Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Національне та міжнародне право

Название: Національне та міжнародне право
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: дипломная работа Добавлен 22:46:59 29 ноября 2007 Похожие работы
Просмотров: 127 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

магістерська робота

Національне та міжнародне право

Зміст

ВСТУП....................................................................................................... 3

ПОНЯТТЯ ТА ПРЕДМЕТ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА. ЙОГО НОРМИ ТА СУБ’ЄКТИ.......................................................................................... 8

МІЖНАРОДНЕ І НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ............................................................................. 39

ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВА ЛЮДИНИ ТА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО..................................................................................................... 50

МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ЇХ ДІЯЛЬНІСТЬ 56

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ТА ЙОГО ВІДПОВІДНІСТЬ МІЖНАРОДНИМ НОРМАМ............................... 77

ВИСНОВКИ............................................................................................ 82

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................. 84


Всеобщий отказ от насилия требует убежденности всего общества. Это вопросы не правительственного, а государственного уровня; это вопросы не только официальных органов, а общества в целом, включая гражданское население, военнослужащих и религиозные органы. Мобилизация, которая крайне необходима для обеспечения перехода от культуры войны к культуре мира, требует участия каждого человека. Для изменений в мире необходимо участие всех.

Фредерико Майор,

генеральный директор ЮНЕСКО

ВСТУП

Україна вже декілька років тому розпочала процес адаптації національного законодавства до права Європейського Союзу, визначений в ст. 51 Угоди про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами та Україною. Як було вказано у Посланні Президента України Л. Кучми до Верховної Ради України “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки” , “стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку на найближчі десять років має стати створення реальних передумов вирішення основного геополітичного завдання нашої держави - вступу України до Європейського Союзу”.

Безпрецедентне розширення Європейського Союзу є досить серйозним викликом сьогодення як для самого Союзу так і для України, яка матиме за кілька років спільний кордон з ЄС. Це ставить нові і більш складні завдання перед Україною, але в той же час надає унікальні можливості для прискорення процесів правової та економічної реформи.

Адаптація законодавства України – це перший етап тривалого процесу наближення національної системи права, включаючи також правову культуру, доктрину та судову і адміністративну практику, до системи права Європейського Союзу відповідно до критеріїв, що висуваються Європейським Союзом щодо держав, які мають намір приєднатися до нього.

Як показує досвід країн Центральної Європи такий процес є доволі складним та тривалим. Одного проголошення наміру приєднатися до Європейського Союзу – недостатньо. Одними політичними деклараціями неможливо досягти відповідності тим критеріям, що ставляться Європейським Союзом щодо країн-кандидатів. На засіданні Європейської Ради в Копенгагені у червні 1993 року було проголошено критерії приєднання для країн кандидатів у члени ЄС, які включають в себе:

· стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу до прав людини, повагу і захист національних меншин (політичні критерії );

· наявність дієвої ринкової економіки і здатність витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у межах ЄС (економічні критерії );

· здатність узяти на себе зобов’язання, що випливають із членства в ЄС, в тому числі суворе дотримання цілей політичного, економічного, валютного союзу, включаючи повне прийняття acquis communautaire (інші критерії ).

На Мадридській Європейській Раді у 1995 році було також визначено, що держави-кандидати також повинні створити умови для своєї інтеграції шляхом пристосування своїх адміністративних структур, у такий спосіб, щоб acquis Європейського Співтовариства, яке було впроваджене у національне право ефективно виконувалось за допомогою належних адміністративних і судових органів.

Відповідно однією з найважливіших умов вступу і засобом виконання копенгагенських критеріїв для України є адаптація до acquis communautaire (або спільного надбання), що є системою спільних прав та зобов’язань, які мають обов’язкову силу по відношенню до всіх Держав-членів в рамках Європейського Союзу. Ця система постійно розвивається та включає:

1. зміст, принципи, політичні цілі установчих договорів;

2. законодавство, схвалене на виконання Договорів (регламенти, директиви, рішення);

3. практику Європейського Суду справедливості, включаючи загальні принципи права ЄС;

4. декларації та резолюції, прийняті Союзом;

5. заходи, прийняті в рамках Спільної політики в сфері зовнішніх зносин та безпеки;

6. заходи, прийняті в рамках Спільної політики в сфері правосуддя та внутрішніх справ;

7. міжнародні угоди, укладені Співтовариством та угоди, укладені Державами-членами між собою у сферах діяльності Союзу.

Таким чином acquis складається не тільки із законодавства Співтовариства або права Співтовариства у вузькому розумінні, але й включає в себе всі акти, схвалені в рамках другої та третьої опор Європейського Союзу, а також в першу чергу спільні цілі, визначені в Договорах.

Відповідно Україна, як і інші держави, що прагнуть бути прийнятими до Європейського Союзу, мають прийняти acquis у повному обсязі. Більше того, такі країни мають прийняти навіть такі заходи, що ще не стали частиною acquis , про що відмітила Європейська Комісія у Білій книзі “Підготовка асоційованих країн Центральної та Східної Європи до інтеграції у внутрішній ринок Союзу” 1995 р.

Тому адаптація права України до acquis communautaire Європейського Союзу - це послідовний процес наближення правової системи, включаючи законодавство, правову культуру, доктрину та судову і адміністративну практику, до acquis communautaire Європейського Союзу, відповідно до критеріїв, що висуваються Європейським Союзом щодо держав, які мають намір приєднатися до нього. Цей процес має охоплювати всі стадії нормотворення та нормозастосування і бути обов’язковим для всіх органів державної влади в межах їх відповідної компетенції, та органів місцевого самоврядування. Більше того, ефективність такого процесу має також ґрунтуватися на тлумаченні, наскільки це можливо, існуючого права України в світлі acquis communautaire Європейського Союзу.

Адаптація – складний та тривалий процес. Тому він має перестати бути лише прерогативою виконавчої влади. Хочу окремо підкреслити, що процес адаптації є загальнонаціональною справою. Як вже зазначив Президент України у dbot drfpfyjve Посланні, посилаючись на досвід держав, які здійснювали глибокі перетворення, “реальний успіх трансформаційних процесів можливий лише тоді, коли реформи та їхні результати відповідають інтересам і сподіванням широких верств населення, а тому отримують достатню суспільну підтримку”. Така підтримка можлива лише за умови залучення до процесу адаптації громадськості в цілому, що забезпечить легітимність та ефективність цього процесу.

Оскільки адаптація законодавства є пріоритетною сферою загальнодержавної політики Верховна Рада України за ініціативи Президента України 21 листопада 2002 р. схвалила Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу . Ця Концепція буде покладена в основу Загальнодержавної програми адаптації, яка має стати основою цього процесу та запровадити ефективний механізм реалізації державної політики, спрямованої на інтеграцію України до Європейського Союзу. Розробка такої програми має бути завершена до 30 квітня 2003 року.

Дорученням Прем`єр-міністра України В. Януковича від 14.12.2002 за № 16800/3 відповідальним за розробку Загальнодержавної програми визначено Міністерство юстиції України. Наказом Міністра юстиції України О. Лавриновича від 03.01.2003 за № 1/7 загальна координація процесу розробки Загальнодержавної програми покладена на Департамент міжнародного права Мінюсту, функції секретаріату доручено виконувати Центру порівняльного права при Міністерстві юстиції України.

Вже зараз здійснюється безпрецедентна за своїми масштабами робота по опису законодавства України в пріоритетних сферах адаптації та проведення порівняльно-правового аналізу із відповідним acquis Європейського Союзу. Одночасно UEPLAC проводить подібний опис права ЄС у цих пріоритетних сферах, що саме становитиме одну з основ Загальнодержавної програми адаптації законодавства України.

Водночас до розробки цієї програми передбачається залучення інших центральних органів виконавчої влади, науково-дослідницьких установ, провідних фахівців у сфері європейського права, а також експертів Українсько-європейського консультативного центру з питань законодавства (UEPLAC).

Ми також маємо бажання прийняти участь в цій кропіткій справі. У даній науковій роботі була зроблена спроба розкрити найбільш важливі, на нашу думку, проблеми співвідношення національного та міжнародного права; висловити свою точку зору з найгостріших проблем у цьому питанні. Такий підхід, на нашу думку, може допомогти усвідомити, що міжнародне право – це своєрідний живий індивід, що воно розвивається відповідно до нових потреб соціальної практики і буде спонукати до власних пошуків оптимальних шляхів вирішення наявних проблем у взаємовідносинах між різними суб’єктами міжнародного спілкування.

У роботі була зроблена спроба систематизувати сучасні нормативні матеріали і сучасну практику України, узагальнити досвід і доробок інших спеціалістів, дати теоретичне осмислення найважливіших проблем у становленні такої науки, як міжнародне право.

ПОНЯТТЯ ТА ПРЕДМЕТ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА. ЙОГО НОРМИ ТА СУБ’ЄКТИ

Суперечки про термін "міжнародне право" ведуться давно і небезпідставно, оскільки слововживання "міжнародне право" має передбачати право між народами. Але це право давно не є правом між народами, а є правом між державами, хоча історично — це право між народами, оскільки саме під такою назвою — jus gentium — воно зароджувалось у Стародавньому Римі. Літературу з міжнародного права довго видавали латинською, ця назва збереглась німецькою, французькою, англійською, українською, російською та всіма іншими мовами. Правда, до кінця XVIII — на початок XIX століття англійська назва Law of Nations поступилась International Law (у Бентама в 1789 p.), французька Droit des gents - Droit International (у Дюмона). Вистояли лише німці, не змінивши назви. Коли ж з'явився термін "міжнародне приватне право", перше почали називати міжнародним публічним правом.

Міжнародне право — це, як справедливо зазначено міжнародно-правовій літературі [2|, особлива система права. Воно відрізняється від інших правових систем за методами правового регулювання, об’єктом і суб'єктами права, за способами нормоутворення і забезпечення юридичної сили. Особливості цього права такі своєрідні, що й сьогодні, коли його юридична сила вже не викликає заперечень, можна зустріти висловлювання, що піддають сумніву нормативну природу міжнародного права, йменують його то "не правом", то правом, але таким, що ґрунтується лише на нормах моралі [3]. З цього приводу в середині вісімдесятих років висловився англійський міжнародник Р. Дженнінгс, зазначивши не без іронії, що останнім часом теорія міжнародного права позбавилася теми, з якої у підручнику звичайно починалося викладення цієї дисципліни — питання про те, чи є міжнародне право правом [4].

Особливості міжнародного права випливають з характеру його суб'єктів, якими є лише суверенні й повністю незалежні держави. Суб'єктами міжнародного права є також міжнародні (міжурядові) організації, але оскільки вони створюються державами, то є похідними (іноді кажуть — вторинними) суб'єктами міжнародного права. Зрідка у провінційній літературі робляться спроби розширити коло суб'єктів міжнародного права, зокрема, за рахунок різного роду недержавних органів, неурядових установ, навіть органів місцевого самоврядування. На нашу думку, в цьому не тільки немає практичної необхідності, а й теоретично це необґрунтоване і політично шкідливо. Справді, тепер, зі збільшенням у світі сепаратистських тенденцій, визнання за органами місцевого самоврядування статусу суб'єкта міжнародного права лише б зміцнило і стимулювало такий сепаратизм. Крім сторожкого і вельми обмеженого визнання міжнародної правосуб'єктності людини, міжнародне право далі не пішло. У відомому рішенні Постійної палати міжнародного правосуддя у справі пароплава "Лотос" зазначалось: "Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами" . Це твердження не втратило своєї актуальності й дотепер.

У відповідності до теорії права, суб'єкт — це особа, яка бере участь у правовідносинах. Значною мірою це визначення придатне й для міжнародного права. Але потреби практики міжнародних відносин змушують більш точно визначити поняття суб'єкта стосовно міжнародного права. Не боячись дорікань у позитивізмі, зазначимо, що таким додатковим критерієм є можливість брати участь у міжнародній правотворчості. Особливість міжнародного права полягає, таким чином, у тому, що його суб'єкт одночасно є і його творителем [5]. Як зазначалося, цю можливість мають тільки держави та міждержавні (міжурядові) організації, і ніхто більше.

Оскільки держави є основними суб'єктами міжнародного права, необхідно дослідити ознаки і особливості їхньої міжнародної правосуб'єктності.

1. Держави мають суверенітет. У міжнародному праві це слід розуміти як незалежність однієї державної влади від будь-якої іншої [6]. Як писав Л. Оппенгейм, "суверенітет є вища влада, влада, яка не залежить від будь-якої іншої земної влади; отже, суверенітет... має на увазі повну незалежність як у межах країни, так і за її межами" [7].

Суверенітет знаходить своє відбиття у праві держави здійснювати виключну юрисдикцію щодо фізичних і юридичних осіб на всій території, звідси його називають також "територіальним суверенітетом". Ст. 2 Конституції України встановлює, що суверенітет України поширюється на й« ні її територію. Територіальний суверенітет означає також, що держава не може здійснювати будь-які виявлення своєї влади на території іншої держави, крім як на підставі дозволеної норми, яка випливає з загального міжнародного права або договору. Слід вважати, що це стосується й міжнародних територій, зокрема, відкритого моря. Суверенітет не може бути необмеженим: суверенітет однієї держави завжди обмежений суверенітетом іншої. Приймаючи на себе зобов'язання з міжнародного права, держава тим самим обмежує свій суверенітет, але таке самообмеження є не що Інше, як виявлення повного суверенітету, тому що здійснюється за власною волею держави. Тому іноді кажуть, що міжнародне право обмежує свободу дій держави, але не її суверенітет. Прикладом такого самообмеження служать постійно нейтральні держави, найбільш відомі серед них — Швейцарія та Австрія. Постійний нейтралітет Швейцарії було проголошено і гарантовано у 1815 р., Австрії — у 1955 р. Про постійний нейтралітет Туркменистану йдеться у ч. 3 ст. 1 і у ст. 6 Конституції Туркменистану, а також у спеціально прийнятій Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 12 грудня 1995 р. [8].

Держави мають міжнародну дієздатність і правоздатність. Міжнародне право сприйняло цивілістичну доктрину, з тим лише застереженням, що, як правило, держави не можуть позбавлятись дієздатності. Вважають, що у міжнародному праві відбувається органічне злиття право- і дієздатності [9]. З тих самих, мабуть, міркувань Цивільний кодекс України не містить норми про недієздатність юридичних осіб [10].

Як суб'єкти міжнародного права держави беруть участь у міжнародній правотворчості, тобто створюють норми міжнародного права як безпосередньо, так й у міжнародних організаціях, і несуть відповідальність за їхні порушення. Можливість відповідати за порушення міжнародних норм – одна з головних ознак міжнародної правосуб'єктності.

Наявність міжнародної правосуб'єктності визначається можливістю вступати у зносини з іншими державами, у тому числі шляхом здійснення дипломатичних і консульських зносин, захищати свою правосуб'єктність, а також застосовувати санкції до порушників міжнародного права. Як відомо, до їхнього числа належить і використання збройної сили у разі колективної або індивідуальної самооборони. Застосування збройної сили проти агресії — одна з суттєвих ознак міжнародної правосуб'єктності.

Необхідно підкреслити ще одну особливість держави як суб'єкта міжнародного права: властиву їй неперервність. Як писав у свій час Є.Т. Усенко, з точки зору теорії держави і права довоєнна Болгарія і післявоєнна Болгарія — різні держави. З точки зору міжнародного права — той самий його суб'єкт [11], що виявляє її неперервність.

Англієць Дж. Кроуфорд, підкреслюючи неперервність (він йменує це постійністю) як одну з основних ознак державності, називає ще ряд інших: готовність і здатність додержуватися міжнародного права, "деякий ступінь цивілізації", правовий порядок. Разом з тим він пише про появу деяких ефективних міжнародно-правових суб'єктів, котрі, за загальним визнанням, не є державами, таких, наприклад, як Тайвань [12].

Проблема неперервності (іноді додають — ідентичності) держави має серйозне значення з точки зору міжнародного права. Варто згадати постанову Сенату Польщі від 16 квітня 1998 р. стосовно неперервності польської держави між II Республікою (Версаль) і 1989 p., коли замість Польської Народної Республіки виникла Республіка Польща. Як вказувалось у постанові Сенату, "держава, створена в результаті другої світової війни на польських землях й існуюча у 1944—1989 pp., була державою недемократичною, з тоталітарним режимом як елементом світової комуністичної системи, позбавленою суверенітету і такою, що не реалізувала принцип верховенства народу" [13]. На цій підставі Сенат делегалізував правові акти цього періоду, відновивши дію Конституції 1935 р. Проблема неперервності тісно пов'язана з питаннями визнання, правонаступництва тощо.

Ст. 3 Віденської конвенції про право міжнародних договорів говорить про держави та інші суб'єкти міжнародного права, але саме поняття "інші суб'єкти міжнародного права" в цій Конвенції не розкрите. Разом з тим у преамбулі Конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р. міжнародні організації визнаються суб'єктами міжнародного права.

Таким чином, можна стверджувати, що, поряд з державами, суб'єктами міжнародного права є й міжнародні організації. Вони створюються державами з метою досягнення їхніми засновниками певних цілей. Вони надають міжнародним організаціям необхідних прав і обов'язків, тобто міжнародно-правової суб'єктності. Але ця правосуб'єктність не може бути правосуб'єктністю держави, вона є обмеженою і спеціальною, тобто зумовленою метою, для досягнення якої створено організацію. І хоча міжнародні організації не мають ні населення, ні території, ні публічної влади, ні суверенітету, "міжнародне право на певному етапі свого розвитку змушене додати до первісних своїх природних суб'єктів міжнародні організації" [14].

До суб'єктів міжнародного права належали також нації і народності, які боролися за самовизначення. Ця концепція отримала широку підтримку серед країн, які розвиваються, і соціалістичних держав,, але не мала достатньо стійкої позиції у міжнародному товаристві, у тому числі в ООН. Виходили з того, що нації і народності, котрі борються за самовизначення, — явище непостійне, тимчасове, існуюче в період здобування незалежності, що потребує підтримки міжнародного товариства більше у період боротьби за неї. Сьогодні суб'єктів такого роду майже не залишилось, у зв'язку з чим ця концепція втрачає актуальність. Зберігання уваги до неї тепер не позбавлене небезпеки, оскільки може сприяти поширенню деструктивних і вельми небезпечних ідей сепаратизму. У новітній літературі іноді правосуб'єктність націй і народностей все ж підтримується [15].

У той час, коли Україна була у складі Радянського Союзу, її міжнародна правосуб'єктність була дуже обмеженою, а з моменту проголошення Декларації про державний суверенітет Україна стала повноправним суб'єктом міжнародного права [16].

Визнання держави як основного суб'єкта міжнародного права зумовлює особливий підхід до міжнародно-правової норми. Будь-яка норма поведінки стає нормою права, якщо її дія і обов'язковість забезпечуються примусовою силою держави. Соціальна норма, яка не забезпечена примусовою силою, є лише нормою моралі. Ця аксіоматична думка не потребує посилання на авторитети. Але держава у змозі застосувати примус лише в межах своєї юрисдикції, тобто в межах своєї території і стосовно підвладних їй осіб. Якщо суб'єктами міжнародного права є держави і міжнародні (міжурядові) організації, стає зрозумілим, що застосування до них примусу з боку іншої держави неможливе, оскільки вони не знаходяться під чиєю-небудь юрисдикцією, не підвладні будь-якій державі й взагалі будь-якій владі. Можна дійти до висновку, що норми міжнародного права не забезпечуються силою державного примусу, і це викликає сумнів у його нормативному характері. У нашій літературі давно висловлено думку про необхідність створення такого визначення правової норми, яке було б однаково придатним і для внутрішньодержавного, і для міжнародного права [17]. Поки це зробити не вдалось. Професор Мартен Боос із університету в Утрехті одного разу відзначив, що фахівці з міжнародного права рідко є фахівцями у галузі теорії права, так само як фахівці у галузі теорії права рідко є фахівцями з міжнародного права [18]. Але все це зовсім не означає, що норми міжнародного права невиконавчі.

Міжнародне право створюється на консенсуальній основі, тобто на основі угоди між державами. Держави мають суверенну владу, тому не можуть погодитися на обов'язковість договору всупереч своїй волі. Навпаки, вони діють, реалізуючи свою волю, котра детермінується об'єктивними потребами, усвідомленими державними інтересами. Досягнувши угоди, у якій держава має потребу, вона має діяти в інтересах поставленої мети, що є змістом договору, тобто в межах договірної норми або норм. Не має значення, чи є результат разовим або розтягнутим у часі, тобто на час дії договору. Так чи інакше держава об'єктивно має, навіть повинна, виконувати міжнародно-правову норму, міжнародне право у цілому. Так само як громадянин не має права ухилятися від виконання норми внутрішньодержавного права, посилаючись на те, що ця норма була прийнята тоді, коли він у цій державі не проживав або до його народження, так і держави не мають права ухилятися від виконання норм міжнародного права з посиланням на те, що ця норма була прийнята ще до створення даного суб'єкта права або він не брав участі в її прийнятті. Така специфіка права, у тому числі й міжнародного.

Навіть тоді, коли внаслідок історичних, політичних, економічних або інших об'єктивних причин виконання норми міжнародного права стало для держави неможливим або невигідним, вона зобов'язана її виконувати, тому що цього вимагають інтереси стабільності міжнародних відносин. Як зазначалось у вітчизняній літературі, концепція правового міжнародного товариства передбачає створення не просто сукупності держав, а саме товариства, для котрого важливою є зверхність інтересів товариства у цілому, а не окремих держав, і передбачення поведінки суб'єктів з будь-яких обставин [19]. Іноді вважають, що такий власний примус, або самопримус, суперечить суверенітету держави. Але це не так. Відомо, що будь-яке добровільне обмеження суверенітету є виявленням суверенітету. Добровільне додержання міжнародного права є основою його існування. Відомий польський міжнародник, професор К. Скубишевський звернув увагу на вельми красномовний факт: "Відсутність міжнародного примусового апарату властива і Європейському товариству, але повага до рішень Європейського Суду варта уваги: із 2365 рішень, прийнятих до 1985 p., лише ЗО залишилися мертвою буквою". Решта була виконана добровільно [20]. Разом з тим існують й інші думки. Як пише член Міжнародного Суду ООН Г. де Лашальєр, "достатньо слушна статистика додержання норм міжнародного права не враховує якісний бік його сфер, про які йдеться. Чим вище ми підіймаємося сходами цінностей, які охороняються міжнародним правом, тим рідшими стають випадки точного і чіткого додержання норм, що правильно тлумачаться" [21]. Але будь-яке право, на відміну від моралі, існує лише тому, що немає абсолютної впевненості у добровільному додержанні його всіма суб'єктами. Немає такої впевненості й стосовно міжнародного права.

Втім, коли йдеться про загальнообов'язковість норм міжнародного права, то тут немає повної одностайності. Іноді вважають, що будь-які рішення універсальних міжнародних організацій, насамперед ООН, "можуть розглядатись як обов'язкові юридичні документи не тільки тому, що вони є загальним тлумаченням обов'язкових положень Статуту, але й тому, що у разі відсутності голосів "проти" вони містять узгоджену волю всіх учасників організації і наводять загальну угоду, що створює обов'язкове правило поведінки". Одночасно вважають, що загальнообов'язковість слід виводити із всього комплексу дій і заяв держав, при яких ратифікація — лише один з компонентів волевиявлення [22].

Об'єктом міжнародного права (міжнародно-правового регулювання) є міжнародні відносини. Точніше — відносини між державами. Міжнародні відносини, їхній стан і тенденції глибоко впливають на міжнародне право. Було б неправильним стверджувати, що міжнародне право "обслуговує" міжнародні відносини, але безсумнівно враховує інтереси і потреби міжнародного товариства. Розвиток таких інститутів міжнародного права, як морське право, у тому числі право на економічну зону або ресурси континентального шельфу, врешті-решт є розширенням територіального суверенітету прибережної держави, що раніше не уявлялося можливим; розмежування повітряного і космічного просторів і, таким чином, встановлення державного суверенітету на висоту 100—110 км також відповідає новим, зростаючим потребам товариства держав; заміна поняття "родина цивілізованих держав" на поняття "міжнародне товариство" і включення до нього всіх без винятку країн нашої планети — все це відповідь на нові потреби відносин між державами.

Серед об'єктів правового регулювання сучасним міжнародним правом все більшого значення набувають загальнолюдські або глобальні проблеми.

Науково-технічний прогрес не тільки позитивно впливає на розвиток міжнародного товариства, але у ряді випадків несе загрозу основам людської цивілізації. Чорнобильська катастрофа — не єдиний, але найбільш красномовний приклад цього. Таку саму загрозу несуть забруднення атмосфери і Світового океану, втрата контролю за ядерними відходами та ін. Людство заінтересоване у міжнародно-правовій регламентації небезпечних сфер людської діяльності, їхньому обмеженні аж до заборон. Це вимагає все більшого втручання міжнародного права в сферу суверенних прав держав і, в свою чергу, демократизації самого міжнародного права.

Слід зазначити, що у вирішенні глобальних проблем заінтересовані всі без винятку держави незалежно від їхнього географічного розміщення, політичної, військової або економічної значимості. Всі вони мають брати участь в обговоренні і вирішенні вказаних проблем, у зв'язку з чим в доктрині формується позиція про необхідність їхньої міжнародно-правової регламентації переважно методом консенсусу — загальної згоди. Практика діяльності держав у вирішенні глобальних проблем має безсумнівні досягнення. Мається на увазі кодифікація морського права, достатньо розроблена регламентація поведінки держав у космосі, додаткова регламентація правового статусу Антарктики з метою охорони цього унікального заповідника, розробка поняття "загальна спадщина людства" та ін.

Збільшення інтернаціональних зв'язків міжнародного товариства – держав, міжнародних міжурядових і неурядових організацій, корпорацій, у тому" числі створення і діяльність багатонаціональних корпорацій, спілкування, між індивідами приводить до розширення сфери міжнародно-правового регулювання.

Раніше до поняття “міжнародне право” належали сфери міждержавних відносин у межах "класичного" міжнародного права: територія, населення, морське право, дипломатичне право, право війни (був час, коли міжнародне право поділялось на право миру і право війни). Тепер обсяг правового регулювання постійно збільшується. До сфери міжнародного права ввійшло повітряне право, економічне право, екологічне право, згодом також атомне право, міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю, космічне право, гуманітарне право та ін. Не залишається, однак, без уваги, що у різних вітчизняних навчальних курсах галузі міжнародного публічного права а ні за назвою, ані за кількістю не співпадають. Наприклад, у підручнику П.M. Бірюкова (1998 р.) є розділ "Міжнародне атомне право", що має об'єктивно свідчити про наявність відповідної галузі міжнародного права. У другому виданні підручника за редакцією Ю.М. Колосова і В.І. Кузнецова (1999 p.) такого розділу немає, а отже звідси можна зробити висновок, що автори не визнають такої галузі міжнародного права. І слід зазначити, що подібних прикладів чимало. Таким чином, перелік галузей міжнародного права деякою мірою зумовлений суб'єктивним підходом. Ще більш разючі приклади з'ясовуються при порівнюванні з зарубіжними дисциплінами. Залишаючи поза увагою видані у нас підручники і посібники Я. Броунлі, Е. де Аречаги, Л. Оппенгейма та інших, розглянемо виданий у 1998 р. у Польщі четвертим виданням підручник відомого польського міжнародника Леха Антоновича. У підручнику 11 розділів, а класична частина складається з розділу, присвяченого водним, підводним, повітряним і космічним просторам, розділів про зарубіжні органи держави, міжнародні організації, міжнародні договори, про міжнародні спори і збройні конфлікти, тобто до особливої частини належать всього п'ять розділів. Не кажучи про крайню стислість викладення, привертає увагу відсутність згадування про міжнародні конференції, гуманітарне право (право людини), міжнародне кримінальне право і ряд інших, звичних, як здається, безумовно необхідних інститутів і галузей.

Суб'єктивний підхід проглядається і в структурі цього підручника, наприклад, у розділі "Правове забезпечення міжнародної безпеки".

Система науки міжнародного права тісно пов'язана з системою самого міжнародного права, що має безумовно об'єктивний характер. Система міжнародного права — це взаємозв'язок і обумовленість окремих галузей і інститутів, покликаних до життя об'єктивними потребами міжнародного товариства. Міжнародне право як система являє собою сукупність норм в їхній взаємодії.

У системі міжнародного права виділяють загальне, або універсальне, міжнародне право, тобто принципи і норми, обов'язкові для всіх держав. Є міжнародні договори, учасниками котрих є переважна більшість держав світу. Тому норми цих договорів є обов'язковими для держав, що беруть у них участь. Іноді такі договори визнаються і додержуються всім міжнародним співтовариством. Ці норми є частиною загального міжнародного права. Найбільш важливі норми загального міжнародного права прийнято називати принципами. У дипломатичній практиці й у літературі їх називають "основними принципами", хоча в Декларації 1970 р. і в Статуті ООН їх іменують "принципами". Основні принципи у вітчизняній літературі називають також нормами jus cogens, чим підкреслюється їхня важливість і загальна обов'язковість.

Залежно від територіальної ознаки діяльності виділяють норми партикулярного міжнародного права. Ч.Ч. Хайд у свій час написав роботу про американське міжнародне право "Міжнародне право, його розуміння і застосування Сполученими Штатами Америки". У середині нинішнього століття з'явилися праці про соціалістичне міжнародне право. Сьогодні актуальним стає розроблення проблеми європейського міжнародного права [23|.

Складним є питання про співвідношення міжнародного публічного права і деяких інших галузей, які не включались і не включаються в обсяг навчальної дисципліни міжнародного публічного права. Йдеться про міжнародне фінансове (валютне) право, міжнародне трудове право та ін.

Особливе місце займає в цьому ряду міжнародне приватне право. Так складається (і пояснення цього не знайти), що, скажімо, про міжнародне трудове право і його співвідношення з міжнародним публічним правом ніколи не згадується. Зате немає жодного підручника без згадування про співвідношення міжнародного публічного і міжнародного приватного права, хоча для першого є значно більше підстав, ніж для другого. Більш того, уявляється, що для другого підстав зовсім немає.

Коли кажуть про міжнародне приватне право, ніколи не виникає сумнівів у його справжній природі. Виступаючи на одних із зборів Радянської асоціації міжнародного права, І.І. Лукашук заявив, що те, що у міжнародному приватному праві немає нічого приватного, можна вважати безсуперечним [24]. Л.А. Лунц називав його "галуззю радянського права" [25]. Так вважав й Г.К. Матвеев [26]. Хоча ця точка зору, мабуть, є загальноприйнятою, не може не викликати здивування той факт, що всесвітньо відомий Гаазький інститут міжнародного права має секцію міжнародного приватного права [27], що служить вираженням визнання його частиною (галуззю?) міжнародного публічного права.

Однакове відношення до цього права мають і міжнародне трудове, міжнародне валютне, міжнародне транспортне право та ін. Але тоді неминуче виникає питання про причини, з яких ці галузі міжнародного права ніколи не включаються в дисципліну міжнародного публічного права, навіть не згадуються, у той час як міжнародне приватне право, що є галуззю внутрішньодержавного права, згадується завжди. Таким чином, перед наукою міжнародного права постає завдання вироблення об'єктивних критеріїв щодо визначення обсягу міжнародного публічного права.

Поняття сучасного міжнародного права стійко увійшло в ужиток науки і практики міжнародного публічного права. Достатньо відомі відмінності сучасного міжнародного права від попередніх етапів його розвитку. Немає, однак, єдності у визначенні періоду, з якого міжнародне право може іменуватися сучасним. В одному разі його співвідносять з початком нинішнього століття, точніше — з періодом, що співпадає з революцією 1917 р. Інші, в основному зарубіжні автори, — з прийняттям Статуту ООН. Хоча перша точка зору значно ідеологізована, не можна не визнати, що революція в Росії, її лозунги і документи зіграли важливу роль у становленні нових принципів у відносинах між державами і формуванні сучасного міжнародного права. Міжнародне право доволі консервативне. Становлення і визнання принципів і норм не відбувається з сьогодні на завтра — впровадження їх у життя досить тривала процедура. Мабуть, слід виходити з того, що сучасне міжнародне право створювалось у період між 1917 і 1945 pp., починаючи від Декрету про мир і закінчуючи Статутом ООН.

У попередній історичний період, пробуючи примирити біполярну дійсність з існуванням "одного на всіх" міжнародного права, або конструювали "соціалістичне міжнародне право", якого в дійсності не було, або стверджували, що сучасне міжнародне право відрізняється від буржуазного міжнародного права загальнодемократичним характером. Справді, сучасне міжнародне право заперечувало "старе", або "буржуазне", міжнародне право. Зокрема, виключено можливість придбання території силою або загрози силою. Сучасне міжнародне право відмовилось від визнання контрибуцій, від таємних договорів тощо. Сучасне міжнародне право ґрунтується на повазі і захисті прав людини, на гуманізації збройних конфліктів, у тому числі на забороні таких видів зброї, які заподіюють надзвичайні страждання і муки воюючим тощо. Всього цього не могло досягти "старе" міжнародне право. Але неправильно співвідносити це тільки з революцією 1917 р. і створенням СРСР. Відомо, що СРСР також укладав таємні договори і у 1939—1940 pp., анексував чужі території, хоча стратегічно це було виправдано. Відмінності сучасного міжнародного права від попереднього дійсно підтверджують його загальнодемократичний характер.

Вітчизняна наука міжнародного права, як і вся правова наука у цілому, протягом тривалого часу спиралася на марксистсько-ленінську теорію походження держави і права, розглядаючи їх як функцію економічного базису. Це створювало безпроблемну концепцію поступового розвитку міжнародного права від рабовласницького до буржуазного, хоча вона не завжди відповідала історичній правді. У той самий час зарубіжна наука шукала інші критерії періодизації. Л. Оппенгейм стверджував, що у давнину міжнародне право було відсутнім, була відсутньою потреба в ньому й у середньовіччі, але поділяв науку міжнародного права на період "до Греція" і "після Греція". Правда, Оппенгейм вважає, що корені міжнародного права сягають далеко в глибину століть і в цей період його норми ще не виділялись із природного права в самостійну правову систему [28]. І цю концепцію не можна визнати бездоганною.

Відмова від догматизму викликала певне збентеження у вітчизняній науці міжнародного права, особливо у тій її частині, котра стосується історичної оцінки і періодизації історії міжнародного права. Наша наука зайнята розробленням пекучих проблем і тому повертатися назад, у глибини історії, їй не до часу. Через те цю проблему або обходять [29], або, як зауважує І.І. Лукашук, погоджуються на компроміс [30] і пропонують поділяти історію міжнародного права на: а) передісторію (з давніх часів до кінця середньовіччя — класичне міжнародне право); б) з кінця середньовіччя до створення Ліги Націй; в) перехідний період до сучасного міжнародного права (до Статуту ООН); г) сучасне міжнародне право — починаючи з Статуту ООН. Тим самим сприймається концепція Л. Оппенгейма з поправкою на сучасність, котрої він вже не застав.

Окремим абзацом слід розглянути таке поняття, як “контроль у міжнародному праві”. Цей термін можна зустріти в багатьох міжнародних угодах. Так, у Преамбулі Договору про заборону розміщення на дні морів і океанів і в їхніх надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення від 11 лютого 1971 р. вказується, що Договір є кроком на шляху до договору про загальне і повне роззброєння під строгим і ефективним міжнародним контролем [31]. Як видно із Договору, кожна держава має право проводити перевірки додержання Договору "шляхом спостерігання діяльності інших держав", що, мабуть, і складає зміст контролю. 9 грудня 1991 р. ГА ООН прийняла Декларацію про встановлення фактів Організацією Об'єднаних Націй у сфері підтримки міжнародного миру і безпеки [32], яка безсумнівно складає основний спосіб перевірки з метою контролю, хоча саме поняття "контроль" у цій Декларації не згадується. Про ефективний контроль йдеться й у інших документах.

Для з'ясування змісту поняття "контроль", мабуть, слід звернутися до категорій внутрішньодержавного права, але це не полегшує ситуацію. Справа в тому, що у вітчизняному праві контроль співвідноситься з владними повноваженнями. На відміну від нього нагляд, навпаки, з владними повноваженнями не пов'язаний. Тому органи контролю – це владні органи, а органи нагляду владних повноважень не мають. Проте в деяких інших країнах все навпаки: органи нагляду мають владні повноваження, а контролю — не мають [33]. У міжнародному приватному праві це називається "конфліктом кваліфікацій". Тому якщо виходити зі змісту діяльності, котру в згаданих документах кваліфікують як контроль, то у розумінні вітчизняного права це нагляд, оскільки ніяких владних повноважень ця діяльність не передбачає.

Якщо ж виходити з іншого розуміння, то це контроль. У будь-якому разі треба мати на увазі, що контроль у міжнародному праві — це спостерігання, дослідження з метою "звернути увагу" заінтересованих держав на явище, яке вивчається. Ніяких інших заходів щодо об'єкта контролю вживати не можна. Спроба поставити знак рівності між контролем і гарантіями позбавлена, на перший погляд, підстав [34]. Мабуть, таке розуміння контролю і нагляду міститься в ст. 15 Закону України "Про міжнародні договори України", яка має назву "Загальний нагляд за додержанням міжнародних договорів України", хоча у ній ідеться про їх виконання лише українською стороною. Щодо іноземних учасників таких договорів, то відповідно до ст. 16 Закону передбачене вжиття "необхідних заходів відповідно до норм міжнародного права", яке не припускає будь-якого владного впливу.

Викладене дозволяє сформулювати визначення міжнародного права . Передчасно зазначимо, що такі визначення можна зустріти, мабуть, у всіх підручниках і навчальних посібниках, і важко докоряти їхнім авторам у будь-яких огріхах. Інакше кажучи, всі вони не страждають на недоліки і немає підстав їх заперечувати. На цьому фоні давати нове, яке чим-небудь відрізняється від попередніх визначень, — складне завдання. Проте, на нашу думку, міжнародне право — це сукупність правил поведінки учасників міжнародного спілкування, обов'язковість яких визнається ними добровільно, з метою запобігання міжнародним конфліктам, забезпечення всебічного міжнародного співробітництва і дружніх відносин між ними.

Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: Учебник. — M.: БЕК,1997. — С. 3—4.

Див. про це, наприклад: Игнатенко Г.В. Международное и советское право:проблемы взаимодействия правовых систем // Сов. государство и право. —1985.— № 1. — С. 73—78 і далі.

Див. про це, наприклад: Броунли Я. Международное право: В 2 кн. — M.:Прогресе, 1977. — Кн. 2. — С. 81 і далі; Lukic R. Uvod u prawo. — Beograd,1966.— S. 353 та ін.

Essays in International Law in Honour of Judge M. Lachs. — The Hague,1984. — P. 121.

Професор Мадридського університету М. Дієз де Веласко, вважаючи основними суб'єктами міжнародного права держави, решту відносить або до історичних(як Мальтійський орден), або до функціональних (як міжнародні організації). Див.:Сов. государство и право. — 1979. — № 8. — С. 153.

Ушаков H.A. Суверенитет в современном международном праве. — М.:Наука, 1963. — С. 23. Ця формула у вітчизняній літературі отримала широке визнання.

Оппенгейм Л. Международное право. — М.: Госиздат иностр. лит., 1948. —Т. 1, полутом 1: Мир. — С. 130.

Действующее международное право: В 3 т. — М.: Изд-во Московскогонезависимого ин-та международного права, 1997. — Т. 3. — С. 736—740.

Международное право: Учебник / Под ред. Г.И. Тункина. — М.: Юрид.лит., 1982. — С. 82. Автори цього розділу підручника Г.В. Ігнатенко та Д.І. Фельдман.

У літературі було висловлено більш категоричне судження: "Категоріянедієздатних суб'єктів міжнародному праву невідома". Див.: Ушаков М. Международное право: Учебник / Под ред. Н.Т. Блатовой. — М.: Юрид. лит., 1987. — С. 71.

Усенко Е.Т. Соотношение категорий международного и национального(внутригосударственного) права // Сов. государство и право. -- 1983. -№ 10. — С. 49.

Crawford 1. The creation of states in International Law. — Oxford: Clarendonpress, 1980. — P. 36.

Sprawozd. stenogr. z 11 pos. Senatu RP 16.IV.98. — S. 125—126.

Аречага Э.Х. Современное международное право. — М.: Прогресс, 1983. —С. 256.

Див., наприклад: Международное право: Учебник. — М.: Междунар. отношения, 1999. — С. 60—61.

Відомості Верховної Ради України. — 1990. — №31. — Ст. 429.

Усенко Е.Т. Указ. соч. — С. 45—47.

Boos Marten. A Methodology of International Law. — Amsterdam; Oxford,1984. — P. 116.

Пунжин СМ. Правовое мировое сообщество — реалии и перспективы //Сов. государство и право. — 1991. — № 12. — С. 101.

Див. його рецензію на кн.: "Rosenne Chabtai. Practice and Methods ofInternational Law" в журналі: Panstwo і Prawo. — 1986. — № 8. — S. 120.

Цит. за: Мюллерсон P.A. Обеспечение мира, мировое общественное мнениеи международное право // Сов. государство и право. — 1986. — № 3. — С. 65.

Блищенко И.П. Некоторые проблемы советской науки международногоправа // Там же. — 1991. — № 3. — С. 139.

Szafarz Renata. Rozwoj prawa miedzinarodowego Europy. — W-wa, 1994.

Советский ежегодник международного права. 1980. — М.: Наука, 1981. —С. 292.

Лунц Л.А. Развитие советской доктрины по международному частномуправу // Сов. государство и право. — 1977. — № 12. — С. 48.

Матвеев Г.К. Международное частное право как отрасль советского права// Там же. — 1980. — № 6. — С. 51,

Про деякі сторони діяльності цієї секції див.: Udzial prawnikow Polskich wdzialalnosci Haskiej Akademii Prawa Miedzinarodowego // Panstwo i Prawo. —1983. — № 5. — S. 130—131.

Оппенгейм Л. Указ. соч. — С. 85.

Бирюков П.Н. Международное право: Учеб. пособие. — М.: Юристъ,1998. — С. 25—26.

Лукашук И.И. Международное право. Часть общая. — М.: БЕК, 1997 —С. 41.

Международное публичное право: Сб. док. — М.: БЕК, 1996. -• Т 2 —С. 5.

Там же. — С. 31—34.

Наприклад, в Польщі. Див.: Starosciak J. Prawo administracyjne. —W-wa, 1966. — S. 66.

Валеев P.M. Понятие международного контроля в международно-правовой литературе // СЕМП. 1980. — М.: Наука, 1981. — С. 283—284.

Основою міжнародного права є його норма . У міжнародному праві це складне і неоднозначне явище, тому що міжнародне право розвивалося зі звичаю і звичай до сьогодні не втратив свого значення.

Норми міжнародного права розпадаються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли із узгодженої волі держав. Звичаєві норми складали основний масив норм міжнародного права. Вимоги стабільності в міжнародних відносинах, необхідність більшої визначеності й точності у встановленні прав і обов'язків привели до витіснення звичаєвого права договірним. Але норми договірного права не рівнозначні. Насамперед, будь-яка правова норма не може охоплювати сукупності всіх можливих фактичних умов, до яких ця норма має застосовуватись, і залишає "вільний простір" для поведінки за розсудом. Тому іноді кажуть про "фактичне право", "живе право", "рамочне право". Це не може оцінюватися негативно і не є недоліком юридичної техніки. Суверенітет держави не допускає створення жорстких конструкцій, в яких державі не залишається місця для вільного розсуду. Але одночасно не ефективні правові норми, котрі взагалі не створюють будь-яких правил поведінки. В останній період таких норм з'являється все більше, вони носять скоріше політичний, ніж нормативний характер. Маються на увазі норми, що проголошують намір, побажання, але ні до чого не зобов'язують. Наведемо декілька прикладів. У рамочній Конвенції ООН від 9 травня 1992 р. "Про зміну клімату" міститься таке положення (її. 1 ст. 3): "Сторонам, котрі є розвинутими сторонами, слід ґрати провідну роль в боротьбі зі зміною клімату та його негативними наслідками". Зрозуміло, що поняття "провідна роль" не створює будь-яких конкретних правових зобов'язань для членів ООН, котрі належать до розвинених" країн. В Основах взаємовідносин між СРСР і США від 29 травня 1972 р. сторони заявили, що "вони будуть виходити із загального переконання про те, що у ядерне століття не існує іншої основи для підтримання відносин між ними, крім мирного співіснування". У тому самому документі "обидва уряди підтримують розвиток продуктивних контактів між представниками законодавчих органів двох країн і будуть сприяти їх розширенню". Такого роду формули носять декларативний характер, не є конкретними і отримали найменування "м'якого права". Ставлення до них неоднакове. Ряд юристів-міжнародників вважають їх корисними і важливими [1]. Інші, навпаки, вважають, що вони підривають концепцію юридичних зобов'язань і послаблюють авторитет права у міжнародному товаристві [2]. Відомий вчений К. Скубишевський, який був деякий час міністром закордонних справ Польщі, якось писав, що термін "м'яке право" та подібні до нього не тільки нічого не пояснюють, але вводять в оману (польською мовою — "баламутять") [3]. Такі норми можуть мати різні зв'язки з правом, але правом не бути.

Норми міжнародного права є об'єктом численних спроб класифікації. Деякі з них є штучними, деякі напрошуються самі собою. Практичні потреби визначають доцільність виділення таких правових норм.

Основні або загальновизнані принципи міжнародного права визнаються всіма членами міжнародного товариства і служать основою сучасного міжнародного права. Існує переконання, що без визнання і дотримання основних принципів міжнародний правопорядок не може існувати. Посилання держав на основні принципи як виправдання своєї поведінки є підтвердженням цього переконання. Основні принципи з'явилися у міжнародному спілкуванні як норми звичаєвого права, їх кодифікація почалася з прийняттям Статуту ООН, в ст. 2 якого були сформульовані такі основні принципи: суверенна рівність всіх держав; сумлінне виконання взятих на себе зобов'язань; вирішення міжнародних спорів мирними засобами, щоб не наражати на небезпеку міжнародний мир, безпеку і справедливість; відмова від застосування сили або загрози силою; територіальна недоторканність і політична незалежність; рівноправність і самовизначення народів; повага прав людини і основних свобод.

Основні принципи потім були більш повно сформульовані в Декларації про принципи міжнародного права стосовно дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй від 24 жовтня 1970 р. Всього в ній сформульовано сім принципів. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі, прийнятому 1 серпня 1975 p., де також перелічені основні принципи, котрими держави-учасниці мають керуватись у взаємовідносинах, їх десять: суверенна рівність, повага прав, властивих суверенітету; незастосування сили або загрози силою; непорушність кордонів; територіальна цілісність держав; мирне врегулювання спорів; невтручання у внутрішні справи; повага прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань; рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею; співробітництво між державами; сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права.

Основні принципи є універсальними нормами міжнародного права, їх відрізняє незаперечність і загальна обов'язковість; суперечність їм інших норм міжнародного права робить останні недійсними. Вони також складають основу "загального міжнародного права". Основні принципи є обов'язковими для всіх держав незалежно від того, чи є вони членами ООН, чи ні, чи брали вони участь у прийнятті Декларації про основні принципи, у Нараді з безпеки і співробітництва 1975 р. та ін.

У нинішньому столітті досить відчутно дає про себе знати політичний регіоналізм, що проявляється в створенні блокових систем [4] на політичній або геополітичній основі. Це приводить до створення відповідних міжнародно-правових норм і конструкцій, котрі формують регіональні норми міжнародного права. Такі норми втілені в регіональних міжнародних договорах, що відрізняються відповідною специфікою.

Слід підкреслити, що регіональні норми, так само як і засноване на них регіональне міжнародне право, відповідають Статуту ООН, в п. 1 ст. 52 котрого міститься таке положення: "Даний Статут ні в якому разі не перешкоджає існуванню регіональних угод або органів для вирішення таких питань, котрі належать до підтримання міжнародного миру і безпеки і є придатними для регіональних дій...". Про наявність регіональних норм і регіонального міжнародного права свідчать література і практика. Так, відомий американський міжнародник Ч.Ч. Хайд у свій час видав книгу під назвою "Міжнародне право, його розуміння і застосування Сполученими Штатами Америки". Згадування про "розуміння і застосування" свідчить про американський регіоналізм. Англієць Уїльям Батлер писав: "Тільки ісламська доктрина в її найбільш фундаменталістському варіанті усвідомлює себе як незалежну від загального міжнародно-правового порядку" [5]. А ось що писав марокканський вчений Кассем Рабах: "Підтримуючи демократичні принципи і норми міжнародного права, африканські країни звертають особливу увагу на формування конкретних норм, які захищають їхні інтереси. Африканські держави стоять також перед проблемою створення певної регіональної системи норм права" [6]. Таким чином, не виникає сумніву в регіональних нормах і створеному ними регіональному міжнародному праві. Але, як зазначалось у літературі, досить важко виявити будь-яку специфіку регіональних норм, хоча апологи цієї специфіки її наполегливо підкреслюють.

Близькі до них локальні норми міжнародного права. Вони мають обмежене, "місцеве" походження і створюються в основному при укладанні двосторонніх договорів. Такими, наприклад, є норми договору про розмежування континентального шельфу і дна Каспійського моря між Росією і Казахстаном (1998 p.), причому важливе міжнародно-правове значення має закладений у ньому принцип, згідно з яким поверхня моря залишається у загальному користуванні [7].

Важливу роль у загальній системі міжнародного права відіграють імперативні норми, які частіше йменуються jus cogens [8]. У міжнародно-правовій літературі панує переконання, що імперативні норми мають таку обов'язкову силу, що не вкладаються в піраміду ієрархії, тому що порушення приписаних імперативних норм тягне незначимість будь-якого міжнародного договору [9]. Суть імперативних норм у ступені їх обов'язковості. Л.А. Алексидзе стверджує, що "когентність" норм визначається непереборною моральною цінністю, хоча їх юридична природа не відрізняється від юридичної природи інших норм, що не мають такої "непереборної" сили [10]. Порушення імперативної норми дає право кожному члену міжнародного товариства вживати заходів щодо захисту порушеного правопорядку, хоча таке порушення може безпосередньо не заподіювати шкоди цьому суб'єкту.

На відміну від імперативних, диспозитивні норми міжнародного права допускають порушення приписів за взаємозгодою сторін. Природно, порушення диспозитивної норми тягне відповідальність порушника, тому що юридична сила зобов'язань, встановлених диспозитивною нормою, зовсім не менша від будь-якої іншої норми.

Необхідно зазначити особливість міжнародно-правової норми: у ній відсутня санкція. Відсутність санкції значно відрізняється від такого самого положення в конституційному праві, тому що там санкція у кінцевому підсумку є, але міститься в іншій галузі права.

Перенесена в іншу галузь, вона проте є достатньо визначеною, і вибір санкції не залежить від волі суб'єкта. У міжнародному праві санкція є неперенесеною і невизначеною. Вибір способів і форм відповідальності залежить від потерпілого суб'єкта міжнародного права або від міжнародного товариства. За однакових обставин форми відповідальності можуть бути різними.

Skubiszewski Krzisztof. Rola niewiazacych normatywnych w prawotworstwiemiedzynarodowym // Panstwo i Prawo. — 1986. — № 1. — S. 35.

Цей термін критикує I.I. Лукашук, вважаючи, що регіоналізм, заснований наблоках, заподіяв суттєву шкоду універсальному міжнародному праву. Може бути.Але крім Європейського Союзу, мабуть, усі інші регіональні організації були побудовані на блоковій основі. Хоча, звичайно, поняття "блокова система" потребуєуточнення.

Butler W. Regional and Sectional Diversities in International Law //International Law: Teaching and Practice. — L, 1982. — P. 49.

Кассем Рабах. Международные договорные отношения Марокко и их правовое регулирование: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1983. — С. 7—8.

Известия. — 1998. — 10 июля.

Алексидзе Л.А. Некоторые вопросы теории международного права. Императивные нормы. — Тбилиси: Изд-во Тбилис. ун-та, 1982.

Там же. — С. 305—306.

Там же. — С. 308.

Див., наприклад: Лукашук И.И. Нормы международного права в международной нормативной системе. — M.: Спарк, 1997. —С. 124—134.

Danilenko G. Law-Making in the International Community. — Dordrecht,1993. — P. 21.

Розглядаючи суб’єкти міжнародного права, як правило зазвичай стверджується, що єдиними суб’єктами міжнародного права є держави (а також міжнародні організації, які вони створюють та членами яких є).

Але деякі автори, наприклад Жан Тускоз, вважають, що деякі юридичні особи, метою яких є одержання прибутків (такі, як транснаціональні компанії) або які мають безкорисливі цілі (як державні організації), так само, як і фізичні особи, є суб’єктами міжнародного права [8, 42]. Це пояснюється тим, що насамперед, історично склалося так, що міжнародне право виникло до початку існування держав як міжнародне публічне право, що застосовується повсюдно. Тому незрозуміло, чому наслідком появи держав, які самі є вторинними структурами, можу бути зведення ролі міжнародного права до міждержавного права.

В теоретичному плані треба зробити три зауваження. З одного боку, суб’єктом права є передусім особа, а вже потім, у другу чергу, деякі інституції, наділені правами юридичної особи. У міжнародному праві, як у будь-якій інший галузі права, суб’єктом є насамперед фізична особа. Ніщо не спонукає нас до припущення, що держави — такі самі юридичні особи, як і будь-які інші (навіть якщо вони іноді претендують на абсолютну і необмежену владу), і є єдиними суб’єктами міжнародного права. Втім, справжньою проблемою є проблема пошуку загального визначення того, що таке суб’єкт права. Зазначимо, що суб’єктом права у будь-якому юридичному порядку є певна сутність, яка має права та виконує обов’язки згідно з цим юридичним порядком.

Ці два припущення дозволяють стверджувати, що не лише держави і міждержавні організації, але також і фізичні та юридичні особи є суб’єктами міжнародного права (два останні також підлягають національним юрисдикціям). Зрештою, традиційна концепція, згідно з якою держава (разом з міждержавними організаціями) є єдиним суб’єктом міжнародного права, базується на згоді з summa division , класичним розмежуванням міжнародного публічного та міжнародного приватного права.

Проте це однозначне розмежування публічного та приватного права сьогодні скрізь піддається сумніву. Всім добре відомо, що ці дві гілки права невіддільні одна від одної. У внутрішньому праві саме у зоні конфліктів — там, де перетинаються сфери дії так званих публічного та приватного права, — виникає найбільш юридичних проблем, найбільш важливих і делікатних. Те ж саме стосується і міжнародного права.

Звичайно, держава залишається головним суб’єктом міжнародного публічного права, але вона не може також уникнути дії міжнародного приватного права. Транснаціональне право, що формувалося на грунті практики діяльності підприємств (або загалом недержавних суб’єктів права), є однією з галузей міжнародного права.

В той водночас, зараз держава знаходиться в ”кризовому стані”, багато держав у світі на сьогодні виявляються неспроможними (внаслідок їх слабкості та поганої організованості) виконувати елементарні функції держави, натомість транснаціональні компанії, неурядові організації, окремі індивіди відіграють дедалі важливішу роль на міжнародній арені.

Отже схарактеризуємо послідовно суб’єктів міжнародного права: державу, міжнародні організації, недержавних юридичних осіб та фізичних осіб.

Держава

Незважаючи на надзвичайне різноманіття, яке впливає на юридичну ситуацію, держави все ж становлять цілісну юридичну категорію. Всі вони однаково мають правовий характер, їх народження регламентується однаковими нормами, всі вони складаються з території, населення, мають політичний устрій. Міжнародне право намагається в однаковий спосіб регулювати проблеми правонаступності держав. Але ця зовнішня подібність не заважає тому, що держави залежно від зобов’язань, які вони на себе взяли, та прав, які визнаються за ними, знаходяться в дуже різних юридичних ситуаціях. Міжнародне право враховує цю нерівність сил з тим, щоб або визнати за найсильнішими державами певні прерогативи, або, навпаки, допомогти слабким державам скористатися деякими специфічними правами.

Міжнародні організації

Часто вживаний вислів ”міжнародні організації” є не зовсім вдалим: йдеться про міждержавні організації.

Держави створюють міжнародні організації, щоб доручити їм завдання чи функції, які вони не можуть здійснити самостійно. Отже, за своєю будовою міжнародні організації перебувають на службі вищих інтересів або ширших, ніж інтереси держав, що є їх членами, регіональних чи загальних інтересів. Міжнародні організації до того ж є місцем протистояння та антагонізму між державами, що є їхніми членами.

Зараз існує близько 350 міжнародних організацій. Вони можуть бути дуже загальними (наприклад, як ООН) або, навпаки, дуже специфічними (наприклад, керувати науково-дослідною лабораторією).

Міжнародні організації наділені правами міжнародної юридичної особи, вони мають свою власну юридичну волю, відмінну від волі їхніх держав-членів. Правосуб’єктність організацій визнається за ними їхніми членами в їхніх власних законодавчих порядках. Додамо, що дискусія щодо юридичної особи міжнародної кожної конкретної організації не може бути вирішеною в принципі: кожен окремий випадок повинен стати об’єктом спеціального дослідження.

Недержавні юридичні особи

Категорія ”недержавні юридичні особи” є деякою мірою залишковою, оскільки вона складається з суб’єктів права інших, ніж держави, міжнародних організацій та фізичних осіб. Йдеться про юридичних осіб, незалежних від держави в тому, що стосується контролю та різновидів діяльності, навіть якщо їхній капітал чи його більшість належить державі. Цій категорії не вистачає цілісності з усіх точок зору і, зокрема, в юридичному плані. До того ж на сьогодні ці юридичні особи не регулюються якоюсь певною сукупністю відповідних точних міжнародних юридичних норм, які визначають їхній міжнародний статус та регламентують їхню діяльність. Загальні принципи, звичаї, рішення суду, аналіз теорії все ж існують у цій сфері.

Звичайно, всі недержавні особи не мають стосунку до міжнародного права. Лише ти з них, що займаються міжнародною діяльністю, можуть підлягати дії міжнародних норм.

Серед юридичних осіб, що беруть участь у міжнародному обміні (майно, капітали та послуги), є такі, в яких міжнародні операції становлять основу діяльності.

Саме починаючи з таких різнопланових ситуацій, виникають норми міжнародного права (або починають формуватися), щоб регулювати діяльність деяких недержавних юридичних осіб прибуткового характеру (транснаціональні компанії ) та деяких недержавних юридичних осіб неприбуткового характеру (неурядові організації ). Правовий режим юридичних осіб такого типу має певні спільні риси, але неприбуткові організації, які часто діють з гуманітарною метою, викликають менше недовіри, ніж транснаціональні компанії, які прагнуть отримати прибуток.

Транснаціональні компанії існують впродовж тривалого часу (можливо, з часів торговельних італійських республік), але дедалі зростаючу роль вони відіграють з часів другої світової війни (вони здійснюють зараз найбільшу частину міжнародної торгівлі, закордонних інвестицій та міжнародного обміну технологій). Економісти намагалися систематично вивчати їх у 70-ті роки, а юристи зацікавилися ними трохи пізніше. Втім міжнародне право у цій галузі знаходиться ще у зародковому стані.

Неурядові організації дуже невдало називаються, було б краще кваліфікувати їх ”транснаціональними організаціями неприбуткового характеру”. Ці неурядові організації можна визначити, застосовуючи ті ж самі терміни, що й до транснаціональних корпорацій, від яких вони відрізняються лише своїм характером, який насправді дуже важливий: вони не мають прибуткової мети. Група неприбуткових організацій, розміщених на територіях різних держав і юридично пов’язаних між собою таким чином, що вони підпорядковані спільній стратегії, викликає ті ж самі юридичні проблеми, що і транснаціональні корпорації.

Фізичні особи

У будь-якому правопорядку фізичні особи є головними суб’єктами права; інституції, юридичні особи, публічні чи приватні, створені самими фізичними особами для того, щоб краще організувати та впровадити в дію свої власні права. У будь-якому суспільстві фундаментальні права фізичних осіб є первинними та і вищими від прав юридичних осіб. Ці загальні зауваження застосовуються також і в міжнародному правопорядку. Проте держави набули такого значення у міжнародному суспільстві, що вони стали розглядатися як єдині суб’єкти міжнародного права.

В дійсності міжнародне право, загальне чи регіональне, має стосунок до фізичних осіб у багатьох аспектах. З одного боку, воно санкціонує у деяких випадках кримінальну відповідальність фізичних осіб; з іншого, воно обмежує повно владність держав стосовно іноземних осіб, які знаходяться на їх території та стосовно їх власних громадян, закріплюючи та захищаючи права людини. Таким чином, поступово формується міжнародний статус фізичних осіб, його чекає великий розвиток у майбутньому.

Герчикова И.Н. Международные экономические организации. М., Консалтбанкир, 2001.

Золотов А.Ф. Международные валютно-кредитные отношения: Курс лекций. К., МАУП, 2001.

Международное право / Под ред. Ю.М. Колосова и др. М., МО, 1993.

Международные валютно-кредитные и финансовые отношения / Под ред. Л.Н. Красавиной. М., Финансы и статистика, 1994.

Международные экономические организации: Справочник / Под ред. И.О. Фаризова. М., МГУ, 1982.

Международные экономические отношения: Учебник / Под ред. В.Е. Рыбалкина. М., Юнити, 2000.

Нешатаева Т.Н. Международные организации и право М., Дело, 1998.

Тускоз Ж. Міжнародне право. К., АртЕк, 1998.

МІЖНАРОДНЕ І НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВ О УКРАЇНИ:

ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ

У питанні про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права за останнє десятиліття вітчизняна наука значною мірою переглянула свої позиції. У попередній (радянський) період виходили з самостійності цих двох правових систем, "кожна з яких покликана діяти у своїй сфері. Тому між ними нема будь-якої юридичної супідрядності" [1]. Стверджували також, що хоча міжнародні договори сприяють утворенню нових норм і юридичних актів, але при цьому не відбувається перетворення міжнародно-правових актів і норм у національно-правові [2]. Трохи раніше один з видатних представників української науки міжнародного права писав: "Міжнародне і внутрішнє право (кожне з них) мають свої особливі завдання, свої різні сфери застосування. Межу між ними доволі легко накреслити, якщо виходити з принципів суверенітету і незалежності держав, охороняти які покликане міжнародне право" [3]. Не таємниця, що позиція диктувалася політичними міркуваннями, прагненням захистити інтереси держави від зовнішнього втручання, для чого могло бути використане міжнародне право.

Перегляд став можливим на основі утвердження загальнолюдських цінностей, демократизації соціально-політичного життя суспільства, інтеграції в систему європейських правових інститутів [4]. З цього випливає, що проблема взаємовідношення міжнародного і внутрішньодержавного права має не тільки науковий інтерес, але й обґрунтовану практичну значимість. Ця значимість випливає з особливої соціальної цінності міжнародного права, яке втілює найбільш досяжну в нашу епоху ідею справедливості. Не випадково основоположні документи з прав людини, якими керуються всі демократичні держави, мають своїм джерелом міжнародне право. Переборюючи державний егоїзм, міжнародне право розробляє основи гуманізації збройних конфліктів, роззброєння, справедливого користування ресурсами нашої планети тощо. Розмежування міжнародного і внутрішньодержавного права може лише заподіяти непоправну шкоду будь-якій державі.

Слід підкреслити, що зарубіжна доктрина і практика давно різною мірою визнають пріоритет міжнародного права над внутрішнім законодавством. Одним з родоначальників цієї позиції був австрієць Ганс Кельзен і утворена ним віденська школа. Щоправда, Г. Кельзен спочатку виходив з допустимості примата або внутрішньодержавного права, або міжнародного — залежно від умов і обставин. Але у подальшому віденська школа перейшла на позиції примата міжнародного права, керуючись одним з основних принципів права, у тому числі й міжнародного: pacta sunt servanda.

Тепер частково ця проблема вирішується Віденською конвенцією про право міжнародних договорів, відповідно до якої держави не мають права посилатися на внутрішнє законодавство для виправдання невиконання міжнародного договору. Проблема вирішується частково тому, що стосується лише міжнародних договорів. А міжнародне право складається не тільки з міжнародних договорів, але й зі звичаєвих норм, резолюцій міжнародних організацій, інших джерел. У кожній державі це питання вирішується по-різному.

Так, ст. 55 конституції Франції встановлює, що міжнародні договори й угоди, належним чином ратифіковані або прийняті, перевищують силу внутрішніх законів з моменту опублікування. Крім того, в преамбулі конституції проголошується, що Франція, "вірна своїм традиціям, бере до уваги положення міжнародного публічного права". Тим самим конституція визначає ставлення до міжнародних договорів і до інших джерел міжнародного права, визначаючи пріоритет перших і "беручи до уваги" останні. У ст. 10 конституції Італії встановлено, що "правовий порядок Італії узгоджується з загальновизнаними нормами міжнародного права". Це слід розуміти як угоди внутрішнього правопорядку з загальновизнаними нормами міжнародного права і верховенство міжнародних договорів над внутрішнім законодавством, оскільки Італія визнала для себе обов'язковою Віденську конвенцію про право міжнародних договорів. Відповідно до п. 1 ст. 96 конституції Іспанії "законно укладені й офіціально опубліковані в Іспанії міжнародні договори складають частину її внутрішнього законодавства". Далі в цій статті вказується, що зміна або припинення дії цих договорів може здійснитися у порядку, вказаному в договорах, або відповідно до загальних норм міжнародного права, тобто внутрішнім законодавством цього зробити не можна, що ставить міжнародний договір над законом Іспанії.

Значною мірою проблема співвідношення залежить від техніки включення норм міжнародного права у внутрішнє законодавство. Практика розрізняє два способи застосування міжнародних договорів у внутрішньому законодавстві. Перший з них називається дуалістичним, інший - - моністичним. При дуалістичному методі норма міжнародного договору заноситься у внутрішнє законодавство шляхом перетворювання її в норму внутрішнього права. Моністичний спосіб передбачає безпосереднє застосування норми міжнародного договору, без зміни її правового походження. У першому разі дійсність норми міжнародного права визначається внутрішнім законодавством (її співвідношенням, наприклад, з конституцією, конституційними та іншими законами держави), у другому — норма міжнародного договору визнається дійсною, діє, припиняє свою дію відповідно до вимог міжнародного права, а не внутрішнього законодавства. Саме цей метод складає зміст наведеної норми конституції Іспанії. При моністичному способі договори набувають статусу внутрішнього законодавства у зв'язку з їхньою ратифікацією і тим самим вони автоматично інкорпоруються в нормативну систему держави. Лише для застосування стосовно фізичних осіб вони мають бути опубліковані в офіційному виданні. Цей метод застосовують, крім Іспанії, також у Португалії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії, Австрії, у більшості країн Латинської Америки, США і деяких африканських країнах. Законодавча влада бере участь у процесі імплементації норм міжнародного договору лише у виключних, особливо важливих і чітко визначених випадках. У всіх інших згода законодавчої влади передбачається й іноді парламент лише повідомляється про укладення договору.

При дуалістичному способі договір заноситься в національне законодавство за обов'язкової участі законодавчої влади, яка видає відповідний акт. Таким є порядок у Великобританії, Ірландії, інших країнах Співдружності, в скандинавських країнах (Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Швеція), до певної міри — в Італії та ФРН. Двоступенева система складається з акту ратифікації та імплементуючого закону. При цьому іноді імплемен-туючий закон лише повторює зміст договору, без якого-небудь згадування джерела — самого договору. У Нідерландах згода парламенту необхідна для всіх договорів, але лише для деяких — прямої та визначеної форми, в інших парламент може виразити мовчазну згоду.

У ФРН, Італії, США, Фінляндії, Данії і деяких інших країнах ратифікований договір (у тому числі ратифікований за участю парламенту) набуває сили внутрішнього закону. Це веде до його верховенства щодо раніш укладених законів, але він може бути скасований (змінений) укладеним пізніше. Разом з тим для зменшення можливого конфлікту між договором і внутрішнім законом судова практика у ряді країн, зокрема ФРН й Італії, допускає відміну положень міжнародного договору в подальшому укладеним законом тільки за припущення, що при інкорпорації договору парламент мав намір порушити зобов'язання за договором, що, природно, завжди виключається.

У ряді країн міжнародний договір набуває верховенства над внутрішнім правом. Вперше цей принцип містився в конституції Іспанії 1931 p., a теперішня конституція 1978 р. відтворює його у п. 1 ст. 96 достатньо широко. У Франції цей самий принцип був привнесений судовою практикою, зокрема рішенням Касаційного суду в справі Жака Фабре, котрим визнається пріоритет Римського договору стосовно французького законодавства (це саме було підтверджено у 1989 р. в рішенні Державної Ради у справі Ніколо).

Хоча і рідко, але в ряді випадків визнається примат міжнародного договору над конституцією. Таке передбачено п. З ст. 50 Австрійського Федерального конституційного закону від 10 листопада 1920 р. і вимагає певної процесуальної форми [5]. Подібне зустрічається в конституції Нідерландів.

Проблема взаємовідносин рішень міжнародних організацій з внутрішньодержавним правом є відносно новою проблемою. Обов'язковість резолюцій міжнародних організацій належить до невеликої їхньої кількості: Рада Безпеки ООН, Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Всесвітня організація охорони здоров'я, Міжнародна організація праці (МОП). Обов'язковими є також акти Євросоюзу, хоча, безумовно, для членів Союзу. Природно, ряд актів із охорони навколишнього середовища, євростандартів та ін. додержується не тільки членами Союзу, але й державами, котрі здійснюють торгово-економічні зв'язки з ними. Ст. 189 Римського договору прямо передбачає пряму дію постанов Товариства. Ця позиція підтверджена у відомій праці Т.К. Хартлі "Основи права Європейського Товариства" [6].

Міжнародно-правова практика України до початку дев'яностих років йшла у руслі загальноприйнятих у СРСР поглядів. Корінні зміни в Україні здійснилися з проголошенням її незалежності. Вже в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. проголошувалось визнання пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права (ст. 10). У Законі України від 10 грудня 1991 р. "Про дії міжнародних договорів на території України" було встановлено, що укладені й належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, котрий встановлено для норм національного законодавства. Ця сама норма отримала підтвердження в п. 1 ст. 17 Закону України від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України". При цьому в п. 2 цієї статті встановлювалось, що якщо між народним договором України, "укладення якого відбулося у формі закону", встановлені інші правила, ніж ті, котрі передбачено внутрішнім законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Формування правової позиції України в цій галузі було завершено прийняттям 28 червня 1996 p. Конституції України. У ст. 9 це сформульовано таким чином: чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Із зіставлення перелічених і чинних трьох правових актів, у тому числі Основного Закону — Конституції, можна дійти певних висновків:

а) Україна визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права;

б) якщо належно укладеним міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, котрі встановлені законодавством України, то застосовуються норми міжнародного договору. Слід підкреслити, що це правило міститься в багатьох законах України, прийнятих в останні роки;

в) міжнародні договори, згода на обов'язковість котрих дана Верховною Радою України, стають частиною її внутрішнього ("національного") законодавства.

Таким чином, в Україні визнається пріоритет загальновизнаних (основних) норм (принципів) міжнародного права, а також пріоритет норм міжнародного договору, якщо цей договір "укладений у формі закону". Треба визнати деяку невизначеність або неточність формулювань у Декларації про державний суверенітет і у Законі "Про міжнародні договори України". Швидше за все це було викликано недосвідченістю законодавця в перші місяці та роки незалежності, оскільки в міжнародному праві йдеться про основні принципи міжнародного права. Крім того, міжнародний договір не може бути укладений у "формі закону". У такій формі може бути визнана обов'язковість для України міжнародного договору, тобто вона виражається у формі прийняття закону про його ратифікацію. Але при всьому цьому виникають деякі неясності. Визнання пріоритету основних принципів міжнародного права вимагає уточнення самих принципів — їхньої кількості та змісту. Виходять з того, що основні принципи сформульовано й закріплено в Статуті ООН, а затим у Декларації про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої у 1970 p., де перелічені 7 принципів. У подальшому в документах Наради з безпеки і співробітництва в Європі до них додали ще 3. їх тепер 10. Але у міжнародно-правовій літературі не обмежуються цією кількістю. Польський міжнародник Лех Антонович у підручнику з міжнародного права, виданому у 1998 p., зізнався: "Нема повністю авторитетного, вичерпного і точного переліку основних принципів міжнародного права" [7]. Я. Броунлі вважає, що поряд з відомими загальновизнаними принципами існують ще декілька інших, у тому числі згода, взаємність, остаточність судово-арбітражних рішень і урегулювань, добросовісність, свобода морів та ін. [8]. Внаслідок цього перед Україною постають серйозні труднощі, оскільки неясно, які принципи і норми мають пріоритет перед внутрішнім законодавством нашої країни Вважається не менш складною й інша проблема. Визнання у ст. 9 Конституції норм міжнародного договору частиною національного законодавства означає, що норма міжнародного договору прирівняна до того акта внутрішнього права, котрим її введено у склад національного законодавства. Отже, якщо її введено указом Президента, вона має юридичну силу указу Президента; якщо постановою уряду, — юридичну силу урядової постанови. Вочевидь, що й у першому, й у другому разі вона не може суперечити закону України, котрий має вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативних актів України, крім Конституції. Але з точки зору міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про право міжнародних договорів, сила міжнародного договору не може бути залежною від способу введення його у внутрішнє законодавство. Якщо ж виходити зі змісту ст. 9 Конституції України, лише ратифіковані Верховною Радою договори стають частиною національного законодавства. А це суперечить принципу pacta sunt servanda.

Між тим у більшості законів України, прийнятих в останні роки, міститься стандартна формула, відповідно до якої, якщо міжнародним договором України встановлені інші норми, ніж передбачено даним законом, то застосовуються норми міжнародного договору. Це правило конкретизовано у п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 жовтня 1996 р. "Про застосування Конституції України під час здійснення правосуддя", відповідно до якої суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, котрі розглядаються, інакше, ніж це вказано у міжнародному договорі. З іншого боку, міжнародні договори застосовуються тоді, коли вони не суперечать Конституції України. Отже, норми міжнародного договору, які стають внутрішнім законодавством України, мають пріоритет перед її законами, що не відповідає Конституції України. Ця колізія вимагає вирішення, її слід шукати на шляхах конституційного визнання пріоритету міжнародних договорів над внутрішнім законодавством України, що практично має місце й тепер, але за відсутністю належної конституційної бази.

Викладеними міркуваннями проблема співвідношення не вичерпується. Частиною 2 ст. 9 Конституції України встановлено, що укладення міжнародного договору, котрий суперечить Конституції України, можливе тільки після внесення відповідних змін в Конституцію України. Вочевидь, що встановлення суперечності між Конституцією і міжнародним договором є компетенцією Конституційного Суду України. Проте нормативно не урегульована проблема перевірки відповідності міжнародного договору до Конституції, якщо необхідність цього виявляється в період дії міжнародного договору в Україні, тобто після визнання його частиною внутрішнього законодавства.

Виключної важливості набуває проблема застосування загальних принципів міжнародного права в національному законодавстві України. Як згадувалось, законодавство України визнає пріоритет загальновизнаних принципів (загальновизнаних норм) міжнародного права, але їхнє практичне застосування (імплементація) законодавче не врегульоване.

Міжнародний договір стає нормою внутрішнього права в результаті або трансформації, або інкорпорації чи шляхом відсилання. Трансформація — це введення норми міжнародного права у внутрішньодержавну правову систему в результаті здійснення певних процесуальних дій. Інакше цю процедуру ще іменують імплементацією норм міжнародного права, хоча імплементацію слід розуміти ще й у широкому значенні як процедуру реалізації норм міжнародного права у внутрішньодержавному праві. Під інкорпорацією слід розуміти введення норми міжнародного права у внутрішнє право шляхом видання внутрішньодержавного правового акта, котрий відтворює норму міжнародного права. При відсиланні в національному законодавстві відсутня відповідна норма, а її реалізація здійснюється на підставі відсилання до міжнародно-правового акта, де така норма є. Іноді ці процедури об'єднують і називають дуалістичною моделлю систему, при якій міжнародний договір спеціальною нормою вводиться у внутрішньодержавне право, або моністичною, — коли така норма не вимагається і міжнародний договір безпосередньо заноситься у внутрішнє право.

Разом з тим міжнародний договір припиняє свою дію як норма внутрішнього права також у зв'язку з внутрішньою нормою. Так, у рішенні від 15 травня 1931 р. Верховний адміністративний трибунал Польщі визнав, що польсько-грецька торгова угода припинила свою дію як внутрішнє право Польщі 17 червня 1929 p., тобто в день урядового оголошення про її припинення, а не 1 вересня 1928 p., коли вона припинила свою дію відповідно до міжнародного права [8]. Верховний суд Сполучених Штатів може визнати договір таким, що суперечить конституції, але від цього його сила як норма міжнародного права утрачена не буде.

Умовою інкорпорації міжнародного договору у внутрішнє право є порядок інкорпорації, прийнятий у даній країні. Тому в конституціях нерідко згадується про договори, котрі "укладені належним чином". Звичайно мається на увазі згода парламенту, що виражена у вигляді закону, як це відбувається у Верховній Раді України при ратифікації. Щоправда, Конституція України не згадує ратифікацію, йдеться про "згоду на обов'язковість", як це передбачено ст. 11 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, але п. 1 ст. 7 Закону України про міжнародні договори України у цьому разі передбачає тільки ратифікацію.

1. Международное право: Учебник / Под ред. Г.И. Тункина. — М.: Юрид.лит., 1982. — С. 70.

2. Игнатенко Г.В. Международное и советское право: проблемы взаимодействия правовых систем // Сов. государство и право. — 1985. — № 1. — С. 75.

3. Корецкий В.М. "Общие принципы права" в международном праве. — К.: Вища шк., 1957. — С. 8.

4. Див.: Денисов В.Н. Проблеми створення публічного порядку в зовнішньополітичній діяльності України. Суверенітет України і міжнародне право. — К.:Манускрипт, 1995. — С. 7—12, а також: Назаренко Е.В. До питання про співвідношення норм міжнародного та національного права України / / Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом: Матеріали наук.-практ. Конф. К. 1998. — С. 96—99.

5. Австрийская Республика. Конституция и законодательные акты — M :Прогресс, 1985. — С. 52.

6. Хартли Т.К. Основы права Европейского Сообщества. — М.: Закон и право: ЮНИТИ, 1998. — С. 201 і далі. Автор також розробляє проблему співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.

7. Antonowicz Lech. Podrecznik prawa miedzinarodowego. — Wyd. cwarte —W-wa: Wyd. Prawnicze PWN, 1998. — S. 35.

8. Броунли Я. Международное право: В 2 кн. Кн. 1. М.: Прогресс, 1977.. — С. 46.

9. Wyrozumska A. Stosowanie prawa miedzynarodowego w prawie Krajowym // Panstwo і Prawo. — 1996. — № 6. — S. 3.

ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВА ЛЮДИНИ
ТА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Як в давньогрецькій філософії, так і в світових релігіях можна знайти принципи, які є основою ідеї прав людини. Але лише в XVIII ст. сформувалася концепція прав людини в сучасному її розумінні: природа наділила людину певними невід'ємними правами, які не повинні порушуватися державою; дотримання прав людини є необхідною передумовою належного людського існування.

Серед перших історичних документів, що кодифікували права людини, слід відзначити англійські Велику хартію вільностей 1215 року та "Білль про права" 1689 року. Ці документи гарантували права, які могли опинитися під загрозою за певних умов (наприклад, загроза свободі віросповідання), але не містили всеохоплюючої концепції прав та свобод особистості. В той час свободи розглядалися як права, які особи або групи мали згідно з власним соціальним статусом.

Згодом концепція свобод індивіда відокремилася від концепції його соціального статусу та стала розглядатись як право, властиве усім людським істотам. Значну роль в цьому процесі грали іспанські теологи та правоведи Франсіско де Вітторіа (1486-1546) та Варфоломея де лас Касаса (1474-1566), які розробили доктрину про необхідність визнання прав населення земель, що колонізувалися Іспанією. Інший видатний іспанський юрист, Васкес де Мончоа, обґрунтував теорію природних прав (ius naturalism).

Згодом значну увагу привернули ідеї Гуго Гроция, Самюеля фон Пуфендорфа та Джона Локка, що розробили всеохоплюючу концепцію природного права. Жан-Жак Руссо висунув концепцію, згідно з якою монарх отримує владу в результаті "громадської угоди" з власними підданими. Шарль Монтеск’є розробив концепцію розподілу влади. Термін "права людини" (droits de l'homme) вперше з'явився у французькій Декларації прав людини та громадянина 1789 року.

Ці теорії були основою для дій населення британських колоній в Північній Америці. Американська декларація незалежності, прийнята 4 липня 1776 року, основувалася на тому, що всі люди рівні і містила посилання на такі невід'ємні права, як право на життя, свободі та прагнення щастя. Ці ж ідеї відображені у "Біллі про права", прийнятому штатом Вірджинія в тому ж році. Згодом положення Декларації незалежності були прийняті іншими штатами, а також включені в “Білль про права”, що доповнив в 1791 році конституцію США 1787 року. Міжнародна теорія прав людини також отримала розвиток в французькій Декларації прав людини та громадянина 1789 року. Обидві декларації - американська та французька - задумувалися як систематичний перелік універсальних прав людини.

Таким чином, класичні права XVIII-XIX сторіч відносилися до свободи індивіда. Але вже в той час отримала розвиток ідея, що громадяни мають право чекати від власної держави поліпшення умов існування. В деяких європейських конституціях ХІХ ст. містилися не тільки положення про класичні права людини, але й статті, що покладали на державу відповідальність у сфері зайнятості, соціального забезпечення, охорони здоров'я та освіти. Соціальні права було гарантовано в конституціях Мексики 1917 року, Німеччини 1919 року.

В ХІХ ст. Європа стала свідком конфліктів, пов'язаних із захистом прав меншостей. Ці конфлікти призвели до ряду "гуманітарних інтервенцій" та вироблення міжнародних гарантій в цій області. Наприклад, Берлінська угода 1878 року зумовлювала міжнародне визнання Балканських держав, що звільнилися від Османської імперії дотриманням прав релігійних меншостей в цих державах.

Необхідність вироблення міжнародних стандартів в галузі прав людини була вперше усвідомлена наприкінці ХІХ ст. В цей час промислово розвинені країни почали приймати закони з питань праці, при цьому рівень оплати праці зріс, і, як наслідок, вартість найманої праці. У зв’язку з цим промислово розвинені країни опинилися у програшному становищі по відношенню до країн, які не мали трудового законодавства. В результаті консультацій з`явилися перші конвенції, в яких держави брали обов’язки одна перед другою у відношенні власних громадян. Бернська конвенція 1906 року про заборону нічної праці жінок стала першою міжнародною угодою в галузі соціальних прав. Значна кількість конвенцій в галузі праці була розроблена Міжнародною організацією праці, створеною в 1919 році. Таким чином, соціальні права знайшли своє відображення у міжнародному праві значно раніше від класичних прав.

Злочини проти людяності, скоєні під час Другої світової війни, показали хибність традиційної точки зору, що спілкування держав із власними громадянами є власною справою держав. Підписання Уставу ООН 26 червня 1945 року зробило права людини невід’ємною частиною міжнародного права. Згідно з Уставом, держави ¾ члени ООН зобов’язалися проводити разом заходи, орієнтовані на захист прав людини в усьому світі. 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прийняла та проголосила Загальну декларацію прав людини “як завдання, до виконання якого повинні прагнути усі народи та держави”. Прийняття Загальної декларації прав людини було поштовхом до подальшої розробки міжнародних стандартів у галузі прав людини та створення механізмів міжнародного контролю. За останні п’ятдесят років лише під егідою ООН було укладено більше 60 угод по правам людини. На європейському континенті значну роль у заохоченні та захисті прав людини має Рада Європа та Організація по безпеці та співробітництву в Європі.

Права людини в цілому можуть бути визначені як права, що людина отримує при народженні та без яких не може існувати як людська істота. Права людини відмінні від інших прав у двох аспектах. По-перше, кожна людина наділена правами людини від народження. Права людини не можна надати або придбати. Вони рівною мірою стосуються різних людей. По-друге, зобов¢язання по дотриманню прав людини покладено на державу та її органи, а не на інших індивідів. Інакше кажучи, держава зобов¢язана не тільки утримуватись від порушень прав людини, а й захищати одних індивідів від замахів інших.

Ідея прав людини виникла з необхідності захищати індивіда від зловживань державною владою. Тому перша ідея прав людини фокусувалася на обов¢язках держави утримуватись від певних дій. Іншим джерелом ідеї прав людини є уявлення про те, що необхідно людській істоті для гідного існування. В цьому відношенні права людини є для держави орієнтиром у прийнятті мір, направлених на всебічний розвиток особистості.

Термін “права людини” відноситься до досить широкого спектру прав: від права на життя до права вільно приймати участь в культурному житті суспільства. На міжнародному рівні розрізняють громадянські та політичні права, з одного боку, та економічні, соціальні та культурні права, з іншого.

Термін “громадянські права” застосовується по відношенню до прав, зазначених у 1-18 статтях Загальної декларації прав людини.

До політичних відносять права, зазначені в 19-21 статтях Загальної декларації прав людини: свобода виразу думок, свобода мирних зібрань та асоціацій, право обирати та бути обраним.

Економічні та соціальні права визначені в статтях 22-26 Декларації. Культурні права (статті 27,28): право на участь в культурному житті суспільства, право на захист моральних та матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць.

Однією з можливих класифікацій прав людини є поділ на “класичні” та “соціальні” права. Класичні права включають громадянські та політичні права, мета яких ¾ обмеження влади держави по відношенню до індивіда. Під “соціальними” розуміють економічні, соціальні та культурні права, що вимагають від держави забезпечення індивіду належного існування.

Розподіл між класичними та соціальними правами не є абсолютним. Наприклад, класичне право на справедливий суд вимагає від держави не тільки невтручання в діяльність судових установ, але й створення умов для їх нормального функціонування.

Незважаючи на те, що метою прав людини є захист кожного окремого індивіда, деякі з них можуть здійснюватись індивідами лише спільно: свобода мирних зібрань, право створювати профсоюзи та вступати до них, тощо.

З давніх часів народи та держави встановлюють відносини. З часом виробилися стабільні форми цих відносин, їх зараз називають “міжнародним правом”.

Міжнародне право регулює велике коло питань, що включають до свого складу безпеку, дипломатичні відносини, торгівлю, культуру і, звісно, права людини. Існує велика різниця між системою міжнародного права та правовим системами окремих держав. В міжнародному праві немає єдиної законодавчої влади, а також інституту, що має, як виконавча влада в окремій державі, монополію на використання сили. Тож міжнародне право, в тому числі й міжнародне право в галузі прав людини, може з¢явитись лише за згодою держав, що є його суб¢єктами, та значною мірою залежить від згоди окремих держав дотримуватись його.

Приєднуючись до угоди по правам людини, держава бере на себе зобов¢язання виконувати зазначені в ньому зобов¢язання та забезпечувати відповідність своїх національних законів положенням договору. Таким чином, приєднання до угоди у галузі прав людини передбачає підзвітність держави перед світовою спільнотою, перед іншими державами, що також ратифікували цю угоду, перед власними громадянами та іншими особами, що проживають на його території.

Право міжнародних угод є головною часткою сучасного міжнародного права. Окрім угод існує велика кількість інших документів (декларації, резолюції, акти...), що не мають обов’язкової сили. Але ці документи мають значний моральний вплив та є політичним руководством для держав при проведенні ними політики. Цінність цих документів у їх признанні та прийнятті значною кількістю держав, тож навіть не маючи обов’язкової сили, вони можуть розглядатись як документи, що декларують загально прийняти принципи в межах міжнародного суспільства. Найкращім прикладом є Загальна декларація прав людини, що не є обов’язковою з формальної точки зору. В той же час Декларація є основою багатьох інших документів, що мають обов’язкову силу. “Загальна декларація в якості загального стандарту прогресу для усіх народів та всіх націй ... не тільки виділяє політичну думку нашого часу, але й впливає на мислення законодавців усього світу”. ( Даг Хаммаршельд, другий Генеральний секретар ООН 1953-1961 рр.)


МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ЇХ ДІЯЛЬНІСТЬ

Издавна признается, что одним из важных элементов защиты прав человека является расширение осведомленности населения в отношении своих прав и способов защиты.

Бутрос-Бутрос Гали,

шестой Генеральный секретарь ООН, 1992-1996

Право на развитие является показателем уважения всех других прав человека. Наша цель заключается в том, чтобы создать условия, при которых все люди могут максимально раскрыть свои потенциальные возможности и содействовать развитию общества в целом.

Кофи Аннан, Генеральный секретарь ООН

Організація об’єднаних націй (www.un.org)

ООН ¾ це універсальна міжурядова міжнародна організація, що допомагає державам усього світу знаходити шляхи врегулювання конфліктів та розв’язувати з якими повсякчас зустрічаються люди. Основою діяльності ООН є Устав ¾ міжнародний договір, згідно з яким держави-члени зобов¢язуються також й приймати міри для захисту прав людини в усьому світі.

Генеральна асамблея

Генеральна асамблея, яку іноді називають найближчим аналогом загальносвітового парламенту, є головним радним органом ООН. В ній представлені усі держави-члени, кожне з яких має один голос. Асамблея має право обговорювати на своїх засіданнях усі питання в межах уставу ООН. Вона також виробляє рекомендації у цілях “сприяння здійсненню прав людини та головних свобод для усіх без різниці раси, мови, релігії”. Починаючи з 1948 року Генеральна асамблея прийняла значну кількість декларацій та конвенцій з питань прав людини. Питання з прав людини обговорюються у Третьому комітеті Генеральної асамблеї. Прийняті Комітетом проекти резолюцій та рішень виносяться на розгляд пленарного засідання Генеральної Асамблеї та приймаються простою більшістю голосів.

Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР)

Економічна та Соціальна Рада складається з 54 держав, третина яких щорічно перевибирається Генеральною Асамблеєю. Згідно з Уставом ООН, ЕКОСОР “має повноваження давати рекомендації в цілях заохочення поваги та дотримання прав людини та основних свобод для усіх”, а також “створює комісії в економічній та соціальній галузях для заохочення прав людини”. Рада може готувати для розгляду Генеральною Асамблеєю проекти конвенцій та організовувати міжнародні конференції з питань прав людини. Багато стандартів та механізмів у галузі прав людини було прийнято (затверджено) резолюціями та рішеннями ЕКОСОРу.

Комісія з прав людини

Комісія з прав людини є головним органом ООН з прав людини та може займатися різними питаннями, що торкаються цих прав. Комісія почала свою роботу у 1947 році.

Комісія складається з 53 держав, третина яких щорічно переобирається ЕКОСОРом. Сесії проходять щорічно. Комісія готує дослідження по правам людини, рекомендації та проекти міжнародних документів; виконує спеціальні доручення ЕКОСОРу, в тому числі й розглядає заяви, що торкаються порушення прав людини та займається розглядом повідомлень відносно цих порушень; здійснює тісне співробітництво з усіма іншими органами ООН, до компетенції яких входять питання прав людини. Крім того Комісія грає головну роль в процесі контролю за дотриманням прав людини в усьому світі. Саме в межах комісії окремі держави або недержавні установи мають змогу піднімати будь-які питання, що торкаються прав людини.

Підкомісія по заохоченню та захисту прав людини

В 1947 році на своїй першій сесії Комісія ООН з прав людини заснувала Підкомісію по запобіганню дискримінації та захисту меншостей з метою: “а) проводити дослідження, особливо на основі Загальної декларації прав людини, та давати Комісії рекомендації по правам людини про зупинення дискримінації будь-якого роду у відношенні прав людини та головних свобод та захисту расових, національних, релігійних та мовних меншостей; та б) виконувати будь-які інші функції, які можуть бути покладені на неї ЕКОСОРом”. З 27 липня 1999 року Підкомісія має назву ¾ підкомісія по заохоченню та захисту прав людини.

До складу підкомісії входить 26 експертів у галузі прав людини, що обираються Комісією з прав людини на 4 роки. Члени підкомісії виступають у власній якості, а не як представники держав.

Підкомісія займається широким колом питань прав людини та є тим органом, який ініціює дискусію з приводу нових проблем у галузі прав людини та привертає увагу комісії з прав людини до загострення ситуації з правами людини в окремих країнах. Підкомісія заснувала чотири робочих групи, які збираються перед щорічною сесією: Робочу групу по повідомленням, що розглядає повідомлення, які торкаються порушення прав людини, та доводить до відома Підкомісії ті повідомлення, які вочевидь є свідоцтвами систематичних та підтверджених грубих порушень прав людини; Робочу групу з питань рабства, включаючи експлуатацію дитячої праці тощо; Робочу групу з питань корінного населення; Робочу групу з питань меншостей. Підкомісія також може створювати сесійні робочі групи для розгляду окремих питань порядку денного.

По деяким питань підкомісія приймає власні рішення та резолюції, по інших вона розробляє проекти резолюцій та рішення для розгляду Комісією з прав людини та ЕКОСОРом.

Адреса:

Sub-Commission on the Promotion and Protection of Human Rights

United Nations Office at Geneva

Palais des Nations, 8-14 avenue de la Paix,

1211 Geneva 10, Switzerland

Верховний комісар ООН з прав людини

20 грудня 1993 року Генеральна асамблея ООН заснувала пост верховного комісара ООН з прав людини, який є головною посадовою особою, відповідальною за координацію усієї діяльності у галузі прав людини в межах ООН. Головною задачею верховного комісара є сприяння повному здійсненню усіх прав людини шляхом проведення до життя відповідних рішень, прийнятих керуючими органами ООН.

Управління Верховного комісара ООН з прав людини складається приблизно з 200 працівників і складається з 3 відділів: 1) відділ досліджень та права на розвиток, який проводить дослідницьку та аналітичну роботу з різних питань прав людини та розробляє стратегію здійснення права на розвиток; 2) відділ служб підтримки, якій здійснює допомогу Комісії з прав людини, Підкомісії по заохоченню та захисту прав людини; 3) відділ програмної діяльності, який займається програмами технічної допомоги у галузі прав людини окремим країнам, забезпечує роботу спеціальних доповідачів та робочих груп по розслідуванню порушень прав людини на місцях, сприяє здійсненню освітніх програм.

Адреса:

Ms. Mary Robinson

United nations High Commissioner for Human Rights

Palais des nations, 8-14 avenue de la Paix,

1211 Geneva 10, Switzerland

www.unhchr.ch

e-mail: Secrt.hchr@unog.ch

Pacta sunt servanda. Згідно з цим принципом міжнародного права особливе значення мають питання ефективного контролю за виконанням державами своїх зобов¢язань у галузі прав людини. В наш час в межах ООН діє ряд механізмів для здійснення цього контролю. Зазвичай розрізняють договірні органи, що створюються відповідно з міжнародними умовами, та установчі процедури, які базуються на резолюціях або рішеннях міжнародних організацій або органів (що в свою чергу діють на основі власних статутів ¾ міжнародних угод). Функції договірних органів полягають головним чином у розгляді доповідей держав та особистих скарг. Що ж до установчих процедур, то зазвичай їх завданням є реагування на масові порушення прав людини або порушення тих прав, яким надається особливе значення.

Договірні установи

Договірні органи створені згідно з міжнародними договорами з прав людини для контролю за виконанням державами зобов ¢язань в межах цих угод. Члени договірних органів діють у власній якості, а не як представники власних країн.

Договірні органи контролюють дотримання лише тих прав, які визнані в угоді, що їх затверджує, та мають лише ті повноваження, які визначені в угоді. Жоден договірний орган не може приймати для розгляду будь-які повідомлення, якщо вони не стосуються держави, яка, хоча й є учасником відповідної угоди, не визнає компетенції цього органу розглядати такі повідомлення. Організаційно-технічну сторону роботи договірних органів забезпечує Управління верховного комісару ООН з прав людини.

Комітет з прав людини

Комітет з прав людини був утворений в 1977 році згідно з статтею 28 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Він складається з 18 членів ¾ громадян держав ¾ учасників Пакту, що наділені високими моральними якостями та визнаною компетенцією у галузі прав людини. Члени комітету обираються на нараді держав ¾ учасників пакту таємним голосуванням строком на 4 роки та працюють у власній якості, а не як представники своїх країн.

Періодичні доповіді

Усі держави, що ратифікували Міжнародний пакт про громадянські та політичні права або приєдналися до нього, зобов¢язані надавати Комітетові доповіді про прийняті ними міри по приведенню до життя прав, закріплених у Пакті, та про прогрес, досягнений ними у використанні цих прав.

Доповідь відповідної держави вивчається спеціальною робочою групою Комітету, яка складається не більше ніж з 5 його членів. Потім Комітет у повному складі вивчає доповідь протягом двох днів. Після цього проводиться відкрите засідання за участю представників держави, де у якості спостерігачів може бути присутніми недержавні організації та преса.

Досвід показав, що розгляд доповідей держав на відкритих засіданнях є задовільним способом спостереження за реалізацією прав людини. Після розгляду кожної доповіді комітет приймає так звані “заключні зауваження” ¾ вони є думкою комітету про стан справ з виконанням Пакту у відповідній державі. У зауваженнях відображуються об¢єктивні фактори та труднощі, що ускладнюють здійснення Пакту, позитивні аспекти, головні проблеми, що визивають занепокоєння Комітету, та рекомендації щодо мір, які можуть забезпечити більш ефективне використання положень Пакту у межах національного законодавства та практики.

Хоча зауваження Комітету не мають обов¢язкової сили з юридичної точки зору, ігнорування їх державами свідчило б про недобросовісне виконання зобов¢язань по Пакту.

Скарги приватних осіб

Комітет має повноваження розглядати повідомлення від окремих осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення тією або іншою державою ¾ учасником Пакту будь-якого з прав, зазначених у Пакті.

Комітет не є судовою установою та його рішення є не “постановами”, а “міркуваннями”. Разом з тим, міркування Комітету висловлюються мовою судових постанов, та накопичений досвід свідчить про те, що держави уважно ставляться до них. В ряді випадків мали місце звільнення в¢язнів та компенсація жертвам порушення прав людини. В 1977-1999 роках комітет отримав 873 скарги з більш ніж 60 держав ¾ учасників факультативного протоколу. В 253 випадках Комітет констатував порушення прав людини.

Скарги однієї держави на іншу

Будь-яка держава ¾ учасник Пакту може подати до комітету повідомлення з приводу того, що інша держава-учасник не виконує власних зобов¢язань по Пакту. Але це можна робити лише в тих випадках, коли обидві сторони визнали компетенцію Комітету отримувати та розглядати такі повідомлення. До нашого часу не було подано жодної скарги такого роду.

Адреса:

Secretary, Human Rights Committee

United nations Office in Geneva

8-14 avenue de la Paix

1211 Geneva 10, Switzerland

Комітет з економічних, соціальних та культурних прав

Комітет засновано по рішенню ЕКОСОРу у 1985 році.

Періодичні доповіді

Головною функцією комітету є спостереження за виконанням державами учасниками положень Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Згідно з статтями 16 та 17 Пакту, держави-учасники зобов¢язані подавати до комітету періодичні доповіді з описом законодавчих, судових та інших заходів, здійснених ними для захисту закріплених у Пакті прав. Крім того, держави зобов¢язані надавати інформацію, що б свідчила про те, в якій мірі вони здійснюють відповідні права та в яких галузях вони зустрічаються з труднощами.

Після аналізу доповіді Комітет приймає “заключні зауваження”. Хоча з юридичної точки зору вони не мають обов¢язкової сили, вони відображують думку єдиного експертного органу, здатного виносити такі постанови. Відомі випадки, коли причиною зміни законодавства та правовикористовувальної практики окремих держав були, хоча б частково, заключні зауваження Комітету.

В другій половині першого дня кожної сесії комітет проводить засідання, на якому міжнародні та національні недержавні організації можуть висловити свої думки з приводу виконання або невиконання державами-учасниками положень пакту. В багатьох випадках НДО сприяють істотній активізації засобів масової інформації у зв¢язку з прийняттям заключних зауважень, що стосуються відповідної держави.

Адреса:

Secretary, Committee on Economic, Social and Cultural Rights

United nations Office in Geneva

8-14 avenue de la Paix

1211 Geneva 10, Switzerland

e-mail: atikhonov.hchr@unog.ch

Комітет проти катувань

Заснований у 1987 році згідно з статтею 17 Конвенції проти катувань та інших жорстких та принижуючих гідність видів поводження та покарання. Складається з 10 експертів, що наділені високими моральними якостями та компетентністю в галузі прав людини. Строк їх повноважень складає 4 роки та може бути продовжений.

Кожна держава ¾ учасник конвенції надає комітету доповіді про прийняті нею міри по виконанню власних взятих згідно з Конвенцією зобов¢язань.

Згідно з статтею 20 Конвенції, Комітет вповноважений отримувати інформацію та проводити розслідування, що торкаються заяв про систематичне використання катувань у державах-учасниках. Комітет може призначити одного або декількох своїх членів для проведення конфіденційного розслідування в тому випадку, якщо він вважатиме це доцільним у зв¢язку з отриманою інформацією. Але це можливо лише за умов визнання державою відповідних положень конвенції.

По закінченні робіт, пов¢язаних з розслідуванням, та після консультації з державою-учасником Комітет може прийняти рішення про включення короткого звіту про результати розслідування до своєї щорічної доповіді. Лише в цьому випадку діяльність комітету обнародується, в інших випадках уся діяльність та документи, пов¢язані з розслідування, є конфіденційними. Будь-яка особа, що стверджує, що вона є жертвою порушення концепції тією або іншою державою-учасником, що признала Конвенцію, може подавати повідомлення до Комітету проти катувань.

Адреса:

Secretary, Committee against Torture

United nations Office in Geneva

8-14 avenue de la Paix

1211 Geneva 10, Switzerland

Комітет по ліквідації расової дискримінації

Комітет по ліквідації расової дискримінації було створено в 1970 році згідно з статтею 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації для контролю та розгляду мір, які приймаються державами з метою виконання зобов¢язань у межах концепції. Члени комітету не отримують вказівок ззовні. Вони не можуть бути звільнені від виконання власних обов¢язків або замінені без власної згоди. Держави учасники зобов¢язані подавати доповіді про міри, прийняті для реалізації положень Конвенції. Держави-учасники конвенції та окремі особи мають змогу подавати скарги про наявність порушення положень конвенції з боку держав-учасників Конвенції.

Адреса:

Secretary, Committee for the Elimination of Racial Discrimination

United nations Office in Geneva

8-14 avenue de la Paix

1211 Geneva 10, Switzerland

Комітет з прав дитини

Комітет з прав дитини було створено в 1991 році у відповідності із статтею 43 Конвенції про права дитини, він складається з 10 експертів, що мають відповідні повноваження.

Згідно з статтею 44 Конвенції, держави-учасники зобов¢язуються надавати комітету доповіді про прийняті ними міри по закріпленню визначених в Конвенції прав та про прогрес, досягнений у виконанні цих прав. На основі вивчення доповідей Комітет може виносити пропозиції та рекомендації загального характеру, які пре проводжуються зацікавленій державі та повідомляються Генеральній Асамблеї разом з зауваженнями держав, за умов їх наявності.

Адреса:

Secretary, Committee on the Rights of the Child

United nations Office in Geneva

8-14 avenue de la Paix

1211 Geneva 10, Switzerland

Комітет по ліквідації дискримінації по відношенню до жінок

Комітет по ліквідації дискримінації по відношенню до жінок створено згідно з статтею 17 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації по відношенню до жінок. З часу створення у 1982 році, за єдиним виключенням, Комітет повністю складається з жінок, що представляють широкий спектр різноманітних професій (юристи, викладачі, дипломати, експерти з тендерних питань).

На засіданнях комітету проводиться розгляд доповідей держав-учасників про міри прийняті для виконання положень Конвенції. На основі отриманої інформації комітет може виносити пропозиції та рекомендації загального характеру. Але в наш час вони є досить обмеженими, як по обсягу охоплення так і по практичним наслідкам. Важливу інформацію комітету надають також недержавні установи.

Room DC2-1220, P.O. Box 20,

United Nations, New York, N.Y. 10017,

United States of America.

Управління Верховного комісару ООН у справах біженців

УВКБ ООН було створено 1 січня 1951 року згідно з резолюцією Генеральної асамблеї 428(V) від 14 грудня 1950 року, строком на три роки. З того часу мандат УВКБ періодично подовжується. В наш час УВКБ надає допомогу більш ніж 22 мільйонам біженців в усьому світі.

Згідно з статтею 1 Уставу УВКБ, головною задачею Верховного комісару є надання міжнародного захисту біженцям та пошуку вирішення проблеми біженців шляхом сприяння урядам для полегшення добровільної репатріації біженців або їх асиміляції у нових країнах. Функції Верховного комісару визначені як “зовсім аполітичні” та “гуманітарні та соціальні” по своєму характеру ¾ а) сприяння заключенню та ратифікації міжнародних конвенцій про захист біженців, контроль їх виконання та внесення поправок; б) сприяння проведенню заходів по полегшенню положення біженців та скороченню числа біженців, що потребують захисту; в) сприяння зусиллям, спрямованим на заохочення добровільної репатріації біженців або їх асиміляції в нових країнах; г) полегшення допуску біженців на територію різних держав; д) сприяння переводу майна біженців; е) отримання від урядів інформації відносно числа біженців на їх території та розташування, а також відповідних законів та постанов; є) підтримання тісного контакту з урядами та неурядовими установами; ж) налагодження контактів з іншими організаціями, що займаються питаннями біженців; з) сприяння координації дії різних організацій.

Верховний комісар в своїй діяльності керується політичними вказівками Генеральної асамблеї та ЕКОСОРу.

Адреса:

Mr. Ruud Lubbers,

United Nations High Commissioner for refugees

94 Rue Montbrillant, Geneva, Switzerland.

www.unhcr.ch

e-mail: webmaster@unhcr.ch

Міжнародний суд

Міжнародний суд є головним судовим органом ООН, що займається врегулюванням правових суперечок між державами-членами та ООН з її установами. Він складається з 15 суддів, що обираються Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки. Лише держави можуть бути сторонами у справах, що розглядаються Судом. Якщо якась країна не бажає приймати участі у судовій справі, вона не зобов¢язана робити цього (якщо цього не вимагають положення спеціальної угоди). Але якщо ж країна погоджується на це, вона зобов¢язана підкоритися рішенню Суду. Суд не може розглядати індивідуальні скарги, що стосуються порушення прав людини. В той же час, в деяких консультативних висновках Суд торкнувся таких питань, як геноцид, апартеїд, недоторканність спеціальних доповідачів.

Міжнародний кримінальний суд

Статут Міжнародного кримінального суду було прийнято на Конференції уповноважених представників держав, що відбувалася у Римі з 15 червня по 17 липня 1998 року. Прийняття Римського статуту відображує рішучість міжнародної співдружності покласти край безкарності осіб, що чинять серйозні злочини. Суд має юрисдикцію щодо злочинів геноциду, злочинів проти людяності, військових злочинів та злочинів агресії, доповнюючи національні органи кримінальної юрисдикції у випадку, коли держава не бажає або не здатна реалізувати кримінальне переслідування відповідним чином. Суд складатиметься з 18 суддів. Статут суду стане діючим після того, як 60 держав ратифікують його. На 24 серпня 2000 року 114 країн підписали Статут та 21 ратифікувала його.

Міжнародна організація праці

МОП створена в 1919 році. Угода про встановлення зв’язку між МОТ та ООН була затверджена 14 грудня 1946 року, та організація стала першою спеціалізованою організацією, пов¢язаною з ООН. Ціль МОП ¾ забезпечення в світі соціальної справедливості для працівників, а також сприяння та захист прав людини та головних свобод, необхідних для досягнення цієї цілі. МОП є унікальною організацією в тому сенсі, що при розробці її політики представники працівників та підприємців мають рівну кількість голосів.

МОП розробляє міжнародні стандарти (в формі конвенцій та рекомендацій) в таких галузях, як свобода асоціацій, заробітна плата, довжина робочого дня та умови праці, винагорода за працю, охорона праці, соціальне страхування, робоча інспекція, тощо. З часу заснування МОП було прийнято більше 300 конвенцій та рекомендацій.

В межах МОП діє три головних механізми контролю за дотриманням стандартів, визначених у конвенціях:

· процедура подання доповідей[1] ;

· процедура розгляду скарг та повідомлень[2] ;

· процедура розслідувань та дослідів[3] .

Адреса:

Mr. Juan Somavia, Director-General

International Labour organization

1, Route des Morillons,

CH-1211 Geneva 22, Switzerland

Організація Об ¢єднаних Націй з питань освіти, науки та культури

Устав ООН з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) було прийнято у листопаді 1945 року, він вступив у силу 4 листопада 1946 року. Згідно з Уставом, ціль ЮНЕСКО ¾ “сприяння закріпленню миру та безпеки, посилюючи співробітництво між народами шляхом освіти, науки та культури заради забезпечення загальної поваги до справедливості, законності, прав людини та головних свобод, визнаних Уставом ООН, для усіх народів, без розрізнення раси, полу, мови та релігії”.

В межах ЮНЕСКО діє декілька механізмів контролю за дотриманням стандартів в галузі прав людини, особливо у відношенні до свободи слова, права на освіту та права на вільну участь в культурному житті суспільства.

З ціллю сприяння здійсненню Рекомендації, виконавча рада ЮНЕСКО заснувала Комісію по конвенціям та рекомендаціям, що має повноваження розглядати скарги про порушення прав людини у галузі освіти, науки, культури, інформації. Скарги можуть бути подані від імені жертв порушень, а також груп та недержавних організацій, що мають інформацію про такі порушення. Як правило, Комісія намагається привести сторони до дружнього розв¢язання питання. Комісія розрізняє “випадки” та “питання”. Термін “випадки” стосується індивідуальних випадків, тоді як термін “питання” означає ситуації масових та систематичних порушень прав людини. Виконавча рада та Генеральна конференція розглядають “питання” про порушення прав людини на своїх відкритих засіданнях.

Адреса:

Mr. Koichiro Matsuura, Director-General

United Nations national, scientific and Cultural Organization

7 Place de Fontenoy, 75352 paris 07-SP, France.

www.unesco.org

e-mail: info@unesco.org

Спостерігач за правами людини (Human rights watch)

СПЗ займається захистом прав людини в усьому світі.

СПЗ було засновано у 1978 році як Гельсінську групу для спостереження за дотриманням Радянським Союзом прав людини. У 80-х роках було створено організацію American Watch, яка спостерігала за тим, щоб ворогуючі сторони в Центральноамериканських країнах дотримувалися прав людини. Згодом організація зростала, доки в 1988 році усі відділи не були об¢єднані, та було сформовано СПЗ.

Зараз організація складається з більше ніж 150 знавців своєї справи, що працюють по всьому світу. Серед них є юристи, журналісти, академіки, експерти з різних галузей знань. СПЗ плідно співпрацює з іншими організаціями для досягнення спільної мети.

СПЗ ¾ найбільша в світі організація, що захищає права людини та базується у США. Організація вивчає стан дотримання прав людини в усьому світі. Отримана інформація передається у засоби масової інформації. Проводяться зустрічі з представниками урядів для ініціювання змін в політиці та проведення заходів для покращення ситуації щодо наявності порушень прав людини. За умов надзвичайної ситуації СПЗ проводить компанію, спрямовану на зменшення військової та економічної підтримки держави, що грубо порушує права людини.

Результати діяльності

· Організацією було ініційовано прийняття закону про заборону використання дітей-солдат. Зараз в світі налічується близько 300¢000 дітей-солдат. Цим законом встановлюється мінімальний вік для участі у військових діях (18 років);

· СПЗ разом з декількома організаціями-партнерами отримала у 1997 році Нобелівську премію миру за проведення кампанії по забороні використання протипіхотних мін;

· інформація, зібрана СПЗ у Косово, зіграла велику роль під час суду над Слободаном Мілошевичєм у 1999 році;

· організація отримала свідоцтва про наявність порушень прав людини у Руанді, де під час геноциду у 1994 році було вбито більше ніж півмільйона людей;

· СПЗ грав активну роль під час висунення судового позову до чилійського диктатора Августо Піночета з метою підтвердження принципу, що навіть колишній голова держави повинен нести відповідальність за волаючі порушення прав людини;

· СПЗ був ініціатором утворення Міжнародного кримінального суду, в цій сфері проводиться подальше співпрацювання з урядами різних країн;

· СПЗ виявилося єдиною міжнародною організацією, що працювала в розірваній на частини Сьєра Леоне; було зібрано багато матеріалу, що свідчить про скоєння тяжких злочинів проти цивільних, та допоміг громадськості збагнути трагічність конфлікту;

Адреса:

Human Rights Watch

350 Fifth Avenue,

34th Floor

New York, NY 10118-3299 USA

www.hrw.org

Організація не представлених націй та народів (Unrepresented Nations and peoples Organization)

ОНПНН ¾ міжнародний форум, що займається справами меншостей, народів, що проживають на окупованих територіях, націй, які прагнуть відновлення втрачених держав. Метою роботи організації є захист головних прав людини та економічних прав.

ОНПНН утворена націями та народами, не представленими в таких міжнародних організаціях як ООН.

Заснована у 1991 році, організація складається з 50 членів, що представляють більше ніж 100 млн осіб.

ОНПНН не представляє нації, вона допомагає та дає їм можливість представляти себе більш ефективно. Організація проводить тренінги у галузях дипломатії, міжнародного права та права людини, демократії та управлінні конфліктами, захисту оточуючого середовища.

www.unpo.org

Міжнародний союз з прав людини

МСПЛ ¾ міжнародна неприбуткова організація, метою діяльності якої є заохочення та захист прав людини.

Метою діяльності організації є визначення галузей, які вимагають покращень в галузі цивільних та політичних прав, економічних, соціальних та культурних прав згідно з Конвенцією про прав людини, наголошуючи на не насильстві та захисті життя. Організація співпрацює з іншими міжнародними організаціями з метою привернення уваги суспільства до порушень прав людини, допомоги бідним, поліпшенню умов охорони здоров¢я, покращення економічних та соціальних умов, захисту людського життя.

Засоби для досягнення цієї мети:

· Підтримання тісного зв¢язку з організаціями та особами, що працюють з метою миру та захисту прав людини в світі.

· Створення міжнародної бази даних про організації та осіб, що беруть участь в процесі захисту прав людини.

· Поширення інформації про права людини, розуміння та освіти, шляхом проведення конференцій, симпозіумів з тем співпраці, прав жінок, дітей, проти рабства та експлуатації, соціальної та економічної несправедливості...

Лікарі за права людини

Ця організація поєднує працівників галузі охорони здоров¢я та інших осіб для захисту прав людини. Члени організації вірять, що дотримання прав людини є необхідною передумовою здоров¢я та добробуту усіх представників суспільства.

“Ми вивчаємо та розкриваємо факти порушення прав людини за допомогою медицинських та наукових методів.

Ми допомагаємо, надаючи докази проти порушників прав людини, в тому числі й лікарів, які теж повинні відповідати за власні дії.

Ми проводимо навчання лікарів, медичних сестер, інших представників галузі охорони здоров¢я з метою залучення їх до участі у захисті прав людини та поширення відомостей про права людини.[4]

Адреса:

Physicians for Human Rights

100 Boylston Street Suite 702

Boston, MA 02116 USA

e-mail: phrusa@phrusa.org

Комітет адвокатів з прав людини

З 1978 року організація працює для поширення відомостей про права людини та їх захисту. Її праця неупереджена. Комітет контролює дотримання прав людини, закріплених Декларацією про права людини, урядами держав.

Програма діяльності комітету фокусується на створенні організацій та структур, що гарантуватимуть дотримання прав людини. Закріплення діяльності механізму прав людини на місцевому рівні також є метою діяльності організації.

Комітет також допомагає особам, що потребують притулку, біженцям, намагається змінити досить обмежені права біженців в США та усьому світі.

Адреса:

Lawyers Committee for Human Rights

333 Seventh Avenue, 13th Floor

New York, NY 10001

e-mail: lchrbin@lchr.org

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ТА ЙОГО ВІДПОВІДНІСТЬ МІЖНАРОДНИМ НОРМАМ

Як приклад, розглянемо кримінально-виконавче законодавство України у співвідношенні з міжнародними нормами з питань захисту прав людини. Слід зазначити, що питання захисту прав в’язнів є основою демократичної карної політики. Однією з ланок правової реформи, що проводиться у нашій державі, є розробка законодавства, що регулює виконання кримінального покарання. Ще в 1989 році СРСР підписав “Венские соглашения”, на підставі яких були прийняті зобов’язання привести своє законодавство у відповідність з міжнародними актами про захист прав людини, в тому числі і в сфері боротьби зі злочинністю, у відповідності з якими держави-учасники повинні “забезпечувати, щоб з усіма особами, що утримуються під вартою, поводилися гуманно та з повагою до їх особистості”. Кримінально-виконавче законодавство України знаходиться, на превеликий жаль, ще на досі низькому рівні, але останнім часом проводиться плодовита робота над тим, щоб ситуація ця змінилася.

Діючий Виправно-трудовий кодекс України був прийнятий 23 грудня 1970 року, введення його в дію відбулося майже через півроку 1 червня 1971 року. Офіційний текст за часи СРСР останнім разом був виданий в 1987 році, і, не дивлячись на численні зміни та доповнення, які до кодексу вносилися, більше не видавався. Вже за часи незалежної України розпочалася робота по оновленню кримінально-виконавчого законодавства, яке, до того ж, іменувалося ще “виправно-трудовим”. Окрім згаданого кодексу, проблемні питання кримінально-виконавчого права регулюють й інші нормативно-правові акти (Закони України “Про адміністративний нагляд”, “Про застосування амністії в Україні”, Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ та т. ін.), але ми зупинимося на втіленні міжнародно-правових норм саме в цьому акті.

Ст. 1 ВТК вказує на основні завдання кримінально-виконавчого законодавства – “забезпечення виконання кримінального покарання з тим, щоб воно не тільки було карою за вчинений злочин, але й виправляло та перевиховувало засуджених в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, перешкоджало здійсненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також сприяло викорененню злочинності”. Розділ 2 передбачає загальні положення виконання покарань у вигляді позбавлення волі та виправних робіт без позбавлення волі. Розділ 3 – порядок та умови виконання покарання саме у вигляді позбавлення волі. І ось тут вперше зустрічаємо норму, яка повністю відповідає Мінімальним стандартним правилам, - ст. 21 передбачає окреме утримання в’язнів у виправно-трудових установах, тобто розбивка в’язнів за категоріями: жінки - чоловіки, неповнолітні – дорослі. Ст. 20, до речі, передбачає заведення на кожного засудженого особистої справи, сукупність яких можна було б вважати реєстром, в якому існують дані на всіх в’язнів (дані про особу, причини ув’язнення та власті, що прийняли рішення про ув’язнення, день та час його прибуття та виходу з установи).

Глава 5 “Режим в місцях позбавлення волі” також має в собі норми, передбачені міжнародним законодавством, зокрема, носіння засудженими однакової одежі, заборона тримання при собі певних речей, виїмка їх та зберігання до виходу на волю. Ст. 36 встановлює порядок внутрішнього розпорядку у виправно-трудових установах, який повинен передбачати час для прийняття їжі, для роботи, навчання, безперервного сну засуджених, проведення з ними виховних та інших заходів, а також 1-2 годин вільного часу, який використовується засудженими самостійно.

Ст. 39 дозволяє засудженим контакти з зовнішнім світом, тобто можливість спілкуватися через регулярні проміжки часу і під наглядом з їхніми родинами або друзями, що користуються незаплямованою репутацією, як в порядку листування, так і в ході відвідувань. Засудженим надаються побачення: короткочасні тривалістю до 4 годин та тривалі – до 3 діб (тільки з близькими родичами). Один раз на три місяці при існуванні технічної можливості надається право на одну оплатну телефонну розмову тривалістю 15 хвилин під контролем адміністрації.

Побачення засуджених з адвокатом, як одне з основних прав, передбачених міжнародними конвенціями, окреслене в ст. 40 ВТК. Ці побачення не зараховуються в загальну кількість, їхня кількість та тривалість не обмежуються.

Ст. 41-44 передбачають можливість засуджених листуватися без обмеження кількості листів (в тюрмах – отримують без обмеження, відправляють – 1 або 2 на місяць), отримувати посилки(передачі) – в залежності від режиму установи від 5 до 7 штук на рік в виправно-трудових колоніях та 9-10 у виховно-трудових, бандеролі – не більше 2 на рік, та отримувати і відправляти грошові переводи родичам, а з дозволу адміністрації і іншим особам.

Засуджені, як передбачено в усіх міжнародно-правових документах, мають право звертатися з пропозиціями, заявами та скаргами в державні органи, громадські організації та до посадових осіб. Якщо вони адресовані прокурору, то огляду не підлягають і не пізніше, ніж в добовий термін відправляються за належністю. Про результати розгляду пропозицій, заяв та скарг повідомляється засудженим під розписку.

Глава 6 розглядає питання роботи осіб, позбавлених волі, зокрема, умови праці, пенсійне забезпечення осіб, оплату праці та утримання із заробітку.

Глава 7 – заходи виховної роботи з особами, позбавленими волі, її форми (індивідуальна робота, що проводиться на основі вивчення особистості кожного засудженого з урахуванням вчиненого ним злочину, віку, освіти, професії та інших обставин; агітаційна, пропагандистська та культурно-масова робота; правове виховання) та види самодіяльних організацій засуджених та порядок їх діяльності.

Право на загальне та професійне навчання осіб, позбавлених волі, та питання їхнього вільного часу регулюється главою 8 ВТК.

Глава 9 ВТК передбачає міри заохочення та стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі (ст.65-71). Згідно з Мінімальними стандартними правилами, покарання можуть бути накладені лише у відповідності з законом або розпорядженням, до того ж жоден засуджений не може підлягати повторному покаранню за той же самий проступок. Жодна засуджена особа не може бути піддана покаранню до інформування про проступок, який йому ставиться в вину, та надання можливості висловитися в своє виправдання. Компетентна влада повинна детально розглядати кожну таку справу. Тілесні покарання, ув’язнення в темній камері та інші жорстокі, нелюдські та принижуючі гідність види покарання не можуть бути застосовані до засуджених осіб, скоївших якийсь проступок.

Матеріально-побутове та, що важливіше, медично-санітарне обслуговування осіб, позбавлених волі, передбачається главою 11 ВТК. Згідно з міжнародним законодавством засудженим забезпечуються необхідні житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Норма житлової площі не може бути меншою за 2-2,5 кв. метри на одну особу. Приміщення повинні бути сконструйовані таким чином, щоб забезпечувати доступ свіжого повітря, незалежно від того, існує чи ні штучна система вентиляції; штучне освітлення має бути достатнім для того, щоб ув’язнені мали можливість читати та працювати без небезпеки для зору та т.ін. Засудженим надаються індивідуальне спальне місце та постільні приналежності, вони забезпечуються одягом та взуттям по сезону та з урахуванням кліматичних умов. Всі установи повинні мати в своєму розпорядженні хоча б одного кваліфікованого медичного працівника, що, до того ж, повинен мати спеціальні знання в сфері психіатрії. Медичне обслуговування повинно бути організованим в тісному зв’язку з місцевими та державними органами охорониздоров’я. Хворих в’язнів, що потребують послуг спеціалістів, треба переводити в спеціальні медичні установи. Жіночі заклади повинні мати в розпорядженні спеціальні приміщення для догляду за вагітними жінками та роженицями. Там, де засудженим матерям дозволяється залишати дітей при собі, треба передбачати створення ясел з кваліфікованим персоналом, куди дітей поміщають, коли вони не користуються турботою матері.

Глава 13 передбачає застосування до осіб, позбавлених волі, мір безпеки, засобів присмирення. Якщо вони фізично супротивляться працівникам виправно-трудових установ, виявляють буйство або здійснюють інші насильницькі діяння, з метою перешкоджання вчинення ними шкоди іншим особам або самому собі, дозволяється застосування наручників, присмирюючих сорочок, гумових кийків, сльозоточивих речовин та інших спеціальних засобів, що передбачаються міжнародними нормами та законодавчими актами України (Закон України “Про міліцію”).

ВИСНОВКИ

В наш час вже досить багато зроблено для розвитку галузі прав людини: велика кількість документів закріплює права людини, існує значна кількість міжнародних організацій, що займаються захистом прав людини та поширенням інформації про них в світі. Діяльність організацій, що захищають права людини досить різноманітна, але саме завдяки цьому світова спільнота має змогу бачити природу конфліктів, що відбуваються в різних частинах світу, розуміти їх суть; отримувати інформацію про грубі порушення прав людини та відповідно реагувати на неї скоординованими діями міжнародних організацій.

На мою думку, найближчим часом не зможуть біти вирішені усі питання про порушення прав людини, навіть в найближчому майбутньому це не можливо, а далі не варто заглядати. Найважливішим зараз є подальше поширення інформації про права людини, про необхідність їх дотримання кожною окремою людиною та відповідальність за порушення. Лише зусилля усієї світової спільноти може призвести до вирішення проблем порушення прав людини. А щодо кожної людини, починати звісно ж потрібно з себе.

Розглянувши наш Виправно-трудовий кодекс, ми виявили наявність достатньої кількості норм та стандартів, передбачених міжнародним законодавством. Але, знову ж таки, на превеликий жаль, трохи інша картина виявляється при аналізі реалій життя засуджених в Україні. Взагалі-то, як нам здається, не так важливе існування норми на папері, як її втілення в реальному житті. Тому нашому законодавцю необхідно не тільки “переписувати” з міжнародних актів “добрі” норми, але й пектися про те, щоб вони цілком застосовувалися на практиці.

Аналізуючи міжнародно-правові акти (пакти, конвенції та т.ін.) та, відповідно до них, кримінально-виконавче законодавство України, можна прийти до висновку, що не все так погано в нашій державі. Але знову ж таки треба частіше звертатися до реалій життя засуджених осіб в Україні і намагатися приблизити їх до написаного на папері. Моніка Платек, викладач криміналістики Інституту карного права Варшавського університету з Польщі, досліджуючи проблеми в’язнів в своїй державі та написавши кілька десятків робіт з теми виконання на практиці прав в’язнів, дійшла висновку, що “слово “права” може застосовуватися лише тоді, коли є чіткі процедури, що забезпечують користування ними, а неупереджені, громадські та компетентні органи – у більшості країн та судів – гарантують застосування таких процедур”.

Турбота про права в’язнів є головною передумовою будь-якої карної політики, що претендує на розважливість, превентивність і зацікавленість у громадянській безпеці та якості життя громадян, тож необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблень


[1] Доповіді можуть бути: щорічними або регулярними (про реалізацію ратифікованих конвенцій) та доповідями по конвенціям, які ще не ратифіковані. Щорічно МОП отримує більше 3000 доповідей, що розглядаються: незалежним Комітетом експертів по використанню конвенцій та рекомендацій та Комітетом по використанню конвенцій та рекомендацій, який складається з представників урядів, працівників та підприємців.

[2] Скарги з приводу порушення права на свободу об¢єднання розглядаються (залежно від виду) або Комісією по розслідуванню у галузі свободи об¢єднання або Комітетом по свободі об¢єднання, інші скарги розглядаються Адміністративною радою.

[3] МОП також використовує метод спеціальних розслідувань та досліджень. Наприклад, в 1950 році дві комісії незалежних експертів провели розслідування нових систем примусової праці, які виникли в окремих регіонах світу. Але подібні процедури не практикуються часто.

[4] Із звіту про діяльність організації “Лікарі за права людини”.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:20:25 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
21:00:47 28 ноября 2015

Работы, похожие на Дипломная работа: Національне та міжнародне право

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150052)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru