Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Початок роззброєння та скорочення ядерних озброєнь СРСР та США

Название: Початок роззброєння та скорочення ядерних озброєнь СРСР та США
Раздел: Рефераты по международным отношениям
Тип: курсовая работа Добавлен 21:17:54 06 июня 2008 Похожие работы
Просмотров: 2288 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Київський національній університет імені Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики

Курсова робота

на тему:

„Початок роззброєння та скорочення ядерних озброєнь СРСР та США

(кін.60х-поч.90 рр. ХХ ст.)”

Виконала:

студентка ІІІ курсу

відділення МВ

Захарчук К. О.

Науковий керівник:

доц.Суботін А.В.

Київ-2005


План:

Вступ.

Розділ І.Перші кроки у справі обмеження ядерних озброєнь

§1. Обмеження та заборона ядерних випробувань

§2. Нерозповсюдження ядерної зброї

Розділ ІІ. Оформлення договірно-правової бази контролю над ядерним озброєнням

§1.Договір ОСО-1 та ПРО

§2. Підписання Договору ОСО-2

Розділ ІІІ. Програма модернізації озброєнь кінця 70-х років

Розділ ІV. Початок ядерного роззброєння : СНО-1

Висновки

Список використаних джерел

Додатки


Вступ

Найбільш виразна ознака могутності

держав – не спроможність розпочинати

війни, а спроможність запобігати їм .

Енн О’Хер МакКормік

Протягом останніх шістдесяти років ядерна зброя набула надзвичайно широкого розповсюдження. Двадцяте століття ввійде в історію розвитку цивілізації як століття освоєння ядерної й термоядерної енергії. Це золоте століття фізики.

І як завжди МИР та ВІЙНА суперничали між собою за право першими використати результати науково-технічного прогресу.

Ядерна зброя виникла в результаті складної взаємодії об'єктивних і суб'єктивних факторів глобального масштабу. Об'єктивно до можливості її створення неминуче вів бурхливий науково-технічний прогрес, що почався із блискучих фундаментальних відкриттів фізики XX століття, тому що "ніщо не може бути сильніше ідей, час яких прийшов" (В. Гюго).

Наймогутнішим форсуючим фактором суб'єктивного характеру стала військово-політична ситуація в 40-х роках, коли в країнах антигітлерівської коаліції - США, СРСР, Великобританії прикладалися неймовірні зусилля задля створення ядерної зброї з метою випередження Німеччини.

Друга світова війна (1939-1945 рр.) дала потужний поштовх військовому використанню енергії розподілу й синтезу ядер. Вибухи небаченої сили ядерних бомб у Хіросімі й Нагасакі сповістили світ в 1945 році про створення ядерної зброї й про початок гонки ядерних озброєнь. З тих пір ядерна зброя стає зброєю глобальної політики й твердо входить в практичний арсенал "великої" політики й державних справ.

У результаті поступового розвитку ядерна зброя перетворилася в історично безпрецедентний військово-політичний і воєнно-стратегічний феномен, що забезпечує національну безпеку країни-власника та може знецінити можливості будь-яких інших систем зброї.

Уперше в історії людства зброя стає також фактором миру й балансу стабільності.

Актуальність теми: Уже давно ні для кого не секрет, що саме ядерна зброя вважається чи не основним чинником здійснення та провадження зовнішньої політики багатьох країн. Фактор економічного переважання уже не є настільки важливим як був, наприклад, років сто тому назад. Зараз уже чітко встановлені приблизні кордони сфер економічного впливу окремих великих та економічно-розвинутих країн у світі. Політичне протистояння держав стало менш помітним.

Але так було не завжди. Споконвічно на міжнародній арені існували держави, які формували та підтримували, або ж порушували баланс сил. На практиці підтримка балансу сил у системі міжнародних відносин реалізувалася аж ніяк не внаслідок прагнення держав до збереження динамічної рівноваги системи. Навпроти, більшість країн переслідували (і переслідують) цілком протилежні цілі, що особливо характерно для найбільш великих з них. Тяга до гегемонії, до особливого положення в системі міжнародних відносин є помітною рисою їхньої політики. Але тут уже мова йде не про силу держави, а про політику сили, що являє собою сукупність ідеологічних й організаційних заходів, спрямованих на досягнення гегемонії в системі міжнародних відносин на різних її рівнях насильницькими методами. Разом з тим необхідно мати на увазі, що спроби держави або групи держав порушити рівновагу сил на свою користь неминуче зустрічають протидію з боку опонентів, які використають будь-які засоби для відновлення втраченого балансу сил. Найчастіше зовнішню політику держави здійснюють через демонстрацію або застосування військової сили. Військова сила держави являє собою ступінь й інтенсивність реального впливу її військової могутності на іншу державу, групу країн або систему міжнародних відносин у цілому. При цьому ступінь й інтенсивність застосування військової сили, об'єкти її застосування визначаються, в першу чергу, характером і спрямованістю зовнішньополітичних цілей, тобто військова сила - це засіб політики, точніше, це історично спеціалізована її частина - військова політика держави. Ядерна зброя з моменту її створення стала найсуттєвішою частиною військової сили держав.

Наявність ядерної зброї є вагомим аргументом у будь-якій міжнародній чи регіональній ситуації на користь країн, що володіють цим потужним засобом впливу. Не рахуватися із політичними, економічними, релігійними чи ідеологічними позиціями цих держав неможливо.

Середина ХХ століття позначилася ядерним протистоянням СРСР та США. Після 1962 року (Карибської кризи) стало зрозуміло, що ядерна політика найбільших та наймогутніших держав світу – США та СРСР мусить мати на меті захист, а не напад. Уже на середину-кінець 60х років ХХ століття припало й обо­пільне усвідомлення цими наддержавами катастрофічних наслідків воєнного зіткнення в умовах нагромадження величезних арсеналів зброї масового знищення з обох сторін.

США та СРСР поступово усвідомлювали недоцільність конфронтаційного типу міждержавних відносин. Відбувається перехід від політики відкритої конфронтації до політики ядерного стримування. Крім того, неодноразово, починаючи десь з кінця 40х років міжнародні організації, серед них головну роль відігравала ООН, намагалися звернути погляди політиків та громадськості на можливі та уже існуючі екологічні проблеми, пов’язані з розробкою та випробовуваннями ядерної зброї[21].

Ситуація навколо ядерної зброї вимагала хоча б спроби обмеження гонки ракетно-ядерних озброєнь та встановлення контролю над нагро­мадженими арсеналами. США та СРСР ступили на цей шлях саме наприкінці 60-х років ХХ століття, і впродовж послідуючих 25 років міжнародний політичний клімат суттєво змінився. Уже зараз можна сказати, що фундамент цих змін було закладено саме в еволюції ядерної політики держав.

Саме тому дослідження проблем роззброєння та скорочення ядерних озброєнь, що поклали початок перегляду ядерної політики та перебудові міждержавних відносин США та СРСР, є надзвичайно актуальним задля аналізу та розуміння подальшого розвитку подій на міжнародній арені.

Мета: проаналізувати процеси початку скорочення ядерних озброєнь та роззброєння СРСР та США у кінці 60 – початку 80 рр. ХХ століття .

Головні завдання:

визначити головні етапи обмеження ядерних озброєнь;

проаналізувати перші вагомі домовленості в галузі скорочення та заборони ядерних випробувань;

розглянути договірну базу нерозповсюдження ядерної зброї;

детально проаналізувати Договори ОСО-1 (ПРО) та ОСО-2, як найважливіші кроки на шляху скорочення ядерних озброєнь;

висвітлити основні супутні переговорам процеси модернізації озброєнь;

проаналізувати договірно – правову базу початку роззброєння у 80-х роках ХХ століття.

Об’єктом дослідження є системоутворюючі домовленості США та СРСР в галузі скорочення ядерних озброєнь та роззброєння.

Предмет дослідження: еволюція ядерної політики США та СРСР наприкінці 60 - на початку 90 років.

Структура роботи. Структура даної роботи визначена метою та основними завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Обрана мною тема є досить дослідженою в силу того, що події, котрі охоплюють визначені часові рамки відбувалися порівняно нещодавно і зачіпали інтереси усього людства. Серед науковців та дослідників, що працювали над проблемами скорочення ядерних озброєнь та роззброєння - Генрі Кіссінджер – безпосередній учасник переговорів щодо підписання Договору ОСО – 2, колишній держсекретар США; П.Кальвокорессі, А. Калядін, Рощин А., Тімербаєв Р.

Дослідників цікавили механізми прийняття рішень, переговорні процеси, суть та наслідки найвагоміших кроків на шляху скорочення ядерних озброєнь та роззброєння.

Я намагатимусь висвітлити нові подробиці цього непростого процесу та проаналізувати досліджувані об’єкти в аспекті еволюції міждержавних відносин США та СРСР.


Розділ І. Перші кроки у справі обмеження ядерних озброєнь

Створення Радянським Союзом ядерної та термоядерної зброї, дальньої бомбардувальної авіації та міжконтинентальних балістичних ракет спричинило якісні зрушення в стратегічному співвідношенні сил, на якому базувалася американська ядерна політика. Після втрати США головної переваги – недосяжності їх території для ядерних засобів потенційного супротивника – така політика стала дуже небезпечною з огляду на катастрофічні наслідки для самих Штатів у випадку ядерної війни. Правлячі кола США розцінили створення в СРСР міжконтинентальних балістичних ракет як сигнал до нарощування ядерних озброєнь із метою підтримання ядерної переваги США. У 1958-1960 рр. було розгорнуто широкомасштабну кампанію навколо „ядерного відставання” США від СРСР. Нова адміністрація президента Дж. Кеннеді не тільки не зупинила, а й посилила гонку ядерних озброєнь. Було прискорено реалізацію програм розробки та будівництва ядерних підводних човнів, озброєних ракетами „Поляріс”, та розширено програму розгортання міжконтинентальних балістичних ракет „Мінітмен-1”[26,C.56].

Ще наприкінці 50-х років навколо проблеми роззброєння точилася активна дипломатична боротьба. СРСР висунув низку низку ініціатив та пропозицій.

10 травня 1955 року СРСР вніс у підкомітет Комісії ООН із роззброєння розгорнутий план скорочення озброєнь, який передбачав, зокрема, скорочення збройних сил США, СРСР та КНР до 1 – 1, 5 млн військовослужбовців протягом 1956 р.

У 1955 та 1956 рр. СРСР в односторонньому порядку скоротив свої збройні сили відповідно на 640 тис. та 1, 840 тис. чоловік[25,C.78].

Найрадикальнішою пропозицією став поданий у вересні 1959 року на розгляд ХІV сесії Генеральної Асамблеї ООН План загального й повного роззброєння. СРСР запропонував, щоб всі держави протягом 4 років трьома послідовними етапами повністю ліквідували всі свої збройні сили, озброєння й військове виробництво. При цьому зокрема , передбачалися:

розпуск всіх збройних сил і заборона їхнього відновлення в будь-якій формі;

знищення всіх видів озброєнь і бойових запасів;

ліквідація всіх видів військової техніки, включаючи кораблі ВМФ і військову авіацію;

повна заборона атомної й водневої зброї - припинення її виробництва, вилучення й ліквідація запасів;

повне припинення виробництва й знищення всіх видів ракетної зброї;

заборона виробництва, володіння й зберігання засобів хімічної й бактеріологічної зброї;

ліквідація всіх видів військових баз на чужих територіях;

ліквідація військового виробництва на військових заводах і заводах загальної промисловості;

припинення навчання військовій справі й скасування військової служби в будь-яких її формах;

скасування військових міністерств, штабів, навчальних закладів, установ й організацій;

припинення виділення засобів з державного бюджету на військові цілі;

заборона військової пропаганди й військового виховання молоді.

Передбачалося, що після втілення в життя зазначеної програми в розпорядженні держав залишаться тільки частини міліції (поліції), оснащені легкою стрілецькою зброєю, призначені для підтримки внутрішньої безпеки.

У рамках програми передбачалося створити спеціальний орган, що повинен був мати необхідні матеріальні ресурси й засоби для ефективного контролю[18].

Вже у 1960 р. СРСР пішов на одностороннє скорочення власних збройних сил на 1, 2 млн чоловік. Варто зазначити, однак, що ці радикальні заходи чималою мірою були спричинені переглядом радянської стратегії у зв’язку з успіхами в розробці ракетно-ядерної зброї.

Американський підхід до проблеми полягав у визнанні ключовим її аспектом питання контролю над озброєнням. Найяскравіше це виявилося в плані „відкритого неба ”, з яким президент США виступив ще на Женевській нараді глав урядів СРСР, США, Великобританії та Франції в липні 1955 року.

§1. Обмеження та заборона ядерних випробувань. На тлі жорсткого ідеологічного протистояння й наростаючої гонки озброєнь все ж вдалося підписати 1 грудня 1959 року Договір про Антарктику. Договір складається із преамбули й 14 статей. Договір передбачає демілітаризацію й нейтралізацію Антарктики. Відповідно до положень Договору в районі Антарктики забороняються будь-які заходи військового характеру; забороняються також "будь-які ядерні вибухи в Антарктиці" і поховання в цьому районі "радіоактивних матеріалів". Відповідно до Договору може здійснюватися широка наземна й повітряна інспекція за виконанням його положень. Для цих цілей кожна держава - учасник Договору має право призначати спостерігачів. Цей Договір був запропонований 12 державами. Договір про Антарктику набув чинності 23 червня 1961 року. Депозитарієм Договору є США. На даний час учасниками Договору про Антарктику є 44 держави. Всі офіційні ядерні країни є членами даного Договору. З неофіційних ядерних країн до складу членів Договору не входять Ізраїль і Пакистан[3]. Підписання цього документу свідчило про можливість досягнення компромісних рішень відносно проблем ядерної політики, які зачіпають інтереси всіх країн.

Нарощування ядерних озброєнь США та СРСР та гостре протистояння двох військово-політичних блоків з усього спектра міжнародних проблем досягли свого піка під час „Карибської кризи” 1962 року. Драматичні події навколо Куби прискорили еволюцію поглядів керівництва США та СРСР на роль ядерної зброї в сучасному світі, продемонструвавши реальність загрози ядерного конфлікту. Поступово на зміну концепції „реалізованої ядерної переваги” приходила ідея „ядерної стабільності ”, яку відстоював тодішній міністр оборони США Р.Макнамара[6,C.45]. Обопільне бажання знайти вихід із загрозливої ситуації, що її створювала безконтрольна гонка озброєнь, підштовхувало сторони до пошуку домовленостей.

Серйозним кроком на шляху обмеження ядерних озброєнь стало підписання 5 серпня 1963 року Договору про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою (Договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах). Цей Договір був запропонований трьома державами - СРСР, США й Великобританією. Договором передбачена заборона випробувань ядерної зброї в атмосфері, за її межами, включаючи космічний простір, під водою, включаючи територіальні води й відкрите море. Договір забороняє ядерні вибухи також у будь-якому іншому середовищі, якщо такий вибух викликає випадання радіоактивних опадів за межі територіальних кордонів держави, під юрисдикцією або контролем якої він проводиться. Учасники Договору не повинні також спонукувати, заохочувати будь-кого у проведенні зазначених вибухів або приймати в них будь-яку участь.

Договір набув чинності 10 жовтня 1963 року й був відкритий для підписання іншими країнами з 8 серпня 1963 року в Москві, Вашингтоні й Лондоні. Депозитаріями Договору є СРСР (Російська Федерація), США й Великобританія. Учасниками Договору є 131 держава.

Серед держав-членів Договору відсутні дві офіційні ядерні держави: Франція й КНР. Індія, Пакистан й Ізраїль є учасниками Договору. Договір є безстроковим та відкритим для підписання всіма державами[31,C.89].

У 60-ті роки цілком реальною стала загроза перенесення гонки ракетно-ядерних озброєнь у космічний простір, що становило небезпеку для всього людства.

Ще одним успішним кроком у справі обмеження озброєнь стало підписання 27 січня 1967 року Договору про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Договір передбачає використання та дослідження космічного простору на користь та в інтересах усіх країн, незалежно від рівня їх економічного та наукового розвитку. Він забороняє розміщення на навколоземних орбітах та встановлення на небесних тілах чи в будь-якому місці космічного простору об’єктів, що містять ядерну зброю чи іншу зброю масового знищення, розташування військових баз та проведення випробувань будь-якої зброї на небесних тілах, привласнення небесних тіл або космічного простору. Договір закріпив принцип міжнародної відповідальності держав-учасниць за національну діяльність у космічному просторі, а також принцип відповідальності за шкоду, заподіяну космічним об’єктами іншій державі-учасниці, її фізичним або юридичним особам. Договір зафіксував зобов’язання космонавтів надавати колегам з інших держав допомогу, а також відкритість усіх об’єктів на небесних тілах для відвідання представниками будь-якої держави на основі взаємності. Договір передбачає контроль за його виконання шляхом взаємних інспекцій запуску космічних кораблів та встановлення обладнання представниками інших країн-учасниць. Учасники Договору зобов’язалися інформувати міжнародні організації та громадськість про діяльність у космосі та явища, які могли б створювати загрозу життю або здоров’ю космонавтів. Договір безстроковий, набрав чинності 10 жовтня 1967 року і був ратифікований Українською РСР 22 травня 1967 року.

Значення підписання цих договорів виходить за рамки власне проблеми обмеження ядерних озброєнь. Вони довели можливість досягнення домовленостей у галузі обмеження озброєнь та роззброєння навіть в умовах „холодної війни ” . Договори зробили великий внесок у захист довкілля, зменшення його радіоактивного забруднення. Підписання цих Договорів надало конструктивнішого характеру подальшим переговорам щодо роззброєння і сприяло досягненню цілої низки угод в галузі обмеження гонки озброєнь.

§2. Нерозповсюдження ядерної зброї. У 60-ті роки особливої гостроти набула проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В 1964 році кількість ядерних держав збільшилася до п’яти. Економічний та науково-технічний рівень ще понад десяти країн давав змогу створити ядерну зброю протягом кількох років. Швидке зростання кількості ядерних держав вкрай загострювало проблему безпеки у світі, збільшувало ризик виникнення ядерної війни, гальмувало вирішення проблем роззброєння[2].

Переговори щодо підготовки угоди про нерозповсюдження ядерної зброї, в яких провідну роль відігравали СРСР, США та Великобританія, ускладнилися внаслідок погіршення міжнародного становища, насамперед в’єтнамської війни. До того ж у самих Штатах досить впливовою була ідея „багатосторонніх ядерних сил НАТО”, неприйнятна для Радянського Союзу, бо одну з найактивніших ролей у новому утворенні відігравала б ФРН.

Паралельно до зусиль щодо нерозповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні робилися й спроби убезпечити від неї цілі регіони. Серйозним успіхом у цьому слід вважати підписання Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателоко). Договір містить зобов'язання держав - його учасників - використовувати ядерні матеріали винятково в мирних цілях, запобігати на їхніх територіях випробування, виробництво, придбання ядерної зброї.

Держави-учасники взяли на себе зобов'язання забороняти й запобігати на своїй території:

випробування, використання, виготовлення, виробництво або придбання будь-яким шляхом будь-якої ядерної зброї, прямо або побічно, від імені будь-кого іншого або в будь-якій іншій формі;

одержання, зберігання, установку, розміщення або будь-яку форму володіння будь-якою ядерною зброєю, прямо або побічно.

Додаткові протоколи І й ІІ до Договору покликані гарантувати підтримку статусу Латинської Америки як без'ядерної зони рядом держав, розташованих поза цим районом.

Протокол І накладав зобов'язання по дотриманню положень Договору на країни, що володіють де-юре або де-факто територіями в Латинській Америці - Великобританію, Нідерланди, США й Францію.

Протокол ІІ передбачав прийняття ядерними державами зобов'язання дотримувати статусу без'ядерної зони відносно держав - учасників Договору. СРСР, США, Великобританія, Франція й Китай підписали й ратифікували цей протокол, давши своє тлумачення окремих положень Договору й зробивши ряд застережень. У відповідності з Договором створено Агентство із заборони ядерної зброї у Латинській Америці (ОПАНАЛ) зі штаб-квартирою у Мехіко.

Договір був відкритий до підписання 14 лютого 1967 року у Мехіко. Договір набув чинності для кожної держави в індивідуальний термін. Державою-депозитарієм є Мексика. В наш час учасниками Договору є 33 держави.

Інтенсивні переговори протягом 1967 та на початку 1968 років в Комітеті 18 держав з роззброєння дали змогу дійти компромісу та узгодити текст договору, який мав стати головним інструментом боротьби проти подальшого розповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні.

Проект Договору нерозповсюдження ядерної зброї був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 року. Договір був відкритий до підписання 1 липня 1968 року в Москві, Вашингтоні й Лондоні й набув чинності 5 березня 1970 року[20].

Стаття І Договору містить зобов'язання ядерних держав (такими вважаються держави, що провели ядерне випробування до 1 січня 1967 року): не передавати жодній державі ядерну зброю або контроль над нею ні прямо, ні побічно; не допомагати неядерним державам у виробництві або придбанні ядерної зброї, не заохочувати й не спонукувати їх до цього, а також до контролю над зброєю.

У відповідності зі статтею ІІ Договору держави, що не володіють ядерною зброєю, зобов'язуються: не приймати від будь-якого постачальника ядерної зброї або контролю над нею, а також не робити й не здобувати її будь-яким іншим способом; не домагатися й не приймати жодної допомоги у виробництві ядерної зброї. Ці положення поширюються й на ядерні вибухові пристрої, призначені для мирних вибухів, оскільки будь-який такий пристрій може бути використаний як ядерна зброя.

Договором встановлюється міжнародний контроль за виконанням зобов'язань, прийнятих державами-учасниками даної угоди. Для цих цілей передбачається використання вже наявного контрольного механізму - Міжнародного агентства по атомній енергії (МАГАТЕ). Договір поставив за обов'язок неядерним державам прийняти гарантії МАГАТЕ, які являють собою сукупність засобів спостереження за тим, щоб матеріали, що розщеплюються, і спеціальне устаткування використовувалися винятково в мирних цілях.

Кожна з держав, що беруть участь у Договорі і не володіють ядерною зброєю, повинна укласти з агентством відповідно до Статуту МАГАТЕ угоду щодо перевірки виконання даною державою своїх договірних зобов'язань.

У Договорі закріплюється право будь-якої держави - його учасника розвивати дослідження, виробництво й використання ядерної енергії в мирних цілях, брати участь у широкому міжнародному обміні устаткуванням, матеріалами й науково-технічною інформацією про мирне використання ядерної енергії. Передбачається, що держави, що досягли високого рівня розвитку в галузі мирного застосування ядерної енергії, будуть співпрацювати з неядерними державами в справі сприяння подальшому розвитку застосування ядерної енергії в мирних цілях з належним обліком потреб районів світу, що розвиваються. Відповідно до статті V Договору, неядерним державам - його учасникам передбачається надання допомоги з боку ядерних держав у проведенні мирних ядерних вибухів.

Стаття VІ Договору зобов'язує його учасників "у дусі доброї волі вести переговори про ефективні заходи по припиненню перегонів ядерних озброєнь у найближчому майбутньому і ядерному роззброюванні, а також про Договір про загальне й повне роззброювання під жорстким та ефективним міжнародним контролем".

Країнами-депозитаріями є СРСР (Росія), США й Великобританія. На даний момент до складу учасників Договору входить 187 держав.

На конференції по нерозповсюдженню, що проходило 17 квітня - 12 травня 1995 року в штаб-квартирі ООН, Договору про нерозповсюдження був наданий безстроковий характер.

Відзначимо, що три неофіційних ядерних держави (Індія, Пакистан й Ізраїль) не є членами Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Суттєвим успіхом у справі роззброєння стало підписання 11 лютого 1971 року Договору про заборону розміщення на дні морів та океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення. Договір забороняє розміщення на дні морів й океанів й у його надрах будь-яких об'єктів з ядерною зброєю або з якими-небудь іншими видами зброї масового знищення, а також споруджень, пускових установок і будь-яких інших пристроїв, спеціально призначених для зберігання, випробування або застосування такої зброї. Дія Договору поширюється на всю площу дна морів й океанів за зовнішньою межею зони морського дна, що збігається з 12-мильною зовнішньою межею зони, передбаченою Женевською конвенцією про територіальне море та прилягаючу зону 1958 року. У Договорі передбачений порядок здійснення контролю за виконанням його положень.

Даний Договір був відкритий для підписання 11 лютого 1971 року в Москві, Вашингтоні й Лондоні й набув чинності 18 травня 1972 року після його ратифікації країнами-депозитаріями - СРСР, США й Великобританією. На сьогодні учасниками Договору є 95 держав. Членами Договору не є Франція, Ізраїль та Пакистан.

Ще одним важливим кроком на шляху заборони зброї масового знищення стало підписання США та СРСР 30 вересня 1971 р. у Вашингтоні Угоди про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни.

Відповідно до угоди його сторони зобов'язуються продовжувати здійснювати й удосконалювати організаційні й технічні заходи для запобігання випадкового або несанкціонованого застосування ядерної зброї, що перебуває під їхнім контролем. У числі цих мір - негайне повідомлення іншої сторони у випадку несанкціонованих, випадкових або інших інцидентів, пов'язаних з можливим вибухом зброї, і виявлення непізнаних об'єктів системами попередження про ракетний напад, якщо такі явища могли б становити небезпеку виникнення ядерної війни між двома країнами; завчасне повідомлення про заплановані пуски ракет, якщо такі пуски здійснюються за межі національної території однієї сторони угоди в напрямку іншої його сторони; дії в інших ситуаціях, пов'язаних з непоясненими ядерними інцидентами, спрямовані на зменшення можливості неправильного тлумачення з який-небудь зі сторін угоди, зокрема , шляхом взаємної інформації або відповідних запитів. Угода є безстроковою.

Наступним кроком у справі роззброєння стала Угода між СРСР і США про запобігання ядерної війни, підписана 22 червня 1973 року у Вашингтоні.

У цьому документі підтверджується, що метою політики сторін, що беруть участь в угоді, є усунення небезпеки ядерної війни й застосування ядерної зброї. Відповідно до цього сторони зобов'язуються діяти так, щоб запобігти виникненню ситуацій, здатних викликати небезпечне загострення їхніх відносин, уникнути військової конфронтації, виключити виникнення ядерної війни між СРСР і США й між кожною зі сторін й інших країн. У виконання зазначеної мети кожна сторона буде утримуватися від погрози силоміць або її застосування проти іншої сторони, її союзників й інших країн в обставинах, які можуть загрожувати міжнародному миру й безпеці. У випадку, якщо відносини СРСР і США між собою або з іншими країнами, а також відносини між країнами, що не є учасницями угоди, будуть виглядати як манливий ризик ядерної війни між СРСР і США або між кожною зі сторін й інших країн, учасники угоди негайно приступляться до термінових консультацій один з одним і прикладатимуть всі зусилля для запобігання цього ризику. Угода є безстроковою[28,C.38].

У продовження обмеження та заборони ядерних випробувань в 70 – 80-х роках було підписано низку договорів та угод, що в загальному сприяли становленню політики роззброєння та обмеження ядерних озброєнь. Серед них:

Договір між СРСР і США про обмеження підземних випробувань ядерної зброї, підписаний у Москві 3 липня 1974 року, однак через сумніви США в ефективності можливостей його контролю довгий час не був ратифікований.

31 березня 1976 року держдепартамент США оголосив, що "на найближче майбутнє в нас немає планів проведення випробувань зброї великої потужності - вище межі 150 кілотонн". 2 квітня 1976 року було опубліковане повідомлення ТАСС про те, що "Радянський Союз не має наміру вживати яких-небудь дій, несумісних з положеннями Договору (від 3 липня 1974 року), в тому розумінні, що США, зі своєї сторони, будуть діятии аналогічним чином".

Відповідно до статті І Договору, СРСР і США взяли на себе зобов'язання, починаючи з 31 березня 1976 року, заборонити, запобігти й не проводити будь-які підземні випробування ядерної зброї потужністю понад 150 кілотонн у будь-якому місці, що перебуває під їхньою юрисдикцією й контролем. Крім того, сторони зобов'язалися обмежити свої підземні ядерні випробування мінімальною кількістю.

У протоколі до Договору регулюються питання про взаємний обмін інформацією про іспитові полігони ядерної зброї й про проведені випробування такої зброї. Це пов'язане з тим, що на ефективність і точність роботи телесейсмічних пристроїв, що виявляють підземні вибухи й визначають їхню потужність, впливає цілий ряд природних факторів і насамперед типи порід, у яких проводиться вибух. Тому, для того щоб забезпечити необхідну точність реєстрації сейсмічних сигналів, важливо знати основні геологічні й геофізичні характеристики полігонів. Обмін такими даними передбачається протоколом.

Тільки після проведення спільних експериментів в 1988 році на Невадському (США) і Семипалатинському (СРСР) полігонах технічні заперечення до Договору були зняті, і він набув чинності аж 11 грудня 1990 року[14].

Дванадцять років тому вперше в історії наших країн спільно був перевірений метод виміру потужності вибухів безпосередньо на ядерних полігонах. Так був зроблений історичний крок до транспарентності (transparency(англ.) - прозорість) ядерних полігонів, а власне кажучи, до партнерства в найбільш чутливій області.

Варто спеціально підкреслити, що після 31 березня 1976 року сторони не проводили діяльність, що суперечить умовам Договору.

Договір між СРСР і США про підземні ядерні вибухи в мирних цілях, підписаний 28 травня 1976 року в Москві й у Вашингтоні, однак через сумніви США в ефективності можливостей його контролю довгий час не був ратифікований.

У преамбулі відзначається, що сторони підтверджують свою вірність цілям заборони випробувань ядерної зброї в трьох середовищах і нерозповсюдження ядерної зброї, а також, виходячи з бажання виконати статтю ІІІ Договору між СРСР і США про обмеження підземних випробувань ядерної зброї, прийняли додаткові зобов'язання, що регулюють всі підземні ядерні вибухи в мирних цілях.

Договір дозволяє здійснювати мирні ядерні вибухи, але забороняє:

будь-які вибухи потужністю більше 150 кт;

будь-які групові вибухи потужністю більше 150 кт, якщо неможливо ідентифікувати потужність кожного індивідуального вибуху в групі;

будь-які групові вибухи із сумарною потужністю більше 1,5 Мт.

Термін дії Договору - 5 років з можливістю продовження на 5 років.

Договір набув чинності одночасно з Договором про обмеження підземних випробувань ядерної зброї.

Договір про без'ядерну зону в Південній частині Тихого океану (Договір Раратонга).

Основні зобов'язання держав-учасників Договори зводяться до наступного:

не робити й не здобувати будь-яким шляхом ядерні вибухові пристрої, не мати такі пристрої й не мати контролю над ними;

не домагатися й не приймати жодної допомоги у виробництві або придбанні ядерних вибухових пристроїв;

не допомагати й не заохочувати держави до виробництва або придбання будь-якого ядерного вибухового пристрою;

не надавати матеріалів, що розщеплюються, і устаткування, призначених для використання або виробництва таких матеріалів, будь-якій державі для мирних цілей, якщо вона не є учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї або не має угоди про контроль із МАГАТЕ;

не розміщувати на своїй території ядерних вибухових пристроїв;

не проводити випробувань на своїй території ядерних вибухових пристроїв, не допомагати й не заохочувати жодної із держав проводити такі випробування;

утримуватися від поховання радіоактивних відходів й інших радіоактивних речовин у територіальних водах і відкритому морі.

Договір відкритий до підписання 6 серпня 1985 року. Набув чинності 11 грудня 1986 року. У цей час до складу учасників Договору входять 13 держав. Протокол до Договору Раратонга підписаний всіма п'ятьма офіційними ядерними державами[23].

В загальному можна сказати, що період кінця 60-х – середини 80-х років був позначений надзвичайно бурхливими подіями в галузі обмеження та заборони ядерних озброєнь та початком політики роззброєння. Не зважаючи на продовження ідеологічного протистояння між СРСР та США, було досягнуто своєрідного компромісу у перегляді державами ядерної політики. Перші кроки знайшли продовження у подальшому розвитку подій у 70-х роках ХХ століття.


Розділ ІІ. Оформлення договірно-правової бази контролю над ядерним озброєнням

І все ж найважливішою проблемою для США та СРСР на рубежі 60-70-х років була проблема зупинення безконтрольної гонки ракетно-ядерних озброєнь. Вона ускладнювалася розробкою так званих „касетних ” боєголовок, коли на одну ракету-носій встановлювалось кілька боєголовок, і систем протиракетної оборони (ПРО), що загрожували подальшою дестабілізацією стратегічною ситуацією в світі.

Окрім загрози взаємного знищення, до якого призвело б широкомасштабне застосування ядерних арсеналів, сторони підштовхувала до переговорів об’єктивна ситуація приблизної рівності (паритету), яка склалася наприкінці 60-х років.

Перші консультації щодо можливості початку переговорів про обмеження озброєнь були розпочаті в 1967 р., а конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута в липні 1968 р. Після затримки, викликаної введенням радянських військ у Чехословаччину й президентськими виборами в США, переговори були розпочалися лише в листопаді 1969 р.[12,C.115]. Спочатку передбачалося, що предметом переговорів стане всеосяжна угода, що стосуватиметься як наступальних, так й оборонних озброєнь. Однак, у процесі обговорення наступальних озброєнь Радянський Союз послідовно наполягав на обов'язковому обліку засобів передового базування США, розташованих у Європі. У підсумку було вирішено, що угода про наступальні озброєння не буде мати всеосяжного характеру й не буде включати обмежень на бомбардувальники. У той же час, сторони погодилися укласти повномасштабну угоду про обмеження оборонних засобів.

Прогрес в області обмеження оборонних протиракетних систем став можливий насамперед завдяки тому, що до моменту початку переговорів як у СРСР, так і в США була продемонстрована неможливість створення ефективної системи протиракетної оборони (далі – ПРО), здатної забезпечити захист обмеженого району або території країни. У зв'язку із цим на одному з етапів переговорів сторони були готові піти на повну заборону протиракетних систем, однак у підсумку було вирішено зберегти можливість розгортання систем, що перебували в процесі розробки й будівництва.

В основу угоди про обмеження наступальних озброєнь був покладений принцип, відповідно до якого обмеженню підлягала кількість пускових установок балістичних ракет як наземного, так і морського базування. Кількість бомбардувальників, а також кількість боєзарядів угодою ніяк не обмежувалося. На ранніх стадіях переговорів СРСР і США обговорювали можливість заборони на оснащення балістичних ракет боєголовками індивідуального наведення, однак сторонам не вдалося знайти взаємоприйнятого рішення цієї проблеми.

Травнева зустріч 1972 року в Москві та серія важливих домовленостей між СРСР та США визначили сферу спільних інтересів. Серед принципів радянсько-американських відносин, зафіксованих у підписаному під час московського саміту1972 року документі „Основи взаємовідносин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і сполученими Штатами Америки, виділяється обопільне визнання принципу мирного співіснування як єдино можливої основи відносин двох великих держав у ядерну добу. „Основи” передбачали пряме зобов’язання сторін „докладати особливих зусиль до обмеження стратегічних озброєнь”[24,C.91].

§1. Договір ОСО-1 та ПРО. Результатом переговорів стало підписання документів - Договору про обмеження систем протиракетної оборони (Договір по ПРО) і Тимчасової угоди про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Договір ОСО-1) – Документи були підписані 26 травня 1972 р. і набули чинності 3 жовтня 1972 р. Термін дії Договору ОСО-1 становив 5 років, Договір по ПРО мав необмежений строк дії.

Основним положенням Договору ОСО-1 стало зобов'язання СРСР і США не починати з 1 липня 1972 р. будівництва нових стаціонарних пускових установок балістичних ракет наземного базування, а також не збільшувати кількість підводних човнів і пускових установок балістичних ракет морського базування. Крім цього, угода забороняла створення нових шахтних пускових установок важких ракет, а також переустаткування існуючих ШПУ в пускові установки важких ракет. У результаті встановлення цих обмежень була фактично заморожена структура угруповань балістичних ракет наземного базування. На момент підписання угоди в СРСР були побудовані або перебували в процесі будівництва 1416 шахтних пускових установок, 308 з яких призначалися для розміщення важких ракет Р-36 (SS-9) і Р-36М (SS-18 Mod 1). Крім цього, до числа важких ракет належали 18 орбітальних ракет Р-36, розгорнутих на полігоні Байконур.

Встановлені ОСО-1 обмеження на кількість підводних ракетоносців торкалися лише підводних човнів побудованих після 1964 р. й, таким чином, не стосувалися радянських підводних човнів проектів 629 (Golf), 658 (Hotel) і 701 (Hotel ІІІ). Оскільки Договір дозволяв завершення будівництва підводних човнів і шахтних пускових установок, початого до моменту його висновку, визначення споруджуваного підводного човна було сформульовано таким чином, щоб дати СРСР можливість побудувати 62 "сучасних" підводних ракетоносця, на яких могло бути розгорнуте не більше 740 ракет. На додаток до цьому СРСР міг додатково розгорнути 210 балістичних ракет морського базування за рахунок знищення такої ж кількості наземних пускових установок ракет Р-16У и Р-9А. Це положення давало СРСР можливість мати до 950 ракет морського базування, тому що пускові установки типу "груповий старт", у яких розміщалися ракети Р-16У и Р-9А, не могли бути використані для розміщення нових ракет наземного базування й будь-якому випадку повинні були виводитися з бойового складу. У цілому, Договір ОСО-1 ніяк не обмежував радянську програму створення стратегічних ракетоносців.

Основне положення Договору про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) полягало в забороні створення протиракетної оборони території країни або району й забороні на створення бази для такого розгортання. Як виключення, Договір по ПРО дозволяв розгортання двох протиракетних систем, одна з яких призначена для оборони столиці, а друга –для оборони позиційного району балістичних ракет.

Основним обмеженням, що накладають на ці системи, стало обмеження кількості перехоплювачів. У складі кожної із двох систем ПРО дозволялося мати не більше 100 протиракет й їхніх пускових установок. Крім цього, певні обмеження накладалися на кількість і місця розміщення радіолокаційних станцій системи ПРО, а також на місця розміщення РЛС системи попередження про ракетний напад.

В 1974 р., СРСР і США підписали протокол до Договору по ПРО, що скоротив кількість дозволених до розгортання систем із двох до однієї:

район розташування системи ПРО радіусом 150 км (центр - Москва, СРСР), де дозволялося розгортати не більше 100 протиракет та шість комплексів РЛС ПРО;

район розташування системи ПРО радіусом 150 км (Гранд Фокс, Скелясті гори, США), де дозволялося розгортати не більше 100 протиракет на стартових позиціях та дві велику РЛС ПРО з фазовими гатками [13,C.35].

Щодо контролю за виконанням угод, то сторони погодилися, що він здійснюватиметься з допомогою національних технічних засобів. При цьому було домовлено не чинити перешкод та не застосовувати заходів маскування, які могли б ускладнити виконання національними технічними засобами їх контрольних функцій. Для сприяння реалізації Договору щодо ПРО сторони створили Постійну консультативну комісію[22,C.67].

Успішне завершення першого етапу переговорів щодо ОСО засвідчило здатність двох великих держав досягти компромісних рішень із найскладніших військово-технічних питань, що стосуються основ їхньої національної безпеки та ядерної політики, продемонструвало на практиці можливості лімітувати нарощування стратегічних озброєнь, загальмувати цей небезпечний процес.

§2. Підписання Договору ОСО-2. Оскільки перші радянсько-американські домовленості про стримування стратегічних наступальних озброєнь мали тимчасовий характер, охоплюючи період з 1972 по 1977 р., та стосувалися лише частини проблеми, сторони домовилися про розробку нової угоди в цій галузі.

У зв’язку із закінченням терміну Тимчасової угоди в жовтні 1977 року кожна із сторін оголосила про свої наміри, доки не будуть завершені переговори та підписана нова угода, не вдаватися до будь-яких дій, несумісних із Тимчасовою угодою, за умови, що інша сторона демонструватиме таку ж стриманість.

Однак досягнення домовленості про зміст наступного етапу контролю над озброєннями виявилося набагато більше складним завданням. Оскільки нова угода, на відміну від ОСО-1, повинна була носити всеосяжний характер, Радянський Союз наполягав на обов'язковому обліку американських засобів передового базування в балансі стратегічних сил. Зусилля США в основному були спрямовані на встановлення обмежень на кількість і можливості радянських ракетних комплексів наземного базування, зокрема важких ракет. Проблема важких ракет стала ще більш гострою після того, як в 1973 р. СРСР провів перші випробування головних частин, що розділяються, з боєголовками індивідуального наведення.

Значна перевага ракет в сукупній вазі, що закидається, яким володів Радянський Союз, у сполученні із установленим в ОСО-1 забороною на розгортання нових ракет означало, що СРСР міг значно перевершити США в кількості розгорнутих боєзарядів.

Внаслідок непростих переговорів СРСР погодився не зважати на американські ядерні засоби передового базування, а США зняли свою вимогу щодо обмежень ваги, що закидається. Цей компроміс відкрив шлях новій домовленості.

Першою домовленістю досягнутою після 1972 р. стала так звана Владивостоцька угода, основні положення якого були погоджені під час зустрічі у верхах у Владивостоці в листопаді 1974 р. Відповідно до цієї угоди СРСР і США зобов'язалися обмежити кількість стратегічних носіїв 2400 одиницями, з яких тільки 1320 могли бути оснащені головними частинами з боєголовками індивідуального наведення.

При підписанні Владивостоцької угоди Радянський Союз пішов на значні поступки. Основною поступкою стало зняття вимоги про включення в майбутній договір засобів передового базування США. Крім цього, СРСР погодився на встановлення однакових обмежень для обох сторін, відмовившись від вимоги про рівність можливостей стратегічних сил. Сполучені Штати, у свою чергу, пішли на включення в договір важких бомбардувальників і відмовилися від спроб скоротити кількість радянських важких ракет або переглянути визначення важкої ракети так, щоб воно включало створювану в СРСР ракету УР-100Н.

Нову угоду передбачалося підписати не пізніше кінця 1975 року. Вона мала б діяти з 1977 по 1985 рр. і замінити Тимчасову угоду (ОСО-1). Крім того, було домовлено продовжити в 1980-1981 рр. переговори щодо подальшого обмеження і скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

Незважаючи на те, що основні положення майбутнього договору про обмеження озброєння були погоджені, практично відразу після закінчення Владивостоцької зустрічі виявилися істотні розходження в розумінні досягнутих домовленостей. Основними проблемами стали питання про залік радянського бомбардувальника Ту-22М як стратегічного засобу доставки й питання про спосіб заліку бомбардувальників, оснащених крилатими ракетами великої дальності (КРВД). Сполучені Штати наполягали на тому, що бомбардувальники Ту-22М повинні враховуватися при підрахунку загальної кількості стратегічних носіїв. Радянський Союз, у свою чергу, наполягав на тому, що крилаті ракети на бомбардувальниках повинні вважатися окремими носіями[15,C.102].

В січні 1976 р., під час візиту до Москви держсекретаря США Г.Кіссінджера у ході зусиль, спрямованих на те, щоб знайти взаємоприйняте рішення проблем стратегічних можливостей Ту-22М й способу заліку крилатих ракет, була досягнута попередня домовленість про те, що кожен бомбардувальник, оснащений крилатими ракетами, буде вважатися носієм із важкою ракетою і прирівнюватися до балістичних ракет з головними частинами індивідуального наведення (далі - РГЧ ІН). Одночасно передбачалося заборонити розгортання крилатих ракет дальністю понад 600 км як морського, так і наземного базування. Крім цього, США запропонували встановити окремі обмеження на кількість розгорнутих бомбардувальників Ту-22М.

Незважаючи на те, що остаточної угоди із цих питань в 1976 р. досягти не вдалося, внаслідок поразки президента Д.Форда на виборах[32,C.530], ці положення в трохи зміненому виді згодом стали частиною Договору ОСО-2.

Нова адміністрація Дж. Картера висунула пропозиції радикального скорочення в галузі стратегічних наступальних озброєнь, які не були сприйняті радянською стороною, що вважала їх вигідними для США[10,C.214]. Це призвело до затягування переговорів. Переговори про обмеження стратегічних озброєнь, що привели до укладання Договору ОСО-2, тривали до 1979 р. Як і на ранніх стадіях переговорів, основні зусилля США були спрямовані на обмеження кількості боєзарядів на радянських міжконтинентальних ракетах наземного базування, а також - важких ракет шахтного базування. Радянський Союз у свою чергу наполягав на встановленні обмежень на розгортання крилатих ракет повітряного базування, а також намагався домогтися заборони на розгортання крилатих ракет морського й наземного базування. Крім цього, залишалася невирішеної проблема стратегічних можливостей бомбардувальника Ту-22М, а також ряд проблем пов'язаних з перевіркою виконання Договору.

Оскільки нова угода не була підготовлена до моменту витікання терміну дії Договору ОСО-1, у жовтні 1977 р. СРСР і США оголосили, що будуть продовжувати дотримувати передбачені ОСО-1 обмеження. Зміст Договору ОСО-2 було в основному погоджено до кінця 1978 р. й 18 червня 1979 р. у ході зустрічі у верхах у Відні цей документ був підписаний.

Договір ОСО-2 ґрунтувався на погоджені у Владивостоцькій угоді обмеженнях, до яких був доданий ряд додаткових обмежень. Крім цього, ОСО-2 передбачав деяке скорочення кількості стратегічних носіїв, що повинне було бути проведене протягом двох років, а також ряд обмежень на кількість боєголовок, якими могли оснащуватися носії, і обмеження на модернізацію стратегічних систем. Передбачалося, що Договір буде перебувати в силі до 31 грудня 1985 р.

Протокол, що супроводжував Договір, термін дії якого був обмежений трьома роками, установлював обмеження на розгортання мобільних ракет і крилатих ракет морського й наземного базування.

Основним положенням Договору ОСВ-2 стало обмеження кількості стратегічних носіїв на рівні 2400 одиниць. Крім цього, сторони зобов'язалися до 1 січня 1981 р. скоротити кількість носіїв до 2150. Із загальної кількості стратегічних систем тільки 1320 носіїв могли бути оснащені головними частинами з боєголовками індивідуального наведення. У число 1320 носіїв із РГЧ ІН включалися як ракети наземного й морського базування, так і важкі бомбардувальники, оснащені крилатими ракетами великої дальності. Без обліку бомбардувальників кількість оснащених РГЧ ІН носіїв не повинна була перевищувати 1200 одиниць. Крім цього, окреме обмеження було встановлено на оснащені РГЧ ІН балістичні ракети наземного базування, кількість яких не могло перевищувати 820.

З метою обмеження загальної кількості боєзарядів, Договір ОСО-2 встановлював межі на оснащення ракет бойовими блоками індивідуального наведення. Зокрема, заборонялося збільшувати кількість боєголовок на балістичних ракетах наземного базування, а також оснащувати ракети морського базування більш ніж 14 бойовими головками. Важкі бомбардувальники існуючих типів не повинні були оснащуватися більш ніж 20 крилатими ракетами, а з урахуванням нових бомбардувальників середня кількість крилатих ракет, що закріплюються на бомбардувальник, не повинна була перевищувати 28. Таким чином, на відміну від ОСО-1, у новому Договорі встановлювалися певні обмеження на кількість боєзарядів, які могли бути розгорнуті на стратегічних носіях.

У частині, що стосувалася балістичних ракет наземного базування, була підтверджена заборона на спорудження нових шахтних пускових установок і на переустаткування шахт легких ракет у шахти важких. Була також встановлена заборона на створення ракет більш важких, ніж існуючі. Додатковим обмеженням щодо ракет наземного базування, стала заборона на орбітальні ракети. Зокрема, Радянський Союз повинен був знищити або переобладнати 18 пускових установок орбітальних ракет Р-36, розташованих на полігоні Байконур.

У Договорі ОСО-2 були передбачені міри, спрямовані на стримування процесу модернізації стратегічних озброєнь. Так, кожна зі сторін могла розгорнути не більше один нової МБР, що могла бути оснащена 10 боєзарядами. Це положення було включено в Договір на настійну вимогу США, тому що давало їм можливість розгорнути виробництво ракети MX. При цьому США припускали, що з радянської сторони новою ракетою стане моноблокова ракета "Тополя" (SS-25), роботи над якою були початі в 1977 р. Однак згодом СРСР оголосив "Тополю" модернізацією ракети РТ-2П (SS-13), а у якості нової – була створена ракета РТ-23 (SS-24). При цьому слід зазначити, що, оголосивши "Тополю" модернізованим варіантом РТ-2П, Радянський Союз пішов на порушення умов Договору, тому що вага нової ракети була збільшена до 1000 кг у порівнянні з 600 кг для РТ-2П. Відповідно до положень Договору параметри модернізованої ракети, що закидає вагу, могли відрізнятися від вихідних не більше ніж на 5%.

Ще одне обмеження, щодо балістичних ракет наземного базування, було включено до Протоколу до Договору. Це обмеження полягало в забороні на розгортання ракет на мобільних пускових установках й їхнього випробування з мобільних установок. Крім цього, Радянський Союз зобов'язався ліквідувати мобільні ракетні комплекси "Темп-2С", які на той час були розгорнуті в обмеженій кількості.

Обмеження, що накладалися Договором на морський компонент стратегічних сил, були незначними в порівнянні з тими, які були передбачені для наземних ракет або стратегічної авіації. У Договорі були трохи змінені правила підрахунку пускових установок балістичних ракет морського базування, а також була накладена заборона на розгортання БРПЛ, оснащених більш ніж 14 боєзарядами.

У Протоколі до Договору, поряд із забороною на розгортання мобільних пускових установок, утримувалася заборона на розгортання крилатих ракет морського й наземного базування, а також на випробування й розгортання таких крилатих ракет, оснащених декількома бойовими блоками. Крім цього, сторони погодилися протягом терміну дії Протоколу не випробовувати й не розгортати балістичні ракети повітряного базування.

Система перевірки Договору не відрізнялась від уже вказаної у ОСО – 1.

У цілому, Договір ОСО-2, хоча й ставив певні рамки для кількісного нарощування стратегічних сил, не міг повною мірою вирішити проблему якісного вдосконалювання озброєнь. До моменту підписання Договору як США, так і СРСР в основному закінчили процес переходу до систем, оснащених РГЧ ІН. Крім цього, у процесі переговорів обидві сторони зробили все можливе для того, щоб зберегти існуючі в них на той момент програми модернізації стратегічних сил. У той же час, Договір ОСО-2 дозволив зробити подальший розвиток наступальних озброєнь більше стабільним і передбачуваним процесом. І зважаючи на помітне ускладнення наприкінці 70-х років радянсько-американських відносин , підписання Договорів ОСО-1, ПРО та ОСО-2 стало дуже великим досягненням.

Істотне погіршення радянсько-американських відносин не дозволило довести процес ОСО-2 до вступу Договору в силу. Після введення радянських військ в Афганістан у грудні 1979 р. адміністрація США відкликала Договір із сенату, що розглядав питання про його ратифікацію[7,C.109].

Проте, оскільки сторони не заявили про намір відмовитися від ратифікації Договору, США й СРСР продовжували в цілому дотримувати його положення. Виключеннями стали відмова Радянського Союзу від скорочення загальної кількості носіїв до 2400, дозволених Договором, а також оголошення ракети "Тополя" модернізацією ракети РТ-2П. Сполучені Штати згодом також порушили положення Договору ОСО-2. В 1986 р., у ході реалізації програми розгортання оснащених крилатими ракетами бомбардувальників, США перевищили встановлений у Договорі межа на кількість носіїв із РГЧ ІН.

Тобто, можна сказати, що хоча Договір не набрав сили де – юре , де – факто він діяв, стримуючи безконтрольну гонку ядерних озброєнь.

В загальному, розробка і підписання Договорів ОСО-1, ПРО та ОСО-2 стали можливими внаслідок ядерного паритету між СРСР та США у 70-х роках, визнання цього факту і усвідомлення загрози, яку несе неконтрольована гонка ядерних озброєнь існуванню не тільки найпотужніших держав, а й всього людства.


Розділ ІІІ. Програма модернізації озброєнь кінця 70-х років

В той час, як було досягнуто перших домовленостей в галузі скорочення стратегічних наступальних озброєнь, як СРСР, так і в США проводилася активна модернізація ядерних озброєнь. Основними рисами модернізації стратегічних сил СРСР і США, що проводилася в другій половині 70-х років стали, з одного боку, збільшення противосилового потенціалу засобів доставки, а з іншого – прагнення знизити вразливість стратегічних носіїв.

В 1977 р. в США було ухвалене рішення про оснащення частини розгорнутих ракет Mіnuteman ІІІ могутнішими боєголовками, що значно збільшувало противосилові можливості цих ракет. Розгортання нових боєзарядів, якими в підсумку були оснащені 300 ракет, було почато в грудні 1979 р. Крім цього, Сполучені Штати приділяли значну увагу забезпеченню невразливості створюваної ракети MX. До числа нових програм, які були здійснені в США, ставилося створення нової ракети морського базування C-4, розгортання якої на човнах Poseіdon було почато в 1979 р. Надалі планувалося розгортання цих ракет на підводних човнах Trіdent, перша з яких - „Огайо” увійшла до складу флоту в 1982 р.

В 1977 р. у США було ухвалене рішення про припинення програми створення бомбардувальника B-1 і початку розміщення крилатих ракет на бомбардувальниках B-52.

До програм, здійсненим у другій половині 70-х років у СРСР, відноситься створення модернізованих ракет УР-100НУ й МР УР-100УТТХ, які були поставлені на бойове чергування в 1978-1979 р. У вересні 1979 р. на бойове чергування була поставлена оснащена 10 боєзарядами ракета Р-36МУТТХ. Положення Договору ОСВ-2, очевидно, трохи обмежили масштаб розгортання нових ракет, оснащених РГЧ ИН, але в цілому надавали СРСР можливість завершити переозброєння стратегічних сил. Комплекси наземного базування, які підлягали ліквідації -"Темп-2С" й орбітальний варіант Р-36 будь-якому випадку повинні були виводитися з бойового складу. Створення ж нових ракет "Тополя" і РТ-23, робота над якими була почата в 1976-1977 р., Договором фактично не обмежувалося. В 1976 р. до складу флоту увійшов перший ракетоносець проекту 667БДР (Delta ІІІ), оснащений ракетами із РГЧ ИН. Крім цього в 1977 р. був закладений перший ракетоносець проекту 941 (Typhoon), оснащений твердопаливними ракетами Р-39 (SS-N-20), а в 1979 р. була почата розробка нової рідинної ракети морського базування Р-29РМ (SS-N-23), що згодом була розгорнута на підводних човнах проекту 667БДРМ.

На кінець 70-х років припадають роботи з оснащення бомбардувальників Ту-95 крилатими ракетами. Перші іспитові пуски крилатих ракет Х-55 з бомбардувальника Ту-95 відбулися в 1978 р., а в 1981 р. було розпочато виробництво бомбардувальників Ту-95МС, які повинні були нести по 6 крилатих ракет (згодом Ту-95МС оснащувалися 16 ракетами). Крім цього, у СРСР велася робота над створенням бомбардувальника Ту-160.

Серед інших подій кінця 70-х років особливу важливість являло собою рішення блоку НАТО про розміщення на території Європи 108 ракет середньої дальності Pershіng ІІ й 464 крилатих ракет наземного базування. Розміщення цих систем повинне було стати відповіддю на початок в 1976 р. розгортання радянських ракетних комплексів "Піонер" (SS-20). Оскільки ракети, розміщені на території країн НАТО, могли бути використані для ураження цілей на значній частині європейської території СРСР, їхнє розміщення не без підстав сприймалося Радянським Союзом як спроба обійти обмеження Договору ОСВ-2. Однак США і їхні союзники наполягали на тому, що відмова від планів розгортання цих ракет може бути зроблена тільки в обмін на ліквідацію комплексів "Піонер".

У цілому, початок 80-х років був охарактеризований значним погіршенням радянсько-американських відносин, проявами якого стали припинення переговорів про обмеження стратегічних озброєнь та інтенсифікацією програм модернізації стратегічних сил.

В 1981 р. адміністрація США оголосила про те, що не буде домагатися ратифікації Договору ОСВ-2. Крім цього, у жовтні 1981 р. було оголошено про поновлення програми створення стратегічного бомбардувальника B-1B, а також про рішення приступити до розгортання ракет MX у шахтних пускових установках і почати розміщення крилатих ракет морського базування на підводних човнах.

Одна із причин, по якій розпочата США програма модернізації стратегічних сил була сприйнята в Радянському Союзі з більшим занепокоєнням, полягала в тому, що вона у великому ступені знецінювала зусилля, прикладені СРСР для досягнення паритету зі Сполученими Штатами й забезпечення можливості нанесення відповідно-зустрічного й відповідного удару. Радянський Союз до початку 80-х років в основному закінчив розгортання основних елементів системи попередження про ракетний напад, а також системи бойового керування й зв'язку.

В 1982 р. СРСР оголосив про відмову від застосування ядерної зброї першим, що свідчило про те, що варіант відповідно-зустрічного або відповідного удару серйозно розглядався як основний варіант дій стратегічних сил.

Із цього погляду програми США сприймалися в Радянському Союзі як спроба придбання потенціалу першого удару, що роззброює. Переоснащення ракет Mіnuteman ІІІ, що значно збільшило їх противосилові можливості, а також передбачуване розгортання дуже точних ракет MX означали, що США здобувають можливість знищення високозахищених шахтних пускових установок. Крім цього, розробка ракети Trіdent ІІ (D-5), що по точності не поступалася MX, означала, що можливістю вражати высокозахищені об'єкти будуть володіти й ракети морського базування. Противосилові можливості балістичних ракет морського базування являли собою потенційно дуже серйозну проблему, тому що радянська космічна система попередження не була призначена для виявлення пусків цих ракет. Виявлення могли уникнути й крилаті ракети морського базування, які також мали високі противосилові можливості[5,C.59].

Ще одну серйозну проблему являло собою розгортання ракет середньої дальності й крилатих ракет на території Європи. Радянський Союз мав всі підстави думати, що ці ракети, які володіли малим підлітним часом і винятково високою точністю, зможуть бути використані для нанесення першого удару по ключовим об'єктам системи керування й зв'язку або для знищення країни.

Іншою програмою, що викликала серйозну заклопотаність Радянського Союзу, стала Стратегічна оборонна ініціатива, про початок робіт над створенням якої було оголошено в березні 1983 р. Намір Сполучених Штатів побудувати широкомасштабну систему протиракетної оборони території країни, що включала б у себе елементи космічного базування, сприймалося в СРСР як підтвердження того, що США прагнуть порушити у свою користь сформований в 70-і роки зразковий баланс можливостей стратегічних сил.

У цих обставинах Радянський Союз в основному продовжував здійснення програм, розпочатих у другій половині 70-х років. Практично єдиною масштабною програмою в області стратегічних озброєнь, рішення про яку було прийнято на початку 80-х років, стала програма створення ракети Р-36М2 (SS-18 Mod 6), що представляла собою чергову модифікацію ракети Р-36М. Всі інші програми-створення ракетоносців проектів 667БДРМ (Delta ІV) і 941 (Typhoon), оснащених крилатими ракетами Х-55, бомбардувальників Ту-95МС і Ту-160, а також розробка ґрунтового мобільного ракетного комплексу "Тополя" (SS-25) і ракет РТ-23УТТХ (SS-24) шахтного й залізничного базування - були розпочаті наприкінці 70-х років.

Отже, одночасно із складним переговорним процесом тривав не менш складний та напружений процес уже не гонки, а оновлення існуючих озброєнь. Цей факт свідчив про те, що вже створена на той час система договорів та угод не має відповідної сили. Потрібні були нові якісні зрушення у розпочатій справі роззброєння.


Розділ IV. Початок ядерного роззброєння : СНО-1

Переговірний процес, що закінчився підписанням Договору ОСО-2 був перерваний після того, як адміністрація США в 1981 р. оголосила про те, що не буде домагатися ратифікації цього Договору. У той же час, Сполучені Штати виразили готовність до початку нових переговорів, метою яких повинне було стати скорочення стратегічних озброєнь. Формально ці переговори були початі в червні 1982 р., однак загальний стан радянсько-американських відносин робив який-небудь істотний прогрес практично неможливим[29,C.76]. Як СРСР, так і США на початку 80-х років продовжували здійснювати свої програми модернізації стратегічних сил, дотримуючись основних обмежень Договору ОСО-2. Висновок нової угоди зажадав би істотних змін у структурі й складі угруповань стратегічних сил, до яких не була готова жодна йз сторін. Основна увага на початку 80-х років було приділена питанню про засоби середньої дальності в Європі, рішення про розгортання яких сприймалася СРСР як спроба обійти щойно досягнуті угоди про обмеження стратегічних озброєнь.

Переговори про ядерні засоби в Європі були початі в жовтні 1980 р. і відновлені в 1981 р. Найбільш істотною проблемою, що унеможливлювала досягнення угоди, стала проблема обліку засобів союзників США по НАТО - Великобританії й Франції. Радянський Союз був готовий скоротити кількість своїх ракет середньої дальності до рівня, що був у НАТО. США наполягали на обліку тільки радянських й американських засобів, виражаючи готовність відмовитися від планованого розгортання ракет Pershіng ІІ й крилатих ракет наземного базування у відповідь на ліквідацію всіх радянських ракет середньої дальності, основну частку яких становили комплекси "Піонер" (SS-20). Переговори про обмеження ядерних озброєнь у Європі були повністю зупинені 23 листопада 1983 р., багато в чому під впливом кризи в радянсько-американських відносинах, викликаного інцидентом з корейським авіалайнером, що відбувся 1 вересня 1983 р.[9,T.3,C.239]. Мотивуючи своє рішення про відхід з переговорів, Радянський Союз посилався на відмову США зупинити початок розгортання своїх ракет середньої дальності. Відхід радянської делегації з переговорів про ядерні засоби в Європі супроводжувався також припиненням переговорів про скорочення стратегічних озброєнь, черговий раунд яких закінчився 8 грудня 1983 р. без призначення дати наступної сесії. Після паузи, що тривала близько року, Радянський Союз і США в листопаді 1984 р. оголосили про готовність розпочати переговори, які охоплювали б питання стратегічних озброєнь, ядерних засобів у Європі, а також питання космічних озброєнь. Остаточне узгодження дати початку переговорів і кола розглянутих на них питань було проведено в січні 1985 р., а перша сесія переговорів була відкрита 12 березня 1985 р. Подальший хід переговорів, а також істотні зміни в радянсько-американських відносинах, що відбулися в другій половині 80-х років, були безпосередньо пов'язані зі змінами в радянському керівництві, які стали наслідком того, що в березні 1985 р. пост Генерального секретаря ЦК КПРС зайняв М. С. Горбачов. Практично відразу після зміни радянського керівництва була почата підготовка радянсько-американської зустрічі на вищому рівні, що відбулася в листопаді 1985 р.[27,C.88]. Незважаючи на те, що в ході зустрічі не вдалося досягти ніяких конкретних домовленостей, сторони визначили коло проблем, потребуючих вирішення. Найбільш серйозним питанням, із приводу якого СРСР і Сполучені Штати не змогли досягти розуміння, стала програма створення систем протиракетної оборони, яка здійснювалася США. Радянський Союз наполягав на припиненні або істотному обмеженні робіт у цій галузі, а Сполучені Штати відстоювали своє право продовжувати розробку протиракетних систем. Однієї зі спроб радянського керівництва докорінно змінити зміст радянсько-американського діалогу стала обнародувана в січні 1986 р. широкомасштабна програма скорочення ядерних озброєнь, відповідно до якої вся ядерна зброя повиннa булa бути ліквідована до 2000 р[17,C.103]. Незважаючи на те, що програма в цілому була явно нереалістична, основні міри, які пропонувалося здійснити на першому етапі скорочення-ліквідація ракет середньої дальності й скорочення вдвічі числа стратегічних згодом послужили основою для позиції СРСР на переговорах про скорочення озброєнь. Пропозиції про скорочення стратегічних озброєнь і засобів середньої дальності були висунуті Радянським Союзом у ході радянсько-американської зустрічі у верхах у Рейк'явіку, що відбувся в жовтні 1986 р. У ході цієї зустрічі була досягнута принципова домовленість про 50% скороченні всіх компонентів стратегічних сил, у тому числі радянських важких ракет. Крім цього Радянський Союз знову виразив готовність піти на виключення засобів передового базування США із числа стратегічних носіїв. Радянський Союз також зняв вимогу про облік ядерних засобів середньої дальності Франції й Великобританії й виразив готовність піти на повну ліквідацію всіх радянських й американських ракет середньої дальності в Європі. Однак ці пропозиції Радянського Союзу були пов'язані з обмеженням діяльності по створенню протиракетних систем, зокрема із зобов'язанням про невихід з Договору по ПРО протягом десяти років. Оскільки США відмовилися піти на обмеження робіт в області ПРО, Радянський Союз зняв свої пропозиції. У березні 1987 р. Радянський Союз пішов на те, щоб відокремити досягнення домовленості про ракети середньої дальності в Європі від питання про дотримання Договору по ПРО. Результатом цього рішення стало досить швидке досягнення остаточної домовленості про повну ліквідацію ракет середньої дальності. При цьому в ході переговорів сфера дії Договори була розширена й СРСР і США домовилися про повну ліквідацію ракет, дальність яких лежала в межах від 500 до 5500 км. Договір про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності (Договір РСМД) був підписаний 8 грудня 1987 р. і набув чинності 1 червня 1988 р[16,C.106]. Відповідно до Договору Радянський Союз ліквідував всі ракетні комплекси "Піонер" (SS-20), а також ракети Р-12 (SS-4) і Р-14 (SS-5) і оперативно-тактичні ракети, дальність яких перевищувала 400 км. Оскільки скорочення стратегічних сил як і раніше було вв'язано з обмеженням діяльності США по створенню протиракетної оборони, переговори про стратегічні озброєння проходили складніше. До червня 1988 р. сторонам вдалося погодити основні положення можливої угоди. Передбачалося скоротити кількість стратегічних носіїв до 1600 одиниць у кожної зі сторін, а кількість боєзарядів - до 6000. При цьому на ракетах морського й наземного базування повинне було залишитися не більше 4900 боєзарядів. Радянський Союз також підтвердив свою із удвічі скоротити кількість важких ракет. Були погоджені також обмеження на сумарну закинуту вагу і правила заліку боєзарядів на бомбардувальниках, не оснащених крилатими ракетами. Наступною важливою подією, що визначила подальших хід переговорів, стало рішення Радянського Союзу відмовитися від ув'язування питання про невихід з Договору по ПРО з висновком угоди про скорочення стратегічних озброєнь. Про це рішення було оголошено у вересні 1989 р. Крім цього, СРСР погодився не включати в сферу дії майбутнього договору крилаті ракети морського базування. Незважаючи на те, що нові пропозиції СРСР означали усунення основних перешкод на шляху до укладання договору, для його остаточного укладення потрібно було ще біля двох років. У підсумку Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (Договір СНО-1) був підписаний 31 липня 1991 р. Основними положеннями Договору СНО-1 є скорочення кількості стратегічних носіїв до рівня 1600 одиниць і кількості боєзарядів, розміщених на цих носіях, до 6000 одиниць. При цьому, оскільки для визначення сумарної кількості боєзарядів у Договорі передбачені спеціальні, часом досить складні правила заліку, фактична кількість боєзарядівів, що сторонам можуть мати на озброєнні, перевищує залікову величину. На додаток до загальних обмежень на кількість боєзарядів у Договорі СНО-1 встановлені обмеження на боєзаряди, що значаться за балістичними ракетами наземного й морського базування, кількість яких не повинна перевищувати 4900 одиниць, а також за мобільними ракетами наземного базування, на яких повинне бути розгорнуто не більше 1100 боєзарядів. Кількість важких ракет повинна бути скорочене вдвічі, так що їхнє число не повинне перевищувати 154 одиниці. Крім цього, Договором обмежується сумарний вага балістичних ракет, що не повинна перевищувати 3600 тонн. Правила заліку боєзарядів були сформульовані так, що за кожною балістичною ракетою зараховується максимальна кількість зарядів, з яким були розгорнуті ракети даного типу. Число боєзарядів, що значаться за бомбардувальниками, визначається за більше складною схемою. За кожним бомбардувальником, не оснащеним для крилатих ракет великої дальності, значиться один боєзаряд незалежно від реальної кількості боєзарядів, яким може бути оснащений даний бомбардувальник. Для бомбардувальників, оснащених для крилатих ракет, правила підрахунку різні для СРСР і США. За кожним оснащеним для крилатих ракет бомбардувальником США зараховується 10 боєзарядів у тому випадку, якщо він перебуває усередині квоти в 150 бомбардувальників із КРВБ. За всіма бомбардувальниками із КРВБ, розгорнутими понад цю квоту, зараховується максимальна кількість боєзарядів, що може нести бомбардувальник. Для Радянського Союзу всі бомбардувальники із КРВБ усередині квоти в 180 одиниць уважаються несучих 8 боєзарядів. Крім цього, бомбардувальники США не можуть оснащуватися для більш ніж 20, а Радянського Союзу-16 крилатими ракетами. У Договорі передбачений ряд мір, що передбачають можливість зниження кількості боєзарядів, що числяться за певним типом ракет. Така операція може бути проведена тільки із двома існуючими типами ракет, а на ракетах одного типу кількість боєзарядів не може бути зменшена більш, ніж на 500 одиниць. На додаток до двох типів ракет США можуть зменшити кількість боєзарядів, що значаться за ракетами Mіnuteman ІІІ. У той же час, зменшення кількості боєзарядів на цих ракетах не може бути здійснено до витікання семирічного строку, протягом якого повинні бути закінчені передбачені Договором скорочення. Для того, щоб запобігти можливості створення так називаного "поворотного потенціалу", Договір вимагає, щоб загальне зменшення залікової кількості боєзарядів не перевищувало 1250 одиниць, а кількість боєзарядів, що значиться за ракетою певного типу, не зменшувалося більш, ніж на чотири. Крім цього, якщо кількість боєзарядів на ракеті зменшується більш, ніж на два, то платформа, на якій розміщалися боєзаряди, підлягає знищенню. Ця ж вимога ставиться до платформ ракет Mіnuteman ІІІ, з яких знімаються боєголовки. Значна увага в Договорі була приділена мобільним ракетним комплексам. Крім обмеження кількості боєзарядів, що може бути розміщене на мобільних ракетах наземного базування, положення Договору СНО-1 накладають певні обмеження на бойове патрулювання цих ракет. У той же час, ці обмеження сформульовані таким чином, щоб відповідати сформованій практиці бойового чергування мобільних комплексів. У відношенні мобільних ракетних комплексів передбачені також більше жорсткі, ніж для шахтних ракет, процедури ліквідації. Зокрема, для виключення мобільної ракети із зарахунку необхідне знищення не тільки пускової установки, але й самої ракети. Для ракет шахтного й морського базування знищення самих ракет не потрібно. Одним з найбільш істотних недоліків Договору стала відсутність у ньому положень, що регулюють розгортання крилатих ракет морського базування. Радянський Союз і США обмежилися зробленими під час ідписання Договору політичними заявами, відповідно до яких вони зобов'язалися не розгортати більше 880 крилатих ракет морського базування, а також інформувати один одного про плани розгортання цих ракет.

Для реалізації контролю було створену спеціальну контрольну комісію[4]. Тобто, це був істотний крок до ядерного роззброєння.

Отже, 80 – ті роки принесли суттєві зміниу процес роззброєння, позначивши перехід від обмеження до скорочення і навіть ліквідації деяких типів та видів ядерної зброї.


Висновки

В ході даного дослідження вималювались наступні висновки:

Ядерна зброя була істотним інструментом СРСР і США у взаємному протиборстві після Другої світової війни з метою встановлення військово-політичної гегемонії й контролю над розвитком цивілізації. Ідейний зміст протистояння був виражений у двох концепціях: Pax Amerіcana ("американський світ") і комуністичного перетворення миру[8]. Було створено два військово-політичних блоки, які зі своїми сферами впливу охоплювали в різний час десятки держав і мільярди людей. Практично вся планета була утягнена в процес протистояння й піддана нещадній мілітаризації. Ядерна зброя стала уособленням гігантської військової міці двох "наддержав", і в той же час саме вона змушувала СРСР і США в процесі протистояння діяти стримано й не допускати можливості прямого зіткнення.

З іншого боку, антагонізм протистояння зробив неминучим процес пошуків досягнення вирішальної військової переваги й протидії таким зусиллям. Цей процес був багаторазово посилений потужною науково-технічною революцією XX століття й у свою чергу змінив технологічний розвиток цивілізації.

Ядерна політика США та СРСР зводилася до ядерного паритету в епоху протистояння, що припускало зразкову кількісну і якісну рівність систем ядерних озброєнь, що задовольняли умови забезпечення можливості гарантованого відповідного удару й тим самим агресії, що забезпечували стримування.

Ідея превентивного ядерного удару, що знищує ядерний арсенал супротивника, була політично відкинута й морально засуджена, але вона постійно була присутня у всіх концепціях розвитку ядерних озброєнь. Обидві наддержави створили стратегічні наступальні озброєння, працювали над підвищенням точності боєголовок, щоб одержати можливість знищити СНО супротивника, його систему керування й зв'язку.

Розвиток ядерної зброї в СРСР відбувалося в тісному взаємозв'язку із процесом його розвитку в США. Часте виникнення тих або інших американських ядерних програм призвело до появи й розвитку аналогічних програм у СРСР, відомі й зворотні випадки. Хоча роботи в ядерній галузі завжди були сховані за щільною завісою таємності, розвиток ядерних технологій у СРСР і США часто виявлявся разюче близьким. Це свідчить про найважливішу роль такого фактора, як внутрішня логіка процесу науково-технічного розвитку та ядерної політики.

Драматичні події навколо Куби прискорили еволюцію поглядів керівництва США та СРСР на роль ядерної зброї в сучасному світі, продемонструвавши реальність загрози ядерного конфлікту. Поступово на зміну концепції „реалізованої ядерної переваги” приходила ідея „ядерної стабільності”[1,C.96]. Обопільне бажання знайти вихід із загрозливої ситуації, що її створювала безконтрольна гонка озброєнь, підштовхувало сторони до пошуку домовленостей.

Московський договір 1963 року поклав кінець ядерним вибухам у трьох середовищах [33,c.345]. Це був перший крок на шляху обмеження перегони ядерних озброєнь Гонка розробок ядерної зброї перемістилася під "землю". Технологія проведення підземних іспитових ядерних вибухів увесь час удосконалювалася. Перехід до підземних випробувань у сотні тисяч разів зменшував на поверхні радіаційні наслідки вибухів.

Робота із запобігання більше широкого розповсюдження ядерної зброї - над Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) - ішла паралельно з переговорами по обмеженню й забороні іспитових ядерних вибухів[11,C.54]. Цей важливий для всього світового співтовариства договір разом із застосуванням гарантій Міжнародного агентства по атомній енергії (МАГАТЕ) у відношенні мирної ядерної діяльності повинен був забезпечити "прозорість" мирного використання ядерної енергії у вирішенні питань нерозповсюдження.

У двухполярном світі була ясність: дві наймогутніші конфронтуючі ядерні держави були двома полюсами притягання й забезпечували своїх партнерів-друзів ядерною "парасолькою".

Настала епоха зменшення ядерного протистояння.

В загальному можна сказати, що період кінця 60-х – середини 80-х років був позначений надзвичайно бурхливими подіями в галузі обмеження та заборони ядерних озброєнь та початком політики роззброєння. Не зважаючи на продовження ідеологічного протистояння між СРСР та США, було досягнуто своєрідного компромісу у перегляді державами ядерної політики.

Підписання США та СРСР Договору ОСО-1 та ПРО засвідчило здатність двох великих держав досягти компромісних рішень із найскладніших військово-технічних питань, що стосуються основ їхньої національної безпеки та ядерної політики, продемонструвало на практиці можливості лімітувати нарощування стратегічних озброєнь, загальмувати цей небезпечний процес. Необхідно було, щоб цей процес став необоротним. На шляху скорочення ядерних арсеналів важливо було визначити той рівень загальної потужності арсеналів ядерної зброї, що людство може допустити, знизивши до мінімуму ядерну небезпеку.

Розробка і підписання Договорів ОСО-1, ПРО та ОСО-2 стали можливими внаслідок ядерного паритету між СРСР та США у 70-х роках, визнання цього факту і усвідомлення загрози, яку несе неконтрольована гонка ядерних озброєнь існуванню не тільки найпотужніших держав, а й всього людства.

В той час, як було досягнуто перших домовленостей в галузі скорочення стратегічних наступальних озброєнь, як СРСР, так і в США проводилася активна модернізація ядерних озброєнь. Основними рисами модернізації стратегічних сил СРСР і США, що проводилася в другій половині 70-х років стали, з одного боку, збільшення противосилового потенціалу засобів доставки, а з іншого – прагнення знизити вразливість стратегічних носіїв.

Уже 80 – ті роки принесли суттєві зміниу процес роззброєння, позначивши перехід від обмеження до скорочення і навіть ліквідації деяких типів та видів ядерної зброї.

Отже, процес скорочення ядерних озброєнь та роззброєння наприкінці 60-х – початку 90-х років поклав початок глобальній трансормації міжнародних відноси взагалі. Політика ядерного протистояння була вдало витіснена політикою балансу та стабільності на основі транспарентності й контролю.

Хоча ядерна зброя і ядерний збройний комплекс в останні 40 років піддалися істотному скороченню й зміні, ці системи є важливими факторами забезпечення національної безпеки й формування світової політики.

Після розпаду СРСР ядерне протистояння ослабнуло, і стали говорити про його зникнення. Чи так це, стане ясно в найближчому майбутньому. Безумовним є тільки те, що відбувалася фундаментальна зміна ядерної політики найбільших у світі держав – США та СРСР.


Список використаних джерел:

И.А. Андрюшин, А.К. Чернышев, Ю.А. Юдин. 50 лет мира (к пятидесятилетию испытания первой советской атомной бомбы), Саров; ВНИИЭФ, 1999.

Белоус В. На пути к глобальной безопасности // МЭМО. 1999. №9.

Борьба СРСР против ядерной опасности, гонки вооружений, за разоружение : Документы и материалы. – М., 1987.

Внешняя политика Советского Союза и международные отношения. 1964-1980: Сборник документов. – М.,1962-1981.

Грайнер Б. Американская внешняя политика от Трумена до наших дней. – М., 1986.

Громыко А. Внешняя политика США: уроки и действительность. 60 – 70-е годы. – М., 1978.

Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. – М., 1995.

Дюрозель Ж. Б. Історія дипломатії від 1919 р. До наших часів. – К., 1995.

История международных отношений и внешней политики СРСР : В 3 т. – М., 1986-1987 – т.2, 3.

Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года: В 2 т. – М., 2000.

Калядин А. Проблемы запрещения испытаний и распространения ядерного оружия. – М., 1976.

Киссинджер Д. Дипломатия. – М., 1997.

Кокошин. А.А. В поисках выхода. Военно-политические аспекты международной безопасности. – М., 1989.

Коппель О. А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ сторіччя. – К.,1999.

Корниенко Г.М. Холодная война. Свидетельство её учасника. М., 1994.

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980 – 2000-ті роки): Підручник / Л.Ф.Гайдуков, В.Г. Кремень та ін. – К., Либідь, 2001.

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945 – 70-ті роки): Підручник / В.А.Манжола, М.М.Білоусов та ін. – К., Либідь, 1999.

Организация Объединненых Наций : Сборник документов. – М., 1981.

Оружие и технологии России. Том 1/Под общей ред. И.Д. Сергеева. – М., 2000.

Пахненко Г. Август 1968 г. Документы // Международная жизнь. 1992. № 8 – 9.

Рощин А. ООН и «холодная война» // Новая и новейшая история. 1991. №5.

Рощин А. Международная безопасность и ядерное оружие. – М., 1979.

Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СРСР с иностранными государствами. – М., 1956-1979.

Советская внешняя политика в годы «холодной войны». – М., 1995.

Советская военная мощь от Сталина до Горбачева. – М.: Издательский дом "Военный парад", 1999.

Современная внешняя политика США. – М.,1984 – Т.1.

СРСР в мировом обществе : от старого мышления к новому. – М., 1990.

Тимербаев Р.М. Контроль за ограничением вооружений и разоружением. – М., 1983.

Цветков Г.Н. СРСР и США : отношения, влияющие на судьбы мира. – К., 1988.

Ядерные испытания СССР. Том 1/Под ред. В.Н. Михайлова. – Саров.: ВНИИЭФ, 1997.

Ядерные испытания СССР. Том 3/Под ред. В.Н. Михайлова. – Саров.: ВНИИЭФ, 2000.

The Longman Handbook of World History since 1914. – London, 1997.

Pacmer A. Dictionary of Twentieth-Century History. – London,1999.


ДОДАТКИ

Додаток 1.

До розділу І.

Президент США Д.Кеннеді підписує договір про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі і під водою


Підписання перших радянсько-американських документів по обмеженню стратегічних озброєнь (ОСО-1).
Москва, Кремль, 26 травня 1972 г.

До розділу ІІ[19,C.77].

Схема протиракетної оборони Москви

Орбітальна ракета Р-36
Бомбардувальник Ту-22М

До розділу ІІІ.

ТРПКСН 'Тайфун'
ШПУ МБР Р-36М2

Ракетний комплекс стратегічного призначення „Тополя”


Ракети малої дальності перед ліквідацією

До розділу IV.

Горбачьов та Рейган підписують Договір РСМД
Ліквідовані стратегічні бомбардувальники

Підготовка спільного радянсько-американського експерименту по контролю за ядерними випробуваннями. Невадський іспитовий полігон. Підготовка до спуска колони в свердловину,1987 рік.

Підготовка спільного радянсько-американського експерименту по контролю за ядерними випробуваннями. Семипалатинский іспитовий полігон. Ядерний заряд установленийу свердловині, 1987 рік.


Додаток2.

Таблиця 1. Ядерні випробування в США та СРСР

Число ядерних випробувань в поточному році (1945-1956гг.)
1945 1946 1947 1948 1949 1950 1951 1952 1953 1954 1955 1956
CРCР 0 0 0 0 1 0 2 0 5 10 6 9
CША 3 2 0 3 0 0 16 10 11 6 18 18
Число ядерних випробувань в поточному році (1957-1968гг.)
1957 1958 1959 1960 1961 1962 1963 1964 1965 1966 1967 1968
CРCР 16 34 0 0 59 79 0 9 14 18 17 17
CША 32 77 0 0 10 96 47 45 38 48 42 56
Число ядерних випробувань в поточному році (1969-1980гг.)
1969 1970 1971 1972 1973 1974 1975 1976 1977 1978 1979 1980
CРСР 19 16 23 24 17 21 19 21 24 31 31 24
CША 46 39 24 27 24 22 22 20 20 19 15 14
Число ядерних випробувань в поточному році (1981-1992гг.)
1981 1982 1983 1984 1985 1986 1987 1988 1989 1990 1991 1992
CРCР 21 19 25 27 10 0 23 16 7 1 0 0
CША 16 18 18 18 17 14 14 15 11 8 7 6

Усього ядерних випробувань проведено: СРСР - 715, США – 1032


Додаток 3[30,C.99].

Таблиця 2. Ядерні випробування США.

Невадский іспитовий полігон (НІП). Розташований у штаті Невада й займає велику територію площею 3500 км2 з характерними геометричними розмірами 80 км в довжину й 45 км в ширину. Представницькі географічні координати 37° с.ш. 116° з.д. На території НІП проведено 904 ядерні випробування США (у тому числі 100 атмосферних й 804 підземних) у період 1951-1992 р.

Невадський іспитовий полігон

(знімок з космосу)

Північна частина полігона - Юка Флет, де проводилися ядерні випробування в свердловинах. "Місячний пейзаж" від провальних лійок після вибухів

Японія. Військове застосування ядерної зброї в 1945 році (2 атмосферних ядерних вибухи). Хіросіма (острів Хонсю); Нагасакі (острів Кюсю).

Атол Бікіні. Розташований у Полінезії і є складовою частиною Маршаллових островів. Географічні координати 11°30' пн.ш. 165°30' сх.д. У період 1946-1958 р. проведено 23 ядерні випробування (у тому числі 22 атмосферних й 1 підводне).

Атол Еніветок. Розташований у Полінезії і є складовою частиною Маршаллових островів. Географічні координати 11°35' пн.ш. 162°35' сх.д. У період 1948-1958 р. проведено 43 ядерні випробування (у тому числі 41 атмосферних й 2 підводних).

Острів Джонстон. Розташований у Полінезії. Географічні координати 17°18' пн.ш. 169°45' з.д. У період 1958-1962 р. проведено 12 атмосферних ядерних випробувань.

Острів Різдва. Розташований у Полінезії і є частиною островів Лайн. До 1979 року - володіння Великобританії, з 1979 року - частина Республіки Кірібаті. Географічні координати 2° пн.ш. 157°25' з.д. В 1962 році США провели 24 атмосферні ядерні випробування. Острів Амчітка, штат Аляска. Є складовою частиною Алеутських островів. Географічні координати 51°10' пн.ш. 178°55' сх.д. У період 1965-1971 р. проведено 3 підземні ядерні випробування.

Континентальна частина США (за межами НІП):

штат Колорадо - 2 підземних ядерні випробування; штат Міссісіпі - 2 підземних ядерні випробування;

штат Невада - 7 ядерних випробувань (у тому числі 5 атмосферних й 2 підземних); штат Нью-Мексико - 3 ядерні випробування (у тому числі 1 атмосферне й 2 підземних).

Акваторія Тихого океану:

2 підводні ядерні випробування.

1955 рік. Географічні координати 29° пн.ш. 126° з.д.

1962 рік. Географічні координати 31°14' пн.ш. 124°13' з.д.

2 атмосферні ядерні випробування.

1958 рік. Географічні координати 12°37' пн.ш. 163°01' сх.д. Район атола Еніветок, Полінезія.

1962 рік. Географічні координати 4°50' пн.ш. 149°25' з.д. Район острова Різдва, Полінезія.

Атлантичний океан.

3 атмосферних (космічних) вибухи в 1958 році.

Географічні координати:

38°30' пд.ш. 11°30' з.д.

49°30' пд.ш. 8°12' з.д.

48°30' пд.ш. 9°42' з.д.

Таблиця 3. Розподіл випробувань ядерних зарядів США за способами їхнього проведення

Спосіб проведення Кількість випробувань(у відсотках)
Повітряні 7,2 %
Наземні 7,3 %
Висотні та космічні 0,8 %
Підводні та надводні 3,6 %
Підземні 80,0 %
На викид 1,1 %

Додаток 4.

Таблиця 4. Ядерні випробування СРСР

Семипалатинський іспитовий полігон (СІПНУВ). Розташований у Республіці Казахстан (колишня Казахська РСР) на території трьох областей (Семипалатинської, Павлодарської і Карагандинської) і являє собою складну конфігурацію з характерними розмірами 180 км в довжину й 140 км в ширину. Площа полігона 18450 км2. Представницькі географічні координати 50° пн.ш. 78° сх.д. На території СІПНУВ у період 1949-1989 р. було проведено 456 ядерні випробування, у тому числі 116 атмосферних й 340 підземних, включаючи 7 ядерних вибухів у мирних цілях .

Семипалатинський іспитовий полігон. Центральна частина дослідного поля перед випробуванням РДС-6с. Заряд встановлений на висоті 30 м.

Вибух першого радянського термоядерного заряду РДС-6с. 12 серпня 1953р.

Полігон на Новій Землі. Селище Північний, у якому жили випробувачі в період проведення підземних випробувань.

Північний іспитовий полігон Нова Земля (ПІПНЗ). Розташований у Російській Федерації (колишня РСФСР) на території архіпелагу Нова Земля, що входить до складу Архангельської області. Полігон займає велику територію, що складається із двох частин, загальною площею 91180 км2 (у тому числі 55205 км2 на суші) і має характерні геометричні розміри 670 км в довжині й 140 км в ширину. Представницькі географічні координати: 73°30' пн.ш. 55° сх.д. На території ПІПНЗ у період 1955-1990 р. було проведено 130 ядерні випробування, у тому числі 88 атмосферних, 3 підводних й 39 підземних ядерних випробувань.

Ракетний іспитовий полігон (РІП). Розташований у Російській Федерації в районі селища Капустін Яр Астраханської області. У період 1957-1962 р. на РІП було проведено 10 атмосферних випробувань із запуском ракет-носіїв.

Крім ядерних випробувань на СІПНУВ, ПІПНЗ і РІП у період атмосферних ядерних випробувань були проведені ще два випробування за межами зазначених полігонів.

1954 рік. Оренбурзька область РСФСР. Військові навчання північніше селища Тоцкоє.

1956 рік. Кзил-Ординська область Казахської РСР. Район міста Аральська.

Крім того, у період в 1965-1988 р. у різних регіонах СРСР було проведено 117 підземних ядерних вибухів у мирних цілях.


Таблиця 5. Розподіл випробувань ядерних зарядів СРСР за способами їхнього проведення

Спосіб проведення Кількість випробувань(у відсотках)
Повітряні 18,3 %
Наземні 3,3 %
Висотні та космічні 0,5 %
Підводні та надводні 0,5%
Підземні 76,5 %
На викид 0,9 %

Таблиця 6. Розподіл ядерних вибухів у СРСР у мирних цілях, проведених за межами полігонів, по регіонам

Республіка,
область
Кількість ЯВ Республіка,
область
Кількість ЯВ
РСФСР, включаючи: 80 Казахська РСР, включаючи: 32
Архангельська область 4 Актюбинська область 1
Астраханська область 15 Гур’євська область 17
Башкирська АРСР 6 Кустанайська область 1
Івановська область 1 Мангишлакська область 3
Іркутська область 2 Тургайське область 1
Калмицька АРСР 1 Уральська область 7
Кемеровська область 1 Чимкентська область 2
Комі АРСР 4 Узбекська РСР, включаючи: 2
Красноярський край 9 Бухарська область 1
Мурманська область 2 Кашкадар’їнська область 1
Оренбургська область 5 Українська РСР, включаючи: 2
Пермська область 8 Донецька область 1
Ставропольський край 1 Харківська область 1
Тюменська область 8 Туркменська РСР, включаючи : 1
Читинська область 1 Марийська область 1
Якутська АРСР 12
Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений06:53:45 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
17:39:27 25 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Початок роззброєння та скорочення ядерних озброєнь СРСР та США

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(149933)
Комментарии (1829)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru