Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Правове регулювання вільних економічних зон

Название: Правове регулювання вільних економічних зон
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: дипломная работа Добавлен 03:12:31 11 июня 2003 Похожие работы
Просмотров: 47 Комментариев: 4 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ

ЛЮДИНИ “УКРАЇНА”

Кафедра правознавства

ВИПУСКНА РОБОТА

за темою

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ЗОН

Виконав:

Студент 4 курсу

денної форми навчання

спеціальності 6.060100 "Правознавство"

освітьно-кваліфікаційного рівня

„бакалавр з права”

Єлісеєв Олексій Володимирович

Науковий керівник:

Старший викладач Терещенко А.Л.

Рецензент: _____________________________

Робота допущена до захисту в ДЕК " ___ "__________ 2003р.

Завідувач кафедри правознавства

кандидат юридичних наук, доцент

Петров В.В.

КИЇВ 2003

Вступ ..........................................................................................1

РОЗДІЛ 1.

Історія, поняття, порядок створення та ліквідація ВЕЗ.

1.1 Історія створення ВЕЗ. ...........................................................5

1.2. Поняття та порядок створення ВЕЗ. ...................................7

1.3. Ліквідація ВЕЗ. ......................................................................15

РОЗДІЛ 2.

Управління вільними економічними зонами та особливості їх функціонування. Особливості державного регулювання та внутришньої організації ВЕЗ.

2.1 . Управління вільними економічними зонами та особливості їх функціонування. ................................................17

2.2. Особливості державного регулювання та внутришня організація ВЕЗ. ............................................................................20

РОЗДІЛ 3.

Світовий досвід щодо функціонування і організації вільних економічних зон.

3.1. Основні форми ВЕЗ світу. ...................................................26

3.2. Уроки світового досвіду фунціонування та організації вільних економічних зон. ...........................................................32

РОЗДІЛ 4.

Вільні економічні зони України: основні напрямки і стратегії їх розвитку. ...................................................................41

Висновок. ..............................................................................56

Вступ

Одним з потенційних факторів сприяння розвитку відносин України з провідними державами Західної Європи та її інтеграції до європейських структур співробітництва і безпеки є "стратегічна відкритість" обох партнерів. І Україна, і Європейська спільнота (інституції та національні держави) формують стратегії свого розвитку, намагаються визначити свої специфічні ролі та моделі виживання у майбутньому. Ці пошуки ідентичності у швидкозмінному середовищі надають можливість партнерам брати активну участь у визначенні цілей та пріоритетів один одного.

Такий процес відбувається вже сьогодні. Згадаймо, наприклад, зусилля України гарантувати нерозповсюдження ядерної зброї на території нових членів НАТО чи активність Ради Європи у переконуванні України відмінити смертну кару.

Однак стратегічна відкритість і геополітична невизначеність можуть стати бар'єрами на шляху інтеграції України в європейську спільноту. Понад те, внутрішні загрози безпеці України (у першу чергу - конфліктогенний процес формування й посилення національних і місцевих політичних та економічних еліт, нехтування демократичними нормами у повсякденному житті української влади й суспільства тощо) можуть відволікти увагу від "зовнішніх" зносин з державами Західної Європи, що не пропонують адекватних рішень для гострих внутрішніх протиріч України.

Щоб запобігти "відвертанню від Європи", слід не лише підкреслювати геополітичне значення поглиблення двосторонніх зв'язків з країнами цієї частини континенту, посилення інтеграційних процесів, а й демонструвати практичну корисність такої співпраці, перспективи адаптації європейського досвіду на українських теренах. Один з можливих сценаріїв поглиблення інтеграційних процесів запропоновано далі.

Для оптимізації політики на західному напрямку слід було б повніше використовувати переваги поліархічної моделі, що склалася у двосторонніх відносинах держав Західної Європи. Суть моделі полягає в тому, що інтеграція в регіоні тісно поєднується з процесами децентралізації та регіоналізації. До того ж міждержавні відносини, наприклад, у ЄС, визначаються і формуються не лише державними бюрократичними інституціями чи органами самого Союзу. Все більшої ваги набирають контакти між окремими громадянами, недержавними організаціями та структурами, прямі зв'язки між регіонами (федеральними землями, провінціями) різних країн.

Тому для України важливо було б розпочати диверсифікацію відносин із західноєвропейськими державами, пріоритетно розвиваючи їх на недержавному рівні, залучаючи до співпраці якомога ширше коло "акторів" суспільства.

Спеціальні економічні зони розглядаються як один з найважливіших інструментів, за допомогою якого досягається відкритість економіки нашої держави зовнішньому світові і стимулюється міжнародне економічне співробітництво на основі залучення іноземних інвестицій.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) міцно увійшли у світову господарську практику та діють у різних державах. Зараз у світі, по різним даним, від 700 до 3000 ВЕЗ, але до них не можна віднести ні одну українську, оскільки ті утворення, які в Україні називаються "вільними економічними зонами", не задовольняють міжнародні вимоги, які виставляються до такого роду зонам.

В цивілізованому суспільстві будь-яка діяльність повинна мати чітку законодавчу і нормативну базу, яка адекватно і збалансовано відображає інтереси суспільства в цілому і кожного суб`єкта господарської діяльності зокрема. Повною мірою це стосується ВЕЗ. Правове регулювання спеціальних (вільних) економічних зон в Україні здійснюється шляхом прийняття законів і підзаконних актів Верховною Радою України, нормативних актів уряду (декретів, постанов), видання указів президенту тощо, а також вироблення механізмів їх реалізації та контролю. Закони, законодавчі і нормативні акти визначають об`єкти регулювання, зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання. Закони здійснюють функцію довгострокового державно-правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, - короткострокового чи оперативного.

Пакет законів, які регулюють СЕЗ в Україні практично вже напрацьований. Однак треба відзначити, що процес розробки наявної нормативно-правової бази відбувався дещо безсистемно. Прийняті закони швидко змінюються, законодавчі акти, постанови і декрети часто суперечать один одному, що затрудняє їх використання. Тому для України створення більш дієздатної законодавчої і нормативної бази регулювання СЕЗ залишається актуальною і відтепер.

Правовий режим ВЕЗ в Україні визначається, в першу чергу, Законом України від 13 жовтня 1992 р. “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” (Відомості Верховної Ради України.-1992.-№ 50). Цей Закон визначає порядок створення і ліквідації та механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові і економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб`єктів економічної діяльності цих зон з місцевими радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та іншими органами.

Важливе значення для активізації підприємницької діяльності, нарощування експорту товарів і послуг та прискорення соціально-економічного розвитку регіонів шляхом створення ВЕЗ має постанова Кабінету міністрів України від 14 березня 1994 р. № 167 “Про Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні”, якою зазначена Концепція була схвалена. В ній викладені цілі, правові основи, загальні принципи та передумови створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон в Україні, подано класифікацію таких зон та їх загальну характеристику. Значна увага приділена визначенню стратегії розвитку спеціальних (вільних) економічних зон в Україні.

На спеціальну (вільну) економічну зону поширюються положення конвенцій Міжнародної організації праці, ратифіковані Україною. Підприємства, що діють у спеціальній (вільній) економічній зоні, повинні дотримувати принципів тристоронньої декларації Міжнародної організації праці про багатонаціональні підприємства і соціальну політику. Законодавчі ати про створення кожної спеціальної (вільної) економічної зони визначають конкретні вимоги, що випливають з положень зазначених конвенцій і принципів згаданої декларації.

РОЗДІЛ 1.

Історія, поняття, порядок створення та ліквідація ВЕЗ.

1.1. Історія створення ВЕЗ.

Для найбільш повного і чіткого поняття суті ВЕЗ доцільно прослідкувати основні етапи становлення і розвитку даного інституту і виділити його особливості і специфіку.

По різним даним на сьогоднішній день в світі нараховується від 700 до 3000 тисяч ВЕЗ у 80 країнах. Момент виникнення практики створення і функціонування ВЕЗ встановити тяжко, хоча їх прообрази зустрічаються ще у фінікійців, які будучи зацікавленими у розширенні міжнародної торгівлі стали огороджувати території, вільні від традиційних податків. Аналогічні заходи по деяким даним, вводив і цар Хаммурапі. Привілеї надавались як певним територіям, так і тим особам, під опікою яких вони находились. Такі пільги надавались монархами своїм підданим або за їх видатні заслуги, або через особливу значущість територій або їх окремих частин, що знаходяться під їх протекторатом.

Термінологія “вільних економічних зон” знайшла широке розповсюдження у світовій практиці на протязі останньої чверті минулого століття. У сучасному вигляді вони виникли на початку 70-х років у країнах південно-східного азіатського регіону. Незабаром ці країни надбали назву “азіатських тигрів”, завдяки їх економічному стрибку за рахунок досягнення найбільш високих у світі темпів розвитку їх господарств. Ще 1 січня 1970 року, одна з перших у світі, Південна Корея прийняла закон про утворення вільної економічної зони. З ціллю залучення іноземних інвестицій, стимулювання зростання експорту, зростання зайнятості, удосконалення промислових технологій і, у кінцевому рахунку, прискорення економічного розвитку країни, цим законом була створена ВЕЗ в прибережних районах Південної Кореї, котра стала одним з лідерів “азіатського дива”, трохи потьмянілого на грунті світової фінансової кризи останніх років.

У 90-і роки за темпами економічного зростання світовим лідером став Китай, в якому сьогодні успішно працюють 5 особливих економічних регіонів, котрі ще у 1980 р. отримали пільги ВЕЗ. У 1990 р. до них приєднався Пудун у Шанхаї, котрий за обсягами інвестицій 90-х років перевищив сумарні обсяги інвестицій 5 особливих економічних регіонів майже за 20 років (відповідно 25 та 22 млрд. дол). Окрім цього, 14 міст Китаю отримали статус відкритих приморських територій. Саме фактор приморського узбережжя східних територій Китаю дозволив цим регіонам вийти у лідери економічного розвитку країни навіть в умовах відсутності пільг, притаманних ВЕЗ. Усього на території китайських ВЕЗ на протязі останніх 20 років було введено у дію біля 5700 підприємств з участю іноземного капіталу.

Сьогодні найбільшого розповсюдження за кордоном має трактування ВЕЗ як територій, на яких, завдяки введенню безмитного режиму, а також за допомогою інших економічних та організаційних регуляторів стимулюється зовнішньоекономічна діяльність із залученням іноземних інвестицій. Офіційно визнаною є дефініція вільної зони (або зони “порто-франко”), котру дано у VIII доповненні до Кіотської конвенції, прийнятої у 1973 році. У ній під зоною “порто-франко” визначалась частина території, на котрій товари розглядались як об’єкти, які знаходяться поза сферою дії національної митної системи і тому не підлягають обов’язковому митному контролю та оподаткуванню.

Слід відзначити, що вільні митні зони (ВМЗ) у міжнародних торгово-економічних відносинах використовуються вже кілька століть, а перші “порто-франко” виникли на узбережжі Середземного моря ще наприкінці XVI століття. У 1595 р. в італійському місті Генуї одним з перших було проголошено статус вільного порту. Вже більш 200 років існує місто Одеса, яке з 1817 року в дореволюційній Росії мало пільговий режим “порто-франко”, а сьогодні активно домагається такого ж права в незалежній Україні. Сьогодні таких міст у світі нараховується більш 400. Тільки у Європі існує біля 130 ВМЗ, а в США на основі спеціального закону 1934 р., прийнятого з приходом до влади президента Франкліна Рузвельта, функціонує більше 180 ВМЗ, котрі там мають назву “зовнішньоторгових зон”. Загальна кількість ВЕЗ у США зараз зросла до 300. Найбільш великою серед них є науково-технічна ВЕЗ “Силіконова долина”, де зосереджено 20% світових обсягів виробництва комп’ютерів та іншої обчислювальної техніки. [1]

Необхідно підкреслити дві рішучі особливості ВЕЗ. По-перше, для кожної такої зони характерні специфічні, у порівнянні з усією країною, економічні відносини у сфері виробництва та розподілу необхідного та додаткового продуктів, вироблених на її території. По-друге, здібність ВЕЗ до дифузного розширення та розповсюдження своїх меж на інші, що пов’язані з нею безпосередньо або ж опосередковано, господарчі сфери, галузі та території.

За станом на початок 1999 року світовий економічний простір нараховував більше тисячі вільних економічних зон. В них виготовлюється, а також з них вивозиться продукція, вартість якої складає біля 15% світового торгового обороту. ВЕЗ діють за “шлюзовим” принципом, завдяки котрому національні товари та послуги поступають на світовий ринок, а іноземні ресурси вливаються у національні економіки, граючи важливу роль як у розвитку господарства країни-реципієнту, так й світової економіки у цілому.

1.2. Поняття ВЕЗ та порядок її створення.

В процесі реформування економічної системи України та побудови відкритого суспільства з високим рівнем соціальної орієнтованості, необхідно у найкоротші строки знайти рішення, спроможні принципово вплинути на стабілізацію економічної ситуації і, в подальшому, стимулювати всебічний розвиток регіонів країни, вирівнювання рівнів їх соціально-економічного стану. Перехід до ринкової економіки передбачає підвищення ступеню інтегрованості країни у світовий господарський комплекс. А це, зокрема, потребує масштабної технологічної та структурної перебудови, що у свою чергу потребує притоку іноземних інвестицій. Саме тому один з перспективних та ефективних шляхів досягнення цього пов’язаний з використанням можливостей вільних економічних зон.

Крім того, обмежений розмір ресурсів в умовах економічної кризи зумовлює розробку пріоритетних інвестиційних програм, для реалізації яких доцільно зробити вибір територій, які мають для цього найбільш сприятливу інфраструктуру та географічні і економічні фактори, що забезпечить прискорений їх розвиток та досягнення потрібних результатів. За рахунок концентрації коштів, матеріальних, кадрових, науково-технічних і, у першу чергу та обов’язково, інноваційних ресурсів, ВЕЗ здатні відігравати роль центрів (точок) зростання, які у подальшому ініціюють активізацію економіки країни в цілому.

В сучасних теоретичних роботах, присвячених проблемам вільних зон, їх сутність трактується більш широко: вони визначаються як інструмент вибіркового скорочення масштабів державного втручання в економічні процеси. Таке формулювання поняття “вільна зона” охоплює весь спектр явищ, пов’язаних з дією преференціального режиму господарювання. Як в іноземній, так і у вітчизняній науковій літературі розповсюджено визначення ВЕЗ, як частини національної території, економічний потенціал якої зорієнтовано на вирішення специфічної задачі (або комплексу задач). Це виділяє частину території країни, що розглядається, із загального ряду. В той же час підприємницька діяльність на території ВЕЗ повинна бути спрямована на вирішення проблем оптимального розміщення продуктивних сил у цілому по країні, а також її інтеграції у світове господарство. В прийнятому 13 жовтня 1992 р. Закону України “Про загальні положення створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” було використано термін “спеціальні зони”, котрі мають досить широкий діапазон спеціалізації: “Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб”.

У статті 3 цього закону дана класифікація вільних економічних зон, котрі включають спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон.

Необхідно підкреслити дві рішучі особливості ВЕЗ. По-перше, для кожної такої зони характерні специфічні, у порівнянні з усією країною, економічні відносини у сфері виробництва та розподілу необхідного та додаткового продуктів, вироблених на її території. По-друге, здібність ВЕЗ до дифузного розширення та розповсюдження своїх меж на інші, що пов’язані з нею безпосередньо або ж опосередковано, господарчі сфери, галузі та території. Відмічу наступні характерні риси ВЕЗ:

1. Застосування різних видів пільг та стимулів, в такому числі:

· Зовнішньоторговельних (зниження або відміна експортно-імпортних зборів, спрощений порядок здійснення зовнішньоторговельних операцій);

· Фіскальних , пов’язаних із податковим стимулюванням конкретних видів діяльності. Пільги можуть зачіпати податкову базу (прибуток або доход, вартість майна і т.ін.), окремі її компоненти (амортизаційні відчислення, витрати на заробітну плату, транспорт), рівень податкових ставок, питання постійного або тимчасового звільнення від оподаткування;

· Фінансових , які включають різні форми субсидій, що надаються як у прямому виді – за рахунок бюджетних кошт і преференційних державних кредитів, так і опосередковано – у вигляді встановлення низьких цін на комунальні послуги, зниження орендної плати за користування земельними ділянками і тому подібне;

· Адміністративних , що спростовують процедури реєстрації підприємств, режиму в’їзду-виїзду іноземних громадян.

В результаті застосування пільг норма прибутку в ВЕЗ складає 30-50%, а іноді і більше: наприклад, транснаціональні компанії отримують в азіатських ВЕЗ в середньому 40% прибутку в рік. Суттєво скорочуються (в 2-3 рази) строки окупності капітальних вкладень (вважається нормальним для ВЕЗ, коли ці строки не перевищують 3-3,5 роки).

2. Наявність локальної, відносно відокремленої системи управління зоною, наділеною правом приймати самостійні рішення в широкому економічному спектрі.

3. Всебічна підтримка зі сторони центральної державної влади.

Створення вільних економічних зон є також одним із елементів перенесення ваги управління соціально-економічними процесами на регіональний рівень і являє собою одну із форм забезпечення ефективності територіально-господарської організації економіки, що цілком співпадає з загально державним підходом щодо перебудови економіки України та розширення самостійності регіонів.

Згідно з Законом України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” в Україні залежно від господарської спрямованості та економічно-правових умов діяльності можуть створюватися такі ВЕЗ:

-зовнішньоторговельні зони – частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та провадиться без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням. Формами організації таких зон можуть бути вільні порти (“порти-франко”), вільні митні зони (зони франко), митні склади;

-комплексні виробничі зони – частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємства, розширення зовнішньоекономічних зв`язків, запозичення нових технологій забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон , де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальницькі операції, та імпортноорієнтованих зон , головна функція яких – розвиток імпортозамінних виробництв;

-науково-технічні зони – це ВЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агро парків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів;

-туристично-рекреаційні зони – це ВЕЗ, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу;

-банківсько-страхові (офшорні) зони – це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України;

-зони прикордонної торгівлі – частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.

ВЕЗ можуть бути класифіковані й за іншими критеріями. Так, за ознакою відкритості розрізняють інтеграційні ВЕЗ (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з поза зональною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв`язки із зовнішнім ринком). Залежно від місця розташування ВЕЗ поділяються на зовнішні (розташовані на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни) [2].

Відповідно до закону на території України передбачено створення спеціальних (вільних) економічних зон: вільних митних зон і портів; експортних зон; транзитних зон; митних складів; технологічних парків; технополісів; комплексних виробничих зон; туристично-рекреаційних; страхових; банківських та інших. Крім цього, СЕЗ можуть поєднувати в собі функції, притаманні різним типам спеціальних (вільних) економічних зон. Пільговий режим оподаткування кожної зони встановлюється індивідуально виходячи з умов, часу функціонування та мети створення.

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої адміністрації [3].

У разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України відповідне рішення може бути прийнято лише після одержання письмової згоди відповідної місцевої Ради народних депутатів України та місцевої державної адміністрації, на території якої передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону.

У разі коли ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим Радам народних депутатів та місцевим державним адміністраціям, вони подають відповідну пропозицію Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України повинен розглянути пропозицію про створення спеціальної (вільної) економічної зони у шестидесятиденний строк від дня її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної ради України.

Пропозиції щодо зміни статусу і території спеціальної (вільної) економічної зони подаються в порядку, передбаченому Законом “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” для створення спеціальної (вільної) економічної зони.

Документи про створення спеціальної (вільної) економічної зони повинні містити:

а) рішення місцевої Ради та місцевої державної адміністрації з клопотанням про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за їх ініціативою) або письмову згоду відповідних місцевих Рад народних депутатів і місцевих державних адміністрацій на території яких має бути розташована спеціальна (вільна) економічна зона (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України);

б) проект положення про її статус та систему управління, офіційну назву спеціальної (вільної) економічної зони;

в) точний опис кордонів спеціальної (вільної) економічної зони та карту її території;

г) техніко-економічне обгрунтування доцільності створення і функціонування спеціальної (вільної) економічної зони;

д) проект Закону про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони.

Інші документи вимагатися не можуть.

Техніко-економічне обгрунтування доцільності створення спеціальної (вільної) економічної зони має включати обгрунтування:

-мети, функціонального призначення та галузевої спрямованості її діяльності;

-етапів розвитку із зазначенням часу їх здійснення;

-ступеню розвитку виробничої й соціальної інфраструктури, інфраструктури підприємства та можливості їх розвитку в майбутньому;

-вихідного рівня розвитку економічного, наукового та іншого потенціалу з урахуванням специфічних умов її створення;

-рівня забезпеченості кваліфікованими кадрами;

-обсягів, джерел та форм фінансування на кожному етапі її створення і розвитку;

-режиму ціноутворення, оподаткування, митного регулювання, валютно-фінансового та кредитного механізму.

1.3. Ліквідація ВЕЗ.

Ст. 24 Закону України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” визначає, що спеціальна (вільна) економічна зона вважається ліквідованою з моменту закінчення строку, на який її було створено, якщо його не буде продовжено Верховною Радою України. ВЕЗ також може бути ліквідована Верховною Радою України до закінчення строку, на який її було створено, за поданням Президента України або Кабінету Міністрів України.

Питання про доцільність продовження строку функціонування спеціальної (вільної) економічної зони або її дострокову ліквідацію може бути передано для вивчення комісії незалежних експертів, створюваній Верховною Радою України.

Верховна Рада України повинна розглянути подані пропозиції і у тримісячний строк з дня подання зазначеної пропозиції винести відповідне рішення.

Спеціальна (вільна) економічна зона вважається ліквідованою з моменту прийняття відповідного закону про її ліквідацію.

Для вирішення майнових та інших питань, пов'язаних з ліквідацією спеціальної (вільної) економічної зони, врегулювання фінансових відносин між органом господарського розвитку і управління та суб'єктами економічної діяльності ВЕЗ Кабінетом Міністрів України створюється ліквідаційна комісія, яка набуває усіх повноважень щодо управління спеціальною (вільною) економічною зоною до моменту остаточного вирішення всіх питань, пов'язаних з ліквідацією спеціальної (вільної) економічної зони.

Спори, що виникають у зв'язку з ліквідацією спеціальної (вільної) економічної зони між органом господарського розвитку, і управління, суб'єктами економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони та ліквідаційною комісією, підлягають розгляду в судових або арбітражних органах України, а спори за участю іноземного суб'єкта економічної діяльності, що діє в цій зоні, в судових та арбітражних органах за погодженням сторін, в тому числі за кордоном.


РОЗДІЛ 2

Управління вільними економічними зонами та особливості їх функціонування. Особливості державного регулювання та внутришня організація ВЕЗ.

2.1. Управління вільними (спеціальними) економічними зонами та особливості їх функціонування.

Структура, функції та повноваження органів управління спеціальної економічної зони визначаються залежно від її типу, розмірів, кількості працівників та/або мешканців на території спеціальної економічної зони.

Місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації здійснюють свої повноваження на території спеціальної економічної зони з урахуванням специфіки її статусу, визначеної законом про її створення.

Органами управління спеціальних економічних зон незалежно від їх типу є:

а) місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень;

б) орган господарського розвитку і управління спеціальної економічної зони, що створюється за участю суб'єктів економічної діяльності України та іноземних суб'єктів такої діяльності. Функції цього органу може бути покладено на одного із суб'єктів економічної діяльності спеціальної економічної зони.

Державне регулювання діяльності спеціальної економічної зони здійснюють органи державної виконавчої влади України, до компетенції яких входить контроль за додержанням вимог законодавства України на території, де створено спеціальну економічну зону.

Судові, арбітражні та інші правоохоронні органи, а також органи контролю за додержанням екологічних, санітарних та інших норм керуються при здійсненні своїх функцій чинним законодавством України за винятками, передбаченими законодавчим актом про конкретну спеціальну економічну зону.

Орган господарського розвитку і управління та суб'єкти економічної діяльності спеціальної економічної зони є самостійними в здійсненні своєї діяльності стосовно органів державного управління України, за винятками, передбаченими законодавчими актами України.

Органи державного управління України не несуть відповідальності за дії органу господарського розвитку і управління та суб'єктів економічної діяльності спеціальної економічної зони, якщо інше не передбачено законодавчим актом про створення спеціальної економічної зони або договором між ними. Орган господарського розвитку і управління спеціальної економічної зони та зазначені суб'єкти не несуть відповідальності за дії органів державного управління України.

Органи господарського розвитку і управління спеціальної економічної зони не несуть відповідальності за дії місцевих Рад народних депутатів та місцевих державних адміністрацій. Місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації не несуть відповідальності за дії органу господарського розвитку і управління спеціальної економічної зони та суб'єктів економічної діяльності спеціальної економічної зони, якщо інше не передбачено законом про створення спеціальної економічної зони, або договором між ними.

Місцеві Ради народних депутатів та місцева державна адміністрація, на території яких розташована спеціальна економічна зона, здійснюють свої повноваження на території зони у повному обсязі, якщо законодавчими актами про створення спеціальних економічних зон не передбачено інше. Крім того, до сфери повноважень місцевих Рад народних депутатів та місцевої державної адміністрації, належить:

· внесення пропозицій щодо змін у статусі спеціальної (вільної) економічної зони в порядку, встановленому чинним законодавством;

· вирішення разом з органами державної виконавчої ради, суб'єктами економічної діяльності та профспілковими організаціями спеціальної (вільної) економічної зони питань, пов'язаних із специфікою правового та фінансового забезпечення, соціального захисту громадян України, які проживають на території зазначеної зони.

До сфери повноважень місцевих Рад народних депутатів та місцевих державних адміністрацій також належить укладення з органом господарського розвитку спеціальної економічної зони генеральної угоди про передачу в її користування земельних ділянок, об'єктів інфраструктури, розташованих на цій території, та природних ресурсів.

Місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації, на території яких розташована спеціальна (вільна) економічна зона, можуть мати своїх представників у керівництві органу господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної зони.

Функції та повноваження органу господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної зони визначаються законом про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони.

Орган господарського розвитку і управління спеціальної економічної зони забезпечує загальні умови її функціонування. До виключної компетенції органу господарського розвитку в межах функціонування спеціальної (вільної) економічної зони належить:

-визначення перспективних напрямів розвитку спеціальної (вільної) економічної зони;

-експлуатація та будівництво мереж транспорту, зв'язку, енергопостачання та інших об'єктів виробничої інфраструктури, що використовуються для загальних потреб;

-розвиток мережі комунікаційних зв'язків з партнерами за межами спеціальної (вільної) економічної зони;

-організація міжнародних торгів з метою розміщення на території спеціальної (вільної) економічної зони нових виробництв;

-упорядкування та надання суб'єктам господарської діяльності спеціальної (вільної) економічної зони в користування земельних ділянок, об'єктів інфраструктури та передача їм у користування природних ресурсів;

-видача дозволів (ліцензій) суб'єктам господарської діяльності спеціальної (вільної) економічної зони на будівництво нових господарських об'єктів, реєстрація суб'єктів економічної діяльності та інвестицій, здійснюваних в спеціальній (вільній) економічній зоні [3].

Виконавчим директором органу господарського розвитку спеціальної (вільної) економічної зони може бути як громадянин України, так і іншої країни, який працює за строковим контрактом.

2.2. Особливості державного регулювання та внутришня організація ВЕЗ.

Сприятливе ділове середовище навколо вільної економіч­ної зони є необхідною передумовою для залучення прямих зарубіжних інвестицій. Це, зокрема, означає, що має бути створена відповідна фізична інфраструктура. Ніякі фінансові стимули не приваблять потенційних інвесторів, якщо вони змушені будуть довго чекати на відвантаження сировини та готової продукції. Однією з рис успішно діючої вільної еко­номічної зони є сьогодні кількість коштів та зусиль, витрачених на вдосконалення комунікацій і створення враження про те, що дана приймаюча країна вітає іноземців. Наприк­лад, майже 20% всієї суми інвестицій у Масані (Республіка Корея) було спрямовано на земляні роботи і спорудження портів. Для зручностей зарубіжного персоналу було також надано житло та інші послуги. В Батаані (Філіппіни) та Шенноні (Ірландія) було проведено аналогічні заходи по вдосконаленню комунікацій та інших елементів інфра­структури. Кожна з цих країн також проводила велику кам­панію по створенню іміджу країни, яка відкрита для зару­біжних прямих інвестицій.

Ефективна фізична інфраструктура нерідко є визначальною для конкретної зони з урахуванням її вирішального впливу на прибутковість окремих підприємств. У цьому відношенні наявність надійного постачання енергії та води, а також міс­цевих і міжнародних високоякісних комунікаційних мереж заслуговує на окрему увагу. Якщо зони добре обладнані фі­зичною інфраструктурою, то початкові витрати інвесторів зна­чно зменшуються, робота галузей розгортається швидше і ра­ніше починає іти прибуток на капітал.

Обмежена кількість стандартних заводських споруд нерід­ко зводиться із спекулятивною метою чи то для здачі в орен­ду, чи то для продажу. Для ВЕЗ це нор­мальне явище. Це не тільки дозволяє інвестору швидко роз­почати виробництво, а й позбавляє необхідності зводити за­вод у незнайомій обстановці. Корисно також мати тимчасові офіси для приїжджих інвесторів, які чекають на завершення власних виробничих приміщень.

В ідеалі вільна економічна зона є науково-парковим комплексом, у якому діючі підприємства після вкладення інве­стицій лише у ноу-хау і технології повинні мати вигоди від використання висококваліфікованої робочої сили. Сінгапур­ський науковий парк, безперечно, є найяскравішим прикла­дом такого парку, навіть при тому, що здійснення проекту стикалося з проблемами, що виникли з нестачі спеціалізо­ваного випробувального устаткування і послуг для вироб­ництва промислових зразків.

Те, наскільки керівні органи ВЕЗ зможуть забез­печити надання цих послуг, залежить від наявності та якості послуг, що їх надають комерційні фірми, місцеві органи вла­ди і держава. Серед можливостей, які слід надавати, маютьбути консультаційні послуги для фірм, що перебувають на стадії становлення, а також звичайні комерційні, промислові та комунальні послуги. Найважливішими комерційними по­слугами є банківські послуги, вантажні роботи, експедитор­ська робота та загальна упаковка. Ці послуги треба якнай-раніше запровадити в зоні і доручити їх виконання фірмам з високою репутацією. Серед інших комерційних та фінан­сових можливостей, які можна розглянути, назвемо послуги, які надає головна контора зони (сюди входять послуги від забезпечення перекладу, друкування, копіювання і видавни­чої діяльності до обробки даних і комп'ютерних послуг), пра­вові, бухгалтерські та спеціалізовані технічно-ремонтні по­слуги, а також надання гаражів для ремонту транспортних засобів. За винятком агентів по перевезеннях і експедиторів, працівники допоміжних служб можуть надавати свої послуги як всередині зони, так і поблизу неї.

Комунальні послуги всередині зони або поряд з нею по­винні включати протипожежну і поліцейську охорону, пош­тове, телефонне, телефаксне і телексне обладнання, громад­ський транспорт і видалення відходів (там, де це не органі­зовано у приватному порядку). Адміністрація зони також повинна розглянути питання надання послуг центральної те­лексної і телефаксної служби для тих фірм, які не мають для цього власних можливостей.

Адміністративна система повинна бути в змозі діяти швидко і ефективно при застосуванні норм, що стосуються контрактів на передачу споруд, митні послуги, ремонт тощо. Під час створення, функціонування і завершення свого біз­несу інвестори вимагають простих процедур і уникнення ус­кладнень. В ідеалі їм доводиться мати справу з одним відом­ством з усіх адміністративних питань. Керівництво зони по­винно мати необхідні повноваження і допоміжні послуги для обслуговування інвесторів, особливо в початковий період. До­поміжні послуги включають сприяння у наймі робочої сили і підтримання зв'язків з комунальними підприємствами в та­кий період становлення. Сюди може також входити допомога у розміщенні зручних житлових приміщень, навчальних за­кладів і місць відпочинку для зарубіжного персоналу та їхніх сімей.

У будь-якому разі зацікавлений орган повинен мати не­залежні повноваження, особливо тому, що звичайно доводиться створювати правила для діяльності допоміжних служб і, що ще важливіше, у зв'язку з необхідністю шукати дина­мічні рішення для конкретних проблем у справах, що стосу­ються стану фізичної інфраструктури, бюджетів та реклам­но-пропагандистських компаній.

Капітальні витрати приймаючої країни на створення матеріальної бази ВЕЗ та відповідної інфра­структури можна розглядати з двох точок зору. По-перше, ство­рюється матеріальна цінність для національної економіки, оскільки фінансові ресурси перетворюються на реальні фізичні активи. По-друге, слід брати до уваги витрати внаслідок при­йняття альтернативного курсу або відсутність капіталовіддачі при альтернативному використанні капіталу.

Оцінка справжніх оптимальних витрат (а не внутрішньої ринкової ціни), створення матеріальної бази ВЕЗ та відповідної інфраструктури вимагає поділу цих витрат на компоненти: землю, робочу силу, матеріали місцевого виробництва, послуги та витрати у іноземній ва­люті. У такому разі кожен компонент слід оцінювати за його прихованою ціною. Що ж стосується оптимальних витрат державних коштів, які приймаюча країна витрачає на матеріа­льну базу ВЕЗ, то можна зазначити, що оптимальні витрати вітчизняного капіталу подаються по ди­сконтній ставці, що відбиває суспільну норму прибутку, який одержує економіка приймаючої країни при здійсненні мінімально ефективного інвестиційного проекту. Таким чи­ном, оптимальні витрати вітчизняного капіталу будуть бра­тися до уваги шляхом застосування дисконтної ставки до ка­пітальних затрат за певні періоди часу. У будь-якому випад­ку вартість для приймаючої країни її інвестицій у матеріа­льну базу ВЕЗ слід покривати належним чином вирахуваних ставок оренди землі та орендної плати за споруди, що дають норму прибутку, яка амортизує інвес­тиції у економічно прийнятний період часу. Норми комер­ційної прибутковості можуть служити приблизним орієнти­ром.

Фінансування будівництва матеріальної бази ВЕЗ за рахунок іноземної позики потребує окремих міркувань. Іноземну позику можна розглядати як перевагу, що випливає з реалізації проекту зони. З іншого боку, її вар­тість для економіки складатимуть валютні витрати на ви­плату проценту ставки і суми боргу.

Метод фінансування (використання внутрішніх коштів чи позики за кордоном) може вплинути на економічну рентабельність проектів ВЕЗ. Іноземна позика на ділі може зробити позитивний вне­сок у чисту поточну вартість проекту, якщо ставка проценту на іноземну позику менша, ніж соціальна дисконтна ставка, яка застосовується у аналізі «витрати-випуск» при виплаті боргів. Позика на допомогу розвитку є одним із таких ви­падків. Якщо зарубіжна позика являє собою субсидований кредит постачальника, то імовірно, що ставка проценту буде сприятливішою, ніж соціальна дисконтна ставка, що засто­совується у аналізі (тобто гранична норма прибутку на інвестиції), в той час як на товари, що постачаються по іншому кредиту, ціни будуть значно завищені. Необхідно буде робити коригування для будь-якої надлишкової вартості імпортованих матеріалів і обладнання, що виникає внаслідок прив'язування позики до імпорту цих товарів. Така надлишкова вартість знижує вигідність зарубіжної позики. Надання пе­реваги зарубіжній позиці у порівнянні з внутрішніми капі­тальними ресурсами призведе до одержання прибутку для економіки приймаючої країни, якщо різниця між ставками проценту перевищить надлишкову вартість «прив'язаного» імпорту.

У випадку фінансування за рахунок іноземних позик ве­ликий імпортний компонент у створенні матеріальної бази ВЕЗ є економічно вигідним за умови, що позика повністю покривається платою користувачів ВЕЗ за оренду землі і заводських приміщень. Імпортний компонент по суті являє собою чистий додаток до капіталовкладень приймаючої країни. Ніяка вартість націо­нальних ресурсів не створюється у таких розмірах, як ім­портні компоненти, і на зміст імпорту в кінцевому рахунку справляють вплив розміри фактичної експортної виручки ко­ристувачів зони.


РОЗДІЛ 3

Світовий досвід щодо функціонування та організації вільних економічних зон.

3.1. Основні форми вільних економічних зон світу.

Класифікація спеціальних економічних зон.

Можна виділити такі типи:

-митні зони

-безмитні торгові зони

-митні вільні зони

-зони вільної торгівлі

-зовнішньоторговельні зони

-безмитні експортно-виробничі зони

-вільні експортні зони

-вільні експортно-виробничі зони

-експортно-виробничі зони

-вільні економічні зони

-вільні виробничі зони

-зони економічного сприяння

-промислові експортноорієнтовані зони

-вільні промислові зони

-підприємницькі зони

-зони спільного підприємництва

-зони техніко-економічного розвитку

-зони розвитку нової і високої технології

-науково-промислові парки

-оффшорні центри

-міжнародний оффшорний фінансовий центр

-вільні банківські зони

-еколого-економічні регіони

-відкриті райони

-туристичні центри

Незважаючи на організаційно-функціональні розходження, ВЕЗ володіють деякими загальними ознаками, що дозволяють сформулювати наступне визначення: це частина національної території (іноді виділеної із загальної митної смуги держави), що має розширену самостійність у вирішенні господарських питань, особливий режим управління і преференційних умов економічної діяльності для іноземних і національних підприємців.

Класифікацію ВЕЗ можна здійснити по чотирьох основних критеріях: 1 За характером діяльності чи функціональному призначенню; 2 За ступенем інтегрування у світову і національну економіку; 3 За галузевою ознакою; 4 За видом власності.

За характером діяльності і функціональному призначенню можна виділити 4 основних типи зон: зони вільної торгівлі, експортно-виробничі зони, науково-промислові парки, оффшорні центри.

До зон вільної торгівлі відносяться території, функції яких в основному зводяться до ввозу, збереженню, сортуванню, упакуванню і перевалці товарів без їхньої додаткової обробки. У ряді випадків допускається незначна обробка іноземних товарів з метою їхнього подальшого реекспорту. Незважаючи на значні переваги, одержувані від митних пошлин, а також за рахунок економії на накладних витратах, можливості подібних зон у розвитку експортного виробництва, залученні в нього національних матеріальних і трудових ресурсів дуже обмежені, і цей тип ВЕЗ у чистому виді не одержав широкого поширення.

В міру посилення конкурентної боротьби, ускладнення задач соціально-економічного розвитку митно-юридичний статус зон вільної торгівлі доповнюється новими елементами з метою більш активного залучення іноземного капіталу в сферу матеріального виробництва. Це призводить до трансформації зон вільної торгівлі в експортно-виробничі зони.

Зокрема, у США вільні зовнішньоторговельні зони, створення яких було передбачено законом 1934р., у даний час здійснюють і виробничі функції. Крім того, з метою економічного відродження окремих областей і районів США широке поширення одержали так звані підприємницькі зони.

У такий спосіб виробнича діяльність і всі пов'язані з нею функції створюють основу найбільш розповсюдженого у світі типу ВЕЗ – експортно-виробничих зон. Вони поширені в нових індустріальних країнах, що використовують модель експортної орієнтації. Цей тип ВЕЗ становить найбільший інтерес для багатьох країн. Продукція, що випускається в таких зонах, відрізняється високою конкурентноздатнісю, головним чином через малі витрати виробництва, що дозволяє успішно конкурувати на світовому ринку, встановлюючи низькі експортні ціни.

Але оскільки в сучасних умовах основним фактором конкурентноздатності стає не ціна товару, а його якість, новизна, наукоємність, багато експортно-виробничих зон почали трансформуватися в науково-промислові парки.

Особливим видом СЭЗ є оффшорні центри, т. з. «Податкові гавані». У них концентрується банківський, страховий бізнес, через них здійснюються експортно-імпортні операції, операції з нерухомістю, трастова і консалтингова діяльність. Центри залучають клієнтів сприятливим валютно-фінансовим режимом, високим рівнем банківської і комерційної таємниці, пільговим податковим і зовнішньоторгівельним законодавством.

За ступенем інтегрування у світову і національну економіку можна виділити 2 типи ВЕЗ: екстравертивний – анклавний характер, що орієнтований на зовнішній ринок і интравертивний – інтегрований у національну економіку.

Екстравертивний характер мають більшість ВЕЗ у нових індустріальних країнах Азії, в окремих країнах Центральної Америки і Карибського басейну. Підприємства, розташовані в таких зонах, вивозять, як правило, від 75 до 90% виробленої продукції.

Специфіка підприємств в анклавних зонах – збірнний характер виробництва, заснований на імпортних матеріалах, компонентах, напівфабрикатах і деталях. У таких зонах створюють свої філії і дочірні компанії транснаціональні корпорації для створення продукції з більш низькими витратами.

Анклавні зони істотно розрізняються за принципами організації. У сучасному світовому господарстві можна виділити 3 основних типи таких зон.

До першого можна віднести зони, що охоплюють території окремих підприємств, на які поширюється пільговий податковий і митний режим. Такі зони широко розповсюджені в Мексиці, де функціонують так звані «макиладорас» - експортні підприємства, розташовані уздовж кордону США. За такими ж принципами створюються експортно-виробничі зони в Угорщині.

До другого напрямку можна віднести невеликі індустріальні анклави, що являють собою замкнуті ділянки від декількох десятків до декількох сотень гектарів. Вони широко поширені в нових індустріальних країнах, а також в окремих індустріально розвинутих країнах, наприклад, в Ірландії.

Принципова відмінність третього напрямку в організації зон анклавного типу – широке територіальне охоплення багатьох районів і міст країни. Такий принцип характерний для організації експортно-виробничих зон у Китаї, а також у малих країнах – Шрі-Ланці, Маврикії та ін.

Для інтравертних експортно-виробничих зон інтегрованого типу найбільш важливою характерною рисою є тісні економічні зв'язки з внутрішніми районами країни. Крім проблем, пов'язаних з розвитком експортного потенціалу, ці зони вирішують задачі підвищення технологічного рівня місцевої промисловості, якості і конкурентноспроможності товарів, що випускаються. Вони орієнтовані не на імпорт проміжних товарів, а на використання національних матеріалів, компонентів і напівфабрикатів.

Найбільш яскравим представником цього типу експортно-виробничих зон є вільна зона Мануас у Бразилії. У відмінності від мексиканських «макиладорас» бразильські підприємства мають значно більш високу частку національних компонентів у своїй готовій продукції (по телевізорах – 90%, електронно-обчислюванним машинам – 70%, настільним калькуляторам – 65%, відеокасетам – 40%, програвачами компакт-дисків – 35%). З зони Мануас на початку 90х рр. на експорт поставлялося лише 5-10% продукції, що випускається.

До інтегрованого типу експортно-виробничих зон можна віднести й американські зовнішньоторговельні зони. Зокрема, наприкінці 30х р. 78% усіх постачань сировини, напівфабрикатів, компонентів і матеріалів здійснювалося з внутрішніх районів США, у свою чергу, 88% виробленої в таких зонах готової продукції йшло на внутрішній ринок країни.

В даний час у Китаї розглядається концепція більш тісної інтеграції експортно-виробничих зон у національну економіку.

Класифікація по галузевій ознаці ускладнена тим, що, як правило, у експортно-виробничих зонах розміщуються підприємства різних галузей. Але існує і визначена спеціалізація на одній чи декількох галузях промисловості.

У Південній Кореї промислова зона в м. Куми спеціалізується на випуску електронних і електротехнічних виробів, у м. Чханвоне – на виробництві машинобудівної продукції, зона в м. Ечхоне – на випуску нафтохімічної продукції.

Експортно-виробничі зони на о. Маврикій, у Шрі-Ланці, Єгипті і Домініканській республіці спеціалізуються на випуску й експорті одягу, текстильних виробів, взуття.

Одна з найбільших зон у Малайзии, розташована на о. Пинанг, є найбільшим у країні центром по випуску електронних компонентів, електронно-обчислювальної техніки і побутової електронної апаратури. Фахівці називають о.Пинанг «силіконовим островом». Таку ж спеціалізацію має індійська зона «Санта-Круз электронікс експорт процессінг зоун».

В Ізраїлі одна з вільних торгових зон, розташована недалеко від Тель-Авіва, де знаходиться алмазна біржа країни, спеціалізується винятково на частковій переробці і продажу алмазів.

До зон з яскраво вираженою галузевою спеціалізацією можна віднести торгові зони, оффшорні, туристичні і рекреаційні зони.

Галузева спеціалізація характерна не тільки для експортно-виробничих зон, але і для науково-виробничих парків. Основні галузі їхньої спеціалізації – мікроелектроніка, інформатика, біотехнологія, генна інженерія. Зокрема, у Гонконгові 2 парки спеціалізуються на розробці нових поколінь електронної й електротехнічної продукції.

У той же час існують і нетрадиційні підходи до галузевої спеціалізації науково-виробничих парків. Так, наприклад, у Сінгапурі в середині дев'яностих років було створено 10 агропромислових парків з метою розробки принципово нових технологій вирощування овочів і фруктів, розведення риби і використання морепродуктов.

При відносній універсальності деяка специфіка присуща й оффшорним центрам. Зокрема, центри, що спеціалізуються на банківській діяльності, реєструються у Швейцарії, Люксембурзі, Гонконгові, Сінгапуру, Бахрейну і на Каймановых островах. Оффшорні холдингові компанії домінують у Швейцарії і Ліхтенштейну. Страхові фірми надають перевагу Бермудським островам, островам Мен, Гернси, Теркс, Кайкос і ін. Оффшорні морські компанії воліють реєструватися в Ліберії, Панамі, Белізу, Гибралтару.

По характері власності ВЕЗ можна розділити на державні, приватні і змішані. Найбільш розповсюджений у світовій практиці змішаний тип власності, де поряд з державною є і приватна власність.

Виходячи з процесу еволюції форм ВЕЗ виділяються 4 покоління. До ВЕЗ першого покоління можна віднести зони вільної торгівлі, другого – експортно-виробничі, третього – технопарки, технополисы, оффшорні центри, четвертого покоління – еколого-економічні регіони й вузкоспеціалізовані зони.

3.2. Уроки світового досвіду функціонування та організації вільних економічних зон.

Той факт, що вільні економічні зони в новоутворених незалежних державах, можливо, будуть дуже відрізнятися від більш класичних експортних промислових зон, які діють в інших країнах, не означає, що їм немає чого повчитися на прикладах інших. Не заглиблюючись у детальні приклади, можна було б на даному етапі відзначити деякий зарубіжний досвід, який міг би дати корисні уроки плановим органам та органам управління вільними економічними зонами.

Перший урок стосується ролі місцевої влади у плануванні, проектуванні та функціонуванні таких зон. В нових економічних умовах більшість ініціатив щодо створення ВЕЗ буде йти від місцевих, а не від центральних органів влади. Це ляже значним тягарем на міс­цеву владу: вона зіткнеться не тільки зі складним завданням планування, рекламування і управління зоною, а й з більш важливим завданням побудови нових видів зв'язків із зовнішнім світом. У більшості країн такі завдання звичайно вирішуються центральною адміністрацією (наприклад, Міністерством промисловості, Міністерством планування, Міністерством фінансів), що добре пристосована до управління вели­кими проектами і розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. І навпаки, місцеві органи влади, скоріш за все, майже зовсімне знайомі з такими проблемами. На цій стадії для місцевих організацій було б дуже корисно ретельно вивчити, яким чи­ном органи місцевої влади у країнах, де центральний уряд не займається проблемами експортних промислових зон, набу­ли досвіду управління зонами і навчилися ефективно керу­вати ними та успішно розвивати їхні зв'язки з зовнішнім сві­том.

У цьому відношенні найбільш доречним для наслідування є досвід двох країн — Малайзії та Шрі-Ланки. У Малайзії експортні промислові зони створювалися окремими штатами (наприклад, такими як Пенанг, Негрі Сембілан, Селангор, Малакка, Джохор), а не федеральним урядом. У Шрі Ланці основною зоною (яка нині розширюється) керує міська рада Великого Коломбо, а не центральний уряд. Вражаючі резуль­тати розвитку експортних промислових зон у цих двох країнах, зокрема, свідчать, що керівництво на місцевому або штатному рівні та стимулювання розвитку таких зон може бути дуже ефективним і, всупереч сподіванням, така практика не обов'яз­ково буде суперечити чи негативно впливати на макроекономічну чи торговельну політику приймаючої країни. У Ма­лайзії такий федеративний вид організації експортних промислових зон сприяв здоровій конкуренції між зонами різних федеральних штатів. Ця внутрішня конкуренція непря­мим шляхом допомогла малайзійським зонам стати групою утворень, що більш конкурентоспроможні на світовому ринку, і хоча вона могла привести до непотрібного дублювання, во­на стала значним фактором створення нових галузей у менш розвинутих штатах федерації. Приклад Шрі-Ланки показує, що міська рада може бути хорошим інструментом розвитку і управління зоною, але цей успіх породжує й свої проблеми: потенціал та розміри зони Коломбо такі, що існує велика спо­куса (зважаючи на нинішні плани) поширити процес інду­стріалізації зони на інші райони країни через керівництво зони Коломбо, а не муніципалітети інших великих міст країни. Цей процес може викликати делікатні політичні про­блеми на місцевому та регіональному рівні.

Другим важливим предметним уроком для нашої країни є шлях, на якому деякі експортні промислові зони поступово перетворилися на імпортні промислові зони. Найпершим при­кладом цього стала вільна зона Манаус у Бразілії, продукція якої зараз майже повністю поглинається бразільським рин­ком, однак існує і кілька інших прикладів менш радикально­го переходу від переробки експорту до переробки імпорту (в тому числі в Китаї, Мексіці та на Барбадосі). Оскільки вільніекономічні зони з самого початку плануються як один з інструментів, призначених для задоволення потреб внут­рішнього ринку, повчально буде дізнатися, чому і яким чином так багато експортних промислових зон посту­пово перетворювалися на імпортні промислові зони. Чітке розуміння цього переходу дозволило б проектантам вільних економічних зон включити цю функцію переробки імпорту до своїх початкових планів і досягти цього більш послідовно та ефективно, ніж це було в інших країнах. Це допомогло б уникнути деяких недоліків, які часто супроводжують незапланований та неконтрольований перехід до переробки імпорту. 0дним з них є намагання фірм експортної промислової зони використовувати внутрішній ринок як поле демпінгу для товарів, які не відповідають стандартам і не­придатні для реалізації на більш вимогливих зовнішніх рин­ках. Ще одним недоліком є неспроможність приймаючої країни використовувати право доступу до внутрішнього рин­ку як стимул для залучення нових зарубіжних інвесторів або як інструмент політики заохочення нинішніх інвесторів збільшувати свої зворотні зв'язки з місцевою економікою. Не­обхідно також відзначити, що ретельне довгострокове плану­вання доступу фірм експортної промислової зони до внут­рішнього ринку є корисним інструментом технічної політики приймаючої країни. Поступово відкриваючи двері внутрішнього ринку для фірм експортних промислових зон (як це робила Японія для імпорту і зарубіжних інвестицій у 50-і — 60-і роки), приймаюча країна може стимулювати вітчизняні фірми до підвищення свого технічного рівня, все більшою мірою піддаючи їх контрольованим видам конкуренції.

Третім цікавим уроком моделі індустріалізації експортної промислової зони, що заслуговує на детальний аналіз з боку проектантів вільних економічних зон, є засоби, якими деякі експортні промислові зони змогли залучити такі галузі важ­кої промисловості, які звичайно не характерні для таких зон. Переважну більшість галузей експортних промислових зон всього світу становлять галузі легкої промисловості, що ви­магають відносно менших капіталовкладень (в тому числі текстильна та швейна, виробництво побутової електроніки, не­складної побутової техніки, спортивних товарів, пластмас, меб­лів, продовольчих товарів та напоїв). Деякі експортні про­мислові зони слідували іншій моделі розвитку і розмістили у себе основні галузі важкої промисловості. Так було у експорт­ній промисловій зоні Трінідаду і Тобаго, де домінують наф­топереробка та виробництво нафтопродуктів. Те ж можнасказати і про зону в Гані, де основною галуззю є переробка бокситів у алюміній, а також про зону Об'єднаних Арабських Еміратів, де діють багато хімічних, нафтохімічних та автомобілебудівних фірм, яких звичайно немає у більш типо­вих експортних промислових зонах. Враховуючи те, що у ряді країн планується створити велику кількість експортних про­мислових зон, а також необхідність стимулювати експорт та ресурсні і технічні можливості країни у секторах важкої інду­стрії, цілком можливо, щоб деякі заплановані зони містили компоненти важкої промисловості. У цьому відношенні до­свід таких країн, як Трінідад і Тобаго чи Об'єднані Арабські Емірати, має безпосереднє значення, тим більше, що важка промисловість у експортних промислових зонах цих двох країн технічно дуже досконала і в екологічному відношенні набагато сучасніша, ніж традиційні галузі, що забруднюють навколишнє середовище, які звичайно можна знайти в інших місцях.

Поява галузей важкої промисловості у експортних промислових зонах пов'язана з базою природних ресурсів приймаючої країни (боксити у Гані, нафта у Трінідаді і Тобаго, природний газ у Еміратах), і можна сказати, що політика цих трьох країн була націлена не стільки на залучення до зони важкої промисловості, скільки на створення зони навколо уже існуючих підприємств важкої промисловості. Це, мабуть, вір­но стосовно Гани, Трінідада і Тобаго, але приклад Об'єдна­них Арабських Еміратів свідчить про досить цікаву еволю­цію. До існуючих галузей, пов'язаних з переробкою газу і нафти, додалося кілька галузей важкої промисловості у інших секторах, що, мабуть, свідчить про наявність «культури важ­кої промисловості», яка дуже відрізняється від «культури лег­кої промисловості» більш класичних експортних промисло­вих зон.

Приклади Об'єднаних Арабських Еміратів, Гани та Трі­нідаду і Тобаго стосуються ще однієї ширшої проблеми, що мас велике значення, а саме розвитку нових галузей, що базуються на природних ресурсах приймаючої країни. Однією з рис моделі промислового розвитку експортної промислової зони є те, що фірми у таких зонах звичайно використовують мало місцевих ресурсів. Ця слабкість зворотних зв'язків фірм зони з приймаючою країною зумовлена анклавним статусом зон, але у багатьох випадках вона пов'язана також з самою природою галузей, що діють в зонах, а також внаслідок від­носної недорозвиненості потенційних місцевих галузей по­стачання. Нарощування зворотних зв'язків фірм вільної екокомічної зони з місцевими постачальниками сировини є першочерговим завданням не тільки через величезні природні ресурси країни (які потенційно дуже привабливі для зарубіжних інвесторів), але й через настійну необхідність знайти певну форму місцевого зустрічного фінансування відносно інвес­тицій іноземних фірм, які, можливо, діятимуть в зонах.

У цьому зв'язку проектантам та прихильникам вільних економічних зон у країнах на території колишнього Радян­ського Союзу необхідно більш пильно придивитися не тільки до небагатьох випадків діяльності вільних економічних зон, що базуються на таких природних ресурсах, як нафта, газ чи боксити, а й більш традиційних зон у країнах, які мають ве­ликі запаси сировини та напівфабрикатів, що базуються на місцевій сировині (наприклад, сталь, алюміній, основні хі­мікати, каучук та ліс). Можна назвати декілька прикладів підприємств експортних промислових зон, що використову­ють місцеву сировину та напівфабрикати. Це, скажімо, фір­ми по виробництву гумових рукавичок у зонах Малайзії, компанії по виробництву автомобільних вузлів у мексіканських maquiladoras, що використовують сталь місцевого виробниц­тва, та харчопереробні заводи і тютюнові фабрики у зонах Домініканської Республіки. Проте у більшості випадків ці зво­ротні зв'язки фірм експортних промислових зон з вітчизня­ними постачальниками сировини та напівфабрикатів набага­то менше розвинуті, ніж це могло б бути. Причини цього ще не з'ясовані, і проектантам нових вільних економіиних зон було б важливо зрозуміти, чому так відбувається. Поки що можна вказати кілька причин цього явища. Однією з них є те, що у багатьох країнах іноземні фірми, що розвинули ве­ликі переробні галузі на місцевій сировині, є добре функціо­нуючими підприємствами, що діяли у приймаючих країнах багато десятиріч, тобто задовго до створення перших експор­тних промислових зон. Таким чином, у цих фірм не було ре­альної необхідності використовувати можливості, що їх пропонує новостворена зона. Ще однією причиною є фактор роз­ташування: переробні галузі, що спираються на місцеві ре­сурси, звичайно розміщуються поблизу джерела сировини (хай то буде шахта, нафтодобувна свердловина чи гідроелектро­станція), в той час як експортні промислові зони мають тенденцію до розміщення поблизу густонаселених або промис­лових центрів. Нарешті, дуже важко розрізнюваною причи­ною може бути значна різниця у сприйнятті ідеї зворотних зв'язків з боку керівництва експортних промислових зон та потенційних інвесторів. Проектанти зон звичайно задумують їх як інструмент для швидкого вирішення проблем промис­лового розвитку, і це, мабуть, найкраще ілюструють стан­дартизовані, виготовлені заводським способом, будівлі заво­дів та відносно легке капітальне устаткування інвесторів. Фір­ми, що діють у галузі переробки і обробки сировини, навпа­ки, звичайно є відносно великими, займають великі площі, вимагають дуже специфічного обладнання і мають набагато більший період планування, ніж типовий завод по складан­ню електронних схем або спеціалізована швейна фірма, яку можна знайти у типовій експортній промисловій зоні.

Це говорить про те, що коли вільні економічні зони по­винні служити одним з непрямих каналів експорту обробле­них природних ресурсів, або, скромніше, інструментом зао­хочення до використання вітчизняних ресурсів, то слід при­ділити значну увагу розміщенню, розмірам, проектуванню та територіальному плануванню таких зон. Основна ідея по­лягає в тому, що коли вільні економічні зони будуть спроек­товані на зразок моделей класичних експортних промисло­вих зон країн нової індустріалізації, то вони можуть вияви­тися неспроможними використати одну з найбільших порівняних переваг країни, а саме, її величезні природні ресурси та сировину.

Проектантам вільних економічних зон слід ретельно вив­чити ще два аспекти досвіду діяльності експортних промис­лових зон. Одним з них є досвід Китаю, де існують дуже ве­ликі спеціальні економічні зони. Другий — це досвід деяких країн, що розвиваються (наприклад, Домініканської Респуб­ліки, Маврікію, Мексіки та Шрі-Ланки), де діють іноземні інвестори з інших країн, що розвиваються, а підприємства мають малі і середні розміри. Особливий інтерес викликає ки­тайська модель, оскільки це перший досвід функціонування ду­же великих зон, де вже раніше існувала промисловість і густонаселені райони. Якщо врахувати передбачувані розміри деяких зон, ця модель може бути більш доречною (як у своїх позитивних, так і негативних аспектах), ніж моделі, що їх пропонують набагато менші індустріальні парки, встановле­ні у вигляді експортних промислових зон в інших країнах. Сьогодні, безперечно, поки що дуже рано робити тверді вис­новки про китайський досвід у цій галузі, однак поступово про­ливається світло на ряд важливих питань. Одне з них, наприк­лад, полягає у відносно високих інфраструктурних витратах на спеціальну економічну зону китайського зразка порівняно з об­сягом прямих зарубіжних інвестицій. Другим є складність економічних, фінансових та промислових взаємозв'язків міжзоною і рештою економіки приймаючої країни, з одного бо­ку, і між зоною та зовнішнім світом — з другого. У цьому плані Китай може розглядатися не стільки як модель, скіль­ки як лабораторія, де випробовуються нові рішення та нові шляхи діяльності.

Ще одним цікавим уроком є засоби, за допомогою яких окремі країни намагалися залучити малі та середні фірми і фірми країн, що розвиваються, до своїх експортних промис­лових зон. Різні види зон звичайно плануються як інстру­мент сприяння іноземним прямим інвестиціям з боку віднос­но великих та добре функціонуючих фірм. Проте досвід по­казує, що великі транснаціональні корпорації звичайно не по­требують стимулювання пільгами та можливостями експор­тних промислових зон для того, щоб вкласти інвестиції у конкретну країну. Перш за все, вони звичайно уже діють у масштабах всього світу і достатньо досвідчені для того, щоб успішно функціонувати у звичайному середовищі практично будь-якої країни. Якщо ж умови якоїсь країни надто неспри­ятливі, то стимули, що їх пропонують експортні промислові зони, у більшості випадків неспроможні заохотити компанію до зміни своєї стратегії світового розвитку. Це є однією з головних причин того, що у більшості країн інвесторами у віль­них економічних зонах звичайно є не добре відомі трансна­ціональні корпорації, а менші фірми, що нерідко вперше ви­ходять на ринок зарубіжних інвестицій. Це викликає великі проблеми у справі презентації новоствореної зони: ці зусилля мають бути спрямовані скоріше на потреби менших підприємств, ніж інтереси відомих великих транснаціональних корпорацій. Інтереси вільних економічних зон у новоутворе­них країнах полягають не тільки в тому, що фірми менших розмірів з промислове розвинутих чи нових індустріальних країн можуть гармонійно доповнювати більші фірми, а й у їх більшій гнучкості та швидшому реагуванні. Враховуючи по­требу якнайшвидшого залучення іноземних інвесторів для за­доволення настійних потреб внутрішнього ринку, ці фірми мо­жуть виявитися кращою короткочасною альтернативою, ніж значно більші підприємства, які звичайно реагують досить повільно і діють з набагато більшими елементами бюрокра­тизму.

Сьогодні було б, мабуть, передчасним виносити чіткі уро­ки з досвіду інших країн. І причини тут не стільки у тому, що в нових незалежних державах вільні економічні зони, ско­ріш за все, будуть дуже відрізнятися від експортних промис­лових зон у інших місцях, скільки у тому, що ще не робилися систематичні спроби створити експертну систему, яка зосе­реджувалася б на розвитку таких зон [4].


РОЗДІЛ 4

Вільні економічні зони України: напрямки і стратегії розвитку.

Як зазначено у ст.3 Закону України “Про спеціальні (вільні) економічні зони” на території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів:

-Вільні митні зони і порти.

-Експортні зони.

-Транзитні зони.

-Митні склади.

-Технологічні парки та технополіси.

-Комлексні виробничі зони.

-Туристсько-рекреаційні зони

-Страхові зони.

-Банківські зони.

На кінець 2002 року в Україні, згідно з ухваленими законами, функціонують 11 спеціальних економічних зон (СЕЗ) у дев'яти регіонах, в яких діє спеціальний режим інвестиційної діяльності: в Автономній Республіці Крим (7 районів); у Донецькій області (22 міста і 5 районів); Волинській (3 міста і 9 районів); Закарпатській; Луганській (6 міст і 3 райони); Чернігівській області (7 районів), у містах Шостка і Харків. Найвідоміші серед них - "Донецьк" у Донецькій області, "Славутич" у Київській, "Курортополіс Трускавець", "Яворів" у Львівській, "Миколаїв" у Миколаївській області. Діють спеціальні економічні зони зовнішньоторговельної спрямованості - "Азов", "Закарпаття", "Інтерпорт Ковель", "Рені", "Порто-Франко" Одеського морського торговельного порту, "Порт Крим", а також Південнокримська експериментальна зона "Сиваш".

Процесс формування в Україні законодавства про вільні економічні зони (ВЕЗ) та запровадження територій пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності (ТПР) найбільш інтенсивно відбувався протягом останніх двох років. Виключенням є Північнокримська експериментальна економічна зона (ПЕЕЗ) “Сиваш”, яка була заснована 1995 року. Початковий досвід, накопичений за час імплементації правового поля функціонування українських ВЕЗ і ТПР, дозволяє сьогодні говорити про перші результати та проблеми їх діяльності.

Поява великої кількості ВЕЗ і ТПР в Україні - станом на кінець 2000 року в Україні створено одинадцять вільних економічних зон, дев’ять областей та АР Крим мають території пріоритетного розвитку – стала наслідком відсутності ефективної регіональної політики, що сприяла б економічному розвитку невеликих міст. Натомість відбулося лише руйнування колишньої централізованої системи формування місцевих бюджетів. Як наслідок, регіони вимушені були шукати ефективних способів регулювання оподаткування, на територіальному рівні.

Україна наслідує приклад Росії, де було продекларовано створення одразу 23 вільних економічних зон та регіонів із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, територія яких становила майже третину території країни. Однак нездоланні суперечності між формуванням прибуткової частини бюджету та наданням пільгових умов підприємствам призвели до того, що зараз з 18 проголошених зон реально працюють лише дві – “Находка” та “Янтарь” (Калінінградська область) [5].

Чинним законодавством передбачено формування принаймні двох категорій вільних економічних зон. Перші мають чітко визначену спеціалізацію, започатковуються на базі портів та в прикордонних районах (“Азов” у Мариуполі, “Порт Крим” у Керчі, “Порто-франко” в Одесі, ВЕЗ у м.Рені, “Закарпаття” та “Інтерпорт Ковель”). Діяльність підприємств у цих зонах зводиться здебільшого до невеликої обробки вантажів, фасування та пакування товарів. Позитивним наслідком функціонування таких ВЕЗ є пожвавлення економічної діяльності, збільшення обсягу легально ввезених вантажів, за рахунок спрощення митних процедур у межах чітко відокремленої території, та їх здешевлення для покупців. До цієї групи можна віднести також ВЕЗ рекреаційного типу “Курортополіс Трускавець”.

Друга категорія – зони, що створюються у депресивних регіонах з високим рівнем безробіття (наприклад, “Славутич”, “Яворів”, “Миколаїв”). На відміну від вільних економічних зон, території пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності відрізняються територіальною розмитістю і непрозорістю управління.

Стандартний набір пільг містить часткове звільнення суб’єктів ВЕЗ (ТПР) від сплати податку на прибуток, мита та ПДВ, в ряді випадків - пільговий режим сплати податку на землю або державні гарантії захисту інвестицій. Крім того, уряд встановлює перелік імпортованих сировини, матеріалів, устаткування чи обладнання, що можуть ввозитися для реалізації інвестиційних проектів на пільгових умовах. Підприємство періодично звітує перед податковою, митною службами та адміністрацією ВЕЗ про цільове використання імпорту. Уряд визначає також перелік пріоритетних видів діяльності, що передбачає надання пріоритетного статусу певним базовим галузям економіки. Таке штучне підвищення зацікавленості потенційних інвесторів вкладати гроші в окремо взяті підприємства поглиблює і без того існуючі структурні диспропорції вітчизняної економіки.

Управління ВЕЗ належить одразу двом (а в окремих випадках – трьом) державним органам – адміністрації ВЕЗ, місцевому органу самоврядування, а в ряді випадків ще й спеціальній Раді з питань ВЕЗ і ТПР.При цьому створення останньої не передбачено базовим законом про загальні засади створення та функціонування вільних економічних зон.

Законом України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” (1992) встановлено досить просту процедуру реєстрації суб’єктів ВЕЗ: підприємству необхідно подати інвестиційний проект до адміністрації вільної економічної зони та укласти відповідний договір.

Однак, пільги не завжди є адекватними зусиллям, яких доводиться докласти підприємству, щоб отримати право, а потім працювати у пільговому режимі. Наприклад, інвестування на пільгових умовах у Донецькій області регламентують понад 20 документів, серед яких порядок контролю за інвестиційної діяльністю. Процедура отримання свідоцтва охоплює узгодження основних параметрів інвестпроекту в органах місцевого самоврядування та конкретизацію проекту в секретаріаті Ради з питань ВЕЗ. При цьому прибутковість проекту і перспективність підприємства перестають бути суто приватною справою засновників, теж саме стосується створення нових робочих місць, розмірів фондів заробітної плати, маркетингової політики, ризиків, прогнозованих обсягів податкових надходжень тощо [6].

Спільною рисою більшості українських ВЕЗ (ТПР) є вимога значних за обсягом інвестицій для отримання пільг з оподаткування (в ряді випадків - від 1 до 3 млн. дол. США). Гранична межа мінімального вкладення інвестицій свідчить, що запроваджувані інвестпроекти призначені, перш за все, для великого бізнесу. Зробивши таким чином ставку на великих (принаймні за українськими масштабами) інвесторів, законодавці пройшли повз 99% вітчизняних підприємців [7], тоді як підтримка промислових гігантів водночас з посиленням податкового навантаження на дрібний бізнес може дуже швидко призвести до занепаду внутрішнього ринку споживчих товарів. Тому доцільним є перегляд подібної норми в бік зменшення з метою створення більш суттєвих стимулів для інвестування. В той же час, існує цікавий досвід ВЕЗ “Яворів”, де обмеження з мінімального розміру інвестицій можна обминути, пройшовши в зону через науково-технологічний парк. Гранична вартість проектів, у які інвестор може вкласти гроші при цьому становить 50 тис. грн. на відміну від стандартних умов (500 тис. дол. США) [10].

Головні застереження щодо економічної доцільності запровадження ВЕЗ (ТПР) в Україні сьогодні полягають у наступному:

1. Запровадження великої кількості ВЕЗ створює можливості для безмитного імпорту товарів.

2. Надання пільг окремим підприємствам обертається додатковим податковим тягарем для всіх інших.

3. Суб’єкти ВЕЗ не сплачують податків [5].

Необхідно зауважити, що згідно з чинною нормативно-правовою базою, всі товари, що ввозяться на територію ВЕЗ, повинні використовуватися виключно у виробництві, про що підприємство звітує у відповідних деклараціях. Якщо підприємство продає завезене обладнання чи сировину, воно сплачує всі податки в повному обсязі. Під час ввезення підакцизних товарів усі обов’язкові платежі здійснюються повністю у будь-якому випадку.

Певні проблеми виникають з підприємствами, що залучають інвестиції для реконструкції діючих виробництв, особливо якщо вона відбувається всередині “технологічного ланцюжка” (наприклад, проект модернізації блока кисневого нагнітання на комбінаті “Азовсталь”). Тоді ведуть окремий бухгалтерський та податковий облік, аби виявити розмір отриманого прибутку саме на внесену інвестицію.

Крім того, наприклад, одна з основних вимог загальної концепції ВЕЗ і ТПР у Донбасі – зберегти суму стягнення податку з прибутку підприємства, що склалася до початку реалізації проекту інвестування підрозділу та надання пільг з оподаткування прибутку цього підрозділу в цілому. Якщо утриматися на досягнутому раніше рівні не вдасться, то “доведеться спільно з ДПА шукати джерело, яке зможе перекрити втрати бюджету”, - наголошує заступник голови ДПА в Донецькій області В.Кайзерман [8].

На прикладі ПЕЕЗ “Сиваш” можна проілюструвати співвідношення між податковими пільгами та сплаченими до бюджету податками. У 1997 році отримані підприємствами податкові пільги на 1,44 млн. грн. було вкладено у виробництво, внаслідок чого воно зросло настільки, що підприємства сплатили до бюджету податками 12,9 млн. грн. У 1998 році підприємства отримали пільги на 2,67 млн. грн., але внаслідок зростання виробництва сплатили до бюджетів 24,1 млн. грн. У 1999 році сума пільг становила 5,26 млн. грн., а надходження до бюджету – 26,7 млн. грн. Тобто частка пільг не перевищує 15-18% [9].

Низький рівень інвестиційної привабливості, а отже, неефективність певної частини проголошених ВЕЗ (ТПР) зумовлює недосконала урядова політика, зокрема нестабільність та непрозорість законодавчого регулювання, що може призвести до розвитку корупції та зловживання пільгами. Втім, практичний досвід свідчить, що для потенційних інвесторів голове не пільги, а державні гарантії загальної законодавчої стабільності.

Однак, лише у 1997 році Верховна Рада України тричі намагалася зменшити пільги для ПЕЕЗ “Сиваш”, що призвело до втрати багатьох потенційних інвесторів. Саме тоді 60 підприємців висловили небажання продовжувати діяльність у зоні і відкликали інвестиційні проекти з розгляду.

За словами Красноперекопського міського голови О.Саутіна, запровадження ПЕЕЗ “Сиваш” позитивно вплинуло на економіку регіону. Зупинено спад виробництва на основних підприємствах міста, збережено понад 8 тис. робочих місць, на нових підприємствах забезпечено роботою 650 осіб. Повністю ліквідовано заборгованість за соціальними виплатами. Отже, головне завдання експерименту, на думку керівництва державної компанії, виконано. Разом з економічним оздоровленням регіону, проект ПЕЕЗ “Сиваш” передбачав відпрацювання нових економічних механізмів, зокрема оптимального оподаткування, на базовому територіальному рівні. Це завдання адміністрація зони вважає невиконаним, головним чином, через нестабільність економічного законодавства та надмірне державне регулювання підприємницької діяльності [10].

Слід зауважити також, що за час функціонування ПЕЕЗ “Сиваш” дві мети, заявлені як концептуальні – підтримка прямих іноземних інвестицій і допомога депресивному регіону, виявились несумісними, що підтверджено передусім статистичними показниками. Пріоритет галузевого підходу та стимулювання інвестиційної активності взаємовиключають одне одного, і в результаті жодної мети досягнуто не буде [11].

Українські ВЕЗ (ТПР) є непривабливими для інвесторів також через їх неякісне планування, а саме: невдалий вибір місця для ВЕЗ (територія із слаборозвинутою інфраструктурою, недостатньою кількістю природних та трудових ресурсів, не досить містким ринком) та нераціонально визначений розмір зони, що потребує чималих початкових капіталовкладень на створення інфраструктури [12, c.2].

Наприклад, ВЕЗ “Донецьк”, для підготування лише першої частини південно-західної околиці Донецька, потребує 30 млн. грн. Оскільки під ВЕЗ відведено понад 466 га, то, по суті, йдеться про створення нового індустріального району. В той же час, маріупольська ВЕЗ “Азов”, специфіка якої – обслуговування транзитних вантажів, надання транспортно-агентських та експедиторських послуг, торгівля і виробництво, на думку фахівців, потребує значно менших витрат. В той же час, у Донецьку та Маріуполі, що, водночас, мають статус ТПР, вже реалізуються різноманітні інвестиційні проекти.

Найбільш привабливими для інвесторів залишаються великі міста регіону: Донецьк, Маріуполь, Горлівка, Макіївка, рівень депресивності яких не можна порівнювати з типово шахтарськими містами та селищами, такими як Кіровське, Вугледар, Торез або Дзержинськ [6].

З початку 2000 року в Україні активізувалися дебати щодо доцільності запровадження вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, надання їм визначених чинним законодавством пільг з оподаткування. Вимога Міжнародного валютного фонду про скасування всіх ВЕЗ і ТПР, що були засновані Указами Президента та прийнятими Верховною Радою України законами є одним із заходів плану виконання структурних реформ в рамках програми розширеного фінансування України. У свою чергу, як заявив перший віце-прем’ер міністр України Ю.Єхануров, Кабінет Міністрів України не допустить ліквідації всіх спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку, але підготує законопроект про ліквідацію зон, які реально не працюють. За словами Ю.Єханурова, уряд вже здійснив відповідний мониторинг діяльності ВЕЗ [13, c. 7]. При цьому під час оцінки мали враховуватися такі критерії, як кількість залучених інвестицій, рентабельність роботи, показники надходжень до бюджету [14]. Розглядаючи можливі підходи до даної проблеми слід взяти до уваги існуючий досвід країн світу щодо використання ВЕЗ. По-перше, навіть за умови створення сприятливого середовища для діяльності інвесторів у ВЕЗ та наявності стабільної стратегії економічного розвитку країни і законодавчої бази, позитивних результатів діяльності в зоні можна очікувати не менш ніж через п'ять років. По-друге, світова практика підтверджує позитивний вплив вільних економічних зон на розвиток регіонів. як інструменту досягнення збалансованого та стабільного розвитку регіонів і країни в цілому, свідчить про явні переваги їх запровадження у середньо- та довгостроковій перспективі перед використанням зовнішніх кредитних ресурсів, зокрема, з точки зору забезпечення національної безпеки України [15].

А тепер більш детально розглянемо деякі ВЕЗ, що існують в Україні.

Указами Президента України «Про Північнокримську експеримен­тальну економічну зону «Сиваш» (червень 1995 р.) і «Про заходи щодо проведення експерименту у Північнокримській експериментальній еко­номічній зоні «Сиваш» (листопад 1995 р.),які згодом були підтверджені відповідною постановою Верховної Ради України (лютий 1996 р.), ство­рено першу в Україні спеціальну (вільну) економічну зону.

Строк діяльності новоутвореної зони — 5 років. Згідно з уточнен­ням, зробленим в Указі Президента України (листопад 1997 р.), датою початку експерименту в Північнокримській зоні «Сиваш» є 18 вересня 1996 р.—дата державної реєстрації адміністрації ПЕЕЗ, а не ЗО черв­ня 1995 р., коли було прийнято рішення про заснування економічної зо­ни.

Порівнюючи цілі заснування ПЕЕЗ «Сиваш» з тими, які звичайно ставляться при створенні спеціальної (вільної) економічної зони, можна побачити певні розбіжності. Як правило, СЕЗ має на меті активізацію зовнішньоекономічного співробітництва, тоді як у даному конкретному випадку ПЕЕЗ стає механізмом формування точок економічного зростан­ня на базовому адміністративному рівні, який зорієнтовано, в першу чер­гу, на національні інвестиції.

Управління економічною зоною «Сиваш» покладено на її адмініст­рацію, місцеві Ради народних депутатів у межах їх повноважень, спос­тережну раду з контролю за проведенням експерименту і Кабінет Міністрів України. Адміністрація ПЕЕЗ є державною компанією та юридич­ною особою, майно якої складається з майна, переданого засновником (державна власність), коштів від плати за реєстрацію суб'єктів зони, доходів, одержаних від її власної господарської діяльності, та інших за­лучених коштів. Контроль за ходом експерименту покладено на спосте­режну раду, яка повинна щокварталу розглядати результати діяльності ПЕЕЗ «Сиваш».

Основу механізму СЕЗ становить економічний режим діяльності її суб'єктів. За визначенням, він складається з пільгових митного, подат­кового, валютно-фінансового і організаційно-правового режимів, їх нор­ми встановлено Законом України «Про деякі питання валютного регулю­вання та оподаткування суб'єктів експериментальної економічної зони «Сиваш» (лютий 1996 р.).

Пільги митного режиму ПЕЕЗ полягають у звільненні сировини, ма­теріалів, устаткування та обладнання (крім підакцизних товарів), які ввозяться на митну територію України для потреб власного виробництва суб'єктів цієї зони, від обкладання ввізним митом і ПДВ.

Єдиною відмінністю податкового режиму ПЕЕЗ «Сиваш» від загаль­ноукраїнського є можливість зменшення суб'єктам, які реалізують ін­вестиційні проекти на її території, суми податку на реінвестований прибуток на 50 %.

Додатковим, але досить важливим стимулом до інвестування ПЕЕЗ є спеціальні умови оренди землі на її території. Зокрема, адміністрацією ПЕЕЗ «Сиваш» передбачено:

-для новоутворених суб'єктів зони, що використовують високі тех­нології (хімічна промисловість, енергетика, агропромислове виробницт­во), можуть знижуватися тарифи за оренду комунальної власності та платежі за комунальні послуги;

-малоприбуткові, низькорентабельні та трудомісткі підприємства можуть повністю звільнюватися від орендних платежів;

-орендна плата може зменшуватися на період здійснення будів­ництва, а в разі оренди неосвоєних ділянок таке зменшення становитиме 5-10%;

-у разі будівництва елементів транспортної та виробничої інфра­структур, засобів комунікації, закладів соціально-культурного призна­чення та освіти може надаватися знижка орендної плати в розмірі до 10-15 %.

Крім того, при укладанні інвестиційного контракту передбачається використовувати такі максимальні строки оренди: для житлового будів­ництва і підприємств АПК — до ЗО років, для промислового сектора — до 50, для будівництва об'єктів соціально-культурного призначення — до 40 років. Названі пільги застосовуються тільки до суб'єктів підпри­ємницької діяльності, які зареєстровані на території ПЕЕЗ «Сиваш» згідно з чинним законодавством України і здійснюють у ній інвестиційні проекти, затверджені Кабінетом Міністрів України. Реєстрацію суб'єк­тів цієї зони проводить її адміністрація.

Нормативно-правова база ПЕЕЗ «Сиваш», сформована протягом 1995—1998 рр., не містить чітких формулювань поняття «експеримен­тальна економічна зона», якісно та кількісно визначених цілей її засну­вання, а також її функціонального типу і галузевої спеціалізації з чіт­ким переліком пріоритетів. Як наслідок, поняття «суб'єкт зони» стає ду­же неконкретним, що посилюється відсутністю узгодженої системи кри­теріїв відбору інвестиційних проектів (бізнес-планів).

Указом Президента України (червень 1995 р.), постановою Кабіне­ту Міністрів України (квітень 1996 р.) та іншими документами передбачалося, що створення ПЕЕЗ «Сиваш» супроводжуватиметься відповід­ним державним фінансуванням, оскільки до Державного бюджету Ук­раїни, починаючи з 1996 р., мали включатися (і частково включалися) необхідні суми цільових видатків.

Спеціальна економічна зона “Азов” була створена у 1998 році терміном на 60 років. Діяльність СЕЗ регулюється Законом України “Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльньсті в Донецькій області” (24.12.1998р. №356-XIV).

Ст.2 цього Закону визначає мету створення СЕЗ в Донецькій області: “залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва для створення нових робочих місць та працевлаштування працівників, що вивільняються у зв'язку із закриттям, реструктуризацією гірничодобувних та інших підприємств, впровадження нових технологій, модернізація діючих виробництв, розвиток зовнішньоекономічних зв'язків, збільшення поставок на внутрішній ринок високоякісних товарів та послуг, створення сучасної виробничої, транспортної та ринкової інфраструктури, ефективне використання природних ресурсів”.

Ст.5 Закону визначає органи управління СЕЗ: рада з питань спеціальних економічних зон та спеціального режиму інвестиційної діяльності в Донецькій області; органи місцевого самоврядування та місцеві державні адміністрації; органи господарського розвитку спеціальних економічних зон.

На території спеціальної економічної зони "Азов" розміщуються підприємства, які здійснюють операції з обслуговування транзитних вантажів, їх зберігання, дороблення, сортування, пакування, надання транспортно-агентських та експедиторських послуг, торгівлі, а також підприємства, які застосовують новітні технології з метою виробництва товарів для експорту та частково на внутрішній ринок.

У спеціальній економічній зоні "Азов" застосовується такий порядок ввезення товарів та інших предметів на територію цієї спеціальної економічної зони та вивезення товарів та інших предметів з території цієї зони:

а) у разі ввезення товарів та інших предметів (крім підакцизних товарів) з-за меж митної території України на територію спеціальної економічної зони для використання в межах цієї зони ввізне мито та податок на додану вартість не справляються;

б) у разі ввезення на митну територію України з території спеціальної економічної зони товарів та інших предметів, що попередньо були ввезені з-за меж митної території України на територію цієї зони, податки сплачуються в порядку, встановленому законодавством України для оподаткування товарів, що імпортуються;

в) у разі ввезення на митну територію України з території спеціальної економічної зони товарів та інших предметів, повністю вироблених або достатньо перероблених чи оброблених у спеціальній економічній зоні, податок на додану вартість і акцизний збір справляються як для вільного використання в Україні;

г) у разі вивезення з території спеціальної економічної зони за межі митної території України товарів та інших предметів, вироблених, у тому числі повністю, або достатньо перероблених чи оброблених у спеціальній економічній зоні, вивізне мито і акцизний збір не справляються, а податок на додану вартість справляється за нульовою ставкою;

д) у разі вивезення за межі митної території України з території спеціальної економічної зони товарів та інших предметів, попередньо ввезених з-за меж митної території України на територію спеціальної економічної зони, вивізне мито, податок на додану вартість і акцизний збір не справляються;

е) у разі вивезення товарів та інших предметів (крім підакцизних товарів) з митної території України на територію спеціальної економічної зони вивізне мито не справляється, а податок на додану вартість справляється за нульовою ставкою;

є) у разі ввезення товарів та інших предметів на територію спеціальної економічної зони з метою транзиту через територію цієї зони митні збори справляються відповідно до законодавства України;

ж) в інших випадках оподаткування здійснюється відповідно до законодавства України.

У спеціальних економічних зонах встановлюється спеціальний пільговий режим оподаткування:

а) прибуток платників податку на прибуток на території спеціальної економічної зони оподатковується за ставкою 20 відсотків до об'єкта оподаткування;

б) доходи, отримані нерезидентами з джерелом походження з території спеціальної економічної зони, від провадження господарської діяльності оподатковуються у розмірі 2/3 ставок оподаткування, визначених статтею 13 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств". Ця норма не поширюється на доходи від здійснення інвестицій у цінні папери, випущені за рішенням уповноваженого державного органу чи органу місцевого самоврядування, та доходи, визначені пунктом 13.6 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств";

в) не справляються збори до Державного інноваційного фонду та до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

г) валютне регулювання на територіях спеціальних економічних зон здійснюється відповідно до законодавства України з урахуванням норм, визначених цим Законом.

Надходження в іноземній валюті від реалізації продукції, товарів (робіт, послуг), вироблених або наданих у спеціальній економічній зоні, звільняються від обов'язкового продажу;

д) до валового доходу підприємства, розташованого у спеціальній економічній зоні, з метою оподаткування не включається одержана згідно з інвестиційним проектом сума інвестиції у вигляді: коштів; матеріальних цінностей; нематеріальних активів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо.

У разі, якщо протягом звітного (податкового) періоду відбувається часткове або повне відчуження інвестиції, передбаченої цим пунктом, суб'єкт підприємницької діяльності, який отримав інвестицію, зобов'язаний сплатити податок з прибутку, одержаного в такому звітному (податковому) періоді.

Вже сьогодні Маріупольський морський порт працює в основному на обслуговуванні транспортних потоків сусідніх держав СНД, заробляючи на цьому валюту, за великим рахунком, для всієї держави, не тільки для регіону. З реалізацією державної концепції "транспортних коридорів" роль цього мілководного, але надзвичайно вдало розташованого порту ще зросте. Однак до благодатних часів трансєвропейської співпраці необхідно готуватися вже нині: будувати нові причали і склади, модернізувати техніку, поглиблювати фарватер. І на все це, зрозуміло, необхідні інвестиції. Інакше "морські ворота Донбасу" ризикують залишитися в нинішньому сумнівному статусі транзитної перевалки для російської сірки: сусідній Таганрог вантажити цей екологічно небезпечний вантаж за будь-які гроші відмовляється…


Висновок

З приведеного вище можна зробити висновок, що велике значення в перехідний до ринкової економіки час має створення вільних економічних зон (ВЕЗ), що відповідь на питання: чи є перспективи у вільних економічних зон в Україні - може бути позитивною. Однак безсумнівно те, що ефективна реалізація цієї форми економічної взаємодії з рештою світу може здійснюватися при дотриманні наступних обов`язкових умов:

-розробка і прийняття чіткої законодавчої і нормативної бази, що регулює процес створення і функціонування ВЕЗ, яка б відповідала всім міжнародним вимогам, які виставляються до такого роду зонам;

-організації ВЕЗ на обмеженій території, що виключає можливість порушення принципу єдиного економічного простору держави;

-взаємної економічної зацікавленості усіх сторін, що беруть участь у процесі створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон;

-можливості (і прагнення) державних органів направляти значні бюджетні засоби для формування інфраструктури ВЕЗ, з поняттям того, що реальний ефект для держави може бути отриманий лише у перспективі;

-надання іноземним і українським інвесторам, діючих в ВЕЗ, кращих умов для ведення господарської діяльності, ніж ті, які вони мають за кордоном і на решті території України.

Як видно, тут немає принципово невиконаних умов. Мені здається, що проблеми вільних економічних зон можуть бути вирішені при злагоджених діях всіх зацікавлених сторін.

Створення і функціонування у нас ВЕЗ може стати, як і в багатьох державах світу, одним із ефективніших способів залучення іноземних інвестицій, каталізатором розвитку зовнішньоекономічних зв`язків і економіки держави в цілому. Але для цього політика їх формування повинна бути продуманою і послідовною.

Україна має винятково вигідне, з точки зору транспортних перевезень , географічне розташування. Але існуючий у цій сфері потенціал використовується не повною мірою. Тому доцільно розглядати рішення про створення ВЕЗ у взаємозв’язку з питаннями створення транспортних коридорів як основних об’єднуючих елементів.

Уже сьогодні є приклад створення такої зони - “Азов” у перспективному трикутнику Донецьк – Маріуполь - Ростов-на-Дону, проект якої розроблявся майже 5 років. Інший такий трикутник на півночі України: Чернігів - Гомель – Новозибков, де сходяться її кордони з РФ та Білоруссю, заявив про себе ще в 1994 р.

У найближчий термін необхідно кардинально змінити ситуацію в Україні у питаннях створення та функціонування ВЕЗ на її території. Для інвентаризації ТЕО проектів створення ВЕЗ, що вже кілька років розглядаються в урядових установах України, а також визначення доцільності створення нових ВЕЗ необхідно проведення їх комплексної експертизи. Світова практика свідчить, що експертиза таких проектів досить важлива, хоча і коштує чимало грошей. Але це себе виправдовує, оскільки негаразди на початковому етапі створення зон можуть призвести до значних валютно-фінансових та матеріальних втрат країни, на території якої проектується їх функціонування. Проведення ж експертизи на громадських засадах не відповідає ні економічній логіці, ні світовій практиці.

Виходячи із світового досвіду, слід зауважити, що практика створення особливих економічних зон, які охоплюють цілком адміністративні території себе не виправдала. Тому, згідно Закону України “ Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних “економічних зон” визначається, що межі вільних зон не можуть збігатись з межами одиниць адміністративно-територіального устрою України.

При цьому чітко визначені регулюючі механізми створення і функціонування усіх без винятку ВЕЗ, а також обгрунтовані альтернативні варіанти розвитку ВЕЗ, ув’язані з перспективами майбутньої структурної перебудови економіки України, можливими змінами кон’юнктури світового ринку, проблемами вирівнювання рівня розвитку окремих регіонів країни.

Відповідно до закону, утворення вільних економічних зон в Україні базується на територіальному принципі, тобто, вільна економічна зона – це не відокремлена територія (анклав), а, насамперед, частина національного економічного простору, де повинна діяти особлива система економіко-правових пільг та стимулів, спрямованих на забезпечення передбачення та стабільності державної економічної політики, гарантій потенційним внутрішнім та зовнішнім інвесторам, обумовлених спеціальним правовим режимом.

Проте слід пам’ятати, що навіть з усіх точок зору ідеально розроблений пакет документів по створенню будь-якої зони на практиці не буде збігатися з фактичними діями по його реалізації. Тому треба брати до уваги: логічність задуму, послідовність його реалізації, ресурсну забезпеченість проекту.

Світовий досвід свідчить про певні вимоги щодо створення інфраструктури вільних зон.

Виходячи з цього, питання створення та фукціонування вільних економічних зон у складі транспортних коридорів потребує більш детального і грунтовного опрацювання. Зокрема, відкритими є питання розробки систем управління транспортними артеріями загальнодержавного значення з урахуванням можливостей, потреб та наслідків функціонування вільних зон у складі транспортних вузлів (морські порти, аеропорти, залізничні комплекси), умов їх реструктуризації та приватизації як єдиних майнових комплексів з урахуванням загальнонаціональних інтересів, порядок пропуску та митного оформлення ввезення (вивезення) товарів та інших предметів у вільні економічні зони, маючи на увазі максимальне спрощення цих процедур.

Вже відмічалось. що створення в Україні окремих територій сприяння підприємництву та інвестиціям - вільних економічних зон – є одним з перспективних заходів по приєднанню до світового економічного простору і побудови відкритої економіки.

На прикладі СЕЗ “Закарпаття” можна дати перелік комерційних проектів, що найбільш цікавих та рентабельних для іноземних інвестицій в регіоні та для економіки України вцілому.

Одним із найпривабливіших об'єктів СЕЗ "Закарпаття" є колишній військовий аеродром в м.Мукачево, злітно-посадочна смуга якого дозволяє приймати вантажні та пасажирські літаки типу ІЛ-62, ІЛ-76, ТУ-154, ТУ-104, БОІНГ-737. Після відповідної реконструкції та технічного обладнання він може стати унікальним транспортним вузлом пасажирських та вантажних перевезень, обробки та перевантаження різних вантажів, використовуючи комбіновані перевезення авіаційним, залізничним та автомобільним транспортами на євроазіатському напрямку Захід-Схід.

Проте, іноземний досвід створення і розвитку ВЕЗ не може бути повністю запозичений і механічно відтворений без урахування реалій сучасного етапу розвитку української економіки. Тому, після детального його вивчення і осмислення, необхідно розробити адаптовані до вітчизняних економічних та правових умов основні принципи побудови вільних економічних зон, визначити систему цілей, встановити загальнодержавні пріоритети галузевої та функціональної орієнтації ВЕЗ, створюваних в Україні.

Дуже важливо, щоб ефект від функціонування ВЕЗ мав не тільки локальний (на її території), але й макроекономічний (для всього народного господарства України) характер. Необхідно досягнути збалансованості інтересів усіх учасників інвестиційного процесу на території зони. Це стосується як державних структур, так і вітчизняних та іноземних підприємців, які в умовах економічної кризи в Україні повинні мати рівні права для вкладення інвестицій в розвиток економіки. Причому у кожній з ВЕЗ необхідно забезпечити можливості для багатоваріантного економічного розвитку, тобто розробка проекту створення зони передбачає, як зазначалось вище, альтернативність напрямків, за якими потенційно вона може розвиватися.

Для нормального функціонування ВЕЗ необхідно розробити програму її розвитку, що врахувала б варіанти створення фінансової та банківської інфраструктур ринкової економіки в зоні, які повинні створити умови для першочергового накопичення капіталу, здатного забезпечити інвестування не лише простого, а й розширеного відтворення ВНП України, завдяки якому тільки й можливо забезпечити прискорений розвиток її народного господарства. В багатьох країнах, що розвиваються, встановлено жорсткий контроль за економічною діяльністю, яка дискримінується, перш за все, за рахунок фіскальної політики. У ВЕЗ такий контроль послаблено, а податкова система працює у пільговому режимі, особливо стосовно до митних зборів.

Узагальнюючи досвід створення вільних економічних зон в Україні, необхідно відзначити орієнтацію ініціаторів їх створення на залучення недержавних коштів для розбудови інфраструктури ВЕЗ, що в сучасній вітчизняній економічній ситуації є, безумовно, позитивним і фактором, що подає надію майбутньої стабілізації розвитку. Будучи, в цілому, перспективною формою регіонального господарювання і зовнішньоекономічної діяльності в Україні, формою новою і складною для держави, такою, яка вимагає строго селективного підходу, великої підготовчої роботи та відповідальних рішень в центрі і на місцях, вільні економічні зони можуть забезпечити ефективний розвиток регіональних економічних комплексів і держави в цілому.

Використана література:

  1. Закон України від 13.10.1992 р. № 2673-XII “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”.
  2. Закон України від 23.02.1996 р. № 65/96-BP “Про деякі питання валютного регулювання та оподаткування суб`єктів експериментальної економічної зони “Сиваш”.
  3. Закон України від 24.12.1998 р. № 356-XIV “Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області” (Із змінами, внесеними згідно із Законами від 15.07.1999 р. № 984-XIV, від 22.09.1999 р. № 1097-XIV, від 07.02.2002 р. № 3036-III).
  4. Закон України від 15.01.1999 р. № 402-XIV “Про спеціальну економічну зону “Яворів” (Із змінами, внесеними згідно Закону 07.02.2002 р. № 3036-III, від 16.01.2003 р. № 429-IV).
  5. Закон України від 15.01.1999 р. № 403-XIV “Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування у зв`язку із створенням спеціальної економічної зони “Яворів”.
  6. Закон України від 18.03.1999 р. № 514-XIV “Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу “Курортополіс Трускавець” (Із змінами, внесеними згідно Закону від 07.02.2002 р. № 3036-III).
  7. Закон України від 18.03.1999 р. № 515-XIV “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування у зв`язку із створенням спеціальної економічної зони туристсько-рекреативного типу “Курортополіс Трускавець”.
  8. Закон України від 03.06.1999 р. № 721-XIV “Про спеціальну економічну зону “Славутич” (Із змінами, внесеними згідно Закону від 05.10.2000 р. № 2013-III, від 07.02.2002 р. № 3036-III, від 16.01.2003 р. № 429-IV).
  9. Закон України від 03.06.1999 р. № 722-XIV “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування у зв`язку із створенням спеціальної економічної зони “Славутич” (Із змінами, внесеними згідно Закону від 11.01.2001 р. № 2213-XIV).
  10. Закон України від 15.07.1999 р. № 970-XIV “Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях приоритетного розвитку в Луганській області” (Із змінами, внесеними згідно Закону від 18.11.1999 р. № 1241-XIV, від 07.02.2002 р. № 3036-III, від 16.01.2003 р. № 429-IV).
  11. Закон України від 15.07.1999 р. № 971-XIV “Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування у зв`язку з запровадженням спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях приоритетного розвитку в Луганській області”.
  12. Закон України від 15.07.1999 р. № 973-XIV “Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування у зв`язку із створенням спеціальних економічних зон “Азов” і “Донецьк” та запровадженням спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Донецькій області”.
  13. Закон України від 16.07.1999 р. № 991-XIV “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків” (Із змінами, внесеними згідно Закону від 04.10.2001 № 2743-III, від 07.03.2002 №3118-III).
  14. Закон Україні від 03.12.1999 р. № 1276-XIV “Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях приоритетного розвитку в Житомирській області” (Із змінами, внесеними згідно Закону від від 07.02.2002 р. № 3036-III).
  15. Закон України від 03.12.1999 р. № 1278-XIV “Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування у зв`язку із запровадженням спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях приоритетного розвитку в Житомирській області”.
  16. Закон України від 23.03.2000 р. № 1605-III “Про спеціальну економічну зону “Рені”.
  17. Закон України від 23.03.2000 р. № 1607-III “Про спеціальну (вільну) економічну зону “Портофранко” на території Одеського морського торговельного порту”.
  18. Закон України від 11.05.2000 р. № 1714-III “Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території міста Харків” (Із змінами, внесеними згідно Закону 07.02.2002 р. № 3036-III).
  19. Закон України від 13.07.2000 р. № 1909-III “Про спеціальну економічну зону Миколаїв”. (Із змінами, внесеними згідно Закону від 07.02.2002 р. № 3036-III)
  20. Закон України від 21.12.2000 р. № 2189-III “Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальну економічну зону “Порт Крим” в Автономній Республіці Крим” (Із змінами, внесеними згідно Закону від 07.02.2002 р. № 3036-III).
  21. Закон України від 21.12.2000 р. № 2199-XIV “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування у зв`язку із запровадженням спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та створенням спеціальної економічної зони “Порт Крим” в Автономній Республіці Крим”.
  22. Закон України від 22.03.2001 р. № 357-XIV “Про спеціальний режим інвестиційної діяльності у Закарпатській області” (Із змінами, внесеними згідно Закону 07.02.2002 р. № 3036-III).
  23. Закон України від 22.03.2001 р. № 2322-III “Про спеціальну економічну зону “Закарпаття”.
  24. Закон України від 05.04.2001 р. № 2354-III “Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території приоритетного розвитку у Волинській області” (Із змінами, внесеними згідно Закону 07.02.2002 р. № 3036-III).
  1. Указ Президента України від 30.06.1995 р. № 497/95 “Про Північнокримську експериментальну економічну зону “Сиваш”.
  2. Указ Президента України від 17/11/1995 р. № 1062/95 “Про заходи щодо проведення експерименту Північнокримській експериментальній зоні “Сиваш” (Із змінами внесеними згідно Указу Президента № 134/96 від 19.02.96, № 1263/96 від 20.12.96, №1165/97 від 18.10.97).
  1. Постанова Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 р. №1735 “Про ліквідацію державної компанії “Адміністрація північнокримської експеремнтальної економічної зони “Сиваш”.
  2. Постанова Кабінету Міністрів України від 24.09.1999 р. №1756 “Про заходи щодо створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності”.
  3. Бранд М., Шаповал С.Г. Бизнес в Украине и за её пределами.: (Практ. рекомендации) – К.: Вид. центр “Просвіта”, 1997. – 368с.
  4. Вільні економічні зони. / перкл. з анг. Я. Войтка, О. Білкуна; К.:1993. – с.447
  5. Вільні економічні зони: розмаїття варіантів. Огляд світового досвіду розвитку і діяльності ВЕЗ // Діло. – 1994 - №30 – с.3
  6. Горбунов А.Р. Офшорный бизнес и создание компании за рубежом / под ред. канд. экон. наук Юлдашева Р.Т. – М.: 1995. – 160с.
  7. Круглова Н.Ю. Хозяйственное право. – М., 1997.
  8. Омельченко А.В. Інвестиційне право: Навч. посібник. – К., 1999.
  9. Пила В., Чмир О. До питання регулювання ВЕЗ в Україні. // Економіка України. – 1996 - №5 – с.19-23
  10. Хозяйственное право: Учебник для вузов. Т.2 / Отв. ред. проф. Мартемьянов В.С.. – М., 1994.

Посилання:

[1] http://www.niurr.gov.ua/ukr/publication/statti/economy/kuzmenkoVEZ_uk.htm

[2] Щербина В.С. “Господарське право України.” Навч. посібник.- К.: Атіка, 1999. – с. 313-314

[3] Закон України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”.

[4] Відкриті економічні зони. / переклад з анг. Я.Войтка, О.Білкуна; К.:1993. – с.86-90; 102-107.

[5] Дьомина О. Зона, вільна від економіки, Галицькі Контракти, №29, липень 1999.

[6]. Турищев С. Донеччина потребує інвестицій. Галицькі Контракти, №14, квітень 1999.

[7]. Нерчук В. 1$ млн. - и вы в зоне. Бизнес, №42 (301), 19 октября 1998.- С.16.

[8]. Швагуляк-Шостак О. СЕЗ “Яворів”: інвесторів чекаємо ще 22 роки. Галицькі Контракти, №14, квітень 1999.

[9]. Семена М. “Сиваш” виправдав себе. http://www.uwtoday.com.ua/2000/09/ukr/10/s2.htm)/ .

[10]. Петренко М. “Сиваш”: рятівний полігон. Галицькі Контракти, №14, квітень 1999.

[11]. Клименко І. Обережно, Зона! Чужакам на наших острівцях свободи буде сумно. День, №250, 28 грудня 1998.

[12]. Спеціальні економічні зони: світовий досвід і досвід України. Вісник центру. Інформаційний бюллетень Міжнародного центру перспективних досліджень. №72, 10 липня 2000 року.

[13]. Транспорт, №48 (115), 6 декабря 2000, С. 7.

[14]. Окно в Украину. №144 (1698), 3 августа 2000.

[15] http://www.irex.kiev.ua/Sapienti/Novak.htm

Ресурси INTERNET:

http://www.kontrakty.com.ua/ukr/gc/nomer/2000/2000-47/47chas1.html

http://www.niurr.gov.ua/ukr/publication/statti/economy/kuzmenkoVEZ_uk.htm

http://www.zn.kiev.ua/ie/show/337/30584/javascript:pr_win%28

http://www.irex.kiev.ua/Sapienti/Novak.htm

http://www.uwtoday.com.ua/2000/12/ukr/06/s4.htm

http://www.niss.gov.ua/Table/table/017.htm

http://soskin.info/cgi/post.cgi?al=1&ch=2&d=2&y=2000&num=1&lnk=on&fl=20000188

http://www.zn.kiev.ua/ie/show/315/28870/

http://www.day.kiev.ua/1998/34/economy/eco1.htm

http://www.zn.kiev.ua/ie/show/389/34470/

http://www.zn.kiev.ua/ie/show/368/32850/

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений06:44:24 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
21:15:43 28 ноября 2015
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
09:54:36 24 ноября 2015
То, что искал!:)
23:17:41 21 ноября 2008

Работы, похожие на Дипломная работа: Правове регулювання вільних економічних зон

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151257)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru