Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Мiжнародно-правовi механiзми вирiшення мiжнародних спорiв мирним шляхом

Название: Мiжнародно-правовi механiзми вирiшення мiжнародних спорiв мирним шляхом
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: курсовая работа Добавлен 08:57:14 05 сентября 2010 Похожие работы
Просмотров: 1219 Комментариев: 2 Оценило: 1 человек Средний балл: 4 Оценка: неизвестно     Скачать

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ МИРНИМ ШЛЯХОМ

ЗМІСТ

ВСТУП

1СТАН ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ПРОЦЕДУР ТА МЕХАНІЗМІВ МИРНОГО ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

1.1Поняття та загальна характеристика міжнародного спору

1.2Визначення засобів та регламентація процедури вирішення міжнародних спорів

2 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ МИРНИХ ЗАСОБІВ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

2.1 Положення що стосуються переговорів та консультацій, як засобів вирішення міжнародних спорів

2.2 Характеристика добрих послуг та посередництва, міжнародних і примірних комісій під час вирішення міжнародних спорів

2.3 Застосування міжнародного арбітражу та судового розгляду для вирішення міжнародних спорів

2.4 Роль Міжнародного Суду ООН у вирішенні суперечки між Україною та Румунією розмежування морських просторів у Чорному морі

3 РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ВИРІШЕННІ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

3.1 Ознаки міжнародної організації - суб’єкта міжнародного права

3.2 Правовий статус та особливості участі міжнародних організацій у міжнародних спорах

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність. У ХХ столітті заборона застосування збройної сили задля владнання міжнародних конфліктів набула універсального й імперативного значення, отримавши статус норми jus cogens у міжнародному праві. Формальна заборона силових методів розв'язання міжнародних спорів не стала панацеєю: міждержавні збройні конфлікти й натепер є досить поширеним явищем. Проте ця заборона надала потужного імпульсу розвиткові мирних засобів і процедур вирішення міжнародних конфліктів. Тому цей напрям став важливою складовою міжнародних відносин і популярним предметом міжнародно-правових досліджень.

Принцип мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне співіснування держав, відноситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства.

Відповідно до п. З статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об’єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов’язок держав.

Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципів суверенної рівності і сумлінного виконання зобов’язань з міжнародного права. Відзначається і самостійне значення принципу сумлінності. Держави повинні діяти в дусі сумлінності, із тим щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути до якнайшвидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв’язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв’язок із принципом невтручання - мирне врегулювання не повинно супроводжуватися втручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв’язок із принципом незастосування сили.

Таким чином, у другій половині ХХ століття одним з найпомітніших процесів у міжнародному праві став розвиток інституту мирного вирішення міжнародних спорів у рамках міжнародних міжурядових організацій, який вніс новий вимір у галузь несилових засобів розв'язання конфліктів.

Отже, актуальним на сьогоднішній день є подальше дослідження теоретичних та практичних питань пов’язаних із мирними засобами вирішення міжнародних спорів в сучасному міжнародному праві.

Об’єктом дослідження є міжнародні відносини та проблеми міжнародного правотворчого процесу взагалі та правові наслідки односторонніх декларацій зокрема, правові відносини між суб'єктами міжнародного права, що виникають між ними у зв'язку з врегулюванням за допомогою правових засобів спорів під час здійснення співробітництва.

Предметом дослідження є: міжнародне право, його джерела які регламентували міжнародні відносини, щодо правотворчого процесу.

Мета і завдання дослідження. Метою є дослідження особливостей міжнародно-правового інституту правових засобів вирішення міжнародних спорів у забезпеченні міжнародного співробітництва.

Для досягнення означеної мети дослідження автор ставить перед собою такі задачі:

Відповідно до мети дослідження можна визначити наступні завдання:

- дослідити сутність міжнародного правотворчого процесу;

- визначити види та сутність односторонніх декларацій в міжнародному праві;

- провести аналіз судової практики Міжнародного суду ООН;

- проаналізувати подальший розвиток кодифікації міжнародного права.

Методологічну основу дослідження складає сукупність загальновизнаних принципів та методів наукового пізнання. Для одержання результатів у дослідженні застосовувалися загальнонаукові принципи та підходи, які забезпечили єдність аналізу, історизм, об’єктивність дослідження тощо.

Науково-теоретичну базу дослідження становлять наукові праці з міжнародного права та міжнародних відносин, філософії, теорії держави і права, історії, логіки, криміналістики, конституційного права.

Загальнотеоретичну основу роботи складають праці Я. Броунлі, М. В. Буроменського, В. Г. Буткевича, В. А. Василенка, В. Н. Денисова, М. Ейкхерста, М. Л. Ентіна, В. І. Євінтова, Г. В. Ігнатенка, Ю. М. Колосова, Д. Б. Лєвіна, І. І. Лукашука, Г. І. Морозова, Е.О. Пушміна, Г. І. Тункіна, Н. А. Ушакова, А. Фердросса та інших.

Нормативною основою дослідження є міжнародно-правові договори, статути міжнародних організацій, чинні законодавчі та нормативно-правові акти окремих держав та проекти норм, які забезпечують міжнародно-правовий механізм вирішення міжнародних спорів.

Структура роботи обумовлена метою і задачами дослідження. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, що мають вісім підрозділів, висновку, списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження складає 66 сторінок, із них основного тексту - 61 сторінка, список використаних джерел - 3 сторінки.


1 СТАН ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ПРОЦЕДУР ТА МЕХАНІЗМІВ МИРНОГО ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

1.1 Поняття та загальна характеристика міжнародного спору

Практика міжнародного співробітництва свідчить, що більшість міжнародних зобов’язань виконується належним чином, але, керуючись стародавнім прислів’ям „Si vis pacem para bellum” (хочеш миру – готуйся до війни), потрібно завжди пам’ятати про те, що існує безліч обставин, які можуть вплинути або завадити належному виконанню міжнародних зобов’язань, а тому вже під час свого волевиявлення сторонам слід добре продумати та передбачити шляхи вирішення можливих суперечок та зазначити, яким чином вони захищатимуть власні права шляхом внесення відповідних пунктів у документ, що укладатиметься.

Необхідність дотримання та належного виконання укладеного зобов’язання, без чого не можуть існувати нормальні міжнародні відносини, існувала ще в період рабовласницького ладу. Наприклад, Рим, котрий мав велику договірну практику, бачив можливість посилення могутності своєї держави також у дотриманні прийнятих на себе договірних зобов’язань, цим самим примушуючи до того ж своїх контрагентів. Так установився принцип „pacta sunt servanda” (договори повинні дотримуватися).

У період феодалізму держави надавали багато уваги питанням виконання міжнародних договорів, що одержувало своє відображення в різного роду урочистих церемоніях і клятвах. Однак як при рабовласницькому ладі, так і при феодалізмі порушення міжнародних зобов’язань було дуже частим явищем, про що свідчить існування експлуататорських держав.

Усі держави, вступаючи у світове співтовариство, беруть на себе зобов’язання здійснювати свою міжнародну діяльність відповідно до основних принципів міжнародного права. Одним із таких принципів є обов’язок держав вирішувати свої “міжнародні спори мирними способами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість” (п. З статті 2 Статуту ООН) [10, c.221].

Проте з моменту закінчення Другої світової війни на планеті спостерігалося більше 100 збройних конфліктів, включаючи такі великі, наприклад, як війни Ізраїлю із сусідніми арабськими державами, участь СРСР у громадянській війні в Афганістані, війна західних країн проти Іраку, збройне втручання країн Заходу в громадянську війну в Югославії, а також збройні конфлікти в Закавказзі, Молдові і Чечні [18, c.62].

Водночас міжнародне співтовариство напрацювало і використовує певні механізми у збереженні міжнародного миру і безпеки. Сукупність цих механізмів називається правом міжнародної безпеки. Воно містить у собі правові способи, що відповідають основним принципам міжнародного права, спрямовані на забезпечення миру і застосування державами колективних заходів проти актів агресії, що загрожують миру і безпеці. До міжнародно-правових способів забезпечення міжнародної безпеки належать: мирні способи вирішення спорів; загальна і регіональна безпека (колективна безпека); роззброювання; заходи для ослаблення напруженості і припинення гонки озброєнь; заходи для запобігання ядерній війні; неприєднання та нейтралітет; заходи для припинення актів агресії (самооборона); дії міжнародних організацій; нейтралізація і демілітаризація територій (ліквідація військових баз); створення зон миру в різних районах земної кулі; заходи для зміцнення довіри між державами [47, c.102].

Незважаючи на наявний широкий перелік способів підтримки міжнародного миру і безпеки, у міжнародному житті нерідко в результаті зіткнення інтересів виникають конфліктні ситуації між державами.

Відповідно до Статуту ООН міжнародні конфлікти діляться на:

- ситуацію, тобто конфлікт, що у випадку його розвитку може загрожувати міжнародному миру і безпеці (наприклад, ситуація з Іраком);

- спір, тобто ситуацію, коли сторони пред’явили одна одній взаємні претензії (наприклад, спір Англії з Іспанією з приводу Гібралтару). У спорі завжди є учасники, у яких претензії завжди сформульовані і збігаються з предметом спору. При цьому держави свої претензії обґрунтовують законними інтересами і нормами міжнародного права [34, c.59].

Якщо претензії держав не збігаються з предметом спору, то вони так і залишаються претензіями, без надії інституціоналізації (формування і розвитку) спору (наприклад, претензії Японії на російські острови південної частини Курил). Міжнародний Суд ООН відзначав, що “односторонні претензії не утворюють спору”.

Таким чином, для будь-якого міжнародного спору характерним є наявність розбіжностей з питання факту або норми права, тобто конфлікту інтересів між двома суб’єктами міжнародного права.

Використання термінів “ситуація” і “спір” є правомірним із позицій сучасного міжнародного права, тому що саме ці терміни входять у понятійний апарат Статуту ООН (положення Глави VI “Мирне вирішення спорів” (статті 33-38) і Глави VII “Дії у відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії” (статті 39-51) - багатостороннього міжнародного договору, учасниками якого є практично всі держави світу.

Правда, у жодній статті Статуту ООН не міститься дефінітивна характеристика цих термінів. Статут ООН указує лише на те, що ситуації і спори можуть бути двох видів: 1) ті, що загрожують міжнародному миру і безпеці; 2) ті, що не несуть такої загрози.

Існування міжнародного спору зобов’язує держави вирішувати цей спір. Відповідно до сучасного міжнародного права держави зобов’язані свої спори вирішувати мирними способами.

Слід мати на увазі, що інститут мирних способів вирішення міжнародних спорів є міжгалузевим, тому що його норми містяться й у праві міжнародної безпеки, і в праві міжнародних організацій, і в праві міжнародних договорів, а також ще в цілому ряді галузей міжнародного права.

Основними джерелами цього інституту є:

- Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 року;

- Переглянутий загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 року (у редакції 1949 року);

- Статут ООН;

- Статути регіональних міжнародних організацій;

- Декларація про принципи міжнародного права 1970 року;

- Заключний акт НЕСЄ 1975 року;

- Підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ 1989 року й інші документи уже ОБСЄ;

- міжнародні порядки [36, c.33].

У Хартії економічних прав і обов’язків держав (прийнята в 1974 р. на 29-й сесії Генеральної Асамблеї ООН) зафіксовано, що жодна держава не може застосовувати стосовно іншої або заохочувати використання економічних, політичних або яких-небудь інших заходів примусового характеру, спрямованих на ущемлення суверенних прав або отримання із цього якої-небудь вигоди.

Питання правового захисту врегульовано і в окремих конвенціях. Так, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.) містить норми, в яких закріплені засоби правового захисту у разі порушень договору продавцем (ст.ст. 45-52) і покупцем (ст.ст. 61-65). Наприклад, відповідно до ст. 45 цієї Конвенції, якщо продавець не виконає яких-небудь своїх зобов’язань щодо договору або вказаної Конвенції, покупець може здійснити ряд дій, передбачених нею (замінити товар, заявити про розірвання договору, відмовитися від приймання товару), відповідні засоби захисту передбачені Конвенцією і у випадку порушення договору з боку покупця.

При виникненні конфлікту звичайно держави використовують міжнародні засоби вирішення спорів, виходячи з визначених підстав:

- субординаційної, коли дії суб’єкта спору підпорядковані нормі внутрішнього права (застосовується переважно усередині держави);

- координаційної, коли для держави є обов’язковим лише те, із чим вона погодилася. Ця підстава має місце в міжнародному праві, тому що ніхто в міжнародному праві апріорі (заздалегідь) не може передбачити позицію держави у відношенні предмета спору. Можна тільки презюмувати її сумлінність у відношенні предмета спору [47, c.62].

Слід зазначити, що вирішення міжнародних конфліктів базується на принципі мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне співіснування держав, відноситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства. Відповідно до п. 3 статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об’єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов’язок держав використовувати такі засоби:

- принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;

- більш повна формула цього принципу втілена в Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;

- відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 року сформулювала принцип у такий спосіб: “Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість”.

З приведеного формулювання принципу мирного вирішення міжнародних спорів видно, що принцип ставить за обов’язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами.

Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципів суверенної рівності і сумлінного виконання зобов’язань з міжнародного права. Відзначається і самостійне значення принципу сумлінності. Держави повинні діяти в дусі сумлінності, із тим щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути до якнайшвидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв’язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв’язок із принципом невтручання - мирне врегулювання не повинно супроводжуватися втручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв’язок із принципом незастосування сили.

1.2 Визначення засобів та регламентація процедури вирішення міжнародних спорів

У другій половині XIX ст. перед європейськими державами виникло питання необхідності отримання гарантій виконання зобов’язань сторонами з метою зміцнення економічних і політичних відносин, а тому наприкінці XIX - на початку XX ст. у практиці держав поширилося підписання багатосторонніх угод щодо врегулювання цих питань. У нашій країні, так само як і в інших країнах, чимало досліджень й окремих статей, присвячених проблемі мирного розв’язання міжнародних спорів, з’явилось саме після Другої світової війни.

Будь-який міжнародний договір повинен належно виконуватись - принцип “pacta sunt servanda”. Цей загальновідомий та найбільш поширений на міжнародній арені принцип з’явився на засадах політичних і економічних інтересів. Сторона, котра порушує міжнародне зобов’язання, має враховувати, що цим вона підриває довіру до себе інших суб’єктів міжнародного спілкування, а це, в свою чергу, зумовлює загострення економічних та політичних відносин. Таким чином, для зміцнення своїх міжнародних економічних зв’язків потрібно виконувати власні договірні зобов’язання, а будь-які порушення норм у цій сфері, невиконання або неналежне їх виконання, є правопорушенням, тобто міжнародним деліктом, яке потребує вжиття відповідних заходів для поновлення порушеного права. Норми багатьох міжнародно-правових актів спрямовані на правове забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, що сприяє зміцненню політичних і економічних відносин, а отже, й справі зміцнення світу, однобічне ж розірвання договору викликає загострення міжнародних відносин [9, c.22].

Як у сфері цивільно-правових, так і в міжнародно-правових відносинах однією з істотних умов зобов’язання є забезпечення його виконання та закріплення засобів для мирного розв’язання спору, що надає право стороні відступити від виконання і вимагати від сторони, котра порушила зобов’язання, відшкодування збитку. Ще на стадії укладання зобов’язання сторони почасти виходять з того, що вони дотримуватимуться взятих на себе зобов’язань, якщо визначені умови, які існують в момент його підписання, залишатимуться незмінними. Сторони іноді цим користуються й односторонньо відмовляються від виконання зобов’язання з посиланням на змінені обставини, у зв’язку з чим подальше виконання договору нібито чи неможливе або ж недоцільне. Прикладом такого ухилення та неналежного виконання можуть бути відносини України та Росії. Впродовж десяти років після здобуття незалежності нашою державою ці відносини були ускладнені проявами взаємної недовіри. Декларації про стратегічне партнерство фактично тільки маскували відсутність порозуміння і прагнення до справжнього діалогу. У деяких випадках навіть виникала загроза серйозних міждержавних конфліктів. Основними засобами вирішення спорів, які використовували сторони, були проведення дипломатичних перемовин й рідше застосовувався засіб посередництва, що не завжди приносили бажаний результат.

Однією з особливостей міжнародного права є відсутність міжнародних інститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його норм. Тому головна роль у цій справі належить самим суб’єктам правовідносин, які діють самостійно, індивідуально або об’єднуються у відповідні міжнародні організації.

Правові засоби вирішення міжнародних спорів та шляхи розв’язання цих конфліктів - багатоступеневий процес, що складається з аналізу і оцінювання ситуації, створення плану вирішення складеної ситуації, вибору засобів і методів урегулювання конфлікту та прогнозування наслідків. Суб’єктами зазначеного процесу можуть бути, по-перше, безпосередньо самі опоненти, по-друге, - “третя сторона”, тобто особа, інституція чи держава, що втручається у конфлікт з метою його врегулювання [23, c.109].

Аби збільшити можливість розв’язання конфліктів мирним правовим шляхом, треба враховувати й застосовувати деякі об’єктивні чинники: інституційний, консенсуальний (залагодження суперечностей), історико-прецедентний, кумулятивний (такий, що не дозволяє конфлікту поширюватися). Конфліктуючі сторони самостійно або за поданням посередників можуть обрати різні стратегії виходу з протиборства: суперництво, співробітництво, компроміс, пристосування, ухилення від вирішення проблеми. Ці стратегії можуть застосовуватися практично в будь-якому юридичному конфлікті.

Природним та правильним є рішення, коли для розв’язання юридичних конфліктів залучають офіційних учасників. Такими можуть виступати: 1) міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ тощо); 2) окремі держави; 3) державні правові інститути (уряд, президент, конституційний суд, господарські суди, верховний суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура тощо); 4) урядові чи тимчасові парламентські комісії, що створюються для вирішення конфліктних проблем; 6) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо; 7) громадські організації (наприклад, комісії з розв’язання трудових спорів і конфліктів, профспілки тощо).

Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, закріпились у Статуті ООН, а принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв’язання міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.

Відповідно до Розділу VI Статуту ООН мирними засобами розв’язання спорів між державами є: проведення переговорів, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів, а також будь-які інші мирні засоби за вибором сторін. Треба наголосити, що Статут ООН, окрім спорів, згадує ще й про ситуації, продовження яких може загрожувати миру й безпеці та пропонує шляхи їх вирішення, а отже, він не обмежує сторони у виборі засобів для мирного розв’язання спорів. Основним критерієм вибору таких засобів є характер самого міжнародного спору.

У відповідності зі статтею 33 Статуту ООН сторони, що беруть участь у спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв’язати його за допомогою переговорів, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод або інших мирних способів за своїм вибором. Тому відразу ж необхідно відзначити, що перелік способів вирішення міжнародних спорів не є обмеженим і підлягає розширювальному тлумаченню.

Безпосередні переговори припускають установлення контакту й обмін думками між державами, що сперечаються, з метою досягнення угоди з різних питань. Під добрими послугами міжнародне право розуміє сукупність дій держав, що не беруть участь у даному спорі, або інших суб’єктів міжнародного права, що спрямовуються на встановлення або поновлення прямих переговорів між тими, хто сперечається, з метою створення сприятливих умов для мирного вирішення спору.

Посередництво - це сприяння держав або інших суб’єктів міжнародного права, що не беруть участь у даній суперечці, з метою мирного врегулювання спорів. Під міжнародною слідчою процедурою розуміється розслідування міжнародним органом конкретних обставин і фактичних даних, що лежать в основі міждержавної розбіжності. Міжнародна погоджувальна процедура припускає розгляд спорів в утворюваних сторонами на паритетних засадах органах із метою виробітки проекту угоди. Міжнародний арбітраж (третейський суд) - це організований на основі угоди сторін розгляд спору окремою особою (арбітром) або групою осіб (арбітрами). Причому склад арбітрів, порядок діяльності суду, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін, що сперечаються; у процесі беруть участь представники сторін, процес очолює супер-арбітр, що обирається сторонами; рішення арбітражу носить обов’язковий характер. Розгляд міжнародних спорів у Міжнародному Суді припускає звернення сторін, що сперечаються, у спеціально створюваний на основі міжнародних договорів постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури. Можливо вирішення спорів в міжнародних організаціях, а також вирішення спорів іншими способами. Розглянемо коротко кожен з названих мирних способів вирішення міжнародних спорів [21, c.44].

Безпосередні переговори - це найбільш простий, зручний і поширений спосіб мирного вирішення спорів між державами. Зміст безпосередніх переговорів полягає в пошуку рішення розбіжностей самими сторонами, що сперечаються, шляхом установлення безпосереднього контакту і досягнення угоди між ними. Таким чином, у них беруть участь заінтересовані (держави, що сперечаються), які вирішують питання про метод, зміст рішень спірної проблеми у певному місці переговорів, частіше усього на території третьої держави або в міжнародній організації, тому що повинен бути дотриманий принцип суверенної рівності сторін.

Багато держав світу при вирішенні міжнародних конфліктів стоять на позиції першочерговості безпосередніх (прямих) дипломатичних переговорів, як найбільш ефективному способі вирішення міжнародних конфліктів.

Переговори можуть вестися через звичайні дипломатичні канали або на нарадах, що спеціально скликаються. Звичайно переговори ведуться в усній формі. Можливі також письмова форма, обмін документами, телеграмами й іншими засобами зв’язку.

Прямі дипломатичні переговори проходять без попередніх ультимативних умов, примусу, диктату або погроз.

Переговори можна класифікувати: а) стосовно предмету спору (мирні, політичні, торгові і т.д.); б) за кількістю учасників (двосторонні і багато сторонні); в) за рівнем представництва сторін (переговори глав держав і урядів; переговори міністрів закор донних справ; переговори дипломатичних представ ників; переговори уповноважених або спеціальних місій).

Переговори повинні вестися на основі поваги законних прав і інтересів всіх учасників. Вступивши в переговори, учасники зобов’язані утримуватися від дій, здатних зашкодити розв’язанню спору.

Одним з різновидів переговорів є консультації. Відповідно до раніше досягнутої домовленості держави зобов’язуються періодично або у випадку виникнення певного роду обставин консультуватися одна з одною для усунення можливих розбіжностей. Метою консультацій є попередження виникнення міжнародних спорів.

Добрі послуги полягають в наданні стороною, що не бере участь у конфлікті, допомоги тим, що сперечаються, у налагодженні прямого контакту, в організації безпосередніх переговорів. Звичайно добрі послуги пропонуються третіми державами або міжнародними організаціями самостійно. Після доведення відносин сторін, що сперечаються, до стадії переговорів функції суб’єкта, що робить добрі послуги, завершуються, тому що він у самих переговорах участь не приймає. Але при згоді сторін він може бути присутнім при переговорах [17, c.302].

Посередництво припускає активну участь посередника в переговорах, включаючи внесення пропозицій з окремих аспектів питання або у відношенні спору в цілому. При посередництві держави, що сперечаються, обирають третю особу (державу, представника міжнародної організації), що бере участь у переговорах у якості самостійного учасника. Остаточне рішення у спорі приймається учасниками спору і посередником шляхом взаємної угоди, що підписується всіма сторонами.

Добрі послуги і посередництво можуть надаватися державою, що не приймає участь в спорі, міжнародною посадовою особою або приватними особами. Для виконання ними своїх функцій необхідна згода сторін, що сперечаються. Добрі послуги і посередництво можуть бути зроблені з ініціативи як тих, що сперечаються, так і тих, що їх пропонують. Проте між наданням добрих послуг і посередництвом є і відмінності. Так, для здійснення посередництва необхідна попередня згода всіх учасників спору, у той час як добрі послуги можуть пропонуватися самостійно третьою особою або використовуватися лише за згодою одного учасника спору. Крім того, посередник є активною стороною в переговорах, його мета полягає не тільки в полегшенні контактів і доведенні сторін до переговорів (на чому закінчуються добрі послуги), але й в узгодженні позицій сторін: посередник може виробляти свої проекти врегулювання спору і пропонувати їх сторонам.

У міжнародну процедуру з примирення входить діяльність слідчих і погоджувальних комісій, що мають за мету допомогти розв’язанню спору шляхом досягнення безпосередньої угоди між сторонами.
У міжнародних спорах, що не торкаються ні честі, ні суттєвих інтересів держав і фактичних обставин, що виникають із розбіжностей в оцінці ситуації, сторони вправі встановити спеціальний міжнародний орган - слідчу комісію для з’ясовування питань факту.

Комісії формуються на паритетних засадах із рівного числа представників обох сторін. У їхній склад у якості членів або голови можуть включатися представники інших держав. Організація комісій і їхніх задач визначається угодою сторін, що сперечаються.

Завдання слідчих комісій полягає в з’ясовуванні фактичних обставин спору. їхнє створення було передбачено Гаазькими конвенціями про мирне розв’язання міжнародних зіткнень 1899 і 1907 років, у яких був визначений статус міжнародних слідчих комісій.

Якщо сторони не домовляться про інше, то комісія формується шляхом призначення кожній із сторін двох членів, із яких тільки по одному можуть бути громадянами держав сторін. Ці члени обирають голову. Такий же порядок установлений Загальним актом про мирне вирішення міжнародних спорів, прийнятим Лігою Націй у 1928 році і переглянутим ООН у 1949 році.

Розслідування комісією провадиться в змагальному порядку. Сторони у встановлені терміни викладають комісії факти, подають необхідні документи, а також список свідків і експертів, які повинні бути вислухані. Комісія вправі запитувати від сторін і інші додаткові матеріали. У процесі розгляду провадиться допит свідків, про що складається протокол.
За підсумками розслідування комісія виносить рішення за допомогою упорядкування доповіді, у якій встановлюється тільки факт спору. Ця доповідь не має сили рішення суду або арбітражу, і сторони мають право використовувати рішення комісії за своїм розсудом.

Слід зазначити, що слідчі комісії в міжнародній практиці використовуються досить рідко. Ширше використовуються погоджувальні комісії, що є щодо новим способом розв’язання міжнародних спорів. У статті 33 Статуту ООН цей спосіб спільно зі слідчими комісіями позначено поняттями “обстеження” і “примирення”.

Погоджувальні комісії формуються так само, як і слідчі. Проте вони мають більш широкі повноваження, ніж останні, тому що можуть не тільки з’ясовувати і встановлювати фактичні обставини, але і рекомендувати можливе розв’язання цього спору. Але все ж таки, на відміну від суду й арбітражу, остаточне рішення в справі приймається сторонами, що не пов’язані висновками комісії.

Деякі багатосторонні конвенції, наприклад Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, передбачають створення погоджувальних комісій, звичайно в порядку, подібному до того, що встановлений Гаазькими конвенціями. Відповідно до положень Акта про мирне розв’язання міжнародних спорів 1985 року постійна погоджувальна комісія складається з п’яти членів. По одному члену комісії призначають сторони, які сперечаються, три інших призначаються з числа громадян третіх держав. У випадку утруднення у виборі членів їхнє призначення може бути доручено голові Генеральної Асамблеї ООН, третім державам або вирішено жеребом.

Міжнародний арбітраж - це третейський суд для розв’язання спорів між державами, створений на основі угоди сторін, рішення якого мають для них обов’язкову силу.

Склад арбітражу (один суддя-арбітр або декілька), порядок його діяльності, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін у спорі, що іменується компромісом.

Арбітраж завжди формується з непарного числа членів, один із яких є суперарбітром або головою. Іноді арбітраж складається з одного арбітра.

Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 року встановив, що якщо сторони не погодяться про інше, то арбітраж буде складатися з п’яти членів. Сторони можуть призначити по одному члену зі своїх громадян, два другі третейських судді і суперарбітр обираються ними за згодою з числа громадян третіх держав.

Якщо в компромісі не сказане інше, арбітри повинні застосовувати норми, зазначені в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. У резолюції 1958 року Генеральна Асамблея ООН рекомендувала державам брати до уваги зразкові правила арбітражного розгляду, підготовлені Комісією міжнародного права.

У Гаазі знаходиться і діє Постійна палата третейського суду, її адміністративна рада, що складається з міністра закордонних справ Нідерландів і дипломатичних представників країн-учасниць. У Палаті є список міжнародних арбітрів, із котрого держави вибирають собі арбітра для розгляду і вирішення справ. Національна група арбітрів складається з 4 чоловік. Ці арбітри вправі висувати кандидатів для обрання в члени Міжнародного Суду [28, c.92].

Міжнародному праву відомі наступні види міжнародного арбітражу (третейського розгляду):

- ізольований арбітраж (арбітраж ad hoc), що створюється в силу особливої угоди сторін, що сперечаються, для розв’язання конкретного спору, не прибігаючи до допомоги міжнародних інституцій;

- інституціональний (постійний) арбітраж, який здійснюється постійно діючим арбітражним органом. Такий арбітраж припускає наявність між державами особливої угоди, за якою вони заздалегідь зобов’язуються передавати здатні виникнути між ними спори на вирішення третьої (незацікавленої) сторони. Як приклад постійного арбітражу може бути наведена діяльність Палати третейського суду на основі Конвенції про мирне розв’язання міжнародних зіткнень 1907 року.

Судова процедура є одним із видів розв’язання міжнародних спорів. Міжнародний Суд - це утворюваний на основі міжнародного договору постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури.

На відміну від арбітражу, склад, процедура, юридичні джерела рішень Міжнародного Суду визначаються не спеціальною угодою сторін, що сперечаються, у кожнім" окремому випадку, а постійним Статутом Міжнародного Суду ООН, що складає невід’ємну частину Статуту ООН. Всі члени ООН є тим самим і учасниками Статуту.

Держави - не члени ООН можуть стати учасниками Статуту на умовах, визначуваних Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки (стаття 93 Статуту ООН).

Міжнародний Суд ООН знаходиться в Гаазі, склад головного суду - 15 судів, що обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН на 9 років, із числа фахівців в галузі міжнародного права.

Міжнародний Суд правочинний виносити не тільки обов’язкові рішення у спорах, переданих на його розгляд за згодою сторін, але і вправі давати будь-які консультативні висновки у відношенні будь-яких питань міжнародного права [11, c.92].

З моменту створення Міжнародного Суду в 1946 році на його розгляд було передано більше 60 спорів між державами і викликано більше 20 консультацій міжнародними організаціями.

Судовий процес у рамках Міжнародного Суду складається з двох частин: письмової й усної. Письмова частина полягає в повідомленні Суду сторонами меморандумів і контрмеморандумів, що викладають позиції держав, які сперечаються, усна - у заслуховуванні представників держав, що сперечаються, їхніх адвокатів, свідків, експертів.

Рішення Суду юридично обов’язкове для сторін, що беруть участь у справі. Воно не створює правового прецеденту для вирішення інших справ аналогічного характеру (стаття 59 Статуту Міжнародного Суду ООН). Рішення Суду остаточне й оскарженню не підлягає. Невиконання його однією зі сторін надає право іншій стороні звернутися до Ради Безпеки ООН. Якщо остання визнає за необхідне, то вона може зробити рекомендації або вирішити питання про вживання заходів для виконання рішення (стаття 49 Статуту ООН).

Серед розглянутих Міжнародним Судом справ основне місце займають територіальні спори, що стосуються невеликих ділянок державної території (наприклад, голландсько-бельгійський спір про територіальні анклави), а також територіальні спори, подібні індійсько-португальському спору про право проходу через територію Індії, спори ФРН, Данії і Голландії про делімітацію континентального шельфу Північного моря.

Міжнародний Суд ООН є не єдиним судовим органом, що розглядає міжнародні спори в порядку судової процедури.

У залежності від характеру розглянутих спорів міжнародні суди діляться на суди з вирішення:

а) міждержавних спорів (Міжнародний Суд ООН,Економічний Суд СНД);

б) як міждержавних спорів, так і справ, порушу ваних фізичними і юридичними особами проти держав і міжнародних організацій (Європейський суд з прав людини);

в) трудових спорів у рамках міжнародних органі зацій (Адміністративний трибунал МОП);

г) з притягнення до відповідальності фізичних осіб (Нюрнберзький трибунал);

д) різноманітних категорій спорів (Суд ЄС).

Одним з головних принципів формування складу суду є принцип представництва в Суді найголовніших форм цивілізації і основних правових систем миру. Так, місця в Суді розподілені по головних регіонах миру: три члени від Африки, два члени від Латинської Америки, три члени від Азії, п’ять членів від Західної Європи і інших держав включаючи Канаду, Сполучені Штати, Австралію і Нову Зеландію і двох членів від Східної Європи.

У складі Суду 15 суддів. Вони обираються ГА ООН і РБ ООН, що голосують незалежно одна від одної. Для того, щоб бути обраним, кандидат повинен отримати абсолютне число голосів в обох органах. В цілях забезпечення спадкоємності у складі Суду не всі терміни повноважень 15 суддів закінчуються в одне і теж час. Кожні три роки проводяться вибори однієї третини членів Суду.

Слід зазначити, що судді ad hoc не є постійними членами Суду і беруть участь у засіданні лише у конкретних справах, для розгляду яких вони призначені. Суд може також запросити асесорів для участі у засіданні з розгляду певної справи. На відміну від суддів ad hoc, асесори не мають право голосу і обираються Судом, а не сторонами. Суд може також доручити іншій особі або організації, на свій розсуд, провадження розслідування чи експертизи.

Члени Суду не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов’язків і виступають в особистій якості, а не як представники держав, громадянами яких вони є, проте в числі суддів не може бути більш за одного громадянина будь-якої держави. До роботи судді залучаються також тимчасові судді.

Суд шляхом таємного голосування, в якому беруть участь все 15 суддів Міжнародного суду ООН, обирає строком на три роки голову і віце-голову (заступника) Суда, які можуть бути переобрані. Суд призначає свого секретаря.

На посаду голови Міжнародного суду ООН в 6 лютого 2009 був обраний японець Хісасі Овада (Hisashi Owada). 76-річний Хісасі Овада замінив на цій посаді британську суддю Розалін Хіґґінc (Rosalyn Higgins). Заступником нової голови суду був вибраний 52-річний словацький суддя Петер Томка (Peter Tomka).

Хісасі Овада, випускник юридичного факультету Гарвардського університету, є суддею Міжнародного суду ООН з 2003 року. З 2001 року він також є членом Постійного міжнародного арбітражного суду. З 1994 по 1998 рік він був постійним представником Японії при ООН.

Останній раз склад суду оновився на третину 6 листопада минулого року на 63-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН, а за виконання своїх повноважень п’ятеро нових суддів узялися з 6 лютого, після чого і було переобрано керівництво суду.

Склад Міжнародного суду ООН (станом на 6.02.2009) Голова - Хісасі Овада (Японія); Віце-голова - Петер Томка (Словаччина); Судді: Ронні Абраам (Франція), Бернардо Сепульведа Амор (Мексика), Мохаммед Беннуна (Марокко), Томас Бюргенталь (Сполучені Штати Америки), Бруно Зимма (Німеччина), Кеннет Кіт (Нова Зеландія), Абдул Г.Корома (Сьєрра-Леоне), Гонсало Парра-Арангурен (Венесуела), Раймон Рандзева (Мадагаскар), Леонід Скотников (Російська Федерація), Аун Шаукат аль Хасауна (Йорданія), Розалін Гіггінс (Велика Британія), Ші Цзююн (Китай).

Компетенція Міжнародного Суду визначена в главі II (статті 34-38), а також у главі IV (статті 65-68) Статуту Суду. Цією главою Статуту встановлюються границі компетенції Міжнародного Суду.

По-перше, компетенція Суду поширюється лише на суперечки між державами. Суд не може розглядати суперечки між приватними особами й державою й тим більше суперечки між приватними особами. Але й суперечки між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов’язкової, а факультативної. Рішення про надання Суду лише факультативної компетенції було прийнято після досить напруженої боротьби з досить численними прихильниками обов’язкової компетенції Суду на конференції в Сан-Франциско в першому комітеті 4-ой комісії більшістю голосів (31 проти 14) [19, c.50].

Факультативний характер передачі державами спорів на вирішенні суду проявляється, зокрема, у тім, що, відповідно до пункту 1 статті 36 Статуту Міжнародного Суду, “до ведення Суду відносяться всі справи, які будуть передані йому сторонами…”. Держави - учасники Статуту можуть, однак, визнати для себе компетенцію Суду обов’язковою по певних категоріях справ.

В 70-их - 80-их роках на цілому ряді сесій Генеральної Асамблеї ООН двічі з інтервалом у кілька років обговорювалося питання про посилення ролі й впливу Міжнародного Суду за допомогою розширення його компетенції й введення обов’язкової юрисдикції. На рубежі 70-их років з подібною ініціативою виступили західні, на рубежі 80-их - країни, що розвиваються.

Компетенція Суду поширюється тільки на спори між державами. Суд не може розглядати спори між приватними особами і державою і, тим більше, між приватними особами. Однак і спори між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов’язковою, а факультативною [22].

Слід, проте, відзначити, що в даний час виникаючі юридичні спори, що мають суттєве значення, держави віддають перевагу вирішувати не за допомогою судової процедури, а шляхом безпосередніх переговорів. Але це не впливає на зростання числа міжнародних судів і розширення їхньої компетенції у розгляді справ між різними категоріями суб’єктів, а не тільки між державами. У цілому можна відзначити, що в розвитку системи способів мирного розв’язання міжнародних спорів має місце тенденція зниження питомої ваги судової процедури і підвищення погоджувальної.

У числі погоджувальних способів розв’язання міжнародних спорів істотно зросло значення міжнародних організацій.

Процедура вирішення спорів міжнародними організаціями, на відміну від судової, носить переважно політичний характер.

Організація Об’єднаних Націй - основний орган співробітництва держав у всесвітньому масштабі - є ядром сучасної системи мирних способів вирішення спорів.

Статут ООН робить упор на інтереси підтримки міжнародного миру і безпеки при вирішенні спорів. Одна з головних цілей ООН полягає в розв’язанні не всяких спорів, а тих, що можуть створити загрозу миру або призвести до порушення миру (п.1 стаття 1 Статуту ООН).

Центральне місце в процедурі мирного вирішення спорів займає Рада Безпеки ООН, що вправі за власною ініціативою розглянути будь-який спір для визначення того, чи не може продовження цього спору загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки (стаття 34 Статуту ООН).

Рада Безпеки і Генеральна Асамблея в результаті розгляду спору можуть приймати рекомендації. Юридично обов’язкові рішення Рада Безпеки вправі приймати лише у випадку загрози миру, порушень миру й актів агресії. Рада Безпеки повинна враховувати, що спори юридичного характеру в якості загального правила підлягають передачі сторонами в Міжнародний Суд [28, c.192].

Можливо виділити основні напрямки в діяльності ООН у мирному вирішенні спорів:

- підтримка миру, тобто забезпечення присутності ООН у районі міжнародного конфлікту, що пов’язане з розгортанням військового, поліцейського або цивільного персоналу ООН (наприклад, операція ООН 1990 року “Буря в пустелі”, “гуманітарна інтервенція” ООН 1994 року в Сомалі);

- миротворчість, тобто дії, спрямовані на те, щоб схилити ворогуючих до мирного вирішення спору з використанням арсеналу засобів, передбаченого в розділі VI Статуту ООН, а також зупинити конфлікт і забезпечити збереження миру;

- постконфліктна миротворчість, тобто дії з виявлення і знищення причин конфліктів, підтримка структур, схильних сприяти зміцненню миру (основна мета такої миротворчості - запобігання рецидиву конфлікту);

- превентивна дипломатія, тобто дії, спрямовані на профілактику виникаючих спорів між сторонами, недопущення переростання спорів в конфлікти й обмеження масштабів конфліктів (основна мета - врегулювання спору до спалаху насильства).

В даний час найбільше поширення одержали такі засоби здійснення превентивної дипломатії: заходи для зміцнення довіри; раннє попередження конфліктів за допомогою міжнародних організацій; установлення фактів, пов’язаних із спором; демілітаризація і нейтралізація; інші засоби.

Незважаючи на складність міжнародної обстановки, передбачена Статутом ООН система мирного врегулювання спорів дає позитивні результати. У рамках ООН обговорюються практично всі найбільш серйозні спори і конфлікти, що виникають між державами в рамках світового співтовариства.

Підвищується роль і значення в мирному врегулюванні спорів міжнародних регіональних організацій, їхня роль у вирішенні питань підтримки миру, “які є підхожими для регіональних дій”, зафіксована в статті 52 Статуту ООН. Необхідна умова правомірного існування регіональних організацій полягає в тому, що зміст їхніх установчих актів і діяльності повинен бути сумісним з цілями і принципами ООН.

Організація африканської єдності створила Комісію з посередництва, примирення й арбітражу, що складається з 21 члена, обраних Конференцією глав держав і урядів ОАЄ. З числа членів комісії обираються особи, які здійснюють функції посередників і арбітрів. Спір передається в Комісію державами, що беруть участь у ньому, або вищими органами ОАЄ.

Ліга арабських держав головну роль у розгляді спорів надала своїй Раді. Стосовно спорів, що не торкаються незалежності, суверенітету і територіальної цілісності держав, він може виконувати арбітражні функції. Для розгляду таких спорів сторони, що сперечаються, повинні звернутися до Ради, що приймає обов’язкове й остаточне рішення. Сторони в спорі не приймають участі в обговоренні і рішенні Ради. У тих випадках, коли спір може призвести до війни, Рада може виконувати примирливі функції.

Організацією американських держав у 1948 році на Конференції в Боготі був прийнятий Американський договір про мирне вирішення спорів. Відповідно до договору головна роль у мирному врегулюванні спорів відведена Постійній раді Організацій. У договорі також докладно описані такі форми мирного вирішення спорів, як добрі послуги і посередництво, розслідування і примирення.


2 МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ МИРНИХ ЗАСОБІВ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

2.1 Положення що стосуються переговорів та консультацій, як засобів вирішення міжнародних спорів

Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобів врегулювання міжнародних спорів. Про врегулювання спорів за допомогою сили можна говорити, наприклад, у політичній площині. З правового погляду кожен випадок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бути або правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правових зобов’язань, або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадків застосовуються норми, що регулюють використання сили в міжнародних відносинах.

Загальне міжнародне право не зобов’язує держави звертатися до конкретного засобу вирішення спорів і надає державам - учасницям спору право вільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у ч. 1 ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором [41, c.65].

У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обслідування та примирення, до правових - арбітраж і судовий порядок. Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому: а) правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права; політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою; б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки; в) рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридично обов’язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичного засобу, переважно є рекомендаційним.

Процедури мирного вирішення спорів розроблено рядом міжнародно-правових актів. Найбільш важливими серед них є 1-ша Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних спорів від 5(18) жовтня 1907 p., Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів від 28 вересня 1928 р. з поправками, які внесено Генеральною Асамблею ООН 28 квітня 1949 р., Манільська декларація про мирне вирішення міжнародних спорів, яку прийнято в рамках ООН 15 листопада 1982 р., Декларація Організації Об’єднаних Націй від 5 грудня 1988 р. про запобігання й усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль ООН у цій сфері та деякі інші. На особливу увагу заслуговує Довідник ООН з мирного розв’язування спорів між державами, рекомендований до опублікування сесією Спеціального комітету зі Статуту ООН і посилення ролі цієї організації, з лютого 1991 р.

Згідно зі ст. 18 Конституції України зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного товариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права [43, c.92].

Мирні способи застосовуються тоді, коли між державами (і тільки між ними) виникає міжнародний спір. Це вимагає встановлення змісту самого поняття “міжнародний спір”.

У міжнародному праві немає загальновизнаного визначення поняття “міжнародний спір”. Ознаки спору встановлюються для потреб реалізації певної процедури врегулювання міжнародних спорів, передбаченої конкретним міжнародним договором. Водночас досить часто регламентація процедур мирного врегулювання відбувається без формального визначення ознак міжнародного спору. Утім у сучасній теорії склався загалом єдиний підхід до визначення змісту цього поняття. Він ґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який під міжнародним спором розуміє конфлікт правових поглядів, що об’єктивно існує до початку розгляду справи. Це означає, що для наявності спору недостатньо констатації самої лише різниці в поглядах сторін із питання права чи факту або ж їхніх інтересів. Така розбіжність повинна бути об’єктивно виражена в офіційних діях, принаймні однієї з них.

Міжнародний спір - формально (об’єктивно) виражену суперечність між суб’єктами міжнародного права з питання факту або права. Міжнародний спір - це юридичний факт, констатація наявності якого вимагає від його учасників та інших заінтересованих суб’єктів міжнародного права реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів.

Не існує універсальної класифікації міжнародних спорів. Кожний договір має свою унікальну класифікацію, що зазвичай служить двом цілям: визначити, які спори підпадають під дію цього договору; встановити, які мирні засоби слід застосовувати для врегулювання певних видів спорів. Наприклад, Конвенції 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів рекомендують державам-учасницям для врегулювання «серйозної незгоди або конфлікту» вдаватися до мирних послуг або посередництва; при «розходженнях міжнародного характеру, що не зачіпають їхньої честі або життєвих інтересів та випливають із різниці в поглядах на питання факту» - створювати слідчу комісію; арбітраж рекомендується як найбільш ефективний і справедливий спосіб вирішення “питань юридичного характеру, особливо при тлумаченні або застосуванні міжнародних конвенцій”.

У міжнародному праві та доктрині досить поширений поділ спорів на юридичні (правові) та політичні (неправові). Вважається, що предметом правового спору є конфлікт сторін щодо тлумачення або застосування існуючої міжнародно-правової норми. Коли ж спір зводиться до вимоги однієї зі сторін змінити зміст чинної норми, він не є правовим. Мета такої класифікації - виокремити спори, які здатен вирішити суд як орган, що за своєю природою тільки застосовує право, але не створює його. Утім ця класифікація вважається занадто академічною через відносний характер відмінності між цими видами спорів. Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що він завжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересів суб’єктів міжнародного права має вирішуватися на основі норм міжнародного права [7, c.92].

Статут ООН розрізняє спори та ситуації. Остання “може привести до міжнародних ускладнень або викликати спір” (ст. 34), тобто має місце, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується явним висуванням претензій, хоча і породжує певні тертя між ними і напруженість. Хоча вони не мають нормативних характерних ознак, доктрина виходить з того, що “ситуація” не визначається чітко окресленими вимогами однієї держави до іншої, але згідно зі Статутом ООН в ситуації сторона не має стримуватися під час голосування з цього питання у Раді Безпеки, а в спорі - має. звідси вважають, що за змістом ситуація ширша, ніж спір.

Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори між сторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання міжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнародних договорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці серед інших мирних засобів.

Переговори - надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень, тривалість та інші параметри можуть бути встановлені для потреб конкретної ситуації, а спори можуть вирішуватися як на підставі чинного міжнародного права, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усунути небажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленість може бути юридично необов’язковою.

Різновидом переговорів є консультації. Вони, як правило, використовуються для продовження встановлених контактів. До консультацій звертаються тоді, коли необхідно поновити переговори у зв’язку з обставинами, що виникли знов. Як зазначається в Декларації про запобігання й усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль ООН в цій сфері від 5 грудня 1988 p., державам слід використовувати консультації для того, щоб краще розуміти погляди, позиції та інтереси одна одної.

2.2 Характеристика добрих послуг та посередництва, міжнародних і примірних комісій під час вирішення міжнародних спорів

Мета цих засобів - сприяти розпочинанню переговорів між сторонами та досягненню домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами, міжнародними організаціями, приватними особами (авторитетними громадськими діячами) індивідуально або колективно.

На відміну від посередника, особа, що надає добрі послуги, не бере участь у переговорах і не пропонує шляхи вирішення спору, її головне завдання - допомогти спірним сторонам вступити у переговори, після чого її місія закінчується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обов’язковими для сторін спору та можуть бути відхилені ними.

Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте, не мають обов’язкової сили. Відмова сторін спору від запропонованого варіанту не вважається недружнім актом.

Трапляється, що суть спору зводиться до різного розуміння фактичних обставин, що стали підставою для спору. Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного боку спору дозволяє прискорити його врегулювання, насамперед внаслідок усунення невизначеності щодо кола норм міжнародного права, які підлягають застосуванню до суперечки. Це можна зробити шляхом створення самими спірними сторонами на паритетних засадах органу, що відповідно до встановленої процедури ухвалить висновок про фактичні обставини спору (слідчої комісії) або ж на основі результатів розслідування запропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії).

Міжнародні слідчі комісії утворюються в разі виникнення розбіжностей в оцінці фактичних обставин справи. Слідчі комісії покликані з’ясовувати питання факту за допомогою безпристрасного і сумлінного розслідування. Для утворення такої комісії сторони, які сперечаються, мають укласти особливу угоду, якою визначити обсяг повноважень, місцезнаходження, порядок і термін утворення. Для участі в роботі комісії сторони можуть призначати представників або адвокатів, які будуть викладати позицію сторін, які сперечаються, та її підтримувати. Слідчі комісії можуть допитувати свідків, досліджувати фактичні обставини шляхом вивчення документів і фактів, викликати експертів тощо; сторони, які сперечаються, зобов’язані сприяти цьому. Результатом роботи комісії є доповідь, яку вона склала та яка має обмежуватися встановленням фактів. Сторони мають право скористатися фактами доповіді на власний розсуд [16, c.201].

Примирення як процедура регламентоване Конвенцією з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ (тепер - ОБСЄ), котра є додатком до Результатів Наради з БСЄ про мирне урегулювання спорів, яка відбулася в Женеві 12-23 жовтня 1992 р. Метою примирення є надання допомоги сторонам у спорі в пошуках урегулювання відповідно до міжнародного права та їхніх зобов’язань у рамках ОБСЄ. Для цього утворюється Комісія з примирення з мирових посередників, котра після вивчення всіх аспектів спору складає доповідь з пропозиціями з його мирного врегулювання. Протягом тридцяти днів сторони мають визначити своє ставлення до пропозицій доповіді - або погодитися з ними, або не погодитися.

Різновидом слідчих і погоджувальних комісій є інститут прикордонних представників. Відповідно до ст. 21 Закону “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р.1 для вирішення питань, пов’язаних із підтриманням режиму державного кордону України, виконання міжнародних договорів із цього питання, створення умов для мирного розв’язання прикордонних конфліктів та інцидентів на певній ділянці державного кордону України з особового складу Державної прикордонної служби України призначаються прикордонні представники України, а також їхні заступники.

Зазвичай слідчі та погоджувальні комісії не уповноважуються ухвалювати юридично обов’язкові рішення для сторін спору. Втім на сьогодні діють і такі міжнародні договори, що передбачають обов’язковість їх рішень (наприклад, ст. 45 Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 p.).

2.3 Застосування міжнародного арбітражу та судового розгляду для вирішення міжнародних спорів

Міжнародний арбітраж, як засіб вирішення міжнародних спорів зарекомендував себе як ефективний інструмент вирішення міждержавних спорів, зокрема досить складних, обтяжених серйозним міжнародним протистоянням сторін. В останні десятиліття поширилася практика передбачати арбітражне врегулювання спорів як засіб врегулювання можливих спорів щодо тлумачення та застосування міжнародних угод. З іншого боку, кількість звернень до цього засобу помітно зменшилася.

Звернення до арбітражу є добровільним, здійснюється шляхом укладання спірними сторонами особливої міжнародної угоди, що називається компромісом. У ній сторони регламентують: порядок визначення складу арбітрів; предмет спору; компетенцію арбітражу; процедуру розгляду справи; характер і джерела норм, на підставі яких має бути ухвалене рішення; порядок винесення рішення; юридичну обов’язковість рішення.

Якщо компроміс укладається після виникнення конкретного спору, має місце арбітраж ad hoc. Також можлива попередня домовленість про арбітраж як засіб врегулювання потенційного спору, що закріплюється в договорі з певного питання або у спеціальному договорі про арбітраж. У цьому разі має місце постійний арбітраж. Його юрисдикція може бути обов’язковою або факультативною (добровільною). Окремо слід відзначити Постійну палату третейського суду, створену на підставі Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів. Для кожного спору, що передається на вирішення Палати, його сторони укладають компроміс та обирають арбітрів із переліку осіб, що формується державами - учасницями Конвенцій [4, c.211].

До складу арбітрів можуть призначатися особи, які мають кваліфікацію, необхідну для призначення у своїх країнах на найвищі судові посади, чи є юристами, котрі мають визнану компетентність у галузі міжнародного права. Арбітри призначаються терміном на шість років і з правом переобрання ще на один термін. Рішення арбітражного суду приймаються більшістю голосів.

Арбітражний суд має право розглядати всі спори, котрі передали йому на розгляд, але може виключити зі своєї компетенції спори щодо територіальної цілісності держави, її національної оборони, права на суверенітет над сухопутною територією і деякі інші.

Згідно зі статтею 30 Конвенції суд вирішує спори відповідно до міжнародного права або, з погодження сторін, або на підставі справедливості й доброї волі.

Теорія використовує для визначення всього розмаїття існуючих міжнародних судів родове поняття міжнародний судовий орган (або міжнародна судова установа.

Міжнародний Суд ООН є одним з головних органів ООН (п. 1 ст. 7 Статуту ООН). Ст..92 Статуту визначає його і як головний судовий орган ООН. Міжнародний Суд утворюється і діє на основі Статуту, котрий є невід’ємною частиною Статуту ООН.

До відання Суду належать всі справи, що йому передадуть сторони, і всі питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними міжнародними договорами. Сторонами у справах, котрі розглядаються Міжнародним Судом, можуть бути тільки держави. Рішення Суду ґрунтуються на міжнародному праві, яке Статут Міжнародного Суду визначає як складене з міжнародних конвенцій, міжнародних звичаїв як доказ загальної практики, визнаної за правову норму, загальних принципів права, судових рішень і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів (ст. 38). Міжнародний Суд діє на постійній основі.

Міжнародний Суд складається з п’ятнадцяти членів. Вони обираються терміном на дев’ять років Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки одночасно, причому при обранні суддів у Раді Безпеки принцип одностайності не діє. Для кандидатів у судді використовують ті самі критерії, що і для арбітрів. Кандидати висуваються національними групами держави, не більше як чотири, а в Суді не може бути більш як два судді від однієї країни. Судді не представляють свою державу, а діють "в особистій якості". Тому якщо розглядається спір між державами, громадянами яких є призначені судді, це не дає підстав, щоб вони поступилися місцем іншим суддям. Якщо суддя перестає задовольняти поставлені вимоги, то за одностайною думкою всіх суддів він може бути звільнений з посади. Судді користуються дипломатичними привілеями та імунітетами. Місцезнаходженням Суду є Гаага (Нідерланди). Суд розглядає справи у повному складі, але кворум у дев’ять суддів вважається достатнім для створення судової присутності. В окремих випадках Суд має право утворювати камери, де кількість суддів може бути менша ніж дев’ять, - три або більше.

До Суду можуть звертатися не тільки держави - члени ООН, але, як бачимо зі ст. 35 Статуту, п. 1 ст. 93 Статуту ООН, й не члени цієї організації. Для забезпечення доступу до Суду держав - не учасниць Статуту Суду Рада Безпеки резолюцією від 15 жовтня 1946 р. встановила спеціальну процедуру. Для цього заінтересована держава має депонувати в секретаріаті Суду декларацію загального або часткового значення. Загального - означає визнання юрисдикції Суду щодо всіх спорів, які виникли, або тих, що ще можуть виникнути; декларація часткового значення - тільки для конкретної справи [16, c.102].

До відання Суду належать всі справи, котрі йому передадуть сторони, у тому числі тлумачення міжнародних договорів, будь-якого питання міжнародного права, наявності факту, встановлення якого буде свідчити про порушення міжнародного зобов’язання, характеру і розмірів відшкодування, що належить за порушення міжнародного зобов’язання. Крім того, на основі п. 1 ст. 96 Статуту ООН за запитом Генеральної Асамблеї або Ради Безпеки Суд може дати консультативний висновок з будь-якого юридичного питання. Такий самий висновок Суд може дати за запитанням інших органів ООН, яким Генеральна Асамблея дасть дозвіл.

Суд не має обов’язкової юрисдикції, тобто справи не можуть розглядатися без спеціального звернення заінтересованих держав. Лише за наявності звернення, причому звернення всіх сторін, що беруть участь у спорі, Суд має право порушити справу. Погодження на юрисдикцію Суду може бути разовим, тобто для даної справи, або для всіх правових питань, або з всіх питань, що виникають в рамках даного союзу чи організації.

Рішення Суду остаточні й оскарженню не підлягають. Якщо сторона ухиляється від виконання судового рішення, інша сторона може звернутися до Ради Безпеки, яка має право зробити відповідну рекомендацію або вжити заходів для забезпечення виконання рішення Суду [18, c.202].

Разом з тим у літературі зазначається, що держави з великим небажанням звертаються до Суду, відмовляються від явки в Суд, довільно виключають деякі питання зі сфери юрисдикції Суду тощо. Цьому сприяють ряд факторів, в тому числі повільність діяльності Суду. Так, розгляд відомої справи про Південно-Західну Африку тривав 6 років; такий самий час - спір між Іспанією і Бельгією. І хоча в останні роки було вжито заходів щодо скорочення термінів з розгляду справ, вважають, що відчувається криза Міжнародного Суду.

Поряд з Міжнародним Судом ООН існують регіональні судові органи. До них належить Європейський суд, функції якого складаються з виконання ролі арбітра в спорах між державами-членами і Товариством, забезпечення однакового тлумачення і застосування права Товариства та ін. Однак цей суд не служить альтернативою немирному вирішенню спорів. Його швидше можна розглядати як внутрішній судовий орган. Хоча існує думка, що на сьогодні можна налічити близько півтора десятки міжнародних судових органів. Усі вони були створені у другій половині XX ст. Переважна їх більшість вирішують спори про застосування та тлумачення конкретного міжнародного договору, як правило, регіонального.

Проблема визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН сьогодні знову стає актуальною. Радикальні зміни в міжнародних відносинах, які відбулися в минулому десятилітті, зокрема, зміна позицій ряду держав відносно юрисдикції Міжнародного Суду ООН й визнання його обов’язкової юрисдикції, можуть привести до більше частого використання процедури Суду. В останні роки відзначається значний ріст кількості декларацій про визнання, причому цей ріст відбувається переважно за рахунок декларацій держав. що розвиваються, які раніше негативно ставилися до обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду. Все більше держав, знімають застереження про невизнання юрисдикції Суду, зроблені раніше до багатосторонніх договорів з їхньою участю.

Найбільш розповсюдженою формою визнання обов’язкової юрисдикції в теорії міжнародного права визнається – укладення сторонами суперечки спеціальної угоди, якою визнається юрисдикція Міжнародного Суду ООН по конкретній справі, приєднання до міжнародних договорів, що містять положення про передачу спорів в Міжнародний Суд ООН, прийняття державою однобічної декларації про визнання факультативної клаузули про обов’язкову юрисдикцію.

Важливою для міжнародної практики визнання юрисдикцію Міжнародного Суду ООН є форма із використанням однобічної декларації. Сукупність однобічних декларацій держав про визнання обов’язкової юрисдикції створюють міжнародний договір suі generіs [2, c.132].

Слід зазначити певну специфіку договірних відносин, що виникають на підставі однобічних декларацій. По-перше, у ситуації з однобічними деклараціями договірні відносини встановлюються автоматично, і в процесі їхнього встановлення відсутні переговори. По-друге, договірні відносини між державами, що прийняли декларації, позбавлені компромісу й передбачуваності, характерного нормальному процесу укладання договору. Таким чином, між учасниками системи факультативної клаузули не може бути обміну - права й обов’язки одного повинні в точності повторювати права й обов’язки іншого. По-третє, зобов’язання, закріплені в декларації про визнання, реально виникають після передачі однієї зі сторін конкретної справи в Міжнародний Суд ООН. На відміну від договорів, у яких звичайно чітко закріплюються зобов’язання сторін і сфера юрисдикції Суду, у випадку з визнанням за допомогою однобічних декларацій однієї з основних завдань Суду є з’ясування дійсності й обсягу зобов’язань, які сторони мали намір прийняти на себе відповідно до даних декларацій.

У міжнародному праві, на відміну від національного, не існує ніякої презумпції відносно наявності юрисдикції у міжнародного судового органу. Тому в різних випадках Міжнародний Суд ООН використовує різні підходи до трактування наявності й обсягу своєї юрисдикції залежно від форми вираження згоди держав на юрисдикцію. Суд дотримується обмеженого тлумачення своєї юрисдикції, щоб не вступити в конфлікт із принципом згоди держав.

Слід зазначити, що у Статуті Міжнародного Суду закладені кілька варіантів визнання за ним обов’язкової юрисдикції. Так, держава може виступити з відповідною заявою або бути учасником двосторонньої міжнародної угоди, що містить положення про обов’язкову юрисдикцію. До числа таких договорів відносяться мирні договори, договори про співробітництво, про спільну експлуатацію природних ресурсів, про розмежування морських просторів і деякі інші. Клаузулу про обов’язкову юрисдикцію Міжнародного Суду містять також численна група багатобічних і насамперед універсальних міжнародних угод. Їхніми учасниками є більшість держав.

Таким чином, обов’язкова юрисдикція Міжнародного Суду в договірному плані визнається державою або в цілому, або із застереженням, або по конкретних категоріях міжнародних суперечок.

Широко застосовувана практика застережень із заявою про визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду істотно звужує межі дії останньої. На це звертали увагу, зокрема, у радянської міжнародно-правовій літературі. Так, наприклад, Ф.І. Кожевников і Г.В. Шармазанашвілі відзначають: “... Більшість держав, визнавши обов’язкову юрисдикцію Международго Суду, зробили такі застереження, які значно обмежують її, викликаючи ускладнення в діяльності Міжнародного Суду” [11, C. 92].

У юридичній літературі звичайно виділяються чотири види застережень, які, по суті справи, є звичайними нормами міжнародного права. Мова йде про вилучення з обов’язкової юрисдикції Суду спорів, що виникають із приводу ситуації або фактів, що мали місце до прийняття заяви; про умови взаємності; про непідсудність спорів, які по суті знаходяться у внутрішньої компетенції держави; про часткове вилучення з обов’язкової юрисдикції Суду спорів, пов’язаних з виконанням і тлумаченням багатобічних конвенцій.

2.4 Роль Міжнародного Суду ООН у вирішенні суперечки між Україною та Румунією розмежування морських просторів у Чорному морі

У 2004 році Бухарест відправив до Гааги меморандум, в якому юридично обґрунтував свою позицію та проаналізував прецеденти у світовій практиці у сфері розмежування морських просторів. Другий рік поспіль у румунському бюджеті присутній рядок, де прописана певна сума на Міжнародний суд. При цьому румунські дипломати погоджуються з тим, що рішення суду не буде однозначно на користь тієї або іншої сторони. Бухарест визнає, що остаточний вердикт суддів - непередбачуваний.

Очевидно, що справа тут не стільки у відсутності бажання шукати компроміс. Як засвідчила історія з договором про режим держкордону між Україною та Румунією і базовим політичним договором, румунське керівництво може піти на прийняття політичного рішення. Але після того, як 2003 року було підтверджено лінію держкордону між Україною та Румунією, що існувала з часів СРСР, для офіційного Бухареста стало питанням престижу відстояти свої первісні вимоги на переговорах про розмежування морського простору.

Після поразки Росії в Кримській війні 1853_1856 рр., острів, що згадується ще в записах Овідія і Геродота, відійшов до Румунії. У 1944 р. румунський батальйон (на боці фашистської Німеччини) без бою капітулював перед радянським десантом. Острів відійшов до СРСР у 1948 р., а з 1956 р. на ньому дислоковано радіолокаційну роту ППО та прикордонну заставу. У 1980-х роках. на шельфі навколо острова виявлено значні родовища нафти та газу. Це і стало приводом для дипломатичної суперечки між Україною та Румунією щодо розмежування територіальних вод в районі.

Румунія наполягає, що Зміїний є не “островом”, а скелею, й тому не може враховуватися при проведенні лінії делімітації. Проте на острові є й чотири пляжі.

Острів площею 0,17 км2 (615 на 560 метрів – по крайніх точках) розташований у в територіальних водах України. Найближчий до острова населений пункт – м. Суліна в Румунії, з боку України – м. Вілкове Одеської області. Поступово острів, який вже частково демілітаризовано, планується перетворити на туристичний центр, налагодити до нього регулярне судноплавне сполучення. На острові нині проживає кілька десятків людей.

Румунія посилалась на ряд міждержавних договорів і угод та на Конвенцію ООН з морського права 1982 р. (вступила в силу 1994 р.), сторонами якої є обидві держави.

Румунська сторона в меморандумі до Суду відзначає, що «після складного процесу переговорів», 2 червня 1997 р. було підписано двосторонній Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією та Додаткова угода до нього у формі обміну листами міністрів закордонних справ держав (ратифіковано ЗУ 17.07.97р.), вступили в силу 22 квітня того ж року.

Відповідно до угод держави зобов’язалися укласти договір про режим державного кордону, провести делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон у Чорному морі.

Румунія відзначає, що в 1998_2004 рр. було проведено 24 раунди переговорів. Проте «не досягнуто результату, як і не проведено погодженої делімітації морських зон в Чорному морі». Румунія вирішила звернутися до МС, «щоб уникнути невизначеного продовження перемовин», які, як вона вважає, «очевидно не можуть привести до якось результату».

Отже, формальною підставою для звернення румунів до Міжнародного суду ООН стала відсутність прогресу в двосторонніх переговорах. Таку ситуацію передбачає підпункт h пункту 4 додаткової угоди до базового політичного договору між Україною та Румунією. (Але не можна виключати й того, що обидві країни спільно звернуться до цієї судової інстанції.) Останній, 23-й раунд українсько-румунських переговорів, що відбувся 9-10 липня 2004 р. в Ялті, зафіксував, що сторони продовжують дотримуватися діаметрально протилежних позицій. І немає жодних підстав говорити про те, що ситуація зміниться найближчими місяцями.

Одне з основних питань, щодо якого дипломати не змогли дійти згоди, - визначення точки, яка буде початковою для делімітації континентального шельфу і виключних економічних зон двох країн.

Рішення Суду ухвалюються більшістю голосів. Тут правило консенсусу не працює. Суд складається з 15 суддів, але оскільки Україна і Румунія не мають в складі Суду своїх громадян, то обидві сторони скористалися правом призначити спеціально для слухань цієї справи по одному додатковому судді. Україна вибрала американського юриста, професора права Університету Маямі, співредактора міжнародно-правового видання American Journal of International Law Бернарда Оксмана, а Румунія обрала професора міжнародного права Університету Париж-І (Пантеон-Сорбона) П’єра Котта. Обидві кандидатури відповідають всім вимогам суддів вищого юридичного органу ООН і разом з основним складом Суду мають об’єктивно і неупереджено розглянути справу. Разом з тим, у слуханнях не бере участь німецький суддя Б.Сімма, який заявив самовідвід. Таким чином, рішення ухвалюватимуть 16 суддів

3 лютого 2009 р. було оголошено рішення Міжнародного Суду ООН у справі про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон України і Румунії у Чорному морі.

Вивчивши аргументи сторін та історію питання, а також можливі прецеденти, 3 лютого 2009 року суд прийняв одноголосне рішення, що є надзвичайно рідкісним в практиці Міжнародного суду.

Стосовно острова Зміїний, суд підтвердив українську приналежність самого острова та наявність українських територіальних вод навколо острова, однак разом з тим вирішив що цей острів не є складовою частиною берегової лінії. Суд виходив з того що острів Зміїний розташований відносно далеко від берегу та є дуже маленьких розмірів. Тому суд прийшов до висновку що острів Зміїний “не повинен впливати на делімітацію у даній судовій справі, окрім 12-мильної смуги територіальних вод навколо острова”. Суд також не враховував Сулинську дамбу як пропонувала румунська сторона. Суд визнав що дамба не є частиною порту, а тому не є складовою берегової лінії.

Рішенням Суду визначено лінію розмежування континентального шельфу та виключних економічних зон України і Румунії у північно-західній частині Чорного моря, тобто морських просторів поза межами їхніх територіальних вод, з наступними географічними координатами: точка 1 (45° 05´ 21.0” N та 30° 02´ 27.0” Е); точка 2 (45° 03´ 18.5” N та 30° 09´ 24.6” Е); точка 3 (44° 46´ 38.7” N та 30° 58´ 37.3” Е); точка 4 (44° 44´ 13.4” N та 31° 10´ 27.7” Е); точка 5 (44° 02´ 53.0” N та 31° 24´ 35.0” Е).

Встановлена Судом лінія розмежування не підтримала запитних позицій ні України, ні Румунії. Відповідно до рішення Суду, спірний район, площа якого становить 12 838 кв. км., розподілений між Україною і Румунією у пропорції приблизно 25 % на 75 %. Водночас в межах ділянки цього спірного району, яка відійшла до України, знаходиться переважна більшість розвіданих нафтогазових ділянок.

По суті, лінія розмежування континентального шельфу та виключних економічних зон України і Румунії співпадає, з незначними розбіжностями, з лінією, яку пропонувала делегація СРСР на переговорах з Румунією у 1987 році. Зазначена лінія була відхилена румунською стороною, оскільки ключовим для неї було вирішення питання статусу о. Зміїний та отримання суверенної юрисдикції щодо морських просторів навколо нього.

Важливим є те, що весь район делімітації, площа якого становить 75 200 кв. км., розподілено у пропорції 2,1 до 1 на користь України.

Суд встановив, що о. Зміїний було в свій час правомірно включено до державної території СРСР на підставі Протоколу 1948 року і у відповідності з Паризьким мирним договором 1947 року. Тим самим Суд спростував тезу румунської сторони щодо сумнівності правового титулу України на володіння островом.

Рішення Суду було ухвалено одноголосно 16 суддями (14 члени МС + 2 судді ad-hoc), які є представниками найголовніших правових систем з усіх частин світу. Це є переконливим свідченням об’єктивності рішення Суду.

Встановлення чіткої лінії розмежування створить сприятливі умови для залучення кожною зі сторін іноземних інвестицій з метою розвідки та експлуатації природних ресурсів у цій частині Чорного моря.

Отже, зазначимо, що рішення у справі має позитивне значення для розвитку міжнародних відносин між Україною і Румунією, оскільки усуває з порядку денного двосторонніх відносин серйозний конфліктний фактор – наявність спору, що зачіпає важливі для обох країн інтереси.


3 РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ВИРІШЕННІ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

3.1 Ознаки міжнародної організації - суб’єкта міжнародного права

Однією з особливостей міжнародного права є відсутність міжнародних інститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його норм. Тому головна роль у цій справі належить самим суб’єктам правовідносин, які діють самостійно, індивідуально або об’єднуються у відповідні міжнародні організації.

Проблема вирішення спорів у суспільстві лишається актуальною впродовж усього існування людської цивілізації, її гострота особливо відчувається у перехідні та переламні моменти історії. Очевидно, що кардинальне поліпшення міжнародних відносин неможливе без виходу економік країн з кризи, але на конфлікти, які виникають у суспільстві, слід реагувати негайно. Головну роль в урегулюванні спорів має відігравати держава – як сторона конфлікту, або як посередник чи арбітр. Отже, можна констатувати, що у випадку виникнення конфліктної ситуації важливу роль відіграє створення сприятливих умов для того щоб він не набрав агресивної форми та руйнівних масштабів, а став предметом обговорення у раціонально організованому переговорному процесі.

Міжнародне співробітництво має надзвичайно важливе значення як для економіки країн, що беруть у ньому участь, так і для світового господарства загалом. В умовах зростаючої взаємозалежності країн виникає гостра потреба в співробітництві. Немає необхідності доводити, що відокремлення економіки будь-якої країни від світового господарства не сприяє її соціально-економічному розвитку та зростанню добробуту людей.

На відміну від інститутів міжнародних конференцій, міжнародних комісій і комітетів інститут міжнародних міждержавних організацій своїми головними невід’ємними інституційними елементами має:

- договірну основу;

- постійний характер діяльності;

- внутрішньо-організаційний механізм.

Поряд із зазначеними невід’ємними інституційними елементами міжнародної організації необхідно звернути увагу також на додаткові ознаки (елементи), що становлять саме поняття міжнародної організації. До них слід віднести:

- наявність певних цілей;

- самостійні права (та обов’язки), відмінні від прав (та обов’язків) держав-членів;

- заснування відповідно до міжнародного права;

- поважання суверенітету держав-членів;

- міжнародна правосуб’єктність.

Виходячи з названих ознак (елементів) міжнародної організації, можна дати таке її визначення - це об’єднання держав, створене на основі міжнародного договору для виконання певних цілей, що має систему постійно діючих органів, які володіють міжнародною правосуб’єктністю, й засноване відповідно до міжнародного права.

Манільська декларація від 15 листопада 1982 р. закликала ширше використовувати Організацію Об’єднаних Націй, зокрема Генеральну Асамблею і Раду Безпеки, для вирішення спорів, що виникають між державами. Згідно з п. 2 ст.11 Статуту ООН Генеральна Асамблея уповноважується обговорювати будь-які питання, що належать до підтримання міжнародного миру та безпеки. Генеральна Асамблея може звертати увагу Ради Безпеки на ситуації, які могли б загрожувати міжнародному миру і безпеці (п. 3 ст. 11).

Зокрема, Рада Безпеки уповноважена на будь-якій стадії спору рекомендувати належну процедуру або методи урегулювання, вона може діяти без гаяння часу згідно зі своїми функціями і повноваженнями, особливо у випадках, коли міжнародний спір переростає в міжнародний конфлікт. Так, відповідно до ст. 40 Статуту ООН Рада Безпеки може рекомендувати тимчасові заходи з регулювання спору і вимагати від сторін їхнього виконання. Вона може рекомендувати повне або часткове припинення на визначений час економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів сполучення, а також розірвання дипломатичних відносин. Якщо Рада Безпеки прийме рішення, що раніше вжиті заходи є недостатніми, вона уповноважується застосовувати такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які необхідні для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки, включаючи демонстрації збройних сил, блокаду та інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН. Розрізняють операції з підтримання миру й операції з примусу до миру. Прикладом перших є розташування збройних сил між конфліктуючими сторонами, прикладом других - операції збройних сил у Кувейті [17, c.92].

Члени ООН подають у розпорядження Ради Безпеки за її вимогою необхідні для підтримання міжнародного миру і безпеки збройні сили, допомогу і засоби обслуговування, включаючи право проходу.

Можливість застосування збройних сил для “підтримання миру і безпеки”, тобто фактичне порушення миру шляхом застосування сили з метою зберігання миру, викликає сумніви щодо своєї правомірності й доцільності. Однак в активі ООН є приклади ефективного і навіть "новаторського" використання збройних сил і військових спостерігачів12. У цих випадках нагадують роль ООН у справі припинення агресії Іраку проти Кувейту. У рамках ООН було розроблено і реалізовано способи мирного врегулювання спорів: переговори під егідою ООН, нагляд за дотриманням умов перемирення, сприяння проведенню вільних виборів та ін.

Згідно з Декларацією від 9 грудня 1991 р. про встановлення фактів для виконання функцій, пов’язаних з підтриманням миру і безпеки, органи ООН уповноважені направляти місії для встановлення фактів, яке має бути все об’ємним, об’єктивним, безпристрасним і вчасним. Генеральна Асамблея і Генеральний секретар ООН направляють місії в контексті їхніх відповідних обов’язків з підтримання міжнародного миру і безпеки, Рада Безпеки - з метою виконання Радою її головного обов’язку з підтримання міжнародного миру і безпеки.

Якщо держава відмовляється прийняти місію, їй слід, якщо вона визнає це за необхідне, вказати причину свого рішення. При прийнятті місії державі слід усіляко співробітничати з нею, надавати всі імунітети і можливості для виконання місією свого мандата. Стаття 52 Статуту ООН підтримує мирне вирішення спорів у рамках регіональних міжнародних організацій, що не виключає передання таких спорів Раді Безпеки, якщо здійснені зусилля не привели до успіху. Рада Безпеки може застосовувати примусові дії з використанням регіональних угод. 9 грудня 1991 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про удосконалення співпраці між ООН і регіональними угодами або органами в сфері підтримання міжнародного миру і безпеки, яка закликала Раду Безпеки співробітничати з регіональними органами й організаціями в справі мирного вирішення міжнародних спорів [42, c.290].

Зокрема, мирне вирішення спорів у рамках Ліги арабських держав передбачене ст. V її Статуту, прийнятого 22 березня 1945 р. У разі виникнення спору між державами - членами Ліги, якщо цей спір не порушує незалежності, суверенітету і територіальної цілісності держав і якщо сторони, що сперечаються, звернуться до Ради Ліги для його вирішення, то рішення Ради буде остаточним і обов’язковим для сторін. Механізм мирного вирішення спорів передбачений Міжамериканським договором про взаємну допомогу від 2 вересня 1947 р. У ст. 7 встановлено, що у разі конфлікту між сторонами договору його учасники мають зібратися для консультацій і закликати держави, що перебувають у конфлікті, відновити первісний стан і вжити додаткових заходів “для відновлення або зберігання міжамериканського миру і безпеки і для вирішення конфлікту мирними засобами”. Прийнятий 30 квітня 1948 р. Статут американських держав присвятив мирному вирішенню спорів між його учасниками спеціальний, IV, розділ. У ст. 21 перелічено способи вирішення спорів: прямі переговори, добрі послуги, посередництво, арбітраж тощо.

До інститутів більш пізнього часу належать механізми, утворені Паризькою хартією для Нової Європи, яку підписано 21 листопада 1990 p., зокрема Центр із запобігання конфліктам, роль якого полягає у сприянні здійсненню консультацій і співробітництва щодо незвичайної воєнної діяльності, співробітництва щодо небезпечних інцидентів воєнного характеру, виконання інших завдань, які належать до урегулювання спорів.

Співдружність Незалежних Держав у Статуті, який набрав чинності 22 січня 1994 p., визнала однією зі своїх цілей сприяння мирному вирішенню спорів і конфліктів між членами Співдружності. Для запобігання конфліктам, насамперед на міжнаціональній і міжконфесійній основі, держави СНД допомагають одна одній в їхньому врегулюванні. Для справедливого мирного вирішення своїх спорів вони мають використовувати переговори або досягати домовленості про належну альтернативну процедуру. Якщо таким шляхом спір не буде врегульовано, вони можуть передати його в Раду глав держав СНД. Рада може рекомендувати належну процедуру або методи його врегулювання.

3.2 Правовий статус та особливості участі міжнародних організацій у міжнародних спорах

У міжнародному праві сьогодні чітко встановлено, що міжнародні організації мають міжнародну правосуб’єктність і володіють відповідною правоздатністю, зокрема правом вступати у взаємини з іншими суб’єктами міжнародного права й укладати з ними міжнародні договори. Про цьому переконливо свідчить висновок Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1986 р.

Очевидно і безперечно, що в міжнародному спілкуванні поряд з державами беруть участь численні (близько 500) міжнародні організації, створені державами з метою співробітництва між ними в тій чи іншій сфері міжнародних відносин, забезпечення й охорони їх загальних інтересів.

Розвиток міжнародних організацій означало розвиток нових методів рішення міжнародних проблем і спорів, підвищення питомої ваги цих методів у порівнянні з традиційними методами.

Питання про правосуб’єктність міжнародних організацій у загальному виді зводиться до того, чи врегульовані відносини кожної з них окремо з іншими суб’єктами міжнародних відносин нормами міжнародного права. Позитивна відповідь на це питання не викликає сумнівів: кожна міжнародна організація неминуче вступає в міжнародно-правові відносини з державами-членами й евентуально з іншими державами й іншими міжнародними організаціями. Відносини міжнародної організації з державами-членами регулюються головним чином установчим актом цієї організації, а в деяких випадках і інших міжнародних угодах [35, c.23].

Міжнародна організація - це насамперед об’єднання або асоціація держав, точніше - держав-членів, що випливає з її офіційного визначення як міжурядової організації. У ряді випадків у діяльності міжнародної організації на правах її чи членів іншим способом (спостерігачі) беруть участь інші суспільні об’єднання (наприклад, Організація звільнення Палестини) чи інші міжнародні організації. Але це не змінює істоти міжнародної організації як міждержавного у своїй основі об’єднання.

Однак міжнародна організація - це не просто об’єднання держав, а об’єднання, що утворить визначена їхня організаційна єдність, забезпечувана правилами його функціонування, тобто правовими коштами (нормами установчого акта і нормами «внутрішнього права» організації). Інакше кажучи, мова йде про організаційно-правову єдність держав-членів.

Така єдність може досягатися тільки на основі угоди між державами, - яке іменується звичайно установчим актом організації. За рідкісними винятками, таким установчим актом є міжнародний договір у змісті, що надається цьому поняттю Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р.

Установчий акт організації встановлює її мети, функції і правомочності, умови членства в організації, її організаційну структуру, компетенцію її органів (головних і допоміжних) і основні умови здійснення цієї компетенції, зокрема порядок прийняття відповідних юридичних актів (рішень, рекомендацій, звертань, правил процедури і т.д.). Усе це і забезпечує організаційно-правову єдність міждержавного об’єднання, що перетворює його в міжнародну організацію. Зрозуміло, це припускає наявність постійних органів міжнародної організації, наділених визначеними функціями і повноваженнями у взаєминах із членами організації, з іншими державами й іншими суб’єктами. Іншими словами, мова йде про органи, що здійснює функції і повноваження організації в міжнародному спілкуванні.

Оскільки міжнародна організація є міжнародно-правовою інституцією - суб’єктом міжнародного права, вона повинна бути заснована і діяти відповідно до норм загального міжнародного права, що регулюють взаємини між усіма суб’єктами міжнародних правовідносин. Особлива роль належить у цьому плані основним принципам міжнародного права й іншим його імперативним нормам. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. говорить, що вона “застосовується до будь-якого договору, що є установчим актом міжнародної організації”.

Міжнародні організації підрозділяються на універсальні, регіональні в змісті гл. VIII Статуту ООН і локальні, членами яких є, видимо, не менш чим три держави.

Універсальні організації. Поняття універсальної міжнародної організації визначено нині з урахуванням положень ст. 57 і 63 Статуту ООН у Віденській конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Згідно ст. 2 цієї Конвенції, “міжнародна організація універсального характеру” означає Організацію Об’єднаних Націй, її спеціалізовані установи, Міжнародне агентство по атомній енергії і будь-яку іншу аналогічну організацію, членський склад і відповідальність якої носять широкий міжнародний характер.

В даний час існує 16 спеціалізованих установ ООН. Кожне з них має свою історію розвитку. Деякі з них існували задовго до створення ООН.

Міжнародне агентство по атомній енергії не є спеціалізованою установою ООН, але поставлено в зв’язок з Організацією Об’єднаних Націй особливою угодою, укладеним з Генеральною Асамблеєю ООН у 1957 р.

Цілком очевидно, що вирішальна роль у справі забезпечення і розвитку міжнародного співробітництва держав у всіх сферах міждержавних відносин належить Організації Об’єднаних Націй. Координуюча роль у конкретних сферах міждержавного спілкування належить іншим універсальним міжнародним організаціям.

У зв’язку з вищевикладеним стосовно до універсальних міжнародних організацій і по ряду інших причин устає питання про міжнародно-правовий статус міжнародного співтовариства держав, у тому числі організованого співтовариства держав в особі Організації Об’єднаних Націй, оскільки норми міжнародного права в багатьох випадках відсилають до думки цього чи співтовариства встановлюють його відповідну виняткову компетенцію.

Так, організованому міжнародному співтовариству держав в особі ООН і її Ради Безпеки належить виняткова компетенція визначати існування будь-якої погрози світу, будь-якого порушення чи світу акта агресії і робити чи рекомендації вирішувати, які міри варто почати для чи підтримки відновлення міжнародного світу і безпеки.

Виняткова компетенція міжнародного співтовариства держав установлена також стосовно до віднесення тієї чи норми загального міжнародного права до норм, що мають імперативний характер, а також стосовно до віднесення того чи іншого міжнародно-протиправного діяння держави до категорії міжнародних злочинів держав.

Міжнародне співтовариство держав в особі ООН покликано організовувати дослідження і робити рекомендації, зокрема з метою прогресивного розвитку загального міжнародного права і його кодификації.

Міжнародно-правова роль співтовариства держав в особі ООН здобуває особливе значення при регулюванні нових сфер міжнародних відносин (наприклад, в області космічного чи простору охорони навколишнього середовища).

У доктрині це позначається іноді як проблема універсалізації норм міжнародного права й у загальному виді зводиться до визначення того, чи може окрему державу не визнавати норми, вироблені співтовариством держав і викладені в загальному міжнародному договорі, що вступив у силу, що регулює нову сферу міждержавного спілкування, посилаючись на неучасть у цьому договорі і на правило про те, що договір не створює чи зобов’язань прав для третьої держави без його на те згоди. Іншими словами, коли мова не йде про кодифікацію діючих загальноправових норм [44, c.291].

Однозначної відповіді на це питання поки, мабуть, немає. Він продовжує досліджуватися стосовно до різних ситуацій і з різних точок зору.

Однак очевидно, що організоване співтовариство держав в особі ООН так чи інакше виступає носієм визначених міжнародних правних повноважень у відношенні окремих держав, тобто стороною міжнародно-правових відносин.

Таким чином, міжнародно-правовий розвиток веде до визнання міжнародного співтовариства держав суб’єктом сучасного міжнародного права.

Згідно ст. 53 Статуту ООН, Рада Безпеки використовує, де це доречно, такі регіональні органи (організації) для примусових дій під його керівництвом.

У результаті регіональні організації покликані виступати в якості як би допоміжних органів ООН і бути визнаними відповідним чином цією організацією.

Такими визнані три міжнародні організації, а саме: Ліга арабських держав (ЛАГ), яка виникла у 1945 р. ще до вступу в силу Статуту ООН; Організація американських держав (ОАГ), що утворилася в 1948 р.; Організація африканської єдності (ОАЕ), створена в 1963 р.

Як було зазначено вище, однією з відмітних рис сучасного міжнародного права є наявність у ньому принципу мирного вирішення міжнародних суперечок.

В ООН проблемою мирного вирішення суперечок займаються насамперед три головних органи: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки і Міжнародний Суд. Згідно ст. 11,12,14 і 35 Статуту ООН Генеральна Асамблея може приймати резолюції по мирному вирішенню міжнародних суперечок, якщо вони не передані на розгляд Ради Безпеки ООН.

Рада Безпеки ООН має найбільше широкі повноваження по мирному вирішенню міжнародних суперечок у відповідності з положеннями Розділу VI Статуту ООН. Його резолюції носять рекомендаційний характер для сторін, які сперечаються.

Генеральний Секретар має право доводити до відома Ради Безпеки інформацію з будь-яких питань, що, по його думці, можуть являти загрозу миру і безпеці. Наприклад, у 1962р. Генеральний Секретар ООН зробив добрі послуги і посередництво з метою мирного дозволу Карибської кризи, що грозили перерости в ядерний конфлікт.

Рада Безпеки уповноважена рекомендувати належну процедуру чи методи врегулювання суперечки. До передачі будь-якої суперечки в Раду Безпеки згідно ст.33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у ньому, повинні насамперед намагатися вирішити суперечку шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звертання до регіональних оголошень або іншими мирними засобами.

Одним з найважливіших принципів діяльності ОБСЄ, зафіксованому в Декларації принципів Хельсінкського заключного акту НБСЄ 1975 р., є принцип мирного вирішення суперечок.

ОБСЄ у своєму розпорядженні має дві підкріплювальні одна одну форми діяльності в цієї області: 1) прийняття спільних політичних рішень за правилом консенсусу; 2) прямі дії з використанням погоджених механізмів, застосовуваних обмеженим числом держав-учасниць.

Наявні в даний час механізми використовуються у відношенні подій у військової області (“Віденський механізм по надзвичайній військовій діяльності”); людського виміру (“Московський механізм”); серйозних надзвичайних ситуацій (“Берлінський механізм”).

Функціонування даних механізмів засновано на поетапному підході. На першому етапі з’ясовується ситуація шляхом проведення консультацій між безпосередньо зацікавленими державами, після чого призначаються зустрічі в рамках ОБСЄ в цілому з можливим використанням процедур встановлення фактів.

З 1994 р. діє Конвенція по примиренню й арбітражу 1992 р. По положеннях Конвенції в Женеві створюється Суд по примиренню й арбітражу. Суд формують примирливі комісії й арбітражні трибунали, а точніше, світові посередники й арбітри. Примирлива комісія й Арбітражний трибунал створюються для кожної суперечки. До складу Комісії входять світові посередники, обрані з списку, який складають держави-учасники Конвенції. Кожна держава-учасник призначає двох світових посередників, з яких принаймні один повинен бути громадянином цієї держави. Мирові посередники призначені на 6-літній термін з можливістю призначення на новий термін. І ще одного арбітра й одного його заступника, які можуть бути його громадянами або громадянами інших держав-членів ОБСЄ.

Прізвища світових посередників і арбітрів повідомляються Секретарю, що включає їх у список, переданий у Секретаріат ОБСЄ для направлення державам-членам організації. Адміністративне керівництво Суду здійснюють Президія, складається із Головуючого, Віце-голови і трьох членів, що обираються зі світових посередників і арбітрів. ОБСЄ також може використовувати процедури «директивного примирення», за допомогою яких Рада міністрів або Керівний рада (раніше КСДЛ) мають право директивно вказати яким чином необхідно державам, які сперечаються, досягти примирення.

Отже, сучасні міжнародні організації, як засіб вирішення міжнародних спорів мирним шляхом, це не просто об’єднання держав, а об’єднання, що утворить визначена їхня організаційна єдність, забезпечувана правилами його функціонування, тобто правовими коштами (нормами установчого акта і нормами “внутрішнього права” організації). Інакше кажучи, мова йде про організаційно-правову єдність держав-членів, метою якої є вирішення нагальних міжнародно-правових проблем, в т.ч. й вирішення міжнародних спорів.


ВИСНОВКИ

На підставі проведеного дослідження слід зазначити наступне: правові засоби вирішення міжнародних спорів та шляхи розв’язання цих конфліктів - багатоступеневий процес, що складається з аналізу і оцінювання ситуації, створення плану вирішення складеної ситуації, вибору засобів і методів урегулювання конфлікту та прогнозування наслідків. Суб’єктами зазначеного процесу можуть бути, по-перше, безпосередньо самі опоненти, по-друге, – “третя сторона”, тобто особа, інституція чи держава, що втручається у конфлікт з метою його врегулювання.

Аби збільшити можливість розв’язання конфліктів мирним правовим шляхом, треба враховувати й застосовувати деякі об’єктивні чинники: інституційний, консенсуальний (залагодження суперечностей), історико-прецедентний, кумулятивний (такий, що не дозволяє конфлікту поширюватися). Конфліктуючі сторони самостійно або за поданням посередників можуть обрати різні стратегії виходу з протиборства: суперництво, співробітництво, компроміс, пристосування, ухилення від вирішення проблеми. Ці стратегії можуть застосовуватися практично в будь-якому юридичному конфлікті.

Природним та правильним є рішення, коли для розв’язання юридичних конфліктів залучають офіційних учасників. Такими можуть виступати: 1) міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ тощо); 2) окремі держави; 3) державні правові інститути (уряд, президент, конституційний суд, господарські суди, верховний суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура тощо); 4) урядові чи тимчасові парламентські комісії, що створюються для вирішення конфліктних проблем; 6) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо; 7) громадські організації (наприклад, комісії з розв’язання трудових спорів і конфліктів, профспілки тощо).

Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, закріпились у Статуті ООН, а принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв’язання міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.

Також, слід зазначити, що відповідно до чинного конвенційного підходу у міжнародному праві визначення поняття “мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирішення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору” здійснюється шляхом наведення переліку конкретних мирних засобів або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародного спору - це певна послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб’єктів міжнародного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об’єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Міжнародно-правові документи та інші нормативні акти

1. Венская конвенция о праве международных договоров: Комментарий / Составитель и автор комментариев А.Н. Талалаев. – М.: Юрид. лит., 1997. – 336 с.

2. Венская Конвенция о правопреемстве государств в отношении договоров от 23 августа 1978 года // Действующее международное право. – В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. – Т. 1. – Москва: Изд-во Моск. независ. ин-та междунар. права, 1996. – С. 433–457.

3. Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від 26 червня 1945 року // Законодавство України <http://www.rada.gov.ua>.

4. Конвенція “Про взаємну правову допомогу у вирішенні кримінальних справ між державами–членами Євросоюзу” від 29 травня 2000 року // O. J. 2000, C 197.

5. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.

6. Закон України „Про міжнародні договори” від 29 червня 2004 року №1906-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №50. – Ст. 540.

7. Європейський Союз: консолідовані договори / Наук. ред. В. Муравйова. – К.: Port-Royal, 1999. – 206 с.

Спеціальна література:

1. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне право: Підруч. для студ. спец. «Міжнар. право» вузів / Анцелевич Г.О., Покрещук О.О.; Укр. акад. зовніш. торгівлі. - К.: Алерта: Пектораль, 2003.

2. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия. Опыт комплексного исследования. - М.: “Статут”, 1999. - 712 с.

3. Баймуратов М.О. Міжнародне право: Підручник / Одес. нац. юрид. акад. - 2-е вид., допов.. - Х.: Одіссей, 2001.

4. Баймуратов М.О. Міжнародне право : Підручник. / Маріупол. держ. гуманіт. ун-т. - Суми: Унів. кн.; О.: Астропринт, 2006. - 420 с.

5. Баскин Ю. Я., Фельдман Д. И. История международного права. - М.: Междунар. отношения, 1990. - С. 205.

6. Беджами М, Международный Суд: прошлое и будущее, Московский журнал международного права, 1995, №2;

7. Бирюков П.Н. Международное право. - Воронеж: “Истоки”, 1995. - 218 с.

8. Богатырев А.Г., Вельяминов Г.М. Международное право: Учебник /; Отв. ред. Е.Т.Усенко, Г.Г.Шинкарецкая; Ин-т государства и права РАН, Акад. правовой ун-т. - М.: Юристъ, 2003. - 495 с.

9. Бруз В.С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів. Навч. посіб. - К.: Либідь, 1995.

10. Буткевич О. В. Теоретичні аспекти походження і становлення міжнародного права. - К.: Україна, 2003. - 799 с.

11. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. У 2-х т.т. Том 1: Основи теорії. - К., 2002 Том 2: Основні галузі. - К., 2004.

12. Василенко В.А. Основы теории международного права. Киев, 1988.

13. Глебов И.Н. Международное право: Нагляд. конспект лекций для студентов и слушателей вузов. - М.: Щит-М, 2004. - 112 с.

14. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с франц. – М.: Междунар. отношения, 1998. – 399 с.

15. Действующее международное право: В 3 т. / Сост.: Ю.М.Колосов и Э.С.Кривчикова. - М.: Изд-во Моск. независимого ин-та междунар. права, 1996

16. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / Відп. ред. Ю.С. Шемшученко, Л.В. Губерський. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 638.

17. Игнатенко Г.В., Тиунов О.И. Международное право: Учебник для студентов вузов, обучающихся по спец. и напр. “Юриспруденция” – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА, 2001. – 584 с.

18. Камаровский Л.А., Богаевский П.М. проф. гр Право и мир в международных отношениях: Сборник статей / Под. – М.: Маг. "Книж. дело", 1999. – 559 с.

19. Кожевников Ф.И., Шармазанашвили Г.В. Международный суд ООН: организация, цели, практика. Москва, изд. Международные отношения, 1971 г.

20. Курс международного права: В 7 т. / РАН. Ин-т государства и права; Редкол.: В.В.Кудрявцев (гл. ред.) и др.. - М.: Наука, 1989–1993.

21. Крылов С.Б. Международный Суд ООН. Москва, Госюриздат, 1958 г.

22. Лукашук Й.Й. Международное право. Общая часть: Учебник. - M.: БЕК, 1997.

23. Лукашук И.И. Курс международного права: Общая часть. М., 1996.

24. Мартенс Ф. Современное международное право цивилизованных народов. - Спб., 1882. - Т.1. - С.27.

25. Международное право: Словарь-справочник / Додонов В.Н. Панов В.П., Румянцев О.Г.; Под общ. ред. В.Н.Трофимова. - М.: ИНФРА-М, 1997. - 362 с.

26. Международное право: Учебник / Под ред. Г.В. Игнатенко. М., 1995.

27. Международное право в документах: Учеб. пособие для студентов высш. юрид. учеб. заведений / Сост.: Блатова Н.Т., Мелков Г.М. - 2-е изд., перераб. и доп.. - М.: ИНФРА-М, 1997. – 694 с.

28. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник (у співавт.) / Відп. ред. Ю.С. Шемшученко та Л.В. Губерський. – К.: Юрінком Інтер, 2000.

29. Международные суды и международное право (сборник обзоров). Москва, изд. Академии Наук СССР, 1986 г.

30. Международный Суд. Нью-Йорк, издание ООН, Департамент общественной информации.

31. Международное право: Учебник / Под ред. Ф.И. Кожевникова. - М: Междунар. отношения, 1981.

32. Международное право: Учебник / Под ред. Г.И. Тункина. - M.: Юрид. лит., 1982.

33. Международное право: Учебник / Под ред. Н.Т. Блатовой. - M.: Юрид. лит., 1987.

34. Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М. Колосов, В.И. Кузнецов. - M.: Междунар. отношения, 1995.

35. Міжнародне право : навч. посіб. / Буроменський М.В., Кудас І.Б., Маєвська А.А. [та ін.]; за заг. ред. М.В.Буроменського; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 335 с.

36. Организация Обьединённых Наций: справочник. (Отв. ред. В.Ф. Петровский). М.: Международные отношения, 1986.

37. ООН. Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду . - М. : Междунар. отношения, Б. р.. - 120 с.

38. Оппенгейм Л. Международное право. - М.: Госиздат, иностр. лит., 1948. - Т. 1.

39. Повноваження Міжнародного Суду ООН призначати тимчасові заходи до захисту прав сторін // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - К., 2001. - Вип.29, ч.2. - С.88–92.

40. Полянский Н.Н. Международный Суд. Москва, изд. Академии Наук СССР, 1951 г.

41. Пушмин 3. А. Мирное разрешение международньїх споров. М., 1974.

42. Тимченко Л.Д. Міжнародне право : навч. посіб. для дистанц. навчання. / Відкр. міжнар. ун-т розвитку людини «Україна» - К., 2007. - 223 с.

43. Тускоз, Жан. Міжнародне право: Підручник / - Будапешт: Ін-т відкритого суспільства: Ін-т конституц. і законодав. політики; К.: АртЕк, 1998.

44. Ушакова Н.А Международное право: Учебник. – М: Юрист, 2000.

45. Ушаков Н. А. Проблеми теории международного права. М.: Юрист, 1999.

46. Федоров В.Н. ООН и проблемы войны и мира, М.: Международные отношения, 1988.

47. Черкес М.Ю. Міжнародне право : Підручник. - 5-е вид., випр. і допов. - К.: Знання, 2006. - 397 с. - (Вища освіта XXI століття).

48. Энтин М.Л. Международные судебные учреждения. Москва, изд. Международные отношения, 1984 г.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:16:43 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
20:58:16 28 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Мiжнародно-правовi механiзми вирiшення мiжнародних спорiв мирним шляхом

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151295)
Комментарии (1844)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru