Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Звільнення від покарання

Название: Звільнення від покарання
Раздел: Рефераты по государству и праву
Тип: курсовая работа Добавлен 01:21:25 03 февраля 2008 Похожие работы
Просмотров: 287 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

ЗМІСТ стр.

Вступ ................................................................................................................... 3-4

РОЗДІЛ І Поняття та мета покарання ............................................................ 5-15

РОЗДІЛ ІІ Поняття і види звільнення від покарання та його відбування 16-19

РОЗДІЛ ІІІ Звільнення від покарання за хворобою та його відбування ... 20-22

РОЗДІЛ ІVПравове регулювання звільнення від покарання в зв’язку з хворобою в Російській Федерації …………………………………………. 23-38

Висновки …..................................................................................................... 39-40

Перелік посилань …........................................................................................ 41-42

Список використаних джерел …................................................................... 43-44

ВСТУП

За наявності визначених у КК України підстав винна у вчиненні злочину особа може бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене. В аналізованому інституті кримінального права найбільшою мірою знайшли своє відображення принципи гуманізму і економії заходів кримінального впливу, покладені в основу нової політики держави загалом та кримінального права зокрема. На відміну від звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом (крім звільнення від покарання на підставі Закону України «Про амністію» чи акта про помилування - частина 1 статті 74 ККУ).

Звільнення від покарання можливе лише в тих випадках, коли його мета може бути досягнута без реального відбування покарання (в цілому чи його частини) або коли її досягнення надалі стає неможливим і безцільним (важка хвороба засудженого) чи недоцільним (давність виконання обвинувального Вироку). Звільнення від покарання жодною мірою не підриває принципу невідворотності покарання. Безперечно, якщо покарання недоцільне, воно не в змозі досягти мети, що стоїть перед ним.

КК України передбачає різні види звільнення від покарання. Їх частіше за все об’єднують у дві групи: звільнення безумовне і звільнення умовне.

При безумовному звільненні перед особою не ставляться які-не-будь вимоги в зв’язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов’язане з пред’явленням особі визначених Законом вимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку. Їх порушення тягне за собою скасування застосованого судом звільнення від покарання.

До умовного звільнення від покарання належать: звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-79 ККУ), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (стаття 81 ККУ), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (стаття 83 ККУ); до безумовних - звільнення від покарання на умовах частини 4 статті 74 і статті 49 КК України, звільнення у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального Вироку (стаття 80 ККУ), заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (стаття 82 ККУ), звільнення від покарання за хворобою (стаття 84 ККУ).

Звільнення від відбуття покарання через хворобу з місць позбавлення волі може бути застосоване судом до тих засуджених, які захворіли під час відбуття покарання і ця хвороба перешкоджає відбувати покарання, тобто у випадках, коли дальше утримання в місцях позбавлення волі загрожує їх життю або може призвести до серйозного погіршення здоров’я чи інших тяжких наслідків. Це стосується й тих осіб, які захворіли до засудження, але під час відбуття покарання їхня хвороба внаслідок прогресування набула тяжкого характеру.

Дослідженням висвітленої автором у курсовій роботі проблеми займалися свого часу відомі радянські криміналісти, а зараз нею займаються вітчизняні спеціалісти та криміналісти Росії. Відомими серед них є: В.А. Клименко, Ю.В. Александров, М.І. Бажанов, І. Петрухін, А. Коновець, А.С. Михлин, А.В. Наумов, А. Санніков.

Предмет дослідження в курсовій роботі - суспільні відносини, які з’являються в процесі застосування інституту звільнення від покарання за хворобою та його відбування до засудженої за скоєний злочин особи.

Об’єкт дослідження – наукові праці сучасних вітчизняних спеціалістів та криміналістів Росії.

Мета дослідження – розкрити, проаналізувати, дослідити та описати суть застосування інституту звільнення від покарання за хворобою та його відбування за сучасних умов розвитку кримінального права України.

Завдання – розкрити, проаналізувати та дослідити порядок і умови застосування інституту звільнення від покарання за хворобою та його відбування за сучасних умов розвитку кримінального права України, а також описати їх (порядок і умови), використовуючи при цьому галузеву термінологію.

Під час написання курсової роботи автором використовувалися методи: описовий, метод дослідження, діалектичний, догматичний та порівняльний.

РОЗДІЛ І

Поняття та мета покарання

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск’є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за Вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов’язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог Закону [1, 178].

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття нового КК України ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України 1960 року більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них - на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю - жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК України. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її Законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК України ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі [2, 233].

Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків, властивих каральній політиці:

а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК України і, на думку автора курсової роботи, повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

Відповідно до частини 1 статті 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за Вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому Законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в Законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили [3, 1]. І першою важливою ознакою покарання , що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Друга ознака покарання закріплена в статті 2 КК України, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним Вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в Законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (стаття 47 ККУ); звільнення від кримінальної відповідальності і покарання із застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97 і 105 ККУ); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84 ККУ, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених Законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в частині 2 статті 2 КК України і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за Вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в частині 1 статті 50 КК України, де сказано, що покарання полягає в передбаченому Законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара - це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших - превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня - ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П’ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним Вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального Закону і моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому [4, 484].

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (стаття 88 ККУ). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість - це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в Законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проблеми.

Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї - мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство - смертна кара, за статеві злочини - кастрація, за майнові - каторга, за образу - застосування заходів, що ганьблять винного [5, 389].

Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам) і теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники теорій виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто не вчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX сторіччя з’являються так звані змішані теорії покарання . Загальним для них є об’єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших - мета попередження або виправлення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах деяких учених радянського і пострадянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне попередження злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Розробники нового КК України вирішили це питання позитивно. При науковому розв’язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види мети покарання органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.

У чинному Законі питання про мету покарання вирішене в частині 2 статті 50 КК України, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що Закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження);

4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що, як уже говорилося, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов’язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети – обов’язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання - це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід’ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт) для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального Закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до Закону. Досягнення такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням, роз’ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим.

Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш - виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення Закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання - стаття 67 ККУ; більш суворі правила і межі призначення покарання - стаття 71 ККУ). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловживання службовим становищем [6, 364] до двох років обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як мінімум протягом строку призначеного їй покарання.

Мета загального попередження (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

Досягнення мети загального попередження забезпечується самим оприлюдненням Законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці Закони, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.


РОЗДІЛ ІІ

Поняття і види звільнення від покарання та його відбування

Як уже зазначалось автором курсової роботи, призначення судом у Вироку особі, винній у вчиненні злочину, певного покарання і його відбування засудженим, є основною формою реалізації кримінальної відповідальності, закономірним підсумком існування кримінально-правових відносин.

Одначе, принципи гуманізму, економії кримінально-правового впливу в ряді випадків, спеціально регламентованих Законом, дають підстави для повного або часткового звільнення особивід покарання, коли стає зрозумілим, що цілі покарання досягнуті на момент його призначення або в певний період, коли відбута лише його частина. В цих випадках засуджена особа після визнання її винною у обвинувальному Вироку взагалі звільняється від відбування покарання або від його подальшого відбування.

Звільнення від покарання і його відбування здійснюється судом, рішення про звільнення від покарання і його відбування за амністією приймає Верховна Рада України, в порядку помилування - Президент України.

Отже, звільнення від покарання та його відбування – це акт відповідних органів державної влади, згідно з яким до особи, яка визнана винною і засуджена, покарання не застосовується, або особа, відбувши частину покарання, звільняється від його подальшого відбування.

Певною мірою звільнення від покарання схоже на звільнення від кримінальної відповідальності. Але між ними існує й суттєва різниця.

Так, загальним для обох видів звільнення є те, що і в першому і в другому випадках особа вчинила суспільно небезпечне діяння,яке містить всі ознаки складу злочину. Але при звільненні відкримінальної відповідальності йдеться, в основному, про злочининевеликої чи середньої тяжкості, а при звільненні від покарання - про злочини будь-якої тяжкості.

В обох видах звільнення рішення приймає суд (крім актів амністії та помилування). Але при звільненні від кримінальної відповідальності рішення суду приймається до винесення обвинувального Вироку, а при звільненні від покарання - суд виносить обвинувальний Вирок, не призначаючи покарання, або звільняє від його відбування засуджену особу чи особу, яка покарання вже відбуває.

Нарешті, звільнення від кримінальної відповідальності не тягне для особи стану судимості, тоді як звільнення від покарання здебільшого стану судимості не позбавляє.

Норми, які регулюють питання звільнення від покарання та його відбування, зосереджені в розділі XII Загальної частини КК України (статті 74-87 ККУ). Йдеться про такі види звільнення:

1. Звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпеки (частина 4 статті 74 ККУ);

2. Звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-78 ККУ);

3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (стаття 79 ККУ);

4. Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінчення строків давності виконання обвинувального Вироку (стаття 80 ККУ);

5. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (стаття 81 ККУ);

6. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (стаття 82 ККУ);

7. Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (стаття 83 ККУ);

8. Звільнення від покарання за хворобою (стаття 84 ККУ);

9. Звільнення від покарання на підставі Закону України «Про амністію» (статті 85 та 86 ККУ);

10. Звільнення від покарання на підставі акту про помилування (статті 85 та 87 ККУ).

Спеціальним видом звільнення від покарання є вказані у частинах 2 і 3 статті 74 КК України випадки, коли новим Законом караність діяння усувається взагалі або міра покарання у новому Законі визначається більш м’якою. Тоді Закон має зворотну силу [7, 58].

Звільнення від покарання є юридичним фактом, який тягне за собою припинення кримінально-правових відносин (або перехід їх у стан судимості особи) у зв’язку з реалізацією суб’єктами цих правовідносин своїх прав і обов’язків.

Звільнення від покарання може бути як умовним (тобто таким, що може бути відмінено при порушенні особою певних вимог, які вона зобов’язана виконувати протягом встановленого їй іспитового строку), так і безумовним (тобто таким, при якому ніякі обставини, що виникли після звільнення, не можуть потягти перегляд цього рішення по суті).

До умовних звільнень відносяться:

1) звільнення від відбування покарання з випробуванням (стаття 75 ККУ);

2) звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (стаття 79 ККУ);

3) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (стаття 81 ККУ);

4) звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (стаття 83 ККУ);

5) звільнення від покарання за хворобою (частини 1 і 2 статті 84 ККУ).

До безумовних звільнень відносяться:

1) звільнення від відбування покарання особи, яка втратила суспільну небезпеку (частина 4 статті 74 ККУ);

2) звільнення у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального Вироку (стаття 80 ККУ);

3) звільнення від більш тяжкого покарання шляхом заміни невідбутої частини його більш м’яким (стаття 82 ККУ);

4) звільнення від покарання за хворобою військовослужбовців (частина 3 статті 84 ККУ);

5) звільнення від покарання Законом України «Про амністію» (стаття 86 ККУ) і актом про помилування (стаття 87 ККУ).

Імперативними (обов язковими) для суду є:

1) звільненняособи, засудженої за діяння, караність якого Законом усунена(частина 2 статті 74 ККУ);

2) зниження засудженому до максимальної межіпокарання за новим, більш м’яким Законом (частина 3 статті 74 ККУ);

3) звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченнямстроків давності виконання обвинувального Вироку (частина 1 статті 80ККУ);

4) звільнення від покарання особи, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливостіусвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (частина 1статті 84 ККУ);

5) звільнення від покарання за хворобою військовослужбовців (частина 3 статті 84 ККУ).

Інші види звільнень є дискретними (факультативними) , рішення по яких приймається судом за своїм розсудом.


РОЗДІЛ ІІІ

Звільнення від покарання за хворобою та його відбування

Після вчинення злочину до постановлення Вироку або після його постановлення особа може захворіти на психічну або іншу тяжку (непсихічну) хворобу.

Питання про звільнення від покарання особи, яка після вчинення злочину і до постановлення Вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, вирішене в частині 3 статті 19 КК України.

Така особа не підлягає покаранню. Суд може застосувати до неї примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

Інші ситуації, пов’язані із звільненням від покарання за хворобою вирішує стаття 84 КК України, незалежно від ступеню тяжкості вчиненого злочину, виду і строку призначеного за його вчинення покарання.

Першою такою ситуацією є наступна: особа під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Очевидно, що такі особи мають всі ознаки, що відносяться до юридичного, психологічного і медичного критеріїв неосудності, хоча на момент вчинення злочину вони і були в стані осудності. Звичайно, відбувати будь-яке покарання такі особи не можуть. Згідно з частиною 1 статті 84 КК України таку особу суд має звільнити від відбування покарання, незалежно від тяжкості вчиненого нею злочину, строків невідбутого покарання. Він може застосувати до неї примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК України. Якщо ж судово-психіатрична експертиза дійде висновку, що психічна хвороба, на яку захворіла особа, не позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, суд не зобов’язаний звільняти її від покарання.

Другою ситуацією є така: особа після вчинення злочину або після постановлення Вироку захворіла на іншу тяжку (непсихічну) хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання. Наявність такої хвороби до постановлення Вироку підстав для застосування статті 84 КК України не дає.

Перелік таких хвороб встановлений спільним Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 року № 3/6«Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань». Йдеться про найбільш тяжкі форми туберкульозу, інфекцію вірусу імунодефіциту людини, злоякісні новоутворення, тяжкі прояви хвороб ендокринної системи, органів кровообігу. Наявність саме такої хвороби і факт її перешкоджання відбуванню покарання має встановити спеціальна лікарська комісія, а при потребі - призначена судом судово-медична експертиза.

Незалежно від висновків лікарів, суд може прийняти рішення про звільнення особи від покарання, або не приймати такого рішення. Особа, яка захворіла іншою тяжкою хворобою, залишається в здоровому глузді і щодо неї, хоч і обмежено, можуть здійснюватися передбачені Законом заходи примусового і виховного характеру. Треба також мати на увазі, що в системі Державного департаменту України з питань виконання покарань існує мережа медичних стаціонарів для лікування хворих всіх профілів.

Нарешті, деякі засуджені до позбавлення волі, в першу чергу вбивці, сексуальні маніяки, як правило, не заслуговують та таку милість, та й можуть бути схильні до рецидиву [8, 410].

Отже, суд вирішує питання про звільнення такої категорії осіб від покарання або подальшого його відбування, враховуючи тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання особи засудженого та інші обставини справи. Суд також враховує поведінку засудженого під час відбуття покарання, ставлення до праці, ступінь його виправлення, чи не ухилявся він від призначеного лікування, а також інші обставини.

І якщо суд дійде висновку про доцільність звільнення від покарання на підставі частини 2 статті 84 КК України, він приймає позитивне рішення.

Треба зауважити, що засуджені, щодо яких службовою перевіркою встановлено, що їх хвороба є результатом навмисного заподіяння собі ушкоджень під час відбування покарання, на звільнення від дальшого відбуття покарання через хворобу не представляються, за винятком випадків, коли під час заподіяння таких ушкоджень особа перебувала в стані гострого психічного розладу, що підтверджено лікарями-фахівцями [9, 21].

Нарешті, третьою ситуацією є така, коли військовослужбовці, засуджені до одного із трьох видів покарання: службового обмеження, арешту (який відбувається згідно з частини 2 статті 60 КК України військовослужбовцями на гауптвахті) або тримання в дисциплінарному батальйоні, визнаються в ході відбування покарання непридатними до військової служби за станом здоров’я. У таких випадках вони обов’язково і остаточно звільняються судом від покарання (частина 3 статті 84 ККУ).

Що ж до звільнення від покарання осіб, що захворіли на психічну або іншу тяжку хворобу, то у разі їх одужання, вони повинні бути направлені для відбування покарання.

При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру (тобто до хворих на психічну хворобу), зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в частині 5 статті 72 КК України, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру (частина 4 статті 84 ККУ). Отже, особам, які звільнені від покарання у зв’язку із захворюванням на іншу тяжку хворобу в разі їх вилікування строк лікування у строк відбутого покарання не зараховується.

Особи, звільнені від покарання у зв’язку з захворюванням на психічну або іншу тяжку хворобу, не можуть бути примушені для подальшого відбування покарання, якщо закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 та 80 ККУ, або у наявності є інші підстави для звільнення від покарання. Особи, звільнені від подальшого відбування покарання, мають вважатися такими, що мають судимість на загальних підставах [10, 89], крім осіб, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру.

РОЗДІЛ І V

Правове регулювання звільнення від покарання в зв язку з хворобою в Російській Федерації

Проблема звільнення засуджених від покарання у зв’язку із хворобою з кожним роком стає в Російській Федерації все більш гострою.

Стан здоров’я багатьох осіб, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, вкрай незадовільний. Згідно з даними на 1 січня 2005 року, у кримінально-виконавчій системі Російської Федерації знаходиться 92 тисячі ув’язнених, хворих туберкульозом у відкритій формі. Більше 17 тисяч хворих туберкульозом у відкритій формі знаходиться в ізольованих ділянках звичайних виправних колоній, а понад 3 тисячі перебували в загальній масі засуджених, збільшуючи тим самим ряди хворих.

На цей момент у кращу сторону ситуація, на жаль, не змінилася. Як відзначає А. Санніков, захворюваність туберкульозом в місцях позбавлення волі у всіх країнах світу звичайно «багаторазово перевищує аналогічні показники серед усього населення».

У кримінально-виконавчій системі країни функціонують 119 лікарень різного профілю й 64 лікувальні виправні установи. Для осіб, що страждають відкритою формою туберкульозу, не вистачає 10 тисяч ліжок у лікарнях місць позбавлення волі й 20 тисяч ліжок - у виправних колоніях [11, 356].

Додамо до армії хворих туберкульозом 2700 Віл-інфікованих засуджених і чимале число страждаючих іншими тяжкими хворобами.

При цьому в місцях позбавлення волі медичне встаткування, як правило, застаріло, воно часто виходить із ладу. Внаслідок цього виявлення нових хворих туберкульозом часто відбувається із запізненням. Не вистачає й медикаментів.

Тільки 10-12 % засобів, необхідних для фінансування медичної служби місць позбавлення волі, забезпечується державою. Начальник медичного управління Мін’юсту РФ А. Коновець відзначає, що «недостатнє забезпечення установ лікарськими засобами не дозволяє проводити комплексне лікування хворих туберкульозом і психічними розладами. В установах найчастіше відсутній мінімально необхідний набір лікарських препаратів». Згадаємо також про недостатнє харчування засуджених у місцях позбавлення волі. А. Коновець пише: «Різко знижує результативність лікувального процесу й зводить нанівець зусилля медичних працівників недостатнє харчування засуджених, котре по калорійності значно нижче встановлених мінімальних норм. Продукти харчування, які містять в собі білок, в добовому раціоні становлять менш 40 % від необхідної кількості, що забезпечує нормальну життєдіяльність організму. Хронічне недоїдання, заміна продуктів харчування на біологічно менш коштовні приводить до росту випадків дистрофії засуджених» [12, 10].

У кримінальному кодексі РФ 1996 року також є стаття «Звільнення від відбування покарання у зв’язку із хворобою» (стаття 81 КК РФ), однак зміст її ширше, ніж зазначений у заголовку. Вона передбачає не тільки звільнення від покарання через хворобу, але й звільнення від кримінальної відповідальності, а також заміну одного покарання іншим. І всі ці варіанти об’єднані однією підставою - захворюванням особи, що скоїла злочин. Таким чином, зміст статті 81 КК РФ не відповідає її назві.

У статті 81 КК РФ мова йде про звільнення особи, що скоїла злочин, «від покарання». Але це не означає, що мається на увазі звільнення від всіх кримінальних покарань. Виключення становлять наступні покарання, виконання яких не залежить від наявності захворювання в засудженого: позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю; позбавлення спеціального, військового або почесного звання, класного чина й державних нагород. Представляється, що в Законі повинно бути прямо сказано про це.

Необхідно відзначити, що стаття 81 КК РФ розрізняє два види захворювань: психічний розлад, що позбавляє особу можливості усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними (частина 1 статті 81 КК РФ), і захворювання іншою важкою хворобою, що перешкоджає відбуванню покарання (частина 2 статті 81 КК РФ).

Найчастіше подібні захворювання є хронічними, але можуть бути й тимчасовими.

У кримінальному законодавстві деяких країн звільнення від покарання можливо тільки при наявності хронічного захворювання. Так, у пункті 6 статті 59 кримінального Закону Литовської республіки визначено, що звільнення від покарання можливо тільки при наявності невиліковного важкого захворювання засудженого.

Перелік захворювань, наявність яких є підставою для звільнення від покарання через хворобу, затверджений Наказом міністра внутрішніх справ СРСР від 30 жовтня 1987 року № 213 «Про порядок подання засуджених до звільнення від відбування покарання через хворобу» (зі змінами, внесеними Наказом МВС СРСР від 11 квітня 1991 року № 119). Цей Наказ був погоджений з Міністерством охорони здоров’я СРСР.

Як обґрунтовано відзначає А.С. Михлин, «регламентація цього питання у відомчому акті представляється правильною, тому що успіхи медицини постійно міняють погляди про вагу й виліковність захворювань, характер їхнього плину, що повинно приводити в міру необхідності до зміни Переліку» [13, 38].

Необхідно відзначити, що при розробці згаданого Переліку не були враховані особливості різних покарань, які відбувають засуджені. Хоча зовсім очевидно, що характер і вага захворювання, що є підставою звільнення від покарання через хворобу особи, позбавленої волі, повинні істотно відрізнятися від характеру й ваги захворювання, наявність якого дозволяє звільнити засудженого від покарання у вигляді виправних робіт. До речі, специфіка різних видів покарань, від відбування яких можливе звільнення через хворобу, недостатньо докладно відбита в статті 81 КК РФ. Тут спеціально виділені тільки покарання, що відбувають військовослужбовці, а в іншому тексті мова йде про безособове «покарання».

Відповідно до встановленого Порядку, висновок про наявність важкого захворювання дається лікарською комісією, думка якої оцінюється судом, що вирішує питання про звільнення захворілої особи від відбування покарання.

У частині 1 статті 81 КК РФ визначено, що особа, у якої після здійснення злочину наступив психічний розлад, що позбавляє її можливості усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, звільняється від покарання. У наведеному приписанні допущені неточності.

Насамперед, особа в описаному стані не підлягає кримінальній відповідальності. Тому про звільнення від покарання не може бути й мови. А немає осуду - немає й покарання, від якого можна звільнити особу, що скоїла злочин.

Даний висновок підтверджується порівняльним аналізом частин1 і 2 статті 81 КК РФ із частиною 4 тієї ж статті. В останній частині визначено, що «особи, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у випадку їхнього видужання можуть підлягати кримінальній відповідальності й покаранню». Зовсім очевидно, що кримінальну відповідальність можуть нести тільки ті особи, які не засуджувалися. До того ж у частині 4 статті 81 КК РФ встановлено, що особи, перераховані в частинах 1 і 2 цієї статті КК РФ, можуть підлягати кримінальній відповідальності й покаранню, якщо не минули строки давності, передбачені статтями 78 і 83 КК РФ. Нагадаємо, стаття 78 КК РФ регламентує звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з перебігом строків давності [14, 354].

У світлі наведених доводів представляється помилковою позиція Судової колегії Верховного Суду РФ, яка думає, що в подібних ситуаціях здійснюється звільнення від покарання. Верховний Суд Північної Осетії - Аланії, визнавши доведеним здійснення Джанхотовим суспільно небезпечних діянь, передбачених частиною 2 статті 209, частиною 3 статті 126, частиною 3 статті 102 і іншими статтями КК РФ, 30 квітня 1998 року звільнив його від кримінальної відповідальності на підставі статті 19, частин 1 і 4 статті 81, пункту «б» частини 1 статті 97, пункту «б» частини 1 статті 99 КК РФ і застосував до нього примусові заходи медичного характеру з лікуванням у психіатричному стаціонарі загального типу. Заступник Голови Верховного Суду РФ у своєму протесті порушив питання про скасування розглянутого рішення у зв’язку з неправильним застосуванням Закону. Судова колегія по кримінальних справах Верховного Суду РФ 26 січня 1999 року цей протест задовольнила, визначення Верховного Суду республіки Північна Осетія - Аланія скасувала й справу передала на новий судовий розгляд. Колегія вказала, що відповідно до частини 1 статті 81 КК РФ особа, у якої після здійснення злочину наступив психічний розлад, що позбавляє її можливості усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, звільняється від покарання. Але в розглянутому випадку особа не засуджувалася й покарання їй тому не призначалося. Як можна звільнити від покарання, якого не було ?!

Особи, про які згадує частина 1 статті 81 КК РФ, ще не стали перед судом, тому що вони не можуть нести кримінальну відповідальність внаслідок свого психічного розладу. Вони були осудні на момент здійснення злочину, але потім втратили можливість оцінювати суть кримінальної відповідальності й виконувати або відбувати покарання, піддаватися мірам карально-виховного характеру. А.В. Наумов справедливо відзначає, що «фактично зазначені особи мають всі ознаки, що відносяться як до юридичного, так і до медичного критерію неосудності (стаття 21 КК РФ)», але потім він обмовляється: «однак вони не можуть бути визнані такими внаслідок того, що, як відомо, стан неосудності встановлюється на момент здійснення особою злочину, а зазначені особи занедужали психічним розладом вже після здійснення злочину». Чи не гра це в слова ? Є фактичні підстави для визнання особи неосудною, але такою вона не є, тому що розглянуті ознаки неосудності виникли після здійснення злочину. Представляється обґрунтованим поширення поняття неосудності й на момент рішення питання про кримінальну відповідальність [15, 411].

Не можна ті самі обставини - медичний і юридичний критерії неосудності - брати в основу визначення різних правових категорій. Неосудність, обумовлена на момент здійснення злочину, безумовна; безумовна також неосудність, що виникає згодом, після здійснення особою діяння, у результаті виникнення хронічного, невиліковного психічного захворювання. Тимчасове захворювання психічною хворобою розглянутої категорії осіб тягне їхнє звільнення від кримінальної відповідальності до моменту видужання.

У тексті частини 1 статті 81 КК РФ допущена ще одна неточність. Тут мова йде про особу, що не усвідомлює «фактичний» характер своїх дій. Це вказівка помилкова. Особа іноді в стані усвідомлювати «фактичний» характер своїх дій. Людина, що страждає тяжкою душевною хворобою, може, наприклад, розуміти, що якщо палаючий сірник покласти на папір, то він займеться яскравим світлом, буде тепло й весело. Ще приємніше запалити стіг соломи. Однак суть в іншому: така особа не усвідомлює суспільної небезпеки своїх дій. Така ж неточність допущена й у частині 1 статті 21 КК РФ, що регламентує неосудність.

Як вже відзначав автор курсової роботи, якщо тяжка душевна хвороба в розглянутому варіанті невиліковна, особа, нею страждаюча, безумовно звільняється від кримінальної відповідальності.

Інша справа, якщо подібним захворюванням вражається особа, що відбуває покарання. У подібній ситуації застосовується звільнення від не відбутої частини строку покарання.

Звільнення від кримінальної відповідальності або відбування покарання осіб, що занедужали психічною хворобою, можливо лише в тих випадках, коли така хвороба носить важкий характер, а не є психозом, неврозом або яким-небудь іншим відносно неважким психічним розладом. Тому що не всякий психічний розлад сполучений з тим, що хворий перестає усвідомлювати суспільну значимість своїх дій або керувати ними [16, 412].

Відповідно до частини 1 статті 101 КВК РФ у кримінально-виконавчій системі для медичного обслуговування засуджених організуються лікувально-профілактичні установи: лікарні, спеціальні психіатричні й туберкульозні лікарні, медичні частини. Наприклад, у м. Смоленську для лікування осіб, що страждають психічними хворобами, функціонує лікарня, розрахована на 3200 засуджених.

При звільненні від покарання особи внаслідок її душевного розладу вирішальне значення має характер захворювання, його вага. Таке звільнення не пов’язане ні з вагою скоєного злочину, ні з якими-небудь іншими обставинами. Якщо це хронічна душевна хвороба, то яким би не був за своїм характером злочин, скоєний засудженим до захворювання, він вже не може відбувати покарання, піддаватися карально-виховному впливу. Також не має значення для рішення питання про дострокове звільнення психічно хворого строк відбутого вже ним покарання, його поведінка, наявність порушень режиму.

У Перелік захворювань, що є підставою для подання засуджених до звільнення від відбування покарання, включено шість видів і кілька підвидів психічних розладів, від шизофренічних психозів до розладу особистості (психопатії).

Про поширеність тих або інших психічних захворювань у певній мірі можна судити за результатами одного з досліджень, присвяченого звільненню від покарання розглянутої категорії осіб. З 122 звільнених від покарання через хворобу 82 страждали шизофренією, 21 - епілепсією, 19 - органічним ушкодженням головного мозку - травматичною етимологією.

Необхідно відзначити, що в ряді випадків ця категорія хворих не піддавалася в період слідства судово-психіатричній експертизі. В одних випадках у них були відсутні які-небудь виражені психопатологічні прояви, в інших - злочини були скоєні хворими в період тривалої ремісії, що не виключає осудності. Згодом під впливом несприятливої ситуації, пов’язаної з фактом позбавлення волі, у них виявилися явні ознаки душевної хвороби.

Суд, звільняючи особу у зв’язку із психічним розладом, може призначити примусові заходи медичного характеру (частина 1 статті 81 КК РФ). Вибір виду таких заходів (від амбулаторного примусового спостереження й лікування в психіатра до примусового лікування в психіатричній спеціалізованій установі) залежить від ваги захворювання й від небезпеки хворого для суспільства (статті 97-104 КК РФ).

Дострокове звільнення від не відбутої частини строку покарання засуджених, захворілих після здійснення злочину іншою важкою хворобою, передбачене частиною 2 статті 81 КК РФ. Цей вид звільнення від відбування покарання має принципові відмінності від звільнення від покарання внаслідок психічного розладу [17, 320].

Особа, що занедужала «іншою важкою хворобою», залишається в здоровому розумі й може піддаватися ряду заходів карально-виховного впливу. У частині 2 статті 81 КК РФ говориться про захворювання особи «після здійснення злочину іншою важкою хворобою, що перешкоджає відбуванню покарання». Отже, подальше відбування покарання стає недоцільним і суперечним принципу гуманізму. Які критерії крім захворювання покладені в основу такого звільнення від відбування покарання, у Законі не зазначено.

На практиці при вирішенні питання про дострокове звільнення від покарання осіб, що занедужали іншою важкою хворобою, враховується також, яку частину строку відбув засуджений (чим більше цей строк, тим більш ймовірним стає звільнення) і його дисциплінованість.

Особи, що навмисно заражають себе важкими хворобами, наприклад туберкульозом, а також особи, що займаються самолікуванням, не можуть розраховувати на звільнення від покарання через хворобу, тому що особи, що занедужали іншою важкою хворобою, звільняються достроково, тобто до остаточного досягнення цілей покарання, відповідне рішення повинно прийматися особливо обережно й обдумано. Не можна забувати й про те, що в місцях позбавлення волі є спеціальні лікувально-профілактичні установи, у деяких з яких можуть утримуватися важко хворі засуджені, що не втратили у зв’язку із захворюванням небезпеки для суспільства.

Очевидно, що звільненням від не відбутої частини строку покарання деякі засуджені, хворі важкою хворобою, можуть поставити себе у безвихідне положення, якщо в них, наприклад, немає постійного місця проживання, рідних або близьких. А серед осіб, позбавлених волі, таких чимало.

За даними 10-15-річної давності, у чоловічих колоніях загального режиму 4 % засуджених не мали постійного місця проживання, у в’язницях - 7,5 %, у колоніях строгого режиму – 11 %, у колоніях особливого режиму – 23 %. Ще гірше були справи в жіночих колоніях. У жіночих колоніях загального режиму - 15,5 % засуджених не мали постійного місця проживання, а в колоніях строгого режиму - 33,5 %.

Є всі підстави думати, що в цей час число бездомних, позбавлених волі, збільшилося. Одним з виродливих наслідків розвитку ринкових відносин у країні є збільшення числа бурлак, що не мають певного місця проживання - бомжів. У чималій мірі це явище викликане й розпадом СРСР, у результаті якого багато росіян були змушені покинути територію колишніх союзних республік. Багато хто з них стали біженцями, що не мають житла. Є й інші причини, що породжують це явище.

Необхідно звернути увагу на те, що в частині 2 статті 81 КК РФ мова йде про осіб, що занедужали після здійснення злочину «іншою важкою хворобою». Отже, якщо особа, що страждає важкою хворобою, вчинила злочин (хвороба не перешкодила цьому), то вона не може розраховувати на дострокове звільнення від покарання через хворобу.

Звільнення від покарання через хворобу здійснюється лише в тих випадках, коли є підстави думати, що звільнений не скоїть злочину знову.

Як визначено в частині 4 статті 81 КК РФ особи, звільнені від кримінальної відповідальності й покарання внаслідок захворювання, у випадку їхнього видужання можуть підлягати кримінальній відповідальності й покаранню, якщо не минули строки давності залучення до кримінальної відповідальності (стаття 78 КК РФ) або давності виконання Вироку (стаття 83 КК РФ). Отже, у частинах 1 і 2 статті 81 КК РФ встановлені два види звільнення від кримінальної відповідальності й покарання: безумовний при невиліковності хвороби й умовний при лікуванні особи від захворювання. Проте в ряді досліджень розглянутий вид звільнення від кримінальної відповідальності або покарання помилково визначається тільки як умовний. Необхідно підкреслити, що в численному числі випадків звільнення від покарання через хворобу застосовується до осіб, що страждають хронічними й в основному невиліковними хворобами. Тому найчастіше застосовується безумовне дострокове звільнення від покарання через хворобу [18, 414].

Відповідно до частини 4 статті 81 КК РФ, зазначені особи можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності або покарання. Іншими словами, при вирішенні подібних питань стан здоров’я особи не визначає обов’язкове її звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. Однак якими додатковими критеріями повинен керуватися суд, у Законі не зазначено. Це ускладнює реалізацію судом припису частини 4 статті 81 КК РФ. Нагадаємо, що КК РФ, регламентуючи всі види умовного осуду й умовного звільнення від покарання (статті 74, 79 і 82 КК РФ), встановлює певні вимоги протягом випробного терміну до поведінки осіб, до яких ці інститути застосовувалися. Недотримання даних вимог перерахованими особами є підставою для скасування умовного осуду й умовного звільнення від покарання.

Суду доцільно було б надати право накладати на осіб, перерахованих у частині 4 статті 81 КК РФ, такі, наприклад, обов’язки: не ухилятися від курсу лікування, не міняти без належного дозволу місця проживання.

Відповідно до частини 4 статті 81 КК РФ випробний термін розглянутих видів умовного звільнення від кримінальної відповідальності й покарання дорівнює строку давності притягнення до кримінальної відповідальності (стаття 78 КК РФ) або строкам давності відбування покарання (стаття 83 КК РФ).

У статті 81 КК РФ не вирішене питання про те, які наслідки повинні наступити при скоєнні звільненими через хворобу особами нових злочинів.

Представляється, що до покарання за новий злочин необхідно в подібних випадках приєднувати невідбуту частину строку покарання, від відбування якої особа була звільнена через хворобу.

Отже, в основу звільнення від покарання осіб, що занедужали іншою важкою хворобою, покладено три критерії:

а) медичний (наявність важкої хвороби);

б) кримінально-правовий (враховуються характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного засудженим злочину, вага призначеного судом покарання, наявність колишніх судимостей);

в) кримінально-виконавчий (враховується частина строку покарання, відбута засудженим, і його поведінка протягом цього періоду).

Факультативним критерієм є облік соціально-побутових умов, у яких виявиться засуджений після звільнення від покарання через хворобу, наприклад, такі обставини, як відсутність у нього постійного місця проживання або інших близьких йому осіб, які можуть за ним доглядати.

У частині 3 статті 81 КК РФ визначено, що військовослужбовці, що відбувають арешт або утримання у дисциплінарній військовій частині, звільняються від відбування покарання у випадку захворювання, що робить їх негідними до військової служби. Це єдина підстава для звільнення військовослужбовців від подальшого відбування названих покарань. Не відбута частина покарання може бути замінена їм більш м’яким видом покарання.

Розглянуте звільнення військовослужбовців від покарання безумовно. Тому їхнє видужання не може привести до скасування звільнення від виконання покарання, про що свідчить частина 3 статті 81 КК РФ. Захворювання засуджених даної категорії може бути й нетяжким. Важливо інше - воно перешкоджає несенню військової служби. Таким захворюванням, наприклад, може бути перелом ноги, який призвів до кульгавості.

Разом з тим у частині 1 статті 51 Федерального Закону від 28 березня 1998 року № 53-ФЗ «Про військовий обов’язок і військову службу» визначено, що звільненню з військової служби підлягають у тому числі військовослужбовці, що проходять військову службу за контрактом на військовій посаді, для якої штатом передбачене військове звання до старшого прапорщика або старшого мічмана включно, або ті, що проходять військову службу за призову, у зв’язку з визнанням їх військово-лікарською комісією обмежено придатними до військової служби. Отже, як непридатність до несення військової служби, так і обмежена придатність до неї й сполучене із цим звільнення з військової служби є підставами для звільнення особи, що відбуває арешт на гауптвахті або перебуває в дисциплінарній військовій частині, від покарання або заміну цього покарання іншим, більш м’яким. Особа, що не є військовослужбовцем, позбавлена можливості відбувати ці покарання. Таким чином, існує колізія між приписами частини 1 статті 1 і частини 3 статті 81 КК РФ. Нагадаємо, що відповідно до частини 1 статті 1 КК РФ кримінальна відповідальність, а отже, і звільнення від неї або її складових частин, наприклад, покарання, регламентується тільки КК РФ.

Частиною 3 статті 81 КК РФ передбачена можливість як звільнення від покарання у вигляді арешту або утримання в дисциплінарній військовій частині розглянутої категорії осіб, так і заміна невідбутої частини цих покарань іншим, більш м’яким, покаранням. У яких випадках варто застосовувати звільнення від невідбутої частини строку покарання, а в яких - заміну, Закон не визначає, що ускладнює рішення цього питання на практиці. Імовірно, при цьому необхідно враховувати термін військової служби, якість цієї служби, характер захворювання [19, 522].

Військовослужбовець може відбувати покарання у вигляді обмеження по військовій службі (статті 51 КК РФ). Однак у частині 3 статті 81 КК РФ про можливості звільнення військовослужбовця, що відбуває це покарання, або про заміну невідбутої частини строку іншим, більш м’яким, покаранням внаслідок визнання засудженого негідним (або обмежено придатним) до військової служби, не згадується.

Цей пробіл у Законі можна заповнити розширювальним тлумаченням частини 3 статті 81 КК РФ. Якщо можна звільнити від покарання хворого військовослужбовця, що відбуває покарання в дисциплінарній військовій частині, то тим більш припустиме таке звільнення при відбуванні менш тяжкого покарання - обмеження по військовій службі. Саме тому в частині 1 статті 148 КВК РФ передбачена можливість звільнення від покарання у вигляді обмеження по військовій службі або його заміні військовослужбовцеві, що звільняється з військової служби внаслідок захворювання. Ця норма кримінально-правового характеру необґрунтовано включена в КВК РФ, тоді як її місце - у КК РФ.

У частині 2 статті 174 КВК РФ визначено, що засуджені військовослужбовці, які відбувають покарання під час проходження військової служби, у випадку виникнення передбачених законодавством Російської Федерації підстав для звільнення з військової служби можуть бути у встановленому порядку достроково звільнені судом від покарання із заміною невідбутої частини покарання більш м’яким видом покарання або без такої. Відповідно до частини 1 цієї статті мова йде про обмеження по військовій службі, арешт й утримання в дисциплінарній військовій частині. Таке звільнення з військової служби, наприклад, може бути здійснене відповідно до пункту «е» частини 1 статті 51 Закону РФ «Про військовий обов’язок і військову службу». У зазначеній нормі визначено, що військовослужбовець підлягає звільненню з військової служби у зв’язку з набуттям законної сили Вироку суду про призначення військовослужбовцеві покарання у вигляді позбавлення волі.

Складовою частиною виконання обов’язкових робіт (стаття 49 КК РФ), виправних робіт (стаття 50 КК РФ) і обмеження волі є участь засуджених у трудовому процесі. Внаслідок цього виникає проблема звільнення осіб, що відбувають ці покарання, не тільки при їхньому захворюванні психічним розладом або іншою важкою хворобою, але й при втраті ними працездатності або при досягненні ними пенсійного віку, а також при наявності вагітності в жінок.

Звернемося насамперед до пункту 7 статті 175 КВК РФ, у якому визначено, що у випадку визнання осіб, що відбувають перераховані покарання, інвалідами І або ІІ групи, орган, що виконує покарання, начальник установи або органа, що виконує покарання, вносять подання до суду про дострокове припинення виконання покарання.

Якщо ж у жінки, що відбуває розглянуті покарання, наступає вагітність, то, відповідно до припису частини 8 статті 175 КВК РФ, у суд вноситься подання про відстрочку відбування нею покарання від дня надання їй відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами. Треба звернути увагу на те, що розглянуті приписи статті 175 КВК РФ носять кримінально-правовий характер і їх варто було б помістити в КК РФ.

А як вирішує цю проблему КК РФ? У відповідності зі статтею 49 КК РФ обов’язкові роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами І і ІІ групи, вагітним жінкам, жінкам, що мають дітей у віці до восьми років, чоловікам і жінкам пенсійного віку.

Розширювальне тлумачення цієї норми приводить до висновку про те, що особи, які стали інвалідами в процесі відбування такого покарання, які досягли пенсійного віку, а також зазначені категорії жінок відповідно до частини 4 статті 49 і частини 2 статті 81 КК РФ підлягають достроковому звільненню від відбування покарання.

Приписи частини 8 статті 175 КВК РФ про відстрочку виконання обов’язкових робіт для вагітних жінок від дня надання їм відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами суперечать частині 4 статті 49 КК РФ. До них необхідно застосовувати не відстрочку, а звільнення від відбування обов’язкових робіт [20, 360].

Як визначено в статті 50 КК РФ, виправні роботи складаються з обов’язкового виконання засудженим протягом строку, певного у Вироку суду, трудових функцій і утримання із заробітку засудженого в дохід держави сум у розмірі, встановленому Вироком суду в межах від 5 до 20 %. У частині 4 тієї ж статті зазначено, що у випадку важкої хвороби засудженого, перешкоджаючої відбуванню покарання, кримінально-виконавча інспекція направляє в суд подання про звільнення його від відбування покарання. Разом з тим у Законі обійдене увагою питання про звільнення від відбування виправних робіт осіб, що стали інвалідами І і ІІ групи. А вони не можуть в обов’язковому порядку залучатися до праці.

У частині 2 статті 81 КК РФ говориться про можливості звільнення від покарання осіб, що занедужали важкою хворобою, яка перешкоджає відбуванню покарання. Перешкоджає відбуванню покарання, наприклад, інвалідність І й ІІ групи. Тому це й визначено в частині 7 статті 175 КВК РФ. Більше того, на думку автора курсової роботи, до причин, що перешкоджають виконанню виправних робіт, відноситься також досягнення засудженим пенсійного віку.

Як визначено в частині 5 статті 53 КК РФ, обмеження волі не призначається особам, визнаним інвалідами І і ІІ групи, вагітним жінкам, жінкам, що мають дітей у віці до восьми років, і особам, що досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям, що проходять військову службу за призовом.

Отже, настання в засудженого інвалідності в процесі відбування покарання у вигляді обмеження волі, досягнення ним пенсійного віку, є підставами для його звільнення від відбування покарання відповідно до частини 2 статті 81 КК РФ.

Такий висновок пояснюється тим, що обмеження волі припускає обов’язкове залучення засуджених до праці. До того ж вони відбувають це покарання, перебуваючи на власному утриманні. У частині 3 статті 51 КВК РФ зазначено: одяг, білизна й взуття здобуваються засудженими самостійно. Харчування також оплачується засудженими за власні кошти (частина 4 статті 51 КВК РФ).

Відповідно до пункту «а» частини 1 статті 58 КК РФ колонії-поселення є місцями позбавлення волі. Однак там відсутні дві обов’язкових для режиму місця позбавлення волі ознаки, встановлені в статті 82 КВК РФ: охорона й ізоляція засуджених. По суті, режимні правила обмеження волі майже тотожні режимним правилам позбавлення волі (статті 50 і 129 КВК РФ). У колоніях-поселеннях засуджені також перебувають на своєму утриманні.

У місцях позбавлення волі склалася практика, відповідно до якої, перш ніж передати матеріали в суд про дострокове звільнення через хворобу, хворих поміщають на стаціонарне лікування, що проводиться в спеціальних медичних установах, які перебувають у веденні Мін’юсту РФ, а в деяких випадках і в медичних установах органів охорони здоров’я. У тому випадку, якщо це лікування не має позитивних результатів, засуджений піддається огляду спеціальною відомчою лікарською комісією для виявлення в нього важкої хвороби, що перешкоджає відбуванню покарання. У висновку комісії повинні бути зазначені: діагноз, значимість захворювання, результати проведеного лікування й передбачуваний кінець хвороби. Крім того, лікарі повинні вказати, чи перешкоджає тяжке захворювання можливості відбування засудженим покарання. Для суду цей висновок має характер рекомендації. Якщо в результаті огляду комісія прийде до висновку про те, що захворювання не передбачене в Переліку хвороб, що дають підставу для постановки питання про звільнення від подальшого відбування покарання, про це повідомляється засудженому під розписку.

У статті 81 КК РФ є серйозний пробіл: у ній не вирішена проблема звільнення від додаткового покарання у зв’язку із хворобою. Цей недолік повинен бути ліквідованим шляхом розширювального тлумачення даної статті.

Зовсім очевидно, що особи, що занедужали хронічною душевною хворобою, повинні звільнятися не тільки від основного, але й від додаткового покарання. Цілі додаткового покарання в подібних ситуаціях недосяжні.

Питання про звільнення засудженого, хворого іншою важкою хворобою, від додаткового покарання повинно вирішуватися з урахуванням конкретних обставин справи. У ряді випадків звільнення таких осіб від додаткових покарань, наприклад, від штрафу, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, необґрунтовано.


ВИСНОВКИ

Відомо, що неосудні особи не підлягають кримінальній відповідальності за вчинені ними суспільно небезпечні діяння (частина 2 статті 19 ККУ). Не підлягають покаранню і особи, які вчинили злочин у стані осудності, але до винесення судом Вироку захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (частина 3 статті 19 ККУ).

Разом з тим психічна хвороба може виникнути і під час відбування покарання. Це питання регулюється статтею 84 КК України.

Стаття 84 КК України передбачає три види звільнення від покарання за хворобою:

а) у зв’язку з захворюванням особи під час відбування покарання на психічну хворобу (частина 1 статті 84 ККУ);

б) у зв’язку з захворюванням на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання (частина 2 статті 84 ККУ);

в) у зв’язку з визнанням військовослужбовців, засуджених до службових обмежень, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, непридатними до військової служби за станом здоров’я (частина 3 статті 84 ККУ).

При звільненні від покарання особи, яка захворіла на психічну хворобу під час відбування покарання, вирішальне значення має характер психічного захворювання. Вичерпний перелік захворювань, які є підставою для направлення в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затверджуються Міністерством охорони здоров’я України.

Обов’язковою умовою цього виду звільнення є тяжкість психічного захворювання: воно позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До таких осіб можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК України.

Особа, яка захворіла на іншу тяжку хворобу, на відміну від психічно хворої, усвідомлює небезпечність вчиненого і адекватно сприймає виправно-трудовий вплив. Тому в основу звільнення таких хворих покладена впевненість суду в тому, що тяжко хворий значною мірою втратив свою суспільну небезпечність, а тому є впевненість в тому, що він не вчинить нового злочину. Причому Закон має на увазі такі види тяжких хвороб, які об’єктивно перешкоджають відбуванню покарання. Якщо осуджений захворів на тяжку хворобу, але вона не перешкоджає відбуванню покарання, то немає підстав для його дострокового звільнення. Крім того, такий вид звільнення від покарання застосовується лише в тих випадках, коли тяжке захворювання виникло під час відбування покарання і подальше відбування покарання може призвести до серйозного погіршення здоров’я або до інших тяжких наслідків. При вирішенні питання про застосування частини 2 статті 84 КК України суд ураховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.

Відповідно до частини 4 статті 84 КК України у разі одужання психічно хворих (частина 1 статті 84 ККУ), а також осіб, які захворіли на іншу тяжку хворобу, вони повинні бути направлені для подальшого відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами частини 5 статті 72 КК України, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.

Військовослужбовці, засуджені до покарання у виді службових обмежень, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, звільняються від покарання у разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров’я.


ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – С. 178.

2. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – С. 233.

3. Стаття 1 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

4. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 484.

5. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. – К.: Кондор, 2005. – С. 389.

6. Стаття 364 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

7. Стаття 58 Конституції України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року.

8. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. – К.: Кондор, 2004. – С. 410.

9. Пункт 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1973 року № 8 «Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу».

10. Стаття 89 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

11. Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов / С.В. Дьяков. - М.: Просвещение, 1993. – С. 356.

12. Коновец А. Необходима полнокровная медицинская служба // Преступление и наказание. - 1999. - № 7. - С. 10.

13. Михлин А.С. Досрочное освобождение от отбывания наказания // Преступление и наказание. - 1999. - № 8. - С. 38.

14. Уголовное право. Общая часть: Учебное пособие / Н.И. Ветров. - М.: Юнити, 1997. - С. 354.

15. Уголовное право Российской Федерации: Учебник для вузов / В.П.Кашепов. - М.: Инфра, 1999. – С. 411.

16. Уголовное право Российской Федерации: Учебник для вузов / В.П.Кашепов. - М.: Инфра, 1999. – С. 412.

17. Курс уголовного права. Общая часть: Учебник для вузов / Н.Ф. Кузнецова. - Т. 1: Учение о преступлении. - М.: Зерцало, 1999. –С. 320.

18. Уголовное право Российской Федерации: Учебник для вузов / В.П.Кашепов. - М.: Инфра, 1999. – С. 414.

19. Курс уголовного права. Общая часть: Учебник для вузов / Н.Ф. Кузнецова. - Т. 1: Учение о преступлении. - М.: Зерцало, 1999. –С. 522.

20. Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов / С.В. Дьяков. - М.: Просвещение, 1993. – С. 360.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року // http://zakon.rada.gov.ua.

2. Кримінальний кодекс України № 2001-Vвід 28 грудня 1960 року // http://nau.com.ua.

3. Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року // http://zakon.rada.gov.ua.

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1973 року № 8 «Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу»// http://nau.com.ua.

5. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 року № 3/6«Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань» //http://nau.com.ua.

6. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2001. – 1104 с.

7. Уголовное право зарубежных стран: Учебник / Ф.М. Решетников. - М.: Наука, 1989. – 493 c.

8. Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов / С.В. Дьяков. - М.: Просвещение, 1993. – 540 с.

9. Уголовное право. Общая часть: Учебное пособие / Н.И. Ветров. - М.: Юнити, 1997. - с. 444.

10. Уголовное право Российской Федерации: Учебник для вузов / В.П.Кашепов. - М.: Инфра, 1999. – 521 с.

11. Курс уголовного права. Общая часть: Учебник для вузов / Н.Ф. Кузнецова. - Т. 1: Учение о преступлении. - М.: Зерцало, 1999. –570 с.

12. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – 288 с.

13. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / Под редакцией И.Д. Козочкина. - М.: Омега, 2003. – 576 c.

14. Кримінальне право України: Навчальний посібник / О.М. Омельчук. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 297c.

15. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – 328c.

16. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. – К.: Кондор, 2004. – 512c.

17. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 680c.

18. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. – К.: Кондор, 2005. – 480c.

19. Санников А. Медико-социальные проблемы в уголовно-исполнительных системах различных стран // Преступление и наказание. - 1999. - № 3. - С. 66.

20. Коновец А. Необходима полнокровная медицинская служба // Преступление и наказание. - 1999. - № 7. - С. 10.

21. Михлин А.С. Досрочное освобождение от отбывания наказания // Преступление и наказание. - 1999. - № 8. - С. 38.

22. Наумов А.В. Общая характеристика осужденных // Преступление и наказание. - 2002. - № 1. - С. 71.

23. Михлин А.С. Досрочное освобождение от отбывания наказания // Преступление и наказание. - 2002. - № 1. - С.76.

24. Петрухин И. Освобождение от отбывания наказания по болезни // Преступление и наказание. - 2002. - № 2. - С. 35.

25. Івашкович І. Вдосконалюваємо кримінальне законодавство // Право України. – 2003. - № 9. – С. 40.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:09:19 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
20:53:37 28 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Звільнення від покарання

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150654)
Комментарии (1838)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru