Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Партійно-політичні організації Бессарабії в період революції 1905-1907 рр.

Название: Партійно-політичні організації Бессарабії в період революції 1905-1907 рр.
Раздел: Рефераты по политологии
Тип: курсовая работа Добавлен 19:06:27 11 ноября 2010 Похожие работы
Просмотров: 33 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Міністерство освіти і науки України

Ізмаїльський державний гуманітарний університет

Кафедра всесвітньої історії

Курсова робота

Партійно-політичні організації Бессарабії в період революції 1905-1907 рр.

студентки IV курсу 144 гр.

історичного факультету

Конюк Ольги

Науковий керівник:ПостернакО.О.

Ізмаїл – 2009


Зміст

Вступ

Розділ І Партії та політичні організації соціалістичної орієнтації в Бессарабії на початку ХХ ст.

1.1 Російська соціал-демократична робітнича партія

1.2 Партія соціалістів-революціонерів

1.3 Анархо-комуністи

Розділ ІІ Партії та політичні організації ліберальної орієнтації в Бессарабії на початку ХХ ст.

2.1 Прогресивна та конституційно-демократична партії

2.2 «Союз 17 октября»

Розділ ІІІ Консервативні партії та політичні організації Бессарабії на початку ХХ ст.

3.1 Центристська партія

3.2 Чорносотенці та об’єднання Архангела Михаїла

Висновки

Список використаних джерел та літератури


Вступ

Актуальність дослідження історії політичних партій і організацій Бессарабії початку ХХ століття визначається процесом побудови правової держави та її основних елементів, зокрема таких як ідеологічний плюралізм та багатопартійна система. Динамізм соціальних, політичних та економічних процесів в Україні сприяв розвитку, і створенню та зміцненню партійної системи в країні. З появою багатопартійної системи Україна отримала суттєві зміни в процес демократизації суспільства. Політичні партії стають основними носіями демократичних цінностей. На даний момент роль політичних партій у розвитку суспільства не викликає сумніву.

Наукова актуальність теми визначається недостатнім дослідження історії політичних партій. Встановлюється відновлення політизованих стереотипів стосовно до деяких політичних партій та організацій і розвиток вільного бачення від ідеологічних догм і політичного тиску.

Об’єктом дослідження є політичні партії та організації Бессарабії в період революції 1905-1907 рр.

Предметом дослідження виступає генезис, організаційна структура, ідеологія, стратегія і тактика, застосовувана ними для досягнення поставлених цілей.

Завдання дослідження випливають з необхідності аналізу діяльності політичних партій та багатопартійної системи, та їх вплив на соціально-політичне життя в Бессарабії в період революції 1905-1907.

Завдання дослідження поділяються на загальні і конкретні:

Загальними завданнями є:

виявлення фактів присутності організаційних мереж політичних партій в Бессарабії;

виявлення особливостей генезису, розвитку політичних партій в Бессарабії і пояснення явища багатопартійності в регіоні;

висвітлення роботи партій і політичних організацій і їх впливу на соціально-політичне життя в Бессарабії;

Конкретні завдання випливають з наступних питань:

викриття фактів інтенсивності, ефективності і методів роботи політичних партій:

соціалістичної орієнтації;

ліберальної;

консервативної.

розгляд відносин між політичними партіями в Бессарабії.

Хронологічні і географічні рамки дослідження. Хронологічні рамки дослідження включають в себе кінець XIX – початок ХХ століття, у тому числі революція - 1905-1907 рр. Встановлення хронологічної межі дослідження є відносним, тому що, об'єктивно, це необхідно, аби вивчити процес формування та засвоєння політичних партій і організацій, а також їх наслідки у соціально-політичному житті Російської Імперії.

Географічні рамки дослідження включають в себе Бессарабію. Слід зазначити, однак, що логіка наукового дослідження часто диктує необхідність подолання, в деякій мірі, хронологічних і географічних кордонів. Генезис та формування політичних партій в Бессарабії були прямими наслідками створення політичних партій в Росії.

Теоретичні основи наукової роботи. При проведенні дослідження було використано 5 методів пізнання, дослідження, пояснення. Матеріал був синтезований фактологічно з використанням структурного методу. Вони дали нам пояснення історичних процесів і подій що дозволили відновити всі історичні рамки. Структурний підхід також полегшує використання порівняльного методу.

Історіографія проблеми наукового дослідження. Історіографія політичних партій в Росії і власне Бессарабії можна розділити на: Російська історіографія, радянсько-марксистська історіографія, марксистсько-молдавська радянська історіографія, міжвоєнна Румунська історіографія та сучасна молдавська історіографія.

Російська історіографія включає мемуари керівників та ідеологів з основних політичних партій Росії, зокрема соціал-демократів: Г. Плеханов, П. Аксельрод, В. І. Ленін, Ю. Мартов, Л. Троцький, В. Акімов-Махновець, А. Потресов і т.д. Які після 1903 року розділились на більшовиків і меншовиків продовжуючи ідеологічну та політичну полеміку на сторінках партійної преси і в роботах із синтезу, особливо щодо питань, пов'язаних з оцінкою результатів II з'їзду РСДРП.

Щодо об'єктивного аналізу діяльності політичних партій і рухів імперського національного масштабу був зроблений в основному в дореволюційній роботі: "Громадський рух в Росії на початку XX століття" в чотирьох томах за редакцією меншовиків Ю Мартова і А. Потресова, і "Форми національного руху в сучасних державах» за редакцією бундиста В. Медема. Варто відзначити що навіть у цих виданнях, намагаючись провести об'єктивний підхід до створення політичних партій, проявляється марка ідеологічної боротьби. Наукова цінність згаданих досліджень визначається їх джерельною достовірністю.

Радянсько-марксистська історіографія. 20-ті роки ХХ століття проявились плюралізмом думок, які по суті не що інше як тактика щоб приховати істинні наміри керівництва Радянського Союзу. Історію інших партій крім більшовицької було погано дослідженно, а опубліковані в цей період роботи носили змінний характер. Зусилля були зосереджені на партії есерів і частини анархістів, викликані необхідністю підготувати ідеологічну підоснову, що мала розглядатись в 1922 році.

Поява робіт Сталіна "Підручник історії КП (б) на всій території Союзу" у 1937 році і "Короткого курсу історії КП (б) на всій території Союзу" в 1938 році дали початок сталінського трактування історії політичних партій, спрямованість якої висловила тезу про те, що єдина партія яка заслуговує на ретельне вивчення її історії це більшовицька, в той час як історія інших партій не є необхідною.

З середини 30-х до середини 50-х років історія небільшовицьких партій залишилася практично поза увагою дослідників. У ході подальших періодів дослідження присвячуються проблематиці політичних партій включених у роботах із синтезу більшіх назв і груп партій.

Роботи опубліковані в 60-х – 70-х роках являють собою свободу сталінської ідеології, незважаючи на короткий період хрущовської «відлиги» і десталінізації більшість істориків зберегли свій статус «солдатів ідеологічного фронту». Історіографія політичних партій продовжує залишатися досить політизованою. Монографії присвячені політичним партіям носили такі назви як: «Боротьба ленінської партії проти…» «Боротьба Комуністичної партії з ...», «Банкрутство партії ...» і т.д.. Тільки в 1963 році було опубліковано перше монографічне дослідження про лівих есерів написане К. Гусєвим, а в 1966 перша історіографічна стаття Л. Спіріна. 60 – 70-ті роки були відзначені кількома публікаціями у галузі історії політичних партій історіографічного характеру.

Велика увага вчених приділяється багатопартійній системі і партіям есерів та лівих есерів 1917 року. В 80-х роках були надруковані роботи із синтезу партій що представляли інтереси великих землевласників і буржуазії. Також в цей період були надруковані статті колективу авторів у складі: О. П. Волобуєва, М. Леонова, А. Уткіна, В. Шелохаєва. Особливістю зазначених робіт було дослідження класової сутності партій та їх лідерів, починаючи з Ради Союзу Дворянства та Організації Об'єднаного Російського народу і закінчуючи Конституційно-Демократичною партією класифіковані як буржуазні партії. Ще однією особливістю згаданих досліджень сприяла дотриманню історіографічних правил в роботах Л. Спіріна і в статтях К. Гусєва, в яких автори розглядали перераховані питання про соціальний склад «буржуазних партій» їх програми варіанти політики по зміцненню процесу консолідації ліберальної буржуазії тощо.

Кількісна та якісна оцінка партій дозволила визначити ступінь їх присутності і впливу на місцевий політичний баланс сил в різних регіонах соціальної структурипартій. Ці автори досягли успіху в своїх дослідженнях відповівши на запитання відносно шансів кадетів реалізуватися в буржуазно-демократичній революції. Вони показали цілий ряд важливих методологічних питань вивчення складної історії політичних партій і зокрема: класової сутності політичних партій, їх соціальний склад і кількість і їх вплив на всій території країни, розвиток ідеології та політичної доктрини, аргументи теоретичних програм. Також були проаналізовані в комплексі питання стратегії і тактики партій, їх засоби і форми діяльності що здійснювали пропаганду серед населення. Ми спробували виділити причини ефективності чи неефективності цих заходів, відносини між партіями, а також фактори які визначали ці відносини. На думку В. Шелохаєва гарні успіхи досягнуті в дослідженні неонародництва були реалізовані К. Гусєвим і В. Гіньовим, а аналіз сільськогосподарських програм есерів дозволив В.Шелохаєву, О.Волобуєву, В. Мілеру стверджувати що есери боролися за приведення до влади в Росії ліберальну буржуазію, тим самим затвердити свою роль парламентської опозиції.

Міжвоєнна румунська історіографія. Аспекти національно-визвольного руху, діяльності національних політичних партій можемо знайти в роботах П. Козаку, А. Болдур , Шт. Чьобану, К. Стєрє, І.Пеліван, Д. Д. Богос, Н. Поповський, Н. Йорга, Р. Розетті, І. Жаля. Згадані роботи представляють собою відображення деяких історичних особистостей, які проголосили національні цінності і брали безпосередню участь у національно-визвольному русі на цій території. Їхні роботи становлять особливий інтерес для дослідників маючи вражаючий обсяг фактологічного матеріалу і прізвищ реальних осіб які сприяли створенню нової історії Бессарабії. Оперуючи точними даними ці автори визначили початок політичного активізму в Бессарабії на початку 1905 року. Виражаючи спроби створити національні організації вони пропунували здійснити пробудження національної свідомосоті серед молдаван. Вимоги включені до програм національних організацій проголошували: автономію Бессарабії, отримання прав дітей вчити рідну мову, її використання в судах, державних установах, школах, церквах.

Молдавсько-радянська історіографія була утворена в нових історичних умовах і була відзначена ідеологічною та політичною ситуацєю, яка домінувала в місцевій історичній науці протягом чотирьох десятиліть. Представниками політичної історії Бессарабії початку ХХ століття були: I. Будак, Ю. Іванов, Д. Шємяков, А. Новак, В.Єрмуратський, А. Щеглов, Н. Бабілунга, В. Топиліна, М. Іткінс, Б.Трубіцький, І Йова, С. Мельник тощо.

Згадані роботи не зважаючи на те що їх було багато і докладно відображали соціально-політичні процеси в Бессарабії, у перші два десятиліття ХХ століття, характеризуються агресивною апологетикою нав’язаної комуністичною ідеологією і тоталітарним політичним режимом. Всі роботи мали єдину мету: затвердити винятковість більшовиків у проведені соціально-визвольного руху, звести до мінімуму і заперечити будь-яку роль інших існуючих політичних партій і течій данного періоду. Крім того національно-визвольний рух і його лідери були охарактеризовані як ворожі й чужі явища для інтересів народу.

Сучасна молдавська історіографія. 90-ті роки минулого століття мали радикальний поворот не тільки в історії Республіки Молдови, але також і в її національній історичній науці. Виявлення соціально-політичних процесів, і встановлення паралелей і історичної законності в їхньому генезисі і еволюції є предметом дослідження істориків-політологів сьогодення. Це показують роботи таких істориків як І Варта, Г. Негру, М. Адаужє, Е. Дану, В. Поповський, Г. Кожокару, Д.Поштаренко, Н. Чоботару, М. Гіціу, Ю. Колесник, В. Жук, А. Морару.

Комплексне дослідження історії Бессарабії що описують положення Румунського національного руху в Бессарабії було здійснено обєднаними зусиллями вчених що працюють в Румунії та Молдові.

Таким чином, вивчаючи ступінь досліджуваності предмета данної теми можна сказати що хоча тема історії соціально-політичних партій і є однією з найбільш затребуваних в останній час, одного цілістного дослідження питання появи, розвитку та діяльності соціал-політичних організацій Бессарабії на початку ХХ ст. не їснує.

Джерела. При написанні цієї роботи були використані історичні джерела за пропонований період дослідження. Яке основане на комплексному обєднанні опублікованих і архівних матеріалів.

Першу групу джерел представляють партійні документи: програми роботи, статут, протоколи нарад, конференції партій, затверджені в роботі рішення.

Друга група джерел включає в себе: звіти про засідання Державної думи, які дозволяють нам створити огляд еволюції політичної позиції лідерів політичних партій.

Третя група джерел включає в себе документи з Національного архіву Молдови, архів суспільно-політичних організацій та матеріали Державного архіву Російської Федерації.

В Національному архіві Республіки Молдова були виявлені і оцінені документи з наступних фондів: 2 фонд - канцелярія губернатора Бессарабії, в якому містяться положення, циркуляри з ведення спостереження за особами підозрюваними у збереженні нелегальної літератури і членство в революційних політичних партіях. Інформація про затримання політичних ув'язнених, нагляд поліції за особами підозрюваних у революційній діяльності, звіти про розслідування випадків незаконного зберігання і розповсюдження літератури в даний період (1904-1905); 297 фонд містить – документи з районного суду Бессарабської губернії. Цей же фонд містить в собі довідкові документи про страйки, 13 демонстрацій в Кишиневі у 1905 році, статистичні дані про погроми євреїв (1905) в Кишиневі і в повітах Бессарабії. Фонд зберігає списки політичних в'язнів і редакторів газет які були засуджені за революційний зміст публікацій.

Структура роботи включає в себе: вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел та літератури.

У вступі подається актуальність теми, визначається об’єт та предмет дослідження, хронологічні та географічні рамки, формулюються завдання роботи а також аналізується історіографія данної теми та джерельна база.

В першому розділі розглядається розвиток та діяльність Партії та політичні організації соціалістичної орієнтації в Бессарабії, в другому розділі - Партії та політичні організації ліберальної орієнтації в Бессарабії, в третьому розділі - Консервативні партії та політичні організації Бессарабії на початку ХХ ст.


Розділ І Партії та політичні організації соціалістичної орієнтації в Бессарабії на початку ХХ ст.

1.1 Російська соціал-демократична робітнича партія

Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) була утворена в 1903 році. В рамках II з'їзду партії був затверджений статут, програма, формуються керівні органи партії. Кінцевою метою партії було досягнення соціалістичної революції, диктатури пролетаріату, скасування приватної власності. Ближчими до досягнення поставлених цілей були буржуазно-демократична революція, ліквідація самодержавства, встановлення республіки, введення громадянських свобод, створення восьмигодинних робочих днів. На тому ж з'їзді відбувся розкол молодої політичної соціалістичної робітничої організації затвердивши виникнення радикального крила так званих "більшовиків" керованих В. І. Леніним, і помірного крила - "меншовиків" очолюваного Ю. Мартовим, за підтримки "патріарха" російської соціальної демократії Георгія Плеханова. Основні розбіжності між цими двома політичними організаціями акцентували свою увагу як на питаннях стратегії і тактики політичної боротьби, так і на ролі партії в цій боротьбі. Мартов обирав тактику яка б основувалась на демократичних принципах, революціонери ж забеспечували бойову роль опозиції нового буржуазного уряду. Під тактичними цілями меншовики проникали в різні організації та установи, профспілки, кооперативи, комунальні установи та ради, для посягань на буржуазний уряд і підготовки соціальних умов для початку соціалістичної революції.

У Бессарабії соціал-демократична ідеологія пропагандована в колах бессарабської інтелігенції що була занепокоєна поширенням народницьких ідей, які тягнулись до марксизму, важко визначила соціальну базу за відсутності підприємств та робочої сили яка була у центральних губерніях Росії.

Умови для успіху соціалістичних ідей в Бессарабії визначаються соціальною структурою регіону, в якому число промислових робітників дуже незначний (близько 30 тисяч в 1907) порівняно з селянами, які складають більшість її населення. На відміну від великих центрів Російської імперії, де був присутній індустріальний робітничий клас в Бессарабії ставилось питання про незначну меншість яка могла б стати основою політичної партії не тільки робітників, а навіть соціалістів призначених як інструменти соціалістичних перетворень соціуму.

Відповідно до молдавської радянської історіографії соціал-демократична пропаганда мала більш сприятливий грунт для поширення ідей марксизму в молодіжних колах студентства. Одним з пропагандистів і керівників революційної діяльності в цих школах був семінарист Михайло Брашовяну [1, с.18]. У 1897 році серед учнів вечірніх шкіл створюється Робітничий соціал-демократичний Гурток.

У 1899 році в Кишиневі починається перший страйк в історії Бессарабії [18, с.240]. Страйк носив економічний характер і був організований російськими революціонерами, один з яких був І. Басовський. Пізніше він став кореспондентом журналу "Іскра". Бессараські соціал-демократи не мали керівного органу, тому в своїй роботі вони керувалися і виконували постанови ЦК РСДРП з Одеси, створенного в січні 1900 року. Основу групи представляло коло створене російськими революціонерами в 1896 році: М. Вельтманом (Павлович), І. Боградою, І. Басовським, А.Квятковським, В. Волгиним, Л. Гипшманом, Р. Дугановим, В.Броаске. Діяльність групи була у віданні Комітету [25, с.306-307].

Протягом 1902 року в Кишиневі створюються кілька гуртків соціал-демократів, злиття яких призвело до створення Комітету РСДРП. Його членами були: В. Броаске, В. Дудавський, Д. Рідел, Л. Немолякіна. Аграрний та поліетнічний характер бессарабського суспільства визначив поширення меншовиків в Комітет РСДРП.

Роль газети "Іскра" в організації і зміцненні партії та викритті політики царизму в цей період була далекою від дійсності. Відомо що в Кишиневі був опублікований один єдиний номер (№ 10) цієї газети, який в свою чергу був конфіскований поліцією. Архівні джерела в поліцейському управлінні, дозволяють нам сказати, що в середині травня 1903 року, соціал-демократи з Кишинева не мали стабільної організації або комітету. Для того щоб привести свої власні організації і комітети, групи соціал-демократичних Комітетів регіону орієнтовувались на резолюціях комітетів з Одеси і позичали їх положення. Соціал-демократи з Бессарабії та Одеси часто використовували взаємні зміни в складі своїх комітетів управління, переслідуючи кілька цілей. До того ж вони намагались ввести в оману і секретну поліцію Бессарабії та Одеси [8, с.127].

Озброєне повстання в грудні 1905 року в Москві отримало відголос і в Бессарабії. У цей період в повітах Бессарабії були зареєстровані нові заворушення. Організовуються страйки, мітинги в Кишиневі, Сороках, Оргеєві та Аккермані. Великого розголосу отримують протести студентів з Кишинева, які вимагали радикальних реформ в школі. В результаті наприкінці року школяри перестають ходити на уроки в Болграді, Ізмаїлі, Сороках. Достовірність цих фактів підтверджена Департаментом поліції та управлінням жандармерії Бессарабії [8, с. 3].

В 1905-1907 роках бессарабська соціал-демократія зареєструвала деякий прогрес в еволюції пропагандистськихи гуртків емісарів з центру – досягнувши приблизно 300 членів [3, с.5]. Революційна пропаганда та агітація була більш ефективною в середовищі населення Бессарабії яке було представлено індустріальними робітниками, ремісниками, залізничники. Незважаючи на широку мережу місцевих відділень партії соціал-демократам Бессарабії так і не вдалося стати "авангардом" істинного "бессарабського пролетаріату". Основною причиною низької популярності була ростворююча стихійна природа яка коливалась у їхній роботі. Тактика парламентської боротьби проявилась в категоричній відмові від участі у виборах. Для Бессарабії не було власне розділу Соціал-демократів на "більшовиків" і "меншовиків". А у взаємозв'язку з іншими партіями відбулися зміни: з відмови від будь-яких компромісів у співпраці з ними до спільних дій.

1.2 Партія соціалістів-революціонерів

У відповідь на зусилля спрямовані на збереження самодержавства народницькі інтелектуали переходять від теоретичних дискусій і пропаганди до терористичної діяльності. Наступники народників революціонерів проголосили себе соціалістами-революціонерами приймаючи і розвиваючи політичну програму своїх попередників.

У Бессарабії перша група соціалістів-революціонерів була створена в лютому 1902 року в Кишиневі, а в 1903 році заснували групу в Бендерах. Питання про землю які були дуже гострими в регіоні призвели до створення і діяльності секцій Соціалістично-революційної партії. Включення Бессарабії в категорію губерній де було дозволено проживання єврейського населення відомого бойовим революційним духом, визначило присутність тут революційних гуртків. Проникненню соціалістично-революційних ідей у міських та сільських районах і посиленю тенденцій консолідації сил есерів багато сприяв Є. Брешко-Брешковський - видатний російський активіст соціал-революціонер. В даний період революційна пропаганда проводилась близько 300-ми членів Соціал-Революційної Партії. Організації есерів з Кишинева підтримували звязки з обласним Комітетом з Одеси. В 1906 році були створені гуртки в містах Болград, Калараш, Тирасполь, Хотин, Аккерман, Комрат, Оргеєві [10, с.260]. У тому ж році утворили комітет Соціал-революційної партії в Бессарабії який в 1907 році мав 47 членів. Лідером групи в Кишиневі був Микола Дорошевський, а в Бендерах - Михайло Степанов [5, с.90].

Процес затвердження партійних філіалів есерів в Бессарабії як і в Росії в цілому був довгим. Багаточисельні спроби об'єднати існуючі гуртки есері в одну партію не увінчалися успіхом. Перші гуртки есерів були малочисельними, в основному складалисся з представників інтелігенції і мали закритий характер. У дореволюційний період есери не мали великого впливу в середовищі місцевого населення, однією з причин була відсутність до січня 1906 Програми і Статуту партії. Їхня подальша популярність в колах з радикальними настроями суспільства пов'язана з терористичною діяльністю. Одним з факторів які вплинули на діяльність соціал-революціоністів Бессарабії був погром 1903 року. Переслідування з боку поліції і арешт Миколи Могилянського, однго з активних членів партії, також негативно позначилась на роботі соціалістів-революціонерів Бессарабії. Значною подією у діяльності Бессарабської Соціал-революційної партії було створення організації для боротьби що включала в себе 26 чоловік. У червні 1905 року соціал-революціонери Кишинева підримували тісні зв’язки з організацією "Чорноморський флот" в Одесі яка мала приблизно 500 членів [4, с.1, 5].

Представники революційних партій збиралися в школах, приватних будинках, кожного разу змінюючи місця зборів. Як і соціал-демократи соціал-революціонери мали зброю яку тримали в себе деякі офіцери що приєдналися до революційної діяльності. Есери були задоволені своєю популярністю в солдатському середовищі 2 / 3 з яких були селянами за походженням. Ремісники з міст та селищ були також соціальною базою партії. Есери кожного разу коли їм випадала можливість намагались продемонструвати, використовуючи для цього соціалістичні гасла, що їхні цілі та інтереси збігаються з інтересами народу.

Есерам вдалося створити «хорошу» організацію, та мали друкарні в Кишиневі, Малій Малині та Бендерах, в яких друкували агітаційні листівки та буклети.

В умовах посилення репресій проти революційних партій з боку уряду в середині 1907 року, в роботі есерів засвідчується зниження. В деяких населених пунктах (Ізмаїл) соціал-революційні організації припиняють свою діяльність [7, с.295].

Таким чином, можна відмітити що поява і діяльність партії та організацій соціал-революціонерів у Бессарабії на початку ХХ століття знаходять тому підтвердження в архівних документах. Формування партійних організацій в середовищі робітників, армії, в школах, і в сільських районах переконує нас в тому що есери прагнули розширити соціальну базу за рахунок нижчих верств "трудового народу". Особливо вони наголошували на селянство яке становило більшість корінного населення Бессарабії. Гострий характер аграрних відносин зробив бессарабське селянство більш чутливим до гасел есерів і змусило діяти проти поміщиків.

Вплив соціал-революційної партії над соціально-емансипаційними і національно-визвольними рухами в Бессарабії був визнаний майже через десятиліття. Події 1905-1907 років були лише прелюдією до активності бессарабського населення яка з'являться в 1917-1918 роках.

1.3 Анархо-комуністи

В політичному спектрі Росії анархічний рух знаходився в далекому лівому куті. В якості соціально-політичного напрямку соціалістичної орієнтованості анархізм зявився в середині ХІХ ст. маючи за ідеологів німецьких філософів Макса Штірнера, П'єр-Жозеф Прудона, відомих російських анархістів Петра Кропоткіна і Михайла Бакуніна. Центральним постулатом анархізму полягав у ліквідації всіх форм державної влади які суперечили ідеям людської свободи.

Перші групи анархістів з'явилися в Росії навесні 1903 року і до кінця того ж року вже існували 12 організацій в 11 містах Росії. За короткий час виділились три центри анархічного руху – Білосток, Катеринослав, Одеса. У період першої російської революції число анархістських груп в країні збільшилось з 125 в 1905 році до 255 у 1907 році які діяли у 180 містах і селах Російської імперії. Анархістські організації мали специфічну організаційну структуру. Переважали невеликі групи (від 3-6 до 30 членів) але існували і організації з пропорціями (федерації) які мали в своїх рядах значну кількість членів (від 80-90 до 150-200 чоловік). Анархістські організації мали велику мережу гуртків, організовуючи "зустрічі" для різних соціальних категорій. Федерації анархістів з високим інтересом населення були в містах Білосток, Житомир, Катеринослав, Одеса. Соціальна база анархічного руху була представлена: ремісниками, торговцями, селянами, частиною інтелігенції, а також незначною групою робітників, незадоволених існуючою державною владою і з розпливчатими уявленнями про шляхи та засоби боротьби. Переважали зокрема представники області обслуговування: шевці, кравці, м'ясники, кожум'яки та інші. Такі об’єднання в основному були на південному сході та півночі Росії на демаркаційній лінії розселення євреїв. В анархістських організаціях майже не було представників дворянства, чиновників, купців, почесних громадян. Революція 1905-1907 років сприяла перетворенню поточної теорії анархістів в політичний фактор російської дійсності.

У російському анархізмі утворились три основних напрями: анархо-комуністи - послідовники Кропоткіна; анархо-синдикалісти та анархо-індивідуалісти. Кожен з них мав свою область дії та друкований орган.

В Бессарабії були представлені організації анархо-комуністів і анархо-синдікалістів. Проникнення анархічних ідей в середовищі Бессарабії починається в 1905 році з поширенням роботи П.Кропоткіна "Земля і воля" що сприяла появі перших організаціій анархістів в регіоні.

На початку 1906 року в Кишиневі з’являється гурток "Одеської групи анархо-комуністів" [15, с.3]. Також у січні тут була скликана конференція анархо-синдикалістів на якій була створена "Російська терористична летюча група анархістів" яка включала найбільш видатних терористів в ряді міст в південно-західних губерніях Росії.

Практична робота анархо-комуністів в регіоні мало відображено в архівах. Вони мали тісні стосунки з партіями есерів і соціал-демократів. Що стосується «чорносотенців», то анархісти мали з ними кілька зіткнень що і змусило їх прийнятти обєднання з представниками РСДРП та ПСР організуючи спільні напади партій проти монархістів [5, с.90].

Таким чином, приходимо до висновку, що виникнення і діяльність анархістів в Бессарабії у висвітленому періоді дозволяє нам з впевненістю сказати що їх образ у суспільстві висвітлюється з негативним характером. Відхиливши всі соціальні інститути і будь-які правила анархісти стали заручниками свого власного світосприйняття. Спеціалізація та методи терору пов'язані з закритим характером анархістських груп не дозволило анархії прийняти великі масштаби в Бессарабії хоча деякі зачатки анархізму зберігалися до 1917.


Розділ ІІ Партії та політичні організації ліберальної орієнтації в Бессарабії на початку ХХ ст.

2.1 Прогресивна та конституційно-демократична партії

Російський лібералізм як і західний, брав свої зачатки з позитивістської філософії, досягнувши наприкінці ХХ століття ступеня концептуальної зрілості спроектованої з проблем російського суспільства Лібералізм був підтриманий новими соціальними верствами - інтелігенцією яка не тільки прагнула до змін у суспільстві, але й мала намір вимагати щоб політичні сили були здатні досягти цих цілей. На чолі російського ліберального руху опинились представники з професорального середовища, відомих юристів, економістів, істориків, філософів, таких як П.Н.Мілюков, С. А. Муромцов, В.М. Гесен, Л.Петражицький, М.І. Герценштейн, Ф.Ф. Кокошкин, В.А. Маклаков, А.П. Ледницький, І. І. Петрункевич та Ф.І. Родичев, які брали участь у політиці та ідеології ліберально-демократичних ідей соціальної реформи. Процес організаційного формування російського лібералізму був визначений як внутрішніми факторами перш за все соціально-філософськими поглядами її лідерів так і зовнішніми факторами, породжених позицією уряду щодо питань реформування суспільства. Маніфест від 17 жовтня 1905 року пройшов через процес формування партії легальним шляхом даючи лібералам можливість цілковито завершити створення власної партії.

Прогресивна партія

Прибічниками молдавського лібералізму на початку ХХ ст, вважають барона А. Стюарта - член Державної думи і К.Казимира - викладач і вчений європейського формату. Вони зібрали навколо себе групу конституційних демократів і прогресистів - представників Земства губернії серед яких були: А. Алейников, К. Шмідт, А. Георгіу, Є. Лісовський, Є. Крісті [20, с. 98]. Конгрес губернії Земства який пройшов у Кишиневі в вересні 1905 р., заклав організаційну основу ліберального руху в регіоні, прийнятої шляхом створення Прогресивної Партії. В Бессарабії Прогресивна партія появляється в серпні-вересні 1905 року Програма роботи партії була прийнята в жовтні 1905 року на Конгресі Прогресивної партії скликаного C.Казимиром в Хотині [21, с.86-87].

Проголошення Маніфесту 17 жовтня дала можливість Прогресивній партії визначити свою позицію щодо цього документу. З цієї нагоди прогресисти видали повідомлення для виборців, в якому було зазначено, що зміни які відбулися в соціальному та політичному житті Росії після проголошення Маніфесту, дало можливість Прогресивній партії Бессарабії повідомити всім, що в якості політичної партії, в інтересах суспільства Законом від 17 жовтня отримали задовільне вирішення двох основних вимог: політичної свободи і можливості для досягнення справжнього народного представництва. На їхню думку, конституційна монархія привела до змін у бюрократичній системі.

В категорію ворожих Прогресивній партії була визначена і Центристська партія програму якої прогресисти вважали реакційною по відношеню до положень Маніфесту 17 жовтня і яка ще мала «вкрай реакційний» склад. Порівнюючи власну партію з Центристською партією, прогресисти дійшли до висновку що в той час як їх учасники відкрито виступають за ліквідацію бюрократичного режиму і введення політичних свобод, Центристська Партія декларує необхідність часткових реформ в межах існуючої форми правління. Усвідомлюючи необхідність дотримання соціальних і політичних вимог лідери Прогресивної партії відкинули будь-які ідеї про приєднання до екстремістських організаційцій, визначаючи себе "політичною партією". Це зумовило їх висловитись категорично проти консерваторів, головним чином проти Центристської партії яку вони вважали запеклим противником Конституції і яка на їхню думку не була щирою у визнанні реформ, оскільки вони не гармоніювали з її основною Програмою та соціальною практикою висловленої представниками партії.

Відомо також про епістолярну боротьбу між Центристською і Прогресивною партіями. Центристська партія звинувачувала прогресистів, на сторінках газети "Друг" в революційності, підкреслюючи параметри, закладені в принципах програми, реструктуризувати цілковито форму правління Росії за 24 години. Цій програмі вони протиставляли свою програму в якій містилось лише 8 пропозицій, але мала характер більш реальний. Прогресивна партія щоб мати змогу реалізувати перетворення суспільства включалась в класичні межі лібералізму. Механізмом для досягнення політичних завдань прогресисти брали діяльність однієї з Дум, з широкими правами і прогресивним урядом що реалізуватиме політику в інтересах усього народу. Хоча програми прогресистів вважаються достатньо вагомими механізми їх досягнення в Росії спиратись лише на добру волю уряду було нерозумно. Але і за цю програму прогресисти були "битими" їхніми політичними опонентами – Центристською партією являючись звинуваченими в підриві російської державності. Прогресивна партія не змогла матеріалізувати положення своєї програми яка була майже точним відтворенням програми конституційно-демократичних москвофілів пропонуючи Конституційно-демократичну партію з Бессарабії, організованої і очолюваної групою інтелектуалів під керівництвом Л. Сицинським та редакційною радою журналу «Бессарабське життя» [6, с.137].

Конституційно-демократична партія

Особливе місце в політичному житті Бессарабії, на початку ХХ століття, займала Конституційно-демократична партія (кадети). Вона обєднувала прогресивну інтелігенцію, мала свою програму, гасла і ліберальні сподіваня на реформування суспільства. Конгрес встановлення Конституційно-демократичної партії провів свою роботу в Москві протягом 12-18 жовтня 1905 р.. Він затвердив Програму і Статут партії, обрав тимчасовий Центральний Комітет. На II партійному з'їзді (січень 1906) кадети зробили поправки в програмі і статуті партії, утворили новий склад Центрального Комітету. Наприкінці 1905 року, в Росії діяли близько 70 регіональних комітетів кадетів які об'єднували у своїх лавах близько 50-60 тис. чоловік. Основним теоретиком партії стає П. Н. Мілюков - обдарований історик і публіцист, який активно включився в ліберальних опозиційних рухах.

Бесарабські соціально-політичні організації ліберальної орієнтованості як і російські утвердились як політичні партії внаслідок видання імператорського Маніфесту від 17 жовтня 1905. Найбільш актуальними виявились кадетські партії. Після 17 жовтня Прогресивна партія розпадається, а її місце зайняла група представників інтелігенції на чолі з Л. Сицинським. Вони разом з редакційним колективом журналу "Бессарабське життя" прийняли програму і сформували ядро Конституційно-демократичної партії в Бессарабії. За короткий час мережа Конституційно-демократичної партії виросла у більшості повітів Бессарабії [19, C.1-33;].

Істотний внесок в поширення ліберальних ідей в краї було реалізовано видавничим органом партії – «Бессарабське життя» який мав за головного редактора з 1903 року Алексіса Ноура, зміненого Федіром Захаровим. Порівняно з багаточисельними опозиційними газетами що видавалися російською мовою в краї на той період газета «Бессарабське життя» була однією з найпрогресивніших. Вона виступала за демократичні перетворення в країні, критикувала популістську політику і була пройнята антисемітизмом правоцентристських партій в особливості "Об’єднання Російського Народу". Газета формувала громадську думку в краї і природно розвивала в людях бажання змін. [27, c.319].

У Кишиневі діяв обласний комітет. В Аккермані, Оргеєві, Хотині були створені окружні комітети, а в Бельцах, Хинчешть, Комраті, Кагулі, Ізмаїлі, Болграді, Бричень - заводські та сільські комітети Конституційно-демократичної партії. До весни 1906 року, в Бессарабії діяло близько 11 місцевих партійних організацій загальним числом в 632 члени. Комітет губернії в Кишиневі складався з 60 чоловік інші організації у 10 повітах обєднували 572 людини [30, c.116-117].

Ідеї проголошені кадетською партією були визначені конкретними ліберальними доктринами і особливою соціальною структурою Бессарабії. Ядром партії були вчителі, юристи, журналісти, представники інтелігенції Земства – вершки інтелектуальності. Вони хотіли реформувати суспільство парламентським шляхом, відмовившись від революційних і насильницьких засобів. Спочатку конституційна група не стикалася з перешкодами з боку влади. Пізніше коли програма і партійна література почала отримувати визнання в колах інтелігенції, чиновників, духовенства та селян, відношення адміністрації становиться вкрай ворожим[8, c.89-103]. Незалежно від положень Маніфесту 17 жовтня на засіданнях, часто створювали перешкоду для ведення справ в Конституційно-демократичній партії утворивши більший тиск на членів партії з тим щоб обмежити вплив демократичних ідей на населення. Явне упереджене відношення продемонстрував сам мер Кишинева, П. Сінадіно. Таким чином він затвердив і дав у використання партії "Союзу 17 жовтня" конференц-зал міської думи, для організації їхніх засіданнь, категорично відмовившись надати це місце комітету Конституційно-демократичної партії для тієї ж мети, мотивуючи свою відмову вказівкою від керівництва губернії, хоча вказівка насправді була опублікована пізніше, після того як пролунала відмова.

Пізніше заборона влади губернії у наданні громадських місць для зустрічей організованих Конституційно-демократичною партією поширилась на всій губернії. Література партії розіслана по всім частинам Бессарабії була неправовільно конфіскована. Листівки які пояснювали програму партії, вважалися вкрай шкідливими і використовувались як привід для репресивних дій з боку адміністрації. Ставлення уряду до членів партії було ворожим і суворим. Влада виявляла постійний тиск на членів Конституційно-демократичнї партії і прагнула паралізувати активність частини суспільства Бессарабії яка прагнула пізнати ідеали проголошені партією.

Посадових осіб державних установ і навіть представників електорату було попереджено що є не добрим для них участь в «опозиційній партії» якою являється кадетська партія [8, c.89-103]. Інформація про наявність членства в цій партії повідомлялась в міністерство резервів а ті хто належав до неї були оголошені нелояльними до царської влади. Дії уряду не обмежились простими попередженнями, найближчим часом вони почали переслідування. Застосовувались різні методи та засоби блокування діяльності і пом'якшення наслідків кадетських партійних організацій і вливу членів партії на населення. Частіше за все влада прибігала до залякування, звільнення зі служби, включаючи введення заборони на приватну практику. Хоча ці покарання та заходи були не дуже страшні, вони все ж таки виявились дієвими та влинули на поступовий розпад партії.

Нарешті можна зробити висновок що політичні партії ліберальної орієнтації в регіоні в період 1905-1907 рр., можна схарактеризувати як деякі крихкі структури, яким вдалося вербувати під свої прапори лише частину бессарабського суспільства, з незначними наслідками для життя політики. Виною цього послужила відсутність юридичної бази в якості правової основи і виборчого кодексу, які забеспечили б законні політичні утворення. Бессарабське населення особливо міське мало включалось в участь у політичній діяльності, активності організацій, сконцентрувавшись в Кишиневі й інших містах Бессарабії.

Однак, незважаючи на характер явища 1905-1907 роки позначили початок політичних формацій ліберальної орієнтованості реалізуючу в суспільній свідомості деякі демократичні цінності.

2.2 Партія «Союз 17 октября»

На політичній арені з’явилась правоцентристська партія «Союз 17 октября» названий партією октябристів, створена в листопаді 1905 року, займаючи проміжне місце між кадетами і крайніми правими. Відповідно до організаційного аспекту октябристська партія була задумана як «сукупність усіх центристських партій». Статут партії давав змогу своїм членам брати участь одночасно у двох або більше партій та організацій. Членство в партії октябристів не вимагало дотримання певних норм партії не була встановлена фіксована сума членських внесків. Як правило, учасники октябристської партії належали до групи людей похилого віку з високим інтелектуальним рівнем, з соціальним статусом і матеріально забезпечені. "Ми партія влади" було проголошено в лютому 1907 року на засіданні Центрального комітету октябристів. Відповідно до соціальних критеріїв октябристська партія була представлена дворянством і фінансовою виробничо-комерційною буржуазією. Спроби октяристів заручитись підтримкою з боку представників демократичного населення в першу чергу селян і робітників не увінчалися успіхом. Але керівництво октябристіврозуміло відсутність перспективи забезпечення соціальної підтримки починаючи від сільської та міської категорії [29, c. 110].

Більшість організацій октябристів були утворені в ході виборчої кампанії до першої Державної Думи у січні-квітні 1906. Протягом першої російської революції число учасників октябристської партії налічувала 65-70 тисяч чоловік. Головою Центрального комітету партії, до осені 1906 року був активіст земства Д. Шіпов, починаючи з жовтеня 1906, на чолі партії опиняється представник московської буржуазії А. Гучков [12, с. 2].

У Бессарабії діяли дві секції октябристської партії – державний департамент затверджений в Кишинів і окружний департамент з Хотина. 15 січня 1906 року в залі міської Думи Кишинева, за ініціативи Адміністрації Департаменту Державного банку було скликано засідання засновників департаменту «Союзу 17 октября». В той самий час була заснована юридична секція октябристів в Хотині. Було успішно проведено вербування великої кількості людей числом в 270 осіб [30, c.154-155]. У січні 1905 року газета "Друг" оцінила ексклюзивну роль «Союзу 17 октября» в злитті земських і міських активістів. Газета підкреслювала що Союз мав два центральних комітета, і широку мережу організацій в провінції. У середині грудня 1905 року до «Союзу 17 октября» вступила Центристська партія Бессарабії - подія сприйнята з великим ентузіазмом "чорносотенцями" краю. Серія криз вплинули на відносини між Думою і урядом, зумовили перехід октябристів в опозицію відносно уряду після його відмови від проведення реформ. Цей факт призвів до розколу в партії октябристів. В 1913-1914 рр. партія роскололась, її місцеві секції також припинили своє існування [14, с.3].

На завершення відзначимо, що «Союз 17 октября» підкреслив зміни в соціально-політичному і економічному житті Росії заявивши себе в якості експонента політики для оновлення уряду. Це зумовило октябристську партію стати більш привабливою для людей з ліберальним баченням але лояльних до уряду. Аморфний характер партії та відсутність підтримки з боку соціального класу - орієнтованої на реальні зміни зумовило соціально-політичне утворення не чинити опір змінам часу. Віддача революції і реакції 1907 року зробили неможливим існування партії. Для Бессарабії втручання в партійній політиці октябристів пройшла практично непоміченою, утворивши тільки дві секції партії і промонархічну агітацію.


Розділ ІІІ Консервативні партії та політичні організації Бессарабії на початку ХХ ст.

3.1 Центристська партія

В цей же період на політичній арені утвердилась Центристська партія, одна з державних партій яка підтримувалась партією «справжніх росіян». Основою нової партії була греко-вірменська партія Ф.Крупенського, заснована як політична партія в опозиції партії Леонардів. Як зауважував Г. Безвіконі: «На чолі реакційної течії та мракобісся в Бессарабії появляється греко-вірменська партія Крупенського»[16, c. 316]. Передісторія і подальший розвиток центристської партії показує нам що діяльність лідерів партії Крупенського проявляється в політичній дуелі з опонентами - Леонардами. У цьому поєдинку останні вичерпали себе. Тріумф дав можливість переможцям отримати лояльність на 20 років правління в Бессарабії.

В нових соціально-політичних умовах утримання в верхній частині соціальної піраміди, партія Крупенського могла собі забезпечити прийнявши нові правила політичної гри. Основна мета залишалась тією самою –влада, а її досягнення стало можливим завдяки перемозі на виборах. Партія Крупенських відповідала новим умовам життя і затвердилась на арені політичної боротьби як Центристська партія - організація з політичним обличчям на невизначений термін, але дуже лабільна, із здібністю маневрувати то в право, то в ліво. Программа Центристської партії була затверджена губернатором 17 грудня 1906. [17, c. 173].

Теза на сприяння вживанню заходів по зміцненню у свідомості селян ідеї захисту власних інтересів і добробуту продовжують бути інтерпретовані Центристською партією на сторінках газети "Друг". Механізм здійснення пропонованих ідей Центристська партія бачила в створенні культурно-освітних установ, шкіл, вечірніх курсів, читань, бібліотек, громадських будівель.

Для ефективне вирішення єврейської проблеми, Центристська партія з Бессарабії пропунувала наслідувати прикладу Румунії який виходив з того принципу що євреї є не місцевими мешканцями а зарубіжними, прийнявши для них спеціальні закони.

Ще одним проблемним питанням Центристської партії була шкільна проблема розглянута паралельно з питанням петицій і шкільних страйків. Петиції та страйки були запізнілими і представлені не в якості незалежного протесту студентства невдоволеного жорсткими вимогами Адміністрації школи, а як повстання зумовлене єврейськими агітаціями. Промовляючи ідею введення обов'язкової загальної освіти, в якості необхідної міри, Центристська партія пропонувала провести ретельний відбір і провести підготовку вчителів покликаних забезпечити підготовку та навчання молоді [13, c. 3].

Підводячи підсумки, можна зазначити, що затвердження і діяльність Центристської партії в Бессарабії є радше реакцією частини дворянства губернії з автохтонними традиціями але з виділиними амбіціями впливуна процеси демократизації які почали розвиватися в російському суспільстві. Це також було відповіддю однієї групи з характером клана на заклик уряду для зміцнення самодержавства в Бессарабії шляхом мобілізації дворянства вірного престолу.

Виявившись спочатку в якості політичної партії, з вузькою соціальною базою, Центристська партія через свою програму виступала за збереження та зміцнення повноважень центральної влади в особі імператора, знижуючи роль Державної Думи до консультативного органу. Будучи показником інтересів клану Центристська партія була категорично проти введення рівного голосування у всіх сферах життя. Формуючись як проурядова політична партія Центристська партія продемонструвала завзяття і сумлінну працю для виправдання статусу єдиного захисника цінностей і цілісності Російської державності.

3.2 Чорносотенці та об’єднання Архангела Михаїла

На крайньому правому спектрі російської політики, на початку ХХ століття, розсташувались партії лояльні до правлячого режиму і ревних захисників традиційних цінностей представляючи уявлення про свою консервативну ідеологію. Десятки спілок та організацій прагнули утвердитись ототожнюючи себе зі словом – «чорносотенці», найбільш актуальними і представницькими будучи: Російське Об’днання, Монархічна партія, Об’єднання Російського народу, Об’єднання Архангела Михаїла. Виникнення крайніх правих націоналістичних партій чи організацій "чорносотенців" датується початком ХХ століття.

Влада неодноразово намагалась встановити членський склад "чорносотенців". За роки 1907-1908 рр. Департамент поліції нарахував в 78 губерніях 358758 членів Союзу та 47794 членів інших монархічних організацій. [11, c. 298].

Бессарабія була одним з регіонів імперії в якому діяльність «чорносотенців» набула найвищого показника поширеності. Насправді, це були відділи Об’єднання Російського народу, засвоєні майже у всіх районних центрах згідно з оцінками І. Кисельова, В. Шелохаева налічувалося 194 відділи. Більшість відділів Об’єднання Російського народу діяли в Кишиневі, досягнувши прибл. 2500 членів, а в губернії налічувалось 16.000 членів. Об’єднання Російського народу мало свій друкований орган «Друг» редактором якого був відомий публіцист - Павло Крушеван. Висока чисельність монархічних організацій в краї була пов'язана з тим що в якості лідерів партії були особи які були вихідцями з Бессарабії - Володимир Пуришкевич і Павло Крушеван, які були відомими своїм бойовим антисемітизмом. Прихильником монархізму в Бессарабії який старався залучити все більше людей до Об’єднання Російського Народу був єпископ Серафим Чичаков, який проявив себе більше росіянином ніж християнином і який став на чолі "істинних росіян" краю.

Царський Маніфест 17 жовтня викликав стан невизначеності в колах монархістів які в принципі розцінювали будь-яку політичну діяльність як повстання, а створення організації з політичною програмою - як злочин проти держави. На відміну від московських монархістів, які почали створювати власні партії навесні 1905 року, монархісти Бессарабії на чолі з Пуришкевичем і Крушеваном показали ініціативу тільки восени, коли політична діяльність була вже легалізована імператором. По всій країні були розіслані уповноважені Генеральної ради, з місією відкрити партії Об’єднання російського народу. Одною з перших була партія з Аккермана заснована 3 січня 1906.

Члени партій часто збирали гроші у людей, а у разі відмови загрожували їм тим що повідомлять в поліцію про їх належність до революційних партій. В основному членами партії були селяни. Іноді селяни не знали що є членами політичних партій. У деяких селах, на питання: чого вони були включені в партію Об’єднання Російського Народного Собору селяни відповіли що "медаль тут надається безкоштовно" [32, c. 241].

Важливу роль у залученні селян до монархічної організації відігравало духовенство. Багато залежало від політичної орієнтації великих епархійців і особливо - сільського священика.

29 червеня 1906 була створена філія Об’єднання російського народу в Кишиневі маючи в якості голови P. Крушевана, віце-голови – єпархіального місіонера Ф. Воловея. Членами Ради були: керівник канцелярії губернатора - С. Кочєрва, полковник А. Попов, священики С.Челан, Г.Абажер, М. Шельков та інші. Протягом 1906 року були створені філії Об’єднання російського народу в повітах Хотин (22 жовтня 1906 р.) Оргеї, Вадул-луй-Воде (жовтень 1906 р.), с. Жовта- Сарата, Бендери (11 січня 1907), с. Чучулєнь Кишиневський повіт (1907).

Однак ахіллесовою п'ятою "чорносотенців" Бессарабії був низький рівень організації. Організації діяли хаотично, дезорганізовано, із слабкими зв'язками між ними. Цей недолік знижували їхню діяльність перед іншими організаціями краю, хоча вони і були меньшчисельними все ж таки випереджали монархістів в їхній організованості. Організація залишалась аморфною, крихкою, з десятками напівнезалежними філіями де домінували різні думки і погляди. [32, c. 177-178].

Значна частина субсидій "чорносотенців" були виділені на потреби преси. Найбільш прихильною газетою на початку століття, яка була перерахована до "чорносотенців" була "Московские ведомости". Перші організації "чорносотенців" намагались створити свої власні газети. Генеральна рада Об’єднання російського народу назвавла свій орган преси «Русское знамя». Розбіжності в середовищі "чорносотенців" призвели до появи різних органів друку, які конкурували між собою. Поряд з центральними газетами існувала і їх місцева пресса. В Бессарабії існували 2 органи печаті - "Бессарабец" і "Друг" редактором яких був Р. Крушеван. Газети чорносотенців були орієнтовані на простих читачів.

Як і інші партії, Об’єднання російського народу мало бойові загони по всій імперії фінансовані державою. Насильство було складовою частиною крайньо правої політики. У період 1906-1907 рр., бойові загони "чорносотенців" утвердились і в Молдові. Було вирішенно і питання про постачання зброї. Загони орієнтувались на допомогу поліцейських органів. Деякі організації "чорносотенців" створили свою мережу секретних агентів. Загони "чорносотенців" часто нападали на працівників підозрюваних у революційній діяльності. У боротьбі з революціонерами, "чорнсотенці" були усвідомлені, що репресивні заходи не дають очікуваних результатів, оскільки поліція мала змогу нейтралізувати тільки незначних діячів, а лідерам руху вдавалося врятуватись.

Особливий вплив на Об’єднання Російського Народу мав стільки особисті якості партійних лідерів скільки і особисті відносини між ними. Пуришкевич був одним із засновників Об’єднання Російського Народу. Теж він був тим, хто допомагав у розділені цієї величезної організації. Через постійні конфлікти з О. Дубровіним, лідера партії, визначила Генеральна рада в грудні 1907 р. надати Пуришкевичу всі уповноваження. На монархічному конгресі, який відбувся в Петербурзі, в лютому 1908 р., кілька членів Генеральної ради та члени-засновники Об’єднання створюють опозиційну групу. Їх підхід не був успішним, але ця група становиться центром нової організації "чорносотенців" на чолі з В. Пуришкевичем. Нова організація мала назву Об’єднання Російського народу імені Архангела Михаїла. На думку засновників ім'я Михаїл мав символізувати небесний меч помсти святого, але також і першого імператора Династії Романових. На чолі "Об’єднання" опинилась Головна Палата. Структура місцевої організації була такою самою як і у "Об’єднання Російського Народу". Невідома точна кількість членів "Об’єднання Архангела Михаїла", на думку деяких вчених ця цифра становила 20 тисяч, але ясно одне, вона ніколи не досягла свого попередника. Організація мала 50 активних секцій. Єдина відмінність полягала в тому що нове Об’єднання визнавало необхідність законодавчих органів. Аналізуючи причини розколу Об’єднання російського народу октябристи зазначали що на відміну від Дубровіна, Пуришкевич наголошував на необхідності конструктивної боротьби конституційним шляхом. Ця оцінка є завищеною. Насправді В. Пуришкевич як і раніше залишався прихильником абсолютної монархії, а Статут Об’єднання зазначав що Маніфест 17 жовтня не зробив імператора конституційним правителем. Знаходячись в Думі він не змінив свою думку про неприйнятність здійснення західної моделї парламентаризму в російських умовах[31, c. 185].

Таким чином, можна зробити висновок що правий рух являє собою складне явище і мало вивчене в історіографії. Правий рух або "праві" в Росії являють собою піраміду складеної з двох частин: верхньої та нижньої. До верхньої частини включались: Імператор, суд, влада взагалі, широкі маси населення, які повністю підтримували самодержавство. В другій частині охоплювався широкий спектр монархічних консервативних сил: від правих лібералів і помірних до крайніх правих партій і реакційних. В цілому соціальну і політичну діяльність Об’єднання Російського народу та Об’єднання Архангела Михаїла були засновані на ідеях монархії. Розмістившись на крайніх правих позиціях, в умовах революційної активізації, монархічні організації не могли розраховувати на широку соціальну базу тому на початку 1905 року вони були малочисельними.


Висновки

Створення організацій та політичних партій в Бессарабії на початку ХХ століття є важливою передумовою для формування політичної свідомості.

Інституціоналізація організацій і політичних партій в Бессарабії є складовою частиною процесу генезису й еволюції організацій і політичних партій в Росії в імперських масштабах. Тим не менш, у Бессарабії вперше з'явилися ознаки відродження національної самосвідомості і сприйняття конкретних інтересів населення в рамках національних партій.

Дух свободи, соціальної справедливості, зубожіння переважної більшості людей визначили популярність соціалістичної ідеології. Соціал-демократичні ідеї знайшли благодатний грунт у середовищі різноманітних соціальних верств і, перш за все, в середовищі робітників. Ці ідеї отримали можливість виявити прихильників і в містах і селах Бессарабії. Соціал-демократична доктрина, спрямована на працівників великих промислових підприємств, не могла проникнути в патріархально-консервативний менталітет місцевих селян і ремісників. В період 1905-1907 рр у організаційній розбудові бессарабська соціал-демократія досягла певного прогресу.

Здатність представляти потреби сільського населення визначила популярність Соціал-революційної партії. Вплив соціал-революційної партії над соціально-емансипаційними і національно-визвольними рухами в Бессарабії був визнаний майже через десятиліття. Події 1905-1907 років були лише прелюдією до активності бессарабського населення, яка з'являться в 1917-1918 роках.

Виникнення і діяльність анархістів в Бессарабії у висвітленому періоді дозволяє нам з впевненістю сказати що їх образ у суспільстві висвітлюється з негативним характером. Відхиливши всі соціальні інститути і будь-які правила анархісти стали заручниками свого власного світосприйняття. Спеціалізація та методи терору пов'язані з закритим характером анархістських груп не дозволило анархії прийняти великі масштаби в Бессарабії хоча деякі зачатки анархізму зберігалися до 1917.

Політичні партії ліберальної орієнтації в регіоні в період 1905-1907 рр., можна схарактеризувати як деякі крихкі структури, яким вдалося вербувати під свої прапори лише частину бессарабського суспільства, з незначними наслідками для життя політики. Виною цього послужила відсутність юридичної бази в якості правової основи і виборчого кодексу, які забеспечили б законні політичні утворення. Бессарабське населення особливо міське мало включалось в участь у політичній діяльності, активності організацій, сконцентрувавшись в Кишиневі й інших містах Бессарабії.

Однак, незважаючи на характер явища 1905-1907 роки позначили початок політичних формацій ліберальної орієнтованості реалізуючу в суспільній свідомості деякі демократичні цінності.

Затвердження і діяльність Центристської партії в Бессарабії є радше реакцією частини дворянства губернії з автохтонними традиціями але з виділиними амбіціями впливуна процеси демократизації які почали розвиватися в російському суспільстві. Це також було відповіддю однієї групи з характером клана на заклик уряду для зміцнення самодержавства в Бессарабії шляхом мобілізації дворянства вірного престолу.

Виявившись спочатку в якості політичної партії, з вузькою соціальною базою, Центристська партія через свою програму виступала за збереження та зміцнення повноважень центральної влади в особі імператора, знижуючи роль Державної Думи до консультативного органу. Будучи показником інтересів клану Центристська партія була категорично проти введення рівного голосування у всіх сферах життя. Формуючись як проурядова політична партія Центристська партія продемонструвала завзяття і сумлінну працю для виправдання статусу єдиного захисника цінностей і цілісності Російської державності.

"Чорносотенці" постали у політичному житті Росії напередодні великих змін, коли доля імперії знаходилась на роздоріжжі. Правий рух являє собою складне явище і мало вивчене в історіографії. Правий рух або "праві" в Росії являють собою піраміду складеної з двох частин: верхньої та нижньої. До верхньої частини включались: Імператор, суд, влада взагалі, широкі маси населення, які повністю підтримували самодержавство. В другій частині охоплювався широкий спектр монархічних консервативних сил: від правих лібералів і помірних до крайніх правих партій і реакційних. В цілому соціальну і політичну діяльність Об’єднання Російського народу та Об’єднання Архангела Михаїла були засновані на ідеях монархії. Розмістившись на крайніх правих позиціях, в умовах революційної активізації, монархічні організації не могли розраховувати на широку соціальну базу тому на початку 1905 року вони були малочисельними.

Соціально-політичні позиції партій у контексті історичного розвитку є христомаційним прикладом складних цінностей і протистоянь їх носіїв у соціальному розвитку.


Список використаних джерел та літератури

1. Національний Архів Республіки Молдова (далі НАРМ) фонд 2, Канцелярія губернатора Бессарабії спр. 1, арк. 9019

2. НАРМ ф. 297, Управління жандармерії Бессарабської губернії, спр. 1, арк. 32.

3. НАРМ ф. 297, спр. 1, арк. 37

4. НАРМ ф. 297, спр. 1, арк. 38

5. НАРМ ф. 297, спр. 1, арк. 51

6. НАРМ ф. 297, спр. 1, арк. 63

7. НАРМ ф. 297, спр. 1, арк. 88

8. НАРМ ф. 297, спр 2, арк. 32.

9. Архів Соціально-політичних Організацій ( далі АСПО) ф. 50, спр. 2, арк. 37.

10. АСПО ф. 50, спр. 2, арк. 92

11. Державний Архів Російської Федерації (далі ДАРФ) ф. 102, спр. 265, арк. 164

12. Російська періодика

13. «Бессарабская жизнь» 1905 г., № 13

14. «Друг» 1905 г., № 192

15. «Друг» 1905 г., № 206

16. «Друг» 1906 г., № 36

17. Bezviconi G. Fapte trecute, basarabeni uitati. - Chisinau, 1992.

18. Boldur Al. Contributii la studiul Istoriei Romanilor, vol. III. Sub dominatie ruseasca (1812-1918). - Chisinau, 1940.

19. Iorga N. Istoria R S S Moldovenesti. - Chisinau, 1984.

20. Jalea I. Basarabia. Descriere, istorie, unirea. - Chisinau, 1991.

21. Juc V. Din istoria gandirii politice romanesti ( in Moldova). - Chisinau, 1997.

22. Moraru A. Istoria Romanilor. Basarabia si Transnistria 1812-1993. - Chisinau, 1995.

23. Varta I. Cateva tentative de constituire in Basarabia ale unor partide politice de orientare nationala (1905-1912). // Tyragetia. – 1998. - № 6-7

24. Бабилунга Н. Социально-экономические и политические условия революции 1905- 1907 гг. в Молдавии. // Известия А Н. МССР. - 1985. - №1.

25. Болдур А. Бессарабский вопрос. - Кишинев, 1930.

26. Будак. И. Обшественно-политическое движение в Бессарабии в пореформенный период. – Кишинев, 1959.

27. Гусев, К. Состояние разработки и задачи дальнейшего изучения истории непролетарских партий России в 1917 г. и в годы гражданской войны: Материалы научного симпозиума. - Москва, 1980.

28. Дин история гындирий сочиал-политиче ши филозофиче ын Молдова. / суб редакция луй В.Н. Ермуратски, А. В. Щеглов. - Кишинэу, 1970.

29. Иовва. И. Передовая Россия и общественно-политическое движение в Молдавии. – Кишинев, 1986.

30. Политическая история России в партиях и лицах. - Москва, 1993 – С.118.

31. Политические партии России в период 1905-1907 гг. Количественный анализ. - Москва, 1987. – Р. 23.

32. Спирин Л. Крушение помещичьих и буржуазных партий в России (начало XX век. – 1920 г. - Москва, 1977.

33. Степанов С. Черная сотня в России (1905-1914 гг.) - Москва, 1992.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений06:41:29 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
16:02:08 25 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Партійно-політичні організації Бессарабії в період революції 1905-1907 рр.

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150049)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru