Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Політичні і національні звичаї та традиції України як фактори соціального регулювання

Название: Політичні і національні звичаї та традиції України як фактори соціального регулювання
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: курсовая работа Добавлен 19:22:02 06 декабря 2010 Похожие работы
Просмотров: 2280 Комментариев: 3 Оценило: 1 человек Средний балл: 2 Оценка: неизвестно     Скачать

Курсова робота

З предмету: Звичаєве право України

На тему: «Політичні і національні звичаї та традиції України як фактори соціального регулювання»

План

Вступ

Розділ 1. Поняття звичаїв та традицій

Розділ 2. Політичні звичаї і традиції. Політичні узвичаєності

2.1 Поняття та особливості політичних звичаїв та традицій

2.2 Політичні звичаї та традиції в українській історії

2.3 Сучасні політичні звичаї та традиції. Політичні узвичаєності

Розділ 3. Інші національні звичаї та традиції українського народу

3.1 Календарні свята та обряди

3.2 Сімейно-шлюбні звичаї та традиції українського народу

3.3 Значення національних звичаїв та традицій

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Кожне історично-об’єктивне суспільство вимагає чітко визначених правил поведінки, тобто ступеню соціального регулювання, що відповідає об’єктивним умовам розвитку суспільства. Соціальне регулювання – це процес забезпечення певного рівня впорядкованості відносин між людьми та їх об’єднаннями, що реалізується з метою надання суспільству певного ступеню єдності. Соціальне регулювання поділяється на індивідуальне та нормативне. Індивідуальне регулювання – це вдосконалення поведінки людей за допомогою разових персонально регулюючих акцій, що відносяться виключно до одного випадку і до одних конкретних осіб. Нормативне регулювання – це впорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил, які поширюються на всі випадки даного виду і яким повинні підкорятися всі особи, що потрапили в нормативно-регламентовану ситуацію. Важливими складовими частинами та факторами нормативного регулювання, різновидом загальносоціальних норм є традиції та звичаї.


Розділ 1. Поняття звичаїв та традицій

Звичай – це соціальна норма, правило поведінки людей, що склалося в процесі співжиття людей в результаті фактичного його застосування впродовж тривалого часу. Що стосується традицій, то професор Оборотов Ю. М. дає таке їх визначення. Традиції – це всезагальний родовий досвід культури, що прийняв стійкий характер, закріплений в певних стереотипах і правилах культурної діяльності. Традиції в праві – це зв’язок часу, соціальний (правовий) спадок, виражений в передачі правової культури правових універсалій (джерел права, правових принципів, правової термінології, правової процедури тощо) з одного часу в інший. Для того, щоб краще зрозуміти, що таке звичай, а що таке традиція необхідно їх розмежувати, вказавши спільні та відмінні риси. Традиції, на відміну від звичаю характерна трансцендентність за походженням, а це означає, що традиція виникає на підставі між общинних зв’язків; дія її не обмежена строго визначеною територією, забезпечується взаємною домовленістю само управлінських одиниць на підставі спільності їх інтересів, тому традиція – перший крок до всезагальності регулятивного впливу на противагу локальності звичаю; традиція є наслідком вищого ступеня розвитку суспільства, який привів до обміну, широкого розподілу праці, шлюбно-сімейних відносин тощо; традиція виникає на основі синтезу звичаїв різних общин. Порівняно із звичаєм традиція – це соціальна норма, якій властива трансцендентна регулятивна дія на суспільні відносини і поведінку людей. Традиція – це наслідок вищого ступеня розвитку суспільства, ніж звичай. Спільними рисами звичаїв і традицій є те, що вони виникли в докласовому суспільстві й зберегли своє регулятивне значення до цього часу, вони охоплюють усі сфери діяльності людини. Як звичаї, так і традиції служать базисом для правотворчості, як правило, шляхом санкціонування. Їм властива ознака нормативності й характер звичаєвого права, ті й інші містять елементи соціальної та культурної спадкоємності, мають ознаки стабільності.


Розділ 2. Політичні звичаї і традиції. Політичні узвичаєності

2.1 Поняття та особливості політичних звичаїв та традицій

Існує багато різноманітних різновидів звичаїв та традицій у всіх сферах суспільного життя. Одним з найголовніших їх різновидів є політичні звичаї і традиції. Вони, так як і інші традиції та звичаї, мають такі загальні риси як наступність, повторюваність, відносна стійкість, емоційність. В сфері політичних відносин діють немало звичаїв і традицій взаємного спілкування соціальних груп, класів, державних і громадських організацій. Серед традицій та звичаїв багатьох країн можна виділити такі, наприклад, як існування політичної опозиції, наявність багатопартійності, побудова державного механізму на основі розподілу влади тощо. Сферою діяльності політичних традицій і звичаїв є сфера відносин, пов’язаних із здійсненням державної влади, з формуванням представницьких органів – державних і громадських, здійсненням громадського контролю за їх діяльністю, реалізацією прав і свобод громадян. Політичні традиції є трансцендентними, тобто є спільними для багатьох країн. Політичні звичаї є характерними для якоїсь однієї країни, тобто в кожній країні є власні політичні звичаї.

Політичні звичаєві норми знаходять свій вираз в різноманітних зовнішніх формах: в програмних документах, деклараціях, маніфестах політичних партій; в конституціях держав, статутах і програмних документах громадських організацій. Політичні звичаї і традиції, що виражені в юридичних актах держави, набувають значення правових норм. Норми конституційного, державного права являють собою політичні норми, в тому числі політичні звичаї і традиції в юридичній формі. Порядок виборів, участь громадян у виборі своїх представників в органи державної влади, інших державних посадових осіб регулюються політичними нормами, що виражені в юридичному акті. До політичних звичаєвих норм належать також і норми, що визначають, регулюють відносини законодавчої, виконавчої і судової влади. Це пов’язано із тим, що не всі відносини між цими органами можуть бути врегульовані за допомогою законів, тому регуляторами можуть бути політичні звичаї і традиції.

Для політичних звичаїв і традицій є характерним наявність наглядно-емоційних засобів їх супроводження, які надають їм більшу виразність, а відповідно і ефективність дії їх як регуляторів.

Однією з особливостей політичних традицій та політичних звичаїв є їх тісний зв’язок із державою, з політичним життям. Цей зв’язок обумовлений тим, що в політичних нормах часто знаходить свій вираз суть політики держави, яка зацікавлена в їх розвитку, закріпленні, наданні їм в певні періоди правового характеру і навпаки. В ряді випадків звичаї і традиції узгоджуються з нормами права, особливо в англійському праві, де конституційні звичаї замінюють писану конституцію. Через відсутність писаної конституції в Англії діє звичаєво-правовий порядок парламентської процедури, взаємовідносин вищих державних посадових осіб, ритуальної охорони королівського двору, традиції участі монарха в офіційних церемоніях тощо. Право або санкціонує звичаї і традиції або заперечує або «мовчить», тобто не заперечує їх фактичне застосування. В багатьох країнах політичні звичаї закріплюються законодавчо. Так, наприклад, в «Акті про міністрів корони» 1937 року в Великобританії офіційно закріплюється опозиція, визначається її статус, її лідеру встановлюється постійне жалування. Одним із принципів сучасної парламентської системи Нідерландів – «міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони втратили довіру парламенту» - не записаний у Конституції і є політичним звичаєм, що оформився в 1867 році.

Політика – це активність, що спрямована на досягнення і здійснення максимально важливої влади над людьми в даному суспільстві і в світі взагалі. Політичні звичаї і традиції не обмежуються якоюсь вузькою сферою політичного життя чи якоюсь частиною політичної системи суспільства. Вони діють практично у всіх сферах здійснення політичної влади. Під це визначення підпадає і муніципальна діяльність, і передвиборні кампанії, і самі вибори, і закулісні інтриги, і дипломатія. Право є однією із форм здійснення політики. Політика може здійснюватись і на підставі чистого свавілля, поза всякими правилами.

2.2 Політичні звичаї та традиції в українській історії

В Україні політичні та національні звичаї і традиції були надзвичайно розповсюджені, починаючи з давніх часів, особливо в період козацької республіки на Запоріжжі, в період козацько-гетьманської держави – Гетьманщини і до 20-х років ХХ ст. В роки Радянської влади звичаї і традиції були замінені системою писаного права – нормативно-правовими актами. В цей період роль звичаїв і традицій повністю заперечувалась, вони офіційно не визнавалась як форма права. В останні роки знову з’являється інтерес до цієї форми права, яка, по суті, зв’язана з природними правами людини і обумовлена системою місцевого самоврядування. Це пов’язано із тим, що не всі відносини у політиці можна врегулювати за допомогою лише нормативно-правових актів. Про це свідчать останні події в державі, пов’язані із суперечностями між гілками влади та політичною кризою.

За часів відродження української культури необхідним є знання тих звичаїв, традицій і культурних досягнень, що мали місце протягом минулих століть. Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід’ємною частиною державної незалежності України. Знання національної культури минулих століть є цікавим і з точки зору загальної ерудиції, і для розуміння феномену українського народу, що живе на перехресті шляхів в центрі Європи і впливає на політичні події на всьому континенті.

За багатовікову історію українського народу склалися певні звичаї і традиції, поняття про справедливість, природне право, норми моралі і поведінки в побуті. Групи, а потім маси людей усвідомлювали необхідність тих чи інших відносин, дотримувались їх самостійно чи під впливом громадської думки. Більшість українських політичних звичаїв і традицій мали по суті демократичний характер. Звичаями і традиціями, що носили політичний характер в Україні врегульовувались відносини, пов’язані із здійсненням місцевого самоврядування, судочинства, народовладдя тощо. Розглянемо деякі найважливіші із них. Одним із найдавніших політичних звичаїв українського народу був звичай обрання на вищі державні чи громадські посади. Він походить з ментальності українського народу, який по своїй суті характеризується волелюбністю та схильністю до демократичних традицій. Цей звичай був розповсюджений ще за часів зародження ранньофеодальної Давньоруської держави, коли князя обирали на віче. Це була так звана «військова демократія». Особливого значення цей звичай набув з виникненням демократичної республіки – Запорізької Січі. Там посада кошового отамана, а згодом і гетьмана та всі інші посади були виборними. Вибори здійснювались на Військовій Раді на якій були присутні всі січовики. Під час утворення Козацько-гетьманської держави Б. Хмельницького в результаті Національно-визвольної війни українського народу цей звичай як і багато інших набули поширення у новоствореній державі. Посада гетьмана була виборною. Гетьмана обирали на Генеральній (“Чорній”) раді Війська Запорозького. Згодом цей політичний звичай виборності державних посад, як і інші демократичні звичаї та традиції був закріплений у «Пактах і конституціях законів і вольностей Війська Запорізького» - у так званій Конституції Пилипа Орлика 1710 р. З втратою Україною незалежності і поширенням на неї впливу Російської та Австро-Угорської імперій цей звичай фактично втратив своє застосування, проте існував у свідомості народу. Із спробою відновлення соборності та самостійності України у 1917 році цей звичай поновив свою дію і був офіційно закріплений у «Статуті про державний устрій, права і вольності УНР» від 29 квітня 1918 року, який також незаперечно вважається Конституцією УНР. В Радянський період цей звичай мав спотворений характер та втратив своє демократичне значення, але з після здобуття незалежності України був остаточно закріплений у Конституції України 1996 року. Безумовно принцип виборності вищих органів державної влади та посадових осіб був значною мірою запозичений у демократичних європейських держав, але в Україні він має свої специфічні особливості, обумовлені історичним розвитком та національними політичними традиціями і звичаями. Сьогодні цей звичай хоч і закріплений в законодавстві та реалізується але не в повній мірі. Зокрема його треба більш широко використовувати у місцевому самоврядуванні. Обирати необхідно не лише міського чи сільського голову, а як за стародавнім звичаєм і всіх інших посадових осіб. Взагалі в Україні було надзвичайно розвинуте місцеве самоврядування у вигляді сільської громади. Всі відносини в громадах регулювались народними звичаями і традиціями. На чолі сільської громади стояв староста або отаман. При ньому існувала громадська рада. Старосту і громадську раду обирали на сходці громади на один рік. Громада несла відповідальність за вчасну сплату податків та видання злочинців. Головною рисою української громади на відміну від російської «общини» було те, що селянин в ній був власником своєї землі, тобто господарем – самостійно вів своє господарство. Тому це стало традицією для всього українського народу – бути господарями на своїй землі. Звідси бере свій початок право приватної власності, що зближує Україну з європейськими державами. Головним органом громадського самоврядування був громадський сход, який виступав посередником між селянською громадою й офіційними органами влади. В сучасний період при реформуванні місцевого самоврядування слід враховувати цей звичай. Так за цим звичаєм міські, сільські та селищні ради необхідно ліквідувати, а мешканці населених пунктів мають бути об’єднані в громади, які самостійно вирішують свої питання. Вони мають обирати голову та секретаря управління громади, керівника правоохоронного органу, податкової, санітарної служби тощо. Що стосується судової системи, то суддів теж необхідно обирати віком не менше 40 років та на строк 5 років. Важливе значення для сучасності мають традиції українського конституціоналізму. У часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави організація державної влади в Україні базувалася, як правило, на засадах звичаєвого права. Гетьманська держава характеризується вже появою актів, які мали певні риси конституції. До них можна віднести договори Б. Хмельницького та І. Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною і Москвою. 5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». Документ було написано під впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природного права, поділу влади), але з урахуванням національних звичаїв і традицій. Він передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка б базувалася на засадах принципу поділу влад: законодавча влада мала належати Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків»; виконавча – Гетьману, а судова – Генеральному Суду. На жаль положення цього документу не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

Період відродження національної Української держави (1917-1920) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали певні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій та Четвертий універсали Української Центральної Ради, Конституцію УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р. та ін. Серед цих конституційно-правових актів чільне місце посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності України, проголосила, що вся влада В УНР належить народові України, за формою правління УНР є парламентською республікою, верховним органом влади є Всенародні Збори, за формою державного устрою УНР – унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, взаємовідносини людини з Українською державою базуються відповідно до принципів ліберальної концепції прав людини, організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влад: орган законодавчої влади – Всенародні Збори, виконавча влада належить Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному Суду. У зв’язку із державним заколотом гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 р. не були реалізовані. За радянського періоду української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Але ці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна назвати «квазіконституціями» Вони носили формальний характер, фактично не були втілені вжиття, заперечували принцип поділу влади, конституції України радянського періоду повністю відтворювали структуру та положення Конституції СРСР, не враховували міжнародні стандарти в галузі прав людини. Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов’язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де утверджувалося здійснення українським народом його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини і громадянина. Багатовікові прагнення і традиції українського конституціоналізму було втілено в новій Конституції України від 28 червня 1996 р. Традиція полягає в тому, що при розробці нової української конституції та внесенні змін до діючої враховується позитивний досвід та прогресивні ідеї попередніх конституцій, традиції їх створення та прийняття. Що стосується таких політичних традицій як багатопартійність та наявність політичної опозиції, то вони почали формуватися в Україні лише в кінці XIX – на поч. XX ст. Це було пов’язано із перебуванням українських земель у складі іноземних держав, які стримували розвиток національної ідеї та політичної думки. Підґрунтям для створення політичних партій стало виникнення у другій половині XIX ст. різноманітних національно-культурних громадських організації, які ще не ставили перед собою політичні цілі, але відмова урядів іноземних держав йти на поступки українському народу призвело до радикалізації національно-визвольного руху та утворенню справжніх політичних партій. Спільним у програмних документах політичних партій було прагнення звільнитись від іноземного панування, але шляхи досягнення цієї мети у них були різні. Всі українські політичні партії становили опозицію до існуючих режимів в Австро-Угорщині та в Російській імперії. Відродження незалежності Української держави та проголошення УНР призвело до консолідації більшості політичних сил, проте були й такі, що були в опозиції до партій, які входили до складу Української Центральної Ради. Проте через відсутність традицій та досвіду міжпартійної боротьби одні політичні сили змінювали інших шляхом державних переворотів, що негативно позначалося на політичному житті і стало однією із причин поразки Української революції. У Радянські часи наявність багатопартійності та опозиції було неможливим. Склався режим однопартійності – диктатура комуністичної партії. Проте в кінці 80-х років ХХ ст. із запровадженням курсу на перебудову всіх сфер суспільного життя, проголошенням гласності, відміною положення Конституції УРСР 1978 р. про керівну роль комуністичної партії в Україну почали повертатися традиції багатопартійності та почала легально створюватись опозиція до існуючого режиму. Цьому сприяли вибори до Верховної Ради УРСР 1990 р. на альтернативній основі. Була створена низка політичних партій з різними програмними документами – Народний Рух України, УРП, Партія зелених, СДПУ(о), УНП тощо. Традиція багатопартійності була юридично закріплена в Конституції України у вигляді свободи політичної діяльності, яка не суперечить Конституції і законам України, а що стосується традиції про наявність політичної опозиції, то останнім часом необхідно прийняти закон про опозицію, який би чітко закріплював її правовий статус. Через відсутність такого закону, опозиція в сучасний період переважно керується Конституцією, політичними звичаями та традиціями.

2.3 Сучасні політичні звичаї та традиції. Політичні узвичаєності

Що стосується сучасних політичних звичаїв і традицій, які сформувалися за часи незалежної Української держави, то можна навести такі приклади. В українському парламенті, наприклад, склався звичай запрошувати на засідання Верховної Ради міністрів, які є керівниками силових міністерств, таких як міністр оборони, закордонних справ тощо для звітування про свою політичну діяльність та програму дій на майбутнє. В Конституції України закріплено лише, що Кабінет Міністрів України підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. А запрошення для звітування окремих міністрів це вже є політичний звичай. В сучасності здобули поширення політичні узвичаєності. Вони слугують цілями для забезпечення «чесної гри» між більшістю, меншістю та опозицією, взаємовідносинам між партіями. Їх реалізація забезпечується «парламентською публічною думкою». Політичні узвичаєності склались в умовах сучасної партійної системи України, досить динамічні, пристосовуються до потреб політичного життя і парламентської діяльності, хоча одночасно зберігають і значний елемент стабільності. Такі правила парламентської процедури називають конвенційними нормами. Більш широко політичні звичаї і традиції застосовуються у діяльності політичних партій, особливо під час передвиборчої кампанії. Зокрема звичаєм чи традицією стало запрошення під час передвиборчої кампанії політичних технологів в тому числі із іноземних держав для створення позитивного іміджу тієї чи іншої політичної партії. В цьому є як позитивні так і негативні риси. Традицією стало також залучення громадськості окремими політичними силами для проведення мітингів, демонстрацій з метою підтримки тієї чи іншої політичної сили. Ці мирні акції мають позитивне значення, оскільки це ознаки демократичного громадянського суспільства. Таким чином громадяни залучаються до участі в політичному житті держави. Також традицією стало використання політичними партіями національної та іншої різнобарвної чи кольорової символіки з метою агітації та привернення уваги виборців. Можна назвати також широке залучення міжнародних спостерігачів під час проведення виборів та їхня оцінка проведення виборів – це також безумовно демократична традиція, яка символізує гласність та відкритість Української держави на міжнародній арені.


Розділ 3. Інші національні звичаї та традиції

Крім політичних відносини в суспільстві регулювалися іншими національними звичаями і традиціями, які передусім діяли у минулому, а деякі збереглися і використовуються і в сучасний період. Вони стосуються переважно духовної культури і побуту, сімейно-шлюбних відносин, відносин спадкування тощо. Духовну культуру й побуд суспільства визначав принцип корпоративності - належності індивіду до соціальної групи. Сільска територіальна община називалася громадою. З часом значення общини зменшувалося. Але цей процес був нерівномірним. Якщо на Правобережній та Західній Україні вона втратила своє значення вже в XVII-XVIII століттях, то На Лівобережжі вона існувала до XVIII століття. У житті дореволюційного села поряд з офіційним правом зберігало силу і право звичаєве. Існувало два типи громадського землеволодіння - громадсько-подушний і громадсько-подвірний. Періодичні переділи землі були великою подією в селі. Громада мала право при несправній сплаті податків відібрати частину землі в одного господаря і передати іншому. У користуванні громади знаходилися спільні ліси, водоймища, пасовища. Громада контролювала проведення ярмарків, корчем, базарів. Вона слідкувала за станом доріг, мостів, громадських будівель. Кругова порука мала місце при відбуванні казенних повинностей.

Члени громади спільно наймали пастухів для догляду за стадом. Платили пастуху як в грошовій, так і в натуральній формі. Крім того, господарі по черзі давали пастуху одноденний харч.

Для оранки важких грунтів інколи необхідно було впрягати три-чотири пари коней. В таких випадках селяни об’єднувалися для спільної обробки землі. Розповсюдженою була форма допомоги на відробіток, тобто люди працювали по черзі один за одного.

Важливу роль у громадському житті відігравала церква, відвідання якої вважалося обов’язком кожного християнина. За цим стежили представники духовенства. Але вони самі відзначали, що люди ходять не “в церкву” а “під церкву”, тобто поспілкуватись, почути останні новини. Своєрідним клубом була корчма. Сюди збиралося в години дозвілля все село. Тут же у корчмі укладалися різні усні угоди, які скріплювалися рукобиттям та могоричем. Статевікова диференціяція в селі була чітко визначена. Вона регулювала розподіл праці, права і обов’язки, регулювала норми поведінки. Панував патріархат, наприклад жінки не могли входити до виборних оргнів громади.

У окремі громади збиралась молодь. З такої парубочої громади обирався ватажок, який захищав інтереси громади, організовував дозвілля. Менш чіткою була організація дівочих громад, які поступово зливалися з парубковими. Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і танці, а в холодний час - у спеціально найнятих хатах на вечорниці.

3.1 Календарні свята та обряди

Календар свят визначався аграрним устроєм життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, перед початком жнив. Відмічали день святого, ім’ям якого був названий місцевий храм.

Святом, коли “вводиться літо в зиму”, вважали Введення (21 листопада). На введення стежили, щоб до хати не зайшла першою особа жіночої статі - це приносило негаразди.

Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) слугували немов би репетицією до наступних різдвяно-новорічних свят. На Катерину ворожили про майбутню пару в шлюбі. На Андрія проводилися великі вечорниці . В ніч на Андрія дозволялися жарти та навіть хуліганські вчинки, такі як замикання дверей хати ззовні, затикання комина, та інші.

На дванадцятиденні свята (Різдво, Новий рік та Хрещення) проводилося багато магічних ритуалів, що за віруваннями повинні були забезпечити людям вдачу наступного року. На Різдво колядували , на Новий рік щедрували . Ходили по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту, за що отримували певну винагороду. По хатам ходили з вертепом, де ставилися такі собі лялькові вистави, або ж влаштовували ритуальну гру-виставу «Коза», яка символізувала кругообіг часу.

На початку весни (кінець лютого - початок березня) відзначали Масляницю - прихід весни . На масляну готували млинці, вареники, куштували горілку, ходили в гості один до одного. На Масляницю парубки та дівчата, що не оженилися восени, тягнули колоду . До них прив’язували колоду або стрічку та вимагали могорич.

Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, начиняли ковбаси, готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися триденні народні гуляння, які відбувалися на майдані біля церкви. В ці дні всім дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Першу неділю після Великодня вшановували пам’ять померлих. Йшли на кладовища провідувати мертвих, туди ж несли їжу. Обідали на могилах. У цей день годували старців та роздавали милостиню «за упокій душі».

Завершення весни і початок літнього періоду пов’язувався із Зеленими святами (Трійця). В ці дні хату та господарські будівлі обов’язково прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах.

Купала відзначали 24 червня. Напередодні діди примітивними способами розводили вогнища. Вважалося, що ці вогнища мають цілющу силу. Через них стрибали для того, щоб очиститися, вилікуватися від хвороб. На Купала багато ворожили «на майбутнє», збирали трави, що повинні були захищати від відьом.

Після закінчення жатки святкувався обжинок . З останнього колосся жниці робили сніп і вінок, які передавалися господарю садиби, в якій святкували. З цього снопу розпочинали наступну сівбу. Так замикався календар свят аграрної культури українців. Узагальнюючим виразом святинь народу є таким чином його Свята. Обрядовість їх обов’язково має звичаєвий характер і включає, як правило, усі названі вище складові. Свята народу займають свої відповідні місця в календарі, значення якого для збереження світогляду народу, систематизації Свят, визначення їх місця у збереженні звичаєвості переоцінити неможливо. Особливо ж важливим календар є для тих спільнот, життєдіяльність яких проходить у гармонії з природою і не тільки залежить від природних циклів, але й визначається ними. Це, в першу чергу, стосується тих народів, праця яких пов’язана з Землею, вирощуванням рослин і тварин. Спосіб мислення, ритм життя, обрядовість свят цих народів нерозривно пов’язані з визначальними природними циклами, розташуванням Сонця та Місяця, сузір’їв, що знаходить відповідне місце у календарі.

Саме такий космічно-природний і одночасно святково-трудовий календар створили хлібороби першої на Землі держави Аратта. В цьому календарі були закріплені основні світоглядні засади Наших Предків, їх розуміння філософії життя, визначальні Свята та їх обрядовість, тобто все те, що слугувало фундаментом Віри Наших Предків, складало Звичай їхнього життя. Засади цього календаря зафіксовані в найпершому в світі літопису – літопису Кам’яної Могили, на прекрасному посуді трипільської археологічної культури (тієї ж Аратти), у священних гімнах арійської Рігвіди тощо.

3.2 Сімейно-шлюбні звичаї та традиції українського народу

Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а об’єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним. Багато складових шлюбу відрізнялися в різних районах України, що було зумовлено перебуванням цих районів у складі різних держав. Але існівала усталена основа, притаманна українському населенню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою не тільки молоді, батьків та родичів, але й громадськості. Вплив здійснювався через громаду, молодіжні громади.

Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч з цього правила існували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з дочок, щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.

Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а в XVIII-XIX століттях письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій батько видавдуховав придане, або посаг . До нього входила скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худоба (худоба, земля, гроші).

Ролі в сватанні відрізнялися в залежності від того, наскільки консервативною була система землеволодіння та землекористування. При консервативній системі роль самих молодих була дуже незначною, адже в договорі йшлося не про любов молодих, а про “поле”, яке належало батькам.

Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Загальним правилом було, що невістка йшла у сім’ю чоловіка. Але в нерівних шлюбах зустрічався і випадок, коли бідний чоловік йшов у сім’ю жінки, на приймацтво . Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три його види - за бажанням , за волею батьків , за запрошенням . В першому випадку положення зятя було подібним до найманого працівника, нерівне в сім’ї. Зять не був головою в сім’ї, а тому ставлення до нього з боку громадськості було здебільшого зневажливим. В третьому випадку зятя запрошували найчастіше, коли не було голови сім’ї. Тоді ним ставав зять. Приймацтво за бажанням та за запрошенням найчастіше схвалювалося громадою.

До XVI століття панував громадянський шлюб, коли шлюб був дійсним після громадського весілля. Пізніше (з 1744 року) Синод затвердив указ, згідно з яким шлюб набував чинності тільки через вінчання.

Українська сім’я після одруження ділилася - оженившись, син ішов з дому і будував власний. Але для допомоги батькам один з синів ззалишався допомагати батькам. На Правобережжі залишався старший, на Лівобережжі - молодший. Інколи (коли у батька не було синів) залишалися і дочки. В разі передачі спадщини за договором (зараз він називається “договір довічного утримання”) батько сам визначав, хто з дітей залишається при ньому, обсяг обов’язків та долю в спадщині.

3.3 Значення національних звичаїв та традицій

Витоки всіх наших прадавніх свят сягають у глибину багатьох тисячоліть, мають ґрунтовні світоглядні засади, спираються не на якісь окремі події, чи погляди якоїсь, навіть видатної постаті, а визначені Законами Природи, чи, як цілком слушно зараз говорять, законами розвитку Всесвіту, Всесвітнім Розумом, або, як наголошуємо ми, рідновіри, - Богом.

Одночасно наголосимо, проти цього навряд чи будь-хто буде заперечувати, що звичай супроводжував людину все її життя від народження і до смерті, визначаючи усі важливі віхи життя і стосунки з оточуючим середовищем. Мабуть, неможливо зараз перерахувати усі складові звичаєвості в житті українця. Наведемо для прикладу лише короткий перелік основних життєвих моментів, які регулював звичай із застосуванням відповідної обрядовості:

- шанування та збереження роду;

- переходу в різні стани-періоди життя: народження, ініціації, одруження, народження дітей, смерті тощо;

- шанування та збереження природи: шанування Води і Вогню, шанування і збереження Землі, рослин, тварин і всього, що є на Землі тощо;

- повсякденне життя: хата, обійстя, їжа, одяг, режим життя (робота, відпочинок, сон), гостювання, чесність тощо;

- стосунки між собою: чоловік-жінка, батьки-діти, старші-менші, парубки-дівчата, рівних за віком тощо;

- відзначення календарних свят;

- виховання;

- збереження та передача звичаїв та обрядів нащадкам (символіка, вишиванки, писанки, килими, різьбярство, гончарство тощо) та ін.

Далеко не повний перелік застосування звичаю вражає своєю могутньою Світоглядністю. Дивуєшся його мудрості, вічності, значимості… Скільки ж законів треба прийняти, аби унормувати все це з Природою? І чи можливо це? Чи під силу людині?

Безумовно, не вся звичаєвість (точніше обрядовість названих звичаїв) навіть із цього коротенького переліку збережена на сьогодні у повному обсязі, багато спотворено пізнішими нашаруваннями чужинських звичок (а може і Звичаїв). Та враховуючи багатоканальність та багатопроявність звичаю в житті народу можна з впевненістю сказати, що втрати ці не є незворотні. Те, що знищилося в одному обряді – збереглося в іншому, що знищилося у пісні, наприклад, - збереглося у міфі, зафіксовано у вишиванці тощо.

Загалом давньому звичаєвому праву України була притаманна особлива обрядовість, завданням якої було фіксування в народній пам’яті правильної дії шляхом різноманітних зовнішніх актів. З часом ці обряди шляхом постійного повторювання набувають такого ж значення, як звичаєві форми, що їх супроводжують, та перетворюються на правничі символи. Порушення або невиконання звичаєвих обрядів вважалося за порушення норм звичаєвого права. Особливо багатою обрядовість була в царині процесуального права, де була найбільш активна чинність (дієвість). Така різноманітна обрядовість надає українському звичаєвому праву свіжості та публічності. Вона зосереджує увагу на судовому процесі та залучає до участі у ньому широкої громадськості, а не лише безпосередньо зацікавлених осіб. Крім того, обрядовість і символізм звичаєвого права засвідчує вірність застосовуваних звичаїв і підносить правотворчість народу.

Протягом всього часу існування української держави суспільні відносини регулювалися в більшій чи меншій мірі (поряд з іншими засобами регулювання) за допомогою національних звичаїв і традицій. Деякі з них лягли в основу правових норм, а деякі так і залишилися звичаями; але всі вони були засобами впливу на поведінку українського суспільства. Тому нехтувати звичаєвими правилами і нормами не можна.

Цієї ж думки, мабуть, був і український законодавець, приймаючи 16 січня 2003 року новий Цивільний кодекс України та включаючи в нього норму про застосування звичаю. Звичаю, як засобу регулювання суспільних відносин присвячена стаття 7 ЦКУ. В ній, зокрема, говориться про те, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм. Тобто кодекс встановлює правило, згідно з яким при відсутності норми права, яка б регулювала відносини, останні можуть врегулюватися звичаєм, і держава, і суд визнає цей звичай як правомірний засіб регулювання.

В цій же статті законодавець пропонує своє визначення звичаю: „звичаєм є правило поведінки, не встановлене актами цивільного законодавства, але що склалося у визначеній сфері цивільних відносин”. Як правило, звичаї письмово не фіксуються, але кодексом встановлено, що звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Тоді сторони цивільних відносин при застосуванні звичаю звертаються до такого документу.

Законодавець не обмежує сторони у виборі та застосуванні до своїх відносин звичаїв. Але при цьому при необхідно дотримуватися двох правил: 1) звичай не повинен суперечити договору; 2) звичай не повинен суперечити актам цивільного законодавства.

У випадку недотримання цих правил звичай у цивільних відносинах не застосовується. Цивільні відносини, насамперед, - це відносини між громадянами, що виникають у їх повсякденному житті та побуті. Але цивільним законодавством регулюються і відносини ділового характеру (торгівельні, виробничі та ін.). В цій господарській сфері роками, а то й століттями складалися свої ділові звичаї. Тому Цивільним кодексом України в окрему групу виділено звичаї ділового обігу як засіб регулювання відносин.

Ці звичаї застосовуються українськими підприємцями при регулюванні своїх відносин.


Висновки

Підсумовуючи викладений матеріал, можна зазначити, що звичаї та традиції є дуже важливими чинниками у регулюванні суспільних відносин та формуванні права і правових норм на всіх історичних етапах розвитку суспільства і держави. Як зазначили представники історичної школи права, що набула розвитку і популярності в кінці 18-го – на початку 19-го століття, на першому етапі свого розвитку виступає у формі звичаїв і лише на другому етапі стає предметом обробки зі сторони правознавців. Звичаї є тими правилами поведінки, які найкраще та найоптимальніше регулюють дії людей у соціумі; тому правові норми, які базуються на них, або які закріпили ці звичаї законодавчо, є найбільш придатними для даного суспільства. Як вказував свого часу французький філософ Ж.-Ж. Русо, „мудрий законодавець починає не з видання закону, а з вивчення його придатності для суспільства”. А звичай є нічим іншим, як критерієм придатності певної поведінки до суспільного життя. І тому закон, створений на основі звичаю, вже пройшов тест на предмет придатності.

Рідне Богорозуміння, рідна Віра, рідні Свята, рідна Мова, рідні Обряди – часто ми чуємо ці святі слова, але, як правило, кожний вкладає в них різний зміст (виключаючи Мову, яку ми, рідновіри, слава Богу, шануємо ще однаково, хоч знаємо її, на загал, поганенько). Причиною розбіжностей оцінок є те, що сутність цих понять кожний розуміє по-своєму – в залежності від рівня своєї духовності та обізнаності. Як уникнути цього? На наш погляд, сутність всіх цих визначальних понять повною мірою та у первинному, неспотвореному вигляді визначена і зафіксована тільки у звичаях і традиціях, як ніде інше. Саме у звичаї – конституції світогляду народу – зосереджені всі визначальні аспекти світорозуміння і життя народу (фізичного і духовного), передбачені шляхи вирішення ним головних життєвих питань. Це і є головна і найперша святиня народу, закладена в ньому на генному рівні. Саме звичай, як і традиція дозволяє раціонально і, головне, гармонійно (за умови його дотримання) співіснувати людині з усім у природі, яка також є святинею рівно як і земля, на якій живе народ.

Ця унікальна особливість звичаїв і традицій дозволяє їм сьогодні виконати чи не найголовнішу роль у житті Українського Народу – об’єднати його і зробити монолітним. Саме звичаї, традиції можуть стати тою основою, на якій може прийти порозуміння усіх багаторазово штучно поділених та переподілених за найрізноманітнішими ознаками українців.


Список використаної літератури

1. Толкачова Н.С. Звичаєве право.

2. Шевченко О.О. Історія українського права

3. Шевченко О.О. Історія держави і права України.

4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права.

5. Воропай О. Звичаї нашого народу.

6. Вовк Ф. Етнографические особенности украинского народа.

7. Горленко В. Нариси з історії української етнографії.

8. Кравець О. Сімейний побут та звичаї українського народу.

9. Культура і побут населення України. Під ред. В. Наулко.

10. Рудакевич О. Політична культура України: руйнація та шляхи відродження.

11. Костенко Л. Право звичаїв – Полтава.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:31:44 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
21:09:29 28 ноября 2015
фігня.фуууууу!!!
андрій00:56:57 06 декабря 2012Оценка: 2 - Плохо

Работы, похожие на Курсовая работа: Політичні і національні звичаї та традиції України як фактори соціального регулювання

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(149898)
Комментарии (1829)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru