Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Формування етосфери в політичному житті суспільства

Название: Формування етосфери в політичному житті суспільства
Раздел: Рефераты по политологии
Тип: дипломная работа Добавлен 02:19:48 19 ноября 2010 Похожие работы
Просмотров: 137 Комментариев: 3 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

МІНІСТКРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВНЗ «УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ФАКУЛЬТЕТ СУСПІЛЬНИХ НАУК

Кафедра політології

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

Формування етосфери в політичному житті суспільства

Ужгород – 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ЕТОСФЕРИ В ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ

1.1 Етичні проблеми культурно-цивілізаційної кризи сучасності

1.2 Передумови виникнення наукової концепції етосфери

1.3 Етосфера як новий стратегічний шлях розвитку людства

РОЗДІЛ 2МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

2.1 Політичне життя суспільства в контексті етичних проблем

2.2 Відповідальність, автентичність та глибинне спілкування як принципи взаємовідносин сучасних людей у суспільстві

2.3 Етика не насилля як принцип політичного життя суспільства в добу глобалізації

РОЗДІЛ 3АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА З ТОЧКИ ЗОРУ ФОРМУВАННЯ ЕТОСФЕРИ

3.1 Етика влади та опозиції

3.2 Журналістська етика та етика ЗМІ

3.3 Наукова етика

3.4 Перспективи формування етосфери в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ


ВСТУП

Актуальність дослідження. Політика і мораль – вічні союзники і супротивники. Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв'язків людини, групи, спільноти з державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувши як об'єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами.

Мораль значно давніша, ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за своїм суб'єктом. Суб'єкт політики – великі соціальні спільноти і утворення – соціальна група, клас, партія, держава. Суб'єкт моралі – вселюдська спільнота, рід людський тобто загальнолюдська мораль. Соціальна або професійна мораль є модифікаціями загальнолюдської, окремий індивід – індивідуальна мораль. Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовних цінностей, які сягають глибин людської душі. Політика навіть у боротьбі за права і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в силу цього є обов'язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю вчинити щось проти власної совісті, демонструє свободу людського духу, право вибору.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує. Якщо політика здійснюється за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у «верхів», так і в «низів» спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною, мораль же або є, або її немає.

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефективності діяльності політика. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його політичної кар'єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомістю. Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат. Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження – головне для політика.

Отже, на перший погляд здається, що політика і мораль речі несумісні. Але все ж таки історія суспільного життя демонструє і безліч зразків чесної політики, єдності благородних моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучасного суспільства потреба в морально орієнтованій політиці є життєво необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування суспільства владі, вона покликана бути інструментом гуманізації суспільства. Утверджується розуміння політики як науки і діяльності з метою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабільного громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування. Це передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів політики продиктована і обставинами глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, масовий голод в багатьох країнах, війни й кровопролиття наприкінці XX ст. потребують нової глобальної політики, загальнолюдської етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя. Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості (березень 1997 р.) «інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства».

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає зустрічних кроків політики і моралі. Сучасно мислячий політик має враховувати те, що політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на суспільну корисність (політична доцільність) і на забезпечення вільного розвитку особистості (моральність, гуманізм). Політика повинна визначати межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими неполітичними структурами, як громадянське суспільство, сім'я, приватне життя. Адже свобода вибору, невимушеність у діях – основні ознаки моральності людини.

Актуальність теми дослідження даної бакалаврської роботи визначається і тим, що політична палітра сучасного суспільства, в тому числі українського, демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті. Серед сучасних політиків немало відвертих прихильників Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів. Для демократично мислячого політика принциповим є визнання пріоритетів морального чинника, гуманістична орієнтованість, обов'язкове врахування моральних наслідків політичних рішень і дій.

На сучасному етапі розвитку суспільства ми спостерігаємо багато кризових явищ. Ціла низка різного роду проблем – політичних, соціально-економічних, демографічних, екологічних тощо – продовжують тривожити кожну людину. Але мало хто вбачає причини кризових явищ у дефіциті духовності й моральності. Між тим оцінка політики й політичного життя суспільства з точки зору моралі – справа не нова, достатньо пригадати хоча б Платона і Аристотеля, християнську традицію. Старий підхід до співвідношення політичного та етичного вже не може задовольнити нас, він не відповідає сучасним реаліям багатостороннього й динамічного світу. Тому ми звертаємося до принципово нової наукової концепції етосфери, яку спробуємо застосувати на прикладі політичного життя суспільства. Проблему формування етосфери в сучасному житті політичного суспільства практично не вивчено, та й сам процес такого формування здебільшого ще в майбутньому. І це тоді, коли формування етосфери як нового стратегічного шляху суспільного розвитку може забезпечити нам вихід із кризи.

Мета даної бакалаврської роботи – розкрити сутність концепції етосфери, та особливості, проблеми і можливості формування етосфери у політичному житті сучасного суспільства, проаналізувати ті аспекти політичного життя, які не співпадають з нормами моралі, а отже є несумісними з формуванням етосфери.

Об’єкт даного дослідження – політичне життя суспільства на початку ХХІ ст. в контексті кризових явищ сучасності.

Предмет дослідження – філософська концепція етосфери, співвідношення моралі й політики, моральні аспекти діяльності в політичній, науковій та інших сферах суспільного життя.

Для досягнення поставленої мети, ми поставили перед собою наступні задачі :

· визначити теоретично-методологічні підходи до виникнення політичної етосфери;

· висвітлити культурно-етичні проблеми сучасності;

· обґрунтувати концепцію етосфери як новий стратегічний шлях розвитку людства;

· розглянути етичні проблемі суспільства, пов’язані з політичним життям;

· визначити принципи взаємовідносин сучасних людей у суспільстві в контексті формування політичної етосфери;

· проаналізувати актуальні проблеми політичного життя суспільства з точки зору формування етосфери;

· охарактеризувати етичні норми різних груп суспільства: влади, ЗМІ, наукову етику, тощо;

· розглянути перспективи формування етосфери в Україні.

Методи дослідження. В процесі написання даної бакалаврської роботи використано сукупність загальнонаукових методів: метод аналізу наукових статей, метод аналізу, метод порівняння, а також соціологічний підхід – заснований на визнанні соціальної зумовленості політичних явищ, системний підхід, культурологічний підхід, в якому ми орієнтуємося на виявлення залежності політичних процесів від політичної культури.

Джерельною базою нашого дослідження виступають різні законодавчі та нормативні акти, такі як Конституція України – основний закон держави, де визначаються основні права людини, честь і гідність, недоторканність і безпека як головна цінність [2]; «Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини» [6], міжнародний документ, прийнятий Радою Європи 4 квітня 1997 року, в якому визначається головним принципом те, що інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства; Закон України «Про друковані засоби масової інформації» [3], цей Закон створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України; Закон України «Про телебачення і радіомовлення» [5], який регулює відносини, що виникають у сфері телевізійного та радіомовлення на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова; Закон України «Про інформаційні агентства» [4], цей закон відповідно до Конституції України, інших законів України та міжнародно-правових документів закріплює правові основи діяльності в Україні інформаційних агентств та їх міжнародного співробітництва; Кодекс професійної етики українського журналіста [7], який визначає основні морально-етичні орієнтири, яких журналіст має дотримуватися при виконанні своїх професійних обов'язків з тим, щоб його діяльність всіляко сприяла якнайкращому і найефективнішому виявленню власних творчих можливостей; «Софійська декларація» [8], прийнята під егідою ЮНЕСКО на Європейському семінарі у вересні 1997 року зі зміцнення незалежних і плюралістичних засобів інформації та інші.

На жаль, слід зазначити, що наукових монографічних досліджень по даній темі на даний момент ще не немає. Тому теоретичною та методологічною базою нашого дослідження виступають ряд посібників з політології, з теорії держави і права, праці та статті з філософії.

Для вивчення передумов виникнення концепції про етосферу цінним для нас є збірка філософських праць В. І. Вернадського «Філософські думки натураліста» [19], зокрема, «Кілька слів о ноосфері» [18] та «Наукова думкаь як планетарне явище» [17], де він показує тісний зв'язок філософії і природознавства і розкриває практичне застосування філософського підходу до розуміння шляхів розвитку цивілізації і людства, розкриває сутність свого бачення концепції ноосфери.

Також нами використано критичне дослідження з професійної журналістської етики Д. Авраамова [9], дослідження з політичної комунікації К. Крос та Р. Гакета «Політична комунікація і висвітлення новин у демократичних суспільствах: перспективи конкуренції» [33].

Для вивчення сутності політичних процесів у сучасному суспільстві нами використано такі посібники як «Аналіз політики: концепції, практика», Веймера Д.Л., Вайнінґа Е.Р. [16], у якому викладено теоретичні засади, методику і практику аналізу політики з урахуванням суспільних цінностей для експертів, консультантів з законотворчої діяльності ті інших; «Політична філософія» [41] підручник під редакцією Є.М. Суліми та колективу авторів, у якому на основі системного підходу з широким використанням структурно-логічних схем та ілюстративного матеріалу у підручнику висвітлено основні проблеми, що є об’єктом сучасної політичної науки, в контексті філософських та соціокультурних проблем; академічний курс «Політологія» [37] під редакцією Панова М. І. та колективу авторів, який визначає систему категорій і понять, предмет і методи, закономірності та функції політології. У книзі викладені основні проблеми науки про політику, політичну владу й державу, сучасні політичні відносини, режими, інститути та політико-правові процеси. Крім цього нами використано ряд посібників для студентів ВНЗ: з політології – П. Шляхтуна, М. Юрія, В. Пічи, Н. Хоми, І. Дробінки; з теорії держави і права – В. Котюка, з етики – П. Прибутька, Л. Дубчака та енциклопедичних видань – «Політологічний енциклопедичний словник» [40], «Юридична енциклопедія» [59].

Також матеріалом для нашого дослідження був матеріал наукових статей, присвячених проблемам політики, етики та формування етосфери. Зокрема це Беллестрем К.-Г «Влада та мораль» [13], в якій автор аналізує філософський зв’язок між поняттями політики і моралі, та обґрунтовує можливість сумісності цих понять. Правові засади депутатської етики розглянуті в статті Грушанської Н. «Інститут депутатської етики. Поняття та сутність» [24], що містять низку цінних суджень та ідей для нашого дослідження формування етики влади. Стаття Сімкіна Г. М. «Народження етосфери» [48], в якій автор на основі філософського вчення В. І. Вернадського про ноосферу та концепції «благоговіння перед життям» А. Швейцера аналізує народження феномену етосфери. Крім цих матеріалів нами було використано ряд статей з політичних питань таких авторів як П.П. Гайденко, Ю. Н. Давидова та інших.

Бакалаврська робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. У першому розділі «Теоретико-методологічні підходи до вивчення етосфери в політичній науці» на основі філософських концепцій та аналізу сучасного стану політичних, культурних та соціологічних процесів у суспільстві ми розглядаємо передумови виникнення феномену етосфери. У другому розділі «Морально-етичні принципи політичного життя суспільства» ми визначаємо проблеми моралі у сучасному політичному суспільстві, принципи взаємовідносин сучасних людей у суспільстві. У третьому розділі «Актуальні проблеми політичного життя суспільства з точки зору формування етосфери» ми визначаємо головні принципи етики влади, журналістики, ЗМІ, наукової етики в контексті формування феномену етосфери.


РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ЕТОСФЕРИ В ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ

1.1 Етичні проблеми культурно-цивілізаційної кризи сучасності

На початку ХХ століття європейська цивілізація зіткнулася з безліччю проблем, які вимагали осмислення: економічна нестабільність, розгубленість і відчай перед лицем суспільних катастроф, занепад традиційних цінностей тощо. На рубежі ХХ - ХХI століть, в умовах зростаючих взаємозв'язків між країнами та взаємозалежності їх в цілому у світі, всі ці суперечності набули глобального характеру. Крім того, за кількістю різного роду потрясінь, які випали на один інтервал – століття – минуле століття не може порівнятись із жодним іншим попереднього історичного розвитку. Саме сьогодні соціокультурна ситуація така, що людському суспільству загрожує антропологічна катастрофа планетарного масштабу. Ознакою наближення до цієї межі є глибинна антропологічна криза, що лише загострюється з плином часу. Поза всяким сумнівом, специфіка і новизна сучасного кризового стану соціуму як світової системи не може розглядатися поза контекстом глобалізації. Остання є основним домінуючим явищем, що відображає динаміку розвитку нинішньої епохи. Орієнтованість глобалізаційних процесів на досягнення якомога більшої взаємозалежності країн світу загострює проблему міжцивілізаційних суперечностей, сприяє нівеляції традицій національних держав і самобутніх локальних культур [27, с. 46].

Для нашого сьогодення вже звичними стали такі визначення сучасності, як «кінець історії», ера науково-технічної революції, постєвропейський час, атомна епоха. Кожна з цих характеристик беззастережно накладається на нинішній стан цивілізації, що переживає техногенний етап свого розвитку. Множинність визначень епохи виражає не лише особливий динамізм і драматизм цивілізаційних процесів, але і усвідомлення світовим співтовариством того, що наш світ перебуває на роздоріжжі – в ситуації кризи. Багато ознак цієї кризи за своєю суттю не є новими: глобалізація лише додала їм планетарного й гранично загостреного характеру [27, с. 51].

Історія людської думки засвідчує, що на цивілізаційні «виклики» завжди знаходилися певні «відповіді». Найвідомішими сучасними концепціями, що з'являються на виклик часу, є глобалістські проекти. Проте, головним предметом їх дослідження була, в основному, екологічна проблематика, а соціокультурна, як правило, розглядалася лише у внутрішньоцивілізаційному аспекті. Такий підхід не враховує специфіки геополітичних реалій сучасності, пов'язаних з глобалізаційними процесами. В цьому значенні, наприклад, концепція Хантінгтона є виходом на більш високий теоретичний рівень, оскільки вона описує міжцивілізаційні взаємодії. Проте, незважаючи на зазначене, й вона не дає повного, багатоаспектного розуміння суті кризи сучасної епохи, а передусім її джерела. Натомість теорія зіткнення цивілізацій пропонує правильний теоретичний орієнтир – обґрунтовує наявність суперечностей між різними країнами і регіонами, їх приналежністю до різних соціокультурних світів. Разом з тим, подібний підхід, втілений у глобалістських проектах, залишає відкритим питання про глибинні підвалини загальної кризи техногенної цивілізації [49, с. 127].

Нинішня техногенна цивілізація, що характеризується особливим суб'єкт-об'єктним типом світосприймання, яке бере початок з епохи Реформації, перебуває в нестійкому стані. Техногенна діяльність людства впродовж декількох століть якісно змінила як природне середовище, так і культуру та соціум. У сучасну епоху науково-технологічний розвиток значною мірою випереджає розвиток соціокультурних регуляторів, які перестали бути адекватними новим технічним можливостям людства. Соціум, наука і культура перебувають на різних еволюційних рівнях. Відбувається очевидне прискорення науково-технічного прогресу при одночасному «консервативному» існуванні людини. Порушився динамічний баланс між технологічним потенціалом суспільства і моральністю. Ця суперечність настільки загострилася, що перетворює проблему антропологічної кризи з філософсько-антропологічної на загальнокультурну, пов'язану не лише з осмисленням ознак і причин критичного стану сучасної цивілізації, але й пошуком універсальних стратегій цивілізаційного розвитку, при дотриманні яких з'явиться вірогідна можливість запобігання назріваючої антропологічної катастрофи [49, с. 135].

Сучасний світ знаходиться в ситуації, висловлюючись термінами синергетики, «стійкого нерівноважного стану». Щоб його змінити або хоча б підтримувати, долаючи негативні тенденції й запобігаючи таким чином антропологічній катастрофі, необхідно виробити відповідні компенсуючі стратегії діяльності та соціальних трансформацій. Попри те, що, починаючи з епохи Нового часу, наука стала важливим чинником культурно-історичної еволюції і соціального прогресу, вона так і не змогла виробити механізми, які сприяють регуляції врівноваженого цивілізаційного розвитку. Натомість вона часто вдосконалювала і нарощувала потенціал руйнівних технологій. Криза наукового розуму, що переживається нами, є зайвим доказом обмеженого застосування наукового знання до вирішення щонайгостріших соціокультурних проблем.

Якщо років десять тому про глобальну кризу говорили лише вчені, то сьогодні цей факт є очевидним. Криза охоплює всі аспекти життя людини, суспільства, природи і техносфери.

Паралельно з деградацією навколишнього середовища розвивається ще небезпечніший процес – процес інтелектуального і морального виродження людини, її обездуховлення. Серед причин її виникнення – відчуження від природи, землі, дому, родини, зростаюча урбанізація, надзвичайна метушливість людини, насильство з боку політичних, соціальних, комерційних організацій, інформаційний вибух. Альберт Швейцер визначив людину ХХ-го сторіччя як «явище явно патологічне», оскільки в ній «виразно ослаблена здатність мислити». Для сучасної технологічної цивілізації здатність мислити підмінюється її імітацією – здатністю механічно накопичувати відомості (думки, факти, правила, зразки) [27, с. 84].

У сучасному світі на психічні захворювання страждає майже половина мільярда людей, причому їх число зростає. З’являються нові психічні захворювання, наприклад, пов’язані зі СНІДом. За даними спеціальних вибіркових досліджень, виконаних в 60-ти країнах за 90 років XX століття, поширеність психічних захворювань зросла в 6 разів. В 40 разів зросла поширеність алкоголізму і в 29 разів – олігофренії.

Порівняно «невидима» деградація на духовному і психічному рівнях призводить до цілком реальної крові. За роки першої світової загинуло приблизно 20 мільйонів людей, що вдвічі більше, ніж за два попередні століття. Друга світова війна забрала 50 мільйонів життів. У більш ніж 150 війнах, які були розв’язані з того часу, загинуло 20 мільйонів і було поранено 60 мільйонів осіб.

Головна особливість сучасних конфліктів – жорстокість, яка досягла небачених раніше масштабів. Звіряча лютість людей стосовно одне одного – не винахід сучасної епохи, але ще ніколи вона не виявлялась з такою силою і таким розмахом. Повсюдно поширилися мародерства, захоплення заручників, масові зґвалтування, обстріл транспорту з медичною допомогою, застосування жінок і дітей як «гарматного м’яса» – коли виникає необхідність прорвати лінію фронту або подолати мінні поля.

На думку серйозних вчених, демографічні процеси, розігрівання атмосфери, накопичення у воді отрутохімікатів, ерозія ґрунтів, послаблення озонового шару, скорочення запасів продовольства, загибель багатьох видів тварин викличуть безкомпромісну боротьбу за перерозподіл залишків природних ресурсів, тож застосування у майбутньому ядерної зброї виглядає цілком вірогідним.

1.2 Передумови виникнення наукової концепції етосфери

Радикальні зміни, які супроводжують сучасну добу, дають підстави вважати її переломною в історії цивілізації. Нігілізм, перші ознаки якого були помітні в ХІХ столітті, згодом проявив себе на повну силу, ставши однією з головних причин жахливих катаклізмів, що мали місце в ХХ столітті. Вони засвідчили давню істину: людська діяльність, позбавлена у своїх орієнтаціях відповідної моральної основи, приречена на зло. Різноманітні наукові дисципліни антропологічного, соціологічного спрямування вільні, в силу традицій європейського раціоналізму, від аксіологічного компоненту, виявились безсилими вирішити проблему подолання деструктивних устремлінь homo sapiens. Поступово приходить усвідомлення, що тільки мораль може бути надійним нормативним регулятором та сенсожиттєвим орієнтиром людської поведінки. Поряд з цим етичний вакуум, породжений нігілізмом, намагалися заповнити ідеології комунізму та фашизму, різного роду псевдонаукові вчення, які проте тільки поглибили кризу.

Глобальні проблеми, через їхню пов’язаність з людською діяльністю, вимагають адекватної етичної відповіді. Даний фактор разом із кризою основ, етичним вакуумом зумовлює виключну актуальність етики, яка у структурі сучасного філософського знання займає провідні позиції [10, с. 43].

Поряд із цим відбуваються динамічні процеси в розвитку самої етичної теорії, її самовизначення як науки. Відсутність у межах традиційної етики бажаних відповідей на актуальні питання сучасності спонукає до творення нових етичних теорій або розширення та переосмислення змісту традиційних цінностей та чеснот.

Зрушення в етиці зумовлені також змінами у загальнонауковому світогляді. Положення синергетики, антропний принцип, які визначають обличчя сучасної науки, позначаються на етичній теорії, розширюючи її розуміння буття, особливо в тих галузях, що пов’язані з природничо-науковим знанням (екологічна етика, біоетика).

Вітчизняна етична думка останнім часом усе частіше звертається у своїх побудовах до концепції ноосфери (від гр. «ноос» – розум), опрацьованої видатним українським науковцем В.Вернадським. Творча спадщина вченого викликає нову хвилю зацікавлення в наукової спільноти: він, як і більшість геніальних мислителів, висловив ідеї, які випередили свій час. Говорячи про передумови зародження етосфери, необхідно розібратися в поняттях біосфери, техносфери, ноосфери.

Наприкінці II світової війни В. Вернадським було сформульовано уявлення про ноосферу. Центральною ідеєю творчості вченого була єдність біосфери та людства. Розробивши цілісне вчення про біосферу, він пішов далі, розвиваючи ідею еволюції біосфери в ноосферу [17, с. 204-205]. Під біосферою (термін введено Е. Зюссом у 1875 р.) розуміють область активного життя, що охоплює нижню частину атмосфери, гідросферу, верхню частину літосфери. Особливістю біосфери є взаємодія живих організмів між собою; їхня сукупна діяльність проявляється як геохімічний чинник планетарного масштабу [18, с. 105].

Еволюція біосфери в ноосферу, за В. Вернадським, відбувається завдяки змінам біосфери під тиском наукової думки людства [17, с. 213-215]. «Наразі ми переживаємо, – писав вчений, – нову геологічну еволюційну зміну біосфери. Ми входимо в ноосферу. Ми входимо в неї – у новий стихійний геологічний процес – у грізний час, в епоху руйнівної світової війни. Але важливим для нас є той факт, що ідеали нашої демократії йдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, із законами природи, відповідають ноосфері. Тому можна дивитися в наше майбутнє впевнено» [19, с. 95]. Автор свідомо звертає увагу на активізацію геологічних процесів. На його думку, головною геологічною силою поступово стає людина – HomoSapiens – та її розум, наукова думка соціального людства. «Під впливом наукової думки та людської праці біосфера переходить у повий стан – ноосферу» [18, с. 106]. Визначаючи ноосферу як вищу стадію розвитку біосфери Землі, в умовах якої людська думка перетворюється на геологічну планетарну силу, В. Вернадський вкладав у це поняття високий гуманітарний смисл, смисл за своєю сутністю етичний. Це було передчуття нової епохи співіснування саме в етичному аспекті.

На сьогодні вченим відомо, що система біосфери надзвичайно стійка. Наукове мислення людини лише підходить до біосферних феноменів, до зміни її форм тощо, але вже зараз можна зробити припущення, що в якості натяків на глобальні нестаціонарні стани біосфери необхідно визнати зміни великих геологічних епох. На думку Г. Сімкіна, якщо людству вдасться уникнути глобальної ядерної катастрофи, яка загрожує розколом земної кулі, то глобального знищення біосфери очікувати не слід, оскільки дуже складними та стійкими є її функціональні біогеохімічні блоки, багаторазово дубльовані. Інша справа – локальні катастрофи, які загрожують насамперед індустріально розвинутим країнам [48, с. 96]. Ці катастрофи можливі передусім тому, що так звана біла раса історично склалася як особлива форма людини, адаптована до засвоєння найбільш екологічно екстремальних зон Землі та масштабного техногенного будівництва. В цьому сенсі генетично, морфологічно та екологічно вона протиставляється іншим, південнішим за своїм походженням расам, її специфічність виявляється і в особливостях прихованих метапрограм такультури. Важливим чинником в усвідомленні цієї специфіки стала екологічна оцінка феномену техногенної діяльності людини як особливого «природного» механізму ізоморфної природної еволюції органічного та неорганічного світу Землі.

Людина, біологічна істота за своїм походженням, одночасно перетворюється на носія особливої, соціальної форми існування. Це принципово нова якість, нова фундаментальна сутність людини, що перетворює її на «над біологічну» істоту, виводить з-під жорсткого контролю природи. Наділена вільною свідомістю, людина приступає до побудови принципово нових моделей і метапрограм штучного, техногенного світу, який прийнято називати техносферою або індустріальною оболонкою Землі [48, с. 96].

Колись інтенсивна техногенна діяльність була засобом екологічної та соціальної оптимізації суворих умов життя. Штучне техногенне середовище в системі вищих метапрограм природи й людини було особливим чинником збільшення тривалості історичного (в геологічному розумінні) існування так званої білої раси (порівняно з іншими, зокрема тропічними расами); з іншого боку, воно сприяло виснаженню природних ресурсів життя, природних екосистем північних регіонів. «З екологічної точки зору, – вважає Г. Сімкін, – техногенну діяльність людини взагалі можна розглядати як своєрідний «план» діяльності самої природи, що актуалізується через людину і покликаний в силу соціальної (вільної, необмеженої) сутності людини подовжити геологічну тривалість життя усього людства, а разом з ним всієї біосфери й ноосфери Землі» [48, с. 97].

Отже, біла людина, ставши піонером широкомасштабного індустріального будівництва, виразником ідеї глобального техногенного прогресу, створила техногенні перспективи цивілізації, які у другій половині минулого століття були взяті на озброєння майже всіма народами світу. Але ж сучасна екологічна ситуація свідчить про те, що шлях глобального індустріального розвитку поступово перетворився на шлях повільної смерті людства, шлях небезпеки хімічного ураження природи й людства, яке покличе за собою його генетичне виродження. Головну роль у цьому процесі відіграють хімічні й радіоактивні речовини.

Суперіндустріальна стадія сучасного розвитку техногенної цивілізації породила екологічну кризу практично усього середовища життя білої людини, загрожує розпаду природних і штучних екосистем, земному існуванню багатьох видів рослин, тварин, інших організмів, появою нових хвороб (СНІД), зникненням багатьох типів асоціацій, популяцій рослин і тварин, нарешті, духовним виродженням самої людини як представника суперіндустріальної цивілізації. Таким чином, назріла необхідність критично оцінити індустріальний феномен зі всіма його смертельними небезпеками, реальними психологічними трагедіями для людини та всієї природи, зробити екологічно правильні висновки при виборі стратегічних шляхів розвитку. Подальша напружена ескалація ідей суперіндустріального суспільства, що виснажує інтелектуальні ресурси людства та фізичні ресурси планети, викликає все більше критики; в той же час сучасна людина виявилася багато в чому непідготовленою до пошуків інших, «не індустріальних», «некосмічних» тощо стратегічних планів [48, с. 98]. Між тим, такі пошуки потрібні. Як відомо, сучасні західні суспільства називають постіндустріальними; це свідчить про те, що трагедію суперіндустріальної фази цілком усвідомлено, рішення про необхідність стримування індустріального розвитку прийняте де-факто. Йдеться про нові «натуральні» технології, сільськогосподарські технології, перевід індустріальних технологій на другий план, розвиток їх «по мінімуму». Але глобальна екологічна криза ще не призвела до стратегічних поворотів цивілізації, яка по суті залишається індустріальною.

Ще десятиліття тому вважалося, що феномен ноосфери В. Вернадського стане рятівним в вирішенні глобальних кризових явищ. Вчені підносили наукову думку як планетарне явище, вважаючи її (за В. Вернадським) за наймогутнішу та найефективнішу геологічну силу планети, вірили в єдиний порив узагальненого інтелекту людства, у глобальні розробки нових екологічно безпечних технологій. Але, як ми бачимо, нові виснажливі індустріальні програми продовжують розгортатися, часто поспішно, стихійно, легковажно. У зв'язку з падінням духовності виникла нова загроза - розбудова бездушної раціоналістичної ноосфери технократичного типу, позбавленої моральних начал, любові, милосердя, співчуття. А між тим В. Вернадський пов'язував становлення ноосфери з високими проявами думки культурної, етично загостреної, за якої унеможливлювалася б ситуація екологічної та генетичної катастроф [48, с. 100].

У 1915 р. німецький та французький мислитель, протестантський геолог і місіонер, лікар і музикант, лауреат Нобелевської премії світу (1952 р.) А. Швейцер (Schweitzer) (1875-1965 pp.) у своїй праці «Культура і етика» висунув принцип так званої «глибокої пошани до життя» [57, с. 81] як шлях морального оновлення людства. Можливість подолання моральної та духовної кризи вчений вбачав у розробці нових проблем культури епохи технократичної влади. На його глибоке переконання, в духовній та моральній сфері вже на початку на XXст. відчувалася криза, мав місце занепад культури. На думку А. Швейцера, існує тісний зв'язок між культурою та світоглядом, і катастрофу культури може викликати тільки катастрофа світогляду. Культура – це духовний і матеріальний прогрес, який відбувається тільки у супроводі морального розвитку людини й людства в цілому. Головне завдання культури - моральне вдосконалення індивіда і суспільства в цілому [57, с. 112].

На жаль, покоління XXст. повірили в закономірний технологічний прогрес і вирішили, що він не потребує моральних ідеалів [48, 100-101]. Криза культури з точки зору А. Швейцера пов'язана із втратою ідеалістичного світогляду, тому єдиним шляхом її подолання є повернення до цього світогляду. Світогляд людства у XX ст. не тільки відійшов від духовності, він відійшов від позицій раціональної думки на позиції емоційно збіднілої, висушеної душі; думка стала жорстко раціоналістичною, формалізовано-технократичною. Нова технократична наука, покликана задовольняти інтереси індустрії, що швидко розвивалася, знецінила духовні сили людини, сповнила її тривожними очікуваннями катастроф, привнесла розгубленість, за якими послідувало падіння моральних норм. Людина та її одвічна культура задихнулися у какофонії нової масової «культури», значною мірою втративши моральні та духовні орієнтири. «Це можна пояснити тільки тим, – писав А. Швейцер, – що світогляд цей не мав справжнього коріння у теоретичній думці. Ідеї, що його породили, були благородні, емоційні, але не глибокі. Вони не стільки доводили факт зв'язку етичного начала з началом життєстверджуючим, скільки інтуїтивно відчували його. Тому, підтримуючи життєстверджуюче й моральне начало, теоретична думка не досліджувала по-справжньому ані того, ані іншого, ані внутрішніх зв'язків між ними» [57, с. 141].

А. Швейцер постійно шукав відповідь на кардинальне питання про етичну сутність людини, питання, пов'язане з проблемами насильства людини над людиною, людини над твариною.

Таким чином, вчення В. Вернадського та А. Швейцера створили передумови для виникнення поняття етосфери.

1.3 Етосфера як новий стратегічний шлях розвитку людства

Перш ніж переходити до розгляду поняття етосфери, коротко розглянемо більш звичні споріднені поняття етосу, етнології, етики. Етос (гр. ethos) – термін античної філософії, що позначає внутрішній стійкий моральний характер (в цьому етос протиставляється пафосу як нестійкому душевному переживанню) будь-якої особи чи явища. Етологія (термін було введено в біологію І. Жоффруа Сент-Ілером у 1859 р.) у традиційному розумінні – біологічна наука, що вивчає поведінку тварин у природних умовах, аналізує її генетично обумовлені компоненти, проблеми її еволюції. Нарешті, сучасна етика (гр. ethika) як філософська дисципліна вивчає мораль. Фундаментальне значення моралі для суспільного життя відзначали багато мислителів усіх часів: від стародавніх мудреців та біблейських пророків до теоретиків революційних потрясінь XX ст. Наприклад, російський ідеолог анархізму П. Кропоткін стверджував: «Без певного морального зв'язку між людьми, без якихось моральних зобов'язань, добровільно на себе взятих і таких, які поступово стали звичкою, жодне суспільство неможливе» [44, с. 34].

Із змістовного боку мораль є поєднанням певної системи цінностей та системи нормативів поведінки, покликаних забезпечити реалізацію, досягнення цих цінностей. Іншими словами, мораль відповідає на питання: як діяти, вести себе, щоб досягти любові, пошани, співчуття і т. п. Субстанційною основою моралі є особиста свобода людини, яка дає змогу індивідові виявляти приватну ініціативу, робити вибір у вчинках, враховуючи інтереси інших членів суспільства, їхню можливу протидію чи підтримку [44, с. 49].

У певних філософських колах наприкінці XX ст. склалася ідея про те, що принцип «глибокої пошани до життя» А. Швейцера, відкритий в надрах етики та культури, з природно-історичної точки зору є принципом природним, універсальним, екологічно ідеальним, і тільки при його дотриманні можливий розвиток нових екологічно безпечних технологій, а в майбутньому створення екологічно оптимальної техносфери [48, 102]. Якщо так, то кожний крок людини має відповідати цьому принципові, незалежно від того, стосується він будівництва інженерної споруди або прийняття політичного рішення. Таким чином, цей універсальний принцип стосується сфери соціальних, національних, політичних взаємовідносин індивідів, груп, держав.

Зокрема, об'єднання проблем становлення та еволюції ноосфери В. Вернадського за сучасної суперіндустріальної доби з головними етичними й культурними концепціями, розробленими А. Швейцером, призвело до наукового обґрунтування нової загальнопланетної концепції етосфери, феномен якої розуміється як вища стадія розвитку біосфери Землі. «Етосфера, – визначає Г. Сімкін, – це така, більш висока, ніж ноосфера, стадія розвитку біосфери Землі, на якій етичні принципи, передусім найголовніший з них – принцип «глибокої пошани до життя» – перетворюється на основний регулятор усіх сутнісно важливих відносин між людьми, з одного боку, і між людьми (та всім людством) з живою природою та всіма організмами біосфери, з іншого» [48, 103]. З огляду на це мається на увазі, що етика, як найголовніша категорія етосфери, зароджуючись як соціальний феномен, на вищих стадіях свого розвитку перетворюється на феномен природний. Якщо так, то в умовах етосфери саме етика з її головним принципом «глибокої пошани до життя» стає абсолютним та універсальним регулятором будь-якої діяльності (в тому числі, політичної) людини й людства в цілому. З відкриттям феномену етосфери докорінно змінюється не тільки світогляд людини, її відносини з навколишнім світом, але й рішуче перебудовуються основи культури, мистецтва, соціальної й політичної діяльності людства.

Обговорення концепції етосфери серйозно розпочалося на початку нового тисячоліття, коли над світом вже не тяжіла загроза світової війни. Це певною мірою симптоматично, адже концепція ноосфери зародилася наприкінці II світової війни, а принцип «глибокої пошани до життя» було відкрито на початку І світової війни. Поняття етосфери зародилося в добу завершення великого протистояння світових політичних систем, на порозі становлення миру, справжньої свободи й демократії. Хотілося б вірити, що феномен етосфери історично незворотний, що він дійсно історично й природно обумовлений, що це не чергова штучна ідея людського інтелекту.

Як ми з'ясували, за умов етосфери етичні принципи мають стати головними регуляторами суспільного, в т. ч. й політичного життя. Перехід до етосфери повинен бути зроблений за умов науково-технічного прогресу, поширення раціоналістичного світогляду, екологічної кризи. З іншого боку, етичні особливості початку XXI ст. визначаються тим, що основними моральними цінностями людини стало розвинене почуття власної гідності, особистої незалежності, відповідальності за власні дії, що орієнтує її у суспільних відносинах на захист демократичних цінностей. Англійський історик і соціолог А. Тойнбі (Toynbee) (1889-1975 pp.) зазначив: «Нині вперше ми знаємо, що наше майбутнє залежить від того, що ми самі робимо... Результати подальшого розвитку науки залежатимуть від того, наскільки використання її здійснюватиметься з добрими або злими цілями, в етичному сенсі слів «добрий» і «злий». Зло, породжене наукою, не може зцілитися самою наукою» [49, с. 130].

Для формування етосфери необхідно, щоб найголовніші етичні категорії вийшли на перший план. Такими фундаментальними категоріями є добро (ціннісні уявлення про світ, які відбивають позитивні трактування чогось щодо певного стандарту) і благо (позитивна здійсненність для людини буття). Добру протиставляється зло – суть негативного явища (процесу), а благу – антиблаго (фізичне, соціальне чи інше зло, що не залежить від людини). Моральне зло є наслідком свідомого волевиявлення суб'єкта дії. Український дослідник А. Скрипник визначив дві головні «протоформи» зла – ворожість (народжується з активного самоствердження за рахунок інших, реалізується у гніві, ненависті, розрахунку, жорстокості) і розпущеність (народжується з небажання чинити опір тискові, опановувати власні схильності, реалізується в легкодумстві) [23, с. 138]. Важливою категорією є обов'язок, ця категорія дозволяє визначати етику як науку про належне (а мораль – як сферу належного). Якщо звернутися до принципу «глибокої пошани до життя» А. Швейцера, основним обов'язком слід визнати не робити іншому того, чого людина не бажає, щоб зробили їй. Найбільш вдалим обґрунтуванням морального обов'язку стала концепція категоричного імперативу І. Канта, згідно з якою категоричний імператив (на відміну від гіпотетичного) зобов'язує людину робити щось безвідносно до якоїсь мети. На відміну від поняття обов'язку, що характеризує наявність у суб'єкта уявлення про морально належне, поняття відповідальності характеризує його з позицій виконання (чи невиконання) обов'язку.

Особливу увагу звертаємо на необхідність змінити в ході формування етосфери уявлень про сенс життя. Якщо ми кажемо про «глибоку пошану до життя», необхідно усвідомити, що життя людини – це найвищий її дар, який неприпустимо «розтринькати» задарма, не зробивши усього можливого для збільшення на Землі добра і блага. Категорія справедливості ідеальний устрій суспільства (коли кожен із суспільних станів сумлінно виконують свої обов'язки, не втручаючись у справи інших), в тому числі й політичний [57, 153-154]. Питання справедливості ми торкнемося при розгляді етики влади.

Таким чином, духовність в концепції етосфери постає найвищим проявом життя. Відповідно, матеріальна та духовна сторони буття можуть бути адекватно осмислені лише у їх взаємозв’язку. Виходячи з цього, очевидною є необхідність врахування у сучасних дослідженнях формування етосфери даних політичних та соціологічних дисциплін, адже ті сфери, в яких вони здійснюються не можуть бути належним чином освоєні без відповідних даних, що даються природничими науками.

Феномен етосфери звертає увагу на високі техногенні досягнення людства, але, проголошуючи етичні принципи головним регулятором життя планети, він одночасно накладає табу на тупикові шляхи розвитку цивілізації. За доби етосфери, яка, звичайно, ще в майбутньому, має змінитися світогляд, світосприйняття людини, сам тип її мислення, тип її творчої та виробничої діяльності, можливо, моральні та естетичні норми. Людина повинна стати етично розумною. Відповідно, має бути переглянуто питання про співвідношення політики й моралі, про етичну відповідальність політиків перед суспільством і людством, про докорінну зміну політичного життя сучасного суспільства.


РОЗДІЛ 2

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

2.1 Політичне життя суспільства в контексті етичних проблем

Проблема співвідношення політики і моралі є однією з найскладніших в історії суспільно-політичної думки. Суть полягає у визначенні сумісності цих форм соціальної практики. Дійсно, залежно від конкретно-історичних умов ступінь збігу норм моралі і політичних принципів може бути різним. Мораль і політика є формами соціального життя, сама природа яких не завжди передбачає їх збіг. Якщо мораль орієнтована на гармонізацію суспільних інтересів, то політика скерована на підпорядкування однієї волі іншій із застосуванням насильства.

Співвідношення інтересів влади і суспільної більшості спричиняє узгодженість політики й моралі, і навпаки. В історії народів та досвіді вивчення етичних норм багатьох етносів існують численні приклади «витіснення» гуманності й милосердя, жорстокого ставлення до економічно недосконалих форм життя, слабких і некорисних» для суспільного виживання людей, що в загальному розумінні є глибоко аморальним, але об'єктивно диктувалося історичним ходом цивілізації [13, с. 34].

Проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах розвитку суспільно-політичного життя займалися філософи та історики, соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармонійної взаємодії між політикою і мораллю важливе значення має з'ясування причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та засобів у політиці.

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття – добро, справедливість, чесність, порядність – не лише характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують [41, с. 283].

Друга половина XX століття позначилася появою цілої низки праць відомих західних теоретиків політики, в яких були запропоновані нові підходи до розв'язання питання щодо можливості поєднання політики з моральними вимогами. За оцінкою Н. Мотрошилової, правомірно говорити про появу «нової традиції», уособленною Дж. Роулзом, Р. Дворкіним, Б. Акерманом, П. Лоренцом, К.-О. Апелем, Ю. Габермасом, у концепціях яких «в центрі уваги опинилися можливості включення раціональних та моральних вимірів у практично-політичні питання і де ці можливості були розцінені доволі оптимістично» [41, с. 290].

Яскрава політична палітра сучасного суспільства, в тому числі українського, демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті.

Для демократично мислячого і відповідно діючого політика принциповим та відправним є визнання пріоритетів морального фактору, гуманістична орієнтованість його політичної діяльності, обов'язкове врахування моральних наслідків політичних рішень. Значимість, пріоритетність, ієрархічна підпорядкованість цих нормативних вимог визначається конкретним контекстом політичних подій, особливостями ситуації, в якій діє політик, тим статусом, яким він наділений. Політик у владі і політик в опозиції, політик-переможець та переможений політик, професійний політик та людина, яку випадково занесло на фарватер політичного життя – це діячі, які по-різному використовують можливості політичної моралі. «Велика» політична етика тому містить цілий набір конкретних рекомендацій щодо поведінки політика за різних обставин: «етика боротьби», «етика успіху», «етика поразки», «етика очікування», «етика опозиції», «етика компромісу» тощо [45, с. 81].

Істотною рисою сучасної етико-політичної культури політика є відмова від монологічного стилю спілкування на користь діалогічного та полілогічного (політичний та моральний плюралізм). Політична етика вимагає розглядати всіх суб'єктів суспільно-політичного життя, в тому числі нових, незвичних, як рівноправних, визнає правочинність їхніх систем моральних цінностей. І при цьому – враховувати істотну розбіжність інтересів різних соціальних груп, неминучість, в силу цього, їхньої певної конфронтації. Саме тому є вкрай актуальним завданням, щоб політичні лідери, суспільство в цілому оволоділи культурою діалогічного спілкування. Така культура, її внутрішній етос, притаманні їй «правила гри», такі, як визнання цінності не лише «свого», але й «чужого», відмова від претензії на монопольне володіння істиною, розуміння того, що з першого заходу, як правило, не домовитися, найефективніше забезпечують досягнення «згоди незгодних», встановлення і збереження суспільного миру і злагоди [45, с. 93].

Характерною особливістю політичної етики є її орієнтація на своєчасне виявлення конфліктних ситуацій, з'ясування політичних і моральних мотивів дії конфронтуючих сторін, їхнього бажання, здатності, готовності до укладання угоди, керуючись правилом: з будь-якого конфлікту виходити гідно.

Політична етика не розв'язує проблему суспільного і морального зла як таку. Політик не може ігнорувати ту обставину, що вчинки на користь одного, як правило, пов'язані з певними втратами іншого. «Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», – зауважує теоретик політики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить в собі раціональне зерно. Політична діяльність, якщо вона керується моральними критеріями, має враховувати і ті негативні моменти, які супроводжують політичне рішення. Якщо ця діяльність не в змозі розв'язати проблему зла, як таку, то вона принаймні зобов'язана передбачати небажані наслідки, мінімізувати «соціальне зло», компенсувати людям втрати від нього [37, с. 374].

Слід зауважити і те, що останнім часом серед аргументів на користь моральної мотивації політики значне місце належить релігійним вченням. Одне слово, у філософській та політичній антропології дедалі чіткіше вимальовується і все більшої гостроти набуває морально-етична проблематика політики.

2.2 Відповідальність, автентичність та глибинне спілкування як принципи взаємовідносин сучасних людей у суспільстві

Поняття відповідальності застосовується у юриспруденції, філософії та суспільних науках. У найзагальнішому плані – як воно наводиться у тлумачних словниках – це поняття має два значення. По-перше, це так звана «ретроспективна» відповідальність суб'єкта за скоєні раніше вчинки, а по-друге, так звана «перспективна» відповідальність – почуття обов'язку у суб'єкта щодо певних дій, певного стандарту поведінки у теперішньому та майбутньому. Інакше кажучи, можна розрізняти об'єктивну відповідальність – оцінку суспільством дій індивіда та реакцію на них і суб'єктивну відповідальність – внутрішні відчуття особи щодо свого обов'язку і оцінки його виконання. Суб'єктивна відповідальність може мати як перспективний, так і ретроспективний характер. Об'єктивна відповідальність уявляється лише в ретроспективі [22, с. 4].

У філософії, зокрема в етиці, ретроспективне значення може набувати сенсу усвідомлення вини, наприклад у творі К. Ясперса «Питання про вину», або ж необхідність піклуватися про «вразливе, тендітне життя», як у Г. Йонаса та П. Рікера [27, с. 40]. У політичному сенсі ретроспективна відповідальність означає відставку державного діяча чи його позбавлення певних політичних прав, а перспективна – усвідомлення носієм та суб'єктом влади свого обов'язку перед тими, над ким він має владу.

Відповідальність передбачає те, що суб'єкт здатний відповідати за свої дії, отже, необхідні дві умови. По-перше, суб'єкт повинен мати здатність вчиняти певні дії. По-друге, він повинен мати можливість, свободу це робити. Отже, існування відповідальності зумовлене наявністю свободи.

У сучасній Україні це поняття є надзвичайно популярним серед політиків та публіцистів, проте політологи вивчають його дуже мало. Втім, існує ґрунтовне дослідження одного з аспектів політичної відповідальності – відповідальності уряду перед парламентом. P. M. Павленко вважає, що вона має подвійну політичну й конституційно-правову природу. Щодо форм та механізмів парламентської відповідальності уряду, то автор демонструє їх залежність від форми правління. Наголошуючи на тому, що парламентська відповідальність уряду є атрибутом демократії, P. M. Павленко приділяє особливу увагу питанням встановлення процедур відповідальності в політичній системі України. Слід також зазначити, що поняття політичної відповідальності у зв'язку з поняттям конституційної відповідальності досліджується, головним чином, у вітчизняній юридичній науці [22, с. 5].

Слід зазначити, що вивчення поняття відповідальності у політичній сфері життя суспільства, є дуже актуальним в контексті формування етосфери. Тому що відповідальність влади перед народом є одним із головних аспектів формування гуманістичної політики, орієнтованої на моральні цінності.

Звернемося до поняття автентичності, як ще однєї необхідної складової формування гуманістичного політичного суспільства.

Етика автентичності – явище відносно нове, характерне саме для сучасної культури. Народжена наприкінці вісімнадцятого століття, вона спирається на ранні форми індивідуалізму, такі, як індивідуалізм звільненої раціональності, започаткований Декартом, згідно з яким – думка є надійним джерелом самопізнання, або політичний індивідуалізм Локка, що прагнув поставити особу та його чи її волю над соціальним обов’язком. Проте автентичність також певною мірою суперечила цим раннім формам. Розвиток етики автентичності можна описати, пов’язавши її відправний пункт з уявленням вісімнадцятого століття про те, що людські істоти наділені моральним почуттям, яке дозволяє їм інтуїтивно відрізняти правильне від хибного [52, с. 37].

В світі цього висловлювання, ми бачимо, що в деякій мірі автентичність теж є невід’ємною складовою формування етосфери. Уявлення про автентичність розвивається зі зміщення морального акценту у цій ідеї. За оригінальною точкою зору, внутрішній голос є важливим, бо він говорить нам, як правильно чинити. Зв’язок із нашими моральними почуттями тут має значення як засіб для досягнення мети чинити правильно. Зміщення морального акценту, відбувається, коли цей зв’язок набуває незалежного і вирішального морального значення. Він стає чимось, чого ми повинні досягти, аби бути справжніми і повноцінними людськими істотами.

Ідея автентичності надзвичайно підносить важливість контакту із собою, вводячи принцип самобутності: кожен із наших голосів має щось своє, має що сказати. Людина не тільки не повинна пристосовувати своє життя до вимог зовнішнього середовища, я й може навіть знайти поза своєю особистістю взірець, за яким жити. Його можна знайти лише у глибині свого єства.

Бути чесним із собою – означає бути чесним зі своєю самобутністю, яку лише сама людина може артикулювати й відкрити. Ця ідея лежить в основі сучасного ідеалу автентичності і мети здійснення себе або самореалізації, в якій він зазвичай втілюється. Ця ідея надає моральної сили культурі автентичності, зокрема й абсурдним та тривіалізованим її формам. Вона надає сенсу уявленню про те, що можна «робити свою справу», для того, щоб «відбутися».

Досягнувши розуміння самого себе, постає питання досягнення розуміння іншої людини, що є теж неодмінною складовою етосфери.

Фундаментальні теоретичні підвалини взаємовідносин людейопрацьовуються сьогодні у сфері багатьох гуманітарних наук, передовсім, психології, педагогіки, соціології, естетики. І це не випадково, бо всезростаюча соціальна мобільність, динамізм життя розширюють спектр людських взаємин [52, с. 46].

В сучасному суспільстві ми часто стаємо свідками неповаги до оточуючих, брутальних випадів дій нестримних хамів, розлючених високопосадовців, приниження слабких, жінок, чи дітей, потурання елементарних людських прав з боку державних чиновників тощо. Людська гідність не дозволяє миритись з такою навалою ганьби, а тому єдиним засобом опору стає самоповага. Адже з моральної точки зору в людини можуть відібрати лише те, із втратою чого вона вже згідна заздалегідь. Морально стійка людина ніколи не погодиться на приниження власної гідності, не дозволить себе ганьбити. Високий рівень самоповаги людини – це той бар’єр, який не зможе здолати нестримна брутальність і хамство.

Спілкування, маючи в своїй основі суб'єктний зв'язок, включає в себе не тільки обмін діями, вчинками, думками, почуттями з іншими людьми, але й звернення людини до себе – до власної душі, спогадів, совісті. Під час таких відносин людина не стільки прагне подолати відстань між собою та іншим, скільки ствердити себе.

Відчуваючи чужі потреби як власні ми не повинні втрачати відчуття і свідомість власного Я, адже мова йде про моральне розширення людського Я, а не про його розпад. Становлення особистості, її самовдосконалення одночасно являється і становленням іншого, до якого застосовується моральна оцінка. Саме тому, сокровенний світ людини ні в якому випадку не являється повністю ізольованим від інших людей, а суспільство в особі інших людей ніколи не являється індиферентним по відношенню до внутрішнього світу людського індивіда [11, с. 361].

Доречно в даному контексті згадати відомого російського філософа Г.Батіщева, який ввівши в своїй концепції поняття «глибинного спілкування», виводить суб'єкта на вищий, онтологічний рівень буття, на якому досягається стан спів-буття, визнається потенційна буттійна спільність між собою та іншим. Це входження в суб'єктивний світ іншого передбачає наявність «третього», який постає як мірило, з яким співставляється правомірність спілкування, як гарант розуміння з боку іншого і як ідеал, на тлі якого долається егоїстична частина суб'єктивності. Таким чином, зазначає мислитель, «прослідковується наша спорідненість між собою в Універсумі, усвідомлення та сприйняття світу іншого суб'єкта як свого власного» [14, с.116].

Отже, ці три поняття – відповідальність, автентичність та глибинне спілкування – є необхідними складовими формування етосфери у політичному житті суспільства, і житті загалом. Стає очевидним, що людина, яка уособлює владу, відчуває свою соціальну відповідальність за свої вчинки, вміє інтуїтивно розрізняти «зло» від «добра», і також вміє поставити себе на місце іншої людини – буде людиною високоморальною, людиною, яка здатна внести свій внесок у формування етосфери.

2.3 Етика не насилля як принцип політичного життя суспільства в добу глобалізації

Цивілізованому XX століттю більше, ніж попереднім, «вдалося» сконцентрувати і гіпертрофувати зло у вигляді деструктивних процесів за допомогою сучасної науки і розроблених на її основі технологій. Науково-технічний прогрес забезпечив людство засобами ведення сучасних війн, руйнівний потенціал яких перевищує найфантастичніші уявлення. Агресивний імпульс проявляється у формі війн, революцій, тоталітарних режимів, расових безчинств, концтаборів, поліцейського свавілля, тероризму, злочинності, що швидко зростає, але найстрашніше ховається в глибинах людської природи.

З огляду на це неможливо не визнати, що насилля відносяться до найбільш серйозних проблем сучасного людства. Цим і визначається необхідність обґрунтувати й звести воєдино наукові концепції та гіпотези, щодо людської деструктивності як феномена людини і культури, розробити конструктивні підходи до її розв’язання. Саме з цих причин актуальності набуває етика ненасилля [46, с. 40].

Політологічний енциклопедичний словник 1997 р. подає визначення «ненасилля у політиці» як «концепції, що визнає необхідність, доцільність та виправдання відмови від застосування насилля (фізичного чи духовного), пригноблення, примусового впливу, зловживання владою, заподіяння матеріальної шкоди, незаконного застосування сили; соціально-політичний ідеал, що свідомо практикується людьми при вирішенні будь-яких громадських проблем, кладе в основу політичної діяльності принципи загальнолюдської моралі та гуманізму» [40, с. 223].

Ідея ненасилля як філософія, етика, політика і організований рух, зародилась у релігіях Давнього Сходу і стала складовою частиною різних релігійних течій. Вже згадуваний китайський мислитель VІ-V ст. до н.е., засновник даосизму Лао Цзи твердив, що головним принципом життя, котре є дуже важким і приносить багато лиха, повинно стати ненасилля. Зусилля суспільства, породжені цивілізацією, ведуть до протиріччя людини і світу, до дисгармонії, адже, «якщо хто-небудь прагне оволодіти світом і маніпулює ним, той зазнає невдачі. Оскільки світ – це священна посудина, котрою не можна маніпулювати. Якщо ж хто хоче маніпулювати ним, знищить його. Якщо хто хоче привласнити, втратить його» [47, с. 49].

Для правителя це означало припинення гноблення народу, надання йому можливості вільно розвиватися. Ненасилля приводить до спокою і щастя, воно не порушує природного порядку, тому володар не повинен втручатися у справи народу і може правити без примусу, урядового апарату і війська, спираючись на божественне походження своєї влади.

З часом концепція ненасилля стала випливати з усвідомлення неможливості здолати несправедливість насильницькими відповідними заходами.

Ненасильство – не просто відмова від насильства, альтернатива йому. І історично і в плані розгортання інтелектуально-психологічних можливостей людини воно слідує за насильницьким опором, після нього. Воно є позицією суспільних сил і індивідів, які цілком можуть практикувати насильницьке протистояння, більш того, в тій або іншій формі практикували його, але які здатні на більше і йдуть далі, відкривають нові – вищі – можливості історичного і особового розвитку. Якщо насильницьку боротьбу вважати виразом героїзму, то ненасильницьку боротьбу слід було б назвати надгероїзмом [46, с. 42].

Для розуміння ненасильства істотно не тільки те, що це – інший спосіб боротьби за соціальну справедливість. Йдеться про інше – ненасильницькому – способі вирішення тих суспільних конфліктів, які традиційно намагалися вирішувати за допомогою різних форм легітимного насильства. Ненасильство протистоїть не просто насильству, що цілком очевидно і само собою зрозуміло, воно протистоїть головним чином і перш за все так званому справедливому насильству.

У основі насильства лежать конфлікти граничної гостроти, коли протиборчі сторони осмислюють своє протистояння як боротьбу добра і зла. Оскільки кожна із сторін, що борються, розглядає себе як персоніфікацію добра і в протилежній бачить втілення зла, остільки у них не залишається ніякого іншого вибору як прагнути нейтралізувати (підпорядкувати собі, знищити) супротивника силою. Ненасильницька стратегія заснована на переконанні, що ніхто не може бути суддею в питаннях добра і зла, і тому пропонує відмовитися від того, щоб кваліфікувати міжлюдські конфлікти в цих категоріях.

В наш час ненасилля розглядається перш за все як адекватний засіб боротьби за справедливість. І справді, ненасильницька боротьба спричиняє до появи нового, такого, що відповідає ідеалам любові й правди, типу відносин між людьми. Прибічники ненасилля упевнені навіть, що навіть політика може бути докорінно перетворена на принципово ненасильницьких засадах.

Іншими словами, йдеться про надзвичайну складність впровадження, застосування етики ненасилля у реальному світі. Її принципи спонукають або до створення принципово нового, ідеального світу, паралельного нашому, або такого, який існує всередині нашого і є відмінним від нього. І тепер основною теоретичною проблемою етики є обґрунтування реалізовності принципу ненасилля, а її аргументами – практичні приклади ненасильницької діяльності [46, с. 45].

Отже, сьогодні, посилаючись на величезний відрив практичних дій у політичній сфері від усталених моральних критеріїв, знов багато говорять, і як правило справедливо, про розбіжність політики і моралі. Але коли виникає розрив між політикою і мораллю, і він зростає, розширюється, наступає момент, коли цей розрив стане, надто серйозним для існування соціального цілого.

З наведеного вище слідує, що тільки ті міжлюдські стосунки, які базуються на зворотному зв'язку і ґрунтуються на взаємному визнанні суб'єктивності, формують внутрішню духовну спільність учасників можна визначити як спілкування. А необхідними складовими формування етосфери у політичному житті суспільства, і житті загалом, стають відповідальность, автентичність та глибинне спілкування.

Принцип ненасилля має під собою міцний як теоретичний, так і практичний етичний і філософський фундамент, світова спілка лише виграла б від впровадження його у менталітет.

Ненасилля не є ані якоюсь нормою, яку слід просто вживати у повсякденному житті, ані станом, якого можна якось досягти. Воно являє собою боротьбу, керовану любов’ю, проти зла і несправедливості, за виправлення відносин у самому собі і в своєму оточенні.

РОЗДІЛ 3 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА З ТОЧКИ ЗОРУ ФОРМУВАННЯ ЕТОСФЕРИ

3.1 Етика влади та опозиції

Державна влада має загальний характер і поширюється на всю територію країни й суспільство в цілому; вона ґрунтується на нормах права, а норми права як засіб регулювання суспільних відносин і здійснення політичної влади передбачають наявність примусу щодо їхнього дотримання. Держава наділена монополією на примус членів суспільства до виконання її настанов. Державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову і здійснюється за допомогою державного апарату на усій території, на яку поширюється державний суверенітет [54, с. 172-177].

Етика влади втрачає будь-який сенс за умов нелегальності та нелегітимності влади. Надалі ще будемо розглядати питання узурпації влади й державних переворотів, наразі зупинимося на таких важливих ознаках

політичної влади, як її легальність (юридична правомірність), легітимність (добровільне визнання громадянами), всезагальність (діяльність на основі права від імені всього суспільства). При формуванні етосфери в сучасному житті політичного суспільства ці складові обов'язкові. Звичайно, не йдеться про такий різновид легітимізації влади, як примус. Цікаво, що до одних з найголовніших проблем політичного життя в Україні та проблем політичної модернізації фахівці відносять проблему подолання кризи легітимності влади через створення механізмів суспільної саморегуляції (передусім на місцевому рівні) [51, с. 64].

Формування етосфери в житті політичного суспільства повинно унеможливити такі негативні явища, як владний деспотизм та узурпацію державної влади. За словами С. Франка, «деспотизм є пануванням людини над людиною, панування необмежене, що керується лише свавіллям того, хто панує» [55, с. 114]. У цьому плані важливо підкреслити, що деспотизм насамперед є, з одного боку, моральною, з іншого, правовою категорією, і політичний деспотизм – не виняток. Філософське обґрунтування деспотизму спирається на правомірність панування і підкорення, а ця правомірність пояснюється правомірністю нерівності щодо розподілу прав та обов'язків людей. Класичним взірцем обґрунтування деспотизму були погляди Аристотеля, від яких, зважаючи на сучасну добу, слід відмовитися. Головним етичним постулатом сучасності є принципова рівність людей, яка не припускає жодного виправдання деспотизму. Світогляд, який виходить із цього постулату, не припускає розуміння людини як знаряддя для здійснення волі іншої. Отже, в умовах етосфери панування перетворюється на опіку (виходячи із загального інтересу), що здійснюється виключно для блага того, ким опікаються [55, с. 116]. Але це також лише перший крок – повна демократія змушує відмовитися й відопіки.

Сутність деспотизму – в ідеї непогрішності, вона виправдовує так зване «примусове благо», але при тому принципово суперечить принципові «глибокої пошани до життя» А. Швейцера. В ідеальних умовах етосфери на перший планвиходять моральні відносини між людьми, засновані на принципі рівноправ'я(або заповіті любити ближнього як самого себе). З цієї точки зору не маєзначення різниця між розумним і дурним, добрим і злим. Положення людей повідношенню до етичного ідеалу безсумнівно різне, різною є їхня цінність усенсі відносної близькості до ідеалу, але це не повинно впливати на моральвідносин. За умов етосфери у владних відносинах на перше місце має вийти формула етичної справедливості: «мої інтереси (симпатії) як представника влади не мають жодного переважного значення порівняно з інтересами (симпатіями) інших, я повинен цінити та поважати всіх незалежно від їхньої близькості чи віддаленості від мене, їхньої згоди чи незгоди зі мною, їхніх політичних поглядів». Це буде визнанням рівних (але не однакових) обов'язківдля кожної людини перед кожною людиною. Крім того, права кожної людини за умов етосфери мають стати на перешкоді виявленню можновладцями владних амбіцій.

Ідея нової суспільної моралі повинна перекреслити деспотизм як можливий феномен дій влади, надаючи водночас міцного обґрунтування ідеалам демократичного устрою суспільства. Демократію завжди критикували лише за те, що вона віддає владу й управління суспільством до рук нерозумного натовпу. Якщо вважати, що добро і зло в суспільному житті вже винайдені, встановленні, що владі залишається лише сліпо виконувати встановлений ідеал, тоді це буде правомірним. Але тоді зайве говорити про формування етосфери, яке передбачає зміну світогляду. Якщо ж ми визнаємо факт формування етосфери, слід дивитися на речі в іншій площині.

Необхідно зважити на те, що поза самими людьми та їхнім колективним самовизначенням немає жодної кращої або вищої інстанції, яка може непогрішно визначити, кому саме належить віддати владу та управління над людьми. Якщо ж неможливо відібрати наймудріших, слід надати можливість істині виробитися шляхом взаємних впливів різних поглядів, характерів, здібностей і т. п. У цьому плані недосконалість людської природи говорить на користь демократії, оскільки позбавляє сил усі плани політичного устрою в деспотичній формі, закликаючи суспільство до вирішення завдань здійснення суспільного блага, які неможливо вирішити окремій особі. Тому цінність демократії, зважаючи на сутність виборності, не в тому, що вона є владою всіх, а в тому, що вона є свободою всіх. Але незворотний перехід від деспотизму до справжньої демократії можливий лише на ґрунті етичного перевороту, внутрішньої, духовної еволюції, розвитку морально-філософського світосприйняття [55, с. 125-127].

В окремих країнах, в тому числі в Україні, важливою проблемою етики влади є переплетіння владних та бізнесових структур. Ринкова економіка країн, де більшість населення живе бідно, виконує зворотну функцію у формуванні суспільної моралі, деморалізуючи людей і суспільство, що проявляється в орієнтаціях на користь, успіх, на приватний, егоїстичний розрахунок (при цьому високі цінності добра, краси, досконалості стають другорядними), у розквіті бізнесового прагматизму («усе заради грошей»), у протиставленні моральності й доцільності, моралі й моральності (мораль віддаляється від моральності) [50, с. 131]. Звичайно, за таких умов формування етосфери неможливе. По-перше, влада (і політика в цілому) та бізнес мають бути розділені; по-друге, висока моральність повинна прийти як в бізнес, так і в політику. Для таких держав, як Україна, це набуває особливої ваги.

Відзначимо ще один важливий аспект етики влади – він стосується впливу влади на моральне обличчя людини. Давно помічено, що влада виявляє справжню сутність людини, як позитивні, так і негативні її риси. Наділена владними повноваженнями людина завжди на виду, вона приймає відповідальні рішення, що виразно проявляє риси її характеру та особливості поведінки. Помічено також, що влада посилює негативні риси людини, за словами Н. Мак'явеллі, розбещує її. Англійський історик і політичний діяч Дж. Актом (1834-1902 pp.) зазначав: «Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно» [43, с. 155]. Нажаль, в політику зазвичай ідуть далеко не найкращі в моральному плані люди, до того ж влада спричиняє на них негативний вплив; звідси виникає проблема захисту суспільства від деструктивного впливу на нього політиків і влади особливо. Механізмами такого захисту політологи вважають поділ державної влади на гілки, систему стримувань і противаг цихгілок, вибори, опитування, діяльність інститутів громадянського суспільства, контроль за доходами та майновим станом можновладців. При цьому не береться до уваги етичний аспект. Було б непогано, якби претенденти на владні крісла складали щось на кшталт морального іспиту, або хоча б тести на знання основ етики, питань формування етосфери і т. п. Звичайно, в окремих країнах (Великобританія, США тощо) діють певні етичні обмеження, але цього недостатньо.

Отже, головними етичними проблемами влади в цілому є можливість узурпації державної влади, втрата політиками морального обличчя, переплетіння владних та бізнесових структур, корупція та хабарництво. Ці проблеми мають бути подолані становленням етосфери в політичному житті.

Проблеми етики влади, в свою чергу, формують питання етики опозиції. Опозиція – це одна із форм політичної діяльності, яку використовують активні суб'єкти політичного життя. Поняття «опозиція» (лат. Oppositio – протиставлення, заперечення) у сучасній політологічній літературі визначається як «сукупність політичних сил, що виражають незгоду і чинять протидію офіційному державному курсу, політиці, яку проводить партія, що перебуває при владі» [37, с. 384]. Отже, це політична сила, яка протистоїть офіційній владі. У більш широкому значенні під опозицією розуміють усі безпосередні чи опосередковані вияви суспільного незадоволення існуючим режимом. Більш предметно опозицію слід розглядати як політичний інститут демократії, певний ряд політичних партій, рухів, інших політичних організацій, які в даний історичний момент є не при владі. Основними причинами формування політичної опозиції є соціальне розшарування суспільства, національна нерівність, недосконалість виборчої системи, розчарування населення (еліт) в ідеалах пануючого ладу, розкол еліт, амбіції окремих політичних діячів тощо [37, с. 387].

Опозиція є невід'ємною складовою демократично організованого суспільства. За умов розвиненої демократичної культури цілком природною є повага соціально-політичної більшості до опозиції, до її права на вільну критику влади, на боротьбу за легальну заміну в ході виборів правлячої еліти. Культура демократизму потребує визнання опозиції не як антиурядової, антидержавної сили (діяльності), чогось ворожого щодо існуючого політичного ладу, а як політичного механізму виявлення суперництва і змагальності в державному житті, що прагне набути помітної ролі у розв'язанні суспільних проблем [37, с. 419].

Етичність опозиції тісно пов'язана з етичністю влади. Насамперед етика влади вимагає від неї поважати владу й бути конструктивною. У тоталітарних суспільствах специфічним видом діяльності опозиції є антиурядові виступи, учасники яких вдаються до нелегальних, інколи терористичних замахів, виступів, актів громадянської непокори, прагнуть підірвати легітимність існуючої політичної системи, домагаються не лише зміни курсу, але й загального перевлаштування суспільства. Таку опозицію називають непримиренною, принциповою, конфронтаційною, безвідповідальною, деструктивною, позасистемною і т. п. Звернемо увагу на те, що діяльність такої опозиції йде врозріз із принципом «глибокої поваги до життя», часто загрожуючи нормальному існуванню суспільства. При формуванні етосфери така опозиція є неприпустимою.

Як відомо, державні органи влади формуються іноді не в процесі демократичних виборів, а внаслідок захоплення влади опозицією (в широкому розумінні цього слова) за допомогою насильства. Політологи визначають переворот (не слід плутати його з узурпацією державної влади) як форму насильницької зміни державної влади (неконституційним, неправовим шляхом), в результаті якої політичне управління країною часто переходить до рук армії [38, с. 446-447]. У минулому державний переворот свідчив про слабкість позиції державного лідера і означав перехід функції глави держави (монарха) від однієї особи до іншої.

Таким чином, етичність опозиції тісно пов'язана з етичністю влади. Етика опозиції вимагає від неї бути конструктивною, цивілізованою, культурною. Функціональне призначення опозиції в умовах етосфери повинно слугувати каналом висловлення соціального незадоволення, бути важливим чинником майбутніх змін та оновлення суспільства, виявляти та обмежувати зловживання владою (її надконцентрацію, корупцію), запобігати порушенню політичних і громадянських прав і свобод громадян.

3.2 Журналістська етика та етика ЗМІ

Останнім часом професійній етиці окремих фахівців-професіоналів приділяється значна увага. Феномен професійної етики пояснюють по-різному. Д. Авраамов найвдалішою вважає ту версію, яка випливає з наявності двох основ для виокремлення професійної етики: по-перше, це конкретизація загальних моральних потреб для всіх професій, по-друге, це виникнення специфічних моральних обов'язків для певних видів діяльності (журналістика, адвокатська діяльність, лікарська справа і т. п.) [9, с. 19-23]. Французький політолог Д. Корню під професійною етикою розуміє «сукупність обов'язків, що забезпечує регулювання практичної діяльності» [31, с. 9].

Для з'ясування того, чому ми розглядаємо журналістську етику в контексті політичного життя суспільства, розглянемо політичний контекст самих засобів масової інформації (далі ЗМІ). Цей контекст, як і правовий, значною мірою формується на підставі багатосторонніх та багатофакторних зв'язків між державою і організаціями, які продукують політичні новини. Часто те, що здається правильним для однієї складового держави (наприклад, якоїсь установи, партії), виявляється хибним для іншої (наприклад, суду). Отже, там, де в демократичному суспільстві існують громадські ЗМІ, держава постає, з одного боку, регулятором, з іншого – конкурентом щодо інших ЗМІ, які продукують політичні новини (хоча приватизація та скорочення бюджетних видатків робить громадські ЗМІ надто слабкими для реальної конкуренції) [33, с. 18]. Не секрет, що ЗМІ часто називають четвертою гілкою влади. Таким чином, розгляд питання про формування етосфери в журналістському середовищі є цілком доречним. Слід, однак, обмовитися, що в нашій роботі журналістська етика розглядається в контексті загальної етики ЗМІ, проте етика ЗМІ окремо як така не розглядається.

Нормативна журналістська етика (як зведення етичних правил) почала формуватися у другій половині XIX ст. внаслідок прийняття професійного статусу для журналістики. Сьогодні кодекси журналістської етики зазвичай відповідають трьом основним критеріям: 1) забезпечення людей точною, достовірною, повною інформацією, на яку вони мають право очікувати; надання захисту від правопорушень і відхилень; 2) захист інформаторів від усіх форм тиску (примусу), які б завадили їм оприлюднювати певну інформацію чи спонукали б їх діяти всупереч власній совісті; 3) щонайкраще забезпечення поширення інформації в суспільстві (відповідно до основної місії преси в умовах демократії). Третій критерій означає також вільний доступ журналістів – до джерел інформації відповідно до права народу знати, а також вільний доступ людей до вираження своєї думки через ЗМІ [31, с. 16-17].

Існують міжнародні та національні кодекси журналістської етики. У 1946 р. виникла Міжнародна організація журналістів (далі МОЖ), у 1954 р. у відповідь було засновано Міжнародну федерацію журналістів (МФЖ), що об'єднала усіх професіоналів Заходу і відкрила свій офіс у Брюсселі. На II конгресі МФЖ (Бордо, 1956 р.) було прийнято Декларацію обов'язків журналістів. Іншу Декларацію обов'язків і прав журналістів було прийнято 24-25 листопада 1971 р. в Мюнхені представниками профспілок і федерацій шести європейських країн (Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу), цей документ відомий як «Мюнхенська декларація (хартія)» [31, с. 19-21].

Кодекс професійної етики українського журналіста, прийнятий Національною Спілкою журналістів України, складається з 10 пунктів. З точки зору етології найбільш важливими його постулатами є наступні. «Головний обов'язок журналіста – сприяти забезпеченню права громадян на одержання оперативної інформації... Журналіст поширює і коментує лише ту інформацію, у правдивості якої він переконаний» [7, п. 1]. «При виконанні професійних обов'язків журналіст не може вдаватися до протизаконних, некоректних способів одержання інформації, використовувати своє службове становище в особистих цілях. Як тяжкий злочин сприймаються факти одержання ним за будь-яких обставин платні (хабара) за поширення брехливої або утаюванні, достовірної інформації...» [7, п. 2]. «Журналіст у своїй професійній поведінці не має права ставити особисті інтереси понад усе. Замовчування чи поширення ним інформації шляхом одержання незаконних винагород або подання її як такої, що містить наклеп, упередженість, необґрунтовані звинувачення – неприпустимі...» [7, п. 7].

В окремих країнах діють Ради з проблем місцевої преси. Наприклад, у США такі ради існують у вигляді регулярних зустрічей з керівництвом органів масової комунікації. Такі ради можуть бути суттєвим важелем впливу громадської думки на діяльність газет, журналів, радіо, телебачення [9, с. 35].

Було б, однак, замало сказати, що додержання тих чи інших кодексів (або рішень рад) відразу сприятиме формуванню етосфери в журналістському середовищі. Тому сформулюємо основні принципи журналістської етики таким чином, щоб вони відповідали принципам етосфери.

Громадськість має право на інформацію, тобто бути поінформованою про події та погляди, тому первинним обов'язком журналіста є забезпечити це право. Для його забезпечення журналіст повинен мати право на свободу інформації (вільне її отримання). Єдиними обмеженнями можуть стати визнання прав та свобод інших (на особисте життя, право честі), а також основні положення стосовно моралі, громадського порядку, національної безпеки й неупередженості судової влади. Ці обмеження етично виправдані, тому допустимі. В інших випадках право на свободу інформації реалізується через право на її повідомлення і друк, пошук, право на критику. Згідно з вищими етичними принципами журналіст особисто відповідає перед своєю аудиторією і загалом громадською думкою; особами, про яких розповсюджує інформацію; перед своїми особистими переконаннями, залежними від індивідуальної свідомості; перед редакційною ієрархією, яка, у свою чергу, звітує про роботу кожного журналіста перед видавцями чи власниками ЗМІ, рекламодавцями. Крім того, журналіст в окремих аспектах поділяє відповідальність своєї медійної організації.

При формуванні етосфери необхідно забезпечити незалежність журналістів і повагу до їхньої професії. Найголовнішими аспектами незалежності журналістів можуть стати абсолютна безкорисливість, можливість чинити опір тискові, захищеність від погроз і шантажування (особливо з боку влади), розпливчасті кордони між рекламою та зв'язками з громадськістю, – чітке дотримання найважливіших прав журналістів (в першу чергу права не бути примушеним виконувати свої професійні дії або висловлювати думку, якщо це суперечить особистим переконанням чи сумлінню), збереження редакційної таємниці [11, с. 365].

Солідність ЗМІ досягається достовірністю новин, чесністю прийомів їхнього опрацювання, точністю змісту. Правдива інформація подається повністю й без маніпулювання, її опрацювання ґрунтується на сучасних методиках перевірки фактів і контролю інформаційних джерел. Журналістська етика дозволяє журналістові оприлюднювати лише ту інформацію, походження якої однозначно відоме (у крайньому разі іншу інформацію можна подати з необхідними примітками), з іншого боку, суворо забороняє приховувати інформацію або спотворювати тексти й документи.

Право на пошук інформації не дає журналістові можливості використовувати задля цього будь-які способи, іншими словами, нечесні методи.

Важливим напрямком у журналістській етиці є неухильне дотримання прав людини. Сюди належить дотримання права на приватне життя, презумпція невинності, повага до жертв неправомірних дій і громадськості в цілому.

Таким чином, основними принципами високої журналістської етики є право громадськості на правдиву своєчасну інформацію та журналістська відповідальність за реалізацію цього права; свобода як умова існування інформації (свобода її пошуку і т. п.); істина як основна цінність інформації; обов'язкове дотримання прав людини.

3.3 Наукова етика

В останню чверть ХХ століття предметне коло етики науки визначилося як осмислення тих норм, які мають спрямовувати не лише стосунки вчених в межах наукового співтовариства або визначати вищі пізнавальні цінності науки, а й таких, що дозволяють або забороняють певне втручання науки в природу і людину.

Етичні проблеми виникають в реальному процесі наукового дослідження і стосуються результатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства, культури, цивілізації. Останніми роками об’єктом етичних проблем вважають і біосферу в цілому – виникла екологічна етика. Етичні проблеми пов’язані з моральним вибором дослідника, вченого і передбачають відповідальність морального характеру – перед собою, науковим співтовариством, суспільством за той вплив, який спричинений його дослідженнями та їх результатами [10, с. 72].

Отже, реальна наука не є абстракцією. Якщо досліджувати «дійсну» науку, треба враховувати, що на мислення вченого впливають культурно-світоглядні і методологічні орієнтири, віра в ідеали наукового пізнання, соціальні орієнтації тощо.

За пророцькими словами Миколи Бердяєва, людина техногенної цивілізації хоче взяти на себе роль «творця», але при цьому очевидно, що вона має взяти на себе і величезний тягар відповідальності за наслідки своєї діяльності [29, с. 82].

Отже, в дійсній, а не абстрактній науці, вчений, з одного боку, прагне істини. Тобто, зміст наукових знань має визначатися безпристрасним ставленням до об’єкту. З іншого боку, дослідник – людина, наукове знання –результат людської діяльності. Тому, пристрасть наукового пошуку, віра в свою правоту, захоплення своїми чи певними теоретичними міркуваннями тощо суттєво впливають на хід і результати наукового дослідження. Тобто – суб’єктивні моменти є суттєвою складовою наукового пошуку. Таким чином, реальне наукове дослідження не може бути безпристрасним, але водночас воно має бути об’єктивним.

Людина, що входить в сучасну науку, дослідницький процес в якій часто стосується настільки складних речей, що пов’язаний з певним моральним вибором і моральною відповідальністю, повинна знати, що таке етика науки. І оскільки наука є головним принципом формування ноосфери, то етика науки – невід’ємна частина формування етосфери.

На підставі наведених обґрунтувань в етиці науки вводиться поняття відповідальності вченого. Академік В. Енгельгардт, який глибоко осмислював етичні проблеми науки, зауважував, що «вчений в своїй діяльності природньо несе відповідальність загальнолюдського характеру. Він відповідає за «повноцінність» отриманого ним наукового продукту: від нього чекають бездоганної вимогливості до достовірності матеріалу, коректності в використанні робіт своїх колег, логіки аналізу, обґрунтованості висновків». Це і є, за визначенням В.Енгельгардта, елементарна відповідальність вченого, його персональна етика [27, с. 251].

Персональна етика – це відповідальність за об’єктивність результату. Втім, за словами самого В.Енгельгардта, це лише – «елементарна етика», тобто – непорушне правило. Але лише ним не вичерпується етика науки.

В кінці ХХ ст. стало очевидним, що наука, техніка, технологія не лише спричинили бурхливий розвиток цивілізації, а й проявили себе як сила, спираючись на яку людина руйнівним чином вплинула на природу. Для європейської філософії цей висновок не є новим. Він яскраво обґрунтований в філософії М.Бердяєва, М.Хайдеггера, А.Швейцера, О.Шпенглера, Е.Фромма.

В сьогоденній цивілізаційній реальності, яка визначається існуванням глобальних проблем людського існування, кінечність людського роду стає очевидною не лише в теоретичному обґрунтуванні, а й в практичній визначенності.

В світлі вищерозглянутих проблем, постає питання, яким же має бути моральний вибір вченого в умовах формування етосфери? З одного боку, саме наука причетна до виникнення глобальних проблем. З іншого, зупинити науково-технологічний розвиток неможливо. Крім того, сучасний світ людини – це технологізоване середовище, де жорстко задається структура відношення до природи – як до об’єкта технічних і технологічних можливостей, до суспільства – через соціоекономічні і політичні програми розвитку, до людини – завдяки технології повсякденного життя, спілкування і, навіть, власне до себе, що є наслідком технологізованості духовного світу особистості.

Прямою відповіддю на питання – як людина повинна ставитися до науки в умовах формування етосфери, знову ж таки, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А.Швейцером. Таке ставлення до життя включає три сутнісні елементи: покору, світо- і життєствердження і етику – як взаємопов’язані результати мислення. Етична концепція А.Швейцера може бути яскравим прикладом того, як питання наукової етики органічно переростають в більш широкі – філософсько-світоглядні. Принцип самоцінності життя ( життя взагалі і життя окремої людини) розглядається як засада нового світогляду – оптимістичного, який розвивається в умовах гуманної культури.

Окремим питання в етиці науки постає питання ставлення до природи у наукових дослідженнях. В 70-х роках ХХ ст. відомий американський вчений і гуманіст В.Р.Поттер окреслив проблематику і ввів в науковий обіг поняття біоетики, намагаючись нагадати людству про неможливість нехтувати «етикою живої природи». В.Р.Поттер наголосив на тому, що виживання всієї екосистеми є своєрідною перевіркою системи цінностей сучасного суспільства [42, с. 136].

Отже, як ми бачимо, що формування етосфери неможливе без формування наукової етики, в дусі «глибокої пошани до життя». Цей принцип стає головним саме в проблемах наукових досліджень, пов’язаних з природою взагалі, і людини зокрема. В відношення до живої природи наукова етика формує ще одне поняття – біоетику. Якщо аналізувати погляди на біоетику, то можна представити принаймні три шари:

· під біоетикою розуміють вроджену схильність людини розглядати певний спосіб дій і поведінки як справедливий або не справедливий;

· включення в сферу етичного відношення також і ставлення людини до природи, до живого. Тоді біоетика – це визначення міри, меж і заборон втручання в природу, в світ живого. Вона має визначити, що є моральним, а що – ні, в ставленні людини техногенного суспільства, до живого;

· медична етика. Якщо наука (природознавство) досліджує певні прояви людської природності, або в певних галузях наукове дослідження стосується людини як об’єкта лише опосередковано, то медицина вивчає людське буття в певних специфічних ракурсах – здоров’я і хвороби, норми і патології, поєднує соціальний і біологічний аспекти людського буття. Відповідно, біоетика як медична етика формує орієнтації досягнення цілісного, системного розуміння людини, здоров’я якої є станом органічного поєднання біологічних, соціальних духовних, етичних, культурно-цивілізаційних вимірів.

3. 4 Перспективи формування етосфери в Україні

За умов етосфери етичні принципи мають стати головними регуляторами суспільного, в тому числі й політичного життя. Перехід до етосфери повинен покласти край тим кризовим явищам, які охопили сьогодні людство. Для її формування необхідно, щоб найголовніші етичні категорії вийшли на перший план. Такими фундаментальними категоріями є добро (ціннісні уявлення про світ, які відбивають позитивні трактування чогось щодо певного стандарту) і благо (позитивна здійсненність для людини буття). Необхідно переосмислити поняття відповідальності. Якщо звернутися до принципу «глибокої пошани до життя» А. Швейцера, основним обов'язком слід визнати не робити іншому того, чого людина не бажає, щоб зробили їй.

Чи можливий перехід до формування етосфери в умовах сучасного політичного життя України? Чи є якісь моральні засади трансформаційних процесів, що відбуваються в нашій державі? Всі визнають, що державне будівництво потребує гармонійного поєднання цілого комплексу чинників, але називати головним чинником мораль не наважуються. Формування ж етосфери передбачає, що мораль повинна стати найважливішою формою суспільної свідомості, пронизувати весь процес життєдіяльності суспільства, стати головним регулятором людської поведінки в усіх сферах життєвої активності. Наразі в Україні багато говорять про процеси політичної модернізації, про перехід, по-перше, від колоніального статусу на шлях самостійного розвитку і, по-друге, від тоталітарно-організованого державно-монопольного управління методами прямого розпорядництва до визначення державних пріоритетів соціально-економічного розвитку, виходячи із суспільних потреб [50, с. 315]. Як наслідок, в політології виникло поняття синдрому модернізації, під яким розуміють протиріччя між процесом диференціації, вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції. Однією з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги й політичної стабільності в суспільстві на основі визначення природи процесів, що в ньому відбуваються. Політологи звертають увагу на різні умови вирішення проблеми, але про необхідність висунення на перший план моральних чинників, як правило, не говорять. І це тривожна тенденція.

У попередніх розділах нами вже розглянуто безліч етичних проблем політичного життя. Здавалось би, формування етосфери за таких умов неможливе. Але Україна не живе відокремлено від іншого світу. Світові тенденції будуть відображатися на ній. І якщо у світі цей процес набере обертів, Україна не залишиться осторонь. Крім того, за роки незалежності українці навчилися більше поважати себе. Є всі передумови, що основними моральними цінностями більшості наших співвітчизників стане розвинене почуття власної гідності, особистої незалежності, відповідальності за власні дії, що зорієнтує їх у суспільних відносинах на захист етичних цінностей. Тоді зміниться і етика політичного життя. Крім того, ми сподіваємося на збалансування державного управління й системи місцевого самоврядування, вирішення протиріч у загальнодержавних, галузевих, регіональних інтересах (і визначення способів їхнього узгодження), вирішення проблеми адміністративно-територіального поділу держави, пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, пом'якшення зіткнення традиційних цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами, налагодження системи постійного зворотного зв'язку й діалогу між представниками різних гілок влади, опозиції та населенням, розв'язання проблем політичної корупції.

Ми маємо перед собою два виходи. Перший – відмовитися від розуміння політики як по можливості моральної, окресливши її «брудним» феноменом. Тоді нам доведеться забути про етосферу. Другий – активно привнести мораль в політику у загальному незворотному процесі формування етосфери.

В українській політиці повинні щезнути кордони між сферою моралі і сферою політики. Цілком очевидно, що для цього повинен змінитися склад політикуму, можливо, деякі інституціональні установи. Принципи справедливості повинні впровадитися у правову систему. Тоді прийде час, коли щезне лінія розмежування між поняттями «політика», «держава», «право» з одного боку, і поняттями «етика», «моральність», «соціальна справедливість» – з іншого, коли між цими двома началами буде досягнуто синтезу, який стане онтологічною основою українського політичного світу.

Етичні проблеми влади, опозиції, парламентаризму в Україні стоять дуже гостро, особливо з огляду на те, що українській політичній культурі властивий досить високий рівень конфронтаційності. Представники влади полюбляють нею зловживати, а представники опозиції прагнуть підірвати легітимність влади. Моральне обличчя багатьох політичних лідерів, у т. ч. депутатів Верховної Ради, часто залишає бажати кращого. В парламенті існує тенденція не до їхнього розв'язання проблем, а до їхнього накопичення. Владні структури поєднані з бізнесовими, ми маємо вже досвід політичної корупції. Так само влада має досвід втручання в діяльність ЗМІ й тиску на них, а ЗМІ, у свою чергу, – різного роду неетичних маніпуляцій. Всі ці проблеми заважають формуванню етосфери в Україні.


ВИСНОВКИ

1. Масштаб, багатовимірність і динамізм наростання фундаментальних суперечностей у всіх сферах життя людства сучасної епохи змушують констатувати, що саме сьогодні, вперше в історії декількох століть гранично гостро постало питання про можливість виживання людини не тільки як біологічного виду, але й духовної істоти. Перебуваючи в ситуації антропологічної кризи, людство потребує нової «коперніканської революції», нового стратегічного, світоглядного, ціннісного, етичного, або, інакше кажучи, – метафізичного перевороту. У будь-якому разі, це зрушення повинно мати антропологічну основу, бути пов'язаним із фундаментальними характеристиками людини як багатовимірної істоти.

2. Наприкінці II світової війни В. Вернадським булосформульовано уявлення про еволюцію біосфери в ноосферу (як новий якісний стан біосфери), що відбувається завдяки змінам біосфери під тиском наукової думки людства. Ще раніше, на початку І світової війни А. Швейцер у своїй праці «Культура і етика» висунув принцип так званої «глибокої пошани до життя» як шлях морального оновлення людства. Ці дві концепції сучасними філософами було покладено в основу нового вчення про етосферу, яке фундаментально підвищує значення моралі для суспільного життя. Феномен етосфери розуміється як вища стадія розвитку біосфери Землі; це більш висока, ніж ноосфера, стадія, на якій етичні принципи, передусім найголовніший з них – принцип «глибокої пошани до життя» – перетворюється на основний регулятор усіх сутнісно важливих відносин між людьми, з одного боку, і між людьми (та всім людством) з живою природою та всіма організмами біосфери, з іншого.Формування етосфери є особливо важливим в добу тотальної глобалізації та глобальної технократизації життя на Землі. Це формування повинно відбуватися і в політичному житті, а політичне життя сучасного суспільства надзвичайно складний і динамічний феномен, що базується на вихідному понятті політики. Політика й мораль тісно між собою взаємопов'язані, але цей взаємозв'язок поки що розглядається традиційно: мораль визначає норми і принципи поведінки соціальних суб'єктів; політика пов'язана з реалізацією основних інтересів цих суб'єктів, з проблемою власності та влади, з домінуванням у ній прагматичних моментів. Політика, спираючись на закони, прагне до інституціоналізації (закріплення влади за допомогою державних інститутів); мораль узгоджує інтереси цих інститутів на основі неінституційних норм і принципів, які існують насамперед у свідомості людей. Формування етосфери, кардинально змінюючи світогляд людства, повинно повністю перевести нову політичну етику на більш чіткі домінуючі позиції моралізму.

3. Незмінними, інваріантними залишаються завжди головніпринципи політики – визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтація на такі цінності як свобода, права людини, добробут людей у найширшому значенні цього поняття. Адже тільки завдяки ним політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. І в даному разі не має значення, яку саме моральну систему використовує політик: секулярну, соціальну етику, моральний кодекс християнства, прагматичне правило «моральним бути вигідно», швейцерівське міркування про «живу етику» або ж докази сучасної соціоетики про те, що гени співробітництва, солі­дарності, взаємодопомоги і співчуття притаманні самій природі людини.

4. Бурхливий ритм сучасної цивілізації, невпинний розвиток електронних інформаційних засобів з’єднують людей різних країн, материків, різних національностей, конфесійних і культурних орієнтацій. Саме спілкування, а не просто комунікація, здатне поєднати людей у реальну живу спільноту. Спілкування не лише йде поруч з політичною та іншою діяльністю, але не рідко стає метою всіх дій. Людина дуже багато губить, якщо вона не може порівнювати себе з іншою людиною, обмінюватись з нею думками, орієнтуватись на неї. В той же час все більше претензій виставляють люди один до одного, все складніше стає задовільними їх взаємне очікування. Поняття – відповідальність, автентичність та глибинне спілкування – є необхідними складовими формування етосфери у політичному житті суспільства, і житті загалом. Стає очевидним, що людина, яка уособлює владу, відчуває свою соціальну відповідальність за свої вчинки, вміє інтуїтивно розрізняти «зло» від «добра», і також вміє поставити себе на місце іншої людини – буде людиною високоморальною, людиною, яка здатна внести свій внесок у формування етосфери.

5. На порозі XXI століття необхідність в узгодженій «людиновимірній», гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації. Саме тому актуальною стає етика ненасилля. Головна своєрідна особливість позиції прибічників ненасилля полягає у тому, що вони розуміють власну відповідальність за зло, проти якого борються, а власних ворогів поєднують із добром, за яке борються. І такий закон життя допомагає їм знаходити спільну мову з будь ким, водночас не залишаючись осторонь у конфліктних ситуаціях.

6. З точки зору етики влади формування етосфери має унеможливити такі негативні явища, як владний деспотизм та узурпацію державної влади, яка може бути бюрократичною і політиканською, подолати тісне поєднання владних та бізнесових структур, зламавши тенденцію розквіту як економічного, так і політичного прагматизму. За умов етосфери зміниться моральне обличчя людини-можновладця, стануть неможливими корупція і хабарництво, буде подолано конфронтаційну політичну культуру там, де вона є.

7. З огляду на етику опозиції формування етосфери сприятиме діяльності виключно конструктивної опозиції, унеможливить терористичні замахи, захоплення влади за допомогою насильства (державні перевороти). При формуванні етосфери має бути сформована системна (лояльна) опозиція, яка виступатиме виключно у формі фракцій (зокрема парламентських), коаліцій та блоків партій, існування позасистемної чи т. з. дикої опозиції стане неприпустимим.

8. Нового рівня сягне також журналістська етика. Виконання її вимог, додержання принципів стане обов'язковим і природним: буде забезпечено право на вільне отримання журналістами інформації, незалежність журналістів і повагу до їхньої професії тощо. З іншого боку, буде унеможливлено хабарництво, тиск на журналістів з боку влади і рекламодавців. Журналісти будуть свято зберігати журналістську таємницю, оприлюднювати тільки істинну й перевірену інформацію, неухильно дотримуватися прав людини.

9. На початку ХХІ ст. наука, як ніколи раніше, глибоко втручається в природу речей, в людську природу. Новітні комп’ютерні і біологічні технології стали основою творення людиною штучних біологічних систем, штучного світу людської життєдіяльності. Водночас глобальні проблеми сучасності визначають проблематичність самого подальшого існування людського роду. Саме тому виникає необхідність вивчення проблеми наукової етики. Людина, що входить в сучасну науку, дослідницький процес в якій часто стосується настільки складних речей, що пов’язаний з певним моральним вибором і моральною відповідальністю, повинна знати, що таке етика науки. І оскільки наука є головним принципом формування ноосфери, то етика науки – невід’ємна частина формування етосфери.

10. Наразі перед Україною, як і перед усім людством, стоїть чимало глобальних проблем сучасності, пов'язаних із взаєминами людини і природи, людини й суспільства, міжнародними відносинами. Причиною кризових явищ є духовна деградація. Техногенний шлях розвитку цивілізації себе вичерпав. Прийшов час переосмислення навколишньої дійсності.

11. Політичне життя сучасної України надзвичайно складне, але воно повною мірою не відображає інтегрований суспільний інтерес. Головним і визначальним підходом до сутності політичного життя повинен стати етичний. Нині політика і мораль – «противники» в Україні, де, з одного боку, збереглися елементи «радянської етики», з іншого – перемогла «мораль» раціональності й накопичення з її орієнтацією на користь, успіх, на приватний, егоїстичний розрахунок. Політичні еліти майже не дбають про вирішення суспільних проблем. Збереглася так звана «подвійна мораль». Рівень моральності української політичної еліти залишається на низькому рівні, тому низька і моральність політичної поведінки. Але політика і мораль повинні стати «союзниками».

12. В Україні є багато етичних проблем, але ми віримо у можливість формування етосфери в політичному житті суспільства. Етичні принципи мають стати головними регуляторами політичного життя. На перший план повинні вийти критерії добра і блага, необхідно переосмислити поняття обов'язку. Повинні змінитися світогляд, світосприйняття політичних діячів, тип їхнього мислення, діяльності. При цьому можливі зміни моральних та естетичних норм, складу політикуму. З отриманням незалежності Україна розпочала політичну модернізацію, але в майбутньому її необхідно спрямувати в інше русло – етичне. Єдино правильним вибором України буде активне привнесення моралі в політику у загальному незворотному процесі формування етосфери.

Новим стратегічним шляхом розвитку суспільства може бути формування етосфери. На цьому шляху можливе вирішення наболілих проблем і подолання кризових явищ. Формування етосфери передбачає зміну етичної сутності людини, перетворення етичних принципів на основний регулятор усіх важливих відносин між людьми, між людьми і людством, між людством і природою, всіма організмами біосфери. Також етосфера повинна стати регулятором політичного життя.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

І. Джерела

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 2-го скликання // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1996. – № 30.

2. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим. – К. : Юрінком-Інтер. – 2005. – 96 с.

3. Закон України «Про друковані засоби масової інформації» від 16.11.92, з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1993. – №1. – С. 1-14.

4. Закон України «Про інформаційні агентства» від 28.02.95, з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1995. – №13. – С. 83-93.

5. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.93, з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1994. – №10. – С. 43-52.

6. Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини // режим доступу :

http : //www.uazakon.com/document/spart83/inx83171.htm.

7. Кодекс професійної етики українського журналіста, прийнятий на Х з'їзді Національної спілки журналістів України (квітень 2002 року) // режим доступу : http : //centra.net.ua/old/codensju.htm

8. Софийская декларация. (София, 13 сентября 1997 года) // режим доступу : http : //zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_572.

ІІ. Монографії, посібники, брошури, статті

9. Авраамов Д.С. Профессиональная этика журналиста. – Изд.2-е исп. и доп. / Авраамов Дмитрий Сергеевич. – М. : Изд-во МГУ, 2003. – 264 с.

10. Агацци Э. Моральное измерение науки и техники / Эвандро Агацци / Пер. с англ.. И. Борисовой. – М. : Московский философский фонд, 1998. – 358 с.

11. Апель К.-О. Апріорі спільноти комунікації та основи етики. До проблеми раціонального обґрунтування етики за доби науки / Карл-Отто Апель // Сучасна зарубіжна філософія : течії і напрями. Хрестоматія. – К. : Ваклер, 1996. – С. 360-421.

12. Атфилд Р. Этика экологической ответственности / Робин Атфилд // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. – М. : Прогресс, 1990. – С. 196-202.

13. Баллестрем К.-Г. Власть и мораль (основная проблема политической этики) / Карл Граф Баллестрем // Философские науки. – 1991. – № 8. – С. 31-41.

14. Батищев Г.С. Особенности культуры глубинного общения / Батищев Генрих Степанович // Вопросы философии. – 1995. – №3. – С. 109-129.

15. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика : Монографія / Валерій Михайлович Бебик. – К. : МАУП, 2000. – 384 с.

16. Веймер Д.Л., Вайнінг Е.Р. Аналіз політики : концепції і практика / Девід Л Веймер., Ейден Р. Вайнінг / Пер з англ. І. Дзюб, А. Олійник; наук. ред. Кілієвич. – К. : Основи, 2000. – 654 с.

17. Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление / Владимир Иванович Вернадский. – М. : Наука, 1991. – 272 с.

18. Вернадский В.И. Несколько слов о ноосфере / Владимир Иванович Вернадский // Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. – М. : Наука, 1988. – С. 105.

19. Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста / Владимир Иванович Вернадский. – М. : Наука, 1988. – 345 с.

20. Гайденко П.П., Давыдов Ю.Н. Проблемы бюрократии у Макса Вебера / П.П. Гайденко, Ю.Н. Давыдов // Вопросы философии. – 1991. – № 3. – С. 176-184.

21. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань / А.С. Гальчинський, П.С. Єщенко, Ю.І. Палкін . – К. : Вища школа, 1998. – 544 с.

22. Горчаков Д. Вивчення поняття політичної відповідальності у вітчизняній науці / Дмитро Горчаков // Наукові записки. – Серія : Політичні науки : сборник научных трудов. – Т. 45. – К. : Академія, 2005. – С. 4-8.

23. Гринев А.Б., Гугель А.С. Потерянное десятилетие – контуры новейшей политической и экономической истории Украины. Монография / А.Б. Гринев, А.С. Гугель. – К. : МАУП, 2001. – 432 с.

24. Грушанська Н. І. Інститут депутатської етики. Поняття та сутність / Надія Іванівна Грушанська // Віче. – 1999. – № 4 (85). – С 45-49.

25. Дробінка І. Г., Кришталь Т.М., Підгорецький Ю.В. Політологія / І.Г. Дробінка, Т.М. Кришталь, Ю.В. Підгорецький. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 292 с.

26. Історія України / За ред. Г.Д. Тимка, Л.С. Гупчієнка. – К. : Академія, 2001. – 480 с.

27. Йонас Г. Принцип відповідності у пошуках етики для техногенної цивілізації / Ганс Йонас. – К. : Ґенеза, 2001. – 400 с.

28. Зернецька О.В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини / Ольга Василівна Зернецька. – К. : Освіта, 1999. – 351 с.

29. Кисельов М.М. Біологічна етика в системі практичної філософії. / Микола Миколайович Кисельов // Практична філософія. – 2003. – №1. – С. 82-88.

30. Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. Монографія / Антоніна Федорівна Колодій. – Львів : Червона калина, 2002. – 276 с.

31. Корню Д. Етика засобів масової інформації / Даніель Корню / Пер. з франц. – К. : К.І.С., 2004. – 130 с.

32. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права / Володимир Олександрович Котюк. – К. : Атіка, 2005. – 592 с.

33. Крос К., Гакет Р. Політична комунікація і висвітлення новин у демократичних суспільствах : Перспективи конкуренції / Кетлін Крос, Роберт Гакет . – К. : Основи, 2000. – 142 с.

34. Майбутнє України : думка молоді. – К. : Молодіжна альтернатива, 2006. – 64 с.

35. Новини VS. Новини. Виборча кампанія в новинних телепрограмах / За ред. Н. Костенко, В. Іванова / Інститут соціології НАН України, Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Академія української преси. – К. : ЦВП, 2005. – 212 с.

36. Основні особливості діяльності засобів масової інформації в Україні. Медіа і вибори 2002 року. – К. : лютий-серпень 2002. – 38 с.

37. Політологія : Академічний курс : Підручник для студ. юрид. спец. ВНЗ / За ред. М.І. Панова [Л.М. Герасіна, В. С. Журавський та ін.]. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Ін Юре, 2006. – 520 с.

38. Політологія / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – 3-є вид.,перероб. і доп. – К. : Академія, 2006. – 568 с.

39. Політологія / [Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М. І. Хилько та ін.] / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К. : Здоров'я, 2004. – 776 с.

40. Політологічний енциклопедичний словник : Навч. посібник для студентів вузів. – К. : Генеза, 1997. – 400 с.

41. Політична філософія / [Є.М. Суліма, М.А. Шепелев, В.В. Кривошеїн, В.Ю. Полянська] / За ред. Є.М. Суліми. – К. : Знання, 2006. – 799 с.

42. Поттер В.Р. Биоэтика. Мост в будущее / Ван Ранслер Поттер. – К. : Изд. Вадим Карпенко, 2002. – 215 с.

43. Потульницький В. Історія української політології : Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці / Володимир Потульницький. – К. : Либідь, 1992. – 232 с.

44. Прибутько П.С., Дубчак Л.М. Етика / П.С. Прибутько, Л.М. Дубчак. – К. : видавець А.В. Поливода, 2006. – 177 с.

45. Рябов С.Г., Томенко М. В. Основи теорії політики / С.Г. Рябов, М.В. Томенко. – К. : Тандем, 1996. – 234 с.

46. Семененко М. Гуманізація політичної діяльності в призмі концепції ненасильства / Семененко Михайло // Нова політика. – 1999. – №4. – С. 40-45.

47. Сілванян Г. Етика ненасилля Махатми Ганді / Грач Гамликович Сілванян // Політика і час. – 1995. – №12. – С. 48-57.

48. Симкин Г.Н. Рождение этосферы / Геннадій Николаевич Симкин // Вопросы философии. – 1992. – №3. – С. 95-113.

49. Степин В.С., Горохов В.Г., Розов М.А. Философия науки и техники / В.С. Степин, В.Г. Горохов, М.А. Розов. – М.. : Наука, 1996. – 400 с.

50. Стратегії розвитку України : теорія і практика / За ред. О. С. Власюка. – К. : НІСД, 2002. – 864 с.

51. Сутор Б. Политическая этика / Бернхард Сутор // Полис. – 1993. – № 1. – С. 64-69.

52. Тейлор Ч. Етика автентичності / Чарльз Тейлор / Пер. з англ. А. Васильченка. – К. : Дух і літера, 2002. – 128 с.

53. Тейлор Ч. Мультикультуралізм і «політика визнання» / Чарльз Тейлор / Пер. з англ. – К. : Альтерпрес, 2004. – 172 с.

54. Теория государства и права : Академический курс. В 3 т. / Под ред. М.Н. Марченко. – М. : Зерцало, 2007. – 528 с.

55. Франк С. Л. Философские предпосылки деспотизма / Семён Людвигович Франк // Вопросы философии. – 1992. – № 3. – С. 114-127.

56. Хеффе О. Политика, право, справедливость / Отфрид Хеффе. – М. : Наука, 1994. – 121 с.

57. Швейцер А. Культура и этика / Альберт Швейцер. – М : Прогресс. – 1973. – 343 с.

58. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки) / Петро Панасович Шляхтун. – 3-є вид., стер. – К. : Либідь, 2005. – 576 с.

59. Юридична енциклопедія : В 6 т. / Відп. ред.. Ю.С. Шемшученко – К. : Українська енциклопедія, 1998.

60. Юрій М.Ф. Політологія / Михайло Федорович Юрій. – К. : Дакор КНТ, 2006. – 415 с.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:10:04 19 марта 2016
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений22:41:30 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
19:29:35 28 ноября 2015

Работы, похожие на Дипломная работа: Формування етосфери в політичному житті суспільства

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(149958)
Комментарии (1829)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru