Банк рефератов содержит более 364 тысяч рефератов, курсовых и дипломных работ, шпаргалок и докладов по различным дисциплинам: истории, психологии, экономике, менеджменту, философии, праву, экологии. А также изложения, сочинения по литературе, отчеты по практике, топики по английскому.
Полнотекстовый поиск
Всего работ:
364150
Теги названий
Разделы
Авиация и космонавтика (304)
Административное право (123)
Арбитражный процесс (23)
Архитектура (113)
Астрология (4)
Астрономия (4814)
Банковское дело (5227)
Безопасность жизнедеятельности (2616)
Биографии (3423)
Биология (4214)
Биология и химия (1518)
Биржевое дело (68)
Ботаника и сельское хоз-во (2836)
Бухгалтерский учет и аудит (8269)
Валютные отношения (50)
Ветеринария (50)
Военная кафедра (762)
ГДЗ (2)
География (5275)
Геодезия (30)
Геология (1222)
Геополитика (43)
Государство и право (20403)
Гражданское право и процесс (465)
Делопроизводство (19)
Деньги и кредит (108)
ЕГЭ (173)
Естествознание (96)
Журналистика (899)
ЗНО (54)
Зоология (34)
Издательское дело и полиграфия (476)
Инвестиции (106)
Иностранный язык (62792)
Информатика (3562)
Информатика, программирование (6444)
Исторические личности (2165)
История (21320)
История техники (766)
Кибернетика (64)
Коммуникации и связь (3145)
Компьютерные науки (60)
Косметология (17)
Краеведение и этнография (588)
Краткое содержание произведений (1000)
Криминалистика (106)
Криминология (48)
Криптология (3)
Кулинария (1167)
Культура и искусство (8485)
Культурология (537)
Литература : зарубежная (2044)
Литература и русский язык (11657)
Логика (532)
Логистика (21)
Маркетинг (7985)
Математика (3721)
Медицина, здоровье (10549)
Медицинские науки (88)
Международное публичное право (58)
Международное частное право (36)
Международные отношения (2257)
Менеджмент (12491)
Металлургия (91)
Москвоведение (797)
Музыка (1338)
Муниципальное право (24)
Налоги, налогообложение (214)
Наука и техника (1141)
Начертательная геометрия (3)
Оккультизм и уфология (8)
Остальные рефераты (21697)
Педагогика (7850)
Политология (3801)
Право (682)
Право, юриспруденция (2881)
Предпринимательство (475)
Прикладные науки (1)
Промышленность, производство (7100)
Психология (8694)
психология, педагогика (4121)
Радиоэлектроника (443)
Реклама (952)
Религия и мифология (2967)
Риторика (23)
Сексология (748)
Социология (4876)
Статистика (95)
Страхование (107)
Строительные науки (7)
Строительство (2004)
Схемотехника (15)
Таможенная система (663)
Теория государства и права (240)
Теория организации (39)
Теплотехника (25)
Технология (624)
Товароведение (16)
Транспорт (2652)
Трудовое право (136)
Туризм (90)
Уголовное право и процесс (406)
Управление (95)
Управленческие науки (24)
Физика (3463)
Физкультура и спорт (4482)
Философия (7216)
Финансовые науки (4592)
Финансы (5386)
Фотография (3)
Химия (2244)
Хозяйственное право (23)
Цифровые устройства (29)
Экологическое право (35)
Экология (4517)
Экономика (20645)
Экономико-математическое моделирование (666)
Экономическая география (119)
Экономическая теория (2573)
Этика (889)
Юриспруденция (288)
Языковедение (148)
Языкознание, филология (1140)

Курсовая работа: Архітектура Поділля

Название: Архітектура Поділля
Раздел: Рефераты по краеведению и этнографии
Тип: курсовая работа Добавлен 09:08:52 11 сентября 2010 Похожие работы
Просмотров: 1857 Комментариев: 3 Оценило: 0 человек Средний балл: 0 Оценка: неизвестно     Скачать

План

Вступ

Розділ 1. Дослідження історії архітектури Поділля

Розділ 2. Визначні пам’ятки архітектури Поділля

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Поділля - один з найцікавіших з історико-архітектурної точки зору регіонів, відомий своєю винятковою ґеополітичною роллю в житті Південно-Західної Русі-України. Місце розташування на перехресті щоважливіших торговельних шляхів та на межі між християнським Заходом та мусульманським Сходом наводить на думку про подібність його історичної долі до долі всієї України, яка саме завдяки ключовому ґеополітичному положенню в євроазійському просторі на декілька століть опинилася в епіцентрі політичних змагань видатних держав Європи та Азії. Аналогічну модель історичного розвою демонструє й Поділля, на терені якого впродовж ХП-ХVIIІ століть перетиналися політичні інтереси Литви, Польщі, Золотої Орди, Туреччини, Росії. Порубіжне положення Поділля спричинилося до появи на його теренах потужних фортифікацій, котрим, на думку А.Н.Кирпичникова, треба завдячувати могутньому військово-технічному злету Київської Русі, який протягом довгого часу впливав на розвиток військової техніки і тактики, а також організації оборонного будівництва (1).

Проблема генези й еволюції фортифікацій Поділля опрацьована вкрай слабо. Це пояснюється складністю архітектурно-археологічних досліджень здебільшого зруйнованих, занедбаних і спотворених замчищ, фортець, замків та оборонних храмів, а також недостатньо опрацьованою джерелознавчою базою. Стан справ в галузі вивчення оборонного будівництва найвичерпніше визначив Б.Ґеркен в ґрунтовній монографії, присвяченій одному з найвідоміших подільських замків - Язловецькому. Це дослідження дотепер не тільки не втрачає актуальності, а й лишається єдиним прикладом ґрунтовної історико-архітектурної монографії з середньовічної фортифікації. На жаль брак подібних публікацій створює своєрідний вакуум, який стихійно заповнюється науково необґрунтованою, неперевіреною, здебільшого поверховою інформацією на кшталт побутуючої нині в історіографії концепції зародження в Україні мурованого оборонного будівництва. Згідно з цією концепцією перші муровані укріплення виникли н другій половині ХІП ст., спорадично застосовувалися у ХІV-ХV ст., і лише у ХVІ-ХVII ст. розповсюдилися внаслідок перебудови в камені або цеглі первісних дерев'яних замків і фортець. Ця концепція, що зайняла в сучасній науці досить стійку позицію, кочуючи з джерела до джерела, як не дивно, ніколи не мала чіткої наукової аргументації і абсолютно не кореспондується з висновками ґрунтовних досліджень окремих оборонних об'єктів. Вона лишає без відповіді питання, чому завжди аванґардна з точки зору функціональної орґанізації та використання прогресивних архітектурних форм, конструкцій, матеріалів і будівельних технологій фортифікація, порівняно з іншими видами будівельного мистецтва (зокрема культового), на теренах Західної України пішла абсолютно нелогічним і неефективним шляхом розвитку, зіґнорувавши з найбільш доцільного, економічного й розповсюдженого на цих землях будівельного матеріалу - каменю - і віддавши перевагу дереву, що у воєнних умовах значно йому поступалося.

РОЗДІЛ 1. ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ АРХІТЕКТУРИ НА ПОДІЛЛІ

За останні роки українською історико-архітектурною наукою отримані нові дані щодо історії фортифікацій Кам'янця-Подільського, Меджибожа, Львова, Переяславля, Кременця (4), які свідчать про появу мурованих укріплень раніше другої половини ХШ ст. Цікавим є факт, що, датуючи муровану Ладозьку фортецю (Північна Русь) початком XII ст., А.Н.Кирпичников вважає її прототипом фортецю Переяслава-Хмельпицького (т.зв. Єфремова города), а вплив досягнень фортифікації Південної Русі на північні руські землі переконливо пов'язує з закономірностями історичних обставин (зокрема зв'язків Ладоги та Переяслава через дім Всеволодовичів-Мономаховичів). Заслуговує також на увагу думка дослідника про те, що "на Руси могли сооружать настоящие боевые каменные крепости задолго до второй половины ХШ в., когда это стало общей необходимостью ... Создание каменных Переяславля и Ладоги объясняется не какой-то местной "технологической" традицией, а общерусской военной потребностью, что расширяет паше представление о возможностях и масштабах государственного каменного строительства на Руси ХІ-ХП вв." (5).

Отже, факт існування домонгольських мурованих укріплень па теренах як Західної, так і Східної України незаперечне доведений архітектурною археологією. В зв'язку з цим основне питання полягає в тому, чи є підстави розглядати це явище як типове, чи й падалі вважати його унікальним, а об'єктам досліджень надавати статус винятків, як це робилося дотепер. Середньовічне військове будівництво Поділля як цілісне явище досі практично не досліджувалося і неопрацьоване ані в історіографічному, ані в джерелознавчому аспектах. Виняток становить неопублікована праця Г.Логвина, в якій зроблена спроба розглянути па соціально-історичному тлі та узагальнити поширений по окремих публікаціях історико-архітектурний матеріал, що стосується групи подільських замків (6). Відсутні дані про локалізацію, стан збереженості об'єктів, немає бодай схематичної фіксації натурних залишків всіх споруд. Точно не визначена навіть кількісні укріплень, що існували па Поділлі. Так, О. Мацюк та П. Штойко картографують на підставі історико-літературних та архівних джерел 485 оборонних споруд в межах лише західної частий Поділля (7). Принагідне зауважимо, що серед науковців є суттєві розбіжності у визначенні історичних меж Подільського регіону. Аналіз картографічних матеріалів середини XVI - третьої чверті XVII ст. (8) показує, що Поділля не мало сталих меж: на заході вони змінювалися на обширі між річкою Збруч та Рогатином Івано-Франківської області, на сході - від Бара Вінницької аж до Очакова Одеської області. Відносно стійкою є північна межа, що проходила по лінії Збараж - Старокостянтинів - Хмільник. Незмінною залишалася лише південна межа, що співпадала з середньою течією Дністра. На мапах XVII ст. Поділля розділяється на Нижнє (ВАSSА РОDOLIА) та Верхнє (АLТА РОDOLIА). Останнє, як найдавніше і найбільш насичене оборонними спорудами, цікавить нас передовсім. Студіюючи оборонне будівництво Поділля, слід насамперед вказати па низку історіографічних робіт М.Грушевського, Д.Дорошенка, К Шайпохи, Ю. Антоні, О. Чоловського, Ю. Сіцінського, Р. Афтаназі, В. Гульдмана, М. Молчановського (9); доповнених нечисленними статтями і монографіями нашого століття, присвяченими окремім об'єктам, частіша з яких виконана на базі сучасних історико-архітектурних досліджень та солідному архівному матеріалі. Дослідники середньовічного оборонного будівництва Поділля зазначають, що суттєвий вплив на фортифікацію виявили особливості природної топографії Подільської височини, порізаної численними притоками Дністра та Південного Бугу, річища яких лежать в глибоких долинах і мають безліч вигинів та закрутів, утворюючи численні миси, підняті на десятки метрів над заплавами річок. Тип масового укріплення, що у фаховій літературі дістав назву "односторонньої фортеці", є найхарактернішим для Поділля. До нього належать замки та оборонні храми Кам'янця-Подільського, Меджибожа, Зіньова, Кудрипців, Кривчого, Скали-Подільської, Сутківців, Чорпокозинців, Шарівки, Буданова, Підзамочка, Бучача, Монастирка під Бучачем, Панівців, Янова, Теребовлі, Язловця, Сидорова, Токів, Червоиограда, Микулинців, Висічки, Старого Збаража, Буші, Озаринців, Стіни тощо. Мисовий тип демонструє також безліч городищ, розкиданих по притоках Дністра: у селах Сокольці, Джуринцях, Лоївцях, м.Брацлаві Вінницької області, м.Смотричі, селах Гринчук, Великому Карабчієві, Хребтієві, Пилипах Хребтіївських, Княгинині, Карачківцях, Кривчику, Калюсі, Княжполі, Колубаївцях, Купині, Грицькові, Приворонні Хмельницької області, селах Більчому Золотому, Вовківнях, Ланівцях, Тудорові (Федорівні), Зеленчому (Теребовлі) Тернопільської області та багатьох інших. Цікаво, що мисовий тип є досить архаїчним, але на Поділлі він зустрічається аж до ХVП ст. включно. П.Раппопорт виділяє мисовий тип укріплень як домінуючий па території Галицької землі починаючи з Х-ХІ ст., на відміну від круглих та наближених до квадрату в плані городищ, що були розповсюджені в інших регіонах і відсутні на Галичині й Поділлі.

На нашу думку, ландшафтно-топоґрафічний чинник був значною мірою підсилений також і історичними умовами розвитку регіону, зокрема, його історико-політичною роллю. Якщо звернути увагу на кількість міст Пониззя-Поділля, згадуваних в літописах до XIV ст., складається враження, що ця земля майже не була урбанізованою. Це особливо виразно простежується по даних картографування Л.Махновцем міст, що згадуються в Літописі Руському. Міста Пониззя з'являються в літописі у XII ст. як такі, що вже існують; жодних даних про час їх заснування літопис не подає. Ці міста вкрай нечисленні: Ушиця, Микулин, Бакота, Калюс, Кучелмин, Кам'янець. В кінці XIV ст. до них додаються Смотрич, Червоноград, Скала, Меджибіж, Божський, Винниця. Всі міста, що їх згадує літопис, локалізуються па дуже обмежених територіях, що прилягають до Дністра та двох його головних приток. Разом з тим простір в межіріччі Дністра та Південного Бугу (приблизно 100x150 км) взагалі не має поселень, що порівняно з щільно залюдненими теренами Галичини й Волині видається малоймовірним, враховуючи природні багатства, клімат і родючі землі пронизаного річками Поділля. Слушний напрямок розв'язання цієї проблеми запропонував М. Молчановський, звернувши увагу на "раптовість", з якою на політичній мага Південної Русі і, зокрема, Галицько-Волинського князівства, з'являється Пониззя з містами. Він звернув увагу на певну політичну незалежність цієї землі, що досить переконливо проступає з контексту літопису. Пояснення цьому історик вбачає в тій особливій ролі, яку, на його думку, відігравало Пониззя по відношенню до Галичини й Волині, виконуючи функцію своєрідної, "буферної" зони між руськими землями і кочовим степом. З такої точки зору Пониззя було вкрай необхідним галицько-волинським князям, котрі, з огляду на виключне стратегічне положення цього краю, надали йому певну політичну самостійність.

Отже, відсутність в літописі даних про міста Пониззя, згідно з цією версією, є свідченням не слабкого розвитку, а певної незалежності цієї землі, яка не попадала в поле зору літописця доги, доки не опинилася в сфері інтересів політичних кіл Галицько-Волинської Русі. З цього випливає, що Пониззя могло бути урбанізованим і фортифікованим настільки, наскільки цього вимагало його порубіжне положення. Разом з тим скупість тогочасних літописних даних не дозволяє скласти уяву про масштаби урбанізації краю та про концепцію його оборони. Звертаючись для вирішення цього питання до більш ранніх джерел, знаходимо свідчення про існування в цьому регіоні поселень, які звалися містами. Географ II ст.н.е. Птолемей позначає на лівому березі Дністра, в межах Європейської Сарматії, п'ять міст (14). Візантійський імператор Костянтин Порфироґенет (середина X ст.) повідомляє про п'ять "спорожнілих фортець" в землях печенігів, біля переправ через Дністер, і додає, що "посеред самих будівель давніх фортець знаходяться певні ознаки церков та хрести, видовбані в пісковику, тому дехто зберігає перекази, що ромеї (римляни -О.П.) колись мали там поселення". З огляду на ці повідомлення заслуговують па увагу деякі знахідки па схилах плаю Дністровського каньйону, що дозволяють шукати певні паралелі з придністровськими фортецями, про які пише Порфирогенет (6). Щодо останніх, то історики ототожнюють міста, описані Порфирогенетом та Птолемеем, і локалізують їх саме в середній течії Дністра. Стан археології, одначе, не дозволяє поки що ані підтвердити, ані спростувати цю гіпотезу.

Наприкінці XI ст. анонімний Баварський географ згадує про 318 міст уличів та 148 міст тиверців в Побужжі та Подністров'ї. Про міста уличів та тиверців повідомляє й Літопис Руський близько 893 року: "суть грады их и до сего дне". М.Молчановський ототожнює з ними літописні міста Пониззя. Не маючи причин ігнорувати наведені вище свідчення, ми змушені визнати, що на терені Середнього Подністров'я (зокрема на Поділлі) в другій половині І тис. н.е. існувала відносно самостійна в політично-адміністративному відношенні земля, яка мала численні поселення, котрі не могли зникнути, не залишивши слідів містобудівної культури та досвіду фортифікації. А, отже, середньовічна фортифікація на цій території мала глибинні місцеві корені, що за прадавніх часів вельми тісно сплелися, увібравши й елементи культури тих народів, які мали контакти з Середнім Подністров'ям. Найдавніші з досліджених мурованих фортифікація Кам'янця-Подільського. Йдеться, однак, не про часи, удокументовані Літописом Руським, а про початок нашої ери, зокрема ІІ-Ш століття, позначені в історії народів Європи Трояновими війнами. Від цього часу в Кам'янці збереглися рештки оборонного поясу навколо Старого замку у вигляді залишків 12 тристінних веж, датування яких за характером стратиграфії, будівельних розчинів та археологічного матеріалу визначилося П-ІП ст.н.е. За планувальною структурою вежі наближені до прямокутних, з кутом 85°, тристінні, розімкнуті з внутрішнього боку укріплення; товщина їх стін становить 1,56-1,7 м; розміри боків веж дорівнюють 5,0 м, 7,4 м, 8,0 м (що кратні римському футу 29,5 см). Ці знахідки не знайшли пояснення не тільки в межах усталеної концепції еволюції замку, але й не мають аналогів в українській історико-архітектурній науці, не узгоджуючись з пануючою концепцією розвитку оборонного будівництва. Одначе вони набувають принципово нового змісту з огляду на застереження П. Раппопорта щодо мурованих укріплень давніших, ніж XI ст., які, на його думку, були па Русі, як і у Західній Європі, рідкісним винятком, за виключенням "оновлених решток римських фортець" (2).

Розглядаючи кам'янецькі вежі в цьому контексті, можна знайти багато спільних рис з мурованими вежами римських укріплень Ольвії (що мають прямокутні, з деформованим кутом, план, розміри від 5,8 до 9,0 м, стіни завтовшки 1,7-2,0 м і збудовані на стандарті римських лінійних мір), а також веж дакійських фортець Костешти, П'ятра-Рошіє, Блідару (Румунія) (2). з цим оборонним поясом, що розміщувався по периметру бровки скелястого мису, на якому розташований Старий замок, функціонально і топографічне була з'єднана ще одна споруда - мурований Фортечний міст, що сполучав укріплення в межах Старого замку з островом Старого міста.

Дослідженнями було встановлено, що під обличкуванням моста XVII ст. знаходиться мурована конструкція з пілонів та арок, причому пілони, па які спираються арки, мають давніше походження і за ідентичністю будівельних розчинів мурування розчинам, описаних вище веж, датуються ІІ-ІІІ ст.н.е. Таким чином, па першому будівельному етапі міст був безарковим і являв собою п'ятипрогінну конструкцію, утворену шістьма пілонами, ширина яких по фасаду дорівнювала 2 м, а прогін мав розмір 7 м; міст мав дерев'яний хідник. Унікальність цієї споруди, що не має аналогів далеко поза межами Південно-Західної Русі, є очевидною. Міст аналогічної конструкції та габаритів зображений на рельєфах Траянової колони в Римі, присвячених римсько-дакійським війнам, відомим в історії під назвою Траянових воєн (2). Безперечно, що відкриті найдавніші муровані споруди Кам'янця-Подільського ставлять на порядок денний пошук історичного контексту, в якому їх поява була би логічною і виправданою. Історіографічні студії дають значний матеріал для його окреслення. Зокрема, архівні та історико-літературні джерела подають інформацію про те, що Кам'янець є древнім містом даків, котрі з'явилися тут внаслідок римської колонізації Дакії в II ст.н.е. під час Траяпових воєн (2). Численні релікта римської епохи на терені Середнього Подністров'я дають підстави говорити про тісні контакти з римськими провінціями, детальний характер яких вимагає спеціального історичного дослідження. Для нашої теми, одначе, найважливішим є той факт, що Поділля на початку нашої ери відігравало роль контактної зони на межі античного та протослов'янського світу, а, отже, було певною мірою урбанізованим. З огляду на відкриття у Кам'янці решток мурованих укріплень початку нашої ери повідомлення Костянтина Порфирогенета про залишки римських міст па Дністрі набувають певної предметності. Не виключено, що в Подільському регіоні Кам'янець був не єдиним поселенням, що репрезентує релікти будівництва античної епохи. В усякому разі урбаністичний та фортифікаційний досвід Кам'янця не міг не виявити впливу не тільки па найближчі околиці, але й на весь Подільський регіон.

З точки зору розглядуваної нами теми найголовнішим є те, що вже в античні часи, коли Кам'янець увійшов до ареалу впливу провінцій Римської імперії, в його мурованих фортифікаціях, збудованих, ймовірно, даками або римлянами, була застосована концепція мисової оборони. Ця ж концепція була реалізована через декілька століть в домонгольських подільських фортифікаціях. Зокрема, давнє муроване ядро Меджибізького замку наближене в плані до трикутника, що займає закінчення мису, датується Є.Лопушинською за даними архітектурно-археологічних досліджень ХІІ-ХІІ ст. Масштаб укріплень, що займали площу більш ніж 2000 кв.м, включаючи оборонні мури завтовшки 2,7 м та барбакан (8x10 м) з надбрамною баштою, свідчить про те, що ми маємо справу аж ніяк не з зародковою фазою фортифікаційної школи (5). Концепцію мурованого мисового укріплення демонструють давні ядра замків Язловця, Скали-Подільської, Жванця, Панівців, Сидорова, Бучача, Зінькова, Чорнокозинців, Сутківців, Сатанова та ін., що сягають, ймовірно, монгольських часів. Цей висновок підкріплюється даними попередніх досліджень Жванця, Панівців, Раковця, Скали-Подільської, а також археологічних досліджень Кременецького замку, давнє муроване ядро якого походить з IX ст. І хоча замок у Кременці тяжіє до волинського кола оборонних укріплень, для нас важливе з'ясування загального контексту розвитку мурованих фортифікацій па теренах Західної України і формування якомога повнішої уяви про хронологію їх повстання. По навалі Батия історична доля Пониззя тісніше сплітається з долею Галицько-Волинського князівства. Джерела подають свідчення про активну оборонну діяльність Данила Галицького, спрямовану на підготовку опору Золотій Орді, в ході якої Данило намагається інкорпорувати Пониззя з метою використання його вигідного ґеополітичного положення. Навесні 1242 року він відправляється на Пониззя, до Бакоти й Калюси, з метою "уставити землю" (7), що М. Молчановський тлумачить як "устроить", створити "оплот проти татарських нападів" шляхом "укріплення старих міст та створення нечисленних, але сильних опорних пунктів на випадок серйозного зіткнення" .І хоча літописець не дає конкретної інформації про діяльність галицького князя па Пониззі, ми вважаємо, що М. Молчановський має рацію у визначенні основної програми Данила. Очевидно, саме наслідки її реалізації спонукали 1259 року Бурундая віддати наказ про зруйнування всіх укріплених міст , котрий Данило, ще не підготовлений до війни, змушений був прийняти. Не маючи відомостей про подальшу долю фортифікацій Пониззя за часів Данила, звернемось до пізніших документів.

Густинський літопис повідомляє, що польський король Казимеж Великий (1333-1370 р.р.) "мурами многие грады омурова", переслідуючи мету зміцнення кордонів з Ордою та залюднешія краю. Ту ж саму мету переслідували й русько-литовські князі Корятовичі, котрим літопис приписує значну фортифікаційну діяльність. Отримавши Поділля, Корятовичі поставили своєю метою не підкорення краю, знесиленого татарським володарюванням, а його заселення "на суровим корені", подальше залюднення і розбудову (32) Зміцнення Поділля не могло відбуватися без оборонного будівництва: саме при Корятовичах, коли влада татар була вже лише номінальною, оборонне будівництво стало не лише потрібним, а й можливим. Одначе литовський літопис, вельми позитивно оцінюючи діяльність Корятовичів на Поділлі і відмічаючи їх "приязні" стосунки з місцевою феодальною верхівкою, що були запорукою успіху у спільній боротьбі з татарами, водночас значно прибільшує їх внесок в розвиток оборонної інфраструктури краю. Так, літописець повідомляє, що на час приходу князів па Поділля тут "не было еще ни одного города мурованого а ни деревяного". Це свідчення стало підмурівком для підтвердження про тотальне знищення татарами попередніх дерев'яних укріплень і про початок за часів Корятовичів, наприкінці XIV ст., нової фази оборонного будівництва. Не применшуючи внеску русько-литовських князів в будівництво фортифікацій на Поділлі, варто все ж об'єктивно оцінити ситуацію, що склалася па той час. Певні факти для цього подає подальший текст литовського літопису, котрий містить дуже суперечливу інформацію: "Непервэи нашли собе т в е р ж ы ц у (розрядка моя - О.П.) на рецэ Смочричы, и тут собе город Смотрыч уделали, а и другом месгцы на С.чочрычы же город Бокут поставили. А потом, ловечы у ловех, и пригодилося им стадо оленей паехати па том месіє, где тепер Камеиецкое место лежыть. И тые княжата розселилися па том местцу и город змуровали Каменец, а с того вси городы Подолские помуровали и оселилися тые Корятовичы" (4). В частині літописного повідомлення, що стосується Смотрича, привертає увагу слово "твержыца", яке означає "укріплене місце" (від "твердить" - будувати укріплення, укріплювати, отже, йдеться про існування в Смотричі укріплення ще до Корятовичів. Це підтверджує й текст грамоти 1375 року, виданої Корятовичами Смотрицькому Домініканському монастирю, де вказується на необхідність "город твердити"; саме ж місто характеризується наявністю міських станів (бояр, землян), а також різних .споруд - церкви, млина, мосту (36), що переконливо свідчить про існування поселення до 1375 року. В описі Смотрицького замку, датованому 1494 роком, йдеться про "minosa habet edificia et vetusta" ("зруйновані та стародавні споруди"), а також про "nigra stuba, que est supra valvam introitus castri, intus minuta muro vetustissimo" ("чорну хату, яка мсітиться над замковою брамою, укріплену зсередини найдавнішим муром"). Згадуються також "cameras" - муровані склепінчасті приміщення для зберігання міщанами та шляхтою своїх речей (6). Вживані латинські характеристики "vetusta" і "vetustissimo" ("давній" та "дуже давній") навряд чи стосувалися укріплень, вік яких не перебільшував одного століття. Отже, скоріше над усе, місто Смотрин і мурований замок існували ще до Корятовичів, які, безсумнівно, доклали зусиль для їх зміцнення. Тих самих висновків доходимо, співставляючи літописну легенду про заснування Кам'янця-Подільського (див. вище) з текстом грамота Корятовичів, виданої ними 1374 року "н а з а м к у" (розрядка моя - О.П.) в Кам'янці. З тексту грамоти постає повноцінне місто з усіма атрибутами військового та цивільного устрою: в документі перелічені міські стани (бояри, земляни, міщани, дворяни), міська адміністрація (війті воєвода, райці), різні споруди (7). При розгляді цього документу сукупно з численними публікаціями матеріалів археологічних досліджень оборонних та житлових споруд па території міста (за якими Кам'янець як міський осередок датується XI ст.) стає очевидною тенденційність литовських літописів. Вона, одначе, цілком зрозуміла і пояснюється бажанням прибільшити заслуги русько-литовських князів в організації міського життя на Поділлі. Водночас абсолютно незрозумілою є позиція деяких істориків, які стійко не помічають прогресу архітектурно-археологічних знань щодо Кам'янця-Подільського, датуючи його виникнення другою половиною XIV ст. та звинувачуючи дослідників архітектури міста в умисно тенденційній підтасовці різноманітних фактів під ніби наперед визначену "давньоруську" концепцію його походження. Найбільш послідовним і непримиренним представником цієї позиції виступає Я. Дашкевич в роботі "Каменец - еще раз", видрукуваній 1984 року (8), де, полемізуючи з М. Тнхомнровим, М. Бжшкянцом, А.Тюпичем, Г. Хотюном, Г. Логвином, Є. Пламеницькою, І. Винокуром, М. Дороновичем, С. Барончем, Ю. Роллє (Антоні), П. Юрченком, М. Брайчевським, Ю. Нельговським та ін" історик звертається до згаданої вище грамоти Корятовичів, роблячи спробу довести, що вона є пізнім фальсифікатом. Ця спроба, одначе, виявилася невдалою: по-перше, надто довільно переповідаючи текст грамоти, дослідник не зробив жодного посилання па джерело інформації. По-друге, наведений Я. Дашкевичем зміст документу не має нічого спільного з текстом грамоти, опублікованим мовою оригіналу в поки що єдиній найґрунтовнішій монографії М.Молчановського, присвяченій джерельній базі Поділля (9).

Отже, в розпорядженні дослідника дійсно виявився досить сумнівний документ, на основі якого робити будь-які висновки щодо хронології фортифікацій і забудови міста не є коректним. Таким чином, вибірковий аналіз текстових джерел, що пов'язані з так званим "литовським" періодом, свідчить, що не Корятовичі заснували головні подільські міста й замки, хоча не можна недооцінювати їх ролі у зміцненні фортифікацій, частина яких на той час вже існувала. Наприкінці XIV ст. Поділля опинилося в сфері політичних інтересів польського короля Владислава Ягелла, котрий 1395 року передав його своєму васалові краківському воєводі Спитку з Мельштина. Коротке (1399 року Спитко загинув в битві з татарами) правління молодого воєводи, за свідченнями джерел, відоме як "час зведення фортець в руських землях" (40). Оборонна діяльність Спитка навіть спричинилася до занепокоєння польського короля, який "очікував поганих для корони наслідків від військових споруд, зведених новим володарем Поділля" (4). Підтвердженням активної оборонної діяльності Спитка слугують роботи по спорудженню однієї з найпотужніших веж Кам'янець-Подільського замку - Рожанки. Джерела повідомляють також, що Спитко дозволив кам'янецьким міщанам використовувати третину доходів від помолу на міському млині на потреби міста та його зміцнення (4). Очевидно, реалізуючи свій задум по розбудові фортифікацій на Поділлі, Спитко, як і його попередники Корятовичі, спирався на місцеву феодальну верхівку, яка, в основному, й здіснювала оборонне будівництво. Численні акти про надання подільських сіл та містечок у власність, що збереглися, починаючи від 1386 року (4), дозволяють говорити про інтенсивний процес утворення військово-адміністративної інфраструктури краю, що проходив в умовах надзвичайно нестабільної верховної влади. А оскільки і Литва, і Польща розглядали Поділля як зону найбільш активного потенційного опору кочівникам на шляху до своїх кордонів, ними були створені умови для його військового (обов'язково контрольованого!) зміцнення. Цей інтерес державної адміністрації мав неодмінно знайти відгук у місцевої феодальної верхівки, котра змушена була, незалежно від політичного статусу Поділля, дбати про свою безпеку передусім своїми власними силами. Наведений історіографічний огляд свідчить, що період початку ХШ - кінця XIV ст. на Поділлі був пов'язаний з кількома злетами фортифікаційної діяльності: в період князювання Данила Галицького, за Казимежа Великого, князів Корятовичів та Спитка Мельштинського. Активна військова діяльність неодмінно повинна була реалізуватися у оборонних спорудах, які па той час були основою стабільності будь-якої влади. Як вже зазначалося вище, об'єктивний висновок про масштаби і розвій мурованого оборонного будівництва на Поділлі можна зробити лише за умови проведення ґрунтовних архітектурно-археолоґічних досліджень значної групи замків з метою виявлення їх первісних ядер. Перспективність цього напрямку пошуків доводять дослідження польського вченого Б.Ґеркена, присвячені одній типологічній групі подільських замків, які мають в основі давнє ядро у вигляді баштово-стінового укріплення, спорудженого на п'ятикутному плані, один з рогів якого сильно висунутий. Зокрема давнє ядро Язловецького замку (25x40 м) має муровану сторожову вежу, що збудована на квадратовому плані (5x5 м) з внутрішнього боку висунутого в бік закінчення мису рогу п'ятикутного укріплення. На думку Б.Ґеркена це ядро, що датоване ним кінцем XIV ст., репрезентує вже другий будівельний етап; перший дослідник пов'язує з появою квадратової вежі, що стояла окремо - аналогічно вежам-"стовпам" (4), поширеним з другої половини ХШ ст. на Волині (Кам'янець-Литовський, Холм, Столп'є, Белавино, Грозвин, Ратно, Чорторийськ) та у Польщі на Шльонську (пекари поблизу Тинця) (4). П'ятикутну планувальну схему з наріжником (висунутим в бік напілля рогом укріплення) Б.Ґеркен визнає за характерний для цілої групи подільських замків (Язловець, Бучач, Теребовля, Сидорів), водночас диференціюючи кілька її варіантів. На пашу думку найархаїчнішому із вказаних варіантів передувала ще більш давня система наріжника без вежі та башт, застосована в замках Бучача й Скали-Подільської. В першому випадку наріжник заокруглений, в другому - зрізаний, причому в обох укріпленнях, як і в давньому ядрі Язловецького замку, наріжник звернутий до закінчення мису. Виходячи з нього, походження замків з наріжником ми схильні пов'язувати передусім з топографією мисових укріплень, датуючи їх періодом не пізніше середини XIV ст. Фортифікаційні переваги цієї схеми, що дозволяла вести ефективний обстріл флангів, були незаперечними, а з введенням додаткового елементу - кутової вежі - була повністю виключеною поява "мертвих зон". Усвідомлення давніми фортифікаторами переваг цієї схеми, апробованої в ситуаціях розміщення наріжників на кінця мисів, призвело до її запозичення для оборони інших частин укріплень, зокрема найменш захищених ділянок, звернутих до гребеня мису.

Розділ 2. Визначні пам’ятки архітектури Поділля

Церква стоїть на південній околиці села - західній кінцівці вузького мису, витягнутого в напрямку схід-захід у мальовничій місцевості неподалік давнього замчища. З півдня мис врізається в заплаву річки Вовчик, що впадає в Ушицю, з півночі його обмежує природний схил.

Найдавніша частина церкви - дзвіниця - споруджена в ХІV сторіччі як оборонна вежа на Кучманському шляху. Первісно вона була п'ятиярусною, майже квадратовою в плані (8,8 х 9,4 м). Горішній ярус її мав периметральну галерею, що оперізувала вежу ззовні; вона спиралася на консольні балки з довгими підкосами, а ті своєю чергою - на випущені з муровання бруси, гнізда яких розміщувалися між третім і четвертим поверхами башти. Перекривалася вежа високим наметовим дахом з ґонтовим покриттям. Над входом до першого ярусу, із заходу, був дерев'яний машикуль (від конструкції його також залишилися гнізда в мурованні). Перекриття вежі були пласкі, балкові; в долішніх ярусах балки спиралися на обрізи стін, у горішніх - входили в гнізда в мурованні. Долішні два яруси не мали отворів, горішні - мали стрільниці.

У 30-х роках ХV сторіччя село було викуплено в шляхтича Жеґоти й записано шляхтичеві Яну Домарату із Сляткова за вірну службу. Цей пан, за даними архівних джерел, був заможний: володів багатьма селами, його ім'я часто трапляється в актах першої половини ХV сторіччя. Очевидно, це він прибудував церкву до східного фасаду вежі, яка перетворилася на дзвіницю. Перший ярус її став виконувати функцію притвору, а другий переробили на хори, зробивши у східній стіні великий проріз стрілчастого абрису. Церква була освячена на ім'я Покрови Богородиці. У плані вона являла собою рівнораменний хрест із заокругленими рукавами й апсидою. Споруда перекривалася системою готичних склепінь. Світло линуло крізь високі вікна зі стрілчастими перемичками. Крім входу через дзвіницю, були зроблені ще два - у південній та північній стінах нави. У північно-східній частині храму прибудовано прямокутну в плані ризницю. Центральний обсяг церкви мав високий двосхилий готичний дах, до нього прилягали напівнаметові дахи над північною і південною конхами.

1567 року, під час наскоку татар, церква була пошкоджена. Три роки по тому її відремонтував Бернард Претвич, колишній староста Барського замку. На початку ХVІІ сторіччя Яків Претвич, відбудувавши на сусідньому пагорбі, з півдня, зруйнований замок, переробив церкву на костел Благовіщення Діви Марії, розмалював, оздобивши його стінописом. Тоді ж при костелі заснували кляштор домініканців.

У період від 1734 року до третьої чверті ХVІІІ сторіччя костел зазнав чималих руйнувань. Відбудова його 1773 року пов'язана із значними змінами: у центральній частині нави зробили нове склепіння, наростили стіни, розтесали і замурували в горішніх частинах стрілчасті вікна, влаштували нові входи в бічних обсягах екседр. Стіни й склепіння розмалював відомий художник Праґтль. У вежі позамуровували стрільниці, прорубали велике вікно в другому ярусі, а над входом зробили декоративний фронтон. Разом з цим на одній лінії з мурованою огорожею та по осі із західним входом спорудили двоярусну восьмигранну дзвіницю з мурованим першим ярусом.

На початку ХІХ сторіччя виконано внутрішній ремонт костелу. 1832 року його перетворено на православний храм Різдва Богородиці. 1847 року архітект Павлов склав проект перебудови церкви, який пізніше, у 1886 році дещо змінено і, врешті, в 1890 - 1892 роках реалізовано. Тоді наростили стіни бічних обсягів церкви, замурували готичні прорізи, зробили нову покрівлю з дерев'яним барабаном і низьким наметом. У вежі також надбудували два яруси, покриті наметовим дахом.

За обсягово-розпланувальним вирішенням церква належить до типу триконхових храмів. Давня частина її - дзвіниця - має сливе квадратовий план (6 х 5,4 м на внутрішніх сторонах); кам'яні мури завтовшки 1,7 м. Горішні два яруси вимурувані з цегли.

Обсяг церкви ХV сторіччя являє собою майже рівнораменний хрест. Внутрішні розміри центральної навової частини - 8,6 х 13,6 м. Вона розкривається в апсиду й бічні екседри трьома широкими прорізами зі стрілчастими підпружними арками. Довжина апсиди 21 м, товщина кам'яних стін 1,9 м. Склепіння перекривають наву, апсиду, екседри, а також перший ярус дзвіниці. Хрестові склепіння ризниці до нашого часу не дійшли. На другий ярус дзвіниці веде середстінний хід зі сходами. В інтер'єрі збереглися три шари живопису, найдавніший - пензля згадуваного вже Праґтля. На фасадах вежі-дзвіниці подекуди є рештки рожевого отиньковання (з домішками товченої цегли). На рогах споруди по вогкому тиньку продряпані наземні лінії - імітація рустів (їх виявили 1966 року Ю.Нельговський і Є.Пламеницька). Досліджували церкву для розроблення проекту реставрації Є.Пламеницька та А.Тюпич з участю Л.Крощенка.

Церква-замок у Шарівці - унікальна пам'ятка мурованої оборонної архітектури - репрезентує тип вежового триконхового храму, генеза якого досі не з'ясована.

ЦЕРКВА ХV-ХVІ СТОЛІТЬ (урочище Монастирок під Бучачем Тернопільської обл.).

Церква міститься за 2 км на південь від Бучача, на горі Федір, що височіє над річкою Стрипою. Тут, у важкоприступному місці, у лісовій гущавині, збереглися залишки давнього монастиря, від чого й сама місцевість дістала назву урочища Монастирок.

Неправильна конфігурація решток огорожі, яка правила за укріплення, свідчить, що на території монастиря були й інші будівлі. Брама містилася в північно-західному куті монастирського двору.

Церква належить до типу триконхових оборонних храмів з високою вежею-дзвіницею. Мурована, стіни завтовшки 1,7-1,8 м. У наву, що має розміри близько 5,5 х 9 м, розкриваються майже рівноширока з нею східна апсида та південна і північна (частково зруйнована) екседри значно менших розмірів. У південній екседрі є високе кругле вікно, апсида вікон не має. З південного боку нави лише два віконні прорізи заввишки до 3 м, з напівциркульними перемичками. Північна стіна нави, що орієнтована в бік монастирської брами, - без вікон. Очевидно, це пояснюється оборонними потребами. Перекриття над навою, апсидою й екседрами не збереглися.

Основну оборонну функцію виконувала вежа, що вивищувалася над навою приблизно на 6 м. Загальна висота її становила близько 15 м (без даху). У західній стіні вежі був вхід до храму; над ним розміщувалися два бойові яруси, в яких було по одній стрільниці в кожному з боків вежі. Яруси сполучалися між собою середстінними сходами. Оскільки стрільниці зроблено на значній висоті й конструктивно вони призначені лише для обстрілу далеких підходів до храму, можна припустити існування над другим ярусом стрільниць третього бойового ярусу у вигляді консольної дерев'яної галереї для оборони прилеглої території. Ця істотна деталь доповнює реконструкцію споруди, запропоновану в "Нарисах історії архітектури Української РСР" (1957).

Історія храму невідома, поширене в наукових джерелах датування його ХVІ сторіччям не аргументоване. Аналіз архітектурно-конструктивних особливостей споруди та її архаїчна типологія дають підстави припускати, що в ХV сторіччі храм уже існував. Безперечно, історію цієї унікальної пам'ятки спроможні з'ясувати лише ґрунтовні дослідження, однак їх досі не виконано.

З історичних подій, що мали дотичність до монастиря на горі Федір, О.Чоловський зазначає лише турецький напад 1672 року, коли храм було спалено. На думку Г.Логвина, саме тоді зруйновано склепіння над навою й апсидою.

СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКА ЦЕРКВА 1600 РОКУ (с. Залужжя Збаразького р-ну Тернопільської обл.).

Церква збудована в надзвичайно мальовничій місцевості на високому, вкритому лісом мисі. Її добре видно від Старозбаразького замчища за 1,5 - 2 км на північний схід.

Як свідчить напис на білокам'яній плиті, вмурованій над одвірками південного фасаду, церкву збудував брацлавський воєвода Іван Збаразький 1600 року "на місці старожитнього монастиря". Вона належить до тридільних безбанних храмів, поширених на Поділлі з ХІV сторіччя. Їхнє розпланування архаїчне. Зокрема в залужівській церкві притвор і апсида вужчі від нави. Така структура культових будівель на Поділлі відома з першої чверті ХVІ сторіччя.

Спасо-Преображенська церква являє собою тип оборонних храмів, який склався в умовах постійної загрози турецьких і татарських нападів на Поділля.

Архітектура церкви становить великий інтерес. До прямокутної, наближеної в плані до квадрата (8,1 х 7,4 м) нави, перекритої коробовим склепінням з розпалубками, прилягають п'ятигранна апсида і притвор, що також мають склепінчасті перекриття. Наву відділяє від апсиди аркада кам'яної вівтарної огорожі. З притвором нава сполучається аркою. Вікна нави невеликі, видовженої форми, з лучковими перемичками, широкими лутками зовні і всередині. Завдяки їхнім невеликим розмірам нава напівзатемнена.

Притвор є основою вежі-дзвіниці, яка була пристосована до оборони, хоча водночас мала й хори на рівні другого ярусу. Для оборонних цілей слугували три бойові яруси зі стрільницями (уже в середині ХІХ ст. вони були частково замуровані). Нині після ремонтів їхніх слідів під тиньком не видно. Круглий віконний отвір у східній грані апсиди також має характер стрільниці. Стіни нави завтовшки приблизно 1,3 м, у вежі-дзвіниці вони сягають 1,5 м.

Спершу церква не мала бань: наву перекривав двосхилий дах, можливо, з сигнатуркою. Вежа-дзвіниця була з наметовим завершенням. У кінці ХVІІІ - на початку ХІХ сторіччя верхи переробили: над навою і апсидою вони набули банястої форми й завершення у вигляді ліхтариків і маківок. Над вежею-дзвіницею з'явився дах із заломом, увінчаний низьким наметом. Масивні бані відігравали тільки декоративну ролю, адже нава й апсида мали склепінчасті перекриття. На наступному будівельному етапі намет над вежею замінили банястим дахом, а висоту бань над навою і апсидою збільшили завдяки дерев'яним підбанникам з вікнами, що освітлювали горище над склепінням. До північного фасаду прибудували ризницю. Ці перебудови церкви дуже змінили первісний вигляд.

Цікавою зацілілою дотепер деталлю споруди є сонячний годинник на південному фасаді.

О. Чоловський подає, що бачив біля церкви фундаменти монастиря, про який ідеться в тексті пропам'ятної таблиці. Недалеко, на сусідньому пагорбі, тоді ще зберігалися підмурки якоїсь споруди, що її цей дослідник вважав за костел. Нині решток тих не видно. Біля церкви є лише надмогильний хрест і дуже давнє поколінне скульптурне зображення шанованого в цій місцевості св. Онуфрія, поставлене на постамент у ХІХ сторіччі.

ОНУФРІЇВСЬКА ЦЕРКВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІ СТОЛІТТЯ
(смт Гусятин Тернопільської обл.).

Ця церква належить до типу триконхових оборонних подільських храмів без бані над навою і мурованою оборонною вежею-дзвіницею над бабинцем, що було їхньою відмітною рисою. Збудована в другій половині ХVІ сторіччя, коли сформувалася оборонна система середньовічного міста, до якої входили замок і синагога. Разом з церквою вони утворювали укріплений трикутник з ратушною площею всередині.

Головний обсяг церкви св. Онуфрія - прямокутна (близько 7х9 м) нава, перекрита коробовим склепінням з розпалубками. До неї зі сходу, півдня і півночі прилягають видовжені, заокруглені в плані обсяги, перекриті конхами. Вікна вузькі, розміщені високо. Товщина стін - 1,9 - 2,2 м. Бабинець великий, майже квадратовий у плані. Його перший ярус перекритий коробовим склепінням з розпалубками, без вікон. Другий ярус, до якого ведуть середстінні сходи, має вікна. Горішній бойовий ярус не зберігся. Очевидно, він являв собою дерев'яну галерею по периметру вежі.

Для Онуфріївської церкви характерні компактність обсягу, лаконізм і виразність архітектурних форм, відсутність декоративного оздоблення. Деякі історики вважають, що за першовзір таких храмів правили румунські оборонні церкви з вежами-дзвіницями, що постали в ХІV-ХV сторіччях.

СИНАГОГА КІНЦЯ ХVІ-ХVІІ СТОЛІТЬ (смт Гусятин Тернопільської обл.).

Будівля стоїть на підвищеному березі Збруча, у межах найдавнішої частини міста. Являла собою триярусний, зведений на майже квадратовому плані обсяг, з прилеглими західним одноярусним і північним двоярусним обсягами, в яких були приміщення для жінок і хедер (школа). Такої структури споруда набула впродовж кількох будівельних етапів.

Триярусний обсяг (у плані 15,6 х 17,2 м), певне, становить первісне ядро споруди, яка в час, коли її збудовано - у другій половині ХVІ сторіччя, мала яскраво виражені оборонні риси. Північний фасад повернений у бік Збруча. Тут у мурах першого ярусу, завтовшки від 1,76 до 2,16 м, є чотири гарматні стрільниці (нині орієнтовані в інтер'єр хедеру). Здогадно на першому будівельному етапі споруда мала ще три (включно з атиковим, де збереглися ключоподібні стрільниці) бойові яруси, на які вели середстінні сходи в північно-західному куті триярусного обсягу. Сходи збереглися донині. У північній стіні вони перерізані луткою одного з трьох готичних аркових вікон північного фасаду, що зроблено, очевидно, на другому будівельному етапі.

У нижній частині вікон ще в 1950-ті роки лишалися прослідки стрільниць другого бойового ярусу. На другому етапі в середині ХVІІ сторіччя (О. Чоловський датує будівництво синагоги першою половиною ХVІІ ст., Т. Геврик - 1654 р.) в обсязі долішніх трьох ярусів влаштували велику молитовну залу, внаслідок чого стрільниці другого й третього оборонних ярусів розтесали на готичні вікна заввишки близько 8 м. Молитовна зала заввишки 13,5 м мала склепінчасте нервюрне перекриття з глибокими стрілчастими розпалубками на білокам'яних різьблених консолях. У східній стіні зали збереглася оздоблена ліпленим декором ніша для зберігання Тори, перед якою був вівтар. Тоді ж атиковий ярус дістав декоративне оздоблення (кілеподібна глуха аркатура, білокам'яний парапет у вигляді акантового листя, круглі башточки на рогах). У декорі яскраво простежуються східні мотиви. Від нижньої частини споруди, яка не має декору, атик відділяє білокам'яний ґзимс.

Подальша будівельна еволюція споруди відбувалася в напрямі добудови до основного триярусового обсягу функційно необхідних частин: із заходу - одноярусної, яка на фасаді мала три щипці барокового абрису; з півночі - триярусної, що сягала ґзимса основного обсягу, закриваючи готичні вікна. На початку ХХ століття вигляд синагоги змінився: замість барокових щипців з'явилася відкрита тераса з парапетом, понижено до двох ярусів північний обсяг.

Під час Другої світової війни зруйновано всю західну частину споруди, повністю знищено склепіння, а також північний двоповерховий обсяг хедеру. Завдяки проведенню консерваційно-реставраційних робіт (М.Говденко) відбудовано західний фасад основного обсягу й інтер'єр зі склепіннями; західну й північну прибудови зведено одноярусними, з терасою, в архітектурних формах початку ХХ сторіччя.

Гусятинська синагога - один із шедеврів єврейської сакральної архітектури на теренах України.

ВЕЖА-ДЗВІНИЦЯ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ВІРМЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
КІНЦЯ ХV - ПОЧАТКУ ХVІ СТОЛІТЬ (Кам'янець-Подільський Хмельницької обл.).

Ця оборонно-церковна споруда - вежа-дзвіниця вірменської церкви Святого Ніґола - не має аналогів в Україні. Розміщена на терасі, що підносилася над великою територією Старого міста, п'ятиярусна дзвіниця заввишки 37 м була передусім оборонною вежею - досконалою вогневою позицією, з якої прострілювались практично всі зони південної частини Кам'янця.

Часом постання дзвіниці слід уважати кінець ХV століття - період першої ґрунтовної реконструкції церкви Святого Ніґола (1495 р.). Тоді в місті за фортифікаційною програмою, запропонованою 1463 року польськими військовими фахівцями Яном Тенчиським, Держиславом з Ритвян та Анджеєм Одровонжем, активно провадили фортифікаційні роботи, будували оборонно-гідротехнічний комплекс Польської й Руської брам, реконструювали міські укріплення. Спорудження в південній частині каньйону, на березі Смотричу, Руської брами потребувало додаткової вогневої позиції на горішній терасі. Тому появу вірменської вежі-дзвіниці слід розглядати в контексті оборонної програми міста, що формувалася в цей час.

М. Бжшкянц переповідає фрагмент церковної хроніки про спорудження дзвіниці: "Зібралися одностайні панове судді й постановили збудувати одну муровану дзвіницю для цього храму. І зібрався разом увесь народ - великі й малі, й почали будувати, покладаючись на допомогу Господа: пособляючи хто грошима, хто особисто, хто кіньми, хто волами, хто власною силою - і звершили..." У пропам'ятному записі церкви сказано, що єпископ Хачатур подарував "один великий і чудовий дзвін", інший дзвін подарував пан Григор, який продовжував будівництво дзвіниці. У пізніших документах дзвіницю називали "Юначою": під 1615 роком в актах вірменського війтівського суду згадано, що "було зроблено наново вал навколо дзвіниці церкви Святого Ніґола, а саме Юначої дзвіниці..." Очевидно, до її будівництва мали стосунок члени юначого церковного братства.

А втім архітектура вежі була нетипова для вірменських дзвіниць. І хоч містобудівна концепція розміщення дзвіниці окремо від храму наслідувала принципи композиції вірменських ансамблів, оборонна програма міста відбилася на архітектурному вирішенні споруди, у якому переважають риси подільської архітектури. Майже квадратова в плані (11 х 10,7 м), з глухими масивними стінами завтовшки в першому ярусі 2,67 м (10 вірменських футів) і в передостанньому четвертому 2,03 м, вона за габаритами плану була сливе ідентична вежам-дзвіницям кам'янецьких оборонних триконхових церков - Йоано-Предтеченської (11,5 х 10) та Троїцької (11 х 10 м). Висота дзвіниці - 23 м до вінцевого карниза - також наближалася до висоти веж-дзвіниць (20 - 21 м) українських церков. Приміщення першого ярусу вірменської дзвіниці становить у плані квадрат 5,2 х 5,2 м (20 вірменських ліктів), перекритий хрещатим склепінням; у східній стіні, не виступаючи за зовнішній периметр, влаштовано напівкруглу апсиду, перекриту конхою. Це приміщення є маленькою каплицею з окремим входом через невеличкий проріз на південному фасаді, облямований скромним рустованим порталом ренесансового характеру. Проріз сполучається з приміщенням першого ярусу прямокутним у плані тамбуром, зробленим у товщі стіни.

За характером білокам'яного облямування відзначається великий віконний проріз в апсиді - зі стрілчастою перегородкою і складним профілем; цей тип облямувань характерний для вірменської архітектури ХІ століття (Санаїн) і водночас, за характером кривої і габаритами (1,24 х 2,95 м), наближається до порталу головного входу до Русько-польського магістрату на Ринку (1,45 х 2,7 м). Пізніше перероблений на вікно, цей проріз у східному фасаді, облямований білокам'яним готичним порталом, первісно був входом до дзвіниці.

На другий ярус дзвіниці провадив середстінний хід, куди потрапляли через низький (1,5 м) проріз з порталом простої форми на південному фасаді, піднятий на висоту 1,5 м. До нього вздовж фасадної стіни вели муровані східці. Цей прийом влаштування комунікації з горішніми ярусами відомий у вірменських дзвіницях Ахпата і Санаїна. Перекриття між першим і другим ярусами дзвіниці, як і вищих ярусів, первісно було дерев'яне, по балках. Від них у другому ярусі досі лишилися гнізда, у горішніх - обрізи стін. Склепіння між першим і другим ярусами з'явилося в ХVІІ столітті після того, як перший ярус дзвіниці переробили під каплицю.

За переказами, каплицю влаштовано 1633 року з фундації якогось багатія, який мешкав на тій самій вулиці й волів зі свого дому слухати церковну службу. М.Бжшкянц повідомляє, що біля входу до дзвіниці була фундаційна плита із зображенням розп'ятого Христа і двома чоловічими постатями в східному вбранні обабіч, що стоять навколішки, заглибившись у молитву. Напис під зображенням свідчив, що каплицю заснував 1633 року вірменин Пірзаде, спокутуючи свої провини, як обітницю в ім'я душ своїх дружин Марухни і Турванди. Плита, що, згідно з відомостями М.Бжшкянца, була розбита за турецької займанщини, дотепер не збереглася.

Висота другого й наступних ярусів дзвіниці відповідно становила 5,5 м, 3,6 м, 5,6 м. У ярусах прорізи були зроблені по одному на осі кожного фасаду. У другому ярусі приміщення освітлювалося стрілчастими вікнами. Третій і п'ятий яруси були бойовими, з гарматними стрільницями, щоки яких розширювалися назовні. Ярус дзвонів був четвертим; тут у кожній стіні було по одному великому прорізу з півциркульними арковими перегородками, облямованими рустованими архівольтами.

Особливою архітектурою на початковому етапі будівництва відзначався п'ятий, горішній ярус вежі-дзвіниці церкви Святого Ніґола - з чотирма консольно розміщеними на рогах круглими вежками-бартизанами, увінчаними вишуканої форми маківками. На дві третини своєї висоти вежки були в межах мурованого обсягу дзвіниці, натомість верхня частина їх підносилася над вінцевим карнизом. Консольне вирішення бартизанів пояснюється тим, що в їхній підлозі було прорізано стрільниці для підніжного бою - машикулі. Завдяки цьому оборонці, не змінюючи позиції, мали змогу обстрілювати околиці через стрільнички в стінах і підніжжя дзвіниці через машикулі. По верху стін дзвіниці, між бартизанами, ймовірно, також було зроблено ряд машикулів. Це відповідало призначенню горішнього ярусу, що виконував тільки оборонну функцію.

Влаштування 1633 року каплиці в першому ярусі дзвіниці зумовило часткову перебудову церкви. Готичний портал на східному фасаді переробили на вікно, замурувавши його нижню частину, а широку камеру дверного прорізу замінили апсидою з конхою. Вхід до каплиці зробили на південному фасаді, поруч з мурованими сходами, що провадили на другий поверх. У товщі стіни влаштували тамбур завширшки 2,3 м. Над першим ярусом зробили хрещате склепіння. Від первісного дерев'яного перекриття лишилися тільки гнізда дерев'яних балок на рівні підлоги другого ярусу.

Каплиця Святого Степаноса мала мальовання. Фрагменти їх виявили реставратори 1975 року на стінах, склепінні, консі та в лутках східного вікна. Серед мальовань - орнаментальний фриз у вигляді меандрової смуги й чорної стрічки в облямованні червоних смуг, орнаментальні мотиви з рослинними елементами, зображення янголів і святих, біблійні сцени, а також жанрові світські сцени на тлі середньовічного міста. Персонажі жанрових сцен - чоловіки, жінки, духовні особи, воїни - мають типові вірменські риси облич. Чоловіки - з вусами й бородами, у східних головних уборах і строях. Особливо цікаві архітектурні мотиви, де зображено укріплене місто з мурами, баштами, дзвіницями й будинками, фрагменти інтер'єрів і фасадів.

Наприкінці ХVІІ століття, під час турецької займанщини, вірменську церкву Святого Ніґола зруйнували. Зазнав пошкоджень і горішній ярус дзвіниці з вежками-бартизанами.

У ХVІІІ столітті церкву, якою на той час володіла вже уніатська громада, відбудували. Тоді ж полагодили й дзвіницю. Ці роботи провів відомий архітект Ян де Вітте - будівничий львівського домініканського костелу Божого Тіла. Наслідуючи давню оборонну традицію, Ян де Вітте відновив горішній ярус вежі-дзвіниці з наріжними башточками, але вже не за типом накриттєвих бартизанів, як це було за середньовіччя, а як оборонно-спостережні позиції, що архітектурно лише нагадували про колишній вигляд споруди. Горішній ярус вимурували з тесаних білокам'яних блоків. Відмінність між монолітним мурованням з тесаних білокам'яних блоків у горішньому ярусі й звітреною поверхнею стін долішніх ярусів зі звичайного необробленого вапняку помітна простим оком. Башточки зі стінами завтовшки 0,27 м, розміщені на рогах ґзимса, який мав великий винос і перешкоджав обстрілу близьких підступів, уже не відігравали жодної оборонної ролі. Більшість істориків, однак, досі помилково вважають їх первісними елементами оборонної дзвіниці.

У 1974 - 1982 роках дзвіницю реставровано (архітектор - А. Тюпич, художник А. Мармпольський). При реставрації за основу було взято архітектурне вирішення ХVІІІ століття.

Висновки

Отже, зі всього викладеного вище можна зробити наступні висновки.

Проблема вивчення еволюції архітектури Поділля опрацьована дуже слабо. Це пояснюється складністю архітектурно-археологічних досліджень здебільшого зруйнованих, занедбаних і спотворених замчищ, фортець, замків та оборонних храмів, а також недостатньо опрацьованою джерелознавчою базою. Але, не зважаючи на це, все ж таки є науковці, які займаються даною проблемою, адже Поділля з історико-архітектурної точки зору залишається перлиною України, і можна навіть сказати, що є окрасою Європи в цілому.

В роботі ми намагались дати характеристику архітектури Поділля від часів Київської Русі та охопити проблеми дослідження архітектури.

У другому розділі подається опис найцікавіших (на думку автора) пам’яток архітектури подільського краю.

Cписок використаної літератури

1. Винокур І., Хотюн Г. Кам'янець-Подільський державний історико-архітектурний заповідник. - Львів, 1986. - С.76.

2. Пламеницька Є., Винокур І., Хотюн Г., Медведовський І. Кам'янець-Подільський: Історико-архітектурний нарис. - К., 1968. - С.85.

3. Тюпич А., Хотюн Г. Армянские сооружения Каменца-Подольского // Второй международный симпозиум по армянскому искусству. - Ереван, 1978. - Т.ІІ. - С.428 - 429.

4. Нариси історії архітектури Української РСР. - К., 1957. - Т.І. - С.92.

5. Халпахчьян О.Х. Сооружения армянской колонии в Каменец-Подольском // Архитектурное наследство. - Москва, 1980. - №28. - С.145.

6. Chszaszczewski J. Koscioly ormianskie na Podolu // Sztuka kresow wschodnich. - Krakow, 1988. - Т.ІІІ. - С.71.

7. Vasary S. Armeno-Kipchak parts from the Kamenets Chronicle // Akta Orientalia Hungarica.. - 1969. - ХІІ. - П.142.

8. ПУ № 1-2, 2001 р.

9. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: Иллюстрированный справочник-каталог. - К., 1986. - Т.4. - С.56.

10. Czolowski A., Janusz B. Przeszlosc i zabytki wojiwodztwa Tarnopolskiego. - Tarnopol, 1926. - С.157.

11. Александрович В. Мистецьке середовище... — С. 61.

Оценить/Добавить комментарий
Имя
Оценка
Комментарии:
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений06:47:54 19 марта 2016
Где скачать еще рефератов? Здесь: letsdoit777.blogspot.com
Евгений22:34:39 18 марта 2016
Кто еще хочет зарабатывать от 9000 рублей в день "Чистых Денег"? Узнайте как: business1777.blogspot.com ! Cпециально для студентов!
13:16:06 25 ноября 2015

Работы, похожие на Курсовая работа: Архітектура Поділля

Назад
Меню
Главная
Рефераты
Благодарности
Опрос
Станете ли вы заказывать работу за деньги, если не найдете ее в Интернете?

Да, в любом случае.
Да, но только в случае крайней необходимости.
Возможно, в зависимости от цены.
Нет, напишу его сам.
Нет, забью.



Результаты(151148)
Комментарии (1843)
Copyright © 2005-2016 BestReferat.ru bestreferat@mail.ru       реклама на сайте

Рейтинг@Mail.ru