Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Національний банк України

Название: Національний банк України
Раздел: Рефераты по банковскому делу
Тип: курсовая работа Добавлен 05:41:44 29 декабря 2007 Похожие работы
Просмотров: 831 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

ЗМІСТ

Вступ

1 Центральні емісійні банки

1.1 Статус центральних банків

1.2 Функції центральних банків

2 Монетарна політика НБУ

2.1 Склад правління НБУ

2.2 Регулювання грошово-кредитної політики

2.3 Нагляд і контроль

3 Перспективи розвитку НБУ

3.1 Проблеми функціонування НБУв 2006 році

3.2 Основні напрямки політики НБУ

Висновки

Перелік літератури


ВСТУП

Національний банк України – Центральний банк України, єдиний емісійний центр держави, державний орган грошово-кредитного та валютного регулювання, нагляду за комерційними банками; особливий центральний орган державного управління, юридичний статус, завдання , функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією та Законом України Національний банк України виконує всі функції притаманні центральному банку держави. Для досягнення своїх цілей НБУ використовує відповідні інструменти, які за механізмом своєї дії діляться на прямі і непрямі.

До прямих інструментів грошово-кредитної політики відносять обмеження розмірів процентних ставок, встановлення агрегованої та індивідуальної кредитної межі, визначення правил розміщення кредитів для окремих фінансових інститутів, резервні вимоги.

Непрямі інструменти грошово-кредитної політики можуть тільки побічно впливати на монетарні кредитні агрегати всієї банківської системи. Основні з них – це операції на відкритому ринку, договори про зворотний викуп цінних паперів, вільні кредитні аукціони, переговори та попередження, а також ряд інших.

Головним завдання НБУ у сфері грошово-кредитної політики є збереження фінансової стабільності в країні, як головної передумови забезпечення економічного зростання та підвищення добробуту населення. Досягнення цієї мети потребуватиме від Національного банку продовження виваженої монетарної політики. Вона й надалі має бути спрямована, з одного боку на контролювання темпів інфляції, а з другого - на створення монетарних передумов для підтримання процесів економічного зростання, що потребуватиме забезпечення зростаючого попиту на гроші з боку суб’єктів господарювання.

Пріоритетним напрямком грошово-кредитної політики НБУ залишається стабільність гривні, її обмінного курсу в поєднанні зі збільшенням обсягів міжнародних резервів. Грошово-кредитна політика формуватиметься на основі поточного прогнозу позитивного сальдо торгівельного балансу, зростання прямих іноземних інвестицій та надходжень від приватизації, позитивної динаміки інших макроекономічних та монетарних індикаторів. Національний банк повинен підтримувати динаміку стабільного курсу гривні на економічно обґрунтованому рівні, яка б сприяла розвитку експорту, а відтак і економічному зростанню, але не впливала б на фінансову стабільність та інфляцію.

Важливою передумовою подальшого розвитку центрального банку країни та банківської системи має бути прискорення темпів ре структуризації та ринкової трансформації реального сектору економіки як головного чинника підвищення ефективності та прибутковості виробництва, що стимулюватиме зростання грошових доходів суб’єктів господарювання і заощаджень населення.

Мета курсової роботи: висвітлення організаційної функції центрального банку України – Національного банку, розкрити основне завдання НБУ, функції та операції, визначити зміст, цілі та місце грошово-кредитної політики НБУ в загальнодержавній соціально-економічній політиці, дати характеристику фінансових інструментів реалізації монетарної політики, основні засади грошово-кредитної політики. Необхідно звернути увагу на такі питання:

1) статус і функції центральних банків;

2) склад правління НБУ;

3) нагляд і контроль НБУ за діяльністю комерційних банків.


1 ЦЕНТРАЛЬНІ ЕМІСІЙНІ БАНКИ

1.1 Статус центральних банків

В усіх країнах центральне місце в організації фінансової системи відводиться центральному банку, який створює сприятливі умови для функціонування цієї системи через забезпечення макроекономічного аспекту стабільності цін, грошей і надійності банківського сектору. Цим самим формується одна з найважливіших передумов процвітання держави і людини – здорова банківська система, яка відіграє визначальну роль у перетворенні заощадження різних секторів економіки на найвигідніші види національних інвестицій.

Процес створення центральних банків тісно пов’язаний із процесом демонетизації золота і переходом від грошової системи золотомонетного стандарту до системи обігу кредитно-паперових грошей.

Створення центральних банків відбувається двома шляхами: еволюційний шлях та створення центрального банку на основі спеціального закону, котрий надає особливого статусу новоствореному банку з моменту його заснування.

Правове становище центральних банків, їхній статус у розвинутих країнах визначаються відповідним законодавством. У більшості країн світу основним правовим актом, який регламентує діяльність центральних банків, є акт вищої юридичної сили – закон. У законах про банки визначаються їхня структура, основні завдання, функції та компетенція, порядок взаємовідносин з органами законодавчої і виконавчої влади, державними органами управління, а також повноваження держави щодо суб’єктів банківської системи та ін. Закон закріплює повноваження центрального банку як державного емісійного центру. У правових актах, які визначають статус центральних банків, закріплюються також їхні владні повноваження у сферах регулювання грошового обігу, валютних операцій, функціонування кредитної системи тощо.

Центральні банки можуть бути за формою власності державними або акціонерними. Так, у Франції, Великобританії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії капітал центральних банків повністю належить центральним банкам. У деяких країнах держава володіє лише частиною капіталу (Бельгія, Японія). У США акціонерами центрального банку (федеральних резервних банків) є тільки комерційні банки. Проте у будь-якому разі держава відіграє головну роль у формуванні органів управління центрального банку.

Суттєво різняться в окремих країнах зміст та форми взаємовідносин і взаємозв’язків між центральними банками та існуючими гілками влади. В економічній літературі виділяються дві моделі таких взаємин. Перша – центральний банк виступає агентом уряду (міністерства фінансів) і провідником його грошово-кредитної політики. Друга – центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у грошово-кредитної політики без будь-якого впливу з боку урядових органів. Однак на практиці ці моделі у «чистому вигляді» не функціонують. У більшості країн існують проміжні моделі, які передбачають певні принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком та певний ступінь його незалежності.

Законодавчо лише п’яти країн – США, Німеччини, Швейцарії, Швейцарії та Нідерландів – передбачає підпорядкування центральних банків парламентам. У більшості держав світу центральні банки підпорядковуються казначейству або міністерству фінансів.

У законодавстві Великобританії, Франції, Італії, Японії та деяких інших країн передбачено, що міністерство фінансів має право видавати інструкції центральним банкам. Проте такі випадки є надзвичайно рідкісними.

У країнах, де законодавчими актами передбачено підпорядкування центральних банків безпосередньо парламентам, за допомогою відповідних процедур можливе прийняття рішень, якими органами виконавчої влади зобов’язуються сприяти центральним банкам у розв’язанні певних проблем, у здійсненні грошово-кредитної політики. Крім цього, законодавство деяких країн передбачає звітність центральних банків перед парламентами. Наприклад, Федеральна резервна система США подає Конгресу США звіт про свою діяльність двічі на рік. Центральні банки Німеччини і Японії подають звіти у свої парламенти щорічно.

Основні етапи розвитку центральних банків.

Виникнення перших центральних банків:

1668 р. – Центральний банк Швеції;

1694 р. – ЦБ Англії;

1816 р. – ЦБ Норвегії;

1860 р. – ЦБ Росії;

1875 р. – ЦБ Німеччини;

1880 р. – ЦБ Франції;

1893 р. – ЦБ Італії.

У 1920 році була прийнята Міжнародна фінансова конвенція, відповідно до якої всі країни світу повинні були організувати свій центральний банк.

40-ві – 70-ті рр. ХХ ст. – країни Азії, Африки, Латинської Америки створили центральні банки.

1.2 Функції центральних банків

Центральні банки інших країн з ринковою економікою покликані бути емісійним центром держави, банком уряду, органом державного регулювання і нагляду, органом монетарного та валютного регулювання економіки. Виконуючи свої функції вони впливають на всі сторони економічного життя країни і передусім забезпечує стабільність національної грошової одиниці.

Центральний банк країни виконує такі функції:

1) визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти ;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів , у тому числі між банками;

7) визначає напрямки розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

11) здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку;

12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз і прогнозування;

13) представляє інтереси держави в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію центрального банку на здійснення валютних операцій;

15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

17) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

18) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі центрального банку;

19) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи;

20) визначає особливості функціонування банківської системи в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

21) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконанням своєї функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - цінової стабільності. Як і центральні банки інших країн з ринковою економікою, НБУ покликаний бути емісійним центром держави, банком уряду, органом державного регулювання і нагляду, органом монетарного та валютного регулювання економіки. Виконуючи свої функції, НБУ впливає на всі сторони економічного життя країни і передусім забезпечує стабільність національної грошової одиниці. Для цього НБУ як центральний банк держави здійснює регулювання обсягу грошової маси, застосовуючи відповідні інструменти, а саме: визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків; процентну політику; рефінансування комерційних банків; операції з цінними паперами на відкритому ринку; депозитну політику; управління золотовалютними резервами; регулювання імпорту й експорту капіталу.

НБУ належить виключне право введення в обіг (емісії) банкнот і монет. Національний банк розробляє дизайн грошових знаків, встановлює номінали, визначає систему захисту, платіжні ознаки. Забезпечення економіки готівковими грошима здійснюється через мережу територіальних управлінь НБУ на замовлення комерційних банків.Функція НБУ як банку держави полягає в тому, що він зберігає кошти державного бюджету України та позабюджетних фондів, здійснює розрахункове обслуговування центральних органів влади, веде рахунки Державного казначейства, бере участь в обслуговуванні державного боргу шляхом розміщення державних цінних паперів, їх погашення та виплати доходу за ними.

Як головний орган валютного регулювання і контролю НБУ видає нормативні акти щодо ведення валютних операцій, визначає структуру валютного ринку України та організовує торгівлю валютними цінностями, здійснює контроль за діяльністю банків та інших установ на валютному ринку. З метою забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності національної грошової одиниці НБУ проводить дисконтну та девізну валютну політику і застосовує в необхідних випадках валютні обмеження. Згідно з основними засадами грошово-кредитної політики НБУ здійснює формування золотовалютних резервів і управляє резервами, складає платіжний баланс, здійснює його аналіз і прогнозування.

НБУ забезпечує безперебійну роботу платіжної системи, встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб, відіграє провідну роль у процесі створення та впровадження системи електронних платежів (СЕП). Із січня 1994 р. Національний банк України запровадив автоматизовану систему міжбанківських розрахунків з використанням прогресивних комп'ютерних технологій, до якої нині залучена вся банківська система України. НБУ організовує та регламентує міжбанківські розрахунки через СЕП, бере участь у здійсненні розрахунків, гарантує надійність і безпеку СЕП, здійснює нагляд за платіжною системою, реалізує програму розвитку національної системи масових електронних платежів.

Одна з важливих функцій НБУ – представляти інтереси України у взаємовідносинах із центральними банками інших держав, з міжнародними фінансовими організаціями. НБУ тісно співробітничає з Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком та Європейським банком реконструкції та розвитку, Банком міжнародних розрахунків у Базелі, центральними банками Німеччини, Нідерландів, Австрії, Великобританії, Франції, Польщі, Угорщини, Словаччини, Фінляндії, США, а також з провідними комерційними банками Західної Європи та США з питань монетарної політики, організації банківського нагляду, банківської статистики, складання платіжного балансу, впровадження прийнятих у міжнародній практиці систем розрахунків та міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, має кореспондентські відносини з понад 40 іноземними банками.


2 МОНЕТАРНА ПОЛІТИКА НБУ

2.1 Склад правління НБУ

Структура Національного банку України будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. Національний банк в межах, визначених законодавством, самостійно вирішує питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ Національного банку, його підприємств, затверджує статути та положення.

Вілії (територіальні управління) Національного банку не мають статусу юридичної особи і не можуть видавати нормативні акти, діють від імені Національного банку в межах отриманих від нього повноважень. Завдання і функції філій Національного банку визначаються Положенням, що затверджується Правлінням Національного банку.

На сьогодні існуючу організаційну структуру Національного банку України можна розглядати в наступних розрізах:

1) Центральний апарат Національного банку України;

2) Підрозділ при Національному банку України;

3) Філії (територіальні управління) Національного банку України;

4) Структурні одиниці (підрозділи) і спеціалізовані підприємства Національного банку України.

Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організує виконання інших функцій відповідно до статей 6 і 7 цього Закону та здійснює управління діяльністю Національного банку.

Повноваження Правління Національного банку приймає рішення:

1) щодо економічних засобів та монетарних методів, необхідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики відповідно до прийнятих рішень Ради Національного банку з цих питань та необхідності забезпечення стабільності і купівельної спроможності національної валюти;

2) про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет;

3) про диверсифікацію активів Національного банку та їх ліквідності;

4) щодо лімітів позабалансових зобов'язань Національного банку;

5) про формування резервів та покриття фінансових ризиків Національного банку;

6) щодо розподілу прибутку та порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України;

7) щодо мінімального розміру золотовалютних резервів Національного банку;

8) про встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк;

9) про перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку;

10) про умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України;

11) про встановлення економічних нормативів для банків;

12) про розмір та порядок формування обов'язкових резервів для банків;

13) про застосування заходів впливу до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється Національним банком відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність";

14) про створення та ліквідацію підприємств, установ Національного банку;

15) про участь у міжнародних фінансових організаціях;

16) про купівлю та продаж майна для забезпечення діяльності Національного банку;

17) щодо встановлення плати за надані відповідно до закону послуги (здійснені операції).

Правління Національного банку також:

1) подає на затвердження Раді Національного банку річний звіт, проект кошторису доходів та витрат на наступний рік та інші документи і рішення відповідно до статті 9 цього Закону; на вимогу Ради Національного банку надає для інформування бухгалтерські, статистичні та інші відомості щодо діяльності Національного банку та банківської системи України, необхідні для виконання її завдань;

2) визначає організаційні основи та структуру Національного банку, затверджує положення про структурні підрозділи та установи Національного банку, статути його підприємств та установ;

3) затверджує штатний розпис Національного банку та форми оплати праці;

4) установлює порядок надання банківських ліцензій банкам, інших ліцензій юридичним особам на здійснення окремих банківських операцій, а також інших ліцензій та дозволів у випадках передбачених законом;

5) видає нормативно-правові акти Національного банку;

6) затверджує Регламент Правління Національного банку.

Очолює Правління Національного банку Голова Національного банку. Кількісний та персональний склад Правління Національного банку затверджується Радою Національного банку за поданням Голови Національного банку. Заступники Голови Національного банку за посадою.

Голова Національного банку призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на п'ять років. У разі не затвердження Верховною Радою України кандидатури, запропонованої Президентом України, питання керівництва Національним банком, а також порядок внесення нової кандидатури регулюються Законом України "Про тимчасове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України". Одна кандидатура може вноситись не більше двох разів. Голова Національного банку звільняється з посади Верховною радою України за поданням Президента України у таких випадках:

1) закінчення строку повноважень;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину;

3) у зв'язку з заявою про відставку за політичними або особистими причинами, поданою у письмовому вигляді та прийнятою Президентом України;

4) смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісно відсутньою;

5) припинення громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;

6) за поданням Президента України в межах його конституційних повноважень.

Голова Національного банку:

1) керує діяльністю Національного банку;

2) діє від імені Національного банку і представляє його інтереси без доручення у відносинах з органами державної влади, з фінансовими та кредитними установами, міжнародними організаціями;

3) головує на засіданнях Правління національного банку;

4) підписує протоколи, постанови Правління Національного банку, накази та розпорядження, а також угоди, що укладаються Національним банком;

5) розподіляє обов'язки між заступниками Голови Національного банку;

6) видає розпорядчі акти, обов'язкові до виконання усіма службовцями Національного банку, його підприємствами, установами;

7) приймає рішення з інших питань, що стосуються діяльності Національного, крім віднесених до виключної компетенції Ради Національного банку відповідно до цього Закону;

8) одноосібно несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність Національного банку.

Голова Національного банку має одного першого заступника та трьох заступників, які призначаються та звільняються ним за погодженням з радою Національного банку.

Директори департаментів Національного банку призначаються та звільняються з посади Головою Національного банку відповідно до законодавства України про працю.

До складу Ради Національного банку входять члени Ради Національного банку, призначені Президентом України та Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради Національного банку за посадою.

Членом Ради Національного банку може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь в галузі економіки та фінансів і при цьому має досвід постійної роботи в органах законодавчої влади або на керівних посадах центральної виконавчої влади України або банківській установі, чи наукової роботи за фінансовою чи економічною тематикою.

Чергове призначення членів Ради Національного банку здійснюється не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку повноважень попередньо призначених членів Ради Національного банку.

Строк повноважень членів Ради Національного банку – сім років, крім Голови Національного банку, який входить до складу Ради Національного банку на строк здійснення ним повноважень за посадою.

Засідання Ради Національного банку проводяться не менше одного разу на квартал. Позачергові засідання Ради Національного банку скликаються Головою Ради Національного банку за його власною ініціативою або Радою Національного банку за нагляданням не менше однієї третини від загальної кількості її членів , а також за вимогою голови Національного банку України. Члени Ради Національного банку сповіщаються про засідання не пізніше, як за п'ять календарних днів до дня його проведення.

Матеріали засідань Ради Національного банку оформлюються у вигляді протоколів та рішень і підписуються головуючим на засіданні. Рішення Ради Національного банку щодо Основних засад грошово-кредитної політики та з питань, визначених пунктами 4-8, 11 статті 9 цього Закону є обов'язковими для виконання Правлінням Національного банку. Рекомендації Ради Національного банку розглядаються Правлінням Національного банку протягом п'яти робочих днів. За результатами такого розгляду Правління Національного банку зобов'язане надіслати Раді Національного банку вмотивовану відповідь. Рада Національного банку не має права втручатися в оперативну діяльність Правління Національного банку. У разі, коли рада Національного банку застосовує відкладальне вето щодо рішення Правління, таке рішення набирає чинності лише при його підтвердженні двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку не пізніше п'ятиденного строку від дня застосування вето. Якщо рішення своєчасно не підтверджується , воно вважається таким, що не набрало чинності. У разі коли рішення Правління Національного банку набрало чинності до моменту застосування відкладального вето щодо нього, його дія зупиняється на період розгляду Правління Національного банку відкладального вето.

Рішення Ради Національного банку підлягають оприлюдненню, крім випадків, коли такі рішення становлять державну, банківську або службову таємницю відповідно до закону. Членам Ради Національного банку забороняється розголошувати державну, банківську або службову таємницю, яка стала їм відома у зв'язку із здійсненням ними своїх повноважень відповідно до Регламенту.

2.2 Регулювання грошово-кредитної політики

Головним результатом функціонування грошової системи є розроблення і реалізація певної грошово-кредитної політики. У літературі застосовується кілька підходів до визначення грошово-кредитної політики. Найбільш повним та точним визначенням поняття грошово-кредитної політики є наступне – це комплекс взаємопов'язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк.

Основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на основних критеріях макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу ВВП, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Щорічно Національний банк інформує Верховну Раду України про напрями грошово-кредитної і валютної політики, розробленої Національним банком на наступний рік і на більш тривалий період.

Сутність грошово-кредитної політики полягає у зміні пропозиції грошей, тобто збільшення пропозиції в період спаду для заохочення витрат і зменшення – під час інфляції для зменшення витрат. В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки – Міністерство фінансів, Міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговий баланси, рівень зайнятості та ін.). Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні. Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст.100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

Для з'ясування ролі монетарної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними владними структурами і вирішуються монетарними методами. Ці завдання прийнято називати цілями монетарної політики. Вони поділяються на три групи: стратегічні, проміжні і тактичні. Стратегічними звичайно є цілі, що визначені, як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зростання виробництва, зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізувати їх усі чи більшу їхню частину. Держава вцілому має у своєму розпорядженні широкий спектр регулятивних інструментів для розв'язання таких завдань. Проте за допомогою заходів лише монетарної політики одночасно досягти всіх указаних цілей неможливо через специфіку її інструментарію. Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної економічної ситуації одну із стратегічних цілей.Нею, як правило, є стабілізація цін або погашення інфляції. Проте щоразу виникає складна проблема узгодження стратегічних цілей монетарної та загальноекономічної політики. Потрібно, щоб у загальноекономічній політиці стабілізація цін була визнана пріоритетною, а монетарна політика мала орієнтацію на забезпечення економічного зростання. Якщо ж такого збігу немає, то центральному банку доводиться або змінювати свою стратегічну ціль, або відстоювати її ціною загострення відносин із структурами виконавчої, а то й законодавчої влади. У 1994-1996 рр. НБУ, усвідомивши свою особливу відповідальність за стан монетарної сфери, почав послідовно відстоювати свою стратегічну ціль подолання інфляції та стабілізацію цін. Проте ця ціль не була належним чином узгоджена з іншими стратегічними цілями економічної політики. Уряд та Верховна Рада, визнаючи на словах антиінфляційну стратегію НБУ, фактично не залучили інструментів конкурентної та структурної політики, гальмуючи процеси приватизації та реструктуризації виробництва. Цілі економічного зростання не були підтримані немонетарними заходами, що призвело до хронічного падіння виробництва, зайнятості, поглиблення платіжної кризи, погіршення фінансового стану економіки на фоні істотного зниження темпів інфляції, забезпеченого переважно монетарними заходами НБУ.

Проміжні цілі монетарною політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей. Деякі економісти до проміжних цілей відносять вибір не тільки напряму зміни ринкової кон'юктури, а й економічних перемінних, регулюванням яких досягається вплив на стратегічні цілі. Даний підхід базується на визнанні того, що заходи монетарної політики спроможні безпосередньо впливати на зміну не тільки попиту, а й пропозиції. Характерною особливістю проміжних цілей є те, що встановлюються вони на тривалі часові інтервали, упродовж яких можуть бути реалізовані і виявити свою ефективність. Так, пожвавлення кон'юктури ринку через зростання маси грошей чи зниження процентних ставок у короткостроковому періоді може призвести до зростання попиту і цін. І лише за умови, що ці заходи активізують інвестиції і зростання виробництва, буде забезпечене зростання пропозиції, яке зупинить зростання цін і стабілізує їх.

Тактичні цілі – це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання ключових економічних перемінних, передусім грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для досягнення проміжних цілей. Стосовно кожного з цих показників може статися одне з трьох завдань: зростання стабілізація зниження. Конкретний напрям зміни економічної перемінної визначається проміжною ціллю монетарної політики та характером показника. Наприклад, для пожвавлення ринкової кон'юктури як проміжної цілі необхідно, щоб на рівні тактичних цілей грошова маса зростала, а процентні ставки знижувалися. За показник грошової маси вибираються базові гроші, оскільки саме цей показник перебуває у повному розпорядженні центрального банку. Характерними ознаками тактичних цілей є їхня короткостроковість, реалізація їх оперативними заходами виключно центрального банку, багатоаспектність, єдність. Ці особливості істотно ускладнюють вибір та механізми реалізації тактичних цілей. Якщо зміна маси грошей впливає на зміну сукупного попиту і зачіпає всю макроекономіку. То зміни процентної ставки та валютного курсу можуть впливати не тільки на сукупний попит, а й на інтереси певних груп економічних суб'єктів і зумовлює структурні зміни в економіці. Залежно від економічних перемінних та пов'язаних з ними тактичних цілей визначаються методи монетарної політики. Вибір методів та інструментів є прерогативою центрального банку.

Регулювання грошово-кредитного ринку здійснюється з використанням таких інструментів, як:

1) визначення норм обов'язкових резервів;

2) процентну політику;

3) рефінансування комерційних банків;

4) операції з цінними паперами на відкритому ринку;

5) підтримання курсу національної валюти;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу.

Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Обов'язковому резервуванню підлягають усі залучені та обліковані на балансу банку кошти юридичних і фізичних осіб як у національній, так і в іноземній валюті, за винятком кредитів, залучених від інших банків та іноземних інвестицій, отриманих від міжнародних фінансових установ. Обов'язкове резервування здійснюється відповідно до Положення про порядок формування обов'язкових резервів для банків України від 27 червня 2001 року. Формування обов'язкових резервів здійснюється в процентному відношенні до зобов'язань у цілому за зведеним балансом банку – юридичної особи, включаючи філії. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку (проценти на обов'язкові резерви не нараховуються). НБУ для різних видів зобов'язань може встановлювати диференційовані нормативи обов'язкового резервування залежно від:

1) природи зобов'язань (депозити, ощадні вклади, кошти в розрахунках, поточні рахунки клієнтів, рахунки бюджетних організацій тощо);

2) строку зобов'язань або пасивів (короткострокові пасиви, довгострокові пасиви).

Якщо НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових резервів. Такою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал кожного комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт мультиплікації) зменшиться розмір депозитів банківської системи і загальної маси грошей в обігу.

Якщо уряд проводить експансійну політику, то він зменшує норму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного комерційного банку збільшується ресурсний потенціал, що зумовлює збільшення банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу. Визначення норм обов'язкових резервів – досить сильний інструмент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кредитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей в обігу. Тому у країнах з ринковою економікою цей інструмент використовується з певними обмеженнями і зрідка. Часті зміни норм обов'язкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних банків.

За недотримання банком нормативу обов'язкового резервування протягом календарного року НБУ може застосовувати такі заходи впливу:

1) за один випадок – письмове застереження щодо необхідності безумовного дотримання нормативу;

2) за другий випадок – штраф у розмірі одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду.

У разі недотримання нормативу більш ніж тричі протягом півріччя операційне або територіальне управління НБУ подає клопотання Генеральному департаменту банківського нагляду НБУ щодо обмеження чи припинення здійснення операцій банку із залучення коштів від фізичних та/або юридичних осіб.

Рефінансування комерційних банків тісно пов'язане з процентною політикою, але має й певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як "кредитора в останній інстанції". Рефінансування комерційних банків здійснюється згідно з "Положенням про механізм рефінансування банків України" від 28 лютого 2002 року №82.

Механізми рефінансування банків:

1) через операції на відкритому ринку;

2) надання стабілізаційного кредиту.

Національний банк здійснює операції на відкритому ринку через:

1) рефінансування банків на строк до 14 днів;

2) рефінансування банків на строк до 365 днів;

3) використання постійно діючої лінії рефінансування для надання банкам кредитів "овернайт".

Комерційні банки звертаються за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний. Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви комерційних банків, а отже, й загальну суму грошей в обігу.

НБУ може кредитувати комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обов'язковій купівлі-продажу державних цінних паперів, але головною метою цих операцій є підтримання короткострокової ліквідності системи комерційних банків. Регулюючи процес облікового і ломбардного кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися двома способами: встановленням ліміту кредитування та визначенням рівня процентної ставки.

Національний банк здійснює рефінансування банків через операції на відкритому ринку тільки під забезпечення (крім кредиту "овернайт") державних цінних паперів, векселів суб'єктів господарської діяльності – резидентів України і векселів Державного казначейства України. Що враховані банком за дисконтною ставкою, не нижчою, ніж облікова ставка Національного банку та під заставу майнових прав, що виникли в банку в результаті укладення кредитного договору між ним та відповідним суб'єктом господарської діяльності.

Національний банк в окремих випадках може здійснювати рефінансування банків під забезпечення векселів нерезидентів України, авальованих іноземними банками з рейтингом, не нижчим, ніж "інвестиційний клас". У разі надання під забезпечення кредиту Національного банку векселя нерезидента України вексель має бути перекладений українською мовою та засвідчений нотаріально у встановленому чинним законодавством України порядку Національний банк може прийняти рішення про підтримування ліквідності банку через відповідні механізми рефінансування, якщо банк дотримується таких основних вимог:

1) має ліцензію НБУ на здійснення відповідних банківських операцій;

2) термін діяльності - не менше ніж один рік;

3) має у своїй власності активи, які можуть бути прийняті в заставу;

4) виконує зобов'язання щодо таких економічних нормативів: мінімального розміру регулятивного капіталу (Н1), адекватності основного капіталу (Н3), поточної ліквідності (Н5) з урахуванням установленого нормативно-правовими актами Національного банку перехідного періоду для нарощування капіталу згідно з розробленими банками програмами капіталізації;

5) сформував резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями відповідно до встановлених обсягів;

6) здійснює своєчасне погашення одержаних від Національного банку кредитів.

Національний банк може приймати рішення щодо рефінансування банку, після детального аналізу платоспроможності банку та якщо:

1) прострочені та сумнівні кредити в портфелі банку становлять до 10% від суми кредитного портфеля;

2) у кредитному портфелі банку кредити, що надані іншим банкам на міжбанківському ринку, не перевищують 5%.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі-продажу НБУ цінних паперів: казначейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів. За умов, коли потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інфляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси. НБУ може продавати цінні папери й іншим суб'єктам (підприємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі в комерційних банках зменшуються їхні первинні резерви, тому що скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів. Якщо потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папери у банків, підприємств, населення. Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію грошей, а продаж – вилучення їх з обігу. Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому можуть активно застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка, її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця риса надає перевагу зазначеним операціям порівняно з іншими інструментами грошово-кредитної політики.

Об'єктом операцій центральних банків на відкритому ринку здебільшого є цінні папери, що мають високу ліквідність та користуються повсюдним попитом за незначних коливань ринкової вартості традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належить купівля центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Такі операції, по суті, є формою кредитування центральним банком уряду. У багатьох країнах вони заборонені або обмежені законом. Крім того, до операцій відкритого ринку не належать угоди з купівлі та продажу цінних паперів. Які центральний банк здійснює не за свій рахунок, а за дорученням казначейства (міністерства фінансів) з метою підтримання певного курсу державних цінних паперів. Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для застосування. Біржові операції з купівлі/продажу державних цінних паперів на відкритому ринку здійснюється НБУ шляхом участі в торгах на організаторах торгівлі цінними паперами, які офіційно зареєстровані відповідно до чинного законодавства України. У разі потреби здійснити операції з купівлі/продажу цінних паперів відповідальний працівник Департаменту монетарної політики НБУ готує заявку на купівлю державних цінних паперів, або продаж державних цінних паперів, що перебувають у власності Національного банку, у якій зазначаються кількість, код, балансова вартість і ціна купівлі та продажу і яка підписується директором департаменту монетарної політики або його заступником. Копія заявки передається до депозитарію Національного банку для блокування державних цінних паперів на блокувальних рахунках депозитарного обліку в установленому порядку. Після блокування державних цінних паперів у Депозитарії Національного банку підписана заявка засобами програмно-технологічного забезпечення проведення торгів надсилається до організатора торгівлі державними цінними паперами до початку операційного дня організатора торгівлі. Протягом операційного дня організатора торгівлі Департамент монетарної політики може змінювати свої заявки з купівлі/продажу державних цінних паперів. У разі задоволення заявок під час торгів Національний банк отримує від організатора торгівлі відповідні документи, що засвідчують проведену операцію купівлі/продажу. Біржова угода про продаж державних цінних паперів уважається виконаною за умови проведення грошових розрахунків за нею. У разі здійснення операції з продажу державних цінних паперів Департамент монетарної політики надає розпорядження з фінансових питань до Операційного управління щодо відображення вилучених з обігу емісійних коштів на меморандних рахунках відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку НБУ. Якщо Національний банк здійснив операцію з купівлі державних цінних паперів, то відповідно до розпорядження з фінансових питань Департаменту монетарної політики Національного банку кошти перераховуються продавцю в строк, визначений правилами проведення торгів організатора торгівлі цінними паперами з одночасним відображенням на меморандних рахунках.

З метою підтримання ліквідності банків і регулювання грошово-кредитного ринку Національний банк може здійснювати позабіржові операції з купівлі/продажу державних цінних паперів, казначейських зобов'язань та боргових зобов'язань, на відкритому ринку. Ініціатором такої операції, як правило є сторона, яка зацікавлена в терміновому проведенні операції з купівлі продажу таких цінних паперів. У разі звернення банку до Національного банку про здійснення позабіржової операції з купівлі/продажу цінних паперів відповідальний працівник Департаменту монетарної політики Національного банку, виходячи зі стану грошово-кредитного ринку, готує на розгляд керівництва Департаменту монетарної політики Національного банку пропозицію (доповідну записку) щодо можливості проведення такої операції.

У разі прийняття позитивного рішення про проведення такої операції та укладення відповідної угоди здійснюються:

1) подання депозитарних документів до Депозитарію Національного банку та перереєстрація прав власності на державні цінні папери в порядку, визначеному нормативно-правовими актами Національного банку з питань депозитарної діяльності;

2) фізична поставка казначейських зобов'язань та інших боргових зобов'язань, визначених правлінням Національного банку;

3) перерахування коштів на кореспондентський рахунок банку-продавця.

З метою забезпечення збалансованості між пропозицією грошових коштів та попитом на них Національним банком України у червні 2002 року було проведено стерилізаційні операції з використанням депозитного сертифікату Національного банку України. За результатами роботи одного аукціону було вилучено з обігу коштів на суму 0,3 млрд. грн., а середньозважена процентна ставка за депозитними сертифікатами, випущеними в обіг, становила 2,43% річних. В якості мобілізуючих інструментів НБУ застосував операції "зворотного" РЕПО, здійснюючи із свого портфеля продаж процентних облігацій внутрішньої державної позики (ПОВДП) із зобов'язанням викупити їх через певний період. Наявність у портфелі НБУ значної суми реструктуризованих Урядом до 2010 року боргових зобов'язань спонукала розробити порядок двостороннього котирування цих цінних паперів. Використовуючи зазначені мобілізаційні інструменти, НБУ вилучив з обігу коштів на загальну суму 2,3 млрд. грн., у тому числі за рахунок операцій "зворотного" РЕПО на суму 0,4 млрд. грн., продажу державних цінних паперів з портфеля Національного банку України на умовах двостороннього котирування ПОВДП на суму 1,9 млрд. грн.

Політика підтримання курсу національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ забезпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках з метою підтримання курсу національної валюти відносно іноземних валют і впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі. Якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базовою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропозицію, це може призвести до падіння курсу національної валюти, її девальвації. Щоб цього не допустити, НБУ продає частину свого валютного резерву (якщо це є доцільним на даний час), урівноважуючи попит з пропозицією і відповідно підтримуючи курс національної валюти. Під час продажу валютного резерву виникає така сама ситуація з грошовою масою в обігу, як і у разі продажу цінних паперів, тобто вона скорочується, а при купівлі НБУ іноземної валюти відбувається емісія грошей і відповідно збільшення обсягу грошової маси в обігу. До купівлі іноземної валюти на валютному ринку НБУ вдається тоді, коли пропозиція на таку валюту перевищує попит і це може призвести до ревальвації національної валюти. І девальвація, і ревальвація національної валюти – це відхилення від сталого економічного процесу, й тому НБУ прагне або зовсім не допускати таких явищ, або регулювати курс національної валюти в межах заздалегідь визначеного валютного коридору.

Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який стосується НБУ через:

1) реєстрацію імпорту та експорту капіталу;

2) установлення максимальних та мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами в українських банках;

3) установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, обов'язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми цих боргових зобов'язань в уповноважених банках України.

Експорт та імпорт капіталу супроводжується припливом і відпливом іноземного капіталу. Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в національні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосується вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зобов'язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу національної валюти. Як наслідок, виникає необхідність вживання з боку НБУ і Мінфіну певних заходів, серед яких – підвищення процентної ставки й рівня дохідності емітованих державою цінних паперів. Одночасно НБУ не повинен допускати відпливу за кордон національної валюти, що може виникнути внаслідок відносно заниженої депозитної процентної ставки в країні.

Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регулювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень процентних ставок за ломбардними та обліковими кредитами, які він надає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій. Практично в усіх країнах світу комерційні банки можуть отримати кредитні ресурси у центрального банку, котрі останній надає з певними процентами. Дисконтна чи облікова ставка, що застосовується центральним банком при операціях з комерційними банками щодо врахування короткострокових державних облігацій і переврахування комерційних векселів та інших видів цінних паперів, що відповідають вимогам центрального банку, називається офіційною обліковою ставкою. Іншими словами, офіційна облікова ставка – це плата, яку бере центральний банк при купівлі в комерційних банків цінних паперів до настання термінів їх оплати. Офіційна облікова ставка є орієнтиром для ринкових ставок за кредитами. Встановлюючи офіційну облікову ставку, центральний банк визначає вартість залучення кредитних ресурсів комерційними банками. Що вищий рівень офіційної облікової ставки, то вища вартість кредитів рефінансування центрального банку. Тобто політика зміни облікової ставки є варіантом регулювання якісного параметру грошового ринку вартості банківських кредитів. Разом з тим різний рівень офіційної облікової ставки стимулює також переміщення "гарячих грошей", тобто капіталів, які шукають прибуткового застосування, з країн із низькими ставками до країн, де ставки високі, що значно впливає на стан балансу руху капіталів і на платіжний баланс різних країн. Отже, зміна офіційної облікової ставки використовується і як метод валютного регулювання. Механізм регулювання за допомогою змін офіційної облікової ставки доволі простий, що і є причиною його широкого використання як в розвинутих країнах, так і в тих, що розвиваються. Наприклад, якщо центральний банк ставить за мету зменшення кредитних можливостей комерційних банків, - він підвищує облікову ставку, роблячи тим самим дорожчими кредити рефінансування і навпаки. Проте центральному банкові не завжди вдається досягти наміченої мети. Наприклад, підвищення облікової ставки центрального банку не буде ефективним, якщо на грошовому ринку в даний момент спостерігається тенденція зниження вартості кредитів у результаті їх значної пропозиції, оскільки у цьому випадку комерційні банки використовуватимуть дешевші кредити міжбанківського ринку, ніж дорогі кредитні кошти центрального банку. Якщо ж офіційна облікова ставка центрального банку вже до її пониження знаходилась на рівні, що нижчий від ринкового, то здешевлення й без того дешевих кредитів призведе до відповідної реакції грошового ринку.

Шляхом маніпуляцій офіційною обліковою ставкою центральні банки впливають на стан не лише грошового, але й фінансового ринку. Наприклад, зростання офіційної облікової ставки призведе до підвищення ставок за кредитами і депозитами на грошовому ринку, що у свою чергу обумовить зменшення попиту на цінні папери й збільшення їх пропозиції. Попит на цінні папери падає з боку як небанківських закладів, оскільки більш привабливими стають депозити, так і з боку кредитних інститутів, оскільки при дорогих кредитах вигіднішим стає пряме фінансування. Пропозиція цінних паперів у свою чергу зростає. Таким чином, підвищення офіційної ставки призводить до пониження ринкової вартості цінних паперів. Зниження офіційної облікової ставки, навпаки, здешевлює кредити й депозити, що призводить до протилежних процесів: підвищується попит на цінні папери, зменшується їх пропозиція, зростає ринкова вартість. Отже, облікова політика центрального банку є механізмом безпосереднього впливу на ліквідність кредитних інститутів шляхом змін вартості кредитів рефінансування, що опосередковано чинить вплив на економіку країни у цілому. Для того, щоб облікова ставка Національного банку використовувалась у повному обсязі як інструмент монетарного регулювання, вона повинна відповідати певним принципам. Серед них основними є:

1) забезпечення позитивного рівня облікової ставки щодо інфляції;

2) рівень облікової ставки повинен перебувати в межах коридору ринкових процентних ставок комерційних банків за кредитами та депозитами.

Якщо НБУ проводить політику стримування або скорочення маси грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує попит на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочення пропозиції. Невикористані для кредитування гроші вкладаються в інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок – відбувається зменшення грошей в обігу.

Хоча облікова ставка НБУ, починаючи з 1994 р. відповідала цим двом принципам, в умовах перехідної економіки України облікова політика не використовується в повному обсязі як інструмент грошово-кредитного регулювання. Цьому заважає недостатній розвиток вексельного обігу, а також використання Національним банком своїх ресурсів переважно для кредитування уряду, а не комерційних банків. Тому рефінансування комерційних банків здійснюється переважно через операції РЕПО, а не через переоблік векселів чи ломбардне кредитування. В цих умовах Національний банк встановлює ставку облікового процента не стільки для досягнення цілей грошово-кредитної політики, скільки для приведення її у відповідність до динаміки рівня інфляції.

Безперечно, завдяки адміністративному підвищенню облікової ставки у короткостроковому періоді можна мінімізувати негативні наслідки фінансової кризи, підвищити ціну національної грошової одиниці для комерційних банків, а отже, послабити спекулятивний тиск на неї. Проте високий рівень ставки рефінансування в довгостроковому періоді зумовлює значне подорожчання кредиту для кінцевих його споживачів, що вкрай негативно впливає на ділову активність, обсяги виробництва, стан економіки у цілому. У перспективі роль процентних ставок у досягненні цілей економічної політики держави повинна істотно зрости. Завданням Національного банку має стати створення умов для поступового пониження загального рівня процентних ставок в економіці, особливо процентних ставок за кредитами реальному сектору економіки до рівня, що стимулює зростання платоспроможного попиту на позичкові ресурси.

2.3 Нагляд і контроль

Основною метою банківського нагляду є своєчасне реагування на порушення та негативні тенденції у діяльності комерційних банків з метою їх нормалізації, укріплення фінансового стану, підтримки стабільності та надійності як кожного банку зокрема, так і банківської системи у цілому.

Терміни "регулювання банківської діяльності" та "нагляд за діяльністю банків" інколи вживаються у значенні синонімів, хоча відносяться вони до різних видів діяльності. Під регулюванням банківської діяльності розуміють насамперед розробку та видання уповноваженими закладами конкретних правил та інструкцій, що базуються на діючому законодавстві і визначають структуру та способи здійснення банківської справи. Такі закони та інструкції формують певні рамки поведінки комерційних банків, що сприяють підтримці надійної та ефективної банківської системи. Нагляд за діяльністю банків здійснюється з метою забезпечення надійності та стійкості окремих банків та передбачає цілісний та неперервний нагляд за здійсненням банками своєї діяльності відповідно до діючого законодавства та інструкцій.

Банківський нагляд є невід'ємною частиною контролю, який здійснює НБУ за діяльністю комерційних банків. Цей процес організовується і координується службою банківського нагляду, яка функціонує як єдина система в складі центрального апарату і регіональних управлінь НБУ. Система скоординована за вертикаллю і діє від імені Національного банку і його регіональних управлінь, здійснюючи контрольно-ревізійні функції за діяльність банків і банківських установ згідно з діючим законодавством України. На рівні центрального апарату Національного банку України структура служби банківського нагляду формується, виходячи з таких основних напрямків:

1) ліцензування банківської діяльності;

2) методологія і координація банківського нагляду та банківського аудиту;

3) економічний аналіз, розробка нормативів і регулювання діяльності банків;

4) інспектування діяльності банків і банківських установ.

На рівні регіонального управління НБУ служба банківського нагляду є самостійним підрозділом (відділом). Основні напрямки його діяльності:

1) реєстрація банківських установ;

2) координація процесу нагляду;

3) інспектування банківських установ.

Стратегічну політику служби визначають її контрольно-ревізійні функції, які можна сконцентрувати за такими формами:

1) Вступний контроль. Здійснюється з метою чіткого і повного визначення вимог для отримання ліцензії на проведення банківських операцій;

2) Попередній контроль. Здійснюється з метою дотримання вимог зваженого (з оптимальним ризиком) ведення справ, заборони або обмеження окремих видів діяльності, відрахувань до резервів страхування активних операцій банків, які гарантують безпеку і стабільність банку, захист інтересів його вкладників та кредиторів.

3) Поточний контроль. Здійснюється шляхом інспектування, проведення комплексних і тематичних перевірок поточної діяльності комерційних банків і їхніх установ, а також розробки та заходів щодо їхнього організаційного зміцнення і фінансового оздоровлення.

Загальною функцією банківського нагляду НБУ є підтримка довіри суспільства до надійної та здорової фінансової системи. Кінцева мета служби банківського нагляду – це гарантування впевненості у тому, що всі комерційні банки, які здійснюють свою діяльність на основі ліцензії, мають:

1) компетентний контрольний орган і керівні органи, що усвідомлюють свою діяльність та планують на довгостроковий період безпеку і прибуткове (рентабельне) функціонування установи;

2) ефективну практику управління, зокрема системи фінансового і внутрішнього контролю, підкріплені відповідними аудиторськими функціями;

3) відповідну стабільну практику оцінки активів і ведення бухгалтерського обліку. Особливо щодо визначення доходів;

4) відповідні доречні стандарти визначення достатності капіталу і достатньої ліквідності;

5) відповідальну та життєздатну конкурентну позицію на ринку, що базується на підтримці високої прибутковості для компенсації непередбачених збитків.

НБУ цікавить в першу чергу стан і стійкість банківської системи. Він аналізує дотримання банками економічних нормативів, відрахувань в централізовані фонди і визначає ефективність регулювання державою банківської діяльності. Важливо відзначити, що НБУ, маючи всю необхідну для аналізу інформацію, складає свої рейтинги, але не публікує їх. НБУ широко публікує зведені, порівняльні та інші дані, необхідні для аналізу стійкості комерційних банків. НБУ може переводити комерційні банки на режим фінансового оздоровлення. Підставою для чого може бути невиконання протягом трьох місяців загальновстановлених нормативів ведення банківської справи, в обов'язковому порядку визначених НБУ. Невиконанням норм і нормативів слід вважати:

1) неякісну оцінку капіталу;

2) збиткову діяльність, яка характеризується наявністю збитків минулого та поточного років і неможливістю їх реального погашення протягом трьох місяців;

3) порушення встановлених НБУ економічних нормативів та оціночних показників діяльності банку;

4) неякісну структуру активів, в тому числі кредитного портфеля.

Тоді приймається рішення про надання стабілізаційної позики – це позика, яка надається Нацбанком комерційному банку для оперативного забезпечення його платоспроможності і ліквідності та підтримки виконання заходів фінансового оздоровлення. НБУ здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків, їх відділень, філій, представництв на території України. Він спрямований на забезпечення стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників шляхом зменшення ризиків в діяльності комерційних банків. Зміст нагляду визначається повноваженнями, встановленими законом України "Про банки і банківську діяльність". Система нагляду спрямована на скорочення внутрішніх і зовнішніх ризиків. Серед зовнішніх виділяють ризик ліквідності, валютний ризик, ризик облікової ставки та ризик по цінних паперах. До внутрішніх відносять "комерційні ризики", пов'язані з людським фактором (кваліфікація персоналу і ділові якості керівників, виконавська дисципліна та якість аудиторської служби), а також "операційно-технічні ризики", які відображають ступінь працездатності систем, які забезпечують зовнішню роботу банку: системи безпеки, бух обліку, матеріально-технічних засобів, засобів зв'язку та інші. На зниження внутрішніх ризиків спрямовані процедури реєстрації банків, ліцензування, внутрішніх перевірок, інспекції діяльності комерційних банків Нацбанком.

Реєстрація і ліцензування банків – найважливіші функції банківського нагляду. Вони покликані обмежувати або розширювати банківську діяльність згідно з вимогами чинного законодавства та нормативних актів НБУ. Створення і реєстрація комерційних банків в Україні регулюється "Положенням про порядок створення і реєстрацію комерційних банків", затвердженим Постановою Правління НБУ від 21 липня 1998 року. Комерційні банки різних форм і видів діяльності і форм власності створюються у вигляді акціонерних товариств або товариств з обмеженою відповідальністю відповідно до Законів України "Про банки і банківську діяльність", "Про господарські товариства", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про підприємництво", "Про обмеження монополізму та недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", інших законодавчих актів України та нормативних актів НБУ. Ліцензування банківської діяльності полягає в наданні банкам офіційного дозволу на здійснення певних банківських операцій. НБУ визначає порядок надання ліцензій банкам відповідно до статті 17 Закону України "Про банки і банківську діяльність", "Положення про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій", затвердженого Постановою Правління НБУ від 6 травня 1998 року. Під час ліцензування враховується обсяг капіталу банку (статутний та загальний), його фінансовий стан, дотримання банком установлених економічних нормативів, термін його діяльності на фінансовому ринку, професійна придатність керівників та позитивні висновки незалежного аудиту. Ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою допущення на ринок банківських послуг України комерційних банків і банківських установ, умови діяльності яких відповідають установленим НБУ обов'язковим вимогам і не загрожують інтересам їхніх клієнтів. Нацбанк надає банкам ліцензію на здійснення низки операцій з готівкою, розрахункових, активних, пасивних операцій з валютними цінностями та іншими. Закон повинен забороняти здійснення банківських операцій тими економічними суб'єктами, які не мають банківської ліцензії, а також передбачати повноваження органів нагляду щодо проведення розслідування стосовно суб'єктів, які підозрюються в тому, що вони здійснюють банківські операції, не маючи на це права.

Політика ліцензування повинна передбачати низку критеріїв, які застосовуються під час розгляду заявок на видачу банківської ліцензії. Основні критерії такі:

1) мінімальний розмір статутного капіталу. Цей критерій має найбільше значення під час розгляду заявок на видачу ліцензій;

2) фінансовий стан засновників банку та їхня репутація;

3) перспективи діяльності нового банку, що визначаються на підставі висновків незалежного аудиту;

4) професійна придатність керівництва тощо.

У разі змін обсягу капіталу банку, його фінансового стану та інших умов Національний банк України може переглянути перелік пунктів ліцензії на здійснення банківських операцій за встановленою процедурою. Чим конкретнішими будуть критерії ліцензування, тим легше буде органам нагляду визначити, можлива чи ні видача ліцензії. НБУ видає новоствореним банкам ліцензії на здійснення банківських операцій за умови, що вони мають:

1) професійно придатних перших керівних осіб банку (голову правління та головного бухгалтера), кандидатури яких погоджені з Національним банком України;

2) підрозділ, який виконуватиме відповідні банківські операції, підрозділ внутрішнього аудиту, укомплектовані професійно придатними, кваліфікованими кадрами;

3) відповідні внутрішні документи банку, що регламентують здійснення банком діяльності, яка ліцензується НБУ;

4) необхідне банківське обладнання, комп'ютерну техніку. Програмні продукти та засоби зв'язку, що відповідають вимогам НБУ;

5) приміщення банку, що відповідає вимогам, установленим НБУ, або укладену угоду на оренду приміщення на строк не менше п'яти років, чи свідоцтво на право власності на приміщення.

У разі прийняття рішення про відкликання ліцензії на всі види банківських операцій Правління Національного банку України зобов'язує засновників, акціонерів (учасників) банку вирішити в двотижневий термін питання щодо форм подальшого функціонування банку або припинення його діяльності через реорганізацію чи ліквідацію. Якщо зазначені вимоги не виконані, Правління НБУ на підставі пропозиції комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків приймає рішення про ліквідацію банку. Рішення правління НБУ про відкликання ліцензії повідомляється всім банкам України, а також оповіщається у центральній пресі.

Відповідно до закону України "Про банки і банківську діяльність" з метою забезпечення економічних умов стійкого функціонування банківської системи НБУ встановлює для всіх комерційних банків обов'язкові економічні нормативи:

1) Мінімальний розмір регулятивного капіталу (Н1). Основним його призначенням є покриття негативних наслідків різноманітних ризиків та забезпечення захисту вкладів й стабільної діяльності банків. Мінімальний розмір регулятивного капіталу для банків які здійснюють свою діяльність на території всієї України (міжрегіональних), у тому числі спеціалізованих інвестиційних і розрахункових (клірингових):

На 1 січня 2005 року – не менше ніж 6000000 євро,

На 1 січня 2006 року – не менше ніж 7000000 євро,

На 1 січня 2007 року – не менше ніж 8000000 євро.

Національний банк залежно від економічного становища країни, стану світових фінансово-кредитних і валютних ринків та відповідно до змін курсу національної валюти може переглядати мінімальний розмір регулятивного капіталу.

2) Норматив адекватності регулятивного капіталу (платоспроможності) (Н2). Відображає здатність банку своєчасно і в повному обсязі розрахуватися за своїми зобов'язаннями, що випливають із торговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру. Чим вище значення показника, тим більша частка ризику, що приймають на себе власники банку; і навпаки: чим нижче значення показника, тим більша частка ризику, що приймають на себе кредитори(вкладники) банку. Норматив встановлюється для запобігання надмірному перекладанню банком кредитного ризику та ризику неповернення банківських активів на кредиторів (вкладників) банку.(Нормативне значення Н2діючих банків має бути, починаючи з 01.03.2004 – не меншим, ніж 10 відсотків.

3) Норматив адекватності основного капіталу (Н3). Встановлюється з метою визначення спроможності банку захистити кредиторів і вкладників від непередбачуваних збитків, яких може зазнати банк у процесі своєї діяльності залежно від розміру різноманітних ризиків. Розраховується, як співвідношення основного капіталу до загальних активів банку. Нормативне значення нормативу Н3 має бути не меншим, ніж 4 відсотки.

4) Норматив миттєвої ліквідності (Н4). Встановлюється для контролю за здатністю банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань за рахунок високоліквідних активів (коштів у касі та на кореспондентських рахунках). Визначається, як співвідношення суми у касі та на кореспондентських рахунках до зобов'язань банку, що обліковуються за поточними рахунками. Має бути не менше ніж 20 відсотків.

5) Норматив поточної ліквідності (Н5). Встановлюється для визначення збалансованості строків і сум ліквідних активів та зобов'язань банку з кінцевим строком погашення до 31 дня (включно). Визначається як співвідношення активів первинної та вторинної ліквідності до зобов'язань банку. Нормативне значення нормативу Н5 має бути не менше ніж 40 відсотків.

6) Норматив короткострокової ліквідності (Н6). Встановлюється для контролю за здатністю банку виконувати прийняті ним короткострокові зобов'язаня за рахунок ліквідних активів. Визначається як співвідношення ліквідних активів до короткострокових зобов'язань (включаються ліквідні активи та зобов'язання строком погашення до одного року). Норматив Н6 має бути не менше ніж 20 відсотків.

7) Норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7). Встановлюється з метою обмеження кредитного ризику, що виникає внаслідок невиконання окремими контрагентами своїх зобов'язань. Визначається співвідношення суми всіх вимог банку до цього контрагента та всіх позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо цього контрагента, до капіталу банку. Нормативне значення нормативу Н7тне має перевищувати 25 відсотків.

8) Норматив великих кредитних ризиків (Н8). Встановлюється з метою обмеження концентрації кредитного ризику за окремим контрагентом або групою пов'язаних контрагентів. Кредитний ризик, що прийняв банк на одного контрагента або групу пов'язаних контрагентів вважається великим, якщо сума всіх вимог банку до цього контрагента або групи пов'язаних контрагентів і всіх позабалансових зобов'язань наданих банком становить 10 відсотків і більше регулятивного капіталу банку. Норматив великих кредитних ризиків визначається як співвідношення суми всіх кредитних ризиків, наданих банком, з урахуванням усіх позабалансових зобов'язань, виданих банком, до регулятивного капіталу банку. Якщо один контрагент банку входить одночасно до кількох груп пов'язаних контрагентів, то при розрахунку нормативу великих кредитних ризиків (Н8) сума наданого кредиту контрагента, що входить до складу кількох груп, враховується один раз. Нормативне значення нормативу Н8 не має перевищувати 8-кратний розмір регулятивного капіталу банку, а якщо перевищує, то вимоги до нормативу адекватності регулятивного капіталу (Н2) автоматично підвищується.

9) Норматив максимального розміру кредиту, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9).Встановлюється для обмеження ризику, який виникає під час здійснення операцій з інсайдерами, що може привести до прямого і непрямого впливу на діяльність банку. Цей вплив зумовлює те, що банк проводить операції з інсайдерами на умовах, не вигідних для банку, що призводить до значних проблем до значних проблем, оскільки в таких випадках визначення платоспроможності контрагента не завжди здійснюється достатньо об'єктивно. Норматив визначається як співвідношення суми всіх зобов'язань цього інсайдера перед банком і всіх позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо цього інсайдера, та капіталу банку. Нормативне значення нормативу Н9 не має перевищувати 5 відсотків.

10) Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н10). Встановлюється для обмеження сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів. Надмірний обсяг сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів призводить до концентрації ризиків і загрожує збереженню регулятивного капіталу банку. Визначається як співвідношення сукупної заборгованості зобов'язань усіх інсайдерів перед банком 100 відсотків суми позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо всіх інсайдерів, та капіталу банку. Нормативне значення нормативу Н10 не має перевищувати 40 відсотків.

11) Норматив інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11). Встановлення для обмеження ризику, пов'язаними з операціями вкладання коштів банку до статутних фондів установ, що може призвести до втрати капіталу банку. Визначається як співвідношення розміру коштів, які інвестуються на придбання акцій (паїв, часток)окремо за кожною установою, до регулятивного капіталу банку. Нормативне значення нормативу Н11 не має перевищувати 15 відсотків.

12) Норматив загальної суми інвестування (Н12). Встановлюється для обмеження ризику, пов'язаного з операціями вкладення (прямого чи опосередкованого) коштів банку до статутних фондів будь-яких юридичних осіб, що може призвести до втрати капіталу банку. Цей норматив характеризує використання капіталу банку для придбання акцій будь-якої юридичної особи. Визначається як співвідношення суми коштів, що інвестуються на придбання акцій до регулятивного капіталу банку. Нормативне значення нормативу Н12 не має перевищувати 60 відсотків.

13) Норматив ризику загальної відкритою (довгої/короткої) валютної позиції банку (Н13). Встановлюється для обмеження ризику, пов'язаного з проведенням операцій на валютному ринку, що може призвести до значних втрат банку. Визначається як співвідношення загальної величини відкритої валютної позиції банку за всіма іноземними валютами та банківськими металами у гривневому еквіваленті до регулятивного капіталу банку. Нормативне значення нормативу Н13 не має перевищувати 60 відсотків. При цьому встановлюється обмеження ризику окремо для довгої (не більше 30%) та короткої (не більше 5%) відкритої валютної позиції банку.

Контроль за дотриманням банками встановлених економічних нормативів здійснюється відповідними територіальними управліннями та підрозділами центрального апарату банківського нагляду НБУ на постійній основі.

Безвиїзний нагляд — це дистанційний моніторинг дiяльностi окремих банкiв i банкiвської системи в цiлому, а також застосування наглядовими органами певних заходiв з метою реагування на проблеми i недолiки, виявленi в дiяльностi банкiв. У бiльшостi країн безвиїзний нагляд ґрунтується на аналiзi періодично звiтностi (балансовий звiт, звiт про прибутки (збитки), звіт про дотримання економічних нормативів та iншi форми) та щорічних фінансових звiтiв, що подаються банківському нагляду на регулярній основі.

Постійний контроль за звiтнiстю, що здійснюється органами банківського нагляду, застосовується як система раннього застереження, яка дозволяє виявляти проблеми у дiяльностi комерційних банків на початкових стадіях, що дає змогу обмежити надмiрнi ризики комерційних банків та попередити їх банкрутство. При цьому ефективність безвиїзного нагляду значно залежить від достовiрностi звiтностi, отриманої від банків, а також дотримання ними певних стандартів обліку та звiтностi i високого рівня комп'ютеризації банківської дiяльностi. Дані звiтностi комерційних банків аналізуються i зводяться у статистичні звіти, за якими розраховуються рiзноманiтнi стандартні показники. Такі звіти дають змогу виявляти, чи дотримуються банками економiчнi нормативи, досліджувати тенденції в дiяльностi банків за певний період, проводити порівняльний аналіз за групами банків.

На основі даних звiтностi органи безвиїзного нагляду можуть визначити стан активів комерційного банку, що дає можливість визначити кредитний ризик чи ризик несплати за кредитом зі сторони позичальника. В окремих країнах органи безвиїзного банківського нагляду можуть здiйснювати монiторинг великих кредитів, кредитів, що надані інсайдерам, моніторинг позичальників, що несвоєчасно повертають банкiвськi позички, тощо. Саме якістю активів значною мірою визначається фінансовий стан комерційного банку, його дохід.

Аналіз фінансового стану комерційного банку на основі вивчення його перiодичної звiтностi дозволяє зробити висновок також i про внутрiшньобанкiвську систему управління i контролю, про ступінь компетентності керівних органів банку.

На основі різних аспектів дiяльностi комерційного банку органи безвиїзного банківського нагляду роблять загальний висновок про фінансовий стан банку, формулюють рекомендації чи рішення про необхідність здійснення відповідних заходів щодо покращення фінансового стану комерційного банку.

У процесі безвиїзного банківського нагляду дається лише попередня рейтингова оцінка дiяльностi банку, а кінцевий рейтинг після закінчення виїзного інспектування комерційного банку. Ступінь достовірності фінансової інформації, що надасться органам нагляду, формування комплексної та точної уяви про стан фінансової діяльності кредитної установи, професійний рівень його керівництва органи банківського нагляду можуть отримати лише шляхом iнспекцiйних перевірок комерційних банків на місцях.

У зв’язку з трудомісткістю проведення таких перевірок органи нагляду здійснюють їх періодично (розрізняють планові, регулярні та позапланові інспекційні перевірки) і встановлюють певний характер проведення інспектування банків залежно від цілей та масштабів перевірки (розрізняють комплексні, обмежені та спеціальні перевірки). Частота проведення інспекційних перевірок комерційних банків та Їх обсяг залежать від ступеня довіри органів нагляду до кредитних установ, їх ролі у кредитно-фiнансовiй системі, наявності у них проблем. Як правило, частіше перевірки здійснюються у великих комерційних банках, а також у банках, фінансовий стан яких є ненадійним.

Інспекційні перевірки банків на місцях проводяться квалiфiкованими спецiалiстами банківського нагляду, які здатні оцінити ступінь ризиків, можливих у дiяльностi того чи іншого банку, i визначити якість управління цими ризиками. Інспектування дає змогу органам банкiвсъкого нагляду перевіряти такі аспекти дiяльностi банкiв:

1) достовірність звітності;

2) дотримання законів і нормативних актів;

3) надійність управління банком;

4) стійкість фінансового стану банку.

Оптимальний варіант банківського нагляду передбачає координацію зусиль безвиїзного нагляду та інспектування, тому що ці наглядові методи є взаємодоповнюючими.

Відповідно до статті 44 Закону України «Про НБУ», Національний банк має такі повноваження у сфері валютного регулювання:

1) видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій;

2) видача i відкликання лiцензiй, здійснення контролю за дiяльнiстю банків та інших установ, які отримали лiцензiю Нацiоналъного банку на здійснення операцій з валютними цінностями;

3) встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків та інших установ, що купують та продають іноземну валюту.

Валютне регулювання — це сукупність нормативних документів, встановлених органами валютного регулювання у законодавчому чи адміністративному порядку, спрямованих на регулювання потоків капіталу в крану i з країни, а також валютних операцій, що здійснюються в межах України, з метою підтримання стабільності курсу національної грошово одиниці, стабільного рівня валютних резервів i збалансування міжнародних платежів. Таким чином, валютне регулювання — це регламентація державою міжнародних розрахунків i порядку проведення валютних операцій. Мета валютного регулювання полягає у підтримці економічної стабільності та утворенні міцної основи для розвитку міжнародних економічних відносин шляхом впливу на валютний курс та на операцiї обміну валюти. Політика валютного регулювання реалізується через механізм валютних обмежень i валютного контролю. Валютні обмеження зазвичай передбачають певні заходи щодо регулювання валютних операцій резидентів та нерезидентів крани, для ефективного застосування яких використовується система валютного контролю. Валютне регулювання спрямоване перш за все на органiзацiю міжнародних розрахунків, визначення порядку здійснення операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями i є, таким чином, формою державного впливу на зовнiшньоекономiчні відносини країни. Наявність валютного регулювання i контролю з боку держави є не просто світовою практикою, а об'єктивною економічною необхiднiстю.

Основними завданнями валютного регулювання та контролю є:

1) організація системи курсоутворення, захист та забезпечення необхідного ступеня конвертованості національних грошей;

2) регулювання платіжної функції іноземної валюти, регламентація поточних операцій платіжного балансу;

3) організація внутрішнього валютного ринку;

4) регламентація та регулювання банківської діяльності з валютними цінностями;

5) захист іноземних інвестицій, регулювання процесів утворення та руху капіталу;

6) встановлення режиму та обмежень на вивезення i ввезення через кордон валютних цінностей;

7) забезпечення стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний валютний ринок.

Відповідно до статті IІ Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання i валютного контролю» Національний банк України у сфері валютного регулювання:

1) здійснює валютну політику виходячи з принципів загально економічної політики України;

2) складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;

3) контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;

4) визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;

5) видає обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України;

6) нагромаджує, зберігає i використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

7) видає ліцензії на здійснює валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

8) установлює способи визначення i використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених у іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях;

9) установлює за погодженнями з Міністерством статистики України єдині форми обліку, звітності та документації про валютні операції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням;

10) забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків.

Такий широкий діапазон функціональних обов'язків Національного банку у сфері валютного регулювання об'єктивно вимагає відповідних повноважень щодо виконання ним функції органу валютного контролю. У зв’язку з цим саме на Національний банк України покладені обов’язки головного органу валютного контролю в нашій державі, а власне здійснення контролю за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України, а також забезпечення виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з Декретом Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та іншими актами валютного законодавства України. Надання широких повноважень НБУ в сфері валютного регулювання і контролю цілком виправдане, особливо в умовах формування ринку, коли відсутня належним чином розроблена законодавча база, а ринкові механізми (що саморегулюються) не набули достатнього розвитку. На різних етапах економічного розвитку тією чи іншою мірою практику валютних обмежень застосовували практично всі країни світу. І, ввівши на початку 1990-х років досить жорстку систему валютного регулювання і валютного контролю, Україна не стала виключенням, оскільки навіть у кранах Західної Європи валютний контроль широко застосовувався після другої світової війни, у роки відбудови економік цих країн. На сучасному етапі усі розвинуті країни контроль за валютними операціями практично відмінили і зводять його до обліку. Що ж стосується кран, що розвиваються та кран з перехідними економіками, то системи валютного контролю успішно діють у більшості з них і сьогодні, хоча й різняться між собою за ступенем жорсткості. Суб'єктами валютного регулювання і контролю виступають усі без виключення учасники валютних операцій:

1) уповноважені банки-резиденти;

2) юридичні особи-резиденти і нерезиденти;

3) фізичні особи-резиденти та нерезиденти.

Об'єктом валютного регулювання і контролю в Україні є операції резидентів та нерезидентів, фізичних та юридичних осіб, що пов’язані з переміщенням валюти, зміною її власника, перерахуванням валюти за кордон, отриманням валютних коштів за товари та послуги; а також зобов’язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, що перебувають за межами України.

Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті в межах своїх повноважень, а також про майно, котре підлягає декларуванню.

Основними контрольними функціями НБУ у сфері валютних відносин є:

1) встановлення та контроль за курсом національної грошової одиниці на міжбанківському валютному ринку;

2) контроль за експортно-імпортними операціями;

3) контроль за порядком відкриття та ведення валютних рахунків;

4) контроль за обмінними операціями з готівковою валютою;

5) контроль за іноземними інвестиціями й міжнародними кредитами та ін.

Таким чином усі операції резидентів і нерезидентів підлягають в Україні валютному контролю. Декретом також визначалися певні функції валютного контролю, які здійснюються іншими органами, а саме: уповноваженими комерційними банками, державною податковою інспекцією, міністерством зв'язку та Державним митним комітетом України. У звітному році Національним банком України було продовжено роботу з вдосконалення валютного регулювання з метою забезпечення стабільності валютного ринку України та поступового наближення його функціонування до стандартів ЄС.


3 ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ НБУ

3.1 Проблемифункціонування НБУ в 2006 році

На грошово-кредитну політику в 2006 році впливатимуть певні ризики, а саме:

1) внутрішні системні ризики, пов’язані з нестійким економічним зростанням, що обумовлює невизначеність попиту на гроші, інфляційний тиск з боку виробництва, необхідність використання адміністративного регулювання цін;

2) ризики зовнішньої невизначеності, які можуть негативно впливати на платіжний баланс, рівень золотовалютних резервів та валютно-курсову політику; накопичений кредитний ризик банківської системи, обумовлений кредитною експансією останніх років;

3) політичні ризики, які можуть спровокувати незбалансованість бюджету та необґрунтоване зростання бюджетних витрат.

За урядовими прогнозами, в 2006 році слід очікувати зростання ВВП на 7 відсотків. Значення внутрішніх факторів розвитку поступово підвищуватиметься порівняно із зовнішніми. Цьому сприятиме подальше зростання доходів населення, адаптація підприємств до реформ у фінансовій сфері та поліпшення їх фінансового стану, забезпечення надійної збалансованості бюджету, подальше підвищення рівня монетизації економіки та вжиття заходів щодо уповільнення інфляції.

Очікується:

1) збереження тенденції до скорочення позитивного сальдо торгового балансу під впливом нарощування обсягів імпорту. Важливим фактором їх зростання, а також технічного переозброєння виробництва та здійснення структурної перебудови економіки буде зростання іноземних інвестицій, що сприятиме збільшенню питомої ваги високотехнологічних та наукомістких виробництв, поліпшенню якості, надійності та конкурентоспроможності вітчизняних товарів. У цих умовах можна очікувати збереження високих темпів зростання будівництва, стабілізації сільськогосподарського виробництва, розвитку транспорту, торгівлі та інших видів діяльності.

2) розгортання ринкових механізмів сприятиме зростанню попиту на гроші та підвищенню рівня монетизації економіки. Високими темпами розвиватиметься банківська система, посилюватиметься інвестиційна спрямованість господарської діяльності та зростання реальних доходів населення.

Проте подальше реформування економіки в 2006 році, вступ України до Світової організації торгівлі та розвиток політичної активності у зв’язку виборчим процесом можуть супроводжуватися виникненням тимчасових дисбалансів із підвищенням ризиків певного порушення фінансової стабільності та прискорення інфляції. У таких умовах грошово-кредитна та валютно-курсова політика мають посилити свою стабілізаційну спрямованість з метою зменшення цих ризиків, стримування зростання цін та сприяння економічному зростанню.

Незважаючи на позитивну динаміку розвитку внутрішнього ринку, 2006 року збережеться значна залежність економічного зростання від зовнішнього попиту. Інтенсифікація участі України в інтеграційних процесах і збільшення іноземних інвестицій матиме неоднозначні соціально-економічні, фінансові та структурні наслідки. Спостерігатиметься вплив довгострокових чинників цінової нестабільності, пов’язаних зі структурною та інституційною недосконалістю економіки України. Тому в 2006 році Національному банку України необхідно докласти значних зусиль для забезпечення підтримки довіри до національної грошової одиниці.

3.2 Основні напрямки політики НБУ

Грошово-кредитна політика в 2006 році ґрунтуватиметься на таких принципах:

- виключна роль стійкості монетарного середовища у соціально-економічному розвитку країни;

- стабільність основних цілей і завдань, прозорість механізмів реалізації грошово-кредитно політики;

- послідовність та узгодженість у використанні інструментів, включаючи процентні ставки, обмінний курс, емісійні і мобілізаційні механізми для досягнення цінової стабільності як головного критерію ефективності грошово-кредитної політики;

- ефективна співпраця з іншими органами державної влади в межах компетенції для забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

Головною метою грошово-кредитної політики в 2006 році є забезпечення стабільності грошової одиниці України як монетарної передумови збалансованого соціально-економічного розвитку. Для досягнення цієї мети Національний банк України забезпечить кероване зростання грошової пропозиції відповідно до зростання реального ВВПта підвищення рівня монетизації економіки, використовуючи інструменти грошово-кредитної політики для регулювання грошового обігу, підтримки рівноваги між попитом і пропозицією на грошовому ринку та розширення фінансових можливостей інноваційно-інвестиційного зростання. Національний банк України докладатиме відповідних зусиль для переходу до таргетування інфляції, сприяючи укріпленню довіри до гривні та банківської системи, прозорості грошово-кредитної політики, удосконаленню структури грошового обігу, розвитку кредитування суб’єктів господарювання та домогосподарств. З цією метою провадитиметься робота щодо використання розрахунку показника базової інфляції як найчутливішого до зміни пропозиції грошей.

У процентній політиці Національний банк України орієнтуватиметься на:

1) забезпечення відповідності рівня відсоткових ставок загальній макроекономічній ситуації, сприяючи зниженню ризиковості кредитної діяльності банків та рівня їх витрат;

2) поліпшення структури ресурсної бази банків, розширення обсягів кредитування та спрямування надлишкової пропозиції коштів зі споживчого ринку в інші сегменти економіки;

3) регулювання ліквідності банків шляхом операцій з рефінансування, операцій на відкритому ринку і мобілізаційних операцій, а також використовуючи вимоги до формування обов’язкових резервів;

4) обґрунтування поширення заставного інструментарію рефінансування, у тому числі і за рахунок іпотечних фінансових інструментів.

5) зростання золотовалютних резервів;

6) вживання заходів щодо регулювання експорту-імпорту капіталу;

7) розвитку міжбанківського валютного ринку та забезпечення прозорого механізму здійснення Національним банком України валютних інтервенцій.

У 2006році грошово-кредитна політика буде спрямована на утримання інфляції в діапазоні 8.5—9.5 відсотка. Для оцінки ситуації на грошово-кредитному ринку використовуватимуться:

1) індекс споживчих цін;

2) середньорічний індекс споживчих цін;

3) індекс цін виробників промислової продукції;

4) індекс-дефлятор ВВП.

Для досягнення цінової стабільності:

1) вживатимуться заходи щодо забезпечення довіри до грошової одиниці та банківської системи;

2) створюватимуться умови для перетікання коштів зі споживчого ринку в інші сегменти економіки. Для забезпечення цього дуже важливим є розвиток малого та середнього бізнесу, а також усіх сегментів фінансового ринку.

Досягнутий рівень монетарної зрілості економіки України, особливості етапу переходу до її більш стабільного розвитку, необхідність подальшої інтеграції у світовий економічний простір створюють умови для формування основних засад грошово-кредитної політики на підставі середньострокової монетарної стратегії, яку передбачається розробити на 2007—2009 роки. Це надасть змогу уряду та суб'єктам господарювання прогнозувати довгострокові дії інституційного, соціального та інноваційно-інвестиційного характеру, здійснювати послідовне зміцнення національно конкурентоспроможності та поступово переходити на світові стандарти щодо розвитку грошово-кредитної сфери.

Ураховуючи прогнозоване зростання реального ВВП і гальмування тенденції до підвищення рівня монетизації економіки, забезпечення інфляційного орієнтира потребує більш жорстко монетарної політики. а саме зростання монетарної бази протягом року на 22—27 відсотків, грошово маси — на 27—32 відсотки. Національний банк України забезпечуватиме задоволення попиту на гроші, сприяючи процесу мультиплікативного розширення грошової пропозиції. Передбачається подальший розвиток банківської системи, узгоджений з розвитком небанківських фінансових інститутів — пенсійних фондів, страхових компаній, інвестиційних фондів тощо. Сприяючи розвитку фондового сегмента грошово-кредитного ринку, Національний банк України використовуватиме державні цінні папери, муніципальні та корпоративні облігації як інструменти рефінансування банків. Вживатимуться заходи щодо запобігання дестабілізуючому впливу на національну фінансову систему спекулятивних операцій нерезидентів з державними цінними паперами.

Валютно-курсова політика в 2006 році підпорядковуватиметься завданням підтримання стабільності гривні та основним цілям економічного розвитку держави притаманними їй засобами. З цією метою необхідно:

1) забезпечити стабілізаційні тенденції в динаміці обмінного курсу гривні щодо долара США із певним розширенням гнучкості та меж щоденних коливань за рахунок дещо меншого впливу Національного банку на його формування;

2) запобігти значній ревальвації реального ефективного обмінного курсу гривні.

Реалізація зазначеної політики сприятиме стримуванню інфляції, розвитку зовнішньоекономічної діяльності та внутрішнього виробництва, дедоларизації економіки, а також підвищенню довіри до національної грошової одиниці. Валютно-курсовій політиці 2006 року, що враховуватиме наявний обмінний курс, а також необхідність забезпечення його гнучкості та створення засад для поступового переходу до вільного плавання як однієї з передумов таргетування інфляції, відповідатиме орієнтовне значення середньорічного курсу в межах 5.0—5.2 грн. за долар США.

Реалізація стабілізаційної курсової політики здійснюватиметься в умовах ймовірного зменшення валютних надходжень до України за рахунок скорочення позитивного торгового сальдо з одночасним поступовим відновленням збільшення припливу іноземних інвестицій. Це дасть змогу помірно збільшувати золотовалютні резерви, що необхідно для підвищення надійності банківської системи, посилення й спроможності протидіяти кризовим явищам та підвищення міжнародного інвестиційного рейтингу України. Згідно з прогнозами на кінець 2006 року золотовалютні резерви становитимуть не менше обсягу чотирьох місяців імпорту, що перевищує міжнародно-визнані критерії достатності резервів. Надалі важливішого значення набуватиме поступова лібералізація правил роботи на валютному ринку з подальшим приведенням чинного законодавства у відповідність до стандартів країн ЄС та міжнародних організацій, з якими Україна має домовленості про співпрацю. Однак, ураховуючи подальше поглиблення процесів реформування економіки України з можливим виникненням певних дестабілізаційних явищ, система валютного регулювання має зберігати надалі ті елементи, які посилюють її надійність. Беручи до уваги зростання ролі євро для поступової інтеграції в європейський економічний простір, Національний банк України в разі потреби використовуватиме євро з метою згладжування коливань валютного курсу.


ВИСНОВКИ

Центральний банк – це емісійний, розрахунковий і касовий центр, що здійснює нагляд за усією кредитною системою і використовується як найважливіший інструмент грошово-кредитної політики держави. Головне його призначення – управління грошовим оборотом для забезпечення стабільного функціонування національної грошової одиниці та не інфляційного розвитку економіки. Національний банк України покликаний забезпечувати стабільне функціонування національної грошової одиниці за допомогою проведення належної емісійної політики, виконання функцій банка банків і банкіра уряду, банківського нагляду і грошово-кредитного регулювання економіки.

У першому розділі курсової роботи розкриті основні теоретичні положення появи і розвитку центральних емісійних банків, їх статус та основні функції, серед яких: монопольне право на емісію національної валюти, визначення та впровадження грошово-кредитної політики, створення та методологічне забезпечення системи грошово-кредитної і банківської статистичної інформації, визначення напрямків розвитку сучасних електронних банківських технологій, здійснення банківського регулювання і нагляду, складання платіжного балансу, ліцензування банківської діяльності та інші.

У другому розділі наведені: склад правління Національного банку, основні напрями і інструменти регулювання грошово-кредитної політики, такі як визначення норм обов'язкових резервів, процентна політика, рефінансування комерційних банків, підтримання курсу національної валюти, регулювання імпорту та експорту капіталу. Також розглянуті питання щодо нагляду і контролю Національного банку України. Особлива увага звертається на реєстрацію і ліцензування банків, а також на обов'язкові економічні нормативи, встановлені для всіх комерційних банків.

У третьому розділі наведені основні проблеми що постають перед Національним банком, ризики, які впливатимуть на грошово-кредитну політику. Також висвітлені основні напрямки політики Нацбанку на 2006 рік серед яких забезпечення відповідності рівня відсоткових ставок загальній макроекономічній ситуації, розширення обсягів кредитування, регулювання ліквідності банків, заходи щодо регулювання експорту та імпорту капіталу.

Отже, основна мета даної курсової роботи досягнута. Адже в процесі її написання були досконало розглянуті і висвітлені основні питання діяльності Національного банку України, його функції, що є дуже важливо в сучасних умовах розвитку ринкової економіки України.


ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ

1. Гальчинський А. Г. Теорія грошей: Навчальний посібник. – К.: Основа, 1998.

2. Голуб А. Г. Гроші. Кредит. Банки: Навчальний посібник. – Львів.: Центр Європи, 1997.

3. Гриньова В. М. Гроші і кредит: Навчальний посібник. – Х.: Видавничий дім "ІНЖЕК", 2003.

4. Декрет "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" із змінами і доповненнями від 12 лютого 1993 року.

5. Демківський А. В. Гроші та кредит. -Підручник. – К.: Дакор, К.: р. Вара, 2003.

6. Закон України "Про Національний банк України" від 10 січня 2002 року №2922-ІІІ.

7. Костіна Н. І. Гроші та грошова політика. - Навчальний посібник. – К.: НІОС, 2001.

8. Кочетков В. М. Гроші та кредит. – Навчально-методичний посібник. – К.: Видавництво Європейського університету, 2002.

9. Любунь О. С. Національний банку країни: основні функції, грошово-кредитна політика, регулювання банківської діяльності: Навчальний посібник. – К: Центр навчальної літератури, 2004.

10. Мороз А.М. Національний банк та грошово-кредитна політика. Підручник – К: КНЕУ, 1999.

11. Основні засади грошово-кредитної політики на 2006 рік// Вісник НБУ. – 2005 - №10. – С.3-6.

12. "Положення про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій" затверджене Постановою Правління НБУ від 6 травня 1998 року.

13. "Положення про порядок створення і реєстрацію комерційних банків", затверджене Постановою Правління НБУ від 21 липня 1998 року.

14. Постанова КМУ та НБУ "Про заходи щодо забезпечення валютного контролю" від 26 лютого 1995 року

15. Савлук М. І. Гроші і кредит: Підручник. – К.: КНЕУ, 2001.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:31:18 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
18:15:38 25 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Національний банк України

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150007)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru