Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Суспільна думка та політична філософія

Название: Суспільна думка та політична філософія
Раздел: Рефераты по политологии
Тип: реферат Добавлен 14:40:35 10 сентября 2010 Похожие работы
Просмотров: 17 Комментариев: 3 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Три ідеології або одна? Баталії сучасності

Сюжетна лінія нового часу - якщо говорити про історію розвитку суспільної думки або політичної філософії - нам добре знайома. Коротенько її можна сформулювати в такий спосіб: у дев'ятнадцятому сторіччі виникли три основних плини політичної ідеології - консерватизм, лібералізм і соціалізм. З тих пор всі три плини (у постійно мінливих обличчях) безперестану боролися один з одним.

По суті, усі сходяться у двох загальних положеннях щодо цієї ідейної боротьби. Одне з них полягає в тому, що ці ідеологічні плини являли собою реакцію на ті обставини, що в ході Французької революції зложився новий суспільний світогляд, що привело до усвідомлення необхідності розробки особливих політичних стратегій, застосовних у нових обставинах. Друге зводиться до того, що жодне із цих трьох ідеологічних плинів ніколи не виражався в якійсь одній певній формі. Зовсім навпаки; створювалося враження, що кожен з них прагнув прийняти таку кількість облич, що відповідало числу їхніх ідеологів.

Природно, більшість людей думають, що між цими ідеологічними плинами є якісь істотні розходження. Але чим уважніше ми придивимося або до їхніх теоретичних положень, або до практики їхньої політичної боротьби, тим більше виявимо розбіжностей між ними саме по питанню про те, у чому ці розходження складаються.

Єдність думок відсутній навіть тоді, коли мова заходить про те, скільки існує різних ідеологічних плинів. Є чимало теоретиків і політичних керівників, що думають, що насправді їх тільки два, а не три, хоча питання про те, до якого саме дуету варто звести наше тріо, сам перебуває в стадії дебатів. Інакше кажучи, існують консерватори, які не бачать ніяких принципових розходжень між лібералізмом і соціалізмом, соціалісти, які говорять те ж саме про лібералізм і консерватизм, і навіть ліберали, що доводять, що між консерватизмом і соціалізмом немає серйозної різниці.

Таке положення вже саме по собі досить дивно, але на цьому чудності не кінчаються. Термін ідеологія в багатьох його значеннях ніколи не був тим словом, що окремим людям або групам подобалося б уживати стосовно до самих себе. Ідеологи завжди заперечували свою приналежність до ідеологів - за винятком Дестута де Траси, що, як говорять, і придумав цей термін. Але Наполеон незабаром використовував це слово проти нього, заявивши, що політичний реалізм переважніше ідеології (під якою він розумів теоретичне навчання), і з тих пор багато політиків розділяють саме такий підхід до проблеми.

Через півстоліття Маркс в «Німецькій ідеології» використовував цей термін для характеристики світогляду, що було з однієї сторони неповним, а з іншого боку – власним цілям, що служили лише, відображаючи класову позицію (буржуазії). Ідеологія, писав Маркс, повинна була бути замінена наукою (відобразила погляди робітничого класу, що були покликані стати ведучими в усьому світі). У період між двома світовими війнами Мангейм пішов ще далі. Він був згодний з Марксом у тім, що ідеологічні навчання були неповними й служили власним цілям, але до числа таких навчань відносив і сам марксизм. Він хотів замінити ідеологічні навчання утопічними, які розглядалися їм як утвору інтелектуалів, що не належать до якого-небудь певного класу. А після Другої світової війни Денієл Белл показав, що інтелектуали утомилися й від ідеологічних, і від утопічних навчань. Коли Белл проголосив кінець ідеології, він у першу чергу мав на увазі марксизм, що, на його думку, поступався місцем якомусь м'якому, деідеологізованому лібералізму, що прекрасно віддає собі звіт в обмеженості можливостей політики.

Таким чином, протягом двох сторіч свого існування поняття «ідеологія» сприймалося негативно, як щось таке, що треба або відкинути, або не обертати на це уваги. Але хіба це дозволяє нам зрозуміти, що таке ідеологія, які мети люди намагалися досягти за допомогою ідеології? Я спробую розібратися в цьому понятті, поставивши п'ять питань, ні на один із яких я не дам вичерпної відповіді, але всі вони являють собою спробу осмислити поняття «сучасність» і її зв'язок з поняттям «ідеологія».

1. Яка різниця між ідеологією й Weltanschauung (або світоглядом)?

2. Хто є «суб'єктом» ідеології?

3. Яка зв'язок ідеологічних навчань із державою (державами)?

4. Скільки насправді існувало різних ідеологічних плинів?

5. Чи можна не обертати уваги на ідеологію, інакше кажучи, чи можна діяти без ідеології?

Світогляд і ідеологія

Тут не місце знову обговорювати питання про тлумачення Французької революції, за винятком одного міркування. Один з її головних наслідків для системи укладалося в тім, що вона вперше зробила припустимої думка про «нормальність», а не винятковості таких явищ на політичній арені - принаймні, на сучасній політичній арені, - як зміни, нововведення, перетворення й навіть революції. Те, що спочатку з'явилося статистично нормальним, незабаром стало сприйматися як нормальне з погляду моралі. Саме це мав на увазі Лабрус, говорячи про те, що II рік був «вирішальним поворотним пунктом», після якого «Революція стала відігравати пророчу роль провісника, що несе в собі всю ту ідеологію, що згодом повинна була розкритися у всій своїй повноті». Або, як говорила Уотсон: «Революція була тією тінню, під якою пройшов все дев'ятнадцяте століття». До цього я хотів би додати: і весь XX в. теж. Революція знаменувала собою апофеоз ньютонівської науки XVII в. і концепцій прогресу XVIII в.; коротше кажучи, усього того, що ми стали називати сучасністю.

Сучасність являє собою сполучення певної соціальної реальності й певного світогляду, що поміняє або навіть ховає інше сполучення, виразно вказуючи на те, наскільки воно вже себе зжило. Очевидно, що не все однаково ставилися до цієї нової реальності й цьому новому світогляду. Одні привітали зміни, інші їх відкидали, треті не знали, як на них реагувати. Але було дуже мало таких, хто не віддавав би собі звіту в масштабності змін, що відбулися.

Те, як люди в рамках капіталістичної економіки реагували на цей «поворотний пункт» і справлялися з неймовірними пертурбаціями, викликаними потрясіннями Французької революції - «нормалізація» політичних змін, до яких стали тепер ставитися як до чого неминучому, що відбувається регулярно, - становить визначальний компонент культурної історії цієї мирової системи. Може бути, у цьому зв'язку було б доречним розглядати «ідеології» у якості одного зі способів, за допомогою яких людям вдається справлятися з такою новою ситуацією? У цьому плані ідеологія являє собою не стільки сам світогляд як таке, скільки один зі способів, за допомогою якого, поряд з іншими, затверджується той новий світогляд, що ми називаємо сучасністю.

Очевидно, що перша, майже безпосередня ідеологічна реакція мала місце з боку тих, хто пережив найбільш сильне потрясіння, хто був відірваний сучасністю, культом змін і прогресу, наполегливим запереченням усього «старого». Тому Берк, Местр і Бональд створили ідеологію, що ми стали називати «консерватизмом». Великий британський консерватор лорд Сесиль у брошурі, написаної в 1912 р. з метою популяризації основних положень доктрини «консерватизму», робив особливий упор на ролі Французької революції в зародженні цієї ідеології. Він затверджував, що якийсь «природний консерватизм» існував завжди, але до 1790 р. не було нічого «схожого на свідомо розроблене навчання консерватизму». Природно, з погляду консерваторів, Французька революція являла собою не що інше, як кульмінацію того історичного процесу дроблення, що йшов коріннями до початків таких доктрин, як номіналізм, релігійне інакомислення, науковий раціоналізм, і руйнування тих груп, інститутів і непорушних істин, які були основними в Середні століття.

Таким чином, консервативна ідеологія була «реакційної» у буквальному значенні цього слова, тому що стала реакцією на пришестя сучасності, поставивши своїм завданням або (у твердому варіанті) повна зміна положення, або (у більше складному своєму варіанті) обмеження збитку й максимально тривалий опір всім прийдешнім змінам.

Як і всі ідеологічні навчання, консерватизм, насамперед і головним чином, був політичною програмою. Консерватори прекрасно усвідомлювали тім, що вони повинні зберегти або відвоювати як можна більшу частину державної влади, оскільки державні інститути були ключовими інструментами, необхідними для досягнення їхніх цілей. Коли консервативні чинності повернулися до влади у Франції в 1815 р., вони охрестили цю подію «Реставрацією». Але, як ми знаємо, повного повернення до положення status quo ante так і не відбулося. Людовик XVIII був змушений погодитися на «Хартію», а коли Карл X спробував установити реакційний режим, його відсторонили від влади; на його місце прийшов Луї-Пилип, що прийняв більше скромний титул «короля французів».

Наступним кроком у розвитку подій було становлення лібералізму, що проголосив себе навчанням, що коштує в опозиції до консерватизму, на основі того, що можна було б назвати «усвідомленням приналежності до сучасності». Лібералізм завжди ставив себе в центр політичної арени, заявляючи про свою універсальність. Упевнені в собі й в істинності цього нового світогляду сучасності, ліберали прагнули до поширення своїх поглядів і привнесенню своєї логіки в усі соціальні інститути, намагаючись у такий спосіб позбавити мир від «ірраціональних» пережитків минулого. Щоб досягти своєї мети, їм доводилося боротися з консервативними ідеологами, які, як вони вважали, були охоплені страхом перед «вільними людьми», людьми, звільненими від помилкових ідолів традиції. Інакше кажучи, ліберали вірили в те, що прогрес, при всій своїй неминучості, не зможе стати реальністю без певних людських зусиль і без політичної програми. Таким чином, ліберальна ідеологія відображала впевненість у тім, що для забезпечення природного ходу історії необхідно свідомо, постійно й розумно проводити в життя реформістський курс, анітрошки не сумніваючись у тім, що «час на нашій стороні, і з його плином все більше число людей неминуче будуть ставати усе більше щасливими».

Останнім із трьох ідеологічних плинів був розроблений соціалізм. До 1848 р. мало хто міг навіть подумати про нього як про якесь самостійне ідеологічне навчання. Причина цього складалася, насамперед, у тім, що ті, хто після 1789 р. стали називати себе «соціалістами», усюди вважали себе спадкоємцями й прихильниками Французької революції, що насправді ні в чому не відрізняло їх від тих, хто став називати себе «лібералами». Навіть у Великобританії, де Французька революція переважною більшістю сприймалася з осудом, і де в чинність цього «ліберали» заявляли про інше історичне походження свого руху, «радикали» (які в більшому або меншому ступені стануть у майбутньому «соціалістами»), як представляється, споконвічно були настроєні більш войовничо, ніж ліберали.

По суті справи, тим, що особливо відрізняло соціалізм від лібералізму як політична програма й тому ідеологічного навчання, була впевненість у необхідності серйозно допомогти прогресу в досягненні вартих перед ним цілей, оскільки без цього процес буде розвиватися дуже повільно. Коротко говорячи, суть соціалістичної програми складалася в прискоренні історичного розвитку. От чому слово «революція» їм більше імпонувало, чим «реформа», що, як їм здавалося, має на увазі лише терплячу, нехай навіть сумлінну, політичну діяльність, втілену в очікування в моря погоди.

Як би те не було, зложилися три типи відносини до сучасності й «нормалізації» змін: наскільки можливого обмеження небезпеки; досягнення щастя людства найбільш розумним образом; або прискорення розвитку прогресу за рахунок жорстокої боротьби з тими чинностями, які йому всіляко протистояли. Для позначення цих трьох типів відносин у період 1815 - 1848 р. увійшли у вживання терміни консерватизм, лібералізм і соціалізм.

Слід зазначити, що кожний тип відносин заявляв про себе в опозиції до чого. Консерватори виступали як супротивники Французької революції. Ліберали - як супротивники консерватизму (і монархічного ладу, до реставрації якого він прагнув). А соціалісти виступали в опозиції до лібералізму. Наявність такої великої кількості різновидів кожного із цих ідеологічних плинів, насамперед, пояснюється критичним, негативним настроєм у самому їхньому визначенні. З погляду того, за що виступали прихильники кожного із цих таборів, у самих таборах існувало багато розходжень і навіть протиріч. Справжня єдність кожного із цих ідеологічних плинів складалося лише в тім, проти кого вони виступали. Це обставина досить істотно, оскільки саме це заперечення настільки успішно споювало всі три табори протягом приблизно 150 років або біля того, принаймні, до 1968 р. - дати, до питання про значення якої ми ще повернемося.

«Предмет» ідеології

Оскільки, по суті справи, ідеологічні навчання є політичними програмами, що мають метою розглянути й дати оцінку проблем сучасності, кожної з них потрібно «предмет», або основний політичний фактор. У термінах сучасної політичної лексики його стали називати питанням про суверенітет. Французька революція зайняла в цьому питанні абсолютно чітку позицію: замість суверенітету абсолютного монарха вона проголосила суверенітет народу.

Нове вираження про суверенітет народу є одним з найбільших досягнень сучасності. Навіть незважаючи на те, що через сторіччя ще тривали затяжні баталії проти цього нового ідола - «народу», з тих пор ніхто не зміг скинути його з п'єдесталу. Але перемога виявилася помилковою. Може існувати єдина думка про те, що народ є сувереном, але із самого початку так і не було досягнуто єдиної думки про те, що таке «народ». Більше того, жодне із трьох ідеологічних навчань так і не має чіткої позиції в цьому лоскітливому питанні, що, проте, аж ніяк не заважає їм відмовлятися визнати розпливчастість поділюваних ними поглядів.

Найменш невизначену позицію, здавалося б, займають ліберали. «Народ», як вони вважають, становить суму всіх «особистостей», кожна з яких являє собою вищого власника політичних, економічних і культурних прав. Особистість є основним історичним «суб'єктом» сучасності. Оскільки тут не представляється можливим розглянути величезну спеціальну літературу, присвячену індивідуалізму, я обмежуся згадуванням трьох питань - головоломок, навколо яких дотепер продовжують вестися гострі дебати.

1. Всі особистості, говорять нам, повинні бути рівними. Але хіба можна тлумачити це висловлення в буквальному значенні слова? Очевидно, що ні, якщо мова йде про право прийняття незалежних рішень. Ніхто не має на увазі надавати право прийняття незалежних рішень немовлям. Але тоді виникає питання, якого віку треба досягти, щоб одержати таке право? У різні часи відповіді на це питання давалися різні. Якщо допустити, що «діти» (хто б не входив у цю категорію) не можуть користуватися цими правами через незрілість їхніх суджень, із цього треба висновок, що незалежна особистість є кимсь, чиє право на незалежність визначається іншими людьми. Тоді виходить, що якщо існує можливість, щоб хтось іншої судив про те, може та або інша особистість здійснювати свої чи права ні, виходить, до тих, хто не може цього робити, можуть бути прилічені й іншої категорії людей: старезні старі й баби, недоумкуваті, психічно хворі, що перебувають у висновку злочинці, представники небезпечних класів, біднота й т.д. Такий список, мабуть, не фантазія. Я пишу тут про це не для того, щоб обговорювати питання про те, можуть чи ні представники кожної із цих груп брати участь, скажемо, у голосуванні, я просто хочу підкреслити, що не існує такого чіткого вододілу, що відокремлював би тих, хто може користуватися своїми правами, від тих, кому в цьому може бути відмовлене на законній підставі.

2. Навіть якщо ми обмежимо обговорення тими особами, які визнані соціально «відповідальними» і в чинність цього маючи законне право повністю користуватися всіма своїми правами, може трапитися так, що використання своїх прав одною людиною не дасть іншому можливість зробити те ж саме. Як ми повинні ставитися до такої ймовірності? Уважати, що вона являє собою неминуче слідство громадського життя, з яким ми повинні упокоритися, або що це - порушення прав другої людини, що ми зобов'язані запобігти або за яке покарати? Дуже заплутане питання, на який завжди давалися лише часткові й незрозумілі відповіді, як в області політичної практики, так і на рівні політичної філософії.

3. Навіть якщо всі люди, що мають право повною мірою здійснювати свої права («громадяни»), ніколи не будуть зазіхати на права інших громадян, вони, проте, цілком можуть не дійти згоди щодо якогось колективного рішення. Що робити в такому випадку? Як нам примирити різні позиції? Це одне з найважливіших невирішених питань політичної демократії.

Не можна не віддати лібералам належного, принаймні, у тім, що вони широко обговорюють питання, хто є тим особою, що наділена суверенітетом. У принципі, консерватори й соціалісти теж повинні були б обговорювати цю проблему, оскільки як ті, так і інші, висували інших «суб'єктів» суверенітету, ніж особистість, однак їхнього обговорення були істотно менш повними. Якщо «суб'єкт» не є особистістю, хто ж він тоді? Визначити це досить складно. Подивимося, наприклад, що писав про цьому Едмунд Берк в «Міркуваннях про Французьку революцію»:

Природа людська непроста; об'єкти, що становлять суспільство, являють собою надзвичайно складні явища; тому жоден простий спосіб наділення владою або її застосування не може не відповідати природі людської, не визначати якість його вчинків.

Якби не було відомо, що цей текст спрямований проти французьких революціонерів, можна було б припустити, що він покликаний засудити абсолютних монархів. Ситуація злегка проясниться, якщо ми звернемося до іншого виречення Берка, зробленому їм за десять років до того в його «Мові по питанню про економічну реформу»: «Особистості Проходять мимо як тіні, але держава залишається незмінним і стабільним».

Підхід Бональда істотно відрізняється, оскільки він наголошує на визначальній ролі церкви. Проте, у його поглядах знайшов відбиття один істотний елемент, властивим всім різновидам консервативної ідеології, - значення, що вони приділяють таким соціальним групам, як родина, корпоративні об'єднання, церква, традиційні «суспільства», - які стають для них «суб'єктами», наділеними правом політичної дії. Інакше кажучи, консерватори віддають пріоритет всім цим групам, які можуть розглядатися в якості «традиційних» (і в чинність цього безперервність), заперечуючи при цьому зв'язок консерватизму з якою-небудь «сукупністю», що виступає як політичний фактор. З висловлень консервативних мислителів ніколи не було ясно, на основі чого варто ухвалювати рішення щодо тім, чому та або інша група втілює в собі безперервність. Адже, так чи інакше, завжди виникали якісь доводи, що заперечували королівський родовід.

Як уважав Бональд, більшою оманою Руссо й Монтеск'є було саме те, що вони «уявили собі... природний стан природи, що передувало виникненню суспільства...» Зовсім навпаки, «щира природа суспільства... становить те, чим це суспільство, цивільне суспільство, є в цей час...». Але таке визначення з'явилося пасткою для самого автора, оскільки воно надавало законну чинність тому сьогоденню, що всіма чинностями перешкоджало «реставрації». Однак чітка логіка ніколи не становила ні сильну сторону, ні головний інтерес тієї полеміки, що вели консерватори. Вони, скоріше, були стурбовані тим, як стане поводитися та більшість, що виникло завдяки тому, що окремі особистості одержали виборче право. Їхній історичний суб'єкт був набагато менш активним, чим у лібералів. Вони думали, що гарні рішення приймаються повільно й рідко, і більшість таких рішень уже було прийнято раніше.

Якщо консерватори відмовлялися віддавати пріоритет особистості як суб'єкт історії, виступаючи на захист невеликих, так званих традиційних угруповань, то соціалісти відмовляли особистостей у пріоритеті на користь набагато більше численної групи людей, що становлять народ у цілому. Аналізуючи соціалістичну думку раннього періоду, Г.Д.Х. Коул відзначав:

До числа «соціалістів» належали ті, хто на відміну від основного акценту, що ставився на інтересах особистості, приділяв увагу соціальному аспекту людських відносин і прагнув винести соціальне питання на загальне обговорення, присвячене правам людини, звільненого Французькою революцією й який підтримував революцією в області економічних перетворень.

Але якщо важко визначити, які саме особистості становлять проблему, ще сутужніше зрозуміти, які «групи» становлять «народ», те самим важким завданням з усіх є питання про те, як можна з'ясувати волю всього народу в цілому. Як довідатися, у чому вона укладається? Для початку треба з'ясувати, чиї погляди ми будемо взяти до уваги - громадян або всіх людей, що проживають у даній країні? І чому людей варто ділити саме за цією ознакою? Чому б не взяти до уваги погляди всього людства? Якою логікою може бути виправдане таке обмеження? У якому співвідношенні при нинішній практиці перебувають загальна воля й воля всіх? Саме в цьому наборі заплутаних питань укладається джерело всіх тих труднощів, з якими зіштовхуються соціалістичні уряди після приходу до влади.

Коротше кажучи, те, що всі три ідеологічні плини нам пропонують, не може нам допомогти в пошуках відповіді на питання про те, хто є суб'єктом історії. Всі вони представляють лише якісь крапки відліку при спробі дати відповідь на питання про те, хто втілює в собі суверенітет народу: так звані вільні особистості, як уважають ліберали; так звані традиційні групи, як уважають консерватори; або всі члени «суспільства», як думають соціалісти.


Література

1.Чичерин Б. История политических учений. – М., 2007

2.Мандел Е. Влада й гроші. - К., 2004

3.Бро Ф. Політологія. - К., 2005

4.Бернштейн Э. Возможен ли научный социализм // Политические исследования. 1991. №4. С174

5.Токвіль А. Демократія в Америці. - К., 2004

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:09:15 19 марта 2016
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений22:40:42 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
19:29:10 28 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Суспільна думка та політична філософія

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150155)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru