Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Научная работа: Економічна глобалізація

Название: Економічна глобалізація
Раздел: Рефераты по экономике
Тип: научная работа Добавлен 16:15:42 30 ноября 2008 Похожие работы
Просмотров: 203 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

ПЛАН

1. Вступ.

2. Сутність економічної глобалізації

3. Передумови входження світової економіки в процес економічної глобалізації

4. Соціально-економічні наслідки економічної глобалізації

5. Висновок

6. Список використаної літератури


ВСТУП

Основною метою цієї роботи є дослідження процесу економічної глобалізації, з’ясування сутності цього процесу. Також метою роботи є розгляд основних факторів трансформації світової економіки у глобальну систему, та дослідження соціально-економічних наслідків економічної глобалізації.

Особливо швидких темпів глобалізація набрала в другій половині XX ст., що супроводжувалось зростанням світової економіки Основною об'єктивною тенденцією економіки XXI ст. є розвиток процесів глобалізації у світі. Цей феномен є характерною особливістю всієї світової вироб­ничо-господарської діяльності, складовими якої є окремі національні економіки.

Глобалізацію можна розглядати як загальне розширення та поглиблення міжнародних процесів інвестування, виробництва, постачання та збуту, фінансів, науково-технічного прогресу, освіти. Тобто глобалізація охоплює всі сфери сус­пільного життя, у результаті чого соціально-економічний процес однієї країни стає складовою інтернаціонального або світового процесу.

Більшість дослідників відносять початок процесу глобалізації до великих географічних відкриттів, а саме до часу відкриття іспанцем Христофором Колумбом "Нового світу" (1492 р.). Освоєння нових територій викликало необхідність розвитку торгівлі, транспорту, комунікацій, поширення західноєвропейської мови та культури.

Особливо швидких темпів глобалізація набрала в другій половині XX. cт., що супроводжувалось зростанням світової економіки, обсягів торгівлі та неймо­вірними міграційними процесами. Основною передумовою стрімкого розвитку процесів глобалізації стала об'єктивна необхідність усунення торговельних бар'єрів між країнами світу з метою розширення ринку та створення умов для більш по­вної реалізації економічних інтересів окремих держав. Це призвело до активізації обміну товарами та послугами, інформацією, капіталом, робочою силою, створю­ючи при цьому додаткові умови для зростання країни та підвищення її конкурен­тоспроможності .

Традиційно економічна інтеграція передбачає економічну відкритість дер­жав та їх співробітництво. Такий ефект досягається завдяки відкритості націо­нальних ринків та лібералізації міжнародної економічної діяльності, що супро­воджується обмеженням політики протекціонізму та впровадженням вільної світо­вої торгівлі. Поступово можуть формуватися великі міждержавні об'єднання, ство­рюючи сприятливі умови для розвитку економічних зв'язків між країнами-учасницями. Прикладом такої глибокої інтеграції є Європейське Співтовариство.

Досить вагомим поштовхом до посилення процесів глобалізації став розвиток комп'ютерних технологій. У 1970 р. покладено початок технологічній революції, а з 1977 р. компанія АррІе розпочала масове виробництво перших персональних комп'ютерів. І саме в цей час термін "глобалізація" став широко вживатися в суспільно-економічній сфері.

Технологічна інновація стала потужним двигуном глобалізації. Розвиток та впровадження нових технологій привели до стимулювання виробничої діяльності, підвищення продуктивності праці та посилення конкуренції.

Глобалізація поширювалася по всьому світу, несучи з собою процес цивілі­зації. Цей процес створив умови для розширення та поглиблення діяльності органі­зацій, які змінили орієнтацію своїх виробничих потужностей з внутрішніх ринків на світові. Глобалізація як світове економічне явище стала однією з найвпливовіших сил, яка призвела до загострення міжнародної конкуренції, що сприяє поглиблен­ню спеціалізації та міжнародного поділу праці. Унаслідок цього відбувається зро­стання продуктивності праці та скорочення витрат. Ще однією перевагою глобалізації є економія на масштабах виробництва, що потенційно може призвести до скорочення витрат та зниження цін, а отже - до економічного зростання.


Сутність економічної глобалізації

Сучасна світова економіка дедалі інтенсивніше глобалізується. Це всеохоплюючий процес, жодна країна не може уникнути його впливу на ті чи інші сфери суспіль­ного життя. Новітню тенденцію розвитку людства досліджують різні наукові школи, проте єдиного визначення терміна "глобалізація” ще немає. Узагальнюючи відомі підходи, можна сказати, що глобалізація становить комплексне геополітичне, геоекономічне і геокультурне явище, яке справляє потужний вплив на всі сторони життєді­яльності суспільства. В основі глобалізації лежить розвиток світових ринків товарів, послуг, праці і капіталу. Даний процес позначений інтенсифікацією руху капіталу. що направляється у найприбутковіші галузі національних економік, швидким розвит­ком фінансових ринків, які генерують потужні фінансові потоки, активізацією ринку фінансових Інновацій І загалом інноваційного процесу, в ході якого створюються, ос­воюються І поширюються нововведення.

Стрімка глобалізація та інтелектуалізація виробництва, ринку й економічної діяль­ності викликані небаченими темпами і масштабами інновацій, які докорінно змінюють соціально-економічну структуру суспільства та виробничих відносин. Стає очевид­ним, що для вирішення господарсько-економічних завдань потрібні нові підходи, якісні прогресивні зміни. Безперервно виникаючи у просторі і часі, такі зміни є характерною ознакою Інноваційного процесу, на основі якого розвиваються інформаційні техно­логії, зокрема, глобальна мережа Інтернет, що зв'язує різноякісні технології, структу­ри, вузли, системи, послуги, пропозиції тощо в об'єднавче комунікативно-функціо­нальне середовище.[ 2 ст. 84]

Термін «глобалізація» (globalisation) походить від французько­го «global» — всесвітній і вживається для характеристики сучасних планетарних процесів.

Концепція глобалізації з'явилась на початку XXI ст. Вона ви­користовується стосовно всіх сфер людської діяльності: глобаліза­ція правового простору, глобалізація політичних відносин, глоба­лізація злочинності, глобалізація економіки тощо. У науковому обігу закріпилося поняття глобалізації як якісно нового стану світо­вої економіки.

Слід зазначити, що у світовій літературі існують різні підходи до визначення сутності глобалізації в економічній сфері та оцінки її наслідків для людства. Однак ніхто з учених не заперечує того факту, що глобалізація означає взаємозв'язки і взаємозалежність економік на рівні всього світового співтовариства в планетарному масштабі. Розбіжності ж торкаються тих чинників, котрі с визна­чальними в процесі глобалізації, та наслідків цього явища.[ 8 ст. 17]

Розбіжності торкаються також етапів розвитку глобальних процесів, чинників, котрі є визначальними в процесі глобалізації, та наслідків цього явища. Існують два підходи стосовно етапів розвитку економічної глобалізації. Згідно з першим, оскільки товарно-грошові відносини без­перервно розвиваються не тільки вглиб, але і вшир, то глобалізація три­ває протягом усієї історії цивілізації і розпочалась ще до великих гео­графічних відкриттів. У цей час зв'язки між державами мали спорадич­ний характер. Так, російський учений Г. Г. Дилигенський стверджує, що «глобалізація — це явище абсолютно не нове. Воно у різних формах існувало, розвивалось на різних етапах людської історії. Добре відомі античні форми глобалізації».

Представник першого підходу польський економіст Гжегож В. Ко­лодко вважає, що «глобалізація — це процес створення лібералізованого та інтегрованого світового ринку товарів і капіталу, а також формуван­ня нового міжнародного інституціонального ладу, який служить розвит­кові виробництва, торгівлі і фінансових потоків у всесвітньому мас­штабі». При цьому він вирізняє три етапи прискорення роз­витку процесу глобалізації. Перший етап відбувся в період відкриття Америки та інших географічних відкриттів XV і XVI ст., що надало знач­ного стимулу світовому економічному розвиткові, породило велику кількість нових ринків.

Другий великий перелом у глобальній економіці мав місце у XIX ст. Цей період пов'язується зі значними масштабами виробництва й міжнародної торгівлі в умовах золотого стандарту та застосування до­сягнень науково-технічного прогресу (залізничний транспорт, радіо, телеграф).

Третій великий перелом відкрив нову епоху в історії глобалізації. Головна його ознака — електронно-інтернетівська революція. Інтернет створює новий економічний простір, в якому можна досліджувати Й упроваджувати, інвестувати та одержувати прибутки, виробляти й на­давати послуги, продавати й купувати, нагромаджувати й споживати. Певна частина теоретиків цієї групи вважає, що глобалізація є продов­женням капіталістичної інтеграції протягом шести останніх століть і тому не може розглядатися як принципово нове явище. На їхню думку, світогосподарські зв'язки значно прискорилися й розширилися після : створення перших чартерних компаній. Останні стали організаторами виробництва й обміну у всесвітньому масштабі ще на початку XVII ст. Вони були попередниками транснаціональних компаній (ТНК), які * виконують головну роль у глобалізації сучасного економічного життя.

Поглибленню міжнародних економічних зв'язків сприяла політична інтеграція капіталістичних держав у ХІХ-ХХ ст., створення перших міжнародних організацій. На думку цієї групи учених, стрімке прискорення глобальних процесів на межі тисячоліть є результатом інтенсифікації низки економічних, політичних і технологічних факторів. Серед них слід особливо відзначити засилля ТНК у світовому господарстві; формування ринкової економіки на постсоціалістичному просторі; підвищення рівня інтеграції інформаційних, комунікаційних і комп'ютерних технологій.

На думку американського вченого І. Вульфа, процес глобалізації являє собою «подорож до досяжної мети — «глобального світу», в яко­му не буде ні відстаней, ні національних кордонів, що перешкоджають . економічним угодам, транспортні й комунікацій ні. витрати дорівнюють нулю, усунуті перепони, створені різноманітними національними зако­нами.

Учений вважає, що процес економічної глобалізації триває п'ять століть. Протягом цього часу технічні зміни безперервно знижували і бар'єри на шляху міжнародної інтеграції: перехід від вітрильного до! парового флоту, створення телеграфу, телефону, аерофлоту і в решті-решт Інтернету. Однак економіст вирізняє сучасні форми глобалізації, які визначаються більш швидким здійсненням зв'язків, лібералізацією ринків і глобальною інтеграцією виробництва товарів та послуг, Упродовж останніх двох десятиліть лібералізація торгівлі поширилась практично на всі держави світу. Найбільша хвиля лібералізації руху капіталу пройшла наприкінці 70-х років і охопила усі країни з високим рівнем доходів, велику кількість країн, що розвиваються, а у 90-х роках — ко­лишні соціалістичні країни.

Друга група учених вважає, що глобалізація — якісно новий етап розвитку світової економіки. Такий підхід базується на визнанні гло­балізації явищем, притаманним останній третині XX ст., коли вона стає визначальним чинником економічного розвитку. Такої думки дотри­мується російський автор А. Б. Вебер «Іноді говорять; світ завжди був глобальним. Так, якщо Йдеться про фізичний світ. Але світ людський не був. Глобалізація означає, на мій погляд, втягування всього світу у відкриту систему фінансово-економічних, суспільно-політичних та культурних зв'язків на основі новітніх комунікаційних і інформаційних технологій».

На думку російського економіста Ю. Шишкова, глобалізація являє собою нову, більш високу стадію розвитку давно відомого процесу інтер­націоналізації (транснаціоналізації) різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних тощо. На цій новій стадії проце­си інтернаціоналізації суспільного життя, котрі раніше мали регіональ­ний характер, поступово охоплюють усе світове співтовариство, дося­гаючи планетарних масштабів. І це не просто територіальне поширен­ня інтернаціоналізації: глобальні масштаби процесів і взаємозалежності різних країн надають цим взаємозв'язкам нові властивості, нову силу, як благотворну, так і руйнуючу.[ 1 ст. 9-11]

Головними чинниками, які визначають поняття економічної глобалізації, учений вважає торговельні та фінансові відносини. За своєю природою міжнародні торговельні та фінансові відносини були такими, що мали можливість охопити увесь світ. І в XX ст. вони дійсно стають глобальними, даючи світовому співтовариству відчути себе єдиним цілим.

Свою тезу автор аргументує фактами міжнародного економіч­ного життя, котрі суттєво вплинули на процеси глобалізації, пере­творивши інтернаціоналізацію у XX ст. на якісно нове явище. На думку ученого, першою подією, яка дозволила світу відчути себе єдиним цілим, була велика депресія на початку 30-х рр., яка охо­пила більшість країн світу, викликала хвилю протекціонізму і ско­рочення світової торгівлі.

Другою подією всесвітнього масштабу була руйнація Бреттон-Вудської системи, падіння золотодолорового стандарту, коли валю­ти світу перейшли на режим вільного плавання. Це потрясіння зас­відчило: валюти усіх країн світу є невід'ємною часткою єдиної світової валютної системи.

Третій глобальний економічний шок настав у 1973-1974 рр., коли держави ОПЕК як політичний захід тиску на Захід значно збільшили світову ціну нафти. Це спричинило енергетичний голод в країнах-імпортерах і надлишкове надходження фінансових ре­сурсів в країни-нафтоекспортери. Ці обставини започаткували зро­стання інфляції у більшості країн світу і призвели до значного спаду виробництва і міжнародної торгівлі.

Восени 1982 р. відбулося чергове потрясіння глобального мас­штабу, коли під впливом складних взаємовідносин країн — експор­терів нафти в кредитно-фінансовій сфері почалась криза, яка по­ширилась на майже півсотні країн світу. Економіку останніх охо­пила затяжна криза. Вона бумерангом вдарила по всіх країнах світу, у тому числі і по промислово розвинених. Величезна сума зовніш­нього боргу і зараз не погашена 40 країнами третього світу, пере­шкоджаючи нормальному розвиткові економічних відносин як між Північчю і Півднем, так і між країнами самого Півдня.

З початку 60-х рр. почав розвиватися новий тип міжнародних фінансових операцій — у так званих євровалютах, тобто Іноземних валютах по відношенню до країни розташування банку, що здійснює ці операції. Численні переваги останніх, у тому числі і непідконтрольність національним валютним органам, забезпечили їх безпрецедентне зростання. Масштаби міжнародного ринку євровалют зросли з 20 млрд. дол. за останні 30 років, тобто у 300 разів.

Наприкінці 90-х рр. світове співтовариство мало фінансовий ринок, операції котрого йдуть безперервно 24 години на добу. Завдяки цьому із руку руки щоденно переходять величезні ліквідні ресурси — від 1,3 до 1,5 трлн. дол. Спекулятивна гра на підвищенні та зниженні курсу тієї чи іншої валюти вражають національні еконо­міки багатьох країн, про що свідчить фінансова, криза 1997-1998 рр.

Автор концепції вважає, що саме економічна глобалізація де­монструє найвищі темпи свого розвитку у порівнянні з іншими сферами міжнародних відносин.[ 8 ст. 17-19]

Таким чином, згідно із зазначеною концепцією, глобалізація — це болісний процес трансформації національно-державної форми ор­ганізації життя суспільства в дещо нову ЇЇ форму. Нічого подібного не було ні в кінці XIX ст., ні на початку XX ст., коли бурхливо розвивались процеси інтернаціоналізації.

Економісти Л. Безчасний і С. Онишко вважають, що головною скла­довою поняття глобалізації є універсалізація інвестиційних процесів, розробка й прийняття єдиних принципів інвестиційної взаємодії, уніфікації інвестиційних механізмів та інструментів, схильність до інтегральної технології .

До подібної точки зору щодо сутності глобалізації приєднується і Джордж Сорос, який заявляє: «Я ототожнюю її з вільним рухом капіталу та дедалі зростаючим домінуванням глобальних фінансових ринків і бага­тонаціональних корпорацій над національними економіками».

Згідно з точкою зору українського економіста А. Філіпенка, «гло­балізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування засад ноосферно-космічної цивілізації».

На думку А. Філіпенка, глобальна економіка включає в себе такі основні елементи:

— міжнародну науково-технічну сферу;

— систему міжнародного виробництва;

— світові ринки і міжнародну торгівлю;

— міжнародну валютно-фінансову систему.

Досить поширеною серед учених є думка проте, що економічну гло­балізацію слід розглядати як сукупність взаємно зв'язаних економічних, соціальних, юридичних і політичних явищ. Наприклад, певні ситуації у політиці можуть викликатися не тільки й не стільки політичними фак­торами, .скільки економічними; соціальними, етнічними. У свою чер­гу, події в економічному житті можуть бути обумовлені впливом нееко­номічних факторів. Так, погіршення політичних відносин між певни­ми державами може негативно позначитись на стані економіки багатьох країн світу, скоротивши можливості їх зовнішньої торгівлі, міграції капіталів і робочої сили.

Звідси сутність економічної глобалізації необхідно визначати, вихо­дячи з інстуціонально-соціального підходу, враховуючи сукупність всіх суспільних відносин та інститутів. Такий підхід передбачає, що при оцінці тих чи інших явищ у світовій економіці не можна обмежуватись тільки кількісними показниками, бо вони не здатні оцінити наслідки глобалізації щодо соціального життя, політики, моралі, культури. Слід відмітити, що саме зазначений підхід покладено в основу рейтингу гло­балізації, який складався у 2001 і 2002 роках експертами журналу «Forein Policy».[ 1 12-13]

Інституціональний підхід до визначення економічної глобалізації пропонує російський учений С. В. Дубовський. Він стверджує, що про­цеси глобалізації супроводжуються надзвичайно гострою конкуренцією і їх можна представити у вигляді чотирьох складових.

Перший процес — інтеграція національних економік у світову еко­номічну структуру, яку можна розглядати як глобальну піраміду. На її вершині розміщаються технологічні та економічні лідери, центр займа­ють середняки, а внизу перебувають аутсайдери. З бідних країн пе­реміщаються потоки емігрантів, які заповнюють непрестижні вакансії на ринку праці багатих країн. Такий обмін товарами й людськими ре­сурсами є необхідним і вигідним для обох сторін, однак умови обміну часто породжують конфлікти. Саме тому встановлення правил обміну й регулювання спірних питань частково виведені з-під юрисдикції національних урядів і передані міжнародним організаціям.

Другий процес — інтеграція локальних середовищ розміщення соціумів у світове середовище, що передбачає виникнення політичної й економічної відповідальності за стан оточуючого середовища й уста­новлення механізмів такої відповідальності на міжнародному рівні.

Третій процес — політична інтеграція країн у регіональні блоки й світове співтовариство. Це також передбачає передачу частини держав­ного суверенітету, функцій управління й відповідальності таким ор­ганізаціям, як ООН, НАТО.

Четвертий процес — інтеграція інформаційного національного про­стору в єдиний світовий простір, де уніфікуються потоки інформації та їх ідеологічне наповнення. Таким чином, під впливом зазначених про­цесів в останні роки відбувається зростання й посилення механізму гло­бального управління розвитком світової економіки.

Російські вчені й співробітники МЗС Росії А. Стукало і Т. Авдєєва вважають, що глобалізація світової економіки — це більш високий ступінь інтернаціоналізації світового господарського життя. На їх дум­ку, процес глобалізації почався в 60-х роках на хвилі бурхливого розвит­ку НТР. Наприкінці 90-х років він вступив у свою нову стадію, яка ха­рактеризується значним зростанням й лібералізацією транскордонних переміщень товарів, послуг і капіталу, інтенсивним обміном інфор­мацією й технологіями. Відбувається своєрідне «стирання національних кордонів», світова економіка поступово набуває загальної основи.

Її компонентами є транснаціональне виробництво, глобальна фінансова система, побудована на узгоджених правилах, система міжна­родної торгівлі, спільний інформаційний простір.

Досить значна група економістів до зазначених компонентів, що складають сутність глобалізації, додають міжнародну науково-технічну сферу. Дійсно, в сучасних умовах особливу роль у світовому господарстві виконують наукове, техніко-технологічне, інжинірингове та інфор­маційне співробітництво. Згідно з прогнозами у нинішньому столітті науково-дослідною роботою займатимуться близько 20% працездатно­го населення світу.

Однак слід зазначити, що даний компонент не може вважатися са­мостійною складовою процесу глобалізації. По-перше, міжнародні на­уково-технічні відносини проявляються в об'єктах інтелектуальної влас­ності: патентах, ліцензіях, ноу-хау. Ці об'єкти виступають як специфічні товари на світовому ринку технологій, тобто є об'єктами світової торгівлі.

По-друге, міжнародна науково-технічна діяльність «розчиняється» у таких компонентах економічної глобалізації, як міжнародний рух то­варів, капіталів і робочої сили. Вона забезпечує постійне збільшення частки обчислювальної техніки та засобів автоматизації на світових ринках. Під впливом цього фактора суттєво змінюються види інозем­них інвестицій і форми їх здійснення. Міжнародні науково-технічні відносини впливають на формування міжнародного ринку праці, поро­джуючи нові тенденції й закономірності цього процесу. У світовому гос­подарстві відбувається прискорений розвиток інтеграційних процесів. На нашу думку, визначаючи поняття глобалізації світогосподарських відносин, не слід брати за основу розвиток одного чинника (форму і міжнародних економічних зв'язків). Очевидно, що весь комплекс сучас­них міжнародних зв'язків є складовим поняття глобалізації: світова торгівля, міжнародний рух капіталів, валютно-кредити і фінансові відносини, розвиток спеціальних економічних зон, міжнародна міграція робочої сили, що набули планетарних масштабів.

Визначаючи сутність економічної глобалізації, необхідно розрізняти поняття інтернаціоналізація, інтеграція й глобалізація та показати зв'язок між ними.

Серед економістів немає єдиної точки "зору щодо визначення сут­ності поняття «інтернаціоналізація». Не визначені й хронологічні рам­ки розвитку цього явища. Так, на думку російського вченого Н. Косолапова, інтернаціоналізація як явище мала б проявитися досить рано, фактично одночасно з появою перших чітко оформлених соціально-територіальних структур (міст, держав). Тобто інтернаціоналізація — історико-еволюційна підготовка глобалізації

Інтернаціоналізація передбачає «вихід чогось суто внутрішнього за первинні межі, або об'єднання дій декількох суб'єктів світової еко­номіки й політики довкола загальних для них завдань, цілей, видів діяль­ності». Явище інтернаціоналізації різних видів діяльності, відносин, процесів обміну й розвитку існує стільки, скільки самі міжна­родні відносини. За умов інтернаціоналізації конкретно функціональні аспекти та наслідки домінують над структурними. Головна мета інтер­націоналізації — забезпечення стійких міжнародних зв'язків у реально існуючому світі. глобалізація як явище, згідно з думкою автора концепції, склалося у другій полонині XX ст.[ 1 13-15]

Таким чином, під глобалізацією розуміється процес інтернаціоналізації виробництва й капіталу, що підкріплюється зрілими інституційними відносинами Й відповідними інформаційними технологіями. Отже, глобалізація — це чергова, наступна, більш розвинена стадія роз­витку процесу інтернаціоналізації.

Французькі економісти П. Жак і Ф. Сашвальд вважають, що процес інтернаціоналізації починає розвиватись наприкінці XIX — на почат­ку XX ст. В її основі лежить розвиток міжнародної торгівлі. На їх думку, розвиток взаємозалежності країн після Другої світової війни відбував­ся у два етапи.

На першому етапі (1947-1980 рр.) спостерігається повернення інтер­націоналізації на основі розвитку міжнародної торгівлі. Після 1945 р. уря­ди держав створили багатосторонні рамки для надання другого дихання процесам інтернаціоналізації. Не відбилося у створенні Бреттон-Вудських інститутів (МВФ, Всесвітнього банку та інших організацій).

Другий етап розвивається з початку 80-х років. Характеризується тим, що взаємозалежність держав поступово трансформується в гло­балізацію. Остання являє собою більш складний процес, в основі яко­го лежить посилення мобільності капіталу. Глобалізація проявляється у все більшому усвідомленні того, що будь-яка важлива проблема — ор­ганізація міжнародного обміну, регулювання руху капіталу — має гло­бальний (всесвітній) характер.

На їхню думку, поняття «інтернаціоналізація», «інтеграція», «еко­номічна глобалізація* являють собою етапи розв'язання головного економічного протиріччя світового господарства — між розвитком усуспільнення відтворювального процесу і його відокремленням у ме­жах територіальних і господарських ланок.

Інтернаціоналізація — це процес еволюції міжнародних економічних зв'язків на базі міжнародного поділу праці, що проявляється у розвитку міжнародної торгівлі та формуванні міжнародної власності, як основи пе­реходу до вищого рівня економічної взаємодії держав. Починається у гли­бокій давнині і розвинутих форм набуває на межі ХІХ-ХХ ст.[ 1 ст. 16]

Після Другої світової війни процес інтернаціоналізації перетво­рюється на якісно нове явище — економічну інтеграцію. Міжнародна економічна інтеграція — це форма інтернаціоналізації і одночасно етап розв'язання протиріччя між відокремленістю відтворювального процесу в межах національних економік і його консолідацією, яка. полягає у створенні державами спільного економічного простору з метою вільного руху товарів і факторів виробництва. Зазначене протиріччя розв'я­зується шляхом організації міжнародних регіональних союзів та пере­ходу до регулювання міжнародних економічних відносин.

Ефективна економічна інтеграція забезпечує:

1) прискорення темпів взаємної торгівлі та економічного зростан­ня, скорочення трансакційних витрат;

2) підвищення конкурентоспроможності товарів, фірм і національ­них економік;

3) зростання інноваційного потенціалу внаслідок посилення конку­ренції на внутрішніх ринках держав;

4) збільшення притоку іноземних інвестицій з країн-учасниць інте­граційних об'єднань, а також із третіх країн;

5) скорочення різниці у рівні та якості життя населення Міжнародна економічна інтеграція у своєму розвитку проходить

низку етапів і набуває таких форм:

1) зона вільної торгівлі — перший етап економічної інтеграції, який закладає основу подальшої інтеграційної взаємодії країн-учасниць і виступає генератором перспективних інтеграційних перетворень. Така зона передбачає скасування митних зборів і квот у торгівлі між країна-ми-учасницями при збереженні кожною з них національної торговель­но-економічної політики щодо третіх країн;

2) митний союз — об'єднання, при якому країни не тільки ліквіду­ють митні тарифи й квоти всередині союзу, але й установлюють єдині митні тарифи щодо третіх країн, забезпечують реалізацію спільної зовнішньоторговельної політики й передачу її регулювання на над­національний рівень;

3) спільний ринок, при якому митний союз доповнюється взаємно узгодженою економічною, бюджетною, грошово-кредитною, соціаль­ною й науково-технічною політикою; для такої організації притаманна координація внутрішньої політики, що здійснюється міждержавними або наднаціональними інститутами, яким делегується частина націо­нального суверенітету держав;

4) економічний (включаючи валютний) союз ґрунтується на створенні спільного економічного, валютно-фінансового, правового та інформаційного простору; проведенні спільної економічної політики, уніфікації законодавства в межах певного союзу; створенні єдиного еко­номічного простору з відповідною політичною надбудовою;

5) політичний союз ґрунтується на переході країн-учасниць до спільної зовнішньої політики й політики безпеки, на впровадженні єдиного грома­дянства; на посиленні співробітництва в судочинстві й у внутрішніх спра­вах, на економічному співробітництві (значна концентрація й цент­ралізація капіталу, організаційні форми підприємств, рамки діяльності яких виходять за національні кордони й набувають міжнародного характеру, сприяючи утворенню єдиного ринкового господарства).

Таким чином, інтеграція — це процес зрощування національних ринків і формування цілісного ринкового простору з єдиною валютно-фінансовою системою, єдиною в основному правовою системою Й найтіснішою координацією внутрішньої Й зовнішньоекономічної політи­ки відповідних держав. Починається наприкінці Другої світової війни.

В останні два десятиріччя XX ст. інтеграція, підкоряючись діалек­тичному закону, відкритому Гегелем, набуває нової якості — стає гло­балізацією. [ 1 ст. 16 -18]

Економічна глобалізація — новий рівень інтернаціоналізації та міжнародної економічної інтеграції, що характеризується інтенсифікацією і новою якістю внутрішніх міжнародних зв'язків у планетарних масштабах. Національні господарства та їх суб'єкти перетворюються на складову частину світового відтворювального процесу, стають частиною планетарної економіки. Починається цей процес у 80-і роки XX ст., про­довжується дотепер.

Основне протиріччя світового господарства на етапі економічної глобалізації полягає у суперечливій взаємодії процесів регіоналізації та відтворення у планетарних масштабах, що проявляється у такому:

— збільшення кількості й масштабів діяльності регіональних угру­повань протягом 90-х років XX сторіччя й на початку XXI;

— багатовекторність міжнародного співробітництва: кожна сучас­на країна може бути учасницею багатьох регіональних угруповань од­ночасно;

— підконтрольність регіональних угруповань міжнародним ор­ганізаціям;

— зростання регіональних союзів, створених на різних континентах світу за рахунок нових учасників економічних угруповань. Сьогодні міжрегіональними угодами регулюється більш ніж половина всього об­сягу міжнародної торгівлі;

— посилення інтеграційних процесів між крупними регіональними об'єднаннями.

Правомірність саме такого підходу до визначення економічної гло­балізації доводить зміст подальших розділів цієї роботи.

Зазначимо, що глобалізація — об'єктивний процес, який відбиває сукупність умов сучасного світового співтовариства і насамперед науко­во-технічного та економічного прогресу. Тому, створюючи та упорядко­вуючи категоріальний апарат процесу економічної глобалізації, слід вирізняти фактори, які обумовили прискорення цього процесу. Стрімке прискорення глобальних процесів на межі тисячоліть є результатом низки технологічних, економічних та політичних факторів. Серед них слід особливо відзначити такі:

1. Науково-технологічний фактор. Визначається здобутками від ви­користання досягнень науки й техніки, високого фахового рівня праців­ників у промислово розвинених країнах світу; зменшенням витрат си­ровини, матеріалів, енергії, інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції. Сьогодні в економіці США послуги та комп'ютеризація скла­дають 80% ВВП, частка промислового виробництва 15%, сільського господарства — 1%.

2. Виробничо-технічний фактор — різке збільшення масштабів виробництва, поширення ТНК, якісно новий рівень розвитку транспортних засобів і зв'язку, які забезпечують швидке пересування між країнами товарів та послуг, виробничих ресурсів та об'єктів інтелектуальної власності з метою їх прибутковішого використання. В останні деся­тиріччя відбувся стрибок у розвитку ТНК. Якщо у 1970 р. в 14 доміну­ючих країнах світу нараховувалось 7,3 тис. ТНК з 27,3 тис. закордонних філіалів і оборотом 626 млрд. дол., то у 2003 р. число ТНК досягло 63 тис, число їх зарубіжних філіалів перевищило 820 тис, накопичен ними іноземні інвестиції наблизились до 6 трлн. дол., а їх глобальні ак­тиви складають 21,1 трлн. дол.

3. Правовий фактор — створення інтеграційних угруповань супро­воджується уніфікацією норм господарського права різних країн, ство­ренням єдиного правового поля щодо регулювання соціально-еко­номічної сфери. Підвищується глобальна регулююча роль міжнародних економічних і фінансових організацій на основі розробки під їх керів­ництвом універсальних норм, стандартів і правил для розвитку світого-сподарських зв'язків.

4. Соціологічний фактор, який проявляється в подоланні національ­ної обмеженості, зменшенні впливу традицій та звичаїв народів світу, підвищенні мобільності населення планети. Усі перелічені обставини породжують значні зміни в характері сучасних міграційних процесів.

5. Екологічний фактор — проявляється у поєднанні зусиль суб'єктів міжнародних економічних відносин, спрямованих на розв'язання супе­речності між суспільством і природою, яка наблизилась до критичної межі. Останнім часом ця проблема набула планетарного масштабу. Роз­ширюється співробітництво щодо боротьби з голодом і хворобами, ліквідації відставання країн, що розвиваються, насамперед найменш розвинених країн Африки.[ 1 ст. 18-21]

Серед дослідників феномену глобалізації є прибічники проти­ставлення процесів регіоналізації і глобалізації. Представником такого підходу можна вважати директора Центру з вивчення аме­риканського бізнесу професора Вашингтонського університету М. Вайденбаума, який дослідженню цих процесів присвятив кни­гу «Регіоналізація проти глобалізації світової торгівлі».

Автор намагається довести, що дві конфліктуючи тенденції — регіоналізація і глобалізація — тягнуть у різні боки загальноприй­няту міжнародну торговельну політику, а кінцевий результат поки не проглядається. У книзі Вайденбаум посилається на розвиток регіональних угруповань.

Дійсно, інтеграційні процеси в останні роки поширились на всі континенти і привели до утворення регіональних і субрегіональних торгово-економічних блоків, кількість яких зараз перевищує 10. Історично першим виникає Європейський Союз. Початком його формування вважається 18 квітня 1951 року, коли шість європейсь­ких країн: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург підписали у Парижі угоду про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі.

У грудні 1991 р. в Маастрихті було підписано союзну угоду, яка проголошувала створення Європейського Союзу, куди включалися 15 країн Західної і Центральної Європи. Наступним кроком у поглибленні інтеграційних процесів було рішення 12 держав ЄС про організацію валютного союзу і перехід до спільної валютної одиниці «євро».

На іншому континенті у 1994 р. стала чинною угода між США, Канадою і Мексикою про Північноамериканську асоціацію вільної торгівлі (НАФТА). У межах асоціації поступово ліквідуються об­меження на шляху пересування товарів, капіталу, робочої сили. Гармонізується законодавство щодо захисту інтелектуальної влас­ності, технічних і санітарних стандартів.

У листопаді 1989 р. створюється організація Азіатсько-Тихо-океанського економічного співтовариства (АТЕС), яке включає 18 країн, зокрема Японію, США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Південну Корею, країни АСЄАН, а також Росію (з 1997 р.). На це регіональне угруповання припадає майже 60% світового ВВП, 40% світової торгівлі і майже 60% торгівлі країн Тихого океану. Пла­нується, що до 2020 р. тут буде створена найбільша у світі зона вільної торгівлі, яка грунтуватиметься на економіці США, Японії, Китаю.

У 1991 р. між Аргентиною, Бразилією і Уругваєм був підписа­ний договір, згідно з яким з 1 січня 1995 р. на території країн-учасниць створюється спільний ринок Півдня. Згодом до договору при­єднався Парагвай, асоційованими членами стали Чилі і Болівія. Угруповання охоплює майже 60% території Латинської Америки, 46 % населення і виробляє 50% ВВП.

У 1989 р. виникає Союз арабського Магрибу за участю Алжи­ру, Лівії, Мавританії, Марокко, Тунісу. Проводиться робота щодо створення Африканського економічного співтовариства.

На Середньому Сході з 1981 р. активно функціонує Рада співро­бітництва арабських держав Перської затоки, що об'єднує Саудівсь­ку Аравію, Кувейт, Катар, Бахрейн, ОАЕ, Оман. З 1960 р. існує ОПЕК. З 1 січня 1998 р. почалась реалізація програми створення Арабської зони вільної торгівлі (АФТА). Угоду про організацію такої зони підписали 18 країн, на які припадає 95% торговельного обороту всього арабського світу.

З першого березня 1993 р. стає чинною Центрально-європейсь­ка угода про вільну торгівлю, яка об'єднує країни Вишсградської четвірки: Угорщину, Польщу, Словаччину. Чехію.

У вересні 1993 р. країни СНД підписали угоду про стороння економічного союзу. Згідно з цим документом передбачалося по­слідовне поглиблення інтеграційних процесів, перехід до більш зрілих форм інтеграції. У березні 1996 р. була підписана угода між Білоруссю, Казахстаном, Киргистаном і Росією про поглиблення інтеграції в економічній та гуманітарній сферах. З 1997 р. ство­рюється Союз Білорусії й Росії. П'ять країн: Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан, Молдова створили організацію співробітницт­ва (ГУУАМ).

Тенденцією, яка суперечить регіоналізації, на думку Вайденбаума, є розвиток глобальних фірм. Технологічний прогрес, особливо в галузі телекомунікацій та транспортування, уможливили реаліза­цію багатьох ділових нововведень, які дозволяють долати перепони, зведені орієнтованими на протекціонізм урядами. Саме тому роль відокремлених держав як рушійної сили у торговельній політиці зменшується, світ все частіше бачить надихаючі зразки міжнародної комерції. Яскравий приклад глобалізації — створення Світової орган­ізації торгівлі (СОТ), спрямованої на суттєве скорочення або скасу­вання більшості торговельних бар'єрів у світовій торгівлі.

Віддаючи належне цьому досить цікавому дослідженню, зазна­чимо, що не варто протиставляти одне одному — регіоналізацію та глобалізацію економіки. Це взаємодоповнюючі, різномасштабні і різноякісні інтеграційні процеси. Можна стверджувати, що регіо­нальні інтеграційні процеси є сходинками на шляху до глобалізації економіки. Відомо, що кожна сучасна країна може бути учасницею багатьох регіональних угруповань. Це ще один аргумент на користь цієї тези, бо не тільки окремі корпорації, а економіка кожної краї­ни стає транснаціональною, частиною планетарної економіки.

До феномену глобалізації прикута увага дослідників, мета яких не лише з'ясувати сутність даного явища, а й визначити його на­слідки для людства. Серед теоретиків глобалізації вирізняються дві групи учених: оптимістів та песимістів в оцінці впливу глобальних процесів па долю людства.

Перша група покладає особливі надії на глобалізацію у ство­ренні нової динамічної ринкової економіки. Остання буде грунту­ватися на значному підвищенні продуктивності праці, що дозволить поєднати більш швидкі темпи росту з низькою інфляцією і з мен­шим безробіттям.

Друга група посилює критику глобалізації, заявляючи, що гло­бальна економіка сьогодні — це економіка соціального абсурду, яка породжує небувалі додаткові багатства, використовує їх для спеку­ляцій і, не вміючи або не бажаючи їх справедливо розподіляти і пе­рерозподіляти, породжує глобальну бідність людей у світі. На думку учених цього напряму, глобальна економічна система не може вважатися здоровою і не має перспективи, якщо сьогодні за­гальне багатство тільки 225 найбагатших осіб світу складає понад 1 трлн. дол. США, що дорівнює річному доходу 47% людства, або більш ніж 2,8 млрд. людей. За даними ПРООН, частка 20% найбіднішого населення світу в глобальному доході скоротилась з 2,3% у 1960 р. до менш ніж 1,1% У кінці 90-х років.

Відношення доходу 20% найбагатшого населення землі, так званого золотого мільярда, до доходу 20% найбіднішого населен­ня планети становило 30:1 у 1960 р., 60:1 у 1990 р. і 90:1 у 1999 р. Таких темпів перерозподілу глобального валового продукту ніко­ли не було раніше в історії світової цивілізації1 .

Однак, незважаючи на відносне відставання від найбагатшої частини світового населення, протягом XX ст. відбулось триразо­ве збільшення середньодушового ВВП найбіднішої частини насе­лення. Таке суттєве зростання доходів не могло відбутися без інтер­націоналізації досягнень НТП. Поглиблення ж майнової поляри­зації значною мірою залежить від нерівномірного і вибіркового характеру розвитку науки і техніки у світі. На початку 90-х років країни «сімки» мали 80,4% світової комп'ютерної техніки і забез­печували 90,5% високотехнологічного виробництва. Лише на СІЛА і Канаду припадає 42% усіх світових витрат на дослідні розробки, у той час як на Латинську Америку і Африку разом менше 1 %. Про­мислово розвинені країни контролювали 87% із 3,9 млн. патентів, зареєстрованих у світі за станом на кінець 1993 р.2

Отже, цілісність сучасного світу і взаємозалежність національ­них економічних систем не виключають суперечностей глобалізації. Ці суперечності проявляються у нерівномірності розвитку людсь­ких суспільств, поділі світу на елітарну групу «золотий мільярд» та інший світ.

Наша держава також не може стояти осторонь процесів глоба­лізації, бо вже відбулась як суверенна держава, ставши повноправ­ним суб'єктом міжнародних відносин.[ 8 ст. 21-22]


Передумови входження світової економіки в процес економічної глобалізації

У 80-90х – роках ХХ ст. у світовому господарстві відбулася подія надзвичайного значення - держави з командно-адміністративною системою почали ринкове реформування економіки. Ця обставина дозволила об’єднати посткомуністичні країни в групу держав з перехідними економічними системами, куди включаються 28 держав із населенням, що перевищує 300 млн. людей.

Характерна особливість країн, що переходять до сучасної ринкової економіки, яку вони успадкували від командно-адміністративної сис­теми, полягає у деформованому розвиткові їх промисловості, диспро­порції у співвідношенні виробництва засобів виробництва й товарів широкого вжитку. Це призвело не тільки до неузгодженості окремих секторів економіки, але й до фактичної стагнації таких галузей, як сільське господарство, легка та харчова промисловість, значного відста­вання науково-технічного розвитку від рівня передових країн світу.

Як свідчать дані табл. З, зазначена група країн, маючи населення у 2,4 раза менше, ніж у розвинених країнах світу, виробляє ВВП менше у 8,8 раза. А частка перехідних країн у світовому експорті товарів та по­слуг менша у 15,6 раза, що свідчить про незначний ступінь інтегрованості у світове господарство.

Частка країн у світовому ВВП, загальному експорті та населенні у 2002 р.:

Групи країн

Кількість країн

ВВП, %

Експорт товарів та послуг, %

Населення,

%

Високорозвинені країни

92

55.7

74,8

15.4

Країни, що роз­виваються

125

38,1

20,3

78,2

Транзитивні країни

28

6,3

4.8

6,4

Слід зауважити, що перехідні країни не є однорідними. Серед них вирізняються три групи держав із різними можливостями участі у глобальних процесах.

У першу групу входять Латвія, Польша, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, де склалися сприятливі умови для швидкого завершення перехідного етапу. Незважаючи на суперечності та труднощі перехідного періоду, у цих країнах з1994 р. почалось економічне зростання. В Естонії, Литві падіння економіки припинилося у 1995 р. Саме ці держави стали першими претендентами на вступ до в який відбувся у травні 2004 р. У цих країнах зберігаються високі тем: економічного зростання, динаміка прямих іноземних інвестицій, зростання частки наукомісткого сучасного обладнання для розвитку: інноваційних процесів.

Друга група країн із перехідною економікою представлена балканськими державами, які не мали розвинутої промисловості. Крім то воєнні події, що відбувалися на їх території, не могли не позначити на стані економіки й створенні передумов до включення у процес глобалізації. Проте балканські країни в умовах командно-адміністративні системи у значних масштабах зберегли приватний сектор. Ця обставина значно прискорила процес ринкових перетворень і час виходу з економічної кризи. Перехід до зростання ВВП у них починається з 1998 у Румунії — з 1999 р. Зазначені обставини обумовили гальмування входження цих країн у єдиний європейський простір.

До третьої групи перехідних країн увійшли республіки колишнього СРСР за винятком країн Прибалтики. Оскільки режиму, який би відповідав сучасним критеріям ринкової демократії, не знала і дореволюційна Росія, то завдання розбудови ринкової економіки в цьому регіоні виявилось виключно важким. Особливе посідає Китай, ринкові перетворення почалися наприкінці 70-х років. Неоднорідність соціально-економічного та історичного розвитку зазначених країн викликали застосування ними різних моделей включення до процесу економічні глобалізації.[ 1 ст. 36-38]

Слід зазначити, що, на відміну від розвинених економік світу, в перехідних суспільствах механізми ефективного державного впливу на економічні процеси перебувають у стані формування. Найголовнішою проблемою є відсутність усталеної системи консолідації інтересів, яка в розвинених країнах існує у вигляді «симбіозу» промислового, торговельного та фінансового капіталів, розвиненої системи ринків, кредиту фінансових, бюджетно-податкових та інших відносин, розвиненої нормативно-правової бази.

Між тим, здійснення активних заходів трансформаційної політики є об'єктивною вимогою сучасного етапу перехідних процесів. Відтак дієвість економічної політики полягатиме у здійсненні заходів, які за­безпечують мінімізацію підстав для конфлікту інтересів при максимумі безпосередньої зацікавленості провідних економічних груп у реалізації запропонованої державою стратегії економічного зростання.

Зазначені проблеми є актуальними і для України, яка належить до третьої групи постсоціалістичних країн. Особливості історичного роз­витку України, структура економіки обумовили довготривалу кризу у ході ринкової реформації. Скорочення виробництва позначилось на рівні добробуту населення. Відбулось значне скорочення рівня спожи­вання та нерівномірність розподілу доходів.

Заданими національної статистики, Україна за рівнем ВВП надушу населення відстає від Болгарії Й Білорусі у 1,7 раза, від Румунії й Росії — 2,2-2,3 раза, Польщі Й Словенії — в 4,6 раза, від Австрії, Франції, Німеччини — в ЗО разів, Швейцарії — в 43 рази.

Такий досить тяжкий стан економіки є результатом дії цілої низки факторів, найголовніші з них такі: майже повна зношеність обладнан­ня в усіх галузях економіки, нераціональна сировинна й напівфабрикат-на структура промисловості країни, тяжкі наслідки Чорнобильської катастрофи, психологічна неготовність певних груп населення до умов життя в іншій економічній системі. Але найголовніший чинник — це якість здійснення трансформаційних перетворень у країні. Після три­валого падіння макроекономічних показників Україна тільки у 2000 р. почала виходити з кризового стану.

За розвитком зовнішньоекономічних зв'язків Україна поступається навіть країнам другої групи. Згідно з доповіддю «Україна ЄС: на шляху чо­тирьох свобод», підготовленою консультативною компанією АНТ Consulting Group, інтеграційний потенціал України обмежується певними фак­торами. Перешкодою для членства в ЄС є різні рівні економічного розвитку України та європейських країн. Рівень життя українців становить 15% від середнього показника по ЄС. Крім того, мізерною є частка України в зовнішній торгівлі — усього 0,4%. З більшістю країн торговельні відноси­ни є незначними. Прямих іноземних інвестицій на душу населення при­падає лише два відсотки від середнього рівня по ЄС.

Однак Україна вже зараз має економічні передумови для активізації міжнародних економічних зв'язків. Держава займає велику територію на південному сході Європи, має вихід до Азовського та Чорного морів, розташована на перетині торговельних шляхів: із півночі Європи на південь на азіатський й африканський континенти, в арабський світ, а також із заходу з країн Європейського співтовариства на схід у країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Маючи територію, площа якої не перевищує 0,4% світової, і населення на рівні 0,8% від загальної кількості населення планети, Україна виробляє майже 5% світової мінеральної сировини та продукції її пере­робки. В надрах України зосереджено 30% запасів залізних руд, 75% — марганцю, 90% — кристалічного графіту, більша частина світових по­кладів титану й цирконію. На території України є значні ресурси рідкоземельних металів, що використовуються для виробництва нових ма­теріалів із наперед заданими властивостями.

Таким чином, із геополітичної точки зору економічний, технологічний та науковий потенціал України можна порівняти з Росією, Німеччиною, Францією й Великою Британією. Усе це дозволяє нашій; державі активно брати участь у міжнародному поділі праці, розвивати світові господарські зв'язки.

З 2000 р. Україна має високі темпи економічного зростання. Скорочено зовнішній та внутрішній борги. Слід відмітити, що 2004 р. по­значився відчутною активізацією зовнішньоекономічної діяльності. Зовнішню торгівлю Україна здійснювала з партнерами 200 країн світу. Україна досягла значного прогресу в поглибленні своїх економічних; відносин і з багатьма країнами. Це проявилося у збільшенні зовнішньо­торговельного обороту країни. Така позитивна динаміка стала вагомим. чинником загального зростання української економіки, передумовою поглиблення участі в міжнародному поділі праці, більш активного розвитку усіх форм міжнародних економічних зв'язків.[ 1 ст. 40-43]

Економічна модель участі України у процесі економічної гло­балізації має включати певні елементи.

1. Конституційний лібералізм: верховенство закону, захист майно­вих прав, боротьбу з корупцією, свободу засобів масової інформації.

2. Ринкову трансформацію, яка передбачає:

— стабілізацію економіки шляхом жорсткого фінансового контро­лю, регулювання доходів, зниження бюджетного дефіциту, скорочення державного боргу, валютного регулювання;

— лібералізацію економіки на основі лібералізації цін, зовнішньої та внутрішньої торгівлі, руху капіталу, забезпечення повної конвертованості валюти;

— розвиток різноманітних форм власності та підприємницької діяльності;

— здійснення структурної перебудови економіки шляхом скорочен­ня питомої ваги важкої промисловості, військово-промислового ком­плексу сільського господарства, прискорення розвитку сфери послуг.

3. Інституціональний розвиток, який ґрунтується на таких факто­рах:

— здійснення державної політики модернізації науки та освіти, адекватної трансформаційним процесам та світовим стандартам;

— розробка методів та механізмів стимулювання інноваційної моделі економічного розвитку;

— удосконалення, систематизація та стабілізація норм права;

— підвищення рівня економічної й правової освіти населення з метою формування відповідної психології, що ґрунтується на принципах раціоналізму;

— підвищенні ролі релігії у формуванні відповідних норм трудової етики.[ 1 ст. 43-45]

Протягом 2001-2003 років світове господарство розвивалося тем­пами, що не відповідали його можливостям. Зростання зупинилося наприкінці 2002 р. — на початку 2003 р. під впливом війни в Іраку, ус­кладнення європейсько-американських відносин і спалахом атипової пневмонії. Але фахівці Світового банку з вивчення загаль­носвітових тенденцій прогнозують сприятливі перспективи на наступні роки, пов'язані з позитивними зрушеннями в економіці США та швид­кими темпами економічного зростання Китаю.[ 1 ст. 21]

Суттєве зростання макроекономічних показників у країнах, що роз­виваються, не могло відбутися без інтернаціоналізації досягнень НТП в умовах глобалізації. Розвинуті держави зацікавлені у розвитку торгівлі З відсталими країнами, бо потребують ресурсів цих країн. Але, як свідчить практика, поступово в обмін на природні ресурси менш роз­винуті країни починають імпортувати обладнання для переробки цих ресурсів. З плином часу цивілізовані країни переносять окремі вироб­ництва в зазначений регіон, відбувається вивіз капіталу.

Таким чином здійснюється поступове підтягування країн, що роз­виваються, до рівня розвинутих. Більш того, відкриті Й вільні ринки як наслідки глобальних процесів є джерелом добробуту. Вони будуть спри­яти перерозподілу світових доходів на користь найбіднішого населен­ня країн, що розвиваються.

Здійснюється перехід до нового типу економічного зростання, який ґрунтується на принципово нових формах поєднання науки з виробництвом, створенні нових елементів продуктивних сил (ЕОМ, мікроелектроніка, лазерна техніка), на якісно новому рівні використання нового фактора виробництва.

Сучасний тип економічного зростання супроводжується перебудовою народногосподарських комплексів: відбувається перехід від структури, в якій домінувало промислове виробництво, до структури, де визначальним є інформаційний сектор суспільного виробництва. Нещодавно економічна наука вирізняла три сектори суспільного виробництва видобувну промисловість та сільське господарство, обробну промисловість, сферу послуг (включаючи транспорт).

Зараз успішно розвивається четвертий — інформаційний сектор. До нього відносять освіту, науку, конструкторські розробки, створення про­мислових роботів, гнучких автоматизованих систем, передачу та оброб­ку інформації. Ключове місце в інформаційному секторі посідає електронно-обчислювальна техніка.

Важливий чинник сучасного економічного зростання — рівень підготовки кадрів. Ще у 80-ті роки у всьому світі почала втілюватися у життя концепція безперервної освіти. Дослідження показали, що існує прямий зв'язок між витратами на освіту Й продуктивністю праці: чим вищі темпи зростання витрат на освіту, тим вищі темпи зростання про­дуктивності праці. Зараз у цивілізованому світі темпи росту витрат на підготовку кадрів збільшуються у 1,5—2 рази швидше, ніж темпи зрос­тання національного доходу країн. За рівнем витрат на освіту та показ­ником продуктивності праці провідне місце посідають США. В інших країнах світу спостерігається пряма залежність рівня продуктивності праці від величини витрат на освіту.

Японія першою серед промислово розвинених країн зрозуміла стра­тегічне значення освіти. Ще у 60-ті роки, відстаючи від інших країн із роз­витку власної наукової бази, країна стала направляти в освіту втричі більше коштів, ніж на науку. Таке співвідношення залишається і зараз, незважа­ючи на інтенсивний розвиток власних науково-дослідних розробок.

У президентському бюджетному посланні Конгресу США від 28 лютого 2001 р. першим пріоритетом бюджету — 2002 названа підтрим­ка шкільної освіти. Потреби сучасної економіки примусили амери­канську державу переглянути свою політику невтручання у систему освіти, особливо шкільної.[ 1 ст. 23-27 ]

Очевидно, гармонійно поєднати зовнішньоекономічну стратегію і тактику в умовах глобалізації наша країна може, обмеживши співробітництво в ЄЕП лише першим етапом інтеграції — створенням зони вільної торгівлі. Глибока ж інтеграція з утворенням спільної валюти майже повною втратою впливу на національну економіку означатиме відсунення перспективи євроінтеграції на невизначений термін. Поглиблення інтеграції доцільне при узгодженому з ЄС включенні ЄЕП у процес формування спільного економічного простору.[ 1 ст. 34]

Процес глобалізації, складний і суперечливий, не можна оцінювати однозначно. Україна поступово втягується в нього, і з часом вплив глобалізації ставатиме дедалі відчутнішим. Могутні держави часто прагнуть диктувати країнам власний сценарій їхнього розвитку, який не враховує національних інтересів, посилює залежність слаб­ких національних економік від всесильних міжнародних (насамперед, фінансових) організацій. Протистояти глобалізації нелегко, до того ж її посилює розвиток інфор­маційної сфери. Залишатися осторонь процесу інформатизації теж не можна - це веління часу, зумовлене науково-технічним прогресом. Інформація у ХХІ ст. стає го­ловним ресурсом, який відсуває на другий план ті, що панували впродовж минулих століть, - сировину й енергію.

Технологічний розрив між Україною і промислово розвинутими країнами, які будь-що намагаються посилити свій вплив на світовому ринку, невпинно збільшується. Національна економіка Істотно ослаблена погіршенням зовнішніх і внутрішніх чин­ників зростання. Тож постає нагальна проблема активного використання інновацій як засобу розвитку й адаптації до процесу глобалізації. Українським підприємствам тре­ба розробляти і втілювати передові, не гірші від зарубіжних, технології управління, щоб забезпечити свою конкурентоспроможність, з урахуванням особливостей сучас­них господарських процесів.

Активізація інноваційного процесу неможлива без заохочення та ефективного використання новаторської розумової праці, що створює нові знання І новітні техно­логії. Механічне застосування чужих, запозичених "ноу-хау" сьогодні є не настільки цінним, як раніше. ЗІ сфери ощадливішого використання часу та обмежених матері­альних ресурсів, що знижує собівартість І ціну продукції, світова конкуренція пере­містилась у сферу технологічного прогресу, техніко-технологічного вдосконалення. На жаль, у цьому аспекті Україна з плином часу дедалі більше залежить від інтелек­туальної, наукомісткої продукції Інших країн. Досить часто матеріали, обладнання, машини, технічний досвід І "ноу-хау" вітчизняні підприємства купують за кордоном, І буває, що через брак коштів купується далеко не найкраще. Проте, хоча в такій за­лежності І прихована певна небезпека, рішення відмовитися від залучення зарубіж­них технологічних знань було би теж помилковим.

Уроком для України має стати практика країн, що розвиваються. їхні економічні дії були приречені на поразку передовсім тому, що через гострий брак людського капіталу, відсутність господарської інфраструктури та економічних рішень, необхід­них для реалізації наявних можливостей, проводилася політика наздоганяючого роз­витку, вживалися заходи до разового імпорту машин та обладнання. Такі спорадичні ін'єкції виявилися марними: адже без пошуку власної ніші в загальноцивілізаційному процесі, без створення умов для самостійного технічного розвитку, без удосконален­ня та модернізації всього технічного парку не можна створити конкурентоспроможне виробництво. Імпорт техніки вчорашнього дня викликає постійну потребу в нових за­купівлях і невпинних витратах валютних ресурсів, що здобуваються за рахунок де­шевизни робочої сили і низького рівня життя людей. За відсутності системної діяль­ності з удосконалення та розвитку техніки й технології такий машинний імпорт врешті-решт може призвести до провалу національної економіки. Ринковий механізм треба використовувати на повну потужність не для наздоганяючого розвитку, а для здійснен­ня радикальних структурних перетворень, спроможних поставити країну поруч з дер­жавами постіндустріального рівня. Досягти такого рівня неможливо без посилення мотиваційних стимулів до праці, інноваційної діяльності, підвищення уваги до люд­ського фактора.[зянько ст. 86-87]

І сьогодні в Україні не завжди людина, працюючи повний робочий день, отримує заробітну плату на рівні встановленого державою прожиткового мінімуму чи трохи вищому від нього. Щоправда, певне наближення мінімальної зарплати до прожитко­вого мінімуму у 2005 р. все ж таки відбулося. Так, якщо у 2004 р. мінімальна зарплата була 237 грн. або 65,5% від прожиткового мінімуму, який на той час дорівнював 362 грн., то впродовж 2005 р. розмір мінімальної зарплати підвищувався 4 рази і з 1 вересня становить 332 грн. на місяць. Прожитковий мінімум на 1 особу в розра­хунку на місяць цього року підвищено до 423 грн., відповідно, розрив між ним і мінімальною зарплатою у 2005 р. вдалося скоротити на 10%. Нині мінімальна зар­плата становить 78,5% від прожиткового мінімуму, проте розрив між ними у 21,5% ще має бути подоланим.

Для розвитку інноваційної діяльності треба невідкладно реформувати існуючу в Україні систему оплати праці, підвищивши вартість робочої сили. Якщо фізична й інтелектуальна праця оплачуватиметься належним чином, то перед підприємцями постане проблема її економії. Це може дещо підвищити рівень безробіття і посилити конкуренцію на вітчизняному ринку праці, але змусить економити енергоресурси та інші фактори виробництва, підвищувати продуктивність праці. Розробка та впрова­дження новітньої техніки і прогресивних технологій стануть основним способом ве­дення конкурентної боротьби, завоювання нових ринків збуту. Отже, збільшиться попит на розумову працю інженерів, здатних ефективно працювати в умовах економічних змін, на авансцену вийдуть підприємці-новатори, щоб не лише впроваджувати тра­диційну, імітаційну чи залежну інноваційну стратегію, а й розробляти стратегію на­ступальну, що вимагає високої кваліфікації, вправного менеджменту, раціональної організації роботи.

Щоб інтегрувати вітчизняну економіку у світогосподарський процес, треба підви­щувати ефективність і конкурентоспроможність великих підприємств, зокрема, роз­вивати таку форму інноваційного підприємництва, як концерни. У концернах можуть об'єднуватися підприємства промисловості, транспорту, торгівлі, банківської сфери

для спільного здійснення наукомістких інноваційних проектів, що дасть змогу їхнім учасникам вирівнювати певні галузеві сезонні коливання і ризики, переводити капі­тал у перспективніші галузі економіки.

Процес глобалізації зумовлює розвиток інноваційного підприємництва, яке, у свою чергу, полегшує інтеграцію країни в систему світового господарства та пристосуван­ня до нинішніх обставин. Тому невідкладними стратегічними завданнями національ­ної економічної політики мають бути піднесення конкурентоспроможності промисло­вості, забезпечення впровадження інновацій, модернізація виробництва.[ 2 ст. 88-89]


Соціально-економічні наслідки економічної глобалізації

Традиційно економічна інтеграція передбачає економічну відкритість дер­жав та їх співробітництво. Такий ефект досягається завдяки відкритості націо­нальних ринків та лібералізації міжнародної економічної діяльності, що супро­воджується обмеженням політики протекціонізму та впровадженням вільної світо­вої торгівлі. Поступово можуть формуватися великі міждержавні об'єднання, ство­рюючи сприятливі умови для розвитку економічних зв'язків між країнами-учасницями. Прикладом такої глибокої інтеграції є Європейське Співтовариство.

Технологічна інновація стала потужним двигуном глобалізації. Розвиток та впровадження нових технологій привели до стимулювання виробничої діяльності, підвищення продуктивності праці та посилення конкуренції.

Глобалізація поширювалася по всьому світу, несучи з собою процес цивілі­зації. Цей процес створив умови для розширення та поглиблення діяльності органі­зацій, які змінили орієнтацію своїх виробничих потужностей з внутрішніх ринків на світові. На даний час багатонаціональним корпораціям належить близько тре­тини світової торгівлі. ТНК постійно зростають, розширюються і формують по­тужний міжнародний господарський комплекс, глобально охоплюючи всі країни світу, ведучи конкурентну боротьбу за ринки збуту та світові фінансові ресурси. Сьогодні економічна потужність ТНК з легкістю може конкурувати з деякими окре­мими державам. На відміну від розвинутих країн, транснаціональні компанії мають жорстку ієрархічну структуру управління, вони можуть легко розпоряджатись ве­личезними ресурсами і в короткі проміжки часу для вирішення локальних завдань бути більш ефективними, ніж держави. Звісно, виникає занепокоєння відносно безпеки та моральності таких завдань. Крім того, зростання експансії ТНК може негативно позначитись на розвитку національних економік через створення умов, в яких національні виробники не в змозі конкурувати з потужними компаніями і змушені поступатись своїми інтересами для утримання на ринку. Багатонаціональні корпорації є величезним джерелом інвестиційного капіталу, але негативним мо­ментом їх діяльності може виступати неузгодженість політики компаній з націо­нальними інтересами держави.

Глобалізація як світове економічне явище стала однією з найвпливовіших сил, яка призвела до загострення міжнародної конкуренції, що сприяє поглиблен­ню спеціалізації та міжнародного поділу праці. Унаслідок цього відбувається зро­стання продуктивності праці та скорочення витрат. Таким чином, держави орієн­тують свою діяльність на глобальний світовий ринок, що передбачає досягнення вищої ефективності, більш повного та якісного задоволення внутрішнього та зов­нішнього попиту. Участь національної економіки в міжнародній конкуренції за­безпечує гнучкість у використанні ресурсів, упровадження передової технології, що призводить до загального підвищення обсягу виробництва.

Ще однією перевагою глобалізації є економія на масштабах виробництва, що потенційно може призвести до скорочення витрат та зниження цін, а отже - до економічного зростання.

Досить вагомим аспектом впливу глобалізації на національні економіки є надзвичайно високі темпи зростання прямих іноземних інвестицій, які випере­джають динаміку світової торгівлі. Прискорення економічного зростання розви­нутих країн спрямовує потоки капіталу в країни, що розвиваються і особливо по­требують фінансових ресурсів. При цьому важливим фактором залучення інозем­них інвестицій виступає обґрунтована державна макроекономічна політика, яка захищає права власності та створює сприятливі умови для підприємницької діяль­ності. Інвестори також враховують внутрішні фактори, до яких належать рівень забезпеченості робочою силою та її кваліфікація, вартість робочої сили, обсяг ринку, ступінь інвестиційних ризиків тощо.[ 7 ст. 133-134]

Найхарактернішою рисою глобалізації є об'єднання процесу виробництва, а також об'єднання ринків, які в результаті стають міжнаціональними. Тобто у світі послідовно продовжується об'єктивна тенденція концентрації виробництва в руках обмеженого кола впливових суб'єктів. Таке об'єднання відбувається в двох напрямах. З одного боку, внутрішній розвиток фірм призводить до їх розростання за межі окремих країн, а з другого, фірми-конкуренти починають зливатися або домовлятися між собою.

Злиття фірм, створення об'єднань всесвітнього масштабу є наслідком цілком природного бажання постійно підвищувати свої доходи, якомога більше уникати негативного тиску конкуренції на рівень можливого прибутку. Усі наступні кон­центрації і так уже достатньо великих фірм призводять до їх збільшення, що відпо­відно зменшує кількість основних суб'єктів господарювання в кожній галузі еконо­міки. Тобто глобалізація сприяє монополізації ринків.

Монополізація відбувається не лише шляхом об'єднання фірм. Більш серйоз­ним її наслідком є так звана картелізація світової економіки, змови все більш потужних підприємців, які дозволяють їм уникати конкуренції. Чим менша кількість підприємницьких структур працює на ринку, тим простіше їм узгоджу­вати свої дії. Велетенські фірми досягають домовленості між собою з метою вста­новлення контролю над світовими ринками, зловживання ринковою владою, по­дальшої концентрації для створення глобальних світових монополій. На світово­му рівні формуються також олігопольні структури. Фахівці відзначають їх появу в електронній, хімічній промисловості, автомобілебудуванні.

На підставі вищенаведеного можна було б зробити висновок, що глобаліза­ція через концентрацію виробництва, через благодатні умови для створення кар­телів - поступово усуває конкуренцію. Водночас є безліч прикладів, коли вона сприяє створенню конкуренції на раніше монополізованих ринках. Досить яскра­во цю тезу підтверджує приклад розвитку світового ринку телекомунікації. Ще зовсім недавно на більшості національних ринків телекомунікації! домінували державні монопольні структури. У США це " АТ&Т", у Великій Британії - "British Telekom", у Німеччині - "Deutsche Telekom", в Японії - "NТТ", а у Бразилії –"Telebras". В Україні такою компанією є "Укртелеком". Ці компанії-гіганти були, як правило, державними, але, навіть, коли їх форма власності була змішаною, або приватною, їм все одно доводилось працювати в умовах жорсткого державного регулювання. Міжнародної конкуренції між телекомунікаційними компаніями практично не існувало. Ринки були значною мірою ізольовані один від одного нездо­ланними бар'єрами. Зазвичай законодавство окремих країн забороняло діяльність іноземних компаній на національному ринку телекомунікація та їх безпосередню конкуренцію з місцевими операторами. У результаті більшість телекомунікацій­них компаній стягували зі своїх клієнтів підвищену плату за телефонні розмови з віддаленими населеними пунктами всередині країни та за міжнародний телефон­ний зв'язок.[ 5 ст. 405-406]

Отже, глобальні процеси призвели до прискорення динаміки економічних процесів у світі, що супроводжувалось виникненням нових глобальних ринків, розвитком інформаційних технологій, укладанням угод щодо еконо­мічного співробітництва, розширенням діяльності ТНК.

Такий прорив в економічному житті має багатоаспектний характер та неодно­значний вплив на національні економші країн світу. На сьогодні питання глобалі­зації є особливо актуальним не тільки через ті блага, які вона надає, але я через потенційні конфлікти, які можуть виникнути у світі.

Процес глобалізації створює умови для виграшу, але головною проблемою є те, що ефективно використати дані можливості мажуть далеко не всі країни, втягнені в цей процес. Дійсно, найбільшу вигоду від фінансової інтеграції та глобалізації отримують заможні індивіди або країни з високим рівнем доходів та розвинутими фінансовими системами. Таким чином, основним негативним на­слідком глобалізації є диспропорції у світовій економіці, тобто поглиблення нерівномірності розвитку країн світу. Слабка економічна політика ряду країв, що розвиваються, не дає змоги їм активно брати участь у світо господарській діяль­ності, що позбавляє ці країни можливості скористатись перевагами інтеграції у світове господарство. Протекціонізм та замкнутість національних економік не тільки не здатні вирішити проблему, але я призводять до В загострення.

Вирішити проблему нерівномірного впливу результатів глобалізації на на­ціональні економіки можливо шляхом розподілу переваг від неї всередині країв та між ними. Ці питання повинен вирішувати міжнародний інститут на базі глобаль­ного співробітництва. Оскільки бідні країни не мають жодного шансу конкуру­вати в глобальному середовищі, вони потребують допомоги на початковому етапі. Тому багаті країни та міжнародні організації повинні дотримуватись своїх зобов'я­зань та зміцнити підтримку країн, що розвиваються.

Інша проблема глобалізації викликана занепокоєнням окремих країн, уряди яких можуть втратити контроль над економічними процесами в країні. Це зумов­люється зростанням потужності сильних держав, багатонаціональних та глобаль­них корпорацій та міжнародних організацій, які справляють вплив на слабкі дер­жави, поступово отримуючи контроль над їх економічним розвитком. У такому

випадку глобалізація сприяє зростанню та зміцненню сильних держав та органі­зацій і ще більше ускладнює економічне становище країн, що перебувають на стадії становлення ринкової економіки.[ 7 ст. 135-136]

Ще одним позитивним наслідком глобалізації є демонополізація спожи­вання, якщо розглядати його у світовому масштабі. Раніше деякі види товарів переважно користувались попитом лише в окремих країнах і, зазвичай, порівняно незначною кількістю споживачів. У міру глобалізації світового виробництва коло споживачів почало швидко розширюватися. Це стосується передусім придбання автомобілів, фотопослуг, мобільних телефонів, відеомагнітофонів тощо. Зокрема, в Україні ці товари ще 30-40 рр. тому були доступні лише невеликому колу спожи­вачів, а сьогодні вони користуються попитом широких версти населення. Наприк­лад, мобільні телефони тепер мають навіть школярі. Причому все це, як правило, товари імпортного виробництва.

Населення має змогу переключити попит на все більше коло товарів, які далеко не завжди є взаємозамінними. Просто відбувається диверсифікація попиту, його подрібнення між різними можливими шляхами задоволення тих чи Інших потреб споживання. Наприклад, ще 20-40 рр. тому літню відпустку більшість на­селення України проводила в сільській місцевості, просто виїхавши з міста на природу. З появою розгалуженої туристичної мережі, розвитком транспортної системи – значна частина населення стала відпочивати на курортах інших країн, виїжджати на екскурсії у віддалені історичні місця тощо. Тобто конкуренція на ринку надання послуг відпочинку населення значно загострилась. Хоча туристичні фірми ста­ють більш потужними і, на перший погляд, здається, що вони могли б просто змо­витись між собою. Але це не завжди може допомогти. Все гостріше відчувається потреба воювати не з конкурентом у своїй галузі, а за переключення попиту спо­живача саме на певний вид послуг.

Який же результат для суспільства дає поєднання монополізації виробництва і демонополізації споживання? При монополізації виробництва, тобто зменшенні тиску конкурентних сил, виробник отримує все більшу владу над споживачем. Це дає йому змогу безпідставно підвищувати ціни, знижувати якість своїх виробів, висувати споживачу безпідставні вимоги. Якщо ж у споживача виникає можливість задовольнити свої потреби в певних товарах чи послугах взаємозамінними виро­бами, то сила виробника-монополіста послаблюється.

Тобто при демонополізації споживання негативні наслідки монополізації виробників поступово повинні знижуватися. Монополіст просто зобов'язаний покращувати якісні характеристики своїх товарів чи знижувати ціни на них з ме­тою приваблення споживача, інакше останній може переключити свій попит на інші товари. Якщо ж ціни будуть знижуватись і це призведе до збільшення попиту, то в результаті економії на масштабах виробництва продаж навіть за зниженими цінами виявляється рентабельним.

Якщо ж високий попит зберігається і при підвищенні цін, то це служить сигналом для розширення виробництва. Тут важливо швидко зорієнтуватись у ситуації і негайно розпочати нові капіталовкладення. Загроза полягає в тому, що широкий попит і високі ціни стимулюють залучення інвестицій конкурентів у відповідні сфери виробництва. І щоб цього не допустити, виробник-монополіст теж зацікавлений зменшити ціни чи іншим чином заохочувати споживача до прид­бання саме його товарів.

У цілому, оцінюючи вплив глобалізації на конкуренцію, слід зазначити, що він не є однозначним. Спостерігаються протилежні тенденції. З одного боку, зако­номірне зростання масштабів виробництва, зняття чи послаблення митних бар'єрів, досягнення НТП створюють сприятливі умови для створення глобальних моно­полій та олігополій, потужних транснаціональних корпорацій. Порівняно невелика кількість основних учасників ринку має спрощену можливість домовлятися між собою. Оскільки конкуренція між фірмами стає все жорсткішою, вони відчувають все більшу спокусу вдатися до антиконкурентних узгоджених дій. Зокрема, всту­пають у змову з метою поділу вільної ще частки ринку між головними гравцями. Це ще більше підсилює ринкову владу І без того потужних структур. До цього додається можливість домовленостей з урядами та Іншими органами управління щодо сприяння розвитку і безперешкодному функціонуванню таких "монстрів". Органи влади іноді просто не можуть не співпрацювати з цими структурами, на­стільки велика їх економічна та політична сила. Таким чином, у міру глобалізації чітко проявляє себе монополізація світового виробництва.[ 5 ст. 406-407]

До негативних наслідків процесу глобалізації належать підвищення не­стійкості та нестабільності економіки. Економічна нестабільність зазвичай пов'я­зана з проблемами фінансово-бюджетної стабілізації та зниженням інфляції Г. Ре­зультатом нестійкості економічного розвитку є непередбаченість та непрогнозованість тенденцій розвитку господарського життя через коливання основних макроекономічних показників. Зростання невизначеності скорочує надходження іно­земного капіталу в країну та зумовлює його вилучення з економіки.

Проблема глобальної нестабільності в економіці, викликана поширенням процесів глобалізації, пояснюється зростанням взаємозалежності національних економік на світовому рівні. Тому економічні коливання або кризи в одній країні можуть мати регіональні або глобальні наслідки. Тобто причини підвищення нестабільності економіки можна пояснити кореляцією між ступенем взаємопов'язаності параметрів складної системи та ступенем її нестійкості, Ученими-біологами було встановлено, що зростання ступеня взаємодії параметрів складної системи веде до різкого збільшення ступеня її нестабільності. Такий висновок є справжнім і для світової економічної системи, про що свідчить світова практика господарювання.

Протягом тривалого часу глобалізація вважалась умовою майбутнього про­цвітання нації. Першим реальним негативним проявом глобалізації стала хвиля південноазіатської фінансової кризи наприкінці 90-х рр. Одні з найбільш швидко зростаючих економік світу, що будували свою стратегію на взаємній кооперації з іншими країнами та активно розвивали внутрішні фінансові ринки, опинились на межі краху в лічені дні.

Аналіз такої ситуації доводить, що економіки постраждалих країн були дійсно достатньо інтегрованими у світову економічну систему, але розвиток внутрішніх фінансових ринків та механізмів їх захисту був дуже слабким. Крім того, кожна країна має свої темпи розвитку, свій шлях до стабілізації та свої національні особ­ливості, які необхідно враховувати при формуванні фінансової та економічної си­стеми. Застосовувати тут досвід західних розвинутих країн є недоречним, що може мати фатальні наслідки для приймаючих економік. Так і сталося з південноазіатськими країнами.

Негативні наслідки глобалізації зумовили розробку нової теорії, відповідно до якої існує так званий поріг у фінансовому розвитку країни, після проходження якого загроза негативних наслідків від відкриття своєї економіки значно знижується. Доцільність інтегруватися до світового господарства має місце тільки для тих країн. які перебувають у групі середнього доходу на душу населення і мають достатню ступінь розвитку внутрішньої фінансової системи до виходу на світові ринки. Суттєвими передумовами глобальної інтеграції є формування ринків цінних па­перів, кредитного та валютного. Країнам, які не відповідають зазначеним показ­никам, вихід на світові ринки не є закритим, але вони стикаються з загрозою отри­мання негативних наслідків глобалізації.[ 7 ст. 136]

За даними Світового банку на сьогодні інвестиційні потоки в основному спрямовані до країн Східної Азії, Латинської Америки та Європи. Причому близь­ко 80% капіталу припадає на невеликий клуб усього з десяти країн, які повністю відповідають умовам інтеграції до світової системи. Звісно, ще існують країни, які володіють левовою часткою передових технологій (тільки США належить 2/3 світових новітніх технологій), дуже доходними виробництвами в країнах “третього світу" (на США, Великобританію, Японію, Німеччину та Францію припадає понад 70% експорту та прибутків капіталу за кордоном) а також можливими яв­ними та прихованими інструментами регулювання савітової економіки. Такими є результати глобалізації сьогодні.[ 7 ст. 137]


ВИСНОВОК

Для України дуже важливим є врахування негативних наслідків глобалізації та кризи азіатських країн. Необхідним є розробка власної обґрунтованої стратегії розвитку, а не перенесення досвіду розвинутих країн на українську економіку. Прикладом такої практики є успіх китайської економіки, реформування якої здійснювалось всупереч рекомендаціям міжнародних організацій. Сьогодні Ки­тай є лідером за темпами розвитку та обсягом залучених іноземних Інвестицій.

Адаптація України до світового співтовариства вимагає проведення реформу­вання правової системи, яка забезпечить відповідність національного законодав­ства міжнародним вимогам. Необхідним є дотримання ринкових умов господарю­вання, спрямування на інтенсивний розвиток, зниження податкового тиску, скоро­чення внутрішньої та зовнішньої заборгованості, проведення соціальної політики. Для виходу на світову арену країна повинна створити потужний національний ринок, який дозволить їй визначити та закріпити пріоритетні ніші на міжнарод­них ринках. Усі ці умови сприятимуть підвищенню конкурентоспроможності Украї­ни та покращанню інвестиційного клімату.

Для входження у світовий економічний простір Україна має дотримуватись принципів вільної торгівлі та відкритості економіки, створивши при цьому відповідні механізми захисту внутрішньої економіки вік можливих потрясінь на світових фінансових ринках.

Список використаної літератури

1. Макуха С. М.Міжнародні господарські зв’язки країн із перехідною економікою в умовах глобалізації. – Х.: Право 2005. – 304 с.

2. Зянько В. Глобалізація та інноваційний процес: їхній взаємовплив // Економіка України. – 2006. – №2. – С. 148-160.

3. Шуляк П.С. Українсько-російські економічні відносини на сучасному етапі розвитку // Економіка, фінанси, право. – 2004. – №6. – С. 13-18.

4. Основи економічної теорії: Підручник / За ред. О.О. Мамалуя. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 444 С. – 463.

5. Борисенко З. Діалектика монополізму і конкуренції в умовах глобалізації // Вісник Національної Академії державного управління при Президентові України. – 2004. – №2. – С. 404-409.

6. Білорус О.Г. Економічна система глобалізму. К: КНЕУ. 2003. – 360. – С. 70.

7. Пешко А. Процеси глобалізації та їх вплив на національні економіки // Вісник Національної Академії державного управління при Президентові України. – 2006. – №2. – С. 133-138.

8. Макуха С.М. Україна в міжнародних економічних відносинах в умовах глобалізації. – Харків: Легас, 2003. – 352 с.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:10:12 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
17:15:30 25 ноября 2015

Работы, похожие на Научная работа: Економічна глобалізація

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150696)
Комментарии (1839)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru