Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Реферат: Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія М. Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади

Название: Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія М. Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади
Раздел: Рефераты по религии и мифологии
Тип: реферат Добавлен 08:51:08 15 ноября 2007 Похожие работы
Просмотров: 55 Комментариев: 2 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Кафедра історії України

Спеціальність: історія і українознавство

РЕФЕРАТ

На тему: Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія

М.Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади.

Студентки факультету

історії та права

___________________

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, доцент

___________________

Кіровоград 200 7


З М І С Т

ВСТУП

І. Історичний розвиток іудаїзму в Україні

1.1. Виникнення іудаїзму в Україні. Хасидизм – продукт

української дійсності.

1.2. Суперечливість процесу емансипації радянського

єврейства.Іудаїзм після 1917 р

ІІ. Антирелігійна компанія М.Хрущова. Наступ на іудейські

релігійні громади.

ІІІ.Суспільно-релігійне становище радянських євреїв у 1964-2007.

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА


ВСТУП.

На сучасному етапі розвитку української незалежної держави, особливої гостроти набуває питання етноконфесійних стосунків. Одним з аспектів даної проблеми є вивчення поширення іудаїзму в Україні. Важливість даної теми, пояснюється давністю та міцністю зв’язків між українськими та єврейськими народами, що сягають часів Київської русі. Неабияке значення, також, має вплив іудаїзму на українське культурне та наукове життя протягом всієї історії існування іудаїзму в Україні.

Чималий інтерес, ця тема представляє і з суто наукової точки зору. Тривалий час дослідження іудаїзму, загалом, і поширення його в Україні, зокрема, проходило з суто атеїстичних, ортодоксальних позицій. Тому зараз відкривається широке коло можливостей для нового переосмислення даного явища. Розгляд, поширення іудаїзму в Україні, потребує зваженого, наукового підходу, що дозволяє позбутися упередженості та стереотипних уявлень, що до ролі єврейства та іудаїзму в долі українського народу.

Хоча, дана проблема, є відносно добре висвітленою в науковій та публіцистичній літературі, все ж таки, можна говорити про достатньо однобічний розгляд. Більшість праць ( особливо це стосується радянської історіографії ), є заангажованими і позбавлені цілісного погляду на дану проблему. Тому, використання їх при роботі над поставленим питанням було досить ускладнено. Значний інтерес представляють праці, що побачили світ в період з кінця 80-х р.р. ХХ ст. і до сьогодення. Зокрема, при написанні реферату, мною були використані такі праці : « Євреї на Україні » Шестопал М. М.; « Історія релігії в Україні »: У 10 Т.; « Євреї України » Хонігсман Я. С., Найман А. Я.; « Історія релігії в Україні » за ред.. А. М. Колодного і П. Л. Яроцького; « Історія церкви та релігійної думки в Україні » У 3-х кн.. О. П. Крижанівський та ін. Особливо цінною є інформація, що подається у історичній довідці М. Шестопала. Окрім докладного розгляду стосунків між іудаїзмом і православ’ям, в праці подається чимало важливих статистичних даних, що мали велике значення при написанні даного реферату. Важлива інформація також міститься в « Історії релігії України », особливо це стосується питання найбільш докладно висвітлено в праці Хонігсмана та Неймана.

Розглядаючи питання поширення іудаїзму в Україні, автор звертає головну увагу на розвиток іудаїзму в історичному контексті. Особлива значимість надається такому мало дослідженому (але при цьому, дуже, важливому при з’ясуванні долі іудаїзму в Україні ) питанню, як антирелігійна компанія М. С. Хрущова.

I. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ІУДАЇЗМУ В УКРАЇНІ.

1.1. ВИНИКНЕННЯ ІУДАЇЗМУ В УКРАЇНІ. ХАСИДИЗМ — ПРОДУКТ УКРАЇНСЬКОЇ ДІЙСНОСТІ

Євреї та їхня релігія в Київській Русі

Найдавніші свідчення про релігійну творчість євреїв на території сучасної України сягають І ст.н.е. Вони посели­лися в Криму і на північному узбережжі Чорного моря за­довго до поширення тут християнства. Цар Іудеї Агрипа (41— 44 рр.н.е.) в листі до Гая Калигули повідомляв його про єврейські поселення в грецьких чорноморських колоніях. Євреї залишили також численні написи давньоєврейською мовою, здебільшого стосовно відпущення рабів, які, згідно з іудейським віровченням, після шести років праці на госпо­даря ставали вільними. В одному з написів говориться: "В царювання царя Тиберія Юлія Рискупорида благочестивого, друга кесарів і друга римлян..., я, Христа, колишня дружина Друза, відпускаю в молитовні колишнього вихованця мого, Іракла, вільним раз (і назавжди) за моєю обітницею... і за участю в опіці синагоги іудеїв".[6.,78]

До VIIIст. значна кількість євреїв оселилася в межах Хазарського каганату. Наприкінці VIII— на початку XIст. іудаїзм стає державною релігією каганату. Хазарський ка­ган Йоседо ібн Шалруту розповідає історію прийняття іудаї­зму каганом Буланом як державної релігії, дуже подібну до літописної вставки відомої як "вибір віри" князем Володи- миром. Першою половиною X ст. датується лист єврейської громади Києва, знайдений у каїрській синагозі, з проханням допомогти жертві злодійства. Лист підписано главою єврей­ської громади Києва гапарнасом Авраамом.

Після розгрому Хазарії князь Святослав у 965 р. привів до Києва полонених і розселив їх у межах міста. В місті було два квартали, де мешкали визнавці іудаїзму — "Жидове" (в районі нинішньої Львівської площі) та "Козари".

IX—Xст.,ст. датуються згадки про єврейських купців, які відвідували слов'янські землі. У XII—XIIIст.ст. згадуються єврейські комерсанти, котрі прямували на Русь ("голхей Русья") із Західної та Центральної Європи. Про Київ згадують єврейські мандрівники Веніамин з Тудели (1160) та Псах'я з Регенсбурга.[2.,165]

Широко відомою є літописна розповідь про пропозицію хозарських послів князеві Володимиру щодо прийняття іудаї­зму. І хоча пропозицію було відхилено, присутність визнавців іудаїзму при князевому дворі, їхній статус, що дорівнював статусу християнських послів з Візантії та Риму, засвідчує досить толерантні взаємини між русичами та євреями. Оче­видно, відносно толерантною була й богословська полеміка з прихильниками іудаїзму Київського митрополита Іларіона (XIст.). Діяла в Києві також і синагога, в якій закрилися євреї під час заворушення 1113 р. і витримали облогу до приходу Володимира Мономаха.

У XI—XIIIст.,ст. на Русі працюють знані талмудисти і дослідники Каббали Мойсей Київський, Іса Чернігівський, Ісаак Руський. Із хозар походив, очевидно, воєначальник князя Святополка Іванко Захарич. Деякі історики зазначають, що в ті часи .євреї не відрізнялися від населення Київської Русі ні мовою, ні одягом. Відмінності виникли тільки після по­тужної міграційної хвилі євреїв Західної Європи.

Помітні позиції посідали євреї в Галицько-Волинському князівстві — князь Данило Галицький, зокрема, активно ви­користовував їх у процесі соціально-економічного й держав­ного будівництва. Відоме також промовисте порівняння тих часів: смерть князя Володимира (1288) євреї оплакували так само гірко, як і руйнацію Єрусалимського храму. Волинські князі давали змогу зводити синагоги, школи, молитовні тощо. Переселення євреїв на західноукраїнські землі посилилося під час татаро-монгольської навали. На Прикарпатті вини­кають нові поселення, єврейське походження яких зафіксо­вано в топономіці (Жидово, Жидачів, Жидівська Воля тощо). На західноукраїнських землях зустрілися дві хвилі єврей­ських біженців — першу, із Заходу, спричинили хрестові по­ходи, другу, зі Сходу, — татаро-монгольська навала.

Євреї в Польсько - Литовськійдержаві

З XVIст. в Україну через Польщу прибувають євреї з Німеччини; пізніше це переселення стає ще більш інтенсив­ним, оскільки Польсько-Литовська держава допускає на свою територію євреїв, вигнаних німецьким імператором Макси-міліаном І.

У єврейських громадах починає панувати ідиш — мова, що складалася на грунті багатьох мов, а головний лексичний ряд запозичила з німецьких діалектів. З'являються гетто. Вже 1387 р. у Львові була вулиця, де мешкали виключно євреї (взагалі в цьому місті вони замешкали набагато раніше). З часом виникає ще одне гетто — Краківське передмістя. Євреї вважалися власністю корони і мали перед нею визначені обов'язки. В польських джерелах перші згадки про єврейські громади (які, звичайно, існували тут до польського пануван­ня) сягають: Львова — 1356 р., Луцька — 1410 р., Галича — 1439 р., Кам'янець-Подільського — 1465 р., Долини — 1472 р., Бучача і Меджибожа — 1500 р.[2.,160]

Керівництво життям єврейської громади здійснювалося кагалом — специфічною адміністративною структурою зі своїм управлінням і судом. Кагали складали в Польсько-Ли­товській державі округи з окружними сеймиками, а ті, в свою чергу, загально єврейськийсейм — Ваад. Спеціальні комісії кагалу контролювали практично всі сфери життєдіяльності громади та її окремих членів — від стану колодязів і до вику­пу полонених, від посагу для бідних наречених і до відносин з владою, від шрифту, яким друкували Талмуд, і до податків.

Духовним керівником громади був рабин, його признача­ли на шість років, угоду можна було продовжити ще на чоти­ри роки. Релігійному вихованню й навчанню надавалась виключного значення. Навчання в хедері (початковій школі) було обов'язковим для всіх хлопчиків у віці від 6 до 13 років. Вища талмудична школа — єшива перебувала під опікою поважних рабинів: у XVIст. ці школи відкривалися лише з дозволу короля. Громада утримувала не лише синагогу й школу, а й громадського кантора (співака в синагозі), пропо­відника, котрий різав худобу згідно з релігійними приписами.

Євреї тих часів носять одяг, який вирізняє їх від оточен­ня. Чоловіки — довгі свити, шовкові халати, ярмулки та ли­сячі шапки (штраймл). Заміжні жінки голили голови і носи­ли перуки. Однак на відміну від багатьох єврейських країн євреї не мали якоїсь спеціальної відзнаки, яка б вказувала на їхню приналежність до народу Ізраїлю. Кардинал Комме-доні писав про євреїв України, що "вони не мають жодного знаку, який би вирізняв їх від християн, їм навіть дозволено носити шаблю і ходити озброєними".

В Україні працюють видатні законовчителі-талмудисти, зокрема Моше Бен Яаков Київський (кінець XV — початок XVI ст.), котрий написав граматику єврейської мови, склав трактати про єврейський календар та проти вчення караїмів.

Після Люблінської унії (1569) присутність євреїв в Україні посилюється. Наприкінці XVIст. ними було засновано тут 79 міст. В Правобережній Україні й Галичині, де компактно мешкали євреї, досить часто влада санкціонувала будівниц­тво синагоги лише за умови, що вона буде виконувати роль фортифікаційного укріплення. Так створюється тип синагоги з вартовими вежами, контрфорсами, бійницями. Наприклад, польський король Сигизмунд IIIдозволив 1626 р. луцьким євреям звести синагогу за умови, що ті за свій рахунок забезпе­чать її гарматами, а також виставлять осіб, здатних до оборони.[43.,180]

Фортифікаційний характер мали й синагоги в Жовкві, Острозі, Шаргороді, Теребовлі, Тернополі. Водночас деякі де­рев'яні синагоги виконано в карпатському стилі, вони виріз­нялися вишуканістю форм і органічно доповнювали забудо­ву західноукраїнських земель.

Доба Хмельниччини і гайдамаччини

Інтеграція єврейського населення в систему латифундистського землеволодіння, що склалася на той час, відбувалася на тлі жорстокого антагонізму між польською шляхтою й українським селянством; євреї опиняються на перехресті над­звичайно гострих соціально-економічних, політичних, на­ціональних, релігійних і суспільно-психологічних конфліктів.

У своєму листі, спрямованому проти антисемітських ста­тей петербурзького журналу "Іллюстрации", українські пись­менники й громадські діячі Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш писали 1858 р.: "Цей народ (український. — Авт.) не міг усвідомити причину лиха, яка полягала не в євреях, а в релігійному і цивільному устрої Польщі. Він мстився їм (євреям. — Авт.) з таким наївним усвідомленням праведності кровопролиття, що на­віть оспівав власні страшні подвиги у своїх насправді поетич­них піснях".[3.,105]

Особливо трагічною виявилася для євреїв України націо­нально-визвольна війна під проводом Богдана Хмельниць­кого. Близько 300 єврейських громад в Україні було вини­щено впродовж цієї війни; вона стала трагічною сторінкою історії єврейського народу і позначилася, зокрема, на його релігійній свідомості. В єврейському релігійному календарі дотепер залишилися дні скорботи від тих часів.

Ще одного нищівного удару по єврейських поселеннях завдано гайдамаччиною. З 20-х років XVIIIст. не було жод­ного року, який би пройшов без нападу на єврейські поселен­ня. Апофеоз різанини припав на 1768 р. і пов'язаний з іме­нами Залізняка і Ґонти. Пам'ять про цю трагедію назавжди залишилася і в українських думах, і в єврейських жалобних елегіях.

Катастрофа євреїв України багаторазово употужнила месі­анські очікування, напруженість яких завжди була високою. Визрівала впевненість, що має відбутися диво, яке б визволи­ло євреїв від страждань, диво, подібне до епохального Виходу з єгипетського полону під проводом Мойсея. Те, що прихід месії має супроводжуватися нечуваними бідами, знав кожний єврей. Месіанський порив мав своїх ідеологів, котрі обґрун­товували його швидке наближення. Рабі Йехіель-Міхель з Немирова визначив, наприклад, що ім'я "Хмель" (Хмельниць­кий), передане єврейськими літерами, є криптонімом, який означає: "Муки народження Месії настануть у світі". Поль­ський рабин Ефраїм визначив, що числове значення слів "муки народження Месії" дорівнює 408. Число 408 мало особливий потаємний сенс. Згідно з кабалістичною книгою "Зо-гар", саме за стільки років усі підземні мешканці воскрес­нуть, бо сказано: "В цей ювілейний рік кожний з вас повер­неться до своєї долі".[2.,170]

На цій хвилі з'явився знаменитий Саббатай Цві, котрий 1665 р. оголосив себе месією. Саббатіанський рух охопив усі країни єврейського розселення від Львова до Лондона, від Марокко до Гамбурга. Віруючі змінювали традиційні тексти молитов і поздоровляли один одного з початком царства месії. Навіть у в'язничному замку, куди його посадила турецька влада, занепокоєна можливими політичними наслідками та­кого масового руху, Саббатай Цві приймав посланців зі всіх країн діаспори. Він, зокрема, прийняв сина та зятя головного рабина Львова Давида Галеві і пообіцяв їм помститися за кров, пролиту в Україні.

Саббатіанський рух опинився в глибокій кризі після того, як його лідер, поставлений перед альтернативою — страта або перенавернення в іслам — обрав друге. Обурення в єврейсь­кому світі було безмежним, хоча деякі фанатичні послідов­ники лжемесії вважали, що у вчинку Цві закладено якийсь потаємний символ. З саббатіанським рухом пов'язана також одна з найбільш серйозних спроб переселення в Палестину і відновлення єврейського центру в Єрусалимі.

Таємні саббатіанські гуртки й надалі діяли в Галичині та на Поділлі, серед українського єврейства поширюються всіля­кі забобони і єресі, найвідомішою з-поміж яких був франкізм (за ім'ям засновника Лакова Франка). Франкісти визнавали свого лідера втіленням божества, покликаного керувати на­родом Ізраїлю і спокутувати його гріхи. Догмати й обряди франкізму ґрунтувалися на кабалістській символіці і вста­новлювалися особисто Франком. Інколи обряди франківців супроводжувалися пиятиками, а часом і справжніми оргія­ми. Одне з таких зібрань зафіксовано 1726 р. в подільсько­му містечку Ланцкорун. Це викликало обурення; засідання рабинів у Бродах рішуче висловилося за відлучення франкістів.

Зародження і розвиток хасидського руху

Релігійні пошуки не обмежувалися виходом, за словами видатного єврейського історика С.М.Дубнова, "нездорових соків франкізму". Вони знайшли відображення в появі релі­гійного феномену, котрий давав змогу євреям України підне­стися з прірви відчаю після трагедій XVII—XVIII ст. і дав нове дихання стародавній релігії. Йдеться про останню фазу хасидизму. Біля її витоків, як традиційно вважається, стояв Бешт (абревіатура імені Баал Шем Тов — "той, хто має добре ім'я"). Течії, які називали себе хасидами (благочестивими), існували задовго до XVIIIст. Це хасиди, що залишалися вірними іудаїзмові під час гонінь Антіоха Епіфана в II ст. до н.е., а також хасиди в Німеччині XII—XIIIст.ст.

Остання (українська) фаза хасидизму постала як синтез релігійно-містичної думки і специфічних умов розвитку єв­реїв України. Про засновника цієї фази Бешта є безліч ле­генд і переказів. Він народився, як вважається, 1700 р., їздив по галицьких містечках, повчав людей, був неупередженим суддею в їхніх суперечках і радником в їхніх бідах. Зреш­тою, разом з дружиною замешкав у Карпатах, у глибокій печері поблизу озера, між Кутами і Косовом. Харчувався за ті гроші, які отримував за видобуту глину. Саме в Карпатах, споглядаючи чудову гірську природу, Бешт формулює світог­лядну формулу власного вчення: "Вся земля сповнена Бо­гом" і стає каббалістом-цілителем, якого супроводжують чис­ленні прихильники. Близько 1740 р. він оселився в Меджи-божі, де і провів останні двадцять років свого життя. Ті, хто слухав проповіді "доброго Баал Шема", згодом поширювали їх серед євреїв Поділля, Галичини, Волині, Трансільванії, Словаччини, Білорусії й Польщі. Серед його учнів були ви­датні законовчителі й містики свого часу: Йосиф Коен з Шаргорода, Меїр Марганіот зі Львова, Яаков Йосеф з Полон-ного, Леві Іцхак з Бердичева, бродський рабин Гершон Кур-товер та ін.[4.,250]

Хоча хасидизм постав як наслідок розвитку єврейської містики, поява його останньої фази саме в Україні є, звичай­но, не випадковою. Українське єврейство, розпорошене на великій території, відчувало потребу в релігійній реформі. Посилюється невдоволеність діяльністю вчених-талмудистів. Вони були надто відірвані від повсякденних проблем єврейсь­кої громади. Знавці й коментатори Талмуда еволюціонували в напрямі до соціальної та інтелектуальної аристократії, котра разом із заможними євреями формувала еліту грома­ди. Між тим, більшості євреїв потрібний був не тільки вчений-талмудист, здатний пояснити книжкову загадку, а й, і можливо передовсім, релігійний і соціальний лідер, наділе­ний особистою харизмою. Бешт кидає, по суті, виклик еліті: нерівність, яка існує в цьому світі, оголошує він, не впливає на відносини між людиною і Богом. Проста людина, позначена справжнім благочестям, беззастережно вища за тих, хто хи­зується високою вченістю. Справжнім праведником є не той, хто проводить усе життя за сакральними текстами, а той, хто справами втілює Закон у життя. Служити Богові треба радіс­но, навіть спокута має стати не скорботою про минуле, а радістю віднайдення рівноваги з Богом і душевної гармонії. Молитва, в процесі якої людина зливається з божеством, є головним знаряддям проникнення в найвищий сенс.

Хасидизм не скасував жодної з наріжних засад іудаїзму і не піддав їх кардинальній ревізії. Він не послабив месіан­ських очікувань, але проголосив, що саме ця мить, просто нині, може виявитися вирішальною у справі спасіння кожної ок­ремої душі і наблизити увесь народ до обіцяного визволення.

Демократизм нового вчення, його релігійний темперамент та містична напруга, що впали на підготовлений грунт, спри­яли надзвичайно швидкому поширенню хасидизму, який у досить стислий термін охопив третину світового єврейства.

Поширення ідей Бешта, певний час популярних у колі хай і не вузького, але все ж обмеженого зібрання учнів, і перетво­рення на широкий динамічний рух здійснив Дов Бер з Ме­жиріч — великий Маггид, "рабі усіх синів діаспори". Він переніс центр руху з Поділля на Волинь і постійно розсилав емісарів у Литву, Білорусь, Польщу. Група виникала за гру­пою і на чолі кожної з них ставали учні Дов Бера. Хасид­ське керівництво децентралізується і кожний керівник групи — цадик здобуває дедалі більшу владу. Поклоніння цадику набирає часом гіпертрофованнх форм. Ця обставина активно використовується в антнхасндській пропаганді противника­ми нового вчення — міснагдім.

Однак в Україні співпраця між офіційним керівництвомєврейських громад і лідерами хасидських громад, на відміну від Литви й Білорусі, була досить поширеним явищем. Навіть після херема (анафеми) в Бродах — першої відомої заборо­ни хасидизму 1722 р. бродською громадою — спільні акції визволення, скажімо, орендарів, яких ув'язнювали за ті чи інші провини,тривали.

"Криваві наклепи"

Релігійні дискусії точаться на тлі утисків євреїв з боку влади й церкви. Євреїв постійно звинувачують у кривавих злочинах, вчинених з ритуальною метою. Надзвичайно поши­реними були уявлення про знущання євреїв над християн­ськими реліквіями, про використання крові християнських малюків для виготовлення маци ("як наша вольність немож­лива без ІіЬегит уєіо, — стверджували шляхтичі, — так само і маца неможлива без християнської крові")- В середні віки ці звинувачення — "криваві наклепи" — спричиняли до спалень гетто й знищення цілих громад. У XVIIIст. в Укра­їні відбулася низка процесів, на яких євреї звинувачувалися в кривавих злочинах: у Дунаєвцях (1748), Заславі (1747), Житомирі (1753), Ямполі (1756). Засуджених у цих "спра­вах" чекала мученицька смерть, якій передували жахливі тортури. (Хоча у зв'язку із знайденим поблизу Ямполя тру­пом 1756 р. євреї звернулися до папи Бенедикта XIVі, зреш­тою, їхню невинність було доведено).[6.,54]

Надзвичайно жорстока кара чекала і на тих, хто перехо­див з християнства в іудейську релігію. 1716 р. Дубенський магістрат розглянув справу двох жінок — Марини Давидо­вої та Марини Войцехової, котрі перейшли в іудаїзм. Першу з них спалено живцем, другу, яка відмовилася від нової віри, обезголовлено, а тіло потім спалено.

Іудаїзм у ХІХ ст. Галицька таскала

Побут єврейського населення у XVIIIі в XIXст.ст., особли­во у смузі осілості, визначався старозавітно-талмудичними настановами. Суботній спокій дотримувався беззастережно — увечері в п'ятницю життя в містечку завмирало. Хлопча­ки обов'язково вивчали Тору й Талмуд, єврейську грамоту.Дуже суворо дотримувалися приписів в обрядовій сфері, сто­совно їжі тощо.

В єврейських громадах було чимало братств з вивчення Тори й Талмуду, книг з релігійної етики. Кожна молитовня утримувала за свій рахунок рабина та маггида-проповідника і навіть в найбідніших синагоги мали власних законовчителів.

Спостерігачів дивувало, що Талмуд, Мідрагд, пророків, псал­ми по-справжньому вивчають не представники найвищих верств населення і не обмежене коло інтелектуалів, а чобо­тарі, водоноси, візники, ремісники. Написання нового сувою Тори і його внесення до синагоги ставало великим святом для містечка, а падіння сувою через необережність читця тягло за собою піст для всього населення. Надзвичайне поширен­ня мала також благодійна діяльність, базована на релігійних приписах. Як відзначали сучасники, ті з євреїв, хто не одер­жував милостині, обов'язково давав її.

У XIXст. деякі обрядові приписи почали входити в супе­речність з новими соціальними умовами і певною мірою галь­мували суспільно-економічний та культурний розвиток укра­їнського єврейства. В народі дедалі більшої популярності здобували ті рабини, котрі намагалися полегшити тягар 613 заповідей іудаїзму (міцвот). Не порушуючи духу й літеру Закону, вони, однак, вважали, що єврей "має жити в Торі, а не вмерти в ній". Поширюються так звані обрядові фікції, спря­мовані на те, щоб "перехитрити" приписи, які важко було ви­конувати за нових умов.

Ліберальні налаштування розбивалися об жорстку, навіть жорстоку антиєврейську політику царату. За Миколи І по­силюються спроби насильницького хрещення євреїв. Проте утворені Олександром І Комітет для всіх євреїв, які навер­таються у християнство, та Товариство ізраїльських христи­ян у 1833 р. довелося закрити. Незважаючи на пільги, ба­жаючих вступити в ці об'єднання було надзвичайно мало.

Політика російського уряду спрямовувалася, з одного боку, на асиміляцію євреїв, а з іншого — на утиски їх аж до виті­снення з країни. Російські ідіоми черта оседлости, погром, процентная норма (частка євреїв, яка допускалася в навчаль­них закладах) увійшли в інші мови без перекладу. В житті євреїв періоди відносного спокою змінювалися спалахами ненависті, стихійними або інспірованими погромами, новимиантиєврейськими законами (за царювання Олександра IIIвидано 65 антиєврейських законів, за Миколи II— ще 50). Голова Комітету міністрів С.Вітте визнавав: політика влади призвела до того, що "звичайно, не всі євреї зробилися рево­люціонерами, однак, поза сумнівом, жодна з націй не дала Росії такого відсотка революціонерів". Історик С.Дубнов писав: "Євреї давали для революції армії бійців у пропорції, яка перевищувала їхню кількість в країні, але ця пропорція на­вряд чи відповідала їхнім стражданням".[8.,26]

Водночас серед євреїв поширюються ідеї сіонізму, спочат­ку досить стримано зустрінуті ортодоксальними рабинами. Вважаючи, що зібрання народу Ізраїля на святій землі має здійснитися не людськими, а Божими зусиллями, вони не поспішали простягнути руку першим сіоністам.

На першу половину XIXст. припадає активна інтелекту­альна діяльність представників галицької таскали (просвіти). Вона пов'язана з іменами багатьох визначних вчених. Серед них засновник науки іудаїзму Соломон-Єгуда Раппопорт (1790 —1867), який розробив критичний метод дослідження єврей­ської історії та літератури, а також Нахман Крохмаль (1785— 1849), який простежив витоки єврейської традиції у своїй зна­менитій праці "Путівник для заблукалих у наш час". Гаска-ла Галичини мала суттєву відмінність від німецької; друга відзначалася потужним асиміляційним компонентом. Висо­ка концентрація єврейського населення в Галичині (12% всіх мешканців), дуже високий релігійно-філософський рівень рабинів скерували гас калу тут по шляху збереження й роз­витку традиційних релігійних цінностей.

Водночас реформізм в іудаїзмі не набув помітного поши­рення в Україні, хоча чимало єврейської інтелігенції вислов­лювалося на його користь досить рішуче. "Внутрішня релігій­но-побутова реформа, — писав С.Дубнов, — становить кричу­щу необхідність".[2.,170]

1.2. Суперечливість процесу емансипації радянського єврейства. Іудаїзм після 1917р.

1917 рік дощенту потряс сталий побут єврейських місте­чок. Радикально настроєна єврейська молодь взяла досить активну участь у руйнуванні того, що так чи інакше асоцію­валося з межею осілості. Руйнації піддавалися й освячені релігією традиції та звичаї. Вона набувала специфічних для перших післяжовтневих років форм: активна антирабиністична кампанія, демонстративні виходи на роботу в суботу і в дні найбільш шанованих релігійних свят, влаштування в си­нагогах робітничих гуртків і світських шкіл. Комсомольці організовують показові суди над релігією, носять на Паску опудала рабинів, з ентузіазмом перелицьовують на новий лад тисячолітні свята.

Після громадянської війни, яка призвела до значних жертв (втрати українського єврейства досягли, за деякими підрахун­ками, 75 тисяч осіб) єврейські містечка було знекровлене. Євреї діставали до того ж можливість селитися у великих містах, де мешкання їх за царату заборонялося. Результати позначилися дуже швидко: якщо в 1897 р. у 21 великому місті України жило 415 тис. євреїв, то в 1923 р. — 764 тис. (50% єврейського населення України). Набувають поширен­ня змішані шлюби — явище до революції серед євреїв в Україні вкрай рідкісне. Досить згадати, що вимога Закону, згідно з яким за жінкою, котра вийшла заміж за не єврея, відправлявся поминальний обряд як за померлою, свого часу виконувався досить послідовно.

У 1925 р. змішані шлюби становили 4,2% всіх шлюбних союзів, які укладали на Україні євреї-чоловіки, і 4,7% — євреї-жінки, а вже в 1927 р. відповідно 5 і 5,5% . Це набагато мен­ше змішаних шлюбів, укладали в цей час євреї РСФСР, котрі проживали в основному у великих промислових і культур­них центрах, але більше, ніж у Білорусії, де емансипація євреїв від форм буття, що склалися в рамках межі осілості, відбува­лася складніше.[10.,25]

Життєва перспектива більшості мешканців містечок, об­межена колом так званих "єврейських професій", перестала бути фатальною. До середини 20-х років, наприклад, істотно зростає частка робітників і службовців серед загалу єврейського населення. 150 тисяч євреїв України і Білорусії зай­нялися сільським господарством. З'являються єврейські сільськогосподарські поселення в Північному Криму, побли­зу Кривого Рога і Херсона, в інших краях України. Між 1924 і 1930 роками 9526 єврейських сімей заснували 162 аграр­них поселення.

Важливим секуляризуючим фактором, який справив над­звичайно складний і суперечливий вплив на світогляд ук­раїнського єврейства, стало дуже активне залучення євреїв у партійно-радянський апарат. У 1925 р., наприклад, вони становили 25% партійних і державних функціонерів, 26,7% від загальної кількості службовців в економічних і фінансо­вих органах. Високою була частка євреїв також у науці й культурі.

В Україні досить активно відкриваються культурно-освітні єврейські заклади. У 1924/25 навчальному році в УСРР працю­вало 342 школи з єврейською мовою навчання, а в 1929/30 р. — вже 786. Діяли три автономних райони; єврейські ради функціонували в 77 селах і 69 містечках (1929); 46 судів розбирали справи на ідиш. Водночас дуже жорстко викорі­нюються традиційні осередки єврейської культури, освіти й виховання — хедери і талмуд-тори, не кажучи вже про при­ватні училища й гімназії. Викорінюється навіть підґрунтя єврейської традиції — з початку 20-х років відбувається по­силена дегебраїзація, тобто витіснення мови іврит, богослуж­бової мови, що, разом із тим, єднала євреїв різних країн і в той час уже почала відроджуватися як мова спілкування. "Ма­теринською мовою єврейської маси визнається ідиш, а не іврит (староєврейська мова), — наголошувалося в постанові нарком-освіти УСРР (серпень 1920 р.). — Ідиш є мова викладова по всіх єврейських школах всіх типів на всій території УСРР. Викладання на мові іврит... забороняється".[10.,45]

Особливо наполегливими у викорінюванні "вогнищ мра­кобісся" були єврейські секції при партійних комітетах. Вони наполягали на закритті хоральних синагог, вимагали нещад­ного придушення "дрібної єврейської буржуазії, яка підняла голову і згуртовується навколо релігійних установ".

Оцінюючи ставлення партійно-державних структур того періоду до іудаїзму, слід визнати, що в цілому воно визнача­лося загальним підходом до релігії, тобто спрямованістю наїї викорінення. Однак, підкреслюючи необхідність боротьби з "єврейським клерикалізмом", "подолання впливу рабинів на трудящі єврейські маси", комітети КП(б)У, особливо її керівні органи, тоді усвідомлювали, що у випадках, коли ет­нічні й конфесійні рамки практично повністю збігаються, антирелігійна кампанія може досить глибоко зачіпати націо­нальні почуття. Ставлення до конфесій, до яких належали національні меншості у Україні у першій половині 20-х років, ще визначалося необхідністю забезпечення підтримки в бо­ротьбі з "православною контрреволюцією", а також сприят­ливого міжнародного реноме радянської держави в очах "сві­тового пролетаріату". Тому відомо кілька випадків толеран­тного ставлення до синагоги. Наприклад, 4 листопада 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло спеціальну постанову за фак­том реквізиції молитовного приміщення в Золотоноші (нині Черкаської обл.). У ній містилася вимога повернення при­міщення віруючим і негативна оцінка самого факту рекві­зиції, який на фоні збереження сакральних об'єктів інших релігій міг образити не тільки релігійні, а й національні по­чуття громадян.

Втім, у такій самій ситуації громада просила повернути відібрану в 1923 р. харківську синагогу — політбюро ЦК КП(б)У відмовило віруючим. І вже в той період релігійні організації, в тому числі й іудейські, потрапляють під жорст­ку опіку "органів", що націлюються на "розкладання і роз­шарування громад", вкорінення в них інформаторів (найчас­тіше вони вербувалися з числа парафіян), маніпуляцію гру­пами віруючих для досягнення конкретної політичної мети.

У 1924 р., за даними НКВС УСРР, в республіці зареєстро­вано 1026 іудейських громад, які об'єднували 138583 вірую­чих. Звичайно, дані ці дають надто приблизне уявлення про релігійність єврейського населення. Викликає сумнів і сама можливість перелічити релігійних людей "по головах", най-скоріше до офіційних паперів потрапили лише засновники релігійних товариств. У кожному разі дослідження, здійснені етнографами в кордонах колишньої межі осілості (1923 р.), дали такі результати: 28,4% опитаних євреїв вважали себе релігійними, 18,6 — напіврелігійними і 52,7% — нерелігійними. Цікаво, що водночас тільки для 8,7% днем відпочин­ку була неділя, для решти — субота.

Наприкінці 20-х років, як відомо, ставлення до релігії з боку партійно-державного керівництва різко стає жорсткі­шим. Поряд з церквами, костелами закриваються й синаго­ги. Проблема набуває забарвлення, яке відповідає псевдотеорії "загострення класової боротьби в міру побудови соціалізму". Ось лише одна оцінка із сотень їй подібних, що належать до "великого перелому": "Єврейська зарубіжна буржуазія, — писав у 1931 р. журнал "Воинствующий атеист", — нама­гається насадити в СРСР єшиботи, сенс організації яких для них полягає в тому, що ці рабинські училища готовлять фа­натично відданих завданням буржуазії агентів, проповідників націоналістичних тенденцій, що розладнують всілякими спо­собами соціалістичне будівництво".; По осередках іудаїзму завдається нищівних ударів, а протягом другої половини 30-х років розгрому піддається й світська єврейська культура, скасовуються національні райони. Про захланність винищен­ня пам'яток матеріальної й духовної культури засвідчують численні факти, хоча, на нашу думку, достатньо було б і цьо­го: працівники Артемівського обласного архівного управлі­ння просили дозволу на передання кількох сувоїв Тори, які пишуться на пергаменті, місцевим організаціям для виго­товлення піонерських барабанів.

Деяке пожвавлення релігійного і взагалі єврейського жит­тя в Україні настало після приєднання до СРСР Західної України (1939 р.), Бессарабії та Північної Буковини (1940 р.). Однак дуже швидко єврейські організації, навчальні й нау­кові заклади тут розпущено, а десятки тисяч євреїв, так зва­них "ненадійних елементів", заарештовано або вислано до Сибіру та Казахстану.

Катастрофа європейського єврейства в часи Другої світової війни

Друга світова війна призвела до величезної трагедії ук­раїнського єврейства. В Галичині було знищено близько 98% євреїв, які залишалися там протягом гітлерівської окупації. Серед євреїв, котрі мешкали в східних окупованих регіонах, у живих лишилося не більше як 1% (деякий виняток — так звана Трансністрія, де визволення дочекалися 15—20 тис. з 185 тис. місцевих євреїв, та Чернівці, де гітлерівці не встигли знищити до приходу Червоної Армії 16 тис. євреїв). Май­же повністю знищено таку самобутню єврейську етнолінгвістичну й етноконфесійну групу, як кримчаки; попри нама­гання експертів допомогти іншій єврейській етнолігвінстичній й етноконфесійній групі — караїмам і довести Берлінові їхнє начебто "неєврейське" походження, їх також було розст­ріляно.

Відомостей про те, що радянське керівництво розглядало проблему євреїв в окупованій Україні і взагалі на окупова­них землях, немає. Разом з тим повсюди були люди, котрі допомагали їм з власної ініціативи. Ще задовго до удержав­лення України єврейські організації розшукували таких осіб і широко повідомляли про них світові. До почесної книги "Праведники миру" занесено митрополита Андрія Шептицького, луцького музиканта Вітольда Фуменка, священика Покровської церкви Києва Олексія Глаголєва, рівненчанина Якова Сухенка. Після здобуття незалежності України ці по­шуки набули великої державної й громадської ваги, а перед­мову до книги про українських праведників миру (Сусленський Яків "Справжні герої" (Київ, 1993) написав особисто Президент Леонід Кравчук.

Потепління, що настало з 1943 р. у взаєминах між пар­тійно-радянським керівництвом і релігійними організаціями, дуже мало позначилося на стані іудейських громад. Після війни в СРСР і, зокрема, в Україні розгорнуто безпрецедент­ну боротьбу з "безрідними космополітами", "оспівувачами тал­мудичної архаїки та містечкової зашкарублості", репресова­но цілу плеяду єврейських інтелектуалів.

Навіть гідно, як велить традиція, поховати жертви гітлеризму виявилося неможливим: влада відмовляла у праві відновлення національної символіки на могилах і зазначен­ня національної приналежності похованих. До останнього часу в Україні стояли надгробники з Моген-Довидом (Щи­том Давида), в якого відбито "зайвий", шостий промінь — уособлення розчавленої національної гідності, блюзнірства й апогею "патріотизму". На початку 1992 р. в Україні вияв­лено 530 місць, де відбувалися масові розстріли євреїв у часи Другої світової війни, причому значна частина їх була в за­недбаному стані.[7.,54]


ІІ. АНТИРЕЛІГІЙНА КАМПАНІЯ М. ХРУЩОВА. НАСТУП НА ІУДЕЙСЬКІ РЕЛІГІЙНІ ГРОМАДИ.

З кінця 50-х років у країні розгортається кампанія з ви­корінення інституціолізованої релігійності. Вона базувала­ся на утопічних планах побудови комуністичного суспільства до 1980 р. і на гранично ненауковому сприйнятті релігії як цілком пережиткового явища в соціальній тканині радян­ського суспільства, що функціонує завдяки підживленню з за кордону, спритності і підступності церковних діячів й через огріхи атеїстичної пропаганди.

В Україні ця кампанія набула винятково жорстоких форм і завдала нищівного удару по всіх конфесіях. Щодо іудейсь­кої релігії, то в республіканській пресі було організовано публікацію ряду статей і листів, які "викривали" синагогаль­ний актив у користі і зловживаннях, "порочних зв'язках" із закордоном, в інших гріхах. Під приводом "систематичних порушень законодавства про релігійні культи" закрили си­нагоги у Львові, Миколаєві, Херсоні та в багатьох інших містах України.[1.,133]

Пафос антиконфесійного завзяття в ряді випадків піді­грівався відчутними юдофобськими елементами офіційної пропаганди. Всесвітній резонанс і обурення викликав, наприк­лад, виступ М.С.Хрущова перед діячами культури й мистец­тва (березень 1963 р.), в якому він розповів про якогось перекладача-єврея, що нібито працював у штабі гітлерівського генерала Паулюса. Це повідомлення виявилося наклепом, а в загальному контексті промову радянського прем'єра роз­цінено світовою громадськістю як намагання звинуватити євреїв у співробітництві з нацистами. Великий скандал вик­ликав і вихід у Києві книги Т.Кичка "Іудаїзм без прикрас". Поряд з цілою колекцією антисемітських випадів вона місти­ла карикатури в стилі журналу "Штюрмер", який виходив у Німеччині за Гітлера. Обурення виявилося настільки силь­ним, що ідеологічна комісія ЦК КПРС змушена була засуди­ти книгу Т.Кичка.

ІІІ. СУСПІЛЬНО-РЕЛІГІЙНЕ СТАНОВИЩЕ РАДЯНСЬКИХ ЄВРЕЇВ У 1964—2007рр.

Після згортання кампанії в Україні діяло тільки 14 синагог, кількість ця залишалася незмінною аж до кінця 80-х років.

У 1964 р., після деякого перегляду найбільш одіозних підходів до проблем, пов'язаних з діяльністю релігійних орга­нізацій, чисельність прихильників іудаїзму оцінювалася апа­ратом уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР приблизно ЗО тисячами чоловік. При­родно, наявна кількість синагог не могла задовольнити духовні потреби цих людей. Ось чому в республіці паралельно діяли також десятки міньянів (міньян буквально означає кворум, група повнолітніх, старших 13 років, чоловіків-євреїв кіль­кістю не менш як 10 чол., тобто в кількості, достатній для колективного моління). Офіційний статус міньянів не офор­млявся владою. Цілий ряд міньянів його й не добивався. Для багатьох таких спільнот, утворених віруючими похилого віку, процедури, пов'язані з реєстрацією, були надто клопітними, іноді непосильними.

Ізраїльсько-арабська війна 1967 р. різко погіршила ста­новище радянських євреїв. У країні розгортається надзви­чайно активна антисіоністська пропаганда, зміст якої набу­ває часом образливого характеру щодо всіх без винятку євреїв. Еміграція євреїв на Захід і до Ізраїлю ще більше загострює ситуацію. Все це призвело до більш жорстокого контролю за синагогою з боку офіційних структур як за "об'єктом сіоніст­ського впливу".[2.,168]

До керівництва синагогами допускаються здебільшого осо­би похилого віку, лояльні до панівного режиму, котрі контро­лювалися місцевими органами влади та органами безпеки.

Релігійно-громадська активність для них — можливість реалізації свого ще значного соціального потенціалу й нерідко чисто адміністративного або просто життєвого досвіду. Бага­то таких активістів мали дуже поверхове уявлення про іуда­їзм, що відзначалося як радянськими, так і зарубіжними спо­стерігачами. Наприклад, серед інтерв'юйованих нами в сере­дині 80-х років, синагогальних активістів майже третина їх до виходу на пенсію взагалі не відвідували синагогу, більше половини відвідували тільки в дні релігійних свят і лише кожний десятий — щосуботи і частіше.

Найпоширенішим типом парафіян синагоги стає чоловік похилого віку, котрий гостро відчуває потребу в розширенні соціальних зв'язків, що різко звузилися після виходу на пен­сію, а також у віковому й етнічному спілкуванні.

Життя переважної більшості таких парафіян неодноразо­во піддавалося ґрунтовній, навіть докорінній ломці. Переїзд з містечка у велике місто, робота на промисловому підпри­ємстві, громадська діяльність, могутній вплив ідеологічної машини на свідомість, фронт або евакуація в роки війни, за­гибель рідних і близьких — усе це тією чи іншою мірою пе­режив кожний з них. Вони болісно відновлювали ті фрагмен­ти єврейського виховання і релігійних уявлень, які закладе­но в них сім'єю і напівпідпільними вже в роки їхнього ди­тинства меламедами. Оцінку головного рабина московської хоральної синагоги А.Шаєвича ("навіть старі, ті, кому, при­пустимо, сімдесят, часом знають лише ази іудаїзму, а іноді й того менше") цілком можна застосувати і до парафіян ук­раїнських синагог того часу.

Виняток становили євреї в тих українських землях, які було приєднано до СРСР у 1939—1940 і 1945 роках. Тут відданість національним і релігійним традиціям не підда­валася випробуванням 20—30-х років. Євреї, котрим вдало­ся пережити війну, та їхні нащадки зберегли багато в чому традиційний спосіб життя і вузлові моменти його незмінне освячували за допомогою синагоги.[10.,76]

Зрозуміло, атмосфера, що панувала в синагогах, задоволь­няла далеко не всіх євреїв, які бажали прилучитися до іудаї­зму. Це стосується й суто релігійних проблем: наприкінці 70-х і до кінця 80-х років проповіді в синагогах України не читалися. Богослужіння обмежувалося читанням Тори, при­чому далеко не в усіх синагогах навіть по суботах збирався кворум. У найбільшій в Україні київській синагозі, наприк­лад, тривалий час не було рабина, відвідувачі не одержували повчань з питань віровчення, синагогальної й побутової об­рядовості. Приблизно таким же було становище в Одесі, у Дніпропетровську, Симферополі, Вінниці, в багатьох невели­ких містах України іудейські культові заклади відвідували­ся, по суті, виключно людьми похилого віку, і релігійне жит­тя тут ледве жевріло.

Слід зазначити, що в усіх синагогах України майже не відправлялися шлюбні обряди, дуже рідко — обрізання і бармицтво (обряд для 13-річного підлітка, і для того, хто досяг повноліття). Послідовніше виконувалися обряди, пов'язані з поминально-поховальним циклом. Але і їхня редакція була набагато ліберальнішою від ортодоксальної (все сказане сто­сується, звичайно, не тільки минулого десятиліття).

Водночас, хоч це і здається парадоксальним, синагога в зазначений період була в Україні інститутом універсальнішим, ніж будь-коли. Адже ні єврейських театрів, ні клубів, ні шкіл, ні засобів масової інформації, ні багато іншого єврейсь­ке населення України не мало. Національна ідентифікація офіційно могла здійснюватися тільки через синагогу. Тому в дні особливо шанованих свят синагоги Києва й Одеси, де відносно високою є частка єврейського населення, виявляли­ся виповненими публікою, котра не мала загалом елементар­них релігійних уявлень, але була пройнята національною свідомістю. Синагога через свою унікальність як єдиний єврейський інститут виконувала найрізноманітніші функції: тут обговорювалися специфічно етнічні проблеми, намічали­ся шлюби, зав'язувалися знайомства, відбувався обмін літе­ратурою тощо.[1.,134]

Стан синагоги, незадоволеність змістом і динамікою релі­гійного життя значною мірою каталізують розвиток в іудаїзмі паралельних структур.

У 70—80-х роках в Україні йде досить активне утворення гуртків з вивчення івриту, єврейського виховання та ін. Вони формуються представниками єврейської інтелігенції, переваж­но природничо-наукової та технічної. Спектр культурних переваг, рівнів національної свідомості й релігійності надзви­чайно широкий: від людей, котрі хворобливо усвідомлюють свою відірваність від національних коренів і прагнуть лише до подолання цього становища, до глибоко, майже фанатично віруючих; від бажаючих просто спілкуватися мовою предків до активних учасників правозахисного руху; від послідовних прихильників культурно-національної автономії до непри­миренних сіоністів. Причому спостерігачі за єврейським правозахисним рухом свідчать про досить різкий поворот від повного релігійного індиферентизму активістів 70-х до гли­бокої релігійності активістів 80-х років. У Києві й Одесі по­являються невеликі групи молодих євреїв, котрі намагаються ретельно дотримуватися релігійних приписів і табу. Саме їхній спосіб життя розглядався як виклик і призводив до утисків з боку владних структур. Проте переслідування ще більшою мірою згуртовували єврейських активістів і спону­кали їх до захисту власних прав і переконань. Часто навіть ті, хто й не думав про критику режиму, прилучалися до пра­возахисного руху.

Учасники гуртків-міньянів у великих містах контактують з іноземними кореспондентами, туристами, представниками різноманітних зарубіжних єврейських центрів і організацій, що, як правило, вело до "охоронних" акцій влади.

Структури, що розглядаються, мали високу частку "відказників" (неологізм ввійшов без перекладу в інші мови і відо­мий усім, хто хоч трохи знайомий з проблемами радянського єврейства), їх не страхала конфронтація з владними струк­турами, і політичний аспект у діяльності деяких гуртків, за­думаних як чисто національно-релігійні, був досить вагомий.

Таким чином, розвиток іудейської релігії в Україні напе­редодні горбачовських реформ визначався гранично склад­ним переплетінням різнопланових і суперечливих тенденцій, найбільш потужними з-поміж яких були такі:

— драматичний занепад єврейської традиції в найширшому розумінні цього поняття;

— державний антисемітизм, який базувався на парадок­сальному поєднанні скерованості на денаціоналізацію євреїв і запобіганню їхній офіційній асиміляції (сумнозвісна п'ята графа);

— репатріація до Ізраїлю й еміграція на Захід;

— занепад офіційної синагоги і відродження єврейського культурного та національно-релігійного життя, яке набира­ло форми опозиції панівному режиму.

Релігійне і громадсько-культурне життя євреїв після унезалежнення України.

Ерозія та занепад комуністігчного режиму, а потім і здобут­тя Україною незалежності створили принципово нову ситуа­цію для єврейського життя і єврейської релігії в країні. Ці реалії завдали також дуже відчутного удару по сталому сте­реотипу українця-антисеміта, досить поширеному на Заході.Очевидно, сприятливі умови для розвитку єврейського життя, які відкрилися в Україні після її удержавлення, зу­мовлено такими чинниками.

По-перше, негативний стереотип щодо ставлення українців до євреїв живився у світовій громадській думці історичними ремінісценціями, що сягали в XVII—XVIIIст., в часи грома­дянської війни, а не спирався на реальні дослідження україн­сько-єврейських та єврейсько-українських взаємин. Разом із тим серйозні розвідки, здійснювані на Заході, засвідчува­ли, що специфічного "українського антисемітизму" немає. Так, Ц.Гітельман, обстеживши 1161 єврея, котрі емігрували про­тягом 1977—1980 рр. до СІЛА із СРСР, отримав такі резуль­тати: 38% емігрантів з України часто стикалися з антисемізмом (з Росії — 33,2%); інколи — 31,9% (з Росії — 40,4%). Водночас ніколи не стикалися з антисемізмом 12,7% емігран­тів з України і лише 4,1% з Росії.[10.,133]

По-друге, рух за незалежність України, перші кроки неза­лежної Української держави не підтвердили гіпотез щодо обов'язкової деструкції національних рухів народів, серед яких мешкають євреї, для їхнього існування. Наприкінці 80-х —• на початку 90-х років у національному русі самої Украї­ни не помітно сили, яка б обстоювала антисемітизм. Народ­ний рух України ще за свого формування ухвалив резолю­цію проти антисемітизму, оголосивши водночас про намір сприяти розвиткові єврейської культури й релігії. Пізніше, в міру загострення соціально-економічної і політичної ситу­ації в Україні, активність радикальних угруповань, котрі про­дукують ксенофобію і ворожість до інших націй, стала по­мітнішою. Однак треба зазначити, що їхні ідейні конструкції і пропагандистські дії викликають спротив демократичних кіл, а самі радикали вважають, що юдо фобія відволікатиме їх від "головного ворога", тобто від росіян (це, безперечно, не означає, що зміна політичної кон'юнктури не призведе до зміни ними цілей для заподіяння "головних ударів").

Разом з тим розвиток політичної ситуації в Україні був певною мірою реалізацією гасел, які висували українські дисиденти. Вони завжди вбачали в релігійних і секулярних сіоністах, єврейських активістах союзників в антиімперській боротьбі. На відміну, зазначимо, від російського дисидентсь­кого руху, де поряд з течіями, що беззастережно виступали проти державного антисемітизму, завжди були досить помітні угруповання великодержавно-шовіністського спрямування, котрі продукували відверто антисемітські ідеї й настрої. Легалізація їх зробила юдо фобію вельми потужним чинни­ком політичної сцени посттоталітарної Росії.

Солідарність єврейських та українських політв'язнів (де­які з них, нагадаємо, згодом посіли чільне місце в україн­ському політикумі) дуже позитивно позначилася на україн­сько-єврейських взаєминах. Навіть "один такий факт солідар­ності, — писав у пермських таборах 1977 р. Є.Сверстюк, — перекриває сотні каламутних фактів, як: начальних НКВД мав прізвище на -штейн, а поліцай — прізвище на -енко... Українців окрилює диво відродження Ізраїлю, диво витрим­ки народу, який крізь тисячоліття гонінь зберіг свій дух і проніс волю до вільного життя. "І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя", — лунає голос Лесі Українки. "І ти ще встанеш знов, як встав Ізраїль", — відлунює у наших серцях". Показово, що деякі акції української інтелігенції як, наприк­лад, виступ І.Дзюби в Бабиному Яру 29 вересня 1966 р., на­були найширшого резонансу й довели світові, що влада, яка влаштовує розважальний центр на місті жахливого злочину, не є власне українською владою.[10.,134]

По-третє, необхідно зазначити, що політика адміністрації Української держави в єврейському житті досить послідов­на. Адміністрація здійснила цілу низку дуже виважених кроків, які здобули відродженій державі позитивні відгуки світової громадськості. Величезне моральне значення мала промова Л.Кравчука в Бабиному Яру на меморіальному мітин­гу, присвяченому 50-річчю трагедії. Президент України під­креслив, що цей сумний факт дає змогу попросити пробачення у єврейського народу, стосовно якого було здійснено стільки несправедливостей у нашій історії. В цілому успішно пройшов також візит Л.Кравчука до Ізраїлю, де він став тринадцятим головою іноземної держави, якому надали можливість висту­пити в кнесеті. Україна також однією з перших підтримала ініціативу щодо скасування сумнозвісної резолюції Генераль­ної Асамблеї 00Н (1975), що затаврувала сіонізм як форму "расизму і расової дискримінації".

Протягом кількох років в Україні було створено 120 куль­турологічних єврейських центрів та організацій, товариства єврейської культури діють у 70 містах; у Києві та в інших містах працюють представництва міжнародної єврейської організації "Сохнут". Відкриваються єврейські школи, сина­гоги, театри, видаються єврейські газети. Розпочали свою діяльність Інститут єврейської матеріальної культури, кабі­нет єврейської історії й культури при Інституті національ­них відносин і політології, Міжнародний Соломонів універ­ситет, групи з вивчення єврейської мови та літератури На­ціонального педагогічного університету ім. Драгоманова, група на акторському відділенні Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого тощо.

Розвиток єврейського культурного та релігійного життя в Україні визнається успішним і в закордонних єврейських центрах. Так, рабин міста Реховот Сихма Коен Кук, зазначив­ши, що "українська влада робить все можливе, аби піднести репутацію України в очах світової громадськості та уникну­ти будь-якої згадки про антисемітизм", підкреслив водночас, що Україна посідає перше місце серед держав СНД у галузі єврейської освіти. Створено умови для гідного упорядкуван­ня святих місць іудаїзму — могил видатних цадиків, вчителів і дослідників Закону, яких дуже багато на українській землі. Це поховання Ісраела Бешта в Меджибожі, Шнеур Залмана (Алтер ребе) в Гадячі, Леві Іцхака в Бердичеві, Нахмана Брацлавського в Умані та ін. Могили видатних ревнителів іуда­їзму є на Київщині, Буковині, Чернігівщині, Поділлі, в Закар­патті та в багатьох інших регіонах країни. Деякі проблеми, пов'язані із впорядкуванням святих місць та паломництва до них, вирішуються на найвищому рівні.

На початок 1999 р. в Україні офіційно зареєстровано ста­тути понад 100 іудейських релігійних громад, якими опікуєть­ся більше 50 священнослужителів, діє 32 недільні школи. В іудейських громадах дедалі більшої ваги набувають люди, котрі, по суті, дістали безрелігійне виховання і практично не мали того, що в Ізраїлі і на Заході розуміється під єврейсь­ким вихованням. Прийшовши до релігії в досить зрілому віці, вони часом поєднують у собі значний інтелектуальний потенціал і властиву неофітам жадобу до пізнання й здобут­тя релігійного досвіду, розсудливість і м'якість інтелігента та палкість, нетерпимість прозеліта. Ці віруючі істотно зміни­ли загальну атмосферу життя української синагоги, однак процес цей не є безпроблемним, навіть коли ми абстрагуємося від загальнополітичного фону і зростаючої еміграції єврей­ського населення.

Однією з найсерйозніших проблем лишається те,що не­має наступності релігійної традиції, перерваність якої з актуалізувала необхідність дійової допомоги з боку зарубіжних релігійних єврейських центрів. У багатьох містах України вже кілька років працюють рабини, надіслані північноаме­риканськими та ізраїльськими релігійними центрами. Так, з 1990 р. рабином київської синагоги служить Яків Блайх, який приїхав сюди за скеруванням Карлинстолінської іу­дейської громади Нью-Йорка.

Завдяки закордонним центрам вельми помітним явищем єврейського релігійного життя став рух ХаБаД (ХаБаД — Любавіч), позиції якого дуже сильні в СІЛА. ХаБаД (абреві­атура івритських слів хахма, тобто мудрість, біна — осягнен­ня, даат — знання) — течія в хасидизмі, яка поєднала емо­ційну чутливість хасидизму Ісраела Бешта і рабиністичну вченість. Засновника цієї течії Шнеура Залмана (1745—1813) поховано в Гадячі на Полтавщині. "Хасидизм розуму" Шне­ура Залмана ґрунтується на синтезі щирої віри і релігійної філософії і вважається надійним засобом повернення асимі­льованих та ізсекуляризованих єврейських інтелігентів до єврейських цінностей. Також зусиллями закордонних центрів в Україні засновано громади реформованого іудаїзму, зокре­ма прогресивного (13 громад).[5.,40]

Разом з тим українське єврейство в цілому найбільш відір­ване від традиції порівняно з іншими національними мен­шинами. Згідно із шкалою збереження національних тра­дицій, застосованою Інститутом соціології НАН України при вивченні 8 етносів України, євреї набагато менше за інших говорять національною мовою, відзначають релігійні свята, співають національних пісень, розповідають національні каз­ки, готують національні страви, обговорюють події національ­ної історії і культури (стосовно історії та культури, то рес­понденти роблять це в колі своєї родини набагато частіше, аніж це було в сім'ях їхніх батьків). Хоча українські євреї досить активно обстоюють автономність національних мен­шин, у тому числі і в релігійному житті, проте серед визна­чальних чинників усвідомлення власної національної приналежності релігія не увійшла до переліку чільних. Релі­гійна діяльність також не є привабливою для абсолютної більшості.

Величезним випробуванням для існування єврейського релігійного життя в Україні, є, поза сумнівом, інтенсивна емі­грація. Загалом лише в Ізраїль з країн колишнього СРСР репатріювалося від часу скасування обмежень понад 700 тис. євреїв, приблизно 18% — з України. Лише з Києва протя­гом 1990—1992 років до Ізраїлю виїхало 26056 євреїв, а про­тягом 1968—1988 років кожний десятий єврей, який при­бував до Ізраїлю з СРСР, був з Чернівців.[6.,54]

Те, що в еміграційних скеруваннях дуже велика частка нерелігійної й неетнічної мотивації, засвідчують такі ста­тистичні дані: протягом 1989—1990 років до Ізраїлю при­було 5,4% не євреїв із СРСР, у 1991 р. — 13,3%, у 1992 р. — 20,5% . За даними ЦСУ Ізраїлю, 58% єврейських родин в євро­пейський частині колишнього СРСР являють собою мішані шлюби.

Причому, як підрахували ізраїльські демографи, випадки, коли мішані сім'ї записують дитину євреєм, під час перепису 1989 р. становили лише від 17 до 26%. Вони також вважа­ють, що еміграція триватиме. Безперечно, чимала частина євреїв залишиться в Україні, і вони не лише зберігатимуть величезну історико-культурну й духовну спадщину, надбану тут їхніми предками протягом багатьох століть, а й розвива­тимуть це надбання.


ВИСНОВОК

Підсумовуючи все вище сказане, можна з впевненістю стверджувати про безсумнівну значимість даної теми для цілісного розгляду різноманітних культурних тенденцій в українському суспільстві на протязі тривалого періоду її історії.

Величезну значимість має, встановлення впливу іудейської релігії на життя української спільноти в різні періоди історії починаючи з княжих часів і закінчуючи сучасністю. Це дозволяє нам простежити залежність потужності іудейської церкви від різних суспільно-політичних і соціально-економічних умов, а також, побіжно дослідити стосунки титульного етносу (українців) і єврейської общини (зокрема, питання антисемітських настроїв в українському суспільстві).

Для з’ясування характерних особливостей положення іудаїзму в радянські часи, найбільш корисною є акцентуація уваги на питання негативного впливу антирелігійної компанії М.С. Хрущова на стан віросповідання іудаїзму на теренах України. Наслідки цієї акції легко простежуються і в наступні періоди існування іудейських громад в Україні. Достатньо складним є простеження долі єврейсько-іудейської спільноти в часи застою і перебудови, це пов’язано з навмисним викривленням історичних фактів, що стосуються нашої проблеми в радянській історіографії. Інша проблема виникла при дослідженні долі іудейства після утворення Української незалежної держави, хоча, новітні праці переважно й позбулися традиційного, негативного ставлення до іудейства, вони й надалі нерідко грішать наявністю суперечливих фактів, неточностями, а іноді й відвертим антисемітизмом. Тому, чи не найголовнішим, завданням для автора була систематизація та впорядкування наявних даних по дослідженій проблематиці.

Безумовно, тема долі іудаїзму в Україні дуже складна і суперечлива і містить в собі чимало можливостей для подальших досліджень на різних рівнях наукової практики. Зокрема, дуже важливим є розгляд цієї проблеми у регіональному вимірі, та відносно взаємостосунків іудейської церкви з іншими конфесіями, які існують на території Української держави. Це пов’язано з необхідністю підведення теоретичної основи під встановлення та зміцнення толерантних та безконфліктних взаємовідносин, як між суто релігійними спільнотами, так і між різними етнічними спільнотами, що мешкають в Україні.


ЛІТЕРАТУРА

1. Вечерський В. «Синагоги в Україні». Хроніка 2000.-№21-22.- с. 133-134.

2. Історія релігії в Україні: навч. Посібник/ НАН України. І-нт філософії, Відділ релігієзнавства; За ред.. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького.- К.: Знання, 1999.- 735 с.

3. Історія релігії в Україні: У 10 Т./ Укр. осоц. Релігіє знавців, Відділення релігієзнавства ін-ту філос. ім. Г.Сковороди НАН України; Укр. Центр духовної культури; Ред. кол.: А.Колодний (голова) та ін- К.: Укр. Центр духовної культури; 1997.

4. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навч. Посібник:У 3-х кн.- К.: Либідь, 1994. Кн. 3: Кінець ХVІ- сер. ХІХ ст. Скл. О.П. Крижанівський.- 1994.- 336 с.

5. Лупарев Г.П. «Понятие и виды религиозных организаций в СССР» : (Правовой статус) // Сов. Государство и право.-1991.-№5.- с. 35-42.

6. Маринович М.Ф. «Про міжконфесійну ситуацію в Україні» // Релігійне життя // Права людини в Україні:К.-Х.,1993.- с. 50-56.

7. Мокрий В. «Церква в житті українців ».- Львів; Краків; Париж: Просвіта, 1993.-106.

8. Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 1998 року : Офіційний вісник Людина і світ.-1998.-№1.- с. 24-32.

9. Саган О. «Релігійне життя України наприкінці 1996р. // Українське слово.-1996. 26 грудня.

10. Хонигсман Я.С., Нейман А.Я. « Евреи Украины » :/ Краткий очерк истории / Под. Общ. Ред. Ф.Я. Горовского; Укр.- финск. Ин-т.- К.: Б. и, 1992.-157 с. Ч.1.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений07:31:07 19 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
14:52:08 25 ноября 2015

Работы, похожие на Реферат: Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія М. Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(150903)
Комментарии (1842)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru