Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Місце і роль політики та політології як науки в житті суспільства

Название: Місце і роль політики та політології як науки в житті суспільства
Раздел: Рефераты по политологии
Тип: реферат Добавлен 00:51:26 01 ноября 2008 Похожие работы
Просмотров: 124 Комментариев: 3 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Місце і роль політики та політологіїяк науки в житті суспільства


План:

1. Зміст і сутність політики та політичного життя в суспільстві

2. Політологія як наука, її категорії, закономірності та методи

3. Функції політології як науки

4. Політика як мистецтво

1. Зміст і сутність політики та політичного життя в суспільстві

Що таке політика та політичне життя? Який вид діяльності, відносин між людьми називається політикою? У чому полягають її найбільш суттєві риси, без яких політичні відносини просто не виникають?

Політика (гр. politike – мистецтво управління державою) – це одне з основних явищ у системі інших важливих сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо. Термін політика завдячує своїм виникненням твору видатного мислителя античного світу Арістотеля про державу, правління й владарювання, що мав назву «Політика». Саме з цього періоду майже до кінця ХІХ ст. політика традиційно трактувалася як учення про державу. І лише за нової доби розвиток політичної думки та положень про державу завершився виділенням цілої системи наук про державу та їх відособленням від політичної науки.

Розглядаючи питання про специфіку політики як важливого феномена життєдіяльності суспільства, треба коротко спинитися на розкритті причин її виникнення, становлення, розвитку, на з’ясуванні умов та чинників, без яких її поява взагалі була б неможливою. Для цього важливо передовсім розглянути питання, до якої сфери життєдіяльності належить політика, з яких причин і як вона виникла. І тільки після цього можна буде розкрити її сутність і якісні відмінності від інших феноменів суспільного життя, її вплив на них і на суспільство в цілому.

Політика належить насамперед до сфери духовного життя суспільства, до сфери усвідомлення людьми свого ставлення один до одного, до себе, до світу. Її виникнення було зумовлене цілою низкою об’єктивних чинників у різних сферах суспільного життя, але насамперед – у сфері виробництва та сфері економічних відносин. Вона виникає в період переходу від первіснообщинного життя суспільства до цивілізації.

У цей період кровно-родинні відносини первісного суспільства, звичаї, традиції, сила суспільної думки втрачають значення визначальних регуляторів взаємовідносин між людьми, між спільнотами. Це зумовлюється тим, що вже всередині первісного суспільства на підставі ускладнення та зростання потреб, удосконалення засобів праці, підвищення її продуктивності відбувається відособлення виробника в процесі виробництва; природне «прикріплення» виробника до певних засобів виробництва та виконання ним певних видів праці, спеціалізація праці; виникає сім’я, яка стає суб’єктом виробничої і (в цілому) соціальної діяльності; обмін проникає всередину общини, що призводить до можливості привласнення результатів чужої праці, виникнення майнової нерівності, боргової залежності, можливості використання чужої робочої сили.

Складні процеси диференціації всередині первіснообщинного суспільства зумовили потребу в посиленні інтеграційних процесів у всіх сферах його життя. Кожна з відносно самостійних сторін життя могла функціонувати вже тільки у взаємозв’язку з усіма іншими його сторонами. Інтеграційні процеси зумовлюють зміцнення взаємозв’язків поміж всіма сторонами життя суспільства, поміж суспільством і природою, поміж соціальними суб’єк­тами, їхніми інтересами, сприяючи становленню суспільства як цілісної системи.

Інтегрованим виразом усіх суспільних відносин є суспільний устрій, основу якого становлять панівні в даному суспільстві економічні відносини та інститути, що повинні забезпечувати його функціонування та розвиток. Роль суспільного устрою в житті суспільства полягає передовсім у тому, що він визначає для даного конкретного суспільства загальний спосіб і характер його життєдіяльності. Він виконує регулятивну функцію стосовно всіх інших сторін суспільного життя.

Як відомо, економічні відносини – це відносини між людьми в процесі виробництва, що зумовлені їхнім відношенням до засобів виробництва та результатів праці й утілюються в конкретно-історичних формах власності, у способах поєднання робочої сили зі знаряддями праці, у формах обміну діяльністю, що визначається суспільним поділом праці і відмінностями місця (становища) осіб, груп, класів у системі виробництва, у формах розподілу, обміну, споживання.

Економічні відносини, будучи соціальною формою, в якій і з допомогою якої здійснюється виробництво, стають водночас передумовою його поступального розвитку. Саме вони справляють величезний вплив на всі інші відносини історичних спільностей людей – сімейно-шлюбні, побутові, міжособистісні, на відносини суспільства й особистості.

Усвідомлення суб’єктами залежності їх життєдіяльності від характеру економічних відносин і від суспільного устрою в цілому знаходить свій вираз у політичній і правовій свідомості. Але політична свідомість не обмежується тільки розумінням залежності людей від характеру економічних відносин. Оскільки економічні відносини справляють визначальний вплив на всі інші сфери життєдіяльності, то політична свідомість виступає як усвідомлення соціальними суб’єктами свого ставлення до всіх сторін життя суспільства через економічні відносини.

Економічні відносини не визначають автоматично особливості життєдіяльності людей. Але вони справляють величезний вплив на специфіку суперечностей у суспільстві, на характер взаємовідносин між соціальними суб’єктами. Ось чому в політиці, де центральним питанням постає питання про владу, остання не є самоціллю, а лише засобом або для захисту суспільного ладу з його конкретними економічними відносинами, або для його повалення й заміни іншим.

З розкладом первіснообщинного ладу і з переходом до цивілізації відбулося не тільки класове розшарування суспільства, а й загострення суперечностей поміж соціальними суб’єктами через посилення існуючих відмінностей у відношенні до засобів виробництва та результатів праці. Відбулося поглиблення й загострення суперечностей між інтересами різних соціальних суб’єктів.

Водночас суспільний поділ праці, соціальна диференціація й посилення нерівності у володінні засобами виробництва і засобами задоволення життєвих потреб створили можливості для вияву таких негативних людських рис, як жадібність, заздрість, нестримна гонитва за багатством, намагання домогтися його будь-якими засобами.

Відтак виникає потреба в новій організації суспільства. Формування цієї нової організації пов’язане з розробкою особливих правил, норм, настанов, законів, спрямованих на регулювання відносин між людьми, а також зі створенням відповідних органів, інститутів, які б забезпечували виконання цих правил, норм, законів і регламентували поведінку людей у суспільстві.

Так відбувається становлення публічної влади, головним органом здійснення якої стає держава. На цьому рівні розвитку суспільства індивіди перестають бути членами роду, носіями його рис, а стають громадянами, життєдіяльність яких віднині здійснюється в межах розроблених суспільством норм, законів і під контролем суспільства, насамперед – держави.

Отже, місце колишніх кровно-родинних зв’язків і відносин займають якісно нові відносини – політичні, які активно впливають на всі інші. Відтак політика виникає як результат об’єктивно зумовленого суспільного поділу праці, зміни характеру відношень людей до засобів виробництва і результатів праці (виникнення приватної власності), утворення в суспільстві соціальних суб’єктів з різними інтересами, зміни форми обміну, споживання. Політика виникла як сфера суспільних відносин, що забезпечує погодження, регулювання, реалізацію інтересів людей за допомогою влади.

Діяльність держави як усередині країни, так і за її межами та ставлення до цієї діяльності класових сил з цього часу стали визначатися поняттям «політика». Уже набагато пізніше, під час бурхливого розвитку демократичних процесів, коли з’явилися нації, а згодом політичні партії та масові суспільні організації, кожна з яких виражала інтереси та настрої багатьох людей, політика набуває нового змісту.

Політика виражає докорінні інтереси різних соціальних спільностей, партій, держав і цілі, якими вони керуються. У всіх сферах, де здійснюється політика, вона має багато форм вияву. Теорія виділяє дві великі, тісно пов’язані одна з одною сфери політики – внутрішню та зовнішню. Водночас багатоманітність реального життя дає змогу і навіть зобов’язує виділяти у внутрішній і зовнішній політиці більш вузькі, але дуже важливі

сфери, такі як: економічна, соціальна, національна, політика розвитку народовладдя, культурна політика тощо.

Зрозуміло, що багатоплановість такого важливого суспільного явища, як політика, потребує виокремлювання та розгляду й інших більш конкретних сфер діяльності. Наприклад, тільки у сферу економічної політики входять такі її складові, як науково-технічна, структурна, аграрна, фінансова, інвестиційна, зовнішньоекономічна. Необхідно назвати й такі сфери політики, як економічна, демографічна, кадрова, національна, молодіжна тощо. Кожна з них може бути предметом самостійної теорії політики.

Різнобічними є також сфери й напрямки зовнішньої політики, які зумовлюються діючими на міжнародній арені групами держав, політичними, громадськими та іншими суспільними об’єднаннями.

Теорія політики, зрозуміло, не обмежується лише виокремлюванням та оцінкою основних сфер політики, розкриття її структури та завдань. У політиці необхідно бачити зв’язки між її сферами, їх взаємовплив, взаємодоповнення та механізм їх здійснення. Її важливо розглядати не тільки з погляду структури, а з урахуванням функціональних, тимчасових, довготривалих та інших її аспектів.

Еволюційний розвиток політики засвідчує незмінність її фундаментальних засад. Навіть якщо вони в далекій перспективі й зазнають змін, то тільки разом із реформуванням усієї системи організаційних та регулятивно-контрольних сфер суспільства. А щодо перспективи зникнення політики, як про це мріяли соціалісти-утопісти, то бурхливий сьогоднішній розвиток політичних процесів робить цю перспективу зовсім нереальною навіть у гіпотетичному майбутньому. Якщо колись і не буде держави, що теж проблематично, політика неодмінно залишиться з тими самими суспільними функціями, але з іншими суб’єктами. Такими соціальними суб’єктами можуть бути асоціації, вільні самокеровані угруповання в межах громадянського суспільства тощо. Але цілком очевидно, що політика як засіб організації й регулювання життя суспільства неодмінно збереже своє значення. Аналізуючи стан і перспективи розвитку людства, не можна не дійти висновку, що нині найбільш актуальною проблемою політики є її демократизація, гуманізація, наближення до злободенних запитів суспільства і вирішення їх через його (суспільства) прогрес та оновлення. Кількість і складність таких завдань із розвитком людства зростає. Ось чому дальшою перспективою розвитку політики буде її ускладнення, посилення її ефективності та відповідальності. Без усвідомлення цієї методологічної засади не можна зрозуміти зміст та характер політичного життя суспільства.

«Політичне життя суспільства» – це загальна систематизуюча політологічна категорія. Перевага поняття «політичне життя» для визначення сфери всього політичного полягає не тільки в тому, що воно уможливлює охоплення всіх елементів, усієї політичної сфери, а й у тому, що воно дає можливість відобразити їхній динамізм та активність.

Щоб розкрити сутність та зміст категорії «політичне життя суспільства», проаналізуємо категорію «суспільне життя», котра є більш загальною щодо попередньої. У чому ж полягає сутність суспільного життя? У дослідженні цього явища треба виходити з такого: життя суспільства включає всю багатоманітність суспільних виявів, тобто всю багатоманітність суспільних зв’язків між людьми. Ці зв’язки виникають як результат діяльності людей, що мають власні інтереси і змушені тому вступати один з одним у необхідний контакт та взаємодіяти. Діяльність, що зумовлена інтересами людей, виступає тут як засіб, з допомогою якого між ними встановлюються суспільні зв’язки, і в такий спосіб вона стає джерелом їхнього суспільного життя. Завдяки цій діяльності людей суспільні зв’язки перебувають у русі (виникають, розвиваються, переходять у новий якісний стан), інакше кажучи, перебувають у процесі постійного встановлення та відтворення. А виявляється суспільне життя залежно від особливостей формування різних суспільних зв’язків передовсім як економічне, політичне, соціальне й духовне життя. Найважливіші види суспільних зв’яз­ків між людьми відповідають і сферам суспільного життя. Отже (з погляду сутності), суспільне життя можна визначити як процес створювання (відтворення) суспільних зв’язків між людьми.

Поняття «політичне життя», аналогічне поняттям «економічне», «духовне», «матеріальне», «релігійне життя» та іншим його видам, застосовується для узагальненої оцінки політичної сфери конкретних епох, країн, суспільств, діяльності й політичної поведінки класів, соціальних верств, груп та окремої людини. Аналіз політичного життя як суспільного явища дає змогу оцінювати умови, в яких це життя функціонує, ті соціальні, політичні, економічні і духовно-ідеологічні фактори, які його детермінують. Головними факторами, що визначають політичне життя, можуть бути також тип держави, політичний устрій суспільства, його політична організація і культура, структура влади, форми спілкування і т. п. Це дає змогу створити загальне уявлення про політичне життя тієї чи іншої епохи, країни, регіону світу, нації, класу тощо.

Політичне життя – це підсистема суспільства, певна цілісність з елементами, видами й формами її вияву як діяльності та спілкування між людьми. Воно завжди втілюється в конкретно-історичній формі, що зумовлено матеріальними й соціокультурними факторами. Це сукупність усіх політичних явищ, що функціонують у суспільстві. Воно включає соціальних суб’єктів з їхніми потребами та інтересами, їхні відносини та діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу й інші компоненти. Між ними існують певні закономірні зв’язки, їм притаманні специфічні функції, напрямки діяльності.

Природно постає питання: у чому ж полягає специфіка такого виду суспільних зв’язків, як політичні? З’ясовуючи це, іще раз зазначимо, що джерелом суспільного життя є діяльність людей, зумовлена їхніми інтересами. А тому специфіка політичних зв’язків визначається особливостями відповідної, тобто політичної діяльності. Говорячи про останню, підкреслимо, що вона, як одна із форм соціальної активності людей, спрямована на реалізацію їхніх політичних інтересів, що стають її джерелом, внутрішнім фактором. Кінцевою метою будь-якої політичної діяльності є оволодіння державною владою та використання її для захисту своїх життєвих інтересів. Державна влада – це головний предмет політичних інтересів, і тому спрямованість на неї політичної діяльності є суттєвою рисою цієї діяльності, її головною особливістю, що надає їй власне політичної якості. Можна сказати, що ця спрямованість політичної діяльності людей на державну владу є віссю, що на ній тримається все політичне життя суспільства в його різних виявах. Отже, специфіка політичних зв’язків полягає в тому, що вони складаються поміж людьми в процесі такої їхньої діяльності, яка спрямована на оволодіння державною владою й використання її. У цьому полягає головна ознака політичних зв’язків, саме це і відрізняє їх від усіх інших.

Політичне життя визначає основні соціальні та політичні структури влади, тип політичної системи, партійних систем, політичної організації суспільства, спосіб правління, тип державного устрою і політичного режиму, стан суспільного порядку тощо.

Формування політичного життя перебуває під серйозним впливом культурно-історичних традицій та національних особливостей народу, які проникають у політичний побут державних, суспільних структур або в самоврядування тощо. У формуванні політичного життя людини й суспільства велику роль відіграють економічні, ідеологічні, культурні, правові, релігійні та інші форми суспільних відносин. На розвиток політичного життя сильний вплив справляє розвиток у даному суспільстві громадських і політичних прав та свобод людини (свобода слова, зборів, совісті тощо). Водночас політичне життя мінливе й динамічне, воно знає періоди піднесень і спадів, апатії та бурхливих вибухів.

За умов демократії до активної й добровільної участі в політичному житті (вибори представницьких установ, участь у асоціаціях, партіях, самоврядуванні, масових або групових політичних акціях) залучається значна кількість населення, і його пасивна частина може стати порівняно незначною. У такому суспільстві політичне життя є стабільним і динамічним.

Усі компоненти політичного життя в демократичних суспільствах орієнтовано на забезпечення стабільності системи суспільних відносин і водночас на створення умов для активізації діяльності її суб’єктів. Так, американський політолог С. Ліпсет уважає, що один із головних критеріїв стабільності – збереження та розвиток політичної демократії, забезпечення лояльного ставлення до існуючого державного устрою. Він зазначає, що стабільність державного устрою, його здатність приймати рішення й забезпечувати їх виконання без відкритого застосування сили значною мірою залежить від законності й ефективності політичних інститутів. Законність пов’язана зі здатністю системи формувати й підтримувати переконання, що її політичні інститути якнайліпше відповідають даному суспільству [1].

Зовсім інакше відбувається політизація життя в суспільствах диктаторського, авторитарного або тоталітарного типу. Формаль­но в цих суспільствах у політичному житті не бере участі лише мінімальна частина населення, але сама ця участь часто зводиться тільки до виконання державних і партійних розпоряджень. Як свідчить історична практика нашого минулого, у такій слухняності значну роль відігравала дисципліна страху. Авторитарне, диктаторське або тоталітарне суспільство з надцентралізованою владою, переслідуванням інакомислячих та масовими репресіями зводить усе політичне життя суспільства до формальних виявів активності. По суті, населення за цих умов у ліпшому разі є політично нейтральним, а здебільшого – відчуженим від пануючої політичної системи.

Звернімося тепер до розгляду основних виявів політичного життя суспільства. Найбільш поширеними й важливими формами політичного життя суспільства є політичні відносини. Політичні відносини можна визначити як взаємодію соціальних груп, особистостей, соціальних інститутів суспільства стосовно питань влади. Вони виникають з того моменту, коли одвічна потреба в управлінні та регулюванні соціальних процесів і відносин починає здійснюватися за активної участі держави.

Політичні відносини відіграють у суспільстві так само велику роль, як соціальні та економічні: вони характеризують тип суспільної організації, відносини експлуатації, панування та підкорення або співробітництва, взаємодії і політичної єдності. На їхній характер впливають відносини, що складаються між державою і суспільством, владою і народом (тобто відносини функціональної політичної диференціації); відносини між класами, групами та верствами в суспільстві (структурна, соціально-політична диференціація суспільства) та внутрішньогрупові, міжгрупові та між-
індивідуальні відносини. Політичні відносини можуть змінюватися залежно від змін характеру політичного життя і можуть також коливатися залежно від його активізації та спадів.

Важливою формою політичних відносин є відносини політики з іншими неполітичними організаційно-регулятивними системами – економічною, правовою, ідеологічною, моральною тощо, які координуються та організовуються через політику.

Політичні відносини як форма зв’язку відображають місце політичних суб’єктів у процесі їхньої політичної діяльності. Таке місце визначається політичними інтересами, а точніше – тим, збігаються чи не збігаються ці інтереси. Залежно від збігу або різниці інтересів люди займають різне становище стосовно один одного, тобто між ними складаються різноманітні політичні відносини, котрі можна звести до двох крайніх, яскраво виражених виявів: політичного співробітництва або політичного суперництва.

Так, наприклад, політичний спектр сучасного українського суспільства складається з різних політичних сил, що засвідчує наявну в Україні різноманітність політичних інтересів. При цьому, як повідомляють засоби масової інформації, виникають то лівоцентристський блок, то правоцентристський, то об’єднання різних демократичних партій, організацій, рухів, тобто, з одного боку, іде формування різних політичних інтересів, політичних сил, а з іншого – процес установлення між ними політичних зв’язків, їхнього об’єднання й розмежування залежно від того, наскільки збігаються або різняться їхні поточні політичні інте­реси. На кожному конкретному етапі суспільного розвитку різні політичні сили вступають у відносини політичного співробітництва, зберігаючи при цьому свою самостійність, а за необхідності руйнують ці відносини. Ось чому політичні відносини можна охарактеризувати як форму політичних зв’язків, котрі складаються на підставі збігу або різниці політичних інтересів людей і виявляються в політичному співробітництві або політичному суперництві.

У свою чергу, відносини політичного співробітництва і політичного суперництва залежать від рівня розвитку суспільства в цілому і мають конкретні вияви, що свідчать про особливості політичного життя і стан його розвитку. Так, в епоху менш розвинутого (з демократичного погляду) політичного життя, яке характеризується виявами гострої класової боротьби, особливо в початковий період розвитку капіталізму, політичне суперництво може переважати в політичному житті суспільства й набувати дуже гострої форми аж до відкритого збройного протистояння соціальних сил (збройні повстання, революції, громадянські війни тощо). Але в сучасних цивілізованих державах сформувалися інші механізми вирішення політичних суперечностей, що виключають кровопролиття. Прагнення до політичного співробітництва, зокрема до політичних компромісів, починає тут переважати. Отже, політичні відносини як одна з основних форм політичних зв’язків у своєму здійсненні та розвитку є найважливішим виявом політичного життя суспільства.

Іншою важливою формою політичних зв’язків між людьми є політичні об’єднання. Вони стали явищами політичного життя, що зумовлене об’єктивною наявністю в суспільстві різних соціальних спільнот. Маючи стійкий характер, такі спільноти створюють ґрунт для формування єдиних політичних інтересів людей та відповідних політичних об’єднань. Можна виділити дві основні форми таких політичних об’єднань. Одна форма – це політичні об’єднання, які виникли на підставі спільності людей, що проживають на певній території, мають єдине господарське та етнічне життя. Основною формою політичного об’єднання такої територіальної спільноти людей є держава. Інша форма – це політичні об’єднання людей, що зумовлені відповідними соціальними інтересами і склалися в межах даної територіальної спільності, тобто на території даної держави (різні класи, соціальні верстви тощо). Найбільш розвинутими політичними об’єднаннями таких соціальних спільнот є політичні партії. І перша, і друга форми політичних об’єднань мають досить складну внутрішню структуру. А це означає, що люди в межах цих об’єднань підпорядковані певним правилам, що їхня політична діяльність є певним чином організованою. Ось чому політичні об’єднання називаються також політичними організаціями. Відтак політичні об’єднання можна охарактеризувати як форму політичних зв’язків між людьми, зв’язків, що створюються на засаді стійкої спільності їхніх політичних інтересів і підпорядковані певним правилам.

У сукупності різні політичні об’єднання створюють політичну структуру суспільства, що в ній кожне об’єднання залежно від особливостей його внутрішньої організації займає належне місце.

Так, держава (як політична організація) – це такий суспільний механізм, котрий повинен захищати інтереси людей, що проживають на даній території, регулюючи з допомогою правових норм відносини між ними, користуючись для цього в разі необхідності й спеціальними органами примусу. Саме в цій якості держава стає головним предметом політичних інтересів людей. А засобом оволодіння державною владою для використання її у своїх інтересах є інша форма політичних об’єднань – політичні партії, їхні союзи тощо. Ці партії та союзи як політичні організації мають згуртувати, об’єднати людей у єдину політичну силу, яка уможливила б досягнення їхніх головних політичних цілей.

У сучасному українському суспільстві, що рухається по шляху демократизації, процес розвитку політичної структури відбувається дуже інтенсивно. Поряд із відповідними перетвореннями в самій державі виникають і набирають силу різноманітні політичні партії, союзи, рухи. Між ними (залежно від політичних інтересів) складаються певні політичні відносини, що виявляються як у політичному протистоянні, так і в пошуках шляхів до співробітництва. Об’єднуючись у різні партії та рухи, громадяни незалежної України вбачають у цьому можливість досягти своїх політичних цілей. Отже, політичні об’єднання людей як форма політичних зв’язків є одним з найважливіших виявів політичного життя суспільства.

Найбільш складною формою вияву політичного життя та політичних зв’язків між людьми є політична система суспільства. Характеру і змісту цієї політологічної категорії присвячено спеціальний розділ нашого посібника.

Отже, ми розглянули три основні форми політичних зв’язків, що створюються в процесі політичної діяльності людей і становлять основний зміст політичного життя суспільства: політичні відносини, політичні об’єднання, політичну систему. Формування й функціонування кожної з цих форм відбиває відповідний рівень розвитку суспільства.


2. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА, ЇЇ КАТЕГОРІЇ, ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА МЕТОДИ

Процес становлення політології як наукової і навчальної дисципліни в нашому суспільстві дуже затримався. Проте це сталося не тільки з політологією, а й з багатьма іншими науковими напрямками гуманітарного та природничого профілю. Ще зовсім недавно нігілізм щодо багатьох досягнень світової політичної думки виявлявся в практичній забороні самих термінів «політологія» та «політолог» або у вживанні їх як образливих. Те саме в колишньому СРСР було і з іншими науками: кібернетикою, генетикою, соціологією. Історія 30–50-х років багато в чому повторилася у 70–80-ті роки, коли заперечення необхідності існування фундаментальної політології аргументувалося тим, що її проблематика начебто повністю вичерпується предметом «наукового комунізму».

У колишньому СРСР політичні дослідження тривалий час здійснювалися тільки в рамках філософії, теорії соціалізму, політичної економії, історії тощо. Лише у 70-х роках політичні дослідження починають оформлятися в самостійну науку, причому політологія найдовше мала ярлик «лженауки», оскільки розглядалася як реакція буржуазної ідеології на переможне поширення у світі марксизму-ленінізму.

у зарубіжному суспільствознавстві політологія посідає одне з чільних місць. Ще в античній суспільній думці політика поряд з філософією була однією з головних наук. Так, у «Нікомаховій етиці» видатний мислитель того часу Арістотель приділяє їй одне з провідних місць у своїй класифікації наук. В ієрархії Арістотеля політика розглядається як найважливіша наука, оскільки її функція пов’язана з основною суспільною метою – погодженням всезагального добробуту з добробутом окремих людей через управління людським співжиттям. Інші ж науки пов’язані лише із засобами досягнення цієї гармонії [2]. Отже, політичні знання раніше за інших стали об’єктом зацікавлення мислителів минулого, але політична наука у своєму конституюванні, хоч як парадоксально, відстала від інших суспільних наук. Майже до другої половини ХІХ століття політологія була в тіні інших наук: філософії, юриспруденції, історії.

Політологія в її сучасному вигляді – це явище новітнього часу. Вона виникла на сучасному етапі людської цивілізації. Це сталося в період утвердження індустріального суспільства, коли разом з бурхливим розвитком наукового знання виникли нові нетрадиційні стосунки між людиною і навколишнім світом. Нові історичні умови життя породили великий попит на ідеї демократії, яка все більше стає формою організації суспільно-політичного життя. Демократична організація суспільства, проте, потребує проведення такої державної політики, яка б ґрунтувалася на наукових політичних знаннях, а не на соціальних утопіях. Відповіддю на цю історичну необхідність стала поява ліберальної демократії з її гострим попитом на політологічні знання. Ліберальна демократія створила сприятливі умови для розвитку суспільно-політичної думки і зокрема політології як науки.

Організаційне оформлення політології відбулося в країнах Заходу лише після Другої світової війни, бо ще до середини ХХ століття в гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням про державу. У ті часи тільки право, насамперед державне й міжнародне, повністю домінувало в процесі вивчення політичних систем. І тільки після Другої світової війни з’явилися теоретичні праці, в яких предметом політики стало не тільки життя держав, а й діяльність політичних партій, суспільно-політичних рухів, громадських організацій та інших політичних інститутів. Саме тоді остаточно сформувалося поняття сучасної політології.

Політична наука стала настільки самостійною, що почала активно співпрацювати з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Тоді ж оформлюються сучасні методології су-
спільних наук, чіткіше розмежовуються їхні предметні сфери, установлюється взаємодія політичної науки із суміжними галузями знань; у сфері політичної науки виникає система наукових шкіл і напрямків (дослідження свідомої та підсвідомої мотивації політики, політичної поведінки, психології вольових актів влади, аналіз зовнішньої політики, понять політичного реалізму і т. п.); відбувається, як і в інших соціальних науках, спеціалізація наукового знання (дослідження внутрішньої, зовнішньої політики, політичних систем, політичного лідерства, типології влади та ін.); завершується перехід від праці ізольованих груп та окремих учених до організації наукових установ, мережі навчальних закладів, що готують кадри спеціалістів, починається видавнича діяльність, з’являються спеціалізовані періодичні видання. Політична наука стає в розвинених країнах повноправною частиною науки як соціального інституту з численними та організованими кадрами дослідників і учнів; виникають міжнародні та національні організації політичної науки [3].

Тривалий час демократично налаштовані політики пояснювали невдачі політичних реформ у колишньому СРСР у 60-і роки та в період так званої перебудови тиском апарату, діями консерваторів. Багато хто й сьогодні в Україні труднощі здійснення політичних перетворень пов’язує з протидією та саботажем старої й нової бюрократії.

Що ж, трохи правди в цьому є. Але не менш важлива причина того, що демократизація «пробуксовує», полягає у самовідчуженні рядових громадян від політичних процесів. Соціологічні дослідження, що проведені в Україні різними службами, у тому числі й європейськими, показують низький рівень інформованості основної маси населення відносно найважливіших політичних подій, непідготовленість їх до політичної діяльності, негативне ставлення до політики взагалі, небажання взяти на себе особисту відповідальність за керівництво державою, діяльність політичних партій та організацій.

Аналіз громадської думки свідчить, що в Україні досить низько оцінюється політична діяльність партій і рухів, професійна політична діяльність взагалі. Так, соціологічні опитування пока­зали: позитивно ставляться до професійної політичної діяльності лише 16% респондентів, негативно – майже 51%, 23% не визначились, а 6% до неї цілком байдужі. Характерно, що з віком негативне сприйняття політики як професії посилюється [4].

Політичні партії не справляють відчутного впливу на політичну соціалізацію значних верств населення, їм довіряють лише 10%. Пильну увагу політиці в передачах телебачення приділяють 32%, читає політичні статті в газетах менше ніж половина опитаних, часто відвідують збори політичних партій лише 7%, беруть участь у політичних мітингах 5%, у суспільно-політичній діяльності – 4% громадян [5].

Свобода від політики в нас чомусь ототожнюється зі свободою як такою. Відтак для успішного втілення в життя політичних реформ, крім змін у економічному та соціальному житті, необхідним компонентом стає й ефективна система політичної освіти та політичного виховання. Вирішенню цієї проблеми багато в чому має сприяти вивчення політології, організація наукових досліджень політичних процесів.

Політика є об’єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін. У чому ж полягає специфіка політології як науки? Для відповіді на це запитання треба насамперед нагадати, що політику, крім власне політології, вивчають ще п’ять основних типів, або циклів суспільствознавчого знання: філософський, соціологічний, право- і державознавчий, історичний і, нарешті, психологічний.

Розглянемо тепер, як розмістилися ці дисципліни в неосяжному просторі політичного життя. Філософія вивчає політику як феномен світового розвитку та компонент людської цивілізації; соціологію цікавить вплив соціального середовища на політичну сферу, наприклад, питання взаємодії підсистем власності та духовної культури зі сферою владних відносин; правознавство досліджує «прикордонну» сферу правових і державних норм та інститутів; історію цікавлять питання послідовно-хронологічного збирання й описування емпіричних фактів щодо розвитку політичних інститутів та ідей, а психологія звертається до тонкої матерії психологічних механізмів і стереотипів політичної поведінки людей. Можна говорити і про цілий комплекс наук, що вивчають політику й виникли на межі власне політологічних та інших суспільствознавчих знань: політичну філософію, політичну соціологію, політичну історію, теорію держави і права, політичну психологію тощо. Разом з такими дисциплінами, як політична етнографія, політична демографія, політична статистика, еко- і біополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку, або політологію в широкому розумінні.

Поряд з нею існує й політологія у вузькому її значенні – як загальна теорія політики, що становить «душу й серце» політичної науки. Політологію (загальну теорію політики) відрізняє від інших політичних наук те, що вона не торкається окремих аспектів політики і не вивчає політику поряд з іншими, неполітичними об’єктами. Специфіка теорії політики полягає в тому, що вона, по-перше, спеціально досліджує політику як цілісний об’єкт і, по-друге, за головний предмет бере групу внутрішніх, іманентно властивих тільки політиці, специфічних закономірностей владних відносин.

Проте єдиного погляду на цю проблему немає. Більше того, існує багато різних визначень науки про політику. Наприклад, західний політолог М.Гравітц пише: «…політичну науку можна визначити як вивчення того, як люди використовують інститути, що регулюють їхнє спільне життя» і як «вивчення ідей, котрі приводять у рух людей» [6]. Американський політолог Г.Лас­суелл робить висновок: «політична наука – емпірична дисципліна, зайнята вивченням формування й адаптації влади й дослідженням політичних дій, що стосуються сталих владних структур» [7]. А не менш відомий іспанський політолог Л.С.Саністебан пише, що «…предметом політології як наукової дисципліни є дослідження структури й функціонування політичних систем» [8].

Отже, як загальне визначення предмета політології, можна було б запропонувати таке: політологія у вужчому розумінні (загальна теорія політики) вивчає специфічну групу закономірностей відносин соціальних суб’єктів з приводу влади.

Вихідний теоретичний матеріал пізнання будь-якої науки становлять категорії – найбільш загальні фундаментальні поняття науки, що відбивають найсуттєвіші риси її предмета. Категорії розкривають або необхідні зв’язки, вузлові пункти науки, або найсуттєвіші елементи її структури. Як порівняти з іншими суспільними науками, що досліджують проблеми політичного життя, категорії політології мають конкретніший характер. Так, наприклад, проблема свідомості в соціології досліджується як проблема групової свідомості, у теорії держави і права – як проблема правової свідомості, а в політології – як проблема політичної свідомості. Проблема культури як філософська категорія в соціології виявляється як культура тієї чи іншої соціальної спільності, у правознавстві – як правова культура, а в політології – як політична культура з усіма характерними особливостями.

Поряд з філософськими та соціологічними категоріями в політології використовуються й поняття інших гуманітарних наук, наприклад політичний устрій, політичний статус, політична норма, політична етика, політична психологія тощо, а також поняття, які характеризують конкретні сторони та процеси політичного життя суспільства і особистості. До них належать: «політична діяльність», «політична активність», «політична поведінка», «електоральна поведінка», «політичне рішення», «політичні цінності», «політичне лідерство», «політична роль» тощо.

Водночас політологія як комплексна й самостійна галузь су-
спільних наук не тільки переводить загальні філософські, соціологічні та інші наукові поняття у політичну сферу. Предметом політології є аналіз сутності політики як цілісного суспільного явища: вияв на макро - та мікрорівні її необхідних структурних елементів, внутрішніх та зовнішніх зв’язків та відносин; визначення основних тенденцій і закономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах; розробка об’єктивних критеріїв соціального виміру політики [9].

Політика в суспільному житті виступає як своєрідна форма теоретичної і практичної діяльності класів, націй, соціальних груп та індивідів, головною метою діяльності яких є завоювання, утримання та використання політичної влади. Ось чому, на нашу думку, категорія «політична влада» є центральною категорією політології й політики як сфери діяльності. З цього приводу видатний український політолог В. Липинський зазначав, що мета політики – не сам рух, а реалізація політичних прагнень, що породжують його. Без застосування та реалізації влади навіть найліпші прагнення і найблискучіші ідеї не можуть бути втілені в життя і залишатимуться лише ідеями. Ось чому саме влада дає ключ до розуміння політики, політичних інститутів, політичної системи та інших політичних процесів. Тільки зрозумівши суть влади, її визначальні риси, можна виділити політику й політичні відносини з усієї сфери суспільних відносин.

На сучасному етапі особливої ваги набувають теоретичні дослідження законів політичного розвитку. У політичній літературі зараз трапляється велика кількість понять, що іменуються «законами». У деяких випадках застосовується обережніше визначення – «закономірність». Слід підкреслити, що тільки цілком під- тверджений закон суспільно-політичного розвитку може й має бути опорою для оцінки ситуації, а тим більше для її прогнозування. Звичайно, у політиці саме тільки знання навіть найбільш точних законів не дає повного уявлення про реальну дійсність: для цього потрібний ще й всебічний конкретний аналіз конкретної ситуації, її теперішнього стану й минулого. Закон – це необхідний зв’язок між нинішнім станом ситуації (явища, процесу, системи) і станом, що безпосередньо передував йому та слідуватиме за ним. Звичайно, будь-який закон, у тому числі й природний, рідко буває цілком вичерпним та однозначним, він завжди є статистичним, наближеним, включає велику кількість різних внутрішньо та зовнішньо суперечливих тенденцій. Тим більше це стосується суспільного закону, оскільки на його дію справляє вплив велика кількість різноманітних, у тому числі й випадкових, факторів, що мають об’єктивний і суб’єктивний характер.

Ось чому політологічний закон завжди характеризується досить специфічним співвідношенням абстракції й конкретності і формулюється на достатньо високому рівні узагальнення. Тільки в цьому разі він може відбивати справді обов’язкові, універсальні зв’язки між явищами.

У політиці не існує жорсткої детермінації, однозначного визначення стану та характеру політичних подій. Не можна обминути високої міри залежності політичних процесів від характеру політичного суб’єкта, особливостей його історичного розвитку, соціальної активності, рівня культури. Оскільки активно діючих суб’єктів у сфері політичної реальності може бути багато, а вектор їхньої взаємодії не завжди дає очікувані результати, то тут «закон діє скоріше як тенденція, тобто як закон, абсолютне здійснення якого затримується, сповільнюється й послаблюється протидіючими обставинами» [10]. Закони суспільно-політичного життя виявляються через поведінку багатьох людей і часто характеризуються статистичними рисами. Саме тому передбачити поведінку як великих суспільних груп, так і окремої людини у сфері політики можна лише з певною мірою ймовірності.

Слід також мати на увазі, що знання законів політики не дає жодної «таємної влади» над людьми, але дає змогу виявити ті чинники, зв’язки, довготривалі тенденції, які виникають і діють як за межами політики (явища економічної, етнічної, соціальної, культурної та інших сфер життя), так і всередині її, часто визначаючи хід політичних процесів та подій.

Серед закономірностей, що відображають вплив зовнішніх факторів, слід виділити політико-економічну закономірність. Ця закономірність відбиває співвідношення між економічним базисом суспільства і політичною владою як елементом надбудови. З погляду марксизму, політика й відповідна система політичної, державної влади детермінуються розвитком економічних процесів. Економічні інтереси стають соціальною причиною політичних дій. «… Політична влада, – писав К. Маркс, – є тільки породженням економічної влади...» [11].

Водночас політична влада, будучи похідною стосовно економічної, характеризується самостійністю, що відкриває широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не можна абсолютизувати. Створення культу політичної влади, спроби з допомогою адміністративного примусу «обминути» економічні закони неминуче приречені на невдачу.

Рівень можливого взаємовпливу політики та економіки різні політичні течії уявляють собі по-різному, і в реальній політиці навколо цієї проблеми постійно точиться боротьба. Усім відома ленінська формула «про першість політики щодо економіки», тобто про спро­можність політики впливати на найважливіші економічні інтереси. Ця позиція, проте, визначає тільки такий тип державного впливу на економічне життя суспільства, коли політичні можновладці з до­помогою планування, розподілу ресурсів, фінансового контролю,
добору кадрів та інших заходів ставлять економічну діяльність у жорсткі адміністративно-державні рамки розвитку.

На противагу такому підходу консервативна політична думка взагалі відкидає ідею про можливість і необхідність будь-якого втручання держави в економічне життя. Кредо неоконсерваторів в економіці – це заміна реформістської моделі економічного розвитку монетаристською моделлю, яка зорієнтована на звільнення приватного бізнесу від надмірного державного втручання, усебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.

З-поміж закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, треба також виділити політико-технологічну закономірність. Нині ніхто не може заперечувати могутнього впливу розвитку техніки на динаміку політичних процесів. Цей зв’язок особливо наочний у таких сферах, як війна з її сьогоднішніми технічними можливостями знищення людства і всього живого на землі; науково-технічні досягнення в передових країнах і посилення їхнього політичного впливу на міжнародне співтовариство; широке залучення мас до політичних процесів під впливом радикальних технологічних і соціальних зрушень у суспільстві; залежність політичних подій від швидкості поширення й засвоєння інформації тощо.

Існує й цілий комплекс закономірностей, що відбивають дію внутрішніх зв’язків та тенденцій політичного життя. Це передовсім розширення сфери політичного життя й підвищення його ролі в суспільстві, значення народних мас у політичному процесі, у розвитку демократії, самоврядування, у зміні політичних та державних форм.

До закономірностей політичного життя належать також: демократизація політичних відносин, зростання ролі «людського виміру» політичних процесів, підвищення ступеня соціалізації, гуманізації політичних відносин, що забезпечують цілісність суспільства. Усе повніше реалізується тенденція розвитку свободи творчості, свободи спілкування як основних цінностей та орієнтирів функціонування політичного життя, творчого потенціалу особистості, перетворення її в активного суб’єкта політичних процесів.

Однією із закономірностей політичного життя слід уважати тенденцію до зміцнення відносин громадянського суспільства, а саме: обмеження втручання політичних структур в управління різними сферами суспільного життя, зростання їх автономії від політики та держави.

Важливе значення для розкриття внутрішніх зв’язків та тенденцій політичного життя мають закони структури, функціонування та розвитку, які вивчає політологія [12].

Політологічні закони структури визначають сутність форм та методів організації політичних систем, їхню внутрішню спрямованість та взаємозумовленість. У політиці виявляються закони багатьох зрізів, наприклад закон організації структурування політичних інститутів та ін. Одні з них відображають зв’язок елементів у окремих підсистемах, тоді як інші є чинними для груп підсистем або суспільства в цілому [13].

Одним із найважливіших законів політології є закон поділу влади, який у світовій та вітчизняній політології у своїх основних рисах (необхідності, загальності, повторюваності, інваріантності) ще недостатньо розроблений.

Закони функціонування політики характеризують її життєдіяльність як особливого організму. Ці закони розкривають суттєві й необхідні зв’язки між усіма структурними компонентами політичної сфери: політичними інтересами й політичною діяльністю, політичною діяльністю та політичними відносинами, політичною свідомістю й політичними інститутами тощо.

Важливу роль у політології відіграють закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин. Ці закони виступають як закони якісних перетворень на підставі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Закони розвитку виявляються через багатоманітність форм взаємодії соціальних суб’єктів політичного життя (політична боротьба, гегемонізм, співробітництво, згода, союз, ізоляція, нейтралізація тощо). При цьому політична боротьба виступає як засіб, а стабільність, життєздатність системи політичних відносин, збалансованість політичних інтересів – як мета.

Цілком природно, що з часом дослідники зможуть відкрити ще й інші закони політології, бо наші уявлення про політичні інститути й процеси постійно поглиблюються, виникають нові явища, що розвиваються за власними законами. Політологія (як і всі суспільні науки) взагалі характеризується надзвичайним динамізмом та рухливістю.

Однак необхідно визнати, що навряд чи пощастить у недалекій перспективі розробити вірогідну теорію політологічних законів і перейти від гіпотез (а частіше – від суб’єктивiстських припущень дослідників) до справжньої науки. Доки емпірична полі­тологія та соціологія не матимуть необхідної кількості матеріалу, який би характеризував розвиток нашого суспільства в спокійні та в переломні періоди, доки обробка цього матеріалу не здійснюватиметься достатньо швидко, щоб не відставати від проблем, які залишаються актуальними, доки висновки вчених не будуть спрямовані на сьогоднішній, а не на вчорашній день, доти політологія не стане вповні сучасною наукою, яка спирається на загальну теорію.

У процесі вивчення політичних явищ політична наука користується різними методами дослідження. Виходячи з того, що у сферу інтересів науки про політику входить величезна за своїми масштабами соціальна практика, політологія використовує власне всі методи інших соціальних наук: філософські, правові, соціологічні, історичні, математичні, логічні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія і моделю­вання тощо). Із суто теоретичних методів можна назвати такі: теоретичний експеримент, математична формалізація, гіпотетично-дедуктивний метод, метод поступового руху від абстрактного до конкретного, метод історичного описування тощо.

Для більшості політологів як на Заході, так і в нас, в Україні, загальною методологічною основою досліджень залишається діалектичний метод. Він визначається конкретно-історичним підходом до аналізу явищ дійсності, урахуванням впливу на політичні явища багатьох різноманітних факторів, що діють у суспіль­стві, визнанням пріоритетної дії економічної сфери життя су-
спільства, розглядом усіх політичних явищ і подій у їхньому розвитку та взаємозв’язку тощо.

У політичних дослідженнях суттєве значення мають системний підхiд та структурно-функціональний аналіз. Зміст системного підходу становлять філософські уявлення про цілісність об’єк­тивного світу, співвідношення цілого й частин, взаємодії системи з середовищем, загальні закономірності функціонування й розвитку систем, структурованість кожного системного об’єкта, активний характер діяльності суб’єктів соціально-політичних систем.

Системний аналіз політологи вважають особливо важливим у пізнавальному відношенні. Системний підхід було запозичено з інших галузей знань (кібернетика, теорія інформації). Проте в науці є дуже поширеною думка, що першим прикладом використання цього методу в гуманітарній галузі знання став аналіз структури суспільно-економічної системи капіталізму, зроблений К. Марксом. Цінність і важливість такого підходу полягає у цілісному сприйнятті об’єкта дослідження та загальному аналізі зв’язків між окремими елементами в межах широкого цілого. Як засвідчують теоретичні дослідження, системний аналіз політичних явищ і процесів може охоплювати дослідження політичної системи в цілому (наприклад, політичної системи України, США, Німеччини тощо), окремих частин політичних систем – підсистем (наприклад, законодавчої, виконавчої та судової влад, партійної системи, системи профспілок, системи місцевої влади тощо); елементів політичної системи (політична партія, уряд, гро­мадянин тощо).

У другій половині ХХ століття значного поширення в західній (особливо американській) політологічній школі набули біхевіористські методи, тобто способи дослідження суспільних (політичних) явищ через вивчення та спостереження поведінки окремих людей і суспільних груп. Отже, визначальною в підході до розуміння цих методів стає категорія «політичної поведінки», основним змістом якої є дії людини, що виконує певну політичну роль. Вивчення політичної поведінки особи має на меті отримання певної емпіричної інформації з допомогою або безпосереднього спостереження, або здобуттям опосередкованої інформації через експеримент, анкетування, інтерв’ю, аналіз документів тощо.

Використання біхевіористського методу в науці про політику полягає в тому, що політика як суспільне явище характеризується передовсім індивідуальним виміром, а всі інші соціальні форми діяльності вона виводить саме з аналізу поведінки індивідів, між якими існують групові зв’язки. Такий підхід бере за спонукальний мотив участі людини в політиці її психічну орієнтацію, яка пов’язана з її відчуттями, емоціями, волею, темпераментом тощо. Ось чому участь людей у політиці накладає на неї неповторний відбиток. Біхевіористські методи дослідження ще недостатньо використовуються у вітчизняній політології і не тільки через їхні об’єктивні недоліки, а ще й тому, що в недалекому минулому їх не визнавала радянська наука, а відтак і вивчення цих методів було цілком зайвим.

З-поміж методів політичної науки порівняльні методи найдавніші, але вони й досі широко застосовуються в політичних дослідженнях. Ними користувалися ще Платон, Арістотель, Монтеск’є, а також К. Маркс, М. Вебер, В. Парето та інші видатні мислителі нової та новітньої доби. Значне поширення цих методів пов’язане з неможливістю широкого застосування експерименту в науці про політику і потребою спостерігати політичні явища та процеси в їхньому природному стані. Надзвичайно велика складність застосування порівняльного методу випливає зі складності самого вибору явищ, які порівнюватимуться в наукових спостереженнях і дослідженнях. Характерною визначальною рисою цього методу є зіставлення двох (або більше) політичних об’єктів (або їхніх частин), які мають спільні характеристики. Використання порівняльного методу дає змогу виявити, у чому полягає схожість досліджуваних об’єктів (або їхніх частин) і чим саме вони відрізняються один від одного.

Порівняльний аналіз уможливлює комплексне осмислення проблем цілісного, взаємозв’язаного та взаємозалежного світу й спонукає до пошуків не тільки відмінностей, а й подібності в його розвитку. Порівняльному аналізу піддають такі функції політичних систем різних суспільств, як збереження стабільності й цілісності, розв’язання конфліктів, захист державної незалежності, задоволення очікувань та вимог громадян тощо.

Надзвичайно актуальною проблемою в політології є встановлення об’єктивних показників для порівняння різних систем. Так, наприклад, для порівнювання розвитку демократії в різних країнах таким показником можуть бути масштаби реального залучення громадян у політичні процеси. Дуже цікавим є вибір критеріїв для порівняльного аналізу діяльності політичних партій, зокрема: інтереси яких класів, соціальних верств чи груп населення виражає партія; які її ідейно-теоретичні цінності й настанови; основні функції політичного керівництва; принципи відбору та просування лідерів на політичні та державні посади і контролю за їхньою діяльністю; розробка та реалізація внутрішньої та зовнішньої політики держави, участь у цих процесах тощо.

Зараз у політології широко застосовуються емпірико-соціоло­гічні методи, методи соціальної психології, статистики, моделю­вання. Основним об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка соціальної думки. За допомогою названих методів можна вивчати стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості та культури різних груп населення. Для цього використовуються аналіз статистичних даних, політичних рішень, усні методи (інтерв’ювання); письмові опитування (анкетування); безпосереднє спостереження за об’єк­том, що вивчається, соціально-політичні експерименти. Застосовуючи ці методи, необхідно враховувати можливості типізації об’єктів, що вивчаються.

Крім вищезазначених загальних методів у політології розробляється й конкретна методика політичних досліджень, яка полягає у використанні в належній послідовності та взаємозв’язку сукупності певних технічних прийомів. Ці прийоми майже нічим не відрізняються від тих, якими користуються в інших галузях емпіричних досліджень. Їх можна розділити на три основні групи. До першої групи належать ті, які зв’язані з отриманням початкової інформації, наприклад спостереження, вивчення документів, опиту­вання, обстеження і т. п. Другу групу становлять прийоми, що використовуються з метою обробки й аналізу вихідних даних: описування, класифікація, типологізація, статистичний, генетичний, математичний аналіз і т. п. До третьої групи входять такі прийоми, які дають змогу здійснити перевірку наукової гіпотези. До неї слід віднести передовсім соціальне експериментування й моделювання.

У сучасній політології емпірико-соціологічні методи набули значного поширення. Фактично на Заході склалася прикладна політологія, орієнтована на практичне застосування результатів дослідження, цього специфічного інтелектуального товару, замовником і покупцем якого є центральні та місцеві органи влади, політичні партії, державні установи, приватні фірми.


3. ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

Характер політології як науки найбільш повно виявляється в її функціях. Однією з найважливіших функцій політології є теоретико-пізнавальна. Ця функція реалізується через вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Політологія в цій функції презентує себе як сукупність взаємозв’язаних теоретичних концепцій, що спираються на виявлені закономірності суспільного розвитку.

Теоретико-пізнавальну функцію пов’язано з розробкою основних концептуальних ідей, які пояснюють характер розвитку суспільства на його різних етапах. Історична практика нашого недалекого минулого переконливо свідчить, що неспроможність колишніх теоретичних настанов, зокрема щодо повної і остаточної перемоги соціалізму, стати по-справжньому науковими політичними концепціями зумовлювалася не тільки тим, що вони були відірвані від реального суспільного життя, а й тим, що вони базувалися на негнучкій економічній, соціальній, політичній та духовній основі (неподільне панування державної власності, негативне ставлення до несанкціонованих форм соціальної активності, однопартійне політичне керівництво, нетерпимість до інакомислення).

Відмовившись від старих політичних концепцій, українська держава поки що не взяла на озброєння нові політичні доктрини. Така ситуація не могла не вплинути негативно на стан держави й суспільства, який нині характеризується політичною й економічною нестабільністю, зростаючою регіональною відчуженістю, соціальним, моральним та психологічним напруженням. Але це зовсім не означає, що політичні процеси в нашій державі відбуваються взагалі без будь-якої теоретичної основи. Події останнього часу, особливо прийняття нової Конституції України, переконливо свідчать про те, що на роль однієї з таких теоретичних доктрин безумовно претендує концепція політичного плюралізму, яка давно вже міцно утвердилася в розвинутих західних країнах. У нашій державі, як і в інших країнах СНД, ідея плюралізму також усе активніше заявляє про себе. Навіть короткий період розвитку України як незалежної держави показує, що процес реалізації цієї ідеї в політичному житті відбувався досить бурхливо: від плюралізму думок – до плюралізму дій, від плюралізму дій – до плюралізму організацій, від плюралізму організацій – до плюралізму суспільства в цілому. Основна привабливість ідеї політичного плюралізму для демократичного розвитку політичних процесів у державі полягає в тому, що вона не тільки протистоїть ідеї авторитаризму й тоталітаризму, а й відкриває широкі перспективи для участі різних груп населення в політичному житті суспільства.

Поява політичного плюралізму – це відносно нове явище для України. А тому його ствердження й поширення неминуче пов’я­зане з певними труднощами. Так, у нашому суспільстві відчувається помітний вплив анархістських тенденцій. Як свідчить історична практика, анархізм завжди і всюди спекулював на свободі особистості та на її постійному прагненні самореалізації. Те, що в останні роки досить поширеним явищем стала масова неповага до закону, до розпоряджень державної влади з боку різних структур, верств населення та посадових осіб, – наочне підтвердження небезпеки для суспільства цього процесу. Не може не турбувати також значне поширення в Україні регіонального та міжконфесійного егоїзму. З’явившись як природна реакція на дії адміністративно-командної системи, регіональний, міжконфесійний та груповий егоїзм (якщо в суспільстві не буде знайдено відповідних засобів для його подолання), може перерости (практика всеукраїнського страйку шахтарів це підтверджує) у широкомасштабну конфронтацію з украй негативними для держави й суспіль­ства наслідками. Особливо необхідно наголосити на небезпеці для нашої держави автаркізму, регіональної відособленості та замкненості, які призводять до дезінтеграції суспільства і заважають становленню справжнього політичного плюралізму.

Важливу роль у політології відіграє методологічна функція, яка визначає порядок аналізу закономірностей, методів, способів і принципів теоретичного дослідження політики та практичної реалізації отриманих знань. Методологічна функція політології полягає в тому, щоб озброїти людину ефективними засобами пізнання політичної реальності. Ефективність цих засобів залежить від того, якою мірою політологія спирається, з одного боку, на загальнофілософські принципи, закони й категорії, що застосовуються в усіх галузях наукового знання, а з іншого – на специфічні прийоми та засоби, що їх розроблено представниками конкретних наук у процесі емпіричного аналізу різних явищ при­родного та суспільного життя.

За допомогою світоглядної функції стверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб’єктів, що сприяють досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси виражають ті чи інші партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури. Ця функція впливає на розвиток політичного мислення, уміння оцінювати політичні події в контексті їхніх зв’язків з історичними умовами, які реально існують у даний конкретний період.

Говорячи про практичне значення політології, слід мати на увазі два тісно пов’язані між собою аспекти. Перший аспект стосується посилення прикладного значення політології. Він полягає насамперед у зверненні політичної науки до самого політичного життя, у постійному реагуванні на потреби політичної практики. Свій вияв прикладний характер політології знаходить також в її конструктивно-критичній спрямованості. Треба зазначити, що радянське суспільствознавство, включаючи й політологію, іще зовсім недавно весь свій запал використовувало тільки для боротьби з буржуазною ідеологією, не помічаючи проблем власного суспільства. У науці тоді повністю панувала жорстко нав’язана «згори» адміністративно-командною системою відверта апологетика радянської системи.

Прикладний характер політології виявляється також у підвищенні значущості її професіональних працівників. Нині велику потребу в політологах-професіоналах мають вищі та середні спеціальні навчальні заклади, а також загальноосвітні школи, де попит на викладачів політології значно перевищує пропонування. Необхідність у політологах відчувають і науково-дослідні інститути, центри та лабораторії, причому не тільки суто політологічного, а й психологічного, соціологічного, юридичного, історичного, міжнародного та інших профілів. На політологів чекають представницькі й виконавчі органи влади, внутрішньополітичні та зовнішньополітичні установи та служби, численні засоби масової інформації та комунікацій, комерційні підприємства тощо.

Не менш важливим показником практичної функції політології є також інший її аспект, який виявляється у взаємовідносинах політичної науки та її представників зі владою. Тривалий час партійно-державні можновладці свої взаємовідносини з представниками гуманітарних наук будували за принципом феодально-васальної залежності: ученим у цих стосунках приділялася роль лише слухняних виконавців та коментаторів директивних вказівок керівництва. А тому нині, за умов радикальних змін у функціонуванні політичної системи, ці відносини ще не можуть набрати адекватного цивілізованому суспільству характеру. Сьогод­ні в нашій державі, як і в інших посттоталітарних країнах, відбуваються активні пошуки такої моделі співробітництва між політологами-теоретиками і політиками-практиками, яка б зробила неможливими і будь-які форми адміністративного тиску, і некритичне вихваляння «державної мудрості» можновладців. Таке співробітництво має бути спрямованим на розробку практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань та раціональної організації політичних процесів. Для цього необхідно забезпечити вивчення та облік ефективності політичних рішень, що ухвалюються, постійно аналізувати стан суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур та інститутів.

Важливу роль у житті сучасного суспільства відіграє прогностична функція політології. Суть цієї функції полягає у спрямованості політології на передбачення напрямків розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для розробки механізму раціональної організації політичних про­цесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її різновидів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус і т. п.
У процесі оновлення нашого суспільства зростає роль прогнозування політичної поведінки соціальних суб’єктів як у центрі, так і в різних регіонах країни, передбачення наслідків певних політичних акцій.

За сучасних умов прогностична функція політології використовується, по-перше, для визначення поточних цілей та віддалених перспектив розвитку суспільства, а по-друге, для своєчасного проведення наукових експертиз найбільш важливих політичних рішень з погляду реальності очікуваного від них ефекту. Усім нам в Україні відомо, наприклад, що за кількістю рішень та законів, що ухвалюються нашими парламентаріями, ми значно випереджаємо багато країн світу. Однак добре відомо й те, що більша частина цих рішень та законів залишається нереалізованою. Причин такої ситуації є багато, але одна з найголовніших – брак попередньої експертизи політичних рішень, законів та указів.

Прогностична функція політології має полягати, по-третє, у моделюванні політичних процесів і відносин. Сьогодні треба відверто сказати про те, що саме цей аспект прогностичної функції політології ще не набув належного розвитку в нашій державі. Це можна пояснити тим, що процес залучення гуманітарних наук до забезпечення науково-технічного прогресу відбувається дуже кволо, а науково-технічне забезпечення самих цих наук є вкрай поганим. Значну негативну роль у цьому процесі відіграла також і поширена в минулому в нашому суспільстві ворожість до формалізації політичних явищ. Але, як свідчить політичний досвід цивілізованих країн, можливості моделювання політичних процесів як національного, так і глобального характеру надзвичайно великі. Яскравим доказом високої ефективності моделювання політичних процесів є діяльність Римського клубу, а також інших урядових та неурядових організацій багатьох країн світу. Підбиваючи підсумок, треба дати відповідь на цілком законне запитання: що саме ця наука дає суспільству і окремій людині? чому в західних країнах як державні, так і приватні організації витрачають на неї великі кошти? На це можна відповісти так.

Поширюючи політичні знання, політологія сприяє формуванню політичної культури народу, створенню громадянського су-
спільства. Наука про політику відіграє велику роль у становленні та збереженні гуманізму й людяності у відносинах між державою і громадянським суспільством.

Політологія має й велике виховне значення. У цивілізованих країнах підготовку людей до виконання відповідальних обов’яз­ків громадянина зосереджено в руках політичних партій, церкви, школи, молодіжних організацій тощо. В Україні, як і в інших країнах СНД, політичне виховання людини здійснюється школою, засобами масової інформації, а у вищих навчальних закладах цю місію покладено на систему суспільних наук, і передовсім на політологію.

Отже, теоретико-пізнавальна, методологічна, світоглядна, прак­тична, прогностична й виховна функції політології відбивають її зв’язок з життям, свідчать, що політологія є наукою живою, діючою, такою, що постійно й динамічно розвивається.

4. ПОЛІТИКА ЯК МИСТЕЦТВО

Суть політики визначається «двоїстим» характером цього явища. По-перше, політика – це наука, оскільки вона базується на законах суспільного розвитку, а відтак має розглядатися крізь призму об’єктивної логіки цих законів, категорій і методів. Отже, політику не можна розглядати як щось свавільне, віддане на відкуп окремій особі, соціальній групі або навіть цілому класу.

Необхідною умовою, що сприяє ліпшому розумінню об’єк­тивних процесів, що діють усередині політики та поза нею, є вивчення історичного досвіду, необхідність уважного ставлення до його уроків та врахування в політичній діяльності всієї багатоманітності чинників, які на неї справляють вплив. Наявність об’єктивного елементу в політиці, її залежність від попередніх подій створюють можливість для науково обґрунтованих прогнозів, передбачень і навіть для відповідного моделювання політичних процесів, хоча, звичайно, це можна зробити лише з певною мірою вірогідності.

По-друге, політика – це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей та методів, а й мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, приймати правильні й продумані політичні рішення як на підставі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і з допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та фантазії.

Політика як мистецтво – це необхідний компонент дійового і емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча. Наближення політики до мистецтва пояснюється ймовірнісним характером політичного процесу (непов­нотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т. п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійснення політичного процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійне завдання: якось компенсувати брак точного знання і водночас утриматися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень та дій.

Розв’язання першого завдання пов’язане зі знанням техніки політичних відносин, співвідношення сил, знанням людей і їхніх інтересів, слабких та сильних сторін, логіки та психології поведінки мас, груп, окремих осіб і т. п. Саме воно визначає політичну тактику, спосіб прийняття конкретних політичних рішень, можливість точного маневрування на основі правильного психологічного розрахунку, уміння перетворювати наміри в дії, вести гнучку політичну гру, коли тактична техніка та вміння маневрувати переходять у більш значні стратегічні дії. Коли ж мистецтво підміняють спритністю, інтригою, маніпуляцією людьми й принципами, що, на жаль, частенько трапляється, можна говорити про переродження політики в політиканство.

Друге завдання – залишатися у сфері раціонального – роз­в’язується завдяки вмінню втримуватися від усього необдуманого, випадкового, від забобонів та пристрастей, зведення особистих рахунків і т. п.

Розв’язання цих двох завдань зближує інтелект політика з його емоційною сферою. На межі між ними, в інтуїтивній сфері, що близька до підсвідомості, виникають яскраві імпровізації, прозріння, вдалі здогадки, рішення про вибір близьких за духом та за складом характеру партнерів. На межі знань та інстинктивного вибору політика може досягти справжнього артистизму, піднятися від виснажливої праці до емоційного осяяння [14].

Як свідчить історична практика, політика, як і мистецтво, залежить не тільки від об’єктивних, а й від суб’єктивних обставин, котрі неможливо логічно проаналізувати. Ця обставина потребує постійної готовності творчо мислити й відповідного ставлення до політичної діяльності. Не можна абсолютизувати значення минулого досвіду, раніше відомих і перевірених колись схем політичної поведінки, звичних старих прийомів вирішення проблем. Як зазначав З. Фрейд, «… у політиці необхідно діяти одразу і правильно, тут немає можливості перевірити гіпотезу, поставити питання, щоб повернутися до нього пізніше і т. п. Якщо проблему встановлено, мету визначено – треба діяти» [15].

Треба постійно пам’ятати про те, що політичні події обов’я­зково несуть на собі «відбиток» тих людей, які беруть участь у політичному житті, віддзеркалюють культурне, емоційне середовище, в якому вони сформувалися. Багатоманітними є умови та напрямки будь-якої політики і так само багатоманітні її засоби. Необхідний вибір саме цих засобів і конкретний момент їх застосування – це найважливіші вияви мистецтва політики, бо вони потребують високої міри раціональності й винахідливості в прийнятті та реалізації політичних рішень.

Політиці притаманний особливий стан: постійний розвиток і плинність. Ось чому політичні процеси, дії, відносини, події ніколи не залишаються однаковими й незмінними навіть протягом короткого часу. Обставини, які постійно змінюються, вимагають від політичних суб’єктів нових підходів, нових рішень, нових зусиль для їх реалізації. Це дає нам змогу зробити два важливі висновки. По-перше, здійснення політики є не одномоментним заходом, а процесом, причому вже на початку політичних дій несподівано можуть виникнути нові, непередбачені обставини та чинники, які не тільки вплинуть на кінцевий результат, а й стануть вирішальними. Саме вміння спрогнозувати й передбачити нові обставини й моменти розвитку політичних процесів у суспільстві і робить політику мистецтвом, тобто таким видом діяльності, характерною рисою якої є уява, інтуїція, творча сміливість і фантазія.

Другий важливий висновок полягає в тому, що не можна ставитися до фактів політики як до статичних, незмінних. Політичні процеси перебувають у постійному розвитку та становленні. А це робить вибір моменту, місця й часу включення людини в політичний процес великим мистецтвом, що може прийти лише з досвідом. Не випадково одна з порад великого політичного мислителя Н. Макіавеллі полягає в тому, що «всі мудрі государі по­винні мати на увазі не тільки теперішні ускладнення, а й майбутні і з усією енергією вживати заходів проти цих останніх. Якщо передбачати їх раніше, то неважко буде боротися з ними; якщо ж чекати їхнього наближення, то лікування буде вже несвоєчасним, бо хвороба стала невиліковною» [16]. Як свідчить політична практика, впливати на політичні процеси, контролювати їх на ранніх етапах розвитку набагато простіше, ніж на завершальній стадії. Мистецтво політика виявляється в тому, щоб політичні рішення приймати не тільки правильно, а й своєчасно.

Політичне мистецтво означає, таким чином, поєднання раціональних, інтелектуальних та інтуїтивних (підсвідомих) чинників та почуттів людини. У цьому синтезі за певних умов і обставин може виникнути й політична харизма (дар божий), а саме: уміння політика породити довіру людей до себе, довіру, яка може перерости навіть у містичне поклоніння. Однак необхідно пам’ятати про те, що мистецтво політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми та прийняття рішень, як і мистецтво здійснення всіх інших форм політичної діяльності, ніколи не повинно домінувати над теоретико-раціональними засадами політики. Треба також мати на увазі, що нічим не обмежена політика – це великий ризик виродження справжньої політики в брудне політиканство, у панування лише особистих амбіцій та властолюбства.

Ось чому мистецтво політика полягає в дуже складній праці з узгодження різнобічних властивостей політики, у вмінні ніколи не впадати в крайнощі, не абсолютизувати будь-які різноманітні політичні аспекти. На превеликий жаль, на таку абсолютизацію ми постійно натрапляємо, коли «велику» й «малу» політику часто обмежують суб’єктивними діями як окремих осіб, так і певних замкнених груп, відкидаючи будь-які раціональні підходи до аналізу політичних процесів.


Список використаної літератури:

1. Політологія. Навчальний посібник /За ред. О.В.Бабкіної. – К., 1998.

2. Шляхтун П.П. Політологія. – К., 2002.

3. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібник. – К., 2004.

4. Політологія. Навчальний словник-довідник. – К., 2001

5. Политология /Под. ред. Сазонова – К., 2001

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:05:46 19 марта 2016
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений22:33:49 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
15:41:25 25 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Місце і роль політики та політології як науки в житті суспільства

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151312)
Комментарии (1844)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru