Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Детермінація суспільних стосунків

Название: Детермінація суспільних стосунків
Раздел: Рефераты по философии
Тип: реферат Добавлен 16:37:30 25 сентября 2009 Похожие работы
Просмотров: 69 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Реферат на тему:

Детермінація суспільних стосунків


ПЛАН

ВСТУП

1. СИСТЕМНИЙ ХАРАКТЕР ДЕТЕРМІНАЦІЇ СУСПІЛЬНИХ СТОСУНКІВ

2. СОЦІАЛЬНА ДЕТЕРМІАЦІЯ ОСОБИ ЯК СУБ'ЄКТА СУСПІЛЬНИХ СТОСУНКІВ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Суспільні стосунки в різносторонніх їх проявах є об'єктом вивчення багатьох наук: соціологія, політекономія, політологія, право і так далі Специфіка філософського підходу до аналізу суспільних стосунків полягає в цілісному характері їх розгляду. Не ставлячи перед собою завдання освітлення всіх аспектів феномену суспільних стосунків в справжньому рефераті, вважаю за необхідне зупинитися на ключовому моменті філософського розуміння суспільства, а саме на концепції соціального детермінізму, оскільки він багато в чому визначає специфіку соціальних процесів і явищ.

У основу реферату покладені спеціальні дослідження по даній темі Я.Ф. Аськина, Л.І. Чинакової стосовно осмислення загально філософських підходів до соціального детермінізму нами враховані також праця В.Г. Афанасьєва, В.В. Кузнецової, Р.Ф. Матвєєва, і інших фахівців, у тому числі зарубіжних .

До теперішнього часу склалося наступне наукове уявлення про соціальний детермінізм. Він, має своєю основою філософське розуміння детермінізму, виражає в той же час специфіку соціальної форми руху матерії, особливостей суспільства, його закономірностей, зв'язків і стосунків; основних причин, умов, чинників, джерел і рушійних сил його розвитку і функціонування. У загально філософському ж плані детермінізм: а) у своєму початковому принципі є визнанням універсального зв'язку в світі і залежності його явищ від сукупності умов і чинників; би) тісно пов'язаний з принципом причинності, але не тотожний йому, оскільки не зводиться до причинної обумовленості явищ (наприклад, є і інші форми детермінації: функціональна, кореляційна і тому подібне); у) він не тотожний і визнанню однозначної залежності одних явищ від інших, оскільки включає і імовірнісні зв'язки. (Вірогідність, як і випадковість, носить об'єктивний характер, і її визнання не протирічить діалектичному розумінню детермінізму, як принципу обумовленості, визначеності буття); г) у суспільному житті він не унеможливлює ні, ні їх відповідальності вибору людей тих або інших дій за цей вибір. Тому визнання необхідності людських вчинків дає об'єктивну основу для правильної оцінки дій людей. У цьому корінна відзнака детермінізму від фаталізму, оскільки останній є продуктом або механістичного розуміння детермінізму, або теологічного погляду на світ.

Виходячи з цих теоретичних установок, план реферату склався з двох часток. У першому розділі розглядується системний характер детермінації суспільних стосунків, в другій - особливості соціальної детермінації особи як суб'єкта суспільних стосунків.


1. СИСТЕМНИЙ ХАРАКТЕР ДЕТЕРМІНАЦІЇ СУСПІЛЬНИХ СТОСУНКІВ

Люди вже з глибоких часів прагнули знатися на складному комплексі тих, що оточують їх природних і соціальних явищ, намагаючись знайти першооснови що все існує і вивести з них все різноманіття наочного світу, побудувавши його в причинний ланцюг. Подібні спроби генетичного пояснення реальності, насамперед про походження життя і людини, містяться майже у всіх древніх міфах.

В ході подальшого розвитку філософської думки уявлення про причинно-наслідкові ланцюги були істотно поглиблені в грецькій філософії, особливо в ученні стоїків, найбільш послідовних з ранніх прихильників загальної і необмеженої дії причинного зв'язку.

У пізніший час найбільш значна спроба однозначного причинного пояснення світу (всесвіту) була зроблена П.С. Лапласом /1749-1827/, з ім'ям якого часто зв'язують класичну концепцію механістичного детермінізму .

Вже з епохи Відродження генетичний метод пояснення був узятий на озброєння істориками, що провело справжній переворот в соціальному пізнанні. "Хаос історичних подій, що здається, перетвориться у впорядковане ціле за допомогою логіки міркування, виділяє причинні ланцюги" . Яскравими прикладами використання причинного пояснення є історична праця Н. Макіявеллі /1749-1527/ і теорія прогресу людського суспільства, висунута французьким філософом-просвітителем А.Н. Кондорсе /1743-1794/, суть якої зводиться до причинного ланцюга: розвиток скотарства приводить до появи надлишку продуктів, останній вимагає використання чужої праці і, таким чином, виникає рабство. - Абсолютно очевидно, що така концепція не в змозі адекватно пояснити дійсний портрет соціального миру внаслідок того, що вона страждає значною вузькістю і однобічністю, ігноруючи різноманіття залежностей детермінацій і помічаючи лише чисто зовнішнє відношення причини і наслідку. На думку М.Бунге, строго причинні лінії або ланцюги просто не існують, але в окремих стосунках, в обмежених областях і для коротких інтервалів часу вони часто дають як задовільно-приблизну картину, так і відповідне пояснення суті механізму становлення. Остання обставина в значній мірі зумовила появу і широке розповсюдження різних варіантів (концепцій) детермінізму (географічний, демографічний, біологічний, психологічний, економічний, технологічний і так далі), які додають тому або іншому чиннику роль двигуна суспільного розвитку. У сучасній західній соціології одне з провідних місць займають різновиди концепції "технологічного детермінізму", що представляють прогрес людства як результат бурхливого розвитку науки і техніки: "теорія капіталістичного для поста суспільства" Р. Дарендорфа, "єдиного індустріального суспільства" Р. Арона, "Нового індустріального суспільства" Д. Гелбрейта, "постіндустріального суспільства" Д. Белла, "постцивілізації" К. Боулдінга, "Буржуазного для поста суспільства" Д. Ліхтхайма, "Технотронного суспільства" А. Тоффлера, "активного суспільства" А. Етционі та інші

Тим часом, недостатність подібних спрощених уявлень про детермінацію в ході наукового пізнання виявилася досить рано. Перші кроки у вивченні непричинних видів детермінації були зроблені вже античними стоїками, що допускали, що речі, що входять в паралельні причинні лави, можуть бути зв'язані не причинною залежністю, а стосунками "загальної симпатії". Вже в XIX столітті одну з перших спроб поглибити розуміння механізму виникнення нового зробив філософ-позитивіст Д.С. Мілль /1806-1873/, який значно розширив поняття "причини". На його думку, вона "є повна сума позитивних і негативних умов явища, узятих разом, вся сукупність всякого роду випадковостей, готівка яких неминуче спричиняє за собою слідство". На противагу механістичному матеріалізму, що абсолютизує роль одного чинника, - ("причини") в процесі детермінації, Мілль висловив думку про багатофакторний характер детермінації, розуміючи під "чинниками" всі багатообразні умови виникнення і існування речі. Причині ж, переважно, відводилася роль системи, об'єднуючої всі детермінуючі чинники в єдине, - обуславливающее зміни - зачало. Така "підміна причинності сукупністю умов ... приводить не до поглиблення пізнання суті явищ, а до зрівнювання зв'язків" . Певною спробою здолати однобічність єдино-причинних концепцій суспільного розвитку є популярна зараз на Заході концепція "історичного детермінізму" . Її прихильники вважають, що на розвиток суспільства впливають її обов'язково рівноправні за своїм значенням чинники, до яких відносяться: економічні сили, географічна середа, раси, релігія, культура, філософія і так далі Проте, кожен з перерахованих чинників на тому або іншому відрізку часу і в тій або іншій ситуації може стати "головною причиною", що пояснює еволюцію соціальної системи. Чинники, виступаючі як головні причини зміни соціальних систем, на думку Ж.Еллюля, це місця, де "стикаються і з'єднуються самі різні сили".

Думка про те, що виникнення нового є результатом сукупної дії багатьох чинників, по суті, слід розглядувати як відправний пункт в пізнанні системного характеру детермінації. Системність її, при першому наближенні, розкривається як многофакторность, тому їх співвідношення можна відобразити за допомогою категорій "суть" і "явище". Аналіз соціальної форми руху дає нам вистачає прикладів того, що будь-яке суспільне явище в своєму виникненні і існуванні обумовлене безліччю чинників, як матеріального, так і ідеального порядків. При цьому провідне місце по різноманіттю детермінантів, поза сумнівом, займає духовна сфера, яка "зростає, буквально, зі всіх сторін суспільного життя". Дійсно, передумови духовної сфери є усюди: у матеріальному виробництві, в надбудові суспільства, в механізмах взаємодії суспільних явищ і так далі, що обумовлює надзвичайне багатство і різноманітність її складу.

Властиве системне підходу розгляд будь-якого предмету як система, а його оточення як середа, є підставою підрозділу детермінуючих чинників даного предмету на внутрішніх і зовнішніх, в сукупності створюючи складну систему, яку можна охарактеризувати як "повний круг" детермінації цієї речі. Твердження про те, що внутрішні і зовнішні детермінанти утворюють саме систему, а не яку-небудь неорганізовану безліч, доводиться, по-перше, тим, що дія зовнішніх детермінантів на систему завжди заломлюється через її "внутрішню активність", а дія внутрішніх чинників завжди коректується чинниками зовнішніми, і, по-друге, тією обставиною, що з випаданням хоч би одного з головних чинників дія або не відбувається взагалі, або істотно видозмінює свій характер.

З погляду системного підходу суспільство є незвичайно складною цілісною системою суспільних стосунків, що саморозвивається. Основні форми людської діяльності: матеріальна, соціальна, політична і духовна - є найбільш крупні "блоки підсистеми суспільства", у свою чергу, що складаються з елементів речового, процесуального, духовного і людського порядків . Наприклад, аналіз політичної сфери суспільства дозволяє виділити в її складі такі елементи (або "підсистеми"), як інституційна (організації, установи), функціональна (функції, політичний процес в системі, політичний режим), ідеологічна (погляди), регулятивна (норми) і комунікативна (об'єднуючі зв'язки). Відмічені елементи утворюють структуру всіх сфер суспільного життя, але, зрозуміло, субординація їх не є однаковою, що визначає специфіку кожної окремої сфери. Кожна з сфер, як підсистема суспільства, має в своєму розпорядженні свій "набір" головних компонентів, стосунки між якими є системостворювані, другорядні ж елементи виступають як умови функціонування даної цілісності. Так, функціонування економічної сфери, в структурі якої ключове положення займають речові елементи (знаряддя і засоби праці) і економічні процеси, неможливе без елементів духовного порядку, таких як: духовно-ідеальні підстави практичної діяльності (цілі, мотиви, програми і тому подібне), передові досягнення науки і так далі Функціонування ж духовної сфери в значній мірі залежить від речових елементів, найважливішими з яких є матеріалізовані продукти духовної праці: музеї, книги, театри і так далі

Основним елементом будь-якої соціальної системи завжди виступає людська особа, яка не зводиться до механічної суми біологічного і соціального, а є складною інтегральною освітою, цілісною системою, в якій соціальна природа включає в підлеглому вигляді свою біологічну основу.

Системність, як найважливіша характеристика реальності, обумовлює загальний характер стосунків різних предметів один до одного, які слід характеризувати, як єдність зв'язку і відособленості. Оскільки кожен предмет є цілісним системним утворенням, остільки він відносно самостійний, відмежований від інших об'єктів. Але, з іншого боку, цей предмет як елемент входить в іншу, ширшу систему, що обумовлює його зв'язки з іншими такими ж елементами і системою в цілому. Отже, всякий предмет не лише визначає себе самого, але і детермінований своїм оточенням. При цьому конкретне співвідношення внутрішніх і зовнішніх детермінантів визначається ступенем цілісності системи, від якої залежать її можливості до саморегулювання і саморозвитку. Здатність об'єкту самому проводити передумови свого існування і подальшого розвитку, певною мірою не залежати від зовнішніх умов, у філософській літературі визначається як "самодетермінація" ("саморух").

Встановити джерело саморуху системи, виявити його механізм, допомагає один з фундаментальних принципів матеріалістичної діалектики - принцип суперечності, в якій "сходяться" і "знімаються" принципи єдності і розвитку, поняття причини отримує свій розвиток і поглиблення до поняття внутрішньої причини саморуху . Кожен предмет в своєму існуванні і розвитку визначається складною системою зовнішніх і внутрішніх суперечностей. До перших слід віднести суперечності даного предмету з іншими предметами, особливістю яких є просторова розділеність протилежностей. Для внутрішніх суперечностей, навпаки, характерна просторова совмещенность сторін, унаслідок чого було б правильніше говорити не про "протилежні сторони суперечності, а про протилежні моменти, тенденціях і тому подібне". Розрізнення внутрішніх і зовнішніх суперечностей відносне: зовнішні суперечності між різними предметами виступають як внутрішні по відношенню до об'єднуючої ці предмети системі. В разі зовнішніх суперечностей джерело розвитку системи знаходиться зовні, а саморух носить зовнішній, "повідомлений" характер. Суперечності усередині предмету створюють передумови його іманентного руху, тобто саморозвитку. Отже, рух в спільному випадку постає як результуюча два складових ("саморуху" і "повідомленого руху"), кожна з яких обумовлена, відповідно, боротьбою внутрішніх протилежностей і діями навколишнього середовища.

Розгляд суспільних стосунків як діалектичної єдності соціальних зв'язків і соціальної відособленості - дозволяє зрозуміти синтетичний характер змін соціальних явищ, визначуваний переплетенням зовнішніх і внутрішніх взаємодій, злиття їх в єдине ціле в рамках об'єкту. Так, кожне конкретне суспільство, з одного боку, само проводить необхідні умови свого функціонування і розвитку, а, з іншого боку, не може існувати, не взаємодіючи з тією, що оточує його природною середою і соціальними системами. Саморух суспільства, як цілісної системи, що саморозвивається, виступає як результат взаємодії таких взаємнопроникаючих протилежностей, як суспільне буття і суспільна свідомість, продуктивні сили і виробничі стосунки, базис і надбудова і так далі В той же час одні лише внутрішні взаємодії не здатні забезпечити всі необхідні умови нормального існування суспільства. Адже, як відомо, жодна система не може функціонувати поза контактами з навколишнім її середовищем, що забезпечують енергетичний і інформаційний обмін між ними. Через ці взаємодії суспільства і природної середи, складових зміст такого соціального феномену, як праця, вони виступають як найважливіша передумова існування суспільства. Детермінуюча дія природних умов на суспільну систему була особливо сильною на ранніх етапах людської історії. Певний комплекс природних чинників багато в чому зумовив перехід більшості народів від господарства, що привласнює до типа, що проводить, тоді як окремі народи земної кулі до недавнього часу так і залишалися на примітивному рівні соціальних зв'язків і господарства.

Будь-яка суспільна система функціонує, взаємодіючи не лише з природою, але і у контакті з іншими соціальними системами, які утворюють по відношенню до неї зовнішню історичну середу. Кожна конкретна соціальна система, будучи часткою (елементом) світової спільноти, детермінується цим цілим, надаючи на нього, у свою чергу, зворотна дія. Вплив зовнішньої історичної середи на розвиток суспільства виражається, зокрема, у дії закону історичної кореляції і за певних історичних умов може бути настільки значним, щоб компенсувати "відносну нерозвиненість ... пануючого способу виробництва" . Так, наприклад, згаданий закон дозволяє зрозуміти таке явище, як перехід древніх германців і слов'ян від первіснообщинного до феодальних лад, минувши рабовласницький устрій, в особі древнього Ріш що повністю втратив всякі історичні перспективи. Через дію закону історичної кореляції суспільства, що вступили в ту або іншу формацію пізніше за інших, значно відрізняються від попередників по своєму елементарному складу, оскільки в нових історичних умовах стає очевидною непотрібність одних і необхідність зміни інших, традиційних для даної формації, суспільних інститутів .

Необхідно відзначити також взаємообумовленість внутрішніх і зовнішніх детермінантів, стосунки між якими утворюють своєрідний "замкнутий круг". Наприклад, економічні чинники соціальної системи залежать від природних умов і міжнародних відносин, а екологія, у свою чергу, детермінизована економічними чинниками (на зразок того, що застосування досконаліших засобів виробництва дозволяє раціональніше використовувати сировину і інші ресурси) і тими ж міжнародними умовами (економічні проблеми, що гостро стоять, можуть бути вирішені лише спільними зусиллями всіх країн: що передбачає наявність сприятливого міжнародного клімату).

Слід підкреслити, що роль різних чинників в системі детермінації якого-небудь соціального явища не є однаковою: якщо одні детермінанти визначають його виникнення, функціонування і розвиток, то інші лише впливають на нього. Відповідно всі детермінуючі чинники соціального явища найбільш спільним чином можна визначити як головні і неголовні (другорядні). Дана класифікація не збігається з діленням чинників на зовнішніх і внутрішніх, оскільки і зовнішні чинники (наприклад, природна середа, без якої існування суспільства неможливе) можуть бути головними.

Неоднакову роль головних і другорядних чинників в детермінації явища найбільш рельєфно можна відобразити за допомогою категорій "суть" і "явище". Перша категорія відображає внутрішнє "необхідне в речі", а друга - виявляє це "внутрішнє в речі" на поверхні, "через масу випадкових властивостей і зв'язків, що розкриваються в результаті її взаємодії з іншими речами". Відповідно можна виділити два основні рівні детермінації: "сутнісний" і "феноменологічний". Перший характеризується дією головних чинників, які визначають природу речі, її істотні, необхідні сторони; а другий - дією другорядних чинників, які, визначаючи одиничні риси речі, надають їй неповторному і своєрідному вигляду.

Слід зазначити і надзвичайне багатство і різноманіття людської історії, де повторення подій трапляється виключно рідко. Причиною тому є надзвичайна складність суспільної системи, кожен елемент якої випробовує вплив безлічі інших, що робить його поведінку, загалом і основному що підкоряється законам системи, в конкретному і в деталях непередбачуваним. Дія безлічі другорядних детермінантів, не що визначають зміст того або іншого соціального явища, а що лише впливають на це явище, додає детермінації неоднозначний, статистичний характер.

Своєрідність і неповторність системи чинників, що детермінують

соціальні стосунки кінець кінцем і обумовлює неповторність і специфічність їх "зовнішності". В зв'язку з цим формування того або іншого типа абсолютизму в різних країнах (англо-французького, австро-пруського або іспанського варіантів) історична наука розглядує як результат взаємодії таких чинників, як спільний напрям історичного процесу і соціально-економічного розвитку тієї або іншої країни в даний період; визначувані ними співвідношення класових сил і результат їх боротьби, соціальна зовнішність дворянства, положення королівської влади і напрям еволюції державних установ, міжнародні економічні і військово-політичні відносини.

Аналіз однотипних соціальних стосунків дозволяє зрозуміти взаємозв'язок головних і другорядних детермінантів як єдність спільну і особливого в детермінації кожного типа соціальних стосунків. Розглядаючи в зв'язку з цим буржуазні революції у ряді країн, можна прийти до виводу, що різноманітність форм їх прояву (локальні особливості) є результатом взаємодії спільних причин, а саме суперечностей у феодальному способі виробництва при безлічі інших чинників як національного, так і інтернаціонального порядків. Так, якщо в Англії вже в Ху11 столітті сталося відділення виробника від засобів виробництва і капіталістичний переворот здійснився в найбільш "чистому" вигляді, то в Росії буржуазні революції зачала XX століття із-за слабкості і боязкості російської буржуазії, що проводила політику компромісу по відношенню до поміщиків, так і не змогли знищити феодально-кріпосницькі пережитки - навіть Столипінською реформою. Значним гальмом на шляху розвитку приватного промислового підприємництва в колоніальних і залежних країнах Азії і Африки до недавнього часу виступала експансіоністського характеру політика імперіалістичних держав, що прагнули перетворити ці країни на свій сировинний придаток і тому що навмисно консервували в них відсталі феодальні стосунки.

Отже, що детермінують чинники як елементи системи детермінації явища найбільш спільним чином можуть бути підрозділені на внутрішніх і зовнішніх, головних і другорядних. Разом з тим, наявність багатообразних детермінантних залежностей показує недостатність подібної класифікації, націлюючи пізнання на виявлення специфіки кожного елементу. Різні види зв'язків, утворюючи в сукупності систему його детермінації, з одного боку, "не сводимы один до одного", а з іншою, - "не діють в абсолютно чистому вигляді", взаємодоповнюючи один одного.

Найбільш вдалим варіантом типології видів детермінації є запропонована класифікація Я.Ф. Аськиним на основі тимчасових стосунків . Перевага його підходу полягає в тому, що він поставив теорію детермінізму в зв'язок з діалектичною концепцією розвитку. Відповідно таким тимчасовим модусам, як минуле, сьогодення і майбутнє, виділяються три основні типи детермінації: детермінація з минулого, з сьогодення і з майбутнього, які можуть виступати як в матеріальній, так і в ідеальній формах. Детермінація минулим представлена такими видами, як причинність, умови і зв'язок станів; детермінація сьогодні - видами: функціональна залежність, кореляція, системна детермінація; детермінація майбутнім - видами: детермінація метою, зачатки майбутнього в явищі.

Розглядаючи часовий аспект слід погодитися з А.С. Борщевим, що затверджує що зв'язки детермінацій можуть бути випадковими, разовими, а можуть носити і істотний, стійкий, такий, що повторюється характер. Останні виступають як закони структури, функціонування і розвитку явища.

У літературі суспільні закони підрозділяються на три групи:

1) закони, що виражають взаємозв'язок матеріальних сторін суспільної структури;

2) закони, що виражають зв'язок елементів духовного життя суспільства;

3) закони, що виражають взаємозв'язок матеріальних ідеологічних стосунків.

Залежно від ролі в соціальній системі суспільні закони також діляться на соціологічних і закони окремих сфер суспільного життя. Відносна особливість соціологічних законів полягає в тому, що вони виражають природу суспільства як цілого, виступаючи як основа взаємодії між різними сферами і сферами суспільного життя.

Оскільки виникнення, існування і розвиток будь-якого явища здійснюється по певних законах, то "помологічна детермінація" (на думку В.Н. Панібратова, що ввів в науковий обіг термін "помологічний детермінізм", він "розкриває концепцію детермінізму, інтерпретуючи останній через категорію закону") виступає, по суті, як основа системи його детермінантів. Взаємозв'язок законів соціального явища утворює своєрідний "каркас" системи його детермінації, навколо якого групуються всі інші - випадкові, скороминущі - детермінуючі чинники. Таким чином, системний підхід в єдності з узагальненим розумінням детермінізму дозволяє встановити структуру системи чинників, що детермінують розвиток суспільства, і класифікувати їх на різні види.

Нарешті, зупинимося на характеристиці причинності суспільного розвитку, як центральному моменті концепції соціального детермінізму. Соціальні причини розвитку суспільства розчленовуються на джерела і рушійні сили цього розвитку. Їх пізнання дозволяє проникнути в суть суспільного буття. До джерел розвитку слід віднести внутрішні діалектичні суперечності. Це найглибша причина. Рушійні сили розвитку - це спільні, істотні, необхідні, стійкі детермінанти розвитку. Таким чином, до соціальних причин слід віднести об'єктивні умови: суспільні стосунки - з одного боку і діяльність осіб з іншою. Історія і соціальні стосунки людей, звичайно, не існують і не можуть існувати у відриві від самої особи.

2. СОЦІАЛЬНА ДЕТЕРМІАЦІЯ ОСОБИ ЯК СУБ'ЄКТА СУСПІЛЬНИХ СТОСУНКІВ

Визнання соціальної детермінації в розвитку і життєдіяльності особи у філософії кінця ХХ століття можна вважати за факт, що відбувся. Проте подальше поглиблення в механізм цієї детермінації дозволяє побачити різноманіття підходів і позицій, деколи взаємовиключних один одного. Звертаючись до проблеми детермінації особи з боку суспільства, виправданим на наш погляд було б розглядувати цю проблему на особовому рівні, а на рівні особи проблема впливу на неї суспільства - це проблема особової свободи. У історії філософії ця проблема вирішувалася по-різному.

Стародавній світ (Греція, Рим) знав особисту свободу тільки як протилежність рабству; що не всякий знаходився в стані рабства визнавався вільним, хоча його свобода піддавалася дуже багатьом обмеженням і утрудненням з боку держави (державна влада тоді могла вільно розпоряджатися життям людини і його майном), моральних принципів і суспільної свідомості людей того часу. Боротьба в окремі періоди за політичні свободи, древні зовсім не прагнули до свободи особи в сучасному сенсі слова. Навіть ті мислителі, які особливо гостро відчували недоліки суспільного устрою того часу (Платон, Аристотель), в своїх побудовах ідеальнішої держави анітрохи не підносилися над сучасними ним поняттями, допускаючи для держави вторгнення в особисту сферу і приниження людини як осіб.

Середньовіччя, коли по суті влада світська підмінялася владою духовною, не сприяло розвитку особи і її свободи. На думку Н.А. Бердяєва, "недостатність середньовічної свідомості перш за все полягає в тому, що не була розкрита по-справжньому вільна, творча сила людини і чоловік на середньовічному світі не був відпущений на свободу для вільної творчої справи, для вільного творення культури" . Отже, середньовічна ідеологія і політика, по-своєму дисциплінуючи людину, а разом з тим і його свідомість, вчинки, волю, примушували індивідуума відмовлятися від формування себе як особи. Для того, щоб стати особою, людині необхідно було звернутися до власної суті: своїй волі, свідомості, свободі, знайти упевненість в собі, діяти по-новому в різних областях своєї життєдіяльності. У Західній Європі цей процес починається з епохи Відродження. "Цей історичний період, - пише Н, Бердяєв " стоїть під знаком відпущення на свободу творчих сил людини, духовної децентралізації, відриву від духовного центру, диференціації всіх сфер суспільного і культурного життя, коли всі області людської культури стають автономними" . Все це формувало передумову для "відкриття людини людиною" і для відкриття в нім особи.

Таким чином, виникало прагнення позначити особливу сферу для особи, куди не могли б втручатися ні держава, ні його деспотичні органи, ні суспільні колективи (або маси), які можуть бути в такому ж ступені деспотичні по відношенню до свободи особи, як і державні структури. Англійська Велика хартія вільностей, американська Декларація Незалежності, французька Декларація Прав людини і громадянина, "Російська правда" ("Конституція") декабриста П.І. Пестеля і інші акти - все це прикмети складного і повільного шляху до свобод особи, бачення особи як суб'єкта історичного процесу.

Можливо, тут позначилося і те, що саму філософію ХVIII-XIXст. украй мало цікавила проблема свободи особи: вона не була поставлена ні Гоббом, ні Локдом; навіть Руссо визнавав якусь необхідність існування "суверенітету", який має бути "всім", не знаючи обмежень ні в чому, оскільки інакше це буде вже не влада. Правда, по Руссо, держава і влада існують для того, щоб охороняти свободи осіб, але практично це не здійснювалося ні в самій Франції, ні в яких-небудь інших державах миру аж до революційних напрямки середини XIX століття.

Специфіка суспільств Сходу визначалася тим, що в його структурах виділялися два основні полюси: система більш менш замкнутих і розрізнених сільських громад і централізована державна адміністрація ("східна деспотія"), що стояла над всіма. Тут існували різноманітні клани, касти, секти, земляцтва, общини і інші об'єднання, які жорстко визначали (детермінували) місце людини в суспільстві. Вироблені на Сході корпоративні зв'язки були закріплені традиціями і освячені релігійними нормами. Система цих зв'язків стала основою соціальної структури, причому, її консервативність цілком відповідала політичному деспотизму східної держави по відношенню до особи. В результаті взаємозалежності держави і його замкнутих соціальних структур створилися умови для надзвичайної стабільності, незмінності, застійності країн Сходу.

Таким чином, слід визнати, що на всьому протязі історії людства, аж до наших днів, розвиток соціальних стосунків складається не на користь особи, її свобод і плідного функціонування. У основу стосунків в суспільстві кладеться принцип підпорядкування і самопідкорення людини спочатку роду-племені, а потім державі, різним колективам, де над всіма іншими принципами підноситься принцип єдності, найбільш значно обумовлений у філософії Гегелем: "... усесвітній історії .,. індивіди служать лише як засіб її поступальної ходи" .

Будучи істотою суспільною, людина здійснює свою діяльність не ізольовано, а в процесі взаємодії про іншими людьми. При цьому кожна людина переслідує свої власні, свідомо поставлені цілі, а спільний підсумок ("рівнодійна") такої безлічі прагнень, що діють по різних напрямах, і з різноманітних дій на зовнішній світ " це, власне, і є історія. Питання зводиться до того, чого хоче ця безліч окремих осіб. Воля визначається пристрастю і роздумом. Але ті важелі, якими безпосередньо визначаються пристрасть і роздуми бувають найрізноманітнішого характеру.

Визнання детермінованої людських вчинків дає об'єктивну картину (основу) для наукової оцінки соціальних дій осіб. Центральною ланкою механізму соціальної детермінації діяльності людей є їх потреби і інтереси, бо, саме з їх допомогою і через них об'єктивне переводиться в суб'єктивне і завдяки ним формується специфічний соціальний суб'єкт зі своїми прагненнями, цілями, очікуваннями; вони спонукають людей до діяльності, є джерелом їх активності. У цьому сенсі вони виступають безпосередніми детерминантами і спонукальними мотивами людської діяльності. Отже, люди діють відповідно до своїх потреб і інтересів. Але щоб стати спонукальним мотивом до діяльності, і ті та інші мають бути усвідомлені. Тому свідомість у вигляді "усвідомлених спонук" виступає необхідним евеном, що є посередником, в ланцюзі детермінації людської діяльності

У структурі діяльності можна виділити наступні елементи: мета, засіб, результат.

У зв'язку з конкретизацією ідеалу (у свідомості) встає важлива проблема вибирання засобів для здійснення поставлених цілей, а також визначення відрізання історично необхідного часу. Мова йде про тому, щоб ці засоби були достатні і щоб вони відповідали поставленій меті. Правильно поставлена мета і відповідні засоби її досягнення з більшою вірогідністю дозволяють досягти адекватного результату. Серед безліч конкретних соціальних цілей, на які розпадається процес здійснення ідеалу в кожен історично конкретний відрізок часу, необхідно визначати ті, здійснення яких дасть найбільший соціальний ефект, що дозволяють наблизити здійснення інших соціальних цілей і ідеалу в цілому

Соціальні цілі перетворюються на .конкретно історичні завдання для соціальної політики і практики. Відзнака цілей від завдань полягає в тому, що цілі можуть визначатися як деяка віддалена перспектива без реального врахування наявних сил і можливостей. Історичне завдання ставиться тоді, коли для її здійснення дозріли об'єктивні і суб'єктивні умови.

Проблема збігу соціальних цілей і результатів діяльності є основоположною для розгортання процесу свідомої творчості в історії. Пізнання істотних зв'язків і закономірностей суспільного розвитку є передумовою успішної і свідомої соціальної діяльності, що включає формування соціально-значущих цілей і їх реалізацію.

Для з'ясування діалектичної єдності об'єктивної детермінації і активності суспільних суб'єктів істотне значення має категорія проблеми. Вище мовилося, що потреба є внутрішнім спонукачем активності. Проблема ж виникає як усвідомлення суперечності між потребами і умовами їх задоволення. Проблема - це суперечність (подолання труднощів) в процесі задоволення потреб. Спробуємо деталізувати це. Так, потреби завжди існують як певний стан суб'єкта, а саме, співвідношення між готівці і належним. Це співвідношення може виступати і як різниця і як суперечність. Належне противоречит наявному, якщо немає умов для переходу одного в інше, тобто за наявних умов неможливо досягти належного. Різниця ж між готівці і належним ще не складає перешкоди для задоволення потреби. Таким чином, можна визначити ієрархію станів потреби по можливості їх задоволення.

Співвідношення між готівці і належним фіксується в понятті "Ступінь задоволення потреб". Визначається вона наявними умовами для задоволення потреб. Якщо цих умов недостатньо, то наявне не може перейти в належне, тобто потреби не знаходять свого задоволення. Неможливість переходу від наявного до належного і виражається категорією "проблема".

Якщо потребу характеризує належне як відмінне від того, що є, то проблема характеризує суперечність між ними. Для суб'єкта ж проблема, нагадаємо, виступає як труднощі, складнощі на шляху задоволення потреби, які треба подолати. Ось простий приклад. У математичних підручниках після перерахування умов ставиться завдання: "потрібно знайти...". Цим виражається потреба рішення. Але само рішення, у свою чергу, передбачає проведення низку математичних операцій (дій). Без знання їх, без уміння ними оперувати, як неодмінній умові рішення задачі, виконання завдання залишається нерозв'язною проблемою. Не випадково в деяких словниках термін "проблема" пояснюється як "завдання".

Тому задоволення не всякій потребі є проблематичним, а лише такий, для задоволення якої відсутні умови. Отже, проблема є усвідомлення відсутності в наявному умов для переходу в належне. І якщо для лави потреб шляху і способи їх задоволення очевидні і носять репродуктивний характер, то інші, складаючи проблемну ситуацію, примушують використовувати творчий потенціал суб'єкта. Найважливішим етапом вирішення проблеми є пошук або створення умов для переходу наявного в належне. У цьому, на наш погляд, знаходить вираження певний вид стосунків між суб'єктом і об'єктом діяльності (наприклад, якщо потреби можуть задовольнятися за існуючих умов, то проблема спонукає створювати нові необхідні умови). Об'єктивні умови життєдіяльності суб'єкта безпосередньо знаходять віддзеркалення в потребах, породжує і визначаючи їх якісно і кількісно. Об'єктивні умови, отже, виступають визначальною стороною в їх взаємодії з потребами. Потреби ж, поставлені в проблемах, вимагають діяльності суб'єкта по перетворенню умов в об'єктивних і суб'єктивних структурах реальності.

Істотним елементом в мотивації людської діяльності є ціннісний момент (ціннісне відношення, цінності, оцінка). Однією з підстав значущості цього елементу є відношення "людина - світ", В найзагальнішому плані воно передбачає можливість двоякого розуміння місця і ролі людини: а) людина є чинник розвитку світу; б) світ є чинник розвитку людини. При всій діалектиці цих стосунків, відмінності, безперечно, очевидні. У першому випадку ми звертаємо увагу на об'єктивну характеристику миру і беремо його самого по собі. Людина при цьому виступає як одна з умов зміни миру, і саме це його властивість, його функція, стає такою, що визначає. У другому випадку ми перш за все з'ясовуємо, що є мир для людини. Тут не має значення, що є світ сам по собі, важливіше те, як мир відноситься до людини.

Природно, що для цього необхідно з'ясувати поняття "світ”. Але тут виникає ще один момент, а саме, неможливість обмежитися пізнанням світу, даним людині в діяльності його. Тут і виникає питання, - як повинна діяти людина? Мало того, що він повинен діяти, виходячи від пізнання світу. Він повинен діяти, виходячи з розуміння того, що йому потрібне. А таке розуміння неможливе без оцінки навколишнього світу в його відношенні до людини і без пізнання цього відношення.

Очевидно, таким було сприйняття навколишнього світу первісною людиною. Спочатку він представлявся йому і жорстоким, чужим, ворожим і, в той же час, таким, що дає пищу, дах, в нім же можна було знайти захист і порятунок. Тобто, в самій природі людина розрізняла хороше і погане, вороже і дружнє. Звідси виросли і хоча і генетично і логічно вони між собою тісно зв'язані.

Проведене розрізнення стане, ймовірно, істотним, коли ми звернемося до практики, до діяльності. Пізнання, направлене на з'ясування того, що є мир і людина в світі, представляє мир як об'єкт. І скільки б ні мовилося, що "людина суть творець", не знімається питання, а "яка справа до цього природі?". Не виключено, що людина може виявитися зайвою у всесвіті, зайвою в світі законів природи, в світі необхідності, І це "доводиться" і "спростовується". Очевидно, це потрібно. Але ще більше потрібно з'ясовувати, як люди сприймають навколишній світ: чим він для них хороший і чим поганий, І - чому? А в цьому поясненні ("чому?") не повинно бути місця об'єктивізму: "так є тому, що так є від століття і так буде у віка століть". Питання "чому погано?" повинен мати на увазі: так бути не повинно. Тоді і стане ясне місце людини в світі, - він сам, через свою діяльність, визначить в нім своє місце.

Різні сенси вкладають люди в своє відношення до світу саме тому, що світ по-різному сприймають. Вони думають не одне і те ж "про щось", вони думають про одне і те ж по-різному. Було б помилковим проголошувати який-небудь погляд, точку зору єдино прийнятними. Але тоді знову виникає питання - "що є істина?". Марксизм стверджує, що істина на стороні прогресивних суспільних груп. А як бути, якщо серед цих груп з'явилися розбіжності? Адже їх не можна міряти прихильністю до раніше єдиної позиції. В даному випадку поважно, що з'явилися нові осмислення, нові стосунки до того, що оточує, нові його оцінки. Як підкреслив один з дослідників, "істина є, але монопольних її володарів немає. Бо істина внутрішньо натхненна і динамічна, а наша "хоче до панування" - і над соціальністю, і над сферою духовних стосунків - веде нас до внутрішньої статичності і омертвляння".

Можна помилятися в тому, що є мир сам по собі. Але не можна не древні вірування (анімізм, тотемізм, магія) і міфи. Можливо, хто саме суб'єктивне відношення до навколишнього світу про необхідністю породило міфологічну свідомість людини. Потім настав етап, пов'язаний із становленням господарства, що проводить, пояснення: чому світ в одному випадку добрий, а в іншому - ворожий. Тут вже потрібно було знати, чим мир є сам по собі (спотворений світогляд привів до форм релігійних уявлень, що ускладнилися, у вигляді політеїзму і тому подібне). Але це все ж було похідним від відчуття, оцінки навколишньої дійсності. Ясно, що на деякій стадії пізнавальна функція як би відокремилася від практики, стало самодовлеющей або представлялася такою. Пояснення світу привело людину до реальної можливості змінювати його, чим він і зайнявся. Проте сама діяльність по перетворенню миру, приводячи до його зміни, через цей змінений світ знов поверталася до людини, як об'єкт, і, таким чином, питання про те, чим є мир по відношенню до людини, не знімалося.

З ускладненням людської практики і ускладненням життя суспільства сама можливість доброго і злого "відношення до світу" у людини не зникла. Вона трансформувалася відповідно до структури соціального, що ускладнилася. Тепер відчуття, уявлення про "злий" і "добрий" світ стали різними біля різних соціальних груп. Більш того, чинники позитивні і негативні в житті людини багато разів ускладнилися завдяки його власній діяльності. Проте само сприйняття миру не виключило його як чинника, що впливає на людину, тобто, не виключила оцінки миру як доброго або поганого. Отже, питання "що є мир" не збігається з питанням "що є мир для людини". Оскільки перший є лише часткою другого, значить, він лише розкриває другий, більш загальне питання. Таким чином, хотілося б підкреслити, що ціннісне відношення ширше, фундаментальніше, значніше, ніж відношення пізнавати, відчувати, не розуміти, не можна помилитися в тому, який він для людини, - добрий або поганий. Для одних він поганий, для інших добрий. Хто має рацію, - це розсудить діяльність, практика. Уявлення про те, що світ треба приймати таким, який він є.

Таким чином, однієї із специфічних особливостей причинності в соціальному житті є те, що цілі, які свідомо ставить перед собою людина, виступають необхідною ланкою ланцюга причин і наслідків, що опосередковує. Вибір того, як діяти, люди роблять самі, і роблять його під впливом того, як розуміють обставини, що склалися, і до чого прагнуть.

ВИСНОВОК

Проблема соціальної детермінації під кінець століття, мабуть, найбурхливішого по народженню і краху цілих світоглядних систем, залишається одній їх найзмістовніших і родючіших. Звільняючись від зайвої ідеології, з'являється можливість дійсно використовувати принцип детермінізму як інструмент соціального пізнання має об'єктивну евристичну цінність. Особливо це стосується аналізу суспільних стосунків взагалі і сучасних зокрема. Визнання принципу детермінізму основоположним у вивченні особи також примушує по-новому оцінити і переосмислити багато що з того, що вважалося за непорушний ще не так давно. Нам представляється перспективним подальше дослідження даної проблематики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аськин Я.Ф. Філософський детермінізм і наукове пізнання. - М., 1977.

2. Аскин Я.Ф. Философский детерминизм и научное познание. - М., 1977.

3. Чинакова Л.И. Социальный детерминизм. - М., 1985.

4. Афанасьев В.Г. Общество, системность, познание и управление.- М., 1986.

5. Кузнецова В.В. Человек в контексте социальных форм жизнедеятельности. - Саратов, 1995.

6. Матвеев Р.Ф. Теоретическая и практическая политология. - М., РОССПЭН, 1993. - С. 94-102.

7. Сб.: Общественная практика и общественные отношения. - М., 1989.

8. Современная западная философия / Словарь. - М., 1991.

9. Большая советская энциклопедия. - 3 изд. - Том 14. - С. 162.

10. Петров Ю.В. Указ. соч. - С. 32.

11. БСЭ. -3-е изд. - Том 15. -С. 241.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений06:50:53 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
15:33:46 25 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Детермінація суспільних стосунків

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151228)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru