Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Контрольная работа: Політичні погляди Липинського

Название: Політичні погляди Липинського
Раздел: Рефераты по политологии
Тип: контрольная работа Добавлен 19:57:58 05 июня 2010 Похожие работы
Просмотров: 199 Комментариев: 3 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

План

1. Життєвий шлях В.К.Липинського (1882 —1931) 2

1.1 Походження та ранні роки. 2

1.2 Доба визвольних змагань. 7

1.3 Роки еміграції 10

2. Основні праці – бібліографічна довідка. 13

3. Аналіз політичних поглядів В. Липинського на основі роботи «Листи до братів-хліборобів». 14

3.1 Типологія форм державного устрою за Липинським. 17

3.2 Християнський і ієрархічний погляд на світ В. Липинського. 19

3.3 Територіальний патріотизм та український консерватизм. 22

Список використаної літератури. 25

1. ЖиттєвийшляхВ.К.Липинського (1882 —1931)

Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В. Липинський (1882—1931). Українська держава в майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави. Влада гетьмана в державі спирається на традиції, які були започатковані ще Б. Хмельницьким. існування інституту гетьманства в Україні дає можливість об’єднатися і співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. «При монархії, — зазначав учений, — найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів на це найвище місце претендувати не може. Тому кожен скеровує свою увагу..., щоб вище місце здобути своїм найкращим виконуванням покладених на нього обов’язків» [6, 25]. Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський уважав встановлення правової монархії в традиційній формі гетьманату.

В'ячесла́в (Вацлав) Казими́рович Липи́нський (*05(18) квітня 1882 — †14 червня 1931) — видатний український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії. За гетьманату — посол України в Австрії.

1.1 Походження та ранні роки

В'ячеслав Липинський народився 5(18) квітня 1882 року у селі Затурці на Волині, у родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських. Зростав у середовищі католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському. Рід Ліпінських гербу Бродзіч, який походив з Мазовії, видав цілий ряд діячів, що займали визначні становища серед тогочасної шляхти. Серед них молодший брат Станіслав (н. 1884 р.) - доктор філософії, агроном-селекціонер. Родинне походження Липинського мало вирішальний вплив на формування його поглядів та на ставлення до життя.

Вчився Липинський у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях. Перебування у Києві, де він був учнем І-ої Київської гімназії, безперечно, мало вплив на подальший розвиток його поглядів. Тут він потрапив в українське середовище, брав участь у зустрічах, які відбувалися у домі Марії Требінської. Про так званий «гурток Требінської» відомий український історик Наталія Полонська-Василенко казала, що «там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об’єднані одним почуттям – любов’ю до України» [15, 22].

Липинський приєднався до цього гуртка наприкінці 1890-х років. Також він долучився до так званих «хлопоманів».

Під час великодніх канікул 1901 року в Києві проходив крайовий з'їзд делегатів середньошкільних учнівських корпорацій Правобережжя. Липинський був одним із делегатів корпорації від І-ї Київської гімназії. В діловій частині з'їзду попросив слова семикласник Липинський, пропонуючи створити одну спільну корпорацію для римо-католиків та православних на базі української територіальної приналежності. Коли ця пропозиція не пройшла, Липинський залишив з'їзд і зрікся членства корпорації римо-католиків. Натомість, він став членом православної учнівської Громади.

Після закінчення гімназії у 1902 році Липинський відбував військову службу у Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Однак пізніше військова комісія визнала його «нездатним до війська через легені та серце» (Липинський, фактично, все своє життя хворів на туберкульоз). Згодом його здоров'я покращало настільки, що на початку Першої світової війни він був мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопруську кампанію. Через тяжкі воєнні умови легенева недуга відновилася, і Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі і, нарешті, в Полтаві.

Весною 1903 року Липинський вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. У 1906 році, закінчивши навчання, одружився у Кракові з Казимирою Шуміньською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Але пробув він там лише рік, бо швейцарський клімат погано впливав на здоров'я, і лікарі порадили йому виїхати.

З 1909 року Липинський перебував почасти у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько Адам Рокицький. Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив.

Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України(1914 рік).

Лютневу революцію 1917 року В'ячеслав Липинський зустрів, перебуваючи у Полтаві.

Вибір на користь українства, зроблений молодим уродженцем села Затурці на Західній Волині Вацлавом Казимировичем Липинським, був зумовлений, за його власним зізнанням, подвійним досвідом. Перший — «одідичений — тобто традиція, яку людина одержує з вихованням». Вихований у польській культурі та європейській традиції, Вацлав-В’ячеслав успадкував також і досвід осілості шляхетського роду Липинських, що походив з Мазовша у пониззі Бугу. У середині ХVIII століття кілька предків Липинського переселилися на Поділля і Волинь і на момент його народження вже цілковито вкорінилися на цих українських землях. У зрілому віці Липинський згадував про культивоване серед представників його роду почуття обов’язку перед своєю землею: «Ґенезою мого українства не був саме становий, козацький романтизм (якого на Волині, в моїм селі, не могло бути), ані усвідомлююча література, якої я не знав, а винесене з виховання домашнього почуття не тільки прав, а й обов’язків супроти народу». До речі, з усієї родини Липинських вибір Вацлава-В’ячеслава найбільше підтримала його «дорога Мама» Кляра з роду Рокицьких [2, 13].

Інший свій досвід українства — індивідуальний, — молодий Липинський почав набувати ще в останні роки ХІХ століття під час навчання у Першій київській гімназії (нині жовтий корпус Київського університету, що на розі бульвару Тараса Шевченка і вулиці Володимирської). Тоді гімназист Липинський належав до українського гуртка, який збирався дома в Марії Требінської. До нього входили, зокрема, філолог Володимир Науменко, меценат Євген Чикаленко, педагог Софія Русова та етнограф Олександр Русов, історики Микола Василенко, Володимир Щербина і Василь Доманицький (згодом саме він приохотив Вацлава Липинського публікувати свої наукові праці українською мовою). Через чверть століття Липинський писав про свій досвід прилучення до українства так: «Величчю своєю, а не брудом, притягнуло мене ще в ранній моїй молодості до себе українство».

Отже, видається цілком природним, що після закінчення гімназії, військової служби у Ризькому драгунському полку і навчання в Ягеллонському університеті в Кракові та Женевському університеті, В’ячеслав Липинський захопився українською історією. Предметом свого дослідження історик вважав Україну в часі, в просторі, в ідеях та діяннях, причому найбільше його цікавили переломні періоди в житті суспільства, коли кожна людина повинна визначити власну ідентичність. Деякі його колеги навіть убачали певні аналогії між інтелектуальною біографією Липинського і долею героя його монографії «Станіслав-Михайло Кричевський» — шляхтича за походженням, чигиринського, а згодом київського полковника Михайла Кричевського, який служив у польському війську, але за часів Хмельниччини перейшов на бік повсталих козаків.

Своїми дослідженнями цієї доби, особливо працями «Шляхта на Україні» та «Україна на переломі», Липинський започаткував державницьку історичну школу. Тоді в українській історіографії панувала народницька школа на чолі з Михайлом Грушевським, історики якої вважали суб’єктом історичного процесу народні маси, передусім селянство, і вельми негативно ставилися до діяльності держави та політичних еліт. Натомість Липинський першим з українських істориків наголосив на визначальній ролі провідної суспільної верстви (спочатку шляхти, а потім козацтва) у збереженні політичної традиції та ідентичності української спільноти. Він, серед іншого, показав, як під час Хмельниччини шляхтичі, які «покозачились» і перейшли на бік повстанців, привносили у козацьке середовище політичну організованість, навички влади і саму ідею державної самостійності. Відтак саме в середовищі нової еліти, якою стала козацька старшина, стали зароджуватися державні інституції Гетьманщини — насамперед із метою захистити суспільство від анархії та хаосу, бо «без організації і без авторитетів нема громадянства, а єсть розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів».

Ще одним здобутком Липинського є теорія модерної нації, яку він почав розробляти також чи не першим серед європейських філософів. На противагу панівному тоді розумінню нації як етнічної спільноти, об’єднаної кровною спорідненістю, походженням від одного предка, історичною долею, віросповіданням, мовою і звичаями, Липинський вважав головною підставою належності людини до нації її почуття «територіального патріотизму» та солідарності з усіма постійними жителями своєї країни: «Українцем, своїм, близьким, людиною однієї нації єсть кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв’язана з Україною». Власне, такими є всі сучасні політичні нації — спільноти громадян певної країни, які, незалежно від етнічного походження, визнають цю країну своєю, мають спільне бачення її минулого і майбутнього.

Але В’ячеслав Липинський випередив свій час не лише як науковець, а й як політик. Він заговорив про необхідність здобуття українцями власної держави ще перед Першою світовою війною, коли абсолютна більшість українських інтелектуалів і політиків уважала самостійництво «політичним божевіллям». 1911 року Липинський ініціював створення у Львові Українського інформаційного комітету для пропаганди в Західній Європі ідеї незалежності України. А наступного року він підготував проект організації Союзу визволення України, наголошуючи, що його метою «є Україна не «російська» і не «австрійська», а Україна вільна». Як політолог Липинський вважав державу необхідною умовою буття нації. Як історик він добре знав, що етноси, позбавлені власної державності, асимілювалися й розчинялися в середовищі своїх сусідів. Отже, недаремно співзасновник Української соціал-демократичної робітничої партії Лев Юркевич, знайомий із В’ячеславом Липинським іще по Першій київській гімназії, схарактеризував його як «викінченого самостійника і націоналіста».

1.2 Доба визвольних змагань

У 1917 році, на початку визвольних змагань, Липинський звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині і одночасно разом з Сергієм Шеметом, як він сам згадував «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині».

У жовтні 1917 року Липинський опублікував у Лубнах власноруч написану програму Української хліборобсько-демократичної партії, співзасновником якої був. Програма базувалася на двох засадах: державна самостійність України і приватна власність на землю. А майже в ті самі дні у Києві Українська Центральна Рада (УЦР) ухвалила свій ІІІ Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку автономією у складі Російської Федерації і скасувала право приватної власності на землю. Щоправда, на той час Російської Федерації не існувало в природі — керманичі УЦР чудово знали про більшовицький переворот у Петрограді. Згодом у своїх «Листах до братів-хліборобів» Липинський серед причин поразки Української революції назвав і політику Центральної Ради: «Весь перший період Центральної Ради у внутрішній політиці пройшов під гаслом боротьби з самостійниками взагалі і з самостійниками несоціалістами зокрема». УЦР фактично розігнала українізовані військові частини, які складалися з багатьох сотень тисяч вишколених вояків. Військовий секретаріат УЦР у грудні 1917 року так відповів полковнику Павленку, який намагався сформувати національну гвардію: «Армія була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів у їх боротьбі проти селянства і робітництва». Свята віра у соціалістичне «братерство народів» призвела до трагедії Крут і першої окупації частини України більшовиками.

Восени 1917 року Липинський звернувся до Генерального секретаріату (так називався уряд автономної України) по дозвіл сформувати у Полтаві українську кінну військову частину, проте дістав відмову. Її причину сам історик пояснював так: «Для тодішніх провідників нації «пан» та «поміщик», а ще до того по своїм переконанням давній український самостійник, був людиною в високій мірі національно й політично непевною, хоч би він був «найсвідоміший Українець» і хоч би він хотів тільки виконати свій звичайний національний обов’язок» [5, 94].

Після визволення України від більшовиків, навесні 1918-го року, В'ячеслав Липинський зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави. У той самий час консервативні сили (УДХП, «Українська Народна Громада» П. Скоропадського та «Союз земельних власників») створюють опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду було повалено, Павла Скоропадського — проголошено Гетьманом.

Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий — такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого — націоналізм польський, український.

Перший є націоналізм територіальний, другий — націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий — шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава — Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як Ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом — іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів— писав В'ячеслав Липинський у листі до Богдана Шеметa.

На початку червня 1918 року В'ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави.

Наприкінці червня 1919 року Липинський на знак протесту проти, на його думку, руйнівної для держави політики Директорії, подав у відставку з посади посла УНР у Відні (останнім поштовхом до такого кроку посла Липинського стала страта за вироком військово-польового суду політичного опонента Симона Петлюри — полковника Петра Болбочана). Згодом Липинський у приватному листі висловиться про українських політиків-соціалістів однозначно й лаконічно: «Недержавних свиней в державних орлів перетворити не можна» [15, 21] .

Липинський був в опозиції не тільки до соціалістів — він чи не першим з європейських політологів помітив ідейну спорідненість фашизму і комунізму, а інтегральний націоналізм уважав різновидом охлократії. Однак через свої принциповість та ідеалізм Липинський мав конфлікти і непорозуміння не лише з політичними опонентами, а й з однодумцями — приміром із гетьманом Павлом Скоропадським, що його історик уже в еміграції «перевиховав» на самостійника. Мабуть, тому В’ячеслав Липинський так часто відчував себе «чужим тілом» у будь-якому середовищі і не раз нарікав на свою самотність. Він і справді був самотнім у політиці, бо дивився на неї як на лицарське служіння: «Замість способу думання пасивного «фаталістичного», мовляв, Україна сама зробиться, я хотів дати спосіб думання активний динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна» [5, 96].

1.3 Роки еміграції

Послом Липинський залишався і після повалення Гетьманату. Хоч він і був «переконаним сторонником гетьманської форми правління», все ж вважав, що у складні для нації часи слід відкинути усі ідеологічні розбіжності задля роботи на благо України. Однак подальші події в Україні, той процес «самоспалення, в якому згоряє наша хата» (В. Липинський), а, зокрема, розстріл полковника Болбочана стали безпосередньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справи посольства своєму заступникові, і після короткого перебування у санаторії «Ґутенбрун» у Бадені оселився у Райхенау, гірському містечку у нижній Австрії.

У Райхенау Липинський прожив майже безвиїзно до осені 1926 року, якщо не враховувати коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і десятиденного перебування у Берліні у травні 1921 року. Саме на ці роки припадає його найінтенсивніша наукова і громадська діяльність. Там була опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656 — 59», звідти він керував діяльністю створеного у 1920 році Українського союзу хліборобів-державників. Також В'ячеслав Липинський видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920 — 25 роки), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року).

У листопаді 1926 року Липинський за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїжджає до Берліну працювати до новоствореного Українського Наукового інституту як його дійсний член. Берлінський клімат та часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров'я і психологічний спокій. За порадою лікарів Липинський покидає працю в Інституті і знову повертається до Австрії. Тут він оселяється у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґраца. Це сталося у 1928 році.

Саме у цей час загострюються суперечності між Павлом Скоропадським та В'ячеславом Липинським. Липинський фактично розриває свої стосунки із Скоропадським і, натомість, зближується з Василем Вишиваним (псевдонім австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа), що зарекомендував себе українським патріотом і докладав значних зусиль до справедливого вирішення українського питання закордоном. Український союз хліборобів-державників розколюється. Прихильники Гетьмана об'єднуються у Союз гетьманців-державників, а прихильники В. Липинського у 1930 році створюють Братство українських класократів-монархістів, гетьманців [6, 55].

Але хронічна легенева недуга Липинського загострюється. Весною 1931 року хворобою вражене і його серце. Після сердечного приступу 26 квітня 1931 року Липинського перевозять до санаторію «Вінервальд», де він помирає 14 червня 1931 року.

Похований В'ячеслав Липинський у Затурцях на Волині.

2. Основні праці – бібліографічна довідка

· «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909 р.)

· «Z dziejów Ukrainy» (1912 р.)

· «Україна на переломі. 1657—1659» (1920 р.)

· «Листи до братів-хліборобів» (написана в 1919 −1926 р.р., видана в 1926 р. у Відні)

· «Покликання „Варягів“ чи організація хліборобів» (1925 р.)

· «Релігія і церква в історії України» (1925 р.)

3. Аналіз політичних поглядів В. Липинського на основі роботи «Листи до братів-хліборобів»

В’ячеслав Липинський залишив після себе надзвичайно важливу для нас, рунвістів, духовну спадщину. Аналізуючи в своїх творах період Хмельниччини і причини невдачі визвольних змагань 17–20 років, він приходить до дуже глибоких висновків. Проштудіювавши твори провідних на той час західноєвропейських мудреців, він їх досить вільно перекроїв таким чином, щоб їхні ідеї вписалися в українську дійсність і могли прижитися на українському ґрунті. Думки, викладені в «Листах до братів-хліборобів» вкладаються в струнке історіософічне, суспільствознавче і політичне вчення, яке в українській суспільній мислі творить унікальне явище. Мудрець розкрив закономірності постання держав, способи їх існування і розвитку, де головну роль приділяв провідній верстві, або чолівці, яку називав «аристократією». Липинський бачить у суспільстві наявність трьох джерел влади: сила військова, економічна і розумова. Ці думки пізніше розвинув і поставив на вищий рівень Лев Силенко.

Головний твір Липинського — це, мабуть, «Листи до братів-хліборобів» (1919–1926 р.р.), квінтесенція його політичних, історичних та філософських поглядів. Ця книга присвячена питанням побудови майбутньої незалежної держави в Україні з точки зору організації українського суспільства. При цьому Липинський розглядає державу як абсолютну цінність, без якої неможливий цивілізований суспільний розвиток (додам від себе: коли вже ми, майже вступивши у ХХI століття, прислухаємося до Липинського, та, незважаючи на заклинання лівих на кшталт: «Держава — все, людина — ніщо» або заклинання правих на кшталт: «Геть державу з економіки! Що менше держави — то краще!», збагнемо: демократична держава — величезне досягнення цивілізації, безсмертне відкриття, подібне до створення колеса, винаходу вогню або грошей, хоч тут є і принципові відмінності: держава історично зростала часто підсвідомо). Але вчитаймося уважніше в один із ключових, на мою думку, розділів «Листів до братів-хліборобів», а саме: «Нації поневолені та нації недержавні» [6, 57].

Різниця між націями поневоленими та недержавними, вказує Липинський, на перший погляд може видатися незначною, такою, що зводиться до дрібних нюансів, але насправді ця різниця є дуже суттєвою. Поневолені нації, за Липинським, увесь час тисне якась зовнішня жорстока сила, що підкоряє їх собі, але (ось що важливо) внутрішній дух нації прагне звільнення, нація сприймає чужоземний гніт як щось неприродне та образливе для себе.

Навпаки, вказує публіцист, «на територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликана частиною цього громадянства». Ось чому автор «Листів до братів-хліборобів» зараховував українців не до поневолених, а до бездержавних націй, які сприймають своє становище як нормальне, бо вважають ту зовнішню силу, що керує ними, своєю рідною (оскільки частина українців відчувають себе не окремою нацією, а частиною певної великої єдності — «руського» або «славянского» народу). [12, 32]

Що ж треба робити українцям, за Липинським? По-перше, пише він, «...все, що сприяє розвиткові почуття єдності між всіма мешканцями України, будує Україну, а руйнує все, що їх роз’єднує». Ось чому, на думку нашого мислителя, абсолютно неприйнятними є як український націоналізм (бо він підриває єдність багатонаціонального суспільства), так і будь-який інтернаціоналізм (бо слід будувати національну державу, але спираючись не на етнічну, а на політичну націю). Недержавність же нації, за Липинським — це просто її рабство і тому має бути конче подолано (замислимось у зв’язку з цим: а може, існує співвідношення між бездержавністю та тим «національним нарцисизмом» частини українства, про який писав М.С. Грушевський: «Зовсім не бажано нашій країні дістати покоління національних нарцисів, хвалькуватих і самозалюблених, до втрати всякої об’єктивності». Бо закоханість в себе має часто і зворотній бік: пасивність, внутрішнє роздвоєння, нерозуміння цінності свободи).

Позитивний шлях розвитку України Липинський бачив у «класократії» (тобто конструктивному співробітництві всіх класів при особливій ролі аристократії та «середнього класу» — «українських хліборобів»). Негативно він ставився до «охлократії» (тобто анархічної влади розлюченого натовпу). Політично він був консерватором-монархістом, прихильником гетьманату Павла Скоропадського (щоправда, останні 2 роки життя віддалився від нього). Але, на нашу думку, найцікавішими є не актуально-політичні висловлювання Липинського, часто спірні, а його бачення майбутнього України.

Від «хвороби бездержавності», вважав Липинський, нас врятує «органічне об’єднання людей», причому за класовими, а не за партійними ознаками, бо партії – це своєкорисливе зло. Автор пише: «Ставити українцям, як приклад до наслідування, політичні методи націй поневолених, але державних, як наприклад, поляки, чехи, італійці, значить збільшувати нашу політичну темноту, припізнювати процес нашого самопізнання, а тим самим робити нас зовсім нездатними до виліковування з нашої недуги... Наприклад, хто каже, що нас, як чехів або поляків, може визволити якась «Антанта» (тобто, у сучасному розумінні, Захід.), той готує руїну Україні». Думка зараз не дуже, м’яко кажучи, популярна; але подумаймо: може, і тут є зернятко істини?

Липинський ненавидів самозаспокоєність, він був людиною проникливою та совісливою. Він щоразу запитував себе: як це можна бути українським патріотом і водночас мріяти про «втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків»? Його дуже лякала можливість того, що «по упадку більшовицької чи польської влади на Україні буде у нас не «всенародна радість», як це буває звичайно у визволених націй поневолених, а – характерна для всіх недержавних націй – анархія і внутрішня різня між українськими людьми».

Ті з сучасників, хто розумів масштаби постаті Липинського, називали його «українським Максом Вебером». Співвітчизники Вебера, німці, врешті дослухалися до його думок; ми знаємо, що вони забезпечили своїй країні не ідеальне, але цілком гідне життя. Чи не тому, зокрема, в нашій державі ми маємо таку системну кризу, що «свого» Макса Вебера вчасно не почули?

3.1 Т ипологія форм державного устрою за Липинським

Найцікавішим вкладом Липинського є його типологія форм державного устрою. Їх три: «клясократія», «демократія» і «охлократія».

1. «Клясократія» – найкращий спосіб управління, коли існує рівновага між владою і свободою, між консерватизмом і поступом. Суспільство поділене на класи. Спадкова і конституційна монархія, що символізує тяглість і понадкласовий характер держави, на думку Липинського, найбільш співзвучна «клясократії». Цю теорію довів до досконалості Лев Силенко, коли поклав ці ідеї Липинського на релігійну основу РУНВіри.

2. «Демократія» – порушення рівноваги між владою і свободою на сторону останньої. Демократичний індивідуалізм підкопує основи людського суспільства і веде до нищення моралі. Державна влада стає знаряддям приватних інтересів і держава рухається до безладу. Влада в руках грошових мішків («Багатіїв-плутократів»), але вони як ширму використовують народ і найманих професійних політиків-демагогів поміж інтеліґенції. Дрібнення партій позбавляє їх будь-якої політичної відповідальності. Як це все до болю нагадує наш нинішній час! Історичними прикладами «Демократії» є Грецька і Римська республіки часів занепаду, Річ Посполита, московська Керенщина, а також УНР на наших землях.

3. «Охлократія» – повне панування войовників з придушенням будь-якої свободи. Сюди Липинський зараховує азійські деспотії, європейські революційні диктатури, новітній фашизм, більшовизм і Московський царизм [13, 77].

Липинський завжди підкреслював, що тільки релігія спроможна наснажувати громадянство духом самопосвяти та ідеалістичного пориву, лише вона творить моральний клімат, необхідний для державного будівництва. І В’ячеслава Липинського можна з усією впевненістю назвати одним із предтеч виникнення РУНВіри. У МАГА ВІРІ подаються цитати мудреця, Учитель часто спирається на нього як на незаперечний авторитет:

«В’ячеслав Липинський українцям пояснює, що християнство було українцям (русичам) накинуто насильством. І тому не воно служило державі, а держава служила йому. В. Липинський вважає, що християнська віра була руїнницькою силою в державному житті України (Руси)»[9, 25].

«Проти татарського напору наші київські князі не потрафили зорґанізувати свого роду хрестоносного походу. Не змогли підняти всю Русь во ім’я оборони християнства, бо це християнство було механічно накинуте цим масам державою так само, як накидалась їм нова державна організація, що несли з собою нові завойовники-татари. І тому, не маючи глибоких, громадських, національних, на місцевій (рідній) релігії і культурі опертих коренів, так швидко упала наша Київська держава»[16, 31]

Як бачимо, мудрець на одну дошку ставить християнське нашестя і монголо-татарську навалу.

В’ячеслав Липинський, бувши дисциплінованим католиком, шанобливо ставився до світогляду наших Предків:

«Першою відомою в історії релігією на Україні було паґанство: розуміється, що слово «паґанство» вживаю не в пізнішому йому наданому в нас, глумливому значенні» [16, 29]. Лев Силенко пояснює: «Він вважає, що називати дохристиянську релігію України (Руси) паґанською, значить глумитися з неї: кияни свою віру не звали паґанською. Її назвали паґанською чужинці, достойний українець ніколи не буде оцінювати віру своїх батьків оцінкою чужинців»[16, 29].

Липинський тужить за «духом старих національних богів», про що вказує далі Лев Силенко: «Липинський пише, що «Оцей «вітер» Перуновий – оцей дух старих національних богів – віяв і віє на Україну з-за «Порогів» мабуть з того часу при кожнім нашім національнім відродженні» [14, 69] В. Липинський (в ім’я державотворення) хоче, щоб «дух старих національних богів» (тобто дух відродженої національної сили) був дисциплінованим, об’єднаним, ідеалістичним. Бо без цього «зовні принесених богів йому не перемогти і плачучій по ньому Україні не вийти зі свого трагічного зачарованого кола» [14, 69]

Досліджуючи феномен московського комуно-більшовизму, ще тоді на його зорі, Липинський це явище влучно оцінив як подобу новітньої релігії: «влада большевицька… в очах мас репрезентує комуністичну віру. Проповіддю цієї віри комуністичної морально держиться большевицька чрезвичайка» [14, 89]

3.2 Х ристиянський і ієрархічний погляд на світ В. Липинського

Продовжуючи мову про характерні ознаки доктрини В. Липинського, не можна обминути засадничі принципи його світосприйняття. Свою головну працю, – "Листи до братів-хліборобів" В Липинський називає не лише політичною програмою, але перш за все світоглядом. Сам світогляд, на його думку, – це спосіб мислення [12, 78].

В його основі у В. Липинського лежить "християнський і ієрархічний погляд на світ". Все у цьому світогляді Липинського в'яжеться між собою "органічно" [12, 79]. Цей світогляд "виростає... з нашої минувшини, з цілого нашого життя". Такі настанови вже самі по собі відносять В. Липинського до органічно-консервативного стилю мислення.

У В. Липинського був суто консервативний погляд на природу людини, яка не удосконалюється і завжди розривається різними інстинктами. "А порода людська все остається та сама. Бо людина, в протилежности до звіря, бореться з природою не переміною свого організму, а удосконаленням своїх машин", – писав український вчений. "І чи в камяній, паровій чи електричній добі, чи за капіталізму чи за соціалізму – люди все ті самі однакові люди, що б усяких епохах для опанування й використовування своїх машин, для боротьби з природою їм потрібних, мусять у першу чергу опанувати самі себе, свої антигромадські, антиорганізаційні інстинкти, мусять творити в собі нові складніщі соціальні вартости, мусять разом з новою кращою і більш скомплікованою машиною творити нову вищу громадську національну мораль, виробляти в собі нову, більшу силу духа. В противному разі “вежа вавілонська” падає, сотворена людьми техніка та цивілізація повертається їм же на погибелі”, з цілого “поступу” лишається смішна й глупа байочка, й усе треба починати наново “від Адама” [12, 78-79]. Ці песимістичні думки перегукуються із тим загальним настроєм, що панував не лише серед українців, але й серед західних європейців 1920-х рр. [10, 43].

В. Липинський розрізняв універсальні поняття ідеї і матерії, звертав увагу на взаємовплив ідеї та матеріального виробництва, але попереду у нього – завжди ідея, віра. У 1931 р. вин писав, що "основним в процесах здійснюваня єсть образ, єсть ідея. Вона приводить в порядок, організує, оформлює хотіння" [10, 45]. "Хотіння" у В. Липинського тотожне поняттю волі. Він у "Листах" часто пише про "стихійне, ірраціональне хотіння українського народу" утворити власну державність. "...Штука будови і зберігання Держав лежить вся в умінню керувати істнуючими вже інстинктами і хотіннями" [12, 81]. Вірність та самопожертва у захисті ідеї — природна річ для. справжнього державника. Але коли В. Липинський пише про життя суспільства, то важливим стає матеріальне виробництво, бо тільки участь у ньому дозволяє продукувати ідеї. Тому власне Липинського не можна назвати "голим" ідеалістом, оскільки шанування ідеального, месіансько-харизматичного чиннику в історії для нього є результатом цілком матеріалістичного аналізу функціонування суспільства та історичного процесу. Ті ж ідеї, що висуваються відірваними від виробництва людьми (інтелігенцією), – не відбивають реальних інтересів суспільства [7, 27]. Тобто, – у кожному суспільстві є різні "ідейнотворчі групи" з різними політичним інтересами. Узгодження інтересів (міжкласовий компроміс) різних груп виробників е підвалиною стабільності та розвитку національного організму.

Загалом, процес формування суспільно-політичних поглядів В. Липинського та шлях використання ним доробку європейських ідейних напрямів свідчить про його виразно консервативні настанови, які, втім, не впадали у крайність банальної реакційності. В. Липинський свідомо шукав для українського консерватизму надійного суспілоствознавчого підґрунтя, безвідносно до того, праві чи ліві концепції він використовував. Головним критерієм була здатність певної ідеї чи розробки відповідати прагматичному завданню побудови стабільної української державності.

Політична програма В. Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією [7, 28].

Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об’єднатись (як колись у варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі) і політично організуватись українська нація. Без теоретичного і практичного розв’язання цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією і державою» [7, 28]. Еліта, в уявленні українського мислителя, може бути демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж характеру набуває та держава або народ, де ця еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на гармонійній співпраці еліти з масою (класократія), або на догоджанні масі та пошуках альянсу з її анархічними, руйнівними інстинктами (демократія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).

3.3 Т ериторіальний патріотизм та український консерватизм

Вузловими пунктами своєї політичної програми В. Липинський називає поняття територіального патріотизму української нації та українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні органічні слабкості українства. Поняття патріотизму вчений визначає як «свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців». Липинський засуджує націоналізм, в основі якого лежить почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і ненависть до людей чужої віри і чужого стану, хоча б і на своїй території [6, 92].

Учений підкреслює, що цей брак територіального патріотизму, який спостерігається також і в інонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української державності. «Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіальної віросповідності і становості. Патріотів українських і українського патріотизму історія наша за винятком одиниць і епізодів не знає» [6, 85].

Виклавши своє розуміння територіального патріотизму, В. Липинський дає своє визначення і поняттю української нації.

«Зрештою, — пише він, — як нема чистокровних американців — нема чистокровних українців. Колонія єсть колонія: осідок людей різних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов». І далі: «Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї, — нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави».

Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії. В історії всіх націй завжди точилася і нині точиться боротьба між будівничими та руйнівниками, об’єднуючими і роз’єднуючими силами, оскільки сама нація за своєю природою або переживає добу організації, об’єднання, або зазнає впливу деструктивних сил, які обов’язково призводять її до роз’єднання.

Життя нації прямує або конструктивним шляхом, тобто вгору, або шляхом дегенерації, тобто донизу. І цей шлях залежить від того, хто саме приходить до керівництва нацією — організатори чи руйнівники, тобто від співвідношення тих позитивно і негативно діючих людських індивідів, які визначають зміст діяльності національного колективу.

Учений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одній і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охлократія). Будь-який із цих типів панування врешті-решт приводить до панування демократії, але й сама демократія в процесі дегенерації породжує елементи диктаторського характеру і грубої сили, тобто охлократію. Охлократія — це механічний засіб панування, але її тверда влада завдяки своїй прямолінійності і войовничості викликає до життя таку ж безкомпромісну і тверду войовничу опозицію, однак з конструктивними творчими якостями, тобто класократію.

У цілому високо оцінюючи роль української творчої інтелігенції, її великі заслуги перед нацією на ниві культурної та наукової праці, літератури, кооперації, Липинський водночас наголошує на її абсолютній нездатності до праці політичної. Інтелігенція стоїть надзвичайно далеко від керівництва держави.

Ученийуважає, щотілюдивнації, якінезайнятібезпосередньовійноютаобороноюсвоєїбатьківщиниабоствореннямматеріальних, необхіднихдляжиттяцінностей, — цездекласованаінтелігенція, якійможнадовірятилишесправудопомогинаціональнійаристократіїірольопосередкованихпомічників.

Липинський уважав формування нації явищем, похідним від державності й обстоював думку, що лише через свою державу і безпосередньо в державі вона формується. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути», — зауважував учений [33].

В. Липинський зазначав, що одним із головних політичних завдань української еліти має бути тривале виховання провідними верствами, об’єднаними в організацію, усього українського громадянства в дусі державно-ідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої, на його думку, завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної в державну.

Причомуцяідея, указуваввін, маєспиратисянарелігію, церквуівіру, яканавчала «своїмприкладомісмертюнахрестітерпеливопереноситипотюрмам, каторгам, еміграціямвсіневдачіінайтяжчегоре. Тому, кажемо ми, українському громадянству, щоб стати зрілою державною нацією, необхідний державний ідеалізм, опертий на релігії, церкві, вірі живій».

Отже, монархічні погляди в поєднанні із засадами християнства, етики і консерватизму становлять зміст політичної концепції В. Липинського, концепції, яка лягла в основу державницького, консервативного напряму в українській політичній думці.

Список використаної літератури

1. Білас Л. В. Липинський і "територіалізм" // Сучасність. — 1962. — №2, 3.

2. Вільчинський Ю. В ім’я волі і незалежності укр. нації // Слово і час. — 1992. — №12.

3. Вільчинський Ю. Українська національна ідея в історії В. Липинського // II Міжнародний конгрес україністів: Філософія. — Львів, 1994.

4. Вячеслав Липинський — ідеолог українського державотворення: Зб. — Львів, 2001.

5. В’ячеслав Липинський. Студії. Т. 1. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. — К.; Філадельфія, 1994.

6. Гришко В., Базілевський М., Ковалів П. В’ячеслав Липинський і його творчість. — Нью-Йорк, 1961 (уривки: Хроніка-2000. — Вип. 37 — 38. — К., 2000).

7. Дашкевич Я. Хам чи Яфет. Липинський і українська революція // Україна: Наука і культура. — Вип. 29. — К., 1996.

8. Кухта Б. З історії укр, політітичної думки першої пол. XIX ст. — Львів, 1999.

9. Липинський В: Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму / Редактор Я. Пеленський. — К.: Київ-Філадельфія, 1995. — 470 с.

10. Лисяк-Рудницький І. Вячеслав Липинський // Сучасність. — 1961. — №6.

11. Монтрєзор А. Вячеслав Липинський // Державницька Думка (Філадельфія). — 1951. — №2.

12. Пеленський Я. В. Липинський — засновник державної школи в укр. історіографії // Укр. іст. ж-л. — 1992. — №2.

13. Потульницький В. А. Політична доктрина В. Липинського // Укр. іст. ж-л . — 1992. — №9.

14. Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // Філос. і соціол. думка. — 1991. — №10).

15. Шевчук В. В’ячеслав Липинський — історик, політик та мислитель // Сучасність. — 1992. — №6.

16. Шморгун О. Українська ідея та українська ідеологія в державотворчій концепції В’ячеслава Липинського // Політологічні читання. — 1993. — №4.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:07:23 19 марта 2016
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений22:38:49 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
19:27:59 28 ноября 2015

Работы, похожие на Контрольная работа: Політичні погляди Липинського

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150317)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru