Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Основи теорії держави і права

Название: Основи теорії держави і права
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: реферат Добавлен 12:04:45 28 февраля 2009 Похожие работы
Просмотров: 935 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

РОЗДІЛ I . ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА.

Тема 1. Загальні положення про державу і право

Держава є формою організації суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цільність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування. В теорії держави і права існують різноманітні концепції виникнення держави (теологічна, патріархальна, договірна, психологічна, органічна, космічна, теорія насильства).

Термін “держава” в юридичній літературі тлумачиться по-різному.

До основних ознак держави відносять: суверенітет, територіальне розселення населення, наявність апарату управління і примусу, здатність збирати податки та інші.

Основні напрямки діяльності держави, що характеризують її призначення у суспільстві, називають функції держави. Залежно від поділу влади, ролі в управлінні суспільством, сфери впливу та сфери здійснення, терміну виконання функції держави поділяють на зовнішні та внутрішні.

Кожна держава має відмінний від інших держав спосіб організації та здійснення політичної влади. Цей спосіб називають формою держави.

Поняття форми держави розкривається в характеристиці трьох її елементів: форми правління, форми державного устрою, політичного режиму.

Форма державного правління – це організація найвищих органів державної влади та порядок утворення їх.

За формою правління всі держави поділяються на республіки (парламентські, президентські, змішані) і монархії (абсолютні, конституційні, теократичні та інші).

Форма державного устрою – територіальні або національно-територіальна організація держави з відповідним розподілом влади.

За цією ознакою розрізняють прості держави (унітарні) та складні (федерації, конфедерації).

Політичний режим – це сукупність способів та методів здійснення політичної влади. Видами політичного режиму є демократичний, авторитарний та тоталітарний.

Для здійснення своїх завдань і функцій кожна держава створює різноманітні організації. Така система всіх державних організацій, що беруть участь у здійсненні завдань і функцій держави, називається її механізмом.

Систему державних органів, які наділені державно-владними повноваженнями, називають апаратом держави.

До системи державних органів України належать: законодавчі, глава держави, виконавчі органи, що поділяються на вищі, центральні, місцеві (обласні й районні, міст Києва й Севастополя, районів у місті Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій та їх відділи й управління, а також адміністрації державних підприємств і установ); виконкоми і голови сільських, селищних, міських рад.

До апарату належать також органи регіонального самоврядування, система судових органів та контрольно-наглядові органи (прокуратури, державні інспекції).

Історія української державності складна і суперечлива. На території нашої Батьківщини існували і занепадали різні держави: рабовласницькі, держави північного Причорномор’я, Русь, Галицько-Волинська держава, Литовсько-Руська, Річ Посполита, Запорізька Січ, держава Б.Хмельницького, Гетьманщина, українська державність 1917-1921рр, Радянська Україна.

Незалежна держава Україна виникла в результаті віковічних державотворчих шукань українського народу, його волевиявлення та в умовах розпаду СРСР. 24 серпня 1991 року Верховна Рада УССР прийняла Акт проголошення незалежності України, який був підтверджений Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.

Держава, як регулятор суспільних відносин, встановлює загальнообов’язкові правила поведінки і забезпечує їх дотримання та здійснення у повсякденному житті. Такі правила поведінки називаються нормою права. Сукупність норм права характеризують поняття право.

До основних ознак права можна віднести: системність; загальнообов’язковий суспільний характер; взаємозв’язок норм права, які складаються в правові інститути, галузі права; визначеність та закріпленість в нормативно-правових актах. Норми права обов’язково встановлюються, санкціонуються, гарантуються і забезпечуються державою та її органами. Норми права формулюються у вигляді прав та обов’язків.

Функції права - це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Вони діляться на загально-соціальні і спеціально-юридичні.

До загально-соціальних функцій впливу права на суспільні відносини належать: гуманістична, організаторсько-управлінська, інформаційна, оціночно-орієнтаційна, ідеологічно-виховна, гносеологічна.

До спеціально-юридичних функцій права відносять: регулятивну (статичну й динамічну) та охоронну.

Джерело (форма) права – це спосіб зовнішньої форми вираження права, його організація в належну юридичну оболонку.

До джерел права відносять нормативний договір, нормативний акт, правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент.

Тема 2. Загальна характеристика права України.

Кожне суспільство потребує регулювання відносин між його членами, охорони та захисту їх.

Регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм .

Соціальні норми – це загальні правила поведінки людей у суспільстві, які є результатом діяльності його певної частини або всього суспільства і забезпечуються різними засобами впливу.

Призначення соціальних норм полягає в упорядкуванні поведінки суб’єктів, що забезпечує системність і певне передбачення розвитку суспільних відносин.

Соціальні норми регулюють поведінку, що має соціальний характер, пов’язану з взаємовідносинами між людьми, їх об’єднаннями, суспільними відносинами. Саме цим соціальні норми відрізняються від норм технічних, медичних, біологічних та ін.

Основними нормами соціальних норм є: моральні, звичаєві, правові, корпоративні, політичні.

Особливим видом соціальних норм є норми права. Сукупність норм права характеризують поняття право .

До основних ознак права України можна віднести: системність; загальнообов’язковий суспільний характер; взаємозв’язок норм права, які складаються в правові інститути, галузі права; визначеність та закріпленість в нормативно-правових актах. Норми права обов’язково встановлюються, санкціонуються, гарантуються і забезпечуються державою та її органами. Норми права формулюються у вигляді прав та обов’язків.

Поняття системи права характеризується єдністю усіх чинних юридичних норм держави та їх розподілом за галузями та інститутами. Правова система має свою структуру. Первинною ланкою системи права є норма права. Правові норми об’єднуються в інститути прав - систему юридичних норм, що регулюють певну групу однорідних відносин, що складають особливу частину галузі права.

Галузь права – це сукупність правових норм, що становлять самостійну частину системи права та регулюють однорідну сферу суспільних відносин.

Основними галузями сучасного права України є державне (конституційне), адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, трудове, сімейне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове право.

Джерела права – це способи вираження та закріплення правових норм. Розрізняють такі джерела права: правовий звичай (правила поведінки, що склались історично), прецедент (рішення судів по конкретних справах), нормативно-правові акти (письмові документи, в яких закріплено загальнообов’язкові правила поведінки, що забезпечуються державою); конституція, закони та підзаконні акти (укази, постанови, розпорядження, статути, правила, інші акти).

Верховна Рада України видає закони і постанови, Президент – укази. Органи виконавчої влади України такі нормативно-правові акти: кабінет Міністрів – декрети і постанови; керівники міністерств і відомств – інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів – рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад – рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних держадміністрацій – нормативні накази; адміністрація державних підприємств. Установ, організацій – нормативні накази і інструкції.

Чинність нормативно-правових актів поширюється не тільки на громадян України, а й за деякими обмеженнями – на іноземців, осіб без громадянства, які перебувають на території України (винятки лише для дипломатичних представників і деяких інших осіб).

Елементарною часткою права є норма права . Це обов’язкове, формально-визначне правило поведінки загального характеру, що у встановленому порядку приймається, змінюється, відміняється та забезпечується відповідними державними органами у межах їх компетенції.

У будь-якій державі існує та постійно розвивається значний масив правових норм. Ця обставина робить доцільним і необхідним поділ їх на певні види.

Так, за функціональною спрямованістю норми права поділяються на:

а) регулятивні;

б) правоохоронні.

За предметом правового регулювання на норми державного, цивільного, адміністративного і інших галузей права.

Галузеві норми поділяються на матеріальні і процесуальні.

Існують інші види норм права відповідно інших ознак.

Норма права складається з диспозиції (частина норми, де зазначаються права та обов’язки суб’єктів), гіпотези (частина норми, де зазначаються умови здійснення диспозиції) та санкції (частина норми, де зазначаються заходи примусу у випадку, передбаченому диспозицією).

Втілення у життя правил поведінки здійснюється у процесі реалізації норм права. Особливою формою реалізації норм права є застосування норм права – це один із видів державної діяльності, завжди має активний творчий характер і здійснюється у певних процесуальних формах. Застосування норм права існує у так званих стадіях правозастосування:

1) вихідна стадія (мета – встановлення об’єктивної істини);

2) юридична кваліфікація;

3) тлумачення норм права – переклад його абстрактних приписів на зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків.

Право регулює суспільні відносини, учасники яких виступають носіями прав та обов’язків. Такі, врегульовані правом суспільні відносини мають назву правовідносини . Юридичним змістом правовідносин є права та обов’язки суб’єктів права до його об’єктів.

Об’єкти права – це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що служать задоволенню інтересів і потреб громадян та їх організації.

Суб’єкти права – це учасники правових відносин, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки. Вони мають властивості правоздатності і властивості дієздатності. Суб’єктами права можуть бути індивіди (фізичні особи), організації та об’єднання, соціальні спільності (держава, народ, нація, трудові колективи).

Умовою виникнення, зміни або припинення правовідносин є юридичні факти (конкретні життєві обставини).

Суб’єкт права вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами вчинків (правових і не правових). Здійснення ж порушення правової норми (правопорушення) тягне за собою юридичну відповідальність.

Сенс юридичної відповідальності у тому, що держава може застосувати, якщо громадянин не виконує своїх обов’язків, заходи примусу.

За характеристиками видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності (кримінальна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна).

Система відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль щодо забезпечення свободи особи є правосвідомість . Вона складається за рівнем відображення правової дійсності – з правової ідеології та правової психології, за суб’єктами – індивідуальна, групова, колективна, національна, за характером діяльності суб’єктів – професійна і побутова.

Одним з основоположних принципів діяльності і поведінки громадян є законність. Це такий режим державного і суспільного життя, при якому забезпечується повне і неухильне дотримання і виконання законів, підзаконних актів усіма. Порушення вимог законності веде до недотримання і підриву правопорядку . Зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень правопорядку, і навпаки, порушення його ведуть до послаблення правопорядку.

РОЗДІЛ II . ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА.

Провідною галуззю системи права України є конституційне право. Ця галузь права складається з принципів і норм Конституції України, охоплює правові відносини, які виникають і розвиваються на основі цих норм.

Конституційний статус людини і громадянина, загальні положення та принципи щодо організації державної влади і розвитку суспільства, визначення соціальної спрямованості та правового статусу кожної з ланок державного апарату України, закріплення статусу системи органів місцевого самоврядування – всі ці питання є змістом конституційного права.

На захист людини, особистості її демократичного статусу спрямовані принципи і норми Конституції України.

Первинним вічком у системі конституційного права є норма права, яка встановлює відповідні права та обов’язки, є основою для виникнення та розвитку у відповідних конституційних правовідносин, їх практичного здійснення.

Норми конституційного права за характером і змістом об’єднуються у відповідні інститути цієї галузі права (інститут конституційного права і свобод людини і громадянина, інститут загальних засад конституційного устрою, інститут народного волевиявлення, інститут законодавчої влади, інститут президентства та ін.).

Джерелами конституційного права є сама Конституція України, законодавчі акти, інші закони та нормативні постанови Верховної Ради України (наприклад її Регламент), нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів України, також рішення Конституційного Суду України про відповідність Конституції України законів та інших правових актів.

Конституція розглядається, як основний головний закон держави, який регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу, політики, правового становища особи, державного устрою організації та діяльності органів держави. Конституція також визначає герб, прапор, гімн і столицю держави.

Термін “конституція” походить від латинського слова “constituto”, що означає “устрій”, “встановлення”.

Конституцію України визначають, як писану, жорстоку, реальну, унітарну. Вона має найвищу юридичну силу. Прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України був завершен процес становлення України, як суверенної держави.

Перший розділ Конституції України називається “Загальні засади” і складається з 20 статей. У ньому закріплено основні принципи конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.

Конституція України, проголошуючи права людини і громадянина, поділяє їх на особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні.

Демократизм держави визначається рівнем розвитку народовладдя. Проявами прямого народовладдя в нашій країні є вибори та референдум.

Згідно з теорією поділу гілок влади, прийняття нормативних актів вищої юридичної сили - Конституції, законів, покладається на законодавчу владу – парламент України – Верховну Раду.

Правозастосована влада, на яку покладається функція виконання рішень законодавчої влади, є виконавча влада. До органів державної виконавчої влади України належать: Кабінет Міністрів, міністерства, державні комітети, їхні органи на місцях, а також виконавчі органи місцевого та регіонального самоврядування.

По Конституції Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Особливе місце посідає судова влада. Її функцією є застосування прийнятих законодавчою владою законів та інших нормативних актів до конкретних умов, життєвих ситуацій і забезпечення верховенства права у житті суспільства, здійснення правосуддя.

Конституція України розглядає прокуратуру як організаційно самостійну державно-правову інституцію, що забезпечує додержання режиму законності в нашій державі.

Невід’ємною складовою частиною України є Автономна Республіка Крим.

Порядок внесення змін до Конституції України врегульовано у розділі XIIIКонституції.

Розробка й прийняття Конституції України закономірно зумовлені якісними змінами, що сталися у житті нашої країни.


РОЗДІЛ III . ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА.

Тема 1 . Основні засади адміністративного права.

Адміністративне право як складова частина правової системи держави характеризується насамперед тим, вона виступає регулятором особливої категорії суспільних відносин, а саме: відносин, які складаються у сфері державного управління. Термін “адміністративне” походить від слова “адміністрація” (латинською мовою – “управління”). Тому словосполучення адміністративне право можна трактувати як управлінське право . Норми адміністративного права забезпечують реалізацію соціально-економічних і політичних прав громадянина. Воно регулює суспільні відносини у сфері управління народним господарством, освітою, охороною здоров’я, наукою, культурою тощо.

Адміністративно-правові відносини поділяються на 3 основні групи:

1) відносини між органами державного управління і суспільними організаціями;

2) відносини між органами державного управління і державними підприємствами;

3) відносини між органами державного управління і громадянами.

Адміністративне право – це найоб’ємніша, наймобільніша, найнестабільніша і найскладніша з усіх існуючих юридичних галузей.

Особливість адміністративних правовідносин полягає в тому, що однією з сторін в них завжди виступає орган державного управління.

Адміністративне право наділяє правосуб’єктністю велике коло участників. Суб’ єктами адміністративного права є органи державної виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату, органи громадських організацій, адміністрація підприємств, установ, організацій, виконавчо-розпорядчі структури органів місцевого самоврядування, громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни.

Суб’єктами адміністративного права є також суди і органи прокуратури. Суб’єктів адміністративного права можна поділити залежно від належності до державних структур (державні і недержавні), на суб’єктів колективних та індивідуальних, фізичних та юридичних осіб тощо.

Держава здійснює управління за допомогою правових актів державного управління. Це владні, підзаконні, втілені в установлену форму волевиявлення суб’єктів державного управління.

Правові акти різноманітні й великі за чисельністю. За юридичними властивостями усі правові акти державного управління поділяються на нормативні та ненормативні; за межами дії – діють на всій території без обмеження у часі, діють на всій території протягом певного терміну, діють без обмеження у часі на частині території, діють на частині території протягом певного терміну; за характером компетенції органів, які видають акти – акти загального, галузевого і функціонального управління.

Акти класифікуються також залежно від того, які органи їх видають. Для різних органів управління встановлені різні назви актів.

Президент України видає укази і розпорядження. Кабінет Міністрів України – постанови і розпорядження. Міністерства, комітети, відомства, як правило, видають накази й інструкції. Голови держадміністрацій – розпорядження, а керівники структурних підрозділів держадміністрацій – накази.


Тема 2. Адміністративні правопорушення і адміністративна відповідальність.

Правопорушення, як це випливає з самого терміну, є порушення права. Скоїти правопорушення – означає порушить право.

Адміністративне правопорушення – це противоправна винна дія, або бездіяльність, що посягає на державний або громадський порядок, державну власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління.

Адміністративне правопорушення має ознаки:

1) вчинок, тобто дія чи бездіяльність;

2) протиправність, тобто заборона нормам відповідного вчинку;

3) винність – наявність у особи відповідного власного психічного ставлення до відповідного вчинку і його наслідків. Це умисел і необережність;

4) адміністративна карність.

Адміністративне правопорушення відрізняється від злочину меншим рівнем суспільної небезпеки.

У складі адміністративного правопорушення виділяють чотири чинники:

1) об’єкт – це те, на що спрямоване посягання;

2) об’єктивна сторона – це зовнішній прояв суспільно небезпечного посягання на об’єкт, що перебуває під охороною адміністративно-правових санкцій;

3) суб’єкт – осудна особа, що досягла певного віку (16-річного віку) і виконала описаний у законі склад адмінпроступку;

4) суб’єктивна сторона – психічне ставлення суб’єкта до вчиненного антигромадського діяння.

Специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб’єкта правопорушення є адміністративна відповідальність .

Мета адміністративного стягнення є попередження більш серйозних правопорушень, а також ствердження неминучості покарання за скоєння правопорушення. Це зафіксовано в ст.23 КпАП.

Види адміністративних стягнень установлює ст.23 КпАП (попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, конфіскація предмета, позбавлення спеціального права, виправні роботи, адміністративний арешт).

Адміністративні стягнення накладають у межах, встановлених нормативним актом, який передбачає відповідальність за вчинення правопорушення. При цьому беруться до уваги характер вчиненого правопорушення. Ступінь вини, обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність. Адміністративне стягнення можна накласти не пізніше як через 2 місяці з дня вчинення проступку. Стягнення є основні й додаткові.

Органи, що розглядають справи про адміністративні правопорушення ( повний їх перелік міститься в розділі III ст..218-244КпАП) це:

1) адміністративні комісії при виконкомах районних, міських, сільських рад;

2) виконкоми селищних і сільських рад;

3) суди;

4) органи внутрішніх справ, державні інспекції.


РОЗДІЛ IV . ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА.

Тема 1. Загальні засади цивільного права.

Цивільне право, як самостійна галузь права, має відповідний предмет, метод цивільно-правового регулювання. Цивільне законодавство регулює майнові відносини та особисті немайнові відносини. Це є предмет цивільного права.

Цивільне право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Джерелами цивільного права є конституція України. Вона передбачає цивільно-правові засади регулювання відносин власності в статтях 13,14 і 41. Статті 21,23,24,27,28,29,31 і 32 Конституції України заклали підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин. Однім з найважливіших законів є Цивільний Кодекс України, який був затверджений 18 липня 1963 року. В нього внесено зміни і доповнення. В 1993 році був прийнятий Повітряний кодекс України, в якому містяться цивільно-правові норми. Елементом системи цивільного законодавства України є укази Президента, постанови і розпорядження кабінету Міністрів.

З питань цивільного законодавства приймають рішення голови місцевих державних адміністрацій. Елементами системи цивільного законодавства є також примірні статути організацій. Удосконаленню майнових відносин служать також акти Вищого арбітражного Суду України.

Норми цивільного права регулюють суспільні відносини за участю громадян і різних організацій. Цивільно-правові відносини це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті.

Елементами цивільно-правових відносин є суб’єктивний цивільний обов’язок.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства), Українська держава, інші організації (наприклад, релігійні організації).

Суб’єктам цивільно-правових відносин притаманні такі якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність.

Об єктами цивільно-правових відносин є :

а) речі;

б) дії, у тому числі послуги;

в) результати духовної та інтелектуальної творчості у особисті немайнові блага.

Цивільно-правові відносини досить різноманітні і вони поділяються на види: регулятивні та охоронні, абсолютні, відносні та загально-регулятивні, активні та пасивні, речові та зобов’язальні, майнові та особисті немайнові відносини.

Підставами виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини.

Стаття 4 ЦК України передбачає приблизний перелік юридичних фактів, які народжують цивільні правовідносини.

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди, тобто дії громадян та організацій, спрямованні на встановлення, зміну або припинення цивільних справ або обов’язків.

Угоди – це вольові і правомірні дії. Щоб угода мала належну юридичну силу, вона повинна задовольняти ряд умов. Вони називаються умовами дійсності угод.

До них належать умови:

а) про форму;

б) про сторони;

в) про зміст угоди;

г) про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін.

Норма волевиявлення – це форма угоди.

Угоди можуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Порушення умов закону про вчинення угоди у простій письмовій формі є підставою для визнання її недійсною у тому разі, якщо це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод (статті 180 та 191 ЦК України).

Угоди можуть укладати лише особи, які володіють дієздатністю. Трапляються випадки, коли цілком дієздатна особа перебуває, наприклад, у стані сильного душевного хвилювання, внаслідок чого не може розуміти значення своїх дій. Законодавець, охороняючи майнові інтереси цих осіб, встановив правило, за яким угода може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.

Недійсні угоди, які укладаються під впливом насильств, погрози, обману, мнимі та удавані угоди.

Угоди бувають одно -, двох або багатосторонніми. Двостороння угода називається договором. Залежно від способу укладання угоди поділяються на консенсуальні і реальні. За особливостями мети угоди поділяються на платні і безплатні, каузальні і абстрактні.

Важливим правовим засобом цілеспрямованого регулювання діяльності громадян та організацій є строки, які встановлюються у цивільних правовідносинах.

Строки у цивільному праві групуються за різними критеріями:

1. За джерелами встановлення можна виділити строки (терміни) які визначаються:

а) законом (наприклад, авторське право діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті);

б) адміністративним актом;

в) угодою (договором);

г) рішенням суду.

Також є строки за ступенем самостійності учасників(імперативні і диспозитивні), за розподілом обсягу прав та обов’язків сторін (загальні й окремі).

Загальне значення має наділ строків за способами їх встановлення. Строк визначається закінченням періоду часу, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями, годинами.

Правовідносини прийнято поділяти на охороню вальні та регулятивні. У регулятивних правовідносинах встановлювані строки:

а) гарантійні;

б) оперативного захисту;

в) претензійні;

г) процесуальні;

д) позовної давності, яка визначається як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності : а) загальні і б)спеціальні. Останні ще називають скороченими.

Загальний строк позивної давності, встановлений тривалістю у природі незалежно від того, хто подає позов: громадянин, юридична особа, держава.

Спеціальні строки позивної давності встановлено законодавчими актами для окремих видів вимог (ст.72 ЦК України, ст.237, п.3 ч.1 ст.343, ст..350, ч.2 ст.366, ч.1 ст.343) – шість місяців. Строки давності (двомісячні) встановлено для позовів, що випливають з договорів перевезення.

Перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Після початку перебігу позовної давності можуть виникати обставини, які або перешкоджають уповноваженій особі своєчасно пред’явити позов, або іншим способом впливають на нормальний перебіг давності. Ці обставини можуть призводити до:

а) зупинення перебігу давності (ст.78 ЦК України);

б) переривання її (ст.79);

в) відновлення пропущеного строку позовної давності (ч.2 ст.80,81).

Коли особа не має за законом можливості вчиняти юридичні дії, тоді виникає представництво. Це здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті.

Представник здійснює від імені особи, яку він представляє, певні юридичні дії внаслідок повноваження. Наявність у представника повноважень є обов’язковою умовою будь-якого представництва.

Довіреністю визначається письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами. Вона має бути укладена тільки в письмовій формі. Довіреність є завжди строковою угодою. У довіреності обов’язково має бути зазначена особа, якій вона видана. За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей : генеральні, спеціальні та разові.

Письмова форма довіреності може бути посвідченою нотаріусом.

Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення.

Чинність довіреності припиняється внаслідок умов, які передбачені законодавством (ст..69 ЦК України).

При припиненні довіреності особа, якій її видано, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність (ст.70 ЦК України).


Тема 2. Право власності.

Власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ на встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності , за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними.

Зміст понять “власність” і “право власності” може мати різне значення, залежно від мети його вживання. Перше визначає його економічний зміст, друге – юридичний.

Право власності – це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов’язки, щодо цього майна.

Суб’ єктами права власності чинне законодавство визнає громадян (фізичних осіб), юридичних осіб, державу, народ України. Свої правомочності вони можуть здійснювати самостійно або через своїх представників чи спеціально утворювані органи.

Об’єкти права власності являють собою певні різновиди об’єктів цивільних прав, які законодавець часто називає “майно”. Коло об’єктів права власності значно розширило законодавство України. Такими визнані цінні папери, результати інтелектуальної праці та інш.

Право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностей: права володіння, права користування, права розпорядження.

Право володіння є закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння річчю.

Право користування – це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб. Це право нерозривно пов’язане з правом володіння.

Право розпорядження – це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Всі юридичні факти, які утворюють правові відносини власності можна поділити на первісні і похідні.

До первісних способів права власності належать : створення нової речи (виробництво), переробка речі, володіння плодами, доходами, націоналізація, конфіскація, знахідка, скарб, безхазяйне майно.

Похідні способи набуття права власності пов’язані з переходом права власності як правило, з актом розпорядження майна, яке має місце з боку попереднього власника.

Припинення права власності у відгукувала і виникнення цього права у набувача відбуваються, як правило, водночас, зокрема договору купівлі-продажу, передачі речі за договором позики тощо.

Похідними способами набуття права власності визнаються договори купівлі-продажу, поставки, міни, дарування, позики.

Підстави припинення права власності поділяють на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника.

Залежать:

а) угоди з відчуження майна або витрат грошових коштів;

б) користування майном, внаслідок якого це майно повністю споживається;

в) знищення або викидання майна власником.

Не залежать від волі власника:

а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом;

б) загибель майна внаслідок стихії або протиправних дій інших осіб;

в) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.

Законодавством України встановлені такі форми права власності , як право приватної власності, право державної та комунальної власності, право спільної власності, право інтелектуальної власності, право промислової власності та інш.

Кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами певні права та обов’язки. Захист законних прав громадян є найголовніші завдання держави (ст.13 Конституції України).

Основні засоби захисту цивільних прав перелічуються у ст..6 ЦК України. Захист здійснюється шляхом:

- визнання цих прав;

- відновлення становища яке існувало до порушення права і припинення дій, які порушують право;

- компенсація моральної шкоди;

- припинення або зміни правовідносин;

- присудження до виконання обов’язку в натурі;

- стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків.

Основними способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (індикаційний позив) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негативний позив).

Також існують допоміжні речово-правові засоби захисту :

- позов про визнання права власності;

- позов про виключення майна з опису;

- позови про захист прав співвласника у разі виділу, наділу та продажу спільного майна; і зобов’язально-правові засоби;

- способи захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором); способи захисту права власності в делікатних зобов’язаннях; повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Цивільне законодавство України має норми спеціальних засобів захисту . Це позови про визнання угоди недійсною і способи захисту права власності померлих та осіб, визначених безвісно відсутніми або оголошених померлими; способи захисту прав власників від неправомірного (ст..56 і 57 Закону України “Про власність”) чи правомірного (ст..48,51,52-54 Закону) втручання державних органів.

Тема 3 . Зобов язальне право.

В системі цивільного права України посідає важливе місце інститут зобов’язального права. Це право охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв’язку з передачею майна, надання послуг, виконання робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна.

Зобов язання – це цивільні правовідносини. Вони можуть виникати :

а) між юридичними особами;

б) між юридичними та фізичними особами;

в) між фізичними особами.

Правомочна сторона у зобов’язальних правовідносинах дістала назву кредитора, а зобов’язальна – боржника. У деяких зобов’язаннях один із суб’яєктів виступає виключно як кредитор, інший – виключно як боржник. Однак, здебільшого, кожен з учасників зобов’язання є водночас і кредитором і боржником, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-продажу.

Зміст зобов’язальних правовідносин утворюють суб’єктивні права та обов’язки його учасників. Оскільки зобов’язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб’єктивні права та обов’язки також майнового характеру. Кредитор має право також вимагати вчинення і дій немайнового характеру.

Зобов’язальні відносини виникають з обставин, передбачених законом у якості юридичних фактів. зобов’язання можуть виникати:

1) з угод (у тому числі договорів);

2) з адміністративних актів;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших результатів творчої діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі та інш. (ст..4 ЦК України).

Під виконанням зобов’язань розуміють здійснення кредитором і боржником дій по вчиненню прав та обов’язків, що випливають із зобов’язань. Необхідною умовою належного виконання зобов’язання визнається виконання його особисто боржником. Боржник може покласти виконання обов’язку на третю особу (передоручення зобов’язання), а кредитор має право доручити третій особі право прийняти виконання (переадресування виконання).

Місце, в якому має бути виконане зобов’язання, визначається нормами, які регулюють даний вид зобов’язань. Іноді місце виконання може випливати із адміністративного акта. В ряді випадків місце виконання визначається виходячи із суті зобов’язання.

Коли жоден з наведених способів не дає змоги встановити в якому місці має бути виконане зобов’язання, застосовують загальні правила - місце проживання боржника (ст..167 ЦК України).

Строк виконання зобов’язання може бути визначений календарною датою або закінченням відповідного періоду часу, а також вказівкою на відповідну подію, яка обов’язково має настати.

При простроченні боржника, кредитор має право або вимагати виконання зобов’язання в натурі, або відмовитися від прийняття виконання. Можливо дострокове виконання зобов’язань.

Коли суб’єктами зобов’язання є кілька боржників або кілька кредиторів, з точки зору способу виконання зобов’язання поділяються на часткові та солідарні.

У частковому зобов’язанні кожен із боржників зобов’язаний надати кредиторові виконання лише у певній частці з тим, щоб боржник, який виконав зобов'язання, вибув, але воно зберігало силу для решти боржників, поки вони не виконають на них обов’язок перед кредитором.

У солідарному зобов’язанні кожен із кредиторів має право вимагати від боржника виконання в повному обсязі. Як тільки боржник надасть повне виконання хоч би одному із кредиторів, зобов’язання припиняється.

Субсидіарна відповідальність – це додаткова цивільно-правова відповідальність, коли інша особа несе відповідальність за боржника. Наприклад, на підставі ст.447 ЦК України, батьки несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їхніми дітьми у віці від 15 до 18 років, при відсутності у неповнолітніх майна або заробітку, достатнього для відшкодування збитків.

Закон передбачає наступні способи забезпечення виконання зобов’язань:

1) зобов’язально-правові способи, до яких належать неустойка, завдаток, порука та гарантія;

2) речово-правові способи, що об’єднують заставу і утримання.

У цивільному законодавстві є відповідальність за порушення зобов’язань. Вона поділяється на договірну та позадоговірну. Цивільно-правова відповідальність настає за наявності таких умов:

- протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;

- шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

- причинного зв’язку між протиправною поведінкою і шкодою;

- вини особи, яка заподіяла шкоду.

Закон регламентує способи припинення зобов’язань: виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи.

Проект ЦК України передбачає такі нові підстави припинення зобов’язань за згодою сторін, як відступна та прощення боргу.


Тема 4. Окремі види зобов’язань.

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов’язань закон називає договір (ст.151 ЦК України).

Поняття договору розкривається через поняття угоди, бо договір є одним з видів угод.

Договори – це дво - або багатосторонні угоди.

Договору властиві такі ознаки:

1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох;

2) договір – це та спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо).

Оскільки договір є різновидом угоди, то поділ договорів на окремі групи можна проводити за тими самими критеріями, що й поділ угод: консенсуальні та реальні, оплатні та безоплатні. Але договорам можна покласти нові критерії.

За ознакою розподілу прав та обов’язків між сторонами у зобов’язанні, що виникло з договору, виділяють односторонні та двосторонні договори.

Залежно від послідовності досягнення цілей, договори можна поділити на попередні та основні.

Групування договорів можливе і за тими правовими наслідками, створення яких домагаються учасники відносин. Можна виділити такі групи договорів:

1) договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, позика, міна, дарування, контрактація тощо);

2) договір про передачу майна у тимчасове користування (оренда, побутовий прокат, лізинг тощо);

3) договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво тощо);

4) договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори тощо);

5) договори про надання послуг ( дарування, перевезення, схов, кредит, комісія тощо);

6) договори про спільну діяльність (установчий договір тощо).

Зміст договору – це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін. Договір вважається укладеним, коли між сторонами у потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами.

Договір купівлі-продажу – це угода, за якою продавець 9одна сторона) зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст.224 ЦК України).

Це оплатній, двосторонній і консенсуальний договір. Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється ЦК України (статті 224-240), законами України “Про захист споживачів”, “Про цінні папери і фондову біржу” тощо.

Розрізняються кілька видів договору купівлі-продажу, зокрема:

а) договори купівлі-продажу в торгівлі; договори, які укладають на біржах та аукціонах;

б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому та зовнішньоекономічному обігу;

в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валюти, автомашин, квартир, жилих будинків;

г) договори купівлі-продажу об’єктів приватизації та ін.

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну.

Договір міни (бартеру) спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належного їй майна. За своїми юридичними ознаками договір міни є оплатним, двостороннім і консенсуальним.

За договором дарування , одна сторона (дарувальник) передає безоплатно другій стороні (обдарованому0 майно у власність (ст.243 ЦК України). Цей договір вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому, та він належить до реальних угод.

Дарувальник повинен бути власником відчужуваного майна. Договір дарування є завжди безоплатним, одностороннім. Він укладається у формі усної або письмово.

Позика займає самостійне місце в системі цивільно-правових інститутів. Відносини позики полягають у наданні в борг грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Для позики характерно існування особливого виду довіри, якою користується особа, що прийняла на себе обов’язок майбутнього платежу, з боку особи, яка має право на цей платіж, тобто договору , яку позикодавець надає боржникові.

За своїми правовими ознаками договір позики є односторонньою, реальною, оплатною або безоплатною угодою.

Договір позики, що укладається на суму понад 50 крб., має бути вчинений у письмовій формі.


Тема 5. Зобов язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

Однією з підстав виникнення зобов’язань, згідно за ст.440ЦК України, є заподіяння шкоди іншій особі. Цей вид забов’язань виникає з неправомірних актів, яким є правопорушення, протиправне, винне заподіяння шкоди особою, тобто особою, яка зобов’язана відшкодувати шкоду особистості громадянина або його майну, чи майну організації.

Учасники цивільних правовідносин називаються кредитором і боржником. Громадянин виступає як боржник за умови, що він здатний відповідати за свої дії. Це, за чинним цивільним законодавством України, настає з 15 років не лише для громадян України, а й на іноземців та осіб без громадянства. Організація відповідає за умови, що вона користується правами юридичної особи.

Об’єктом зобов’язань є відшкодування, яке боржник зобов’язаний надати потерпілому. Відповідно до ст.453 ЦК України, воно полягає у поновленні майнової сфери потерпілого в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ та ін.) або в повному відшкодуванні заподіяних збитків. При ушкодженні здоров’я та заподіяння смерті відшкодування заробітку, а також інших витрат.

Стаття 450 ЦК України регулює зобов’язальні відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.


Тема 6. Спадкове право.

Спадкове право – це сукупність встановлених державою правових норм, що регулюють умови та порядок переходу після смерті громадянина майнових і деяких особистих немайнових прав та обов’язків.

Відповідно до ст.525 ЦК України, часом відкриття спадщини визначається день смерті спадкодавця. За загальним правилом, момент смерті фіксується на підставі медико-біологічних даних, офіційним підтвердженням яких є свідоцтво про смерть. Факт смерті може встановлюватись також і на підставі рішення суду.

Місцем відкриття спадщини визначається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, місцезнаходження майна або його основної частини. В свою чергу, місцем проживання визнається місце, де громадянин постійно чи переважно мешкає.

За місцем відкриття спадщини необхідно звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.

Чинним ЦК України передбачено такі підстави спадкування: спадкування за законом та спадкування за заповітом.

Кожний громадянин має право за життя розпорядитися своїм майном на випадок смерті. Таке розпорядження, зроблене у встановленій законом формі, називається заповітом .

Заповіт – це одностороння угода. Заповіт може бути укладений у всіх випадках лише особисто, заповідачем, при цьому заповідач обов’язково має бути дієздатною особою.

Заповіт має бути укладений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Порушення зазначеної форми тягне за собою недійсність заповіту.

У деяких випадках заповіт може бути посвідчений не тільки нотаріусом. Це регламентує ст.542 ЦК України.

Заповіт складається у двох примірниках, обов’язково зазначається місце та час його укладення. Він має бути підписаний самим спадкодавцем у присутності нотаріуса чи іншої особи, яка має право відповідно закону посвідчувати цей документ.

Громадянин не може надати прав комусь за дорученням підписати заповіт. Він має право запросити нотаріуса додому.

Якщо заповідач не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності заповіт має право підписати інша особа. Вона підписує заповіт у присутності нотаріуса або іншої службової особи, яка має право посвідчувати цей документ. При цьому слід зазначити причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його складено.

Заповідач не повинен представляти нотаріусу документи чи будь-які інші докази належності йому майна. Цей факт перевіряється вже після відкриття спадщини.

Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена законом щодо вкладів у банках.

Розпорядження відносно вкладу може бути зроблено у формі напису як на ощадній книжці, так і на обліковій картці вкладника.

Підпис вкладника посвідчує завідуючий відповідним відділенням банку.

Кожний громадянин має право залишити за заповітом усе своє майно або частину його одній чи кількома особам, як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або організаціям.

Спадкодавець може поділити майно в будь-яких частках.

Свобода заповідальних розпоряджень обмежується в інтересах неповнолітніх і непрацездатних дітей, непрацездатних дружини, батьків та утриманців померлого. Вони успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше 2/3 частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом.

Коли громадянин не залишив заповіту або заповіт виявився недійсним, або спадкоємці за заповітом не прийняли спадщину, або не закликаються до спадкування, або громадянин розпорядився лише частиною свого майна, настає спадкування за законом.

При спадкуванні за законом майно померлого переходить до осіб, зазначених у законі.

Спадкоємці за законом поділяються на дві черги.

До складу спадкоємців першої черги входять такі особи: діти, дружина (чоловік), батьки, онуки та правнуки лише за умови, коли їх мати чи батько (відповідно дід або баба), які мали право на спадщину, померли ще до її відкриття.

До складу спадкоємців другої черги входять такі особи: брати та сестри померлого, дід і баба померлого.

Внаслідок відкриття спадщини у спадкоємців за законом або заповітом виникає право спадкування. Прийняття спадщини – це не обов’язок, а право спадкоємців.

Для прийняття спадщини спадкоємець повинен подати заяву до відкриття спадщини щодо її прийняття або фактично вступити в управління чи володіння спадковим майном.

Зазначені дії мають бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Якщо спадкоємець не прийняв спадщини, його частина переходить до інших спадкоємців, які закликаються до спадкування. Якщо всі спадкоємці не прийняли спадщини або не закликаються до спадкування, майно за правом спадкування переходить у власність держави.

Спадкоємці несуть відповідальність за борги спадкодавця лише в межах дійсної вартості спадкового майна.

Особливості спадкування окремих видів майна регулюються у спеціальних нормативних актах. Законом України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року встановлено спеціальний порядок на підставі набуття спадкоємцями права на вступ до товариства.

Особливим об’єктом спадкового права є авторське право. Авторські права спадкоємців діють протягом 50 років після смерті автора, починаючи з 1 січня року, наступного за роком смерті автора. Але для творів, обнародуваних анонімно або під псевдонімом, термін охорони закінчується через 50 років після того, як твір було обнародувано.


РОЗДІЛ V . ОСНОВИ СІМЕЙНОГО ПРАВА

Тема 1. Шлюб і сім’я.

Сімейне право – це галузь права, норми якої регулюють особисті і майнові відносини, що випливають з шлюбу і причетності до сім’ї.

Добровільний, рівноправний, укладений з виконанням умов і порядку, встановлених законодавством України, союз чоловіка та жінки, спрямований на створення сім’ї, називають шлюбом.

Шлюбно-сімейне законодавство передбачає укладення шлюбу в державних закладах запису актів громадського стану. Реєстрація шлюбу є офіційним підтвердженням часу виникнення взаємних прав та обов’язків подружжя.

Для укладення шлюбу треба надати заяву в органи РАГСу. Умовами укладення шлюбу є взаємна згода сторін, досягнення ними шлюбного віку (для чоловіків – 18 років, для жінок – 17 років).

Перешкоди до укладення шлюбу - це укладення шлюбу між особами, одна з яких перебуває у шлюбі з іншою; між родичами; між усиновителями та усиновленими; між особами, одна з яких визнана судом недієздатною.

Шлюбний контракт – це нормативно-правовий акт, що регулює майнові права та обов’язки подружжя, а також немайнові, моральні чи особисті зобов’язання. Шлюбний контракт укладається до реєстрації шлюбу і набуває чинності з моменту його реєстрації.

Особисті права подружжя – це право обрання прізвища, право спільного вирішення питань життя сім’ї; право на вибір занять, професій, місця проживання.

Крім особистих, подружжя має майнові права та обов’язки. За сімейним законодавством розрізняють спільну і сумісну власність, а також роздільне майно подружжя.

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, тобто кожен з подружжя за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю тобто кожен з подружжя у рівній мірі має право володіти, користуватись і розпоряджатись цим майном.

Роздільне майно подружжя – це таке, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ними під час шлюбу в дар або в порядку успадкування. До цієї категорії майна належать речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони й були придбані під час шлюбу за винятком коштовностей та предметів розкоші.

Подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного. Уразі відмови від такої підтримки той з подружжя, який потребує матеріальної допомоги (непрацездатний, вагітна дружина), має право на аліменти.

У більшості випадків шлюб припиняється внаслідок смерті, оголошення в судовому порядку померлими одного з подружжя чи через розлучення. Шлюб може бути розірваним шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або за спільною заявою; розлучення проводиться у судовому порядку. У ряді випадків розірвання шлюбу допускається в органах РАГСу (коли подружжя не має неповнолітніх дітей, один з подружжя вважається безвісно відсутнім, недієздатним внаслідок душевної хвороби, а також засудженим до позбавлення волі на строк не менше 3 років).

Шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в РАГСі.

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей базуються на походженні дітей, засвідченому в установленому законом порядку. Батьки та діти зобов’язані надавати один одному моральну та матеріальну допомогу.

До особистих прав та обов’язків по відношенню до дітей слід віднести: право і обов’язок присвоїти дитині прізвище, ім’я, по батькові; виховувати і утримувати дітей; визначати місце проживання дитини, забезпечувати інтереси дітей при розгляді справ про них.

До майнових прав і обов’язків батьків і дітей слід віднести право і обов’язок батьків по управлінню майном дітей поважати спільну та роздільну власність. До того ж, батьки і діти мають взаємні аліментні обов’язки.

За сімейним законодавством України передбачене усиновлення (прийняття за дочку). Це правова форма забезпечення дитини, яка втратила батьків або одного з них, батьківським, сімейним оточенням та піклуванням.

Опіку і піклування встановлюють відповідні відділи і управління державної адміністрації, виконавчі комітети щодо осіб:

а) які не досягли 18 років і позбулися батьківського піклування;

б) визнаних судом недієздатними внаслідок психічної хвороби або недоумства;

в) визначених судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами;

г) які потребують піклування за станом здоров’я.

Законодавство встановлює умови і порядок опіки і піклування, права і обов’язки сторін.

Опікуни і піклувальники можуть бути звільнені від своїх обов’язків на їх прохання або в разі неналежного виконання ними обов’язків і зловживання правами.


Тема 2. Акти громадського стану .

Народження, смерть, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, переміна прізвища, імені, по батькові підлягають державній реєстрації у відповідних органах. Заявник повинен бути ознайомлений із даними, внесеними до запису акта, який засвідчується печаткою і підписом керівника відповідного органу чи посадової особи, й отримати свідоцтво згідно із записом. Реєстрація акту здійснюється в присутності заявника, вся інформація є конфіденційною.

Обов’язково надаються документи, що підтверджують факти, які підлягають реєстрації і пред’являються паспорти чи паспортні документи.

Реєстрацію народження дитини проводять за місцем проживання її батьків або одного з них за заявою. Якщо батьки не вступили в шлюб, то народження дитини можна зареєструвати за місцем проживання особи, яка визнає себе батьком дитини.

Якщо батьки чи один з них не досягли 18-річного віку, то народження дитини реєструється у звичайному порядку.

Народження реєструється при пред’явленні медичного свідоцтва про народження, паспорта або паспортних документів батьків.

Реєстрацію встановлення батьківства здійснюють органи РАГСу за місцем проживання одного з батьків або за місцем реєстрації народження дитини, чи за місцем постановляння рішення суду про встановлення батьківства.

Встановлення батьківства реєструється на підставі спільної заяви батьків або рішення суду.

До заяви батьків додається свідоцтво про народження дитини. Реєстрацію проводять в день надання заяви.

Реєстрація одруження.

Особи, які вирішили взяти шлюб, надають письмову заяву до органу РАГСу за місцем проживання однієї з них або їхніх батьків. Особи, які хочуть зареєструвати одруження, зобов’язані пред’явити паспорти.

Шлюб укладається по закінченні місячного терміну після надання заяви особами, які бажають одружитися.

Новий шлюб можна зареєструвати лише при наявності документів, що підтверджують припинення попереднього шлюбу.

Орган РАГСу зобов’язаний ознайомити обидві сторони з умовами й порядком реєстрації шлюбу; переконатися, що заявники взаємно обізнані зі станом здоров’я і сімейними справами, а також роз’яснити їм права й обов’язки як майбутнього подружжя та батьків і попередити про відповідальність за приховання перешкод до вступу в шлюб.

Реєстрацію розірвання шлюбу проводять за місцем проживання подружжя або одного з них.

Реєстрація розірвання шлюбу на підставі рішення суду здійснюється за письмовою заявою. Шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення у книзі записів актів про розірвання шлюбу, тобто датою припинення шлюбу є не дата постановляння рішення суду про припинення шлюбу.


РОЗДІЛ VI . ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА.

Тема 1 . Загальні засади трудового права.

Трудове право є однією з галузей права в цілому, яка регулює трудові відносини. Одне з соціально-економічних прав громадян України є право на працю. Для реалізації своєї здатності до праці людина повинна зайняти певне місце в суспільного поділу праці. Це зумовлює правове регулювання праці. Основи цього регулювання визначаються як основі принципи. До них належать:

- право на гарантовану державою заробітну плату;

- право на відпочинок;

- право на здорові та небезпечні умови праці;

- право на безкоштовну професійну підготовку;

- право на об’єднання у професійні спілки;

- право на участь в управлінні виробництвом;

- право на матеріальне забезпечення, обов’язок додержання трудової дисципліни, обов’язок бережливого ставлення до народного добра, обов’язок виконання встановлених державою з участю профспілок норм праці.

Конституція і законодавство України закріплюють і регулюють трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності.

Особливості правовідносин в умовах кооперативних, орендних, комерційних та деяких інших підприємствах і установах визначаються їх статутами і чинним законодавством.

Право на працю громадяни реалізують шляхом укладання трудового договору з підприємствами, установами, організаціями


Тема 2. Трудовий договір.

Це угода між власником підприємства, установи, організації чи уповноважених ними органом та працівником, що визначає роботу, яку повинен виконувати працівник і в якій працівник зобов’язується дотримуватись правил внутрішнього розпорядку, а власник – виплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати належні умови праці.

Сторони – працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа.

Зміст трудового договору – права й обов’язки сторін. Сторони укладають угоду, в якій обумовлюється зміст (умови) договору. Їх поділяють на:

а) безпосередні, що визначаються сторонами;

б) похідні, що передбачені в законодавстві.

Безпосередні умови поділяють на необхідні, без досягнення домовленості, за якими договір не буде укладено.

До них належать: узгодження місця роботи, спеціальності, кваліфікації, посади та розміру заробітної плати.

Додаткові – випробування при прийнятті на роботу, суміщення професій, інші соціально-побутові пільги (житло, дитячий садок та ін.).

До похідних умов належать: охорона праці, матеріальна і дисциплінарна відповідальність та інші умови.

Строк випробування при прийнятті на роботу установлюється ст..27КЗпП:

а) для робітників – не більше одного місяця;

б) для інших – не більше трьох місяців;

в) в окремих випадках за погодженням з комітетом профспілки – до шести місяців.

Строки трудового договору:

а) безстроковий, що укладається на невизначений строк;

б) на певний строк, встановлений за погодженням сторін;

в) такий, що укладається на час виконання певної роботи.

Трудовий договір укладається, як правило, у письмовій формі. Ст.. 24КЗпП установлюється перелік умов обов’язкового додержання письмової форми. Особливою формою трудового договору є контракт.

Трудовий договір оформлюється наказом. Якщо наказ не було видано, а особа фактично стала до роботи, то договір вважається укладеним.

Власник або уповноважений орган не має права вимагати від працівника виконання роботи не обумовленої трудовим договором.

За згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статтях 33 і 34 КЗпП України, допускається переведення на іншу роботу.

Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором.

Законодавство допускає роботу тимчасову і сезонну, а також сумісництво.

Сумісництвом вважається виконання працівником крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час, на тому ж або іншому підприємствах, в установі, організації або у громадянина( підприємця, приватної особи) за наймом.

Для роботи за сумісництвом згоди власника або уповноваженого ним органу за місцем основної роботи не потрібно.

Підставами припинення трудового договору (ст.. 36КЗпП) є :

1) угода сторін;

2) закінчення строку дії договору;

3) розрив договору з ініціативи власника, працівника або профспілкового органу;

4) призов працівника до лав збройних сил України;

5) переведення працівника за його згодою на іншу роботу;

6) відмова працівника від переведення;

7) набрання чинності вироку суду, яким працівника засуджено до позбавлення волі;

8) підстави, передбачені контрактом.

Основним документом про трудову діяльність працівника є трудова книжка. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють понад 5 днів. Працівникам, що стають на роботу вперше, трудова книжка оформлюється не пізніше п’яти днів після прийняття на роботу.

До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення иа нагороди за успіхи в роботі; відомості про стягнення до неї не заносяться.

Порядок ведення трудових книжок визначається інструкцією, затвердженою Кабінетом Міністрів України від 29 липня 1993 року №58 із змінами внесеними наказом від 26 березня 1996 року №29.

Правові, економічні, організаційні основи зайнятості населення і його захист від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації права на працю в умовах ринкової економіки визначає Закон України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 року.


Тема 3. Робочий час і час відпочинку.

Робочий час – це час виконання роботи працівником відповідно трудового договору. Норма тривалості робочого часу не має перевищувати 40 годин на тиждень. Організації можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено законом. Скорочена тривалість робочого часу: неповнолітні 16-18 років – 36 годин;

15-16 і 14-15 років – 24 години на тиждень.

Скорочена тривалість робочого часу не більш як 36 годин на тиждень для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці.

Крім того, скорочена тривалість робочого часу встановлюється для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших).

За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватися неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

Оплата праці в цих випадках проводиться пропорціонально відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не поширюється на працівників, для яких уже існує скорочений робочий час.

Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку.

Надурочні роботи, як правило, не допускаються. Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня. Власник або уповноважений ним орган може застосувати надурочні роботи лише у виняткових випадках, що визначаються ст..62 КЗпП України.

На безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, а також в окремих виробництвах, цехах, дільницях, відділеннях і на деяких видах робіт допускається за погодженням з профспілковим комітетом запровадження підсумованого обліку робочого часу.

Час відпочинку – це час, коли працівник не виконує трудові обов’язки (перерва, вихідні дні, святкові і неробочі дні, відпустка).

Право на відпочинок забезпечується встановленням для робітників та службовців робочого тижня, що не перевищує 40 годин. Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як 42 години.

Перерва для відпочинку і харчування надається тривалістю не більше двох годин. Вона не включається в робочий час, як правило, повинна надаватися через чотири години після початку роботи. На цей час працівники можуть відлучатися з місця роботи.

При п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день.

Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні може визначатися графіком роботи підприємства.

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається з дозволу профспілкового комітету лише у виняткових випадках (ст..71 КЗпП України). Стаття 73 КЗпП визначає святкові і неробочі дні.

Всім працівникам надаються щорічні відпустки із збереженням місця роботи (посади) і середнього заробітку. Цей час відпочинку регулюється статтями 75 і 76 КЗпП і Законом України від 15 листопада 1996 року “Про відпустки”.

Законодавство визначає види відпустки:

1) Щорічні (основні та додаткові); щорічна відпустка надається тривалістю не менш як 24 календарних дні.

2) Додаткові відпустки працівникам, які навчаються.

3) Творчі відпустки.

4) Соціальні відпустки.

Законодавством встановлюється порядок надання відпусток (ст..79 КЗпП), допустимі випадки перенесення відпусток.

Заміна відпустки грошовою компенсацією не допускається, крім випадку звільнення працівника, який не використав відпустки.


Тема 4 . Трудові спори.

Індивідуальні трудові спори – це непорозуміння між працівником і власником (уповноваженим ним органом) у процесі трудових правовідносин.

Індивідуальні трудові спори розглядаються:

а) комісіями з трудових спорів (КТС);

б) районним (міським) судом.

У комісії з трудових спорів розглядають усі трудові спори за винятком:

а) спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників;

б) спорів, що підлягають безпосередньому розгляду в місцевих судах.

Ці випадки регулюють статті 231 і 232 КЗпП.

Працівник може звернутися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про нарушення свого права.

У разі пропуску з поважних причин установленого строку комісія по трудових спорах може його поновити.

КТС зобов’язана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня надання заяви. Порядок розгляду трудового спору в КТС регулює ст..226 КЗпП.

Рішення комісії по трудових спорах підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження.

У разі невиконання рішення комісії по трудових спорах у встановлений строк працівникові КТС видається посвідчення, що має силу виконавчого листа.

Посвідчення не видається, якщо працівник чи власник або уповноважений ним орган звернувся у встановлений строк (в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії) із заявою про вирішення трудового спору до районного (міського) суду.

У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Цей орган одночасно вирішує вимоги про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

При затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника органом, який розглядає трудовий спір, виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) регулює Закон України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 року.

Ці спори вирішуються шляхом ведення переговорів, використовуючи спеціальні процедури та засоби. Якщо сторони не можуть дійти згоди, то вони складають протокол суперечностей, в якому відображають кінцеві варіанти пропозицій.

Для детального вивчення пропозицій сторони зі свого складу формують спеціальну комісію для вироблення практичних рекомендацій по суті спору. Водночас сторони ведуть консультації. Якщо згоди не було досягнуто, закон передбачає можливість звернутися до посередників. І, як крайній захід, для підтримання своїх вимог колектив має право на страйк, у порядку і формах, передбачених чинним законодавством.


Тема 5. Заробітна плата. Гарантії та компенсації. Поняття заробітної плати.

Основою організації оплати праці є тарифна система оплати праці, яка включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).

Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників – залежно від їх кваліфікації та за розрядами тарифної сітки.

Заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку виплачують працівникові за виконану ним роботу. Питання регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та її захисту визначається КЗпП, Законом України “Про оплату праці” та іншими актами.

Оплата праці працівників здійснюється за погодинною, відрядною або іншими системами оплати праці. Оплата може проводитися за результатами індивідуальних і колективних робіт.

Норми праці встановлюються для працівників відповідно до досягнутого рівня техніки, технології, організації виробництва і праці. Вони встановлюються на невизначений строк і діють до моменту їх перегляду у зв’язку зі зміною умов, на які вони були розраховані.

При відрядній оплаті праці розцінки визначаються виходячи з установлених розглядів роботи, тарифних ставок (окладів) і норм виробітку (норм часу). Порядок визначення встановлюється ст..90-92 КЗпП України.

Про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення працівника повідомляють не пізніше як за два місяця до їх запровадження або зміни.

Законодавство регулює порядок оплати праці у випадку відхилення від нормальних умов праці, передбачених тарифами (праця в надурочний час, у святкові дні, у нічний час, при простої, при виготовленні продукції, що виявилась браком).

Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць, через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів.

Заробітна плата виплачується напередодні у разі, коли день виплати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем.

Виплата всіх сум, що належать працівникові при звільненні, проводиться в день звільнення. В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст..116 КЗпП України, вони повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Статті 127-129 КЗпП регулюють обмеження відрахувань із заробітної плати. При кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати двадцяти процентів, а у випадках, окремо передбачених законодавством України, - п’ятидесяти процентів заробітної плати, яка належить до виплати працівникові.

Законодавство України передбачає гарантії для працівників, обраних на виборчі посади ( надається після закінчення їх повноважень за виборною посадою попередня робота, а, при її відсутності, інша рівноцінна); працівникам на час виконання державних або громадських обов’язків, при переїзді на роботу в іншу місцевість; для працівників – донорів та ін.

Компенсаційні виплати – це грошові виплати працівникові, що відшкодовують витрати в зв’язку з виконанням трудових обов’язків

Це компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість, при службових відрядженнях, за зношування інструментів, належних працівникам.


Тема 6. Трудова дисципліна. Матеріальна відповідальність працівників.

Трудову дисципліну характеризують: чесна і сумлінна праця, своєчасне і точне виконання розпоряджень власника (уповноваженого ним органу), підвищення продуктивності праці, поліпшення якості продукції, виконання технологічної дисципліни, додержання вимог з охорони праці, дотримання техніки безпеки та виробничої санітарії, збереження і зміцнення власності.

Трудова дисципліна забезпечується створенням умов для нормальної високопродуктивної праці, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохоченням за сумлінну працю.

Власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю, неухильно дотримуватись законодавства, поліпшувати умови їх праці та побуту.

Трудовий розпорядок визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку. Це розпорядок на підприємстві, який затверджується трудовим колективом. Такі правила передбачають: початок і закінчення робочого дня, час відпочинку, основні обов’язки сторін, заохочення, відповідальність за порушення трудової дисципліни.

У деяких галузях народного господарства для окремих категорій працівників діють статути і положення про дисципліну.

Заохочення за успіхи в роботі затверджуються трудовим колективом в правилах внутрішнього трудового розпорядку (подяка, цінні подарунки, матеріальне стимулювання та ін.).

За особливі трудові заслуги працівники представляються у вищі органи до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєння почесних звань.

За порушення дисципліни працівник може бути притягнутий до відповідальності. Так, на працівника може бути накладено одне з дисциплінарних стягнень:

1) догана;

2) звільнення.

Дисциплінарні стягнення можуть бути накладені:

а) органом, якому надано право прийняття на роботу;

б) вищестоящим органом для працівників, що несуть відповідальність за статутом.

Строк накладення дисциплінарного стягнення:

а) не пізніше одного місяця з дня розкриття проступку (не враховуючи часу тимчасової непрацездатності чи відпустки);

б) не пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Порядок застосування стягнень:

1) письмове пояснення правопорушення;

2) за одне правопорушення тільки одне стягнення;

3) при обранні виду стягнення слід враховувати ступінь тяжкості і заподіяної шкоди, попередню роботу працівника;

4) стягнення оголошується наказом (розпорядженням) і повідомляється працівникові під розписку.

Якщо протягом року працівник зазнав нового стягнення, то він вважається таким, що не має дисциплінарного стягнення. За сумлінну роботу з нього може бути знято стягнення і до закінчення одного року.

Дисциплінарне стягнення не може бути оскаржене у комісії по трудових спорах.

Матеріальна відповідальність полягає в обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду. Цей вид відповідальності регулюється нормами цивільного і трудового права.

Види матеріальної відповідальності:

а) обмежена ( у межах середньомісячного заробітку працівника);

б) повна ( у випадках, передбачених ст..134 КЗпП).

Як правило, матеріальна відповідальність має індивідуальний характер. Але існують випадки й колективної матеріальної відповідальності.


РОЗДІЛ VII . ОСНОВИ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ.

Тема 1 . Загальні засади права соціального забезпечення.

Систему законодавства про соціальне забезпечення в Україні становлять Конституція, закони та деякі інші нормативно-правові акти.

Система соціального забезпечення та соціального страхування забезпечують право на гідний людині життєвий рівень.

Соціальне забезпечення – це система матеріального забезпечення та обслуговування громадян в випадках соціальної потреби (досягнення пенсійного віку, втрати працездатності, хвороби, втрати роботи).

Видами соціального забезпечення є державні пенсії та соціальні допомоги.


Тема 2 . Види державних пенсій і допомог.

Право на пенсії громадян передбачено Конституцією України, де записано, що громадяни мають право на соціальний захист. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги є основними джерелами існування.

Виплата пенсій здійснюється з Пенсійного фонду України.

Види пенсій:

а) трудові;

б) соціальні.

Трудові пенсії надається:

а) за віком;

б) по інвалідності;

в) в разі втрати годувальника;

г) за вислугу років.

Соціальні пенсії призначаються:

а) непрацюючим непрацездатним громадянам;

б) громадянам, у яких немає права на трудову пенсію.

За віком пенсії призначаються:

а) на загальних підставах;

б) на пільгових умовах.

Пенсії по інвалідності надаються:

а) при наявності групи інвалідності;

б) в разі трудового каліцтва;

в) при наявності певного стану роботи;

г) в результаті загального захворювання.

Закон України “Про пенсійне забезпечення” гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання.

Соціальна захищеність пенсіонерів гарантується встановленням пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярним переглядом їх розмірів у зв’язку зі зміною соціально-економічної ситуації в країні.

Види соціальних допомог : у разі тимчасової непрацездатності, безробіття, цільові допомоги громадянам з мінімальними доходами, допомога на поховання, допомога по вагітності і родах, допомога на дітей.

Закон України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 року, установлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми з урахуванням складу сім’ї, її прибутків, віку, стану здоров’я дітей .


РОЗДІЛ VIII . ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО І ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУ.

Тема 1 . Порядок розгляду цивільних справ.

Порядок провадження в цивільних справах встановлює цивільний процесуальний кодекс України.

Цивільний процес розрахований на здійснення правосуддя в широкій сфері правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних).

Крім того, в порядку цивільного судочинства здійснюється правосуддя і по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин (наприклад, справа по скаргах на дії органів державного управління і службових осіб, що обмежують у правах громадян).

Підсудність цивільних справ - це система норм права, яка регулює загальні відносини, що виникають у зв’язку з визначенням певного суду, при пред’явленні позивної заяви.

Законодавство передбачає захист прав як особисто так і через представника, тобто представництво в суді.

Важливим етапом порядку розгляду цивільних справ є такі поняття, як судові витрати (державне мито та інші витрати – свідкам, експертам, по розшуку відповідача, тощо) та процесуальні строки.

Це проміжок часу, який відведено для здійснення процесуальних дій.

Строки рахуються днями, місяцями, роками.

Після прийняття позову суддя починає підготовку справи до судового розгляду. Цей етап є обов’язковим і включає:

1) питання про учасників цивільного процесу;

2) докази;

3) особливості даної цивільної справи;

4) призначення справи до розгляду.

Наступною стадією цивільного процесу є розгляд її в суді, яка дуже важлива, бо в ній відбувається остаточне вирішення справи і винесення ухвал, постанов, рішення суду.

Рішення суду – це важливий документ суду, який є владним актом. Але кожний громадянин має право оскарження судового рішення в порядку касаційного оскарження до вступу рішення в законну силу й порядку судового нагляду рішень, що набрали законної сили.

Останнім етапом порядку розгляду цивільних справ є виконання судового рішення.


Тема 2 . Порядок розгляду господарських справ.

Розгляд господарських справ є компетенцією господарських судів.

Господарським судам підвідомчі спори, що виникають:

1) при укладанні, зміні, розірванні договорів між організаціями;

2) про визнання недійсними акті ненормативного характеру, крім спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов спорів про встановлення цін на продукцію, а також тарифів на послуги.

Порядок розгляду господарських справ регулюється Господарським процесуальним кодексом України від 6 листопада 1991 року і змінами від 21 червня 2001 року.

Учасниками господарського процесу є суддя, позивач, відповідач, представники сторін та інш.

Законодавство установлює досудове врегулювання господарських спорів шляхом подачі претензії.

Господарський процес має такі ж стадії, що і цивільний (порушення справи, вирішення господарських спорів, прийняття рішення, виконання рішення, перевірка рішень у порядку нагляду).


Тема 3. Нотаріат в Україні.

Це система органів і посадових осіб на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії з метою надання їм юридичної вірогідності.

Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси), або приватних нотаріусів.

В населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії вчиняються уповноваженими на це посадовими особами виконавчих комітетів рад. За кордоном нотаріальні дії вчиняють консульські установи України.

Посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може проводитись особами, названими у ст..40 Закону України “Про нотаріат”.

Загальні правила вчинення нотаріальних дій названі у розділі III Закону України “Про нотаріат”, який був прийнятий Верховною Радою 2 вересня 1993 року. Ці правила передбачають місце вчинення нотаріальних дій – це приміщення державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, приміщення, яке є робочим місцем приватного нотаріуса чи приміщення виконавчого комітету ради.

В окремих випадках нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями.

Нотаріальні дії вчиняються після їх оплати в день подачі всіх необхідних документів.

При вчиненні нотаріальних дій нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, встановлюють особу громадянина за паспортом або іншими документами

Обов’язково з’ясовується дієздатність громадян і перевіряється правоздатність юридичних осіб. У випадках, передбачених законодавством, перевіряється справжність підписів учасників угод та інших осіб, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії.

Не приймаються для вчинення нотаріальних дій документи, що мають підчистки або дописки, закреслені слова чи інші не застережені виправлення, документи, текст яких неможливо прочитати (інші правила дивись ст..46-53 Закону України “Про нотаріат”).

Нотаріальні дії треба виконувати при посвідченні угод про відчуження та заставу майна, посвідчення заповітів, доручень, засвідчення вірності копій документів і виписок з них, справжності підписів і вірності перекладу, посвідчення фактів та інші.


РОЗДІЛ IX . ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА.

Тема 1. Загальні засади кримінального права.

Кримінальне право, як галузь законодавства, охоплює дві основні інституції і злочин, і покарання.

Ця галузь законодавства знаходить свій вияв у цілісному і єдиному законодавчому акті – кримінальному кодексі України, який прийнятий 5 квітня 2002 року.

Кримінальне право – це сукупність юридичних норм (правил поведінки), що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили.

Злочином , за кримінальним кодексом, визнається як суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність) вчинене суб’єктом злочину.

Ознаки злочину : суспільна небезпека, кримінальна протиправність, вина й покарання діяння.

У ст..2 КК України розкриваються підстави кримінальної відповідальності , які полягають у тому, що кримінальна відповідальність і покарання несе тільки особа, винна у скоєні злочину, тобто яка умисно чи необережно вчинила діяння, що передбачене кримінальним законом як суспільно небезпечне.

Сукупність ознак, які визначають діяння як злочин, називається складом злочину, тому часто стверджують, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину.

Під складом злочину мають на увазі сукупність передбачених кримінальним законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, які визначають суспільно небезпечне діяння як злочин. Виділяють такі елементи складу злочину: об’єкти злочину, об’єктивну сторону, суб’єкти злочину, суб’єктивну сторону.

Об єкти злочину – це суспільний лад України, його політична і економічна система, власність, особа, права і свободи громадян.

Об’єктивна сторона – це зовнішня сторона злочину, яку складають діяння, викликані ними суспільно небезпечні, шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням і його наслідками.

Суб’єкти злочину – це індивід, фізична особа, що досягла певного віку і є осудною.

Суб єктивна сторона – це внутрішня психічна діяльність особи, що вчинила злочин.

Ознаками суб’єктивної сторони є провина, мета, мотив злочину.

Покарання – це засіб державного примусу, який призначається лише за споєння злочину і застосовується тільки за вироком суду.

Метою покарання є:

а) кара за скоєний злочин;

б) виправлення та виховання засуджених;

в) запобігання скоєнню нових злочинів, як засудженими, так і іншими особами.

Покарання діляться на три групи:

1. Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

2. Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскації майна.

3. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.


Тема 2. Відповідальність за окремі види злочинів.

Особливо небезпечними є злочини проти основ національної безпеки України. Це злочини, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, посягання на територіальну цілісність і недоторканість України, державна зрада, посягання на життя державного чи громадського діяча, диверсія, шпигунство.

Злочин проти життя, здоров я, волі, честі та гідності особи .

Охорона особи є найважливішим завданням держави. Посягання на особу, її життя, здоров’я, честь та гідність є найпоширенішими та найтяжчими злочинами. На життя особи посягає убивство.

Кримінальний закон містить цілу низку кримінально-правових норм, що охороняють життя – ст..115-120 КК України.

Найбільш поширеними злочинами проти здоров’я є тілесні ушкодження.

У кримінальному кодексі України передбачено статті, що захищають волю, честь та гідність громадян – це покарання за незаконне позбавлення волі або викрадення людини, захоплення заручників, торгівля людьми, підміна дитини.

Майнові злочини .

РозділVI кримінального кодексу України передбачає відповідальність за всі види посягань на власність.

Переважну більшість злочинів проти цього майна складають розкрадання.

Це корисливе, протиправне і неоплатне заволодіння чужим майном або іншими предметами з метою звернути їх у свою власність.

Корисливі злочини проти власності відрізняються, головним чином, способом їх вчинення: таємно, відкрито, із застосуванням насильства і погрози, обману (крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство, вимагання).

В наш час особливої актуальності набули ст.. 261-269 ККУ, що передбачають кримінальну відповідальність за незаконне носіння, зберігання, придбання, виготовлення та збут вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин, радіоактивних матеріалів.


Тема 3. Поняття та значення кримінального процесу.

Кримінальний процес – це діяльність органів дізнання, слідчого, прокуратури, суду, а також інших осіб, яка спрямована на швидке та повне розкриття злочинів, викриття винних, встановлення об’єктивної істини, забезпечення правильного застосування закону, захист суспільства та громадян від злочинних посягань та здійснення правосуддя.

Кримінальний процес складається з шести основних стадій (порушення кримінальної справи, попереднє розслідування, віддання до суду, судовий розгляд, касаційне провадження, виконання вироку) та двох виключних (провадження у порядку нагляду та відновлення справ у зв’язку з ново виявленими обставинами).

Органічна частина кримінального процесу – правосуддя.

Основні принципи правосуддя викладені у Конституції України. Зокрема, в ній (ст..62) закріплено принцип презумпції невинності обвинуваченого. Всі сумніви у справі тлумачаться і розв’язуються на користь обвинуваченого. У ст.63 Конституції України закріплено принцип недопущення примушування давати покарання проти самого себе, членів сім’ї та близьких родичів.

Особи, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв’язку з подією злочину є учасниками кримінального процесу. Вони можуть бути поділені на чотири групи:

1. Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: слідчий, орган дізнання, суд (суддя), прокурор.

2. Особи, які мають та відстоюють самостійний інтерес: підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач.

3. Особи, які захищають та представляють інтереси “третіх осіб”: захисник, представник цивільного відповідача.

4. Особи, які сприяють кримінальному судочинству: свідок, поняті, експерт, секретар судового засідання.

Касаційне провадження – стадія кримінального процесу, в якій суд касаційної інстанції за поданням прокурора або скаргою інших учасників процесу переглядає кримінальну справу, за якою винесений судом вирок ще не набрав законної сили, з’ясовує об’єктивну істину та вирішує питання про законність, обґрунтованість і справедливість вироку суду, першої інстанції, виправляє допущені помилки.


РОЗДІЛ X . ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА.

Тема 1. Загальна характеристика правового регулювання охорони

навколишнього природного середовища.

Охорона навколишнього середовища – складова частина раціонального природокористування. Вона здійснюється різними, у тому числі й правовими засобами. В правових формах захищаються переважно всі компоненти, які утворюють природне середовище.

Основу правової охорони навколишнього природного середовища становлять норми земельного, водного, лісового законодавства., законодавства про надра та іншого екологічного законодавства.

Право власності на природні ресурси – це система правових норм, які закріплюють, регулюють та охороняють відносини власності та природні ресурси у державі.

Право природокористування – це процес раціонального використання людиною природних ресурсів для задоволення різних потреб та інтересів. Право загального природокористування закріплене у ст..13 Конституції України.

Об’єктами правової охорони є земля, вода, надра, тваринний і рослинний світ, атмосферне повітря, але також навколишнє природне середовище.

Суб’єктами екологічного права є український народ, держава, органи влади, екологічні, громадські організації, юридичні особи і громадяни.

Важливу роль в регулюванні екологічних відносин мають принципи екологічного права. Це загально правові (гласність, демократизм та інші), а також спеціальні (гарантії якості природного середовища, узгодження інтересів та ін.).

Усі екологічні права громадян захищаються і відновлюються у судовому порядку.


Тема 2 . Управління в галузі охорони навколишнього середовища.

Загальне державне управління охорони навколишнього природного середовища здійснюють державні органи загальної (Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Державний комітет земельних ресурсів) і спеціальної компетенції (міністерства, відомства).

Контроль у сфері природо використання і охорони навколишнього природного середовища здійснюється шляхом перевірки, нагляду, обстеження, інвентаризації та експертизи. Він може здійснюватись як уповноваженими державними органами, так і громадськими формуваннями.

Державний контроль покладається на Ради народних депутатів, державні адміністрації та Міністерство охорони навколишнього природного середовища і його органи на місцях.

Громадський контроль здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища, порядок діяльності яких визначено Положенням.

Згідно з законодавством України, порушення використання природних ресурсів тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:25:56 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
21:05:14 28 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Основи теорії держави і права

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150489)
Комментарии (1831)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru