Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Научная работа: Історична ґенеза та сучасний стан соціальної структури суспільства

Название: Історична ґенеза та сучасний стан соціальної структури суспільства
Раздел: Рефераты по социологии
Тип: научная работа Добавлен 01:10:19 01 февраля 2010 Похожие работы
Просмотров: 195 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

ХАРКІВСЬКИЙ БАНКІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра гуманітарних дисциплін

НАУКОВО–ДОСЛІДНА РОБОТА

з дисциплін: “Соціологія” та “Філософія”

на тему: Історична ґенеза та сучасний стан соціальної структури суспільства

Керівник роботи,

к.політ.наук, доцент

С.О. Топалова

Студентка факультету

банківської справи,

обліку і фінансів,

II курсу, групи 23-БС

спеціальності 7.050105

“Банківська справа” А.С. Вербнікова

Харків

2009


Зміст

Вступ

Розділ I. Соціально – філософські погляди про будову сусільства та стосунки між людьми

1.1 Соціально–філософські погляди мислителів Стародавнього Сходу

1.2 Соціально – філософські вчення Платона і Арістотеля

1.3 Теологічні обґрунтування космосу, людини та суспільства

1.4 Перша революція в суспільствознавстві (Н.Макіавелі)

1.5 Ранній утопічний соціалізм

1.6 Просвітництво і суспільний договір

1.7 Класична німецька філософія

1.8 Соціальна утопія XVIII – XIX ст.

1.9 Економічні обґрунтування будови соціуму

1.10 Російсько-українська соціально–філософська традиція

Розділ II Організаційні основи соціальності

2.1 Інтерес як основа об’єднання людей у соціальні спільності

2.2 Соціальна структура суспільства. Ґенеза соціальних спільностей: сім’я, рід, плем’я, народність, нація, клас

2.3 Поняття класів. Соціально – класова структура сучасного індустріального суспільства; теорії соціальної стратифікації

2.4 Класові конфлікти в індустріальному суспільстві. Регулятивні механізми функціонування та розвитку соціуму та проблеми регуляції суспільних відносин в соціальній філософії..

Розділ III. Трансформація соціальної структури українського суспільства та її сучасний стан

Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Формування нового суспільства в Україні за сучасних умов пов’язане з виникненням класів та розвитком соціальної стратифікації, що обумовлює актуальність цієї проблеми.

Будь – яке суспільство складається з безлічі великих і малих соціальних спільнот, прошарків, груп. Проте соціальну структуру суспільства становлять лише ті з них, які є засадними у побудові суспільства і визначають його зміни. Вони займають різне місце в ієрархії суспільства, у диференціації населення за рівнем влади, багатства, доходів, освіти тощо; зв’язуються між собою економічними, політичними та культурними відносинами; є суб’єктами функціонування всіх соціальних інститутів суспільства.

Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще є ієрархізованим. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг як порівняти з іншими. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості, що робить цю проблему ще більш цікавою та актуальною.

Об’єктом дослідження єсоціальна структура суспільства, її динаміка.

Метою роботи є дослідження сутності соціальної структури, найважливіших її складових, ознак їх виокремлення в структурі, реального стану, тенденцій та перспектив їх розвитку.

При написанні цієї наукової роботи були використані монографії українських та російських соціологів і філософів: Андрущенка, Кемерова, Баруліна, Соколова, Гобозова та ін.


Розділ I. Соціально – філософські погляди про будову суспільства та стосунки між людьми

1.1 Соціально–філософські погляди мислителів Стародавнього Сходу

Перші соціально – філософські вчення були створені в Стародавньому Єгипті і Вавілоні, Індії і Китаї. Зокрема, у класичному творі давньоєгипетської літератури “Пісні арфіста” розглядається комплекс проблем суспільного життя, людських стосунків, морально – етичних настанов і порад. У папірусі “Бесіда розчарованого із своїм духом” викладено сумніви щодо справедливості існуючого громадського устрою, підкреслено цінність моральних якостей людини, глибоких душевних переживань і почуттів. Цікаві думки містяться у такій пам’ятці вавілонської літератури як “Бесіди пана з рабом”. Автор цього твору говорить про значення праці, суспільної організації життя, моральних засад спілкування і водночас висловлює сумнів щодо потойбічного життя, доцільності жертвоприношень богам, надії на спасіння тощо.

У Стародавньому Китаї філософські системи, що набувають належної зрілості у VІ – V ст. до н. е., звертаються до тих же сюжетів, що й давньоіндійська філософія: людина і світ, духовність і мораль, людська доля і всесвітній закон вічності. Давньокитайські мислителі також ведуть пошук відповідних орієнтацій, обґрунтувань шляхів оптимальної взаємодії людини зі світом, людини з людиною. Відмінною характерною рисою цього пошуку є тісний зв’язок із загальнонауковим пізнанням, вивченням таємниць навколишнього середовища, закономірностей розвитку природи.

Найбільш відомим і впливовим мислителем Стародавнього Китаю був Конфуцій, соціально – філософські та етико – політичні погляди якого збереглися завдяки книзі “Бесіди і судження”, складеної учнями філософа на основі його міркувань і суджень. “Для життя і смерті, - вчив Конфуцій, - існує доля, багатство і знатність залежать від неба”. При цьому філософ розглядав небо як частину природи, що вступає в органічний взаємозв’язок з усім світом згідно з вимогами загальносвітового закону – жень. Жень – центральне поняття вчення Конфуція – джерело моральних якостей людини, організуюча та інтегруюча сила природного існування і людського життя, закон, принцип культури взаємодії людини зі світом і з іншими людьми. Головний зміст жень філософ розкриває словами: “Чого не бажаєш собі, того не роби людям”. Обґрунтована Конфуцієм домінантна етико – соціальна орієнтація пізніше втілиться у такій літературній пам’ятці, як Біблія. А ще пізніше її повторить, піднявши до рівня “золотого правила моральності”, німецький філософ І. Кант. Проте Конфуцій обґрунтував складний і суперечливий поділ людей на соціальні групи (категорії), суспільне значення морального виховання індивідів, сутність державної влади як механізму керівництва суспільством на засадах високої народної довіри, чіткого розподілу громадських обов’язків і особистого прикладу моральності панівних (керівних) верств населення.

Звичайно, філософ створював соціально – філософську систему за загальними світоглядними орієнтаціями своєї доби, її економічними і політичними реаліями, науковими й загальнокультурними надбаннями та прорахунками. Саме тому в його вченні суперечливо співіснують, часом заперечуючи одне одного, як інтелектуальні надбання загальнолюдського ґатунку, так і історично зумовлені духовні орієнтації. Скажімо, Конфуцій, відповідно до вимог часу рішуче протиставляючи шляхетних простолюдинам, обґрунтовував панівний стан перших їхніми внутрішніми моральними якостями. Він обстоював непорушність суспільного поділу людей на відповідні верстви ( “…господар повинен бути господарем, а підлеглий – підлеглим…”), наголошував на різноякісній нормотворчій системі, що регулює їх стосунки.

Вчення Конфуція – конфуціанство – не мало й не має на сьогодні однозначної оцінки. Власне, мабуть, її не може бути взагалі. Наприклад, відомий китайський філософ Мо-цзи заперечував конфуціанство, особливо в тій частині, де йшлося про поділ людей на шляхетних і низьких, обстоювалися привілеї панівних верств населення, різнопланові норми поведінки для різних соціальних верств. Такі мислителі, як Мен-цзи, Чжоу-Янь, захоплювалися конфуціанством, розвивали й пропагували його основні тези. Подібні суперечливі оцінки стосовно конфуціанства і Конфуція властиві інтелектуальній історії людства до наших днів. Та, на мою думку, вчення Конфуція має велику цінність і в наш час, адже він чи не першим серед перших мислителів давнини створив оригінальну й цілісну ( хоч, безумовно, і внутрішньо суперечливу ) філософську систему соціуму, обґрунтував особливості її функціонування, виявив фундаментальні засади інтеграції, а головне – основною суспільною цінністю вважав громадську злагоду, єдність індивіда і суспільства, краси і добра.

1.2 Соціально – філософські вчення Платона і Арістотеля

Оригінальне відлуння поглядів Конфуція, як і всіх перших філософських вчень країн Стародавнього Сходу, знаходимо в античному світі, що разом з тим дав людству цілу низку нових ідей, теоретичних моделей суспільно – державного будівництва, організації громадського життя, виховання людини. Так, у філософських працях Платона викладено модель ідеальної держави, яка, ґрунтуючись на природному поділі людей на касти ( рабів, ремісників, торговців, воїнів і правителів ), покликана охороняти міру щастя кожної суспільної групи. Основним принципом побудови такої держави Платон вважав справедливість. Держава має власну організацію і засоби її захисту від чужоземних загарбників; вона здійснює системне забезпечення кожного члена суспільства необхідними матеріальними благами, а також створює умови для розвитку духовної діяльності й творчості.

Ідеальна держава Платона (“Держава”, “Політик”, “Закони”) ґрунтується на розподілі праці. Кожен працівник (громадянин) має сумлінно виконувати притаманні йому функції: раби – працювати, воїни – охороняти державу, філософи – керувати суспільними процесами. Перехід громадян з однієї кісти до другої, наприклад, коли воїн береться керувати державою, а філософ – фізично працювати, Платон розцінює як розпад держави, її загибель. На думку Платона, фізична праця – доля тільки однієї частини суспільства: рабів і ремісників. Люди високого класу не повинні займатися цією роботою. Правителів потрібно вибирати тільки з філософів, які володіють найвищою доброчесністю – мудрістю. Єдність громадян у державі здійснюється на основі спільного надбання вищих класів, відсутності індивідуальної власності, неможливості її виникнення, а отже, і неможливості всякого роду образ, судових, майнових претензій. Злагода вищих класів, за Платоном, унеможливить суперечності і непокору нижчих класів.

Ці роздуми геніального мислителя давнини дають підстави для твердження, що теорія ідеальної держави Платона в загальних рисах нібито збігається з деякими рисами сучасного соціалізму і комунізму. Так, зокрема вважає німецький філософ Р. фон Пельман. Однак, як переконливо довів В. Асмус, подібна точка зору є хибною і штучною. Погляди Платона не мають нічого спільного з комуністичними ідеями і були зумовлені з корисливими інтересами верхівки рабовласницької знаті. Теза Платона про те, щоб власність у рамках однієї касти людей була спільною. Стосувалась лише вищих верств суспільства і мала на меті вилучити сварки, що існували серед землевласників, воїнів, правителів. Згуртувати ці верстви суспільства, знищити рабовласницьку демократію і тим самим зробити касту рабовласників-аристократів здатною до нової боротьби проти народу.

Не менш цікаві роздуми щодо будови суспільства містяться і в філософських творах геніального учня Платона, систематизатора всієї давньогрецької філософії, обдарованого мислителя – Арістотеля. У своїх творах “Нікомахова етика”, “Політика” та інші він розглядає широкий комплекс питань – від психології особистості до функціонування таких регулятивних механізмів. Як право, соціальні інститути, держава, мораль. За Арістотелем, блаженство в побуті здійснене тільки для вищих верств (класів) суспільства. Щодо рабів, то їх доля – фізична праця. Поділ суспільства на рабів і рабовласників для Арістотеля є чинником природним і незаперечним.

На відміну від Платона, ідеальна держава за Арістотелем може існувати не в минулому. А в майбутньому. Він не тікає від дійсності, як Платон, а намагається розібратися в її суперечностях, тенденціях, горизонтах розвитку. Це дає підставу вважати Арістотеля більшим реалістом у вирішенні соціальної проблематики, ніж Платона. За Арістотелем, все суспільне життя людей протікає в межах держави. Яка являє собою вид спілкування. Головними напрямками спілкування є : а) спілкування в рамках сім’ї; б) в контексті ведення суспільних справ; в) для обміну благами. Якщо хтось живе за межами держави, того зараховують до категорії людей із несформованою мораллю.

Вивчивши різноманітні типи держав – афінську демократію, спартанський устрій життя, македонську монархію та інші, - Арістотель дійшов висновку, що для побудови ідеальної держави революційні зміни, спрямовані на перетворення людської природи, непотрібні. Треба лише удосконалювати суспільний устрій згідно з природним поділом суспільства на класи із урахуванням внутрішньої природи людини. Серед пануючих класів треба забезпечити злагоду. Цього можна досягти шляхом усереднення власності. Найкращий державний устрій досягається там, де згладжено суперечності між дрібними і великими власниками. Де основну масу суспільства становить середній елемент.

Під середнім елементом Арістотель розуміє лише один з панівних класів – рабовласників. Термін “середній” в устах Арістотеля означає середній розмір майна по відношенню до багатих і бідніших верств рабовласників. Все це ще раз підкреслює рабовласницьку прихильність геніального мислителя давнини, його класову спрямованість. Але я вважаю, що незважаючи на утопічність прагнень Арістотеля щодо побудови ідеальної держави, його соціальні погляди входять до скарбниці загальнолюдських надбань як пошук розв’язання проблем шляхом згоди і усереднення.

Оригінальні думки мислителів давнини щодо побудови суспільства і форм спілкування людей в межах держави тривалий час домінували в філософських і суспільно – політичних вченнях мислителів більш далекого періоду. Згодом, у зв’язку з економічним, політичним і духовним піднесенням церкви, їх погляди переосмислюються в контексті релігійного світогляду, а з часом підмінюються безпосередніми теологічними вченнями. Йдеться про віки, духовною домінантою яких була релігія.

1.3 Теологічні обґрунтування космосу, людини та суспільства

Маючи на увазі насамперед європейську цивілізацію, можна стверджувати, що найбільшого поширення релігійні погляди щодо побудови суспільства, сенсу буття людини в світі, якостей індивіда як релігійної істоти набули завдяки філософствуванням Августина, Еріугена і, звичайно ж, систематизатора теологічної традиції - Фоми Аквінського.

Августин Блаженний - яскравий представник релігійного погляду на суспільство. Вінсистематизувавхристиянський світогляд, намагаючись представити його як цілісне вчення. Головна засада філософії Августина - твердження про те, що прагнення до щастя є основною засадою людського життя. Це прагнення, підкреслював філософ, реалізується в пізнанні Бога, у розумінні людиною повної залежності від нього.

На думку Августина, нерівність поміж людей - необхідне явище суспільного життя. І хоч злиденність є більш сприятливою умовою для спасіння, багатство все ж не є суттєвою перешкодою на шляху до цього. Людська історія, за Августином, визначається боротьбою двох божественно-людських інститутів - Божого і земного царства. Боже царство складають праведники, земне - себелюбці-грішники. Після приходу Христа Боже царство розширилось і зміцніло. Людей, що належать до нього, відзначає смиренність як перед Богом, так і перед церквою. У земній історії ці два царства переплетені між собою. Це унеможливлює досягнення рівності. Саме тому прагнення до рівності Августин розцінює як протиприродне і приречене.

Августин обгрунтував необхідність держави, яка, хоч і базується на насильстві (бо, на думку Августина, природа людини - гріховна), проте є «Божим витвором», щоправда, нижчим за церкву.

Своєї завершеності теологічна традиція суспільства і людини набула у творах систематизатора ортодоксальної схоластики, засновника томізму, італійського ченця-домініканця Фоми Аквінського. В трактаті «Про правління можновладців» Фома Аквінський розвиває думки Арістотеля про людину як політичну істоту, загальне благо як ціль держави, моральне як вираз середини між крайнощами пороків багатства і бідності. Разом з тим він наповнює ці тези релігійним змістом.

Тобто можна зробити висновок, що релігійні пояснення будови суспільства і характеру людської діяльності досить довго домінували в духовному житті людства. Невилучені вони з нього повністю й сьогодні. Разом з тим, незважаючи на заборони, гоніння, а то й прямі погрози, що нерідко втілювались у знищенні єретиків, йшов альтернативний релігійному пошук пояснень цих питань, земне обґрунтування сутності держави, моральних і правових регуляторів соціальних відносин. Але мені здається, що за сучасних умов теорії Августина та Аквінського втратили свою значимість.

Виникнення нових форм політичного життя суспільства, соціальних сил і способів організації господарської діяльності - йдеться про зародження й розвиток капіталістичних суспільних відносин - зламало духовну диктатуру церкви. Реформаторські рухи - лютеранський, цвінгліанський, а особливо кальвіністський - серйозно підривали традиційну ідеологію, стверджували нові підходи (хоч і в межах релігійності) щодо обґрунтування людського співжиття і людських стосунків у державі. Водночас значного поширення набуває нова культура, що дістала назву гуманізму. Гуманізм - це світське вільнодумство, що так чи інакше звільнилось від схоластично-богословського впливу і протиставляло світську науку, мистецтво, мораль церковним вченням. Гуманісти звертались до античності, що була значно ближчою «новому класу» - буржуазії - ніж церковно-схоластична вченість. Через це доба дістала назву - Відродження, або Ренесанс.

Культура Відродження була набагато глибшою за культуру, що базувалась на теологічних догмах. Її визначальний елемент - визнання прав і інтересів людини, що ігнорувались релігійною мораллю аскетизму. Людина проголошувалась вищою цінністю на Землі, її права мають земне походження, мета і сенс буття - в розвитку здібностей і реалізації їх на практиці. І хоч ці положення адресувались здебільшого можновладцям, не можна не визнати їх прогресивний, хоч і історично обмежений характер.

1.4 Перша революція в суспільствознавстві (Н.Макіавелі)

Новий погляд на людину зумовив пошуки обґрунтувань сутності суспільства і держави. Визнання людини як індивідуальності так чи інакше диктувало межі цих пошуків. Одним із перших серед них була концепція, запропонована італійським суспільним діячем, мислителем Ніколо Макіавеллі який написав багато творів, головним з яких є загальновідома праця «Государ».

Природа людини - складна й суперечлива, вважав Н.Макіавеллі. В її основі лежить природний егоїзм, що зумовлюється матеріальним інтересом. Егоїзм підштовхує людину до гріховності. Щоб цього не сталось, її треба виховувати. Найбільш ефективний механізм виховання - держава, а не церква, як вважали теологічні філософи.

Служіння державі, зміцнення її позицій - мета і сенс буття людини. У цьому ж Н.Макіавеллі вбачав запоруку реалізації людського щастя. Матеріальний інтерес - головний інтерес суспільного буття людини. Проте матеріальні інтереси різних людей зіштовхуються. Саме тому й потрібна держава як механізм регуляції інтересів і майнових суперечок людей. Водночас держава має виконувати політичні та виховні функції. Н.Макіавеллі відкидає релігійне вчення про державу, обґрунтовує розуміння державної влади як юридичної організації, що базує свою діяльність на певних законах.

Відбиваючи інтереси буржуазії, що починає активніше заявляти про себе в усіх галузях діяльності суспільства, Н.Макіавеллі паплюжить дворянство, показуючи його як «виродків», «заклятих ворогів всякої державності». Разом з тим він зневажливо ставиться до простих людей, вважає, що для держави немає нічого страшнішого за народний бунт. Оскільки добробут держави пов'язаний з вищим законом політики, для його реалізації придатні всі засоби, в тому числі й аморальні-підкуп, вбивство, пограбування, зрадництво. Самодержець, що став на шлях формування міцної держави, має уособлювати якості лева і лисиці й провадити політику «батога й пряника». Пізніше всі ці «поради» отримали назву макіавеллізму й безумовно використовувалися тими державними діячами, які насаджували диктаторські, тоталітарні режими.

Я вважаю, що, не дивлячись на історичну і соціальну обмеженість поглядів Н. Макіавеллі, саме він одним із перших, якщо взагалі не перший, взяв на себе відповідальність за спростування теологічної моделі держави (й суспільства взагалі) і одночасну побудову її світської моделі, що ґрунтується на матеріальному інтересі людини. Це був дійсно крок вперед у галузі суспільної думки. Його можна назвати першою революцією в суспільствознавстві, яка започаткувала вчення про суспільство в контексті його власного розвитку, а не лише як прояв «єдиного» і «божественного». Звичайно, релігійні твердження не канули в небуття. Вони й надалі впливали на зміст нових філософських моделей суспільства, хоч і не завжди цей вплив безпосередньо можна простежити.

Ідею земного походження держави і суспільства підхопив і розвив французький соціолог Ж. Боден. Перу Ж. Бодена належить декілька праць, головними з яких є «Метод легкого вивчення історії» і «Шість книг про республіку». Ж. Боден стверджував, що суспільство формується під впливом природного середовища і є системою (союзом) кровно родинних зв'язків. Якщо в природі спостерігається коловорот, одні стани змінюються іншими, то в суспільстві - прогрес.

Як і Н. Макіавеллі, Ж. Боден заперечував божественне походження держави і влади. Він обґрунтував ідею монархії, державного суверенітету, захищав віротерпимість, підкреслював чільність законів, що обмежують можливу сваволю монарха. Ж. Боден визнавав право народу на вбивство тирана. Причину ж державних переворотів і соціальних катаклізмів він вбачав у майновій нерівності.

Ці ж погляди, хоч і в дещо видозміненому вигляді, поділяли такі мислителі й суспільні діячі, як Т. Мюнцер (закликав перебити багатіїв (феодалів), як «старі горшки», й побудувати суспільний устрій («небесний устрій для народу на землі»), де, за висловом Ф. Енгельса, не буде класових відмінностей, приватної власності, відчуженої від народу державної влади, де буде втілена рівність, та А.Моджевський (ввійшов в історію як ідеолог гуманістичного руху, закликав до об'єднання народів, насамперед польських, боровся за ідею сильної централізованої держави і висловлював цікаві демократичні ідеї).

Отже, названі мислителі так чи інакше відбивали й відстоювали інтереси класу буржуазії. Вони висунули низку ідей, які дещо пізніше знайшли втілення в концепції суспільного договору, державності Т. Гоббса, концепції виховання Д. Локка тощо. Ці ідеї домінували в духовному житті суспільства. Проте це не свідчить, що поряд з ними не було альтернативних поглядів і концептуальних схем. Вони пов'язані перш за все з іменами Т. Мора і Т. Кампанелли, що відбивали прагнення й сподівання народних низів про справедливість і рівність.

1.5 Ранній утопічний соціалізм

Томас Мор - англійський гуманіст, державний діяч, філософ і письменник. Увійшов в історію як автор загальновідомої «Утопії» - опису ідеального суспільного устрою на острові, що не існує. Коріння соціального зла, за Т. Мором, криється в приватній власності, яку охороняє держава, що є змовою багатих для пригнічення бідних. Держава, як і спосіб організації життя та діяльності, є ворожими людині. Все підпорядковане приватній власності до такої міри, що навіть вівці «стали такими ненаситними й непогамовними, що поїдають навіть людей».

Людське життя, за Т. Мором, по цінності неможливо урівноважити всіма благами світу. Бог заборонив насильство, але життя організоване таким чином, що люди легко вбивають одне одного, щоб відібрати навіть невелику суму грошей. Все це - в реальному житті, яке оточує нас, але є місце, де життя організоване зовсім на інших засадах. Це - острів Утопія. Там немає приватної власності, багатих і бідних, всі люди працюють. Найбільш важкі й шкідливі види праці виконують злочинці. Робочий день триває шість годин. Політичний устрій базується на засадах виборності й старшинства.

Т.Мор мріє не про такий устрій, що має існувати «десь і колись», а може бути реалізований у реальності. Проте він не вказує шляхів його побудови. Відомо, що Т.Мор був противником революцій і народних рухів, в яких він вбачав лише руйнівну силу й анархію.

Іншим видатним утопістом цієї епохи був італійський поет, філософ і політичний діяч Томазо Кампанелла. Найвідомішим його твором була геніальна утопія «Місто сонця».

Як і Т. Мор, Т. Кампанелла змальовує утопічну картину ідеального міста, де немає приватної власності та індивідуальної сім'ї. Нове суспільство базується на праці, що є найповажанішою справою. Вона триває не більш як чотири години. Мета цього суспільства - земне щастя «солярійців» (так звались жителі міста) на основі рівності, добробуту і культури.

Надзвичайно великого значення філософ надає розвитку науки і техніки. Він розглядає їх як основне джерело розвитку суспільства, головну засаду зміни суспільних відносин. На думку Т.Кампанелли, керувати суспільством, яке він називає комуністичним, має вчено-жрецька каста.

На мою думку, у філософській утопії Т.Мора і Т.Кампанелли багато спільного, насамперед - ідея усуспільнення власності, вірніше, побудови суспільства на основі відсутності власності. Ця ідея, народжена народними низами, зазнала шаленого опору з боку релігійної та буржуазної ідеології. Саме тому кожен мислитель, що брався за більш-менш солідне теоретичне обґрунтування цієї ідеї, зазнавав гоніння н прикрості як від світської, так і від духовної влади. Що стосується народних мас, які могли б підтримати пропозиції щодо досягнення «суспільного щастя в рівності», то, по-перше, самі «ідеологи» народу були далекими від нього і боялися (а може, не зовсім розуміли) вільнолюбної соціальної творчості; по-друге, висловлювали думки в формі, що була незрозумілою народу у зв'язку з загальним низьким культурним рівнем і досить вузьким світосприйняттям.

1.6 Просвітництво і суспільний договір

Серед представників суспільної думки, просякнутої релігійністю й буржуазним волелюбством, витали ідеї «суспільного договору», що визначали магістралі теоретичного пошуку шляхів вирішення соціальної проблематики цього періоду.

Утвердження буржуазних суспільних відносин сприяло поширенню антифеодальної ідеології, яка дістала назву просвітительської. У вузькому розумінні слова просвітительство - це обґрунтування шляхів переходу до нових суспільних відносин (від феодальних до капіталістичних) засобами реформ, освіти, розвитку науки, без насильства; у широкому - це синонім всієї антифеодальної ідеології періоду становлення капіталізму. Ця ідеологія мала два напрями: радикальний (революційний) та мирний (ліберальний). Теоретичним обґрунтуванням цих напрямів, звичайно ж, займалась філософія, яка відроджувала старі й народжувала нові ідеї суспільного устрою, форм організації суспільства, виховання людини, регуляції суспільних відносин. Засновниками філософського обґрунтування нової ідеології були француз Р.Декарт та англієць Ф.Бекон.

Розмірковуючи над математичними, космогонічними та фізичними проблемами, Рене Декарт дійшов висновку, що пізнання матерії має розпочинатися з сумніву, розвиватися на основі певного методу - дедукції, що людина тільки тоді існує (в широкому розумінні цього слова), коли мислить. І хоч у висновках Р.Декарт визнає Бога як загальну причину руху Всесвіту, він все ж підносить роль розуму («Міркування про метод», «Початки філософії») як суттєвого чинника пізнання та організації життєдіяльності людей в суспільстві.

Про метод і пізнання розмірковує також Ф.Бекон. У «Новому Органоні» він обґрунтовує всезагальність індукції як методу пізнання матерії, підкреслює роль розуму в побудові нових суспільних відносин і однозначно створює власну утопію - змальовує ідеальне суспільство, що процвітає на основі раціональної організації, розуму, науки, техніки («Нова Атлантида»), щоправда, зі збереженням майнової нерівності та панівних класів.

Ідеї Р.Декарта та Ф.Бекона про раціональні основи суспільного життя, роль та значення розуму й пізнання, що суперечили релігійним вченням, відповідали вимогам часу і, безперечно, сприймалися більш пізніми мислителями цієї епохи. Божественну теорію держави й права не приймав англієць Томас Гоббс. У своїй праці «Левіафан» він опрацював концепцію держави як суспільного договору.

Особливе місце серед вільнодумців цього періоду посів Вольтер - Франсуа Марі Аруе. Філософська спадщина Вольтера - величезна. Чільне місце посідають в ній «Філософські листи», «Філософія історії», «Досліди про загальну історію...». Він симпатизував народним масам; його твори пронизані ворожнечею до феодалів-грабіжників селянства, він ратував за демократичне перетворення суспільства засобами просвітительства. На думку Вольтера, суспільство - це сукупність «людських атомів», які можна переставити з одного місця на інше волею уряду. Саме тут виявляється роль правителя, державного діяча. Найрозумніше й оптимальніше цією справою може займатись освічений монарх, який повинен очолювати уряд.

Вольтер намагався розглядати історію в цілісності. Він відмовився від домінуючої європоцентристської традиції, закликав до широкого вивчення історії культури народів світу - китайців, арабів, індійців, росіян. Саме Вольтер висунув і обґрунтував ідею прогресивного розвитку суспільства на основі його внутрішніх законів.

Не менш цікавою й впливовою фігурою був французький письменник і мислитель, ідеолог дореволюційної дрібної буржуазії Жан-Жак Руссо. Він виступав проти нерівності людей в суспільстві, шукав шляхи її ліквідації. Головну причину соціальної нерівності мислитель вбачав у приватній власності. Тому її треба обмежувати, регулювати, щоб кожна людина мала приблизно однакову частку. У праці «Про суспільний договір» він розмірковує про неправомірність державної влади, що протистоїть народові, його життєвим інтересам; проводить думку про право народу на революційне повалення всякої антинародної влади. Ідеалом Ж.-Ж.Руссо була республіка. Філософ бачив суперечності суспільного прогресу, які важким тягарем падають на плечі трудящих; підкреслював необхідність викорінення народних страждань. Проте він безпідставно заперечував роль науки та мистецтва в поліпшенні життя народу.

Клод Анрі Гельвецій, як і Вольтер виходить з розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, свідомість та пристрасті яких є головними рушійними силами суспільного розвитку. Від народження люди рівні в здібностях та інтелектуальних можливостях. Відмінності з'являються пізніше, зумовлені різницею умов життя та виховання. Моральні якості формуються також певним середовищем. Вони зумовлені інтересами індивідів, головним з яких має бути суспільний інтерес. К.Гельвецій висунув ідею повної ліквідації феодальних відносин і феодальної власності. Найсприятливішою формою правління, на його думку, є просвітительський абсолютизм.

Подібні погляди на суспільство та державу пропагував і французький філософ - матеріаліст, німець за походженням Поль Анрі Гольбах. Критикуючи релігію та релігійну мораль, за шість років філософ написав близько 10 праць, де розмірковував про природні можливості людини, державний устрій, що має бути заснований на засадах буржуазної власності, про етичні якості людей та деякі інші соціально-філософські проблеми.

Отже, результатом соціально-філософської концепції просвітительства та французького матеріалізму ХVІІІст. була концепція суспільного договору, ідеї якої відіграли надзвичайно конструктивну роль у розвитку соціальної філософії не тільки у Франції, але й в усьому світі. Згідно з цією концепцією держава та право створені людьми за законами людського розуму. Домовившись між собою, люди уклали угоду. Таким чином, державна влада залежить від народу, а не є проявом божественної волі. Суспільний договір - це угода рівних, суверенних індивідів, що самі узгоджують й встановлюють норми, правила, закони співжиття в суспільстві. Держава має охороняти життя, волю й приватну власність громадян. Влада повинна контролювати дотримання норм. Правителі є не більш як слуги народу і, якщо вони порушують даровані ним права, народ має право замінити правителів і навіть стратити їх. Я вважаю, що теорія суспільної угоди мала величезний політично-практичну значимість, адже вона стала ідейно-теоретичною основою для повалення абсолютних монархій в Англії та Франції, в боротьбі за незалежність у Північній Америці, була досить поширеною в Росії і в Україні.

1.7 Класична німецька філософія

Зміна суспільно-політичної ситуації зумовлювала нові теоретичні обґрунтування сутності суспільства і особи, державного устрою та політичної влади. Цю функцію взяла на себе німецька класична філософія в особі таких видатних її представників, як І.Кант, Й.Фіхте, Ф.Шеллінг та Г.Гегель.

Родоначальником німецького класицизму вважається філософ Іммануїл Кант. Цікавою є його соціально-політична концепція, яка викладена в таких працях, як «Основи метафізики моральності», «Критика практичного розуму», «Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані», «До вічного миру», «Метафізичні начала вчення про право». Побудову суспільно - філософської концепції І.Кант розпочинає з твердження, навіяного творами Ж.-Ж.Руссо, про суверенітет особистості та об'єднану волю народу, представлену як суспільний договір в формі держави. Він заперечує всякі станові нерівності та привілеї, підкреслює рівність громадян перед законом, суверенність народної влади. Оскільки ж весь народ не можна залучити до управління державою, потрібний правитель, влада якого не може бути зумовлена нічим, крім закону. Будь-яка народна смута та розбрат, виступи народу проти верховної влади загрожують розпадом держави. Тому, на думку І.Кант та, суспільна злагода тримається не на революціях чи повстаннях, а на покорі народу верховній владі, якого б походження вона не була. Ніяка революція не може удосконалити природу людини. Революція лише посилює протистояння однієї групи людей другій, стимулює конфлікти. Для суспільної злагоди потрібні дві речі: правова держава і категоричний моральний імператив.

За І.Кантом, правова держава ґрунтується на поєднанні волі осіб, що складають народ. Кожен громадянин має право голосу і має підкорятися лише тим законам, на введення яких він дав згоду. Державна влада повинна мати таку структуру: а) законодавча, б) виконавча, в) судова. Цим вимогам якнайкраще відповідає республіканський устрій. І.Кант обґрунтовує ідею рівності всіх перед законом. Іншою засадою суспільної злагоди є моральне вдосконалення громадян за принципом «чини так, як ти хотів би, щоб інші чинили стосовно тебе». Цей принцип філософ іменує «золотим правилом моральності». Він вбачає в ньому універсальний засіб розумної організації суспільства й приборкання одвічно злої природи людини.

І.Кант бачить і намагається пояснити суперечливість суспільної історії та її прогресу. І хоч дії окремих людей здаються нам нічим не зумовленими, всесвітній історії притаманні певні закономірності. Основа їх - в діяльності людей. Природа створила людину такою, що без діяльності вона не витримає боротьби з природою. В діяльності людина має створювати себе і світ, в якому живе. Проте парадокс полягає у тому, що людина створює певні умови наприкінці життя. Тому створені умови успадковує нове покоління. Саме в цьому І.Кант вбачає наступність суспільного розвитку і основу прогресу історії.

Розмірковуючи над долею людства, І.Кант прогнозує вічний мир, можливість якого гарантує природа. Вічний мир можливий лише в далекому майбутньому. Суспільство повинно піднятись до такого рівня розвитку, вважає філософ, щоб люди самі себе примусили досягти стану миру на засадах розуму.

Якщо І.Кант пропагує і прогнозує людству вічний мир, то інший всесвітньо відомий представник німецького класицизму в філософії - Г.Гегель - обстоює «високе призначення війни», яка «зберігає моральне здоров'я народу». Він був прихильником республіки, вихваляв демократичний устрій суспільного життя Античного світу, критикував феодальні порядки в Німеччині та релігійні догмати. Суспільно-політичні погляди Г.Гегеля відбились у багатьох його працях. Найбільш повно вони викладені в «Філософії права». Ці погляди базуються на постулаті про визначальну роль об'єктивної ідеї, що послідовно втілюється в різноманітних формах буття й через суспільну свідомість індивідів повертається до свого «материнського» (божественного) лона. Світовий розум має своєрідну «хитрість». Він творить історію через діяльність конкретних людей, які виступають виконавцями божественної волі. Суб'єктом історії є дух, конкретними виконавцями - люди. Таким чином, об'єктивний дух виступає як об'єктивна закономірність, що стоїть над окремими людьми і проявляється лише через їхні різноманітні зв'язки і взаємовідносини.

У своєму розвитку об'єктивний дух проходить три головні стадії: абстрактне право, мораль, моральність. Останній ступінь охоплює сім'ю, громадянське суспільство, державу. Такою є загальна структура суспільно-філософської концепції Г.Гегеля. Вчення про громадянське суспільство ґрунтується на ідеї праці, що є визначальним чинником становлення людини. Г.Гегель бачив суперечності праці, відчуження, що виникають у суспільстві, і тому підкреслював не тільки конструктивно-творчий характер праці, а й момент заперечення: праця не тільки розвиває людину, але й калічить її. Розмірковуючи над побудовою суспільства, він не міг не побачити соціальну нерівність, несправедливість, гноблення. Засіб їх скасуваннявін вбачав у заснуванні колоній. Разом з тим філософ визнавав право колоніальних народів на боротьбу за визволення. У вченні про державу також виявлялась його прихильність об'єктивній ідеї та Прусській монархії. Держава, за Г.Гегелем, це - мета сама для себе, вона є «ходою бога в світі». Головна функція держави - примиряти суперечності між монархічним принципом та народом. Найкраща держава - прусська, найкращий народ - німецький, вважав Г.Гегель. Саме в цьому, об'єктивно кажучи, виявилась консервативність суспільно-філософських поглядів Г.Гегеля, суперечність між його діалектичним методом та консервативною системою. Як діалектик він не міг не бачити розвитку всесвітньої історії і констатував його як всесвітньо-історичний прогрес об'єктивного духу.

Плідними є думки Г.Гегеля про роль особистості та народних мас в історії; роль права та моралі в регуляції людських стосунків; співвідношення форм суспільної свідомості.

Людвіг Фейєрбах будує соціальну філософію на розумінні людини як суб’єкта й об'єкта історичного процесу. При цьому людина трактується як частина природи, сутність сама в собі. В побудові антропологічної концепції Л.Фейєрбах заперечує 1.Канта і Г.Гегеля. Людина, на думку Л.Фейєрбаха, керується не абстрактним категоричним імперативом, а власним прагненням до щастя. Свобода - це не абстрактна категорія мислення, а реальний порух людини через необхідність до щастя. Щасливою людина може бути лише за певних умов, як птах у польоті чи риба в воді. Умови для щастя треба створити. Таким чином, головна засада соціальної філософії Л.Фейєрбаха полягаєу вимозі створення умов життя, які б відповідали людській природі, в обґрунтуванні необхідності зробити умови людяними. Внутрішньою домінантою щастя та добробуту людей у суспільстві, за Л.Фейєрбахом, є так званий розумний егоїзм - правильно зрозумілі інтереси кожної людини, що в такому разі збігаються з суспільними інтересами.

1.8 Соціальна утопія XVIII XIX ст.

Марксистська філософія формувалась на засадах не лише гегельянства і фейєрбахіанства. В основі її - ще дві відносно самостійні й впливові течії суспільної думки, без розгляду і розуміння яких неможливе осягнення суті соціально-філософської доктрини марксизму. Перша з них, що формувалась на французькій романтичній інтелектуальній ниві, увійшла вінтелектуальну історію людства під назвою французького утопічного соціалізму; друга - визріла в індустріально розвиненій Англії і відома людству як економічне вчення А.Сміта і Д.Рікардо.

Термін «утопія» вперше вжив Т.Мор. Він позначив ним неіснуюче ідеальне суспільство, яке, на його думку, могло б ґрунтуватись на засадах соціальної рівності, відсутності експлуатації, на суспільній працігромадян. Ідеї ж утопізму - мрії про суспільство, де б не було примусової праці й гноблення людини людиною, - виникли ще за античних часів. Ці ідеї також характерні середньовічним єресям, ідеологіям багатьох народних рухів, раннім передпролетарським вченням періоду буржуазних революцій. Ці ідеї й вчення відображали здебільшого у незрілій формі невдоволення народних мас наслідками цих революцій, їхнє прагнення до встановлення нового, справедливого суспільного ладу.

Класичної форми утопічний соціалізм досяг у період бурхливого розвитку капіталізму, коли розвіялись ілюзії ідеологів буржуазних революцій і стали наочними суперечності суспільного ладу, який до того змальовувався не інакше, як ідеальний. Французький соціолог-соціаліст Клод Анрі де Сен-Сімон у творах «Організатор», «Про промислову систему», «Катехиза промисловців», «Нове християнство» описав основні риси свого суспільного ідеалу, змістовним лейтмотивом якого були слова: «Найкращий суспільний устрій - той, який робить життя людей, що становлять більшість суспільства, найщасливішим, надає їм максимум засобів і можливостей для задоволення їхніх найважливіших потреб».

Французький мислитель піддає глибокій і ґрунтовній критиці сучасний йому суспільний устрій, який є «картиною перевернутого світу», де більшість працюючих вимушена відмовлятись від власних благ для забезпечення добробуту можновладців. Капіталістичне суспільство, підкреслював К.Сен-Сімон, характеризує суперечність між бідністю і багатством, працелюбством і лінощами, високою громадянськістю трудівників і егоїзмом можновладців. У такому вигляді суспільство не може далі існувати, воно повинне бути реформованим. Шлях викорінення злиденного буття працівників проходить через розквіт промисловості й сільського господарства, всебічний розвиток продуктивних сил суспільства на засадах втілення наукових принципів нового часу. До них К.Сен-Сімон відносить, зокрема, викорінення паразитизму панівних класів і впровадження обов'язкового трудового права для всіх членів суспільства, що повинне стати великою виробничою асоціацією людей; забезпечення для всіх рівних можливостей реалізувати себе; створення планової організації виробництва; поступове створення всесвітньої асоціації народів світу на засадах миру і співдружності; перетворення політики на позитивну науку про виробництво, а держави - із засобу управління людьми в засіб організації виробництва і управління речами.

Показовим є і той факт, що ініціативну і керівну роль у суспільних перетвореннях вчений віддавав промисловій буржуазії та інтелігенції, особливо вченим. Він не виділяв пролетаріат в особливий клас, а, швидше, об'єднував його з нижчими верствами буржуазії, і це об'єднання називав «класом індустріалів». Пріоритетно-керівні позиції в ньому належать промисловим підприємцям, які «через природу речей» мають бути організаторами і представниками трудової більшості населення. К.Сен-Сімон був глибоко переконаний у тому, що трудяща маса неспроможна самостійно дійти до ідеалу соціально-справедливого суспільства: для цього їй потрібна керівна і спрямовуюча сила. В якості її мають виступити такі верстви населення, як вчені й промисловці.

Практично водночас з К.Сен-Сімоном подібні ж думки обґрунтовував інший всесвітньо відомий соціаліст - французький філософ Шарль Фур'є. У працях «Теорія чотирьох рухів і загальної долі», «Теорія всесвітньої єдності», «Новий промисловий і громадянський мир» він прогнозує прихід нового соціального устрою - громадянської гармонії. У новому гармонійному суспільстві, що заступить цивілізацію, соціальна енергія використовуватиметься ефективно і в інтересах всіх верств населення; соціальні блага розподілятимуться справедливо; гармонія між індивідом і суспільством, між соціальними класами і народами відбиватиме загальну гармонію природи, що забезпечить, на думку філософа, органічну єдність всієї світобудови. Першим головним завданням у справі створення нового суспільства Ш.Фур'є вважав формування для нього відповідної матеріальної основи, що забезпечить умови для добробуту всіх верств населення. Промислові досягнення дадуть змогу зміцнити асоціацію трудівників в сільському господарстві. Розвинуті сільськогосподарські колективні асоціації з'єднаються з промисловими. Це приведе до ліквідації різниці між містом і селом, поселеннями різного типу, створить передумови нового типу життєдіяльності - всезагальної асоціації трудівників. Усі верстви населення працюватимуть. Повалення системи сімейного рабства включить жінку в трудовий процес; розгалужений суспільний побут і побутове обслуговування вивільнить кожному члену асоціації, особливо жінці, додаткову частку часу для власного культурного розвитку; суспільне виховання формуватиме людину як цілісну, гармонійну особистість. У суспільстві розквітнуть культура, наука, освіта; моральні якості постануть у статусі головних критеріїв суспільної оцінки особистості.

На мою думку, ідеї соціальної утопії надзвичайно різнобарвні та розгалужені. Кожен з мислителів-утопістів змальовує майбутнє суспільство оригінально. Разом з тим всіх представників цього напряму соціально-філософської думки єднає різка критика недоліків капіталістичного суспільства, розкриття внутрішнього зв'язку між експлуатацією і приватною власністю, обґрунтування таких рис майбутнього комуністичного суспільства, як спільна власність, обов'язковість праці, рівність людей, колективність і плановість господарювання, ліквідація протилежностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею. Однаковим також було розуміння соціалістами-утопістами шляхів та засобів побудови нового суспільства - пропаганда ідей соціалізму через освіту, науку, культуру, виховання і моральне самовдосконалення людей.

Оцінюючи погляди утопістів з позицій соціального досвіду кінця ХХ ст., не можна не віддати належного проникливості їх розуму в баченні перспектив суспільного розвитку, характерних рис майбутнього суспільства і водночас не здивуватись наївності й легкості, з якою вони підходили до радикального реформування загальноцивілізаційних засад існування людей в соціумі, особливо щодо ставлення до інститутів власності і влади. Утопізм зазначених авторів полягав не в тому, що. як вважалось, вони не бачили реальних шляхів і суспільної сили досягнення нового соціального устрою, - утопісти бачили їх значно рельєфніше, ніж критики більш пізнього періоду розвитку соціальної думки, - а в тому, що бездоказово вірили в можливість побудови соціально справедливого суспільства на засадах усуспільнення власності. Романтичною фантазією утопісти замахнулись на те, до чого інтелектуально-філософська традиція дозволяла собі лише доторкнутися: на інститут приватної власності. Більш-менш помірковані теоретики не йшли далі усереднення власності. Утопісти - і в цьому врешті-решт полягає глибинне джерело їх утопізму - започаткували інтелектуальну традицію ліквідації приватної власності. Цю традицію підхопив і довів до логічного завершення марксизм. Практика ХХст. показала хибність подібного підходу, поставила перед соціальною філософією вимогу нових теоретичних пошуків та обґрунтувань майбутнього і шляхів до нього, визначення соціальних сил та засобів його досягнення.

1.9 Економічні обґрунтування будови соціуму

Ефективність означених пошуків безпосередньо пов'язана з урахуванням різноманітних сюжетних ліній загальноісторичної інтелектуальної традиції. Будь-яка з них не повинна залишитись поза увагою дослідника. Особливо це стосується загальних питань функціонування і розвитку соціуму. Крім розглянутих, до таких ліній належить економічна суспільна теорія, обґрунтована відомими англійськими теоретиками Адамом Смітом і Давідом Рікардо.

В історію інтелектуальної еволюції людства А.Сміт ввійшов працею «Дослідження про природу і причини багатства народів». Саме в ній англійський економіст зробив перший крок до обґрунтування трудової теорії вартості, розкриття внутрішньої структури буржуазної економічної системи. А.Сміт із захватом описує зростання продуктивності праці в мануфактурах внаслідок поділу праці, аналізує систему відносин виробництва, формулює їх у вигляді категорій і законів.

І все ж А.Сміту бракувало послідовності й чіткості, яких нагально вимагала доба розквіту буржуазних відносин. Суспільству був потрібний вчений, який би чітко і однозначно проголосив економічні принципи буржуазного панування, дав визначення вартості робочого часу. Таким вченим, що завершив справи своїх попередників став Д.Рікардо. В головній праці «Начала політичної економії та оподаткування» вчений дав визначення вартості робочого часу, звільнив політекономічну теорію від «феодальних плям», проник в саму суть буржуазного способу виробництва, забезпечив його всебічне економічне обґрунтування. Саме ці теорії започаткували економічний аналіз соціуму, чим вперше на теоретичний рівень піднесли матеріальну основу його життєдіяльності - систему матеріального виробництва, тому я вважаю, що вони досить глибоко обґрунтовують сучасний устрій суспільства.

1.10 Російсько-українська соціально–філософська традиція

Серед визначних історично-філософських вчень соціального профілю досить помітною і значущою є російсько-українська інтелектуальна традиція, представлена працями таких вчених-філософів, соціологів, культурологів та економістів XVIII - початку ХХст., як М.Ломоносов і О.Радищев, Г.Сковорода і Я.Козельський. П.Лодій і І.Котляревський, В.Бєлінський і О.Герцен, М.Чернишевський і М.Добролюбов, Т.Шевченко та І.Франко, М.Драгоманов і М.Грушевський, В.Соловйов і П.Флоренський, М.Бердяєв, інших відомих дослідників.

Характерно, що російсько-українська соціально-філософська думка відлунювала й містила весь суперечливий спектр загальносвітових соціальних пошуків і разом з тим формувала власну соціальну доктрину, що ґрунтувалась на осмисленні самобутності розвитку Росії як євразійської держави, з одного боку, і одвічного прагнення українців до незалежності - з другого. Оскільки українська національна ідея майже завжди переслідувалась і заборонялась, дослідження в її межах мали напівлегальний характер, вони впліталися в контекст офіційних доктрин і досліджень або йшли до читача позацензурним шляхом.

Ідею самобутності російського шляху розвитку підняв російський вчений-енциклопедист М.Ломоносов. В праці «Стародавня Російська історія» він спростовував твердження іноземних істориків про самобутній характер Росії, критикував норманську теорію походження держави. Просвітительські ідеї розвивали О.Радищев і декабристи. Ідеологію революційного демократизму розробляли і пропагували В.Бєлінський, О.Герцен, М.Чернишевський, М.Добролюбов. Революційні демократи обґрунтували революційний шлях знищення кріпосництва й самодержавства, ідеї соціалістичного перетворення суспільства. Хоч ці обґрунтування, як і соціалістичні теорії, багато в чому мали утопічний характер, вони сприяли розвитку свідомості народних мас, піднесенню визвольного руху і тим самим підготували ґрунт для сприйняття марксизму. Серед різноманітних напрямів і течій російської соціально-філософської традиції розрізняють: а) слов'янофільство й західництво; б) російський соціалізм і нігілізм; в) народництво та анархізм; г) російський марксизм; д) російський комунізм.

Соціально-філософська думка в Україні розвивалась в органічному взаємозв'язку з російською інтелектуальною традицією і водночас виходила за її межі, по-перше, внутрішньою орієнтацією на західноєвропейську культуру, по-друге, своєю суттєвою визначеністю в національно-визвольному, волелюбному плані. Коріння соціально-філософської україністики - в духовній культурі Київської Русі, світоглядних уявленнях давніх слов'ян, ідеології раннього християнства, надбаннях духовної культури Візантії та Болгарії, що використовувались та переосмислювались відповідно до потреб суспільного життя Давньої Русі.

Початок ХVІст. виявив значний вплив Львівської і Київської братських шкіл (К.Транквіліон-Ставровецький, К.Сакович, М.Смотрицький, Ф.Євлевич), що обстоювали гуманістичні вчення про людину, її місце і роль у світі тощо. Професори та вихованці Києво-Могилянської академії (Ф.Софонович, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, М.Козачинський, Г.Кониський) розвивали ідеї природного права людини, суспільного договору, вбачали джерело суспільного добробуту в прогресі науки й освіти.

Г.Сковорода обґрунтовує свою соціальну концепцію, що поєднує реалістичні й містичні (релігійні) положення, глибокий і проникливий гуманізм з елементами утопізму і мрійництва. Г.Сковорода відомий насамперед своїми етичними поглядами, вченням, заснованим на критиці соціальної нерівності, багатства, морального розкладу пануючих верств тогочасного суспільства. Проблема людини - одна з центральних в філософії Г.Сковороди. Вчений розмірковує над природою людського щастя, шляхів його досягнення, моральних якостей особистості тощо. Досягнення щастя, на думку філософа, пов'язане з працею і моральним вдосконаленням. Працю - «сродный труд», тобто працю, що відповідає внутрішнім задаткам людини, він розглядає як найвищий зміст її буття. основу щастя.

Центром української соціальної і національно-визвольної ідеї стало Кирило-Мефодіївське товариство. Основна його ідея - створення сильної федерації слов'янських народів, ліквідація самодержавства, кріпацтва, релігійної дискримінації, національного гноблення. Вчені й діячі культури обстоювали необхідність формування умов для розвитку національної культури, освіти, мови. У програмі кирило-мефодіївців містяться такі слова: «І встане Україна з своєї могили, і знов озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її. І встане слов'янщина, і не залишиться ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа... ні кріпака, ні холопа ні на Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії... І буде Україна незалежною Державою Народною у спілці слов'ян».

Подальший розвиток соціальної філософії України пов'язаний з іменами І.Франка, Л.Українки, М.Драгоманова, М.Грушевського. Вони зазнали певного впливу соціально-політичних ідей марксизму, поділяли ідеї соціального визволення трудящих від експлуатації. Ідейною домінантою їхньої соціальної філософії була ідея національної незалежності, української державності [1, с. 28 – 29]. Отже, в основі соціально – філософських поглядів більшості російських та українських мислителів лежать національно – визвольні ідеї, що заключаються у знищенні самодержавства, ліквідації кріпацтва, тому, мені здається, що вони не можуть об’єктивно відображати устрій тогочасного суспільства та мати вплив на сучасному етапі.

Розділ II . Організаційні основи соціальності

2.1 Інтерес як основа об’єднання людей у соціальні спільності

Зміст інтересу - первинної засади об'єднання людей у соціальні групи - визначається умовами їх життя, місцем в конкретно-історичній системі суспільних відносин. Як відбиття потреб людини інтереси є насамперед формою вияву певних економічних відносин. їх різноманітність зумовлює й різнобарвність інтересів. Розрізняють економічні, політичні й духовні (моральні, естетичні, релігійні) та інші інтереси. Суперечливі інтереси породжують соціальні конфлікти, тотожні - об'єднують людей у певні соціальні групи, спонукають до формування світосприйняття, лежать в основі єдиних соціально-практичних дій [3, с. 326].

Серед розмаїття інтересів особливе місце посідають матеріальні інтереси, насамперед інтереси власності. Інтереси власності опредметнюються у відносинах між людьми з приводу засобів виробництва, матеріального та духовного споживання. У первісному суспільстві об'єктами власності були примітивні засоби виробництва й предмети споживання. Пізніше виникла приватна власність, що породжувала економічну, політичну, соціальну й духовну нерівність у суспільстві, експлуатацію людини людиною. Історію розвитку цивілізації можна періодизувати за формами власності. У контексті даного викладу зазначимо лише те, що приватна власність узагальнила, усуспільнила й легалізувала індивідуальний внутрішній інтерес людини до індивідуальності, незалежності, окремості. Саме вона зумовила становлення й розвиток людини як індивіда, і це було визначним кроком на шляху розвитку людської цивілізації. Крім того, приватна власність зумовила формування матеріальної залежності людини від людини, що вилилось у різноманітні форми соціальної, політичної, духовної залежності. Історично найбільш відчутним фактом приватизації суспільного життя став поділ людей на класи.

Звичайно, об'єднання людей у соціальні групи відбувається на засадах не лише матеріальних інтересів. Деякі стійкі групи (наприклад, релігійні спільності) ґрунтуються на засадах духовності. Є групи, в основі яких лежать кровородинні зв'язки, взаємодопомога, відповідальність (рід, сім'я тощо). Людей єднають також спільні етнічні особливості (народ, нація), соціально-політичні інтереси (партія, держава), громадсько-моральні та культурні пристрасті (суспільні організації, братства, спілки тощо). Проте матеріальний інтерес - відносини власності - є, мабуть, найбільш характерною ознакою, що з'єднує чи розводить людей у різні соціальні спільності.

Разом з тим матеріальну домінанту суспільного життя не слід абсолютизувати. Інтереси людей - надзвичайно суперечливі. Вони тісно переплетені між собою. Людина має різні інтереси. Матеріальні інтереси органічно входять в духовні, моральні, соціально-політичні, і навпаки - включають їхні характерні особливості й вимоги. Саме в суспільстві існують різноманітні спільності людей. Між ними складаються певні стосунки. Одна і та ж сама людина водночас може належати до різних спільностей, переходити з однієї в іншу, репрезентувати в системі спілкування ту чи ту соціальну роль. Сітка стійких і упорядкованих зв'язків між соціальними групами, що ґрунтуються на розмаїтті спільних інтересів, цінностей, поведінки,, позначається терміном “соціальна структура суспільства” [1, с.178 – 179].

2.2 Соціальна структура суспільства. Ґенеза соціальних спільностей : сім я, рід, плем я, народність, нація, клас

Опорним при дослідженні соціальної структури є поняття соціальної групи. Одним з перших визначив його Т.Гоббс. У своїй основній праці «Левіафан» він писав, що соціальна група - це сукупність певного числа людей, об'єднаних спільним інтересом чи спільною справою. Англійський філософ ґрунтовно підійшов до цього питання. Він дав інтерпретацію природи інтересу як основи об'єднання людей у соціальні спільності й спонукального мотиву їх діяльності, показав суперечливу мозаїку соціуму, виділив у ньому такі соціальні групи, як упорядковані та неупорядковані, політичні й приватні тощо. Саме в контексті аналізу Гоббса поняття «соціальна група» використовувалось англійськими економістами, французькими істориками й соціологами для характеристики економічного та політичного розмежування людей в суспільстві.

Згодом поняття соціальної групи набуло дещо іншої інтерпретації. Наприклад, Л.Гумплович однозначно пов'язував його з біологічними (расовими) ознаками людей. Ч.Кулі наголошував на важливості (й первинності) так званих первинних груп - сім'я, сусіди, товариські об'єднання. Відомі західні соціологи (А.Мейо, Я.Морено, Дж.Хоманс та ін.) обґрунтували теорію малих груп. К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін підкреслювали історичний характер соціальної структури суспільства та домінантну роль у ній таких соціальних об'єднань, як класи. До речі, В.Ленін підкреслював досить високу невизначеність поняття соціальної групи, вказував на методологічні вади його використання в соціології. У сучасній соціальній філософії поняття «соціальна група» є опорним. Слід розрізняти малі, середні й великі соціальні групи.

Малі соціальні групи- це групи, що об'єднують до декількох десятків чоловік: сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи тощо. Специфічною ознакою цих груп є безпосередній контакт їх членів. Люди живуть у групі, так би мовити, під взаємним контролем, у безпосередньому спілкуванні. Існують формальні й неформальні малі групи. Перші складаються відповідно до наперед сформованих (як правило, офіційно зафіксованих) цілей, тверджень, інструкцій чи статутів. Другі формуються на основі особистих симпатій та антипатій, любові, товариського потягу тощо.

Середні соціальні групи- цим терміном позначають жителів одного села чи міста, працівників одного заводу чи фабрики, викладачів та студентів одного навчального закладу. Ці групи також мають різні основи формування. Наприклад, склад односельців усталюється, як правило, стихійно. Виробничі об'єднання створюються для досягнення певної мети, вирішення конкретних соціальних завдань. Рівень консолідації в цих групах також неоднаковий. Як малі, так і середні соціальні групи вивчаються в контексті розробки різноманітної соціально-психологічної проблематики.

Великі соціальні групи - класи, етнічні спільності (нація, народність, плем'я), вікові групи (молодь, пенсіонери), статеві об'єднання (чоловіки, жінки) - це численні об'єднання людей (до декількох десятків і сот мільйонів). Безпосереднього контакту між ними, звичайно, немає. Об'єднує їх інше - фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого буття. Щоправда, певні представники цих груп можуть і не усвідомлювати своїх корінних інтересів. Вони входять до цих груп спонтанно. З розвитком самосвідомості спонтанність поступається місцем організованим (економічним, політичним, соціальним) об'єднанням. К.Маркс описав цей процес на прикладі перетворення пролетаріату з «класу в собі» на «клас для себе».

Тривалий час соціальні спільності людей розглядались ізольовано від історичного поля їх діяльності, конкретних обставин суспільно-історичної практики. Це збіднювало й загалом спотворювало їх пізнання, призводило до викривленого розуміння суспільства. Історично першою спробою подолання цієї методологічної вади стала марксистська соціальна філософія. Саме К.Маркс та Ф.Енгельс започаткували теоретичний аналіз соціальної структури на засадах історизму та практики. І хоч сьогодні не всі мислителі (як в нашій країні, так і за її межами) поділяють їхні погляди на цю проблему, принципи історизму та практики міцно увійшли в теоретичний арсенал науки. Зумовлена практичними обставинами життєдіяльності людей, ґенеза соціальних спільностей є науково доведеним фактом [7, с.176].

Доведено, що соціальні спільності виникають природно-історичним шляхом, тобто під впливом об'єктивної необхідності, незалежно від волі та свідомості людей. Як свідчать дослідження, історично першими спільностями людей були рід, плем'я, сім'я, громада. Саме вони забезпечували функціонування та розвиток виробництва засобів до існування, форм їх обміну, розподілу та споживання, відтворення самої людини, спільне протистояння ворожим силам природи. Згодом, на руїнах родоплемінного суспільства з'явилися класи та народності, а пізніше - у марксистській літературі це пов'язується зі становленням універсальних (тобто капіталістичних) відносин - соціальна структура суспільства поповнилась ще одним елементом - нацією.

Відомий російський історик В.Ключевський писав: «...На фізіологічних основах кровних зв'язків будувалася первісна сім'я. Сім'ї, що виходили з єдиного кореня, утворювали рід. другий кровний союз, до складу якого входили вже релігійні та юридичні елементи, шанування засновника роду, авторитет старійшини, спільне майно, кругова самооборона (родова помста). Рід через народження розростався в плем'я, генетичний зв'язок якого виявлявся в спільності мови, спільних звичаях і легендах, а з племені чи з племен шляхом поділу, об'єднання та асиміляції складався народ, коли до зв'язків етнографічних приєднувались моральність, усвідомлення духовної єдності, виховане спільним життям та спільною діяльністю, спільністю історичної долі та інтересів. Нарешті, народ стає державою, коли почуття національної єдності відбивається у зв'язках політичних, у єдності верховної влади і закону. В державі народ стає не тільки політичною, а й історичною особистістю, з більш-менш означеним національним характером і усвідомленістю свого світового призначення».

Загальна лінія ґенези соціальних спільностей охарактеризована В.Ключевським досить вірно. Але існують певні уточнення відповідно до результатів досліджень більш пізнього і сучасного періодів, тому необхідно розглянути кожну з зазначених груп окремо:

1) Сім'яіснує з найдавніших часів до наших днів. Стійкість цього об'єднання ґрунтується на споконвічній потребі людини у безпосередньому відтворенні життя, вихованні дітей, догляді за старезними членами. Сім'я - це стосунки чоловіка і жінки (дружини), батьків і дітей. Це група кровних родичів, члени якої зв'язані між собою спільністю побуту, взаємодопомогою та відповідальністю.

Історично сім'я змінює свою форму. Спочатку вона постає як об'єднання людей (чоловіків та жінок), між якими існують статеві контакти. Пізніше створюється групова сім'я, нарешті - така, що зберігається і в наш час. Історія сім'ї - надзвичайно цікава. Ще й нині існують сім'ї, де верховодять жінки, де чоловіки офіційно мають декілька дружин, де неофіційно чоловік має стільки дружин, скільки може утримувати їх матеріально тощо. Як би там не було, сім'я існує, виконує певні функції і, як свідчать демографи, не збирається віддавати їх будь-якому іншому суспільному об'єднанню.

2) Група кровних родичів,що ведуть своє походження по одній лінії (материнській чи батьківській), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (реального або міфічного), мають спільне родове ім'я, утворюють таке об'єднання, як рід. Л.Морган, досліджуючи систему родових відносин у ірокезів, вирізняв, зокрема, такі основні риси: рід обирає старійшину чи вождя й може звільнити його з цієї посади; регулює шлюбні стосунки; слідкує за рівним поділом майна померлих членів роду; здійснює взаємодопомогу, захист та кровну помсту; має своє ім'я, спільне місце поховання й демократичні збори, де вирішуються корінні питання життєдіяльності. А.М.Золотарьов зібрав і систематизував етнографічні свідоцтва жорстокого покарання за порушення екзогамії як за найтяжчий злочин, що загрожує життєвим інтересам роду.

Етнографічні, історичні, археологічні факти свідчать, що визначальними рисами родових стосунків є рівність всіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами; суворе дотримання екзогамії. Саме ці риси забезпечили, з одного боку, збереження пережитків цієї форми спілкування людей до наших днів, з другого - розвиток у більш широке об'єднання - плем'я.

3) Плем’яохоплює декілька родів, проте не вичерпується їхньою кількісною характеристикою, а визначається спільністю території, економічною характеристикою, відносинами одноплемінників, єдиною племінною мовою, культурою, самосвідомістю й традиціями.

Загальна тенденція розкладу родоплемінних стосунків проходить по лінії становлення обміну та приватної власності. Рід, як відомо, не мав майнових відносин. Плем'я вже не могло без них обійтися. Це зумовлено зміною характеру діяльності. Радикальні зміни у стосунках між людьми вніс поділ праці. Саме він дав поштовх розвиткові виробництва, підняв продуктивність праці, зумовив формування залишкового продукту, обміну. Обмін діяльністю, а згодом і залишковим продуктом зумовив нерівномірність його концентрації у різних членів племені. Деякі з них, насамперед племінна верхівка, стали власниками майна, що виділяло їх в структурі племені в особливу соціальну групу, яка разом зі становленням інституту приватної власності перетворювалась на таке соціальне об'єднання, як клас. На руїнах родоплемінних стосунків виникають дві різнопланові спільності - народності та суспільні класи. Потреба в регуляції стосунків між представниками обох спільностей породжує такий інститут, як держава.

4) Народністьвиникає з потреби збереження такої внутрішньої спільності людей, що формувалась під впливом їхнього проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв і, врешті-решт, рис характеру. Приватна власність руйнувала цю єдність. Вона розводила людей по різних соціальних полюсах. Це був об'єктивно необхідний процес: кожен, хто володів власністю, бажав розпоряджатися нею. Проте люди не бажали втрачати надбання історично сформованої єдності. Перша потреба зумовила формування й розквіт класу, друга - народності.

Народність - це історична спільність людей, що утворюється з племен і передує нації. У нерозвиненому вигляді має всі ознаки нації - проживання на спільній території, одна мова, спільний психологічний склад, що виявляється в особливостях культурного розвитку та побуту. Проте для народності є характерною слабкість внутрішніх економічних зв'язків.

Звичайно, історія не стоїть на місці. Розвивається виробництво, зростає продуктивність праці, удосконалюються техніка й технологія, наука і культура. Універсальні зв'язки руйнують натуральне господарство. На руїнах народності виникає така спільність, як нація. Від періоду становлення капіталістичних суспільних відносин і фактично аж до середини ХХ ст. жодне соціально значуще питання не могло бути вирішеним без врахування специфіки класового розмежування людей у суспільстві. Більше того, саме класові стосунки зумовлювали характер суспільно-історичного процесу. Вплив, звичайно, мали й процеси, зумовлені релігійними та національними мотивами, проте їхню сутність визначали саме класові відносини [1, с.179 - 183].

2.3 Поняття класів. Соціально–класова структура сучасного індустріального суспільства; теорії соціальної стратифікації

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Про існування суспільних класів мислителі знали давно. Факт їх наявності спочатку пов'язувався з Богом; Платон та Арістотель обґрунтовували його природним плином історії і пояснювали з майновим розшаруванням людей; англійські економісти кінця XVIII - початку ХІХ ст. підійшли до пізнання економічної анатомії класів; французькі історики та соціалісти-утопісти наблизилися до розуміння специфіки історичного процесу як боротьби класів. Щодо марксистської філософії, то новизна в аналізі суспільних класів визначалась передусім їх ґрунтовним визначенням, розкриттям взаємозв'язку й зумовленості існування класів певними історичними фазами розвитку виробництва, визнанням меж розвитку класової боротьби аж до встановлення диктатури пролетаріату, як засобу знищення класів взагалі й переходу до безкласового суспільства.

«Класами називаються, - писав В.Ленін, - великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, а значить, за способами одержання і розмірами тієї частини суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні».

Класи виникають у процесі розкладу первіснообщинного ладу внаслідок суспільного поділу праці й появи приватної власності на основні засоби виробництва. Обґрунтуванню цієї позиції присвячена наукова література. Проте в сучасній соціальній філософії є й інші точки зору. Так, представники соціал-дарвіністського напряму (О.Аммон, Дж.Хакслі, С.Дарлінгтон) пов'язують існування класів насамперед з біологічними законами й боротьбою за виживання людей в певних географічних умовах. Інші теоретики (Р.Сентерс) виводять класове розшарування з відмінностей в ідеях, психології, рівня морального й інтелектуального розвитку людей. Е.Рос підводить визначення класу під статус рівнозначної з іншими соціальної групи, що існує в суспільстві. М.Вебер спробував розщепити класову структуру суспільства на відносно самостійні групи людей, що гуртуються на засадах фактично розрізнених інтересів в сфері виробництва, суспільного життя, політики. Як бачимо, трактовка класів не є однозначною. І хоч є всі підстави вважати марксистську трактовку найбільш обґрунтованою, засади, визначені сучасними західними вченими, не можна відкидати як безпідставні. Вони мають сенс, проте не є визначальними [17, с.371].

У марксистській літературі прийнято розглядати основні й неосновні класи. Першими з них є ті, існування яких зумовлено способом виробництва, що визначає тип даного суспільства, другими - які залишились від старого, віджитого суспільства або постають як носії майбутнього способу виробництва.

За К.Марксом та Ф.Енгельсом, саме основні класи є суб'єктом історичного прогресу, а боротьба між ними визначає характер суспільства, перспективи його розвитку. Методологія класового аналізу саме в тому й полягає, щоб визначити відношення того чи іншого суспільного явища (історичного факту, процесу) до реалій розколу суспільства на класи. Однією з головних вимог методології класового аналізу є врахування специфіки суспільного явища, що аналізується. Його суть - у пошуку реальних інтересів класів, що борються між собою й через це змушені приховувати їх за різними мотивами, ідеями, словами та діями.

На жаль, у вітчизняному суспільствознавстві методологія класового аналізу виявилась абсолютизованою. Вона безапеляційно й одномірно застосовувалась до аналізу будь-якого суспільного явища і тому здебільшого спотворювала істину, ніж проясняла її [9, с.183].

Поряд з поняттям класів у сучасній західній філософії вживається термін «страта». Деякі дослідники намагаються замінити перший останнім як більш евристичним та конструктивним. Існують своєрідні теорії страт, їх взаємодії, переходу людей з однієї страти в іншу[13, с.75].

Досить довго вони трактувались як ідеалістичні, буржуазні, антимарксистські й, безумовно, засуджувались як теоретично неспроможні. Сьогодні стверджується більш врівноважене ставлення до них. Теорії соціальної стратифікації виникли на противагу однозначності класового аналізу марксизму як спроба пояснити нові тенденції, що виникли в суспільстві вже після смерті К.Маркса. Одним з родоначальників цих теорій є російсько-американський соціальний філософ П.Сорокін. У працях «Соціальна мобільність» та «Соціальні й культурні динаміки» він обґрунтував потребу ширшого, ніж класовий аналіз, підходу до соціальної структури та її динаміки. Пізніше таке обґрунтування розвинули американський соціолог С.Ліпсет, англійський соціолог Т.Боттомер, німецький соціолог Р.Дарендорф та інші дослідники.

За твердженням деяких західних вчених, суспільство поділяється не на класи (за марксистським розумінням), а на особливі верстви - страти. На їх думку, в індустріальному суспільстві власність на засоби виробництва втратила провідне значення. Саме тому різницю між верствами слід шукати не в класовій структурі, а в іншому: розмірах прибутку, стилі й способі життя, різниці рівнів культури, освіти, житла, одягу тощо. Так, С.Ліпсет пропонує проводити розмежування людей одночасно за декількома ознаками: професією чи родом занять; рівнем життя (споживання); спільністю соціальних інтересів та ступенем володіння політичною владою.

Більшість західних теоретиків заперечує констатований марксистами факт розколу капіталістичного суспільства на антагоністичні класи - буржуазію й пролетаріат, а також конфронтацію, конфлікт та боротьбу між ними. Замість цього вони висувають концепцію про поділ суспільства на вищі, середні й низькі страти, кількість яких нараховується від двох до шести-восьми.

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами. Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою.

Соціальна структура суспільства включає:

1) вищий клас, до якого зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство);

2) середній клас; цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному; його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки:

-сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального медіатора (посередника);

порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока якістьжиття, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у збереженні соціального порядку, внаслідок чого він є соціальним стабілізатором суспільства;

елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. Середні верстви сучасного західного суспільства становлять приблизно 80 відсотків. Завдяки переліченим якостям та високому соціальному престижеві середній клас виконує функцію агента технологічного і соціально-економічного прогресу.

більшість населення високорозвинутих західних країн, що с основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Поширюючи зразки власної культури на вищі і нижчі верстви, середній клас виступає культурним інтегратором суспільства.

3) нижчий клас, до якого належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).

Однак за всієї значущості класова система — один з виявів соціальної стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки — сприяють побудові моделі соціальної структури. Розгляд соціальної структури в контексті стратифікації дає змогу описати механізми і способи формування конкретної ієрархії в суспільстві. Це особливо важливо при дослідженні перехідних періодів у розвитку суспільства, коли змінюються механізми соціальної диференціації.

І все ж, незважаючи на високу привабливість, теорії соціальної стратифікації не можуть бути означені як абсолютно істинні. Їх головна вада - в ігноруванні суттєвої поляризації людей західного суспільства в контексті власності. Незважаючи на всі демократичні завоювання народних мас, класів, страт, саме власність постає тим «чарівним словом», що відчиняє «двері Сезаму» до вищої страти: можливості для переміщення людей у верхні верстви, звичайно, є, але без власності вони мають абстрактний, формальний характер. Саме тому на верхні щабелі суспільних сходів дістаються лише одиниці, розростається так званий середній клас, збільшується чисельність нових верств населення, а суспільству в цілому притаманні класові суперечності, конфлікти, антагонізм.

Сьогодення потребує створення нових теоретичних моделей соціальної структури суспільства. Вони мають будуватись з урахуванням переваг та недоліків як марксистської, так і немарксистської концепцій поза ідеологічними та пропагандистськими вивертами, на основі узагальнення реальних чинників, визначення перспектив їх розвитку. Такі моделі нині лише починають будуватися [1, с. 184 - 187].

2.4 Класові конфлікти в індустріальному суспільстві. Регультивні механізми функціонування та розвитку соціуму та проблеми регуляції суспільних відносин у соціальній філософії

Суспільство - надзвичайно складна система взаємодії індивідів та соціальних спільностей. Історія свідчить, що між ними постійно виникають суперечності та конфлікти, які нерідко переростають у криваві зіткнення, повстання, війни, революції. Разом з тим цілісність системи залишається незмінною. Виникають і руйнуються держави, розвиваються та гинуть цивілізації, одна спільність змінює іншу, а соціум живе. Поряд з конфліктами між людьми існує певна соціальна злагода, що забезпечує той чи інший рівень стабільності системи, живучості. К.Маркс всебічно обґрунтував один бік справи - боротьбу людей та соціальних груп (класів). Ортодоксальний марксизм довів це обґрунтування до абсурду. Проте існує й інше: єдність людей у суспільстві, співробітництво соціальних груп, співіснування класів. Сучасна соціальна філософія охоплює цей процес як цілісність. Заперечувати класові конфлікти неможливо, бо вони існують. Це ж саме стосується й факту співіснування класів у рамках суспільної злагоди.

Відносини між соціальними групами пронизують усю історію розвитку людської цивілізації. Певні стосунки є між сім'ями, виробничими колективами, народностями й державами, націями та класами. Нерідко виникають суперечності та конфлікти, їх соціальне значення, звичайно, різне. Проте найсуттєвіше значення для соціуму в цілому мають стосунки, суперечності та зіткнення великих соціальних груп людей, що ґрунтуються на засадах корінних інтересів класів.

Між класами у суспільстві встановлюється широкий спектр відносин. Головними з них є: в матеріальному виробництві - відносини з приводу власності (розподілу, обміну, споживання матеріальних благ); в соціально-політичній сфері - з приводу влади, законності та права; в духовному житті - з приводу виробництва, поширення та споживання духовно-культурних, ідеологічних та релігійних цінностей. Регулятивні механізми (традиція, мораль, релігія, політика та право) забезпечують їх узгодженість і соціальну злагоду суспільства доти, поки не визріє повна протилежність класових інтересів з цих фундаментальних питань. Зазначена протилежність має об'єктивно-суб'єктивний характер. Загострення суперечностей призводить до конфлікту, що відбиває термін «класова боротьба». Соціальний статус та роль її у розвитку суспільства в соціальній філософії трактується далеко не однозначно.

Марксизм розглядає класову боротьбу як рушійну силу розвитку антагоністичного суспільства. Всю історію людства К.Маркс і Ф.Енгельс подали виключно як боротьбу класів експлуатованих проти класів експлуататорів. На їх думку, ця боротьба завжди вела до революції, здійснення якої, в свою чергу, призводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, прогресивнішою.

Найбільшої гостроти класова боротьба, за К.Марксом, набуває за капіталізму. Робітничий клас, що протистоїть буржуазії, є найбільш революційним класом в історії. Йому належить здійснити свою всесвітньо-історичну місію повалення експлуататорського ладу та побудови комуністичного суспільства. Основними формами класової боротьби пролетаріату є економічна, політична, ідеологічна. Класова боротьба загострюється в період імперіалізму. Її логіка неодмінно призводить до захоплення робітничим класом політичної влади, встановлення його диктатури, яка сама є тільки переходом до знищення всіх класів і до суспільства без класів.

У чому на сьогодні ми вбачаємо уразливість марксистської концепції класової боротьби як рушійної сили історичного процесу? Передусім - в її безапеляційності, однозначності, спрощеному підході до дійсності. Як зазначалось, у суспільстві живуть і діють різноманітні соціальні групи, а не лише протилежні суспільні класи. Роль цих груп в історії - величезна й реалізується як в межах протиборства основних класів, так і поза ним. Очевидно, класичний марксизм мав право вважати цю роль не суттєвою, адже в наявний історичний період різноманітні суспільні угруповання не досягли ще того рівня суспільного розвитку, щоб заявити про себе на повний голос. Це стосується навіть нації, хоч національна свідомість і культура вже тоді вимагали самостійності, визначеності, державності. Клас (особливо пролетаріат) швидше за інші соціальні групи здійснив перехід «до себе», піднявся до рівня класової самосвідомості, заявив про себе в економічному, політичному та духовному суспільному бутті. Класичний капіталізм ХІХ ст. створив такі умови існування пролетаріату (нелюдські умови праці, низький рівень життя, шкідливі технології, злиденна платня, відчуженість від політики, науки та культури), що однозначно зумовлювали боротьбу, підштовхували до неї. приводили до розуміння й оцінки її як єдиного засобу здобуття людських (людяних) форм життя та праці. Це й відтворив класичний марксизм в теорії класового аналізу суспільства. На той період ця теорія відповідала дійсності і була, мабуть, найбільш конструктивною, хоч. скажімо, теза про диктатуру пролетаріату як засіб побудови соціально справедливого суспільства значною мірою була утопічною.

Принцип класового аналізу має ще одну ваду: фактично він виключає зі змісту суб'єкта соціального розвитку середні класи суспільства, недооцінює соціальну роль їхньої конструктивно-творчої праці. Безумовно, у рабовласницькому суспільстві раби боролися з рабовласниками. Проте основні матеріальні й духовні блага створювали не вони, а вільні громадяни - ремісники та селяни. Соціалістичну революцію в Росії 1917 р. здійснив пролетаріат в союзі з найбіднішим селянством. Але ж годувало країну диктатури пролетаріату середнє селянство. До речі, саме середній клас становив найчисленнішу верству населення держави, і В.Ленін не випадково нейтралізацію дрібної буржуазії (особливо середнього селянства) визначив як одну з найважливіших форм класової боротьби пролетаріату за часів його диктатури. Сьогоденну Німеччину чи Японію підняли з руїн і привели до числа найбільш розвинутих країн світу не класова боротьба, а дещо інші процеси.

Все це є свідченням того, що класова боротьба не є всесильною, її конструктивна роль має певні межі, за якими вона перетворюється на демонічну силу історії, чинник її регресу. Конструктивна роль класової боротьби зумовлена тим, що саме вона є найбільш ефективним засобом зламу застарілих виробничих відносин і демонтажу тієї політичної та ідеологічної надбудови, що їх охороняє; готує підстави для нового соціально-творчого імпульсу, прилучає до цього процесу все нові й нові соціальні верстви.

Матеріальні та духовні блага створюються не класовою боротьбою, а творчою працею людей, згуртованих в єдину конструктивну силу в межах соціально стабільної системи. Таким чином, рушієм історії є не лише боротьба, а й соціальна злагода, не лише клас-гегемон, а й інші соціальні верстви населення; і не лише шляхом революції, а й засобами соціальних реформ, що проводяться прогресивними силами суспільства ( здебільшого під впливом класових виступів робітників, селянства, студентів, інших верств населення).

Методологія класового аналізу негативно сприймалася традиційною західною соціальною філософією. М.Вебер зробив спробу спростувати її концепцією багатомірності класових відмінностей і положень; П.Сорокін - теорією соціальної мобільності; Т.Парсонс - концепцією стабільності соціальної системи; Р.Дарендорф - обґрунтуванням можливості існування незліченної множинності класів. Кожне з цих заперечень заслуговує на самостійний критичний розгляд. Р.Дарендорф передусім намагається переосмислити зміст опорного поняття - класів. На його думку, люди об'єднуються в клас як представники (носії) однакового авторитету в системах підпорядкування. Під системою підпорядкування вчений розуміє різноманітні об'єднання людей в суспільстві - державу, фабрику, церкву, футбольний клуб тощо. Через різні обставини й особисті якості члени системи мають різний авторитет, володіють різною владою. Оскільки ж систем у суспільстві надзвичайно багато, то в ньому існує практично необмежена кількість класів. Одні й ті самі люди водночас належать до різних класів. Більше того, в різних системах підпорядкування вони займають різні позиції [1, с.187 - 189].

Соціальна філософія вивчає складну та розгалужену систему регуляції соціальних стосунків людей. У пошуках ефективних засобів досягнення суспільної злагоди вона аналізує регулятивні можливості тих чи інших інститутів, порівнює їх, визначає сферу застосування, конкретно-історичну зумовленість та доцільність. До системи регулятивів життєдіяльності індивідів та соціальних груп відносять передусім такі соціальні інститути, як традиція, звички, тотем і табу, релігія і мораль, культура, політика, право тощо. Виконуючи свої функції, вони взаємодіють. Складається своєрідна система регулятивів, що дозволяє підтримувати громадський порядок, суспільну злагоду, дисципліну громадян, їх взаємозумовлене ставлення один до одного і до суспільства.

Система регулятивів суспільної життєдіяльності людей має конкретно-історичний характер. Вона не з'явилась одразу у сукупності всіх складових частин і форм їх взаємодії, а формувалася поступово як відповідь на потребу забезпечення все більш складних і розгалужених суспільних відносин. Для початкових форм первісного суспільства вистачало інституту тотемізму і табу. Пізніше до системи регуляції людських стосунків увійшли традиція і звичаї, мораль та релігія. Розвинуті форми родоплемінного суспільства позначені високим рівнем загальнокультурної регуляції життя. Класове суспільство спонукає виникнення таких інституцій, як право і політика, що об'єднують свої зусилля в інституті держави.

Система регулятивів суспільної життєдіяльності людей має соціально-практичний характер та зумовленість. Кожен інститут цієї системи зумовлений практичною потребою людей досягти взаєморозуміння в тих чи інших сферах життя, в тому чи іншому аспекті його виміру. Так, товариські стосунки можуть ефективно функціонувати на загальнокультурних засадах моралі, традиції та звичаїв. Для ділових взаємозв'язків потрібне право. Духовну атмосферу сімейного життя забезпечує мораль, у більш широкому суспільному вимірі вона поєднується з релігією. Класові стосунки, міжнаціональні та міждержавні відносини регулюються такими інститутами, як політика та право. Звичайно, це не означає, що релігія чи мораль, культура чи традиція не мають ніякого відношення до міждержавного, правового чи міжнаціонального спілкування людей, або що право не знаходить поля реалізації в сім'ї. Всі регулятивні механізми охоплюють своїм впливом всі галузі людської життєдіяльності та спілкування. Проте існує своєрідна спеціалізація. Той чи інший інститут має переважне право на функціонування у певній сфері суспільної взаємодії індивідів, є для неї ефективнішим за інший. Разом з тим він поєднує свої зусилля з іншими регулятивними механізмами, що створює своєрідну систему, яка забезпечує цілісність соціуму, певний рівень соціальної злагоди людей, надзвичайно різних за потребами, інтересами, цілями життєдіяльності та світосприйняттям.

Регулятивні механізми - продукт спільної (колективної) суспільно-творчої життєдіяльності людей. Історія розвитку регулятивних механізмів функціонування соціуму - надзвичайно цікава, хоч і суперечлива. Одні з них на сьогодні майже втратили свої регулятивні властивості (наприклад, тотем і табу), інші, навпаки, посилили їх, хоч, здавалося б, що підстав для цього в суспільстві немає (наприклад, релігія). Особистість в них також має неоднакове становище, неоднаковий рівень внутрішньої свободи.

Одним із перших (якщо взагалі не першим) регулятивним механізмом людської життєдіяльності був феномен тотемізму (тотем і табу), що базувався на міфологічній свідомості й функціонував здебільшого як категорична заборона певних дій чи вчинків, порушення якої нібито неминуче призводить до тяжкої кари і навіть до смерті.

Історичними послідовниками тотемічної системи регулятивів функціонування та розвитку соціуму були два відносно самостійні і разом з тим глибоко пов'язані між собою механізми: релігія і мораль. Нині наука не може відповісти на запитання, яка форма регуляції виникла раніше: релігія чи мораль. Напевно, вони формувались водночас на засадах розвитку і розкладу тотемічної свідомості.

Феномен релігії є надзвичайно суперечливим. Його регулятивні можливості поширюються на всі сфери життєдіяльності людей. Проте це ще не означає, що релігійні механізми – всесильні, сила Бога має межі. Наприклад, вона не може подолати Хаосу, хоч і обмежує його вплив на людей. Отже, релігія є фундаментальним, але не всесильним регулятором соціуму. Як соціокультурний феномен, релігія включає такі основні елементи: релігійна свідомість; специфічні культові дії; релігійні заклади. Суб'єктом і об'єктом релігії є віруючі. Її служителі - духовенство - постають як особлива верства населення, що живе за специфічними законами, здійснює культові служби, слідкує за дотриманням релігійних норм та правил. Релігійна свідомість базується на вірі, що реалізується в трьох основних формах: віра в реальне буття надприродних істот - богів; віра в існування надприродних зв'язків між природними явищами (магія); віра в надприродні якості природних матеріальних предметів. Культові дії - особливий вид діяльності, що здійснюється «посередниками між людьми і богами» (шаманами, жерцями, священиками) - спрямовані передусім на згуртування мас навколо релігійної ідеї, виховання їх у дусі релігійних норм, традицій та звичаїв. Релігійні заклади - це установи, де здійснюються відповідні культові дії, ведеться підготовка служителів культу.

Історично місце релігії в системі регулятивних механізмів змінювалося. Її роль то посилювалася, то занепадала, вірніше, відходила на другий план. Виникнення релігії датується кам'яним віком (40-50 тис. років тому). На різних стадіях первіснородового устрою релігія єднала зусилля з міфологічними формами свідомості та мораллю. Доба феодалізму є повністю релігійною. Капіталістичне суспільство створює умови для реформаційних релігійних рухів. «Соціалізм» радянського зразка відокремив її від держави, вигнав зі шкіл та загальнокультурних закладів, заборонив культові дії поза межами релігійних закладів. І все ж релігія не вмерла. Вона не тільки вистояла й зберегла себе у складних соціальних катаклізмах, а й посилила регулятивно-виховну роль у суспільстві. Сьогодні практично кожен четвертий житель планети - віруюча особа. Релігія регулює різноманітні сфери внутрішнього життя, виходить на міждержавний рівень, поєднує зусилля з мораллю та політикою. У 43 країнах світу ті чи інші форми релігійності визнані державними. Серед них у 17 віросповідують іслам, 14 - католицизм, 4 - лютеранство.

Поряд з релігією і водночас з нею зароджується ще один регулятивний механізм - мораль. Трохи пізніше - вже в класовому суспільстві - з'являється право, формується інститут політично-правової регуляції. Ці інститути мають свої особливості, сфери впливу, зони функціонування. На ранніх стадіях розвитку всі вони пронизані релігією, хоча не підпорядковуються їй повністю, а мають відносно самостійний статус. Нині це повністю самостійні регулятивні механізми, хоч вплив релігії на них в деяких країнах ще лишається значним.

Моральна регуляція поведінки людей у суспільстві здійснюється завдяки внутрішньому переконанню особистості, громадській думці, традиції, моральному авторитетові. Мораль охоплює широкий спектр суспільних явищ. Як регулятивний інститут соціуму вона включає моральну свідомість, моральні відносини, моральну діяльність. Мораль - це не тільки форма суспільної свідомості, як вважалось раніше, а соціальний інститут, що виконує в суспільстві (разом з регулятивною) функції пізнання, комунікації, виховання, наслідування тощо.

Центром моральної регуляції є моральна норма. Вона має загальний характер. Якщо релігія апелює насамперед до віруючих, то мораль однаково вимогливо ставиться до всіх. Загальність моральної норми полягає не в тому, що її ніхто ніколи не порушує, а в тому, що кожна людина потребує її дотримання щодо себе. Моральні норми дають людині можливість оцінювати свої і чужі вчинки, співставити їх з еталоном, спрямовувати й регулювати відносини з іншими людьми. Моральна норма постає водночас у трьох головних якостях - як норма-заборона, норма-розпорядження і норма-наказ. Прості норми моралі - уявлення людей про добро, зло, обов'язок, щастя, справедливість - передаються від покоління до покоління. Звичайно, вони конкретно-історично зумовлені, на них позначаються суперечності тих чи інших періодів життя суспільства, соціальні катаклізми. Проте загальна гуманістична основа залишається незмінною. Елементарні норми моралі (а вони завдяки їх простоті є виявом найбільш узагальнених моральних вимог і розпоряджень) мають загальнолюдський характер і такий широкий діапазон регулятивної дії, що навіть складно визначити більш-менш явні межі їх функціонування.

Моральна регуляція спирається на громадську думку і совість кожної людини. У цьому - її сила і таємниця ефективності застосування практично до всіх сфер суспільного життя і водночас її слабкість. Якщо людина не має совісті, то моральні регулятиви безсилі. Громадська думка може засудити (психологічно, морально), хоча не може покарати. Дуже багато людей нехтують її вимогами, зневажають традиції, не визнають загальнокультурних цінностей. Звичайно, в такому разі мораль безсила, але не безсилі люди. Зважаючи на це, вони продовжували пошук нових регулятивних механізмів життєдіяльності і врешті-решт знаходили їх. Одним із надзвичайно ефективних механізмів регуляції функціонування та розвитку соціуму на стадії його класової поляризації стало право.

Право - це система загальнообов'язкових соціальних норм, дотримання яких охороняє держава. Вона формує певні органи, спеціальний суспільний апарат, що силою змушує людину виконувати норми права, шанувати їх, підкорятися вимогам. Право виникає на стадії класової організації суспільства; джерела його - суперечливі. Вчені намагаються знайти корені права в природі людини, в так званому народному дусі, психіці людини, ідеї права, конкретній ситуації, економічних засадах життєдіяльності суспільства тощо. Напевно, джерело права - в суспільній практиці людей, яка поляризувала їхні відносини (завдяки поділу праці та приватній власності), що унеможливило їхню регуляцію релігією та мораллю. Держава узагальнила природні відносини людей, котрі контактували в суспільстві, поділеному на протилежні класи. Узагальнення набуло статусу норми, пізніше - права й виконувало регулятивну функцію, спираючись на авторитет і силу держави. Згодом держава монополізувала інститут права й правотворчої діяльності, зумовила трансформацію його змісту в напрямі першочергового врахування інтересів тих соціальних верств, які володіють державною владою.

Правова регуляція охоплює найважливіші сфери суспільного життя. Вона регулює відносини власності, виступає регулятором міри та форми розподілу праці та її продуктів між членами суспільства. Цю ділянку суспільного життя обслуговує так зване цивільне і трудове право. Право регулює діяльність державного механізму. Для цього було створено державне, конституційне, адміністративне право. Право визначає міру боротьби з зазіханнями на існуючі суспільні відносини й процедуру вирішення конфліктів (кримінальне, процесуальне право). Воно впливає на різноманітні форми міжособистісних стосунків (сімейне право), міждержавне спілкування народів (міжнародне право) тощо.

Правова регуляція спирається на спеціально сформований апарат: суди, прокуратура, міліція (поліція), в'язниці тощо. Оскільки цими закладами керує держава, складається враження, що право є продуктом її вільної волі. Насправді право зумовлене системою чинників: економічних, соціальних, національних, історичних, культурних тощо. Разом з тим без конструктивної діяльності держави соціальні норми і відносини не можуть набути загальнообов'язкового характеру, стати юридичними.

Правові системи пройшли досить цікавий шлях історичного розвитку. Перші з них були створені в державах Давнього Сходу і Єгипту. Наприклад, людству відомі закони вавилонського царя Хаммурапі (ІІ тисячоліття до н.е.), що були увічнені на великому чорному базальтовому стовпі. Своєрідну систему законів створив китайський мислитель Конфуцій. Всесвітнє значення має так зване римське право. Всебічне обґрунтування система права дістала в широковідомій гегелівській праці «Філософія права». Розгалужену систему права мала Київська Русь. Літописні джерела свідчать про надзвичайно високі повноваження такого органу влади Давньоруської держави, як народне віче, про перший юридичний звід - «Устав і закон руський» (ІХ-Х ст.), а також про «Руську правду», розроблену для регламентації стосунків між різними верствами міського населення та селянством.

Ідея творення правової держави належить І.Канту. Правова держава має базуватись на поняттях громадянської свободи, рівності та самостійності. Під рівністю філософ розумів право визнавати владу над собою лише того, хто зобов'язаний до того, до чого він сам нас зобов'язує. Правова держава включає законодавчу, виконавчу і судову владу. Така держава є кінцевою метою розвитку суспільства. І.Кант вірив у можливість забезпечення громадської злагоди на засадах чистих вимог юридичного закону.

Органічне єднання правових регулятивів з державними структурами формує ще один якісно новий механізм регуляції, функціонування та розвитку соціуму, який дістав назву політики (грецьке роlitiка - мистецтво управління державою). Вважаючи людину політичною істотою, Арістотель намагався знайти такий механізм суспільної організації, який би адекватно відбивав політичну природу людини. На його думку, такий механізм уособлюється в державі. Політика - це участь у справах держави.

Релігійна філософія однозначно пов'язувала політику з ідеєю Бога. Із зародженням капіталістичних відносин політику та її закони почали розглядати як такі, що зумовлені розумом та соціальним досвідом, а не релігійними догматами (Ж.Боден, Н.Макіавеллі, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк). Визріває розуміння того, що держава базується на засадах «суспільного договору».

Соціальних філософів кінця ХVШ-ХІХ ст., які розглядали політику як соціальний регулятор відносин між індивідами та соціальними спільностями, умовно поділяємо на два напрями. Перший напрям пов'язаний з іменами англійського філософа та юриста І.Бентама, французького мислителя О.Конта, англійського філософа і соціолога Г.Спенсера. Заперечуючи необхідність втручання держави у суспільні справи, вони передбачали повну довіру самопливному розвитку суспільних процесів. Концепція позитивістів базувалася на еволюціоністській доктрині. На їхню думку, еволюція в суспільстві відбувалася за універсальними законами, як у природі, відповідно і сама історія була «природною». Наприкінці XIX - на початку ХХ ст. Е.Дюркгейм, М.Вебер, В.Парето, продовжуючи цей напрям, заклали основи політичної соціології. Вони розглядали політику в загальноісторичному та соціокультурному контекстах. Сьогодні теоретична думка звертається до М.Вебера та інших класиків політичної соціології й активно досліджує надзвичайно багатий матеріал, що характеризує регулятивні можливості політики.

Другий напрям представляють соціалісти-утопісти Р.Оуен, К.Сен-Сімон та Ш.Фур'є. Як відомо, утопічний соціалізм піддав гострій критиці хиби капіталістичного суспільства, розкрив зв'язок приватної власності з експлуатацією. Політика розглядалась як шлях до ідеальної політичної системи, де пануватимуть суспільна власність, рівність усіх людей, обов'язковість праці, плановість господарства, де буде ліквідовано суперечність між містом і селом, розумовою та фізичною працею. Засобом здійснення подібної політики утопісти вважали пропаганду ідей соціалізму, загальнокультурне, освітнє та моральне виховання людей.

Тут бере початок марксистська політична соціологія, яка, з одного боку, запозичила в утопістів ідею майбутнього (соціалістичного) суспільства, з другого - перевела питання політики з просвітительства на ґрунт класових відносин і класової боротьби. Політика в марксизмі розглядається як сфера суспільної діяльності класів, суспільних груп, політичних партій, яка визначається їхнім становищем у суспільстві та інтересами.

Як регулятивний механізм функціонування та розвитку соціуму політика охоплює насамперед відносини між великими, соціальними групами - класами, націями, народностями тощо. Разом з тим вона не цурається особистості. Суб'єкт суспільного розвитку - це індивіди та соціальні спільності. Політика стосується всіх людей разом і кожної особистості зокрема. Внутрішня політика регулює життя громадян в державі, зовнішня - міждержавні зв'язки та процеси. Ще Н.Макіавеллі зрозумів фундаментальну роль матеріального інтересу в організації соціуму. На цьому інтересі побудована у нього і держава. У цьому плані ми поділяємо ленінську тезу про те, що «політика є концентрованим виразом економіки». Діалектика їх співвідношення є складною і суперечливою. Абсолютизація будь-якої з складових призводить до соціальної похибки. Взаємодія економіки та політики має конкретно-історичний характер, що безумовно треба враховувати при розгляді будь-якого політичного чи економічного питання.

Регулятивні можливості політики не обмежуються сферою економічного життя суспільства. Політика проникає в науку і культуру, соціальну сферу. Політика відстоює державний інтерес, тому є всі підстави говорити про економічну, культурну, наукову, соціальну політику тощо [1, с. 245 - 253].

Розділ III. Трансформація соціальної структури українського суспільства та її сучасний стан

Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з'ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль.

Відомо, що в Радянському Союзі існувала структура тоталітарного суспільства, яка не допускала інших форм власності, крім державної чи одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Усе це разом з іншими чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, за яких володіння владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її розподілі. У такому суспільстві відсутні класи через відсутність економічних основ їх існування.

Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі — між правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, державної номенклатури) та рештою суспільства. З роками в радянському суспільстві склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні горизонтальні та вертикальні зв'язки: неписані правила апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до владної еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових» осіб.

Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціальнослабодиференційованою. Через відчуження від власності та влади вона не могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не зміни соціальної позиції в суспільній ієрархії, позаяк реально соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало.

Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами — робітниками і колгоспниками та соціальною верствою — інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері та змісті праці, освіті й психології, ці соціальнігрупи являли собою масунайманих працівників, слабо структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами.

Соціальна стратифікація радянського суспільства представлена в наступній таблиці.

Таблиця 3.1

Вищий клас Номенклатура – вищі верстви партійної, господарської, державної, військової бюрократії; відомі представники науково – технічної інтелігенції
Верстви, що обслуговують вищий клас Ідеологічні працівники, партійні журналісти, пропагандисти, викладачі суспільствознавства, командири армії, флоту, КДБ, МВС, медперсонал спецполіклінік, письменники, дипломати, водії персональних машин
Нижчий клас Наймані працівники: робітники, колгоспники, масова інтелігенція, службовці

В Україні набуття державної незалежності відбувалося одночасно із соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бюрократичних на демократичні, плюралістичні. Незалежністьчасто сприймалася однобічно — як відокремленість від тодішньої спільності, а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на радикальне оновлення глибинних засад суспільного життя. Комплекс об'єктивних чинників, а також грубі помилки у суспільному врядуванні зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, загострення соціальних проблем, занепад моральності. Негативно позначилися і відсутність концепції трансформації суспільства, недооцінка складності системної трансформації. Усе це спричинило соціальну аномію (розпад системи цінностей в українському суспільстві). Український соціум перебуває у стані так званого посттоталітарного синдрому. Його особливість полягає у гіпертрофовано запобігливому, підневільному, властивому авторитарно-тоталітарному суспільству, ставленні мас до влади і у владній інерції елітирозпоряджатися, контролювати та регулювати розвиток суспільства. На думку К. Фрідріха та 3. Бжезинського, посттоталітарний синдром характеризують:

— переважання ролі окремих інтересів над загальним (раніше було навпаки);

— встановлення ідеологічного вакууму;

— протести населення проти насильства та ігнорування натиску згори (як наслідок масового терору);

—- демілітаризація суспільства (противага мілітаризації економіки, політики, свідомості за радянських часів);

— інформаційний плюралізм.

Серед вітчизняних вчених відсутня єдина думка щодо сутності сучасного українського суспільства і напряму його трансформації. За словами А. Гальчинського, Україна поступово просувається до так званого соціалізованого капіталізму (Японія, Швеція). За іншими оцінками, сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який поєднав у собі модернізовані відносини позаекономічного примусу, неринкові зв'язки як ознаки - атрибути феодальної системи з економічною міжіндивідуальною і міжкорпоративною конкуренцією та вільним ринком як ознаками класичного, ліберального капіталізму [3, с.127 – 128].

Отже, послаблення комуністичного режиму було одночасно і послабленням його політичної та духовної основи – комуністичної партії. З розпадом комуністичного суспільства в Україні почало складатися нове суспільство, в якому всі типово комуністичні засоби устрою соціального життя поступово заміщувалися протилежними. В більшості зруйнувалась централізована економіка, лібералізувалась зовнішня торгівля; в цілому в економіці створюється рух, загальний напрямок якого – від плана до ринку.

Нове суспільство, що склалося в Україні, було перехідним і тому корпоративним суспільством. Держава тут досить власна, щоб відстоювати свободу окремої людини, але недостатньо могутня, щоб протистояти впливу груп, об’єднаних галузевими, професійними або політичними інтересами.

Паливно – енергетичний комплекс, великі банки, аграрні та військово – промислові комплекси ведуть, хоча й мирними шляхами, неперервну боротьбу з суспільством. Доходи цих “груп інтересів” визначались переважно не ринком, а їх зв’язками з урядом і напрямком руху політичного процесу. Кожна з цих груп “вибиває” в уряду особливі привілеї, і від цього залежить розподіл державного бюджетних коштів. Сама діяльність уряду, який не в змозі протистояти вимогам консолідованих груп, має закритий і в дечому хаотичний характер. Виконання бюджету, соціальні гарантії, надання інвестицій, що повинні сприяти економічному зростанню, в дійсності були лише обіцянками.

Корпоративне суспільство – дуже нестабільне, невпорядковане та погано кероване. Перехід від нестабільної корпоративної системи до стійкого ринкового порядку – одна з центральних задач нового українського суспільства [9, с. 152].

Співставляючи соціальні спільності економічно розвинутих держав та України, соціологи відмічають, що загальний напрямок еволюції соціальної структури в Україні в дечому співпадає. Так, в Україні сформувався правлячий клас (вищі державні службовці, власники основних засобів виробництва, підприємці та особи, що мають впливове становище в управлінні підприємствами та інші представники політичної, економічної, військової, культурної еліти), приймає контури клас виробничих та невиробничих працівників (робітники, службовці нижчої ланки), зростає чисельність середнього класу, що об’єднує дрібних підприємців, інтелігенцію, службовців середньої ланки. Разом з тим існують і свої особливості в Україні: поляризація населення , маргіналізація соціальних прошарків [5, с. 41].

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні функціональних зв'язків у суспільстві. Її основу становлять:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).

2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб'єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.

3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.

4. Активізація процесів маргіналізації. Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Це процес зміни суб'єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов'язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п'ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90- х років XX ст. за показниками здоров'я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи.

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові розбіжності стають особливо значущими.

Основні тенденції перетворень соціально-класової структури в нашому суспільстві характеризуються:

•посиленням позицій ринкової економіки;

•зростанням числа зайнятих у приватному секторі і бізнес-діяльності, особливо молоді, менеджерів;

•поглибленням соціальної диференціації;

•появою принципово нових соціальних груп (фермерів, підприємців, банкірів тощо), «зміною соціальної структури, соціальних пріоритетів.

В якості одного із варіантів можна за рівнем добробуту виділити в сучасному українському суспільстві три основні страти: вищу, середню і нижчу [3,с.138 - 140].

Таблиця 3.2

Основні страти Рівень добробуту Основне коло людей
Вищий клас дуже високий правляча еліта, крупні бізнесмени, банкіри, фінансисти, частина творчої інтелігенції

Умовно

середній клас

від заможного до задовільного

середні і дрібні підприємці і люди з

постійною зайнятістю і регулярним одержанням доходу

Нижчий клас низький і дуже низький

люди, що живуть біля і під межею

бідності

В Україні після подій 80 – х і початку 90 – х рр.. сформувався вищий клас, який становить 1 – 3 % всього населення, і нижчий, життя якого не “дотягує” навіть до межі бідності (близько 70% населення). Середнього классу в Україні як такого майже нема. Кількісне співвідношення дуже багатих і дуже бідних, що є нині в Ураїні, виходить за межі необхідної суспільству соціальної нерівності. Так, середній клас в Україні становить лише 9 % населення. Соціальний простір для його розвитку обмежується бюрократизмом верхів і заздрістю низів. Окрім того, в Україні відсутні традиції громадянського суспільства. Соціальна ситуація є дуже напруженою і ще більше погіршується тим, що “еліта” нині всіляко обмежує доступ не тільки до вищого класу, а навіть і до середнього, приймаючи відповідні закони, створюючи приватні привілейовані навчальні заклади, недоступні для інших, встановлюючи оплату праці на рівні заледве прожиткового мінімуму, а не справедливої ринкової ціни.

Започаткований проголошенням незалежності України процес демократизації та переходу до ринкових відносин, які передбачають, "вільну гру" різноманітних соціальних та індивідуальних інтересів та прагнень, різко посилив дію конфліктогенних факторів в усіх сферах життя українського суспільства. Практичний досвід останнього десятиліття XX ст. яскраво демонструє значне загострення боротьби за владу, статус і ресурси, права і сфери впливу найрізноманітніших соціальних суб'єктів від владних структур центрального і регіонального рівня до трудових колективів, профспілок, політичних партій і громадських рухів, національних та релігійних спільнот, соціальних груп та окремих особистостей. Протиборство конфліктуючих сторін набуває різноманітнихформ - від трудових суперечок, страйків до масових акцій соціального протесту з вимогами зміни існуючої системи влади, що супроводжуються внутрішніми розколами соціальних спільнот, рухів, соціальних інститутів.

Провідною тенденцією розвитку соціальних процесів у сучасній Україні с наростання дезінтеграції традиційних соціальних структур та зв'язків і поступове формування якісно нового типу інтеграції і диференціації суспільства. Внаслідок глибоких економічних і соціальних перетворень від початку 90-х pp. XX ст. суттєво змінилась соціальна структура українського суспільства, формуються його нові соціальні групи, зокрема, власників та підприємців. Значно зміцнились і такі групи, як номенклатурна бюрократія, представники "тіньового" бізнесу, фінансова олігархія. Водночас, інтенсивно відбувається маргіналізація суспільства і "декомпозиція" його соціальної структури. Посилюється розходження між ії елементами у характері праці, розмірах доходів, рівні освіти тощо. Внаслідок цього зростає соціальна нерівність, яка є головнимджерелом реальних та ймовірних соціальних конфліктів.

За усього розмаїття факторів, що впливають на ступінь конфліктності у суспільстві, головну роль відіграють протиріччя між трьома головними суспільними структурами та всередині них. Мова йде про владу (законодавчу, виконавчу та судову), підприємництво (державне, колективне, приватне, спекулятивне, мафіозне, компрадорське) та виробників матеріальних та духовних благ (інтелігенція, службовці, робітники і селяни, фермери, студентство та ін.). Протиріччя між ними посилюються, деякі з них набуванні, форму соціальних антагонізмів.Антагоністичного характеру, зокрема, набуло протиріччя між прихильниками та супротивниками центральної виконавчої влади, що особливо яскраво виявилось під час так званого "касетного скандалу", парламентських виборів 2002 року, коли "партія влади", по суті, виявилась аутсайдером парламентських перегонів. Цей антагонізм охопив усі рівні соціального організму - класи, соціальні групи, соціальні інститути, суспільство у цілому.

Посилюється конфлікт новонародженого класу буржуазії з іншими класами та соціальними групами, який розгортається навколо розподілу кредитів, механізмів приватизації, податкового законодавства. Наростають страйки шахтарів, працівників бюджетної сфери, організовані виступи трудящих у протест проти невиплати заробітної плати, заборгованостей з пенсій, підвищення цін на товари та комунальні послуги. Почастішали акції трудящих, пов'язані із відстоюванням свого права власності на майно підприємств. Поряд з економічними вимогами трудящі все частіше висувають політичні вимоги зміни існуючої системи влади, відставки уряду, переобрання президента України.

Загалом трудові конфлікти є реакцією на перекоси в економічній та соціальній політиці уряду і пов'язані з перерозподілом власності та становленням ринкових відносин, які неминуче призводять до поляризації соціальних груп.

Більшість соціальпо-політичиих конфліктів виникають з приводу перерозподілу влади, домінування тих чи інших політико-бізнесових груп. прагненням розширення ними сфери свого впливу. Тут домінують конфлікти між різними гілками влади (зокрема, законодавчою та виконавчою), конфлікти між політичними партіями та блоками (як, наприклад, конфлікт між провладним блоком ''За єдину Україну" та опозиційними політичними силами, представленими блоком "Наша Україна", Соціалістичною та Комуністичною партіями України та блоком Юлії Тимошенко), конфлікти між центральною та регіональною владою.

Слід зазначити, що політичні конфлікти у сучасній Україні відіграють домінуючу роль, оскільки потреби, інтереси, цілі значної частини електорату не можуть бути реалізованими внаслідок фактичного усунення під важелів влади партій та політичних рухів, що мають найбільшу підтримку виборців, і перебувають в опозиції до існуючої влади. Такий стан справ сприяє конфліктному розвиткові суспільно-політичної ситуації в Україні. Тому усім суб'єктам влади слід прагнути до пом'якшення умов протікання соціально-політичних конфліктів, пошуку компромісу, не допускати, щоб вони переростали у насильницькі дії тієї чи іншої сторони.

Суттєву роль у сучасній українській дійсності відіграють такийрізновид політичних конфліктів, як конфлікти з приводу вибору стратегії та головних векторів суспільного розвитку, зокрема, між прихильниками ліберальної та соціально-орієнтованої стратегії європейської інтеграції та проросійської орієнтації, входження України в МАТО та збереження позаблокового статусу української держави тощо. Розв'язання таких конфліктів можливе лише за умов досягнення широкого суспільного консенсусу шляхом проведення публічних дискусій, відкритого обговорення у засобах масової інформації, проведення референдумів з найбільш гострих проблем суспільного розвитку.

Особливістю сучасної ситуації в Україні є те, що значна частина конфліктів, причини яких знаходяться поза політики, набуває політичного забарвлення внаслідок спекулятивного використання політичними партіями та рухами історичних, соціокультурних, духовнихпроблем сьогодення у своїх вузькопартійних інтересах. Це, зокрема, стосується проблеми двомовності в Україні, оцінки окремих історичних подій та особистостей, міжконфесійних взаємин. Найбільш ефективним шляхом вирішення існуючих тут конфліктів видається їх інституалізація, переведення у правове русло, чітке дотримання їх учасниками букви і норми закону.

Отже, конфлікти у сучасній Україні поступово стають нормою суспільного життя, починають сприйматися суспільною свідомістю не як соціальна патологія, а нормальне явище. Завдання полягає у тому, щоб навчитися ефективно ними управляти, розв'язуючи їх з найменшими для суспільства втратами [4, с. 249 - 251].

Модель соціальних перетворень в Україні має характер рецидивної модернізації. За загальної орієнтації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, розвиток громадянського суспільства зберігається небезпека повернення до авторитарної влади, розподіленої економіки й політичної нетерпимості. Тому соціальний захист населення і стабільність суспільства може забезпечити лише політика розумних компромісів, пошук шляхів громадянського миру і злагоди, зв’язані з руйнуванням старих нормативно – ціннісних систем [2, с. 130,137].

Висновки

Суспільство - надзвичайно складна система взаємодії індивідів та соціальних спільностей. Сітка стійких і упорядкованих зв'язків між соціальними групами, що ґрунтуються на розмаїтті спільних інтересів, цінностей, поведінки,, позначається терміном “соціальна структура суспільства”.

В загальному вигляді стратифікаційна структура складається з трьох основних рівнів: 1) вищий; 2) середній; 3) нижчий. Ці соціальні прошарки умовно можна виділити в залежності від характеру праці (розумова чи фізична), рівня багатства, відношення до влади, рівня культури та освіти.

Соціальні відмінності між групами зі визначених умов стають причиною конфліктів між ними. Тому соціальний конфлікт між стратами має різнобічний характер, охоплює усі галузі суспільного життя: психологічну, ідеологічну, політичну, економічну, професійну.

Ідеологічна боротьба класів проходить на рівні світогляду, ідеології, політичних програм, в яких відображаються класові інтереси. Кожний клас, виходячи зі свого економічного, політичного, освітнього рівня, висловлює своє бачення суспільства, його устрою та розвитку.

Економічна боротьба класів – це боротьба за поліпшення їх економічного становища: зміна форм власності, ролі в суспільній організації праці, форм та розмірів отримуваного доходу та ін. політична боротьба класів – це боротьба за державну владу, за владу над держапаратом. Загарбання політичної влади означає формування своєї класової політичної еліти та можливості використання старого устрою або створення нового за соціальними характеристиками держапарату. Політична боротьба є головною формою класової боротьби в суспільстві.

Тому за таких умов постає проблема регуляції суспільних відносин. Для вирішення цієї проблеми використовується система регулятивів суспільної життєдіяльності людей, до якої відносяться традиції та звичаї, мораль та релігія, право та політика. Система регуляторів суспільної життєдіяльності людей має соціально – практичний характер.

Соціальне життя в Україні висвітлюється в контексті розвитку соціального життя інших країн, яке на сучасному етапі характеризується двома основними рисами. По–перше, це життя отримало характер вільної, невпорядкованої соціальної течії, де в силу іманентних імпульсів виникають розпадаються різноманітні спільноти. Це життя звільнилось з-під політико – регламентуючого впливу, втратила свій політико – легітимний характер. По-друге, всі соціальні зв’язки та стосунки мають риси розвинутої індивідуальності, особистої незалежності людини.

Вивчення соціальної структури та соціальної стратифікації, тенденцій їх розвитку становить не тільки науковий, але й практичний інтерес, бо дозволяє визначити оптимальні для суспільства напрямки прогресу. Зокрема, нині в українському суспільстві актуалізується проблема запобігання його розвитку по шляху формування двополюсного закритого суспільства і переходу до відкритого суспільства з масовим та впливовим “середнім класом”, яке розглядається як соціальна база плюралізму та демократії, створює передумови для самореалізації особистості у бажаних для суспільства галузях.

Список використаних джерел

1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. – 2-е вид., випр. й доп. – К.: Ґенеза, 1996. – 368 с.

2. Дворецька Г.В. Соціологія: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1999. – 340 с.

3. Соціологія: Підручник / В.Г. Городяненко, О.В. Гімон. – 2-е вид., перероб., доп. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – 559 с.

4. Соціологія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. За редакцією В.М.Пічі. – 2-е вид., випр. і доп. – Львів: “Новий світ - 2000”, - 2002. – 312 с.

5. Алексеев П.В. Социальная философия: Учебное пособие. – М.: ООО “ТК Велби”, 2003. – 256 с.

6. Андрущенко В.П., Афанасенко В.С., Волович В.И. Социальная философия: Учебник. – К.: Издательский центр “Единорог”, 2002. – 735 с.

7. Барулин В.С. Социальная философия: Учебник/ Изд. 2-е, испр. и доп. – М.: ФАИР – ПРЕСС, 2002. – 560 с.

8. Голубева Г.А. Социология: Учеб. пособие. Моск. академия экономики и права. – М.: Экзамен, 2004. – 222 с.

9. Ивин А.А. Социальная философия: Учеб. пособие. – М.: Гардарики, 2003. – 336 с.

10. Кемеров В.Е. Введение в социальную философию: Учеб. для высшей школы. – 3-е изд., испр. и доп. – М.: Академический Проект, 2000. – 317 с.

11. Кемеров В.Е. Хрестоматия по социальной философии: Учеб. пособие для вузов. – М.: Академический Проект, 2001. – 570 с.

12. Крапивенский С.Э. Социальная философия: Учебник для вузов гуманитарных специальностей. – 4-е изд., испр. – М.: Гуманитарный изд. центр ВЛАДОС, 1998. – 441 с.

13. Лавриненко В.И. Социальная философия: Учеб. пособие для вузов. – М.: Культура и спорт: Изд. объединение “ЮНИТИ”, 1995. – 238 с.

14. Малькова Т.П. Введение в социальную философию: Учеб. пособие. – М.: Междунар. пед. академия, 1995. – 188 с.

15. Соколов С.В. Социальная философия: Учеб. пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ – ДАНА, 2003. – 440 с.

16. Социальная философия. Учебник. – Под редакцией И.А. Гобозова. – М.: Издатель Савин С.А., 2003. – 528 с.

17. Социология: Учебник для вузов / Ю.Г. Волков, И.В. Мостовая; Под ред.: В.И. Добренькова. – М.: Гардарики, 2002. – 428 с.

18. Социология: Хрестоматия /Сост.: Ю.Г. Волков, И.В. Мостовая. – М.: Гардарики, 2003. – 524 с.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:13:53 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
15:45:33 25 ноября 2015

Работы, похожие на Научная работа: Історична ґенеза та сучасний стан соціальної структури суспільства

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150052)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru