Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Принцип змагальності в цивільному процесі

Название: Принцип змагальності в цивільному процесі
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: курсовая работа Добавлен 00:39:02 20 апреля 2002 Похожие работы
Просмотров: 395 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

План роботи:

Вступ.

1. Поняття принципу змагальності і його значення.

2. Зв’язок принципу змагальності з іншими принципами цивільного

процесуального права (законності, об’єктивної істини, диспозитивності

йін.).

3. Зміст принципу змагальності в різних стадіях цивільного судочинства.

Висновок.

Джерела.

Вступ.

Закріплення у ст. 129 Конституції України принципових положень судочинства відобра­жає новий етап судово-правової реформи, подальший розвиток основних засад цивільного процесу. В свою чергу реалізація концепції судове-правової реформи не може бути успішно вирішена без удосконалення найважливіших принципів судочинства, одним з яких є принцип змагальності.

Концепцією судово-правової реформи, схваленою у 1992 році[1] , передбачались заходи, спрямовані на демократичну розбудову судової системи, створення надійного правового фун­даменту для діяльності судів. Частково ці заходи вже здійснюються, але судова система остаточно ще не визначилась. Основними принципами в Концепції проголошено: створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, умови для дійсної змагальності; реалізація презумпції невинності, радикальне реформування матеріального та процесуального законодавства; чітке визначення умов допус­тимості доказів, перевірка законності та обгрунтованості рішень в апеляційному і касаційному порядку та за нововиявленими обставинами.

Актуальними сьогодні виявились слова відомого російського юриста і громадського діяча К. Л. Побєдоносцева, який писав наприкінці XIXст., що у нас в багатьох випадках зовсім забулось поняття про те, що суд є змагання двох сторін і що неможливо задовольнити одну сторону, не вислухавши іншої. Яким не є простим дане поняття, воно не було присутнім у свідомості багатьох суддів, яким не було б беззаперечним це правило, воно порушувалось щоденно і несвідомо, і тому судове рішення нерідко набувало вигляду випадкової дії і тягнуло за собою нові непорозуміння. Оживити в свідомості названу корінну засаду будь-якого суду і поставити її так, щоб вона і на майбутнє була непорушною, щоб складала абетку правосуддя, без якої не можна зробити і кроку, — вже це одне становить для нас значний набуток[2] .

1. Поняття принципу змагальності і його значення.

Звичайне класичне уявлення про суть принципу змагальності полягає у тому, що у судовому засіданні процесуальний спір ведуть між собою дві сторони — обвинувачення та захист (кримінальні правовідносини) або позивач та відповідач (цивільні правовідносини), а суд має зробити офіційні висновки щодо вагомості і об'єктивності поданих доказів та законності їх отримання, віддавши потім перевагу доказам тієї чи іншої сторони у відповідному судовому акті.

Укладачі довідкової літератури, якою користувалися вітчизняні науковці, також поділяли такий підхід, але з додатком щодо активної ролі суду в реалізації цього принципу, а звідси — і можливе коригування поведінки сторін під час процесуального змагання у судовому процесі.

Природно, що на сучасному етапі розвитку українського законодавства принцип змага­льності найбільш реалізовано у цивільному судовому процесі, де домінуюча роль держави у порівнянні з кримінальним процесом є набагато меншою, виходячи із особливостей правові­дносин між суб'єктами цивільних відносин, а не зі спрямувань держави чи суспільства. Тому цей принцип доволі легко і без особливих труднощів аналізувався в науковій та навчальній літературі радянського і пострадянського періодів. Змагальністю, за позицією проф. М.Штефана, визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного ма­теріалу, необхідного для розв'язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювання доводів, міркувань та запере­чень противної сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду — боротьби сторін перед судом. Отже, змагальність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і викорис­товувати в доказовій діяльності передбачені ЦПК необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують[3] .

Принцип змагальності ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі — principiurninstructionisprocessusadinstantiumpartium. Необхідні судові дані про юридичні факти в справі, що становлять предмет доказування, а також докази, якими вони підтверджуються, подають насамперед сторони. Кожна з них повинна доказати (onusprobandi) ті обстави­ни, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 30 ЦПК). У зв'язку з чим вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК).

На відміну від принципу змагальності в зарубіжних країнах в українському цивільному судочинстві змагальність сторін доповнюється активною участю суду, яка обумовлюється обов'язком встановити об'єктивну істину в справі. Активна участь суду проявляється в оста­точному визначенні предмета доказування, збиранні за своєю ініціативою необхідних доказів та в їх дослідженні[4] .

Але важко говорити у позитивному аспекті про раніш сталі уявлення щодо активної ролі суду у процесі і про те, що змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, який зобов'язаний не лише сприяти в збиранні належних доказів, а інколи і самотужки забезпечувати збір доказів для виконання вимог закону про повноту встановлення нібито дійсних обставин (ст. 30 ЦПК України). За таких умов будь-який суд або суддю можна звинуватити в упередженості і пріоритетній поведінці на користь однієї зі сторін.

Лише недавно змагальність судочинства отримала конституційне закріплення, хоча цей термін привертав увагу багатьох вчених-процесуалістів. Однак, незважаючи на те, що він загальновідомий, нині виникає потреба в його ґрунтовному переосмисленні з метою виявити зміст цього поняття[5] .

Якщо провести аналіз історичного розвитку даного інституту, слід погодитись з висновком В.Мамницького, що з часів Руської Правди до 18 ст. процесу була притаманна чиста змагальність, лише з деякими винятками[6] .

В історичному розвитку цивільний процес ряду країн початкове будувався як змагальний. У цьому плані особливе місце займає Давній Рим, у праві якого зма­гальний процес був розроблений у найбільш досконалій формі. Обов'язок доказування (onusprobandi) лягав як на позивача, так і на відповідача. Принцип змагальності в римському процесі виявлявся в трьох можливих варіантах поведінки сторін. У випадку, коли доводи по­зивача на захист своїх вимог не спростовувались контрдоводами відповідача, суд постановлював рішення на користь позивача. В тих ситуаціях, коли позивач взагалі не подавав доказів на підтвердження вимог або його докази спростовувались доказами відповідача, заявлені вимоги задоволенню не підлягали. Особливий інте­рес викликає так званий подвійний процес, в якому доводи позивача та заперечення відповідача мали рівну доказову силу. В результаті у процесі не було переможе-них і вереможців а предмет спору ділився порівну між сторонами. Подібний результат розгляду справи був ха­рактерним, наприклад, для позовів про розділ. У римсь­кому праві суд доказів не збирав[7] . Разом із тим дослідженні деяких російських юристів свідчать про те, що в римському процесі вже на той час поряд із зма­гальними мали місце і слідчі засади[8] .

Правила римського процесу, як і все римське право, в подальшому були перейняті європейськими країнамита застосовувались а епоху раннього феодалізму, а в ок­ремих країнах — і пізніше. В епоху розвиненого феода­лізму до цивільного процесу проникають слідчі засади, що пояснюється об'єднанням у руках феодалів еко­номічної та політичної влади.

На слідчих засадах, наприклад, був побудований пруський статут цивільного судочинства 1793 р. Слідчі засади були введені до цивільного процесу Росії указом Петра І від 21 лютого 1697 р.[9]

При Петрі І загальною тенденцією розвитку процесуального законодавства була заміна змагального процесу слідчим. Процесуальне, як і все інше законодавство Петра І, відзначалось непослідовністю і протиріччями. Разом з тим, слід зауважити, що процесуальне право в цей період зробило крок вперед. Досить того, що вперше в історії російського права був створений процесуальний кодекс, хоча і з обмеженою сферою його застосування. Іменним Указом від 21 лютого 1697 р. «Об отмене в судных делах очных ставок, о битии вместо оных распросу и розыску, о свидетелях, об отводе оных, о присяге, о наказаний лжесвидетелей й о пошлинных деньгах» повною мірою скасовується змагальний процес і запроваджується слідчий. Цей Указ та іменний Указ від 5 листопада 1723 р. «Про форму суда» стали найважливішими норматив­ними актами в галузі процесуального законодавства для часу їх дії. Під словом «суд» розуміють саму форму процесу, що мала форму змагання. Суддя перестає бути пасивним арбітром і починає сам допитувати сторони. Вся реформа обумовлювалась необхідністю боротися із зловживаннями сторін. Указ від 1697 р. був доповнений «Кратким изображением процессов йли судебных тяжб» від 1715 р. У ньому дано загальне вчення про докази та визначення їх системи. Цікавим є покладення обов'язку по доказуванню на позивача. Він повинен довести свої підстави для скарги під страхом програшу. Відповідач також повинен активно доводити безпідставність скарги на нього, спростовувати ті факти, які доводить позивач. Отже, саме так в процесі з'являється головна суть змагальності — обов'язок довести перед судом свої посилання. Таким чином, законодавець, проголошуючи слідчий процес, залишає в ньому елементи змагальності, що логічно призводить до видання Указу від 1723 р. «О форме суда», яким скасовується розшук і суд стає єдиною формою процесу[10] . Такий, на перший погляд, дисонанс насправді є розвитком попереднього законодавства.

Наступний етап у розвитку засад змагальності пов'язаний із судовою реформою 1864 р, Затверджений 20 вересня 1864 р. Статут цивільного судочинства став першим кодифікованим актом в галузі цивільного процесу. Законодавець, проголосивши ідею змагальності, в ст. 367 визначив, що суд ні в якому разі не збирає сам докази чи довідки, а обґрунтовує своє ріщення виключно на доказах, наданих сторонами.[11] Цей принцип знаходить розвиток й в інших статтях Статуту. Зокрема, у ст. 706 встановлено, що суд не має прав ні постановляти рішення про такі предмети, про які не було заявлено вимог, ні присуджувати більше того, ніж було заявлено, ні порушувати питання про давність, якщо сторони на неї не посилались.

В епоху зародження в надрах феодалізму капіталіс­тичних відносин слідчі засади а цивільному процесі поступаються елементам змагальності. Такий шлях онов­лення законодавства пройшли європейські країни, в то­му числі й Росія, складовою частиною якої була Україна. Залишки слідчих засад зберігались у законодавстві цих держав до повного встановлення капіталістичних відно­син на основі приватної власності. І лише з перемогою буржуазних революцій у Франції, об'єднанням Німеччи­ни, відміною кріпацтва в Росії змагальний процес займас домінуюче положення.

Важливий етап реформування цивільного процесу в Росії — побудова його на засадах змагальності — відбув­ся в часи відомої Судової реформи 1864 р. Статутом цивільного судочинства (далі — СЦС) передбачалось, що «суд у жодному випадку не збирає доказів або довідок, а обґрунтовує рішення виключно на доказах, наданих сторонами» (ст. 367 СЦС). Підкреслюючи важливість по­будови цивільного процесу на засадах змагальності, відомі російські вчені-процесуалісти наводили в основ­ному такі доводи:

— фактична сторона справи може буги краще вста­новлена тими, кому вона ближче знайома, хто знає, якими доказами її можна підтвердити і де ці докази відшукати;

— сторони, як ніхто інший (у тому числі й суд), зацікавлені у з'ясуванні обставин справи, оскільки кож­на з них прагне задовольнити свої вимоги й у зв'язку з цим намагається відшукати для суду всі факти, які свідчать на її користь;

— принцип змагальності відповідає сутності цивіль­ного процесу, а покладення на суд обов'язку збирати до­кази призвело б до перевірки судом власних висновків;

— характер тих прав, про які йдеться в цивільному процесі, не допускає застосування слідчого принципу, оскільки це призвело б до втручання держави у приват­не і сімейне життя, що е неприпустимим;

— слідчий процес змушує суд стати помічником однієї зі сторін і, таким чином, втратити відповідні його положен­ню холоднокровність, безсторонність та об'єктивність;

— змагальний процес веде до розподілу праці, що завжди приносить кращі результати, ніж виконання всієї складної роботи однією особою; це дає сторонам можливість відшукати той доказовий матеріал, який свідчить на його користь, та скористатись допомогою фахівців-юристів;

— принцип змагальності змушує сторони виявляти особисту ініціативу та енергію, дає можливість зняти з суду непосильний тягар роботи, оскільки побудова цивільного процесу на слідчому принципі збільшує ро­боту суду в десятки і сотні разів[12] .

Проголосивши в ст. 367 СЦС принцип змагальності, законодавець у той же час певною мірою зберіг дію слідчого принципу; суди мали право з власної ініціативи провадити огляд (ст. 507), призначати експертизу (ст. 5І5), вимагати пояснення від сторін у випадку неясності або невизначеності вимог та заперечень (ст. 335), нагадувати сторонах про відсутність доказів з істотних для справи обставин та призначати строки для з'ясування таких обставин (ст. 368).

Аналізуючи основні положення СЦС, теоретики-процесуалісти цілком справедливо відзначали, що роль суду в ньому не зводилась до пасивної ролі глядача процесуаль­ного змагання сторін. Суд був зорієнтований на активну участь у встановленні фактичних обставин, проте не як самостійний дослідник, а як помічник і радник сторін. Він не мав права сам збирати докази й довідки (ст. 367), проти повинен був дбати про належне з'ясуван­ня обставин справи. І з цією метою ставити сторонам пи­тання та вказувати на неповноту наданих доказів. Таке сприяння сторонам є не тільки правом суду, а й обов'яз­ком. Суд не може відмовити в задоволенні позову з тих підстав, що вимоги позивача залишились для нього неяс­ними і незрозумілими, або задовольняти позов тому, що відповідач не надав доказі на підтвердження якої-небудь обставини, яку вважав такою, що не має істотного зна­чення, тоді як на думку суду вона була дуже важливою.[13]

За висловом Д.В. Туткевича, судді як представники держави не можуть і не повинні бути в процесі у ролі автоматів, оскільки в такому випадку вони були б не ор­ганами держави, й знаряддям сильнішої або більш обіз­наної сторони у процесі, що поставило би під сумнів існування самої ідеї державного правосуддя та потре­бу в ньому[14] .

Суд не повинен мати й деспотичного, інквізиційно­го характеру, але в той же час він не може бути слабким і бездіяльним, оскільки слабкий суд став би покровите­лем різних зловживань у цивільному обороті[15] .

Проект нової редакції російського СЦС, розробле­ний у 90-х роках XIXст., передбачав розширити повно­важення суду, надавши йому право викликати сторони для допиту, вимагати надання документів, про існування яких суду стало відомо з пояснень сторін, призначати перевірку спірних письмових доказів тощо. І хоча цей проект не став законом, він характеризував тенденцію введення до цивільного процесу слідчих елементів.

Загалом вчені того часу однаково розуміли змагальність. К.Малишев розглядав її як принцип, згідно з яким різні дії суду в процесі залежать від вимог сторін, від їх ініціативи, і спірні відносини обговорюються на тих тільки фактах, які повідомлені суду[16] . Т.Яблочков вважав, що правильно побудоване змагальне начало відображає матеріальну сторону процесу, тоді як формальна його сторона, як і питання правозастосування, повинна повністю знаходи­тись під контролем суду[17] . З точки зору Є. Васьковського, змагальний процес є самодіяльністю сторін при пасивному становищі суду, до функцій якого входить лише оцінка наданого сторонами фактичного матеріалу, а відповідальність за повноту та достовірність доказів несуть сторони[18] . Разом з тим, юристи того часу розуміли, що реальна охорона прав не забезпечується тільки належною організацією суду. Потрібна така організація всього судочинства, яка р кривала б для сторін всі можливості своєю участю в процесі розкрити правду спірних правовідносин.

Судова реформа 1864 р. стала поштовхом до розвитку науки цивільного процесу. Значення праць вчених-процесуалістів XIXта початку XXст. полягає в тому, що вони заклали основи науки цивільного процесуального права, деякі їх ідеї стали первинним матеріалом для опра­цювання окремих теоретичних засад науки в майбутньому.

Зі зміною в Росії політичної формації відбулися кардинальні зміни в законодавстві, яке діяло раніше, утому числі були переглянуті позиції щодо змісту принципу змагальності в цивільному процесуальному законодавстві. В основу побудови правової системи, і цивільного процесуального права зокрема, був покладений класовий підхід.

При цьому теоретики права, обґрунтовуючи своє бачення змісту принципу змагальності в радянському цивільному процесі та критикуючи цивільний процес капіталістичних країн виходили з того, що в буржуазному суспільстві існує тільки формальна рівність, як і формально вільна праця та її вільний продаж капіталу, а тому не може бути справжньої змагальності в цивільному процесі.

На обгрунтування цього положення, як правило, робилися посилання нароботу В.І. Леніна “Економічний зміст народництва», в якій він писав, що той «прогрес» і та «культура», котрі принесла з собою пореформена Росія, безперечно, пов'язані з «інститутом приватної власності» — він був проведений вперше з усією повнотою створенням нового «змагального» цивільного процесу, що забезпечив таку ж «рівність» на суді, яка втілювалася в житті «вільною працею» та її продажем капіталові[19] .

Аналізуючи розвиток цивільного процесу в історич­ному плані та підкреслюючи прогресивність його побу­дови на засадах змагальності, деякі відомі радянські юристи в той же час безапеляційно відкидали все те позитивне в цивільному судочинстві, що століттями на­працьовувалось юристами, вважаючи, що основні прин­ципи процесу (в тому числі змагальний) повинні забез­печувати побудову процесу відповідно до класових завдань суду і правосуддя[20] .

Перші кодифіковані акти Росії в галузі цивільного судочинства після 1917 р., а згодом і акти всіх республік колишнього СРСР, дають підстави стверджувати, що слідчі засади, які були властиві цивільному процесу епо­хи феодалізму, почали поступово превалювати над зма­гальними: на суд практично покладався обов'язок збира­ти докази та оцінювати їх, Така переорієнтація позицій законодавця стала для окремих теоретиків права приво­дом стверджувати про наявність у процесі такого прин­ципу, як процесуальна активність суду[21] .

У зв'язку з цим в юридичній літературі виникла дис­кусія щодо наявності чи відсутності у радянському цивільному процесі принципу змагальності.

Література того часу дає можливість ознайомитись
із методами проведення дискусій, коли певним поглядам
на проблему давалось і певне політичне забарвлення: «Зловмисники, які орудували в радянській юстиції та теорії радянського права, заперечували змагальний ха­рактер радянського процесу. Вони стверджували, що
змагальність є характерною для буржуазного суду і про­цесу, що це є віддзеркаленням у суді ринкових відносин.

Заперечення змагального характеру радянського процесу є нічим іншим, як спробою штовхати радянський суд на шлях слідчого процесу, тобто на відмову від соціалістичного демократизму, на шлях насадження в радянському суді бюрократизму і свавілля».[22]

Після перших років повного заперечення нормативного значення права, переваги політичної точки зору над юридичною у період НЕПу вже по поставати завдання для нових теоретичних розробок. Для цього періоду характерні відмова від буржуазного принципу формальної істини, теорія спрощення — мінімуму форми — максимуму класового змісту.

Теорія спрощення процесуальної форми, відмова від правил, передбачених Кодексом підхід до процесуальних правил як суто технічних мала за своє джерело думку про тимчасовість дії права, яка панувала в науці в 1920—1930 рр. Однак, вже після 1930 р. вчені все рідше повертаються до того, що від процесуальної форми слід відмовитись. Одним з проявів цієї теорії стала відмова від принципу змагальності, обмеження принципу дислозитивності, які, на жаль, запанували в законодавстві і науці на багато років. Стверджувалась ідея, що суд мас право і, навіть, зобов'язаний самостійно відшуковувати докази, не обмежуючись ніякими межами при розгляді цивільних справ.

В 1924 р. прийнято Цивільний процесуальний кодекс УРСР. В ньому суд наділений правом активно втручатись в доказову діяльність, хоча формально було закріплено головне правило змагальності — кожна сторона доводить ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень (ст. 118).

Але у ст. 5 було закріплено, що суд зобов'язаний всебічно намагатися з'ясувати дійсні права та обов'язки, взаємовідносини сторін, не обмежуючись поданими доказами, сприяти з'ясуванню істотних для вирішення справи обставин і підтвердити їх доказами, активно сприяти сторонам, охороняти їхні права та законні інтереси, щоб юридичну необізнаність, малограмот­ність тощо не можна було використати на їхню шкоду[23] . Таке дивне поєднання змагального та слідчого начал на практиці робило процес чисто слідчим.

Принцип змагальності в цивільному процесі формально був проголошений у ч, 1 ст. 30 Цивільного процесуального кодексу УРСР, відповідно до якої кожна її сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень,
Проте фактично він був повністю нейтралізований іншими принципами — активною роллю суду в з'ясуванні обставин справи й об'єктивної істини, закріпленими в інших статтях, в силу яких:

- суд зобов'язаний, не обмежуючись поданими матеріалами та поясненнями, вживати всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного й об'єктивного з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язківсторін (ч. 1 ст. 15);

- якщо поданих доказів недостатньо, суд пропонує сторонам та іншим особам, які берутьучасть у справі, подати додаткові докази або збирає їх за своєю ініціативою (ч. 2 ст. 30);

- оцінку доказів суд зобов'язаний проводити на ос-
нові всебічного, повного й об'єктивного розгляду в судо­
вому засіданні всіх обставин справи (ч, 1 ст. 62), тобто |
не тільки повідомлених сторонами, а й тих, котрі суд зобов'язаний зібрати сам.

Внаслідок цього тягар збирання доказів було перекладено на суд, який мав здійснювати невластиві йому функції слідчого в цивільних справах і одночасно адвоката обох сторін, а сторони могли нічого не робити та нести при цьому ніякої відповідальності за свою бездіяльність, е також за іншу недобросовісну поведінку.

Зрозуміло, що з наданням вирішальної ролі в доказовій діяльності суду, принцип змага­льності фактично нівелювався, що знайшло відображення і в теоретичних розробках вчених-процесуалістів. На думку С. Абрамова, принцип змагальності означав поєднання ініціативи та самодіяльності сторін з ініціативою та активністю суду у виявленні всіх обставин справи і впідтвердженні її доказами, що сприяють встановленню матеріальної істини[24] .

А.Клейнман визначав принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи і розпоряджатися доказами в поєднанні з правом прокурора доводити обставини справи і з правом суду досліджувати факти, які мають значення для справи, та збирати докази[25] .

Таку ж думку поділяв К. Юдельсон, котрий вважав змагальність правом сторін розпоряд­жатися доказами, свободу сторін посилатися на ті чи інші фактичні обставини перед судом, які лежать в основі вимог та заперечень, свободу суду, його право не обмежуватися юридичними фактами, що висунули сторони, а ставити на своє вирішення й інші, суттєві для справи, право суду вимагати від сторін додаткових доказів та самому збирати їх[26] .

Таким чином, вся змагальність полягала в повідомленні сторонами суду фактів. То ж не дивно, що виникла думка про відсутність принципу змагальності взагалі. Зокрема, В.Семенов дійшов висновку, що специфічно галузевими принципами цивільного процесу є рівність сторін при змагальній формі судочинства, диспозитивність, активність суду при розгляді цивільних справ, доступність судового захисту цивільних прав. Принцип змагальності та рівності сторін у процесі він об'єднує в один[27] .

Деякі вчені того періоду зважали змагальну форму процесу як самостійне процесуальне поняття, хоча форма і зміст нерозривно поєднані. Змагальна форма процесу є частиною самостійного принципу змагальності. Останній не тільки тісно пов'язаний із змагальною формою, а й включає її в себе, яка фактично є способом вираження змісту цього принципу.

Отже, ділити названий процесуальний інститут на два окремих поняття немає ніякої потреби.

Разом з тим, з'являється положення, згідно з яким змагальність прирівнюється до рівноправності сторін, а на суд покладається обов'язок по забезпеченню необхідної доказової бази для встановлення об'єктивної істини у справі[28] . Дійсно, суб'єктами змагання є особи або їх представники, які беруть участь в справі. Вони мають рівні можливості для користування процесуальними засобами, необхідними для вираження та обгрунтування власних правових, позицій з метою захисту суб'єктивних та охоронюваних законом інтересів. Наділення сторін рівними процесуальними правами та обов'язками і дозволяє їм змагатися перед судом. Але остаточна відповідальність за достатність доказової бази покладена на суд. Головним аргумен­том такого становища було те, що активність й ініціатива суду по збиранню доказів направлені на з'ясування активних обставин справи, а в кінцевому результаті — на безпомилкове її вирішення у повній відповідності із законом. Покладення турбот по здійсненню прав виключно на зацікавлену особу могло б сприяти перемозі в судовому процесі не того, хто правий, а того, хто більш досвідчений, більш спритний[29] . Тут ми бачимо поєднання принципів змагальності і об'єктивної істини.

Але саме з розуміння змагальності як найважливішої умови для встановлення судом об'єктивної істини у справі, важливості її дотримання почалось відродження первісного зна­чення цього принципу.

Принцип змагальності грунтується на переконанні, що протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту подання фактичного матеріалу. Змагальність, що відбувається у визначеній законом процесуальній формі, направлена на встановлення повноти фактичного матеріалу.

Ще до внесення змін у законодавство В.Мамницький пропонував серед основних правил змагальності визнати, зокрема:

1) суд не повинен збирати докази за власною ініціативою, а в доказовій діяльності діє згідно з вказівними, забезпечувальними, інструктивними повноваженнями;

2) суд ухвалює рішення у справі на підставі поданих сторонами доказів, витребуваних за клопотаннями, а також презюмованих, преюдиціальних, загальновідомих фактів, що не по­требують доказу;

3) докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, а також витребовуються судом за клопотанням сторін[30] .

Дійсно, з таким обмеженням активності суду найкраще досягти його безсторонності, створення умов для всебічного та повного дослідження обставин справи. Саме такий підхід відповідає конституційним положенням про змагальність. Разом з тим, немає підстав стверд­жувати, що при цьому зникне принцип об'єктивної істини і його замінить принцип формальної істини. Змінюються лише засоби досягнення істини, а за судом, як і раніше, залишається його головний обов'язок — встановити дійсні юридичне значимі обставини, підтверджені та дослід­жені в суді доказами.

У сучасному світі процес інтеграції охоплює найрізноманітніші сфери, у тому числі й цивільний процес. Історично склалися дві системи цивільного процесу: змагальний процес в Англії. США, Канаді й ряді інших
країн та слідчий процес у країнах континентальної Європи, з Росією включно.

Перший етап зближення двох систем Росія, до складу якої входила Україна, пережила в 1864 р. в часи Судової реформи. Саме тоді численні принципи змагального процесу (суд присяжних, усність, гласність тощо) змінили сутність російського процесу. Після 1917 р. зближення двох світових систем (змагального і слідчого процесу) на цьому припинилось. Зараз відбувається двосторонній процес зближення. Вдосконалюючись, обидві системи сприймають одна в одної деякі риси в тому чи іншому обсязі.

Визначальною рисою континентального процесу є верховенство закону. У цивільному процесі це означає наявність цивільного процесуального кодексу, превалю­вання закону над судовою практикою.

Разом із тим у змагальному процесі спостерігається
тенденція до зростання ролі закону, що раніше не було
властиве ні Англії, ні США. В багатьох штатах США, діють цивільні процесуальні кодекси, статутне право стає одним з основних джерел англійського права.

Відомо також, що судовий прецедент становить характерну рису змагального, а не слідчого процесу. Проте роль судової практики, у тому числі й на рівні прецеденту, неухильно зростає. Так, у Німеччині, Аргентині, Швейцарії, Португалії передбачено обов'язок судді додержувати певного прецедент чи лінії, встановленої прецедентом[31] .

Роль судової практики в Україні також зростає. Не тільки постанови Пленуму Верховного Суду України, а й рішення, постановлені Верховним Судом по першій інстанції, в касаційному порядку та в порядку судового нагляду, все частіше грають істотну роль у формуванні судової практики.

Крім того, в обох системах цивільного процесу діють однакові як за назвою, так і за змістом принципи судочинства (незалежність суддів, гласність, усність, диспозитивність, тощо).

Тривалий час принцип активності суду в Україні «уживався» з проголошеним принципом змагальності сторін у цивільному процесі. Останні зміни й доповнен­ня до ЦПК дещо потіснили принцип активності, поси­ливши одночасно змагальні засади. Тепер законом виз­начено, що розгляд і вирішення цивільних справ у судах проводяться на засадах змагальності (ч. 1 ст. 15 ЦПК); тягар доказування покладено на сторони: кожна з них повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 30); суд лише сприяє у витребуванні доказів за наявності клопо­тань сторін про це (ч. 2 цієї ж статті).

Послаблення ролі суду в збиранні доказів зовсім не означає зниження його ролі в цивільному судочинстві взагалі. Навпаки, роль суду в проведенні дійсно змагаль­ного процесу зросла і певною мірою навіть ускладнилась.

Підсумовуючи визначену чинним ЦПК роль суду в змагальному процесі, можна дійти висновку, що реа­лізація ним основного обов'язку — створення особам, які беругь участь у справі, умов для всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин справи — здійсню­ється через конкретні процесуальні дії: роз'яснення осо­бам, які беруть участь у справі, їх прав та обов'язків; попередження осіб, які беруть участь у справі, про на­слідки вчинення чи невчинення процесуальних дій; у випадках передбачених ЦПК, за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, — сприяння в здійсненні їх прав, зокрема у витребуванні доказіз; на основі аналізу норм матеріального права — визначення обставин, які мають значення для справи і підлягають доказуванню; рсзноділ між сторонами тягаря доказування.

Чільне місце принципу змагальності в судочинстві України визначено Конституцією України, в ст. 129 якої зазначено, що однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними своїх до­казів і у доведенні перед судом їх переконливості. Таким чином, полеміку з приводу того, чи повинен майбутній український процес бути змагальним, можна вважати закінченою. Проте актуальним залишається вирішення в майбутньому процесуальному законодавстві питання щодо ролі суду в змагальному процесі.

Це питання, як уже зазначалось, не нове. Майже всі процесуалісти, підкреслюючи важливість змагального про­цесу, сходяться на думці, що виконанню покладених на суд обов'язків по розгляду справ, ефективному здійснен­ню правосуддя сприятиме процес, побудований на засадах змагальності з певними елементами слідчого процесу

Побудова процесу на поєднанні двох принципів є ха­рактерною для сучасного законодавства як Росії та України, так й інших європейських країн, зокрема Франції та Німечини. Як зазначав відомий російській процесуаліст Васьковський, процес необхідно будувати на принципі змагальності. Втручання ж суду допустиме лише тоді, коли воно не суперечить принципу диспозитивності[32] .

Інший підхід до вирішення цього питання поставив би сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, в досить складне становище і не сприяв би виконанню судом головного обов'язку — відправленню правосуддя.

Відомо, що в змагальному процесі обов'язковою є участь адвокатів, оскільки саме вони ведуть змагання на всіх стадіях цивільного процесу. Очевидно також і те, що кількісно адвокати в Україні не в змозі представляти інтереси всіх сторін. Повна відмова від активності суду може призвести до того, що права сторін залишаться незахищеними.

Справедливо можна заперечити, що в українському цивільному процесі не тільки адвокати можуть здійсню­вати представницькі функції. Проте в будь-якому випад­ку витрати на представницькі послуги можуть дозволи­ти собі не всі громадяни нашої держави, а тому повинні бути розроблені спеціальні механізми переходу від ак­тивності суду до змагальності. Це, у свою чергу, пов'яза­но з розвитком законодавства про адвокатуру захисту прав малозабезпечених верств населення, третейського судочинства, де процедурі розгляду справ спрощена і сторона може захищати свої інтереси.

2. Зв’язок принципу змагальності з іншими принципами цивільного

процесуального права (законності, об’єктивної істини, диспозитивності й ін.).

Принципи цивільного процесуального права тісно взаємопов’язані. Взаємозв’язок окремих принципів проявляється по різному: одні з них розвивають та доповнюють положення інших принципів, в окремих випадках одні принципи є гарантіями інших, сприяють їх реалізації[33] . В цьому відношенні принцип змагальності розглядається як одна з гарантій досягнення об’єктивної істини по справі.

Принципи змагальності та об’єктивної істини, писав А.Ф. Клейман знаходяться в нерозривному зв’язку та гармонійному поєднанні[34] .

Змагальна форма цивільного процесу – вагома умова встановлення судом об’єктивної істини. Тому її додержання має дуже важливе значення[35] . В основі змагальної форми процесу лежить процесуальна рівноправність сторін, яке виражається в наданні зацікавленим особам, які займають однакове процесуальне положення, рівних можливостей для відстоювання своїх суб’єктивних прав та інтересів. Надання рівних процесуальних прав та обов’язків суб’єктам змагального процесу дозволяє їм змагатися перед судом, а суду – встановити істину в спорі.

Вище вказувалось, що всі принципи цивільного процесуального права взаємопов’язані, взаємно доповнюються та разом взяті створюють систему. Деякі з цих принципів впливають на встановлення об’єктивної істини. Це стосується принципу змагальності, відносно якого можна сказати, що ним визначається внесок суду та учасників процесу в збиранні даних про фактичні обставини справи.

Розгляд цивільних справ в суді може провадитись або на підставі суворого дотримання закону всіх дій судді, або на підставі надання суду права займатися “законотворенням”. В одному і в другому випадку суд та інші учасники процесу діють на підставі суворого додержання закону. В цьому й проявляється принцип законності. При цьому необхідно відповісти на основне питання процесу: чого повинен досягнути суд в процесі розгляду цивільних справ – до встановлення фактів, які передбачені в чинному законодавстві в якості виникнення, зміни чи припинення прав осіб які змагаються в судовому засіданні, які мали місце до процесу, або фактів, які може й не мали місця, але відповідають формальним вимогам закону? В цьому випадку мова йде про принцип об’єктивної формальної істини.

Зрозумівши зв’язок перших двох принципів, необхідно визначити осіб, від ініціативи яких залежить рух процесу, тобто забезбечення суду тим доказовим матеріалом, на підставі якого повинно бути винесено рішення. Рух процесу по цивільним справам, а також збір та забезпечення необхідним процесуальним матеріалом залежать від самих зацікавлених осіб. В цьому проявляються принципи диспозитивності та змагальності в цивільному процесі.

Законодавство також визначає, як повідомляються суду необхідні матеріали і як суд повинен їх сприймати. Суд може, наприклад, віддавати перевагу доказам, одержаним від першоджерела в усній формі. В цьому випадку говорять про принципи безпосередньості, усності та безперервності процесу.

Отже, в основі цивільного процесуального права лежать принципи: законності та формальної істини, диспозитивності та змагальності, а також процесуального рівноправ’я сторін, безпосередньості, усності та безперервності[36] .

Принцип законності визначає принцип формальної істини; принцип диспозитивності – принцип змагальності.

В свою чергу зміст цих двох принципів визначено принципом законності, для якого вони слугують засобом здійснення. І навпаки, від характеру принципів диспозитивності та змагальності залежить зміст принципу законності. Так, в силу принципу диспозитивності громадяни можуть вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами, в тому числі й правом на належний судовий захист, який в свою чергу зміст цих двох принципів визначено принципом законності, для якого вони служать засобом здійснення. І, навпаки, від характеру принципів диспозитивності та змагальності залежить зміст принципу законності. Так, в силу принципу диспозитивності громадяни можуть вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами, в тому числі й правом на належний судовий захист, який, в свою чергу, повинен грунтуватися на суворому додержанні закону.

Що ж стосується впливу принципу змагальності на зміст принципу законності, то поясню на такому прикладі. Сторони можуть представляти різні докази, в силу яких спірні правовідносини можуть регулюватися різними нормами права, при цьому кожна із сторін може наполягати на вигідній їй кваліфікації. В даному випадку принцип законності проявляється в тому, що суддя, вивчивши всі доводи та докази сторін, повинен застосувати ту норму права, яка з найбільшою точністю відповідає даним правідносинам.

Принципи безпосередньості, безперервності, усності та процесуальної рівноправності, забезпечують здійснення принципу змагальності.

В наведеній системі одні принципи витікають з других, разом взяті, немислимі один без одного. Додержання всіх принципів означає додержання кожного принципу окрему, і навпаки, порушення хоча б одного з них тягне за собою порушення всіх принципів, які входять в систему.

3. Зміст принципу змагальності в різних стадіях цивільного судочинства.

Змагальна форма процесу притаманна всім стадіям, починаючи із звертання в суд і закінчуючи переглядом рішень в апеляційному чи касаційному порядку. Зацікавлена особа, звертаючись в суд із вимогою про захист суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, завжди відображує в своїй заяві елементи спору: суб’єктний склад, предмет, підстава спору та докази, які його підтверджують[37] .

В стадії підготовки справи до судового розгляду змагальна форма сприяє активній діяльності зацікавлених осіб по наданню доказів, участі в зборі доказів, уточненню об’єму фактів, які потрібно доводити. В порядку підготування справи до розгляду суддя опитує позивача по суті заявлених вимог, виявляє можливі із сторони відповідача заперечення, пропонує йому надати додаткові докази. В необхідних випадках суддя викликає відповідача, виясняє, якими доказами можуть бути підтверджені заперечення, пропонує відповідачу по складним справам надати письмові заперечення, видає сторонам запити на одержання письмових та речових доказів та, з врахуванням позиції осіб, які беруть участь в справі, вирішує питання про проведення експертизу.

Найбільш яскраво змагальна форма процесу проявляється в основній стадії – судовому розгляді. Вона виражається в суворій черговості виступів позивача, відповідача, третіх осіб на стороні позивача, третіх осіб на боці відповідача, черговості допиту свідків з однієї та другої сторони, у визначенні порядку вивчення письмових та речових доказів з врахуванням позиції сторін, постановці питань, черговості виступів в судових засіданнях сторін, третіх осіб, прокурора.

Суди зобов’язані забезпечувати особисту участь сторін, зацікавлених осіб в судовому засіданні, так як їх доводи в усному, гласному змагальному процесі можуть дати найбільш якісну інформацію відносно обставин цивільної справи.

Висновок.

Перехід від активності суду до змагальності повинен супроводжуватися створенням спеціального механізму, який гарантував би захист прав тих, хто бере участь у процесі самостійно, без представника, а також стимулю­вав би активність адвокатів на стадії підготовки справи з тим, щоб спори врегульовувались мирним шляхом на всіх стадіях процесу. Проте навіть при переході активнось від суду до сторін суд, як і раніше, повинен кон­тролювати додержання прав при розгляді справи. Має бути механізм, який дозволить примусити сторону, що порушує права інших осіб чи не виконує власні обов'яз­ки, діяти відповідно до вимог закону.

Неможливість повної відмови від активності суду, пов'язана зменталітетом як суддів, так і громадян. Побоювання, висловлене щодо повної відмови від активності, жодною мірою не спрямовано на збереження цієї активності. Йдеться лише про поетапний і комплексний підхід, який повинен охоплювати не тільки ЦПК, а й нові підходи до регламентації діяльності адвокатури, інших правоохоронних органів.

Інтеграційні процеси, що панують у світі, не можуть і обійти правову сферу, в тому числі й цивільний процес. Ігнорування їх на може бути виправданим ні в теретичному, ні в практичному плані. Завдання полягає в тому, щоб при розробці ноього законодавства повною мірою було використано досвід інших країн з урахуванням тих правових традицій, які склались в Україні.

Як уже зазначалось, відмінною рисою двох типів процесу є та роль, яку законодавець надає суду та сто­ронам: у змагальному процесі сторони завжди активні, а суд пасивний; у слідчому процесі, навпаки, суд актив­ний, а сторони відносно пасивні.

Як результат позитивної тенденції слід розглядати внесення в 1996 р. змін до чинного ЦПК. Якщо у ст. 15 його вперше з'явився термін змагальності без розкриття змісту, то у ст. 30 ЦПК нарешті вже виключено обов'язок суду збирати докази за власною ініціативою.

Збираючи докази за власною ініціативою, суд фактично втрачає безсторонність і допомагає мимоволі одній стороні, яка, як йому здається, внаслідок самостійного збирання доказів є правою. Змагальність найбільш органічна процесу — сторони краще знають фшстичну суть їх спору і, саме вони найбільше зацікавлені в його вирішенні. Повноваженням суду є визна­чення меж доказового матеріалу, право звернути увагу сторін на необхідність встановити певний факт.

Існує, навіть, думка, що сторони можуть самі проаналізувати всі докази в суді так, ш вони вважають за потрібне, від чого з'являється впевненість, що їх інтереси представлені вірно. Психологічно це допомагає стороні, яка програла, спокійніше сприймати поразку[38] .

Після прийняття Конституції України змінюється і концепція процесуальної активності суду. З переведенням принципу змагальності до розряду конституційних потребує цдс лення галузеве законодавство, де слід чітко визначити функції та межі діяльності суду.

Збереження за судом активності при збиранні доказів не тільки не відповідає конститу­ційному закріпленню змагальності як засади судочинства, а й суперечить суті такого змагання сторін перед судом. Адже сторони завжди будуть впевнені, що суд сам віднайде потрібні докази, а тому збирати їх і змагатись перед судом потреби немає. Виключення з цього етапу доказової діяльності активності суду (ініціативи) автоматично тягне за собою покладення на сторони не просто права, а суворого обов'язку по збиранню доказів.

Отже, за сучасного стану розвитку науки цивільного процесуального права під принципом змагальності сторін слід розуміти положення, в силу якого на сторони покладено обов'язок по доведенню обставин, на котрі вони посилаються в обгрунтування своїх вимог або заперечень, під час здійснення якого діяльність сторін набуває характеру змагання.

Джерела:

Нормативн і акти.

1. Конституція України.

2. Цивільний процесуальний кодекс України.

3. Постанова Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 30.

Література.

1. Штефан М. Цивільний процес. – Київ, 1997.

2. Порівняльне судове право: підручник / М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, Л.К. Радзієвська. – К. Либідь, 1993

3. Немировська О. Змагальність: старе поняття, новий зміст // Право України. -1999. - № 9.

4. Победоносцев К.П. Передовые статьи о судебной реформе // Соч. — СПб., 1996.

5. Мамницкий.В.Ю. Краткий исторический очерк законодательства о состязательностн // Актуальнеє вопросы правотворческой деятельности. — К., 1992.

6. Салогубова Е.В. Римский гражданский процесе. - М., 1997.

7. Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса. ВаськовскийЕ.В. Учебник гражданского процесса. - М., 1917.

8. Абрамов С.Н. Гражданский процесс. – М., 1948. – с. 41

9. Законодательство Петра І. – М., 1997 – с. 841.

10. Российское законодательство X—XXвв. — М., 1984. — Т. 4. — С. 79.

11. М а л ы ш е в К. Курс гражданского судопроизводства. — СПб., 1876.

12. Я б л о ч к о в Т.М. Учебник гражданского судопроизводства. — Ярославль, 1910.

13. Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса. — М., 1913.

14. Ленін В.І. Повне зібрання творів – Київ, 1969. – Т. 1.

15. Советское гражданское процессуальное право. – М., 1965.

16. Курс советсткого гражданского права. – М., 1981. – Т. 1.

17. Семенов В.М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. – М., 1982.

18. ЦК УРСР. - 1924. - № 16.

19. Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесе, — М., 1954.

20. Юдельсон К.С. Советский гражданский процесе. — М., 1956.

21. Семенов В.М. Конституционньїе принципьі гражданского судопроизводства. — М., 1982.

22. О р л о в а Л.М. Права сторон в гражданском процессе. — Минск, 1973.

23. Авдюков М.Г. Принцип законности в гражданском процессе. — М., 1970.

24. Мамницький В.Ю. Принцип змагальності в цивільному судочинстві // Автореф. канд. дис. - Харків, 1995.

25. Давид Р. Основные правовые системы современности. - М., 1988.

26. С а х н о в а Т.В. Реформа цивилистического процесса // Гос. и право. — 1997. — № 9.

27. Советский гражданский процесс. М., 1985.

28. КлейнманА. Ф. Советский гражданский процесс. М., 1964.

29. МатиевскийМ. Состязательная форма советского гражданского процесса//Советская юстиция. 1984. № 21.

30. Елисейкин П. Ф. Предмет и принципы со­ветского гражданского процессуального права. — Ярославль, 1974.


[1] Постанова Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 30. — Ст. 426.

[2] Победоносцев К.П. Передовые статьи о судебной реформе // Соч. — СПб., 1996. — С. 36.

[3] Штефан М. Цивільний процес. – Київ, 1997. с. 38

[4] Порівняльне судове право: підручник / М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, Л.К. Радзієвська. – К. Либідь, 1993. – с. 163 – 164.

[5] Немировська О. Змагальність: старе поняття, новий зміст // Право України. -1999. - № 9.

[6] Мамницки й.В.Ю. Краткий исторический очерк законодательства о состязательностн // Актуальнеє вопросьі правотворческой деятельности. — К., 1992. — С. 52.

[7] Салогубова Е.В. Римский гражданский процесе. - М., 1997. - С. 91-92.

[8] Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса. - С. 396; ВаськовскийЕ.В. Учебник гражданского процесса. - М., 1917. - С. 99.

[9] Абрамов С.Н. Гражданский процесс. – М., 1948. – с. 41

[10] Законодательство Петра І. – М., 1997 – с. 841.

[11] Российское законодательство X—XXвв. — М., 1984. — Т. 4. — С. 79.

[12] Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса. – с. 378-393; Малышев К.И. Вказ. праця. – с. 354-357

[13] Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса. – с. 99-100.

[14] Туткевич Д.В. Вказана праця. – с. 47

[15] Малышев К.И. Вказ. праця – с. 357.

[16] М а л ы ш е в К. Курс гражданского судопроизводства. — СПб., 1876. — С. 357

[17] Я б л о ч к о в Т.М. Учебник гражданского судопроизводства. — Ярославль, 1910. — С. 23.

[18] Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса. — М., 1913. — С. 379.

[19] Ленін В.І. Повне зібрання творів – Київ, 1969. – Т. 1. – с. 422-423.

[20] Абрамов С.Н. Вказана праця. – с. 20.

Цей самий автор стверджував, що “змагальність у буржуазному процесі – не справжня змагальність, це боротьба нерівних сторін, вона вузько формалізована і перетворюється в засіб встановлення формальної істини, у засіб перемоги не правого, а сильного”.

[21] Советское гражданское процессуальное право. – М., 1965. – с. 51-52; Курс советсткого гражданского права. – М., 1981. – Т. 1. – с. 168-170; Семенов В.М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. – М., 1982. – с. 125

[22] Абрамов С.Н. Вказ. праця. – с. 49

[23] ЦК УРСР. - 1924. - № 16. - Ст. 156

[24] Абрамов С.Н. Гражданский процесе. — М., 1948. —- С. 48.

[25] Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесе, — М., 1954. — С. 71.

[26] Юдельсон К.С. Советский гражданский процесе. — М., 1956. — С. 49.

[27] Семенов В.М. Конституционньїе принципьі гражданского судопроизводства. — М., 1982. — С. 124.

[28] О р л о в а Л.М. Права сторон в гражданском процессе. — Минск, 1973. — С. 57.

[29] Авдюков М.Г. Принцип законности в гражданском процессе. — М., 1970. — С. 102.

[30] Мамницький В.Ю. Принцип змагальності в цивільному судочинстві // Автореф. канд. дис. - Харків, 1995. — С. 9.

[31] Давид Р. Основные правовые системы современности. - М., 1988. - С. 67.

[32] Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса . – с. 393

[33] Советский гражданский процесс. М., 1985. С. 51.

[34] КлейнманА. Ф. Советский гражданский процесс. М., 1964 С. 30.

[35] МатиевскийМ. Состязательная форма советского граждан-сжого процесса//Советская юстиция. 1984. № 21, С. 23—25.

[36] Елисейкин П. Ф. Предмет и принципы со­ветского гражданского процессуального права. — Ярославль, 1974. — С. 61.

[37] МатиевскийМ. Состязательная форма советского граждан-сжого процесса//Советская юстиция. 1984. № 21, с. 23-24

[38] С а х н о в а Т.В. Реформа цивилистического процесса // Гос. и право. — 1997. — № 9. — С50—56.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений06:51:30 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
21:22:23 28 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Принцип змагальності в цивільному процесі

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151177)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru