Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Статья: Проблеми вивчення історії української журналістики

Название: Проблеми вивчення історії української журналістики
Раздел: Рефераты по журналистике
Тип: статья Добавлен 23:43:21 14 октября 2009 Похожие работы
Просмотров: 450 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

М. Нечиталюк. Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна, e-mail: admgrf@franko.lviv.ua

Оглядаючи сьогодні стан наукового вивчення української преси від її зародження і донині, маємо достатні підстави стверджувати, що впродовж минулого, ХХ століття, сформувалася і розвинулася окрема наукова галузь журналістикознавства - історія української журналістики, яка співіснує з такими відносно самостійними науковими дисцип­лінами, як історія і теорія преси (пресознавство, часописознавство), історія і теорія публіцистики (публіцистикознавство) та телерадіожурналістика.

Питання про час і місце зародження загальної науки про журналістику має, на наш погляд, дискусійний характер. Автори першого теоретичного курсу “Українська жур­налістика на тлі доби”, виданого у 1993 році в Мюнхені, Ольгерд Бочковський і Степан Сірополко дотримуються погляду, що “Батьківщиною теорії журналізму доводиться визна­ти Німеччину”(1). Початки наукової теорії про журналістику вони виводять з факту викладання систематичних курсів журналізму у німецьких університетах, починаючи з 1895 року, та появи перших підручників професорів Коха, Бюхера, Брунгубера і Довіфата. Усі ці підручники, підкреслюють вони, вийшли в першому десятиріччі цього століття (тобто, ХХ-го. - М.Н.) й ще досі не втратили свого педагогічного значення (1; 18). Цілком зрозуміло, що названа наукова література про журналістику, яка вважалася першим “обґрунтуванням самостійної “науки про часопис” (1; 18), стала певним джерелом для написання ще у 1937 році незакінченого курсу Ольгерда Бочковського “Основи журналіз­му” та його продовження, яке здійснив Степан Сірополко, користуючись найновішою, у межах 30-х років, спеціальною літературою, поданою наприкінці його праці. Крім німе­цьких підручників з теорії журналістики, діаспорні теоретики української преси користувалися більш широкою лектурою, у тому числі - підручником француза Де-Жувнеля “Журналізм у 20 лекціях” та неназваними працями цитованого історика англійської преси Робинса. Отже, вони спиралися на світову літературу з журналістики, з одного боку, і на практичний досвід української преси, зафіксований у багатьох статтях, друкованих переважно у львівській газеті “Діло” та зарубіжній (чеській) періодиці - з другого.

У тісному зв’язку із західноєвропейською теорією журналістики треба, мабуть, розглядати і появу у Регенсбурзі 1946 року першого навчального курсу для студентів Українського технічно-господарського інституту українського емігранта Аркадія Животка “Історія української преси” (на правах рукопису, обсягом 196 сторінок машинопису та з до­датком широкої бібліографії спеціальної літератури і джерел). Пізніше, у 1989-1990 роках, цей курс перевидано поліграфічним способом у Мюнхені, а в 1999 році - у Києві (6). Незважаючи на дуже недбалу коректуру мюнхенського видання, воно тривалий час залишалося одним із найгрунтовніших посібників для студентів-журналістів і, мабуть, залиша­тиметься аж до появи проектованого, але ще не написаного багатотомного корпусу “Історія української журналістики”. Що ж до можливих навіювань з боку німецьких науко­вих джерел, впливів і можливих запозичень, то це питання ще потребує вивчення. Тільки в порядку припущення, можна було б шукати концептуальних зв’язків з німецькими катедер-журналістами у виробленні А. Животком структурно-хронологічної періодизації журналістського процесу. Але для цього потрібно звернутись до німецьких джерел.

Названі дві наукові праці трьох представників української діаспори, що походять зі Східної України (Бочковський - з Херсонщини, Сірополко - з Полтавщини, Животко - з Вороніжчини), - це ніби вершина наукового айсберга, в основі якого - колосальний узагальнений практичний досвід професійних журналістів, редакторів, видавців. І то­му було б не зовсім слушно вважати ті підручники днем народження журналістикознавства як всезагальної науки про засоби масової інформації, так само - історії української журналістики як окремої галузі наукових знань. При більш пильному погляді на історичні джерела ми можемо і повинні бачити попередників і в Німеччині, і в Україні, що закла­дали перші цеглини для надбудови, тобто для формування історико-журналістської науки. Придивімося до цих першоджерел в Україні.

Формування історії журналістики як науки в Україні починалося від первісних спроб систематизації наших знань про журналістику і періодизації журналістського проце­су. Перші ознаки наукового підходу до вивчення української преси бачимо у проблемних статтях Івана Франка 80-х, 90-х і 900-х років (“Наша публіка”, “Альманах чи газета?”, “Дещо про нашу пресу” та ін.), у підсумковій статті Осипа Маковея “П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики” (ЛНВ. - 1898), де автор вперше запропонував періодизацію галицької преси (три періоди: 1848-1861; 1861-1873; 1873-1898). На початок ХХ століття припадає спроба Івана Франка застосувати у “Нарисі історії українсько-руської літерату­ри” (Львів, 1910) комплексний літературознавчо-журналістський метод дослідження і літератури, і журналістики. Цей історичний нарис, на відміну від інших аналогічних праць (наприклад, “Історії літератури руської” Омеляна Огоновського, 1893; або “Огляду історії українсько-руської літератури” Олександра Барвінського, 1910), відзначається хроноло­гічно-порічним оглядом змісту періодичних видань та опублікованих там художніх, публіцистичних і наукових творів, статистично-науковою об’єктивністю та максимальною біб­ліографічною інформативністю з критичним підходом до оцінки періодичних видань, редакторів та видавців. Історичний нарис Франка про літературу і пресу охоплює майже все Х1Х століття, за винятком 90-х років. Дотримуючись вимог наукового жанру книжки про літературу (жанру “нарису”), Франко свідомо відхиляється від проблем суто журна­лістських (це він робить у своїх проблемних статтях у пресі), а підходить до преси як до трибуни художнього і науково-публіцистичного слова. Літературознавчий підхід до преси тут досить помітний. На цей період, тобто на початок ХХ ст., припадає дуже активна й оригінальна розробка Франком теорії публіцистики, якою він почав цікавитись ще у ран­ньому часі, у журнальних виступах 70-80-х років. Теоретичні здобутки Франка у цій галузі досліджувалися у ряді франкознавчих праць, зокрема у книжці І.Курганського “Майстерність Франка-публіциста” (1974) та моїх - “Публіцистика Івана Франка: Семінарій” (1972) і “Зброєю публіциста” (1981). Недарма франкознавці називають Франка “зачинателем теорії публіцистики”.

Підсумовуючи, можна заявити, що питання наукознавства в журналістиці ще не розроблені настільки глибоко, щоб можна було чітко сформулювати концепцію історич­ного розвитку української преси.

На початках ХХ ст. порушувалась ще одна важлива для формування історичної науки про українську пресу проблема - про час і місце її зародження. Вона й досі диску­сійна. У 1912 році в статті “З-зарання української преси в Галичині”, надрукованій у “Записках Наукового товариства ім. Шевченка” (т.У), М.Возняк спробував уточнити періоди­зацію О.Маковея і посунути вглиб початки галицької преси. На його думку, “українські альманахи в Галичині з-перед 1848 року приготовили в нас грунт під пресу” (3; 140); таки­ми він вважає два випуски альманаху “Вінок русинам на обжинки” І.Головацького з 1846 і 1847 років.

Ніби у відповідь на “галицький варіант” початків української періодики відомий галицький дослідник і журналіст В. Щурат (до речі, постійний опонент М. Возняка) у ювілей­ній статті “Початки української публіцистики”(13) першим пресовим виданням оголосив харківський журнал “Украинский вестник”, виданий у 1816 році. Згодом цю думку запе­речив І. Брик, виступивши у 1921 році в “Збірнику Львівської Ставропігії” з вагомим науковим обґрунтуванням газети “Зоря Галицька” як першого часопису в Україні (2), на що одержав принципову відповідь у брошурі І. Кревецького “Початки преси на Україні” (Львів, 1927) (8), у якій автор відстоював концепцію про іншомовну пресу як зачинателя української преси в Галичині. Першою такою газетою автор уважав французьку “Gazette de Leopol” (“Львівську газету”), яку видавав протягом 1776 року французький комер­сант Шевальє де Оссуді за зразком аналогічних французьких газет у Варшаві (1758) та Відні (1759-1788). І. Кревецький звернув увагу на численну польську періодику, яка заполо­нила Галичину разом з німецькою пресою аж до появи “Русалки Дністрової” у 1837 році. Ці факти підштовхнули його до такого висновку: “Львів аж до 1812 р. був одиноким на всю Україну містом, де раз-у-раз появлялися часописи і яке під сим оглядом на 35 літ випередило всі інші міста України” (8; 6). Щодо Східної України, то першою газетою у Хар­кові він називає російськомовний “Харьковский еженедельник” (1812), в Одесі - три журнали французькою мовою (“Messager de la Russia Meridional” - 1820, “Troubadur d’Odessa” - 1822, “Journal d’Odessa” - 1824”) і два - російською (“Вестник Южной России” - 1821, “Одесский вестник” - 1828), у Києві - нездійсненний проект іноземця Фрідріха Моріца “Киевская газета” (1834). Таким чином, за І.Кревецьким, проблема початків української преси розв’язується на користь не національної, а іноземної періодики. З цього випливало, що іноземна преса, особливо в Галичині, мала потужний вплив на українського читача і цим стримувала прагнення мати свою українську національну пре­су, задовольняючи його інформаційні потреби.

Перед істориками преси вже давно постала проблема - “Що вважати за українську пресу?”. Так її уперше сформулював відомий український бібліограф, історик і теоретик преси В. Ігнатієнко у двох статтях та брошурах: “Українська преса (1816-1923): Історико-бібліографічний етюд” (1926) і “Бібліографія української преси (1816-1916)” (1930). На поставлене запитання він відповідає так: “… до визначення “що вважати за українську пресу” мусимо прикласти принцип територіально-етнографічний, комбінований з принци­пом мови… можемо вважати за українську пресу всю пресу, що виходила на території України та по інших землях, заселених українцями, друковану всіма українськими діалек­тами, говорами та всіма правописами (ярижкою, фонетикою). Але до цього, - продовжує він, - треба додати й ту пресу, що виходила іншими мовами (російською, французькою, німецькою, англійською) та обстоювала і відбивала інтереси української культури”, і уточнює, що пресу іншими мовами або двомовну “треба вилучити в окрему групу і розглядати як окреме явище українського життя” (7; 7).

А тепер спробуємо якось поєднати ці рекомендації з навчально-методичною літературою нашого часу. У сучасних навчальних програмах і посібниках з історії українсь­кої журналістики двомовна та іншомовна преса не відокремлюються від української, а розглядаються в одному хронологічному контексті. Так, у робочій програмі курсу у темі № 2 “Зародження української преси” виділено два питання:

1) Перший тижневик французькою мовою у Львові;

2) Польська преса у Львові. У навчальному посібнику “Історія української дожовтневої журналістики” (Львів, 1983) є окремий параграф “Іншомовна журналістика в Галичині” з такою оцінкою: що в цій пресі “життя українського населення знаходило слабке відображення; за незначними винятками, українські проблеми, питання мови та культури на їх сторінках не ставились”.

Це, звичайно, дуже загальна й апріорна характеристика, як свідчення недослідженості польської преси в Галичині. Дуже мало мовиться про іншомовну пресу в Україні і Галичині у курсі А. Животка “Історія українсь­кої преси”. У параграфі “Народження преси на українських землях” є згадка про першу французьку газету, але жодної - про численну польську; ще одна згадка є про дві німецькі газети, що видавалися у Відні з 1901 року (“Ruthenische Revue” i “Ukrainische Rundschau”). Який же висновок? Історія іншомовної преси в Україні та за її межами до сьогод­ні найменш досліджена.

У зв’язку з перебудовними процесами в Україні на початку 90-х років дещо пожвавилося наукове вивчення історії української преси та видавничої справи, яку розгорнув Науково-дослідний центр періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН. Перед наукою на цьому етапі постали нові проблеми. Одними з перших визначились методологічні проблеми, і зрозуміло чому. Догматичні підходи і принципи до вивчення та пояснення журналістських фактів минулого, які панували у доперебудовні часи, стримували можливості виявлен­ня і залучення до наукового досліду усієї численної спадщини національної преси. Треба було відмовитись від штучного, тенденційного поділу її, як було раніше, на прогресив­ну і реакційну, на революційно-демократичну і націоналістичну з наданням переваг першим над другими. Необхідність переоцінки методологічних принципів-догм минулого бу­ла очевидною для всіх.

Ось чому на передній план наукової дискусії виступила проблема періодизації історико-журналістського процесу, навколо якої зав’язалася очікувана дискусія (з участю І. Моторнюка, С. Костя, О. Мукомели), яка, на мій погляд, змусить замислитись і ще раз взятися до вирішення цього питання. Цю дискусію я спробував підсумувати у своїй статті “На шляху до багатотомної історії української журналістики”, але думаю, що це ще не вирішення справи в принципі. Було б дуже бажаним, коли б питаннями періодизації заціка­вились учені-суміжники (історики, філософи, соціологи). Словом, розроблену колективно періодизацію історії української журналістики слід удосконалювати.

Друге методологічне питання, винесене на обговорення, - про принципи журналістики, зокрема про принципи партійності, міжпартійності, правдивості і позапартійності преси. Це дуже відповідальна і складна проблема, яка не може бути остаточно вирішена без участі широкого кола теоретиків. Дискусія, яка виринула на самому початку обго­ворення її у 1992 році і потім тривала (4), викликала згодом, у 1999 році, появу дуже цікавої теоретичної статті В. Здоровеги у тижневику “Зеркало недели” під назвою “О партийности, денежных мешках, меценатстве, или что мешает свободе слова в Украине” (14), яка свідчила, що автор переоцінив свої погляди на партійність, висловлені раніше у статті “Правдивість журналістики”, опублікованій 1990 року у Віснику Львівського університету (серія журналістики, вип.16), і тепер сміливо виступив з критикою ленінської праці “Партійна організація і партійна література”, назвавши її “намордником на свободу преси”. Слушним є трактування автором сутності партійності в журналістиці. “Журналіст в демократичному суспільстві, - пише він, - зобов’язаний дивитись на світ немов збоку, згори, а не з групової купинки. Він повинен об’єктивно, по можливості правдиво розпо­вісти людям про те, що відбувається в світі”. У цих правильних словах узагальнено великий журналістський досвід.

Істинність такого погляду на суспільний обов’язок журналіста підтверджується конкретними історичними фактами з минулого української преси. Однак автор чомусь не зіслався для вагомого аргументування свого правильного положення про позапартійну чи надпартійну позицію журналіста на концепцію корифеїв нашої національної преси ми­нулого - Івана Франка і Михайла Грушевського, які ще наприкінці Х1Х ст. розробили і впроваджували в журналістську практику принцип “міжпартійності” преси (про що, до речі, вже писалося). А це означає, що проблема партійності журналістики ще не вичерпана і постає перед наукою як перспективна тема нових досліджень.

Третє питання методології журналістики, яке тільки поставлене, але ще не розроблене теоретично, - про комплексний конкретно-науковий метод дослідження історії пре­си. Це питання розглядається у статті “Про методику вивчення та принципи видання пресових текстів” (9), однак воно досі не викликало потрібного обговорення чи дискусії. Так само залишається за бортом наукових зацікавлень ще одна пекуча з практичного боку проблема - текстології преси. Важливість її диктується конкретною роботою НДЦП над укладанням багатотомної хрестоматії, що має лягти у підмурівок майбутньої багатотомної “Історії української журналістики”. Як показує досвід з виданням першого тому “Українська преса” (Львів, 1999), тут є багато дуже складних, зокрема текстологічних перепон, що гальмують справу. Такого типу видання, поза сумнівом, вимагають колективного авторства.

Нарешті ще одна, зовсім несподівана проблема, яка здавна цікавила і тривожила представників і журналістики, і літератури, і науки, а сьогодні набрала виняткової актуальності, як свідчить квітнева українська науково-практична конференція журналістів України. Йдеться про пошуки шляхів, відповідних форм і засобів до міжнародного спілкуван­ня, до входження України в загальноєвропейський контекст. У цьому зв’язку нині виникає необхідність розглянути деякі факти з історичного минулого, які мають і позитивний і негативний зміст, можуть бути навіть неприйнятні для нашої сучасності, але загалом мають певне пізнавальне значення при пошуках ефективних засобів зв’язку через журналіс­тику із Заходом. Принаймні вони підштовхнуть нас перейти від загальної фразеології і парадних заяв до конкретної програми дій. Що нам підказує історичний досвід?

Найдавніший слід устремлінь галицьких учених і літераторів до включення в загальноєвропейський культурний процес - це перша в Галичині мовно-публіцистична поле­міка 1834-1836 років, яку звичайно трактують як філологічну дискусію про правопис. Привід до полеміки дав український літератор і граматик Йосип Лозинський опублікованою у польському літературному органі “Rozmaitosci” (1834, №29) статтею “Про запровадження польського абецадла до руського письменства” (“O wprowadzeniu abecadla polskiego do piśmiennictwa ruśkego”). З пояснень Лозинського виходило, що він розробив проект входження української літератури в західноєвропейську культуру, що було можливим, на його переконання, тільки на базі прийняття латинського, тобто польського правопису. Він виступив проти панівного тоді кириличного правопису. Першим опонентом цього мо­вно-правописного проекту Лозинського став інший галицький літератор - Йосип Левицький, який того ж 1834 року надрукував, теж польською мовою, брошуру “Odpowiedź na zdanie o zaprowadzeniu abecadla polskiego do piśmiennictwa ruśkiego” та історик Денис Зубрицький (“O wprowadzeniu abecadla polskiego zamiast kirilicy do ruskiej pisowni” (опублікована щойно 1908 року в ЗНТШ).

У 1836 році полемічну відповідь Лозинському дав М.Шашкевич, який видав у Перемишлі брошуру польською мовою “Азбука і Abecadło”, де ґрунтовно заперечив і довів шкідливість прийняття “чужого правопису”, пишучи так: “Коли станемо вводити до слов’янських літератур чужі вислови, чужий спосіб думання, тоді в тіло, яке має душу, будемо вщіплювати чужу душу, що не приляже до народу” (12; 9). Автор вступної статті Михайло Тершаковець так коментує причину негативної критики концепції Й. Лозинського: “Шашкевич не згоджувався з думкою Й.Лозинського, що через польське абецадло вдасться “втілити” слов’янські літератури в загальну масу західноєвропейських літератур” (12; 6). Нас може зацікавити відповідь і пояснення Лозинського на критику Шашкевича. Він заявив, що писав тільки про азбуку, а не про літературу, мав на гадці, так як і Залеський (автор фольклорної збірки пісень українських і польських, надрукованих латинкою), зближення руської літератури до європейських лише за допомогою азбуки. “Тут мене Ша­шкевич не зрозумів, - заявив він. - Я бажав би собі, щоб цілий світ уживав одного письма” (11; 42). Єдиний всесвітній правопис - це, звичайно, фантастика. Але ідея набли­ження української літератури до європейських літератур - заслуговує пильної уваги дослідників.

Другий проект входження української літератури у західнослов’янський світ належав діячеві народовського руху Антонові Кобилянському, який видав полемічну відпо­відь Богданові Дідицькому, як редакторові газети “Слово”, написану українською мовою, але чесько-латинським правописом. Це - відоме “Слово на слово до редактора “Слова” (1861). Франко писав, що це була оригінальна спроба протистояння проти урядових спроб ополячення галицького народу. Більшість галицьких учених і літераторів засу­джувала подібні експерименти, що робилися під гаслом європеїзму. Свого часу Я.Головацький так потрактував цю справу: “Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польсь­ке “абецадло”, - пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський дух” (5; 36).

Інша, більш зручна форма європеїзму України - видання з інформаційною метою іншомовних українських газет і журналів у західних державах. На цю тему є ряд науко­вих статей. Найважливіші факти такі: Р. Сембратович видавав німецькою мовою “Ruthenische Revue” (1903); В. Кушнір - “Ukrainische Rundschаu” (“Український міжнародний ві­сник”), В. Дорошенко, М. Возняк та ін. - орган СВУ “Ukrainische Nachrichten” (“Українські вісті”) (1914). Ще була низка інших видань, наприклад, Д. Донцова (німецькою мовою “Кореспонденція народів Росії”, 1916).

Ще одна ефективна форма пропаганди українського слова в Європі - переклади українських художніх творів та публіцистики на європейські мови. Про переклади Шев­ченка і Марка Вовчка німецькою мовою, які зробив К. Климкович, Франко писав: це “змагання бути посередниками між російською Україною і Західною Європою” (10; 318).

Випробуваною формою проповіді українських ідей була в українській пресі полеміка з зарубіжною пресою, зокрема виступи Костомарова в “Основі” - його відповіді польській газеті “Czas” (“Час”), французькому журналові “Revue Contemporaine”, полеміка Антоновича з польським журналом “Biblioteka Warszawska” (“Бібліотека Варшавсь­ка”), Г. Будеволі з польською газетою “Dziennik literacki” (“Літературна газета”).

Зручною для української пропаганди і налагодження зв’язків із зарубіжним світом є форма особистої участі українських журналістів у виданні чи редагуванні зарубіжної преси. З історії відомий цілий ряд імен українських редакторів польських газет. Наприклад, М. Гарасевич був редактором першої щоденної газети у Львові “Dziennik patryotycznych polituków we Lwowie” (“Щоденна газета політиків-патріотів у Львові”) (1794-1798); відомі і такі імена галицьких редакторів і співробітників польської преси, як Микола Михалевич (редактор “Gazety Lwowskej”), Онишкевич, Марцінковський, Іван Захаріясевич, Лев Корецький, Платон Костецький та ін. Нарешті, яскравою сторінкою зв’язків з іншомовною пресою була десятирічна праця І.Франка в польській газеті “Kurier Lwowski” (1887-1897), цілий том його автоперекладів з польської і німецької “Die Zeit” - “В на­ймах у сусідів” (1914).

Це тільки деякі факти, що можуть підказати якісь зручні і можливі форми спілкування та співпраці українських журналістів, літераторів, учених із західним світом. Історич­ний досвід повчальний. Треба тільки уміло його використати.

Огляд проблематики досліджень історії української журналістики дає можливість простежити за етапами зародження, формування і розвитку журналістикознавства в Україні, виявити стан досліджень загалом, наукову актуальність обговорюваних питань, а водночас і “вузькі місця”, нерозв’язані теми, проблеми та накреслити програму дослі­джень на майбутнє. У цьому й полягає актуальність поставленої теми. А головне - залучення до розробки провідних проблем української журналістики молодої зміни науков­ців, які себе уже заявили цікавими публікаціями у “Збірнику праць науково-дослідного центру періодики”.


Література

1. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби: (історія, демократичний досвід, нові завдання). - Мюнхен, 1993.

2. Брик І. Початки української преси в Галичині і Львівська Ставропігія // Збірник Львівської Ставропігії: Минуле і сучасне: Студії, замітки, матеріяли. - Т.1 /За ред. д-ра К.Студинського. - Львів, 1921. - Т. 1.

3. Возняк М. З-зарання української преси в Галичині // Зап. НТШ. - 1912. - Вип. V.

4. Нечиталюк М. “Білі плями” у вивченні історії дожовтневої публіцистики (деякі питання методології і критики наукових джеред) // Українська журналістика і національне відродження: Зб.наукових праць. - К.: НМК ВО, 1992. - С.33-38; Його ж. Методологічні проблеми історико-журналістських досліджень // Українська періодика: історія і сучасність: Тези доп. і повід. - Львів, 1993.

5. Див.: Зап. НТШ. - 1903. - Т.51.

6. Животко А. Історія української преси: навч.посібник для студентів факультету журналістики вищих закладів освіти. - К.: Наук.-видав.центр “Наша культура і наука”, 1999.

7. Ігнатієнко В. Українська преса (1816-1923): Історико-бібліографічний етюд. Держвидав України, 1926.

8. Кревецький І. Початки преси на Україні: 1776-1850. - Львів, 1927.

9. Нечиталюк М. Про методику вивчення та принципи видання пресових текстів: (деякі питання текстології) // Українська періодика і сучасність: Доп. та повід. Третьої Всеукр. наук.-теорет. конф. - Львів, 1995. - С.18-27.

10. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. тв.: У 50 т. - Т.41.

11. Маковей О. Три галицькі граматики //Зап. НТШ. - 1903. - Т.51.

12. Шашкевич Маркіян. Азбука і Абецадло. Передрук з унікального оригіналу з 1836 р. - Вінніпег (Канада), 1969.

13. Щурат В. Початки української публіцистики (В соті роковини “Українського Вісника) // Діло. - 1916. - 28 лют.

14. Здоровега В. О партийности, денежных мешках, меценатстве, или что мешает свободе слова в Украине // Зеркало недели. - 1999. - 13-19 февр.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений06:39:53 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
15:02:35 25 ноября 2015

Работы, похожие на Статья: Проблеми вивчення історії української журналістики

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150310)
Комментарии (1830)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru