. Народ доручає здійснення цієї влади конкретним уповноваженим особам, які повинні діяти в строгих рамках закону і підлягають невсипущому контролю з боку верховної законодавчої влади. Більш того, повноваження виконавчої влади зникають самі собою, як тільки народ на законній підставі зібрався як суверен для ведення своїх справ.

Звідси видно, що, проводячи відмінність між законодавчою і виконавчою владою, Руссо у жодному випадку не допускає незалежність уряду від народу-законодавця. Що стосується судової влади, то Руссо надає їй значно менше уваги, але підкреслює неухильну зв'язаність її законами, в той же час підкреслюючи її необхідну організаційну самостійність по відношенню, як до законодавця, так і до уряду.

Руссо виходить з того, що рівновага сфер влади в державі, їх узгоджена діяльність повинні забезпечуватися не відособленням або зіставленням їх один одному, не за допомогою взаємних стримань і противаг, як це пропонував Монтеск’є, а завдяки переважанню верховної законодавчої влади, що утілює суверенітет народу.

Будь-яка влада, будь-яка система законів повинна забезпечувати громадянам максимум свободи і рівноправності. Руссо також відзначав, що багаті люди завжди залишаються безкарними. Уряд, яким би він не був по своїй формі - демократичним, аристократичним або монархічним,він повинен знаходитися під постійним і безперестанним наглядом народу. Всякий уряд тимчасовий і може бути відмінений народом, доручення якого він виконує. «…Охоронці виконавчої влади, - говорить Руссо, - зовсім не пани народу, а його урядовці; що він може їх призначати і зміщувати, коли це йому бажано, що для них йдеться …про те, щоб покорятися; і що, беручи на себе посадові обов'язки, які Держава покладає на них, вони лише виконують свій обов’язок громадянина, не маючи жодним чином права обговорювати умови.» Щоб запобігти можливості захоплення урядом верховної влади Руссо рекомендує часто скликати народні збори і ставити перед ними питання: чи бажає народ зберегти дану форму правління і даних осіб, що стоять на чолі держави, народ може у будь-який момент відмінити навіть самий договір, на якому засновано державу: «не існує в Державі ніякого основного закону, який не може бути скасований, не виключаючи навіть і суспільної угоди. Бо якби всі громадяни зібралися, щоб розірвати цю угоду із загальної згоди, то можна не сумніватися, що вона була б цілком законним чином розірвана.

2 Розподіл влади у зарубіжних країнах Європи

2.1 Розподіл влади в парламентарних монархіях і республіках

Всі сучасні демократичні теорії держави і права визнають народ за єдиного носія і джерело влади. Владу народ здійснює як безпосередньо (референдум, народна законодавча ініціатива), так і через своїх представників. Таким органом народного представництва, якому довіряється рішення найважливіших державних справ і встановлення законів держави, є парламент.

В тріаді властей (законодавчої, виконавчої і судової) парламент - носій законодавчої влади і найвищий представницький орган - зайняв перше місце. В Європі домінують держави з парламентською формою правління. При цьому важливо мати на увазі, що до числа країн з парламентською формою правління належать як монархічні, так і республіканські держави. (У Західній Європі їх взаємовідношення приблизно рівне. З 12 держав, що входили в 1994 році в європейський союз, 6 - республік і 6 - монархій.)

У всіх парламентарних республіках і монархіях головними інститутами, які створюють конституційний механізм влади, є: глава держави, парламент, уряд, найвищі судові органи. Вони представляють певну гілку влади і володіють необхідною предметною компетенцією. Цілком природно, що орган законодавчої влади здійснює повноваження, пов'язані з розробкою і ухваленням законів. Уряд управляє державними справами і забезпечує виконання законів. Суд здійснює правозастосовну діяльність. На нього покладений захист прав і інтересів кожної людини від будь-яких злочинних посягань. Його головне призначення - бути вартовим особистої свободи.

На практиці реальна схема розподілу влади, механізм реалізації цього принципу виглядає набагато складніше. Пов'язано це з тим, що в даній групі країн, у відмінності від президентських республік, розподіл влади проводиться не так жорстко. Взаємопереплетення функцій і компетенцій законодавчої і виконавчої влади іноді таке значне, що дозволяє деколи засумніватися в реальності здійснення цього принципу. Все це дає право на точку зору, що насправді розподіл влади в парламентських країнах відсутній. Подивимося, як йде справа на практиці.

У всіх країнах з парламентською формою правління є, як правило, одноосібний глава держави - монарх або президент. Глава держави формально наділений широкими повноваженнями, але на ділі не має майже ніякої влади. Його повноваження здійснюють інші державні органи, в основному уряд. Проте глава держави має великий авторитет. Порядок заміщення глави держави різний в монархіях і республіках. Монарх займає свій пост довічно.

У парламентарних республіках главою держави є президент. Він вищий посадовець держави і верховний представник країни. Він обирається на певний термін. (Правда відомі випадки довічного обрання президента.) На відміну від президентських республік і країн із змішаною формою правління в парламентарних країнах президент обирається, як правило, не населенням безпосередньо (хоча є і виключення, наприклад, Австрія, Ірландія, Португалія), а колегією вибірників, полягаючої переважно з парламентаріїв.

Конституційні акти містять звичайно вельми широкий перелік повноважень, що належать главі держави. Так, згідно Конституції Іспанії, король є і законодавцем, і керівником виконавчої влади, і головою адміністрації президента і озброєних сил. Але насправді король Іспанії жодне з цих повноважень не здійснює самостійно. Монарх - політично не відповідальна особа. Його акти не мають ніякої законної сили, якщо не скріпляє підписом глави уряду або, залежно від конкретного вирішуваного питання, іншого вищого посадовця. (Це так званий інститут контрассигнатури.)

Глава держави в парламентарних монархіях і республіках, дійсно користується не владою, а впливом. Проте, цей вплив деколи такий значний, що може впливати на процес формування провідних державних інститутів. А це в свою чергу, позначається на механізмі реалізації принципу розподілу влади.

Носієм законодавчої влади в даних країнах є парламент. Його положення в системі державних органів визначається тим, що він є найвищим представницьким органом. Більшість парламентів має двопалатну структуру. Порядок формування палат в різних країнах різний. Нижня палата складається завжди з депутатів, обраних шляхом вільного, таємного, загального, рівного виборчого права. Верхня палата формується за іншими принципами. Так у федераціях це представники суб'єктів федерації, а в Англії, наприклад, верхню палату представляють пери і духовна верхівка, що є пережитком станово-представницької монархії.

У країнах з парламентарними формами правління партії виконують виключно важливу роль у всій діяльності парламенту. У деяких країнах саме лідер партії, що перемогла, стає прем'єр-міністром країни. При всіх особливостях політичної і організаційної структури парламенту і його палат досить виразно простежується тенденція - не допустити, щоб партія, явно домінуюча в парламенті, повністю підпорядкувала собі керівні і допоміжні органи і саму процедуру роботи. Певна система противаг діє і в даному випадку. Думки і голос меншини обов'язково повинні бути почуті. У цьому одна з характерних особливостей парламентської демократії.

Особливу важливу частину повноважень парламенту складає його участь у формуванні інших державних органів і контроль за діяльністю виконавчої влади. У країнах з парламентськими формами правління представницький орган завжди має вирішальну роль у формуванні уряду. Також уряд підзвітний перед парламентом. До числа найпоширеніших і відоміших форм парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади відносяться усні і письмові питання депутатів, контрольні і слідчі комісії, інститут парламентської відповідальності уряду.

Парламент також має ряд повноважень у сфері зовнішньої політики і оборони. До компетенції представницького органу відносяться питання війни і миру. На основі закону здійснюється ратифікація міжнародних договорів і угод.

Носієм виконавчої влади у всіх країнах з парламентською формою правління є уряд. Незалежно від назви - рада міністрів, кабінет, федеральна рада, державна рада і т. і. - воно завжди залишається колегіальним органом, що здійснює функції управління державними справами. Уряд повинен забезпечити виконання законів, і він керує державними справами. В даний час уряд, як правило, володіє законодавчою ініціативою. За урядом або навіть за главою закріплюються також найважливіші повноваження, як вироблення національної політики і її здійснення. У зв'язку з цим багато дослідників вважають за краще використовувати термін не "виконавча", а "урядова" влада.

Сучасний уряд - найважливіша складова частина механізму здійснення влади. Уряд зосереджує в своїх руках провідних політичних діячів, що очолюють правлячу партію або коаліцію. Уряд і особливо його глава виконують вирішальну роль в розробці, формулюванні і реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави. "Уряд - свідчить Конституція Іспанії, - керує внутрішньою і зовнішньою політикою, цивільною і військовою адміністрацією і оборони країни. Воно здійснює виконавчу владу відповідно до Конституції і законів".

Володіючи широкими повноваженнями, уряд завжди залишається під контролем парламенту і завжди у всіх країнах з парламентською формою правління воно несе відповідальність перед парламентом. Як правило, парламент може відправити уряд до відставки.

Тільки добре відладжена система стримувань і противаг, без якої не може функціонувати механізм розподілу влади, забезпечує ефективну і легітимну владу. Відшукання такого балансу інститутів і інтересів - одна з найважливіших задач, що стоять перед тими, кому довірив народ конструювання і приведення у дії складного і багатоманітного механізму здійснення влади.

2.2 Розподіл влади в країнах зі змішаною формою правління

Франція належить до числа держав, що зіграли особливу роль в становленні концепції і затвердженні принципу розподілу влади. Французька революція 1789 року поклала шлях до перетворення декілька абстрактної і відвернутої теорії в провідний конституційно-правовий принцип, на якому покоїться сьогодні державний лад будь-якої демократичної держави.

Оскільки у французькому праві основні права і свободи сформульовані як основоположні принципи, то можна зробити висновок, що вони не підлягають перегляду або відміні законодавцем. А орган конституційного нагляду повинен стежити, щоб прокламовані принципи (включаючи і розподіл влади) не порушувалися у поточному законодавстві.

До числа основних принципів Конституція відносить національний суверенітет. Він належить тільки народу і ніяка окрема особа або група не можуть привласнити собі його здійснення.

Здійснення національного суверенітету відповідно до принципу розподілу влади покладається на три гілки влади. Центральне місце в системі державних органів Франції відведене президенту республіки. Повноваження президента торкаються найважливіших сторін державного життя. Він глава держави. Він здійснює верховне представництво країни у всіх актах внутрішньополітичного і міжнародного життя. Він забезпечує дотримання Конституції і нормальне функціонування державних органів і спадкоємність держави. Він гарант національної незалежності, територіальної цілісності і дотримання міжнародних договорів. Він очолює озброєні сили країни. Президент Франції не несе політичної, тобто парламентарної відповідальності.

Специфіка положення президента у Франції полягає у тому, що через свої повноваження він як би бере участь у функціонуванні кожної з гілок влади. І в той же час жодну з них не можна ототожнювати з президентом.

З 1962 року президент обирається на загальних прямих виборах. Президент обирається строком на 7 років. Обмеження в переобранні у Франції не передбачено. У Франції відсутній пост віце-президента. У разі вакансії поста глави держави його обов'язки тимчасово виконує голова сенату - верхньої палати парламенту. Виконуючий обов'язки декілька обмежений в своїх повноваженнях. Він не може оголошувати референдум, достроково розпускати Національні збори або проводити перегляд Конституції.

Президент республіки наділений розширеними повноваженнями. Частину з них він здійснює самостійно, частина - сумісно з іншими державними органами.

Виконавча влада у Франції, як і у всіх інших країнах зі змішаною формою правління має подвійний характер. Вона здійснюється і президентом і урядом. Президент бере участь в здійсненні всіх найзначущих функцій, які закріплені за урядом. Президент може брати участь і в здійсненні деяких функцій судової влади. Він призначає членів Вищої ради магістрату і є його головою. Даний орган здійснює дисциплінарну владу відносно суддівських працівників. Президенту належить право помилування. Президент є гарантом судової влади.

Статус і повноваження президента Французької Республіки підтверджують, що даний інститут не можна однозначно віднести тільки до однієї гілки влади.

У Франції, як і у всіх інших демократичних державах, забезпечені самостійність і незалежність судової влади. Помітно складніше виглядають взаємостосунки між законодавчими і виконавчими державними органами.

Носієм законодавчої влади в П'ятій Республіці, хоча і з деякими обмовками щодо регламентної влади, є парламент. Парламент Французької Республіки складається з двох палат. Національних зборів (нижня палата) і сенату (верхня палата). Нижня палата є органом загальнонаціонального представництва. Вона обирається шляхом загальних, рівних і прямих виборів при таємному голосуванні. Сенат формується шляхом непрямих виборів. Його члени обираються по департаментах особливими колегіями вибірників.

Двопалатну структуру виправдовують часто посиланням на необхідність забезпечити дії системи стримань усередині парламенту. Згідно Конституції, закон вважається прийнятим, якщо він схвалений обома палатами в ідентичній редакції. Якщо примирлива процедура не дасть результатів і не буде згоди палат між собою, вважається відхилюючим. Але у разі подібних розбіжностей між палатами уряд може просити винести Національні збори остаточне рішення. До сказаного треба додати, що саме Національним зборам належить вирішальне слово при остаточному затвердженні бюджету. Тільки Національні збори можуть прийняти резолюцію осуду або відмовити в довірі уряду. Все це говорить, що нижня палата виконує переважну роль при здійсненні парламентських функцій, хоча формально рівні при здійсненні законодавчих функцій. Вважається, що перевага нижньої палати не суперечить ніяким демократичним принципам оскільки саме нижня палата представляє загальнонаціональні інтереси, що підтверджує і порядок її формування.

Французький парламент залишається формально єдиним законодавчим органом країни. Це значить, що серед всіх державних органів тільки йому, відповідно до особливої процедури, встановленої Конституцією належить право приймати закони республіки. Разом з тим, існує два вельми істотних виключення. По-перше, президент республіки за пропозицією уряду (або сумісному положенню палат) може передати на референдум будь-який законопроект, що стосується організації державної влади або передбачає ратифікацію міжнародного договору за умови, що він не суперечить Конституції.

Друге, не менш істотне обмеження законодавчих повноважень парламенту встановлене ст. 34 Конституції. Ця стаття визначає питання, регульовані законодавчими органами. Це громадянство і користування правами і свободами, право і дієздатність, кримінальне покарання і судочинство, податки і грошова емісія, дозвіл оголошення війни, продовження на термін більше 12 днів облогового положення, уповноваження на ратифікацію найважливіших міжнародних договорів. Крім того, законом встановлюються загальні принципи організації оборони, місцевого самоврядування, національної освіти, режим власності і речових прав, цивільних і торгових зобов'язань, соціального забезпечення, трудових і профспілкових прав.

Законодавча ініціатива належить прем'єр-міністру і парламентаріям. До числа традиційних найважливіших функцій парламенту відносяться встановлення державних доходів і витрат, ухвалення державного бюджету і затвердження звіту про його виконання. Фінансові законопроекти готуються і вносяться в Національні збори урядом.

Ще одна важлива функція парламенту - контроль за діяльністю уряду. У цій області П'ята Республіка знає цілий ряд новин. Парламентарії зберегли за собою право усних і письмових питань, що адресуються прем'єр-міністру або членам уряду. Проте, найважливішою і значущішою формою контролю залишається інститут парламентської відповідальності. Саме в цій області зміни найбільш істотні. Одне з найістотніших нововведень - це можливість постановки питання про довіру уряду може виходити від самого уряду.

Принцип розподілу влади в умовах змішаної республіки у Франції зазнав ряд змін в порівнянні з парламентською республікою. Загальна спрямованість визначається не стільки прагненням до самостійності, що граничить з відособленням, скільки прагненням до ефективності і максимальної дії. Цей же початок був значною мірою закладений і в організації виконавчої влади. Остання, як вже наголошувалося, носить у Франції подвійний характер. Вона поділена між президентом і урядом як колегіальним органом. Про положення і повноваження президента вже було сказано, подивимося, яким чином організован і функціонує уряд, як діє система стримувань і противаг усередині самої влади.

Уряд Французької Республіки є колегіальним органом, який несе основну відповідальність за здійснення виконавчої влади в країні. На нього покладено загальне керівництво і управління справами держави. Як орган загальнополітичного керівництва уряд визначає задачі і цілі державної політики. Уряд одночасно залишається найвищим органом управління. Відповідно він намічає і здійснює заходи, необхідні для реалізації поставлених цілей і задач. Уряд є головним розпорядником кредитів, на нього покладається виконання державного бюджету. У розпорядженні уряду знаходяться також адміністративний апарат і озброєні сили. Своєрідність і специфіка статусу уряду у Франції полягає у тому, що він як би виступає в двох значеннях. По-перше, він є Радою міністрів республіки. По-друге, він виступає у формі кабінету, який об'єднує всіх членів уряду, але під керівництвом прем'єр-міністра.

Складність полягає у тому, що у ряді випадків основний закон не проводить чіткої відмінності між двома організаційними формами, користуючись збірним терміном "уряд". Так, Конституція (ст.49) говорить про відповідальність уряду, явно виключаючи при цьому президента республіки. Адже він парламентської відповідальності не несе. В той же час прем'єр-міністр може поставити питання про довіру уряду тільки після обговорення в Раді міністрів. А в даному випадку участь президента - необхідна умова, бо рада міністрів збирається тільки під його головуванням.

Відповідь на ці питання дала практика функціонування державного механізму. Все залежить від розстановки політичних сил в країні. Так якщо і президент і прем'єр-міністр представляють одні і ті ж сили, то у президента в руках знаходяться, як правило, управління всіх найважливіших питань, залишаючи в руках міністрів питання оперативного характеру.

Інакше виглядає ситуація, коли Єлісейській палац (резиденція президента) і Матіньон (резиденція уряду) контролюють різні політичні сили. Тут особливо важливе значення придбає те, що рішення найістотніших питань може мати місце лише при їх обговоренні в Раді міністрів. Цілком природно, що в даних умовах повноваження президента і самі реальні можливості їх здійснення значно звужуються, а повноваження прем'єр-міністра істотно розширяються.

Таким чином, система противаг, яка закладена в побудові виконавчої влади, дозволяє її по-різному збалансувати в різних політичних ситуаціях.

В країні з високим рівнем централізації і бюрократизації державного апарату вже порівняно давно склалася ще одна специфічна система додаткового контролю за діяльністю адміністрації. Вона покликана перш за все запобігти можливості зловживання владою з боку адміністрації і забезпечити дотримання законності у разі її порушення представниками адміністрації. Йдеться про ту, що набула широке поширення у Франції адміністративної юстиції. Адміністративні трибунали, що є судами першої інстанції по адміністративних правопорушеннях, розглядають всі скарги на дії адміністративних властей, пов'язані із зловживанням службовим повноваженням і іншими, переважно посадовими злочинами.

Поява адміністративної юстиції найтіснішим чином пов'язана з реалізацією принципу розподілу влади. З 1899 року Державна рада є найвищим органом адміністративної юстиції з питань застосування адміністративного права і у справах, в яких одній із сторін виступає адміністрація. Основу адміністративної юстиції у Франції утворюють нині регіональні адміністративні трибунали. Вони розглядають справи за позовами про анулювання неправомірних актів адміністративних органів, про відшкодування шкоди у зв'язку із збитком, заподіяним діями адміністрації. Найвищим органом адміністративної юстиції є Державна рада, яка виступає касаційною і апеляційною інстанцією у справах, які вирішуються адміністративними трибуналами. У 70-і роки у Франції виник ще один інститут, покликаний підсилити контроль за діяльністю адміністрації і попередити її посягання на права і свободи громадян. Йдеться про так званий медіатор, встановлений по рекомендації Ради Європи для використовування всіма країнами, що входять до складу Ради.

Принцип розподілу влади в умовах змішаної форми правління реалізується абсолютно інакше, ніж в президентській республіці. Проте, він безумовно присутній. Забезпечуючи в першу чергу самостійність і ефективність виконавчої влади, він націлює одночасно всі гілки влади на співпрацю і взаємодію. Досвід П'ятої Республіки підтвердив, що ця форма правління в змозі еволюціонувати і залишається вельми ефективною навіть при радикальній зміні політичних ситуацій. Це тим більше важливо підкреслити, оскільки деякими авторами висловлювалася думка, що французька модель організації влади недієздатна і не може ефективно сприяти подоланню кризових явищ. Досвід конструювання і функціонування французького державного механізму не підтверджує подібні висновки.


3 Принцип розподілу влади у практиці конституціоналізму

України

3.1 Президент України

Відповідно до статті 6 державна влада в Україні здійснюється на основах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно законам України, що дає можливість запобігти диктатурі будь-якої з них і разом з тим організувати їх загальну діяльність на основі взаємозалежності і взаємодії в процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

Реалізація єдності державної влади передбачає різні варіанти. Так, Верховна Рада України, як єдиний законодавчий орган повинна своєю законотворчою роботою на практиці будувати єдину систему національного права, а виконавча влада здійснює свої повноваження шляхом застосування відповідних норм права, як правило, централізований, всіма органами системи виконавчої влади.

Особливе місце в системі органів державної влади займає Президент України, який не належить безпосередньо ні до однієї з гілок влади. Проте його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, відповідно до яких він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більш менш властиві всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об'єднуючу функцію, робить безпосередній вплив на їх діяльність в процесі здійснення державної влади.

А зараз конкретніше проаналізуємо місце і роль органів державної влади і дамо їм характеристику через призму їх основних повноважень.

Особливе місце серед повноважень Президента кожної країни займають його повноваження щодо парламенту, зокрема право розпуску парламенту, яке мають глави держав в парламентських і напівпрезидентських республіках (парламентсько-президентських або президентсько-парламентських). Це право глав держав вважається важливим важелем в системі стримань і противаг в їх відносинах з парламентом. Підставами застосування права розпуску парламенту у ряді країн є порушення передбачених Конституцією умов формування уряду, ухвалення державного бюджету і т. і.

Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо впродовж 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть початися.

Ряд повноважень Президента торкається його права впливу на законодавчу і іншу діяльність Верховної Ради. Пріоритетним серед них є право законодавчої ініціативи, тобто право вносити у Верховну Раду України законопроекти або пропозиції щодо ухвалення законів. І додатково законопроекти, визначені Президентом як невідкладні повинні розглядатися поза чергою. Президент має право вносити законопроекти про внесення змін і доповнень у всі розділи Конституції, зокрема до розділу І "Загальні основи", розділу ІІІ "Вибори. Референдуми." і розділу XІІІ "Внесення змін в Конституцію України", які за умови їх ухвалення не менше ніж двома третинами конституційного складу Верховної Ради затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Президент має також значні повноваження на завершальній стадії законодавчого процесу: підписання і оголошення законів. Відповідно діючій Конституції Президенту України належить право підписання законів прийнятих Верховною Радою і оголошення їх (ст. 106 п.29 КУ).

Схвалені Верховною Радою закони спочатку підписуються Головою і присилаються Президенту. Відповідно Конституції України (ст.94) Президент впродовж 15 днів після отримання закону підписує його і офіційно робить надбанням гласності або повертає закон зі своїми мотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У випадку, якщо Президент впродовж встановленого терміну не повернув закон для повторного перегляду, закон вважається схваленим Президентом і може бути підписаний і офіційно оголошений. Якщо ж під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою не менше ніж двома третинами від її конституційного складу, Президент зобов'язаний його підписати і зробити надбанням гласності впродовж десяти днів.

Одним з найважливіших повноважень Президента, як глави держави, є його засновницькі повноваження щодо формування органів виконавчої влади: Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади і місцевих державних адміністрацій.

Так, відповідно статті 106 п.9, 10 Конституції:

- Президент призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України;

- припиняє повноваження Прем'єр-міністра України і ухвалює рішення про його відставку;

- призначає за уявленням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також глав місцевих державних адміністрацій і припиняє їх повноваження на цих посадах.

Ряд повноважень має Президент і щодо формування органів судової влади і органів, які здійснюють контроль і нагляд. Зокрема:

- Президент призначає за згодою Верховної Ради України на посаду

Генерального прокурора України і звільняє його з посади;

- призначає третину складу Конституційного Суду України;

- утворює суди у визначеному законом порядку;

- здійснює помилування;

- здійснює перші призначення на посаду професійного судді на перші 5 років. (ст.106 п.11, 22, 23, 27, 31).

3.2 Законодавча влада

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Він є представницьким органом, тому обирається безпосередньо народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади. Найтіснішими є відносини парламенту з Президентом. Це обумовлено їх функціями і повноваженнями, передбаченими Конституцією і законами, системою стримань і противаг один щодо іншого і іншими обставинами.

Початковим повноваженням Верховної Ради України у взаємостосунках з Президентом є право парламенту призначати вибори Президента в терміни, визначені Конституцією (ст.85). Але головним змістом взаємостосунків парламенту і Президента є сам хід здійснення ними своїх функцій і повноважень.

Зокрема, Верховна Рада України заслуховує щорічні і позачергові послання Президента про внутрішнє і зовнішнє положення України (ст.85), направляє новоприйняті закони Президенту (ст.94).

Видне місце у взаємостосунках Президента з парламентом займає питання формування органів виконавчої влади. Так, парламент дає згоду на призначення Президентом Прем'єр -міністра.

Крім того, Верховна Рада України ухвалює рішення про напрям запиту до Президента на вимогу народного депутата, групи народних депутатів або комітету Верховної Ради, заздалегідь підтриманого не менше, як третиною конституційного складу Верховної Ради; має право усунути Президента від поста у порядку імпічменту, встановленого Конституцією (ст.111).

Багатофункціональними є відносини Верховної Ради України з Кабінетом Міністрів України, який підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (ст.113). Верховна Рада дає згоду на призначення Прем'єр - міністра, розглядає і ухвалює рішення щодо схвалення (не схвалення) програми діяльності Кабінету Міністрів, здійснює контроль за його діяльністю.

По пропозиції не менше ніж третини народних депутатів від її конституційного складу Верховна Рада може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів і прийняти резолюцію недовіри йому більшістю від конституційного складу Верховної Ради, слідством, якої є відставка Кабінету Міністрів України. Найважливішими повноваженнями Верховної Ради щодо Кабінету Міністрів і інших органів виконавчої влади є ухвалення нею законів про організацію і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби і ін.

Багатогранними є відносини Верховної Ради України і з органами судової влади. Зокрема, Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду України, обирає суддів загальної юрисдикції, надає згоду на призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, може виказати недовіру Генеральному прокурору, яке вабить його відставку від посади, призначає три представники до Вищої ради юстиції.

Парламент, як орган законодавчої влади визначає законами України судовий устрій, судочинство, статус суддів, основи судової експертизи, організацію і діяльність прокуратури.

Досить тісною є взаємодія парламенту з органами правосуддя в процесі здійснення парламентського контролю.

Яскравим прикладом цьому може служити стаття 81 п. 2. Незалежно від волевиявлення або згоди народного депутата його повноваження припиняються достроково у разі отримання законної сили обвинувального вироку щодо нього. При цьому, не має значення, який вид покарання визначений судом щодо депутата, а також міри покарання. Підставою для дострокового припинення повноважень народного депутата України є також рішення суду про визнання його недієздатним або безслідно відсутнім, що вступило в законну силу.

Принципово новим в Конституції є положення про те, яким чином у разі невиконання народним депутатом вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності його депутатські повноваження припиняються достроково. У відмінності від чинного законодавства про статус народного депутата, за яким рішення про дострокове припинення повноважень ухвалювалося Верховною Радою, по Конституції воно повинно бути прийняте судом.

3.3 Виконавча влада

Відповідно до Конституції України, Кабінет Міністрів України є вищестоящим органом в системі органів виконавчої влади, яку складають центральні і місцеві органи виконавчої влади. Як найвищий колегіальний орган, він здійснює владу як безпосередньо, так і через центральні і місцеві органи виконавчої влади, направляючи і контролюючи їх діяльність.

Як вищестоящий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів очолює єдину систему виконавчої влади в Україні; забезпечує відповідно до Конституції здійснення функцій і повноваження виконавчої влади на території України; направляє діяльність міністерств і інших органів виконавчої влади; самостійно вирішує питання, які віднесені до його ведення Конституцією України, законами Верховної Ради України і указами Президента України.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і в своїй діяльності керується його актами (ст. 113 Конституції України). Одночасно він підзвітний і підконтрольний Верховній Раді України, але у межах визначених Конституцією України.

Так, згідно ст.85 ч.4 Конституції України Верховна Рада затверджує Державний бюджет України і вносить зміни в нього; контролює виконання Державного бюджету України, ухвалює рішення щодо звіту про його виконання. Верховна Рада України, крім того, відповідно ст.85 п.13 Конституції, здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України. В кінці кінців, представницький орган України по пропозиції не менше ніж однієї третини народних депутатів від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів і прийняти резолюцію недовір'я Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

При цьому питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу впродовж однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України (ст.87 Конституції України).

Певні складнощі виникають при організації виконавчої влади, здійснюваної Кабінетом Міністрів України. Вони відображають боротьбу між законодавчою гілкою влади і Президентом.

Із зміною статусу Президента України, якщо він відповідно до нової Конституції є главою держави, тобто не входить ні в одну з гілок влади, правові основи виконавчої влади, як окремої влади, по суті не були вирішені до кінця. Конституція України не містить в собі положень, які б визначали саме характер виконавчої влади, оскільки розділ VІ "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" освітлює лише питання щодо системи органів виконавчої влади, проте, хто ж визначає і формує цю систему, в цьому розділі в повному об'ємі не сказано.

А в інших розділах вказано, що організацію і діяльність органів цієї гілки влади визначає Верховна Рада України, а формує її Президент (ст.92 п.12, ст.106. п.10 Конституції України). Відповідно до ст.106 гг.10, 15 Конституції України Президент України одноосібно призначає за уявленням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади.

Проте, відповідно до ст.92 п.12 Конституції України, виключно законодавча влада в особі Верховної Ради законами України визначає організацію і діяльність органів виконавчої влади. Якщо буквально розуміти положення цього пункту ст.92 Конституції, то в практичній площині воно означатиме: законодавчий орган повинен прийняти майже 100 законів, зокрема, про Кабінет Міністрів України, про міністерства, і про інші центральні відомості (а їх більше 56); а також про місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві і Севастополі. Це безумовно, приведе до порушення балансу законодавчої і виконавчої влади.

Разом з тим треба брати до уваги, що законодавчий орган не має права призначати і звільняти з посади міністрів і інших керівників центральних органів виконавчої влади, оскільки це виняткове право Президента.

Відповідно до ст.114 Конституції, до складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце -прем'єр-міністра, міністри. Президент призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України і ухвалює рішення про його відставку (ст.106 п.9).

Процес призначення Прем'єр-міністра складається з таких стадій:

1) Визначення Президентом кандидатури на цю посаду;

2) Розгляд Верховною Радою України цієї кандидатури (у разі відхилення - наступне внесення і розгляд кандидатури на пропоновану посаду).

3) Призначення Прем'єр-міністра України.

Президент України не пізніше, ніж на десятий день після вступу до посади або припинення повноважень Кабінету Міністрів , після консультацій з Головою Верховної Ради України і уповноваженими представниками депутатських груп і фракцій вносить на розгляд Верховної Ради України кандидатуру Прем'єр-міністра України. Після отримання згоди Верховної Ради України Президент України в триденний термін видає Указ про призначення Прем'єр-міністра України.

Повноваження Кабінету Міністрів України у відносинах з Верховною Радою України і її органами включають:

- здійснення Урядом законодавчої ініціативи у Верховній Раді України;

- участь Кабінету Міністрів в процесі розгляду питань Верховної Ради;

- повноваження у зв'язку з твердженням і контролем за виконанням Державного бюджету України, підготовкою, твердженням і виконанням державних програм;

- звіт перед Верховною Радою України про свою діяльність.

Також Верховна Рада України може виказати недовір'я Кабінету Міністрів України: Стаття 87. Верховна Рада України по пропозиції не менше ніж однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і прийняти резолюцію недовір'я Кабінетних Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу впродовж однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України.

3.4 Судова влада

Третій вид державних органів складають органи судової влади. Це - Верховний Суд України як високий судовий орган в системі судів загальної юрисдикції. У своїй сукупності всі суди складають судову систему України. Вони здійснюють судову владу шляхом конституційного, цивільного, кримінального і арбітражного судочинства. Органи судової влади ухвалою законних і обов'язкових до виконання рішень або вироків, шляхом застосування чинного законодавства на основі принципу рівності всіх перед законом і судом, стримують інші гілки влади від зловживань. При реалізації своєї компетенції органи виконавчої і законодавчої влади повинні діяти у межах закону і наданих їм повноважень, щоб не відчути на собі дієвість судової влади.

Для органів судової влади характерним є те, що судді обираються безстроково. Відособлене місце від судової системи має Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції, в Україні, який відрізняється від судів загальної юрисдикції порядком освіти (судді Конституційного Суду призначаються Верховними Рада України, Президентом і З'їздом суддів України, по- шість суддів), складом (18 суддів), специфікою судового проведення і його процедурою, особливістю рішень Конституційного Суду (вони є загальнообов'язковими, остаточними і не оскаржуються ), а також терміном призначення на посаду суддів (дев'ять років без права бути переобраним на повторний термін).


Висновки

У сучасній правовій науці принцип розподілу влади прийнято відносити до основ демократичного конституційного ладу. Це значить, що він має основоположне значення при рішенні конкретних питань побудови державного механізму.

Призначення принципу розподілу влади - виключити можливість концентрації всієї повноти влади в руках однієї особи або органу шляхом встановлення такої державності, при якій різні гілки державної влади могли б взаємно стримувати одна одну.

Сфери реалізації трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої і судової - повинні бути чітко розмежовані, вони не повинні стояти на заваді один одному.

Розподіл влади повинен ґрунтуватися, перш за все, на їх співпраці, яка, проте, стримувала б кожну з них, ставило б в певні рамки і балансувало.

Незалежність і самостійність кожної з трьох гілок влади, і особливо законодавчої і виконавчої, не повинні бути перешкодою до їх взаємодії. Більше того, ефективна влада неможлива без їх співпраці.

У сучасній Україні принцип розподілу влади визнаний, конституційно закріплений і застосовується в побудові і функціонуванні державних інститутів.

Багато політиків і правознавців називають виконавчу владу домінуючою в системі державних органів. Сильна виконавча влада України, безумовно, потрібна. Але не треба захоплюватися. У нашої країни достатньо гіркий досвід в цьому питанні. Посилення виконавчої влади за відсутності адекватного контролю і механізму стримань таїть в собі загрозу різкого розростання і посилення бюрократичного адміністративного апарату. Чисельне зростання чиновництва, елементарне знехтування адміністрацією основних прав і свобод - подібні вади породжуються безконтрольністю виконавчої влади і підлеглого їй апарату управління.

Нажаль, все ще традиційно слабким місцем залишається в України судова влада. Прокламовані Конституцією принципи судового устрою і судочинства реалізуються насилу. І в даному випадку відчувається протидія і тиск з боку інших гілок влади, що нерідко все ще роблять замах на незалежність суду. Явно недостатні матеріальні, а частково і правові гарантії, необхідні для того, щоб забезпечити суду гідне місце в здійсненні влади. Цей компонент розподілу влади неефективний. Самостійність і особливо роль суду в Україні все ще далекі від тих, які властиві суду в розвинених демократичних країнах.

Активна політика, що проводиться в даний час в України, на побудову правової держави позитивно позначається на стані нашої «хворої» держави. Хочеться сподіватися, що дотримання правовим принципам, властивим демократичній державі дозволить нашій країні вибратися з тієї прірви, в якій вона знаходиться останні десятиліття. Тому необхідно підтримувати вже створений механізм розподілу влади, механізм стримань і противаг, який дозволяє збалансувати різні гілки влади. Це - одна з важливих гарантій продовження демократичного розвитку України.

На завершення хотілося б зазначити, що досвід розробки, прийняття і втілення в життя положень Конституції США 1787 року може бути корисний сьогодні при розгляді питань, пов'язаних з прийняттям нової Конституції України. Розумне поєднання консервативних традицій і гнучкості, можливість гілок влади впливати один на одну, не обмежуючи при цьому самостійність один одного, американський досвід федеративного устрою держави і багато що інше може бути використано нашими законодавцями. Хоч самі американці далекі від ідеалізації своєї Конституції, відмічають спірність багатьох її положень, вказують на безліч нестач і компромісів, укладених в ній, але факт залишається фактом - по ній живе і розвивається більше 200 років одна з найбільших країн світу. І саме ця стабільність, прихильність американців створеним ними самими традиціям заслуговує передусім нашої уваги і поваги.

При будь-якому відношенні до американської Конституції з точки зору теорії, необхідно визнати її найбільше практичне значення не тільки для США, але і всієї світової цивілізації.


Список використаної літератури

1. Баренбойм П.Д. «3000 лет доктрины разделения властей. Суд Сьютера», М.: Белые альвы, 1995. -176с.

2. «Великие мыслители запада»/Пер. с англ. В. Федорина, М.: Крон-пресс, 1998. -800с.

3. Евзеров Р. Я. Парламентаризм и разделение властей в современной России// Общественные науки и современность.- 1999.- №1.- С. 83-94.

4. Заиченко Г.А. «Философия Джона Локка», М.: Знание, 1959. -32с.

5. Марченко М.Н. «Разделение властей: история и современность», М.: Юр. колледж МГУ, 1996. -425с.

6. Монтескье Ш. Л. Избранные произведения. М., 1995

7. Советский энциклопедический словарь, М.: Сов. энциклопедия. 1980. -1600с.

8. «Философия Джона Локка», под ред. профессора Асмуса В.Ф., изд-во московского университета, 1960. -64с.

9. Хропанюк В. Н.«Теория государства и права», М.: ДТД, 1996.

10. Аверьянов В.Б. Содержание деятельности аппарата государственного

правления и его организационные формы. //Советское государство и

право. - 1988г.- №6

11. Азаркин Н.М. Монтескье. -Г., 1988г.

12. Венгеров А.Б. Теория государства и права. В 2-х частях. - Г., 1997г.

13. Вениславский Ф. Взаимодействие ветвей государственной власти как

принцип основ Конституционного порядка Украины//Право Украины. - 1998.

- №1

14. Общая теория государства и права /В ред. В.В.Копейчикова. - К. -

1997г.

15. Комментарий к Конституции Украины. / В ред. В.Ф. Опришка. - К. -

1996.

16. Конституция Украины. От 28 июня 1996 года. // ВВРУ. 1996. №30.

17. Хропанюк В.Н. Теория государства и права.- Г., 1996 г.

18. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. - Г., 1973 г.

19. Чиркин В.Э. Разделение властей: социальные и юридические аспекты.

//Советское государство и право. - 1990г.- №8

20.Чиркин В.Э. Элементы сравнительного государствоведения. -Г.,

1994г.

21. История политических и правовых учений, под общей редакцией В.С. Нерсесянца, М., 2002 г.

22. История политических и правовых учений, под общей редакцией Лейста Н.И., М., 2000 г.

23. История диалектики XIV – XVIII вв. под редакцией Каменского З.А., М., Мысль, 1989, 355 с.

24. Асмус В.Ф. Историко-философские этюды. М., Мысль, 1991, 318 с.

25. Культурология. История мировой культуры: Учеб. пособие для вузов/ А. Н. Маркова, Л. А. Никитич, Н. С. Кривцова и др.; Под ред. проф. А. Н. Марковой. – М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1995. – 224 с.

26. Политология: Уч. Пособие/Под. ред. А.А.Радугина. – М.: Центр, 1996. – с.28-62.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:04:37 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
21:33:33 28 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Теорія розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову та її реалізація в Україні

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150490)
Комментарии (1831)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru