Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Міжнародні відносини та зовнішня політика

Название: Міжнародні відносини та зовнішня політика
Раздел: Рефераты по международным отношениям
Тип: реферат Добавлен 18:50:40 19 января 2009 Похожие работы
Просмотров: 418 Комментариев: 3 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

.

Міжнародна політика – складова частина політичної діяльності держави. З сивої давнини століть сягає історія зовнішніх відносин між державами. Уже в первісному суспільстві між племенами укладалися угоди, створювалися економічні та політико-військові союзи, складалися й існували певні відносини. З виникненням держави роль зовнішньої політики і дипломатії як засобів забезпечення зовнішньополітичної діяльності держави значно підвищились. Не є винятком Україна, для якої зовнішньополітична сфера на протязі 1990-х років перетворилася на один із найпріоритетніших напрямків реалізації державотворчих зусиль. Процес осмислення міжнародних відносин стає невід’ємною частиною політичних учень.

Сутність міжнародних відносин.

Протягом усієї історії людства, починаючи з Платона й Аристотеля, різні філософські школи прагнули створити систему понять, категорій і принципів, що дозволяють аналізувати складну і рухому сферу людського спілкування – міжнародні відносини. Філософи Нового часу – Імануїл Кант, Георг Гегель, Томас Гоббс, Шарль Монтеск’є та багато інших мислителів внесли значний внесок у формуван­ня прогресивних ідей міжнародних відносин. У XIXі XXст. у глибоке та всебічне вивчення міжнародних відносин значний вклад внесли філософська та соціологічна науки.

У сучасних умовах традиційні методи дослідження міжнародних відносин досить часто виявляються недостатніми. Це пояснюється не тільки небувалим зростанням масштабів міжнародних відносин, але й їх дедалі більшим впливом на політику кожної держави та на розвиток усього людства. Вирішальне значення має докорінний злам звичних уявлень про міжнародні відносини, викликаний досягненнями науково-технічної революції, зокрема, створенням зброї масового знищення, яка по-новому поставило проблеми війни і миру, безпеки і міжнародного співробітництва. Важливу роль відіграв і розпад у XXст. колоніальної системи. На світовій арені виникла значна кількість історично молодих національних держав, які внесли в міжнародне життя свою культуру, свої принципи.

При розгляді міжнародних відносин необхідно виділити два комплекси проблем: один пов’язується із внутрішньосистемними процесами, другий включає процеси, що виникають внаслідок відносин системи із зовнішнім середовищем.

Одна з основних специфічних особливостей міжнародних відносин і зовнішньої політики в порівнянні з внутрішньою політикою і внутрішніми відносинами держав – це відсутність єдиного центру міжнародної влади, що була б світовим еквівалентом державної влади.

У міжнародних відносинах держава вважається найважливішим, ефективним суб’єктом їх реалізації. Система міжнародних відносин впливає на державу, хоча не можна стверджувати, що держава автоматично, повністю і завжди їй підкоряється. Сучасні держави перебувають у більш складній, різнобічній і суперечливій взаємодії з міжнародним середовищем, їх зовнішня політика постійно га активно впливає на систему міжнародних відносин.

Вплив системи міжнародних відносин на окремо взяту державу і суспільство реалізується за трьома основними напрямками.

По-перше, система міждержавних відносин на глобальному і регіональному рівнях для кожної держави створює комплекс об’єктивних матеріальних та духовних (в тому числі політичних) зовнішніх умов життєдіяльності. Вступаючи у міждержавні стосунки, будь-яка держава зустрічається з уже сформованою практикою реалізації різних конкретних видів відносин: визначені певні світові ринки товарів, світові, регіональні, економічні, військові, військово-політичні й інші союзи, угруповання тощо. На світовій арені держава, переслідуючи власну мету, зобов’язана враховувати, поважати вже існуючу об’єктивну дійсність, прагнути використовувати її сприятливі можливості, намагатися відгородитися від негативних аспектів міжнародного життя тощо. В результаті внутрішні процеси в такій державі відчувають прямий чи непрямий вплив міжнародної об’єктивної реальності.

По-друге, зовнішні впливи на державу і суспільство виявляються і на такому всезростаючому за важливістю напрямку, як поширення світових інформаційних потоків.

По-третє, система міжнародних відносин у певному сенсі має визначальний вплив не лише на зовнішню політику, але й на інші форми поведінки держав-суб’єктів міжнародних відносин.

Можна виділити дві групи суб’єктів міжнародних відносин.

Перша: Національні (нації, етноси, класи, профсоюзи, молодіжні , жіночі та інші об’єднання).

Друга: інтернаціональні (групи держав, міжнародні системи і рухи).

Держава – не пасивний об’єкт, а активний суб’єкт міжнародних відносин. Впливи на неї з боку системи міжнародних відносин створюють можливості оби­рати і підтримувати одних, принижувати значення інших, активно протидіяти третім, не звертати уваги на четвертих тощо. Що саме робитиме держава, визначається насамперед потребами її внутрішнього розвитку, її національними інтересами.

Теоретично кожна держава розглядається як рівноправний елемент системи міжнародних відносин. Але в дійсності різні держави не рівноцінні одна одній за матеріальним потенціалом, людськими ресурсами, культурним розвитком, фактичною участю в регіональних і глобальних міждержавних відносинах. Існує особлива спільність держав – так звані великі держави, що здатні (хоча й по-різному) особ­ливо енергійно впливати на систему міжнародних відносин. Це означає, що на сучасному етапі специфіка становища, ролі держави як суб’єкта поліструктурної системи міжнародних відносин особливо велика.

Важливим суб’єктом системи міжнародних відносин виступають і регіональні міждержавні об’єднання – військово-політичні та економічні коаліції і союзи, інтеграційні організації. В основі створення таких об’єднань лежать, як правило, спільні або суміжні інтереси та цілі держав-учасниць, прагнення використовувати об’єднану сукупну силу для досягнення своєї мети. У таких об’єднаннях звичайно виділяється провідна держава, лідер. Між членами об’єднання поступово встановлюються особливі, специфічні стосунки. Суперечності між учасниками таких об’єднань не зникають, а поступово створюють механізми, інститути, що допомагають улагоджувати суперечності.

У другій половині XXст. на міжнародній арені найбільш впливовими міждержавними об’єднаннями виступали Північноатлантичний блок (НАТО) та Організація Варшавського Договору (ОВД). З 1955 до 1991) рр. протистояння цих двох світових об’єднань визначало характер міжнародних відносин. У 1991 р. в результаті глибоких змін у СРСР та інших країнах Східної Європи відбулася самоліквідація ОВД та перетворення НАТО у найпотужнішу військово-політичну структуру сучасності.

До міждержавних регіональних об’єднань, що відіграють значну роль у світовій політиці, належать Ліга арабських держав, Асоціація країн Південно-Східної Азії, Азіатсько-Тихоокеанська Рада, Організація Африканської Єдності. Суб’єктами міжнародних відносин та факторами, що впливали на європейську міжнародну політику, виступали міжнародні економічні об’єднання - Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС, виникло на початку 1950-х років, поступово трансформувалось у Європейське Співтовариство - ЄС) і Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ, була створена наприкінці 1940-х рр., функціонувала до початку 1990-х рр.). Подібні економічні об’єднання існують і на інших континентах.

Певними суб’єктами системи міжнародних відносин є всесвітні політичні урядові і неурядові організації. Універсальною і важливою організацією є Організація Об’єднаних Націй (ООН), що за період існування (з 1945 р.) виявила себе як структура, здатна сприяти стабілізації міжнародних відносин, врегулюванню конфліктів, послабленню конфронтації між державами. У систему міжнародних відносин на рівні суб’єктів можуть входити і неурядові організації, наприклад, комітети з питань роззброєння в Женеві і Нью-Йорку, Комітет із прав людини в Женеві тощо. Серед організацій, що беруть участь у формуванні системи міжнародних відносин, є організації змішаного типу: Міжнародна Організація Праці (МОП), де представлені уряди, об’єднання підприємців та профспілки тощо.

Аналіз суб’єктів системи міжнародних відносин дозволяє визначити рівні міжнародних відносин. Міжнародні відносини відрізняються за ступенем складності, обсягом вирішуваних питань, рівнем зв’язків. Виділяється кілька рівнів міжнародних відносин:

Глобальний. На такому рівні розглядаються проблеми, що цікавлять народи всієї планети і потребують об’єднаних зусиль для їх реалізації. Ці проблеми вирішуються в ООН та її органах. Прийнято багато міжнародно-правових актів, що регулюють відносини на такому рівні: Декларація прав людини (1948 р.), Декларація про поглиблення й упорядкування розрядки міжнародної напруженості (1977 р.), Декларація про міжнародне співробітництво з метою роззброєння (1979 р.), Декларація про мирне вирішення міжнародних суперечок (1982 р.) та ін.

Міжрегіональний – це рух неприєднання, Грінпіс, та інші.

Регіональний рівень, що враховує інтереси певного регіону. На цьому рівні в системі міжнародних відносин також можлива діяльність двох видів суб’єктів: міжурядових і неурядових організацій.

Локальний рівень: враховує інтереси певних держав (міжнародні відносини Росія – Німеччина, Україна – Польща тощо).

Якими ж є закономірності функціонування системи міжнародних відносин, міжнародного життя?

Позиція щодо силового протиборства як закономірного, а не випадкового явища міжнародного життя, сформувалася ще в часи античності. Проте лише з кінця ХIХ ст. в науці докладаються цілеспрямовані зусилля, щоб сформулювати систему силових законів міжнародної (міждержавної) взаємодії, визначити їх ієрархію.

Будь-яка держава має прагнути до збільшення своєї могутності, а звідси, кожна держава перешкоджає розвитку могутності сусіда, дбає про збереження політичної рівноваги та з усіх сил протидіє порушенню такої рівноваги.

Прагненні кожної держави реалізувати себе в напрямку найвигідніших придбань та найменшого опору. Це означає, що „кожна держава тяжіє до моря як засобу придбання морської могутності і всього, з ним пов’язаного”.

Внутрішня політика має бути підлегла меті зростання військової сили, розвитку „продуктивних сил країни, що забезпечує можливість військових витрат”, тобто здійсненню зовнішньої політики.

Пізніше німецький географ Фрідріх Ратцель, сформулював теорію динамічного розуміння простору (концепцію життєвого простору –lEBENSRAUM). Зростання держав зумовлюється тим, що „зростаючий народ має потребу в нових землях для збільшення своєї чисельності”, а „вище покликання народу в тому, щоб поліпшити своє географічне становище”.

Шведський вчений Ю.Челлен пояснював суть держави через геополітику: географічний простір, народ, господарство, суспільство, управління. Крім фізико-географічних рис, держава виражається в чотирьох інших іпостасях: певній формі господарства зі своєю особливою економічною активністю; народом із своїми етнічними характеристиками; соціальним співтовариством різних класів і професій і, нарешті, формою державного правління із своєю конституційною та адміністративною структурою. З часом предметом геополітики стали: закономірності взаємозв’язку політики і географічних факторів життєвого простору, актуальні проблеми національних інтересів і безпеки, стратегія глобального і регіонального розвитку держав і націй, стан природних ресурсів і демографічної ситуації, економічна і воєнно-стратегічна обстановка та ін.

Сучасні напрямки геополітики ґрунтуються на глобальних геополітичних моделях (концепціях), розроблених ще наприкінці XIX– на початку XXст. класиками геополітики. До них належать:

Концепція панування на морі – сформульована американським істориком, адміралом Альфредом Тайєром Мехеном, який вважав, що, по-перше, морська сила значно зумовлює історичні долі народів і країн, що, по-друге, аналізувати позицію і геополітичний статус держави необхідно на підставі наступних критеріїв: 1) географічного становища держави, її відкритості морям, можливості будувати морські комунікації з іншими країнами. Сюди ж додаються – довжина сухопутних кордонів, здатність контролювати стратегічно важливі регіони, здатність загрожувати своїм флотом території супротивника; 2) фізичної конфігурації держави, тобто конфігурації морських узбереж та кількості розташованих на них портів. Від цього залежить розквіт торгівлі і стратегічна захищеність; 3) довжини території, яка дорівнює довжині берегової лінії; 4) статистичної кількості населення, яке є важливим для оцінки здатності держави будувати кораблі та їх обслуговувати; 5) національного характеру, а також здатності народу торгувати, оскільки морська сила ґрунтується на мирній і широкій торгівлі; 6) політичному характері управління. Від цього залежить переорієнтація кращих природних і людських ресурсів на створення морської сили. А.Мехен вважав, що при сприятливому поєднанні факторів, в дію вступає формула: військовий флот + торговий флот + військово-морські бази = морська сила. Виходячи із споконвічної боротьби морських і континентальних держав, обґрунтовується необхідність об’єднання зусиль морських держав (насамперед США і Великобританії) проти континентальних (Німеччини і Росії) концепція панування на морі знайшла відображення в геополітичній стратегії Сполучених Штатів Америки.

Концепція серединної землі (hearland). її засновником є британський учений і політичний діяч Хелфорд Джон Маккіндер, який сформулював ідею про­відної ролі в світі центрального континентального простору, що є на „географічній осі історії” і названий Хартлендом (від англ. hear– серце і leand– земля: серцева (центральна) земля). Хартленд – ключова територія в межах світового острова (worldisland). До світового острова Хелфорд Маккіндер включає три континенти – Азію, Африку та Європу, ієрархізує планетарний простір через систему концентричних кіл. У самому центрі –географічна вісь історії, що називається хартлендом, землею серцевини. Далі йде внутрішній чи окраїнний півмісяць. Це – пояс, що збігається з береговими просторами євразійського континенту. На думку Х.Маккіндера, внутрішній півмісяць – зона найінтенсивнішого розвитку цивілізації. Далі йде більше зовнішнє коло: „зовнішній чи острівний півмісяць”. Хартленд, на думку Х. Маккіндера, міститься в російській частині Євразії, що визначає постійний тиск Росії на окраїнні землі внутрішнього півмісяця (Європу, Близький Схід, Китай). Наслідком взаємодії хартленду з довколишнім світом є його конфлікт з морськими державами зовнішнього півмісяця (Великою Британією, США, Канадою, Японією).

Концепція великих просторів – дітище німецького військового географа Карла Хаусхофера, який захоплювався ідеєю утворення великого континентального простору (на базі союзу Німеччини і Росії) для протистояння геополітичній експансії морських імперій (Великобританії і США). Картина планетарного дуалізму – морські сили проти континентальних, сил стала тим ключем, що, на думку творця цієї теорії, відкривав усі таємниці міжнародної політики.

Концепція прав народу була розроблена німецьким філософом, юристом, істориком Карлом Шміттом і заснована на фундаментальній ідеї „прав народу”, що протиставлялась ліберальній теорії „прав людини”. Насамперед народ, у відповідності з цією концепцією, має право на культурну суверенність, на збереження своєї духовної, історичної і політичної ідентичності. „Суша – море” – за допомогою такої пари протилежностей К. Шмітт сподівався з’ясувати необхідність переходу від „планетарного мислення категоріями сили” до „мислення законами організації простору”, для того щоб здійснилася „глобальна організація простору”, що відповідає „планетарній просторовій свідомості”. Провідні держави Заходу (США, Німеччина і Великобританія) у геополітичній стратегії виходили та виходять в сучасних умовах з постулатів, сформульованих у вищеперелічених концепціях геополітики. Сучасні західні геополітичні концепції продовжують основні традиції класиків геополітики.

Спадкоємцем ідей А. Мехена і Х. Маккіндера виступив Ніколас Джон Спайкмен, який обґрунтував ідею переміщення центру історії із серединної землі (Хартленда) у серединний океан (Атлантику). Суть ідеї полягає в тому, що держави, розташовані на берегах Атлантики (США і країни Західної Європи), утворять атлантичний Рімленд, покликаний домінувати в сучасному світі і стримувати натиск провідної держави Хартленду – Росії. Н.Спайкмен виділив десять критеріїв, на підставі яких варто визначати геополітичну могутність держави: 1) поверхня території; 2) природа кордонів; 3) чисельність населення; 4) наявність чи відсутність корисних копалин; 5) економічний і технологічний розвиток; 6) фінансова могутність; 7) етнічна однорідність; 8) рівень соціальної інтеграції; 9) політична стабільність; 10) національний дух. Якщо сумарний результат оцінки геополігичних можливостей держави виявляється відносно невисоким, це майже автоматично веде до того, що держава змушена вступати в більший стратегічний союз, поступаючись частиною свого суверенітету заради глобальної стратегічної геополітичної протекції. Атлантична концепція Н. Спайкмена лягла в основу геополітичної стратегії Північноатлантичного блоку (НАТО). Ідеї атлантизму поділяють і відомі західні аналітики Ганс Моргентау, Джеймс Болл, Уолт Ростоу, Збігнев Бжезинський, Самюель Хантінгтон.

Близькою до атлантизму є концепція мондіалізму (від французького слова mond– світ), зміст якої зводиться до постулювання неминучості повної планетарної інтеграції, переходу від множинності держав, народів, націй і культур до уніформного світу.

Альтернативними західним геополітичним моделям є східноєвропейські концепції євразійства, панславізму і поліцентризму.

Концепція євразійства розроблена наприкінці XIX- на початку XXст. Петром Савицьким, Миколою Трубецьким, Львом Карсавіним, Миколою Алексєєвим, Георгієм Вернадським га іншими євразійцями. Євразійці виходять з особливого історичного призначення Росії, України, Білорусії – об’єднувати власне слов’яно-тюркське населення в євразійську націю, інтегрувати великі простори в цілісний євразійський моноліт. Іншими словами, зміст євразійства полягає в синтезуванні європейських і азіатських витоків в українську, російську, білоруську цілісність і самодостатність, але водночас самобутність.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст.ст. виникає панславізм – геополітична концепція об’єднання слов’янських держав і народів під егідою Росії, її творцями виступили представники слов’янофілів Костянтин і Іван Аксакови, сербський просвітитель Вук Караджич, чорногорський просвітитель Петро Негош, чеські славісти Йозеф Добровський і Павло Шафарик.

У середовищі слов’янофілів народилася і концепція поліцентризму. В її основу покладено погляди Миколи Данилевського, Федора Достоєвського, Юрія Самаріна та інших російських мислителів, що відкидали європоцентристську модель світоустрою і виходили з того, що світ має поліцентристську структуру. За їх концепцією, поряд із західноєвропейським центром сили існують також російський, український та інші самобутні центри, що розвиваються своїм шляхом, відмінним від західного.

Аналіз основних геополітичних концепцій показує, що їх можна систематизувати за двома основними напрямками: континентальний та океанічний. Континентальний напрямок орієнтований на обґрунтування геополітичної стратегії континентальних держав (німецькі концепції життєвого простору і великих просторів; російські, українські моделі євразійства і панславізму), він отримав розвиток переважно у провідних державах континентального Хартленду: Німеччині й Росії. Геополітичне суперництво між ними за лідерство на континенті має глибоке коріння та триває в сучасних умовах, щоправда, вістря протиборства після закінчення „холодної війни” перемістилося з військово-політичної та ідеологічної сфер в економічну і технологічну. Океанічний напрямок розвивався в основному в державах атлантичного світу (США, Великобританії та ін.), іноді його називають океанічно-мондіалістським. Він включає концепції, що обґрунтовують пріоритетну роль у світі держав атлантичного Рімленду і необхідність їх протидії континентальним державам. Існують також і проміжні концепції, засновані на симбіозі морських і континентальних пріоритетів, як, наприклад, французька геополітична модель Шарля де Голя. Проміжні моделі не настільки широко представлені в геополітичній теорії і практиці в силу того, що більшість світових держав поділяються на континентальні й острівні, що об’єктивно підштовхує їх до відповідного геополітичному аналізу.

В сучасних умовах поняттям геополітики в політології, як правило, визначається прагматична орієнтація зовнішньої політики, тверезий облік географічного і „силового” факторів, їх роль у світових справах.

У політології посилюється інтерес до концепції циклічного розвитку силової політики. Якщо уявити кожний період, що асоціюється із світовою державою, як один цикл, то тоді історія системи може розглядатися як серія тривалих циклів. Поняття тривалий цикл вводиться для того, щоб уявити історію міжнародних відносин з кінця XV ст. аж до сучасності у вигляді п’яти етапів, що послідовно змінюють один одного, у вигляді панування чотирьох великих держав: Португалії, Нідерландів, Великобританії і США. П’ятий цикл, названий американським століттям, почався у 1914 р. В концепції „тривалий цикл” дорівнює 107 рокам. Після закінчення терміну лідерство в „глобальній політичній системі” переходить до іншої держави. Звичайно процес „зміни лідера” супроводжується „глобальною війною”. Загроза „глобальної війни”, на погляд авторів даної теорії, є об’єктивною, оскільки війна є „складовою частиною дуже великої і складної системи, що не може легко усуватися чи замінюватися чим-небудь”. Висловлюються заперечення усіляких спроб усунення збройного конфлікту з міжнародних відносин, висувається антигуманна ідея збереження локальних війн, а мета ліквідації усіх видів війн у міжнародному житті з реакційних позицій розглядається як утопічна, нездійсненна. Існує ряд інших типів теорії глобалізму, які відрізняються одна від одної другорядними деталями. Проте в сучасних умовах альтернативою силовим концепціям геополітики виступає мирне співіснування. Його глибинний об’єктивний суспільний зміст – це відображення загальнолюдських інтересів у сфері міжнародної політики. Об’єктивними факторами, що лежать в основі мирного співіснування, виступають процеси інтернаціоналізації, посилення науково-технічного прогресу. Не втрачаючи суперечливості, сучасний світ під могутнім впливом науково-технічної революції стає дедалі ціліснішим, дедалі взаємозалежним. Якщо додати кардинальну зміну характеру і можливостей сучасної зброї, що не залишає у жодної держави надії захистити себе за рахунок виключно військово-технічних засобів, загострення екологічних та ін. глобальних проблем, що загрожують самому виживанню людства, то стає очевидним якісна новизна і масштабність суспільного фундаменту, на який спирається мирне співіснування як одна з найважливіших „базових конструкцій” сучасної міжнародно-політичної надбудови.

Класифікація міжнародних відносин

Югославський політолог Р. Вукадинович пропонує наступну класифікацію:

Класичний тип, який спирається на рівновагу сил держав з однаковою економічною та воєнною могутністю.

„Холодна війна”, виникла після другої світової війни як протистояння двух антагоністичних систем.

„Мирне співіснування”, яке прийшло на зміну „холодній війні” означає встановлення паритету у воєнній сфері, посилення боротьби за без’ядерний світ, посилення ролі міжнародних організацій у вирішенні глобальних проблем.

Неприєднання і зберігання свободи вибору дій і рішень у міжнародних відносинах, прагнення до нормального економічного співробітництва з усіма державами світу (краще всього відповідає сьогоденню).

Принципи міжнародних відносин

Основні принципи міжнародних відносин, які зафіксовані в статуті ООН і інших міжнародних документах.

- Принцип невтручання – ніяка держава не може втручатися у внутрішні і зовнішні справи іншої держави.

- Принцип мирного вирішення міжнародних конфліктів і протиріч.

- Принцип мирного співіснування держав з різним суспільним ладом.

- Принцип рівноправності і самовизначення народів.

- Принцип суверенної рівності держав.

- Принцип повного дотримання прав людини основних свобод.

- Принцип безумовного утримання від пропаганди насилля, терору і війни.

- Принцип добросовісного виконання державами зобов’язань, узятих згідно зі статутом ООН.

Міжнародні відносини, як і будь-які інші суспільні відносини, – система, що розвивається. Це переконливо показує історико-порівняльний аналіз. На кожному етапі історичного розвитку ці відносини були специфічними. До середини XIXст. склалася система міжнародних відносин, що вважається традиційною. Найістотніші розходження між традиційною і сучасною системою міжнародних відносин зводяться:

По-перше, до того, що традиційна система, охоплюючи інтегральність становища не тільки миру, але й війни, може практично розглядатися як нескінченна. З виникненням війни ця система не розпадалася, а переходила в нову фазу. Більш того, стан війни відігравав роль одного з факторів розвитку системи, фіксуючи на міжнародно-правовому рівні зміни економічної і політичної ваги різних держав світу. Поява засобів масового враження та їх перетворення на ядро військового потенціалу провідних держав світу створило реальну можливість самознищення людства. Війна, яка своїм імовірним наслідком має ліквідацію людської спільності, перестала бути елементом міжнародних відносин. Тим більше війна втратила колишню роль фактора їх рівноваги. У цьому ж напрямі почали змінюватися і функції війн меншого масштабу, які безпосередньо не пов’язані із загрозою загального знищення, однак можуть його спровокувати.

По-друге, традиційна система міжнародних відносин охоплювала переважно політичну сферу. В таких умовах вплив на зовнішню політику внутрішніх соціально-економічних процесів, позначався переважно в надзвичайних кризових ситуаціях. Дипломатія, за допомогою якої формувалися міжнародні відносини, була значною мірою автономна. Це забезпечувало волю і простір маневру при прийнятті зовнішньополітичних рішень, жорстко не зумовлених обставинами внутрішньополітичного характеру. Нині при зростанні потреби в такій волі можливості маневру скоротилися. У міжнародні відносини включено економічну, політичну, ідеологічну сфери. Реалізуючись через них, вплив внутрішньополітичних факторів отримує більш безпосередній характер, що сприяє властивому для сучасного етапу різкому зростанню ролі мас у формуванні зовнішньої політики. Революція в галузі засобів інформації звузила чисто технічну автономію дипломатії.

По-третє, у XIXст. міжнародна система – це рівнодіюча зовнішній політиці деяких великих держав і декількох десятків середніх і малих. Сучасні міжнародні відносини – це зовнішня політика більш як 180 держав, серед яких переважна більшість – молоді країни, що розвиваються. Ускладнення системи міжнародних відносин приводить до зростання конфліктів, збільшення імовірності зрушень в орієнтації окремих країн, частоти зовнішньополітичних регіональних і глобальних угруповань. Зросло значення свідомого, цілеспрямованого втручання у функціонування системи міжнародних відносин як єдиної цілісності.

Необхідність створення певних форм глобального управління спирається на кілька основних тверджень: світове співтовариство є функціонально взаємозалежною цілісною системою; загальні, спільні інтереси є вищими за будь-які приватні інтереси (національні, соціальні, конфесійні); загальні інтереси одержують моральну санкцію у новій системі цінностей та ін.

Глобальне управління характеризується, принаймні, двома важливими особливостями: воно є управління соціально-політичними процесами, а не територіями; управління здійснюється в умовах, коли відсутній суверенний агент влади (на глобальному рівні). Елементами глобального управління є наступні інститути і механізми: міжнародне право, що зумовлює принципи і правила поведінки держав та інших учасників міжнародної системи; міжурядові організації, створені і діючі на основі делегованих суверенними державами повноважень; контроль з боку міжурядових організацій за дотриманням нормативних вимог міжнародного права, включаючи організацію колективних дій; лідерство великих демократичних держав, здатних служити дієвою опорою міжурядовим організаціям у вирішенні глобальних проблем, що стоять перед світовим співтовариством, на основі консенсусу.

Висновок: На сучасному етапі модель системи міжнародних відносин, що складається, покликана забезпечити перехід до цілісності світового співтовариства, зазнати подальшої істотної еволюції. Активна взаємодія і всебічне взаємозбагачення глобальних тенденцій (зміцнення безпеки і розширення співробітництва) здатні породити якісно нову закономірність світового розвитку.


2. Зовнішня політика держави. Роль армії в забезпеченні зовнішньої політики держави.

Зовнішня політика – це курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету, незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів та цілей.

Зовнішня політика – складна система відносин між суверенними державами чи визнаними міжнародним співтовариством політичними утвореннями, що мають свої особливі (для держав – національні) інтереси. Кожна держава зобов’язана будувати свою зовнішню політику, виходячи із своїх власних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутрішньополітичних та ін. факторів. Зовнішня політика будь-якої держави формується на основі багатьох факторів, зумовлених географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, світоглядними особливостями.

Зовнішня політика держави складається: з усвідомленого і наміченого власного курсу, спрямованого на досягнення мети держави (національних інтересів) на міжнародній арені; з об’єктивного „виносу” у зовнішню політику певних внутрішніх процесів і явищ, що розвиваються в державі і суспільстві; з необхідності для держави так або інакше враховувати об’єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин; з необхідності впливу на інших суб’єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагування на їх дії, оскільки вони прямо чи побічно торкаються інтересів держави.

Виникають закономірні запитання: В чому полягає сутність зовнішньої політики держави? Який характер взаємозв’язку між її зовнішньою і внутрішньою політикою? Для з’ясування суті зовнішньої політики варто врахувати міркування американського політолога Ганса Моргентау: „Суть міжнародної політики ідентична політиці внутрішній. І внутрішня, і зовнішня політика є боротьба за силу, яка модифікується лише різними умовами, що складаються у внутрішній і міжнародній сферах”.

Таким чином, зовнішня і внутрішня політика як дві грані складного, але єдиного процесу об'єктивно існують і, природно, взаємно залежать одна від одної. Сутність і зміст зовнішньої політики змінюються в залежності від внутрішнього становища держави та від міжнародної обстановки. При визначенні стратегічної мети зовнішньої політики можна виділити мету, характерну для більшості держав, особливо підкреслити необхідність забезпечення національної безпеки держави; зростання загальної могутності (потенціалу) держави; підвищення ролі міжнародних позицій і престижу держави.

Реалізація зовнішньої політики здійснюється у різних формах в залежності від конкретних умов і можливостей.

Пасивна – характерна для економічно, політично і військово слабких держав, що виражається в зміні внутрішньої політики держав під впливом міжнародного оточення. Політично це означає відмову від частини суверенітету, перехід на позиції об’єкта зовнішньої політики інших держав.

Агресивна – характеризується формуванням експансіоністської мети, примусом зміни зовнішньої і внутрішньої політики інших держав.

Активна – характеризується активними пошуками рівноваги між зовнішньою і внутрішньою політикою.

Консервативна – характеризується активною, іноді навіть агресивною політикою захисту досягнутого раніше балансу між внутрішньою і зовнішньою політикою.

З особливостями зовнішньої політики як специфічної сфери діяльності держави пов’язані її мета і функції.

Основна мета зовнішньої політики будь-якої держави – це забезпечення її безпеки, суверенності, цілісності та недоторканності, що пов’язано із захистом та охороною прав і інтересів країни, а також її громадян за межами державних кордонів.

Функції зовнішньої політики

Вищезазначена захисна функція зовнішньополітичних зусиль держави полягає також у її пристосуванні до системи міжнародних відносин. Реалізація захисної функції спрямована на запобігання загроз для держави, на пошук мирних політичних рішень виникаючих спірних питань і проблем. Ефективна реалізація захисної функції залежить від здатності держави, її спеціальних органів і інститутів виявляти (визначати) потенційні джерела загрози і небезпеки, не допускати небажаного перебігу подій. Спеціальними інститутами, призначеними для такої мети, є посольства, консульства, представництва, органи розвідки і контррозвідки. Найважливішим завданням зовнішньої політики є посилення економічного і політичного потенціалу держави. Від зовнішньої політики, становища держави на міжнародній арені залежить і економічний розвиток країни, і її політична стабільність. Зовнішня політика має сприяти ефективному функціонуванню економіки, зростанню добробуту суспільства, а тому її завданням стає забезпечення для держави більш вигідної участі в поділі праці, пошук більш дешевих ресурсів (сировинних і трудових), забезпечення більш вигідних умов збуту продукції, збереження стратегічних ресурсів країни тощо. Зовнішня політика здійснює важливу економічну функцію, яка спрямована на встановлення стійких економічних, торгових, науково-технічних та інших зв’язків з іншими державами. Інформаційно-представницька функція зовнішньої політики знаходить своє вираження в діяльності відповідних органів з метою створення позитивного іміджу держави у світовому співтоваристві. Спеціальні органи інформують свої уряди про наміри інших урядів, забезпечують контакти держави з іншими країнами. Представницька функція реалізується за допомогою впливу на суспільну думку і політичні кола тих чи інших країн, щоб забезпечити сприятливі умови для успішного вирішення зовнішньополітичних завдань. Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів. Регулююча функція зовнішньої політики спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для діяльності держави, на збереження рівноваги в системі політичних зв’язків.

Засоби зовнішньої політики

З метою реалізації зовнішньої політики держави використовуються наступні види засобів: політичні, економічні, військові, інформаційно-пропагандистські.

Політичним засобом насамперед є дипломатія – офіційна діяльність держави в особі спеціальних інститутів та за допомогою спеціальних заходів, прийомів, методів, допустимих з позицій міжнародного права, які мають конституційно-правовий статус. Дипломатія здійснюється у вигляді переговорів, візитів, спеціальних конференцій і нарад, зустрічей, підготовки та укладання двосторонніх і багатосторонніх угод, дипломатичного листування, участі в міжнародних організаціях тощо.

Економічні засоби зовнішньої політики мають на увазі використання економічного потенціалу країни для досягнення зовнішньополітичної мети. Держава, що має сильну економіку, фінансову могутність, займає і відповідне становище на міжнародній арені. Навіть територіальне невеликі держави, небагаті матеріальними і людськими ресурсами, можуть відігравати важливу роль на світовій арені, якщо вони спираються на потужну національну економіку, що базується на передових технологіях і яка може бути поширеною за межі власних кордонів. Дієвими економічними засобами є ембарго чи, навпаки, режим найбільшого сприяння в торгівлі, надання інвестицій, кредитів і позичок, іншої економічної допомоги чи відмовлення в її наданні.

Військові засоби зовнішньої політики – військова могутність держави, що ґрунтується на оборонній економіці та інфраструктурі, воєнній організації держави, армії, її чисельності, якості озброєння, моральному стані, наявності військових баз, володінні ядерною зброєю, морально-психологічній готовності населення до виконання військових завдань тощо. Військові засоби можуть використовуватися як засіб прямого, так і непрямого впливу (війни, інтервенції, блокади та ін.).

Інформаційно-пропагандистські засоби – увесь арсенал сучасних засобів масової інформації (ЗМІ), пропаганди й агітації, що використовуються для зміцнення авторитету держави на міжнародній арені, сприяють забезпеченню довіри з боку союзників і можливих партнерів. За допомогою ЗМІ формується в очах світової громадськості позитивний образ держави, почуття симпатії до неї, а в разі потреби – антипатії й осуду стосовно інших держав.

Принципи зовнішньої політики

Реалізація мети зовнішньої політики будь-якої держави заснована на певних принципах. Своє втілення принципи зовнішньої політики дістають у міждержавних угодах. Основним міжнародно-правовим документом сучасності, у якому сформульовані принципи міжнародного права й передбачені заходи їх дотримання, є прийнятий у 1945 р. 50-ма державами світу Статут Організації Об’єднаних Націй. Найважливіші принципи сучасної зовнішньої політики викладені в „Декларації про принципи міжнародного права”. Утвердженню сучасних принципів у практиці міжнародного спілкування сприяли наступні документи Генеральної Асамблеї ООН: „Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам” (1960 р.), „Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” (1981 р.) та інші. Важливу роль у розвитку головних принципів, наповненні їх новим змістом відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.). Конкретизації та визначенню процедур здійснення принципів зовнішньої політики значною мірою сприяють двосторонні угоди держав про співпрацю. При здійсненні зовнішньої політики держави керуються схваленими світовим співтовариством принципами, до яких відносяться: мирне співіснування, суверенність, рівноправність держав, рівноправність народів та їх права на самостійне визначення своєї долі, незастосування сили або загрози силою, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання міжнародних зобов'язань, всезагальна повага прав людини та її основних свобод, пріоритет загальнолюдських цінностей.

Принцип мирного співіснування. Основна ідея принципу полягає в тому, що держави зобов’язані підтримувати мир на земній кулі, виявляти толерантність одна щодо одної, розвивати співробітництво без огляду на належність до різних цивілізацій, політичних, економічних і соціальних систем та на рівень розвитку. Цей принцип проголошує право народів жити у безпечному, справедливому й демократичному світі, створює нормативнумодель світового порядку, за якою не повинно бути місця насиллю й гнобленню народів у будь-якій формі.

Принцип незастосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах – це загальна вимога, на якій ґрунтується Статут ООН: „Усі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою та її застосування як проти територіальної недоторканності й політичної незалежності будь-якої держави, так і якось інакше”. Статут ООН визнає правомірність застосування сили лише у двох випадках: для самооборони, якщо стався збройний напад на державу (ст. 51), і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії (статті 39 і 42). Принцип незастосування сили вимагає від держав утримуватися від силових методів, пропаганди агресії та війни у зовнішній політиці. Агресивну війну оголошено міжнародним злочином, що тягне міжнародно-правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб.

Принцип суверенної рівності держав. Соціальною аксіомою є те, що домо­витись можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях сторін немає рівності, то вони ґрунтуються не на угодах, а на відвертому або прихованому підпорядкуванні.Декларація про принципи міжнародного права проголошує, що всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного чи іншого характеру, що для всіх країн існує однаковий обов’язок виконувати повністю і сумлінно їх міжнародні зобов’язання й жити в мирі з іншими державами; що всі країни рівноправно зацікавлені у розв’язанні загальнолюдських проблем, створенні всеохоплюючої системи міжнародної безпеки, колективної відповідальності держав перед людством.

Принцип непорушності державних кордонів полягає у міжнародно-правовому визнанні існуючих кордонів, у відмові від будь-яких зазіхань на них. Цей принцип є підставою для заперечення територіальної експансії у будь-якій формі. Принцип територіальної цілісності виключає насильне загарбання або зміну приналежності іноземних територій, а також забороняє протиправне використання іноземних територій або завдання їм шкоди.

Принцип невтручання у внутрішні справи Статут ООН накладає на всі держави зобов’язання не втручатися безпосередньо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, що належать до внутрішньої компетенції іншої країни.

Принцип поважання прав людини та її свобод як одного з основних принципів зовнішньої політики будь-якої держави. Цей принцип має загальне міжнародно-правове зобов’язання для всіх держав незалежно від їх політичних, економічних, соціальних систем та рівня розвитку поважати й дотримуватись прав людини та свобод усіх індивідів незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо.

Принцип взаємного інтересу Принцип балансу сил і формула розвитку держав шляхом обмеження інтересів інших країн і народів у сучасному світі втрачають сенс. На зміну концепції балансу сил іде концепція балансу інтересів у зовнішній політиці держав.

Принцип пріоритету загальнолюдських цінностей над вузько націоналістичними любої держави.

Принцип відповідності нормам міжнародного права.

В Конституції України визначаються наступні задачі зовнішньої політики держави (ст. 18):

- забезпечення національних інтересів держави;

- захист прав і інтересів громадян України за кордоном;

- створення необхідних умов для соціально-економічного розвитку держави.

Сучасні держави, виходячи з того, яку вони проводять зовнішню політику, можна віднести до таких груп:

1. Держави з нейтральним курсом зовнішньої політики: не є членами воєнно-політичних союзів і на своїй території не мають воєнних баз інших держав (Швеція, Швейцарія, Фінляндія).

2. Держави, які входять в систему воєнно-політичних союзів, або пов’язані воєнно-політичними погодженнями між собою (держави НАТО).

3. Держави, зовнішня політика яких в значній мірі зорієнтована на відношення у середині певного регіону (більшість держав Африки).

4. Держави, зовнішня політика яких знаходиться в стадії розвитку (держави із СРСР).

5. Держави, які мають територіальні претензії до інших держав (Японія, Ізраїль, Китай).

6. Група держав, у зовнішній політиці яких проглядається релігійний фактор (Палестина, Афганістан, Іран, Ірак).

Основні тенденції у зовнішній політиці держав, які визначають роль і місце армії на сучасному етапі

Перша: оздоровлення міжнародної обстановки і посилення можливостей розв’язання великомаштабної війни.

Фактори, які характеризують цю тенденцію:

1. Зниження глобальних протиріч між двома світовими суспільно-політичними системами.

2. Усвідомлення політичними керівниками світових держав, перш за все ядерних, безперспективності війни між ними.

3. Зниження рівня озброєнь і збройних сил великих держав, зміцнення між ними довіри.

4. Становлення нової системи міжнародних відносин (під егідою ООН).

Друга: збереження небезпеки виникнення воєнних конфліктів локального масштабу, використання воєнної сили для вирішення суперечних проблем.

Основні фактори цієї тенденції:

1. Прихильність США політиці гегемонізму і диктату, розширення зон впливу США, ставка на силу у вирішенні кризових явищ.

2. виникнення у Європі та Центральній Азії нових держав, переділ сфер впливу.

3. Наявність економічних криз у нових державах.

4. Стимулювання протиріч націоналістичними і іншими шляхами для досягнення своїх політичних цілей.

5. Зріст нетрадиційних видів небезпеки: економічна, соціальна, кримінальна, міжнародний тероризм.

Виходячи з цих тенденцій видно, що армія набуває зараз нових функцій:

-Армія використовується, як останній аргумент у локальних воєнних конфліктах.

-Миротворча діяльність у зонах воєнних конфліктів.

Баланс інтересів у зовнішній політиці – це не підпорядкування інтересів інших країн своїм інтересам, а здатність включити їх інтереси в коло своїх власних.

Висновок: людство поступово уявляє всю складність свого майбутнього, тому процес становлення взаємозалежного світу, єдиного соціуму інтенсивно розвивається. Закономірності становлення цілісного світу не тільки наполегливо вимагають досягнення балансу інтересів різних держав, планування та реалізації ними неконфронтаційного зовнішньополітичного курсу, але й вимагають узгодженості політичної волі народів і урядів усіх країн як необхідної умови збереження миру, прогресу цивілізації.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений06:52:15 19 марта 2016
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений22:41:34 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
17:38:31 25 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Міжнародні відносини та зовнішня політика

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150631)
Комментарии (1838)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru