Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Кінезіотерапія дітей с церебральним паралічем

Название: Кінезіотерапія дітей с церебральним паралічем
Раздел: Рефераты по медицине
Тип: курсовая работа Добавлен 05:24:36 11 июля 2009 Похожие работы
Просмотров: 599 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Зміст

Вступ................................................................................................................ 2

1. Поняття реабілітації.................................................................................... 4

2. Кінезіотерапія............................................................................................ 12

2.1 Поняття кінезіотерапії............................................................................. 12

2.2 Метод кінезіотерапії................................................................................ 16

2.3 Вживання активних методів лікування................................................... 18

2.4 Вживання пасивних методів лікування.................................................. 22

3. Оцінка ефективності медичної реабілітації.............................................. 24

3.1 Досвід лікування дітей з ДЦП по методиці В. Козявкіна...................... 24

3.2 Проведення експерименту згідно методики В. Козявкіна..................... 39

Список літератури......................................................................................... 44

Вступ

Значна поширеність захворювань і травм, складність і стійкість порушення функцій, що тривалою і часто стійкою втратою працездатності, ставлять проблему медичної реабілітації хворих в ряд найважливіших медико-соціальних проблем охорони здоров'я.

Багатолітня розробка авторами проблем реабілітації при різній патології дозволила викласти свої уявлення про відновне лікування, обґрунтувати необхідність комплексних реабілітаційних заходів, направлених на стимуляцію регенеративних для реституції процесів, посилення компенсаторних механізмів, а також запропонувати нові технологічні підходи до відновного лікування хворих при різних травмах і захворюваннях.

На базі сучасних фізіологічних і клінічних концепцій створені теоретичні основи лікувальної фізкультури, систематизовані фізичні вправи і визначені методичні положення до їх вживання. Таким чином, створені необхідні передумови для методичних розробок приватних питань в області практичного вживання засобів лікувальної фізкультури (фізичних вправ, масажу, працетерапії і ін.). Все це разом узяте сприяло формуванню вітчизняної школи лікувальної фізкультури.

Сучасна лікувальна фізкультура має тверді клінико-фізіологічні основи і продовжує розвиватися. В результаті багаточисельних експериментальних і клінічних досліджень і спостережень показана висока ефективність методу лікувальної фізкультури при різних захворюваннях і травмах, значно розширені показання до застосування різних засобів лікувальної фізкультури, виявлені механізми їх лікувальної дії на різні функції органів і систем організму. У основі позитивного ефекту, що отримується при вживанні засобів лікувальної фізкультури, лежить процес дозованого тренування, ведучій до підвищення функціональних здібностей всього організму і окремих його систем і органів.

Актуальність даної теми дуже велика, оскільки дуже багато дітей в даний час страждає хворобою ДЦП. Практичне значення теми – у вживанні викладеної методики В. Козявкина можна значно поліпшити фізичний стан дітей.

Мета курсової роботи – довести ефективність пропонованої методики.

Предмет дослідження – захворювання ДЦП у дітей.

Об'єкт дослідження – діти із захворюванням ДЦП.

Робота складається з 3‑х частин. Використані різні літературні джерела інформації.

1. Поняття реабілітації

Реабілітація (від лат. rе – «повернення» halibis – «здатність») – відновлення фізіологічного процесу. У сучасне поняття реабілітації входять бісоціальні закономірності відновлення здоров'я і працездатності хворих і інвалідів в комплексі з соціальними і економічними умовами, що їх визначають. Ця проблема вирішується за допомогою підходу, який передбачає комплексну оцінку біологічного, особового і соціального аспектів вирішення основної проблеми.

Об'єктом реабілітаційного процесу є хвора людина. Реабілітаційний процес проходить три стадії.

I – відновне лікування.

II – стадія ресоціалізації, з відновленням звичайних видів життєдіяльності, а також соціальних навиків.

III – повернення реабілітанта в звичайні умови життя.

Основні принципи реабілітації представляють: ранній початок, спадкоємність, етапність, індивідуальний підхід, комплексність заходів, що проводяться.

Реабілітація продовжує лікування і передує диспансеризації і вторинній профілактиці.

Реабілітація починається відразу після постановки діагнозу, часто реабілітаційні заходи починаються в реанімаційних відділеннях відразу після проведення операції.

Успіхи цивілізації, науково-технічний прогрес, досягнення медицини, на жаль, не привели до зниження інфекційних і неінфекційних хвороб серед населення планети. Навпаки, зростає число алкогольних, сердцевосудинних, респіраторних, ендокринних захворювань, нервово-психічних розладів, з'явилася група так званих емеристних інфекцій (СНІД, парентеральні гепатити і т. д.).

Причиною вищезгаданого є глобальна дія на організм людини соціальних, екологічних, медичних чинників.

До них відносяться:

· недостатнє, неповноцінне живлення;

· забруднення атмосфери і довкілля технічними чинниками;

· невиправдане вживання алкоголю, наркотиків, куріння;

· невиправдане вживання лікарських засобів;

· стресові стани.

Всі вищеперелічені чинники враховуються при проведенні реабілітаційних заходів.

Основою проведення реабілітаційних заходів є облік як індивідуальних особливостей що реабілітується, так і його соціального статусу, вираженості порушення життєдіяльності і працездатності.

Відновні заходи повинні здійснюватися з врахуванням всього комплексу чинників: біологічних, особових, професійних і соціальних, – стосовно ролі і місця людини в довкіллі.

Під реабілітацією у вузькому сенсі розуміють відновлення порушених функцій організму або їх компенсацію.

Реабілітація стала однією з соціальних проблем, до якої притягнені не лише лікарі різних спеціальностей, але і психологи, педагоги, юристи, соціологи.

Реабілітація як окрема медична дисципліна стала розвиватися після Другої світової війни у зв'язку з проблемою працевлаштування величезної кількості інвалідів, що залишилися в різних країнах в результаті військових дій.

У 1958 р. відбулося перше засідання Комітету експертів ВІЗ по реабілітації, на якому була зроблена спроба створити точну термінологію і прийнято рішення вивчати проблему. У 1966 р. XIX Асамблея ВІЗ прийняло резолюцію про реабілітацію. У ній вказувалося на значення реабілітації в зменшенні фізичних, психічних і соціальних наслідків захворювань; зверталася увага на необхідність розвитку реабілітаційних служб.

Єство реабілітації визначалося наступним формулюванням: «Реабілітація є відновленням здоров'я осіб з обмеженими фізичними і психічними здібностями для досягнення максимальної фізичної, психічної, соціальної і професійної повноцінності».

Організація Об'єднаних Націй розробила спеціальну програму реабілітації, яка проводиться ВІЗ, Міжнародною організацією праці, ЮНЕСКО і Дитячим фондом ООН – ЮНІСЕФ.

У Україні реабілітація визначається як система державних, соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних, психологічних і інших заходів, направлених на попередження розвитку патологічних процесів, що наводять до тимчасової або стійкої втрати працездатності, на ефективне і раннє повернення хворих і інвалідів в суспільство і до суспільно-корисної праці.

Для сучасної медицини в Україні реабілітація представляє закономірний процес розвитку профілактичного напряму. Вона завершує працю багатьох ланок відновлення здоров'я хворого до початкового до моменту захворювання рівня морфологічної і функціональної норми. Створення груп або служб реабілітації в різних областях медицини дає можливість чітко організувати весь процес лікувальних і відновних заходів з максимальним ефектом.

Спектр реабілітаційних заходів, використовуваних у відновному лікуванні, вимагає створення адекватних умов для їх проведення. Це можливо лише при правовій, методичній і фінансовій підтримці. Прогресивною формою розвитку охорони здоров'я є реабілітаційні відділення і центри. Реабілітаційні заходи мають бути загальнодоступні і якісні.

Правові і всегромадські підходи до проведення реабілітаційних заходів ґрунтуються на виданих національними і міжнародними органами документах по організації проведення реабілітаційних заходів, таких, як:

1) стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів (Накази Генеральної асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 20 грудня 1993 р. Резолюція №48/43);

2) Хартія третього тисячоліття (прийнята Генеральною асамблеєю міжнародної реабілітації. Лондон, 9 вересня 1999 р.).

У цих документах визначені основні положення нормативно-правової бази реабілітаційних заходів в Україні.

ВІЗ визначає реабілітацію як сукупність заходів, покликаних забезпечити особам з порушенням функцій в результаті хвороб, травм і природжених дефектів пристосування до нових умов життя в суспільстві, в якому вони живуть. Реабілітація – це відновлення здоров'я, функціонального стану і працездатності, порушених хворобами, травмами або фізичними, хімічними і соціальними чинниками. ВІЗ визначає здоров'я як стан фізичного, психічного і соціального благополуччя.

На кожному рівні надання медичній допомозі лікар має в своєму розпорядженні певні методи діагностики, лікування і реабілітації. Цей набір збільшується у міру рівня надання медичній допомозі. Завдання лікаря – чітко розмежувати можливість лікування і реабілітації на підставі тих діагностичних методів, які йому доступні, виділити патологічний процес і порушені фізіологічні функції і на підставі цього побудувати свою терапію і реабілітацію індивідуально для кожного хворого.

Реабілітацію хворого можна розділити на три етапи.

Перший етап – клінічний. На цьому етапі необхідно провести кордони між лікуванням і власне реабілітацією. З одного боку, лікувальні і реабілітаційні заходи проводяться одночасно, а інші цілі цих заходів відрізняються один від одного. Лікування направлене на ліквідацію або мінімальний прояв хвороби. Реабілітація направлена на досягнення фізичної, трудової, соціальної адаптації людини. Реабілітація доповнює лікування.

Провідні завдання клінічного етапу складаються з усунення етіологічного, ушкоджувального чинника, у тому числі ліквідації бактерійного, вірусного джерела захворювання, зменшення і ліквідації провідних морфологічних змін в уражених органах і системах, компенсації, а потім і ліквідації виникаючої недостатності функцій.

У гострий період захворювання, відповідний першому етапу захворювання, реабілітаційні заходи залежать від характеру захворювання, тягаря стану, віку хворого. Вони можуть проводитися як в стаціонарі, так і у випадку лікування вдома.

Для вирішення завдань реабілітації на першому, клінічному етапі можуть використовуватися будь-які засоби. Залежно від характеру захворювання це фізіотерапевтичні процедури, лікувальна фізкультура, дієтичне живлення, лікувальний охоронний режим, а також режим рухової активності. На першому етапі реабілітації заходу направлені на подолання страху, пов'язаного з лікуванням і характером захворювання, больовими процедурами.

Перший етап реабілітації закінчується при відновленні функції ураженого органу або достатньої компенсації втрачених функцій. Показниками нормалізації функцій, втрачених при хворобі, є відсутність ознак хвороби при клінічних і лабораторних обстеженнях, а функціональні показники наближаються до вікової норми.

Другий етап реабілітації – санаторний. На цьому етапі реабілітаційні заходи направлені на нормалізацію функцій уражених органів і систем, а також відновлення і нормалізацію функцій інших органів і систем, а також ліквідацію відхилень, що залишилися в період залишкових явищ. При цьому приділяється увага відновленню і розширенню фізичної активності хворого.

Санаторний етап проводиться в спеціалізованих санаторіях або реабілітаційних відділеннях лікарень або реабілітаційних центрів. У цих установах створюються оптимальні умови для комплексної реабілітації хворих за допомогою психотерапії, лікувальної фізкультури, фізіотерапії, медикаментозній терапії у поєднанні з лікувально-охоронними руховим режимом і дієтичним лікуванням.

Схема етапної реабілітації для лікування в стаціонарі: стаціонар – санаторій – поліклініка; для тих, що лікувалися удома: стаціонар вдома – поліклініка. Інформація про характер і лікування захворювання, реабілітаційних заходах першого етапу відбивається у виписній довідці, виписнім епікризі.

Медикаментозне лікування на цьому етапі. На другий план відсовується медикаментозна терапія, основного значення набувають дієта, режим, фізіотерапія, лікувальна фізкультура і інші методи лікування.

Безлікове одужання на цьому етапі надає благотворнішу дію.

На цьому етапі враховується і проводиться лікування реакції на хворобу, яка виявляється розвитком астенічної реакції з підвищеною стомлюваністю, млявістю і пасивністю. При іншому депресивному типові реакції виникає відчуття тривоги, втрата бажання одужання, поява туги, розгубленості. Рідше зустрічається іпохондричний тип реакції з відходом в хворобу, а також з розвитком істеріоформних реакцій. В даному випадку хворим необхідна психологічна реабілітація. Зазвичай після санаторного етапу реабілітації функціональні показники ураженою патологічним процесом системи нормалізуються як у спокої, так і при дозованих навантаженнях. При цьому наголошується відсутність клінічних, рентгенологічних і інших ознак активності патологічного процесу.

Третій етап реабілітації носить назву адаптаційного, або професійно-трудового для тих, що працюють.

У цей період досягається повне одужання хворого з нормалізацією морфологічних і функціональних характеристик, що забезпечують повну стійку компенсацію втрачених під час хвороби функцій, і повна адаптація до умов існування, що забезпечує фізичну, психічну, соціальну повноцінність хворих, відновлення професійних навиків і звичайної працездатності. За свідченнями використовується професійна орієнтація, професійне навчання, раціональне працевлаштування. Завершенням третього етапу реабілітації є відновлення всіх параметрів здоров'я, що представляють сукупність морфофункціональних ознак, що забезпечують нормальне функціонування всіх органів і систем. При хронічних захворюваннях, що наводять до інвалідизації хворих, завдання реабілітації полягають не лише в досягненні стану компенсації функції органу, але і в підтримці цієї компенсації. У цих хворих відповідно до індивідуального плану спостереження проводяться періодичні курси медикаментозної терапії і іншої терапії або призначається постійна терапія для забезпечення нормальної якості життя.

У цих хворих третій етап реабілітації затягується на невизначений термін, з періодичним поверненням до першого і другого етапів в період загострення хвороби.

Реабілітаційна програма представляє організаційно-методичну основу реабілітаційного процесу для досягнення найбільшого ефекту в максимально короткі терміни.

Для побудови програми необхідні дані про хворого в той період, коли хворому призначаються реабілітаційні заходи. Для цього збираються наступні дані:

· дані історії хвороби;

· дані об'єктивного обстеження хворого;

· уточнюються діагнози основного і супутніх захворювань;

· відбиваються давність і фаза захворювання.

Ці дані дозволяють визначити можливість органічних відхилень в організмі хворого. Окрім цього, проводиться обстеження і аналіз функціонального стану сердцевосудинної, дихальної, травної, нервової і інших систем організму хворого. Найбільш детальному функціональному обстеженню піддаються системи, уражені патологічним процесом. Отримані лікарем дані аналізуються, і створюються чітко сформовані конкретні завдання, які необхідні для етапів розділів реабілітації. Наприклад, при гострій пневмонії нормалізація функції зовнішнього дихання вирішується наступним дорогою: компенсація дихальній недостатності, нормалізація окремих параметрів дихання, адаптації функції дихання до навантажень, що підвищуються, нормалізуючих функцій дихання відповідно до конкретних особливостей діяльності хворого в умовах домашнього режиму, специфіки роботи.

Поставлені завдання мають бути реальними, відповідно до їх міняється програма дій на кожному етапі реабілітації в процесі лікування. При цьому визначається реабілітаційний потенціал на рівні сучасних знань для відновлення здоров'я пацієнта. Встановлюються можливість хворого організму і повнота можливого відновлення функції уражених органів і систем. На підставі функціональних проб з дозованим навантаженням встановлюється досяжний рівень функціонального відновлення органів і систем і працездатності пацієнта.

Реабілітаційна програма, її завдання з їх поетапним підрозділом дають можливість підійти до основного розділу реабілітаційної програми – підбору засобів реабілітації для досягнення поставленої мети. Для вирішення реабілітаційних завдань і відбору засобів реабілітації проводиться їх реальна оцінка по відповідності вибраних фізіологічним, індивідуальним і віковим особливостям пацієнтів, наявності абсолютних або тимчасових протипоказань для вживання окремих засобів.

Закінчується реабілітаційна програма призначенням лікувальних засобів з необхідними методичними вказівками.

Провідним документом реабілітаційної програми є карта реабілітації, яка містить паспортні дані, результати обстеження, спостереження, розгорнуту реабілітаційну програму, призначення кожного із засобів. У реабілітаційній карті фіксуються дані контрольних досліджень і терміни проходження етапів реабілітації. Під час переходу хворого з однієї установи в інше медичний документ передається на наступні етапи.

2. Кінезіотерапія

2.1 Поняття кінезіотерапії

Кінезіотерапія – лікування рухом хворої людини. Поняття кінезіотерапія або лікування рухом входить в загальне поняття «Фізичне виховання» в широкому сенсі. Це означає, що, фізичне виховання є процесом вирішення певних завдань, який характеризується всіма загальними ознаками педагогічного процесу або здійснюється в порядку самовиховання.

Кінезіотерапія – природний метод відновлення роботи організму при виникненні проблем опорно-рухового апарату дією на систему м'язів, в'язок, суглобів. Включає: комплекс лікувальної фізкультури в динамічному режимі; заняття на тренажерах; спортивно – прикладні вправи; ігри; дихальну гімнастику.

Кінезіотерапія – це лікування рухом (пацієнт багато разів повторює одні і ті ж рухи і доводить їх до досконалості), тим самим впливає на систему м'язів, в'язок, суглобів. Всі системи організму пов'язані з м'язами у вигляді м'язових рефлексів. Метод побудований на здатності м'язів організму реагувати на щонайменші зміни настрою людини і його думки. Наше тіло грає інтегруючу роль у всіх інтелектуальних процесах, починаючи з найранішого дитинства і до глибокої старості. Саме тілесні відчуття «підгодовують» мозок інформацією, що йде від довкілля, формуючи, таким чином, розуміння світу і створюють основу для розвитку інтелектуальних можливостей.

Кінезіотерапія – це унікальний метод, що дозволяє виявити і усунути психоемоційну причину практично будь-якого психосоматичного захворювання, швидко і ефективно позбавити організм від наслідків пережитого стресу.

Кінезіологія – наука, що вивчає механізми формування руху і причини його порушення. М'яз – індикатор порушення здоров'я і його благополуччя.

Кінезіологія – вчення про рухову функцію організму людини. Кінезіологія є синтетичною наукою, у якій з різних точок зору із системних позицій вивчається єдиний об’єкт – рухова функція організму людини. Вона розглядається інтегрально з фізичної, біологічної й дидактичної точок зору. При цьому синхронно вивчаються макроскопічні, мікроскопічні й ультрамікроскопічні закономірності її організації.

Методи кінезіотерапії абсолютно безпечні, тому їх можна застосовувати навіть дітям з найранішого віку, вагітним, годуючим жінкам і літнім людям.

У кінезіотерапії ж розрізняють дві специфічні сторони: відновлення рухових можливостей організму і навчання пацієнта рухам (руховим діям).

Навчання рухам має своїм основним вмістом фізичну освіту, тобто системне освоєння людиною в процесі спеціального навчання раціональних способів управління рухами, придбання таким шляхом необхідного в житті фонду рухових умінь, навиків і пов'язаних з ними знань.

Освітня сторона кінезіотерапії має первинне значення для раціонального використання пацієнтом своїх рухових можливостей в життєвій практиці.

За допомогою рухової діяльності, організованої відповідним чином (фізичних вправ), і інших засобів фізичного виховання можна в широкому діапазоні змінювати функціональний стан організму, напрямлено регулювати нею і тим самим викликати прогресивні пристосовні зміни в нім, у тому числі, і властивостей статури (зрозуміло, в тій мірі, в якій це допускають генетично закріплені особливості конституції людського організму).

Відомо, що впродовж життя індивіда послідовно змінялися різні періоди розвитку: пренатальний (внутріутробний), ранній постнатальний (перші роки життя), дитячий, підлітковий, юнацький, періоди зрілості і старіння. Найбільш значні прогресивні зміни форм і функціональних можливостей організму відбуваються в перші періоди, потім настають періоди відносної стабілізації форм і функцій, змінювані у міру старіння періодами вікової інволюції, коли певні морфофункціональні властивості організму поступово регресують.

Цей життєвий цикл фізичного розвитку відтворюється від покоління до покоління, повторюючись в певних рисах і в той же час набуваючи нових рис, залежно від всієї сукупності природних і суспільних умов існування людей. Хоча біологічна еволюція сучасної людини, мабуть, в основному завершена, нові покоління істотно відрізняються від попередніх не лише своїми функціональними можливостями, але і морфологічно. Одне з наочних свідоцтв тому – акселерація у фізичному розвитку підростаючих поколінь (наприклад, зростання сучасних підлітків у ряді країн світу перевищує зростання їх однолітків в попередніх поколіннях на 10–15 см, вага – на 5–10 кг).

Для розуміння ролі фізичного виховання у фізичному розвитку людини надзвичайно істотно, що фізичний розвиток не лише природний, але і соціально обумовлений процес. Це природний процес, оскільки він розгортається на природній основі, передаваній по спадку, і підкоряється природним законам.

До них відносяться закон взаємодії спадкових тенденцій розвитку і тенденцій, визначуваних умовами життя; закони взаємообумовленості функціональних і структурних змін (їх єдність і провідна роль функціональних змін по відношенню до морфологічних); поступовість і вікова змінюваність періодів розвитку (періоди поступального розвитку змінялися періодами відносної стабілізації форм і функцій, потім настають періоди інволюційних змін) і ін.

Знаючи, і уміло використовуючи об'єктивні закономірності фізичного розвитку людини, можна, в принципі, так впливати на нього, аби додати йому напрям, оптимальний для індивіда і суспільства, забезпечити гармонійне вдосконалення форм і функцій організму, підвищити працездатність, необхідну для творчої праці і інших суспільно корисних форм діяльності, і навіть «відсунути» терміни природного старіння, збільшивши тим самим творче довголіття людини.

Ці можливості доцільного управління фізичним розвитком реалізуються за відомих умов в процесі фізичного виховання. Наукове розуміння ролі фізичного виховання у фізичному розвитку людини виходить саме з того, що процес фізичного розвитку в принципі керований; у доцільно направляючій дії на цей процес, перш за все і полягає специфічна соціальна функція (призначення) фізичного виховання.

Як вже наголошувалося, кінезіологія є синтетичною наукою. Вона об'єднує в системній єдності такі науки, як морфологія, фізіологія, біомеханіка, біохімія, соматомоторіка і дидактика. Причому, основним предметом всіх цих наук є, як правило, рухова функція організму людини.

Всі системи організму пов'язані з м'язами через м'язові рефлекси. М'язи організму чуйно реагують на щонайменші зміни настрою людини і його думки. Саме тілесні відчуття передають в мозок інформацію від довкілля, формуючи, таким чином, розуміння світу і створюючи основу для розвитку інтелектуальних можливостей. Отже через м'язи можна впливати на стан всього організму в цілому.

Лікар-кінезіотерапевт за допомогою так званого м'язового тестування безпомилково визначає, коли людина пережила ту або іншу стресову ситуацію, що поклала початок його хвороби. Якоюсь мірою роботу кінезіотерапевта можна порівняти з роботою психолога – по наявності м'язових блоків і затисків він визначає ту, що породила їх негативну емоцію і, знімаючи ці блоки, коректує психоемоційний стан людини.

Так, у однієї пацієнтки після декількох сеансів кінезітерапії пройшов страх перед водінням машини, який з'явився у неї після того, як вона попала в аварію. Іншому хворому кінезіотерапія допомогла усвідомити, що непокоїла його міжхребцева грижа – результат багатолітніх психоемоційних перевантажень, пов'язаних з його роботою. Коректування свого способу життя у поєднанні з проведеним в нашому центрі лікуванням допомогло йому назавжди позбавитися від його болів, що мучили, в спині.

За допомогою певної техніки кінезіотерапії «стирається» вся негативна інформація (м'язові і енергетичні блоки, затиски і ін.), залишена дією травмуючого чинника з рівня клітинної пам'яті і підсвідомості.

Основний метод кінезіотерапії – це багатократні повторення спеціально підібраних рухів, що впливають на м'язи, в'язки і суглоби, в яких виявлені блоки і затиски.

Методи кінезотерапії абсолютно безпечні і личать всім. Особливо доцільна кінезіотерапія в тих випадках, коли неможливі сильніші дії (виражений больовий синдром, післяопераційний період). Оскільки кінезіотерапія надає лікувальну дію не лише на опорно-руховий апарат, але і грає роль коректора порушень функцій всіх внутрішніх органів, то можна сказати, що в тій або іншій мірі методи кінезотерапії застосовні практично при будь-яких захворюваннях.

2.2 Метод кінезіотерапії

В цілому, дитяча кінезіотерапія, є програмою розвитку, яка відповідає наступним завданням:

· розвиток чутливості;

· нормалізація тонусу;

· формування адекватних уявлень про власне тіло;

· автоматизація простих рухових актів;

· стабілізація функції рівноваги;

· поліпшення контролю над власними рухами;

· розвиток сенсор моторної координації;

· навчання дитяти виконанню точних рухів;

· формування навиків уваги.

Кінезіотерапія рекомендована дітям з самими різними формами порушення розвитку. Це можуть бути як важкі стани (ДЦП, синдром раннього дитячого аутизму, органічні і генетичні патології), так і пограничні розлади (порушення уваги, сприйняття, трудності в навчанні). Метод кінезіотерапії, як показує практика, є важливою ланкою при організації повноцінної коректувальної роботи з дитям.

Заняття проходять в спеціально обладнаному приміщенні, тривалість заняття, в середньому, складає 50 хвилин. Окрім цього на кожному етапі роботи даються батькам рекомендації, які дозволяють організувати з дитям адекватну роботу в домашніх умовах. Форма, в якій проходять заняття, і конкретні завдання залежать від стану дитяти і рівня його розвитку.

Головна умова проведення кінезіотерапії – психофізична синхронізація станів ведучого і пацієнтів. Критерії ефективності: психоемоційне розслаблення і задовільна фізична активність при можливому зменшенні дози психотропних препаратів.

Для хворих з психічними порушеннями характерні порушення м'язової активності (гіпер- і гіпоактивність), які посилюються унаслідок побічних ефектів психотропних препаратів. Хронічна детренуваність підсилює ці порушення і вимагає такий же істотній корекції, як власне психічні розлади, що привели до її виникнення. Тому окрім адекватної фармакологічної корекції у таких хворих необхідне поліпшення м'язової активності: стимуляція в разі її зниження і поступове зменшення – в разі гіперактивності.

У індивідуальній бесіді уточнюється психосоматичний стан пацієнта, його звички. Враховується загальний стан хворого в процесі виконання фізичних вправ (біль в серці і грудній клітці, серцебиття, запаморочення, головний біль, нудота, слабкість, пітливість, відчуття тягаря і оніміння верхніх і нижніх кінцівках і ін.). При мониторінгу артеріального тиску і частоти сердечних скорочень визначається реакція сердцевосудинної системи на статичні і динамічні фізичні навантаження різного рівня складності.

Визначається оптимальний режим фізичних навантажень і відпочинку залежно від циркадних ритмів фізичної активності («жайворонок», «сова»): пробудження, медитація, уранішня гімнастика, пік денної активності, вечірня гімнастика, перехід до сну, сон. Проводиться підбір ритмічних і аритмічних вправ для розробки різних м'язових груп за уніфікованою схемою: 1. Грона рук. 2. Плечовий пояс. 3. Шия. 4. Голова. 5. Передпліччя. 6. Спина. 7. Черевна стінка. 8. Таз. 9. Стегна. 10. Гомілки. 11. Стопи. З поверненням до грон рук. Вправи з елементами масажу і самомасажа проводяться з врахуванням фаз дихання: вдих – видих (режим пульсації).

Потім розробляються індивідуальний і груповий режими рухової активності, що враховують особливості протікання захворювання і психологічні пріоритети пацієнта.

Власне кінезіотерапія проводиться з або без музичного супроводу, включаючи танцювальні пластичні рухи, що завершуються імпровізованим індивідуальним і груповим танцем. Неодмінна умова – включення всіх груп м'язів за вищезгаданою схемою, повільного або швидкого темпів (допускається лише швидкий або повільний темпи), ритмічні-неритмічні рухи. Бажано проводити заняття на відкритому повітрі. Можливе використання ароматерапії.

2.3 Вживання активних методів лікування

Учені вивели наступну закономірність: життя організму, його зростання і розвиток залежать від рухової активності, що дозволяє реалізувати спадкову програму. І саме завдяки руху організм заповнює не лише витрачене, але і створює запас для подальшого розвитку. Що ж до пасивності, то вона знижує пристосовні можливості організму і робить його беззахисним перед несприятливими умовами середовища, перед захворюваннями. Активність же, на думку професора Аршавського, виступає як посередник, що зв'язав генетичну програму з інформацією ззовні. Без такого посередника еволюція була б неможлива.

Спорт – це здоров'я, це гасло відоме всім. І якщо сьогодні вже відомо, що професійний спорт із здоров'ям не має нічого спільного, то за любительським все-таки визнавали оздоровлюючий ефект. Оздоровчий і профілактичний ефект масової фізичної культури нерозривно пов'язаний з підвищеною фізичною активністю, посиленням функцій опорно-рухового апарату, активізацією обміну речовин. В результаті недостатньої рухової активності в організмі людини порушуються нервово-рефлекторні зв'язки, закладені природою і закріплені в процесі важкої фізичної праці, що наводить до розладу регуляції діяльності серцево-судинної і інших систем, порушення обміну речовин і розвитку дегенеративних захворювань (атеросклероз і ін.). Для нормального функціонування людського організму і збереження здоров'я необхідна певна «доза» рухової активності. В зв'язку з цим виникає питання об так званої звичної рухової активності, тобто діяльності, що виконується в процесі повсякденної, професійної праці і в побуті.

Найбільш адекватним вираженням кількості виробленої м'язової роботи є величина енерговитрат. У економічно розвинених країнах за останніх 100 років питома вага м'язової роботи як генератора енергії, використовуваної людиною, скоротився майже в 200 разів, що привело до зниження енерговитрат на м'язову діяльність. У зв'язку з цим для компенсації недоліку енерговитрат в процесі трудової діяльності сучасній людині необхідно виконувати фізичні вправи. За даними Беккера, в даний час лише 20% населення економічно розвинених країн займаються досить інтенсивним фізичним тренуванням, що забезпечує необхідний мінімум енерговитрат. Різке обмеження рухової активності в останні десятиліття привело до зниження функціональних можливостей людей середнього віку. Таким чином, в більшої частини сучасного населення економічно розвинених країн виникла реальна небезпека розвитку гіпокінезії.

Синдром, або гіпокінетична хвороба, є комплекс функціональних і органічних змін і хворобливих симптомів, що розвиваються в результаті розузгодження діяльності окремих систем і організму в цілому із зовнішнім середовищем. У основі патогенезу цього стану лежать порушення енергетичного і пластичного обміну (перш за все в м'язовій системі). Механізм захисної дії інтенсивних фізичних вправ закладений в генетичному коді людського організму.

Скелетні м'язи, що в середньому становлять 40% мас тіла (у чоловіків), генетично запрограмовані природою на важку фізичну роботу. «Рухова активність належить до основних чинників, що визначають рівень змінних процесів організму і стан його кісткової, м’язової і сердцевосудинної систем», – писав академік С. Парін. М'язи людини є потужним генератором енергії. Вони посилають сильний потік нервових імпульсів для підтримання оптимального тонусу ЦНС, полегшують рух венозної крові по судинах до серця («м'язовий насос»), створює необхідну напругу для нормального функціонування рухового апарату. Згідно «енергетичному правилу скелетних м'язів» І.А. Аршавського, енергетичний потенціал організму і функціональний стан всіх органів і систем залежить від характеру діяльності скелетних м'язів. Чим інтенсивніше рухова діяльність у межах оптимальної зони, тим повніше реалізується генетична програма, і збільшуються енергетичний потенціал, функціональні ресурси організму і тривалість життя. Розрізняють загальний і спеціальний ефект фізичних вправ, а також їх опосередкований вплив на чинники риски.

Найбільш загальний ефект тренування полягає у витраті енергії, прямо пропорційній тривалості і інтенсивності м'язової діяльності, що дозволяє компенсувати дефіцит енерговитрат. Велике значення має також підвищення стійкості організму до дії несприятливих чинників зовнішнього середовища: стресових ситуацій. високих і низьких температур, радіації, травм, гіпоксії. В результаті підвищення неспецифічного імунітету підвищується і стійкість до простудних захворювань. Проте використання граничних тренувальних навантажень, необхідних у великому спорті для досягнення «піку» спортивної форми, незрідка наводить до протилежного ефекту – пригноблення імунітету і підвищення сприйнятливості до інфекційних захворювань. Аналогічний негативний ефект може бути отриманий і при заняттях масовою фізичною культурою з надмірним збільшенням навантаження. До такого карколомного виводу прийшли, незалежно одна від одної, декілька груп дослідників, що вивчали реакцію організму спортсмена на посилені тренування перед відповідальними змаганнями. Ще в 1990 році експеримент, в якому брала участь група американських марафонців, показав: у течію, щонайменше, тижні після двогодинного забігу їх захворюваність простудними хворобами була в п'ять разів вище.

Журнал «Медицина і наука в спорті», видаваний Американським коледжем спортивної медицини, опублікував статтю, в якій на основі проведених спостережень висунуто припущення, що тренування, що вимагають великої напруги організму, сприяють не лише виникненню простудних і інших вірусних захворювань, але і можуть відкрити дорогу до серйозніших хвороб, наприклад раку. У одному з таких досліджень обернена увага на те, що дуже багато видатних атлетів померли від різних хвороб в розквіті сил в результаті ослабіння імунної системи.

І ще про одне цікаве дослідження. Учені, що його проводили, стверджують, що сильні фізичні навантаження заставляють організм споживати більше кисню, що підсилює окислювальні процеси, іншими словами, активізується процес старіння.

При спостереженні за 30-річними чоловіками, протягом двох років що займаються атлетичною гімнастикою, було відмічено підвищення артеріального тиску в середньому з 121/70 до 130/78 мм рт. ст., зниження життєвого індексу (в результаті збільшення маси тіла) з 72 до 67 мл/кг, збільшення ЧСС у спокої з 71 до 74 уд/хв. (Ю.М. Данько, 1974). При виконанні функціональної проби навантаження кількість реакцій атипій на навантаження збільшилася від 2 до 16, час відновлення пульсу – від 2,9 до 3,7 хв. За даними електрокардіографічного дослідження, виявлено перенапруження міокарду в що 12% займаються. У природі немає жодного прикладу, коли тварина без необхідності здійснювала б тривалі забіги. Краще всього зберігати золоту середину, присвятивши тренуванням два-три дні в тиждень. Помірна активність не дасть атрофуватися лімфатичній системі і збереже вам молодість і красу шкіри, регулярне фізичне тренування дозволяє в значній мірі загальмувати розвиток вікових інволюційних змін фізіологічних функцій, а також дегенеративних змін різних органів і систем (включаючи затримку і зворотний розвиток атеросклерозу).

В цьому відношенні не є виключенням і кістково-м'язова система. Виконання фізичних вправ позитивно впливає на всі ланки рухового апарату, перешкоджаючи розвитку дегенеративних змін, пов'язаних з віком і гіподинамією. Підвищується мінералізація кісткової тканини і вміст кальцію в організмі, що перешкоджає розвитку остеопорозу. Збільшується приплив лімфи до суглобових хрящів і міжхребцевих дисків, що є кращим засобом профілактики артрозу і остеохондрозу. Всі ці дані свідчать про неоцінимий позитивний вплив занять оздоровчою фізичною культурою на організм людини.

2.4 Вживання пасивних методів лікування

Суглоби – одна з форм з'єднання кісток. Основна частина суглоба, в якій, відбувається зчленування двох кісток, називається суглобовою сумкою. Суглобова сумка має два шаруючи: внутрішній і зовнішній. Синовіальна рідина, що виділяється внутрішнім шаром, зменшує тертя і підтримує живлення хрящової тканини, яка покриває суглобові поверхні кісток. Під впливом масажу, у поєднанні з пасивними рухами в суглобі покращується постачання суглоба і довколишніх тканин кров'ю, прискорюється освіта і рух синовіальної рідини, і в результаті в'язки стають еластичнішими.

Вчасно проведена кінезіотерапія попереджає пошкодження хрящової тканини, що веде до виникнення артрозу. Під впливом кінезіотерапії можна збільшити амплітуду рухів в тазостегновому, плечовому, ліктьовому, міжхребцевих суглобах.

Кінезіотерапія надає дію на периферичну і на центральну нервову систему. При дії на суглоби хребта нервова система перша реагує на механічне роздратування. При цьому в центральну нервову систему прямує цілий потік імпульсів від багаточисельних нервово-кінцевих органів, що сприймають тиск, тактильні і різні температурні роздратування.

Під впливом кінезіотерапії в м'язах і суглобах виникають імпульси, збуджуючі рухові клітини кори головного мозку і стимулюючі діяльність відповідних центрів.

Згідно досвіду роботи багатьох приватних клінік, впродовж шести років з'ясовано, що найбільший ефект в лікуванні багатьох захворювань, особливо опорно-рухового апарату, дає поєднання методів загальної дії на організм пацієнта (акупунктура, магнітотерапія, інфрачервона сауна, масаж) і кінезіотерапії (пасивні методи і активні заняття пацієнтів в період ремісії).

На підставі всього вищевикладеного можна зробити вивід, що на сучасному етапі розвитку медицини, найбільший ефект в лікуванні пацієнтів досягається при поєднанні методів традиційної і нетрадиційної медицини. Якщо медицина нетрадиційна найбільш сильна в лікуванні хірургічних, інфекційних і деяких гострих захворювань, то альтернативна медицина все ж грає значну роль при лікуванні хвороб хронічних.

3. Оцінка ефективності медичної реабілітації

3.1 Досвід лікування дітей з ДЦП по методиці В. Козявкіна

Основною метою відновного лікування за методикою В. Козявкіна є підвищення якості життя пацієнтів та їх максимальна соціально побутова адаптація. Одним з важливих напрямків роботи є оцінка ефективності лікування.

Малюнок 1. – Розподіл пацієнтів за віком і статтю

В 2002 році був завершений поглиблений аналіз медичної документації групи 12256 пацієнтів, які проходили реабілітацію за методикою Козявкіна протягом останніх 12 років. Проведення цього аналізу було можливим завдяки оригінальному програмному забезпеченню, розробленому спеціально для інформаційної підтримки системи інтенсивної нейрореабілітації.

В проаналізованій групі 89% складали пацієнти з різними формами дитячого церебрального паралічу, 6% – з вертеброгенною патологією, 3% із наслідками органічних уражень нервової системи (інсульти, травми), та 2% – з іншими захворюваннями. Серед пацієнтів з ДЦП 73% хворих мали спастичний тетрапарез, 16% – спастичний дипарез, у 7% – геміпарез, у 2% діагностовіно атонічно-астатична, та ще у 2% – гіперкінетична форма хвороби.

Малюнок 2. – методи реабілітації до поступлення в клініку

Серед пролікованих найбільшу групу склали пацієнти у віці від 7 до 14 років – 36%. На жаль лише 3% пацієнтів було у віці до 4 років.

До початку реабілітації за Методом Козявкіна пацієнти застосовували різні інші методи реабілітації: 73% – метод Бобат, 59% – метод Войта, 18% – кондуктивна педагогіка Петьо, 22% – інші методи реабілітації.

Одним з важливих параметрів аналізу є тривалість продовження реабілітації за системою інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації. З проаналізованого масиву даних тільки для 37 відсотків курс реабілітації був первинним, у 26% випадків це був другий курс. У 14% – третій, у 9% – четвертий, а ще 14% проходили лікування в п’ятий і більше раз.


Малюнок 3. – Динаміка м’язового тонусу при спастичних формах ДЦП

Одним з основних клінічних синдромів дитячого церебрального паралічу є порушення м’язового тонусу, яке найчастіше проявляється у вигляді спастичності. Для оцінки ступеня підвищення м’язового тонусу застосовувалася модифікована шкала Ашворса. Результати вимірювання м’язового тонусу у групи з 10.793 пацієнтів зі спастичними формами дитячого церебрального паралічу показали, що в процесі проведення інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації пониження м’язового тонусу відмічається у 94% випадків. У 6% випадків м’язовий тонус залишався на попередньому рівні, підвищення тонусу і пацієнтів із спастикою не відмічалося.

Малюнок 4. – Об’єм рухів у великих суглобах

Класично одним з основних критеріїв функціонального стану пацієнтів із руховими порушеннями є оцінка об’єму активних та пасивних рухів.

На графіку приведені дані динаміки об’єму активних та пасивних рухів за результатами аналізу даних 10793 пацієнтів з обмеженим об’ємом рухів, які пройшли курс інтенсивної реабілітації. Підвищення об’єму активних рухів відмічалося в 91% випадків. Об’єм пасивних рухів підвищився у 84% випадків. Об’єм активних і пасивних рухів залишився без змін у відповідно 8 та 15 відсотках випадків, і тільки в 1% пацієнтів відмічалося пониження амплітуди активних та пасивних рухів в суглобах у процесі реабілітації.

Малюнок 5. – Розвиток нових моторних функцій

Для оцінки рівня моторного розвитку пацієнтів з дитячим церебральним паралічем застосовується розроблена нами методика відео контролю великих моторних функцій.

Тут представлені результати аналізу великих моторних функцій в групі з 12.256 пацієнтів, які пройшли курс реабілітації за СІНР. Для більшої наочності цифрові дані змін моторики приведені у процентному відношенні до тих пацієнтів, у яких ця функція до початку лікування була несформованою.

Контроль голови в лежачому положенні покращився у 75% пацієнтів з відсутнім до лікування контролем голови; 62% пацієнтів, що не могли раніше сидіти, освоїли цю навичку, поява повзання відмічалась у 28% пацієнтів; самостійно стояти навчилося 41% пацієнтів; формування навичок самостійної ходи зафіксовано у 19% раніше не ходячих пацієнтів.

Малюнок 6. – Динаміка функції кісті

Відновлення функцій руки і кисті займає одне з основних місць у реабілітації пацієнтів з ДЦП. Тому в нашій реабілітаційній системі кисті приділяються особливе значення, як в реабілітаційному та і в діагностичному процесах.

Найчастіше використовуваними рухами рук і кисті в повсякденному житті є «схоплення предмета + дія + випускання предмета». В дітей, які хворіють на ДЦП, порушені всі ці три складові рухового акту. В діагностичному плані найінформативнішою для нас є перша функція – функція хапання. Для її оцінки ми застосовується модифікована методика обстеження захоплення предметів за С. Sollerman.


Малюнок 7. – Стан пацієнтів в період між курсами

Аналіз наших даних показав, що покращення тонкої моторики кисті відмічалося у 87 відсотках з групи тих пацієнтів, у яких були порушення хапання. Покращення хапання не спостерігалося у 13% пацієнтів, а погіршення хапальної функції у процесі реабілітації не відмічалося у жодного пацієнта.

Важливим аспектом проведеного дослідження було вияснення стабільності отриманих результатів після закінчення курсу інтенсивної реабілітації, в період продовження лікування хворого в домашніх умовах.

За нашими даними, подальший швидкий розвиток великих моторних функцій був відмічений у 45% випадків, а у 47% отримані результати зберігались. Незначний регрес досягнень було відмічено лише у 8% пацієнтів, переважно після перенесених інфекційних, чи соматичних захворювань чи травм.


Малюнок 8. – Мультимодальна реабілітаційна концепція

Методика Козявкіна (Система інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації СІНР) – високоефективна технологія лікування пацієнтів з дитячим церебральним паралічем, остеохондрозом, наслідками травм і органічного ураження нервової системи.

В основі системи реабілітації лежить полімодальний підхід із застосуванням різнобічних методів впливу на пацієнта. Основним компонентом методики є біомеханічна корекція хребта та великих суглобів, у поєднанні з комплексом лікувальних заходів: рефлексотерапією, лікувальною фізкультурою, системою масажу, ритмічною гімнастикою, механотерапією та апітерапією.

Для формування правильного стереотипу рухів використовується розроблена програма біодинамічної корекції рухів з застосуванням костюму «Спіраль».

Шляхом стимуляції компенсаторних можливостей дитячого організму та активування пластичності мозку ця система створює в організмі дитини новий функціональний стан, який відкриває можливості для швидшого моторного та психічного розвитку дитини.

Різносторонні лікувальні впливи цього методу, які взаємно доповнюють та посилюють один одного, спрямовані на досягнення основної мети реабілітації – на покращення якості життя пацієнтів.

Важливо вказати, що ця система не є альтернативною до існуючих методів реабілітації, вона лише доповнює та суттєво розширює ефективність застосування існуючих методів відновного лікування. Створений в результаті застосування СІНР, новий функціональний стан, на фоні нормалізації м’язового тонусу, відновлення рухливості суглобів, покращення трофіки та циркуляції крові, відкриває принципово нові можливості для розвитку дитини та підвищує результативність застосування інших методик реабілітації.

Метод Козявкіна був розроблений в Україні понад 15 років тому, і з того часу понад 15 тисяч пацієнтів, включаючи коло 7 тисяч хворих з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Франції та багатьох інших країн світу пройшли курс реабілітації за цією системою.

Ще в 1993 році ця система реабілітації була офіційно визнана в Україні і, завдяки своїй ефективності, здобула широкий міжнародний авторитет. В енциклопедичному виданні з дитячої ортопедії під редакцією німецького проф. Ніетарда, ще в 1997 році Методика Козявкіна була включена в четвірку найефективніших консервативних методів реабілітації пацієнтів з ДЦП.

Статистичний аналіз медичних даних групи 12256 пацієнтів, які пройшли курс реабілітації за Методом Козявкіна, підтвердив високу ефективність цієї системи.

Нормалізація м’язового тонусу була відмічена у 94% пацієнтів, навики контролю голови в лежачому положенні у 75% пацієнтів, 62% пацієнтів, що не могли раніше сидіти, освоїли цю навичку, формування навичок самостійної ходи зафіксовано у 19% раніше не ходячих пацієнтів, а 87% пацієнтів після курсу реабілітації змогли відкрити спастично стиснену в кулак кисть.

Покази до лікування за СІНР

1. Дитячий церебральний параліч (всі форми, в тому числі спастична диплегія, подвійна геміплегія, геміплегія, геміпарез, парапарез, атонічно – астатична, змішана, гіперкінетична форма та ін)

2. Затримка моторного розвитку дітей раннього віку

3. Наслідки перенесених черепно – мозкових травм, порушень мозкового кровообігу та нейроінфекцій в період залишкових явищ

4. Головний біль, мігрень

5. Остеохондроз, спондильоз з вираженими м’язово тонічними синдромами, больовими, руховими, чутливими та судинними порушеннями

6. Вторинні вертеброгенні вісцеропатії (кардіалгії, бронхіальна астма, хронічний бронхіт, дискінезії шлунково – кишкового тракту та ін)

7. Захворювання периферичних суглобів незапального характеру (артропатії, артрози) в негострий період

8. Сколіотична постава у дітей, сколіози І – ІІ ст.

9. Захворювання периферичної нервової системи (плексити, поліневропатії, невропатії різної етіології) в негострий період.

Протипокази

1. Пухлини нервової системи та внутрішніх органів.

2. Специфічні та неспецифічні інфекційні захворювання хребта та суглобів (туберкульоз, бруцельоз, туляремія, ревматичні захворювання, остеоміеліт, виражений остеопороз).

3. Остео-, спондилопатії різної етіології (гормональні, обмінні).

4. Гострі та підгострі запальні захворювання спинного мозку та його оболонок.

5. Пошкодження хребта, костей та суглобів в гострому періоді.

6. Стан після операції на хребта (давністю до одного року).

7. Спонділолістез вище ІІ ст.

8. Кила міжхребцевого диску з секвестрацією пульпозного ядра, компресією спинного мозку.

9. Гідроцефалія в стадії декомпенсації.

10. Епілепсія з частими, важкими приступами та зміною особистості.

11. Виражені сколіотичні деформації хребта, вище ІІ ст.

12. Синдром набутого імунодефіциту.

За 4 роки у нашому центрі одержали лікування 57 дітей з нервово-м'язовими захворюваннями у віці від 2‑х до 15 років. В тому числі із 36 хворих на м’язові дистрофії форма Дюшена була встановлена у 15 дітей, форма Ландузі-Дежеріна – у 3 дітей, форма Ерба-Рота – у 3 дітей, форма Говерса-Веландер – 4 дітей, форма Давіденкова – у 6 дітей, форма Емері-Дрейфуса – у 3 дітей, форма Бетлема – у 1 дитини, форма Бекера – у 2 дітей, офтальмобульбарна форма – у 1 дитини; із 14 хворих на спінальну аміотрофію форма Вердніга-Гофмана була виявлена у 8 дітей, форма Кугельберга-Веландер – у 6 дітей та невральна аміотрофія Шарко-Марі – у 8 пацієнтів.

Поліпшення стану у вигляді збільшення м’язової сили, рухової активності, зменшення гіперферментемії, покращення результатів ЕМГ було зареєстровано у 85% хворих (19 дітей) на доброякісні форми нервово-м’язових захворювань, в тому числі у 3 дітей з формою Говерcа-Веландера, у 3 пацієнтів з формою Емері-Дрейфуса, у 1 дитини з формою Бетлема, у 1 дитини з формою Бекера, у 5 хворих зі спінальною аміотрофією Кугельберга-Веландера, у 6 дітей з невральною аміотрофією Шарко-Марі-Тута. У 15% хворих (4 дітей) стан остався без змін, в тому числі у 1 дитини з ПМД Говерса-Веландера, у 1 дитини зі спіральною аміотрофією Кугельберга-Веландера, у 2 дітей з невральною аміотрофією Шарко-Марі-Тута. У хворих на злоякісні форми нервово-м’язових захворювань поліпшення стану було зареєстровано у 31,4% дітей (11 чоловік), у 51,4% хворих (18 дітей) було досягнуто затримання подальшого прогресування патологічного процесу, у 17,2% хворих (6 дітей) було відмічено подальше прогресування, незважаючи на лікування.

Таким чином, для досягнення найбільшого позитивного ефекту в лікуванні хворих на нервово-м’язові захворювання необхідна правильна діагностика та відбір доброякісних форм, при яких можливо затримати прогресування, підібравши адекватну терапію для кожного конкретного випадку. При злоякісних формах ми можемо лише підтримати за допомогою лікувальних засобів функції серцевої та дихальної систем та на недовгий час затримати подальше прогресування патологічного процесу.

Музикотерапія – це методика, яка використовує спеціально розроблені музичні програми, спрямовані на корекцію емоційних відхилень, рухових та мовленнєвих розладів, психосоматичних захворювань, а також комунікативних та поведінкових порушень. Музикотерапія існує в двох основних формах: активна і пасивна.

Активна музикотерапія – це терапевтично скерована, активна музична діяльність, а саме відтворення, фантазування, імпровізація з допомогою людського голосу або вибраних музичних інструментів. Пасивна або рецептивна музикотерапія передбачає процес сприйняття музики з терапевтичною метою.

У лікуванні за методом проф. В.І. Козявкіна музикотерапія є важливим компонентом цілісної системи впливу на пацієнта і існує в двох її формах. До активної музикотерапії належить звукова гімнастика, яка діє за принципом вібраційного масажу. Вона полягає у вимовлянні звуків під час активного видиху з особливим акцентом на голосні звуки. Для підвищення ефективності звукова гімнастика поєднується з вокалотерапією. Спочатку хворі прослуховують мелодії, які або наспівують медичні працівники, або відтворюють аудіопристрої (застосовуються спеціальні музичні програми, дитячі касети). Надалі пацієнти залучаються до співу, намагаючись повторити вокальний елемент, чи пісню. Відповідно підібрана музика сприяє швидшому контакту з пацієнтом, поліпшенню його настрою, полегшує виконання поставленого завдання і тим самим підвищує ефективність лікування. Наприкінці курсу реабілітації чимало пацієнтів на завершальному вечорі виконують вивчені пісні перед аудиторією, яка складається з інших пацієнтів, батьків та членів реабілітаційної команди (рис. 26). Це сприяє не лише поліпшенню мовленнєвих та дихальних функцій, але й підвищує віру пацієнта в свої сили.

Для закріплення досягнутого ми рекомендуємо хворому для тренувань вдома застосування музичних іграшок, дитячих музичних інструментів (наприклад, дудочок, свистульок, гармонік, трубочок), заняття музикою, вокалом, караоке.

На практиці для посилення впливу на хворого та підвищення ефективності реабілітації використовується також рецептивна музикотерапія. Вона застосовується не як ізольований лікувальний метод, а, переважно, у вигляді доповнення музичним супроводом інших корекційних прийомів. Спеціально підібраний репертуар музичних творів супроводжує більшість реабілітаційних процедур, таких, як мобілізація периферичних суглобів, масаж, мобілізуюча гімнастика, механотерапія, ритмічна гімнастика та ін.

Програми музикотерапії враховують психоемоційні особливості конкретної дитини і мають на меті створити позитивне підтримуюче середовище, в якому дитина може бути активним учасником відповідно до свого рівня розвитку. Це допомагає формуванню позитивної самооцінки в дитини, мотивує її до активного залучення в реабілітаційний процес і сприяє виконанню поставлених цілей.

Вищевказані завдання музикотерапії здійснюються протягом реалізації основних реабілітаційних компонентів СІНР. Під час масажу та мобілізації периферичних суглобів застосовуються музичні програми, які добираються з урахуванням віку пацієнта, рівня його інтелектуального розвитку, наявності емоційних відхилень та етнокультурного середовища, в якому він виріс. Переважно застосовується спокійна музика.

Дещо інші підходи використовуються при застосуванні музикотерапії на заняттях мобілізуючої гімнастики та механотерапії. Основним завданням тут є не релаксація пацієнта, а стимуляція його до оволодіння новими руховими навичками. Тому, перевага надається енергійній, жвавій, мажорній музиці.

Велике значення має застосування музики з чітко вираженим ритмом. Частіше застосовуємо музику помірно швидкого та швидкого, маршового темпу з частотою від 80 до 100 сильних долей або ударів на хвилину. Музика такого темпу підвищує загальний тонус організму, активує пацієнта до швидшого входження в реабілітаційну програму.

Під час занять ритмічною гімнастикою застосування музикотерапії не обмежується простим пасивним прослуховуванням музики. В поєднанні з танцеруховою терапією вона є одним із основних лікувальних чинників.

Таким чином, музикотерапія як метод корекції психоемоційних, рухових, дихальних, комунікативних та поведінкових порушень є важливим складником СІНР. Застосування музикотерапії в комплексній програмі неврологічної реабілітації сприяє як релаксації пацієнта та усуненню можливих стресів під час лікування, так і освоєнню нових моторних навичок, поліпшенню дихальних та мовленнєвих функцій, а також стимулює хворого до активного залучення в реабілітаційну програму.

Згідно з визначенням танцерухова терапія це психотерапевтичне використання руху як процесу, який сприяє інтеграції емоційної та фізичної сфери особистості.

Ритмічна гімнастика в СІНР об’єднує нескладні гімнастичні вправи з музикою, танцями, стрибками та бігом. Вона сприяє розвитку фізичних якостей та поліпшує психоемоційний стан дитини. Виконання простих гімнастичних вправ в оптимальному пульсовому режимі позитивно впливає на весь організм пацієнта, сприяючи збагаченню організму киснем, поглибленню вентиляції легенів, підвищенню резервних можливостей серцевого м’яза, посиленню кровообігу вінцевих і периферичних судин, тренуванню нових рухових функцій та навичок.

Заняття ритмічною гімнастикою також розширюють соціальні контакти дитини, посилюють її мотивації до одужання, створюють позитивний емоційний фон, що в кінцевому результаті сприяє процесу соціалізації.

Групи для занять формуються за принципом однорідності з урахуванням віку, діагнозу, ступеня важкості хворого та рівня фізичного розвитку. Заняття відбуваються 2–3 рази на тиждень тривалістю по 30–45 хвилин. Основою методики є дитяча гра з використанням музики і танців. У процес виконання ритмічної гімнастики активно залучаються батьки пацієнтів. Вони спостерігають за діями методиста, навчаючись його методиці організації заняття. Часто батьки знімають відеофільми або фотографують окремі ланки ритмічної гімнастики для подальшого повторення їх у домашніх умовах.

Усі вправи під час заняття виконуються під музику з чітким ритмом. Яскраво виражені акцентовані звуки спрощують виконання вправ, інколи можуть заміняти прийнятий у гімнастиці рахунок «1–2–3», а з іншого боку виховують почуття ритму, музикальність, уміння узгоджувати свої рухи з музикою. Виконання рухів під музику перетворює заняття з виконанням потрібних хворому вправ у веселу гру. Застосовуються як прості танцювальні рухи – наприклад, плескання в долоні, притопування, ритмічні рухи руками, так і елементи приспівування, які поєднуються з дихальними вправами, що є важливим компонентом формування ритмічного дихання.

Методист задає ритм правильного вдиху та видиху в супроводі музики чи ритмічного рахунку (вдих-затримка – видих-затримка). У подальшому цей заданий ритм утверджується шляхом повторень цих вправ вдома. Тренування допомагають формувати активну затримку дихання на вдиху і видиху, а також обирати відповідний темп дихання. Ці навички потрібні для формування диференційованого дихання – важливого складника мовленнєвого розвитку. Вони також тренують функцію відкашлювання, очищення носа від слизу.

Сеанс ритмічної гімнастики складається з трьох частин: розминки, основної та завершальної частини, кожна з яких має свої завдання, техніку виконання та музичний супровід.

Розминка триває п’ять-десять хвилин і використовується для адаптації дитини до початку ритміки. На першому занятті всі учасники знайомляться між собою. Дітям і батькам роз’яснюють методику виконання заняття, демонструють основні елементи танцювальних вправ. На початку роботи з групою методисту важливо привернути увагу дітей, налаштувати на згуртування їх у єдиний колектив. Під час розминки виконуються прості вправи для розігріву м’язів. Для нормалізації дихання застосовуються вищезгадані дихальні вправи.

Основна частина заняття триває 20–25 хвилин, протягом яких виконується комплекс гімнастичних вправ і танцювальних елементів. Всі вони об’єднані спільним ігровим сценарієм і відбуваються під спеціально підібрану музику. При доборі музичного репертуару в різних групах враховується вік дітей, стан їх психічного розвитку, а також смаки та побажання пацієнтів. Застосування танцювальних елементів надає заняттям позитивного емоційного настрою, який сприяє опануванню пацієнтами нових моторних та комунікативних навичок. Надзвичайно важливою для ефективності заняття є психологічна спрямованість дітей та батьків на досягнення поставлених завдань. Методист своїми діями і словами намагається посилити віру дітей у власні сили та можливості. Активні учасники заняття – батьки та родичі пацієнтів – психологічно готують дитину до виконання всіх вимог методиста, допомагають їм при виконанні вправ та своєчасно коригують поведінку дитини.

Протягом 5–10 хвилин завершальної частини відбувається поступове сповільнення ритму вправ та зниження фізичного навантаження.

Наприкінці заняття методист відзначає позитивні досягнення кожного з учасників, заохочує їх до повторення елементів занять удома, а також коротко вказує батькам на допущені дитиною помилки та дає рекомендації щодо їх подолання.

Як показує наш досвід, групові заняття ритмічною гімнастикою, базуючись на ігрових методах з використанням музики і танців, сприяють опануванню пацієнтами нових моторних, психомовленнєвих та комунікативних навичок. Позитивний емоційний фон заняття в колективі однолітків стимулює розвиток соціальної поведінки дитини, активує мотивацію до одужання та зміцнює віру пацієнта у власні сили.


3.2 Проведення експерименту згідно методики В. Козявкіна

Даний експеримент був проведений на базі клініки. В ході цього експерименту були сформовані 2 групи дітей з ДЦП.

Мета даного дослідження – підтвердити ефективність методу В. Козявкіна в лікуванні дітей, хворих ДЦП.

Гіпотеза дослідження – метод В. Козявкіна набагато ефективніше, ніж вживані в клініці методики.

На початку для експерименту було відібрано 30 дітей і поділені на 2 групи методом випадкового відбору по 15 чоловік в кожній.

Одна група займалася по старій методиці, а друга – по методиці В. Козявкіна.

Через місяць було вироблено порівняння результатів лікування і виявлені наступні результати.

По динаміці функції кисті в експериментальній групі покращала моторика кисті в середньому на 60%, а в контрольній групі – на 8%.

Отже, метод В. Козявкіна показав кращий результат.

Проведемо дослідження на достовірність отриманого результату. Для цього використаємо t‑критерій Стюдента і виробимо розрахунки.

Таблиця 1. – Результати експериментальної групи дітей з ДЦП


Експериментальна група

1 50%
2 55%
3 65%
4 75%
5 70%
6 60%
7 60%
8 65%
9 70%
10 60%
11 30%
12 60%
13 50%
14 70%
15 65%

Середнє значення – 60%, тобто моторика покращала на 60%.

Таблиця 2. – Результати контрольної групи дітей з ДЦП

Контрольная группа
1 10%
2 10%
3 10%
4 5%
5 10%
6 10%
7 10%
8 10%
9 0%
10 5%
11 10%
12 5%
13 10%
14 10%
15 5%

Середнє значення – 8%, тобто моторика покращала всього на 8%.

Знайдемо середньоквадратичне відхилення по формулі:

(1)

де R– різниця між максимальним і мінімальним значенням показника;

А – табличне значення, в даному випадку рівне 3,47.

Знайдемо помилку середньою по формулі:

(2)

де δ – середнє квадратичне відхилення;

n– кількість людей в групі.

Знайдемо t‑критерій Стюдента по формулі:

(3)

де x1 и x2 – середні арифметичні;

m1 и m2 – помилки середньої арифметичної.

Після розрахунку значення t залишається встановити – достовірна або недостовірна різниця у величині показника між контрольною і експериментальною групами. Для цього розрахуємо міру свободи по формулі:

f = (nконт + nексп ) – 2 (4)

де n– кількість людей в контрольній і експериментальній групах.

Таким чином, знаючи значення міри свободи, і значення t‑критерия Стьюдента, визначимо достовірність відмінностей. Для цього порівняємо значення з табличними.

По таблиці знаходимо значення 2,75 при P =0,01. Отже, 10,23>2,75 і означає інформація достовірна.

Висновок

У даній курсовій роботі було розкрито поняття фізичної реабілітації, а також описаний метод кінезіотерапії і його практичне вживання.

Викладений метод В. Козявкіна по лікуванню дітей хворих ДЦП і проведений експеримент по даній методиці.

Виконані розрахунки по t‑критерію Стюдента на достовірність проведених досліджень.


Список літератури

1. Бонев Д., Слывчева Я., Баннев С.Т. Руководство по кинезотерапии. – 1978. – С. 198–302.

2. Лечебная и физическая культура. Справочник для врачей // Под ред. В.А. Епифанова, Изд. 2‑е, переработанное и дополненное. – М.: Медицина, 2001. – 587 с.

3. Лунь Г.П. Комплекс дихальної гімнастики та вокалотерапії в СІНР. // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003. – С. 216–217.

4. Козявкіна Н.В., Козявкіна О.В. Музикотерапія в СІНР. // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003. – С. 192–193.

5. Качмар О.О., Лунь Г.П. Гордієвич С.М. Танцерухова терапія в медичній реабілітації. // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003. – С. 188–189.

6. Волошин Б.Д. Система комплексного обстеження функцій руки та кисті у дітей, хворих на церебральний параліч // Матеріали III‑го Українсько-Баварського симпозіуму «Медико-соціальна реабілітація дітей із органічною патологією центральної нервової системи». – Трускавець, 1997.

7. Козявкіна Н.В., Козявкіна О.В., Огородник Р.Б., Грабарчук Н.Є. Малюнки пацієнтів, хворих на дитячий церебральний параліч: клініко-діагностичне значення і динаміка змін у процесі відновного лікування. // В кн.: Система інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації. – Львів-Трускавець, 2001. – С. 94–99.

8. Волошин Б.Д., Качмар О.О., Лисович В.І. Програма біодинамічної корекції рухів в СІНР. // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003 – С. 147.

9. Лікувальна фізкультура та спортивна медицина. За ред. проф. Клапчука В.В. проф. Дзяка Г.В. – Київ: Здоров’я, 1995.

10. Бонев Л., Слынчев П., Банков С. Руководство по кинезиотерапии. – София: Медицина и физкультура, 1978.

11. 6. Козявкин В.И., Шевага В.Н., Потабенко Т.Ф. Состояние тонуса периферических сосудов при мануальных воздействиях на позвоночник у больных с детским церебральным параличом (ДЦП). // Мануальная терапия при висцеральной патологии. Тез. докл. – Кисловодск, 1992. – С. 76–77.

12. Справочник по детской лечебной физкультуре. Под ред. к.м.н. Фонарева М.И. – Ленинград: Медицина, 1983. – 360 с.

13. Козявкин В.И. Концепция метода нейрофизиологической терапии детского церебрального паралича. // Материалы международного конгресса «Новые технологии в реабилитации детского церебрального паралича». Донецк, 1994 г. – С. 202.

14. Козявкін В.І. Структурно-функціональні порушення церебральних та спінальних утворень при дитячому церебральному паралічі та система реабілітації цих хворих. // Автореф. дис. доктора мед. наук. – Харків, 1996. – 26 с.

15. Шевага В., Козявкин В., Лисович В., Лунь Г. Особенности мануальной терапии, физиотерапии и акупунктурной рефлексотерапии при детском церебральном параличе. // Первый международный конгресс вертеброневрологов. Тез. докл. Казань, 1991. – С. 169–171.

16. Козявкин В.И. Мануальная терапия в реабилитации больных детским церебральным параличом. // Автореф. дис. канд. мед. наук. – Харьков, 1992. – 22 с.

17. Падко В.О. Класифікація ДЦП в системі інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації. // Експериментальна та клінічна фізіологія і біохімія, 1998. – №2. – С. 39–43.

18. Н.Г Гойда. Проблема інвалідизації дитячого населення та шляхи їх вирішення // Охорона здоров’я України, 2003. – №1 (8). – C. 36–40.

19. Р.О. Мойсеєнко, В.Ю. Мартинюк. Медико-організаційні технології в удосконаленні допомоги дітям з обмеженими можливостями здоров’я // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003, C. 4–11.

20. Козявкин В.И., Бабадаглы М.А., Ткаченко С.К., Качмар О.А. Детские церебральные параличи. Основы клинической реабилитационной диагностики. – Львів: Медицина світу, 1999. – 312 c.

21. Бадалян Л.О., Журба О.В., Тимонина О.В. Детские церебральные параличи. – Киев: Здоров‘я, 1988. – 228 с.

22. Євтушенко С.К. Новый взгляд на этиологию, патогенез и реабилитацию церебрального паралича у детей (факты и гипотезы). // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003. – С. 36–41.

23. Козявкин В.И. Новые подходы в лечении детского церебрального паралича // Український вісник психоневрології, 1993. – Вип.2. – С. 6–9.

24. Козявкин В.И. Мануальная терапия в реабилитации больных детским церебральным параличом. // Автореф. дис. канд. мед. наук. – Харьков, 1992. – 22 с.

25. Губертус фон Фосс. Церебральний параліч, як виклик діагностиці, терапії та реабілітації. Нейроінтенсивна реабілітація за методом Козявкіна. // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003, C. 15–18.

26. Волошин П.В. Національні науково-практичні розробки з проблеми органічних уражень нервової системи у дітей // Український вісник психоневрології, 2000. – Т.8. – Вип. 2 (24) – С. 7–9.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений06:41:32 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
16:57:52 25 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Кінезіотерапія дітей с церебральним паралічем

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150514)
Комментарии (1836)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru