Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Розвиток економічної думки

Название: Розвиток економічної думки
Раздел: Рефераты по экономике
Тип: реферат Добавлен 16:35:56 11 ноября 2005 Похожие работы
Просмотров: 1105 Комментариев: 2 Оценило: 1 человек Средний балл: 4 Оценка: неизвестно     Скачать

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Деснянський технікум при МАУП

Реферат з Основ Економічної Теорії

на тему: Розвиток економічної думки

Виконала:

студентка ІІ курсу КМГТ

Філіпова Євгенія

Перевірила: Шпильова О.С.

Київ 2004

План

Вступ.

1. Зародження економіко-теоретичних знань.

2. Класична буржуазна політична економія.

3. Післякласична буржуазна політична економія.

4. Економічна думка національно-визвольного та революційно-демократичного руху.

5. Створення і розвиток пролетарської політичної економії.

6. Економічна думка в Україні.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

Вивчення кожної науки починається з вивчення його історії та розвитку, тобто коло питань, які вона досліджує, з’ясування цілей цієї науки, і методів, які вона використовує. І при тому цікаво знати, що думали, як визначали, як доводили свої ідеї з тієї чи іншої науки великі вчені.

Історія розвитку економіки бере початок свого зародження в древньому світі, де в працях мислителів древнього Єгипту, Китаю, Індії розглядаються важливі процеси економічного розвитку. Економічні ідеї знайшли вираз у збірниках законів царства Ешнуни (XXст. до н. є.), вавілонського царя Хамурапі (XVIIIст. до н. є.) та древньоіндійського збірника законів «Артхашастра» (IV-VI ст. до н. є.).

Але більш ближчим до визначення економіки підійшов давньогрецький мислитель Ксенофонт (430-355 рр. до н.е.), він вважається першим хто ввів термін «економіка».

В розвитку і глибшому вивченню економічної теорії брало участь багато вчених, кожний з яких вносив свої корективи. Наприклад, Арістотель досліджував товарно-грошові відносини, Колумелланамагався відновити становище сільсь­кого господарства у Римі, Адам Сміт започаткував теорію ка­піталу, визначив узагальнюючі структурні елементи, заслугою Рікардо є реалістичний аналіз класових суперечнос­тей капіталістичного суспільства. Можна наводити багато прикладів і кожна думка цих мислителів відображається в сьогоденній економіці.

Але ж цікавіше буде дізнатися розвиток економічної думки в України. Вона бере початок з суспільно-екокомічних поглядів Київської Русі, з таких пам'яток давнини, як «Русская Правда» Ярослава (XIст.), «Поучение» Володимира Мономаха (XIIст.), «Слово о полку Игореве» (XIIст.), літопису «Повесть временных лет» (кі­нець XI— початок XIIст.), «Киевская летопись» (XIIст.), «Галицко-волынская летопись» (XII—XIIIст,), «Моленье Даниила Заточника» (XIIIст.). Погляди українських мислителів спрямовані на подолання феодальної подрібненості земель, посилення древньокиївської держави. Найвідоміші, хто намагався створити демократичну державу, не насильницькими діями, а в результаті об'єктивного суспільно-економічного розвитку яка б втілювала свободу і братство між людьми: Г.Сковорода, декабристи, І.В.Вернадський, Т.Г.Шевченко, А.Я.Антонович, П.А.Грабовський, М.М.Коцюбинський, та багато інших.

1. Зародження економіко-теоретичних знань

Життєві потреби людини, суспільства у розвитку економіки, у збільшенні виробництва матеріальних благ зумовили намагання людини про­никнути у сутність суспільно-економічних процесів, розкрити таємницю руху суспільного виробництва з тим, щоб навчитися регулювати економічне життя, домагатися його все вищої ефек­тивності. Уже в древньому світі робляться серйозні спроби ви­явити внутрішні пружини економічного розвитку. В працях мис­лителів древнього Єгипту, Китаю, Індії розглядались важливі процеси економічного розвитку, формувались висновки щодо ок­ремих елементів економічних знань. Економічні ідеї знайшли вираз у збірниках законів царства Ешнуни (XXст. до н. є.) та вавілонського царя Хамурапі (XVIIIст. до н. є.). У них перед­бачені захист майнових інтересів держави, рабовласників, певне регулювання економічних відносин. Пам'ятником древньоіндійської літератури є «Артхашастра» (IV-VI ст. до н. є.), в якій викла­даються знання щодо економіки, техніки і політики, передбачене регулювання земельних відносин, розв'язання проблем іригації. У Китаї найбільше поширення одержало конфуціанство. Його економічні погляди виклав Менцзи (372-289 р. до н. є.), який захищав селянське землеволодіння. Проти конфуціанців виступа­ла школа на чолі з Моцзи, яка була проти станів суспільства, за розвиток виробництва. Економічні погляди знайшли вираз у трактаті «Гуаньцзи» (IV-IIIст. до н. є.), в яких реалістично розкрито злиденне становище народу, вказані шляхи розвитку сільського господарства і поліпшення життя селян.

Мислителі древньої Греції та Древнього Риму намагались визначити принципи і методи організації та управління господар­ством рабовласників. Вчення про його організацію називалось економією, а вчення про управління державою - політикою. Так, Ксенофонт (430-355 р. до н. є.) у своїй праці «Економікос» визначає економію як науку про збагачення свого господарства. Цікаво, що землеробство він ставить нарівні з воєнним мистец­твом. А ремесло навіть не включав у предмет економії, бо це було негідним для вільних людей. Таким було ставлення і до торгівлі. Разом із тим Ксенофонт високо оцінює гроші як кон­центроване багатство та засіб обігу.

Філософ Платон (427-347 р. до н. є.) у своїх творах по­будував ідеальну державу, в якій мали існувати три стани: пра­вителі (філософи), воїни та ремісники, землероби, дрібні торгів­ці, що належали до вільних людей. Раби з цієї класифікації вик­лючались, бо в них він бачив не людей, а знаряддя праці, які говорять. Між усіма станами, за Платоном, існує чіткий поділ праці. Фізичну працю Платон зневажав, вважав, що це доля ниж­чих верств населення.

Арістотель (384-322 р. до н. є.) був прихильником нату­рального рабовласницького господарства з дрібною торгівлею. Але оскільки у Древній Греції існувало товарне виробництво, Арістотель досліджував товарно-грошові відносини. І зробив це найбільш глибоко серед античних мислителів. Він розрізняв про­стий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей як засіб обігу та їхній рух як грошового капіталу. Вперше у світовій літературі він помітив відмінності між споживною вартістю та вартістю товару.

У Древньому Римі Катон у своїй праці «Про Землеробство» обґрунтовує шляхи і методи розширення виробничої діяльності рабовласницьких латифундій з тим, щоб одержати більше дохо­ду. Інший римський мислитель Варрон (І ст. до н. є.) у трьох кни­гах «Про сільське господарство» висловив тривогу за долю ра­бовласницьких порядків, накреслив шляхи для повернення до натурального господарства.

Колумелла (1 ст. до н. є.) написав 12 книг «Про сільське гос­подарство», бачив кризу рабовласницьких латифундій, зневажан­ня землеробської праці і намагався відновити становище сільсь­кого господарства у Римі. Він рекомендував відмовитися від рабської праці і передати ведення господарства колонам, праця яких більш вигідна, ніж рабів. Тим самим він відбив потребу переходу суспільства до нового, феодального способу виробницт­ва. Важливо зазначити, що теоретична економічна думка у Римі не набула такого розвитку, як у Древній Греції, бо незважаючи на могутність Римської Імперії, все ж торгівля та ремісниче ви­робництво, хоча і досягли значного розвитку, все ж вони не по­сіли у суспільному житті того місця, що у Древній Греції, особ­ливо в Афінах.

У період феодалізму суспільство характеризувалось існуван­ням передусім класу феодалів і класу селян. Тому економічні вчення представників класу землевласників спрямовані на узур­пацію селянських земель, виправдання феодальної організації господарства. А представники селян обґрунтовували усунення поміщицького землеволодіння, передачу землі селянам.

Так, Хома Аквінський (1224-1265) апологував приватну власність, вважав натуральне господарство основою добробуту людей, а його продукти — природним багатством. Що ж стосу­ється золота та срібла, то це, на його думку, штучне багатство, яке не може бути метою діяльності людини. В Київській Русі утвердження феодальних порядків знайшло вираз у зведенні за­конів «Правда Русская» (XI-XIIст.), де обґрунтовувалась влас­ність князів на майно, рабів та напіврабів, регулювались торго­вельні та кредитні відносини. У середні віки з'являються «Домострой» Сільвестра та інших авторів, в яких слідом за «Економікос» Ксенофонта розглядаються проблеми організації феодаль­ного помістя, регулюються відносини між паном та його кріпос­ними залежними, між господарством і зростаючим ринком.

У пізнє середньовіччя (XVI-XVII ст.) відбувається розклад феодалізму і виникнення капіталістичних виробничих відносин. Великі географічні відкриття сприяли розгортанню зовнішньої торгівлі, втягненню у оборот величезних мас дорогоцінних мета­лів шляхом пограбування колоній. Зростання ролі ринку у житті суспільства, ускладнення суспільно-економічних відносин - все це зумовило становлення економічної теорії, тобто економії як самостійної науки. На цих перших етапах економічна теорія ви­ражала інтереси класу буржуазії, яка йшла до свого панування, і прогресивні тенденції суспільного розвитку. Тоді ж з'явився і сам термін «політична економія», який склався з трьох древньо-грецьких слів: «політейя» - суспільний устрій, «ойкос» - дім, господарство та «номос» - закон. Економічна теорія, тобто полі­тична економія - історична наука, вона розкриває закони роз­витку економіки та методи її пізнання.

Так, капіталістичні відносини почали складатися передусім у сфері торгівлі, Тому і перша школа буржуазної політичної еко­номії - меркантилізм - трактувала економічний розвиток таким чином, начебто джерелом багатства суспільства є обіг, торгівля, а праця людей, зайнята у цій сфері, особливо в галузі міжнарод­ної торгівлі, забезпечує нагромадження багатства, яке тоді ото­тожнювалось із золотом. Один з найбільших представників меркантилізму Антуан Монкретьєн (1576-1621) у 1615 р. опубліку­вав «Трактат політичної економії». Англійський меркантиліст Томас Мен (1571-1641) обгрунтував, що баланс зовнішньої тор­гівлі є регулятором багатства країни. Для цього потрібно «про­давати щорічно на більшу суму, ніж купляти...». В Росії ця течія економічної думки була представлена особливо постаттю І. Т. Посошкова (1652-1726). Він написав «Книгу о скудости и багатстве», в якій доводив, що багатство країни визначається добро­бутом народу, «домашнім своїм багатством», він вимагав обме­ження споживання закордонних товарів, пропонував створення мануфактури для переробки вітчизняної сировини і експорту пе­реважно готових товарів з тим, щоб забезпечити можливо біль­ший приплив металічних грошей в країну. Меркантилістичні ідеї у Посошкова поєднуються з вимогами поліпшення становища селян. Школа фізіократів відбила проникнення капіталу у сферу виробництва. Засновник цієї школи Франсуа Кене (1694-1774) у своїй праці «Економічна таблиця» та інших він доводив, що єдиним джерелом багатства є сільське господарство і вперше в історії економічних вчень зробив спробу зобразити річний процес відтворення у цілому. В основі цього процесу - еквівалентний обмін. Виходячи з цього він розкривав неспроможність меркан­тилізму, ототожнення багатства з грошима, трактування обігу як джерела багатства. Фізіократам належить заслуга обгрунтуван­ня, що не сфера обігу, а саме сфера виробництва є джерелом нових продуктів, додаткової вартості. Але їхня історична обме­женість полягала в тому, що вони вважали продуктивною лише землеробську працю, а в промисловості, на їх думку, працівник лише змінює форму речовини, яка дається йому землеробом. Вчення фізіократів було фактично першою концепцією капіталіс­тичного виробництва, хоча вона мала риси феодалізму.

2. Класична буржуазна політична економія

Новим великим кроком у розвитку економічної теорії стало створення і розвиток класичної буржуазної політичної економії. Вона наз­вана класичною тому, що основним об'єктом дослідження стало виробництво незалежно від його галузевих особливостей, а також розподіл благ. Започаткував цей напрям у економічній думці В. Петті (1623-1687). Саме він на відміну від меркантилістів, що спирались на поверхові явища економічного життя, робить спроби проникнути в суть економічних процесів та пояснити їх. Він закладає основи теорії вартості, за ринковою ціною він ба­чить «природну ціну», тобто об'єктивну основу ринкової ціни. Він підходить до вартості, але ототожнює її з міновою вартістю, а останню - з ціною. В. Петті бачить, що праця за капіталізму створює не просто споживну вартість, а товар, який має мінову вартість.

Подальшого розвитку, збагачення і конкретизації ці підходи знаходять у Адама Сміта (1723-1790). У своїй праці «Дослід­ження про природу та причини багатства народів» (1776) він до­водить, що разом із поділом праці розвивається обмін, що гро­ші - це не вигадка людей, а породження самого обміну, що вони є не чим іншим, як товаром. Вартість товарів А. Сміт визначає виключно втіленою у них працею. Він розрізняє споживну та мінову вартість. Якщо у фізіократів додаткова вартість створю­ється лише землеробською працею, то А. Сміт розповсюджує її на всі сфери виробництва. Якщо у фізіократів додаткова вартість виступає лише у формі земельної ренти, то у нього - у формі зе­мельної ренти, прибутку і процента. Він започаткував теорію ка­піталу, визначив узагальнюючі структурні елементи - основний та оборотний, розкрив їх роль і значення. Але методологія А. Сміта була суперечливою. З одного боку, вона спрямована на розкриття суті економічних процесів, з іншого - описує по­верхові явища. Це призвело до існування у нього, по суті, двох теорій вартості, згідно з якими:

1) вартість визначається витра­ченою працею;

2) вартість визначається працею, яка купується.

А. Сміт вартість товару то розкладає на доходи, то складає її з них. У нього виходить, що вартість розпадається на заробітну плату, прибуток і ренту. Це означає, що він ігнорує постійний ка­пітал с, звужує значення вартості лише до її новостворюваної частини (v + m ). Зникнення постійного капіталу стало серйозною вадою його теорії відтворення. Суперечливий характер економіч­ної теорії А. Сміта, як побачимо далі, став джерелом вульгари­зації політичної економії.

Видатним представником цього напряму економічних вчень є Давид Рікардо (1772-1823). Його головна праця «Початки полі­тичної економії та податкового обкладення» (1817) свідчить, що він був буржуазним ідеологом епохи промислового перево­роту. За його думкою, життєздатність капіталістичного вироб­ництва зумовлена вільною конкуренцією, яка забезпечує реалі­зацію інтересів як особи, так і суспільства. Вона відкриває необ­межені можливості розвитку продуктивних сил.

Заслугою Рікардо є реалістичний аналіз класових суперечнос­тей капіталістичного суспільства. Він показав, що заробітна пла­та, яка визначає становище робітників і прибуток капіталістів, рухаються у протилежних напрямах. Це визначає протилежність інтересів капіталістів та найманих робітників. Рікардо доводив, що інтереси землевласників протилежні інтересам робітників і капіталістів. Але із зростанням земельної ренти зростає ціна про­дуктів сільського господарства, що вимагає підвищення заробіт­ної плати, а це, в свою чергу, зумовлює зниження прибутку капі­талістів. Ці висновки дуже важливі, але відразу ж слід зазначи­ти, що класові суперечності він зводив до законів природи, а капіталізм вважав за абсолютний, вічний, природний спосіб вироб­ництва.

Спираючись на вчення А. Сміта про вартість, Рікардо обгрун­тував, що корисність речі, її споживна вартість - це неодмінна умова мінової вартості, але не вона визначає мінову вартість, а втілена в ній праця. Він відкидає смітівське розрізнення праці витраченої і праці купленої. Насправді, це різні вирази єдиної праці, і єдиним джерелом вартості є праця. Рікардо дуже послі­довно відстоює теорію трудової вартості. Він відмовився від виз­начення вартості товарів заробітною платою, яке має місце у А. Сміта поряд із визначенням вартості робочим часом. Він зво­див усі конкретні види праці до їх кількісного виразу - робочого часу. Тим самим він наблизився до розуміння праці, що створює вартість, тобто праці, абстрагованої від її конкретних форм. Але і теорія вартості Д. Рікардо має істотні погрішності. Він не зміг розкрити якісну сторону праці, не дав відповіді, чому праця за капіталізму набуває форми вартості. Він правильно вважав, що вартість визначається суспільно необхідними витратами праці, але помилявся, коли вважав, що ці витрати формуються на осно­ві найгірших умов виробництва, а не на основі середніх, як це є в дійсності. І, нарешті, Рікардо, приділивши велику увагу вели­чині вартості, не зміг розкрити форму вартості як загальну форму капіталістичного способу виробництва, що визначає історичний характер і товару, і самого капіталізму.

Рікардо, як і Сміт, не зміг розрізнити додаткову вартість та її форми - прибуток, процент і ренту. Він змішував обіг мета­лічних грошей з паперовими і вважав, що в обігу може бути будь-яка кількість металічних грошей. Якщо він спочатку виходив з того, що кількість грошей в обігу при даній вартості товарів за­лежить від вартості грошей, то потім став на позиції кількісної теорії грошей, згідно з якою вартість грошей залежить від їх кількості. Це був відступ від теорії вартості, від закону вартості. Як виразник інтересів класу буржуазії Д. Рікардо не зміг до кінця розкрити реальні суперечності капіталізму.

Своєрідне місце в історії економічної теорії займає Сімон де Сісмонді (1773-1842), якому, з одного боку, належить завершен­ня класичної буржуазної політичної економії, а з іншого - започаткування нового напряму - економічного романтизму. Його основна праця «Нові початки політичної економії або про багат­ство у його відношенні до народонаселення» (1819). Він стояв на позиції трудової теорії вартості, вважав, що праця є єдиним джерелом багатства, що гроші - це такий же продукт праці, як і інші товари. Сісмонді значно різкіше поставив питання про те, що прибуток є вирахуванням з продукту праці робітника, підкрес­лював її експлуататорську природу. Хоча робітники є творцями всього багатства, але вони позбавлені нормальних умов життя і розвитку. Він гостро поставив питання про глибоко супереч­ливу природу капіталізму, про кризовий характер його розвитку. Але показавши суперечності між виробництвом та споживанням, розробляє програму повернення до минулого, що не тільки не можливо, але й носить реакційний характер. Сісмонді, як і Рікардо, сприйняв «догму Сміта», за якою вартість сукупного суспіль­ного продукту визначається доходами — прибутком і заробітною платою (v + m ), зовсім ігноруючи постійний капітал (с). На цьо­му базувалась йото теорія реалізації, за якою, щоб увесь вироб­лений товар був реалізований, необхідна відповідність виробницт­ва товарів і доходів суспільства. Оскільки доход робітників від­носно скорочується, то це, мовляв, неминуче обмежує споживання і веде до скорочення внутрішнього ринку, до того, що виробницт­во перевищує споживання і частина виробленого продукту зали­шається нереалізованою. Тим самим він намагався довести, що капіталізм не може розвиватися, що йому властива перманентна криза надвиробництва. Ідеалом Сісмонді було дрібне виробницт­во. Розорення дрібних товаровиробників різко скорочує внутріш­ній ринок і, на його думку, прискорює загибель капіталізму.

Як видно, Сісмонді звужував процес капіталістичного відтво­рення, зводив його лише до споживання, недооцінював процес нагромадження капіталу, що робить величезний вплив на роз­виток внутрішнього ринку.

3. Післякласична буржуазно-політична економія

Коли капіталістичне суспільство у своєму розвитку досягло високого ступеня загострення внутрішніх суперечностей, коли заявив про себе робітничий клас, тоді прийшов кінець класичної буржуазної полі­тичної економії. Її заступила апологетична буржуазна політична економія. Якщо класична політична економія намагалась розкри­ти внутрішню суть явищ буржуазного суспільства, то вульгарна економія зосереджується на вивченні поверхових явищ. Не можна не бачити, що вона домоглась чималого у аналізі механізму від­творення капіталу, форм і методів капіталістичного господарю­вання, регулювання капіталістичної економії. Це дозволило пев­ною мірою і тимчасово розв'язати суперечності, пом'якшувати їх, зберігати життєздатність буржуазного ладу. Адже, як було по­казано, в системі поглядів А. Сміта, Д. Рікардо є зачатки вуль­гарних теорій, що дозволяло їх розвинути. Так, Жан Батист Сей (1767—1832) у своїх працях «Трактат політичної економії» (1803) та шеститомному «Курсі політичної економії» (1828—1830) ста­ранно розвинув слабкі сторони вчення А. Сміта. Передусім, він розглядав виробництво, розподіл і споживання антиісторично, трактував працю, засоби виробництва і землю трьома факторами усякого виробництва, поза спеціальними суспільними формами,а буржуазні відносини — вічними, природними. Він відступав від наукових досягнень класиків, протиставляв теорії вартості «тео­рію корисності». Тим самим ототожнюється вартість із спожив­ною вартістю, змазується специфічно суспільна форма вартості. Теорія розподілу Сея побудована на тому, що кожний фактор виробництва створює відповідний доход: праця — заробітну пла­ту, капітал — прибуток, земля — ренту. Це дозволяє йому замас­кувати капіталістичну експлуатацію, ту принципову обставину, що саме праця найманих робітників створює вартість, а всі доходи є не що інше, як елементи цієї вартості. На відміну від класиків буржуазної політекономії, особливо Сісмонді, Сей за­перечував можливість загальних криз надвиробництва, доводив гармонійний та необмежений розвиток капіталістичної економіки. Життя довело, що все це немає нічого спільного з реальними процесами.

Бідування робітничого класу, яке ніс з собою капіталізм, ви­магало теоретично обгрунтованої відповіді. Перші спроби дати пояснення цьому зробили представники утопічного соціалізму. Саме вони дали гостру критику капіталістичного способу вироб­ництва, приватної власності на засоби виробництва. Вони обгрун­тували позицію, згідно з якою буржуазні відносини не є вічними і природними. І в їх теоріях знайшли відбиття мрії трудящих про перебудову суспільства, про створення суспільства без експ­луатації і гноблення. Безперечно все це сприяло усвідомленню робітничим класом свого становища, вело на боротьбу за поліп­шення умов праці і життя. Із розгортанням класової боротьби ставав, з одного боку, очевидним нереальний, утопічний характер вчення соціалістів-утопістів, а з іншого - загострювалась потре­ба захисту існуючих капіталістичних порядків. Це завдання спро­бував виконати Мальтус (1766-1834), який у своїй праці «Досвід про закон народонаселення» (1803) намагався обгрунтувати, що населення зростає у геометричній прогресії, а засоби існування - в арифметичній, що неминуче веде до погіршення становища трудящих. Тому не капіталістичні виробничі відносини, не експ­луатація капіталістами найманих робітників, а природний закон зростання народонаселення визначає життя трудящих. Звідси випливало, що ні революції, ні соціальні реформи не можуть змі­нити становища. Є лише один вихід - це скорочення чисельності населення. Для цього придатне все: і утримання від шлюбу, і голод, і хвороби-епідемії, і навіть війни.

Апологетичний, вульгарний характер теорії Мальтуса очевид­ний. Якщо класики буржуазної політичної економії бачили у праці, у зростанні населення, що виробляє матеріальні блага, джерело багатства країни, то Мальтус відступає від цієї позиції, фальсифікує статистичний матеріал, невиправдано бере за основу зростання населення у США, яке відбувалось передусім за рахунок еміграції європейців і тим самим намагається «обгрунту­вати» природний і вічний закон народонаселення, з допомогою якого виправдати важке становище трудящих у тодішньому ка­піталістичному суспільстві.

Вульгарний характер «теорії» Мальтуса полягає і в тому, що він, як і Сей, начисто відкидає специфічно суспільну форму про­яву руху народонаселення, яке визначається виробничими відно­синами. Скажімо, капіталізму властивий своєрідний характер руху населення, коли разом із нагромадженням капіталу неминуче утворюється і зростає зайве населення, армія безробітних. Це не вічний і не природний, а специфічний закон народонаселення, властивий саме даному способу виробництва.

З подальшим загостренням суперечностей капіталізму посилю­ється його апологетика, буржуазна політекономія стає все більше вульгарною. Вона все далі відступає від досягнень класичної шко­ли. Адже висновки, наприклад Д. Рікардо, про суперечності капі­талізму, про прибуток як частку вартості, створюваної найманими робітниками, все ширше використовувались соціалістами у бо­ротьбі проти класу буржуазії, капіталізму. Потрібні були нові форми і методи апологетики буржуазного ладу. І вони з'явились. Нассау Вільям Сеніор (1790-1896) у своїй праці «Нариси науки політичної економії» (1836) та інших розробив «теорію утри­мання», за якою робітники жертвують своєю працею, а капіта­лісти— капіталом. Винагородою за ці витрати є заробітна плата і прибуток. Саме в такий спосіб він зображує буржуазне суспіль­ство не як антагоністичне класове, а навпаки,— як таке, що базу­ється на взаємних жертвах робітників і капіталістів. Не менш вульгарною є спроба обгрунтування, що начебто протягом майже всього робочого дня відтворюється вартість авансованого капі­талу і лише в останню годину створюється прибуток. Теорія «останнього часу» Сеніора виправдовувала надмірне подов­ження робочого дня, посилення експлуатації найманих ро­бітників.

Французький економіст Фредерік Бастіа (1801-1850) у своїй праці «Економічні гармонії» всіляко намагався обгрунтувати «гармонію» між працею і капіталом, відкинути вчення Рікардо про протилежність прибутку і заробітної плати, довести начебто частка робітників зростає швидше, ніж частка капіталістів. Він зображує буржуазне суспільство як гармонійне співробітництво «різних класів, які надають один одному певні послуги».

Американський економіст Генрі Чарльз Кері (1793-1879) теж обстоював теорію «гармонії інтересів». Але якщо Ф. Бастіа її базував на нічим не обмеженій вільній конкуренції, то Кері... на захисті протекціонізму. Тим самим віч відстоював інтереси американської буржуазії проти політики Англії, яка намагалась утвердити свою промислову монополію у світі, У Німеччині Фрідріх Ліст (1789-1846) у своїй праці «Націо­нальна система політичної економії» (1841) піддав гострій кри­тиці класичну школу. Всупереч їх розумінню економічних законів як загальнозначущих, виходячи із особливостей розвитку своєї країни, він розвивав вчення про «національну економію», яка за­перечувала загальні закономірності розвитку капіталізму і робила спробу довести, що начебто економіка в кожній країні розвива­ється за своїми власними законами і завдання «національної еко­номії» полягає у визначенні особливих шляхів економічного роз­витку певної країни. Тим самим Ліст вихолощував політичну економію як науку, заперечував її всезагальний характер, обме­жував національними кордонами. Ідеї Фр. Ліста про національну економію знайшли продовження у німецькій історичній школі в політичній економії, яка закликала до відмови від економічної теорії, до заміни її економічною історією.

4. Економічна думка національно-визвольного та революційно-демократичного руху

У першій половині XIXст. розвивались по шляху капіталізму лише Англія і Франція. Тому для багатьох країн актуальною була боротьба проти феодалізму та за звільнення від іноземного гніту, за національний еко­номічний і політичний розвиток.

В Італії рух очолювала таємна організація «Молода Іта­лія» на чолі з Дж. Мадзіні, яка ставши на чолі Римської рес­публіки, провела чимало реформ, спрямованих проти феодальних порядків, але все ж не змогла розв'язати головне аграрне питан­ня. Угорська революція 1848-1849 рр. під керівництвом Лайоша Кошута знищила барщину, відмінила кріпацьке право, просунула суспільство по шляху антифеодального розвитку. В Росії декаб­ристи спрямовували зусилля проти кріпацтва, за соціально-еко­номічні перетворення суспільного ладу. Найбільш радикальні перетворення були передбачені П.І. Пестелем у його праці «Русь­ка Правда», які спрямовувались на подолання кріпацтва, перед­усім поміщицького землеволодіння. Декабристи передбачали значний розвиток промисловості і торгівлі. Велику увагу вони приді­ляли впорядкуванню фінансів, кредиту та грошового обігу. М. Тургенєв у своїй праці «Досвід теорії податків» (1818), виступаючи проти кріпосної залежності селян, обгрунтував зміни у податковій політиці, осуджував інфляцію, висловив глибокі міркування від­носно фінансів та грошей.

Герцен (1812-1870) та Огарьов (1814-1898) пішли далі декабристів, стали на шлях революційного демократизму. У своїх працях, опублікованих за кордоном у журналі «Полярная Звезда» та газеті «Колокол», вони заперечували феодальну власність поміщиків на землю, поставили питання про перетворення общин­ної власності у єдину форму власності у майбутньому суспільстві,

В.І. Ленін вважав, що «зрівняльний поділ землі» відбивав рево­люційні устремління селян до рівності. Община, на їх думку, була зародком соціалізму. Герцен та Огарьов різко критикували капіталізм на Заході та його апологетів. Особливій критиці Гер­цен піддав людиноненависницьку теорію Мальтуса.

Значний внесок у розвиток економічної теорії зробив М.Г. Чернишевський (1828-1889), в творах якого дана глибока критика буржуазної політичної економії та західноєвропейського капіта­лізму, розвинуті політекономічні погляди революційно-демокра­тичного характеру, спрямовані на визволення передусім селян­ства від кріпосної залежності, перехід суспільства до нового ладу. Вже в першій своїй економічній роботі «Про землю як елемент багатства» він піддав критиці вульгарну буржуазну полі­тичну економію і висловив думку про необхідність нової науки, яка б виражала інтереси трудящих. Для цього він висуває потре­бу аналізу становища трудящих, щоб виробити шляхи і методи його поліпшення. Він бачить, що для розв'язання цього завдання необхідні революційні зміни. Стосовно Росії це означало знищен­ня кріпосного права, феодальної земельної власності, усу­нення класу дворян-поміщиків від влади, тобто здійснення глибоких революційних соціально-економічних перетворень. Чернишевський сформулював, що найкращою формою земельної власності є та, яка органічно поєднує власника, господаря і пра­цівника в одній особі. Чернишевський обстоював принципи кла­сиків буржуазної політичної економії у боротьбі з вульгарною політичною економією. Це передусім стосується теорії ренти Рікардо та інших принципово важливих їхніх досягнень.

Разом з тим слід зазначити, що Чернишевський жив у період переходу Росії від феодалізму до капіталістичного способу ви­робництва, коли робітничий клас лише почав формуватися; тому він залишився соціалістом-утопістом, який мріяв про перехід до соціалізму через стару селянську напівфеодальну общину. Він був глибоко переконаний, що на зміну капіталізму шляхом на­родної революції прийде новий суспільний лад - соціалізм. Його думки про соціальний переустрій суспільства викладені у статті «Капітал і праця», в романі «Що робити?» та інших працях.

5. Створення і розвиток пролетарської політичної економії

Розвиток капіталізму і становлення пролетаріату як класу, як самостійної сили зумовили необхідність створення теорії та ідеології нового класу, яка б висвітлила мету та шляхи боротьби за її здійснення. Створення революційної теорії робіт­ничого класу, в тому числі пролетарської політичної економії, здійснене Марксом і Енгельсом. Вони спирались на все створене німецькою філософією, англійською політичною економією та французьким соціалізмом. Вони вважали, що робітничий клас, покликаний історією революційно перетворити суспільство, зни­щити експлуатацію людини людиною, класи, створити нове соці­алістичне суспільство. Вони розробили новий метод досліджен­ня - метод діалектичного матеріалізму і застосували його до аналізу економічного життя суспільства, що забезпечило розгляд суспільства у процесі його безперервного розвитку і змін на ос­нові діалектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих від­носин, базису і надбудови. Маркс і Енгельс обгрунтували, що економічні зміни є виразом суспільно-виробничих відносин. Тому вони не можуть бути вічними і незмінними, вони мають історично перехідний характер.

Маркс всебічно дослідив капіталістичний спосіб виробництва, його виникнення і розвиток, сутність капіталістичної експлуатації, додаткової вартості та ті перетворені форми, в яких вони ви­ступають на поверхні капіталістичної дійсності. Розкриття тайни додаткової вартості - одне з найбільших відкриттів Маркса. Маркс розкрив сутність закону вартості, механізм його дії за умов простого товарного і капіталістичного господарства. В пра­цях Маркса вперше розкрита сутність капіталу, його поділ на пос­тійний і змінний капітал, його функціонування, суспільне відтворення капіталу.

Все це знайшо втілення у створенні та опублікуванні таких праць, як «Капітал» К. Маркса, «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельса, «Критика Готської програми» К. Маркса та багатьох інших.

В. І. Ленін розкрив перехід капіталізму в нову, монополістич­ну стадію, народження і швидке зростання державно-монополіс­тичного капіталізму, міжнародних форм панування найбільш монополістичних об'єднань, що зараз привело до виникнення транснаціонального капіталу, посилення міжнародної капіталіс­тичної інтеграції. Ленін відкрив закон нерівномірності економіч­ного і політичного розвитку різних країн в епоху монополістич­ного капіталізму.

Узагальнення безпосереднього післяреволюційного досвіду да­ло можливість обгрунтувати роль товарно-грошових відносин і закону вартості у перехідний період, необхідність поєднання пла­номірності і вартості, плану і госпрозрахунку.

Ленін обгрунтував рішучі повороти у розвитку країни, її еко­номіки - від воєнного комунізму до непу, від продрозверстки до продподатку, від переважно адміністративних до економічних методів господарювання та управління.

Проте, необгрунтовані спроби видати усуспільнення за універ­сальний закон, а державну власність за загальнонародну привели до того, що в наших країнах утвердилась сталінська модель со­ціалізму, яка означає деформацію суспільних відносин, пануван­ня адміністративно-командної системи, відчуження людей від за­собів виробництва і результатів праці, від управління виробництвом і державою. Це неминуче призвело до відриву економіч­ної теорії від життя та практики господарського будівництва, до посилення догматизму і схоластики.

Революційна перебудова суспільства, перехід від адміністра­тивно-командної до ринкової економіки зумовлюють швидкий розвиток економічної теорії. Життя вимагає прискорення проце­сів подолання догматизму і схоластики у економічній теорії, зба­гачення її світоглядного та методологічного арсеналу з тим, щоб забезпечити обгрунтування шляхів і форм переходу до ринкової економіки, виходу її на новий рівень організації та ефективності, для утвердження демократичного і гуманного суспільства.

6. Економічна думка в Україні

Вона бере початок з суспільно-екокомічних поглядів Київської Русі, з таких пам'яток давнини, як «Русская Правда» Ярослава (XIст.), «Поучение» Володимира Мономаха (XIIст.), «Слово о полку Игореве» (XIIст.), літопису «Повесть временных лет» (кі­нець XI— початок XIIст.), «Киевская летопись» (XIIст.), «Галицко-волынская летопись» (XII—XIIIст,), «Моленье Даниила Заточника» (XIIIст.). В цих творах містяться важливі еконо­мічні думки щодо організації та функціонування феодального господарства, регулювання економічних відносин з боку держави. Вони спрямовані на подолання феодальної подрібненості земель, посилення древньокиївської держави.

У XVI- поч. XVII ст. суспільно-економічна думка спрямову­ється на захист національної незалежності українських земель, які були захоплені шляхетською Польщею. Серед цілої плеяди мислителів-публіцистів виділяється І. Вишенський, який мріяв про суспільство майбутнього як «царство боже», де всі люди бу­дуть рівні, не будуть володіти власністю, вести «иноческое житие».

Розгортання національно-визвольної боротьби у XVIIст. було пов'язане не лише із звільненням від гніту Речі Посполитої, а й створенням сприятливих умов для розвитку селянського госпо­дарства. Ці потреби суспільно-економічного розвитку знайшли вираз у економічній політиці Б. Хмельницького, яка була спрямо­вана на обмеження великої земельної власності, на послаблення феодальної залежності селян, розвиток ремесел, промислів, тор­гівлі.

З другої половини XVIIст. центром культури та освіти стала Києво-Могилянська колегія (а з 1701 р.- Академія). Видатними її діячами були І. Гизель, Л. Баранович, Ф. Прокопович, а голов­ним напрямом їхньої діяльності була боротьба проти загарбниць­кої політики польських панів та католицької церкви, проти жорстокостей кріпосного права. У другій половині XVIIIст. найрішучіший протест проти кріпосництва висловив Г. Сковорода, видат­ний мислитель. Він бачив велику несправедливість у тому, що багатії зосереджують у своїх руках матеріальні блага, а «біднячня» не має елементарного достатку. Такий стан суспільства по­роджує ворожнечу між цими основними верствами населення. Як і всі гуманісти, Г. Сковорода за найвище благо проголошував свободу людини. В цьому він бачив «головну міру» життя на­роду. Його мрією було подолання кріпосництва, але не насильно, а в результаті об'єктивного суспільно-економічного розвитку і утворення демократичної республіки, яка б втілювала свободу і братство між людьми. Особливого значення у цих процесах Г. Сковорода надавав розвитку освіти і культури, вихованню народу.

Наприкінці XVIII ст.- у першій половині XIX ст. сформувався поміщицько-ліберальний напрямок в економічній думці, який від­бивав кризу кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин. Видним представником цього напрямку став В. Н. Каразін, відомий вчений, засновник Харківського університету. Він створив аграрну програму, яка мала з допомогою реформ забез­печити перетворення поміщицького, феодального господарства в капіталістичне. Він категорично виступав проти барщини, за за­міну оброку грошовою рентою, за передачу частини поміщицької землі селянам у довічне спадкоємне користування. Поряд з аграр­ною економікою В. Каразін приділяв велику увагу розвитку про­мисловості, зміцненню грошового обігу і фінансів. Але, ед жаль, наприкінці свого життя В. Каразін став на позиці! захисту крі­посництва.

На початку XIXст. з'явилась дворянська революційна течія, до якої належали декабристи. Їхні економічні погляди на Україні відбито у програмі «Південного товариства» і «Товариства об'єд­наних слов'ян», які у 1825 р. злились в єдину організацію. Основ­ну причину відсталості країни вони бачили у кріпосництві, нази­вали його рабством, вимагали усунення його разом з царизмом і утворенням демократичної республіки. Звільнення селян від кріпосної залежності і наділення їх землею для декабристів «Пів­денного товариства» було справою обов'язковою. Що стосується поміщицьких господарств, то значну частину земель вони зали­шали за ними, а другу частину хотіли забрати шляхом посту­пового викупу та її перерозподілу серед селян. Одночасно декабристи економічний розвиток пов'язували з розвитком промис­ловості, торгівлі. Але треба визнати, що їхня програма не була послідовною, а їхня діяльність була нерішучою, бо вони боялися антифеодального визвольного руху.

В середині XIX ст. економічна думка посідає важливе місце в університетах України (Київському, Харківському, Новоросій­ському), де викладали політичну економію і статистику Т. Ф. Степанов, І. В. Вернадський, Г.М. Цехановецький, Д. П. Журавський. Вони представляли буржуазно-ліберальний напрямок еконо­мічної думки. До речі, Степанов видав перший курс політичної економії («Записки о политической экономии», ч. І-II, 1844-1848 рр.). Його економічні погляди склались під впливом класич­ної політичної економії і тому він вважав, що капіталізм може долати внутрішні суперечності без катаклізмів.

У 50-60 рр. XIXст. створюється і сильно заявляє про себе революційно-демократична течія економічної думки. Її видатним представником є Т. Г. Шевченко, який у своїх творах гостро за­судив кріпосництво, панщину, неволю, закликав народ до рішучої боротьби проти феодального рабства, приниження людини, за створення нового суспільства «сім'ї вольної, нової».

Традиції університетської економічної думки у другій полови­ні XIXст. продовжили професори Н.X. Бунге, Д.І. Піхно, А.Я Антонович, О.Д. Білімович, які створили київську школу в політичній економії.

Вони розглядали приватну власність на засоби виробництва як природну умову економічного прогресу, прославляли позитив­ну роль ринку і конкуренції, негативно ставились до соціалізму і економічного вчення К. Маркса. В 80-ті роки Д.І. Піхно одним з перших у літературі досліджував проблеми зміни вільної кон­куренції на Заході різними формами монополій в промисловості, вивчав економіку залізничного транспорту (тарифи, види і вар­тість послуг тощо), О.Д. Білімович виступив прихильником психологічної теорії цінностей, займався економічними розробками.

Процес ідейного та теоретичного розмежування в суспільстві в 60-80-ті роки XIXст. знайшов своє відбиття в творчості М.І. Зібера, доцента, а потім професора Київського університе­ту. Він виступив першим пропагандистом і захисником марксизму в Росії. У 1885 р. вийшла книга доцента Київського університету М. І. Зібера «Давід Рікардо і Карл Маркс у їхніх суспільно-еко­номічних дослідженнях», в якій розкрив внутрішні вади капіта­лізму, проблеми його розвитку.

Важливою віхою у розвитку суспільно-економічної свідомості українського народу стала діяльність видатного мислителя М.П. Драгоманова, економічна і політична програма якого була спрямована на утворення і розвиток незалежної України, її еко­номіки, освіти, культури.

Революційно-народницька думка у 70-х - початку 80-х років була представлена у творах В.К. Дебогорія-Мокрієвича, І.Ф. Фесенка, Я.В. Стефановича, В.Ф. Волховського та ін. У ці ж роки до середини 90-х років XIXст. поширився революційно-демокра­тичний напрямок суспільно-економічної думки, представниками якого були І.Я. Франко, О.С. Терлецький, М.І. Павлик та ін. У їхніх працях проаналізовано коло питань: розвиток капіталіз­му, його соціально-економічні наслідки у сільському господарстві та промисловості, становище трудящих мас, шляхи подолання жорстокої експлуатації, зубожіння і поневолення народу, трудя­щих, шляхи побудови демократичного, гуманного суспільства.

Ця революційно-демократична течія знайшла продовження у художніх творах, публіцистичних статтях, у всій діяльності П.А. Грабовського, М.М. Коцюбинського та ін. Вони виступали за знищення залишків феодально-кріпосницького ладу, за утверд­ження свободи й національної гідності свого народу. Величезний внесок у розробку історії українського народу, його економіки і культури, його майбутнього внесли М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Донцов та ін.

В 90-ті роки XIX- на початку XXст. значний вплив на роз­виток економічної думки справив М.І. Туган-Барановський - гибокий і оригінальний вчений-економіст, організатор науки, педагог.

За його безпосередньою участю була організована Українська Академія наук (1920), в складі якої діяло одне з перших у світі відділення соціально-економічних наук. М. І. Туган-Барановський був обраний академіком по спеціальності «теоретична економія». В останні роки свого життя він працював проректором і деканом юридичного факультету иївського університету, головою Цент­рального кооперативного українського комітету і Українського наукового товариства економістів. Головна тематика досліджень, розробка якої принесла йому світове визнання: проблеми теорії инків, промислових криз і розподілу, розвитку капіталізму, со­ціалізму і кооперації, історії економічних вчень. М.І. Туган-Барановський намагався поєднати теорію граничної корисності авст­рійської школи з теорією трудової вартості. Він передбачив ряд складних соціально-економічних проблем будівництва соціалізму в нашій країні.

Напередодні революції, в роки утвердження радянської влади в Україні активними пропагандистами та захисниками марксист­ської теорії побудови соціалізму виступили Є.Б. Бош, Я.Б. Гамарник, Д.3. Мануїльський, М.О. Скрипник, В.Я. Чубар та багато ін.

Після Жовтневої революції і громадянської війни перед економічною наукою постали гострі проблеми відновлення народного господарства, освоєння народногосподарського управління і планування, розміщення продуктивних сил. Розв'язання цих проблем пов'язано насамперед з іменами О.Г. Шліхтера, К.Г. Воблого, Л. Н. Яснопольського, М.В. Птухи, II.І. Лященка. До речі, у 1919-1938 рр. в Україні працював Інститут демографії, очолю­ваний М.В. Птухою, який багато зробив для наукового дослід­ження проблем руху населення, народжуваності, тривалості жит­тя, смертності і т. п. У 20-30-ті роки методологічні проблеми розвитку політичної економії (вчення про предмет і метод, економіч­ні закони тощо) успішно розробляли українські вчені Д.Б. Наумов, О.3. Александров, М. Волобуєв та ін. Значний внесок у економічні науки (насамперед демографію, статистику, конкретні економіки) внесли В.Ф. Левитський, П.О. Фомін, О.С. Слуцький, І. Дашковський та ін.

У 1936 р. у складі АН України був створений Інститут еконо­міки, який став провідним центром економічної науки в республіці.

У післявоєнний період економічна наука одержала подальший розвиток. Поряд з Інститутом економіки була значно розширена Рада по вивченню продуктивних сил України, створені Інститут економіки промисловості (1969), Науково-дослідний економічний інститут (1962), Український НДІ науково-технічної інформації та технічно-економічних досліджень (1966), УкрНДІ. економіки та організації сільського господарства ім. О.Г. Шліхтера, УкрНДІ торгівлі та громадського харчування (1946), Інститут соціальних та економічних проблем зарубіжних країн (1978) та ряд філіалів союзних інститутів - цін, нормативів праці і т. ін. Діяльність цих інститутів пов'язана з іменами академіків І. І. Лукінова, О. М. Алимова, М. Г. Чумаченка, М. М. Паламарчука, В. К. Мамутова, А. М. Шлєпакова, С. М. Ямпольського, Ю. М. Пахомова.

Економічні дослідження проводяться також в економічних відділах, секторах та лабораторіях галузевих НДІ та установ, на більш як 130 економічних кафедрах університетів та інших вузів України. Координацію наукових досліджень у галузі економічних наук здійснює відділення економіки Академії наук України, яке було створене у 1976р. Треба зазначити, що розвитку економіч­ної науки в Україні великої шкоди завдала адміністративно-ко­мандна система, що існувала, надмірна ідеологізація економічної науки, обмеження методологічного арсеналу та ізоляція від сві­тової економічної науки. Зараз розгортаються багатоманітні про­цеси глибокого осмислення минулості й майбутнього незалежної України, наповнення реальним змістом її державного сувереніте­ту в процесі кардинальної перебудови її економіки, створення нової системи ринкових відносин.

.

Висновок

Отже, ми розглянули розвиток економічної думки в різних країнах, державах і можна прийти до такого висновку, що всі ці мислителі намагалися знайти і вирішити ті питання, які були загострені в роки їхнього життя. Вони намагалися поліпшити і створити систему, яка б врегулювала ту чи іншу проблему і дала поштовх до нових відкриттів.

Арістотель досліджував товарно-грошові відносини, він розрізняв простий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей як засіб обігу та їхній рух як грошового капіталу і був найкращим серед античних мислителів. Адам Сміт до­водить, що разом із поділом праці розвивається обмін, що гро­ші - це не вигадка людей, а породження самого обміну, що вони є не чим іншим, як товаром, розрізняє споживну та мінову вартість. Жан Батист Сей розглядав виробництво, розподіл і споживання антиісторично, трактував працю, засоби виробництва і землю трьома факторами усякого виробництва, поза спеціальними суспільними формами,а буржуазні відносини — вічними, природними. М.Г.Чернишевський висуває потре­бу аналізу становища трудящих, щоб виробити шляхи і методи його поліпшення. Карл Маркс всебічно дослідив капіталістичний спосіб виробництва, його виникнення і розвиток, сутність капіталістичної експлуатації, додаткової вартості та ті перетворені форми, в яких вони ви­ступають на поверхні капіталістичної дійсності, розкриття тайни додаткової вартості - одне з найбільших відкриттів Маркса.

Всі ці мислителі належать до різних класів, угрупувань, до різних років життя, до різних методів вивчення економіки, але вони дали ґрунт для сучасних економістів, які продовжують вивчення і створення нових економічних думок.

Отже, що ж таке економіка? Економіка – це сфера життя суспільства, в якій на основі використання різноманітних ресурсів здійснюється виробництво товарів та послуг.

Список використаної літератури:

1. Основи Економічної Теорії: Навчальне видання. За редакцією Чухно А.А. – К.:1994

2. Орищак Я.О., Стебло М.І. Основи економіки. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1998.

3. Економічний словник-довідник. За редакцією Мочерного С.В. – К.:1995

4. Ю.В. Ніколенко, А.В. Демнівський, В.А. Євтушевський. Основи Економічної Теорії. – К.:Либідь, 1994

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:30:24 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
17:28:19 25 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Розвиток економічної думки

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150043)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru