Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Соціальна цінність права

Название: Соціальна цінність права
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: курсовая работа Добавлен 17:08:52 15 февраля 2010 Похожие работы
Просмотров: 272 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Соціальна цінність права

Курсова робота з дисципліни

„Теорія держави та права”

Зміст

Вступ

Розділ I. Право – історичне надбання людства

1.1 Походження права

1.2 Призначення права

1.3 Функції права

1.4 Соціальна цінність права

Розділ II. Правова держава – втілення ідеалів свободи і справедливості

2.1 Формування теоретичних основ правової держави

2.2 Погляди сучасних дослідників держави і права на проблему правової держави

2.3 Основні ознаки правової держави

Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Коли ми починаємо вести мову про право , мимоволі виникають асоціації: закони, мораль, норми поведінки... Водночас можуть з’явитися й інші думки-асоціації: суди, вироки, в’язниці – те, що тягне за собою порушення права. Отже, закономірно народжується усвідомлення: право – це широке поняття, що стосується як усього суспільства, так і кожного зокрема.

У розвинутих цивілізованих країнах право вважається основним інструментом захисту прав людини, у тому числі – і перед державою.

Як універсальний регулятор суспільних відносин, воно забезпечує порядок у суспільстві, допомагає знайти необхідний вихід із різноманітних життєвих ситуацій. А такі трапляються мало не щодня.

Право закономірно вважається основою будь-якого цивілізованого влаштування життя людей.

Право-це сфера належного, того, як повинно бути. Але це належне не завжди збігається з дійсністю, а сьогодні цей незбіг, нажаль, набув характеру істотного розриву. Така ситуація спричиняє певний правовий нігілізм. Правовий нігілізм, а за ним – і певний хаос у суспільних відносинах завдає шкоди суспільству, державі і кожній людині. Необхідність подолати цей нігілізм, встановити порядок у стосунках людей в різних сферах життєдіяльності саме і є актуальною потребою, а отже, - стимулом до вивчення права, аналізу його соціальної цінності.

Право містить низку вічних істин, непорушних канонів, свого роду правових аксіом. Водночас багато нових істин, що з’являються, доводиться осягти по-новому, відповідно до запитів сучасності.

У свідомості людей право з давніх-давен було синонімом справедливості, правди, праведності. Часом воно зближалося із такими поняттями, як законність, упорядкованість соціального життя, іноді ж – наближалося до прав людини. Проте – ніколи, ні за будь-яких обставин в усі часи - від античності і до сьогодення – без нього не мислилося і не може мислитись суспільне життя.

Найтіснішим чином із правом пов’язане інше суспільне явище – держава . Як і чому? Як і за сивої давнини, сьогодні багато сподівань людина покладає на державу: оборона від зовнішніх ворогів і захист від злочинців, забезпечення бідних і немічних, допомога багатодітним сім’ям, ліквідація наслідків екологічних і техногенних катастроф, здійснення правосуддя тощо. Насправді люди доволі часто звертаються по допомогу до держави, вважаючи, що саме вона має захистити їхні інтереси, причому саме за допомогою права.

Щодо взаємозв’язку держави і права існують два основних підходи:

1) інструментальний підхід – коли право розглядається як знаряддя, інструмент держави для підтримання її примусової влади і як плід державної діяльності, а право при цьому є правом держави встановлювати закони, що забезпечують примус населення до підкорення владі, і межі між державною волею і державним свавіллям немає. Держава ж на свій розсуд наділяє громадян тими або іншими правами чи позбавляє цих прав. Подібне праворозуміння панує в країнах з авторитарними державними порядками в усіх формах – від самодержавства (абсолютизму) до тоталітаризму;

2) ціннісний підхід – коли право розглядається як соціальна цінність , що вироблена практикою людської цивілізації та несе ідею справедливості й гуманізму. В цьому розумінні право – це передусім невід’ємні права особистості, а закон і держава повинні поважати і охороняти ці права. Це праворозумінняя притаманне демократичній, правовій державі, воно є серцевиною самої ідеї правової держави.

Концепція цієї курсової роботи виходить саме з праворозуміння, пов’язаного з ідеєю правової держави.

Отже, уважно розглянемо взаємозв’язок держави, права, людини і суспільства. Поринемо в глибину віків і простежимо, як саме розвивалося право впродовж історії людства. Розглянемо функції права, його соціальне призначення.


Розділ I. Право – історичне надбання людства

1.1 Походження права

Питання про походження права становить одну з найскладніших проблем теоретичної юриспруденції, і єдиної думки щодо цього в науці дотепер не склалося. Існують і існували різні погляди, концепції щодо цього питання, зміст яких найчастіше зумовлений різноманітними обставинами: конкретним історичним періодом, політичними обставинами в державі – батьківщині конкретного правового вчення, а також низкою суб’єктивних чинників: особистою думкою юриста – теоретика, фундатора вчення, його ставленням до тієї чи іншої соціальної групи.

Право є одним із найважливішим здобутків людської цивілізації, але воно переживає розвиток. Це означає, що воно виникло на певному етапі історії людства і дотепер еволюціонує. Така постановка питання закономірно породжує проблему походження права, наукове питання: як виникло право, які чинники зумовили його появу?

Право – своєрідне унікальне явище. Загальновідомо, що з часом практично все в природі схильне до змін. За порівняно короткий період існування людей на землі виникали і руйнувалися царства та імперії, змінювалися засоби виробництва й управління, методи будівництва і ведення воєн, стилі і напрямки в архітектурі, живописі, музиці, манери і навіть мова. Однак у сфері правового регулювання відносин із давніх часів існують незмінні або схильні до дуже незначних змін категорії. Справді, з часів ассирійського царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) до наших днів юриспруденція використовує кодифікацію як один із методів упорядкування правових норм. З часу видатних римських юристів до сьогодні діють поняття угоди, договору, зобов’язання й інші цивільно-правові категорії. Виходить, саме право часто виступало як елемент, що забезпечує зв’язок часів і епох, культур і цивілізацій, тому питання про походження права набуває особливої актуальності.[10, С.38]

У різних народів і в різні епохи право творення мало свої особливості, однак існують і загальні закономірності.

Економічне і соціальне життя будь-якого суспільства потребує певної впорядкованості діяльності людей, що беруть участь у виробництві, розподілі та споживанні матеріальних благ. Її досягають за допомогою соціальних норм. У первісному суспільстві це були звичаї, злиті з релігійними і моральними вимогами.

Соціальне розшарування суспільства, поява в ньому різних соціальних прошарків і груп із різноманітними, що найчастіше не збігаються, інтересами, привело до того, що родові звичаї вже не могли відігравати роль універсального регулятора. Якісно нові соціально-економічні умови потребували нових загальнообов’язкових норм, що встановлені (або санкціоновані) й охороняються державою.

Виникнення права, як і держави, тривало багато епох, зазнавало впливу різноманітних чинників як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Тому загальнотеоретичний схематичний виклад не відбиває всіх особливостей походження права в різних народів.

У далеку давнину найбільш впливовою ідеологічною силою виступала релігія. Особливу роль відігравала вона у виникненні права в народів, у господарстві яких домінували скотарство і землеробство. Так, природною для хліборобів, особливо в країнах жаркого клімату, стала релігія. Сонця (Месопотамія, Передня Азія, Індія, Стародавній Єгипет, Мезоамерика, гірське Перу). Виникнення культу вищого божества сприяло вивищенню племінних звичаїв над звичаями окремих родів і вело до зміцнення віри в єдиний для всього народу порядок, даний зверху верховним божеством. Жреці, носії нової релігії, виробили уявлення про пори року, що втілилися в давніх аграрних календарях, які встановлюють для всіх циклічність проведення сільськогосподарських та іригаційних робіт, що супроводжувалися релігійними обрядами поклоніннями Сонцю. Цей порядок підтримувався владою перших міст-держав, що була в руках царів, військової верхівки і бюрократії.

У Стародавній Греції, Стародавньому Римі й у слов’янських народів, кельтів, германців, у яких зрошувальне поливне землеробство було нерозвиненим, а польові роботи залишалися справою сільської громади, календарі природи і поклоніння Сонцю не були настільки явно „одержавлені”.

Одним із джерел права були звичаї, що склалися в період формування давніх цивілізацій, освячувалися й охоронялися державою (звичаєве право або правовий звичай). З поміж них усе більшого значення набували звичаї, що закріплюють нерівність членів сільської громади, привілеї вищих станів і обов’язки нижчих. Надалі багато норм звичаєвого права склали основу перших писаних законів (закони XII таблиць, „варварські правди”).

Велику роль у формуванні права відіграли судові органи. Вони сприяли руйнуванню системи звичаїв родового ладу, закріплюючи у своїх рішеннях норми, що відповідали новим порядкам. Поступово виникає прецедентне право, тобто рішення суду з конкретної справи перетворюється в загальну норму (судовий прецедент). З розвитком писемності появляються і перші писані закони.

Становлення держави вимагало все більшого закріплення правових норм, надання їм високого ступеня формальної певності.

Право, що виникало спиралося на примусову силу держави, інакше воно б не витиснуло родових звичаїв.

Право, що формується, мало подвійну мету: з одного боку, закріплення певної соціальної структури (кастового, станового ладу), панування привілейованих груп і, з іншого боку, - встановлення і підтримання єдиного для всього населення країни порядку в суспільних відносинах, без чого неможливе нормальне життя будь - якого суспільства.

Встановленню єдиної правової організації в деяких народів сприяли переможні міжусобні або міждержавні війни.

Державне об’єднання племен у єдині народи сприяло і правовому захисту зовнішньополітичних інтересів. Вироблялися норми, що стосуються міждержавних спілок, установлення митних правил і т. ін. Починається формування зачатків міжнародного права.

Сучасна наука не обмежується цією схемою в описі процесу появи права. Аналіз головних факторів, що сприяли появі права, приводить дослідників до різноманітних концепцій, що пояснюють цей процес. Нині наука оперує такими теоріями походження права.

Примирлива, якої дотримуються західні наукові кола, зокрема Е.Аннерс. За нею право виникло для врегулювання відносин не всередині роду, а між родами. Спочатку між ворогуючими родами виникали договори про примирення, потім, певні правила, що встановлювали різноманітні санкції, усе це ускладнювалося, і таким чином виникало право, усередині роду право виникнути не могло, тому що воно там не було потрібне, конфліктів усередині роду практично не було.

Регулятивна – популярна в азіатських наукових колах. Згідно з нею право виникає для встановлення й підтримання єдиного порядку для всієї країни, насамперед для врегулювання землеробського і сільськогосподарського виробництва.

Теологічна, за якою право є результатом Божественної волі і встановлюється на землі через божественного пророка (фараон, монарх).

Теорія природного права – у кожної людини від народження є певний набір природних прав (свобода, рівність). З розвитком суспільства природні права починають гарантуватися законами держави, ці закони й утворюють право, що, таким чином, споконвічно повинне бути спрямовано на захист інтересів і прав особистості.

Історична теорія – право спонтанно виникає на основі еволюції суспільства, формується з народного духу, народної свідомості. Законодавець повинен відображати в юридичній формі те, що вже існує. З цієї теорії випливає, що право не універсальне, право кожного народу унікальне, і „працює” лише для цього народу. Право – це об’єктивне явище.

Марксистська – право – це зведена в закон воля пануючого класу, один (пануючий) клас видозмінює звичаї для підпорядкування іншого класу. Всі ці процеси зумовлені економічними чинниками.

Теорія спеціалізації – право зумовлене необхідністю регулювати і забезпечувати індивідуальні інтереси людей у суспільстві, диференціація якого набуває особистісного характеру.

1.2 Призначення права

Сучасна юридична наука подає два головних підходи до призначення права.

Перший підхід виходить з того, що призначення права – виражати інтереси пануючого класу, втілювати волю економічно пануючого класу в закони, служити засобом придушення і насильства стосовно інших класів. Такий підхід до призначення, його ролі в суспільстві сповідує марксистська теорія, що розглядає право як соціально - класовий регулятор суспільних відносин.

Другий підхід трактує право і його призначення як засіб компромісу, зняття протиріч у суспільстві. Бути засобом управління справами в суспільстві - ось призначення права. Тому право трактується як засіб узгодження, поступок. Це не означає, що право не ув’язане із застосуванням примусу, але на перший план у правовому вирішенні проблем має висуватися не примус, а досягнення згоди і компромісу.

У реальному житті право виконує завдання двоїстого характеру: з одного боку, воно виступає інструментом політичного панування, а з іншого – інструментом загальносоціального регулювання, засобом установлення порядку в суспільстві.

Отже, можна зробити висновок, що головне призначення права – забезпечення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних прошарків і груп суспільства шляхом досягнення згоди компромісу.

1.3 Функції права

Під функціями права розуміють головним чином соціальне призначення права й основні напрями правового впливу, що випливають з цього призначення, на суспільні відносини.

Виділяють дві головні функції права – регулятивну й охоронну.

Регулятивна функція спрямована на регулювання, упорядкування суспільних відносин, установлення правил поведінки людей. Ця функція спирається на спроможність права наказувати, установлювати ті або інші варіанти поведінки.

У регулятивній функції виявляється одне з головних завдань права – упорядкувати суспільні відносини.

Охорона функція спрямована на захист, охорону найбільш важливих для життя суспільства відносин. Право проголошує їх недоторканими, а небажані суспільству відносини намагається витиснути, ліквідувати. Завдання цієї функції – забезпечити виконання вимог законів, установити режим законності в суспільстві.

Крім названих, право виконує також виховну, ідеологічну й інформаційну функції.

Виховна функція полягає у впливі права на волю, свідомість людей, вихованні в них поважного становлення до права.

Ідеологічна функція покликана впроваджувати в життя суспільства ідеї гуманізму, пріоритету прав і свобод людини, ідей демократизму.

Інформаційна функція дозволяє інформувати людей про вимоги, що ставляться державою, повідомляти про те, які вчинки і дії визнаються суспільно корисними, а які, навпаки, суперечать інтересам суспільства.

Протягом усієї історії існування правового регулювання життя суспільства так і не склалося єдине загальне, що влаштовує всіх, визначення права, оскільки це дуже складне й багатоаспектне явище. В українській мові слово право також використовується в різних значеннях („правило поведінки”, „правда”, „справедливість” і т. ін.).

Проте можна виділити два основних підходи до визначення поняття права: один із них, умовно кажучи, вузький, а другий – широкий. З позиції першого підходу, право звичайно визначається як „сукупність загальнообов’язкових норм, встановлених або санкціонованих державою”[2, С.155];

другий підхід заснований на введенні в поняття права трьох елементів: правосвідомість, норми права, правовідносини. Такий підхід виходить із того, що правові норми є нормативним утіленням правових ідей, які домінують у суспільстві. У той же час ці норми залишаються добрими намірами, поки вони не реалізуються в конкретних суспільних відносинах (правовідносинах). З позицій різних правових шкіл роль цих трьох елементів визначається по – різному. У так званих ідеологічних школах права (психологічна теорія, теорія права і т. ін.) головна увага приділяється правосвідомості, у нормативістських школах підкреслюється особлива роль норм права, соціологічної теорії роблять акцент на правовідносинах.

Теологічна концепція права . У далеку давнину джерело, з якого виникає позитивне право, бачили насамперед у волі богів і їхніх „помазаників” – правителів держав (Індія, Китай, Єгипет і т. ін.). вплив релігії як домінуючого світогляду на функціонування законів і права у Середньовіччя призвів до майже тисячолітнього панування теологічних поглядів, що підтверджували божественне походження права і законів. Найбільш послідовним вираженням їх є вчення середньовічного теолога і філософа Фоми Аквінського.

Релігійне розуміння сутності права як витвору Бога дотепер залишається одним із напрямів його теоретичного осмислення в межах католицької науково – правничої думки (Ж.Марітен).[5, С.35]

Однак думка, релігійні уявлення про право є іманентним для західноєвропейського світогляду явищем, хибна. У країнах ісламського Сходу право ґрунтувалося на священній для мусульман книзі – Корані. Більш того, тлумачити право і навіть створювати нові норми мали тільки знавці релігійних текстів. Мусульманська система визнає за особистістю права тільки за умов виконання обов’язків перед Аллахом. Релігійними за своєю природою були неіснуючі зараз індо – буддійська, японська синтоїстська та китайські (даоська й конфуціанська) системи права.[11, С. 25]

У православному світі також не вдалося запобігти впливу релігії та церкви на право. Найбільш яскраво це проявилося в Московському царстві у XVст. Ієрархи православної церкви намагалися проголосити владу церкви вищою за царську. Наслідком гострої ідеологічної боротьби став компроміс між світською та церковною владою. Протягом довгих століть у Москві та Російській імперії церква виконувала важливі державні функції – ідеологічну та (з часів Петра I) запис актів громадянського стану.[10, С.51]

Слід зазначити, що таке становище не було випадковим. Середньовічне суспільство і держава стояли на порозі засвоєння нових ресурсів. Проте, щоб опанувати ними, була необхідна консолідація населення. Забезпечити її могли тільки церква, яка нівелювала людей, перетворювала сукупність індивідів на однорідну слухняну масу. Як тільки вдалося засвоїти нові ресурси, домінування релігії стало непотрібним та шкідливим. Із середини XVII ст. теологічний напрям починає поступатися першістю гуманістичним і світським теоріям.

До них належать насамперед теорія природного права. Її фундатор Гуго Грацій підтверджував, що, поряд із змінливим позитивним правом, яке виникло з волі Бога або людей (держави), існує незмінне природне право, тобто те, „що відповідає природі суспільства розумних істот”. Воно не зумовлене ні часом, ні місцем і ніким не може бути змінене. Ця теорія відіграла величезну роль у звільнені праворозуміння від релігійних догм. Воно дістала широкий розвиток у працях французьких просвітителів XVIII ст.- Ж.-Ж. Руссо, Ш.Л. Монтеск’є, М.Ф.Вольтера та інших, російських просвітителів О.М. Радищева, С.Є. Десницького. [2, С.157]

Природне право виступало як ідеальне право, зумовлене природою людини, якого необхідно дотримуватися, хоча його важко виявити в реальній історії людства.

Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. виникла історична школа права (К.Ф. Савіньї, Г.Ф. Пухта). Її прихильники заперечували існування природного права. позитивне право, на їхню думку, не твориться сваволею законодавця, а є закономірним продуктом народного життя. Відповідно до історичної школи право завжди „національне” і в різні епохи має різноманітний зміст.

У другій половині XIX ст. склалася позитивна теорія права (І. Бентам). З погляду прихильників цієї теорії, право твориться державою і є нормами держави, спрямованими на задоволення інтересів людини. Незабаром позитивізм став одним з основних напрямів теорії права (К. Бергом - у Німеччині, Г.Ф. Шершеневич – у Росії, Д. Остін – в Англії). Головна теза юридичного позитивізму – визнання правом тільки норм, утворюваних державою для загального блага або для задоволення інтересів людини. Не заперечується й те, що в праві втілюються ідеї справедливості, і те, що право стає обов’язковим для самої держави. Однак тільки справедливість, захищена державою, є правом.

Позитивістська юриспруденція на початку XX ст.. дістала продовження в сучасному нормативізмі, „чистій теорії права”, на вершині яких стоїть „основна норма”, а на самому споді - індивідуальні акти, судові рішення. Кожна норма нижчого порядку випливає з вищого порядку. Держава не формує право, а існує завдяки визнанню з боку суспільства. „Основна норма” не має потреби в поясненні – вона виводиться чисто логічно, як вищий критерій пізнання права.

Відповідно до цієї концепції юридична наука повинна займатися дослідженням чинних норм із використанням інструментів формальної логіки, питання сутності права лежать поза сферою інтересів юристів.

У другій половині XIX ст.. сформувалися соціалістичні й комуністичні вчення (у тому числі марксизм ) про сутність права, що випливали з класової природи держави і права.

К.Маркс і Ф. Енгельс розуміли право як зведену в закон волю пануючого класу, зумовлену матеріальними умовами життя цього класу. У цьому розумінні право виступає як засіб придушення опру експлуатованих класів. Розглядаючи співвідношення загальносоціального і класового в праві, марксисти надавали пріоритет класовому. Право, відповідно до поглядів прихильників цього напряму, не втілює уявлення про справедливість, а зумовлене виключно економічним базисом суспільства.

Соціологічна юриспруденція вважає, що норми, записані в законах та інших актах держави, ще не є саме право. Набагато важливіше те право, що укладається в житті. Це „живе право” протиставляється застиглому в параграфах і статтях законів „праву в книгах”. На перше місце виходить фігура судді як право творця (Е.Ерліх, Р. Паунд, К. Лев еллін та ін.). За цією концепцією, право тільки те, що втілене в реальних правовідносинах, у соціальній дії або виявлене як засіб соціального контролю. Ряд американських прихильників концепції „права створеного судом”, вважають правом лише норми, застосовані або створені судом.(К.Левеллін)[2, С.158]

Психологічна школа права, створена на початку XIX ст. російським професором Л.І. Петражицьким, зберегла певний вплив і сьогодні. На його думку, поряд з „офіційним правом”, установленим державою, існує право, усвідомлюване людьми у вигляді особливих психічних станів, - переживання свого боргу перед іншими („імперативність”) і усвідомлення права вимагати виконання обов’язку з боку інших („атрибутивність”).

У сучасній теорії права набуло поширення розуміння сутності права як міри свободи („лібертарна теорія” – В.С. Нерсесянц) або справедливості („етична” концепція – Р.З. Лівшиць), що виникає в суспільстві ще „до закону”, до створення норм позитивного права. Іншими словами, право і закон тут чітко розділені.

Визнання правових і моральних постулатів, від яких не повинні відступати ні законодавці, ні закони правової держави, відображене в Конституції України.

Сучасне розуміння права як міри волі і справедливості, безсумнівно, важить набагато більше від правових уявлень, властивих глибокій стародавності, Середньовіччю, молодому капіталізмові XVII – XIX ст.. і тоталітарно – комуністичним режимам XX ст.

Втілення ідеалів свободи і справедливості – мета правового розвитку суспільства. З цими ідеалами держава повинна звіряти свої закони і практику їхньої реалізації, а кожен громадянин – свою поведінку.

Проте загальновизнаними вважаються такі ознаки права: нормативність, формальна визначеність, загальнообов’язковість.

Загальним також є те, що право спирається на силу і пронизане ідеєю можливого застосування примусу. Однак на питання про роль примусу в науці є різні погляди: одна позиція – авторитарна (марксистська), стверджує, що право виступає як засіб примусу стосовно суспільства, а на другому плані – ідея про право як виразник узгоджених інтересів членів суспільства. Друга позиція полягає в тому, що право в першу чергу виражає узгодженні інтереси членів суспільства, обслуговує інтереси членів суспільства, сила в праві має другорядне значення і виявляє себе тільки в разі порушення правових норм.

1.4 Соціальна цінність права

Історія знала до правову і додержавну стадії суспільного життя. Право і держава, як вже зазначалося, виникли на певному етапі суспільного розвитку, коли без них люди вже не могли обійтися.

Лише вийшовши з природного, тваринного стану, людина створила „тривимірний простір”, в який вписується й її поведінка в суспільстві. Трьома мірилами, або нормами, її поведінки є: звичаї, мораль, право. При цьому саме право характеризує становище особистості в суспільстві, але саме воно потребує певного механізму здійснення і захисту – закону і держави.

Отже, людина – право – закон – держава є базовими поняттями правової науки та орієнтирами її пізнання.

Від самого початку їх виникнення держава і право стали нероздільними суспільними утвореннями та одночасно – основними засобами розв’язання численних суспільних суперечностей і конфліктів. Вони стали продуктами розвитку суспільства, показниками його переходу від стадії варварства до епохи цивілізації.

Поступово держава і права вдосконалювалися. У процесі свого розвитку вони перетворились у передових країнах світу із засобів обслуговування інтересів окремих індивідів (правителів, монархів) чи соціальних груп на засоби задоволення загальнолюдських потреб.

Сучасні держава і право у таких країнах, як США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Японія, Канада, Швеція та багато інших, у цілому відповідають інтересам усього суспільства і водночас – кожного з його членів. Недаремно на Заході сучасну державу часто називають державою загального добробуту.

Держава і, згодом, в цивілізованому суспільстві, - право почали сприйматись як позитивні явища, тобто стали соціальними цінностями. Завдяки чому?

Спробуємо відповісти на це запитання з точки зору зв’язку права та справедливості.

Кожна людина прагне, щоби суспільство, в якому вона живе, керувалося принципом справедливості – рівної для всіх. Цей принцип утілюється насамперед у праві.

Справедливість передбачає однаково рівне ставлення до всіх людей – незалежно від їх походження, соціального чи майнового стану, багатьох інших ознак. Вона є мірою (критерієм) оцінки людських вчинків, а не самої людини. Згідно з цією мірою кожен має отримувати те, чого він заслуговує. Тому справедливість тісно пов’язана з рівністю. Принцип рівності закріплюється, зокрема, правом, має правовий характер. Тому говорять, що справедливість також тісно пов’язана с правом.

Слово „справедливість” (лат. justitia) походить від слова „право” (лат. jus). Справедливим вважається те, що виражає право, відповідає праву, те, що є правильним, правомірним.

Найвища мета справедливості – суспільство, де поважаються й захищаються свобода і рівність людей. Як? Державою – за допомогою права, закону. Тому-то свобода, рівність і справедливість є головними цілями цивілізованої держави.

Згадаємо, що великі суспільні зрушення в історії людства відбувалися, як правило, тому, що люди відчували гостру потребу поліпшити своє життя. Вони боролися, передусім, за свої права, проти різноманітних соціальних утисків. Пригадаємо повстання Спартака, Уота Тайлера, Томаса Мюнцера, Степана Разіна, гуситський рух, демократичні революції XVII – XVIII ст. Усіх їх учасників надихало прагнення свободи, рівності, справедливості. Гасла свободи, рівності, братерства були на знаменах Французької революції кінця XVIII ст. І не можна, в даному випадку, не привести прикладу Помаранчевої революції, яка відбулась в Україні в листопаді 2004 року.

Але мало сказати, що держава і право є історичним надбанням людства. Вони також виступають утіленням прагнень і сподівань кожної нації, зокрема й української, - бути господарем на власній землі, самостійно визначати свою долю у власній державі.

Створення незалежної Української держави наприкінці XX ст. було результатом тисячолітньої і запеклої боротьби українського народу за незалежність – боротьби, в якій перемоги змінювалися поразками, що призводило до тривалого поневолення країни чужинцями.

Тому для нас Українська держава є великою суспільною цінністю. З її розвитком пов’язують і національне відродження України – адже держава має сприяти цьому процесові, надавати йому необхідну допомогу.

Українське право закріпило пріоритетність особистості як центральної соціальної цінності. Відповідно до Конституції України (ст.3): „Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Саме задля забезпечення блага кожної окремої людини й існує держава – як „спільна справа всіх людей” (Аристотель).[4, С.11]

Засобом гарантування прав і охорони особистості в державі є право. Саме тому воно є великою суспільною цінністю. А втіленням ідеалів свободи і справедливості, є правова держава.


Розділ II. Правова держава – втілення ідеалів свободи і справедливості

2.1 Формування теоретичних основ правової держави

Правова держава як теоретична концепція і практика має тривалу історію. Уже в стародавні часи починаються пошуки принципів, форм і конструкцій для встановлення належних взаємозв’язків, взаємозалежностей і узгодженої взаємодії права і влади. У процесі розвитку уявлень, що поглиблювалися, про право і державу досить рано сформувалася ідея про розумність і справедливість такої політичної форми суспільного життя людей. Цілий ряд положень, значимих для подальших уявлень про правову державу, було розроблено вже античними авторами. У їхньому числі положення про владу закону як поєднання сили і права (Аристотель та інші); про розрізнення правильних і неправильних форм правління, про змішане правління і про роль права в типології державних форм (Сократ, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон); про співвідношення природного права і права, що випливає з волі людини (Демокріт, софісти й ін.); про рівність людей за природним правом (деякі софісти, римськи юристи); про право як мірило справедливості й норму регулювання політичного спілкування (Аристотель); про державу (республіку), як „справу народу”, як правове спілкування і „загальний правопорядок” (Цицерон); про сфери приватного і публічного права; про вільного індивіда як юридично особу, суб’єкт права (римські юристи). В епоху занепаду феодалізму ідеї правової державності з позицій історизму виклали прогресивні мислителі того часу Н. Макіавелі і Ж.Боден. У період ранніх буржуазних революцій у розробку концепції правової держави значний внесок зробили філософи-мислителі і просвітителі Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ш.Л. Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбах, Т. Джефферсон і багато інших.[6, С.56]

Засновником концепції правової держави вважається великий німецький філософ Еммануїл Кант. А термін „правова держава” вперше з’явився у працях німецьких юристів першої третини XIX ст. Карла Вількера, Роберта фон Моля, Карла фон Роттека.

Значний внесок у розроблення ідеї правової держави внесли також українські вчені Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Максим Ковалевський, Богдан Кістяковский, Сьанілав Дністрянський, Микола Палієнко, Олександр Малицький, В’ячеслав Липинський та інш.

Найближче до розуміння суті правової держави підійшов ще в XIX ст. видатний український мислитель М. Драгоманов, який вважав, що „не народи існують для держав, а держави для народів”.[4, С.65]

Найвищу цінність у суспільстві, на думку М. Драгоманова, має особистість.

Суспільний ідеал для мислителя – громадівський соціалізм, заснований на широкому самоврядуванні та федералізмі. М.Драгоманов також розробляв ідеї перетворення європейських держав на федералістичне об’єднання, до якого мала б увійти як повноправний партнер Україна.

Відомий правознавець Б.Кістяківський наголошував на тому, що правова держава неможлива без народного представництва та поваги до прав людини.

Його ідейна спадщина є цінною завдяки активному обстоюванню конституційно-демократичних позицій, пропаганді та усвідомленню творчої спадщини М. Драгоманова, глибокому аналізові витоків, причин і форм прояву кризи сучасної йому правосвідомості. Обґрунтовуючи цінність людської особистості, Б.Кістяківський прийшов до ідеї про необхідність створення соціалістичної правової держави. Однак його концепція соціалізму мала, швидше, етичний характер і зовсім не була схожою на марксистський соціалізм.

А от український філософ В.Липинський обґрунтував ідею обмеженої законами правової монархії (гетьманату) з суворо проведеним поділом державної влади.

Провідні цінності його філософії – держава і нація. „Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі нацією не схочемо бути”, - таким було кредо мислителя. Ідеал майбутньої Української держави В.Липинський вбачав у незалежній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою владою гетьмана – монархії англійського взірця. Основною умовою реалізації ідеї української державності є, за В.Липинським, єдність – релігійна, регіональна, політична, організаційна. Досягнення її можливе на основі плекання територіального патріотизму – єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної, соціально-класової ознак, та в залученні до творення Української держави не лише народних мас, а й еліти.[4, С.66]

Праці цих та інших згаданих мислителів, як і праці сучасних учених, є важливою складовою вчення про правову державу.

2.2 Погляди сучасних дослідників держави і права на проблему правової держави

Останніми роками в руслі реформаторських процесів відбулися серйозні в наукових поглядах на державу і право.

Концептуальні положення і шляхи формування правової держави викладаються в працях сьогоднішніх дослідників права і держави: С.С. Алексєєва, В.М. Хропанюка, В.М. Кудрявцева й інш.

Правова держава – це форма організації та діяльності державної влади, що будується на відносинах з індивідами і різноманітними об’єднаннями на основі норм права.[7, С.44]

Економічною основою правової держави є виробничі відносини, що базуються на багатоукладності, на різноманітних формах власності (державна, колективна, орендна, приватна, акціонерна, кооперативна та ін.) як рівноправних і однаковою мірою захищених юридично. У правовій державі власником повинен бути виробник і споживач матеріальних благ. Правові засади державності реалізуються тільки за наявності свободи і самостійності власності, що забезпечує право.

Соціальну основу правової держави становить саморегулююче громадянське суспільство, що об’єднує вільних громадян. У центрі уваги стоїть людина, її права, свободи й інтереси. Правова держава – це водночас і соціальна держава.[8, С.17]

Моральна основа правової держави полягає в загальнолюдських принципах гуманізму, справедливості, рівності й свободи, її честі й гідності. Правова держава відрізняється від неправової якістю законів: вони повинні бути гуманними, закріплювати невід’ємні права кожної людини, справедливими. Правова держава – це суверенна держава, що втілює суверенітет народу, націй і народностей, які населяють її територію.

Політична природа держави найбільш чітко виявляється в її суверенітеті. Суверенність держави виражається в тому, що їй належить право офіційно представляти все суспільство в цілому, видавати закони й інші нормативні акти, обов’язкові до виконання всіма членами цього суспільства, і, нарешті, вершити правосуддя.

2.3 Основні ознаки правової держави

Для правової держави характерне верховенство закону у всіх сферах суспільного життя. У правовій державі жоден державний орган, посадова особа, колектив або громадська організація, жодна людина не можуть посягати на закон. За його порушення вони несуть сувору юридичну відповідальність.

Коли ми ведемо мову про верховенство закону як нормативно-правового акта, що наділений вищою юридичною чинністю, то маємо на увазі, що всі підзаконні акти повинні строго відповідати йому, а посадові особи не можуть ухилятися від його виконання і тим більше порушувати його. Також неприпустимо „збагачувати” закон підзаконними актами, вкладати в його зміст те, що не було передбачено законодавцем. Крім того, усі рядові громадяни повинні керуватися законами, а отже, мають бути поінформовані про його зміст.

Правова держава передбачає також правову стійкість Конституції. Неприпустимі її постійна зміна, доповнення і відновлення, бо в такому разі вона перестає бути Основним Законом держави, що має довгостроковий характер. Якщо конституція виражає державну волю суспільства, то її зміна, відновлення повинні здійснюватися відповідно до неї, а не силою.

Зміцнення законності залишається найактуальнішим завданням, тому що це – головна категорія правової держави.

Конституція України 1996 р. – юридична база всього законодавства, у якій закріплені основи економічної, соціальної і політичної організації суспільства, установлюється механізм державної влади й управління, основні права й обов’язки громадян. Звідси і значення Конституції як Основного Закону держави. Необхідно максимально намагатися, щоб Конституція посідала реальне місце в правовій системі, мала практичну цінність. Конституція закріплює основні положення всіх сторін державного і громадського життя, тому для практичної реалізації її норм, як правило, необхідні додаткові законодавчі акти, що деталізують конституційні положення такою мірою, якою це необхідно для їхнього втілення в життя. Однак у найважливіших питаннях і сама Конституція повинна бути в достатній мірі конкретною, щоб виступати джерелом норм прямої дії, обов’язкових для державних органів, посадових осіб. До таких норм, належать ті, котрі закріплюють основні права, свободи й обов’язки громадян, реальність яких не повинна пов’язуватися з наявністю або відсутністю спеціального акта, що стосується механізму реалізації зазначеної групи конституційних норм. Ретельний підхід до розробки законодавчих актів, з одного боку, і готовність внести в них необхідні виправлення і поправки, викликані реальною життєвою практикою, з іншого, являють собою ті правила, якими повинен керуватися законодавець. Законодавчі акти, навіть, що стосуються найважливіших сторін державного і громадського життя, часто не відповідають вимогам нормативності й гарантованості. За таких умов ці акти не стають реальними регуляторами суспільних відносин, не дають значного соціального ефекту, незважаючи на всі заклики і навіть боротьбу за дотримання й застосування таких актів. Необхідно досягти високої якості законодавства, а також установити механізм самореалізації правових норм, що будуть сприяти становленню правової держави.

Конкретно-історичний досвід становлення і розвитку правової державності визначається соціально-економічними і політичними умовами, рівнем суспільної правосвідомості, суб’єктивними факторами, національними й історичними традиціями. Однією із таких умов є існування єдиного правового простору в межах держави. Учені - юристи, що займаються розробкою проблем правової держави і пов’язують формування її основ, насамперед із реалізацією принципу верховенства закону як основної загальнодемократичної цінності, приділити увагу поняттю правового закону, необхідності надання законам у тому числі й Конституції, прямої дії, упорядкування відомчої і локальної нормотворчості, створення правових механізмів, що забезпечують повну відповідність їх закону. Але реалізація цих ідей можлива лише за наявності єдиного правового простору як визначальної умови становлення правової державності.

У сучасній демократичній державі ефективність правового простору, у якому пріоритетне значення має принцип верховенства законів, що прийнятні від імені народу і виражають його суверенну волю, над усіма чинними в країні нормативними актами. Підзаконні акти, включно з відомчими розпорядженнями, наказами, інструкціями, підлягають конституційному контролю. Це означає, що їх можна опротестувати, оскаржити й анулювати у зв’язку з порушенням законності або, навпаки, після відповідної процедури вони можуть бути підтверджені як такі, що відповідають Конституції й іншим законам.

Ідея єдиного правового простору стає національною. У країнах Західної Європи концепція правового простору поряд із концепцією європейського економічного простору набуває все більшого визнання і виражається в боротьбі з тероризмом, у захисті прав людини, у праві захисту, у відносинах між правоохоронними органами.

У правовій державі існують визначені гарантії законності, що забезпечують дотримання і виконання закону. Це соціально-економічні, політичні, юридичні і міжнародні гарантії. Політичні гарантії законності – це насамперед демократизм суспільного і державного ладу України, політичний та ідеологічний плюралізм, активна участь громадян в управлінні справами держави. Соціально-економічні гарантії законності – розмаїття форм власності, створення необхідних умов для їхнього розвитку, забезпечення їм рівного захисту, вільне підприємництво, право громадян розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці, справедливі умови найму, звільнення, оплати й охорони праці і т. ін.

До юридичних гарантій належать такі: нормативна урегульованість законами або підзаконними актами всіх суспільних відносин, що потребують правового закріплення, ефективна діяльність спеціальних органів, що контролюють дотримання законів, а також правоохоронних органів, притягнення до юридичної відповідальності посадових осіб, що зазіхають на права і свободи громадян. До міжнародних гарантій належать: діяльність міжнародних організацій, спеціалізованих органів ООН із контролю за дотриманням прав людини в різноманітних країнах, інспекційні поїздки їхніх представників у регіоні, де порушується законодавство, що закріплює права і свободи громадян, право громадян звертатися в міжнародні органи за захистом своїх порушених прав.

Законність і правова держава – категорії багато в чому тотожні, але в них дещо ріні акценти. Законність вимагає безумовного дотримання законодавства всіма суб’єктами правової сфери, тоді як правова держава пред’являє подібну вимогу до державних структур, що виконують функції публічної влади. Тому реалізація режиму правової держави означає торжество закону, насамперед у діяльності владних структур – державних органів влади, управління, суду і прокуратури, а також їхніх посадових осіб. У результаті законність і правова держава ведуть до перетворення закону в самостійну, об’єктивну силу, життєдіяльність якої не залежить від ставлення до неї.

Реальність прав особистості, забезпечення її вільного розвитку. Верховенство закону передбачає не лише пріоритет закону як різновиду нормативно-правового акта щодо підзаконних актів, а й широкий спектр прав і свобод, закріплений за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини неприпустиме. Більше того, вона зобов’язана послідовно і неухильно забезпечувати реалізацію цих прав і захищати їх. У зв’язку з цим принципового значення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і держави. Її вирішення припускає створення державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.

Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивий правовій державі, подано в міжнародних актах. Це насамперед Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняти на XXI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1996 р.[3, С.75]

Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах, закріплений і гарантований конституціями правових держав.

Особливого значення в них надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинності. Презумпція невинності означає: справді демократична держава визнає, що всі питання, пов’язані з винністю або невинністю громадян у скоєні того чи іншого злочину, слід вирішувати тільки в судовому порядку. Більше того, європейська і світова практика припускають, що при розгляді кримінальних справ, за якими може бути винесений смертний вирок, громадянин вправі вимагати, щоб його судив суд присяжних.

Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята ООН у 1948 р., складається з 30 статей. Уній проголошується, що „всі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю і правами. Вони наділені розумом і совістю й повинні надходити у відношенні один до одного в дусі братерства”. Далі в ній зазначається про неприпустимість жорстокої поведінки і покарання, що принижують людську гідність. У статі 6 Декларації визнається право кожної людини на визнання її правосуб’єктності, тобто надання людині можливості мати права і виконувати обов’язки, передбачені законодавством.[2, С.125]

Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий свавільному арешту, затримці або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і неупереджений суд.

У декларації також зазначається про неприпустимість свавільного втручання в особисте і сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканність їхнього житла, таємницю кореспонденції і т. ін.

Вона закріплює й інші права і свободи людини, що повинні бути визнані й шануватися всіма державами (свобода думки, совісті й релігії, свобода пересування в межах кожної держави, право захисту в інших країнах, право на працю, на рівну оплату, право на вільний вибір професії, право на захист від безробіття, право на створення профспілок і т. ін.)

Політичний та ідеологічний плюралізм - характерна ознака правової держави. Без такого плюралізму вона просто немислима. Функціонуючи в умовах такого плюралізму, різноманітні соціальні сили в особі своїх політичних організацій ведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, у чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій. Політичний і ідеологічний плюралізм є вираженням і уособленням демократизму суспільства, дозволяє кожному його членові самому вирішувати питання про свою прихильність до тієї або іншої політичної організації чи ідеологічну упередженість. З огляду на це держава не повинна нав’язувати суспільству якусь одну ідеологію або створювати перевагу для тієї чи іншої політичної організації.

Усі права і свободи, перелічені в Декларації, повинні бути реально забезпечені в державі. Це досягається насамперед прийняттям і втіленням у життя різноманітних законодавчих актів, що закріплюють їх у відповідній сфері суспільних відносин. У числі міжнародних документів про права людини також слід назвати Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Конвенцію про права дитини.

У низці раніше названих особливостей права сучасного цивілізованого суспільства слід виділити те, що права і свободи людини не лише все більше стають предметом судового захисту. Можливе й оскарження державних актів

У міжнародних органах правосуддя у випадках, якщо, на думку заявника, обмежуються права людини.[9, С. 53]

У реальному житті скрізь порушуються права і свободи громадян (і не тільки в нашій країні, а й у всьому світі), що виражається в порушенні міжнародних актів, які стосуються прав народів, порушення правової рівності громадян, використанні прав і свобод з антиконституційною метою екстремістськими силами, елементарному невиконанні законів.

Щодня у світовому співтоваристві відбуваються масові порушення прав і свобод людини: це злочини геноциду, різноманітні засоби расової дискримінації, злочини апартеїду, злочини екоциду, військові злочини, а також злочини проти людства.

Взаємна відповідальність держави й особистості. Взаємна відповідальність особистості й держави – невід’ємна ознака правової держави. У недемократичній державі визнається тільки відповідальність громадянина перед державою. Вона ніби дарує йому права та свободи і визначає його статус. У правовій же державі, навпаки, робиться акцент на відповідальності державних органів і посадових осіб перед громадянами в разі зазіхання на їхні права і свободи. Ця відповідальність стає реальною тільки за наявності відповідних нормативно-правових актів, що закріплюють процедуру залучення до неї посадових осіб, винних у порушенні прав і свобод громадян, і передбачають жорсткі санкції за це.

Важливим гарантом непорушності прав і свобод громадян є конституційне положення, відповідно до якого владні структури держави зобов’язані забезпечувати кожному можливість ознайомлення з документами і матеріалами, що стосуються безпосередньо його прав і свобод. У правовій державі визнається і право кожного громадянина захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом.

Усе це разом узяте робить державу відповідальною перед громадянином. У свою чергу, громадянин несе відповідальність за свої незаконні дії перед державою в особі її органів.

Реалізація на практиці принципу поділу гілок влади. Державна влада в правовій державі не є абсолютною. Це зумовлено не лише пануванням права, обмеженістю державної влади правом, а й тим, як організована державна влада, у яких формах і якими органами вона здійснюється. Тут необхідно звернутися до теорії поділу влади. Відповідно до цієї теорії змішування, поєднання влади (законодавчої, виконавчої, судової) в одному органі, у руках однієї особи призведе до небезпеки встановлення деспотичного режиму, за якого неможлива свобода особистості. Щоб запобігти виникненню авторитарної абсолютної влади, не обмеженої правом, ці галузі влади повинні бути розмежовані, розділені, відособлені.

За допомогою поділу влади правова держава організується і функціонує правовими засобами: державні органи діють у рамках своєї компетенції, не підмінюючи один одного; установлюється взаємний контроль, збалансованість, рівновага у взаємовідносинах державних органів, що здійснюють законодавчу, виконавчу і судову владу.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, що кожна з влад діє самостійно і не втручається в повноваження іншої. За його послідовного втілення в життя усувається будь-яка можливість присвоєння тією або іншою владою повноважень іншої. Принцип поділу влади в наш час може здійснюватися в рамках однієї з моделей. Еволюція доктрини поділу влади в Європі привела до появи механізму делегованих повноважень. Це дає можливість урядові видавати нормативні акти в рамках так званої регламентарної влади й оперативно регулювати ситуацію. Держава стає життєздатною навіть в умовах частих парламентських криз.

Правова держава будується за такими принципами:

· проголошення непорушності прав людини з боку держави;

· пріоритетність прав людини над правами людських співтовариств (груп, класів, націй) і держави;

· установлення чіткого механізму гарантій прав і свобод;

· право громадян робити все те, що незаборонено законом;

· обов’язок держави, її органів, посадових осіб і службовців діяти в рамках Конституції і законів;

· конституційне правління, побудоване на принципі поділу гілок влади; принцип верховенства конституції стосовно інших законів;

· розвинута, чітка і несуперечлива правова система;

· урегульованість важливих суспільних відносин законами;

· відсутність ретельної всеохоплюючої регламентації суспільного і приватного життя;

· незалежність суду; соціальний контроль за політикою і владою;

· пріоритет норм права над нормами національного права;

· незалежність засобів масової інформації.

Конституція України проголосила нашу державу правовою. Але ця теза залишається поки що лише декларацією про наміри. Щоб Україна справді стала правовою державою, необхідно здійснити комплекс заходів, пройти тривалий і складний шлях. Сьогодні ми – лише на його початку.

Головними напрямами будівництва правової держави в Україні є:

1.Необхідність ефективної та незалежної судової системи. Якщо суди будуть незалежними, то з їхньою допомогою вдасться притягнути до відповідальності всіх, хто намагається порушити закон, - від Президента до рядового громадянина. Незаконний тиск податкової адміністрації на бізнесмена і політика, корупція серед державних службовців, порушення антимонопольного законодавства, тиск на мас-медіа, незаконні звільнення чиновників, протизаконна приватизація – все це можна зупинити шляхом засудження винних у зазначених зловживаннях.

І навпаки, незалежні суди неможливо буде використати для політичних та економічних розправ. Щоб суди були незалежними, необхідно призначати суддів лише один раз і по життєво. Як можна, наприклад, вважати незалежним суддю, якого не призначила Верховна Рада, коли йому доводиться виступати проти лобістів, що перебувають у парламенті? Потрібно ввести додаткові механізми, які б усували можливості для корупції суддів. Необхідно, наприклад, законом заборонити суддям будь-яким чином спілкуватися з представниками сторін за межами судового процесу. Призначення членів Вищої ради юстиції потребує спрощення. Членів Ради повинні призначати лише парламент і з’їзд суддів. Треба позбутися ілюзій, що з’їзди адвокатів, науковців тощо, які беруть участь у формуванні Вищої ради юстиції, мають якийсь позитивний вплив на її діяльність. До Ради можуть також входити голова Верховного Суду, голови спеціалізованих судів і міністр юстиції. Необхідне якнайшвидше запровадження адміністративного судочинства. В Україні прийнято відповідне законодавство, але функції адміністративних судів відрізняються від європейських традицій. Там адміністративні суди здійснюють контроль за діяльністю публічних адміністрацій, визначають відповідність законам постанов органів місцевого самоврядування та місцевих органів урядових адміністрацій.

Усунення суперечностей між базовими документами правової системи – перш за все кодексами – необхідне для ефективної роботи судів. Судова система повинна бути ефективною стосовно вищих посадових осіб держави та чиновників високого рангу. Для цього необхідно запровадити Державний трибунал, як це практикується в більшості європейських країн.

2.Громадський контроль за силовими відомствами. Якщо жоден із державних службовців, депутатів усіх рівнів та, врешті-решт, підприємців не зможе використовувати МВС, СБУ, податкову адміністрацію, армію для узурпації влади, тиску на опозиціонерів, журналістів, підприємців, то це створить конкурентне середовище як у політичному, так і в економічному житті каїни. До речі, колишній президент США Р.Ніксон намагався використати податкову службу для своїх політичних потреб. Після відомого „уотергейтського” скандалу законодавчо були введені ефективні механізми недопущення такої ситуації.

3. Створення громадських електронних мас-медіа і культурна політика. У разі забезпечення двох попередніх пунктів стан зі свободою слова в державі значно поліпшиться. Разом із тим у суспільстві необхідно створити передумови для забезпечення культурних потреб усіх груп, що населяють Україну. Тільки громадське радіо й телебачення зможуть забезпечити ці потреби і стати стрижнем для культурного об’єднання української політичної нації. Культурна політика повинна стати пріоритетною і стимулювати швидкий та динамічний розвиток усіх галузей культури з урахуванням культурної розмаїтості України. Престиж української національної культури повинні культивувати перш за все вищі посадові особи держави, відвідання якими концертів не найвидатніших іноземних „зірочок” фактично згідно з протоколом та звичаями політичної етики, свідчать про підтримку лише цих неукраїнських напрямів масової культури. Не менш важливою є необхідність забезпечення постійного діалогу між різними суспільними групами через громадські мас-медіа.

4. Забезпечення ефективного і незалежного місцевого самоврядування. Адміністративна реформа повинна стати основою для податкової реформи і забезпечити місцеві громади необхідними коштами для реалізації своїх потреб. Розпорядники бюджетів усіх рівнів мають бути виборними, а не призначеними.

Такі основні характеристики правової держави. У них концентруються загальнолюдські цінності, сформовані в процесі тривалого розвитку державно – влаштованого суспільства. Природний прогрес людського життя вносить і буде вносити нові елементи в теорію і практику будівництва правової держави. Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних демократичних державах (таких як США, Німеччина) поряд із класичним поділом державної влади на „три влади” федеративний устрій є також засобом децентралізації і „поділу” влади, що попереджує її концентрацію в однієї посадової особи чи органу.

Поняття правової держави тісно пов’язане і, як правило, вживається в поєднанні з такими категоріями, як демократична, соціальна і світська держава.

Власне, не маючи перелічених властивостей, держава не може бути визнана правовою.

Поняття „соціальне” передбачає, що держава служить суспільству і прагне мінімізувати невиправдані соціальні витрати. Соціальна держава означає: право людини вимагати від держави забезпечення прожиткового мінімуму; обов’язок держави забезпечувати людині нормальні умови існування (у тому числі на компенсаційних засадах); обмеження свободи договорів, включно з правом держави регулювати ціни на визначені товари; чітка соціальна податкова політика; примусове соціальне страхування окремих груп населення.

Демократичність держави зумовлена можливістю надання громадянам і їхнім об’єднанням впливу на прийняття державних управлінських рішень. Реалізація цієї можливості базується на демократичному режимі і правовій культурі громадян.

Характеристика держави як світської перш за все означає відокремлення церкви від держави, чітке правове розмежування їхніх сфер діяльності. Крім того, необхідне відокремлення школи від церкви.


Висновки

Розглянувши основні питання теми можна прийти висновку, що кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце.

Від самого початку виникнення право стало основним засобом розв’язання численних суспільних суперечностей і конфліктів. Воно стало продуктом розвитку суспільства, показником його переходу від стадії варварства до епохи цивілізації. Поступово право вдосконалювалося. У процесі свого розвитку воно перетворилось у передових країнах світу із засобів обслуговування інтересів окремих індивідів чи соціальних груп на засоби задоволення загальнолюдських потреб.

В цивілізованому суспільстві, - право почало сприйматись як позитивне явище, тобто стало соціальною цінністю.

Соціальне призначення права розкривається в його функціях. Тобто в основних напрямках його впливу на суспільні відносини, а також в визначенні його активної й багатогранної ролі в громадянському суспільстві.

Як зазначалося вище, у реальному житті право виконує завдання двоїстого характеру: з одного боку, воно виступає інструментом політичного панування, а з іншого – інструментом загальносоціального регулювання, засобом установлення порядку в суспільстві.

Отже, головне призначення права – забезпечення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних прошарків і груп суспільства шляхом досягнення згоди і компромісу.

Кожна людина прагне, щоби суспільство, в якому вона живе, керувалося принципом справедливості – рівної для всіх. Цей принцип утілюється насамперед у праві.

Найвища мета справедливості – суспільство, де поважаються й захищаються свобода і рівність людей.

Права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Засобом гарантування прав і охорони особистості в державі є право. Саме тому воно є великою суспільною цінністю. А втіленням ідеалів свободи і справедливості, є правова держава, основними ознаками якої є: верховенство права в усіх сферах суспільного життя, пріоритет міжнародних законів над національними, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, високий рівень забезпечення прав і свобод людини, взаємна відповідальність держави та особи, підконтрольність держави суспільству, рівність держави та людини перед законом, пріоритет прав і свобод особистості.

Отже, соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як здатність служити засобом і метою для задоволення потреб соціальної справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства в цілому.

Соціальна цінність і призначення права характеризуються такими його проявами:

· право визначається як міра свободи й недоторканності людини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення із соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня;

· воно об’єднує в собі загальну волю учасників суспільних відносин, впливає на поведінку й діяльність людей через узгодження їхніх специфічних інтересів;

· цінність і призначення права полягає в тому, що воно є виразником соціальної справедливості, виступає критерієм правильного розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності та правового статусу людини в суспільстві;

· право являє собою джерело оновлення суспільства як чинник прогресивного соціального розвитку;

· як явище культури та цивілізації воно має планетарний характер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного значення.

Відповідно, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує регулювання найбільш важливих потреб та інтересів між людьми як у межах певної країни, так і на землі у взаємовідносинах усього світового співтовариства. Саме в цьому і полягає його соціальна цінність.


Список використаних джерел

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Голос України. – 1996. – 13 липня.

2. Теорія держави і права: Навч. посіб. / В.М. Субботін, О.В. Філонов, Л.М. Князькова, І.Я. Тодоров. – К.: Знання, 2005. – 327 с. – (Вища освіта XXI століття)

3. Правознавство: Підручник / Авт. кол.: Демський С.Е., Ковальський В.С., Колодій А.М. (керівник авт. кол.) та інші; За ред. В.В.Копєйчикова. – 6-е вид., стер. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 736 с.

4. Основи правознавства: Підручник / За загальною ред. В.С. Журавського/ Наук. ред. Мельник М.І., Хавронюк М.І. – К.: Юридична думка, 2004. – 424с.

5. Берман Г.Дж. Западная традиция права: Эпоха формирования. – М., 1998.

6. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб./ За ред. В.В. Копєйчикова.- К., 1999.

7. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій, - К., 1997.

8. Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учебное пособие. – М., 1993.

9. Лазарев Б.М. Что такое правовое государство? – М.: Знание, 1990.

10. Венгеров А.Б. Теория государства и права. – М., 2000.

11. Сюкияйнен Л.Р. Доктрина как источник мусульманского права // Источники права. – М., 1985.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:00:12 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
21:29:54 28 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Соціальна цінність права

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151395)
Комментарии (1844)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru