Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Дипломная работа: Велика Французька революція

Название: Велика Французька революція
Раздел: Рефераты по истории
Тип: дипломная работа Добавлен 08:44:02 10 июня 2010 Похожие работы
Просмотров: 419 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Дипломна робота

Велика Французька революція

Вступ

В кінці вісімнадцятого століття Франція опинилась в коловороті кривавих подій, які були покликані змінити історію не тільки французів, але й Європи в цілому.

Монархічний лад не міг втримати владу, а суспільство не змогло скористатися цим в повній мірі. В такій ситуації неминуче до керма управління державою приходять ті – хто хочуть допомогти народу, заради „ідеї”. Саме „ідея” стала на першому місці і інколи вона розходилась з думкою народу, що призводило до неминучої катастрофи та колапсу в суспільстві.

Події Великої Французької Революції сколихнули тогочасне суспільство, яке не звернуло великої уваги на наростаючий антагонізм серед мас, які не мали істотної влади чи, взагалі, можливості для достойного існування. Ці події дали людству привід для дискусій, а жертвам для страждань. На жаль жодна, справжня, революція не вирішує проблем, а лише поглиблює їх. А диктатура – це лише спроба, насильницьким шлахом встановити мир і порядок, але агресія породжує агресію, і в цьому вічному колі немає виходу.

Своєрідним продовженням Якобінської диктатури стали ті історичні твори, що виходили з під пера радянських вчених. Вбачаючи в подіях 1793-1794 років своєрідний історичний театр для впровадження „кращих ідей” та своєрідного підтвердження своїх поглядів, про те, що протокапіталістичні і капіталістичні прагнення на практиці є хибними, мов, було б все добре не було б революції. Зрозуміло, що й більша частина літератури, яка доступна нам, заангажована різними принципами. Хоча й треба відзначити, що деякі науковці зберегли фактичний матеріал, який ставився за основу праці.

Отже, за основу своєї роботи взята велика праця „Французская Буржуазная Революция 1789-1794” під редакцією Волгіна В.П. та Тарлє Є.В..1 В даній роботі присутній величезний, за обсягами, матеріал, який складається з фактів, що були досить вичерпними, цитат, не тільки комуністичних діячів, але й очевидців, та іншими елементами, що свідчить про велику роботу над даною проблемою з боку цих істориків. Хоча необхідно зауважити, що з самого початку праця була зроблена в дусі класичного комунізму і система терору була замовчана, але при об’єктивному підході цю проблему вдалось подолати.

Можна виділити й інші роботи радянських вчених. Наприклад, Коропкін П.А. в своїй роботі „Великая Французская Революция 1789-1793гг.”2 , він спромігся подати матеріал в формі класової боротьби, але зміг залишити деякі цікаві матеріали, втому числі – цитати, розпорядження, накази діячів диктатури.

В свою чергу Рекуненко В.Г. приділив увагу деталізації подій в монографіях „Очерки по истории Великой Французской Революции. Якобинская республика и ее крушение”1 та „Парижская Коммуна 1792-1794”2 . В його працях чітко проглядається теза, що терор був абсолютно правильний і наводить тонку паралель з російським більшовизмом у 1917-1918 роках.

Серед фактичного матеріалу досить гарні праці Кожкіна Є.М. Государство и народ: от Фронды до Великой Французской Революции»3 та Фомічева В.М. «Документы и материалы по истории Западной Европии XVIII-XIX»4 , в яких можна прослідкувати випуск тих нормативно-правових актів та соціальної ситуації, що відбувалось за часів Якобінської диктатури.

З проблемами зовнішньої політики розібрався Борисов Ю.В., котрий в своїй роботі «Дипломатия Франции»5 чітко окреслив дипломатичну діяльність та її проблеми за правління якобінців.

Зрозуміло, що велику роль в історіографії Якобінської диктатури посідають твори французьких вчених та діячів, деякі з яких були безпосередньо пов’язані з подіями революції.

Одним з яких був Марат Ж.П., котрий в своїх мемуарах, «Избрание произведения»6 ,виправдовує терор, як засіб досягнення мети. Необхідно відзначити й твори Жореса Ж., Адо А.В., Лотте С.А., Манфред А.З, як досить змістовні монографії, що дають змогу відтворити події диктатури. Хоча навіть в цих творах видніються ідеологічні протиріччя, які безсумнівно заважають осмислити та зрозуміти певні проблеми.

В роботі над цією проблемою брали і беруть участь заокеанські історики. Один з них – Хобсбаум Є.. В його монографії „Век революций в Европе 1789-1849гг.”7 , можна прослідкувати деякі особливості якобінської влади, порівнюючи її з іншими революційними угрупуваннями.

В праця „Всесвітня історія”8 Кіндера Г. та Хільгмана В. Окреслені чіткі особливості даної проблеми на сучасному етапі, приводячи статистику діяння апарату доктора Гільйона.

В той час, як Нойборт Л.Є в своїй статі журналу „Вопросы Истории”1 , приділяє більшу увагу терору та політичній боротьби якобінців.

Серед сучасних істориків можна відмітити чудові і змістовні праці російських істориків Карпо С.Я, Лебедєвої Є.І., Чудінова А.В., які приділяють увагу фактичній і об’єктивній стороні замість ідеологічної і розкривають суть диктатури та ті причини завдяки яким вона прийшла до влади.

На жаль праці українських істориків по даній проблемі не були доступні в достатній мірі, тому прийшлось спиратися на іноземні роботи. Також величезні труднощі виникли з переводу російських текстів на українську мову, але я намагався не змінювати всю гру слів, для збереження суті.

У своїй роботі намагатимусь об’єктивно і без симпатій викласти матеріал і дати справедливі висновки по діяльності Якобінської диктатури. А також спробую подати вичерпну кількість фактів, для того, щоб можна було зрозуміти проблему даного питання та його місця в світовій історії.

Розділ І. Внутрішня політика

1.1 Франція в червні-жовтні 1793р. Конституція

В результаті повстання 31 травня – 2 червня 1793 року жирондисти були скинуті і владу в Конвенті захопили представники Якобінського клубу. Це й ознаменувало початок Якобінської диктатури та найкривавіших подій Великої Французької Революції.

На той час влада в Якобінському клубі зосереджувалась в руках „поміркованих” на чолі з Дантоном (дантоністи), які керували Комітетом суспільного порятунку та Комітетом суспільної безпеки.

Група Дантона стояла на засадах примирення з поміркованими контрреволюційними силами та жирондистами. Вони представляли в більшості інтереси „нової” буржуазії, яка завдяки революції перетворилася з небагатих ремісників, торгівців в середню буржуазію. Ця „нова” буржуазія поки ще не мала бажання поривати з революцією, але всіляко намагалась придушити ті намагання, які були загрозою для особистої власності та безчинства, а також мали бажання, у випадку примирення, домовитись з колишніми суперниками за збереження надбань. До цієї когорти людей ставились зневажливо аристократи та „стара” буржуазія, називаючи їх „вискочками”, а також недовіряли їм нижчі верстви суспільства, що в подальшому зіграло вирішальну роль в розгромі дантоністів.1

В цей же час в країні розпочалась справжня громадянська війна. Комісари армії брестського узбережжя Мерлен та Желе писали 3 червня, що визрівають незадоволення в департаментах. Вони, також, повідомляють, що департаменти наміряні формувати ополчення та йти на Париж. Один департамент повставав за іншим. Комісари Конвенту Дюбуа-Крансе і Альбіт повідомляли, що брістонці „для повернення монархії та двору зроблять те, чого не змогли зробити ні Лафаєт, ні герцог Брауншвейзький, ні Дюмурей.”2 Особлива тривога йшла з промислово розвинених департаментів, де багате населення побоювались за свій капітал. Комісар Конвенту Гаспарен писав про настрої в Бордо після 2 червня: „Стан в Бордо спокійніший від червневих подій, ніж від декрету про мільярдну позику.., комерсанти набагато менше тримаються за тих чи інших осіб, ніж за свій гаманець”.3

Республіка знаходилась в важкому положенні, здавалось, вона от-от загине.

В самому ж Парижі перемога над жирондистами була ще не остаточною. Вони намагались зробити повстання. 11 червня Шомет був вимушений виступити в Генеральній Раді, і заявити, що назріває нове повстання. Але їм не вдається розпалити полум’я війни.

В державі зростали ціни та інфляція, населення страждало від голоду. Жирондисти зуміли залишити якобінцям в спадок продовольчу кризу. Зростала спекуляція. 27 червня 1793 року під час обговорення проблеми продовольчої кризи один з депутатів, Дентцель, запропонував прийняти жорсткі міри що до ажіотажу: „Ви заборонили спекуляцію золотом. Маєте бажання взнати, яким чином виконуються ваші декрети? Вчора вечері на вулиці Вівен я бачив дві особи, що продавали золотий луїдор за 100 ліврів асигнаціями.”1

31 липня виданий декрет „Про анулювання всіх королівських асигнацій”, але ніяких позитивних зрушень не відбулось. Асигнації продовжували падати і в серпні їх курс становив 22% - найвища точка за весь період.

Генеральна рада Комуни видала наказ „Про роззброєння всіх підозрілих осіб і передачу їх озброєння патріотам”. Також було видано по 6 ліврів учасникам повстання 31 травня – 2 червня 1793 року.

7 червня в Аррасі відбулось засідання „Організації друзів Республіки”, на якому зазначалось, що: „Ви дискредитували великий принцип прогресивного податку. Чому ви зволікаєте втілити його в життя? Ви нібито постановили розділити суспільні землі між малоземельними громадянами; ви дискредитували примусовий мільярдний борг взятих у багатих; ви постановили, що велика армія буде організована за рахунок багатих. Але цей розподіл землі, ця позика, ця армія існує лишень на папері. Що ви зробили на їх втілення в життя?” З цих слів зрозуміло було, що зміна влади не зменшила проблем існуючих, а ще й доповнювало їх.2

22 червня Комітет фінансів представив шість проектів проведення позик – з них п’ять мали на увазі обкладення доходів і лише один передбачав обкладення капіталу. В результаті вирішили, що сума позики буде формуватися в результаті доходів з землі, з рухомого та промислового майна. Декрет звільняв від обов’язкових позик сімейних людей з доходом не більше 10 тис. ліврів в рік та холостяків з доходом не більше 6 тис. ліврів. Тільки в подальшому, під натиском, відбулися зміни тексту цього декрету. 7 вересня 1793 року був прийнятий останній і кінцевий варіант закону. Він передбачав зниження ставки для сімейних до 1,5 тис. ліврів, а для холостяків та бездітних осіб ставка становила 1 тис..3

В червні – липні 1793 року уряд намагався перш за все заспокоїти буржуазію і заручитися підтримкою мас. В цей же час постала проблема іншого характеру – що робити з жирондистами та іншими політичними суперниками? Членів колишнього уряду було взято під домашній арешт. Один з радикально настроєних якобінців, Леклерк, 4 червня на засіданні ради Паризької Комуни заявляв: „Чому ви зволікаєте з розправою над нашими ворогами? Чому ви боїтесь пролити декілька крапель крові?” Той самий Леклерк не оминув звинуваченнями і Дантона з Лежандроном: „Це він (Лежандрон) с Дантоном підло заставили нас до модернатизму 31 травня – 2 червня”. 1

В свою чергу Конвент не збирався проливати „декілька крапель крові” заради власного спокою. Лише після втечі Петіна і Ланжуйні Конвент поставив питання про суворіший контроль за арештованими.

Марат схилявся до агресивних заходів, щодо жирондистів і висловлював недовіру до Комітету Національного Порятунку очолюваного Дантоном.

А Робесп’єр у боротьбі з жирондистами зайняв більш помірковану позицію. В своїх виступах 24-25 червня він звинувачував колишніх лідерів Франції в контрреволюційних діях, але відокремлював лідерів від „обманутих мас”.

Але незважаючи на критику ворогів і прибічників уряд Дантона тримався. В свою чергу комісари з департаментів закликали, щоб негайно прийняли Конституцію для створення нової дієвої законодавчої бази.

Вже через тиждень, після погодження плану нової Конституції, на розгляд Конвенту передали проект вищого законодавчого акту держави, авторами якого були Еро-де-Сешель та Сен-Жюст. Колізії тривали десять днів, при цьому відбувалися великі суперечки. Основний конфлікт був по питанню приватної власності, податків та правом проголошувати війну і мир народом. Великі дискусії спричинили і ті питання, які зачіпали соціально-економічні відносини. Остаточний зміст Конституції суттєво різнився з тими проектами, що пропонували монтаньяри. Текст був, по суті, компромісним варіантом між різними представниками політичних і економічних угруповань. Але ця конституція мала велике значення для Франції та її історії.

Конституція 1793 року надавала величезну свободу демократичним принципам. Вона „обіцяла” перетворити Францію у саму вільну буржуазно-демократичну країну в світі на той час. На чолі республіки повинен знаходитись законодавчий орган, вибраний на основі загального голосування. Зібрання громадян мало право застосовувати санкції, а також припиняти дію законів, що були прийняті парламентом. Перші зібрання повинні були переглядати текст конституції з метою покрашення та удосконалення. В такому випадку парламент повинен був скликати всі перші зібрання республіки, для того, щоб вияснити питання про необхідність скликання Національного конвенту.

Конституція обіцяла всім громадянам Франції рівність, свободу віросповідання, загальну обов’язкову освіту, право на петиції, право об’єднування в народні організації. Якобінці вважали, що демократична республіка, котра дає народу максимальну політичну владу і свободу, дасть змогу отримати народу всі блага, які йому потрібні.

Але, як буває на практиці, „мало сказати – треба зробити”. Хоча обіцялось багато свобод та прав, але на практиці все залишилось лише на папері.

Прямі вибори були встановлені лише для депутатів зібрання. При виборі ж муніципальних і департаментських органів вони були двохступеневими, а при виборах Виконавчої ради – триступеневими. Але в виборах могли брати участь лише 1\2 дорослого населення. Було закріплене право на особисту власність. Надавалися великі прерогативи буржуазії. Пріоритети робітників були враховані, але неповною мірою. В конституції зазначалось, що Франціє є світською державою. Це привело до дуже агресивного настрою до неї церкви і радикально-віруючих елементів суспільства. Права національних меншин і мешканців колонії серйозно нівелювалися. Жінки і діти й далі лишалися найменш захищеною верствою суспільства. Хоча необхідно зазначити, що на той час, конституція Франції від 1793 року була найдемократичнішою у світі, з нею може посперечатися лише конституція США.

Але ситуація у країні не покращувалась, що призвело до політичних баталій. Нерішуча політика якобінців до мільярдної позики і деяких прогресивних пунктів конституції зіштовхнула колишніх союзників: „скажені”, радикально настроєна політична фракція з лівими лозунгами, почала політичну конфронтацію з якобінцями.

Декрет від 4 травня „Про максимум” був, по суті, лише поверхневим вирішенням питання про регламентацію торгівлі. Одначе навіть те, що зазначалось в цьому нормативно-правовому акті, на практиці не виконувалось: в деяких департаментах він навіть не був введений в дію, в інших регіонах адміністрація дивилась скрізь пальці на суворі порушення декрету.

1 червня Конвент видав черговий декрет, дозволяючи адміністративним органам, а згодом і агентам Конвенту по постачанню армії, проводити скупку хліба у фізичних і цивільних осіб. Криза в продовольчій сфері все більше давалась взнаки. Уряд не зміг утримати асигнації на плаву, а їхня нерішуча політика в соціальній сфері викликала величезне незадоволення в народних масах.

В цій ситуації „скажені” почали гру на людській психології: критикуючи владу і заявляли про спроможність врятувати ситуацію, при цьому розпалюючи антагонізм проти „ворогів революції”. Вони вимагали введення твердих, фіксованих цін на всі предмети першої необхідності, боротьби з процвітаючою корупцією та спекуляцією, заборони торгівлі монетами з цінних металів, арешти та репресії проти всіх підозрілих, створення революційної регулярної армії з числа санкюлотів в Парижі для втілення в життя всіх цих революційних проектів, оновлення Комітету Національного Порятунку. В червні 1793 року ці всі вимоги повинні були бути включенні в конституцію – за бажанням „скажених”. Вплив цього радикального угруповання проявлявся в Кордельєрському клубі, в Паризькій Комуні та в різних секціях суттєво збільшився.

23 червня Жак Ру, один з лідерів „скажених”, вимагав смертну кару для всіх спекулянтів та скупників. В цей же час Жак Ру, Варле, Леклерк – лідери радикалів – створили спеціальну комісію для розгляду своїх ідей в Конвенті, але позиція поміркованих була негативною по відношенні до них, навіть ліве крило якобінців намагалась відсторонити їх від влади.

Жак Ру в своїй доповіді вимагав виключення з армії дворян, арешт родичів дворян-емігрантів, виключення з Конвенту захисників жирондистів і противників радикальної боротьби зі спекулянтами. Постійні нагнітаючі виступи „скажених” викликали серйозну протидію на чолі з Робесп’єром. 25 червня всі представники Якобінського клубу та секцій обурились на Ру і зажадали умиротворення. Робесп’єр, Марат, Бурдон, Ебер та Шомет намагалися дискредитувати Ру разом з його програмою і петицією. На думку Марата, „найжорстокіший біч, який ми повинні знищити за свободу, це не аристократія, роялісти та контрреволюціонери, а екзальтировані лжепатріоти”, тобто „скажені”.1

Боротьба проти нових „ворогів” республіки відбувалася не тільки на засіданнях Конвенту, а й в Якобінському та Кордильєрському клубах.

26-28 червня по Парижу прокотилось незадоволення, викликане недостатньою кількістю мила, що ще більше загострило боротьбу якобінців з „скаженими”.

28 червня якобінці вирішили покінчити з противниками і на засіданні в Конвенті критикували і звинувачували Ру у тому, що він виступає проти існуючої конституції. Робесп’єр говорив, що „єдині вороги народу являються ті, хто виступає з проповідями проти Гори Конвенту”, він неодноразово закликав направити всі існуючі сили на зміцнення республіки.2

В кінці червня боротьба в Конвенті завершилася перемогою якобінців. Майже всі революційні організації відрікалися від „скажених”. Жак Ру і Леклерк були виключені з Кордельєрського клубу, а Варле було заборонено відвідувати засідання клубу. Як заявляв сучасник цих подій Жан-Батіст Піку ,- „...скажені стали більше походити на прокажених...”.3

В спекотні липневі дні Марат, який був ослаблений хворобами та проводив більшість часу в теплій ванні, став жертвою Шарлотти Кордє, яка 13 липня в місті Кані, коли він лежав у ванні та проглядав карикатури його видавництва „Публіцист”, холоднокровно вбила його ножем, який потрапив в серце. В результаті цього поранення Марат помер миттєво. Цю постать мало не канонізували, як мученика Французької Революції, йому присвячені картини та вірші, але в більшості всі величні відгуки є лишень перебільшенням ролі Марата, який зробив достатньо, щоб померти героєм, а не зрадником.

Громадянська війна досягла свого апогею: Вандейці осадили і захопили Бокаж, і провели репресії проти революціонерів, в Ліоні і Марселі відбулось контрреволюційне повстання проти Конвенту. В Ліоні був страчений комісар Шальє. Прусаки та австрійці знову перейшли в наступ і наблизились до кордонів Франції, захопивши Майнц, Конде, Валенсьєн.

11 липня в Парижі розпочались нові безпорядки. За день до цього, в результаті важкої ситуації, був відновлений Комітет суспільного порятунку. В цей комітет ввійшли прихильники Робесп’єра, тим самим замінивши поміркованих Дантона.

В результаті постійних програшів на фронтах, в кінці липня, новий уряд розпочав активну „мобілізацію Франції”.

1 серпня в результаті дискусій у Конвенті було запропоновано Дантоном і Робесп’єром новий план дій. Він полягав в тому, щоб передати більшу частину повноважень Комітету суспільного порятунку – тим самим зробити на базі цього комітету тимчасовий уряд. Уже 2 серпня широкі повноваження були надані Комітету суспільного порятунку.

6 серпня Конвент прийняв указ „Про відправку 18 комісарів” з спеціальними повноваженнями до департаментів. В цей же час відбувається конфлікт між радикальною групою „скажених”, на чолі з Жаком Ру, і центристськими якобінцями на чолі з Робесп’єром, хоча серйозних протиріч не існувало, але конфлікт між двома найсильнішими угрупованнями був закономірним фактом.

З початку вересня 1793 р. серед парижан розпочались масові акції невдоволення, так як „скажені” мали великий вплив на них.

4 вересня Шомет доповідав у Конвенті про заворушення, що відбуваються серед робітників. «Сьогодні ранком, — говорив він, — частина робітників зібралася на бульварах. Відсутність хліба використовують вороги республіки, щоб ввести в оману народні маси».1 У рухові брали участь будівельники, слюсарі і муляри. Маси скаржилися на недолік хліба, а робітники, крім того, вимагали підвищення заробітної плати. Рух мав серйозний характер. Почався він в Сентантуанському передмісті, перекинувся в секції робочих кварталів, причому секція Кензвен зажадала, щоб усі секції послали в єпископство комісарів, наділених необмеженими повноваженнями. Вже ввечері юрба народу заповнила площу, бульвари, міську ратушу, де демонстранти організували бюро.

Шомет і Ебер були серед демонстрантів. Вони намагалися опанувати рухом , підтримуючи вимоги маніфестантів, домогтися того, щоб справа обмежилася мирною петицією. Шомет був обраний для виступу в Конвенті від імені демонстрантів. Він запропонував створити декрет „Про організацію революційної армії і посилення терористичних заходів”. Пропозиції Шомета були прийняті. Францію все глибше поглинав хаос. Наступного дня, 5 вересня, відбулося бурхливе засідання Конвенту. Під впливом вимог петицій, спрямованих у Конвент як учасниками вище описаної події, так і солідарними з ними секціями, Конвент повинний був поставити «терор у порядок дня».1

Засідання відкрилося доповіддю Мерлена (депутата від м. Дує), що запропонував, щоб революційному суду, організованому ще в березні 1793 р., була надана можливість діяти з більшою швидкістю. На засідання з'явилися представники від 48 секцій, а також депутація від Комуни з петицією і з вимогою організації революційної армії. Шомет зачитав, що єдині винуватці пережитого голоду — багатії і скупники. Єдиний метод боротьби з багатіями — це терор. Вимоги інших представників зводилися до швидкого суду над арештованими жирондистами. «Супутники тиранії, — говорив представник від 48 секцій,—жорстокі остров'яни, тигри Півночі (мова йде про англійців, що захопили Тулон), що вносять спустошення в нашу країну, значно менш небезпечні, чим ті, що озброюють нас один проти-іншого... У громадських місцях республіки з ненавистю говорять про злочини Бріссо. Ми вимагаємо, щоб він був відданий суду, так само як і його спільники».2 Знаряддям відкритої боротьби з ворогами революції, на думку представника секцій, повинен бути терор: «Поставте терор у порядок дня. Повинна бути організована «революційна армія» для вилучення надлишків хліба із сіл і відправлення його в голодні міста, зокрема — у Париж.”3

Робесп’єр у відповідь на гарячі мови Шомета, представників секції Якобінського клуба виступив дуже стримано. Він сказав, що «Конвент візьме до уваги їхні вимоги». Очевидно Робесп’єр не збирався ставити пропозиції секції і Комуни на голосування і незабаром навіть залишив зал засідання. Конвенту, однак, довелося піти на поступки. Бурдо очолив «революційну армію». Її задача — постачати провіантом Париж і боротьба з ворогами волі. Цю армію повинний супроводжувати Революційний трибунал, із правом швидкого суду (протягом 24 годин).

Якщо і були в цьому засіданні слабкі спроби вселити членам Конвенту необхідність більшої обережності в терористичних заходах, то вони вислухувалися з явною ворожістю.

Обговорення закінчилося оголошенням зведення всіх петицій, внесених за день. Зведення це зробив Барер, офіційний доповідач Комітету суспільного порятунку. «Тільки що в Парижі відбувся рух непокори, який повинен бути останнім, — заявив Барер,—він викликав організацію революційної армії, що виконає велике гасло, проголошений Комуною Парижа: поставте терор у порядок дня. Роялісти хочуть даху, так дамо ж їм кров змовників — Бріссо і Марії Антуанети».1

Конвент негайно приступив до вироблення нових декретів, визнавши в тім же засіданні необхідність введення загального максимуму, реорганізації Революційного трибуналу і створення «революційної армії».

Розробка проекту організації «революційної армії» була закінчена протягом декількох днів. Армія повинна була складатися із санкюлотів і містити в собі 6 тис. піхотинців і 1200 артилеристів.2 9 вересня був визначений порядок набору в цю армію. Склад армії визначався революційними комітетами, а потім затверджувався особливою комісією з департаментської і комунальної влади. Командний склад затверджувався Комітетом суспільного порятунку. Так була створена «революційна армія» для боротьби з винними в приховуванні товарів, і в різного роду спекуляціях, з тими, хто наживав великі капітали, використовуючи важке положення молодої республіки. Але окрім винних потерпали і звичайні люди, які стали жертвами гільйотини.

У результаті руху 4—5 вересня ебертисти взяли участь в уряді. Вже 6 вересня Комітет суспільного порятунку поповнився близьким до ебертистів Білло-Варенном і Колло-д'єр-буа. Комітет вступив у більш тісне спілкування з клубом Кордельєрів.

Дантон відмовився ввійти до складу оновленого Комітету. Та став центром опозиції і викликав недовіру в більшості членів Комітету. Останній дантоніст, що був в Комітеті, Тюріо, 20 вересня вийшов зі складу. Оновлений був також і склад Комітету суспільної безпеки. У нього ввійшли прихильники рішучих терористичних заходів — Бадді, Вулан, Амар і інші.

5 вересня Конвент видав закон „Про іноземців”. Закон був запропонований Деонаром Бурдоном і був мотивований тим, що іноземці у Франції це агенти, що ведуть контрреволюційну пропаганду. Закон наказував заарештовувати всіх іноземців, за винятком робочих мануфактур і інших підприємств, якщо підтверджувалася їхня благонадійність двома громадянами Комуни; декрет не відносився також до тих, хто «під час свого перебування у Франції виявив відданість революції».1

17 вересня був виданий декрет „Про підозрілих”, за яким підозрілими являлися всі ті, хто не доведе, чим живе і як виконує свої обов'язки.

На ряду з перерахованими декретами протягом вересня 1793 р. Конвент прийняв цілий ряд постанов: 3 і 7 вересня був точно встановлений порядок платежів по обов’язковим позикам; 11 вересня був остаточно визначений у національному масштабі максимум цін на зернові продукти.; 21-го був прийнятий закон „Про мореплавання”; 29-го був установлений загальний максимум; 9 жовтня закон від 21 вересня був доповнений спеціальною забороною ввозу у Францію англійських товарів.

В армії був арештований генерал Ушар, після чого наприкінці вересня на чолі двох армій були поставлені талановиті молоді полководці: Курдан -у північній і Пішегрю в рейнській арміях; наприкінці жовтня Гош одержав призначення командуючим мозельською армією. 25 вересня Конвент вирішив стратити без суду Революційного трибуналу королеву Марію Антуанету і двадцять одного колишнього депутата-жирондиста; 16 жовтня виданий був декрет „Про арешт іноземців, що знаходились у Франції, підданих воюючих з нею держав”. Усі ці різноманітні міри мали єдину основну мету: зміцнити революцію, зосередити повноту влади в руках уряду, що офіційно проголошено було постановою Конвенту від 10 жовтня «революційним до висновку світу»...2

Висновок у справі вдови Людовика XVI був зроблений 16 жовтня 1793 р. – вона була страчена. А 24 жовтня розпочалися судові процеси проти жирондистів. Обвинувальним актом проти Жиронди були проблеми, що переживала Франція.

Якобінська диктатура після вересневих днів все більше спиралася на дрібнобуржуазні і плебейські маси.

Улітку 1793 р. надзвичайно підвищилася активна участь секцій Парижа і їхній вплив під час обговорення питань революції: 20—22 вересня в окремих секціях Парижа почали функціонувати благодійні комітети, відгалуження центральної благодійної комісії. Шомет висунув проект організації суспільних робіт, на яких повинні були одержувати шматок хліба незаможні. Комітети відали роздачею благодійних посібників старим, інвалідам, вагітним і жінкам, що годують грудьми, людям, обтяженим родиною.

Ще в серпні 1793 р. спеціальною постановою Конвенту було узаконено, що секції залучають незаможних громадян до праці по постачанню армії одягом; шість суспільних майстерень, організованих з цією метою в Парижі.

5 вересня 1793 р. Конвентом була проведена постанова про скорочення числа секційних зборів до двох разів на тиждень, з оплатою їхніх відвідувань у 40 су. Практично ця міра трохи скувала політичну активність секцій і ебертистів, тому проти цього протестували, але в них залишався спосіб паралізувати негативні наслідки постанови: організація секційних клубів, що засідали в дні вільні від секційних засідань, у приміщеннях секцій і підготовки справ для рішень секційних зборів.

Регламент секційного суспільства, що дійшов до нас, Пуассоньєр від грудня 1793 р. дає представлення про організацію подібних організацій, про ту обстановку, у якій вони функціонували. Суспільство обирало терміном на місяць голову, переобрання якого допускалося лише після двомісячної перерви, віце-голову, двох секретарів, двох інспекторів, що контролювали впуск у зал членів організації, двох цензорів, що підтримували порядок у залі засідань, скарбника й архіваріуса. Особлива комісія «представлення і розгляду», у складі семи виборних членів, відала безпосередньо прийомом до організацію нових облич на основі рекомендації одного члена суспільства, підтриманої двома іншими; «адміністративна» комісія з п'яти облич розпоряджалася коштами організації; кожні три місяці вироблялося очищення складу організації від політично сумнівних елементів. Приміщення суспільства було прикрашено погруддями мучеників волі — Марата і Лепелетьє, декількома національними прапорами, фригійським ковпаком і патріотичними написами, дуже в той час розповсюдженими: „Республіка чи смерть”, „Єдність, неподільність республіки” і „Воля, рівність, братерство чи смерть”, З раннього ранку відкривалося засідання, і так з дня на день у цих дрібних, але часто перейнятих бойовим революційним духом первинних організаціях не переривалося політичне життя, кипуча і жагуча.1

Революційні комітети, що складалися з представників міської бідноти і, незважаючи на всю їхню енергію, ледь справлялися зі своєю задачею, така велика була кількість осіб, що робила злочини. 18 жовтня 1793 р. Конвент видав постанову, якою він покладав обов'язки на революційні комітети приводити арештованим точні причини їхнього арешту. Усі списки арештованих протягом трьох днів повинні були представлятися Комітету суспільної безпеки. Постанова про необхідність пояснення в кожнім випадку мотиву арешту було запропоновано Робесп’єром і його соратниками. Воно показує, що вони трималися більш помірних поглядів на терор, ніж ебертисти. Однак надалі Робесп’єру довелося зажадати скасування цієї постанови, у виді опротестування його революційними комітетами. «Моральне переконання часто визначає ті міри, які направляються проти цих людний, — говорилося в петиції, що надійшла в Комітет суспільної безпеки, — а тому було б важко викласти в протоколі мотиви їхнього арешту. Крім того, революційні комітети, існуючих із санкюлотів, стали б часто робити в редакції протоколів мимовільні помилки, якими користалися би контрреволюціонери для того, щоб звільнятися від арешту».1 Робесп’єр після протесту став на сторону революційних комітетів. «Вимога вказувати мотиви арешту, — говорить він, —позбавило б рішучості... громадян, що мають мужність боротись проти злості аристократії. ...Не час послабляти народну енергію».2 Декрет був відмінний 24 жовтня 1793 р.

Звірства і розправи над людьми за антиреволюційну думку чи приналежності до колишньої еліти – зробили з Франції кладовище, з обезголовленими трупами, що стало звичним явищем для людей. Людська смерть стала лише етапом до рівності, свободи і братерства. А „кривава” диктатура продовжувала укріплюватись і чинити суд над людьми без суду.

1.2 Революційні події осінню 1793р. – зимою 1793-1794рр. Реорганізація армії

Комісари періодично звітували перед Конвентом, листуючись з ним по всім поточним справам і одержуючи від нього інструкції твердження своїх розпоряджень. Комісарам ставилося в обов'язок спостерігати за політичним настроєм командного складу і цивільних посадових осіб у районі їх (комісарів) діяльності. Комітет суспільного порятунку намагався обмежити компетенцію комісарів в області чисто військових, стратегічних, розпоряджень вищого командного складу. Але комісари неминуче виходили за межі політичного спостереження. Тому що Конвент усе ще не довіряв цілком багатьом представникам вищого командного складу.

У літні й осінні місяці 1793 р. відбувалося інтенсивне очищення штабів від всіх осіб, що вселяли підозру у своїй вірності чи не виявляли достатньої енергії і кмітливості. Комісари Конвенту, таким чином, відсторонили від посад цілий ряд офіцерів з вищого командного складу.

Комітети видають ряд наказів і розпоряджень щодо війська. Один з яких приказ Сен-Жюста по Страсбургові. Суворий до багатіїв, він зажадав від них у найкоротший термін покрити позику в 9 млн. ліврів на нестатки армії і найбіднішого населення. Звертаючись до муніципалітету Страсбурга, Сен-Жюст заявив: «Десять тисяч солдатів ходять босоніж; роззуйте всіх аристократів Страсбурга і завтра о 10 годині ранку, десять тисяч пар чобіт повинні бути відправлені в головний штаб». Сен-Жюст зажадав також реквізиції в багатіїв міста 2000 ліжок для поранених солдатів.1

Журдан, який командував північною армією, підготував операцію по звільненню Мобежа і брав участь у боях 17 жовтня 1793 р.. Робесп’єр сприяв звільненню Тулона, захопленого роялістами й англійцями. Сен-Жюст і Леба командували переходом армії через Самбру під вогнем ворога. Прієр і Жанбон-Сент-Андре були направлені в Брест і працювали над створенням і організацією морських сил Франції. Жанбон знаходився на адміральському кораблі під час морського бою з англійцями 28 травня —2 червня 1794 р. Один з комісарів — Фабр, — комісар у південній армії, був убитий у бою з іспанцями. Комісарам приходилося в бойовій обстановці обговорювати з командуючими арміями плани майбутніх боїв, оглядати укріплення і вживати заходів до їхнього зміцнення, безпосередньо керувати пересуванням окремих частин військ.

Національний Конвент створив додаткові ополчення, в результаті набору було створено 300 тис. армію. Для прискорення набору в департаменти були послані 82 депутата.

Небезпека, що загрожувала Франції, змусила Конвент створити загальне ополчення. 10 серпня в Париж з'їхалися делегати, щоб урочисто повідомити про результати народного голосування, що прийняло якобінську Конституцію 1793 р.

12 серпня 1793 р. Барер від імені Комітету суспільного порятунку запропонував Конвенту прийняти звертання до всього народу, що починалося закликом: «До зброї, французи! До зброї! Встанемо всі, як один. Воля кличе на захист усіх, хто дав їй клятву у вірності».1 Конвент, заслухавши Пропозицію Комітету суспільного порятунку, поклав її в основу декрету від 23 серпня 1793 р. „Про всенародне ополчення”. Суть цього декрету полягала в наступному: доти, поки ворог не будуть вигнані з території республіки, усі французи будуть знаходитися в стані постійної мобілізації, ніхто з покликаних на військову службу не має права замінити себе іншим обличчям, а ті що не мають родини чи молоді люди перші підуть боротися, одружені будуть покликані робити зброю, жінки — шити одяг і доглядати за пораненими. Практичне здійснення загального ополчення вимагало визначених організаційних форм, неможливо було призвати відразу всіх придатних до військової служби чоловіків. Мобілізованих потрібно було навчити й озброїти. Тому декретом від 23 серпня 1793 р. на військову службу призивалися в першу чергу молоді люди від 18 до 25 років, неодружені і бездітні вдівці, а інші повинні були призиватися поступово, у міру необхідності. Таким чином, система періодичних поповнень регулювала принцип всенародного ополчення. Перша реквізиція дала 450 тис. чоловік. До кінця 1793 р. система реквізицій довела чисельність армії до 542 тис. чоловік.2

Якобінський уряд видав наказ „про злиття добровольчих батальйонів з лінійної армією”. Але операція ця була надзвичайно складна, і завершення її затяглося до 1794 р. В час фактичного здійснення наказу армія складалася з трьох частин: лінійні війська, добровольчі батальйони 1792-1793 років і особи мобілізовані з кінця серпня 1793 р. Злиття відбувалося в такий спосіб: один батальйон лінійних військ зливався з двома батальйонами волонтерів чи мобілізованих. Наступними одиницями були дивізії, кожна складалася з артилерії, кавалерії і піхоти. До червня 1794 р. операція по злиттю була закінчена і чисельний склад дивізій був встановлений у кількості від восьми до дев'яти тисяч чоловік в кожній.

На початку 1794т. Франція змогла виставити проти коаліції понад 600 тис. чоловік, у той час як коаліція мала лише 410тис. чоловік. Величезні зусилля, витрачені для порятунку країни увінчалися успіхом. Літо 1793 р. було часом найбільшої зовнішньої небезпеки. З вересня 1793 р. були зроблені перші успішні кроки. 6—8 вересні командуючий північною армією Ушар розбив ворога при Гондсхоті. 15 жовтня Журдан, що замінив Ушара, виконав план, запропонований Карно для порятунку обложеного Мобежа, й розбив ворога. Північна і ельзаська границі були очищені від коаліційних сил. Поголовний набір давав безупинне поповнення армії. Кожен вдалий бій збільшував ентузіазм французьких військ. На чолі армії і на усіх відповідальних посадах знаходилися люди, що одержали своє призначення за бойові успіхи, люди, яким довіряла солдатська маса і революційна Франція.

Командуючими були й ті, що брали участь у війні за незалежність Сполучених Штатів Америки (Бірон, Кюстіні ін.). Ця участь розглядалася, як ознака співчуття революційним ідеям. Лафаєт став командиром національної гвардії (тобто тієї збройної сили, що повинна захищати завоювання революції), як людина, відома по американській війні. Жирондисти, свого часу, передавали командні посади в армії маловідомим до того часу штаб-офіцерам королівської армії.

Якобінська диктатура довірила керування революційною армією новим людям. Командні посади на фронтах зайняли люди, тісно зв'язані по своєму походженню з дрібною буржуазією: сини адвокатів (Брюн, Жубер, Марсо, Шарпантьє), сини ковалів (Келлерман, Ушар), сини дрібних торговців (Журдан, Леклер, Ожеро), син дрібного винороба (Пішегрю), солдати старої армії (Массена, Сульт, Латур-д'овернь); люди бідного походження Мірандо, Руско і метиса Олександр Дюма, — стали бригадними, дивізіонними генералами і командуючими арміями. Майже всі вони були стали генералами до 25-літнього віку. Якобінська диктатура з надзвичайною швидкістю просувала обдарованих людей. Син доглядача королівської псарні Гош до революції був спочатку солдатом, а потім — сержантом гвардійського полку; у 24 роки —лейтенант, і у 25 років — бригадний генерал (1793 р.), а в жовтні того ж року він стає дивізіонним генералом, і в тому ж році — командуючим армією. Така її по швидкості проходження військова кар'єра десятків генералів французької революції.

На флоті ситуація була вкрай важкою, так-як французам протидіяв гарний і набагато більший флот контрреволюційних сил, в першу чергу англійських. На 115 великих лінійних англійських судів приходилося тільки 76 французьких.1 За увесь час війни 1792 —1794 р. французам не вдалося домогтися успіхів на морі. Цей період відзначений морськими боями, у яких чисельно слабкий французький флот заслужив славу своєю героїчною боротьбою з переважаючим його в багато разів супротивником. Потрібно відзначити величезні зусилля, витрачені в цей час революційною Францією на те, щоб створити флот, що міг би вести боротьбу з англійцями.

З початку революції емігрувала велика кількість морських
офіцерів-дворян. Комісари Конвенту — Прієр і Жанноі-
Сент-Андре, послані в Брест, зробили багато для створення конкурентного військового флоту. Із сухопутних частин перекидалися артилеристи, моряки торгового флоту були мобілізовані для служби у військовому. Кораблі торгового флоту забезпечувалися пушками, щоб відбиватися на морі від нападів англійців. Під час війни, незважаючи на напружене положення Франції, було збудовано 70 нових військових кораблів. Французка революційна армія засвоїла нову тактику під час бою, застосовуючи потім Наполеоном протягом усіх Воєнних кампаній 1792—1794 р.

Війська, що поспішно набираються, не мали можливості пройти попередню тривалу бойову підготовку. «Для того, щоб боротися в старому лінійному порядку з численними арміями, що грозили вторгнутися в країну, французам знадобилися б добре навчені люди, а таких було небагато, у той час ненавчених волонтерів було вдосталь».1 Замість системи заздалегідь розрахованих рухів, французьке командування почало застосовувати тактику удару по ворогу безперервним потоком у той самий пункт ворожої лінії. «...Французькі армії, були організовані краще від армій супротивника. Вони формувалися не з одноманітних, негнучких ліній батальйонів, а з армійських дивізій, яка складалася з артилерії, кавалерія і піхоти. Відразу був відкритий факт, що для результату бою важливо не те, що батальйон знаходиться на «правильному» місці в бойовому порядку, а те, щоб він вступав по наказу в бойову лінію і добре боровся. Бойова лінія не повинна бути, як колись, обов'язково прямою і безупинної, вона могла згинатися в усіх напрямках, як того вимагала місцевість. Тому французи не прагнули вибирати для місця битви гладких рівнин. »2

Колишні батальйони з ополченців перетворились на стрілецькі ланцюги, батальйони ж другої лінії завжди залишалися в колонах і звичайно з великим успіхом атакували. Таким чином, тактична бойова побудова французької армії звелася до двох ліній, кожна з який складалася з батальйонів у зімкнутих колонах, розташованих у шаховому порядку зі стрілецькими ланцюгами спереду і компактним резервом в тилу. В цій стадії розвитку і застав тактику французької революції Наполеон.

Нові командуючі французькими арміями —Гош, Клебер, Марєо — вміли використовувати під час бою величезний ентузіазм французьких військ; після артилерійської підготовки (а французька артилерія була кращої в Європі) після рушничної підготовки, піхотні батальйони спрямовувалися масою в один пункт лінії супротивника зі співом Марсельєзи чи з веселими вигуками. До цього варто додати величезну рухливість французької армії. У той час як за арміями всіх європейських держав випливав величезний обоз, захаращений офіцерським багажем, у революційній армії Франції в 1792—1794 р. обоз був скасований: офіцери брали із собою тільки те, що вони могли нести на собі. «...Французи досягли мобільності і легкості при побудові бойового порядку, зовсім невідомих супротивникам. Потерпівши поразку, вони через кілька годин були поза переслідуванням, при настанні темноти могли з'являтися в несподіваних пунктах на флангах супротивника, перш ніж той міг їх помітити».1

Молодший і середній командний склад 1793-1794 роках по зовнішньому вигляді та своєму способі життя на час військових кампаній мало чим відрізнявся від солдатів. З мішком за плічми, у запиленому і затасканому мундирі офіцер їв ту ж їжу, що і солдати, спав на соломі разом зі своєю ротою. Єдина зовнішня відмінність офіцерів складали мало помітні вовняні нашивки. Протягом 1793—1794 р. Комітет суспільного порятунку напружував всю свою енергію для постачання армії всього необхідного. З переписування Карно із комісарами Конвенту і з постанов Комітету суспільного порятунку видно, яка величезна задача стояла в цей період перед якобінським урядом по постачанню великої армії. Генерал Журдан у листопаду 1793р. доповідав Комітету суспільного порятунку, що в одній з дивізій солдати обертають ноги соломою через недолік міцного взуття. Коли французькі батальйони після важкого зимового походу підійшли до Амстердаму, жителі міста, що зустрічали республіканські війська, з подивом побачили стрункі ряди добре озброєних солдатів, хоча все ще в порваних мундирах, без шинелей і погано взутих.

Якобінський уряд виявив виняткову енергію, щоб вийти з кризи зброї і боєприпасів. У вересні 1793р. в Арсеналі Парижа було всього 9 000 старих рушниць, що вимагали ремонту. З мануфактур вогнепальної зброї, що були найважливіша, у Сент-Етьєні, була в руках федералістів, Мобежська — знищена інтервентами. З надзвичайною швидкістю в Парижі було організовано масове виробництво рушниць. До кінця 1793 року державні і приватні майстерні, заводи і кузні Парижа давали вже до 700 рушниць в день. Продукція майже в п'ять разів перевищувала довоєнну. У Парижі була відкрита спеціальна школа, що одержала назву „Революційних Безкоштовних Курсів”, на яких протягом трьох декад навчали мистецтву вироблятися селітри, пороху та гвинтівки. На заводах, що працювали на оборону, спостерігався величезний ентузіазм. Напівголодні, погано одягнені робітники працювали не покладаючи рук, усвідомлюючи, що вони працюють на оборону країни. Робітники з гордістю заявляли, що вони „кують блискавки проти тиранів”.2 Майстерні створювалися всюди: в церквах, в монастирях, в будинках емігрантів. Навесні 1794 р. в столиці вдалося підвищити вироблення селітри з 28 892 до 265 260 фунтів у декаду.3 Але треба було подбати також про постачання солдатам взуттям і одягом. У Парижі, як і в інших містах, приватні шевські майстерні були реквізовані для виготовлення взуття для армії. Шевцям заборонялося протягом певного часу (кінець 1793 р.) приймати приватні замовлення. У Парижі один поширилася навіть мода носити дерев'яні башмаки (сабо) для того щоб Комітет суспільного порятунку міг зібрати запаси шкіри для армії. Вся справа постачання армії знаходилося під спостереженням Комітету суспільного порятунку, що доручав його приватним підприємцям. Урядові комісари, разом із представниками від муніципалітету, спостерігали за створенням і пошиттям мундирів у приватних майстернях. Деякі постачальники іноді обманювали військове відомство, шахраювали. Треба було установити над ними строгий контроль, припинити їхні спроби поставляти гнилі, негідні матеріали, одержуючи величезні бариші. До кінця якобінського панування всі ці заходи дали дуже реальні результати у військовій справі.

І дійсно, з приходом якобінців ситуація на фронті нормалізувалась і французи перейшли з оборони до наступу. Зрозуміло, що це диво в військовій справі не в змозі були зробити Комітети без терористичної політики в середині країні, заставляючи Францію працювати на війну.

1.3 Ситуація весною 1794р. – літом 1794р.. Політична боротьба

В своїх соціально-політичних ідеях якобінці безпосередньо представляли інтереси дрібнобуржуазного стан. В умовах революційного часу з дрібнобуржуазних шарів міста і села безупинно виростало «нова буржуазія». Розпродаж національних благ, важкість в постачанні міст продовольством і спекуляція на продуктах. Її інтереси представляла «права» група Дантона. Звідси прагнення дантоністів в угоді зі старими буржуазними групами. Саме це і стало причиною переходу повноважень до групи Робесп’єра.1

Період революції з осені 1793 р. до весни 1794 р. відзначався запеклою боротьбою всередині якобінської партії. У серпні-вересні 1793 р. значно зростає політична роль і активність ебертистів.

Ебертисти далеко не представляли собою однорідної групи. Не були схожі один на одного і їхніх вождів. Жак-Рене Ебер користувався великою популярністю, як видавець народної газети «Батько Дюшен», що мав, безсумнівно, величезний політичний вплив. Тираж її швидко виріс з 3 до 12 тис. екземплярів вона продавалася нарозхват. Комісари Конвенту змушені були іноді передруковувати її на місцях для поширення у військах.

Ебер писав, що «багатій — егоїст, марна істота,... він лопне від сорому чи убогості, вірніше, що ця зачумлена раса зовсім зникне». Він запитував: «Що б з нами було без святої гільйотини»?2 Нарешті, він давав добру пораду всім республіканцям: вони не повинні визнавати ніякого іншого богослужіння, крім служіння волі і рівності. Його статті кликали на боротьбу за революцію проти багатіїв, спекулянтів і контрреволюційної церкви. Санкюлот бачив у Ебері виразника своїх настроїв, незважаючи навіть на те, що власне кажучи в Ебера не було точної соціальної програми.

Клотс ще до революції відмовився від свого привілейованого положення, з головою пішовши в політичне життя. А за цими найбільш великими фігурами — вождями ебертизма — стояв ряд інших фігур, менш помітних, але також грали важливу політичну роль. Такий був Моморо, не раз виступав у якості оратора в революції. До цієї ж групи належали Ронсен і Венсан.

Хоча між вождями ебертизму не було повної єдності в їх політичних й соціальних вимогах, не було єдиної програми, ебертисти являли собою в серпні — вересні 1793 р. велику силу, будучи виразниками настроїв плебейських мас Парижа і провінції.

Важливим опорним пунктом ебертистів був також клуб Кордельєрів, більш демократичний по своєму складі, чим Якобінський клуб, оскільки кордельєри із самого початку установили у своєму клубі дуже низький вступний членський внесок — всього 2 су на місяць. Нарешті, з початку вересня 1793 р., коли заснована була «революційна армія», ебертисти одержали і військову силу, тому що ця армія значною мірою знаходилася під їхнім політичним впливом. «Ебертистський натиск» з кінця літа 1793 р. виражався в різноманітних формах з різних причин.

На ряду з цим ебертисти виражали невдоволення продовольчими кризами і слабкістю боротьби зі спекуляцією, недостатньою турботою уряду про нестатки бідноти. Ебер в одній зі своїх промов заявляв, що «Торговці — чорт їх забери! — не мають батьківщини, що вони під час революції були за дворянство і парламент (верховні суди) тільки для того, щоб самим зайняти місце аристократів».1 У бурхливі дні ебертистськойї демонстрації на вулицях Парижа, на початку вересня 1793 р., Шомет говорив про «відкриттів війні багатих проти бідних». Сприятливий ґрунт для виступів їх була зовнішня небезпека, що підсилилася 2 вересня 1793 р. урядом, опублікувавши звістку про вступ англійців у Тулон.2

У серпні і вересня 1793 р. серед у ебертистів виникають проекти, що мають на меті послабити в уряді вплив Робесп’єра й очолюваного їм Комітету суспільного порятунку. Ебер виступає в «Батьку Дюшені» із пропозицією поставити міністрів, цілком підлеглих у цей час Комітету суспільного порятунку, у стан незалежний від Конвенту та його комітетів, а в Якобінському клубі після призначення Конвентом наприкінці серпня Парі, близького до Дантону, на посаду міністра внутрішніх справ, Ебер висуває проект призначення міністрів народом через виборчі збори. Робесп’єру коштувало чималих зусиль домогтися відхилення якобінцями проекту Ебера.

Ебертисти поставили 5 вересня питання про нещадне застосування терору. У результаті руху 5 вересня Конвент виробив ряд заходів щодо посилення боротьби з контрреволюцією. У значній мірі під враженням цього ж руху був декрет «загальний максимум» і посилення влади Комітету суспільного порятунку. Усі ці різноманітні міри мали єдину основну мету: зміцнити революцію, зосередити повноту влади в руках уряду.

«Ебертистський натиск» змінив тактику навіть перед Дантоном. Жорж-Жак Дантон, що остаточно визначилося лише на даному етапі, був великим опортуністом, але разом з тим безумовно великим політичним діячем і видатним організатором. Близький до нього Гара, що займав посаду міністра юстиції, влучно назвав його «грансеньєром санкюлотів».3

Інший видний дантоніст — Фабр-д'еглантін був, після падіння монархії, особистим секретарем Дантона і вже тоді заплямував себе продажністю, що відрізняла його і надалі.

Одним з постійних приводів до зіткнень між ебертистами і робеспьєристами з осені 1793 р. – була дехристинізаторська політика, що посилено проводилася ебертистами, зокрема Паризькою комуною.

Боротьба з католицькою церквою диктувалася самою революційною обстановкою і легко переростала в боротьбу з релігією: „хіба не вели представники церкви боротьбу з революцією із самого початку її, хіба не пішла значна частина духівництва проти вимог держави в питаннях церковної організації в ім'я збереження канонічного зв'язку з папою римським? II навіть «конституційне» духівництво, що порвало з папою, хіба воно не підтримувало в багатьох випадках федераліський рух? Церковний рух ставав антихристиянським.”1

Вже у вересні 1793 р. у Конвенті було поставлене питання про вироблення нового «революційного» календаря. В основу закону про календар, прийнятого Конвентом 24 жовтня 1793 р. і був покладений проект Фабр-д'эглантина. Календар мав велике революційне значення, і деякі комісари Конвенту, особливо близьких до ебертизму, енергійно насаджували і популяризували його.

Відносини між ебертистами і робеспьєристами стали настільки напруженими, що Робесп’єр об’явив ебертистів агентами іноземних держав, що нібито навмисне насаджують у Франції атеїзм, з метою викликати внутрішні ускладнення. Але справа була не в «атеїзмі»: під зовнішньою оболонкою гучної боротьби навколо питання про «дехристиянізацію» значною мірою ховалася боротьба по питанню про межі нагромадження власності. Робесп’єр не заперечував верховного права держави втручатися у відносини власності. Але різко порушувати ці відносини він аж ніяк не був схильний, як і учитель його Руссо. Тим часом, як ми вже бачили, однієї з керівних ідей Шомета було представлення про непримиренну війну багатіїв проти бідняків в обстановці революції і зв'язаної з нею зовнішньою війною. У ебертистів не було ідеї диктатури трудящих, висунутої згодом Бабефом, але всякого роду зловживанням власністю на шкоду бідноті вони готові були рішуче покласти край і саме користування власністю прагнули ввести в досить вузькі рамки. Недарма в засіданні Якобінського клуба 14 жовтня 1793 р. ебертист Бріше заговорив про те, що можна сміливо страчувати спекулянта фермера, якщо тільки з появою в його селі «революційної армії» з'ясується, що він багатий. Іншими мірами ебертистам здавалося неможливим перебороти злочинні прагнення до порушення максимуму, на проведенні якого жагуче наполягали.2

На терор Робесп’єр дивився теж трохи інакше, чим Ебер і Шомет. Робесп’єр призивав не послабляти революційної енергії мас і для цього вимагав скасування обов'язкового мотивування наказів про арешти, створених по постанові революційних комітетів, але коли під час суду над жирондистами в засіданні Конвенту, 29 жовтня 1793 р., поставлено було питання про те, що процес затягується нескінченними судовими формальностями, під впливом Робесп’єра було прийнято відносно м'яке рішення: голові суду надано було право припиняти подальший допит свідків після закінчення трьох днів судового розгляду, якщо присяжні заявлять, що справа вже досить ясна для них.

В промові 5 жовтня 1793 р. у Якобінському клубі, Клоотс як би намітив зі своєї точки зору відповіді на ці питання, поставлені голландськими прихильниками санкюлотів. Франція повинна була, на його думку, бути доведена до колишніх границь Галлії, миру з ворогам без Савойї і Ніцци, Льєжа і Жемаппа немислимо, присікання Галлії з півночі сатрапами з Дунаю — неприпустиме, і, нарешті, неможливо, щоб усупереч колишнім клятвам Монс і Брюссель, Льєж і Майнц не були приєднані до Франції.

8 жовтня 1793 р. Конвентом прийняв, за пропозицією дантоніста Делоє, декрет, що надавав Ост-Індській компанії ліквідуватися — лише під спостереженням уповноважених держав. Такий порядок ліквідації давав компанії можливість ухилитися від частини платежів. Фабр-д'эглантин вніс виправлення, по якій ліквідація компанії повинна була вироблятися державними агентами, що і було принципово прийняте Конвентом. Остаточний текст декрету був переданий у комісію для редагування. Через три тижні текст цей був представлений секретарю Конвенту Фабр-д'эглантіном і Делоньє і надрукований без перегляду. Пізніше розкрилося, що в текст були внесені виправлення, що відновлювали первісні пропозиції Делоньє, за що він, Шабо, Базир, Жюльєн і Фабр-д'эглантін одержали від компанії хабар у 500 тис. ліврів.1

Восени 1793 р. і на початку зими досягнуті були дуже значні успіхи в боротьбі з зовнішніми ворогами і з внутрішньою контрреволюцією: англійці, австрійці і німці відступали до бельгійської границі і Рейну, іспанці відступали на південь, звільнена була Савойя, вирвані з рук контрреволюціонерів Ліон і Тулон, нанесений ряд серйозних ударів заколотникам у Вандеї. Це поліпшення зовнішнього і внутрішнього становища Франції створювало сприятливу ситуацію для боротьби.

Для боротьби проти ебертистів Демулен використовує античні спогади. Він наводить приклад давньоримського трибуна Друза, що пропонував розподілити між незаможними велику територію і понизити ціну на хліб більше ніж пропонував Тиберій Гракх.

Оскільки політичні і соціальні устремління дантоністів і ебертистів були зовсім непримиренні, боротьба між ними кипіла й у Якобінському клубі в Парижі і на місцях, де політичне життя зосереджувалося знову в клубах. У вересні 1793 р. Ебер на засіданні паризького Якобінського клуба назвав наклепником і боягузом дантоніста Бурдона, що сприяв відстороненню від командування у Вандеї ебертистського генерала Росіньоля. У свою чергу, дантоніст Шабо трохи пізніше обрушився на космополітичне «Послання до батавських патріотів»1 , складене Клотсом. Ще пізніше Ебер рішуче ополчився в Якобінському клубі на пропозицію, проведену дантоністами Шабо і Тюріо через Конвент, але незабаром скасоване, — про переказ суду членів Конвенту лише після попереднього вислуховування їхніх пояснень самим Конвентом. Він заявив, що вважає «контрреволюціонерами» тих, «хто хоче зрушити революцію назад», слідом за тим він домігся виключення Тюррі з клуба, а на одному з наступних засідань ебертистами була висунута пропозиція про розслідування особливою комісією поводження Шабо. На тім же засіданні (16 листопада) головою клуба обраний був Анахарсис Клотс. Ебертисти, таким чином, тимчасово перемогли. Але це продовжувалося тільки до початку грудня, коли сформувався для боротьби з ебертистами блок робеспьеристів і дантоністів. У цей же час Паризька комуна, протиставляючи себе Комітету суспільної безпеки, спробувала влаштувати спільне засідання своєї генеральної ради з революційними комітетами секцій, що було категорично заборонене Конвентом.

Діючи проти ебертистів у союзі з Дантоном, Робесп’єр, природно, змушений був до пори до часу щадити у дантоністів.

Підтримка Робесп’єра додавала все більше сміливості Демулену, статті якого здобували все більш контрреволюційний характеру Національного конвенту. «Залишається роздавити усього трохи змій» говорив він, продовжуючи промову, в результаті якої відбулося виключення дантоністів із клуба. Це не було повним розривом Робесп’єра із самим Дантоном, тим більше, що останній враховував посилення натиску з боку ебертистів, неминуче зв'язане з виключенням дантоністів, і рахував доцільним зробити поступку ебертистам підтримавши в Конвенті їхні вимоги про звільнення арештованих Венисана і Ронсена. Демулен був відновлений у званні члена Якобінського клуба після нового втручання Робесп’єра на його користь.

Таке було положення в лютому 1794 р. Робеспьєристи почувала себе,—по вираженню Робесп’єра в одній з його лютневих промов у Конвенті, — між двома партіями, з яких «одна хоче звернути волю у вакханку, інша — у повію». Назрівав розрив Робесп’єра з обома «фракціями».2

До кінця 1793 р. кордони були майже в безпеці. Така була основна зовнішньополітична причина падіння ебертистів. У рішучий момент вони не одержали підтримку з боку мас, тому що уряд пішов на поступки і провів ряд мір для полегшення матеріального становища мас. 21 лютого Барер подав на розгляд Конвенту проект нового загального максимуму; 27 лютого був поставлений на обговорення проект нового закону проти скупників; 26 лютого Сен-Жюст висунув у своїй промові план не тільки звільнення неправильно арештованих патріотів, але і розподілу майна, конфіскованого у ворогів революції, між нужденними патріотами.

У ніч з 13 на 14 березня були заарештовані багато хто з вождів і рядових учасників ебертистського руху. Шомета, що змінив свою позицію, поки не торкнули, але Ебер, Ронсен, Венсан, Моморо були арештовані. До них приєднались раніше арештований Анахарсиса Клотс — його справу хотіли використати, щоб показати зв'язок ебертистів з іноземними агентами. Більшість засуджених зустріли смерть.

У ніч з 30 на 31 березня питання про арешт Дантона обговорювався Комітетами суспільного порятунку і суспільної безпеки. На арешті наполягали Робесп’єр, Сен-Жюст і Білло-Варен. Одночасно з Дантоном, 1 квітня, були заарештовані Каміл Демулен і прихильники Дантона — Філцино і Делакруа.1

2—5 квітня з справою Дантона і його однодумців розбирався Революційний трибунал. Страту всіх засуджених провели при величезному скупченні народу, але співчуття їм не виражав ніхто.

Терор, таким чином, продовжувався і поглиблювався; при умовах, що створилися, група Робесп’єра могла втримати свою владу тільки при допомозі терору. Але положення Робесп’єра і його послідовників ставало, незважаючи на розгроми і страту ебертистів і дантоністів, все більш хибким. У рядах якобінців стали намічатися подальші розбіжності, що при новій міжнародної ситуації, і обумовили події влітку 1794 р.

1.4 Термідоріанський переворот. Кінець Якобінської диктатури

Термідоріанський переворот - одна з найважливіших подій в історії Великої Французької революції. Чому французький народ підтримав переворот?

Передумовами перевороту були: невдоволення найманих робітників (за три дні до перевороту був знижений максимум заробітної плати) і невдоволення частини Конвенту політикою Робесп’єра (депутати "рівнини" припускали, що Робесп’єр відправить їх на гільйотину, а сам оголосить себе диктатором). Ще однієї з передумов був терор, що жахнув французів.

27 липня 1794 року Конвент зажадав відстрочки друкування виступу Робесп’єра. Тоді Робесп’єр відправився в якобінський клуб і прочитав там свою промову знову. Цей виступ і застереження, що пішли за ним, Робесп’єра запалила якобінців. Довідавшись про те, що відбувається у якобінців, запалилися і депутати Конвенту. Переворот почався. На ранок, 28 липня (9 термідора), "близько 9 годин", очі Тальєна блищать: він бачить, що Конвент зібрався. "Хоробрі депутати Рівнини, недавні болотні жаби!" - кричить Тальєн, входячи і потискуючи руки. З трибуни чується голос Сен-Жюста, – „гра почалася”. Ледь встиг Сен-Жюст прочитати кілька фраз, як починається перерва. Підхоплюється Тальєн, вдруге піднімається зі словами: "Громадяни, вчора ввечері, у якобінців, я тремтів за республіку. Я сказав собі, що якщо Конвент не зважиться скинути тирана, то зроблю це я і з допомогою от цієї речі, якщо знадобиться! ,- він оголює блискаючий кинджал і махає їм,- сталь Брута, от як це називається.” Тут всі підхоплюються і кричать: "Тиранія! Диктатура! Тріумвірат!" І члени Комітету суспільного порятунку обвинувачують, кричать чи гаряче аплодують. Сен-Жюст стоїть з блідим обличчям. Кутон вимовляє: "Тріумвірат?", кинувши погляд на свої паралізовані ноги. Робесп’єр намагається говорити, але голова зібрання Тюріо дзвонить у дзвіночок, заважаючи йому, і весь зал шумить. Робесп’єр піднімається на трибуну, але повинний зійти, він йде і повертається, його душить лють, жах, розпач...Тепер у порядку дня - заколот! Голова убивць ,- кричить Робесп’єр ,- я жадаю від тебе слова востаннє! Воно не може бути дано. До вас, доброчесні люди Рівнини ,- з нову кричить він,- до вас волаю я!” Доброчесні люди Рівнини сидять непорушно, як скелі. А дзвіночок Тюріо продовжує дзвонити, і зал гуде. Покриті піною губи Робесп’єра посиніли, суха мова його прилипає до неба. "Кров Дантона душить його!": кричать у залі. "Обвинувачення! Декретуйте обвинувачення!" Тюріо швидко порушує це питання. Непідкупний Максиміліан обвинувачений. Також обвинувачені: Огюстен Робесп’єр, Кутон, Сен-Жюст і Леба - вожді якобінців.1

Тепер залишається тільки скликати муніципалітет, звільнити і заарештувати командира Анріо і, виконавши усі формальності, страчувати Робесп’єра й інших. Але командир Анріо, замість того щоб бути арештованим скачить по набережній і давить кількох людей. Анріо арештований у Тюільрі, але інший якобінець звільняє його. Робесп’єр і інші прибувають у союзну їм ратушу після того, як їх не встигли взяти у в'язницю.

Депутат Лежандр виганяє якобінців з їхнього клуба, набравши військо і кидає ключі на стіл Конвенту. Анріо набрав теж військо і дістав гармати. Обидві армії зустрілися біля трьох годин на Гревскій площі. Баррас також набрав військо й приходить туди ж. "Громадяни ,- кричить голос розсудливості досить голосно ,- Перш ніж почати кровопролиття і нескінченну громадянську війну, вислухайте постанову конвенту: "Робесп’єр і бунтівники оголошені поза законом!"1 "Поза законом?": у цих словах жах. Беззбройні громадяни поспішають розійтися по будинках. Муніципальні каноніри, охоплені панікою, з лементами переходять на сторону Конвенту. Анріо, що почув лементи спустився зі своєї кімнати на верхньому поверсі і знайшов площу порожньою. Жерла гармат спрямовані проти нього. Катастрофа наступила. Робесп’єр і інші, довідавшись про це, падають в паніку. Робесп’єр прострелив собі щелепу. Огюстен Робесп’єр і Анріо викидаються з вікна в помийну яму. Кутон заповз під стіл і невдало намагався себе вбити. Леба не захотів вбивати Сен-Жюста, що його просив.2

Наступного дня вожді якобінців були страчені. Переворот завершився.

Але мало хто припускав, що це був кінець не тільки Робесп’єра але і самої революційної системи. Менш усіх припускали це члени конвенту, що збунтувалися, повстали з однією метою: продовжувати національне відродження, зберігаючи власні голови на плечах. І це було на справді так. Незначний камінь, що вони вийняли, такий незначний у будь-якому іншому місці, виявився тут наріжним: весь звід будинку санкюлотизма став розхитуватися, осідати і давати тріщини й обвалюватися досить швидко, поки безодня не поглинула його усього і на поверхні землі не залишилося санкюлотизму.

У наступних п'ятнадцять місяців спостерігається його передсмертну агонія. В'язні виходять потоками, а тюремники, сподвижники Робесп’єра йдуть туди, куди звикли посилати інших! Нантські республіканці, що прибули в Париж, бачать себе не заступниками за своє життя, а обвинувачами, що грозять смертю іншим. Їхній процес обіцяє їм виправдання і навіть більше. Цей процес, подібно трубному звуку, дає широкий розголос жорстокостям царства терору.

Якобінська трибуна звучить як і раніше, але для слуху всіх вона стала жахливою і навіть нудної. Незабаром прийняття нових членів в якобінське суспільство забороняється. Революційні комітети, не маючи підозрілих, щоб полювати за ними, швидко гинуть від виснаження. (У Парижі замість колишніх 48 комітетів залишилося 12). Максимум на продукти скасований, а біднота може харчуватися чим хоче. Немає ніякого муніципалітету, ніякого центру в ратуші.

У Конвенті і поза Конвентом панують тепер термідоріанські Тальєни і страшенні вороги терору. Приборкана Гора!

Всіма опанувала спрага розкоші. Емігранти не відвезли із собою свої готелі і замки з обстановкою і при швидкій зміні власників завдяки карбуванню грошей на площі Революції (майно страчених конфісковували), військовим постачанням, продажу емігрантських, церковних і королівських земель, а також ажіотажу з паперовими грошима такі готелі знайшли нових мешканців. Старе вино з льохів аристократії вливається в нові кухлі. Париж підметений і освітлений, салони, вечері, не братерські, знову блискають належним чином, хоча й по особливому.

На вулицях нові люди не схожі на Робесп’єра. Це молоді люди одягнені у фраки. Фрерон і Тальєн їх називають – золота молодь.1 Вони носять кийки, налиті свинцем. Якщо з ними зустрінеться який-небудь осколок якобінства, йому доведеться погано. Вони вели війну з якобінством, війну без примирення.

Отже, установився лад, що виражав інтереси буржуазії, котрі розбагатіли під час революції, і зацікавлених у збереженні тільки тих її результатів, що були вигідні заможним власникам. Була знищена частина прогресивного, отриманого в спадщину від якобінців (загальне виборче право). Погіршилося положення народних мас.

Чи був термідоріанський переворот прогресивною чи регресивною подією? Швидше за все, що на зміну терору прийшла нова аристократія, що бажала отримати всу владу в своїх руках. З одного боку, прийшов кінець терору, але з іншої по Конституції 1795 року було скасовано загальне виборче право, одне із самих прогресивних нововведень Конституції 1793 року. З одного боку, був відмінний максимум цін (введена свобода торгівля), але з іншої сторони максимум заробітної плати не був відмінний. В результаті значно погіршилося положення народних мас. Термідоріанський переворот привів до влади спекулянтів і казнокрадів. Природно, це не могло не позначитися на стані справ.2

Термідоріанський переворот – одне з найважливіших подій у новій історії. Ця подія змінила хід Великої Французької революції і Європи загалом.

Розділ ІІ. Зовнішня політика

2.1 Міжнародна ситуація літом – зимою 1793р.

Становлення якобінської диктатури відбувалося в години найважчих іспитів для Франції. Внутрішні заколоти злились у єдине ціле з навалою армій монархічної Європи, що фінансувала Англія. Десятки департаментів були охоплені пожежею громадянської війни, суцільна лінія фронту обіймала майже всю територію Франції і існувала всередині країни. 12 липня 1793 р. союзники захопили Конде, 28 липня вони захопили Валансєвк, й нова небезпека, відсунута, головним чином, внутрішніми розборами в середовищі революціонерів, нависла над Парижем. Успіхи вандейців співпали в часі з здачею англійському і іспанському флотам 28 серпня найважливішого французького порту Тулона. Ліон, Марсель, Бордо, Канн були захоплений заколотниками, що відкрито приймали допомогу інтервентам. Тоді ж відбулась висадка англійського десанту у Бретань.

Комітет суспільного порятунку намагався налагодити дипломатичні стосунки з найголовнішими європейськими державами і забезпечити доброзичливий нейтралітет другорядних держав. Однак було неможливо розладнати плани коаліції дипломатичним шляхом. Тільки військова перемога Франції могла створити умови для переговорів революційного уряду з численними ворогами. У той період боротьби, по вираженню Барера, можлива була «тільки лише дипломатія гармат і перемог».

Основна програма і ціль зовнішньої політики революційного уряду полягали в тому, щоб, протиставивши великим державам сильну армію, залучити на свою сторону нейтральні країни, а головне — надихнути революційним ентузіазмом і вірою в майбутнє народні маси європейських держав.

«Весь світ зацікавлений у нашому існуванні, — говорив Робесп’єр. — Нехай уся Європа повстане проти нас — ми сильніше всієї Європи. Французька республіка непереможна, як розум, безсмертна, як істина».1

Однак Комітет суспільного порятунку не уникав зовсім дипломатичної діяльності. Конвент доручив йому зробити все для зміцнення дружби і зв'язку між республікою і її можливими союзниками, а саме швейцарськими кантонами і Сполученими Штатами. Комітет намагався, звичайно, мати справа з республіками, а не з монархіями. Барер заявив якось у Конвенті, що королів потрібно бити. Однак, щоб "бити одних королів, приходилося вдаватися до допомоги інших чи, принаймні, заручитися їхнім нейтралітетом.

Результати цієї дипломатичної діяльності були незначні. Великі монархи відкрито не приймали представника Французької республіки, а якщо деякі другорядні держави приймали їх, то як агентів уряду, а не рівноправних членів. Але Комітет суспільного порятунку був прекрасно обізнаний про все, що його цікавило у Європі. У нього було близько 20 таємних агентів у ворожих державах: Декель у Лондоні, Пробст у Нюрнбергу, Парандьє в Лейпцизі й ін. Головним інформаційним пунктом була Швейцарія, де знаходився самий коштовний французький агент — Бартелемі.

Комітет суспільної безпеки був організатором у перші дні роботи Конвенту і був органом, якому була доручена боротьба з внутрішньою контрреволюцією. У момент своєї організації він складався з 30 членів, надалі, зі збільшенням функцій і з ускладненням задач. Комітету, його склад був збільшений удвічі. Головна задача, з часом, стала – зовнішня політика і шпигунство, як основна міра досягнення мети.

Положення республіки в боротьбі з інтервентами були дуже важким, навіть патріотично налаштованим людям, здавалося критичним і безнадійним. І потрібна була відвага і рішучість якобінців для того, щоб, переборювавши зрадництва ворожих заколотників, розвал державного апарату, зради генералітету, паніку обивателя, різні капітулянтські і примиренські настрої у власному середовищі, — підняти народ на загальну боротьбу проти іноземних „миротворців”1 була справою нелегкою, але іншого виходу не існувало і не могло існувати.

Саме в боротьбі з супротивниками влада якобінців, яка ще зовсім недавно прийшла до керма революції і Франції, зміцнювалась, а не знищувалась. Все це зміцнення відбувалося разом з постійними чистками і розправами.. Тільки знаходився формально під арештом, але з постійним конвоєм жандармів, жірондистський міністр іноземних справ Лебрен продовжуючи виконувати свої обов’язки. У перші дні існування якобінського режиму було опубліковане повідомлення про призначеннях не дипломатичні посади, за яким призначалися голови дипломатичних консульств, разом з цим і голів розвідки, ними стали: Ноєль був призначений у Венецію, Маріполь, Шовелен — у Флоренцію, Грувжель повертався в Копенгаген, Кене в Сполучені Штати, а Семонвіль знаходився на шляху в Константинополь (Стамбул). Впадає в очі, що всі згадані дипломати були далекі від Робесп’єра, а деякі з них, як Шовелен чи Жені, були навіть ворожі якобінцям. Ноєль був випробуваним другом Дантона, не раз виконував його особисті доручення, особливо по дипломатичній частині, й мав значні зв’язки у Лондоні, куди їздив із пропозиціями врятувати короля за відповідну винагороду від його справедливої кари, що очікувала. Таким чином, події 31 травня — 2 червня безпосередньо не привели до зміни в складі керівного персоналу міністерства іноземних справ. Так це і зрозуміло, якщо взяти до уваги, що в складі Комітету суспільного порятунку питаннями зовнішньої політики відав Дантон, а після звільнення його з Комітету — Еро-де-Сешель.

Тому міністерство іноземних справ намагалося продовжувати політику різних побудованих на піску дипломатичних комбінацій, таємних перемовин і торгів, ця політика дуже мало відповідала задачам послідовної боротьби за незалежність Французької республіки.

Правда, лінія поведінки, засвоєна міністерством закордонних справ, була побічно, але рішуче засуджена 18 червня, під час обговорення Конвентом проекту глави XXV Конституції, присвяченої відносинам республіки з зарубіжними державами. Коли надійшло запропоноване розпорядження Грегуара про те, щоб статтю, що трактує про невтручання в її внутрішні справи інших націй і про недопущення їхніх втручань у французькі справи, доповнили Декларацією прав, воно було відкладена без заперечень. Барер замітив, що «не слід виливатися у філантропічні міркування».1 Це означало, по суті справи, осуд тієї пропаганди звільнення народів, якою займалися у Франції представляючи різні народності держави і Європи загалом, що об’єднувались навколо Анахарсіса Клотса. Потім був зачитаний проект іншої статті Конституції, у якому гордо не беззастережно заявлялося, що французький народ «ніколи не заключить мир з ворогом, що займає його територію». Почувши це, деякі депутати запротестували і зажадали голосування. Вони прекрасно розуміли, що, виражаючи віру якобінців у силу збройного народу, ця стаття виразно і недвозначно говорить про продовження війни до вигнання ворога з французької території, виключає можливість яких-небудь компромісів, вимагає від усієї країни, а з цього, і від буржуазії повної консолідації сил і значних жертв для задоволення визначених вимог представників якобінського клубу. Депутат Мерсьє заявив, що прийняття вигідного миру можливо в тому випадку, якщо ворог займає французьку територію, і звернувся до Конвенту з глузливим і знущальним, питанням: „Ви лестите себе надією бути завжди переможними? Але імовірно, у вас договір з перемогою?” Під оплески йому негайно ж відповів Базир: «У нас договір зі смертю».2 Продовжуючи, Мерсьє сказав, що тут намагаються грати нових римлян. Підтримуючи Мерсьє, депутат Ру зажадав голосування проекту статті, названого їм абсурдним. Тоді взяв слово Робесп’єр: «Я ніколи не повірив би, що представник французького народу зможе проголошувати тут принципи рабства і низькості... Де ви бачили цю людину, порівнюючи нас до римлян?.. Бачили ви, щоб народ пропливаючий свою кров за загальну свободу був нижче римлян, не героями волі, але загарбником народів?.. Народ, що йде без домовленостей з ворогом, що знаходиться на його території, є народ вже переможений і відмовляється від своєї незалежності». Потім Робесп’єр різко зажадав затвердження проекту статті Конституції. Мерсьє, атакований настільки рішуче, спробував виправдатися. Виступивши за ним Барер підтримав Робесп’єра і загрозливо кинув за адресою депутатів Мерсьє, Ру й ін. «На образу, нанесена її республіканської чесноти, нація відповість у Вандеї. Запропонована стаття вже декретувалася в Лонгві і Вердені... Велич римлян, — продовжував Барер, — несло війну народам, а ви підготовляєте загальний світ». Конвент схвалив запропоновану статтю Конституції. Таким чином, у Конституції були закріплені, досить чітко, початки зовнішньої політики якобінської диктатури. Метою цієї політики повинні були стати послідовна зайнята будь-якими засобами абсолютної незалежності і цілісності держави, досягнення справедливого миру і дружніх відносин з другими країнами. Тим самим були засуджені політика революційної експансії і пропаганда звільнення народів силоміць зброї.1

Для приведення дипломатії у відповідність з цими задачами Лебрен був, нарешті, фактично відсторонений від справ, а 21 червня 1793 р. на його місце призначений Дефорг. Достатня близький до Дантону, новий міністр не був послідовним виразником нових початків в області зовнішньої політики, але під тисках обставин він був усе-таки більш здатний засвоїти революційні принципи.

Дипломатичні військові н економічні кроки Англії для зімкнення блоку проти Франції, важке положення, м якому знаходилася країна, не представляло великих можливостей для дипломатичних місій в державах. Даніні з своїми агентам, акредитованим у Швейцарії, у США и в деяких італійських державах та Туреччині, у першу чергу стояли парирувати всі що підсилювали:м. спроби Англії зовсім ізолювати Францію від зовнішнього світу, не тільки військової, але і продовольчої підтримки.

Виступаючи «найбільш злісним душителем народних революцій», знаходячись «у перших рядах гнобителів визвольного руху людства»2 , англійці розгорнули влітку 1793р. виняткову дипломатичну активність, усіма можливостями домагаючись зімкнення монархічних і тоталітарних сил усього світу для боротьби з французькою буржуазною революцією. 25 березня 1793 р. Англія уклала договір з Росією про взаємну підтримку, спрямованих до ізоляції Франції; 25 квітня за обіцяну велику грошову субсидію і територіальне збільшення,— повернення Савойї і Ніцци,— Сардинія зобов'язалася надати в розпорядження Англії великі військові контингенти; 25 травня в Аранхуеці був підписаний союзний договір Англії з Іспанією, 12 липня — з Неаполем; 15 з Португалія уклала союзний договір з Іспанією, що, природно, призвело до висновку аналогічного договору і з Англією (26 вересня): 14 липня велика угода була укладена з Пруссією, 30 серпня — з Австрією; поруч з таємними угодами Англія купила військові контингенти, безлічі малих німецьких володарів, що торгували кров'ю своїх підданих.

Зустрічав будь яку протидію своїм намірам, англійський уряд, не зупиняючись перед політичними і економічними протидіями. Лорд Гервей, англійський посол в Тоскані, підтриманий всім дипломатичним корпусом і в першу чергу російським повіреним в справах, зажадав від властей Тоскани відмовитись від політики лояльного нейтралітету по відношенню до Франції. В липні і серпні вимоги Гервея виросли ще більше. А коли після захоплення Тулона, частина французької армії прибула до тосканського порту Ліворно, лорд знайшов вагомий привід, і 8 жовтня в ультимативній умові зажадав відмови від такої політики потурання. Було надано 24 години, а згодом ще 48 години, і тосканський уряд був змушений погодитись з вимогами Англійців і попросили покинути країну французьким послам. В цей час уповноважений Франції в Римі, який тимчасово перебував в Флоренції, зауважував: „В даний момент Тоскана управляється двоякою владою: великим герцогом з своєю свитою і лордом Гервієм, приказуючи все, що йому завгодно, від імені союзних держав.”1

Ще більш жорсткіші міри провадились по відношенню до Генуезької республіки. В результаті блокади французького узбережжя, захоплення Тулону, повстання в Марселі – Генуя стала, по суті, французьким портом в Середземному морі. Значно збагачуючи, генуезьку буржуазія не тільки з комерційної точки зору, але і в політичному розумінні, не була зацікавлена ні в розриві з Францією, ні в її поразці: розрив з Францією позбавив би Геную великих доходів, а поразка Франції, що проголосила мирні відносини з усіма державами основою своєї зовнішньої політики, поставило б Геную під удар не тільки Сардинії, але і великих хижаків — Австрії і Англії, що здавна робила спроби накласти руку на маленьке, але багату державу.

На початку жовтня командуючий англійської ескадри, що з'явилася біля Генуї, зажадав висилки з Генуї французьких представників і розриву відносин з Францією. Грубо порушивши суверенітет Генуезької держави і роблячи акт повної сваволі, 5 жовтня англійські кораблі вторглись у внутрішні води генуезького порту і напали на французькі судна, що знаходилися там. Генуя була змушена тимчасово задовольнити вимоги Англії.

Тільки лише тому, що можливість прямого військового впливу на Швейцарію була виключена, спроби Англії вивести її зі стану дружнього нейтралітету стосовно Французької республіки в загальному залишилися безрезультатними. Все-таки в середовищі швейцарської кантональної влади, частково зв'язаних з Австрією, частково наляканих революцією, лунали окремі голоси на користь союзу з коаліцією, а деякі кантони позичили гроші німецькому імператору. Деякий успіх мало тиск, зроблений англійським урядом на Туреччину. У силу своїх природних інтересів Туреччина була не проти вдарити в тил Австрії, хоча це і грозило війною зі спільницею Австрії Росією. У Франції були реальні підстави для припущення, що тоді в російсько-турецьку воїну вплутаються Польща і Швеція, що об'єднані сили цих держав, підтриманих Францією у війні з північною імперією, вийдуть переможцями. Подібні плани лежали в основі східної політики і Дебрена і Дефорга і зустрічали схвалення в Константинополі, Стокгольмі і в середовищі польської еміграції. Але після захоплення Тулона, встановлення англійського панування на Середземному морі і різке погіршення міжнародного і воєнного стану Французької республіки, Туреччині довелося задовольнити англійські вимоги про строгий нейтралітет і відмовитися від планів реваншу за свої поразки. .

Не задовольняючи тиском на нейтральні держави, Англія ужила виняткових заходів, намагаючись задушити Французьку республіку голодом. Інструкцією, даної 8 червня англійському флоту, англійським кораблям пропонувалося захоплювати всяке судно, незалежно від прапора, що направляється у французькі порти. Оголошення подібного роду блокади зовсім суперечило сталому міжнародному праву і торкалося насущних інтересів ряду нейтральних держав Сполучених Штатів Америки, Швеції, Данії. Данія, зокрема, все ще намагаючись відігравати роль великої морської держави, категорично відкинула англійські домагання, і міністр закордонних справ Бернсторф заявив, що датський уряд мало цікавить, що «нейтралітет Данії більш корисний однієї з воюючих країн, ніж інший».1

Надзвичайно небезпечною зброєю, застосованою Англією були шпигунство і диверсії в боротьбі з революцією у Франції, була організація найширшої служби розвідки і провокації. Буквально вся Франція кишіла англійськими агентами, якими дуже охоче ставали переслідувані дворяни, священики й інші представники кіл, що панували, до революції. Шкода, завданої діяльністю цих агентів, була винятковою. Вони не тільки збирали і перепроваджували секретні матеріали, але і були організаторами різних безладь, підбурювань, заколотів. Ще 8 червня, у своїй промові в Конвенті, Робесп’єр вимагав підвищення революційної пильності. Пропонуючи прийняти закон про вигнання іноземців і застерігаючи проти шпигунів і зрадників, він говорив: «Ми розкриваємо обійми агентам наших ворогів. Варто відмітити, що Дантон негайно поспішив розсіяти враження, зроблене словами Робесп’єра, і, беручи під свій захист іноземців, намагався завірити Конвент, що деякі з них «великі патріоти, чим багато французів».

Каральні органи революційно-демократичного уряду в дуже слабкому ступені справлялися з покладеними на них обов'язками у відношенні боротьби проти шпигунства. Число викритих іноземних агентів на початку було дуже незначним, і повідомлення від 6 червня про процес декількох іноземних шпигунів у Надзвичайному карному трибуналі є виключенням. Випадково виявлені папери одного з керівників англійської шпигунської служби у Франції з усією гостротою порушили питання про злочинну діяльність англійських і інших агентів. З видаткової книжки цього агента виявлялося, що нм була налагоджена розгалужена шпигунська служба, що охоплювала Париж, Лілль, Дюнкерк, Тур, Блуа, Орлеан, Нант і інші міста. Особлива увага не може не привернути остання позначка в записній книжці англійського шпигуна: «Липень 2. Послано Ж. з М. у Кан 60 000 ліврів». Як відомо, з Кана 11 липня прибула в Париж убивця Марата — Шарлотта Кордє, що показав під час судового процесу, що у випадку, якби їй удалося сховатися, вона збиралася бігти в Англію.

У портфелі того ж агента був виявлений ряд невідправлених листів і інструкцій англійською мовою. У цих листах шпигунам говорилося про необхідність зближення з окремими керівниками збройних сил республіки; про необхідність проникнення у військові табори, арсенали, штаби; про необхідність збирати відомості про плани, про стан військ, фортець, запасів; про необхідність дезорганізації військового життя, економіки країни, постачання міст і армій; про необхідність розбудувати фінанси, республіки; про необхідність актів диверсії й індивідуального терору. «Намагайтеся підняти курс до 200 ліврів за 1 фунт стерлінгів... Потрібно по можливості підірвати кредит асигнацій і відмовлятися брати всі ті, на яких немає зображення короля, — говорилося в одному з листів. — Змусьте підняти ціни на всі товари. Накажіть вашим купцям скуповувати всі предмети першої необхідності. Якщо можете умовити Котт... і купувати сало і свічі за будь-якою ціною, то змусьте публіку платити до 5 ліврів за фунт. Мілорд дуже задоволений діями Б... Т... 3... Ми сподіваємося, що убивства будуть відбуватися з обережністю: переодягнені священики і жінки усього краще годяться для цієї операції. Відправте 50 000 ліврів у Руан і 50 000 ліврів у Кан...»1 ,- зазначалось в записній книжці англійського шпигуна.

Терористичні акти, випадки зрад і підкупів командирів і чиновників уряду, великі спекуляції на біржах, скупка предметів першої необхідності, диверсійні акти в артилерійських складах біля Шемпйе і Сомюра, підпали в Дує, Валансьєні, Лоріані говорили про те, що в цих листах полягала не порожня погроза, а підривна діяльність англійської розвідки досягла виняткового розмаху. День за день у Конвент, у Комітет суспільного порятунку стікалися звідусіль повідомлення про руйнівну роботу іноземних агентів. «Департаменти Півночі і Па-де-Кале, — пишуть, наприклад, з цього прифронтового району комісари Конвенту, — переповнені агентами Пітта, священиками й емігрантами».1

У великій доповіді Конвенту від імені Комітету суспільного порятунку Барер намагався намалювати картину тієї кропіткої, небезпечної роботи, що проводили численні діючі в тилу і на фронтах республіки англійські й інші шпигуни і диверсанти. Барер міг констатувати, що не тільки окремі шкідницькі і диверсійні акти виходили від іноземних агентів, але що саме ці агенти і одержували від них допомогу через границю уможливили саме запалення вогнищ громадянської війни в країні. Так, з метою підтримати заколоту у Ліоні, Пітта послав туди через Женеву не тільки довірених осіб, але і гроші. «Англійський уряд, — говорив Барер, -— засилає емісарів, шпигунів, бешкетників в усі наші департаменти, особливо в морські місцевості, прикордонні міста і Париж». І з повним на те підставами Барер дійшов висновку: „Громадянська війна підготовлена Англією, харчується Англією, проводиться за рахунок Англії...!”2

Обурення французького народу і його рішучість відстояти свою незалежність і волю вилилися в настійну вимогу звернути проти усіх ворогів революції силу народного терору і доручити здійснення його самому народу. Але і до того моменту, коли народ змусив уряд сприйняти революційно-терористичну політику, Комітет суспільного порятунку вжив значних заходів, що дали свій позитивний ефект. По доповіді Барера були зроблені декрети, що вимагали в першу чергу ліквідації заколоту у Вандеї, відновлення порядку в департаментах Півночі н Па-де-Кале, вилучення внесків французьких власників з лондонських банків. Особливий пункт одного з декретів вбачав підступництво методів боротьби, застосованих англійським урядом: «Національний конвент від імені ображеного людства указує всім народам і також англійському народу на підле, віроломне, мерзенне поводження британського уряду, що містить найманих убивць, отруйників, паліїв і злочинців усякого роду заради торжества тиранії і знищення прав людини».

Міри, прийняті проти власників капіталів в англійських банках, переслідували не тільки фінансові, але і серйозні політичні цілі: англійські банки і їхні відділення в Парижеві, що функціонували під різними назвами, разом зі зв'язаними з ними великими французькими капіталістами були основними організаторами найширших спекуляцій предметами першої необхідності і підривали всіма способами стійкість французької валюти. Найбільший ажіотаж створювали в Парижеві англійський банкір Бойд, бельгійський банкір, австрійський підданий Пролі, що став потім секретарем Еро-де-Сешеля, іспанець Гузман і ін. Іноземні банкірські будинки і зв'язані з ними французькі банкіри й оптовики займалися у Франції своєрідною економічною інтервенцією. Крім те го, вони ж були розсадниками шпигунства, джерелами фінансування розвідувальної роботи і уміло втягували у свої мережі найменш стійкі чи ворожі революції., депутатів Конвенту, протягаючи нитки в самі відповідальні державні органи. За спиною багатьох з банкірських будинків Парижа стояли, на ряді з англійським урядом, ватажки роялістів, зокрема — найбільший організатор контрреволюційних змов барон де-Ебатд.Систематично повторювалися акти диверсії і, зокрема, спалення арсеналу в Гюнінзі змусили Конвент урочисто оголосити Пітта ворогом роду людського.1

Розширюючи політику економічної оборони країни і намагаючись відбити удар, що наносились французькій торгівлі англійським законодавством і діями англійського флоту, Конвент, після довгого обговорення у своїх комісіях і в пресі, 21 вересня припиняє дію навігаційного акту, що забороняє перевіз товарів на англійських
кораблях. Пізніше була піддана забороні торгівля всіма предметами англійського походження чи виготовлення з підвладних Англії країн.

Крім Англії, на полі підступного, непримиренного і ненависного ворога революції, у неї були і інші дуже серйозні вороги. Ганебна першість Англії, що очолила похід на націю, що звільнялася від монархізму, намагалися заперечувати Австрія і Прусія. Ці дві найбільші феодальні держави центральної Європи лише на дуже обмежений відрізок часу перебороли їхні споконвічні протиріччя, що розділяли; уже дуже незабаром, відразу після Вальми, переконавши в тім, що похід на Париж сполучений зі значними труднощами, вони повернулися до своїх старих планів грабежу слабких сусідів і стали ревниво спостерігати друг за другом.

Так, один із союзників — Прусія, у міру того як росли труднощі і сумніви в успіху підприємства, у міру того як ставало очевидним, що удача зможе допомогти лише Австрії, торгуючи п домагаючись реальних придбань, усе більше уваги приділяла положенню в Польщі, розглядаючи залишки від її як легку ц доступну, видобуток. Коли потім, улітку 1793 р., армії союзників здобули значні перемоги і здавалося, що війна йде до кінця, протиріччя, що розділяли союзні уряди, виступили назовні в повному обсязі.

Боячись і ненавидячи якобінців і санкюлотів, упевнені у своєму торжестві над ними, країни коаліції прагнули використовувати успіх інтервенції, кожна в строгій відповідності зі своїми власними егоїстичними планами. Тому, після захоплення Конде і Валансьєна, англійська армія, замість того щоб разом із союзниками іти на Париж, відокремилася від австрійської і розпочала облогу Дюнкерка. Піт прагнув одержати порт, що відкриває можливість вільного і постійного проникнення в глиб Франції, і здатний бути знаряддям тиску на будь-який французький уряд.

Позбавлений англійської підтримки герцог Кобургський з австрійською армією не ризикнув пробиватися вперед і безнадійно зав'язнув на півночі Франції. Інша австрійська армія генерала Вурмзера намагалася опанувати Ельзасом, але, не одержуючи підкріплення від прусських військ, незабаром була витиснута звідтіля французами. Прусська ж армія обмежилася вигнанням французів з Майнца (23 липня) і застигла на місці, тому що прусський двір вважав усяке просування вперед відповідають інтересам тільки Австрії і з тревогою дивився на сприятливий для Росії хід справ у Польщі. Незабаром прусський король розпорядився зовсім припинити наступальні дії на Заході і звернув усю свою увагу на Схід, тому що відмова Австрії підтримати план нового розділу Польщі створював для Пруссії нові ускладнення.

На Сході Катерина II енергійно здійснювала свої плани у відношенні Туреччини і Польщі. Нескінченно ворожа французької революції, вона вважала невигідним передчасне пряме втручання в західноєвропейські справи і прагнула в максимальному ступені використовувати переваги, що створювала для неї війна. Тому цілком прав був Робесп’єр, коли відзначав, що «у той час, коли ворогуючі з нею держави розбиваються об стрімчак Французької республіки імператриця Росії береже свої сили і множить свої ресурси... Вона сподівається дочекатися моменту, коли зможе диктувати закони Європі й принаймні Пруссії й Австрії».1

Тим часом, усі своєкорисливі розрахунки держав коаліції зненацька розбилися об могутню відсіч французького народу, що став зі зброєю в руках на захист завоювань революції. Комітет суспільного порятунку надавав особливого значення необхідності розгрому герцога Йоркського, справедливо думаючи, що поразка англійської армії послабить позиції Пітта в парламенті й у країні і примусить його до зміни політичного курсу. Тому усі свої кращі сили республіка кинула в район Дюнкерка. Але поставлений на чолі північної армії Ушар не використовував можливостей, що представлялися йому, для подальшого розвитку здобутої всупереч йому перемоги при Гондсхооте (6—8 вересня). Цією перемогою Франція була зобов'язана ініціативі Журдана, Вандама, Леклера, що блискуче проявили себе в обложеному Дюнкерку, енергії Гоша і комісарів Конвенту Левассера і Дельбреля. Незабаром після того армія Ушара потерпіла ряд поразок. Деяке світло на їхні сховані причини пролила виявлена серед паперів Ушара компрометуюча кореспонденція між ним і іноземними государями. Ушар був арештований, судимо за обвинуваченням у зраді п страчений.

Бій при Гондсхооті, вигране незважаючи на зрадницький посібник, яскраво свідчило про те, що, незважаючи на пожежу громадянської війни, якобінці зуміли використовувати той своєрідний перепочинок, що породили розбрати серед коаліції. З надзвичайною енергією вони створили нові національно-революційні армії.

Ще 25 серпня, не встигнувши скористатися допомогою Англії, заколотники були вигнані з Марселя, 9 жовтня здався Ліон, у жовтні ж нанесено була вирішальна поразка вандейців, намагаючись в Гранвілі опанувати виходом до моря і встановити зв'язок з англійцями. Одночасно республіка виявилася в стані звільнити від інтервенції Ельзас. Відмітившись під Дюнкерком Гош був поставлений на чолі мозельскої армії, Пішегрю був призначений командуючим рейнською армією. Сен-Жюст, Леба, Лакост і Бодо, як комісарів Конвенту, допомогли їм відновити порядок у військах, призупинити існуюче ще й у жовтні повільний відступ і перейти в рішуче настання. До кінця грудня мозельска й арденська армії звільнили давно осаджувався австрійцями Ландау й опанували укріпленими лініями Вейсенбурга. Якби не підтримка, зроблена в останній момент пруссаками, австрійська армія Вурмзера була б знищена. У дуже порваному стані вона перейшла Рейн і зупинилася у Филпіпсбурзі. У підсумку цих операцій Ельзас виявився звільненим від ворога. Не менш значні були і перемоги на півдні, серед яких особливе місце здобувало вигнання 19 грудня інтервентів і заколотників з Тулона.

Успіхи революційних армій робили приголомшуюче враження. Навіть такий орган, як німецько-російський «Політичний журнал», у січні 1794 р. з розтрощенням, але віддаючи данину поваги французькому народу, повідомляв читачам: «Безприкладна сміливість досвідчених військ потрібно, нарешті, уступити безлічі які тисячами падали, щоб виграти один крок, що холоднокровно дивилися на багаття мертвих, на ріки людської крові, а заразливі хвороби, на недолік у плаття, на саму наготу в люті морози, на всі страждання людської натури... Французи вели війну на усіх своїх границях проти англійців, іспанців, португальців, італійців, австрійців, пруссаків, голландців, імперських військ у Нідерландах, при Мозелі, на Рейну, у суміжних місцях Іспанії, у Савойї, у Вест-Індії, в Ост-Індії, та й всередині своєї держави проти так званих роялістів, у Поату, у Нормандії, проти міст Ліона і Тулона, у багатьох сторонах Лангедока, Провансу, при Марселеві й інша». Не будучи в стані розкрити причини французьких успіхів, журнал досить правильно відзначав далі незвичайні тактичні прийоми, застосовані революційними полководцями: «Вони нападали на імперські війська чотири тижні підряд, майже щодня, і щодня з новими у свіжими солдатами. Досвідчені генерали уникають скільки можливо так називаної дрібної війни... Але французькі проводирі не дивилися на втрату; їхній намір полягало в тому, щоб цими невпинними і часто кровопролитними битвами стомити ц послабити і без того несильну імперську армію, щоб наостанку, при загальному нападі чудовим числом своїм, тим легше здобути перемогу».1

2.2 Перехід Франції до загального наступу. Початок розпаду коаліції

Перемоги пізньої осені 1793 і зими 1793/1794 р. відкривали нові перспективи для французької дипломатії. 15 вересня за пропозицією Сент-Андре Конвент схвалив основні положення, якими повинні були керуватися республіканські генерали в іноземних володіннях. Потім Комітет суспільного порятунку склав відповідну інструкцію, що передбачала право брати заручників із середовища пануючих соціальних елементів в окупованих областях, право накладати контрибуції, робити конфіскації, обеззброювати жителів і т.п. 16 вересня Комітет суспільного порятунку затвердив «тимчасові дипломатичні підстави», що встановлювали деякі форми відношенні і способи одержання інформації через кордон, що зокрема вказували на необхідність розгортання таємної інформаційної служби всередині ворожих країн і надзвичайної обережності в поширенні письмових інструкцій. Остання вказівка була викликана тим, що в ряді випадків секретні інструкції і секретне переписування потрапляли в руки ворогів. Це відбулося, наприклад, коли Семонвіль і Марі, представники республіки в Константинополі і Неаполі, були захоплені австрійцями, ввійшовши на нейтральну територію для того, щоб затримати французьких дипломатів.

Уряду держав коаліції не зупинялися ні перед якими засобами боротьби, перехоплюючи французьких кур'єрів, послів, агентів, примушуючи нейтральні країни виганяти французьких представників (так, із Трієста був висланий французький віце-консул, був арештований французький резидент у Данцизі).1 Багатьох з них союзники намагалися завербувати до себе на службу.

Комітету суспільного порятунку довелася особлива увага приділити питанню очищення складу співробітників міністерства закордонних справ від ворожих чи сумнівних елементів. Постановою від 16 вересня всі колишні дворяни звільнялися від служби в цьому відомстві і його представництвах. Але ця постанова виявилася недостатньої для того, щоб оздоровити міністерство закордонних справ.

В ньому продовжували свою роботу як англо-прусські найманці, так і прихильники ворожих якобінцям партій. Ціла група останніх була викрита і передана в Революційний трибунал восени 1793 р.. Нові співробітники міністерства закордонних справ були також далеко не всі віданні революції людьми. Так, главою третього відділення міністерства, що займалося питаннями зв'язаними з Росією, Туреччиною, Польщею й іншими країнами, 12 листопада 1793 р. був призначений Шарль Рейнгард, уродженець Вюртемберга, зв'язаний з жирондистами і Талейраном. Генеральним секретарем міністерства закордонних справ був Міо, після термідоріанського перевороту ставши керівником відомства. Коли ж у міністерство призначалися робеспьеристи, то інший персонал додавав всі зусилля для того, щоб вижити їх і всіляко утруднити їм роботу.

Нарешті, значні підозри викликав Еро-де-Сешель, що відав дипломатичними справами в Комітеті суспільного порятунку. Не тільки аристократичне походження і близькість у минулому до королівського двору служили підставою недовіри. Так, його коханкою була Адель де-бельгард, дружина офіцера, що боровся в армії інтервентів, його секретарем був Пролі, що вважався незаконним сином колишнього австрійського імперського канцлера, князя Кіуніца. Пролі, згодом викритий як австрійський шпигун і гільйотинований, був арештований ще в жовтні, але звільнений по клопотанню Еро-де-Сешеля і Колло-д'эрбуа.

Тоді у жовтні Сен-Жюсту був переданий формальний донос на шпигунську діяльність близьких до Еро Пролі, Перера, Дюбюіссона. У доносі вказувалося, що і сам Еро, можливо, має зв’язки з іноземною розвідувальною службою. І знову з трибун Конвенту пролунали обвинувальні промови проти кантоністів. 31 березня 1794 р. Сен-Жюст заявив, що Еро, який очолював дипломатію, використовував своє положення, щоб широко розголошувати проекти урядам. «Були за нього, — говорив Сен-Жюст, —найбільш секретні наради Комітету, по зовнішній політиці, ставали відомими ворожим урядам. Він змусив Дюбюнссона почати ряд поїздок у Швейцарію для змовницьких цілей... Ми перехопили листи Ласказаса, іспанського посла у Венеції, в яких він доповідає про дипломатичні наради Комітету в часи Еро».1

Не може бути сумнівів, що політика, зроблена Еро, була не тільки протилежна планам якобінців, але і небезпечна для республіки. У той час як якобінці позитивно оцінювали нейтралітет Швейцарії, вважаючи його навіть більш корисним, чим військовий союз з цієї в сутності слабкою країною, Еро під приводом революційна й об'єднання усього вільного людства викликав непорозуміння зі Швейцарією, підриваючи її політику нейтралітету і полегшуючи тим самим роботу ворогів французького народу, намагаючись створити герметичну блокаду Франції. Посилаючи своїх агентів у Швейцарію, Еро ставив їм в обов'язок агітувати на користь зміні образа правлінні і висновку союзу з Францією. Ті ж завдання, крім Дюбюіссона, були покладені на офіційного представники республіки в Женеві Сулаві, на Обріє і багатьох інших агентів. Тим часом Бартелемі, французький посол у Швейцарії, писав, що з будь-якого погляду швейцарський нейтралітет набагато вигідніше і зручніше для Франції, чим союз з цією країною, що викликало погіршення положення Франції. Бартелемі наполягав на дотриманні політики нейтралітету.

Одночасно діючи й іншими шляхами, Еро в серпні послав колишньому емігранта Катюсу в маленьку союзну з кантонами Мюльхаузенську республіку з дорученням підготувати анексію цього району, розрахунок тут міг бути тільки один: анексія Мюльхаузена викликає різке погіршення відносин зі Швейцарією і полегшить залучення її в число ворожих Франції держав.

Провокаційний характер діяльності уповноважених агентів був настільки очевидний, що Дефорг неодноразово попереджав Бартелемі про необхідність бути надзвичайно обережним з «приватними агентами» і особливо з Дюбюіссоном. У десятих числах жовтня Комітет суспільного порятунку змусив відкликати Катюса з Мюльгаузена.1

Еро намагався використовувати у своїх цілях ебертистів, що були прихильниками війни до повного повалення тиранії в усьому світі і до установлення всесвітньої республіки. Його спроби знайти серед них підтримку були небезуспішні, тим більше, що в середовище ебертистів проникнуло досить багато шпигунів. Ця чисто показна близькість Еро до ебертистів, звичайно, не дає рівно ніяких основ зараховувати Еро до них.

Тим часом Комітет суспільного порятунку одержав його зведення, що стривожили, про підривну діяльність офіційного французького представника м; іншій нейтральній країні — у Сполучених Штатах Америки.

Жені будучи жірондистською креатурою на посаді посла у Філадельфії, розгорнув там діяльність, що зовсім не відповідала інтересам французького уряду й погрожував дружнім взаєминам обох республік. Озброюючи корсарів, втручаючи у політичну боротьбу, інтригуючи із супротивниками Вашингтона, розробляючи фантастичні плани повстань у Канаді і Луізіані, засуджуючи американський уряд н надихаючи на боротьбу з ним федералістські елементи, Кене настільки порушував дипломатичні звичаї, що державний секретар Джефферсон був змушений у різкому листі повідомити Комітет суспільного порятунку про некоректне поводження французького посла. Лист Джефферсона прийшло в Париж 8 жовтня, і вже 9 жовтня Комітет суспільного порятунку вирішив дезавуювати політику Жені, а його самого відставити і заарештувати. Швидкість відповіді на американське представлення не може викликати подиву, тому що відомо, що Робесп’єр дуже цінував можливість використовувати зв'язку зі Сполученими Штатами в інтересах революції і прагнув до встановлення максимально дружніх з ними відносин, в той же час вважаючи, що військовий союз із заатлантичною республікою не принесе користі і тільки позбавить Францію деяких зручностей, наданих нейтралітетом.

Іншим було відношення Робесп’єра до можливості і доцільності
союзу з Туреччиною Марна при нейтралітеті, вона могла б з'явитися
прекрасним партнером у боротьбі проти Австрії, загрожуючи останньої
з тилу і дроблячи її сили між двома фронтами. Тому Комітет суспільного порятунку вживав енергійних заходів до того, щоб спонукати
Туреччину до війни, асигнував у розпорядження знаходилося в Константинополі Декорша велика сума грошей і вирішив відправити групу офіцерів для інструктування турецької армії і флоту. Австрія — «наш загальний ворог», говорив Робесп’єр, і нейтралітет Туреччини «більш пагубний для її власних інтересів, чим для інтересів Французької республіки».1 Розуміючи, що не менш істотним ворогом Туреччини є Росія Робесп’єр, у виді очевидної переваги сил останньої, пропонував турецькому уряду утриматись від боротьби з нею.

Однак, у силу тиску на Туреччину з боку Росії й у силу панування Англії на Середземному морі, спроби залучення Туреччини на сторону Франції зазнали невдачі. Більш того, Туреччина направила в Лондон надзвичайну місію, хоча і відмовилася від війни на стороні коаліції.

Увага Французької республіки поглинали, звичайно, у більшому ступені держави, що воювали проти її, чим держави нейтральні. Ні для кого не було таємницею, що об'єднані загальною ненавистю до французької революції союзники мали різко протилежні інтереси. Найбільшою мірою цей внутрішній антагонізм держав коаліції позначався у відносинах Австрії і Пруссії. «Як два розбійники, що б'ються через розділ видобутку, убитого ними мандрівника, забувають про свою гризню для спільної погоні за новою жертвою,—образно говорили Робесп’єр,—так монархи Відня і Берліна відклали зведення старих рахунків для того, щоб накинутися на Францію і поглинути республіку, що народжується».2 Невдача, що осягла їх у спробах грабежу Франції, відкривала можливості використовувати поділяючі ці держави протиріччя, поглибити їхній і, у перспективі, довести справу до угоди з однієї зі сторін і розвалу коаліції.

Успіхи армії прокладали дорогу дипломатії. Тому що основні принципові сторони зовнішньої політики республіки викристалізувалися з достатньою виразністю, і перемоги армії відкривали шлях до почесного і справедливого світу, те Робесп’єр рахував момент придатним для виступу по зовнішньополітичних питаннях. 17 листопада 1793 р. (27 брюмера II року) їм був зроблений у Конвенті велика доповідь про політичне положення республіки.

Робесп’єр заявив, що, відстоюючи розвиток прогресу, культури, цивілізації, «французький народ, єдиний у всесвіті, бореться в ім'я загальної справи». Тому інтереси всіх народів збігаються з інтересами французького народу, і лише інтригами і віроломством удається зберегти стан боротьби між ними. Революція дала поштовх розвитку усього світу, і вона органічно ворожа всім навколишнім монархіям, але від цієї ворожості ще далеко «до небезпечного рішення оголосити війну французькому народу, особливо до дивовижного союзу скількох держав, власне кажучи глибоко різних по своїх інтересах».1 Застрільником цього союзу, підкреслював Робесп’єр, виступила Англія, як спробувала виснажити і роздрібнити Францію, намагаючись опанувати Тулоном, Дюнкерком, французькими колоніями. Гідними партнерами її були Австрія, що бажає опанувати Лотарингією, Ельзасом, французькою Фландрією; Іспанія, що заміряється на Наварру і Руссільон, а також Голландія, Пруссія й інші.

Народи Сполучених Штатів і Швейцарії знайшли в собі мужність надати підтримку революції. Щоб отруїти відносини з цими державами, Жені намагалися «направити американський уряд проти нас»; інші інсинуювали про нібито готуються захопленнях швейцарської території і т.п. Але для могутньої республіки «дипломатія полягає в щиросердості». Вороги Франції далеко не єдині і їх розділяють глибокі внутрішні протиріччя. Деякі з монархічних держав, як Данія і Швеція, захищаючи власні інтереси, дотримують мудрої політики нейтралітету. Пруссія, відвертаючи від політики, що відповідає інтересам Австрії, разом з Росією поділяє Польщу.

Ряд статей прийнятого декрету відносилися до Сполученим Штатам і Швейцарії, підтверджував вірність Французької республіки договорам, її повна повага до території всіх нейтральних і союзних націй, лояльність, повага до їхніх інтересів. Щоб остаточно покласти кінець ворожим інтригам, ареною яких стала Швейцарія, і перевірити діяльність французьких представників, у Швейцарію був посланий друг Робесп’єра Пєян, майбутній національний агент Паризької комуни. Місія Пєяна, що мала місце на початку грудня, сприяла випрямленню лінії поводження французьких агентів і зміцненню дружніх відносин між Швейцарією і Францією.

Кілька тижнів потому, протягом яких справа Ост-Індської компанії допомогло викрити велику змову іноземних і емігрантських агентів, зв'язаних із поруч депутатів Конвенту, Робесп’єр 5 грудня вдруге виступив з доповіддю про зовнішню політику республіки і запропонував прийняти відповідь на маніфести королів, що згуртувалися проти республіки. У цій відповіді, якою можна вважати синтезом зовнішньополітичних поглядів робеспьєристів, говорилися: «Народи, якщо У вас незмога внести вашу частку в загальне надбання, якщо вам не дано ще користатися тими правами, що ми вам повернули, остерігайтеся, принаймні, порушувати наші чи права обмовляти на нашу мужність. Французи зовсім не охоплені манією робити яку-небудь націю щасливої і вільний мимо її волі. Усі королі могли б по колишньому животіти або вмирати на своїх закривавлених тронах, якби вони вміли поважати самостійність французького народу». Розвиваючи положення якобінської Конституції, уряд республіки в період запеклої боротьби зовні й усередині країни декларували об свою послідовну політику захисту незалежності і волі й народу і підкреслювало, що йому далека як ідея насильницького звільнення інших народів, так і ідея підпорядкування їх своїй владі.”1

24 грудня Барер повідомляв Конвенту про повернення республіці Тулона: «Французька нація, незважаючи на стільки злочинних зрад зробила останнє зусилля проти безчесних тулонців. Отже, англійці сіли на мілину в Дюнкерку, в Сен-Мало, в Гранвілі, в Шербурзі, в Бресті, в Бордо, в Марселі й в Тулоні. Середземне море відвойоване! Шлях для французької комерційної навігації вільний! Грім переможних гармат, виставлених проти англійців і іспанців, грізно віддається вже в Дарданеллах і по всій Італії».2 Наступного дня з великою доповіддю про принципи революційного уряду виступив Робесп’єр, що знову приділив значне місце проблемам зовнішньої політики. Різко виступаючи проти пропаганди всесвітньої республіки, говорячи, що республіка має потребу у твердженні революційних принципів усередині країни, Робесп’єр доводив, що проповідь звільнення всіх народів те саме що плани контрреволюціонерів, що мріють про ослаблення революції і нескінченної воїні. Основна думка Робесп’єра полягала в тому, що небезпека для революції криється у не припиненні війни на справедливі і гідні революції умовах,— небезпека полягає як у прагненні закінчити війну гнилим компромісом, так і в спробі перетворити її в боротьбу за світову республіку, до чого прагнуть космополіти типу Анахарсиса Клоотса.

2.3 Зовнішньо політичні колізії весною – літом 1794р.. Спроби мирних переговорів

Перемоги революції робили усе більш реальними перспективи закінчення війни, до чого виразно прагнув Робесп’єр. Реагуючи на виступи Робесп’єра, ще в більшому ступені з огляду на сили французького народу, усе гостріше відчуваючи їхні протиріччя, що розколювали, держави коаліції одна за інший сталі виявляти цікавість до умов прийнятного для Франції світу.

На початку грудня, своєрідно знаменуючи підсумок осінньої кампанії 1793 р., іспанський посол у Копенгагені Мускіс, під час таємного побачення з французьким повіреним Грувілем, підняв питання про підготовку мирних переговорів за посередництвом датського міністра Бернсторфа.

Австрійські представники також намагалися прощупати ґрунт для можливих переговорів. У середовищі керівних кіл Австрії усе більше співчуття викликали нові проекти Тугута: надати Францію і її супротивників власній долі, відмовитися від проекту обміну Баварії на Бельгію, надати права захисту Бельгії англійцям і голландцям, повернутися на Схід, викликати нову російсько-турецьку війну і захопленням Сербії і Боснії компенсувати невдачу на Заході.

Пруссія байдуже дивилася на розвиток подій за Рейном, цілком віддаючи боротьбі за Віслу подальшу участь у війні вона відверто зв'язувала з одержанням англійської субсидії. У січні 1794р. Грув був сповіщений Бернсторфом про готовність Пруссії припинити війну і про необхідність найшвидших переговорів, тому що робляться енергійні зусилля зміцнити зв'язок Пруссії з коаліцією. Грізні слова маніфесту герцога Брауншвейгського поступилися місцем відвертому фінансовому розрахунку, і сам герцог був замінений на посаді головнокомандуючого прусської армією супротивником продовження війни генералом Меллендорфом.

Намагаючись скріпити готову розповзтися по усіх швах коаліцію, англійський уряд спішно відправило в Берлін спеціальну місію на чолі з лордом Мальмсберг. Знаючи, як його війська необхідні Англії, прусський уряд намагався шантажувати й англійців і австрійців проектом нейтралізації північної частини імперії під егідою Пруссії і слухами про переговори, що просунулися далеко вперед, із Францією.

Втім, підготовка до переговорів дійсно велася протягом тривалого періоду. Вже в доповіді Конвенту 11 липня 1793 р. Камбон згадав зустрічі прусських представників із французькими; ці зустрічі значно участилися восени 1793 р., а в січні 1794 м у Париж був відправлений спеціальний прусський уповноважений.

У доповіді Конвенту 22 січня Барер, що керував дипломатичними
справами після відсторонення Еро-де-Сешеля, заявив, що таємні
переговори небезпечні, тому що вони, у першу чергу, спрямовані зі сторони держав коаліції не до дійсного міцного миру, а до тому
щоб паралізувати військову силу республіканських армій. У мирі зацікавлені «Браушпвейг, Кобург, Яліць»,- затверджував у своєї промові
Барер. «Їм потрібно час, щоб відновити свої сили, висмоктати останні соки з народу, запасти продовольство, поповнити армію. Мир
потрібний монархіям, республіці потрібна войовнича енергія... Так, говорив він, — ні світу, ні переговорів, ні перемир'я з тиранами, що об'єдналися».1 Промова Барера правильно відбивала те самоочевидне, що недовершена перемога не може бути гарантією міцного миру, плоди якого, у першу чергу, дістануться ворогам революції.

Тому, вимагаючи остаточного розгрому коаліції Англії, Барер повторював: «Карфаген буде зруйнований».2

Барер не випадково згадав Пітта в числі прихильників світу. Прагнучи будь-що-будь виграти війну і задушити республіку, глава англійського уряду і натхненник міжнародного походу реакції на революцію усвідомлював слабість коаліції непоправності зроблених помилок, недостатності контрреволюційних сил. Крім того, знаходячись перед обличчям не тільки значної парламентської опозиції, але і демократичного руху усередині Англії, Пітт теж став схилятися до нетривалого мирного перепочинку. Очевидно, відбиваючи ці настрої і розраховуючи світом прокласти собі дорогу до влади, 19 грудня дантоніст Бурдон (з департаменту Уаза) оголосив про готовність Англії до мирних переговорів. Незабаром Дантон одержав через французького повірника у Венеції Ноеля пропозиції офіційного агента англійського уряду про припинення ворожих дій. Дантоиісти, прагнучи стримати розмах соціальних заходів, необхідність яких була зв'язана з революційною війною, схопилися за проекти небезпечного і ризикованого миру, підказується підступно з Лондона. Сьомий номер «Старого кордельєра» призивав до проведення мирної політики і до відмовлення від війни.

Розуміючи як труднощі обстановки, що створилися, так і зроблену невизначеність мирних пропозицій, Барер 1 лютого доклав Конвенту про їхню неприйнятність, так само як і про неприйнятність дворічного перемир'я, запропонованого деякою країною. При схваленні Зборів, він заявив про необхідність продовжувати війну аж до повної і рішучої перемоги.

З'ясувавши, що французький уряд до придбання міцних
гарантій миру не піде на світ, бачачи слабість дантоністів і слухами про відносини Відня і Берліна з Парижем, англійський уряд став особливо квапитися з підготовкою до весняної кампанії; 5 лютого 1794 р. воно повідомило зацікавленим урядам про готовність узяти на себе дві п'яті витрати з загальної суми в 2 млн. фунтів стерлінгів, необхідної для змісту 100-тисячної прусської армії, у тому випадку, якщо іншу частину суми в рівних частках по криють Австрія, Голландія і сама Пруссія. Але Австрія, розраховуючи, що Англія змушена буде погодитися на будь-які умови, категорично відмовилася брати участь у покупці прусських контингентів.

Численні французькі агенти, послані урядом у різні політичні центри Європи, докладно й у достатньої мірі правильно інформували про стан коаліції і ступеня готовності її до поновлення війни.

Взимку французькі агенти розгорнули особливо сильну кампанію 1793-1794 р. проти військової активності у державах Апеннінскої коаліції. У Неаполі, Римі, Туріні вони додавали усі зусилля до того, щоб примусити ворожі фракції уряду до зміни політики, до відходу від коаліції. Уряд Генуї ще в грудні 1793 р., після тимчасового змушеного підпорядкування англійському ультиматуму, запропонувало всім іноземним громадянам, за винятком французів, у шестиденний термін залишити територію республіки і перешкодило використанню генуезького порту для перевезення австрійських військ у Тулон на допомогу заколотникам і інтервентам. Французький агент Тіллі займався в Генуї організацією якобінських суспільств, поширював агітаційну літературу, пропагував ідеї французької революції. Усе це відповідало тієї стратегічної необхідності в порушенні генуезького нейтралітету, перед якою знаходилася одна з армій республіки —так називана італійська: тільки використання території Генуї дозволило б їй швидко і рішуче покінчити з пьемонтськими силами. У попередньому році сама пьемонтська армія пройшла до генуезької землі, її нейтралітет порушили також англійці, напавши в порту Генуї на французькі кораблі, нарешті, були зовсім реальні підстави думати, що Генуя знову може стати плацдармом для вторгнення у Францію пьемонтської і австрійської армій.

Незабаром після початку весняної військової кампанії, після ряду перемог, здобутих над іспанцями, відтиснутими за Піренеї, французькі війська дійсно вступили на територію нейтральної Генуезької республіки. Комісари італійської армії — Робесп’єр, Салісеті і Рікард — 30 березня звернулися з відозвою до генуезькому народу: «Французький народ, обізнаний про проекти, задуманих тиранами, з якими він змушений боротися в Італії і яких він повинний перемогти, сповіщений про намір, що опанував ними, захопити Геную, щоб віддати її у владу деспота П'ємонту і полегшити цим можливість проникнення на територію Французької республіки, — бачить себе змушеним заради власної безпеки і з метою попередження намірів ворогів, спрямованих проти його незалежності і щастя, провести свої війська через частину території Генуезької республіки». Природно, що повне невтручання у внутрішні справи Генуї при цьому гарантувалося. Привітно зустрінута населенням французька армія на цій ділянці фронту домоглася швидких і значних успіхів.

У зв'язку зі зміцненням позицій республіки ставала більш дружньої і сміливої політика ряду нейтральних держав. У Сполучених Штатах приймалися міри до прискорення відправлення у Францію величезного каравану судів із продовольством; запаси зерна, худоба, промислова сировина у великій кількості надходили зі Швейцарії; скандинавські держави поверталися до думки про створення збройного союзу з метою захисту від Англії нейтралітету і свободи морської торгівлі. Шведський посланник у Парижі Бар Сталь знову взявся за здійснення цього плану, залишеного був момент установлення якобінської диктатури, і 27 березня домігся підписання в Копенгагені договору Швеції і Данії про збройний нейтралітет. Але шведський представник, що прибув у Париж із вимогою субсидій на зміст військових судів, призначених для охорони свободи морської торгівлі, не домігся асигнувань.1 У самім дипломатичному відомстві в цей час відбулися великі зміни: 1 квітня Конвент скасував усі міністерства, замінивши їх дванадцятьма комісіями; 2 квітня Дефорг був арештований. Тоді ж міністром внутрішніх і іноземних справ (звання міністра зберігалося ще якийсь час) був призначений депутат Гужон, уже 8 квітня замінений в обох міністерствах Іншому Робесп’єра, головою паризького Революційного трибуналу Ерманом. 10 квітня на чолі створеної Комісії зовнішніх зносинах був поставлений незначний, мало ініціативний адвокат Бюшо.

У цей період, усе більше довіряючи своїм силам, революційний уряд прагнув до найшвидшого закінчення війни. Лише під таким кутом зору, маючи у виді небажання Комітету суспільного порятунку заплутувати обстановку і відсувати розв'язку, можна зрозуміти його відношення до польського питання. ,

15 квітня в Парижі довідалися про повстання, що почався в Польщі, під посібником Костюшко. Для людей обізнаних у цьому не було нічого несподіваного. Ще в лютому в Париж прибули французький агент у Лейпцизі Парандьє і представник польських патріотів варшавський адвокат Барс. Продовжуючи домагатися визначеного сприяння польським національно-революційним елементам, вони, як і Костюшко під час перебування його лотом 1793 р. у Парижі, закидали міністерство закордонних справ вимогами про допомогу і союз.2 У ряді меморандумів Барс наполягав на відпустці великої суми грошей і на відправленні офіцерів, що можуть командувати польськими повстанцями. Безпосередня зацікавленість Франції в польському повстанні для Барса очевидна; він убачає її в тім, що польське повстання поставить Пруссію .між двох вогнів і спонукає Туреччину вплутатися у війну з Росією й Австрією; якщо ж польські патріоти будуть надані самим собі, то піде знищення Польщі, розчленовування Туреччини і для армій Росії відкриється дорога до берегів Рейну. Але міністерство іноземних діл і Комітет суспільного порятунку мовчали.

Після прибуття спеціального кур'єра від Костюшко по представленому в Комітет суспільного порятунку доповіді Рейнгарда було винесене рішення: «Не даючи ніяких обіцянок, вислухати польського агента. Послати секретного агента для спостереження і подачі рад повсталим. Спонукати Порту до виступу проти Австрії і Росії...» У відношенні основного прохання поляків, — про матеріальну допомогу,— було вирішено: «Грошей не посилати, республіканська армія має у своєму розпорядженні всі багатства країни».

Тим часом військова кампанія була в повному розпалі. 30 квітня австрійці захопили важливу французьку фортецю Ландрес, але негайно наштовхнулися на непохитний опір революційних армій. Саме в ті ж дні повстаннці передали Варшаву і Вільно в руки Костюшко. Увага центральних держав — Австрії – все більш відволікалося на схід, убік Вісли.

Переконавши, що Австрія не візьме на себе ніяких нових зобов'язань, англійські, голландські і прусські дипломати 17 квітня, під тиском Англії, уклали в Гаазі угода, по якому 62-тисячна прусська армія Меллендорфа повинна була бути використана там, де це буде відповідати інтересам морських держав. Незабаром цей Гаазький договір піддався важкому іспиту.

Положення в Польщі, а також початок розпаду першої коаліції, про що посилено говорили в той час, спонукали Росію звернутися до Австрії з пропозицією взяти участь у боротьбі проти Костюшки. Обійдена при другому розділі, Австрія, таким чином, запрошувалася взяти участь у неминуче майбутньому третьому... Припускаючи, що успіхами 1792р. Пруссія може знову виявитися надто самостійна і жадібна, Катерина II замість прусських військ у Польщі бажала бачити австрійські війська. Тугут і імператор Франц вважали, що це цілком відповідає іх планам, тим більше, що тільки що підписаний Гаазький договір дозволяв розраховувати, що на захист Бельгії, що є природним підступом до Голландії і, як пізніше сказав Наполеон, пістолетом, спрямованим у груди Англії, будуть поставлені прусські війська. Поспішаючи завершити західні справи, Австрія на початку травня через датських дипломатів звернулася до Бартелемі і Грувілю з повідомленням про своє бажання укласти мир. Помітивши виняткову пасивність австрійських військ перед обличчям величезних сил ворога, англійці зажадали найшвидшого перекидання армії Меллендорфа в Бельгію. Але Пруссія, не бажаючи надати Австрії монополію спільного з Росією грабежу в Польщі, боячись бути витиснутої при третьому розділі, зовсім не прагнула захищати інтереси усі тієї ж Австрії в Бельгії. Пруссія, спираючи на параграф Гаазького договору, що надає вибір місця дії прусського корпуса взаємній угоді Англії, Голландії і Пруссії, відмовилася направити корпус Меллендорфа в Бельгію, пообіцявши підтримати зусилля союзників операціями проти Ельзасу і Лотарингії. Це було дійсним початком настільки довго штучно затримуваного кінця першої коаліції.

Слідом за цим хвилюється слухами про австро-французькі переговори, і боячись спізнитися до польського поділу, прусський король 14 травня віддав наказ про відправлення 50 тис. солдата в Польщу і попередив, що прусська армія буде захищати тільки границі імперії.

Щоб не поривати остаточно із союзниками, прусська армія, затративши чимало зусиль, захопила 23 травня Кайзерслаутерн. Але ця окрема операції не змінювала положення речей, тим більше, що незабаром дипломатична поразка Австрії, Англії і Голландії було доповнено військовим: 18 травня французькі війська з північної армії під командуванням Моро, Вандама і Макдональда зненацька атакували і розбили під Туркуєном австрійські дивізії. Туркуєнська битва створила погрозу правому флангу зосереджених у франко-бельгійської границі союзних армій. Тоді ж арденнська армія, що керувалась Сен-Жюстом і Леба, початку завзятий натиск на лівий фланг австрійських сил, прагнучи форсувати Самбру й опанувати Шарлеруа. Перевага сил, ініціативи, енергії, рухливості, наполегливості французів ставав день від дня усе більш очевидним. В австрійському штабі питання підготовки евакуації з Бельгії стали привертати більшу увагу, чим задачі оборони країни. Начальник головного штабу Макк подав у відставку. Циркулювали ніким не спростовувані і все більш завзяті слухи про майбутнє відступі і виході Австрії з війни.1

Як би підготовляючи суспільну думку, імператор Франц, що прибув навесні в Бельгію, наприкінці травня привселюдно прийняв деякої Долі, авантюриста, що видавав себе за представника Комітету суспільного порятунку

Коли 13 червня імператор Франц залишив Бельгію, усі зрозуміли, що відступ уже почався. Триваючі бої повинні були як прикривати цей відступ, так і служити заставою більш вигідних умов миру.

Сила англійського золота виявилася не в змозі перебороти опір французького народу і зберегти контрреволюційну коаліцію. Як і раніш, Англія хотіла продовжувати боротьбу, але, як і раніше воліла вести її чужими руками. Адже при подібному своєрідному положенні речей саме Англія зробила великі придбання: діючи самотужки на другорядних, не вирішальних ділянках боротьби, вона захопила в 1793 р. в Індії Чандернагор, Пондишері, а також Сен-Пьєр, Мікелон, Табаго, до яких у 1794 р. додалися Корсика, Мартініка, французька частина Сан-Домінго. Придбання окупали витрати. Англійська буржуазія, що багатіє, процвітаючі англійські поміщики не хотіли світу.

Але європейський світ став неминучим, коли 17 червня французька північна армія опанувала Іпром, а 26 червня армія Самбру і Маасу, зайнявши напередодні Шарлеруа, розгромила перед Флерюсом основні сили австрійців. Шляху в Бельгію, як із заходу по узбережжю, так і зі сходу в долинах Самбру і Маасу, були відкриті. Австрійська, голландська, англійська, гановерська й інші армії в паніці відступали. Рейнські позиції союзників були під ударом.

Розгромлені вороги Франції готові були йти на мир. Іспанський уряд в результаті поразок та народних рухів в країні, схилявся до миру; в Голландії з кожною миттю наростала можливість вторгнення французьких військ, росло бажання не тільки скінчити війну, але й у союзі з Францією звернутися проти фактичного сюзерена — Англії, що витісняла голландців з важливих пунктів колоніальної і морської торгівлі; правителі італійських держав металися між союзом з Англією й орієнтацією на Францію; Австрія і Пруссія усе більше заплутувалися у східних справах і, потерпівши поразку в спробах нав'язати свою волю французькому народу, шукали шляхів примирення з ним. Росія, тимчасово відмовивши від своїх планів, безпосередньо спрямованих проти Туреччини, цілком була зайнята польськими справами. Тільки Англія непохитно прагнула продовжити і підсилити хрестовий похід європейської реакції проти буржуазної революції.

Прийшов час для французького уряду остаточно висловитися по польському питанню. Що тісняться з усіх сторін сили Костюшка прийняли на себе всю міць удару східноєвропейських держав. Польські емісари в Парижеві, Барс і інші, квапили Комітет суспільного порятунку з обговоренням мір допомоги повстанцям. Було відоме, що Костюшко намагався встановити дружні стосунки з Австрією, а усередині країни, стримуваний магнатством, проводив політику надзвичайно помірних соціальних реформ. Не бажаючи вплутуватися в нові ускладнення, досягши порога перемоги і миру, робеспьєристи вирішили відмовитися від втручання в польські справи. Своє відмовлення вони мотивували тим, що їх не задовольняє загальний характер політики Костюшко.1 Тому 13 липня Барс був запрошений у Комітет суспільного порятунку. Тут Сен-Жюст коротко і різко повідомив йому, що «Франція не дасть ні найменшої крупиці золота, не ризикне життям ні єдиної людини для зміцнення революції в Польщі...»2 «Інтернаціоналізм» революціонерів повинний був відступити перед розуміннями практичної політики: і до кожної події міжнародного життя вони не могли не підходити насамперед з погляду інтересів салон" Франції. Зараз ці інтереси полягали в припиненні війни і у встановленні мирного співжиття республіки з її сусідами. Допомога полякам могла стати нездоланною перешкодою до світу з Австрією і Пруссією, — тому революційні поляки були принесені в жертву миру.

Але тому що засобу республіки надзвичайно зросли, а її національні армії і застосована ними нова тактика, ялиновому військова й економічна міць країни, на ряді із соціальною перевагою над іншими державами, представляли виняткові переваги, те нова, зміцніла французька буржуазія (спекулянти, постачальники, оптові торговці, великі промисловці, ділки, що наживалися па грабежі окупованих територій, зв'язана з ними верхівка генералітету) вже не бажала припинення переможної війни і штовхала на шлях перетворення її з визвольної, революційної, в агресивну, загарбницьку, грабіжницьку. Дарма Робесп’єр попереджав 9 липня якобінців: «Про благоденство держави судять не стільки по зовнішніх успіхах, скільки по щасливому внутрішньому стані».1 Основна маса буржуазії слухати не хотіла про світ у той час, коли відкривалася дорога до завоювань. Безсумнівно, у внутрішній політичній боротьбі, що розбушувалася влітку 1794 р., коли національні задачі буржуазної революції виявилися дозволеними, питання зовнішньої політики грали значну, хоча, можливо, і підлеглу роль. II недарма Робесп’єр у своєму останньому виступі, у промові в Конвенті 26 липня (8 термідора), багато говорив про небезпеки, викликаних перемогою, і про необхідність закріплення її плодів: «Вам говорять про ваші перемоги з академічною легкістю, що змушує вірити, що вони не коштують нашим героям ні крові, ні праць: вони здавалися б більш великими. Що зроблено, щоб використовувати наші успіхи для зміцнення наших принципів, щоб попередити чи небезпеки забезпечити плоди перемоги? Стежите за перемогою... Наші вороги відступають і надають нас внутрішнім звадам. Подумайте про кінець кампанії; бійтеся внутрішніх фракцій; бійтеся інтриг, яким допомагає впровадження в іноземні території... Військова аристократія знаходиться під заступництвом, відданих [республіці] генералів переслідують...»2

Контрреволюційний переворот 9 термідора привів Францію в нову безодню воєн і іспитів, продиктованих прагненням французької нації до завоювань і до гегемонії над Європою.


Висновки

28 липня 1794 року Якобінська диктатура пала, тим самим засвідчивши кінець апогею Великої Французької Революції.

Цей період в історії Франції та Європи є неоднозначним, тому що і по сьогодні не вщухають пристрасті навколо цієї проблеми. Що ж це було – Якобінська диктатура? Можливо, це період керування зграї ненажерних кровопивць тиранів; можливо, це період правління справжніх французьких патріотів, яким не судилось стати переможцями; а можливо, це бенефіс класової боротьбі, в якій жорстокі контрреволюціонери розчавили представників народних мас. І таких „можливо” існує безліч. Але питання залишається.

Незважаючи на велику кількість ймовірних варіацій відповідей на це питання, все-таки це була диктатура, з всіма витікаючими наслідками: терор, розправа над конкурентами, військовий характер влади, агресивна зовнішня політика... Проблема полягає в тому, що саме призвело до цього? Напевне, це було закономірним явищем і в цій ситуації по іншому могли діяти лише самогубці. Хоча засуджувати дії якобінців не можна, так-як і обожнювати.

Але схилити голову перед ними потрібно, томущо ці люди зробили титанічні зусилля для досягнення своєї мети. Не кожний політик зможе протриматись рік при владі, враховуючі всі обставини: громадянська війна, економічна і соціальна кризи, навала інтервентів, постійна політична боротьба... При цьому їм вдавалось виплутуватись і не безуспішно.

Отже, події червня 1793р. – липня 1794р. є прикладом людської сили і неспроможності, прагненню миру і агресії, хитрощам і тупості... Хоча смерть в образі гільйотини переслідувала всіх і багато кого наздогнала, але їхні імена залишились на сторінках історії.

Питання про якобінську диктатуру існуватиме доти – доки пам’ятатимуть про це і намагатимуться не допустити подібного, з його наслідками.

Сподіваюсь я дав вичерпну відповідь у своїй роботі на дане питання і зміг викласти факти без політичного забарвлення, але зі своїм особистим нейтральним поглядом.


1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941.

2 Кропоткин П.А. «Великая Французская Революция 1789-1793.» ,- М.: Наука, 1979.

1 Рекуненко В.Г. «Очерки по истории Великой Французской Революции. Якобинская республика и ее крушение» ,- Ленинград: 1983.

2 Рекуненко В.Г. «Парижская Коммуна 1792-1794.» ,- Ленинград: 1976.

3 Кожкин Е.М. «Государство и народ: от Фронды до Великой Французской Революции» ,- М.: Наука, 1989.

4 Фомичев В.М. «Документы и материалы по истории Западной Европии XVIII-XIX» ,- М.: 1992., №3.

5 Борисов Ю.В. «Дипломатия Франции» ,- Минск: 1989.

6 Марат Ж.П. «Избрание произведения» ,- М.: 1956.

7 Хобсбаум Э. «Век революций в Европе 1789-1849гг.» ,- Феникс (США): 1999.

8 Кіндер Г., Хільгман В. «Всесвітня історія» ,- К.: Знання-Прес, 2001.

1 Нойборт Л.Е. ст. «Вновь о якобинском терроре» жур. «Вопросы Истории» ,- М.: 1990.

1 Карпо С.Я., Лебедева Е.И., Чудинов А.В. ст. «Якобинский клуб и его представители» жур. «Библиотека Истории» ,- М.: 2001., №6. С. 26.

2 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 365.

3 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 365.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 367.

2 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 368-369.

3 Рекуненко В.Г. «Очерки по истории Великой Французской Революции. Якобинская республика и ее крушение» ,- Ленинград: 1983. С. 39.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 369.

1 Кропоткин П.А. «Великая Французская Революция 1789-1793.» ,- М.: Наука, 1979. С. 117.

2 Манфред А.З. «Великая Французская Буржуазная Революция» ,- М.: 1950. С. 96.

3«Из истории якобинской диктатуры» гл. ред. Алексеев В.С. ,- Одесса: 1962. С. 25.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 375.

1 Манфред А.З. «Великая Французская Буржуазная Революция» ,- М.: 1950. С. 103.

2 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 379.

3 Карпо С.Я., Лебедева Е.И., Чудинов А.В. ст. «Якобинский клуб и его представители» жур. «Библиотека Истории» ,- М.: 2001., №6. С. 26

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 380-381.

2 Адо А.В. «Французская Буржуазная Революция. 1789-1794.» ,- М.: МГУ, 1990. С. 113.

1 Олар А. «Политическая история Французской Революции» ,- М.: СоцЕскиз, 1938. С. 93.

2 Рекуненко В.Г. «Очерки по истории Великой Французской Революции. Якобинская республика и ее крушение» ,- Ленинград: 1983. С. 135.

1 Рогинская А.Е. «Очерки по истории Франции XVII-XIX» ,- М.: ИМО, 1958. С. 63.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 383.

2«Французская Буржуазная Революция 1789-1794.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 384.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 390.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941.С. 390.

2 Кожкин Е.М. «Государство и народ: от Фронды до Великой Французской Революции» ,- М.: Наука, 1989. С. 127.

1 Манфред А.З. «Великая Французская Буржуазная Революция» ,- М.: 1950. С. 187.

1 Манфред А.З. «Великая Французская Буржуазная Революция» ,- М.: 1950. С. 188.

2 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941 С. 401.

1 Манфред А.З. «Великая Французская Буржуазная Революция» ,- М.: 1950. С. 190.

2 Лотте С.А. «Великая Французская Революция» ,- Ленинград: 1933. С. 201.

3 Жорес Ж. «История Великой Французской Революции» ,- Ленинград: Госиздат., 1923. С. 163.

1 Жорес Ж. «История Конвента» ,- М.: 1920. С. 98.

2 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794гг.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 412.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 413.

2 Нойборт Л.Е. ст. «Вновь о якобинском терроре» жур. «Вопросы Истории» ,- М.: 1990. С. 17.

3«Французская Буржуазная Революция 1789-1794.» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 414.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 415.

2 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 417-418.

1 Олар А. «Политическая история Французской Революции» ,- М.: СоцЕскиз, 1938. С. 148.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 423.

2 Рогинская А.Е. «Очерки по истории Франции XVII-XIX » ,- М.: ИМО, 1958. С. 59.

1 Рогинская А.Е. «Очерки по истории Франции XVII-XIX » ,- М.: ИМО, 1958. С. 60.

1 Манфред А.З. «Великая Французская Буржуазная Революция» ,- М.: 1950. С. 169-170.

1 Манфред А.З. «Великая Французская Буржуазная Революция» ,- М.: 1950. С. 170-171.

2 Манфред А.З. «Великая Французская Буржуазная Революция» ,- М.: 1950. С. 171.

1 Лотте С.А. «Великая Французская Революция» ,- Ленинград: 1933. С. 159.

2 Рекуненко В.Г. «Очерки по истории Великой Французской Революции. Якобинская республика и ее крушение» ,- Ленинград: 1983. С. 173.

1 Марат Ж.П. «Избрание произведения» ,- М.: 1956. С. 216.

1 Кожкин Е.М. «Государство и народ: от Фронды до Великой Французской Революции» ,- М.: Наука, 1989. С. 163.

1 Французский Еженедельник «Стати и материалы по истории Франции», М.: Наука, 1978. С. 43.

2 Марат Ж.П. «Избрание произведения» ,- М.: 1956. С. 245.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 255.

2 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 257

1 «Великобритания, Франция и США в международном отношении нового и новейшего времени» гл. ред. Сиротник В.Г. ,- М.: МГПУ, 1985. С. 97.

1 Борисов Ю.В. «Дипломатия Франции» ,- Минск: 1989. С. 127.

1 Французский Еженедельник «Стати и материалы по истории Франции», М.: Наука, 1978. С. 43-44.

1 «Великобритания, Франция и США в международном отношении нового и новейшего времени» гл. ред. Сиротник В.Г. ,- М.: МГПУ, 1985. С. 101.

2«Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 350.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 352.

1 Фомичев В.М. «Документы и материалы по истории Западной Европии XVIII-XIX ст.» ,- М.: 1992., №3. С. 19.

1 Хобсбаум Э. «Век революций в Европе 1789-1849.» ,- Феникс (США): 1999. С. 69.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 363.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 365.

1 Борисов Ю.В. «Дипломатия Франции» ,- Минск: 1989.С. 115.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 366.

2 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 367.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 369.

1 Фомичев В.М. «Документы и материалы по истории Западной Европии XVIII-XIX» ,- М.: 1992, №3.

С. 22.

2 Олар А. «Политическая история Французской Революции» ,- М.: СоцЕскиз, 1938. С. 177.

1 Олар А. «Политическая история Французской Революции» ,- М.: СоцЕскиз, 1938. С. 178.

2 Рогинская А.Е. «Очерки по истории Франции XVII-XIX» ,- М.: ИМО, 1958. С. 176.

1 Рогинская А.Е. «Очерки по истории Франции XVII-XIX» ,- М.: ИМО, 1958. С. 179.

2 Хобсбаум Э. «Век революций в Европе 1789-1849» ,- Феникс (США): 1999 С. 101.

1 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 382.

1 Хобсбаум Э. «Век революций в Европе 1789-1849» ,- Феникс (США): 1999. С. 104.

2 Хобсбаум Э. «Век революций в Европе 1789-1849.» ,- Феникс (США): 1999. С. 104.

1 Хобсбаум Э. «Век революций в Европе 1789-1849» ,- Феникс (США): 1999. С. 106.

2«Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 390.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:15:55 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
15:46:38 25 ноября 2015

Работы, похожие на Дипломная работа: Велика Французька революція

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151308)
Комментарии (1844)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru