Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Арабо-ізраїльська війна 1973 року

Название: Арабо-ізраїльська війна 1973 року
Раздел: Рефераты по политологии
Тип: курсовая работа Добавлен 18:52:18 09 июня 2008 Похожие работы
Просмотров: 176 Комментариев: 3 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики

Курсова робота

на тему:

„Арабо-ізраїльська війна 1973 року”

Виконав:

студент 2 ак. групи

ІІІ курсу відділення

Міжнародні відносини

Боднарь Василь

Науковий керівник:

проф.Коппель Олена Арнольдівна

Київ-2005

План:

Вступ.............................................................................................................ст. 3-4

Розділ І. Передумови війни 1973 року........................................................... 6-11

§1.Близькосхідний регіон після „Шестиденної ” війни................................6-8

§2. Військова та політична ситуація напередодні війни 1973 року............ 8-11

Розділ ІІ. Хід війни.........................................................................................12-16

§1. Єгипетський фронт...................................................................................12-14

§2. Сирійський фронт.....................................................................................14-16

§3. Протистояння військово-морських сил воюючих сторін.....................16-19

Розділ ІІІ. Вплив війни 1973р. на міжнародні відносини...........................20-23

Розділ ІV. Наслідки та значення війни 1973 року.......................................24-28

Висновки.........................................................................................................29-30

Список використаних джерел.......................................................................31-32

Вступ

Якщо б наші воїни розуміли,

через що ми насправді воюємо,

то неможливо було б вести

жодної війни

Фрідріх Великий

Практично будь-яка війна, за дуже невеликим винятком, спричинена безглуздими та безвідповідальними діями державних діячів та втратою контролю з боку суспільства за державними структурами. Зокрема видатний політичний діяч Томас Манн стверджував, що війна – це втеча від проблем мирного часу. Ілюзія можливості вирішення будь-яких проблем силовими методами призводить до того, що ці проблеми лише збільшуються. Більше того, наслідком війни є деградація суспільства. Якщо війна виграна певною країною, то в суспільстві обов’язково зростає ейфорія від перемоги, виникає бажання ще й ще раз довести власну силу. Якщо ж війна програна, то в суспільстві спостерігається смуток та регресія. Солдати армії країни, що програла у війні бажають помсти, що є дуже сприятливим для екстремізму.

Актуальність теми: Арабо-ізраїльський конфлікт в цілому і війна 1973 року є надзвичайно важливими подіями з огляду на регіональну систему та на систему міжнародних відносин в цілому. Починаючи з 1948 року – року утворення держави Ізраїль, на Близькому Сході не припиняється конфлікт, який щороку забирає багато життів. Неврегульованість даної конфліктної ситуації несприятливо впливає на розвиток перш за все країн даного регіону та є негативним моментом для стабілізації міжнародної системи. Слід сказати, що арабо-ізраїльський конфлікт отримав розвиток і в сучасній системі міжнародних відносин.

В жовтні 1973 року на Близькому Сході почалася нова, четверта війна – “ Війна Судного дня “. Ця війна відрізнялася від попередніх локальних війн перш за все своєю масштабністю – крім Єгипту та Сирії в складі арабської коаліції проти Ізраїля воювали війська Іорданії, Іраку, Кувейту, Тунісу[11,C.56].

Окрім цього був ще один момент, що привертає до себе увагу. Дві найпотужніші в економічному та військовому плані держави світу на той час СРСР та США опосередковано також приймали участь у конфлікті. І взагалі, поглянувши на чисельність ізраїльської та арабських армій напередодні війни та на інші чинники, зокрема економічні затрати на війну, можна з впевненістю стверджувати, що саме війна 1973 року була найзапеклішою з поміж усіх арабо – ізраїльських війн та мала найважливіші наслідки для розвитку Близькосхідного регіону.

Об’єкт дослідження: еволюція Близькосхідного конфлікту та міжнародні відносини періоду війни 1973 року.

Предмет дослідження: військові дії 1973 року.

Серед видатних науковців, які досліджували цю тему - В. Лаквер – директор Лондонського інституту сучасної історії, голова дослідницької ради в Центрі стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні, редактор "Журналу сучасної історії"; Е. М. Примаков, Медведко Л.І., Алов О.

Незважаючи на те, що тема близькосхідного конфлікту 1973 року одержала досить широкий розвиток у вітчизняній і закордонній історіографії, більша частина робіт з даної теми присвячена окремим аспектам кризи.

При написанні роботи були використані матеріали Архіву зовнішньої політики Міністерства закордонних справ російської Федерації. Я ознайомився з оглядом американської преси з 19 січня по 7 листопада 1973 року, нотами відділу США МЗС СРСР у посольство США в Москві за 1973 рік, нотами посольств третіх країн у посольства СРСР у США. З жалем доводиться визнати, що надані матеріали не змогли повністю прояснити радянську політику. Це пояснюється, зокрема, тим, що дотепер не минув строк таємності в більшої частини документів по близькосхідній політиці СРСР на початку 70-х років.

У своїй роботі буду намагатися використовувати методи аналізу, порівняння; зробити акцент на нових фактах війни 1973 року та зробити принципово новий внесок в дослідження цього питання.

Мета: дослідження передумов, ходу та наслідків арабо-ізраїльської війни 1973 року.

Головні завдання:

· визначити справжні причини війни 1973 року;

· розглянути хід війни;

· проаналізувати вплив війни на міжнародні відносини того часу та на функціонування усієї системи міжнародних відносин;

· проаналізувати наслідки та значення війни для країн регіону та учасників конфлікту.


Розділ І. Передумови війни 1973 року

§1. Близькосхідний регіон після „Шестиденної ” війни.

Слід сказати, що війна 1973 року стала логічним продовженням минулого арабо-ізраїльського військового конфлікту 1967 року[12,C.103]. Війна, що відома під назвою “ шестиденна “ дуже дорого коштувала арабам. Фактично, вони втратили Старий Ієрусалим, Сінайський півострів, сектор Газа, західний берег річки Іордан та Голанські висоти. Слід наголосити, що у війні 1967 року військові успіхи Ізраїля були настільки вражаючими, що здавалися просто нереальними. Зокрема, військовий кореспондент ізраїльської армії Шабтай Тевет писав тоді : “ Ніхто не знав, що робити з цією перемогою, ніхто не був готовий до таких наслідків, ніхто навіть не уявляв собі, що робити далі “ [4].

Між тим відповідь на питання “ що робити ?” була очевидною. Слід було готуватися до наступної, вирішальної битви. Арабський світ жадав реваншу, серед суспільства арабських країн все більше поширювалися антиізраільські настрої. Проте Ізраїль не хотів давати арабам жодного шансу. Є очевидним, що обидві сторони вичікували зручного моменту, в той же час накопичуючи сили, обмежуючись диверсіями один проти одного. В гонці озброєння на Близькому Сході ніхто не хотів поступатися. До Ізраїля із Сполучених Штатів почала поступати найсучасніша військова техніка та зброя. Все застаріле обладнання піддавалося модернізації. Наприклад, ізраїльським технікам вдалося вдосконалити радянські танки Т-55, які вони захопили під час “ шестиденної війни “ . Що стосується Єгипту та Сирії, то слід зауважити, що ці країни завдяки співробітництву з Радянським Союзом не лише відновили втрати 1967 року, а і збільшили бойову міць своїх збройних сил. В результаті і ті і інші зустріли жовтень 1973 року цілком озброєні та готові до війни. Армія Ізраїля після проведення мобілізації змогла поставити під рушницю 415 тисяч чоловік, що мали в озброєнні 1850 танків , 690 літаків, 84 гелікоптера та 47 бойових кораблів. Ізраїль в разі початку війни планував вести стратегічну оборону, відбиваючи удари арабських військ із заздалегідь підготовлених оборонних рубежів, а в разі їхнього прориву контратакувати противника та розгромити його. Але про це в наступних розділах.

Повертаючись до передумов війни 1973 року слід зазначити, що після війни 1967 року правлячі кола Ізраїля намагалися закріпити окупацію арабських земель, що були захоплені, перш за все спираючись на політичну та військово-економічну допомогу США та інших союзних держав. Головним засобом досягнення цієї мети було безперервне накопичення військової міці. На устаткування збройних сил Ізраїля зі Сполучених Штатів поступала нова військова техніка та зброя. В плані ізраїльського командування за сприятливої обстановки передбачався наступ на Каїр та Дамаск. Що ж до Єгипту та Сирії, то до звільнення захоплених Ізраїлем земель вони почали готуватися одразу після війни 1967 року. Тут слід, звичайно, нагадати, що після тієї війни ізраїльськими військами було окуповано 70 тис. квадратних кілометрів з населенням більш ніж 1 млн. чоловік. Таким чином Ізраїль на той час збільшив власну територію в чотири рази і не збирався залишати анексовані землі арабських держав. Міністр іноземних справ Ізраїля І. Ебан заявляв, що навіть в разі якщо 121 держава ООН ( на той час ) буде вимагати виводу ізраїльських військ, вони не рушать з місця. Такою ж була і позиція прем’єр - міністра Л. Ешкола, який 15 червня 1967 року стверджував, що Ізраїль ніколи не погодиться на попередні кордони і буде вимагати встановлення нових кордонів. Звісно не останню роль в такій позиції Ізраїля відігравала і позиція такої держави як США, яка всіляко підтримувала їхні прагнення.

Тобто можна побачити, що незважаючи на рішення ООН та суспільну думку, Ізраїль перейшов до експлуатації окупованих арабських територій. Тим самим , на мій погляд, вже тоді була поставлена під сумнів ефективність діяльності такої організації як ООН. І вже 16 червня на засіданні кабінету міністрів Ізраїля було прийняте рішення про створення комітету з планування розвитку “ нових територій “ та були погоджені перші три міста майбутніх ізраїльських поселень : Баніас – 70 км від Дамаска ( Сирія ) , Гуш-Етціон – біля Хеврону ( Іорданія ) та Бейчі- ха- Арава – на рівнині Ієрихону ( Іорданія ). Згодом масштаби будівництва військових поселень на Синаї, Західному березі ріки Іордан та на Голанських висотах почали швидко зростати. Як наслідок таких дій , 350 тисяч арабів були змушені залишити свою батьківщину[10,C.35].

Лідер арабського світу, президент Єгипту Г.А. Насер в листопаді 1967 року казав :“ Євреї – наші двоюрідні брати. Ми жили разом протягом століть. Сіонізм висунув проблему і все стало неможливим між євреями, арабами та християнами. Ми можемо жити разом в єдиному домі, проте ніхто з нас не може захопити весь дім та вигнати з нього інших”.

§2. Військова та політична ситуація напередодні війни.

Араби сформували найміцнішу коаліцію , яка будь - коли створювалася арабами. Лише єгипетська армія до початку війни мала в своєму складі 833 тисячі чоловік , 2400 танків , 590 літаків, 190 гелікоптерів, 122 бойових кораблів та катерів. А ще були сирійці, армія котрих нараховувала 332 тисячі чоловік, 1350 танків, 321 бойових літаків, 36 гелікоптерів та 21 корабель. Окрім цього на сирійському фронті діяли війська інших арабських держав. Ірак надав 3-тю танкову дивізію посиленого складу ( 20 тисяч чоловік, 300 танків, 300 БТР ), а також 73 літака. Іорданія та Саудівська Аравія надали кожна по бронетанковій бригаді, Мароко - механізовану бригаду , а Організація визволення Палестини виділила 2 бригади спеціального призначення. Ізраїль мав вести війну на 2 фронти. З півночі сирійці планували захопити Голанські висоти та вийти на позиції біля річки Іордан. Більш масштабні завдання ставили перед собою єгиптяни – форсувати Суецький канал, прорвати оборону противника, захопити Сінайський півострів та, можливо, сектор Газа[14,C.47].

І, дійсно, якщо підрахувати сили супротивників, то перевага була аж ніяк не на користь Ізраїля, а на користь саме арабських держав. Їх збройні сили переважали ізраїльські за чисельністю особового складу та кораблів майже в 3 рази. Додатковою перевагою арабів була раптовість, адже підготовка до війни проходила таємно і дата удару не була відома майже до початку військових дій. Рішення про початок операції керівництво Єгипту та Сирі Анвар Садат та Хафез Асад прийняли влітку 1973 року, а остаточна дата була визначена ними в тайні лише 4 жовтня. Взагалі-то в 1973 році араби вперше зуміли спланувати та провести операцію такого рівня. Тобто, готуючись до наступу, сирійське та єгипетське командування розраховувало на раптовість першого удару та на неготовність до нього самого Ізраїля.

Проте, розглядаючи передумови війни 1973 року, треба сказати про важливість ролі СРСР та США в цьому процесі. В 1972 році Єгипет вів складну гру між інтересами свого давнього союзника СРСР та США. Садат дуже прагнув домовитися з американцями, проте в Вашингтоні ніяк не могли зрозуміти як примирити інтереси їх давнього союзника Ізраїля з інтересами Єгипту. Ізраїльтяни не хотіли йти на поступки навіть заради того, щоб американці змогли нарешті відірвати ключову країну арабського світу від союзу з Радянським Союзом. В той же час в Москві також чудово розуміли те, що Садат починає поглядати в бік США. В СРСР вважали, що зможуть натиснути на Садата, в разі, якщо перекриють йому канали оснащення зброєю. Дійсно, без радянської зброї Єгипет повинен був би розпрощатися з ідеєю коли-небудь завдати поразки Ізраїлю та повернути Синайський півострів. В квітні 1972 року СРСР відмовився поставити Єгипту наступальну зброю. Після цього Садат вислав з країни радянських радників[9,C.87]. Проте після цього впевненість ізраїльтян в слабкості Єгипту лише збільшилася. Дійсно, термін “ вислання радників “, автором якого був радник президента США Ніксона з питань національної безпеки Генрі Кіссінджер, було прийнято в офіційній історіографії, проте виникають деякі сумніви стосовно цього терміну. Влітку 1972 року Єгипет залишили тисячі радянських військових спеціалістів. Але вони належали, в основному до регулярних частин, що прибули в рамках операції “ Кавказ “. А оскільки було проголошено про припинення вогню, необхідність в присутності цих частин зникла. Оскільки Радянський Союз ніколи не визнавав, що відправляв до Єгипту регулярні частини, а США намагалися не афішувати присутність радянських військ на Близькому Сході, то обидві сторони вважали за потрібне назвати вивід регулярних військ “ від’їздом радників “. Але військових радників в Єгипті залишилося стільки, що евакуація членів їх сімей на початку жовтня 1973 року була основним свідченням невідворотності війни. Досі невідомо чи було так зване “ вигнання “ 1972 року маневром, що був узгоджений між Москвою та Каїром, але в будь-якому випадку Ізраїль виявився неготовим до цього, а єгипетське приготування до війни між іншим продовжувалося повним ходом. Проте, треба визнати й ще раз наголосити, що без радянської зброї Єгипет був слабким, а такий Єгипет звісно не міг розраховувати на поступки з боку Ізраїля та США. В будь-якому випадку Синайський півострів йому ніхто не збирався повертати. В цій ситуації Садат зробив дуже важливий та, на мій погляд, вірний крок. Він знову звернувся до СРСР за підтримкою. Радянський Союз схвально зустрів таке прагнення Єгипту і новітня радянська зброя знову стала доступною для єгипетської армії.

Але також потрібно розглянути внутрішньополітичну ситуацію в Ізраїлі напередодні 1973 року. Дуже цікава особистість, дипломат, міністр закордонних справ ( в 1966- 1974 рр. ) Абба Евен був витіснений на задній план Голдою Меїр, Іцхаком Рабіном та Моше Даяном. Потрібно сказати, що призначення І.Рабіна на посаду посла у Вашингтоні в 1968 році зробило його в очах Г.Меїр настільки вагомою фігурою, що міністр закордонних справ А.Евен, який формально займав вищу посаду, фактично втратив вплив на розвиток американо-ізраїльських відносин. Голда Меїр виховувалася в Сполучених Штатах і сама колись займала посаду міністра іноземних справ. Саме тому вона була переконана, що розбереться у відносинах зі США краще, ніж А.Евен, котрий виховувався на англійських традиціях. В цей час Моше Даян, спираючись на свій авторитет військовокомандувача, зробив міністерство закордонних справ фактично залежною від нього структурою. Можна лише додати, що улюбленим виразом Даяна був : “ У Ізраїля немає зовнішньої політики, а лише політика оборони “. А.Евен в той же час думав про відставку, але не спромігся на такий крок. Можливо, було б краще, якщо б він все ж зробив це і публічно розповів про причини свого рішення. Можливо, що Війну Судного дня можна було б уникнути, якщо б уряд Г.Меїр- Даяна не був би настільки впевнений в остаточній перемозі Ізраїля у війні 1967 р. Міністр оборони, який також був військовим губернатором зайнятих територій Західного берегу, Синайського півострова та сектора Газа, не приділив значної уваги ні мирній ініціативі Єгипту ( 1970р. ), ні його приготуванням до війни. При цьому, що є дуже важливим, Даян мав широку підтримку як в уряді, так і серед військових.

Подібне халатне відношення до Єгипту з боку Ізраїля ще більше зміцнилося, коли 18 липня 1972 року А. Садат повідомив про вигнання з країни радянських радників. Звісно, цей крок був розцінений в Ізраїлі як послаблення військової міці Єгипту. Проте, в той період розрив Садата з СРСР був більше політичним маневром ніж дійсно рішучим кроком в політиці Єгипту. 6 жовтня 1973 р. Араби нанесли свій удар.


Розділ ІІ. Хід війни

Розуміючи, що спроба повного знищення Ізраїлю неможлива, керівництво Єгипту й Сирії ставило перед собою обмежені цілі: на єгипетському фронті - форсувати Суецький канал й опанувати рубежем перевалів Митла - Гиди - Мелес на глибину 25-30 км, а на сірійському фронті звільнити Голанські висоти й вийти до ріки Йордан.

Ізраїль виявився неготовим до раптового початку війни. В Тель-Авіві до останнього моменту не мали жодних свідчень та доказів про плани арабських країн. Активність єгиптян на кордоні розцінювалася ізраїльтянами як блефування. І все це через те, що дуже вже свіжою була пам’ять про блискучі перемоги ізраїльської армії та недієздатності арабських військ. І лише вранці 6 жовтня, в день Йом-Кіпур ( священний день для ізраїльтян ), ізраїльська розвідка отримала докази, що Єгипет та Сирія збираються напасти о 18 годині цього ж дня. Засідання ізраїльського уряду почалося опівдні, а вже через 2 години о 14, на чотири години раніше строку єгипетська авіація нанесла свій перший удар по позиціям на лінії “ Бар-Лева“, що була збудована вздовж Суецького каналу.

§1. Єгипетський фронт.

6 жовтня в 14.05 єгипетська артилерія почала інтенсивний обстріл ізраїльських позицій. Одночасно авіація нанесла удари по "лінії Бара-Лева" і цілям у глибині Синайського півострова. У цей час ізраїльтяни перебували в стані часткової бойової готовності, тому що за наявними в них відомостями, араби повинні були атакувати тільки в 18.00.

В перші години війни Ізраїль пережив справжній шок. Арабські війська все ж таки зуміли це зробити. Ізраїльтяни вперше в своїй історії змушені були змагатися проти вмілого та дуже добре організованого противника без звичної переваги в техніці та переваги в повітрі. За перші 2 доби військових дій втрати ізраїльтян лише вбитими склали 500 осіб. Для цієї країни це була дуже велика кількість. Дійсно, перші 24 години були найважчим періодом для Ізраїля. Єгипет володів однією з найбільших в світі армій, яка до того ж була добре підготовлена, в той час як Ізраїль спирався в основному на резервістів, більшість з яких знаходилась в синагогах в день Судного дня.

Після закінчення вогневої підготовки, єгипетські передові частини форсували Суецький канал, і почали готувати переправу для основних сил. У районі 2-й армії мости були готові до опівночі 7 жовтня, а в районі 3-й армії - до 8 жовтня. По наведених мостах переправилося близько 500 танків. У результаті лінія Бара-Лева, на яку ізраїльтяни покладали великі надії, була захоплена єгипетськими військами, хоча на окремих ділянках опір не припинявся. З ізраїльського резерву терміново були підтягнуті дві бронетанкові дивізії генералів Аріеля Шарона й Авраама Адана. А. Адан розмістився в районі Румани, а А. Шарон біля Таса.

7-8 жовтня ізраїльські 162-я (командир А. Адан) і 252-я (командир А. Мандлер) бронетанкові дивізії нанесли єгиптянам контрудар, що закінчився невдачею. У смузі 18-й піхотної дивізії Єгипту була влаштована засідка, у яку потрапила 401-я ізраїльська бригада, що втратила велику кількість танків. В результаті 8 числа єгипетським військам вдалося об'єднати дивізіонні плацдарми у два армійських, глибиною до 15 км.

9-13 жовтня. У цей період єгипетські війська припинили наступ й закріплювалися на досягнутих рубежах. Ізраїльська ,армія перекинувши резервні частини, створила лінію оборони на видаленні 25-30 км від каналу.

Для прориву ізраїльської лінії оборони, необхідного, щоб допомогти сірійським військам, що потрапили у важке положення на Голанських висотах, єгипетське командування передислокувало на східний берег 4-ю й 21-ю бронетанкові дивізії, залишивши на західному березі одну бронетанкову бригаду. Це рішення призвело до важких наслідків.

14 жовтня в 6.00 почався наступ єгипетської армії по всій лінії фронту у шести напрямках. Але натрапивши на ізраїльські оборонні рубежі, єгиптяни були змушені відійти на вихідні позиції, де понесли великі втрати у техніці й живій силі.

Починаючи з 15 жовтня, ініціатива повністю перейшла до ізраїльтян. Армія оборони Ізраїлю почала широкомасштабний наступ в районі Великого Гіркого озера, і нанесла удар у стик між єгипетськими 2-й й 3-й арміями. До кінця дня ізраїльтяни змогли вийти до Суецького каналу. Уночі 16 жовтня 35-я повітряно-десантна бригада, що входила до складу 143-й бронетанкової дивізії, переправилася на західний берег і захопила плацдарм у районі населеного пункту Деверсуар. Відбивши нові атаки єгиптян, ізраїльські частини розширили коридор між 2-й й 3-1 арміями, чому єгипетське командування не додало належного значення.

В результаті 18 жовтня єгиптяни були відтиснуті в районі прориву від каналу й ізраїльтяни змогли розширити плацдарм до 6 км про фронту й до 5 км у глибину. Єгиптяни направили дві бригади для знищення супротивника, але ізраїльські війська відбили їхній удар. 19 жовтня на західному березі перебувало вже кілька ізраїльських бригад, що почали наступ в тил 3-й єгипетської армії. Перемога ізраїльських військ була забезпечена, коли був захоплений стратегічно важливий аеродром Фаїд, що дозволив налагодити повітряну підтримку частин, що наступали.

У наступні дні - 20 - 22 жовтня - ізраїльтяни під командуванням генерала А. Шарона намагалися прорватися із плацдарму в напрямку Исмаілії, але їх стримували єгипетські резервні частини. У той же час на півдні генерал А. Адан зумів прорватися й перекрити дорогу Суец-Каїр.

До 24 жовтня ізраїльтяни блокували місто Суец і продовжували наступати. 25 жовтня, коли залишалося 100 км до Каїра, наступ було зупинено, завдяки резолюції РБ ООН № 338 і спільним діям Радянського Союзу й Сполучених Штатів.

§2. Сирійський фронт.

На сірійському фронті бойові дії почалися 6 жовтня в 14.00, коли артилерія й авіація Сирії нанесли удари по ізраїльських позиціях на Голанських висотах. В 15.00 сірійська армія перейшла в наступ. Протягом дня сірійські війська просунулися на 4-8 км на північ й на південь Кунейтри. Сірійські війська захопили гору Хермон. Однак після введення в бій ізраїльських резервів просування сирійців сповільнилося.

Висунувши в перший ешелон 7-ю й 188-ю бронетанкові бригади, ізраїльське командування стримувало сірійський наступ.

Для розвитку успіху в напрямку Кафр-Нафах сірійське командування ввело в бій 3-ю бронетанкову дивізію.

У результаті запеклих боїв 7 жовтня сірійське командування вирішило припинити наступ й перейти до оборони. Важкі втрати понесли як сірійські, так й ізраїльські частини.

З 6 по 9 жовтня сирійці випустили по Ізраїлю близько 16 тактичних ракет, що постачалися Радянським Союзом і перебували під радянським контролем.

8-12 жовтня обидві сторони здійснювали перегрупування й нарощування сил. 8 жовтня ізраїльтяни підтягли 14-ю, 17-ю, 19-ю, 20-ю й 79-ю бронетанкові й 1-ю піхотні бригади, а потім перейшли в контрнаступ, сильно потіснивши сірійську армію.

Разом із сирійцями проти Ізраїлю боролися 3-я бронетанкова іракська дивізія, 3-я бронетанкова йорданська дивізія, марокканська дивізія. Крім арабських держав на стороні Сирії воювали 20-30 північнокорейских пілотів і близько 500 чоловік з кубинської бронетанкової бригади.

Однак, незважаючи на розпачливий опір, сірійські війська й союзні частини змушені були відступити, практично повернувшись на вихідні позиції.

10 жовтня всі ізраїльські частини на сірійському фронті перейшли в наступ, маючи перед собою завдання прорвати арабську оборону в напрямку Дамаска. У результаті завзятих боїв ініціатива перейшла до рук ізраїльтян. До кінця дня їм вдалося просунутися на 5-6 км, а до середини 12 жовтня - на 12-20 км. Три ізраїльські дивізії прорватися крізь сірійську оборону на північ від дороги Кунейтра-Дамаск.

З 13 жовтня ізраїльська армія продовжувала наступ на Дамаск, що був зупинений тільки 16 жовтня у зв'язку з повним виснаженням сил обох сторін.

З 19 жовтня лінія фронту проходила по Дамаській рівнині. Зіткнення тривали до 24 жовтня, коли відповідно до резолюції СБ ООН бойові дії були припинені.

§3. Протистояння військово-морських сил воюючих

сторін.

Дії ВМС в цій війні мали менше значення ніж сухопутні дії, проте також були дуже важливі. Слід сказати, що основними напрямками розвитку військово-морських сил Ізраїля після арабо-ізраїльської війни 1967 року були збільшення корабельного складу за рахунок швидкісних кораблів з ракетним та артилерійським оснащенням. На початок війни ізраїльські ВМС мали в своєму складі 47 кораблів, що були зведені в 2 групи-середземноморську та групу червоного моря. Середземноморська група базувалася на головній військово-морській базі Хайфа та військово-морській базі Ейлат. Крім того, в складі ВМС Ізраїля було 2 батальйони морської піхоти. Основу ізраїльських ВМС складали 12 ракетних катерів типу “ Саар “, що вони отримали від Франції в 1968-1970 рр. В ході бойової підготовки ВМС Ізраїля готувалися до вирішення завдань з ліквідації кораблів противника в морі і на базах. Основними завданнями ізраїльських ВМС були знищення сил флотів Єгипту та Сирії, нанесення ударів по наземним військовим та промисловим об’єктам[15,C.89].

Військово-морські сили Єгипту складалися з 122 бойових кораблів різного класу, в тому числі 6 фрегатів та корветі, 12 дизельних торпедних підводних човнів. Важливим компонентом бойової міці єгипетських ВМС були 20 ракетних катерів. Протикорабельні ракети, якими були оснащенні єгипетські катера, мали дальність польоту біля 40 км. Слід зауважити, що більша частина корабельного складу єгипетських ВМС знаходилася на військово-морських базах Середземного моря. Такими базами були Александрія, Потр-Саїд та Суец. Проте були суттєві недоліки в організації управління силами розвідки.

Військово-морські сили Сирії знаходилися в стані будівництва та мали в своєму складі 21 корабель, в тому числі 6 ракетних та 10 торпедних катерів, 2 тральщика. Завданнями ВМС арабських країн звісно були оборона військово-морських баз та портів , захист морських комунікацій та інші завдання не менш важливі. В цілому, слід сказати, що ВМС арабських країн за чисельністю в 3 рази перевищували ізраїльський флот. Однак за кількістю пускових установок проти-корабельних ракет ізраїльські ВМС мали незначну перевагу. Також слід відмітити, що рівень підготовки особового складу ізраїльських ВМС був дещо вищим ніж в єгипетському або в сирійському флотах.

Бойові дії на морі почалися з перших днів війни. Ввечері 6 жовтня основні сили флотів обох сторін конфлікту знаходилися в морі та були готові до бойових дій. Перші зіткнення на Середземному морі трапилися в ніч на 7 жовтня. Група з 7 єгипетських ракетних катерів нанесла удар по об’єктам противника на узбережжі Синайського півострова. З метою введення в оману противника єгипетські катера виходили в море з різних пунктів базування. Перший морський бій ізраїльський флот також провів на самому початку війни, в ніч з 6 на 7 жовтня. Після цього бою ізраїльський флот переніс центр бойових дій на море, на боротьбу з єгипетськими військово-морськими силами. В ніч з 10 на 11 жовтня кораблі ізраїльських ВМС здійснили напад на військово-морські бази Тартус і Латакія.

Слід сказати, що з 20 єгипетських ракетних катерів в бойових діях на Середземному морі брали участь лише 8. Наведення єгипетських катерів на противника здійснювалося з берегових командних пунктів. В 3-х морських боях єгипетські катера знищили торпедний катер та 3 ракетних катера противника, втративши при цьому 4 власних. В цілому за всю війну єгипетські військово-морські сили втратили 7 ракетних катера. Бойові дії ізраїльських кораблів відрізнялися значно більшою напругою. Вже в перший день війни в морі було розгорнуто 12 ракетних катерів. Всього за весь період бойових дій вони зробили більше 100 виходів в море. Ізраїльські катера діяли у взаємодії з гелікоптерами та літаками. Ізраїльське командування в морському бої широко використовувало гелікоптери. В ході рейдів ізраїльське командування велику увагу приділяло розвідці, маскуванню, організації усіх видів оборони і особливо тиловому забезпеченню. Слід відмітити, що протидію ізраїльським ракетним катерам здійснювали лише берегові батареї. Головні сили ВМС Ізраїля знаходилися в Середземному морі. В Червоному морі вони мали менше ніж 20 торпедних та десантних катерів. Єгипетський флот в цьому регіоні був значно сильніший.

Характерною особливістю військових дій на морі в арабо-ізраїльській війні 1973 року було те, що в цих діях найбільш широко використовувалися проти-корабельні ракети. Під час військових дій сторони втратили 30 бойових кораблів, 50 % з яких загинули від проти-корабельних ракет. Ініціатива в бойових діях на морі належала ізраїльським ВМС, флоти арабських держав в основному вели бойові дії оборонного плану. На думку іноземних спеціалістів, однією з головних причин успіху дій ізраїльського флоту ( і навпаки невдач сирійських та єгипетських ВМС ) була пов’язана зі своєчасним забезпеченням кораблів розвідувальними даними про дії противника. Розвідка в районі бойових дій велася постійно. Її забезпечували ракетні та вартові катера, літаки, гелікоптери, засоби берегового спостереження за повітряною та морською ситуацією в прибережній зоні. Безпосереднє керівництво катерами в морському бою та взаємодія між ними організовувалася з допомогою сучасних автоматизованих систем.

В кінці війни першочерговим завданням військ Ізраїля на західному березі Каналу було подавити єгипетські ракетні батареї, щоб ізраїльські ВПС мали змогу атакувати єгипетське укріплення на східному березі. В ніч 17-18 жовтня 162-га дивізія Адана перекинула через мости біля Деверсуара 200 танків 217-ї, 460-ї та 600-ї бронетанкових бригад. Ці сили були пізніше приєднані до 252-ї дивізії Мальмана Магена та 14-ї і 421-ї бронетанковим бригадам 143-ї дивізії Шарона. Єгиптяни відчайдушно намагалися розбити переправи біля Деверсуара, а коли це не вдалося, то вони попросили посередництва ООН для підписання перемир’я. США та СРСР були задіяні в великій політичній конфронтації, але обидві держави схвально зустріли зупинення вогню, воно було призначено в ніч з 22 на 23 жовтня. Проте воно не зазнало успіху, адже через неясність ситуації на західному березі Каналу ізраїльтяни зробили останній ривок до міста Суец, щоб повністю відрізати 3-тю Армію. Але атака безпосередньо на Суец була відбита з важкими втратами. І вже 24 жовтня увійшло в силу друге перемир’я. На сирійському фронті бойові дії закінчилися 20 жовтня. Після цього ще відбувалися окремі зіткнення аж до організації буферної зони ООН. За посередництва ООН утримувалося хитке перемир’я і в січні 1974 року ізраїльтяни під контролем ООН погодилися вивести війська із західного берега Каналу.

Розділ ІІІ. Вплив війни 1973р. на міжнародні

відносини

Арабо-ізраїльська війна 1973 року мала дуже великий вплив на міжнародні відносини того часу. Цей регіон виявився зіткненням інтересів перш за все двох наддержав СРСР та США. Голова Ради міністрів СРСР А.Н.Косигін знаходився в Єгипті з 16 жовтня, що свідчить про всю серйозність відношення Радянського Союзу до конфлікту. 20 жовтня Генрі Кіссінджер прилетів до Москви за запрошенням СРСР з метою обговорення умов припинення вогню та для вироблення “ рекомендацій “ Раді Безпеки ООН.

Що стосується Ізраїля, то стосовно американської допомоги Голда Меїр цілком довіряла Г.Кіссінджеру. В березні 1973 року Іцхак Рабін залишив посаду посла у Вашингтоні, з метою балатуватися у Кнессет. На його місце Г.Меїр призначила Симху Дініца, котрий не мав практично ніякого досвіду дипломатичної роботи. З першого дня Дініц потрапив під вплив Кіссінджера. Основною тактикою його в перші ( найважчі для Ізраїля ) дні війни було - обіцяти негайні постачання зброї та в той же час відкладати їх. При цьому він завжди звинувачував в затримці оборонне відомство. На протязі першого тижня війни Дініц не здійснив практично нічого задля активізації суспільної думки, преси та проїзраїльське лоббі в Конгресі. Кожен день Кіссінджер по 5-6 разів розмовляв з Дініцем, заспокоюючи його обіцянками почати нарешті постачання зброї[16,C.25].

Треба сказати, що після військового розгрому Сирії 10 жовтня радянський уряд почав постачання зброї повітрям в Каїр та Дамаск, а вже 11 жовтня Голда Меїр надіслала термінове особисте послання президенту Ніксону з проханням про організацію “ повітряного мосту “ до Ізраїля. Зауважимо, що вперше з 1969 року ізраїльський уряд вирішив обійти Генрі Кіссінджера. 13 жовтня Садат зробив суттєву помилку, відмовившись від негайного заключення миру. Ввечері того ж дня, враховуючи радянську загрозу, особисте прохання Г.Меїр та відмову Анвара Садата, Ніксон дав розпорядження відкрити повітряний міст до Ізраїля. Це вже не суперечило планам Кіссінджера. Зрештою це ще раз повинно було нагадати Ізраїлю про його повну залежність від Сполучених Штатів.

Після війни обидві сторони були готові прислухатись до пропозицій Держсекретаря. Проте тепер метою Кіссінджера було негайне заключення миру, особливо після того, як на своєму шляху до Москви він почув новини про арабський нафтовий бойкот. Кіссінджеру знадобилося 4 години, щоб досягти згоди з радянськими керівниками. Згодом це рішення отримало статус резолюції № 388 Ради Безпеки ООН. Ця резолюція, що була прийнята 22 жовтня 1973 року, вимагала припинення вогню протягом 12 годин та “переговорів між зацікавленими сторонами, спрямованим на встановлення справедливого та міцного миру на Близькому Сході “.

Члени ізраїльського уряду з ваганнями погодилися на припинення вогню. Проте 23 жовтня, повернувшись до Вашингтону, Кіссінджер отримав радянське послання про те, що Ізраїль порушив мир. Слід сказати, що хто б не відкрив вогонь, з військової точки зору відновлення військових дій було вигідним для Ізраїля. СРСР дав зрозуміти, що не допустить цього. Л.І.Брєжнєв в посланні до Ніксона погрожував прийняти” необхідні заходи в односторонньому порядку “. Американські війська по всьому світі були приведені в стан бойової готовності. Вперше з часів Кубінської кризи 1962 року дві наддержави опинилися на межі конфлікту[6,C.45].

Позиція американської адміністрації по відношенню до Ізраїля стала дуже жорсткою. Скоріше за все Кіссінджер натякнув, що не зможе допомогти їм у випадку їхнього зіткнення з Радянським Союзом. Кіссінджер дуже чітко дав зрозуміти, що американська підтримка не є безмежною і що Ізраїль ризикує опинитися в стані військового конфлікту з СРСР без підтримки з боку США. Ізраїльський уряд зрозумів, що якщо ЦАХАЛ ( Армія Оборони Ізраїля ) буде продовжувати військові дії, то їх країна опиниться в повній міжнародній ізоляції. Тому 25 жовтня після обіду угода про припинення вогню набула сили та почала виконуватися обома сторонами.

Ізраїльтяни виказували свою невдоволеність з приводу позицій західних країн. Слід сказати, що і в минулому Ізраїль звинувачували в підготовці та розв’язанні війн : Суецької- в 1956 р. та Шестиденної- в 1967 р.. І хоча війну 1973 року без сумнівів підготовив і розв’язав Єгипет, міжнародне співтовариство звинувачувало у війні виключно Ізраїль. І хоча Садат дійсно підготовив та почав війну, зробив це він після того, як його мирні ініціативи були відторгнуті урядом Г.Меїр.

Війна закінчилася патом та виявилася важкою для Ізраїля, якщо врахувати як військові, так і дипломатичні аспекти. Ізраїльські втрати за 18 днів рівнялися 2412 вбитими та 508 осіб, що пропали безвісті. Ізраїль зрозумів, що з одного боку арабський суперник зараз є більш міцним, ніж можна було собі уявити, а з іншої - що відносини Ізраїля зі Сполученими Штатами носять умовний та непередбачуваний характер.

Слід сказати і про ще один важливий фактор в міжнародних відносинах. В 1973 році країни-експортери нафти, в першу чергу арабські держави, такі як Саудівська Аравія, Ірак та Лівія підняли суттєво світові ціни на нафту, більш ніж на 40%. Величезні нафтові ресурси арабів забезпечували їм все більшу політичну міць. Ще за часів Війни Судного дня ефективність цієї нової арабської зброї-нафти-почала слугувати підривом відносин Ізраїля з іншими країнами. Відповідно до позицій арабських держав, частина західноєвропейських держав заборонила американським літакам зі зброєю для Ізраїля пролітати над територією своїх держав. Можна сказати, що навіть країни Чорної Африки, які традиційно знаходилися з Ізраїлем в дружніх відносинах, почали займати проарабську позицію. Після війни Ізраїль опинився в ізоляції. В 1973 році арабські країни продемонстрували світовому співтовариству, що вони становлять реальну політичну силу. На Заході була серйозна енергетична криза.

Збільшення цін на нафту відкрила шлях до модернізації багатьох арабських країн. В цьому випадку саме жовтнева війна 1973 року призвела до сучасної ситуації на Близькому Сході. Ісламська революція в Ірані, ірано-іракська війна, війна в Перській затоці, війна проти Ірака - все це стало можливим через нову роль нафти в світовій історії. А нова роль нафти почалася з жовтневої кризи 1973 року[5]. Тобто зі всього цього можна зробити висновок, що вплив цієї війни на міжнародні відносини був надзвичайно важливим. Цей вплив можна відчувати і зараз, особливо на регіональному рівні.

Розділ І V . Наслідки та значення війни 1973 року

Війна Судного дня мала ряд важливих наслідків для Ізраїля та арабських країн та для системи міжнародних відносин. Кількість загиблих ізраїльтян була настільки велика, що в Ізраїлі був оголошений національний траур. Змінилося уявлення як про Ізраїль, так і про арабів: образ непереможного Ізраїля потьмянів, а образ невмілого арабського солдата залишився в минулому. Ізраїль був захоплений зненацька. Це могло статися лише в результаті втрати керівництвом країни відчуття реальності. Війна та необхідність оновлення господарства були важким фінансовим завданням як для ізраїльського суспільства, так і для суспільств арабських країн. Ембарго, яке було накладено арабськими країнами на продажу нафти США та Голандії за їх підтримку Ізраїля та збільшення цін на нафту в 4 рази зробили дійсною слабкість країн, що не виробляли нафту, для політичного та економічного тиску з боку арабських держав. Відмова країн-членів НАТО допомогти США в повітряних поставках Ізраїлю продемонструвала вразливість Ізраїля у військовий час. Зросла політична ізоляція Ізраїльської держави в світі. Ще одним наслідком війни для Ізраїля стало суттєве зниження імміграційних процесів до цієї країни, які до речі значно зросли за часів Шестиденної війни. Зросла залежність Ізраїля від військової та політичної підтримки Сполучених Штатів[7].

На протязі двох років після Війни Судного дня вирішальна роль в політиці на Близькому Сході належала Генрі Кіссінджеру. Ця війна надала йому величезні можливості для дипломатичних маневрів. І треба сказати, що він використав ці можливості, продемонструвавши вміння та енергію. Політика Кіссінджера була спрямована перш за все на те, щоб максимально послабити роль та вплив СРСР в близькосхідному регіоні і в той же час підтримувати ілюзію співробітництва з ним. Головною зброєю Г.Кіссінджера була Женевська мирна конференція, що відкрилася 21 грудня 1973 року, учасниками якої були США, СРСР, Єгипет, Ізраїль та Іорданія, а головою був Генеральний секретар ООН Курт Вальдхайм. Радянський Союз вважав, що ця конференція узаконила його роль у вирішенні проблем регіону, а в дійсності вона узаконила домінуючу роль Сполучених Штатів. Саме Кіссінджер першим з американських політичних діячів зрозумів, що маніпулюючи відносинами з Ізраїлем, можна тиснути на арабські країни. Одразу ж після війни єгипетськими та ізраїльськими збройними силами були налагоджені прямі контакти. Ізраїльський генерал Аарон Ярив регулярно зустрічався з єгипетським генералом Абд єль-Гані єль Гамасі на 101 кілометрі шосе Суец-Каїр для обговорення таких невідкладних питань, як підтримання миру. Кіссінджер намагався довести, що дипломатичний прогрес неможливий без американських зусиль. І, дійсно, Сполученим Штатам відводилася головна роль в переговорах .

На початку 1974 року Г.Кіссінджер почав перший раунд того, що потім отримало назву “ човникова дипломатія “ між Ізраїлем та столицями арабських країн. До 18 січня 1974 року Кіссінджер досяг угоди з Анваром Садатом та Моше Даяном по відношенню до плану з роз’єднання військ та встановленню буферної зони під контролем ООН.

Проте в самому Ізраїлі посилювалися невдоволення солдат. Основним об’єктом їхнього невдоволення був міністр оборони Моше Даян. Ці хвилювання були ще більшими, коли в квітні 1974 року спеціальна комісія виправдала Даяна та зняла з нього відповідальність стосовно неготовності Ізраїля до війни. Відчуваючи тиск на уряд, після 5 років перебування на посаді прем’єр-міністра Г.Меїр заявила 11 квітня про свою відставку. Моше Даян зробив теж саме. Звісно все це було наслідками невтішних результатів війни для ізраїльської сторони[1,C.63].

Уряд Рабіна, який було сформовано в 1974 році був ще більш слабкий ніж попередній уряд Меїр, особливо в сфері зовнішньої політики та оборони. Тим часом Генрі Кіссінджер продовжував свою дипломатію. Наступним його шагом повинно було бути роз’єднання військ Ізраїля та Сирії як це було зроблено по відношенню до військ Ізраїля та Єгипту. Зрештою, Ізраїль погодився на обмежений вивід своїх військ з передових позицій на Голанських висотах. Зона, яку залишили ізраїльські війська ставала демілітаризованою та переходила під контроль спеціальних сил ООН. 31 травня 1974 року в Женеві військові представники Ізраїля та Сирії підписали угоду про роз’єднання військ. До червня 1974 року діяльність Кіссінджера з роз’єднання військ принесла Сполученим Штатам величезні дивіденди в сфері їхнього впливу та престижу у всьому регіоні. Дипломатичні відносини США з Єгиптом та Сирією, що були розірвані в 1967 році, тепер були не просто відновлені, а й стали майже дружніми. За проханням Садата нафтовидобувні країни пообіцяли зняти ембарго проти США. А що найголовніше - вплив Радянського Союзу в цьому регіоні був значно послаблений, чого зрештою і добивався Держсекретар Сполучених Штатів.

Женевська конференція, в якій СРСР ще в грудні 1973 року виступав як рівний партнер США, перетворилася в формальність, де реєструвалися угоди, що були досягненні під егідою тих самих Штатів. Після відставки президента Ніксона 9 серпня 1974 року в результаті “ уотергейтської справи “, новий президент Джеральд Форд не лише залишив Кіссінджера на посаді Держсекретаря, але й значно розширив його повноваження. Садат, зустрівшись в травні з президентом Фордом в Австрії, заявив про відкриття Суецького каналу[13,C.96]. Це була верхівка зусиль Кіссінджера, а також-фактично-фінальний акорд Війни Судного дня.

Важливі зміни відбувалися і у внутрішньополітичному житті Ізраїля. На виборах в Кнессет в 1977 році переміг блок Лікуд, що положило кінець багаторічному перебуванню партії Авода при владі. Це було розцінено як “ політичний землетрус “: вперше після проголошення незалежності до влади прийшов новий уряд, який складався з представників політичного центру та релігійних партій, а Авода відійшла в опозицію. Новий прем’єр-міністр Манахем Бегін запропонував керівникам арабських країн сісти за стіл переговорів.

Важливим наслідком війни був мир між Ізраїлем та Єгиптом. Після візиту президента Єгипту А.Садата до Ієрусалиму в листопаді 1977 року почався складний процес переговорів, який досяг кульмінації під час зустрічі на найвищому рівні керівників обох держав в резиденції президента США Дж. Картера в Кемп-Девіді ( вересень 1978р.). Програма цих переговорів розглядалася як основа для підписання мирної угоди не лише між Ізраїлем та Єгиптом, але і між Ізраїлем та іншими арабськими країнами. В розвитку програми були висунуті детальні пропозиції стосовно обговорення статусу Західного берега та сектора Газа. 26 березня 1979 року лідери Ізраїля та Єгипту підписали договір в Білому домі в Вашингтоні[2,C.174].

Садат досяг свого. Ізраїльські війська були виведені з Синайського півострова. Між Єгиптом ті Ізраїлем були встановлені дипломатичні відносини та почався процес нормалізації, що увінчався в 1982 році обміном послами. Були відкриті сухопутні, повітряні та морські кордони між Єгиптом та Ізраїлем. Проте слід сказати, що після цього Ліга арабських держав засудила дії Єгипту за сепаратизм та виключила його зі свого складу.

Наслідки війни Судного дня суттєво вплинули на близькосхідну ситуацію. Передусім зазнала поразки ізраїльська військова доктрина, яка походила від нібито постійної спроможності Ізраїля наносити удари по арабським країнам без суттєвих втрат для себе. Ізраїль, за офіційними даними втратив 2300 чоловік вбитими, Єгипет від 7 до 10 тисяч, Сирія від 3 до 4 тисяч. Можна сказати, що саме за часів кризи 1973 року світ усвідомив наскільки сильно його нафтова безпека залежить від Близького Сходу та країн ОПЕК. Більш ніж 30 років, що минули з часів першої нафтової кризи, нафта довела, що вона кров індустріальної економіки. Не дивлячись на розвиток технологій залежність від нафти нікуди не ділася. Економічна криза, ембарго на нафту ускладнила взаємовідносини Ізраїля навіть з країнами Західної Європи та Південної Америки.

Такими можна назвати економічні та політичні наслідки війни. Проте є дещо не менш важливе-а саме психологія. До 1973 року євреї не знали поразок в протистоянні з арабськими державами. Між тим в Судний день їхній фронт було розбито. Шок, приниження перших годин війни їм ніколи не забути. Ізраїльтянам довелось зрозуміти, що неможливо жити як раніше, покладаючись на армію, танки та солдатів.


Висновки

Отже, розглянувши арабо-ізраїльську війну 1973 року можна зробити деякі висновки. Головною передумовою війни Судного дня були невирішені питання у зовнішньополітичних стосунках арабських держав з Ізраїлем. Шестиденна війна зіграла поганий жарт з ізраїльським народом, який почав почувати себе непереможним і, відповідно, ставав вразливим. В результаті Шестиденної війни були захоплені території арабських державі, зрозуміло, що вони з цим не могли миритись, а підтримка з боку Радянського союзу лише додавала їм впевненості. Тут слід наголосити і на нерозсудливих діях ізраїльського уряду, дії якого і були дійсною причиною арабської агресії. Також не слід забувати і про коаліційні дії арабського світу. Жовтнева війна 1973 р. Вперше відобразила справжню єдність арабських держав[3,C.7]. Військові дії, котрі вели проти Ізраїля Єгипет та Сирія привели до тями багатьох ізраїльських політиків, які будували плани створення “ Великого Ізраїля від Нілу до Єфрату. “. В ті дні ізраїльська армія вперше зазнала серйозної поразки та понесла важкі втрати.

Проаналізувавши передумови війни, можна припустити, що ще однією причиною війни було небажання Ізраїлю йти на поступки незважаючи на пропозиції під час переговорів з представниками арабських держав.

Визначивши причини війни, ми розглянули хід військових дій. З цього приводу можна сказати, що у війні 1973 року арабські держави вперше мали значну перевагу в живій силі та техніці. Проте, незважаючи на це ці держави не змогли розвинути успіх, що було досягнуто в перші дні війни. Причиною цього можна назвати перш за все кращу підготовку особового складу ізраїльської армії.

Метою війни з боку арабських держав було повернення своїх територій, які вони втратили після минулих війн. Єгипет прагнув досягти своєї мети, якщо не військовим, то дипломатичним шляхом. Слід також сказати, що цей конфлікт був дуже важливим для США та СРСР і вони все ж відіграли вирішальну роль у вирішенні цього конфлікту. Хоча можна навіть припустити, що війна 1973 р. була підтримана ними задля досягнення власних інтересів на Близькому Сході. Можна припустити, що СРСР та США задавали тон цієї війни, а в подальшому намагались вирішити конфлікт перш за все з урахуванням власних інтересів.

Щодо наслідків війни для всіх її учасників, то слід зауважити, що головну роль у вирішенні конфлікту відігравала адміністрація США, провідником якої був Г.Кіссінджер. Саме його вдалі дії на політичній арені дозволили вирішити конфлікт саме в тому ключі, який потрібен США. Перш за все завдяки зусиллям Кіссінджера Сполученим Штатам вдалося поновити дипломатичні відносини з Єгиптом та встановити з ним досить дружні відносини. Війна Судного дня мала велике значення для розстановки сил в регіоні, встановлення нових векторів у системі міжнародних відносин. Неможливо не відзначити і економічні наслідки війни, які мали величезний вплив на світову економіку. Перш за все ембарго арабських нафтових гігантів щодо США та інших західних держав було причиною економічної кризи. Ця війна продемонструвала, що арабський світ став серйозним супротивником з яким треба рахуватися. Втрати завойованих територій, погіршення внутрішньополітичного становища, сильне погіршення іміджу держави на міжнародній арені - все це залишилося Ізраїлю після війни Судного дня.

Підводячи підсумки, можна сказати, що головний урок Жовтневої війни 1973 року полягає в тому, що цей конфлікт ще раз підкреслив неможливість вирішення політичних проблем на Близькому Сході з допомогою військової сили.


Список використаних джерел:

1. Карасова Т.А. Ближневосточное урегулирование и израильское общество. - Ближний Восток и современность. - 1999. - N7. - с. 59-77;

2. Эпштейн А. Марш одиноких. Иерусалимская профессура в годы триумфа политического сионизма.- Вестник еврейского университета.- 1999, N20, с. 156-180;

3. Сравнение позиций арабских и израильских интеллектуалов. Шарона М. Лавка иллюзий на перекрестке культур.- Вести – Окна (Израиль).- 6.11. 1997. - с. 8-9; тамже, 13.11.1997. - с. 6-8;

4. Saad R. The Last War?. - Al-Ahram Weekly.- 14 October 1998 ;

5. Bahaa S. Anti-Normalization in the Gulf.- Al-Ahram Weekly.- 26 April 2000;

6. Ганкин Л., Строкань С. Война для двоих.- Коммерсант – Власть.- 9 апреля 2002.- с. 45;

7. Ezzat D. What Will be the Shape of the Arab World?.- Al-Ahram Weekly.- 24 November 1999;

8. Арабские страны. История и современность.М., 1981. – с. 43-47;

9. Великий Октябрь и актуальные проблемы арабського мира. - М., 1979. – с. 87-88;

10. Медведко Л.И. Ветры перемен в Персидском заливе. – М., 1973. – с.32-38;

11. Медведко Л.И. К востоку и западу от Суеца. – М., 1980. – с.45-63;

12. Примаков Е.М. Анатомия ближневосточного конфликта. – М., 1978. – с. 98-114;

13. Современная Азия. Справ очник. – М., 1977. – с.90-98;

14. Сейд Новело. Аль-Халидж аль-Арабий. Аль-хухуд аш-шаркиийя ли-ль-ватан аль-арабий. – Бейрут, 1979. – с.44-48;

15. Сылех аль-Укад. Ат-тайярат ас-сиясийя фи аль-Халидж аль-Арабий. – Каир, 1968. – с.86-92;

16. The Arab States and Israel. – Toronto,1972 – c.23-28.

17. Внешняя политика Советского Союза и международные отношения. Сборник документов 1969 - 1977 гг.. - М., 1970 - 1978.

18. Всемирный конгресс миролюбивых сил. Москва 1973 год (25 - 31 октября 1973 года): Материалы комиссий. - М., 1973.

19. American Foreign Relations 1973. - N.Y., 1976.

20. NATO - Final Communiques 1949 - 1974. Texts of Final Communiques. - Brussel, 1974.

21. Алов О. - Ближний Восток - дипломатический фронт. // Новое время. - 1976, 47.

22. Лосев С.А., Тыссовский Ю.К. - Ближневосточный кризис: нефть и политика. - М., 1980.

23. Примаков Е.М. - Экономический аспект кризиса на Ближнем Востоке. // Международная жизнь. - 1972, 5.

24. СССР и ближневосточное урегулирование 1967 - 1988 гг.: Документы и материалы. - М., 1989. - С. 452.

25. Резолюція Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй № 338 .

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений06:52:52 19 марта 2016
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений22:39:51 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
13:21:36 25 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Арабо-ізраїльська війна 1973 року

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151148)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru