Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Правовий режим цінних паперів в Україні

Название: Правовий режим цінних паперів в Україні
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: дипломная работа Добавлен 12:48:59 21 июня 2010 Похожие работы
Просмотров: 5521 Комментариев: 2 Оценило: 1 человек Средний балл: 4 Оценка: неизвестно     Скачать

Тема: ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЦІННИХ ПАПЕРІВ В УКРАЇНІ

Зміст

Вступ

Розділ І. Загальна характеристика правового режиму цінних паперів

1.1 Поняття та зміст правового режиму цінних паперів

1.2 Правова природа цінних паперів

1.3 Класифікація цінних паперів

Розділ ІІ. Правовий режим окремих груп цінних паперів

2.1 Правовий режим пайових цінних паперів

2.2 Правовий режим боргових цінних паперів

2.3 Правовий режим похідних цінних паперів

2.4 Правовий режим інших груп цінних паперів

Розділ ІІІ. Правові проблеми співвідношення державного регулювання і ринкової саморегуляції ринку цінних паперів в Україні

3.1 Правові аспекти державного регулювання ринку цінних паперів

3.2 Правові форми саморегуляції ринку цінних паперів

3.3 Оптимізація співвідношення державного регулювання і ринкової саморегуляції ринку цінних паперів в Україні

Висновки

Список використанИХ ДЖЕРЕЛ


Вступ

Актуальність теми дослідження. Ринок цінних паперів – це те нове, що з’явилося в економіці України у процесі формування ринкових відносин й виникнення ринку капіталу. Ринок цінних паперів (фондовий ринок) виконує функцію посередника, приймаючи цінні папери, які пропонуються на публічних торгах, і конвертуючи їх у кошти шляхом продажу. Ринок цінних паперів – це ефективно функціонуючий організм, що є еволюційним за своєю природою. Розвиток ринку цінних паперів є життєво необхідним для активного зростання національної економіки й покращання рівня життя громадян. Ефективно функціонуючий ринок спрямовує фінансові кошти до тих компаній, які здатні забезпечити їм найбільш продуктивне використання.

Фондові ринки є полем широкої діяльності не тільки для вітчизняних учасників, а й зарубіжних. Цьому сприяють лібералізація українського ринку, допуск нерезидентів на національні валютні та фінансові ринки, їх безпосередня участь в операціях поряд з резидентами, дерегулювання ринків, пов’язане зі скасуванням обмежень на проведення операцій для окремих учасників.

При запозиченні законотворчого досвіду при формуванні вітчизняного законодавства не були враховані ті обставини, що норми, принципи та практика застосування іноземного законодавства, які регулюють ринок цінних паперів, не можуть у повному обсязі адекватно відобразити сучасний стан національної економіки. Світовий досвід у сфері правового регулювання ринку цінних паперів – це вже результат розвитку сталих, стабільних економік, і його повне перенесення на українську економічну ниву, яка ще тільки розвивається і є нестабільною, не є доцільним. Орієнтація на різноманітні моделі правового регулювання ринку цінних паперів призводить до неузгодженості нормативних актів, що видаються різними відомствами, уповноваженими здійснювати цей процес. На повну відсутність уніфікованого підходу до регулювання ринку цінних паперів більшість фахівців вказують, як на перешкоду на шляху розвитку фондового ринку і на дійове гальмо розвитку.

З урахуванням вищезазначених обставин можна констатувати, що проблеми, які стосуються формування, застосування й удосконалення вітчизняного законодавства про ринок цінних паперів, потребують комплексного наукового дослідження. Недостатня їх правова розробка перешкоджає ефективному регулюванню відносин між учасниками ринку цінних паперів в Україні.

Стан справ у цій сфері правового регулювання ускладнюється також тим, що у вітчизняній юридичній літературі практично відсутні монографічні роботи, цілком присвячені дослідженню правових аспектів теорії та практики функціонування ринку цінних паперів в Україні і здійсненню господарської діяльності на ньому. Більшість робіт з цієї тематики присвячена виключно економічним аспектам функціонування цінних паперів. Цивільно-правові дослідження спрямовані, головним чином, на вивчення цінних паперів як об’єктів ринку. А ось досліджень самого фондового ринку, механізмів його функціонування та оптимізації засобів правового регулювання цих відносин явно не вистачає.

Таким чином, актуальність наукового дослідження правових проблем функціонування ринку цінних паперів і здійснення господарської діяльності у цій сфері зумовлена: проведенням поглиблених економічних і правових реформ в Україні; необхідністю осмислення і виявлення специфіки українського цивільного законодавства про фондовий ринок і практики його застосування; недостатньою розробкою юридичних аспектів здійснення господарської діяльності на ринку цінних паперів та її регулювання; потребою теоретичного обґрунтування пропозицій по вдосконаленню законодавства щодо фондового ринку.

Метою роботи є комплексне вивчення і дослідження загальних правових проблем регламентації відносин на ринку цінних паперів в Україні за допомогою цивільно-правового інструментарію, аналіз правових норм і практики їх застосування на ринку цінних паперів. Метою дослідження є також виявлення й узагальнення колізій у вітчизняному законодавстві, яке регулює відносини на ринку, а також розробка рекомендацій щодо вдосконалення законодавства про ринок цінних паперів України.

Для досягнення вказаної мети дослідження було поставлено наступні задачі :

· охарактеризувати класифікацію цінних паперів та форми їх функціонування;

· дослідити склад і принципи формування чинного, цивільного законодавства про ринок цінних паперів;

· встановити правовийрежим цінних паперів, співвідношення і роль його ключових категорій;

· вивчити й узагальнити систему правового регулювання ринку цінних паперів;

· розглянути форми саморегуляції ринку цінних паперів.

Об’єктом дослідження виступають правові аспекти функціонування та регламентації ринку цінних паперів, функціонування комплексу правових засобів, які використовуються у цій сфері правового регулювання.

Предметом дослідження є складний і внутрішньо суперечливий комплекс теоретичних та практичних проблем розглядуваних правовідносин, ступінь узгодженості нормативно-правових актів України, що становлять правову основу функціонування ринку цінних паперів.

Теоретичну основу роботи становлять наукові праці відомих цивілістів фахівців у галузі загальної теорії права, торгівельного, підприємницького і банківського права. Були використані роботи, зокрема, М.М. Агаркова, Ч.Н. Азімова, С.С. Алєксєєва, Ю.Г. Басіна, В.А. Бєлова, М.І. Брагінського, С.М. Братуся, Є.А. Васильева, В.М. Гордона, А.С. Довгерта, В.Є. Жеребкіна, С.Ф. Кечекьяна, О.А. Красавчікова, І.Ю. Красько, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, А.В. Майфата, Г.К. Матвєєва, Я.М.Міркіна, Д.В. Мурзіна, І.Р. Назарчука, Н.О. Нерсесова, В.В. Оскольського, Л.І. Петражицького, О.А. Підопригори, А.О. Пушкіна, Б.Б. Рубцова, М.М. Сібільова, К.І. Скловського, І.В. Спасібо-Фатєєвой, Є.О. Суханова, Ю.К. Толстого, Р.О. Халфіної, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневича, В.С. Щербіни, В.Л. Яроцького.

Розділ І.

Загальна характеристика правового режиму цінних паперів

1.1 Поняття та зміст правового режиму цінних паперів

За своєю правовою природою цінні папери є одним із видів матеріальних об’єктів, які мають широке застосування в ринковій економіці. В правовій та економічній науці обґрунтовуються різні погляду як на поняття цінних паперів, так і на перелік документів, які до них відносяться.

Об'єкти цивільних прав, як і їх суб'єкти, мають встановлений актами цивільного законодавства певний правовий стан. Для позначення правового стану суб'єктів цивільних прав вживається термін «правовий статус», який відображає сукупність цивільних прав та обов'язків, що їх має особа. Але цей термін не може бути використано для характеристики правового стану об'єктів цивільних прав, оскільки вони не наділені правами та обов'язками. Щодо об'єктів цивільних прав прийнято вживати термін «правовий режим».

В теорії права склалося щонайменше три підходи до розуміння поняття «правовий режим».

Згідно з першим підходом «правовий режим» трактується як встановлений порядок існування суспільних відносин.

Термін «правовий режим» (франц. «геgime» - порядок, від лат. «regimen» - управління, керівництво) означає особливий порядок, встановлений для певних сфер відносин чи суспільства в цілому. Загальними ознаками правового режиму є наявність певних правових можливостей та меж їх здійснення. Правовий режим - це нормативно встановлені правила відносно певного об'єкта відносин чи ситуації, яких повинні дотримуватись учасники відносин з приводу цього об'єкта чи ситуації.

Другий підхід до розуміння суті «правового режиму» передбачає його ототожнення з особливим порядком правового регулювання.

С. Алексеев визначає правовий режим як порядок регулювання, який виражається у багатогранному комплексі правових засобів, що характеризують особливе поєднання взаємодіючих дозволів, заборон, а також позитивних зобов'язань, які створюють особливу спрямованість регулювання [3, с. 47]. На думку М. Матузова, правовий режим - це особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні юридичних засобів і створює бажаний соціальний стан та конкретний ступінь сприятливості або несприятливості для задоволення інтересів суб'єктів права.

Відповідно до третього підходу «правовий режим» об'єктів цивільних прав зводиться до можливості або неможливості вчинення щодо них юридичних дій (правочинів).

Як вважає Є. Суханов, значення категорії об'єктів цивільних правовідносин (об'єктів цивільних прав) полягає в тому, що для них встановлюється відповідний цивільно-правовий режим, тобто можливості чи неможливості вчинення з ними відповідних дій (правочинів), які мають певний юридичний (цивільно-правовий) результат.

Закон "Про цінні папери та фондовий ринок" [1] визначає цінні папери як грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, які визначають взаємовідносини між особою, що їх випустила, та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Розкриття суті цінного паперу через поняття "грошові документи" не зовсім точне, оскільки поняття "цінні папери" значно ширше, ніж "грошові документи". Якщо суть векселя можна визначити через поняття "грошовий документ", то характеризувати акцію, інвестиційний сертифікат, приватизаційні папери як грошові документи неправомірно – таке, що не відповідає правовій нормі, лишити невірно.

В різних правових системах цінні папери визначаються по-різному. Приміром, за законодавством США цінні папери – це письмові документи, які є дольовими паперами корпорації (акції) або які свідчать про заборгованість (облігації, сертифікати). У Великобританії під цінним папером розуміють інвестиції, які набирають форму акції або облігації. За Цивільним кодексом РФ, цінні папери – це документи з дотриманням встановленої форми і обов’язкових реквізитів, що посвідчують майнові права, здійснення і передача яких можливі тільки в разі їхнього пред’явлення.

Загалом цінні папери є юридичними документами, які відповідають певним вимогам та містять законодавчо визначені реквізити. Фундаментальними ознаками цінних паперів є їхня обіговість, стандартність та серійність, ринковість, ліквідність, урегульованість та визнання державою.

Обіговість – це здатність цінних паперів бути предметом цивільних правочинів, обертатися на фондовому ринку згідно із спеціальними, законодавчо визначеними правилами, бути платіжним інструментом. Стандартність та серійність – однойменні цінні папери мають стандартний набір реквізитів, стандартний склад суб’єктів, стандартні правила передачі та обліку прав на них, стандартні права, що з них випливають. Ринковість – цінний папір обертається на своєму ринку цінних паперів з притаманною йому інфраструктурою, суб’єктним складом, правилами роботи. Ліквідність – здатність цінного паперу бути перетвореним у грошові знаки. Урегульованість і визнання державою – будь-який документ лише тоді визнається цінним папером, якщо він визнаний таким на законодавчому рівні. Фактично ця риса є визначальною. Наприклад, коносамент за законодавством України не є цінним папером, проте є таким за законодавством багатьох європейських країн. За Цивільним кодексом РФ ощадна книжка є цінним папером, тоді як в Україні ощадну книжку не віднесено до цінних паперів [47, c. 19-20].

Цінні папери можуть функціонувати як у документарній, так і в бездокументарній формі. Форма випуску цінних паперів впливає на процедуру їх первинного розміщення, порядок укладення угод, фіксацію прав власності та визначає деякі інші особливості обігу. Розвиток комп’ютерних технологій зумовив функціонування "безтілесних", бездокументарних цінних паперів. Тому характеристика цінного паперу через "поняття" документ певною мірою є умовною. На ринку цінних паперів широко використовують термін "електронні цінні папери".

За Цивільним кодексом України (ст.194) цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. Аналогічне за змістом визначення міститься і у ст.163 Господарського кодексу України. Не вдаючись до порівняльного аналізу положень Цивільного та Господарського кодексів і взагалі до оцінки ефективності правового регулювання відносин, пов’язаних з обігом цінних паперів різними нормативними актами – Господарським та Цивільним кодексом – з’ясуємо інші характеристики цінних паперів як важливих інструментів ринкової економіки. Зазначимо, що правове регулювання обігу цінних паперів здійснюється спеціальним законодавством, кодекси містять лише окремі найзагальніші положення щодо обігу цінних паперів.

Кожен вид цінного паперу в ринковій економіці виконує певні функції. Цінні папери можуть посвідчувати членство в організації – емітенті та право на частку в його майні. Такими за законодавством України є акції. У світовій практиці до таких пайових цінних паперів відносять крім акцій, дольові сертифікати, пайові свідоцтва.

Значна кількість цінних паперів посвідчує відносини позики між емітентом та власником цінного паперу. Такими, зокрема, є облігації, казначейські зобов’язання, векселі. Такі цінні папери не надають права на членство в організації – емітенті. Власник боргового цінного паперу не має права управляти справами емітента, не набуває з придбанням цінного паперу права на частку у майні емітента. Фактично, оплативши вартість цінного паперу, його власник стає кредитором, а емітент – боржником. Вартість боргового цінного паперу в будь-якому випадку підлягає поверненню як у відносинах з позики. Економічний ефект власника – це отримання відсотків за користування позиченими у нього грошима. У світовій практиці до категорії боргових цінних паперів відносять також комерційні папери, свідоцтва про заборгованість та ін. [35,c. 29-30]

Особливим видом державних цінних паперів є приватизаційні папери, правовий режим яких визначається спеціальним законодавством (Закон "Про приватизаційні папери", Закон "Про приватизацію державного житлового фонду" та підзаконними нормативними актами).

Специфічна природа ощадних сертифікатів, що виступають як письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Іменні ощадні сертифікати вільному обігу не підлягають. Угоди з ощадними сертифікатами на пред’явника не характерні для ринку цінних паперів. Природа цього цінного паперу більш індивідуалізована за суб’єктним складом: банк – власник ощадного сертифіката.

Інвестиційні сертифікати є пайовими цінними паперами з певними особливостями. Такий цінний папір випускається компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовому інвестиційному фонді. Інвестиційний сертифікат не дає права на участь в управлінні справами емітента. Особливості емісії та обігу інвестиційних сертифікатів визначаються Законом "Про інститути, спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)".

3 1 січня 2004 р. введено в дію низку нових законів, положеннями яких передбачені нові види цінних паперів. Згідно із Законом "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим \ поточним боргом та іпотечні сертифікати" від 19 червня 2003 р., власник іпотечних актів (кредитодавець) має право випускати сертифікати – особливий вид цінного паперу, забезпечений іпотечними активами або іпотеками. Забезпеченням іпотечних сертифікатів є іпотечні активи – реформовані в консолідований іпотечний борг зобов’язання за договорами про іпотечний кредит. Тому строки обігу іпотечних сертифікатів не можуть перевищувати строків існування самих іпотечних активів.

Інформація про випуск сертифікатів та випуск сертифікатів підлягають реєстрації у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку. Оскільки емісія іпотечних сертифікатів пов’язана з вартістю і строками існування іпотечних активів, то умови їхнього випуску є такі: 1) загальний розмір емісії сертифікатів не може перевищувати вартість іпотечних активів; 2) строк обігу сертифікатів не може перевищувати строк дії договорів про іпотечний кредит, реформованих в іпотечні активи, та строку їхнього існування; 3) загальна номінальна вартість сертифікатів не може перевищувати 50-кратного розміру власного капіталу емітента; 4) обсяг випуску не менше від суми, еквівалентної 100 тисячам євро за курсом НБУ на день ухвали рішення про випуск; 5) усі ризики виконання зобов’язань, які підлягають об’єднанню у консолізований іпотечний борг, мають бути застраховані [29, c. 23-24].

Іпотечні сертифікати випускаються в документарній та в бездокументарній формах. При емісії сертифікатів у бездокументарній формі емітент оформляє глобальний сертифікат. Залежно від способу фіксації власника сертифікати можуть існувати як іменні, так і на пред’явника. Сертифікати на пред’явника можуть бути емітовані лише у документарній формі.

Іпотечні сертифікати підлягають вільному обігу, тобто юридичні та фізичні особи можуть вільно купувати та продавати сертифікати, здійснювати з ними будь-які правочини як на біржовому, так і на позабіржовому ринках цінних паперів. Обслуговуються іпотечні сертифікати Національною депозитарною системою. Реєстр власників іменних сертифікатів емітент здійснює самостійно без ліцензії, незалежно від кількості власників таких сертифікатів. Тоді як реєстр власників іменних акцій при кількості акціонерів понад 500 має вести незалежний реєстратор.

Встановлено два види сертифікатів залежно від обсягу прав, що ними посвідчуються: сертифікати із фіксованою дохідністю та сертифікати участі. Сертифікати з фіксованою дохідністю засвідчують такі права: право на отримання номінальної вартості в передбачені умовами випуску терміни; право на отримання відсотків; переважне право перед іншими кредиторами емітента на задоволення вимог з вартості іпотечних активів у разі невиконання ним своїх зобов’язань. Сертифікати участі випускаються лише як іменні цінні папери і надають їхнім власникам такі права: право на отримання частини у платежах за іпотечними активами відповідно до умов договору про придбання сертифікатів; право на задоволення вимог з вартості іпотечних активів у випадку невиконання емітентом взятих на себе зобов’язань.

Отже, іпотечні сертифікати є борговими цінними паперами, оскільки власник сертифіката з фіксованою участю має право на повернення йому номінальної вартості сертифіката. Сертифікати не дають права на участь в управлінні справами емітента і права на частку у майнових активах емітента.

Згідно із Законом "Про іпотеку" від 5 червня 2003 р, в обіг вводиться заставна – борговий цінний папір, який засвідчує право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання – право звернути стягнення на предмет іпотеки. Заставна – неемісійний цінний папір, тобто випуск не вимагає публічної фіксації. Заставна оформляється, якщо її випуск передбачений іпотечним договором. Заставна підлягає державній реєстрації разом з державною реєстрацією обтяження відповідного нерухомого майна іпотекою. Порядок реєстрації заставної має бути встановлений спеціальним законом. Заставну як цінний папір можна передавати з рук у руки шляхом індосаменту. Держатель заставної вправі вимагати від боржника виконання основного зобов’язання та звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку його невиконання. У випадку виконання боржником основного зобов’язання заставна підлягає передачі боржнику [20, c. 32-33].

З 1 січня 2004 р. в обіг вводяться сертифікати Фонду операцій з нерухомістю – цінний папір, що засвідчує право його власника на отримання доходу від інвестування в операції з нерухомістю (Закон "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" від 19 червня 2003 р.).

Фонд операцій з нерухомістю не є юридичною особою, створюється фінансовою установою, яка має розробити та затвердити Правила ФОН, інвестиційну декларацію, проспект емісії сертифікатів ФОН шляхом відкритого продажу або безпосередньої пропозиції сертифікатів ФОН заздалегідь визначеному колу осіб. Залучені через сертифікати кошти використовуються на умовах управління майном в інтересах власників сертифікатів. Управитель ФОН інвестує кошти, залучені від продажу сертифікатів, в операції з нерухомістю, отримує дохід від цих операцій та розподіляє отриманий дохід між власниками сертифікатів ФОН.

Власниками сертифікатів ФОН є фізичні та юридичні особи. Такі сертифікати обертаються вільно і випускаються як у документарній, так і в бездокументарній формах. За способом фіксації власника сертифікати можуть емітуватися як іменні, так і на пред’явника. Сертифікати ФОН – емісійні цінні папери, їх випуск підлягає державній реєстрації в ДК ЦПФР.

Сертифікати ФОН – погашувані цінні папери, тобто фонд діє до моменту виконання зобов’язань перед власниками сертифікатів.

Цивільний кодекс виділяє нову групу цінних паперів – товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Чинне законодавство України не закріплює окремих видів товаророзпорядчих цінних паперів. У світовій практиці такими визнаються складські свідоцтва, варіанти, коносаменти. Фактично Цивільний кодекс закріплює поняття, реквізити, права, що посвідчуються складськими документами (складськими квитанціями, простими та подвійними складськими свідоцтвами – (ст.961 – 966 ЦК), не називаючи їх цінними паперами).

За Цивільним кодексом, фондові деривативи віднесені до цінних паперів, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів. Такими є опціони, варанти та ф’ючерси – фондові деривативи, випуск та обіг яких здійснюється згідно із Правилами випуску та обігу фондових деривативів від 24 червня 1997 р. Фондові деривативи до введення в дію Цивільного кодексу не визнавали цінними паперами [12, c. 77-78].

Акція – найпоширеніший вид пайового цінного паперу. Акція тісно пов’язана з процесами акціонування, корпоратизації як способами роздержавлення економіки. Акціонерні товариства, створені на базі державного майна, та емітовані ними акції можна розцінювати як етап у становленні акціонерної форми господарювання в економіці України.

Згідно із Законом "Про цінні папери та фондовий ринок" акцією визнається цінний папір без встановлення строку обігу, що засвідчує часткову участь у статутному фонді АТ, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право її власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації АТ.

Основними базовими ознаками акції є наступні.

1. Акція є пайовим цінним папером, що засвідчує право на частку у статутному фонді акціонерного товариства. Цю ознаку акції в літературі часто характеризують як титул власності, а акціонерів як співвласників акціонерного товариства. Проте в концепції права України, акціонери, які передали кошти у статутний фонд АТ, перестають бути власниками цих коштів. Суб’єктом права власності стає саме акціонерне товариство як юридична особа. Це концептуальне положення підтверджується законодавчою нормою про те, що акціонер має право на участь у розподілі майна лише при ліквідації акціонерного товариства (ст.4 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"). В процесі діяльності АТ акціонер не вправі вимагати виділення його частки в натурі. Акція посвідчує лише право на частку у майні (точніше факт внесення коштів у статутний фонд АТ). Із цього факту випливають інші права акціонера, які ним реалізуються в процесі діяльності АТ. Тому характеристика акції як титулу власності неточна, не відповідає характеру правовідносин, які складаються між акціонером і товариством.

2. Емісія акцій має на меті залучення інвестицій, а не позику грошей, тому акція не має кінцевих строків погашення, кошти, внесені в обмін на акцію, поверненню не підлягають. За цією ознакою акція принципово відрізняється від боргових цінних паперів (облігацій, казначейських зобов’язань). Власникам боргових цінних паперів обов’язково повертаються позичені у них кошти і сплачується відсоток за користування ними. Тобто боргові цінні папери є погашуваними, їхнє функціонування завжди строкове, обмежене в часі.

Акціонерний капітал, кошти, залучені в обмін на видані акції, часто називають фіктивним капіталом. Особливо виразно цей характер простежується на стадії заснування АТ. Засновники, вносячи кожен певні грошові кошти, несуть інвестиційні ризики. Компанія як юридична особа, оперуючи цими коштами, може функціонувати дуже успішно і тоді ризики є виправданими. При несприятливій економічній кон’юнктурі, неефективному управлінні коштами чи з різних інших причин акціонери ризикують втратити внесені ними кошти [21, c. 43-44].

Практично в обмін на внесені кошти акціонеру видають не самі акції, а сертифікат акцій (ст.4 Закону " Про цінні папери та фондовий ринок "). Сертифікат видають на сумарну номінальну вартість акцій. За українським законодавством, сертифікат акцій не є цінним папером. Реалізуючи права з акції, акціонер пред’являє не самі акції, а сертифікат. А невизнання його на законодавчому рівні цінним папером ще більш посилює фіктивність взаємовідносин між акціонером та АТ. Для зручності функціонування акції не зберігаються на руках акціонерів. Їх зберігають при документарній формі випуску відповідні суб’єкти в рамках Національної депозитарної системи. В разі бездокументарніої форми випуску паперових носіїв взагалі не існує, акціонер має на руках лише сертифікат акції – єдиний матеріалізований документ, що посвідчує внесення ним коштів до статутного фонду та інші права акціонера. Тому, враховуючи природу сертифіката акції та його важливе функціональне призначення, сертифікат акції має визнаватися цінним папером.

В економічній науці сертифікат акції трактується як цінний папір, що засвідчує володіння поіменованої в ньому особи певною кількістю акцій товариства і який повинен містити такі реквізити: номер, кількість акцій, номінальну їх вартість, найменування і статус емітента, категорію акції, найменування власника, ставку дивіденду по привілейованих акціях, підписи двох відповідальних осіб АТ та печатку товариства. Передача сертифіката одної особи іншій вважається дійсною і супроводжується переходом права власності на акції за умови реєстрації цієї операції у встановленому законом порядку.

За російським законодавством, наприклад, сертифікат акції – самостійний вид цінного паперу.

3. Акція є неподільною. У тому випадку, коли одна і та ж акція належить кільком особам, усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати свої права через одного з них або через спільного представника (ст.5 Закону " Про цінні папери та фондовий ринок").

З акції випливають ряд прав, які прийнято називати корпоративними правами: право на дивіденди, на участь в управлінні товариством, на отримання інформації про діяльність товариства, на вихід з товариства та ін.

За способом фіксації власника акції поділяють на іменні та на пред’явника. За прямою законодавчого вказівного (ч.2 ст.4 Закону "Про цінні папери та фондовий ринок), громадяни України вправі бути власниками, як правило, іменних акцій. Обіг має певні особливості, оскільки обіг фіксується у системі реєстру власників іменних акцій. Діяльність щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів здійснює емітент, якщо кількість акціонерів не перевищує 500 осіб, або реєстратор. Реєстратор – професійний учасник ринку цінних паперів – юридична особа, суб’єкт підприємницької діяльності, який одержав у встановленому порядку ліцензію на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Загальні засади реєстраторської діяльності встановлює Закон "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні". Вимоги до ведення системи реєстру власників іменних цінних паперів, порядок ведення цього реєстру обов’язки реєстратора, емітентів та зареєстрованих осіб, порядок доступу до інформації, яка міститься у реєстрі, визначається Положенням про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів [16, c. 169-170].

Права, що випливають з іменних акцій (право на дивіденди, на участь в управлінні справами АТ та ін.) реалізовуються з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів. Право власності на акції, випущенні в бездокументарній формі, переходять до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у зберігача. Тобто права з іменних акцій виникають з юридичного складу: а) цивільно-правової угоди про передачу права власності на акцію (купівля – продаж, дарування, спадкування тощо) та б) фіксації зміни власності у системі реєстру або у зберігача при бездокументарній формі випуску.

Акції на пред’явника обертаються вільно без будь-якої формалізації. Загалом цінні папери на пред’явника є більш оборотоздатними, оскільки їх обіг не ускладнений формальними процедурами. Право власності на акції на пред’явника, випущені в документарній формі, переходить до нового власника з моменту передачі (поставки). Акції на пред’явника звільняють як акціонерне товариство від витрат на ведення системи реєстру чи на укладення договору з реєстратором і несення витрат на оплату його послуг, так і усувають витрати власників на переоформлення права власності.

За обсягом прав, що випливають з акцій, вони можуть бути простими і привілейованими. Власникам простих акцій належать такі права: 1) право на участь в управлінні справами АТ (право обирати органи управління, право самому бути обраним тощо); 2) право на отримання дивідендів; 3) переважне право на купівлю акції додаткових емісій пропорційно до належного пакету акцій; 4) право на отримання інформації про діяльність АТ; 5) право на отримання частки з вартості майна при ліквідації акціонерного товариства; 6)інші права, визначені статутом АТ.

Власники привілейованих акцій мають: 1) право на фіксовані дивіденди, розмір яких наперед відомий і зазначений в акції. Розмір дивідендів по привілейованих акціях може коригуватись залежно від розміру дивідендів за простими акціями, але АТ зобов’язується платити дивіденди по привілейованих акціях незалежно від результатів фінансово-господарської діяльності, тоді як між розміром дивідендів по простих акціях і результатами фінансово-господарської діяльності АТ є пряма залежність; 2) при ліквідації товариства власники привілейованих акцій мають переважне право перед власниками простих акцій на участь у розподілі майна АТ; 3) не мають права голосу. За законодавством багатьох країн власникам привілейованих акцій надається право голосу при вирішенні питань, пов’язаних з додатковою емісією, у випадку несплати дивідендів їм надається право голосу до такої виплати, при вирішенні питань реорганізації та ліквідації АТ. Чинне законодавство України не передбачає випадки надання права голосу власникам привілейованих акцій. За проектом Закону "Про акціонерні товариства" акціонерам – власникам привілейованих акцій пропонується надати право голосу для вирішення загальними зборами таких питань: реорганізація товариства, яка передбачає конвертацію привілейованих акцій цього типу в привілейовані акції іншого типу, прості акції або інші цінні папери; внесення змін чи доповнень до статуту товариства, що передбачають обмеження прав акціонерів – власників цього типу привілейованих акцій; внесення змін чи доповнень до статуту товариства, що передбачають розміщення за рішенням наглядової ради, загальних зборів нового типу привілейованих акцій, власники яких матимуть переваги в черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації або збільшення прав акціонерів – власників розміщених типів привілейованих акцій, які мають переваги в черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації.

Отже, із введенням в дію Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства правова база регулювання обігу цінних паперів значно розширилася. Законодавчо розширено перелік видів цінних паперів передусім за рахунок таких важливих інструментів, як заставні, іпотечні сертифікати, сертифікати фонду операцій з нерухомістю [13,c. 87-89].

1.2 Правова природа цінних паперів

В науці, законодавстві та практиці ще й досі немає єдиного визначення терміну «цінні папери». Щоправда, ще 70-80 років тому вчені — юристи та фінансисти (Г. Шершеневич, Н. Нерсесов, В. Гордон та ін.) — погоджувалися, що не існує чітких визначень поняття цінних паперів, не говорячи вже про їхню єдність. Для позначення зазначеного поняття вживалося безліч різних термінів: відсоткові, кредитні, грошові, товарні папери. Проте кожний з них окремо не міг охопити всю багатоманітність цінних паперів. Тому юристи у своїх працях не давали чіткого визначення поняттю цінні папери, а вказували на їх суттєві риси.

Сьогодні термін «цінні папери» досить часто вживається у правовій літературі, він навіть отримав законодавче закріплення. Не дивлячись на це при визначенні поняття цінних паперів корисно звернутися до їх основних рис, що були вироблені юристами протягом багатьох років наукових та практичних пошуків.

Передусім поняття цінних паперів пов'язане з поняттям документу. Деякі автори (М. Агарков, В. Андреев, В. Білов, Г. Шершеневич) стверджують, що цінні папери — це документи, інші (А. Майфат, Савіньї) — що це щось зазначене в документі. Наприклад, А. Майфат вважає, що тільки у відношенні до інституту цінних паперів привілейоване місце займає форма (у вигляді документу), яка і є рисою, що визначає та конструює головне поняття інституту, в той час як в інших інститутах цивільного права первинною є риса, що характеризує зміст понять цих інститутів. При цьому А. Майфат дотримується позиції законодавства США, яке розуміє під цінними паперами передусім не документ, а сукупність майнових прав, які належать інвестору незалежно від форми.

Точка зору вчених-юристів першої групи виглядає так: вони розглядають термін «цінні папери» в буквальному розумінні, тобто йдеться про папір як матеріальний об'єкт, що має деяку цінність.

Визначення цінного паперу наведено у ч. 1 ст. 194 ЦК та у абз. 2 ч. 1 ст. 163 ГК. По суті, ці два визначення є тотожними.

Тобто, у ч. 1 ст. 194 ЦК, абз. 2 ч. 1 ст. 163 ГК та у статті 1 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок» міститься визначення цінного паперу, з якого випливає, що для будь-якого цінного паперу характерними є наступні ознаки:

а) цінним папером є документ;

б) документ має бути встановленої форми;

в) документ має містити відповідні реквізити;

г) документ має посвідчувати грошове або інше майнове право, яке визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (розмістила) або видала, і власником;

ґ) документ передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску (видачі);

д) документ передбачає можливість передачі прав, що випливають з нього, іншим особам [6, c. 50-51].

Незважаючи на подібність визначення цінних паперів за ЦК, ГК та Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», слід зазначити, що визначення цінного паперу повинно міститися виключно у ЦК. Це твердження випливає з того, що цінні папери є поняттям широким. Набагато ширшим, ніж господарські відносини. У ГК мають міститися лише норми, які визначають господарсько-правові особливості цінних паперів, наприклад, професійну діяльність на ринку цінних паперів, питання державного регулювання ринку, процес емісії цінних паперів тощо. Що ж до законопроекту (реєстраційний № 7818), то у ньому доцільніше зосередитися на особливостях публічного та приватного розміщення емісійних цінних паперів, а не повторювати вже існуючі визначення.

Слід зазначити, що до рис, які характеризують документ, належать, по-перше, те, що документ — це матеріальний об'єкт, в якому зафіксована інформація; по-друге, документ повинен ототожнюватися з самою інформацією, що міститься в ньому. Безумовно, що друга риса документу має велике значення при розгляді правового статусу бездокументарних цінних паперів, оскільки дає змогу відносити останні до категорії документів. Так, К. Окуєв у статті «Феномен бездокументарного цінного паперу» також погоджується з цією точкою зору. Існує й інша позиція щодо природи бездокументарних цінних паперів. Наприклад, В. Білов вважає, що обидва наведених положення щодо визначення документу не можуть бути застосовані щодо цінних паперів, оскільки вони не передбачають функцію, яку цінні папери повинні виконувати як документи, з чим важко погодитися[11, c. 102-104].

Доцільно звернутися до загальнокласичного тлумачення зазначеного терміну, в якому під документом розуміють інформаційний запис, виконаний на паперовому носії, за зміст якого особа, що його склала, несе відповідальність, передбачену законодавством. Запис, у свою чергу, вважається інформаційним, якщо в ньому відображаються відомості про факти, що мають правове значення. Оскільки цінний папір як документ посвідчує різні права (майнові та особисті немайнові), то під відповідальністю боржника, що зазначений у цих паперах, мається на увазі відповідальність за невиконання зобов'язання, яке він на себе взяв.

Проте не всі документи вважаються цінними паперами. Тому, очевидно, що друге питання у визначенні поняття цінних паперів — це питання про те, що робить цей документ цінним. Завдяки тому, що цінний папір надає особі, яка його тримає, право на щось (товар, грошову суму чи інше майно), документ набирає можливості задовольняти людські потреби. Він отримує споживчу вартість та здатність до обміну, що й визначає його цінність. У відповіді на запитання щодо природи цінності документів, які претендують на статус цінних паперів, в юридичній літературі простежується єдина точка зору, що цінний папір набуває цінності завдяки праву, що міститься в документі. Документ, який лише засвідчує право, — це ще не цінний папір.

Отже, папір сам по собі має цінність, що дорівнює вартості матеріалу, з якого він вироблений. І лише коли він приймає вигляд документу та відображає якесь право, його цінність досягає цінності цього права. Сутність цінного паперу ґрунтується на зв'язку між правом і документом, в якому воно засвідчене. Наявність цього зв'язку трансформує документ у цінний папір.

Розглядаючи право, втілене у цінних паперах, слід зазначити, що воно є суб'єктивним, а також відносним, адже йому кореспондує юридичний обов'язок певної особи — боржника по цінних паперах.

Для більш повного розкриття сутності цієї категорії, на наш погляд, необхідно розглянути та систематизувати такі її принципи, на які свого часу звертав увагу В. Гордон:

1) літтеральність — цінний папір передбачає право вимагати виконання тільки того, що буквально в ньому написано;

2) легітимація — право вимагати виконання по цінному паперу має лише та особа, яка у ньому зазначена;

3) презентація - обов'язковою умовою при вимаганні по цінному паперу є його пред'явлення боржнику та вручення замість виконання;

4) абстрактність — право вимагати по цінному паперу не залежить від підстав, які лежали в основі прийняття на себе зазначених у ньому обов'язків;

5) автономність — особа, яка придбала у порядку, що передбачений у законі, цінний папір в іншої особи, має право вимагати виконання зобов'язань незалежно від прав попередника [18, c. 45-46].

Виходячи з викладеного вище та намагаючись врахувати юридичну та економічну сутність цінних паперів можна дати таке їх визначення:

цінні папери — це документи, які є титулом власності та заміщують форми існуючого капіталу, цінність яких полягає у тих правах, що вони надають їх власникам залежно від свого функціонального призначення.

Крім спроб дати законодавче та доктринальне визначення поняття «цінний папір», багато юристів вказують на його суттєві ознаки. В сучасній вітчизняній юридичній літературі цінні папери характеризуються наявністю кількох ознак, що роблять цінні папери відмінними від інших об'єктів цивільного права. Узагальнивши ознаки, що подані в різній юридичній літературі, можна зазначити наступні.

Першою ознакою цінного паперу є та особливість, що «будь-який цінний папір являє собою «документ», а саме - письмовий акт, спроможний служити доказом наявності правовідносин, що мають певні правові наслідки. Причому, самостійно існуючий документ». Саме ця теза вказує на потребу встановлення її істинності, оскільки останнім часом посилилася тенденція до більш широкого використання так званих «бездокументарних» цінних паперів замість «документарних» (паперових).

Другою ознакою цінних паперів можна вважати властивість набирати певну цінність завдяки правам, що закріплені документом. Папір сам по собі не має цінності (не рахуючи, звичайно, матеріалу, з якого він зроблений) і стає цінним лише завдяки тому праву, виразом якого він є.

При цьому слід пам'ятати про двояку природу цінних паперів, яка передбачає можливість вирізнення права на цінний папір як на річ або об'єкт, прирівняний до речі, і прав за цінним папером (наприклад, корпоративних). Причому, одне право з необхідністю слідує за іншим. Ця взаємозумовленість має практичне значення в двох аспектах. Перший - неможливість неспівпадіння особи-власника цінного паперу з особою, уповноваженою за цінним папером. Другий виражається у неможливості передачі права власності на цінний папір без права за цінним папером і, навпаки, права за цінним папером без права власності на цінний папір.

Також не важко помітити, що кожному виду майна відповідають певні цінні папери. Та й самі цінні папери можуть розглядатися як певне майно, права на яке можуть мати самостійне життя.

Отже, суть цінних паперів полягає у тому зв'язку, який існує між даним правом і документом[24, c. 63-64].

Третьою ознакою цінних паперів слід вважати особливість права, що ними закріплені. Право, про яке йде мова, відноситься до права приватного, а не публічного. Звідси випливає, що з числа цінних паперів повинні бути виключені гроші та поштові марки, з володінням якими не пов'язано набуття приватноправових обов'язків. Так, гроші є суттю речі, а цінні папери ґрунтуються на зобов'язанні. Власник паперових грошей не може звернутися з позовом до держави, а власник цінних паперів може добитися реалізації їх змісту від боржника шляхом подачі позову. Походження грошей відноситься до сфери публічного права, а походження цінних паперів - до сфери приватного права. Гроші є загальновизнаним мірилом цінності, чого не можна сказати про цінні папери. Гроші є засобом платежу, тобто сплатою грошової суми припиняється зобов'язання. Цінні папери встановлюють зобов'язальні відносини, які повинні бути виконані у майбутньому. Отже, одним з основних моментів у понятті цінних паперів є те, що вони є приватноправовими документами.

В якості четвертої ознаки в теорії часто висувається теза, що для здійснення вміщеного в цінному папері права необхідне його пред'явлення. Пред'явлення цінного паперу для здійснення вміщеного в ньому майнового права стає визначальним для віднесення будь-якого документу до розряду цінних паперів [8, с. 110].

Принципи функціонування РЦП:

• соціальна справедливість — створення рівних можливостей і спрощення доступу інвесторів та позичальників на ринки фондових ресурсів; недопущення монопольних проявів дискримінації прав і свобод суб'єктів ринку цінних паперів;

• правова урегульованість — створення розвиненої правової структури забезпечення діяльності фондового ринку, що чітко регламентує поведінку його суб'єктів;

• контрольованість — створення надійного механізму обліку й контролю, запобігання зловживань на РЦП;

• прозорість, відкритість - забезпечення надання інвесторам повної інформації про умови випуску та обігу цінних паперів; контрольованість фінансово-господарської діяльності емітентів;

• конкурентність - забезпечення необхідної свободи підприємницької діяльності інвесторів, емітентів і ринкових посередників, створення умов для змагання за найвигідніше залучення фінансових ресурсів і встановлення немонопольних цін на послуги фінансових посередників за умови контролю й дотримання доброякісної конкуренції учасниками фондового ринку;

• ефективність - максимальна реалізація потенційних можливостей фондового ринку щодо мобілізації та розміщення фінансових ресурсів у перспективні сфери національної економіки[36, c. 135-136].

1.3 Класифікація цінних паперів

Цінні папери - документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

Цінні папери за порядком їх розміщення (видачі) поділяються на емісійні та неемісійні.

Емісійні цінні папери - цінні папери, що посвідчують однакові права їх власників у межах одного випуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов'язання (емітент).

До емісійних цінних паперів належать:

· акції;

· облігації підприємств;

· облігації місцевих позик;

· державні облігації України;

· іпотечні сертифікати;

· іпотечні облігації;

· сертифікати фондів операцій з нерухомістю (далі - сертифікати ФОН);

· інвестиційні сертифікати;

· казначейські зобов'язання України.

Цінні папери, що не належать згідно із Законом «Про цінні папери та фондовий ринок» до емісійних цінних паперів, можуть бути визнані такими Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, якщо це не суперечить спеціальним законам про ці групи та/або види цінних паперів.

Цінні папери за формою існування поділяються на документарні та бездокументарні.

Емісійні цінні папери одного випуску можуть існувати лише в одній формі. Неемісійні цінні папери можуть існувати виключно в документарній формі.

Цінні папери за формою випуску можуть бути на пред'явника, іменні або ордерні.

Права, посвідчені цінним папером, належать:

· пред'явникові цінного паперу (цінний папір на пред'явника);

· особі, зазначеній у цінному папері (іменний цінний папір);

· особі, зазначеній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір).

Цінні папери як об'єкт цивільних прав мають вільний характер переходу від одного власника до іншого у порядку універсального правонаступництва і не обмежені в обігу. Вони можуть бути документарні та бездокументарні. Цінні папери виступають як економічна і юридична категорії. Вони поділяються на два великих класи - основні і похідні.

Основні цінні папери - це цінні папери, в основі яких лежать майнові права на будь-який актив (зазвичай на товар, гроші, капітал, майно, різного роду ресурси та ін.).

Похідні цінні папери - це бездокументарні форми вираження майнового права (зобов'язання), яке виникає у зв'язку зі зміною ціни базового активу, тобто активу, який становить основу даного цінного папера.

Як базові активи можуть розглядатися товари (зерно, м'ясо, нафта, золото і т. ін.), основні цінні папери (акції й облігації). До похідних цінних паперів належать ф'ючерсні контракти (товарні, валютні, відсоткові, індексні тощо) і опціони, які мають вільний обіг.

Класифікація цінних паперів - це поділ їх на види за певними ознаками. Під видом цінних паперів слід розуміти сукупність, для якої всі суттєві ознаки є спільними, однаковими. Класифікація видів цінних паперів - це поділ видів цінних паперів на підвиди, які, у свою чергу, можуть поділятися на дрібніші підвиди. Наприклад, облігації - один із видів цінних паперів. Облігація може бути купонною і безкупонною. Безкупонна облігація може бути виграшною та дисконтною.

Цінні папери можна класифікувати також за такими ознаками:

1) за емітентами (державні, приватні та змішані);

2) за ступенем захисту (висококласні та низькокласні);

3) за обсягом наданих прав (з правом власності, з правом управління та з правом кредитування);

4) за територією обігу (муніципальні, державні, іноземні);

5) за формою отримання доходу (з постійним доходом та з точковим доходом);

6) за можливістю обміну (конвертовані та неконвертовані).

Найпоширенішими вважаються такі типи цінних паперів:

а) цінні папери, які засвідчують участь в емітенті (акції, пайові свідоцтва, інвестиційні сертифікати), тобто власники яких співвласниками майна і коштів емітента;

б) цінні папери, які засвідчують наявність боргових взаємовідносин між власниками цінного папера й емітентом, тобто боргові цінні папери (облігації, векселі, комерційні папери, ощадні сертифікати);

в) похідні цінні папери, тобто документи, які засвідчують наявність у їхнього власника певних спеціальних прав на цінні папери.

Залежно від мети їхнього випуску цінні папери поділяються на фондові та комерційні. Перші призначено для формування капіталу (акції, облігації та ін.), другі - для опосередкування товарних відносин (векселі, акредитиви та ін.). Таке групування наближається до розмежування цінних паперів за сферою обігу (на фондовому; на грошовому ринках). Як правило, фондові цінні папери безстрокові або діють понад рік, а комерційні переважно короткострокові. Усі комерційні цінні папери є борговими. Вони випускаються недержавними емітентами і без спеціального забезпечення (застави).

Отже, основними видами цінних паперів є:

• акція;

• облігація;

• вексель;

• чек;

• ощадна книжка на пред'явника;

• депозитний сертифікат;

• опціон;

• ф’ючерс;

• коносамент [41, c. 97-98].

Існує безліч класифікацій цінних паперів за різними критеріями. Деякі з них вважаються загальноприйнятими та традиційними, інші виглядають лише як окремі погляди юристів або економістів щодо системи цінних паперів. З другої групи класифікацій досить цікава точка зору Р. Гільфердінга, у відповідності з якою всі цінні папери у загальному сенсі містять у собі грошові суми. Виходячи з цього їх можна розділити на два основних види:

1. Кредитні цінні папери, тобто ті, на яких зазначена та сума грошей, замість якої вони видані.

2. Цінні папери, які містять у собі не суму грошей, а прибуток від неї. Другий від, у свою чергу, складається з цінних паперів, що:

а) приносять дивіденди;

6) мають фіксований відсоток.

Критерієм наведеної класифікації є принцип повернення грошової суми, яка міститься у цінних паперах, і, як наслідок, фіктивність капіталу, що у них відображається. Наведений критерій класифікації має економічну природу.

Серед юридичних критеріїв класифікації цінних паперів найважливішим виступає спосіб зазначення у них уповноважених осіб. Крім цього, цінні папери відрізняються за своїм змістом та особою боржника. Розглядаючи можливі способи зазначення у цінних паперах уповноваженої особи, ми повертаємося до критерію традиційної юридичної класифікації цінних паперів, про який вже йшлося. Ця класифікація більш розповсюджена за інші та прийнята як у доктрині, так і в законодавстві. Згідно з нею цінні папери поділяються на іменні, ордерні та на пред'явника.

Починаючи з 1993 року у правовій теорії почали з'являтися нові точки зору щодо питання, яке розглядається. Вивчивши позиції різних авторів, доцільно обрати класифікацію В. Білова, яка, на наш погляд, є досить цікавою. Вона займає з урахуванням як юридичних, так і економічних критеріїв проміжне положення серед уже відомих класифікацій. Автор пропонує поділ цінних паперів на три групи: «інвестиційні», «торгові» та «товаророзпоряджувальні». Він не ігнорує основної юридичної класифікації цінних паперів за способом легітимації особи, що їх тримає, але бере до уваги, крім того, їхні економічні характеристики.

При подібності позицій В. Білова та Р. Гільфердінга позиція останнього не викликає ніяких заперечень ні за змістом, ні за термінологією. З позицією ж В. Білова, при всій своїй юридичній та економічній обґрунтованості, ми повністю погодитися не можемо. Насамперед це стосується розгляду одного із видів інвестиційних цінних паперів, який В. Білов, за аналогією з російським дореволюційним правом та практикою, називає спеціальним терміном — інскрипція. Під ним він розуміє державні цінні папери, що посвідчують факт надання державі на позикоподібних умовах грошової суми, і право особи, що тримає інскрипцію, вимагати по закінченню терміну позики повернення цієї суми, а також виплати одноразово або періодично майнового еквіваленту. З юридичної точки зору, зміст поняття інскрипції відповідає поняттю державної облігації. Проте державні цінні папери не можна відносити до групи інвестиційних, оскільки вони не є ризикованими завдяки високому ступеню гарантій з боку держави [43, c. 85-87].

Отже, виходячи зі змісту кожного з різновидів цінних паперів, вони, з урахуванням їхніх юридичних особливостей, можуть бути розподілені на три групи.

Перша група — інвестиційні цінні папери — акції, облігації, ощадні (депозитні) сертифікати, які виглядають як сукупність майнових прав, що належать інвестору та мають при цьому високий ступінь ризику.

Друга група — комерційні цінні папери — векселі, чеки, коносаменти — документи технічного характеру, які необхідні для оформлення майнових правовідносин.

Третя група — державні цінні папери — державні облігації, казначейські зобов'язання, а також приватизаційні цінні папери. Вони, як уже зазначалося, гарантуються державою.

Подібна класифікація обумовлюється і особливостями правового режиму різного роду цінних паперів, їх обігоздатності та місцем в системі економічних відносин України.

Крім вказаної класифікації РЦП поділяється на певні сегменти:

• за територіальною ознакою - світовий, регіональний, національний:

• за категоріями емітентів - ринки цінних паперів підприємств, державних цінних паперів та ін.);

• за термінами випуску - ринки безтермінових цінних паперів, термінових із встановленим терміном обігу та без такого терміну та ін.);

• за видами (категоріями) цінних паперів - - ринки акцій, облігацій, векселів та ін.);

• за принципом повернення фінансових активів - ринки боргових зобов'язань та інструментів власності.

Скасування в 70-х роках XX ст. обмежень на переміщення капіталу в розвинених країнах світу зумовила виникнення міжнародного РЦП і відбило одну з основних тенденцій - глобалізацію світового господарства та процес інтеграції країн. Так, тільки з 1980 по 1990 р. частка міжнародних операцій з цінними паперами у ВВП США зросла з 9 до 93 %, Німеччини — з 8 до 58 %, Японії — з 7 до 119 %. Майже 40 % світового РЦП припадає на США, понад 20 % - на Японію.

Існують також цінні папери „другого порядку", до яких відносять:

1. Право підписки на акції. Це переважне право на придбання акціонерами нового тиражу цінних паперів пропорційно наявній процентній частці їхніх акцій.

2. Опціон, що представляє собою цінний папір, що є результатом опціонного контракту, відповідно до якого один з його учасників здобуває право чи покупки право продажу якоїсь кількості цінних паперів за визначеною ціною протягом певного часу. Власник опціону має право здійснити операцію чи відмовитися від неї, заплативши за це премію.

3. Варрант — свідоцтво, яке видається разом з цінним папером, що дає право на додаткові пільги її власнику після закінчення визначеного терміну[46, c. 78-80].

Ринок цінних паперів, як і будь-який інший ринок, характеризується наявністю попиту, пропозиції і їхньої рівноважної ціни. Попит формують так звані інвестори - організації і громадяни, що мають вільні грошові заощадження і готові використовувати їх для покупки цінних паперів.

Пропозицію забезпечують акціонерні товариства, що випускають акції й інші цінні папери з метою залучити кошти для фінансування своїх програм, а також держава, що мобілізує кошти шляхом випуску в обіг облігацій державних позик і інших видів цінних паперів.

Випуску цінних паперів повинне передувати опублікування спеціального проспекту емісії, що містить достовірну і повну інформацію про характер діяльності емітента, його керівництво, капітал, доходи, заборгованості й інші показники його фінансового стану. У проспекті емісії вказується також якість цінних паперів, що випускаються, їхні види і скільки з випущених паперів емітент має намір продати. Продаж здійснюється на первинному ринку, за участю дилерів, організацій-гарантів. Первинний ринок — це ринок перших і повторних емісій цінних паперів, на якому здійснюється їхнє початкове розміщення серед інвесторів.

В останні роки йде процес інтернаціоналізації ринків цінних паперів, у тому числі і первинного. Інституціональні інвестори, прагнучи диверсифікувати свої вкладення, виявляють зацікавленість до цінних паперів інших країн, їхня головна вимога - значний потенціал приросту вартості.

Однією з найважливіших є сегментація за ознаками класифікації витрат інвесторів, тобто поділ суб’єктів купівлі цінних паперів. Тут виокремлюють такі групи інвесторів:

1) індивідуальні інвестори, представниками яких є індивідуальні вкладники;

2) інституційні інвестори, деякі фінансові інститути: банки, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні союзи, інвестиційні фонди та компанії.

Залежно від цілей діяльності інвесторів можна поділити таким чином:

1) консервативні, мета — безпека вкладень;

2) помірно агресивні, мета — безпека плюс дохідність;

3) агресивні, мета — дохідність плюс зростання вкладень;

4) досвідчені, мета — дохідність плюс збільшення вкладень плюс ліквідність;

5) витончені, мета — максимальний дохід.

За психологічною стійкістю інвесторів розрізняють як:

1) нестійкі — навіювані (схильні до паніки);

2) стійкі — навіювані;

3) стійкі — аналітичні [53, c. 44-45].

На міжнародному ринку цінних паперів обертається велика кількість різноманітних видів цінних паперів. Їх можна поділити на три види: акції, облігації та похідні від них деривативи.

Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує участь її власника у капіталі акціонерної компанії. Власники акцій на правах співласності акціонерної компанії, мають право на одержання частин прибутку компанії пропорційно своїй участі (частики), а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерної компанії.

Дохід, що одержує акціонер на акції називається девідендом, розмір якого залежить від маси прибутку, виду і кількості акцій та інвестиційної політики акціонерної компанії. Акціонери можуть продати акції, але у цьому випадку втрачають право співвласника.

У міжнародній практиці розширення контролю досягається шляхом “системи участі”. ТНК за рахунок позиченого капіталу на євроринку скуповують пакети акцій інших корпорацій, створюють систему договірних фірм, діяльність яких контролюють. Придбанням контрольних пакетів акцій інших корпорацій займаються холдинг – компанії, які мобілізують капітал шляхом випуску акцій. Отже, акціонерна форма власності дає можливість ТНК здійснювати контроль над корпораціями, капітал яких у кілька разів перевищує власний капітал контролюючої корпорації.

Облігація – це свідоцтво про надання позики, яке дає право на одержання щорічного доходу у вигляді фіксованого процента. Облігації бувають корпоративними і державними.

Корпоративні облігації – це свідоцтво про надання їх власникам довгострокової позики корпорації. Інакше це облігації, емітовані юридичними особами.

Випуск облігації більш вигідний спосіб формування додаткового капіталу, ніж випуск акцій, тому що проценти за облігаціями сплачуються за прибутком корпорації до виплати податків. Крім того, власники облігацій не одержують права голосу, оскільки вони не співвласники корпорації, а її кредитори. Корпоративні облігації більше піддаються ризику, ніж державні облігації, проте доходи за ними значно вищі.

Корпоративні облігації можуть бути конвертовані неконвертовані. Конвертовані облігації можна обміняти на прості акції тієї ж корпорації, коли це буде вигідно. Процент на конвертовані облігації встановлюється нижчим, ніж на неконвертовані.Державні облігації – це свідоцтво про надання їх власникам позики державі та місцевим органам управління. Випуск облігацій здійснюється державою з метою покриття державних витрат, якщо бракує бюджетних коштів. Уряд країни гарантує викуп державних облігацій, через те вони вважаються першокласними цінними паперами з високими ринковим та кредитним рейтингами. У ряді країн для залучення коштів на тривалий період використовуються казначейські ноти, бони, та інші облігації, які відрізняються одна від одної умовами випуску та терміном обігу.

Лише ліквідні фінансові інструменти є об’єктами біржової торгівлі, причому для запровадження нових контрактів для них також проводиться своєрідна біржова експертиза. Для таких цінних паперів як акції на фондових біржах проводиться процедура лістингу, включення їх до котирувального списку біржі. Ця процедура передбачає виконання компанією емітентом ряду вимог щодо вартості основних активів, прибутку, одержаного впродовж останніх років, розкриття інформації про її діяльність. Обов’язковою у цьому випадку є проведення аудиторської перевірки, причому аудитором, який співпрацює з біржею. Все це робиться для того, щоб на біржі котирувалися надійні масові фінансові інструменти [51, c. 69-70].

Похідні фінансові інструменти: Деривативи – це фінансові інструменти, інвестиційна віддача яких залежить від їх похідних інструментів, тобто їх ефективність залежить від діяльності інших фінансових активів. Дериватив можна визначити як строковий контракт між покупцем та продавцем. Існує багато різновидів деривативів: опціони, форвардні та ф’ючерсні контракти, свопи та пов’язані деривативи (варанти).

Розділ ІІ

Правовий режим окремих груп цінних паперів

2.1 Правовий режим пайових цінних паперів

У зв'язку з реформуванням цивільного законодавства України, адаптованого до умов ринкової економіки, перед сучасною цивілістичною наукою постав ряд актуальних питань, зокрема питання щодо пайових цінних паперів. Цивільний кодекс (далі - ЦК) України та Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 р. (далі - Закон про ЦПФР) відносять їх до цінних паперів. Більш детального дослідження потребують поняття та ознаки пайових цінних паперів, їх види, обсяги прав, що ними посвідчуються, особливості їх розміщення та обігу тощо.

Тож насамперед з'ясуємо значення поняття «правовий режим пайових цінних паперів» та визначимо його зміст, тобто елементи, які ним охоплюються.

Відповідно до розділу НІ ЦК України пайові цінні папери віднесені до об'єктів цивільних прав. Тому щодо них слушним буде вживати термін «правовий режим пайових цінних паперів». З цих же міркувань перший і другий підходи до визначення суті поняття «правовий режим» є неприйнятними, оскільки пайові цінні папери не мають ні встановленого порядку існування суспільних відносин, ні особливого порядку правового регулювання. Предметом правового регулювання є суспільні відносини, які виникають з приводу об'єктів цивільних прав, а не самі ці об'єкти.

Найбільш вдалим видається третій підхід до розуміння суті «правового режиму пайових цінних паперів», який полягає у визначенні сукупності правових можливостей учасників цивільних відносин щодо пайових цінних паперів. Обсяг правових можливостей щодо пайових цінних паперів обумовлюється вимогами до їх поняття та ознак, видів, а також характеру і змісту прав, що ними посвідчуються. Таким чином, правовий режим пайових цінних паперів не може бути повністю розкритий лише через з'ясування нормативних вимог до правових можливостей, якими наділені учасники цивільних відносин щодо пайових цінних паперів. Поняття «правовий режим пайових цінних паперів» охоплює не лише нормативні вимоги до правових можливостей щодо них, а й вимоги до поняття й ознак, видів цих цінних паперів, а також характеру і змісту прав, що ними посвідчуються [4, c. 16-17].

Наведене вище дає підстави розуміти правовий режим пайових цінних паперів як нормативно визначені вимоги до поняття та ознак, видів пайових цінних паперів, характеру і змісту прав, що ними посвідчуються, а також правових можливостей учасників цивільних відносин щодо них.

Також слід зауважити, що правовий режим пайових цінних паперів, як і будь-яке інше правове явище, має певні притаманні йому ознаки:

• нормативне закріплення правового режиму пайових цінних паперів, тобто його встановлення в актах цивільного законодавства;

• складний характер правового режиму пайових цінних паперів, який включає в себе різні елементи;

• цивільно-правовий зміст правового режиму пайових цінних паперів, який не охоплює публічно-правові питання;

• вичерпність цивільно-правових питань, пов'язаних із пайовими цінними паперами, яка зумовлена тим, що правовий режим пайових цінних паперів містить усі цивільно-правові вимоги до них, прав, що ними посвідчені, а також їх розміщення та обігу.

Правовий режим пайових цінних паперів характеризується, окрім ознак, також наявністю певних елементів. До елементів правового режиму пайових цінних паперів належать:

• поняття та ознаки пайових цінних паперів;

• види пайових цінних паперів;

• права, посвідчені пайовими цінними паперами;

• порядок розміщення та обігу пайових цінних паперів.

Пайові цінні папери як об'єкт правового режиму включають поняття пайових цінних паперів та їх ознаки. Вони належать до першого елементу правового режиму пайових цінних паперів.

Поняття пайових цінних паперів на сьогодні закріплено у ЦК України і Законі про ЦПФР.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 195 ЦК України пайові цінні папери засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента. Таким чином, законодавець окреслює комплекс корпоративних прав, які посвідчуються пайовими цінними паперами. У Законі про ЦПФР закріплено дещо інше визначення: це цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів), надають власнику право на участь в управлінні емітентом і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітенту.

Отже, на сьогодні відсутній єдиний законодавчий підхід у встановленні ознак пайових цінних паперів. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 4 ЦК). Крім того, якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК України. Оскільки з прийняттям Закону про ЦПФР не було внесено змін до ЦК України, які б стосувалися поняття пайового цінного паперу, то слід керуватися нормами ЦК[15, c. 36-38].

Отже, вирізняють такі ознаки пайових цінних паперів:

1) засвідчують участь у статутному капіталі юридичної особи;

2) надають їх власнику право на участь в управлінні емітентом;

3) надають їх власнику право на одержання частини прибутку (зокрема у вигляді дивідендів) та частини майна при ліквідації емітента.

Наступним елементом правового режиму є види пайових цінних паперів. Закон про ЦПФР відносить до них акції та інвестиційні сертифікати.

Акція - іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства (далі - AT), включаючи право на отримання частини прибутку AT у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна AT у разі його ліквідації, право на управління AT, а також немайнові права, передбачені ЦК України та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення AT.

Емітентом акцій є тільки AT, причому воно може розміщувати лише іменні акції.

Інвестиційний сертифікат - цінний папір, який розміщується інвестиційним фондом, інвестиційною компанією, компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та посвідчує право власності інвестора на частку в інвестиційному фонді, взаємному фонді інвестиційної компанії та пайовому інвестиційному фонді.

Емітентом інвестиційних сертифікатів виступає інвестиційний фонд, інвестиційна компанія або компанія з управління активами пайового інвестиційного фонду.

Проте віднесення інвестиційних сертифікатів до зазначеної групи цінних паперів видається спірним, оскільки на підставі аналізу Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р. можна зробити висновок про відмінності між акцією та інвестиційним сертифікатом. Зокрема:

1) акція засвідчує участь у статутному капіталі юридичної особи (AT); інвестиційний сертифікат посвідчує право власності інвестора на частку в пайовому інвестиційному фонді, який не є юридичною особою (ст. 22);

2) акція підтверджує право на участь в управлінні AT; інвестори пайового інвестиційного фонду, за загальним правилом, не мають права втручатися в діяльність компанії з управління активами, що випустила інвестиційні сертифікати (ст. 25);

3) акції надають їх власникам право на одержання частини прибутку (дивіденду); дивіденди за інвестиційними сертифікатами відкритого та інтервального пайового фонду не нараховуються і не сплачуються (ст. 26).

Таким чином, інвестиційні сертифікати не мають усіх ознак пайових цінних паперів, перелічених у ЦК України.

Третій елемент правового режиму пайових цінних паперів - це права, які посвідчені пайовими цінними паперами. їх прийнято поділяти на немайнові (особисті) та майнові.

Право участі у товаристві є особистим немайновим правом, яке не може окремо передаватися іншій особі (ч. 1 ст. 100 ЦК). Отже, у самому ЦК України визначається правова природа складових корпоративних прав, тобто їх належність до немайнових чи майнових прав.

Право на участь в управлінні є особистим, тісно пов'язаним з майновим. Воно не може бути відчужене або передане іншій особі окремо від інших прав чи у відриві від пайового цінного паперу. Акціонери можуть здійснити право на управління лише через органи товариства, до складу яких вони входять, і лише в межах їх компетенції, визначеної законодавством та статутом. Це право може бути реалізоване в різних формах.

До майнових прав, які посвідчуються пайовими цінними паперами, відносять: право на сумарну номінальну вартість акцій після повної сплати вартості акцій сертифікату, право на участь у розподілі прибутку AT (одержання дивідендів), право на отримання частини вартості майна AT у разі його ліквідації, переважне право всіх акціонерів придбати додатково випущені акції у кількості, пропорційній їх частці у статутному капіталі, переважне право акціонерів на придбання акцій приватного розміщення, що продаються іншими акціонерами товариства, право вимагати викупу AT акцій, які належать акціонеру, тощо.

Інвестиційний сертифікат засвідчує право власності інвестора на активи пайового інвестиційного фонду, який не є юридичною особою. Відповідно до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» активи пайового інвестиційного фонду належать інвесторам на праві спільної часткової власності. Право власності є речовим правом. Таким чином, права, посвідчені акцією, та права з інвестиційного сертифікату мають різну правову природу, що свідчить про спірність віднесення останніх до пайових цінних паперів.

Останнім обов'язковим елементом правового режиму пайових цінних паперів є порядок розміщення та обігу пайових цінних паперів [19, c. 8-9].

Безперечним позитивом Закону про ЦПФР є розмежування понять «випуск», «емісія», «розміщення» та «обіг» цінних паперів:

• випуск цінних паперів - сукупність певного виду емісійних цінних паперів одного емітента, однієї номінальної вартості, які мають однакову форму випуску і міжнародний ідентифікаційний номер, забезпечують їх власникам однакові права незалежно від часу придбання і розміщення на фондовому ринку;

• емісія цінних паперів - установлена законодавством послідовність дій емітента щодо випуску та розміщення емісійних цінних паперів;

• розміщення цінних паперів - відчуження цінних паперів емітентом або андеррайтером шляхом укладення цивільно-правового договору з першим власником;

• обіг цінних паперів - вчинення правочинів, пов'язаних з переходом прав власності на цінні папери і прав за цінними паперами, за винятком договорів, що укладаються під час розміщення цінних паперів.

У цивілістичному аспекті до цього елементу правового режиму пайових цінних паперів належать лише їх розміщення та обіг, включаючи спосіб передання прав за пайовими цінними паперами. Відповідно до ст. 197 ЦК України права, посвідчені акцією передаються в порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії).

Таким чином, правовий режим пайових цінних паперів - це нормативно визначені вимоги до поняття та ознак, видів пайових цінних паперів, характеру і змісту прав, що ними посвідчуються, а також правових можливостей учасників цивільних відносин щодо них[31, c. 59-60].

2.2 Правовий режим боргових цінних паперів

Боргові цінні папери, за якими емітент несе відповідальність повернути у призначений термін кошти, інвестовані у його діяльність, але які не наділяють їхніх власників правом участі в управлінні підприємством.

В західних країнах ринок боргових зобов’язань, особливо державних, складає основну частину фондового ринку. Боргові інструменти є головними складовими інвестиційних портфелів портфельних інвесторів, у той час, коли частка акцій, як ризикових цінних паперів є незначною.

До боргових цінних паперів належать:

- облігації (державні та корпоративні);

- казначейські зобов’язання та векселі;

- депозитні сертифікати банків;

- векселі.

До окремих видів боргових цінних паперів підлягають віднесенню облігації підприємств, державні облігації України, облігації місцевих позик, казначейські зобов'язання України, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі. Вид цінних паперів визначається певними їх якісними правовими характеристиками, втіленими в їх ознаках, що дозволяють виділити окрему їх сукупність з усієї маси об'єктів цивільних прав, що розглядаються. Під видом боргових цінних паперів розуміють таку їх сукупність, для якої певні ознаки є загальними, однаковими і дозволяють об'єднати їх за певним класифікаційним критерієм.

Виходячи з відповідних класифікаційних критеріїв поділу боргових цінних паперів на види, на нашу думку, боргові цінні папери можуть бути класифіковані на види за суб'єктом. Врахування цього критерію дозволяє визначити такі види боргових цінних паперів:

• боргові цінні папери юридичних осіб, до яких належать облігації підприємств, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі;

• боргові цінні папери АРК;

• боргові цінні папери міських рад;

• державні боргові цінні папери. До цієї групи належать державні облігації України, казначейські зобов'язання України, казначейські векселі, ощадні (депозитні) сертифікати НБУ;

• боргові цінні папери фізичних осіб, єдиним видом яких є вексель.

Боргові цінні папери є одним із організаційно-правових способів опосередкування руху капіталу в економіці, від накопичення його у грошовій формі до перетворення у позичковий чи виробничий. Відповідно, сферу обігу власне цінних паперів можна розглядати як один із сегментів більш широкого механізму, що включає всі "канали" такого перерозподілу.

Тому перед тим, як перейти до розгляду безпосередньо суті і особливостей функціонування фондового ринку в економічній системі, слід приділити увагу співвідношенню таких категорій, як власне "фондовий ринок", "ринок цінних паперів", "фінансовий ринок". Адже принциповим є те, що фондовий ринок не є абсолютно самостійним інститутом ринкової економіки, він включений у більш загальну систему організації руху капіталу. З цього випливає щонайменше два аспекти розгляду фондового ринку:

· як елемент системи перерозподілу суспільного капіталу у його грошовій формі сутність і функції його підпорядковані найбільш загальному системному призначенню;

· фондовий ринок має певні специфічні якості у межах системи кругообігу капіталу, що визначають його особливе місце у ній і взаємозв'язки з іншими секторами [25, c. 27-28].

Необхідність у фінансовому перерозподільному механізмі визначається певною автономністю збережень і інвестування, тобто постачальник і споживач збережень, як правило, розірвані. У зв'язку з цим, виникає потреба у механізмі фінансового посередництва і перерозподілу.

Боргові цінні папери підлягають класифікації залежно від способу легітимації управомоченої особи. За цим критерієм цінні папери і в законодавстві (ч. 1 ст. 197 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України), і в доктрині цивільного права визначаються як пред'явницькі, іменні й ордерні.

Практична цінність такої класифікації полягає в тому, що спосіб легітимації управомоченої особи визначає особливості передачі майнових прав, посвідчених борговим цінним папером. Слід зазначити, що такі види боргових цінних паперів, як облігації, ощадні сертифікати, казначейські зобов'язання, можуть бути як іменними, так і на пред'явника. Вексель може бути як іменним цінним папером, так і ордерним.

Боргові цінні папери ( як і інші їх різновиди ) здатні до участі в цивільному обороті. Оборотоздатність боргових цінних паперів означає, що з їх передачею переходять усі засвідчувані ними майнові права в сукупності. У залежності від виду боргових цінних паперів способи їх передачі можуть бути різними:

1) вручення сертифіката боргового цінного папері на пред`явника іншій особі;

2) у випадку передачі прав, засвідчених іменним борговим папером, використовуються правила, характерні для цесії;

3) здійснення передавально – облікового запису по рахунку у боргових цінних паперах при передачі посвідчених ними майнових прав;

4) вчинення на іменному або ордерному борговому цінному папері індосаменту і його вручення новому правонабувачу.

Залежно від способу визначення правомочної особи проводиться класифікація цінних паперів на пред`явника, іменні та ордерні, наділяючи кожну групу цінних паперів юридично значущими особливостями. Практичне значення такої класифікації виражається у наданні різного правового значення певному виду цінних паперів, а також у встановленні порядку передачі прав за цінним папером [9, c. 20-22].

Найбільш високою оборотоздатністю характеризуються боргові цінні папери на пред`явника. У цінному папері на пред`явника права за цінним папером належать особі, яка пред`являє цінний папір. Права за такими цінними паперами передаються іншій особі шляхом вручення їй сертифікату цінного паперу. Зобов`язана за таким борговим цінним папером особа (емітент) повинна здійснити виконання такій особі, не вимагаючи нічого, крім пред`явлення документа – сертифіката.

Іменні цінні папери засвідчують права, які належать “особі, названій у цінному папері”. Зобов`язана особа (емітент) повинна виконати зобов`язання за цінним папером тільки такій особі. Згідно ст.1 Закону України “ Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні “ “документарною “ формою цінного паперу є сертифікат цінного паперу, а “ бездокументарною “ формою цінного паперу є здійснений зберігачем обліковий запис на рахунку у цінних паперах.

На відміну від цінних паперів на пред`явника процедура передачі прав за іменними цінними паперами ускладнена необхідністю дотримання певних формальностей, що суттєво знижує їх оборотоздатність. Права за іменним цінним папером передаються у порядку , встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Це означає, що для передачі прав за іменним цінним папером, його новий власник та новий придбавач зобов`язані дотриматися необхідних вимог до форми такої уступки, крім того, про таку уступку має бути повідомлено зобов`язану за цінним папером особу. На практиці це робиться через прямих учасників Національної депозитарної системи України.

На відміну від іменного цінного паперу, права за ордерним цінним папером можуть належати не тільки поіменованій у цінному папері особі, але й особі, призначеній розпорядженням останньої. Індосамент, шляхом вчинення якого передаються права за ордерним цінним папером, являє собою передавальний напис на самому цінному папері (на обороті), який вчиняється індосантом на індосата, тобто на особу, якій (або за наказом якого) переходять права за ордерним цінним папером.

Слід зазначити, що такі види боргових цінних паперів, як облігації, ощадні сертифікати, казначейські зобов`язання, можуть бути як іменними, так і на пред`явника. Вексель може бути як іменним цінним папером, так і ордерним [42, c. 63-64].

Диференціація боргових цінних паперів може бути здійснена залежно від способу їх випуску. Розподіл боргових цінних паперів за цим критерієм на емісійні та неемісійні дає можливість, на думку О. Онуфрієнко, реалізувати ряд позитивних моментів у правовому регулюванні відносин, що виникають у ході їх випуску в цивільний оборот (емісії). Легальне визначення емісійних цінних паперів закріплене у ст. 3 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок». Однак це визначення неповно відображає основні ознаки боргових емісійних цінних паперів. їх можна сформулювати так: вони закріплюють сукупність майнових і немайнових прав, які підлягають посвідченню, уступці та безумовній реалізації з дотриманням встановлених законом форм та порядку; розміщуються випусками, під якими розуміють сукупність цінних паперів одного емітента, що забезпечують однаковий обсяг прав володільцям і однакові умови емісії (первинного розміщення); мають рівний обсяг і строк здійснення прав всередині одного випуску, незалежно від часу набуття цінного папера; без згоди зобов'язаної особи (емітента) можуть вільно обертатися на вторинному ринку, тобто, починаючи з першого набувача цих цінних паперів, усі правоволодільці можуть укладати будь-які не заборонені законодавством правочини щодо них, якщо тільки умовами самої емісії не передбачене інше. Ще однією суттєвою ознакою є те, що випуск в обіг емісійних цінних паперів потребує відповідної державної реєстрації в уповноваженому органі, а випуск неемісійних паперів не потребує такої реєстрації. Також до особливостей емісійних цінних паперів відноситься той факт, що тільки їх можна випускати у бездокументарній формі. Неемісійні боргові цінні папери випускаються поштучно чи невеликими серіями і подібні між собою за формою та основними реквізитами; вони закріплюють за їх володільцем індивідуальний обсяг прав, що дозволяє віднести їх до певного виду. Виходячи з наведених ознак, боргові цінні папери можна класифікувати таким чином:

• до емісійних відносяться облігації підприємств, облігації місцевих позик, державні облігації України, казначейські зобов'язання України;

• до неемісійних - ощадні сертифікати, векселі.

Наведена класифікація дозволяє розглянути боргові цінні папери за таким критерієм, як форма випуску. Частина 3 ст. 195 ЦК України та ч. З ст. З Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» встановлюють, що цінні папери можуть випускатись у документарній та бездокументарній формі. Документарна форма боргових цінних паперів передбачає легітимацію власника на підставі пред'явлення оформленого належним чином сертифіката цінного папера, тобто випуск документарних боргових цінних паперів здійснюється на матеріальному носії. Бездокументарна форма цінних паперів передбачає легітимацію власника на підставі здійсненого зберігачем облікового запису. Можливість випуску і обігу бездокументарних цінних паперів в Україні вперше передбачена Указом Президента України «Про електронний обіг цінних паперів і національний депозитарій» від 25.05.1994 р. № 247. Правом фіксації без-документарних цінних паперів наділяється особа, яка має спеціальну ліцензію на здійснення такого виду діяльності [37, c. 19-20].

Віднесення того чи іншого боргового цінного папера до зазначених категорій залежить від певних чинників (як об'єктивних, так і суб'єктивних). Серед таких чинників слід назвати: особливості емітента; особливості сфери, у якій працює емітент; особливості виду цінного папера; кон'юнктуру світових ринків; особливості державного регулювання ринку фінансових послуг; рейтинг держави на світовій арені тощо.

Таким чином, юридично оборотоздатність боргових цінних паперів є наслідком двох обставин : технічної можливості передачі фактичного володіння борговим цінним папером та встановлення законодавцем певної процедури легітимації власника. Технічна можливість передачі боргового цінного папера обумовлена або матеріальністю його носія, або системою правил обліку цінних паперів.

Враховуючи такий аспект інструментального призначення цінних паперів, як забезпечення оборотоздатності посвідчених ними майнових прав, винятковим повинне бути законодавче віднесення окремих їх видів до об`єктів, обмежених у обороті або вилучених з нього. Обмеженість боргових цінних паперів у цивільному обороті нівелювала б їх інструментальне призначення – забезпечити транзитивність посвідчених ними майнових прав. Вилученими з цивільного обороту можуть бути тільки речі, право власності на які можуть набувати окремі суб`єкти. Разом з тим, окремий документарний борговий цінний папір може бути вилучений із нього за умови його невідповідності вимогам чинного цивільного законодавства України щодо його форми або після виконання емітентом визначеного змістом розглядуваних правовідносин зобов`язання. Деякі з них можуть бути вилученими з цивільного обороту в разі їх підробки, необхідності їх анулювання і заміни на документи іншого випуску, у зв`язку з втратою здійсненності посвідчених ними майнових прав.

Ступінь оборотоздатності боргових цінних паперів визначається їх видом і способом легітимації їх власника. Найбільш універсальну і спрощену оборотоздатність мають боргові цінні папери на пред`явника, оскільки для передачі виражених у них майнових прав досить одного їх вручення новому набувачу. Необхідність дотримання певних формальностей, враховуючи обов`язковість вказівки імені (найменування) управоможеної особи в ордерних та іменних боргових цінних паперах, ускладнює їх передачу, а відтак і їх оборотоздатність. Припинення участі боргових цінних паперів у цивільному обороті має індивідуальний характер. Нормативно визначена оборотоздатність боргових цінних паперів, а завдяки їй і майнових прав, які становлять їх зміст, забезпечує вирішення низки потреб цивільного обороту, що знаходить свій вияв у можливості випуску та обігу окремих їх видів [6, c. 88-89].

2.3 Правовий режим похідних цінних паперів

Похідні цінні папери є юридичним втіленням вимог економічного обороту, за допомогою якого досягається спрощення обороту майнових прав. Сучасний стан правового регулювання випуску та обігу похідних цінних паперів в Україні характеризується фрагментарністю та суперечливістю законодавства з питань похідних цінних паперів, використанням у правовому регулюванні діаметрально протилежних концепцій правової природи похідних. Визначення Цивільним кодексом України 2003 р. похідних цінних паперів саме як групи цінних паперів має стати керівним для галузевого законодавства.

Одною з ознак цінного паперу, яка вперше однозначно закріплена у законодавстві України (однак повністю відповідає теорії права) є та, що цінний папір, як документ, передбачає можливість передачі прав, що закріплені цим документом, іншим особам. У зв'язку з цим не є цінними паперами ті документи, які до дня набрання чинності ЦК вважалися цінними паперами, однак не передбачали можливість передачі прав за цінним папером іншим особам. Мова не йде про відміну існуючих інструментів ринку. Ці інструменти продовжують залишатися законними об'єктами цивільних прав, якщо відповідають вимогам СТ.177 «Види об'єктів цивільних прав» та ст.178.

Спір щодо договірної природи деривативів спричинений їхнім «генетичним» походженням від договорів. Економічна конструкція похідних цінних паперів первісно об’єктивувалась за допомогою юридичної форми цивільно-правового договору. Згодом вона втратила договірний характер через напластування не властивих класичному договору ознак – особливого типу строковості й стандартизації його умов, спеціальних гарантій виконання, знеособлення, особливої ролі організаційного елемента. При цьому економічну тезу про природу деривативів як цінних паперів слід переносити на ґрунт юриспруденції із певними застереженнями щодо кожної конкретної конструкції похідних фінансових інструментів.

Необхідно розмежовувати поняття «фінансові інструменти», «цінні папери», «похідні фінансові інструменти» та «похідні цінні папери». Поняття «фінансові інструменти» та «похідні фінансові інструменти» співвідносяться відповідно як ціле та частина; таке ж співвідношення між поняттями «цінні папери» та «похідні цінні папери». «Фінансові інструменти» та «цінні папери» є поняттями, що частково збігаються за обсягом.

Критерієм класифікації цінних паперів на групи є характер прав, пов’язаних з відповідною групою цінних паперів (прав «з паперу»). Право «з похідного цінного паперу» полягає у праві придбання чи продажу базового активу протягом певного строку. Проте «похідним» цінний папір стає не тільки тому, що в ньому виражене зазначене право, а й через існування особливого механізму зв’язку похідних цінних паперів з відповідним правом, який постає як сукупність юридичних форм, закріплюючих економічні характеристики похідних фінансових інструментів: наявність базового активу, строковість, певний тип організаційного оформлення відносин з приводу деривативів.

Базовим активом похідних цінних паперів можуть бути лише такі ресурси, які можуть виступати предметом відплатних договорів про «придбання» (або набуття) майна (купівлі-продажу, поставки, міни), що виключає існування похідних цінних паперів з таким базовим активом, як ринкові характеристики майна чи показники рівня певних видів економічної діяльності. Базовий актив похідних цінних паперів можна визначити як майно (речі та/або майнові права), з правом на придбання чи продаж якого протягом встановленого строку пов’язаний механізм їх випуску та обігу.

В Україні відсутній спеціальний закон, якій встановив би особливості використання та регулювання деривативів або похідних цінних паперів. Чинні нормативні акти є недосконалими, містять термінологічні протиріччя.

Так, у Законі України „Про оподаткування прибутку підприємств" наведено визначення деривативу — це стандартний документ, що посвідчує право та/або зобов’язання придбати/продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. До деривативів зазначеним Законом віднесені: форвардні контракти, ф'ючерсні контракти, опціони. Відповідно до названого Закону, деривативи розподіляються на:

- фондовий дериватив (базовий актив — цінні папери);

- валютний дериватив (базовий актив — валютні цінності);

- товарний дериватив (базовий актив — біржовий товар, крім цінних паперів) [45, c. 80-82].

У Цивільному кодексі України та Законі України „Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" використовується термін „похідні цінні папери" — це такі цінні папери, механізм випуску і обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом терміну, визначеного договором (контрактом) цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів. При цьому не зазначається, які саме цінні папери відносяться до похідних. Слід звернути увагу на те, що Закон України "Про цінні папери та фондовий ринок" не містить визначення похідних цінних паперів, не вказує на наявність такого виду цінних паперів у їх переліку.

До „похідних цінних паперів" можна було б віднести стандартизовані похідні, які можуть використатися на організаційно-оформлених ринках та мають риси цінних паперів. При цьому наявність у визначенні деривативів, що пропонується у Законі України „Про оподаткування прибутку підприємств", слів „стандартний контракт" та встановлення вимог до стандартної (типової) форми деривативів не є достатнім до віднесення всіх перелічених у ньому деривативів до „похідних цінних паперів".

У 1997 р. ДКЦПФР затвердила „Правила випуску і обігу фондових деривативів", де визначення терміну „фондовий дериватив" не відповідає визначенню, що міститься в Законі "Про оподаткування прибутку підприємств". Так, відповідно до Правил, „фондовий дериватив" — це документ, щодо якого ДКЦПФР зробила висновок про віднесення його до похідного цінного паперу як опціону чи ф'ючерсу. Вказаним документом до видів похідних цінних паперів також віднесено варант — різновид опціону на купівлю. Опціон, ф'ючерс та варант використовуються на організаційно-оформлених ринках як стандартизовані похідні фінансові інструменти, тому вони можуть розглядатися як „цінні папери". Разом з тим, форвардний контракт, який у світовій практиці не є біржовим інструментом, справедливо не включено до переліку похідних цінних паперів.

Слід пам'ятати, що ф'ючерсні контракти - це стандартизовані біржові форвардні контракти, які засвідчують зобов'язання сторін. Але, на відміну від форвардних контрактів, які укладаються для забезпечення реального руху базового активу від продавця до покупця, по ф'ючерсних контрактах існує механізм дострокового погашення зобов'язань (закриття позиції). Це приваблює багатьох учасників ринку, які не мають на меті придбати (продати) базовий актив, або зовсім його не мають, але хочуть отримати спекулятивні доходи. Спекулянти — учасники ф'ючерсної гри, які створюють умови для стабілізації ринку та збільшення його ліквідності. За допомогою ф'ючерсних контрактів хеджери управляють ризиком та переносять його на спекулянтів, останні за це отримують додаткові доходи.

Біржа (організатор торгівлі) створює умови для гарантування виконання зобов'язань за контрактом. Це забезпечується внесенням кожною із сторін ф'ючерсної торгівлі на спеціальні рахунки гарантованої суми, яка називається маржа.

Маржа буває:

Початкова маржа — кошти, які депонуються у момент відкриття позиції.

Підтримуюча маржа — це мінімальний рівень, до якого може знизитися залишок коштів на рахунку.

Варіаційна маржа — кошти, які депонуються наприкінці кожної торгової сесії для приведення у відповідність з початковою маржею зобов'язань по ф'ючерсних контрактах, якщо депонована сума зменшується нижче рівня підтримки.

Розміри початкової і підтримуючої маржі встановлюються організаторами торгівлі в правилах торгівлі ф'ючерсними контрактами.

Опціон, на відміну від ф'ючерсного контракту, надає його покупцю право купити (опціон на купівлю - call) або продати ( опціон на продаж — put) базовий актив за встановленою ціною або протягом відповідного терміну (американський стиль) або на встановлену конкретну дату у майбутньому (європейський стиль). Продавець зобов'язаний виконати угоду, якщо покупець скористається своїм правом. Ціна базового активу, по якій виконується угода, якщо покупець скористається своїм правом, має назву „ціна виконання опціону".

Сума, яку сплачує покупець продавцю за придбане право — це премія опціону. Розмір премії залежить від наступних основних факторів:

- поточної ціни базового активу, - різниці між поточною ціною базового активу і ціною виконання,

- часу, що залишився до дати виконання,

- поточного рівня без ризикових процентних ставок,

- індивідуальної оцінки учасниками ринку майбутньої динаміки цін на базові активи,

- від стилю і виду опціону [52, c. 126-127].

2.4 Правовий режим інших груп цінних паперів

Перехід економіки України до ринкових відносин передбачає створення сприятливих умов для розвитку конкуренції, підприємництва і бізнесу. Складовою цього процесу є розвиток системи фінансових ринків, зокрема ринку цінних паперів. Цінні папери дають змогу одержати гроші на довгостроковий період (кредитні цінні папери) або в безстрокове користування (акції). Завдання ринку цінних паперів полягає у забезпеченні більш повного і швидкого переливання заощаджень від фізичних і юридичних осіб до емітентів за ціною, що влаштовує обидві сторони.

Відносини, які виникають при цьому процесі, мають бути законодавчо врегульовані. Це необхідно для захисту як прав інвесторів, так і інтересів емітентів і підтверджує необхідність існування інституту цінних паперів.

Стаття 4 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» передбачає поділ акцій на класи або види. Юридична суть класу (виду, серії) полягає в тому, що акції одного класу дають їх власникам однакове за обсягом право майнової участі у товаристві.

За ознакою класу закон визначає, по-перше, привілейовані і прості акції. По-друге, залежно від передбачених статутами обмежень прав відчуження (трансферт), розрізняють також іменні акції та акції на пред'явника (пред'явницькі).

Простими іменними закон визначає акції з рівними правами участі акціонерів, імена яких входять до обов'язкових реквізитів акції. Власниками простих іменних акцій є, як правило, громадяни.

Режим іменних акцій має на увазі спеціальні правила їх відчуження. Власники іменних акцій, в принципі, вільно розпоряджаються ними (продають, передають, відчужують іншим способом), але з дотриманням цих правил.

Обіг іменних акцій фіксується або товариством (емітентом), яке зобов'язане вести реєстр власників іменних цінних паперів, або реєстратором (юридичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності, який одержав у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів), якому емітент доручає ведення реєстру шляхом укладення відповідного договору (п. 1 ст. 9 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні») [44, c. 126-127].

Поступово в Україні формуються умови для повноцінного функціонування ринку іпотечних інструментів (тобто механізму іпотечного кредитування) – іпотечних цінних паперів. Основне завдання, яке покликані виконувати іпотечні цінні папери, – рефінансування довгострокових іпотечних кредитів. Цей інструмент не тільки сприяє залученню ресурсів для кредитування, а й забезпечує взаємодію суб’єктів іпотечного кредитування, а саме кредиторів, позичальників, фінансових посередників та інвесторів, тобто формує цілісність системи іпотечного кредитування.

В Україні іпотечні цінні папери з’явилися після прийняття і введення в дію низки законодавчих актів, зокрема Законів України «Про іпотеку», «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» та «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». А саме Закон України «Про іпотеку» передбачив новий вид цінних паперів – заставні та обумовив їх обіг, форму та зміст. Згідно зі ст. 20 цього Закону, «заставна – це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню у грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання – право звернути стягнення на предмет іпотеки». Заставна, як зазначає Д. Журавльов, являє собою «глобально новий інститут і новий вид цінних паперів» і «може впливати на ринок цінних паперів і надати йому нових обертів», створюючи реальні можливості іпотекодержателю (власнику заставної) рефінансування власної діяльності [3, c. 98–99].

Цікавим є питання щодо віднесення заставної до того чи іншого виду цінних паперів. Варто наголосити на тому, що згідно із Законом України «Про іпотеку» заставні не є іпотечними цінними паперами: вони визначені як окремий вид цінних паперів, хоч і забезпечених іпотекою. Відповідно до ст. 20 цього Закону заставна – це борговий цінний папір. І тут ми бачимо чітку невідповідність цієї норми нормам загального Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», оскільки у ст. 3 «Цінні папери та їх класифікація» заставна віднесена до групи іпотечних цінних паперів, а серед групи боргових цінних паперів вона не фігурує. Таку суперечність між цими нормами необхідно усунути шляхом внесення змін до ч. 1 ст. 20 Закону України «Про іпотеку», виклавши її у такій редакції: «Заставна – це іпотечний цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання - право звернути стягнення на предмет іпотеки».

У ст. 1 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» дано визначення іпотечного сертифікату: «Іпотечний сертифікат – це іпотечний цінний папір, забезпечений іпотечними активами або іпотеками». У ст. 15 цього ж Закону передбачено два види іпотечних сертифікатів: сертифікати з фіксованою дохідністю і сертифікати участі. Відповідно до ст. 23 цього Закону сертифікати з фіксованою дохідністю – це сертифікати, які забезпечені іпотечними активами та посвідчують такі права власників: а) право на отримання номінальної вартості у передбачені умовами випуску сертифікатів терміни; б) право на отримання процентів за сертифікатами на умовах інформації про випуск сертифікатів; в) право на задоволення вимог – у разі невиконання емітентом прийнятих на себе зобов’язань – з вартості іпотечних активів, що є забезпеченням випуску сертифікатів з фіксованою дохідністю, переважно перед іншими кредиторами емітента.

Відповідно до ст. 24 цього Закону сертифікат участі є іменним цінним папером. Сертифікати участі – це сертифікати, які відповідно до цього Закону забезпечені іпотеками та посвідчують частку його власника у платежах за іпотечними активами. Власник сертифікатів участі має: право на отримання частки у платежах за іпотечними активами відповідно до договору про придбання сертифікатів; право на задоволення вимог – у разі невиконання емітентом взятих на себе зобов’язань – з вартості іпотечних активів, які знаходяться у довірчій власності управителя.

Виконання зобов’язань за одним випуском сертифікатів участі можуть забезпечувати один або декілька консолідованих іпотечних боргів [38, c. 42-43].

Отже, емітентом звичайних іпотечний облігацій є іпотечний кредитор, що несе відповідальність за виконання зобов’язань за такими іпотечними облігаціями іпотечним покриттям та всім іншим майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення. А емітентом структурованих іпотечних облігацій є спеціалізована іпотечна установа, яка несе відповідальність за виконання зобов’язань за такими іпотечними облігаціями лише іпотечним покриттям. Необхідно розшифрувати ці визначення. У цьому Законі під іпотечним кредитором (ст. 1) розуміється фінансова установа, крім спеціалізованої іпотечної установи, яка відповідно до законодавства має право надавати кредити (позики), виконання зобов’язань боржників за якими забезпечене іпотекою, та/або яка набула право вимоги за забезпеченими іпотекою кредитами (позиками) від інших осіб. Відповідно до ст. 18 цього Закону, спеціалізована іпотечна установа – це фінансова установа, винятковим видом діяльності якої є рефінансування іпотечних активів (їх продажу у випадках, передбачених цим законом і проспектом емісії) та випуск структурованих іпотечних облігацій у порядку, встановленому цим Законом. Особливостями виконання зобов’язань за звичайними іпотечними облігаціями є те, що відповідно до ст. 16 Закону емітент виконує грошові зобов’язання за звичайними іпотечними облігаціями за рахунок доходів від іпотечного покриття та за рахунок іншого свого майна. Право емітента використовувати доходи від іпотечного покриття та кошти, отримані від розміщення звичайних іпотечних облігацій, на будь-які цілі і на власний розсуд не обмежується за умови, що емітент продовжує належним чином виконувати зобов’язання за звичайними іпотечними облігаціями.

Науковці вказують на недосконалість правового регулювання іпотечних облігацій, адже законодавець оминув увагою питання набуття самих іпотечних активів. У випадку з випуском звичайних іпотечних облігацій проблем нема, оскільки банк може віднести до іпотечних активів і видані ним іпотечні кредити. А от при випуску структурованих іпотечних облігацій єдиним способом набуття активів є укладання договорів уступки права вимоги [5].

В результаті аналізу правового регулювання чотирьох видів іпотечних цінних паперів (іпотечних облігацій, іпотечних сертифікатів, заставних та сертифікатів ФОН), виявлено неузгодженості норм загального та спеціальних законів. У зв’язку з цим необхідно привести до спільного знаменника віднесення заставної та сертифікатів ФОН саме до іпотечних, а не до інших груп цінних паперів, шляхом внесення відповідних змін до згаданих законодавчих актів. Стан чинного законодавства у частині регулювання механізму іпотечного кредитування свідчить про те, що на сьогодні основну правову базу для його функціонування вже створено. Але її використання на практиці безумовно ще виявить багато недоліків, які у процесі практичного застосування законодавства будуть усуватися. Таким чином, поступово буде вибудовуватися ефективний механізм іпотечного кредитування в Україні.

Розділ ІІІ.

Правові проблеми співвідношення державного регулювання і ринкової саморегуляції ринку цінних паперів в Україні

3.1 Правові аспекти державного регулювання ринку цінних паперів

Ринок цінних паперів є важливою складовою соціально орієнтованої ринкової економіки. Водночас розвиток фондового ринку стримується внаслідок: низької конкурентоспроможності українських цінних паперів у порівнянні з іноземними; відставання законодавчої бази від потреб суб'єктів господарювання; недостатнього рівня прозорості інформації про діяльність учасників фондового ринку, що викликає недовіру населення і акціонерів; відсутності мотивації до операцій на ринку цінних паперів; масового інвестування приватними інвесторами у тверду валюту, а не в корпоративні цінні папери тощо. Для забезпечення стабільного розвитку економіки й досягнення Україною конкурентоспроможності на світовому ринку виникає потреба в удосконаленні механізмів організаційно-правового регулювання діяльності учасників фондового ринку на державному рівні.

У всіх країнах регулювання діяльності фондового ринку здійснюється трьома гілками влади:

— законодавчою;

— виконавчою;

— судовою.

Водночас у більшості країн існує спеціальний виконавчий орган, який контролює дотримання законодавства щодо фондового ринку його учасниками.

В Україні — це Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.


Основними завданнями Комісії є:

· формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів в Україні, сприяння адаптації українського ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;

· координація діяльності центральних органів державної виконавчої влади з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів;

· забезпечення державного контролю за додержанням законодавства України з питань функціонування фондового ринку;

· організаційне забезпечення запровадження системи заходів щодо захисту інтересів суб’єктів фондового ринку, упорядкування діяльності емітентів, торговців цінними паперами та інших фінансових посередників;

· підготовка пропозицій щодо запобігання монополізації фондового ринку, створення умов для розвитку добросовісної конкуренції між учасниками фондового ринку та здійснення контролю за їх реалізацією;

· узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення;

· узагальнення та поширення досвіду іноземних держав щодо формування та розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів» [8].

Важелями непрямого втручання держави у фондовий ринок є:

· податкова політика, що впливає на ділову активність, а відтак на потребу у фінансових ресурсах;

· регулювання грошової маси й обсягів кредитів впливом на ставку позикового відсотка;

· зовнішньоекономічна політика — регулювання операцій з іноземними валютами, експортно-імпортних операцій тощо;

· гарантії держави по позиках приватного сектора;

· вихід держави на ринок позикових капіталів, що створює пряму конкуренцію між державою та підприємствами-емітентами.

Інакше кажучи, поряд із загальним напрямом лібералізації економіки України набирає силу тенденція до більшої деталізації нормативної та понятійної бази в сфері державного регулювання ринку цінних паперів, а також збільшення ролі державного впливу на зазначену сферу.

Правове регулювання ринку цінних паперів має на меті впорядкування всіх видів діяльності на фондовому ринку з метою узгодження інтересів усіх його суб’єктів. Правове регулювання поділяється на державне регулювання і саморегулювання. Воно є системою, що включає в себе:

• органи, що регулюють ринок;

• законодавчі та підзаконні акти;

• етику фондового ринку;

• традиції та звичаї.

Залежно від співвідношення елементів системи існують національні моделі правового регулювання ринку цінних паперів. Полярними з них є моделі, що засновані:

— на детальних правилах і процедурах, які визначені державою (США);

— наявності, крім правил і процедур, значного впливу традицій, рекомендацій тощо (Великобританія).

Концепцією функціонування та розвитку фондового ринку України передбачено, що національна система правового регулювання ринку має виконувати такі функції:

— визначення ключових напрямів фондового ринку та ролі учасників цього ринку;

— створення для учасників ринку сприятливого законодавчого та регулюючого оточення;

— створення перешкод та встановлення відповідальності за дії, які можуть призвести до дезорганізації ринку, його руйнування, недобросовісної конкуренції та омани інвесторів, маніпулювання цінами та шахрайства з фінансовими ресурсами, в тому числі по довірчих операціях» [33, c. 52-54].

Ступінь впливу держави та її роль у впорядкуванні та контролі за діяльністю на ринку цінних паперів не завжди є однаковою. На сучасному етапі актуалізується питання призначення державного регулювання, основних меж його впливу та співвідношення державного регулювання з державним управлінням цією діяльністю.

Науковими дослідженнями в даному напрямі займаються фахівці як у галузі економіки, так і права — В. Авер'янов, І. Андрущенко, Ю. Битяк, О. Мозговий та ін.

Необхідність конкретизації та додаткового уточнення зазначеного питання викликана як теоретичними, так і практичними проблемами, оскільки діяльність щодо належної організації державного регулювання ускладнюють випадки неефективного розподілу, дублювання повноважень органів державного управління на ринку цінних паперів. Як наслідок, неоднозначність прийнятих рішень гальмує процеси розвитку ринку цінних паперів. Незважаючи на наявність нормативних актів, що регламентують здійснення державного регулювання та контролю на ринку цінних паперів і надають значний обсяг повноважень державним органам, про ефективність правового регулювання та організації державного регулювання на ринку цінних паперів говорити поки що передчасно.

Зазначимо, що межі державного управління, його мета та зміст, перебувають у повній залежності від домінуючих економічних та соціальних відносин. Піддавши аналізу стан їх розвитку, можна дійти висновку щодо появи та розвитку процесів, які свідчать про зменшення функцій державного управління деякими сферами життя суспільства. На цьому підґрунті проявляються тенденції до становлення системи державного регулювання, коли безпосереднє втручання апарату управління в діяльність об'єктів зменшується, а управлінський вплив пов'язується із самостійністю тих чи інших структур. Це ніскільки не принижує ролі виконавчої влади в державному управлінні, тим більше, що «між державним управлінням та державним регулюванням принципова відмінність відсутня, оскільки мета їх одна. Управляючи, органи виконавчої влади здійснюють регулювання, а регулюючи — управління. Відмінність полягає у ступені впливу керуючого на керованого та рівні підлеглості або відсутності підлеглості».

Термін «державне регулювання» почали широко вживати, починаючи з середини 90-х років XX ст. у наукових дослідженнях, присвячених втручанню держави в ринкову економіку. Тим самим акцентувалась увага на особливості цього явища в ринковій економіці та відмінність його від існуючого в радянському суспільстві державного управління економікою. Згодом цей термін знайшов своє відображення і в нормативно-правових актах, зокрема законах. Разом із тим, незважаючи на те, що багато нормативно-правових актів у своїй назві мають словосполучення «державне регулювання», визначення ж самого поняття в них відсутнє.

Найбільшу увагу визначенню природи державного регулювання присвятили фахівці, що досліджують питання державного впливу на економічні процеси, зокрема підприємницького сектору. Так, наприклад Т. Кравцова розглядає державне регулювання як окрему галузь державного управління, яка являє собою цілеспрямовану організуючу діяльність органів державної влади, що реалізується за допомогою специфічних, притаманних лише їй, правових форм і методів, які держава може застосовувати лише у сфері підприємництва. В свою чергу, А. Ластовецький визначає державне регулювання підприємницькою діяльністю як діяльність органів держави, що спрямована на реалізацію державної економічної політики.

У теорії адміністративного права питання співвідношення регулювання, управління та керівництва найчастіше здійснюється через розуміння останніх як відповідних загальних методів державного управління. Так, наприклад Т. Коломоєць формулює регулювання як визначення загальної політики й принципів її реалізації через різні напрями, а керівництво — як практичне проведення в життя загальної політики й принципів відповідно галузі управління, контроль й розробку напрямів діяльності підконтрольних суб'єктів. На відміну від регулювання та керівництва, управління як метод, знаходить свій прояв у прямому систематичному впливі суб'єкта управління на об'єкт повсякденного оперативного характеру [23, c. 39-40].

Аналіз вживання визначення «державне регулювання» у зарубіжній та вітчизняній науковій літературі засвідчує, що вченими висловлюється широке розмаїття думок щодо розуміння суті даного явища. При цьому інколи висловлюються не тільки надзвичайно загальні, нечіткі формулювання, а й такі, що виключають одне одного. Так, англійські вчені Р. Болдуін, К. Скотт та К. Худ пропонують виокремлювати три дефініції визначення «регулювання»: 1) як висунення обов'язкових правил, що провадяться в життя державними органами; 2) всю діяльність державних органів з управління економікою. Таким чином, у даному випадку мета регулювання полягає виключно в управлінні економікою, а суб'єктом цього регулювання є лише державні органи; 3) всі механізми умисного і неумисного соціального контролю. Тобто регулювання виникає в результаті взаємодії соціальних норм і цінностей з усвідомлено схвалюваними політичними рішеннями.

Таким чином, узагальнення поглядів, що сформувалися в науці, щодо співвідношення державного управління та державного регулювання, дозволили запропонувати наступну класифікацію основних концепцій: 1) державне регулювання є більш широким поняттям, ніж державне управління; 2) державне регулювання є різновидом державного управління; 3) державне регулювання виступає функцією державного управління; 4) державне регулювання та державне управління розглядаються як тотожні за своїм значенням та сутністю, але відрізняються лише ступенем впливу на керовані суб'єкти; 5) можливий розгляд державного регулювання під різними кутами зору, наприклад як функція державного управління і як метод тощо.

Становлення ринку цінних паперів України, розбудова його внутрішньої інфраструктури вимагають одночасного становлення та вдосконалення системи регулювання та контролю за процесами, що відбуваються на ньому. Це обумовлено тим, що значна складність, різкі коливання стану фондового ринку, наявність великої кількості професійних та непрофесійних учасників, величезні обсяги різноманітних угод, що укладаються, конфіденційний характер значної частини інформації щодо цінних паперів та цілий ряд інших факторів створюють потенційні умови для зловживань, які посягають на інтереси широкого кола інвесторів, зменшують їх довіру до ринку, що як наслідок призводить до падіння його ефективності.

Ринок цінних паперів повинен приваблювати інвесторів своїми законністю, чесністю та порядком. Цього можна досягти лише шляхом державного регулювання індустрії цінних паперів у тісній взаємодії з її представниками[34, c. 119-120].

Основні функції щодо регулювання фондового ринку в країні належать державі, адже цей ринок є настільки масштабним та ризиковим для фінансової безпеки країни, пред'являє настільки високі вимоги до інфраструктури та ресурсів на його будівництво, що тільки зусилля держави "згори" можуть надати йому цивілізованої та безпечної форми. По суті, має бути масштабна програма створення ринку цінних паперів у країні, адекватна державним програмам приватизації та структурних змін у галузях господарства.

Функції регулювання і контролю за ринком цінних паперів здійснюються державою шляхом формування спеціальних структур, потреба в яких зумовлюється специфікою способів регулювання, пов'язаних з контролем за розкриттям обшир-них масивів інформації; видачею великої кількості ліцензій та спеціальних дозволів; організацією реєстрації випусків цінних паперів і професійних учасників фондового ринку; необхідністю постійної адаптації законодавства та незаконних норм в індустрії цінних паперів, яка швидко розвивається і змінюється; необхідністю для широких верств інвесторів створення органу, який здатен захистити їх інтереси, а також цілим рядом інших обставин.

Світовий досвід не дає однозначної моделі організації системи регулювання і контролю на ринку цінних паперів. Різноманітність підходів у цій сфері визначається, головним чином, ступенем розвитку ринку цінних паперів; особливостями законодавства, яке в різних країнах відрізняється за рівнем жорсткості; соціальною та правовою культурою суспільства; рівнем організації професійних об'єднань учасників фондового ринку, здатних взяти на себе значну частину роботи з регулювання діяльності на ньому, тощо.

Відповідно до вказаних факторів розрізняються і форми, прийоми та методи діяльності з регулювання і контролю за виконанням законодавства та правил цивілізованої поведінки на фондовому ринку, а також відповідальності за їх порушення.

Можна виділити дві основні моделі регулювання державою ринку цінних паперів.

Перша модель — регулювання фондового ринку зосереджується переважно в державних органах, і лише невелика частина повноважень щодо нагляду, контролю, встановлення обов'язкових правил поведінки передається державою самоврядним організаціям професійних учасників ринку. Такий підхід, наприклад, застосовується у Франції.

Друга модель — максимально можливий обсяг повноважень передається самоврядним організаціями значне місце в контролі займають не жорсткі нормативні приписи, а переговорний процес, індивідуальні узгодження з професійними учасниками ринку, і при цьому держава зберігає за собою основні контрольні функції, можливості в будь-який момент втрутитись у процес саморегулювання. Яскравий приклад такої моделі — ринок цінних паперів Великобританії.

У реальній практиці розвинутих зарубіжних країн ступінь централізації та жорсткість державного регулювання ринку цінних паперів коливається між цими двома крайніми моделями.

З числа більш ніж 30 країн з розвинутими ринками цінних паперів понад 50 відсотків мають самостійні відомства (комісії з цінних паперів — модель США), приблизно у 15 відсотках країн за фондовий ринок відповідає Міністерство фінансів. У деяких країнах з банківською моделлю ринку цінних паперів (наприклад, Німеччина, Австрія, Бельгія)основну відповідальність за останній несе Центральний банк та орган банківського нагляду (він відокремлений від Центрального банку). Унікальною в цьому відношенні є Швейцарія, де немає єдиного державного органу, що централізував би регулювання фондового ринку (ці функції розподілені по регіонах) .

Таким чином, проведений аналіз дає підстави зробити такі висновки:

· по-перше, структура державних органів, що регулюють фондовий ринок, залежить від моделі ринку, прийнятої в тій чи іншій країні (банківський, небанківський), ступеня централізації управління в країні та автономії регіонів (у країнах з федеративним устроєм частина повноважень держави на ринку цінних паперів передана територіям, наприклад, у США — штатам, у Німеччині — землям);

· по-друге, загальною тенденцією є створення самостійних відомств — комісій з цінних паперів[30, c. 77-79].

Державне регулювання РЦП покладене на Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Державна комісія та її територіальні відділення здійснюють контроль завипуском та обігом цінних паперів, за винятком приватизаційних. Контроль за обігом приватизаційних паперів здійснює Фонд держмайна України. Інші державні органи контролюють діяльність учасників РЦП у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством.

Основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:

— формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;

— координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні РЦП та їх похідних;

— здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;

— захист прав інвесторів застосуванням заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;

— сприяння розвитку РЦП;

— узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розробка пропозицій щодо вдосконалення його.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до покладених на неї завдань:

— встановлює вимоги щодо випуску (емісії) й обігу цінних паперів та їх похідних, інформації про випуск та розміщення цінних паперів, у тому числі іноземних емітентів (з урахуванням вимог валютного законодавства України), які здійснюють випуск і розміщення цінних паперів на території України, а також встановлює порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;

— встановлює за погодженням з НБУ додаткові вимоги щодо випуску цінних паперів комерційними банками;

— встановлює стандарти випуску (емісії) цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів, що пропонуються для відкритого продажу, в тому числі іноземних емітентів, які здійснюють випуск цінних паперів на території України, та порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;

— видає дозволи на обіг цінних паперів українських емітентів за межами України;

— здійснює реєстрацію випусків цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, у тому числі цінних паперів іноземних емітентів, що є в обігу на території України;

— встановлює вимоги щодо допуску цінних паперів іноземних емітентів та обігу їх на території України;

— реєструє правила функціонування організаційно оформленого РЦП;

— встановлює вимоги та умови відкритого продажу (розміщення) цінних паперів на території України;

— встановлює порядок та видає дозволи на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, на депозитарну, реєстраційну, розрахунково-клірингову діяльність з цінними паперами та інші передбачені законодавством спеціальні дозволи (ліцензії) на здійснення окремих видів професійної діяльності на РЦП, а також анулює ці дозволи (ліцензії) у разі порушення вимог законодавства про цінні папери;

— встановлює порядок складання звітності учасників РЦП відповідно до чинного законодавства України;

— визначає за погодженням з НБУ особливості отримання комерційними банками дозволу на депозитарну та розрахунково-клірингову діяльність;

— визначає за погодженням з Міністерством фінансів України, а щодо діяльності банків на ринку цінних паперів — також з НБУ особливості ведення обліку операцій з цінними паперами;

— встановлює порядок і здійснює державну реєстрацію фондових бірж та позабіржових торговельно-інформаційних систем, призначає державних представників на фондових біржах, у депозитаріях та торговельно-інформаційних системах;

— встановлює порядок і реєструє саморегулівні організації, що створюються особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

— встановлює вимоги та стандарти щодо обов’язкового розкриття інформації емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, забезпечує створення інформаційної бази даних про ринок цінних паперів відповідно до чинного законодавства;

— бере участь у розробці та вносить на розгляд у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюютьпитання розвитку фондового ринку України, а також бере участь у підготовці відповідних проектів міжнародних договорів України, співпрацює з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав, міжнародними організаціями з питань, віднесених до їх компетенції;

— координує роботу з підготовки фахівців з питань фондового ринку, встановлює кваліфікаційні вимоги щодо осіб, які здійснюють професійну діяльність з цінними паперами, та провадить сертифікацію фахівців;

— розробляє й організовує виконання заходів, спрямованих на запобігання порушенням законодавства України про цінні папери;

— організовує проведення наукових досліджень з питань функціонування фондового ринку в Україні;

— інформує громадськість про свою діяльність та стан розвитку ринку цінних паперів;

— встановлює порядок здійснення професійної діяльності на РЦП іноземними юридичними особами та підприємствами з іноземними інвестиціями;

— видає дозволи, визначає стандарти і правила діяльності, реєструє випуск та інформацію про випуск інвестиційних сертифікатів інвестиційних фондів та інвестиційних компаній;

— роз’яснює порядок застосування чинного законодавства про цінні папери [3, c. 47-48].

Комісія під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє з іншими центральними органами виконавчої влади, відповідними органами Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади і відповідними органами самоврядування.

Чинним законодавством також регулюються питання випуску й обігу цінних паперів, відповідальність юридичних і фізичних осіб за правопорушення на РЦП. Однак функціонування ринку цінних паперів в Україні залежить не лише від створення правової бази й органів контролю за діяльністю його, а й від інших факторів: рівня інфляції, фінансової стабільності, процесу приватизації, стану виробництва та дефіциту державного бюджету, що значною мірою гальмує розвиток повноцінного РЦП.

Український ринок цінних паперів, незважаючи на його незначні обсяги, має винятково складну та суперечливу структуру державних органів, що здійснюють його регулювання. Ця складність пояснюється такими причинами:

а) змішана (банківська і небанківська) модель ринку цінних паперів і як наслідок — Національний банк і небанківські державні органи в ролі регулюючих інстанцій;

б) масштабна приватизація, за якої значна частина державних підприємств перетворюється в акціонерні товариства, створюються інвестиційні фонди, здійснюється у великих масштабах первинне розміщення акцій приватизованих підприємств, що, у свою чергу, викликає активне втручання в регулювання ринку цінних паперів Фонду державного майна України.

Вважаємо, що державне управління та державне регулювання — суть одного й того ж явища — процесу впорядковуючого цілеспрямованого впливу на будь-які суспільні відносини, які співпадають за своїм основним призначенням, метою та загальними функціями, та відрізняються арсеналом та характером засобів та методів, що використовуються, інакше кажучи — ступенем імперативності впливу на суспільні відносини в тій чи іншій галузі, зумовлені саме специфікою керованого об'єкта[43, c. 88-89].

Адекватне розуміння суті державного управління неможливе без осмислення мети такої діяльності. Схожої позиції дотримуються і сучасні дослідники-правники. Наприклад, В. Цветков під головною метою державного управління розуміє забезпечення поступового розвитку суспільства, В. Колпаков — удосконалення суспільної системи відповідно до державних інтересів. Подібне розуміння мети державного управління підтримують і більшість російських авторів. Наприклад, Д. Зєркін та В. Ігнатов визначають її як надання суспільству організованого функціонування відповідно до встановлених норм, забезпечення його адаптації до умов навколишнього середовища, а також можливе удосконалення і розвиток. Узагальнюючи все вищенаведене, можна дійти висновку про те, що метою державного управління є соціально детермінований та науково обґрунтований результат, на досягнення якого спрямований процес державно-управлінської діяльності. Таким чином, мету державного регулювання ринку цінних паперів України можливо визначати як забезпечення ефективного функціонування ринку цінних паперів та сталий прогресивний розвиток даного напряму економічного життя держави.

Мета державного управління конкретизується в його завданнях та функціях. Вважаємо, що найбільш оптимальним визначенням завдань державного управління є їх розуміння як основних напрямів управлінської діяльності, які за конкретних умов є етапами досягнення мети управління. Тобто завдання державного управління ринком цінних паперів становлять: по-перше, забезпечення функціонування даної галузі; по-друге, забезпечення ефективної, законної та якісної діяльності учасників ринку цінних паперів; по-третє, забезпечення розвитку та удосконалення ринку цінних паперів.

Проведений аналіз дозволяє нам зробити висновок про те, що функції державного управління — це обумовлені досягненням мети та підпорядковані вирішенню конкретних завдань основні види управлінської діяльності суб'єкта, пов'язані з його впливом на об'єкти управління.

Розвиток економіки постійно вимагає мобілізації, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів. У будь-якій країні, де економіка функціонує ефективно, цей процес здійснюється на ринку фінансових ресурсів. Однак ринок фінансових ресурсів — це скоріше загальна назва цілої системи ринків, що зосереджують попит і пропозицію на різні за своїм характером платіжні засоби.

Поняття "ринок фінансових ресурсів" об'єднує три головні складові: кредитний ринок, валютний ринок та ринок цінних паперів. Ринок цінних паперів (РЦП) охоплює частину кредитного ринку (зокрема, ринок позикових боргових інструментів, або ринок боргових зобов'язань) і повністю ринок інструментів власності. Іншими словами, цей ринок інтегрує операції щодо випуску та обігу боргових інструментів, інструментів власності, а також їхніх похідних.

РЦП поділяється на первинний і вторинний ринки. Первинний — це ринок, на якому емітент проводить первинний продаж випущених цінних паперів, а також акцій приватизованих підприємств. Всі послідуючі перепродажі акцій здійснюються на вторинному ринку.

Головним інститутом РЦП є фондова біржа. Пріоритет бірж на фондовому ринку пояснюється тим, що вони сприяють значно більшому розповсюдженню капіталу. Біржа робить довгострокові вклади ліквідними — тобто здатними переводитись у грошові кошти, задовольняючи як зрозуміле бажання вкладників одержувати якомога більш короткострокові вклади, так і прагнення дебіторів одержувати довгостроковий капітал.

Концепція функціонування та розвитку фондового ринку України також поділяє ринки на біржовий і позабіржовий. Поняття і принципи створення фондової біржі визначені в гл. 8 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок». На позабіржовому ринку цінних паперів діють торговельно-інформаційні системи установ, створені на певних умовах саморегулівними організаціями чи посередниками для організованого продажу цінних паперів. Концепція передбачає, що позабіржовий ринок сприятиме розвитку послуг інвестиційного консультування і управління портфелями цінних паперів, що наближатиме фондовий ринок, у першу чергу, до дрібного інвестора та його інтересів.

З метою впорядкування фондового ринку та підвищення дисциплінованості його учасників, підтримання довіри до фондового ринку та його динамічного розвитку держава здійснює регулювання ринку цінних паперів[22, c. 12-14].

Головним принципом регулювання фондового ринку є першочергова реалізація загальнонаціональних інтересів і забезпечення гарантій та безпеки інвестиційної діяльності в економіці України.

В Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (ст.1) визначено, що державне регулювання ринку цінних паперів — це здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері.

Головним органом, що здійснює державне регулювання на ринку є Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР). Закон «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» дає вичерпний перелік функцій Комісії, її повноваження і склад. Одною з основних функцій Комісії є контрольна. Учасники ринку несуть майнову відповідальність за правопорушення, а в деяких випадках кримінальну відповідальність (ст. 223, 224 Кримінального кодексу України).

Законодавством також передбачена можливість передач і ДКЦПФР деяких функцій саморегулівним організаціям. Відповідно до ст.1 Закону «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» саморегулівна організація - добровільне об'єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку, створене з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів. Основні принципи створення та діяльності саморегулівних організацій визначено в Рішенні ДКЦПФР № 350 від 22 листопада 2001 р. «Щодо затвердження Основних засад розвитку саморегулювання на фондовому ринку України».

Як вже зазначалося, державне регулювання ринку цінних паперів як владна функція держави підкоряється тим самими закономірностям, що характерні для державного регулювання в цілому, але разом із тим йому властиві й певні особливості, які взаємопов'язані між собою. Так, специфіка державного регулювання ринком цінних паперів полягає: по-перше, в тому, що ця система створена для здійснення саме публічного впливу на правові відносини, але водночас і сам цей інститут потребує державного регулювання; по-друге, особливістю державного регулювання є той факт, що воно формувалося в перехідній економіці; по-третє, ще однією ознакою системи державного регулювання ринком цінних паперів на сучасному етапі є необхідність нейтрального та збалансованого підходу до самого процесу регулювання (держава не повинна своїми ініціативами порушувати той економічний порядок, який склався на ринку цінних паперів, але разом з тим їй необхідно шляхом прийняття виважених та продуманих рішень сприяти стабільному розвитку зазначеної галузі). Сукупність вищезазначених ознак саме й стала основною причиною змін та нових тенденцій в системі державного управління ринком цінних паперів, висунувши на порядок денний питання співвідношення державного управління та державного регулювання ринком цінних паперів.

Підводячи підсумки викладеного, слід вказати на державно-правовий характер регулювання ринком цінних паперів. У його процесі: по-перше, реалізуються завдання, функції та інтереси держави, громадян та суспільства в цілому; по-друге, функції регулювання ринку цінних паперів реалізуються відповідними суб'єктами, які формуються державою; по-третє, ці суб'єкти діють за дорученням держави і наділені необхідними владними повноваженнями; по-четвер-те, вони діють у рамках встановлених державою відповідних нормативних правових актів.

Отже, державне регулювання ринку цінних паперів — це впорядковуючий, цілеспрямований вплив держави на суспільні відносини в сфері обігу цінних паперів, який полягає в організації діяльності на ринку цінних паперів та контролю за її здійсненням [17, c. 57-58].

3.2 Правові форми саморегуляції ринку цінних паперів

Професійні учасники багатьох фінансових ринків об'єднуються в саморегулівні організації. Однією з основних відмінностей у концептуальному підході щодо принципів регулювання ринків цінних паперів різних країн є визначення ролі та компетенції саморегулівних організацій ринку цінних паперів (далі - СРО). Загалом СРО створюють з метою розвитку інфраструктури ринку цінних паперів, захисту інтересів інвесторів, стандартизації процедур обігу цінних паперів, контролю за діяльністю їх учасників.

Основними ознаками саморегулівних організацій є:

· добровільне об’єднання;

· членство — професійні учасники ринку цінних паперів;

· функції — саморегулювання, встановлення формальних правил ведення бізнесу;

· відносини з державою — держава передає їм частину своїх функцій [34, с. 119].

У світі вирізняють такі види саморегулівних організацій: Міжнародні організації (наприклад, Federation International des Bourses de Valeurs — Міжнародна організація фондових бірж).

Національні організації. Як правило, в кожній країні є саморегулівні організації, які претендують на презентацію інтересів усього професійного світу, пов’язаного з ринком цінних паперів тієї чи іншої країни. Наприклад, у США це National Association of Securities Dealers (NASD) — Національна асоціація дилерів з цінних паперів (хоча діють також інші організації), у Японії — Japan Securities Dealers Association (Японська асоціація інвестиційних дилерів) тощо.

За наявності відносно замкнутих регіональних ринків цінних паперів можна, відповідно, засновувати регіональні саморегулівні організації.

Класифікацію саморегулівних організацій залежно від учасників ринку цінних паперів, що їх створили, наведено на рис. 3.1.

Рис. 3.1. Види саморегулівних організацій

Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (ст. 1) дає таке визначення:

Саморегулівна організація - це добровільне об'єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку, створене з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів та зареєстроване Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (далі - ДКЦПФР).

Частину своїх повноважень щодо регулювання та контролю ринку цінних паперів ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям учасників ринку цінних паперів, створення яких передбачено ст. 17 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні". Так, вона може передати саморегулівним організаціям функції:

· розробки та впровадження правил, стандартів і вимог щодо здійснення операцій на фондовому ринку;

· сертифікації фахівців фондового ринку;

· надання дозволів (ліцензій) особам, які здійснюють підприємницьку діяльність на фондовому ринку;

· збору, узагальнення та аналітичної обробки статистичної інформації про підприємницьку діяльність на фондовому ринку[32, c. 58-59].

Можливе делегування саморегулівним організаціям й інших повноважень, якщо це не суперечить чинному законодавству.

Відповідно до Положення саморегулівна організація є безприбутковою організацією з правами юридичної особи.

Саморегулівна організація створюється в організаційно-правових формах, передбачених законодавством, діє на основі Статуту, установчого договору (якщо це передбачено для обраної організаційно-правової форми) (далі — установчі документи), а також правил цієї організації.

Статус саморегулівної організації можуть одержати:

а) громадські організації фізичних осіб — професійних учасників ринку цінних паперів;

б) об'єднання юридичних осіб — професійних учасників ринку цінних паперів.

Статус саморегулівної організації надається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку тим організаціям чи об'єднанням, кількість учасників яких становить не менш ніж 25 відсотків від загальної кількості осіб, що здійснюють конкретний вид професійної діяльності на ринку цінних паперів на підставі дозволів (ліцензій), виданих ДКЦПФР.

Метою заснування і діяльності саморегулівної організації є:

· забезпечення високого професійного рівня діяльності учасників ринку цінних паперів;

· представництво учасників саморегулівної організації та захист їх професійних інтересів;

· професійна підготовка та підвищення кваліфікації фахівців — учасників саморегулівної організації, уповноважених здійснювати операції з цінними паперами;

· інформування своїх учасників стосовно законодавства про цінні папери та про всі зміни, що вносяться до нього;

· розробка та контроль за дотриманням норм і правил поведінки, регламентів, правил здійснення операцій з цінними паперами, вимог до професійної кваліфікації фахівців — учасників саморегулівної організації, уповноважених здійснювати операції з цінними паперами, та інших документів, передбачених законодавством;

· впровадження ефективних механізмів розв'язання спорів між учасниками саморегулівної організації, учасниками саморегулівної організації та їх клієнтами;

· розробка та впровадження заходів щодо захисту клієнтів учасників саморегулівної організації та інших інвесторів, а також додержання етичних норм і правил поведінки учасників саморегулівної організації у їх взаєминах з клієнтами [33, c. 54-55].

Саморегулівна організація на підставі своїх установчих документів і правил та делегованих ДКЦПФР згідно із статтею 17 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" повноважень може мати право:

· перевіряти діяльність своїх учасників у порядку, узгодженому ДКЦПФР;

· контролювати дотримання своїми учасниками законодавства, прийнятих саморегулівною організацією правил і вимог щодо провадження професійної діяльності та угод (операцій) з цінними паперами;

· представляти інтереси своїх учасників у ДКЦПФР;

· збирати, узагальнювати та аналітично обробляти статистичну інформацію про професійну діяльність на фондовому ринку;

· розробляти та впроваджувати відповідно до законодавства та цього Положення правила, стандарти та вимоги до здійснення операцій на фондовому ринку, провадження професійної діяльності та операцій з цінними паперами своїми учасниками, удосконалювати механізм обігу цінних паперів, ведення обліку та звітності стосовно операцій з цінними паперами;

· відповідно до кваліфікаційних вимог ДКЦПФР розробляти навчальні програми та плани, готувати фахівців для провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів, визначати їх кваліфікацію та проводити сертифікацію фахівців фондового ринку;

· надавати дозволи (свідоцтва) особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку.

Оскільки діяльність з управління цінними паперами віднесена законом до професійної діяльності на ринку цінних паперів, то для її здійснення необхідне отримання відповідної ліцензії.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що професійну діяльність на ринку цінних паперів вправі здійснювати тільки юридичні особи визначених законодавством організаційно-правових форм, а отже, саморегулівні організації можуть створюватись у формі об'єднань юридичних осіб. Такий висновок підтверджується також рішенням ДКЦПФР від 18.03.2002 р. № 107, яким було внесено зміни до Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів. Пунктом 2 цього Положення визначено, що статус саморегулівної організації можуть одержати об'єднання професійних учасників ринку цінних паперів. Далі за текстом Положення повинні бути вилучені слова «громадські організації фізичних осіб. Крім того, у п. 6 Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів зі змінами, внесеними рішенням ДКЦПФР від 18.03.2002 р. № 197, вказано, що установчі документи саморегулівної організації мають відповідати вимогам, установленим чинним законодавством для об'єднань юридичних осіб. Таке формулювання наведених норм дає змогу констатувати, що громадські організації (об'єднання громадян) втратили можливість отримати статус саморегулівних організацій.

Стаття 1 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» визначає професійну діяльність на ринку цінних паперів як підприємницьку діяльність. Здійснювати підприємницьку діяльність мають право підприємства, юридичні особи, тому саморегулівні організації повинні створюватись саме у формі об'єднань підприємств. У ст. 3 Закону України «Про підприємства в Україні» визначені такі види об'єднань підприємств: асоціації, корпорації, концерни та консорціуми [40, c. 77-78].

З названих видів об'єднань підприємств, на нашу думку, тільки асоціація є прийнятною формою для створення саморегулівної організації.

Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності її учасників без права втручатись у їх виробничу і комерційну діяльність.

Аналогічно саморегулівна організація, здійснюючи загальне регулювання відповідного виду професійної діяльності на ринку цінних паперів встановленням стандартів, норм і правил, не може бути наділена правом приймати рішення щодо виконання господарських операцій окремими її учасниками, набуття ними прав і обов'язків. На відміну від такого об'єднання, як корпорація, саморегулівним організаціям не притаманне делегування їх учасниками окремих повноважень щодо централізованого регулювання діяльності кожного з них. А повноваженням здійснювати контроль за діяльністю її учасників, яке хоча і є однією з функцій регулювання, саморегулівна організація наділена відповідно до норм законодавства, а не делегуванням його учасниками. З таких самих міркувань, а також з огляду на відсутність у саморегулівної організації мети отримання прибутку вона не може бути створена у формі концерну, який передбачає повну фінансову залежність від одного або групи підприємців. Щодо консорціуму, то, по-перше, це тимчасове об'єднання підприємств, створене для досягнення певної мети, після чого реорганізується або ліквідується, а по-друге, консорціум передбачає об'єднання промислового та банківського капіталу, в той час як сферою діяльності учасників саморегулівних організацій є надання послуг на такому сегменті фінансового ринку, як ринок цінних паперів.

Фондові біржі, як і саморегулівні організації, розробляють і приймають правила, обов'язкові для виконання всіма учасниками, контролюють їх виконання та користуються правом притягувати учасників, що порушують правила чи законодавство про цінні папери, до відповідальності, застосовуючи санкції, передбачені біржовими правилами, кодексами тощо. Також при фондових біржах створюються постійно діючі третейські суди, що розглядають спори між членами біржі та спори між членами та їх клієнтами, що виникають під час здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів.

Однак існують деякі підстави вважати, що, виходячи з норм чинного законодавства, фондові біржі не можуть бути віднесені до об'єднань професійних учасників і, відповідно, користуватись статусом саморегулівних організацій.

Хоча, говорячи про фондові біржі як акціонерні товариства, необхідно зазначити, що вони незначною мірою відповідають класичному розумінню акціонерного товариства з огляду на таке:

• фондова біржа не відповідає всім ознакам підприємства, оскільки вона не може мати на меті отримання прибутку;

• засновниками і учасниками фондової біржі можуть виступати тільки професійні учасники ринку цінних паперів - торговці;

• існує обмеження щодо максимального розміру участі у статутному фонді - частка статутного фонду, що належить одному акціонеру - торговцю цінними паперами, не може перевищувати 5 відсотків (п. 13 наказу ДКЦПФР «Про затвердження Положення про реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності» від 15.01.97 р. № 9);

• керівні органи біржі формуються за рішенням усіх учасників, обсяг корпоративних прав яких не повинен ставитися у залежність від кількості акцій, що перебувають у їх власності.

Спільними ознаками між акціонерним товариством та фондовою біржею залишаються хіба що назва та наявність статусу емітента акцій. В Російській Федерації фондові біржі створюються у формі некомерційного партнерства, що, на нашу думку, більшою мірою відповідає суті та призначенню фондових бірж.

По-друге, фондові біржі самі по собі є професійними учасниками ринку цінних паперів, а об'єднання ними професійних учасників ринку цінних паперів на засадах членства - необхідна умова здійснення професійної діяльності з організації торгівлі цінними паперами.

По-третє, наділення однорідних суб'єктів статусом саморегулівної організації суперечитиме Основним засадам розвитку саморегулювання на фондовому ринку, затвердженим Рішенням ДКЦПФР від 22.10.2001 р. № 350, якими передбачено створення саморегулівних організацій за принципом - одна саморегулівна організація з кожного виду професійної діяльності.

Тому, залишаючи питання про доцільність наділення фондових бірж статусом саморегулівних організацій для подальших досліджень, зазначимо, що аналіз норм чинного законодавства дає підстави дійти висновку про те, що статус саморегулівної організації ринку цінних паперів в Україні може отримати тільки таке об'єднання підприємств, як асоціація [30, c. 78-79].

Що стосується торговельно-інформаційних систем, то для них справедливим є все те, що сказано про фондову біржу. Щоправда, законодавством допускається заснування саморегулівною організацією торговельно-інформаційної системи у формі дочірнього підприємства, але статусом саморегулівної організації в такому випадку наділена не торговельно-інформаційна система, а її засновник.

Отже, аналіз норм законодавства дав змогу визначити саморегулівну організацію як асоціацію професійних учасників ринку цінних паперів, зареєстровану ДКЦПФР, яка уповноважена:

1) встановлювати стандарти професійної діяльності на ринку цінних паперів, правила професійної етики учасників ринку цінних паперів;

2) захищати права та інтереси своїх членів та інших учасників ринку цінних паперів;

3) вирішувати спори, що виникають у процесі здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів;

4) здійснювати контроль за дотриманням її членами законодавства про цінні папери, правил професійної діяльності та професійної етики, застосовувати до них передбачені локальними актами заходи впливу та санкції у випадку виявлення порушень норм, встановлених законодавством і документами саморегулівної організації, а також здійснювати інші повноваження, що делегуються їй ДКЦПФР [7, c. 141-142].

3.3 Оптимізація співвідношення державного регулювання і ринкової саморегуляції ринку цінних паперів в Україні

Останнім часом спостерігається активізація діяльності щодо вдосконалення законодавства ринку цінних паперів в Україні. Період з кінця 2008-го до початку 2009 р. відзначився зрушеннями у вдосконаленні діючих норм законодавства вітчизняного фондового ринку, що проявилося в ухваленні та набранні чинності нових законів та законопроектів, які мають на меті упорядкувати правові відносини на фондовому ринку України та підтримати ефективне його функціонування.

Виокремлено такі форми регулювання ринку цінних паперів, як: державне, інституційно-правове (регулювання, яке здійснюється саморегулівними організаціями) та ринкове регулювання. Система макроекономічного державного регулювання включає в себе два основні блоки регулюючих засобів: прямі методи впливу (нормативно-законодавче забезпечення) та опосередковані (грошова, кредитна, податкова політика тощо).

Головним завданням державного регулювання ринку цінних паперів є узгодження інтересів суб’єктів ринку цінних паперів шляхом встановлення необхідних обмежень і заборон у їх взаємодії, а також непрямого втручанням у їх діяльність. У дисертації підкреслюється, що державне регулювання ринку цінних паперів має базуватися на принципах захисту інтересів інвесторів; створення справедливих конкурентних умов; системності або відсутності суперечностей; забезпечення ясності правових відносин; зацікавленості (стимулювання) усіх суб’єктів господарювання в ефективній діяльності; відповідальності за порушення загальних правил господарювання; цілеспрямованості; науковості тощо.

Ринок цінних паперів є одним із найбільш регламентованих ринків. Складність відносин на ринку, його масовість, притаманні ринку ризик, інтереси безпеки учасників змушують вводити чисельні норми та правила, засновувати різні регулюючі інститути. Зазначено, що на розвинених ринках не спостерігається таке державне регулювання, яке б стримувало динамізм розвитку ринку цінних паперів.

Ключовою проблемою вітчизняного фондового ринку залишається недорозвиненість його організаційного сегмента. Незважаючи на незначні позитивні зрушення, при побудові інституційної структури фондового ринку виникає чимало проблем економічного, соціального та технологічного характеру. Повноцінне функціонування ринку цінних паперів потребує врегулювання деяких регуляторних проблем, у тому числі системного вдосконалення нормативної бази ринку. Слід зазначити, що таке вдосконалення вимагає внесення змін до чинних нормативних документів або прийняття нових законодавчих актів.

Крім того, період фінансової кризи є найсприятливішим для покращання законодавчої та нормативної бази з метою вирішення дискусійних питань на ринку цінних паперів. Зокрема, наприкінці минулого року Верховна Рада України ухвалила важливі законодавчі акти та законопроекти у цій сфері, які мають на меті сприяти ефективному розвитку не лише фондового ринку, але й економіки країни в цілому.

Стаття 1 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» дає визначення інституту державного регулювання ринку цінних паперів як «здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів, їх похідних та запобігання порушенням у цій сфері». Відповідно до ст. 2 Закону державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється з метою:

• реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів;

• створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства;

• одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів;

• забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів;

• гарантування прав власності на цінні папери;

• захист прав учасників ринку;

• інтеграції у європейський та світовий фондові ринки;

• дотримання учасниками ринку цінних паперів актів законодавства;

• запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів;

• контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів [31, c. 59-60].

Як бачимо, цілі державного регулювання окреслені досить широко, і результатом їх досягнення буде наявність адекватного регулювання з боку держави тих суспільних відносин, які виникають при випуску та обігу цінних паперів на національному ринку.

Згідно зі ст. З Закон визначає також форми державного регулювання на ринку. Із загального переліку можна виділити форми державного регулювання стосовно випуску та обігу цінних паперів, а саме:

• прийняття актів законодавства;

• регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку;

• реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів;

• контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про їх випуск, умови продажу (розміщення), передбачені такою інформацією;

• створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів;

• контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів.

Слід зазначити, що при формуванні системи державних органів, які регулюють випуск та обіг цінних паперів, Україна певною мірою запозичила американський досвід, який передбачає здійснення відповідного регулювання лише федеральними державними органами, залишаючи за місцевими органами влади лише статус емітента місцевих (муніципальних) цінних паперів. Аналогічна система склалася і в нашій країні, коли регулювання випуску та обігу цінних паперів здійснюється лише центральними державними органами , в той час як органи місцевого самоврядування виступають як емітенти відповідних цінних паперів .

Вважаємо, що реалізація таких принципів побудови системи державних органів, які регулюють випуск та обіг емісійних цінних паперів, цілком виправдана, оскільки їх випуск та обіг повинен регулюватися за єдиними критеріями і правилами, встановленими в рамках усього національного ринку. Неможливо уявити ситуацію, коли в тому чи іншому регіоні будуть встановлені особливі вимоги щодо регулювання випуску і обігу емісійних цінних паперів, які б відрізнялись від загальнонаціональних. Це однозначно відштовхнуло б потенціальних інвесторів через додаткові проблеми визначення правового режиму тих чи інших цінних паперів.

У ст. 17 Закону окреслені функції СРО. До них належать:

- встановлення кваліфікаційних вимог до відповідних спеціалістів - кваліфікаційна функція;

- контроль за дотриманням своїми членами встановлених СРО правил, стандартів та вимог законодавства про цінні папери - контрольна функція.

Аналіз змісту зазначених функцій дає підстави для визнання їх регулятивними щодо учасників ринку цінних паперів.

Чинне законодавство, зокрема ст. 17 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», передбачає, що ДКЦПФР та інші державні органи, які здійснюють регулювання фондового ринку, можуть передати СРО деякі свої повноваження у сфері регулювання і контролю за ринком цінних паперів.

До таких повноважень належать:

1) розробка та впровадження правил, стандартів і вимог щодо здійснення операцій на фондовому ринку;

2) сертифікація фахівців фондового ринку;

3) надання дозволів (ліцензій) особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку;

4) збирання, узагальнення та аналітичні розробки статистичної інформації про професійну діяльність на фондовому ринку.

Крім того, ДКЦПФР може встановлювати інші вимоги та делегувати інші повноваження СРО, які не суперечать чинному законодавству.

Оскільки законодавець підкреслює, що наведені повноваження СРО можуть виконувати тільки після відповідного їх делегування від ДКЦПФР та інших державних органів, можна констатувати, що норми чинного законодавства передбачають дві групи повноважень у СРО.

Перша група - це повноваження, делеговані СРО самими учасниками. Реалізація цих повноважень, у тому числі й встановлення обов'язкових вимог до членів СРО та зазнавання ними негативних наслідків за невиконання таких вимог, ґрунтується на договірних відносинах між членом СРО і організацією та не підкріплюється засобами впливу з боку держави.

Друга група - це повноваження, надані державою відповідним державним органам і делеговані останніми до СРО. На нашу думку, реалізуючи ці повноваження, СРО здійснюють окремі елементи державного регулювання ринку цінних паперів. Вимоги, встановлені СРО під час реалізації зазначених повноважень, - це обов'язки учасників СРО, які встановлені в нормативних актах, і тому їх невиконання має тягнути за собою негативні наслідки, аналогічні наслідкам за невиконання норм чинного законодавства[33, c. 54-55].

Отже, на сьогодні особа, яка має намір здійснювати професійну діяльність з управління активами на ринку цінних паперів, для отримання відповідної ліцензії від ДКЦПФР подає відповідні документи спочатку до конкретної СРО - Української асоціації інвестиційного бізнесу.

На нашу думку, це свідчить про те, що процес передачі певних регулятивних функцій від державного органу - ДКЦПФР до СРО почався. Звичайно, поки що окремим СРО передаються лише певні функції. Однак, враховуючи, що СРО в Україні почали функціонувати не так давно (Свідоцтво № 1 про реєстрацію Професійної асоціації реєстраторів та депозитаріїв було видане 31.10.97 p.), такий зважений підхід цілком виправданий, адже для реалізації багатьох функцій потрібний численний досвідчений апарат та відповідні кошти, чого на сьогодні, на жаль, не мають СРО.

Однак слід зауважити, що норми законодавства України не передбачають ні строків передачі таких повноважень від державних органів до СРО, ні конкретних вимог, яким повинна відповідати СРО, що претендує на отримання цих повноважень. За таких умов прийняття рішення делегування відповідних повноважень від державних органів до СРО є прерогативою лише самих державних органів. Оскільки, як показує сучасна практика, державні органи не часто відмовляються від здійснення регулятивних функцій, можна констатувати, що делегування передбачених законодавством регулятивних функцій до СРО цілком залежить від суб'єктивної позиції конкретного державного органу.

Провідне місце у функціонуванні ринку цінних паперів посідає інституційно-правове регулювання, в якому особливу роль відіграє фондова біржа як найбільш розвинена форма організації ринку та контролю за діяльністю всіх учасників біржової торгівлі. Інституційно-правове регулювання значною мірою засноване на заінтересованості учасників у дотриманні інституційно-правових норм, що зумовлюється добровільним характером участі у саморегулівній організації [10, c. 195-196].

Аналіз діяльності саморегулівних організацій в Україні виявив недостатню їх ефективність у регулюванні фондового ринку. Вони не виконують функції посередників між учасниками ринку та державними регулюючими органами. Українські біржі не забезпечують оптимальних умов для об’єктивного регулювання попиту-пропозиції та встановлення дійсно ринкових цін.

Зважаючи на досвід країн з розвиненими ринками цінних паперів з реформування системи СРО, можна дійти кількох висновків:

1. Саме біржі і депозитарно-клірингові установи залишаються провідними саморегулівними організаціями професійних учасників ринку цінних паперів у розвинених країнах, бо забезпечують розроблення й дотримання ними високих стандартів професійної діяльності, генерують нові ідеї й технології на ринку цінних паперів. Зі свого боку державні органи цілком підтримують національні клірингові й розрахункові організації.

2. Спроби створити моделі СРО з обов’язковим або добровільним членством учасників ринку і делегуванням таким СРО частини повноважень держави у США і Великій Британії не можна вважати цілком успішними й завершеними. Так, система СРО у Великій Британії доволі громіздка й не завжди функціонує ефективно. Як показала практика, ця система не змогла запобігти масовим порушенням прав інвесторів у відомих скандалах з пенсійними фондами Максвелла у банкрутстві «Берінгс» та інших ситуаціях. Отже, постає питання: чи слід копіювати ці моделі за умов української правової системи?

3. Ринок цінних паперів невпинно інтегрує у комплексний фінансовий ринок, на якому функціонують універсальні фінансові компанії та банки й на якому дедалі відчутнішою є потреба комплексного підходу до регулювання ризиків професійної діяльності організацій. За цих умов конче потрібно розв’язати завдання інтеграції діяльності різних органів регулювання й організації комплексного контролю за всіма сегментами фінансового ринку.

В Україні підготовка до створення системи СРО почалася від моменту ухвалення Закону «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» № 448/96. У ст. 1 закону зазначено, що саморегулівна організація — добровільне об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку, створене з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів і зареєстроване Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Порядок створення й діяльність СРО і порядок здійснення державного регулювання та контролю за їхньою діяльністю визначає «Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів» від 11 листопада 1997 р. № 45.

Саморегулівна організація є безприбутковою організацією з правами юридичної особи, що здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, штампи та бланки зі своїм найменуванням.

Саморегулівна організація створюється в організаційно-правових формах, передбачених законодавством, діє на основі Статуту, установчого договору (якщо це передбачено для обраної організаційно-правової форми), а також правил цієї організації.

Статус саморегулівної організації можуть набути об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів.

Статус СРО надається Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку тим організаціям та об’єднанням, які мають достатньо ресурсів для виконання статутних зобов’язань СРО щодо: 1) розроблення й упровадження правил, стандартів та вимог до здійснення операцій на фондовому ринку; 2) сертифікації фахівців фондового ринку, надання дозволів (ліцензій) особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку у випадку делегування таких повноважень; 3) збору, узагальнення та аналітичного оброблення статистичної інформації про професійну діяльність на фондовому ринку; 4) впровадження кодексів поведінки, регламентів та правил здійснення операцій з цінними паперами; 5) забезпечення своєчасного інформування учасників про зміни внутрішніх процедур, правил діяльності та законодавства про цінні папери та всі зміни, що вносяться до нього.

Об’єднання, яке набуло статусу саморегулівної організації, може створити торговельно-інформаційні системи, в яких воно є єдиним засновником.

Саморегулівна організація на підставі своїх установчих документів і правил та делегованих Комісією згідно зі ст. 17 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» повноважень має право:

· перевіряти діяльність своїх учасників у порядку, узгодженому з Комісією;

· контролювати дотримання своїми учасниками законодавства, прийнятих саморегулівною організацією правил і вимог під час здійснення професійної діяльності та угод (операцій) із цінними паперами;

· презентувати інтереси своїх учасників у Комісії;

· збирати, узагальнювати й аналітично обробляти статистичну інформацію про професійну діяльність на ринку цінних паперів;

· розробляти й упроваджувати відповідно до законодавства стандарти та вимоги до здійснення операцій на фондовому ринку, професійної діяльності та операцій із цінними паперами своїми учасниками, вдосконалювати механізм обігу цінних паперів, ведення обліку та звітності стосовно операцій із цінними паперами;

· відповідно до кваліфікаційних вимог Комісії розробляти навчальні програми та плани, готувати фахівців для здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, визначати їхню кваліфікацію та проводити сертифікацію фахівців ринку цінних паперів;

· надавати дозволи (свідоцтва) особам, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів [24, c. 245-247].

СРО можна розглядати також як своєрідні «клуби за інтересами». Так, згідно з п. 6 Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів, професійні учасники ринку цінних паперів можуть об’єднуватися в СРО за видами професійної діяльності. Кожен учасник ринку цінних паперів може входити до складу кількох СРО відповідно до видів діяльності, які він здійснює, або бути учасником однієї СРО у разі, якщо її правила стосуються тих видів діяльності, які учасник ринку цінних паперів може здійснювати відповідно до виданого йому дозволу (ліцензії).

Проте за умов недостатнього розвитку фондового ринку в Україні створення СРО як добровільних об’єднань професійних учасників ринку цінних паперів не мало достатніх перспектив. Тому з метою активізації вступу учасників ринку цінних паперів до СРО ДКЦПФР ухвалила Рішення № 17 від 17.07.1997 р. «Про членство професійних учасників ринку цінних паперів у сертифікованих ДКЦПФР об’єднаннях» (Зі змінами, внесеними згідно з Рішенням ДКЦПФР № 23 від 29.08.1997). Згідно з цим Рішенням професійні учасники ринку цінних паперів, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів згідно зі ст. 4 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» та які мають дозвіл (ліцензію) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, зобов’язані бути членами щонайменше одного сертифікованого ДКЦПФР як СРО об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів відповідно до виду діяльності, яку ці професійні учасники здійснюють згідно з наданими дозволами (ліцензіями). Учасники ринку, котрі здійснюють зазначені види професійної діяльності, зобов’язані вступити до СРО не пізніше двох місяців від моменту отримання відповідного дозволу (ліцензії). У разі виходу з членів СРО особи, що здійснює відповідний вид професійної діяльності на ринку цінних паперів, вона має не пізніше місяця вступити до іншої СРО. Недотримання особою вимоги щодо обов’язкового членства в СРО є підставою для анулювання відповідного дозволу (ліцензії) на право професійної діяльності на ринку цінних паперів. Це Рішення набуло чинності з 1 січня 1998 р.

Підсумовуючи наведене вище, можна сказати, що особливими органами, які покликані регулювати діяльність учасників ринку цінних паперів, у тому числі випуск та обіг емісійних цінних паперів, є СРО. Не маючи статусу державного органу, створені як добровільні об'єднання учасників ринку цінних паперів, вони наділені певними регулятивними функціями. На сьогодні ці функції та відповідні повноваження визначаються нормами внутрішніх документів СРО, прийнятими відповідно до положень чинного законодавства, угодами між СРО та її учасниками, а також окремими нормативними актами.

У той самий час чинне законодавство передбачає можливість делегування державними органами СРО певних функцій державного регулювання на ринку цінних паперів.

Для підвищення ефективності функціонування та регулювання ринку цінних паперів необхідна централізація біржової торгівлі. Зосередження обігу цінних паперів на організованому ринку має суттєве значення для підвищення його ліквідності, прозорості, обсягів та інвестиційної ефективності.

Отже, СРО можна класифікувати як особливі недержавні органи, що можуть здійснювати окремі елементи державного регулювання ринку цінних паперів[32, c. 58-59].

Висновки

Складовою ланкою фінансової системи держави є ринок цінних паперів, який відіграє важливу роль у фінансуванні економіки, в реалізації державних цінних паперів, як найважливіше джерело додаткового й альтернативного фінансування різних галузей економіки поряд з іншими його джерелами (бюджетом, кредитом, власними коштами підприємств).

Перехід до ринкової економіки, створення сучасної кредитної системи, поява підприємств різних форм власності, випуск цінних паперів сприяли становленню й розвитку ринку цінних паперів в Україні. Для кращого розуміння ролі та місця ринку цінних паперів у сучасній економіці розглянемо насамперед економічне поняття цієї категорії.

Ринок цінних паперів — це частина ринку позикових капіталів, де здійснюються емісія, купівля-продаж цінних паперів та їх перепродаж. Через ринок цінних паперів (банки, спеціальні кредитно-фінансові установи, фондову біржу) акумулюються кошти підприємств, банків, держави і населення, які спрямовуються на виробниче і невиробниче вкладення капіталів.

Розрізняють первинний і вторинний ринок цінних паперів. Первинний ринок цінних паперів — це ринок, на якому реалізуються, продаються заново випущені цінні папери емітентом — державою, кредитно-фінансовими установами, підприємствами, компаніями.Первинне розміщення цінних паперів провадиться за підпискою або у формі безпосереднього продажу первинним покупцем.

Вторинний ринок цінних паперів — це ринок без посередників, на якому здійснюються операції купівлі або продажу цінних паперів між особами, які не є первинними кредиторами і позичальниками. Організованим вторинним ринком виступає Фондова біржа, а також Українська міжбанківська валютна біржа, яка працює з корпоративними цінними паперами.

Великого значення для ефективного функціонування ринку цінних паперів набуває його правове регулювання. В Україні створена нормативна база щодо врегулювання ринку цінних паперів (РЦП). Усі учасники РЦП об’єднуються в об’єднання професійних учасників: організатори торгівлі цінними паперами та саморегулівні організації.

Саморегулівні організації — це добровільні об’єднання професійних учасників на ринку цінних паперів, що не мають на меті одержання прибутку, які створені з метою захисту інтересів своїх членів, власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів і зареєстровані Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Зазначені організації мають на меті координацію і підвищення якості щодо діяльності цих некомерційних організацій та захист їх інтересів.

Специфічним суб’єктом РЦП є держава, яка наділена компетенцією як емітента, інвестора, а в деяких випадках — професійного учасника РЦП, так і компетенцією нормативного характеру — видання нормативних актів щодо інституту ринку цінних паперів.

Основною метою державного регулювання ринку цінних паперів є реалізація єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних, створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства, максимальний захист прав учасників фондового ринку та встановлення цивілізованих правил поведінки суб’єктів на РЦП.

Отже, виходячи з цього, виділяють такі правові форми впливу на ринок цінних паперів:

— прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників РЦП;

— регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов’язків учасників РЦП;

— видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю; заборона та припинення на певний строк (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на таку діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;

— реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів;

— контроль за додержанням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск їх, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;

— створення системи захисту прав інвесторів і контролю за додержанням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

— контроль за достовірністю інформації, що подається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органом;

— встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контроль за додержанням їх;

— контроль за додержанням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів;

— контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів;

— контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів; здійснення інших заходів щодо державного регулювання і контроль за випуском та обігом цінних паперів.

Держава здійснює свої повноваження на ринку цінних паперів через спеціальні державні органи (наприклад, НБУ, Міністерство фінансів України, Фонд держмайна України, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку тощо).

Список використан ИХ ДЖЕРЕЛ

1. Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» // Верховна Рада України; Закон вiд 23.02.2006 № 3480-IV.

2. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» // Верховна Рада України; Закон вiд 30.10.1996 № 448/96-ВР.

3. Закон України «Про підприємства в Україні» // Закон вiд 27.03.1991 № 887-XII.

4. Авксентьєв Ю. Система оцінки фінансового стану емітента боргових зобов‘язань та емісії облігацій місцевих позик (регіональний аспект)/ Юрій Авксентьєв //Банківська справа. - 2005. - № 6. - C. 65-73

5. Андрущенко І. Форми та методи державного контролю на ринку цінних паперів //Право України. - 2002. - № 2. - С.47-49

6. Барановський О. Ринок цінних паперів в Україні: стан, проблеми, перспективи //Банківська справа. - 1997. - № 6. - C. 14-22

7. Білозерова С. Становлення та розвиток ринку корпоративних облігацій України //Економіка. Фінанси. Право. - 2002. - № 10. - C. 35-38

8. Бірюков В. Визначення поняття цінних паперів //Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 6. - C. 50-52

9. Богачев С. О правовом обеспечении функционирования рынка ценных бумаг Украине/ С.Богачев //Юридический вестник. - 2001. - № 3. - C. 138-142

10. Бриндак Д. Класифікація боргових цінних паперів/ Д. Бриндак //Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 12. - C. 117-120.

11. Бриндак Д. Класифікація боргових цінних паперів/ Д. Бриндак //Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 12. - C. 117-120.

12. Буй Т.Г. Розширення можливостей фінансування розвитку корпорацій шляхом випуску боргових цінних паперів //Актуальні проблеми економіки. - 2009. - № 5. - C. 190-197

13. Ватаманюк З. Г. Інституційна ефективність ринку цінних паперів в Україні //Фінанси України. - 2008. - № 3. - C. 101-110

14. Ватаманюк З. Г. Перспективи розвитку ринку цінних паперів в Україні //Фінанси України. - 2007 . - № 5 . - С. 75 - 85

15. Ватаманюк З.Г. Ринок цінних паперів в умовах фінансової глобалізації //Фінанси України. - 2007 . - № 6 . - С. 82 - 89

16. Гнатів О. Ознаки пайових цінних паперів //Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 12. - C. 38-41.

17. Державне регулювання ринку цінних паперів в Україні //Ринок цінних паперів. - 1997. - № 1. - C. 34-41

18. Дорош Л. Актуальні проблеми захисту ринку цінних паперів в Україні //Вісник Академії правових наук України. - 2000. - № 3. - C. 168-176

19. Забучинська Т. Порівняльно-правовий аналіз державного регулювання ринку цінних паперів (досвід України та США)/ Т. Забучинська //Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 8. - C. 57-60.

20. Забучинська Т. Співвідношення державного регулювання та державного управління на ринку цінних паперів //Юридична Україна. - 2007. - № 7. - C. 44-48

21. Колесник В. Концепція розвитку правового регулювання ринку цінних паперів в Україні //Фондовое обозрение. - 1997. - № 2. - C. 4-15

22. Косик С. Становлення ринку цінних паперів //Економіка. Фінанси. Право. - 2002. - № 3. - C. 32-33

23. Кузнєцова Н. Ринок цінних паперів в Україні: Правові основи формування та функціонування/ Наталія Кузнєцова, Ігор Назарчук ,. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 525с.

24. Лепейко Т. Інструменти ринку цінних паперів в Україні/ Т.Лепейко //Банківська справа. - 2000. - № 4. - C. 11-14.

25. Лінніков В. Становлення ринку цінних паперів в Україні/ В.Лінніков //Банківська справа. - 1997. - № 3. - C. 35-47

26. Мельник В. Ринок цінних паперів: Довідник керівника підприємства: Спец. випуск/ Віктор Андрійович Мельник,; Віктор Мельник. - К.: А.Л.Д.: ВІРА-Р, 1998. - 559 с.

27. Мендрул О. Фондовий ринок: операції з цінними паперами: Навчальний посібник/ Олександр Мен-друл, Ірина Павленко; М-во освіти України; КНЕУ. - 2-е вид., доп. та перероб.. - К.: КНЕУ, 2000. - 156 с.

28. Мица Ю.В. Похідні цінні папери як іменні емісійні цінні папери // Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. – Сер. «Право». – 2005. – Вип. 5. – С. 99-104

29. Мица Ю.В. Похідні цінні папери: питання класифікації// Проблеми законності. – 2005. – Вип.73. – С. 96-102.

30. Мица Ю.В. Похідні цінні папери: правова природа та проблеми законодавчого врегулювання// Проблеми законності. – 2004. – Вип.69. – С. 36-41.

31. Мозговий О. Фондовий ринок: Навчальний посібник/ Олег Мозговий,; М-во освіти України; КНЕУ. - К.: КНЕУ, 2000. - 314 с.

32. Онуфрієнко О. Класифікація функцій державної комісії з цінних паперів та фондового ринку //Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 8. - C. 77-79

33. Онуфрієнко О. Правове становище саморегулівних організацій ринку цінних паперів //Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 1. - C. 79-61

34. Онуфрієнко О. Регулятивні функції саморегулівних організацій на ринку цінних паперів //Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 2. - C. 58-59

35. Онуфрієнко О. Система державного регулювання ринку цінних паперів: принципи побудови //Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 5. - C. 50-55

36. Остапович Г. Поняття саморегулювання організації ринку цінних паперів в Україні //Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 3. - C. 119-122

37. Пальчевич Г.Т. Ринок цінних паперів: Навчальний посібник/ Г.Т. Пальчевич, В.В. Подплєтній. - Кіровоград: Мавік, 2002. - 238 с.

38. Підхомний О.М. Актуальні проблеми контролю вітчизняного ринку цінних паперів //Фінанси України. - 2004. - № 9. - С.134-142

39. Пономарьова Н. Практичні аспекти обліку боргових цінних паперів, пов’язаних з іпотечним кредитуванням (заставних)/ Наталія Пономарьова //Бухгалтерський облік і аудит. - 2004. - № 9. - C. 19-23

40. Порядочна С. Аналіз державно-правового регулювання ринків цінних паперів //Право України. - 2006. - № 10. - С.42-45

41. Посполітак В. Правові аспекти існування "бездокументарних" цінних паперів/ В.Посполітак //Предпринимательство, хозяйство и право. - 1999. - № 4. - C. 23-25

42. Приказюк Н. В. Ринок державних цінних паперів: світовий досвід та вітчизняні реалії //Фінанси України. - 2009. - № 2. - С.73-81

43. Проблеми становлення та напрями удосконалення функціонування ринку цінних паперів в Україні //Фінанси України. - 2007 . - № 6 . - С. 97 - 104

44. Ринок боргових цінних паперів в Україні: суперечності та тенденції розвитку: монографія / І. О. Лютий, Т. В. Грищенко, О. В. Любкіна та ін.; за заг. ред. : І. О. Лютого ; Київський нац. ун-т ім.Т. Г. Шевченка. - К. : Центр учбової літератури, 2008. - 431 с.

45. Ромашко О. Запобігання правопорушенням на ринку цінних паперів: актуальні проблеми //Право України. - 2000. - № 5. - C. 85-88

46. Ромашко О. Проблеми вдосконалення координації дій державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - № 4. - C. 125-129

47. Терещенко Г.М. До питання ринкового регулювання руху цінних паперів //Фінанси України. - 2006 . - № 12 . - С. 79-87

48. Трофімова О. Поняття, ознаки та критерії професійної діяльності на ринку цінних паперів //Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 8. - C. 78-82.

49. Фондовий ринок України: законодавче регулювання: Практичний посібник/ М. О. Бурмака, В. В. Посполітак, Д. С. Бутенко та ін.. - 2-е вид., перероб. та доп.. - К.: АДС УМКЦентр, 2005. - 559 с.

50. Цікало В. Поняття та зміст правового режиму пайових цінних паперів: цивілістичний аспект //Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 7. - C. 34-37.

51. Цивільний кодекс України : станом на 1 вересня 2008 року. - Харків : Одіссей, 2008. - 423 с.

52. Чекашкін С. Порядок відображення в бухгалтерському і податковому обліку операцій з емісії та погашення боргових цінних паперів/ С.Чекашкін //Вісник податкової служби України. - 2000. - № 29. - C. 13-16

53. Шаповалов О.В. Депозитні сертифікати Національного банку України та державні облігації //Фінанси України. - 2005. - № 1. - С.82-87.

54. Шелудько В. Фінансовий ринок: Підручник/ Валентина Шелудько,. - К.: Знання , 2006. - 535 с.

55. Яроцький В. Інструментальна концепція цінних паперів: доктринальне наступництво основних положень //Вісник Академії правових наук України. - 2006. - № 3. - C. 125-134

56. Яроцький В. Правовідносини, які виникають з приводу цінних паперів, як елемент механізму цивільно-правового регулювання //Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 3. - C. 42-45.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений06:44:40 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
21:15:55 28 ноября 2015

Работы, похожие на Дипломная работа: Правовий режим цінних паперів в Україні
Стратегія банків України на ринку цінних паперів
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД "КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА" Факультет ...
Багато аспектів менеджменту діяльності банку на фондовому ринку регламентуються нормативними актами України, зокрема Законами України "Про цінні папери та фондовий ринок", "Про ...
депозитарна діяльність - це надання послуг щодо зберігання цінних паперів незалежно від форми їх випуску, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на ...
Раздел: Рефераты по банковскому делу
Тип: отчет по практике Просмотров: 1480 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Товарна біржа.Ринок цінних паперів.
Зміст Вступ Глава 1. Товарна біржа як особливий об"єкт господарювання 1.1. Біржа, її суть функції і права 1.2. Організація товарної біржі, її ...
Первинний ринок цінних паперів визначається як відносини, що складаються при емісії (для інвестиційних цінних паперів) або при укладанні цивільно-правових угод між особами, які ...
6. Ринок цінних паперів є важливим інструментом державних цінних паперів, за допомогою якого держава впливає на грошову масу і, отже, на розширення або скорочення рівня ВНП.
Раздел: Рефераты по финансовым наукам
Тип: курсовая работа Просмотров: 2119 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Ринок цінних паперів та його роль у суспільному відтворенні
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ ІНСТИТУТ МУНІЦИПАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ТА БІЗНЕСУ К У Р С О В А Р О Б О Т А з політичної економії на тему: "Ринок цінних ...
Учасниками торгівлі виступають: емітент (особа, що здійснює випуск цінних паперів), що зацікавлений в мобілізації вільних коштів; інвестор, який має вільні кошти і бажає вигідно їх ...
Фондовий ринок - це не тільки цінні папери, не лише його учасники, а й дії, які вони виконують, оперуючи цінними паперами.
Раздел: Рефераты по банковскому делу
Тип: курсовая работа Просмотров: 78 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
... забезпечення вирішення задачі формування портфеля цінних паперів
Зміст Перелік позначень та скорочень Вступ 1. Огляд літературних джерел з питань процесу інвестування у цінні папери 1.1 Поняття інвестування і його ...
Ринок цінних паперів (фондовий ринок - ФР) охоплює як кредитні стосунки, так і стосунки співволодіння, що виражаються через випуск спеціальних документів (цінних паперів), які ...
Вторинний ринок цінних паперів - це такий ринок, де відбувається торгівля раніше випущеними цінними паперами.
Раздел: Рефераты по экономико-математическому моделированию
Тип: дипломная работа Просмотров: 2414 Комментариев: 1 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Аналіз сучасної системи оподаткування
АНАЛІЗ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ НА РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ. ПЛАН Вступ. 3 1. Оподаткування операцій з ЦП, які здійснюються юридичними особами. 5 1 ...
Питання випуску, обігу цінних паперів, надання посередницьких послуг при здійсненні операцій з цінними паперами у сфері господарювання врегульовані також і в Господарському кодексі ...
28 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" введене, зокрема, наступне обмеження - торговцям цінних паперів заборонено здійснювати торгівлю цінними паперами акціями ...
Раздел: Рефераты по финансовым наукам
Тип: курсовая работа Просмотров: 184 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Інвестиційна діяльність комерційного банку та її вплив на його ...
Міністерство освіти і науки України Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара ЦЗВФН Кафедра банківської справи ДИПЛОМНА РОБОТА за ...
ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ, БАНКІВСЬКІ ІНВЕСТИЦІЇ, РИНОК ЦІННИХ ПАПЕРІВ, ПОКАЗНИКИ ЛІКВІДНОСТІ.
ТОВ 'Гайнсфорт-онлайн', є дуже відомі учасники ринку, як СП ТОВ 'Драгон Капітал', а є нові динамічні компанії як ТОВ 'Спеціаліст цінні папери' які вже розвернулись досить якісно на ...
Раздел: Рефераты по банковскому делу
Тип: дипломная работа Просмотров: 10224 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Державно-правове регулювання ринку ціних паперів
Міністерство освіти і науки України Волинський державний університ імені Лесі Українки Кафедра аграрного, трудового та екологічного права ДЕРЖАВНО ...
Зокрема, вказані компанії повинні реєструвати випуски своїх цінних паперів (інвестиційних сертифікатів) у комісії по цінних паперах; їм забороняється істотно відхилятись від ...
Закон про цінні папери та фондові біржі визначає перелік цінних паперів, встановлює режим державної реєстрації відкритих випусків цінних паперів (окрім державних) забороняє банкам ...
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: курсовая работа Просмотров: 180 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Фондовий ринок та перспективи його розвитку в Україні
Київський економічний інститут менеджменту Кафедра Фінансів Курсова робота з дисципліни "Фінанси" На тему: Фондовий ринок та перспективи його розвитку ...
Ринок цінних паперів є важливим сектором фінансового ринку ,цінний папір виступає специфічним товаром, який вільно обертається на біржовому та позабіржовому ринку між фізичними та ...
Головними учасниками ринку цінних паперів виступають емітенти (юридичні особи), інвестори (юридичні і фізичні особи) та особи, які здійснюють професійну посередницьку діяльність по ...
Раздел: Рефераты по финансовым наукам
Тип: курсовая работа Просмотров: 120 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать
Проблеми українського ринку цінних паперів на сучасному етапі
Зміст ВСТУП РОЗДІЛ 1 ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ЦІННИХ ПАПЕРІВ ЯК ІНСТРУМЕНТУ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ 1.1 Поняття та класифікація цінних паперів ...
одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з ...
... замість нього самого, обертатися на ринку як товар і приносити дохід; це документ, що засвідчуює майнові права, ринок цінних паперів - це сукупність економічних відносин з приводу ...
Раздел: Рефераты по банковскому делу
Тип: курсовая работа Просмотров: 112 Комментариев: 2 Похожие работы
Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Все работы, похожие на Дипломная работа: Правовий режим цінних паперів в Україні (3486)

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150076)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru